Спогади. Том 1

5. Визвольна війна

Ситуація в Фінляндії наприкінці 1917 — на початку 1918 року. — Підготовка визвольної боротьби і призначення мене верховним головнокомандувачем. — Ми вирішуємо діяти. — Народне повстання і «червоний» переворот. — Утворення фронту і оборонні бої. — Уусікаупунський шуцкор і конфлікт на Аландських островах. — Військове керівництво і організація армії. — Непорозуміння з єгерями. — Оборонні бої. — Німецька експедиція. — Перехід у наступ. — Здобуття Тампере. — Завершення визволення. — 16 травня 1918 року. — Непорозуміння з сенатом. — Я залишаю пост головнокомандувача.

Ще під час тижневого перебування у Гельсінкі в грудні 1917 року я усвідомив усю загрозливість ситуації. Повернувшись перед Новим роком із Петербурга, я швидко збагнув, що питання вже не в тому, затягне Фінляндію в революційний вир чи ні, — а лише в тому, коли це станеться.

Причиною була насамперед близькість революційного осередку, Петербурга, а також те, що в країні перебувало чимало російських гарнізонів, заражених бунтівним духом. Після того як партія більшовиків домоглася влади в Росії, на нашій землі теж почали ширитися революційні ідеї. Керівництво соціал-демократичної партії крок за кроком здавало позиції під тиском радикальних елементів. Рада профспілок видала 20 жовтня прокламацію із закликом до організованих робітників негайно створювати гвардії порядку, як було сказано, «для самооборони і на випадок усіляких інцидентів». Невдовзі по тому партійний комітет, соціал-демократична парламентська фракція і керівництво профспілок створили спільну Центральну робітничу раду, яка мала стати «найвищим виконавчим революційним органом». 13 листопада ця рада оголосила загальний страйк, під час якого гвардії порядку — їх у ту пору називали вже повсюдно червоними гвардіями — коїли вбивства і грабунки. Попри те що за тиждень страйк припинився, колотнеча не вгавала.

У новообраному парламенті буржуазні партії становили більшість — вони мали 112 мандатів проти 88 у соціалістів. Легітимну державну владу від кінця листопада репрезентував новий сенат на чолі з П. Е. Свінгувудом, який наприкінці зими повернувся був із сибірського вигнання. Одним із перших заходів цього уряду стало проголошення незалежності Фінляндії; парламент затвердив відповідну декларацію 6 грудня 1917 року. Російська Рада народних комісарів, керував якою Ленін, 4 січня 1918 року визнала Фінляндію суверенною державою, після чого те саме зробила й низка європейських держав[19].

Попри те, що радянський уряд формально визнав нашу незалежність, він ігнорував прохання сенату вивести свої військові частини. Ними він, вочевидь, намагався забезпечити майбутнє приєднання нашої країни до Радянського Союзу. Таким чином бешкет і беззаконство діставали стимул і підтримку від російського війська, яке діяло за вказівками головної солдатської ради у Виборзі, так званого районного комітету. Легітимний уряд Фінляндії ще не мав силових засобів, аби стримувати наростання анархії і запобігти підготовці бунту.

Попри все те, в мене склалося тверде враження, що наша країна має зовсім інші можливості врятувати свою культуру і суспільний лад, ніж Росія. Там я побачив лише смуток і пасивність, зате на батьківщині зустрів непохитне бажання боротися за визволення. На початку січня я довідався про весь розмах підготовчої праці, що її провели Військовий і Активний комітети. Перший створили офіцери розформованого на початку століття фінляндського війська, другий був центральним органом молодших сил самостійницького руху. Я тоді зрозумів, що народ має не лише бажання, а й можливість визволити свою країну. На прохання друзів я вступив до Військового комітету, головою якого був генерал-лейтенант Шарпантьє.

Аж тоді я дізнався, що в Німеччині проходять вишкіл близько 1800 добровольців-фінів — 27-й єгерський батальйон. Ця інформація вселяла велику надію, що це: елітне військо, набране з-поміж усіх суспільних класів, могло розв’язати пекуче питання: де взяти командні кадри, потрібні в майбутніх боях? Рядовий склад була змога набрати з утворених по всій країні шуцкорів[20] і «пожежних команд», які в кожній провінції перебували під зверхністю командувачів округів. Вишкіл поступово розпочався під керівництвом кількох єгерів, що повернулися з Німеччини; утім, він був частковим хоча б тому, що це все доводилося робити тишком-нишком, доки країна перебувала під окупацією росіян. Озброєння теж було слабким. Щоправда, зброю таємно купували в Німеччині, трохи підкуповували в недисциплінованих російських солдатів чи привозили контрабандно з Петербурга — однак із цього погляду шуцкори перебували в куди гіршому становищі, ніж червоні гвардії. Найбільшого прогресу організаційна робота досягла в провінції Південна Пог’янмаа, куди й пішла основна частина зброї. У принципі, саме з цієї причини Південну Пог’янмаа було вибрано базовим районом майбутньої визвольної боротьби.

Військовий комітет мав туманне уявлення про кількісний склад червоних гвардій, але напевно було відомо, що від часів загального страйку людей там відчутно побільшало. У грудні керівництво червоних розділило країну на округи, щоб мати базу для майбутньої мобілізації. Зброю й боєприпаси червоні гвардії поступово роздобували, побратавшись із російською солдатнею, а негайне задоволення решти потреб гарантували російські склади. Утім, найбільшою небезпекою було перебування російського війська в країні. Воно складалося з 42-го корпусу зі штаб-квартирою в Виборзі, гарнізонів у фортах, берегової артилерії, прикордонних загонів та інших окремих частин. Крім того, була основна частина Балтійського флоту з базою в Гельсінкі. Загальний склад війська в січні 1918 року — приблизно 40 000 багнетів.

Мою, як спершу гадалося, небезпідставну віру в те, що Військовий комітет здатен здійснювати систематичну організаційну роботу, було підірвано, вже коли я прийшов на його засідання. Діючи на колегіальних засадах, він розглядав найрізноманітніші питання. Я дедалі виразніше помічав, що комітет не доріс до розуміння ситуації, і в мене зростав сумнів, чи варто брати особисту відповідальність за його дії.

На третьому засіданні моє вагання переросло в рішення вийти зі складу комітету. На обговорення було поставлено донесення одного з командирів шуцкору, в якому він сповістив, що ретельно вивчив можливості захопити один російський береговий форт і його збройовий склад, і дійшов висновку, що задум здійсненний; тепер він намірявся втілити цей план у життя. Члени комітету мали збентежений вигляд. Ніхто не попросив слова, і після нетривалої тиші розгляд справи було відкладено. Далі вони розглядали якісь малозначні, пов’язані з кредитами питання, щодо яких висловилися всі по черзі. Коли голова невдовзі закрив засідання, я попросив слова. Я подякував комітетові за виявлену мені довіру і повідомив, що не вважаю більше можливим для себе брати участь у його роботі; моє членство в ньому може дати підстави гадати, що його діяльність відповідає моєму уявленню про вимоги ситуації. Комітет приділяє час та увагу неістотним питанням, а коли слід було вирішити справді важливу справу, її розгляд відклали без обговорення. Задум, що його наміряється здійснити командир шуцкору, безперечно, матиме серйозні наслідки. Можливо, він призведе до війни, а до неї ми не готові. Я тричі беру участь у засіданнях, і щоразу комітет збирається в іншому місці. Отже, члени комітету відчувають, що в них горить земля під ногами. Будь-коли нас можуть заскочити зненацька. Можливі заворушення, арешти, і Військовий комітет, єдиний керівний орган, втратить дієздатність.

Мене запитали — тоді була приблизно 5 година вечора, — що я сам хочу запропонувати. Ось що я відповів:

«Панове, якщо ви маєте змогу вирушити на північ уже сьогодні нічним потягом, вам треба зробити це негайно, а коли доїдете туди, де збираєтеся дислокувати штаб майбутньої армії, вам слід одразу ж починати його створювати, використовуючи всі наявні ресурси. Якщо ви не можете поїхати сьогодні, їдьте завтра».

Мої слова всіх приголомшили. Я бачив, що вони дуже вразили голову комітету. А проте, члени комітету попросили і голову, і мене розробити на завтра план необхідних заходів. Я вже своє слово сказав, а тепер запалив сигару й вийшов. Жодних меморандумів я не писав. Давно вже пора було щось робити, а не лише писати.

Назавтра до мене прийшло кілька членів комітету, які хотіли ознайомитися з моїм планом. Я відповів, що до нього не брався, бо вже усно окреслив головні лінії діяльності. Тут я дізнався, що генерал-лейтенант Шарпантьє виробив план, який мало чим відрізняється від мого, однак, подаючи його, оголосив своє рішення залишити пост голови, обґрунтувавши це тим, що після мого вступу до комітету він уже не може бути певним у злагодженості співпраці. Цей вияв невдоволення моїм учорашнім виступом здався мені несправедливим і образливим. Події, що сталися невдовзі, аж занадто виразно засвідчили, що моя критика була слушною. Тепер стати головою комітету попросили мене.

Я нагадав, що від самого початку заявив про свою готовність підлягати генерал-лейтенантові Шарпантьє, однак члени комітету повторили своє прохання і повідомили, що це питання вже було обговорено з сенатором Свінгувудом. Той сказав, що сенат готовий зважити на їхню пропозицію і призначити мене верховним головнокомандувачем. Після того як парламент уповноважив сенат уживати заходів, потрібних для створення «потужних сил порядку», було самозрозуміло, що треба вибрати людину, яка їх очолить.

Перед своїм рішенням я, звичайно, хотів почути від Свінгувуда, як сенат оцінює ситуацію. Лише з’ясувавши, на яких умовах діятиме головнокомандувач, я міг визначитися зі своїм ставленням до цього питання.

16 грудня я відвідав сенатора Свінгувуда разом із ротмістром Іґнатіусом, членом Військового комітету. І голова уряду, і я вважали самозрозумілим, що мені хочуть доручити не лише підтримання порядку, чи радше його повернення, а й визволення країни. Тобто тепер ми почнемо втілювати в життя сміливе проголошення незалежності.

Я заявив про свою готовість обійняти цей пост, але за певної умови: сенат не проситиме збройного втручання ні у Швеції, ні в Німеччини, натомість добровольцям і постачанню зброї ми будемо раді. І ще я наголосив, що тривку свободу доведеться виборювати власними зусиллями, власними випробуваннями і кров’ю власних синів.

Мені здавалося, що сенатор Свінгувуд скептично ставиться до можливості здійснити це завдання наявними силами. «Але ж ви, генерале, не маєте ні армії, ні солдатів, ні зброї — то як ви думаєте здолати опір?» У відповідь я висловив переконаність, що завдання здійсненне. Моя віра ґрунтувалася на дусі спротиву і бажанні боротися, що їх я помітив у Фінляндії — на відміну від пасивності, яка пройняла росіян і прирекла царат на загибель. У нас існував громадянський фронт, наші люди не дали б без опору перерізати собі горлянку. Треба було негайно створювати армію. Тут я покладався на знане вміння фінів стріляти й лижвувати, на їх добрі нерви і на спортивність. Офіцерів та унтер-офіцерів ми могли набрати швидко — візьмемо всіх, хто коли-небудь служив у війську на своїй чи чужій землі, і насамперед 27-й батальйон із ретельно вишколеними офіцерськими та унтер-офіцерськими кадрами.

А ще я розповів Свінгувудові, що розмовляв у Петербурзі з керівником французької військової місії, генералом Нісселем, і він дав мені сподівання на отримання зброї з французьких складів у Мурманську а його тутешній представник пообіцяв пришвидшити відповідь.

Відчувалося, що моя віра в наші шанси справила враження на Свінгувуда. Він у присутності Іґнатіуса пообіцяв мені не просити підмоги ні в Швеції, ні в Німеччини. Ну а що стосується єгерів — я запропонував негайно відкликати на батьківщину 27-й батальйон.

Під час цієї розмови, коли голова уряду твердо пообіцяв не просити інтервенції іноземних держав, я погодився очолити вітчизняні сили порядку.

Свінгувуд не повідомив мене тоді, що сенат іще в грудні 1917 року звернувся до Берліна з проханням надати збройну допомогу, однак дістав відмову, обґрунтовану тим, що така інтервенція дуже б ускладнила німецько-російські мирні перемовини, які відбувалися в Бересті. Не дізнався я й того, що золотий запас державного банку перевезено до Куопіо. І взагалі у той вирішальний момент я не почув жодної інформації про наміри сенату і про його оцінку ситуації.

Розмова скінчилася тим, що я повідомив про свій намір вирушити упродовж доби до Вааси, щоб створити там штаб армії, й заявив, що вважаю конче потрібним роззброєння російського війська. Відчувалося, що Свінгувуд поділяє мою думку.

Вийшовши на вулицю, я зустрів давнього друга і шкільного товариша Акселя Ернрута, виконавчого директора банку «Приватбанкен». На його запитання, чи взяв я на себе це завдання, я відповів ствердно, додавши, що про фінансовий бік справи мова не заходила, — цікаво, як це все встигнуть організувати до моєї поїздки! «Це ми маємо владнати», — відказав Ернрут і запросив прийти ввечері на нараду до банку.

Крім Ернрута, я бачився на тій зустрічі, наскільки пригадую, зокрема з комерції радником Ферд. фон Вриктом і доктором Вільгельмом Русенлевом. Я наголосив, що ми не можемо собі дозволити гаяти ані години дорогоцінного часу, і зазначив, що вирушаю на північ уже назавтра ввечері. Але війна потребувала грошей, а часу на те, щоб владнати питання з фінансуванням через сенат, не вистачило. «Якщо я приїду на місце з порожніми руками, буде змарновано багато часу!» Після нестерпно довгої тиші директор банку Ернрут сказав: «Якщо все вийде на добре, ви, панове, отримаєте свої гроші назад, а якщо ні, так чи так усе пропало!». Присутні досі не розкривали рота, а я мав встигнути ще на одні збори, тому попрощався й пішов.

Назавтра Ернрут повідомив, що у Ваасі я матиму в своєму розпорядженні 15 мільйонів марок. Цей приватний кредит відіграв потім велику роль, адже, незважаючи на щоденні нагадування, я не дістав ані пенні від сенату, поки він перебував у Гельсінкі.

У Південній Пог’янмаа організацію шуцкорів було доручено начальникові шуцкорного округу міста Вааса, генерал-майору фон Ґеріху[21], і ця провінція, як я вже казав, досягла більшого прогресу, ніж інші частини країни. Вона вирізнялася, як на фінляндські умови, заможністю, мала чималі ресурси, а тамтешній люд славився рішучістю, відважною вдачею і патріотичними настроями. З Вааси та інших портових міст можна було мати сполучення з іншими країнами, а на головній залізниці містилися дві стратегічно важливі вузлові станції, Сейняйокі та Гаапамякі. Від Сейняйокі відходили до приморських міст Вааси, Каскінена й Крістійнанкаупункі, а від Гаапамякі — на схід до Ювяскюлі; у ті дні саме закінчилося доточування другої з цих колій до селища Піексямякі, однієї зі станцій Савоянської залізниці, отож утворилося пряме залізничне сполучення між Пог’янмаа і Карелією. Ці моменти спонукали мене схвалити план Військового комітету стосовно того, що Південна Пог’янмаа і її головне місто Вааса стане базовим районом.

Частиною дорожніх приготувань було й те, що я роздобув собі документа, який давав право «комерсанту Ґуставу Мальмберґу» пересуватися по всій країні. 18 січня — на добу пізніше від розрахованого — ми з кількома помічниками сіли в нічний поїзд, який вирушив на північ. Утомлений від зробленого за останні доби я відразу ліг спати. Під час стоянки в Тампере раптом розчахнулися двері купе, яке займали ми з полковником Голмберґом. У проході стояло троє російських солдатів. Спросоння я спитав (зваживши на однострої, російською), чого вони хочуть. Цього вистачило, щоб викликати підозру. Звідки це я знаю російську? Я сказав, що я комерсант і розмовляю багатьма мовами. Відповідь їх не задовольнила, і вони звеліли йти з ними до штабу. «Швидше, потяг рушає!»

Усі свої документи, крім дозволу на поїздку, я віддав полковнику Голмберґові. Тут я побачив, як вагоном проходить юнак у форменому кашкеті державної залізниці, і попросив його як залізничника втрутитися. Юнак упевнено підійшов і показав на мій документ: «Чого ви бушуєте, з паспортом же все гаразд?». Відчувалося, що солдати завагалися, і врешті один похмуро погодився: «Добре, нехай собі їде». Тут свиснув локомотив, і потяг рушив з місця. Росіяни повистрибували, а я знову влігся спати. До Вааси я прибув уранці 19 січня.

На жаль, мені не вдалося довідатися, хто був той кмітливий юнак. Після війни мені хотілося нагородити його за порятунок головнокомандувача. Підроблених документів було в ті часи достатньо, щоб розпрощатися з життям.

У Ваасі я одразу заходився організовувати керівний орган, першим завданням якого було прискорити вербування і придбати зброю та амуніцію. Невдовзі по приїзді я дістав повідомлення про сутички у Виборзі й Тааветті, але дотримував свого рішення не розпорошувати сили, збирання яких я починав. І ще я не хотів їх використовувати, доки не сформую таке дуже військо, щоб воно могло відігравати важливу роль. Скрізь я спостерігав ентузіазм і готовість до дій, але бракувало людей, які пройшли військовий вишкіл і годилися на командирів. Зв’язавшись із шуцкорними округами, я послав звістку і офіцерам колишнього фінляндського війська, а також тим, хто перед революцією служив ув армії Росії чи іншої іноземної країни. І ось найближчими днями я з радістю виявив, що більшість тих офіцерів відгукнулися на мій поклик. Багато з них іще раніше активно долучилися до шуцкорівської діяльності.

Офіцерами моєї першої Ставки були полковник Мартин Вецер, колишній офіцер російської армії з трирічним воєнним досвідом, ротмістр Ганнес Іґнатіус, провідна сила Військового комітету, а також полковники Вальтер Голмберґ і А. фон Регаузен, капітан Аймо Галлберґ і начальник станції Б. Ф. Логман.

Було складено план для створення сил порядку, передбачених повноваженнями, що їх надав сенатові парламент. Відповідну пропозицію ми послали в сенат, який, однак, не встиг її розглянути. Річ у тім, що події розвивалися дедалі швидше, і вже за кілька днів стало очевидно, що потрібні не просто потужні сили порядку, а справжня армія.

Серед чоловіків провінції наростали розбурханість і нетерплячість, і це непокоїло. Вони теж дізналися про сутички в Карелії і 21 січня в Каугаві самі першими роззброїли групу росіян. Довідавшись тими днями про намір повернути до колишніх залог у Пог’янмаа два ешелони вже демобілізованих російських солдатів, я звелів генерал-майору фон Ґеріху зібрати своїх вояків уночі проти 23 січня, щоб роззброїти гарнізони в Сейняйокі й Лапуа. А якщо знадобиться, транспортування війська треба було зупинити і силою зброї. Однак, отримавши телефоном інформацію з Гельсінкі, я вирішив перечекати і скасував свій наказ. Селяни розбрелися зухвалі й незадоволені, авторитет головнокомандувача захитався на терезах.

Тоді я вперше зустрівся з лапуаським селянським ватажком Матті Лаурілою. Цей чоловік, який до розформування фінляндського війська служив унтер-офіцером гвардійського стрілецького батальйону, прибув до мене, щоб висловити невдоволення лапуасців зволіканням. Лаурілі не хотілося, щоб росіяни і далі мали змогу глузувати з військового навчання шуцкорівців. Утім, він дослухався до моїх пояснень, що ми, двоє старих солдатів, добре знаємо: не варто завдавати удару, поки не будемо готові почати по-справжньому, — і відтоді став вояком, на підтримку якого я завжди міг покладатися, доки в боях під селом Лянкіпог’я його не спіткала смерть.

25 січня я скликав найближчих помічників, щоб почути їхні оцінки ситуації і думки стосовно того, чи не настав час завдати удару. Ситуація дедалі загострювалася. Напередодні в Ваасі сталася перша серйозна сутичка з росіянами, і з сенату надійшли дві тривожні телеграми. В одній ішлося про те, що районний комітет повідомив про свою ухвалу всіляко підтримати спалахнулу у Фінляндії революцію. У другій сенат інформував, що йому не до снаги завадити росіянам послати військо до Пог’янмаа, як я пропонував. Саме думка про перекидання війська найбільше непокоїла мене останніми днями. Якщо росіяни втілять своє рішення і надішлють підсилення, щоб зруйнувати те, чого ми домоглися, тобто, як вони самі казали, «відновити порядок у Ваасі», — невдовзі ми не матимемо навіть вихідного пункту для дій.

Відповідно до плану, який я запропонував помічникам, ми мали зробити нічний наскок, щоб роззброїти вааський гарнізон та місцеві загони, які в п’ятьох місцях контролювали залізницю, що оперізувала місто, і заволодіти нею. Першу мою пропозицію підтримали всі, крім генерал-майора Левстрема[22], який як особа з найвищим званням мав останнє слово. На його думку, план був нерозумним, а бій з численнішими й добре озброєними росіянами — безнадійним. Шуцкорівці невишколені, не мають гармат, кулеметів, гвинтівок і набоїв. Присуд Левстрема був категорично заперечним, однак це не похитнуло думки інших членів штабу. Усі вони, як і я, були певні, що план здійсненний і матиме успіх.

Того вечора, 25 січня, я прийняв відповідальне рішення діяти на випередження і розіслав відповідні накази. Шуцкорівці мали в ніч на 28 січня заскочити зненацька і роззброїти гарнізони в Південній Пог’янмаа.

26 січня з Гельсінкі повідомили, що очікуване російське військо — це два ешелони матросів, які небезпідставно мали репутацію найнахабнішого і найагресивнішого революційного елементу в збройних силах. Я ще раз переговорив із сенатором Свінгувудом, який повторив, що сенат не може перешкодити перевезенням. Я відповів, що тоді мушу діяти на власну відповідальність, і спитав, чи зрозумів мене сенатор. Відповідь була ствердною, після чого я ще раз сказав, що починаю діяти. Сенатор не заперечував.

Назавтра від Свінгувуда надійшла телеграма з повідомленням, що він минулої ночі вів перемовини з районним комітетом на одному з російських кораблів і доклав там усіх зусиль, аби запобігти втручанню російського війська у внутрішні справи Фінляндії. Це йому, щоправда, ще не вдалося, але перемовини триватимуть завтра, і сенатор сподівається, що тоді можна буде досягнути задовільного рішення. Тому він попросив мене зачекати. Проте ситуація була такою, що я не міг дозволити цьому проханню похитнути моє рішення, тим паче телеграма надійшла, вже коли я ось-ось мав вирушити до Юлігярмі, на командний пункт нічної операції.

Подальше зволікання могло призвести до серйозних наслідків. За повідомленнями, ті два ешелони з матросами були вже під парою, і сенат не міг їх затримати. Водночас напруження в Пог’янмаа зросло до краю. Ще одне скасування наказу, навіть коли б йому підкорилися, паралізувало б рішучих пог’янмаанців, які вже занадто довго змушені були стискати кулаки в кишенях. Обіцянок ми дістали аж задосить, і загроза того, що приїдуть матроси, звичайно, загострила ситуацію. Я не міг покладатися на те, що матиму змогу безперешкодно діяти багато днів, і розумів: якщо рішення буде відкладено, почати діяти стане ще важче, а то й неможливо. Ми мусили взяти долю в свої руки, а не дозволяти, щоб її визначали інші. Я показав телеграму Іґнатіусові, запхав її в кишеню шуби, сів разом із ним до саней і поїхав у Юлігярмю.

Гельсінські події засвідчили, наскільки правильно я оцінив ситуацію. У партійному комітеті соціал-демократів гору вдалося взяти радикалам, які 25 січня створили «виконавчий комітет». Його було уповноважено вибирати будь-які способи для здобуття перемоги в класовій боротьбі. Цей комітет, не вагаючись, розпочав неприховане приготування до заколоту. Червоні гвардії дістали наказ починати мобілізацію 26 січня опівночі. У вказівках командуванню гвардій комітет (його вже називали генеральним штабом) прописав захоплення сенату, державних установ і банків, а також арешти «осіб, зазначених в окремому списку».

У ніч на 28 січня, якраз коли ми почали акцію роззброювання в Південній Пог’янмаа, в Гельсінкі зібралися місцеві батальйони червоної гвардії. Їх було десять, а зброю вони минулими ночами отримали від росіян. Удосвіта державний переворот був уже доконаним фактом, а сенат із парламентом втратили дієздатність. Напередодні червоні захопили Тампере, Куопіо та інші населені пункти. Російське військо діяло разом із заколотниками.

Останнє, що встиг зробити сенат перед переворотом, — це звернутися до народу з прокламацією, датованою 28 січня, де повідомлялося, що мене призначено верховним головнокомандувачем, а шуцкор є військом легітимного уряду. Ось повний текст прокламації:

Розпочаті воєнні дії були спрямовані проти російських збройних сил, які лишалися в Фінляндії, хоча радянський уряд і визнав незалежність країни. Таким чином війна, що почалася, була визвольною війною, війною за свободу. Цей факт залишається незмінним попри те, що надалі воєнні дії довелося спрямувати і проти росіян, і проти власних бунтівників, а провина за це не лежить ні на легітимному уряді, ні на його армії. Винуватцями були ватажки заколоту.

Те, що я побачив і про що довідався за перший тиждень перебування в Ваасі, засвідчило, що уявлення Військового комітету про південнопог’янмаанську шуцкорівську організацію та її загальний стан було занадто оптимістичним. Це стосувалося передусім зброї, але також і кількісного складу. Виявилося, що навіть у Ваасі важко дістати точну інформацію, але зрозуміло було принаймні, що шуцкори за своєю бойовою цінністю вельми неоднорідні. Донесення про російське військо теж були суперечливими.

Воістину ми робили стрибок у невідомість, однак рішучості не бракувало — це я бачив весь час, коли перебував у Фінляндії. Успіх наших дій залежав саме від рішучості та швидкості. Якби шуцкори вагалися і марнували час, різні гарнізони встигли б об’єднатися для спільної відсічі і злучитися з червоними гвардіями, і тоді наші шанси роззброїти їх були б мінімальними. Отож у нетерплячому напруженні я в Юлігярмі чекав донесень.

Ще протягом ночі надійшли добрі звістки, і до полудня 28 січня стало очевидно, що першого успіху вистачає нам, щоб забезпечити собі базу для подальших воєнних дій. Найбільші гарнізони, дислоковані в містах Вааса, Сейняйокі і Лапуа, було роззброєно. Перед початком дій вдалося перерізати телефонний зв’язок. А далі шуцкорівські лави, в яких лише передні вояки мали гвинтівки, атакували під покровом ночі місця постою, сподіваючись на раптовий ефект, що його справлять на заспаних росіян невиразні загони. Упродовж дня вдавалося знезброїти ще більше залог. А де сталася затримка, зав’язалися, як і очікувалося, справжні бої. За чотири дні було звільнено всю Південну Пог’янмаа; 5000 солдатів ми змусили скласти зброю, захопивши 8000 гвинтівок і 34 кулемети, а крім того, ще 37 гармат, кілька мінометів і чималу кількість амуніції та боєприпасів. Вістка про роззброєння блискавично поширилася провінцією, і ентузіазму не було меж — зі зброєю чи без зброї кожен чоловік і юнак хотів пристати до нашої справи! Шуцкорів більшало з кожним днем, і захоплена зброя якраз стала в пригоді. Моя віра в тих мужніх патріотичних чоловіків не була марною.

Тепер треба було насамперед убезпечити наш базовий район від нападів з півдня, а також захистити залізничні сполучення, що пролягали на схід через станцію Гаапамякі. Уночі проти 29 січня ми підірвали залізницю південніше від Гаапамякі. 31 числа забезпечувальні сили було висунуто на 25 кілометрів на південь, в тіснину під Вілппулою. І дуже вчасно, адже лише через два дні на цій ділянці зав’язалися запеклі бої.

Повертаючись із Юлігярмі 28 січня, я на свій подив зустрів на станції Лайгіа чотирьох членів уряду, які мали припис до Вааси, де тепер базувався сенат. То були сенатори Г. Ренвалль, Ю. Араярві, А. Фрей і Е. Ю. Пегконен. Вони подолали небезпечний шлях і коротко змалювали мені події в столиці. Голова сенату й решта сенаторів перебувала ще в Гельсінкі, а отже, щодо них можна було боятися найгіршого[23].

Тепер державний корабель фактично лишився без стерна й вітрил, однак зроблене минулої ночі підбадьорювало й давало надії на майбутнє. Коли я закінчив свою доповідь, Ренвалль запитав: «І скільки ж це триватиме?». Я поміркував і мовив: «Три з половиною місяці» — і цей прогноз справдився з точністю майже до дня.

Тільки-но визволення Південної Пог’янмаа стало доконаним фактом, я видав відозву до фінляндського народу, в якій повідомив, що вважаю за необхідне роззброїти російські гарнізони, після того як найгірші елементи суспільства разом із російськими солдатами вдалися до насильства, грабунків і вбивств мирних громадян. З бунтівниками — зрадниками батьківщини — поквитається розгніване селянське військо збройною рукою. Відозва закінчувалася тим, що роззброєним росіянам гарантовано особисту безпеку; їх буде звільнено, щойно Фінляндія та Радянський Союз дійдуть згоди[24].

Попри те що за таких умов не вдалося домовитися про репатріацію полонених, я наказав перевозити кіньми в якомога більшій кількості через кордон на півночі від Ладозького озера. Ці перевезення відбувалися, доки їм не поклали край кілька прикордонних інцидентів. На розсуд начальників округів можна було одразу відпускати українців і поляків. Усі російські офіцери, крім тих, кого з особливих причин тримали під наглядом чи під арештом, дістали змогу знайти собі приватне помешкання.

Я передав звістку про перемогу і до Стокгольма, звідки новина розійшлася по всій Європі. Я сподівався, що всі мислячі й відповідальні елементи нашого континенту сприйматимуть як спільну справу ту боротьбу, до якої стала проти більшовизму створена з нічого фінляндська армія, і завершив повідомлення закликом, щоб кожен, хто хоче й може, поквапився нам на допомогу, щоб урятувати Фінляндію — і не лише Фінляндію!

Південну Пог’янмаа було визволено від російського ярма, і вона стала базою для визвольної боротьби. Але якнайважливіше було убезпечити тили і налагодити сполучення зі Швецією через Торніо і Гаапаранту, тому я в телеграмі від 28 січня закликав північнопог’янмаанські шуцкори роззброїти російське військо і червоні гвардії, якщо ті не складуть зброю протягом шести годин.

На півночі ворог, звичайно, був уже насторожі, і без бою вдалося роззброїти лише кілька невеликих місць постою. В Оулу росіяни й червоногвардійці встигли об’єднатися. Після того як 30 січня спроба заскочити тамтешній гарнізон зазнала невдачі, я відрядив туди порівняно великий загін під командуванням ротмістра Іґнатіуса. Він зламав опір 3 лютого. Там ми зазнали перших у визвольній війні серйозних втрат. Шуцкорівське військо з честю витримало суворе випробування, хоча йому припала складна наступальна операція. Жорстокий бій відбувся і в Торніо.

Кількість роззброєних росіян зросла тепер до 7000, а до трофеїв додалося 2500 гвинтівок і чимало інших матеріальних засобів. 6 лютого північна Фінляндія аж по кордон зі Швецією вже була в наших руках. Ми тепер мали звільнений тил.

Ще наприкінці січня — на початку лютого Ставка мала доволі туманне уявлення про загальну ситуацію. Мережі зв’язку не було, і контакт між різними ланками керування був відповідний, однак після того, як почали надходити донесення з дальших районів, ситуація прояснялася.

Ще до початку вирішальних воєнних дій у Південній Пог’янмаа південнокарельські шуцкори під командуванням єгерського капітана Геґґлунда утворили на півдні від річки Вуокси фронт, який тримався всю війну і свого часу став вихідною межею для її завершальної операції — перекриття кордону і здобуття Виборга. Коли 3 лютого єгерський капітан Сигво приїхав до Антреа новопризначеним командувачем карельського війська, Карельський фронт набув єдиного командування.

У провінції Саво червоні гвардії теж було примушено капітулювати, і після того як до Куопіо новою залізницею Гаапамякі — Піексямякі надійшло підкріплення, вдалося врятувати золотий запас державного банку. Під час цих бойових дій щойно звільнену провінцію убезпечили від атак з півдня, підірвавши залізницю на півдні від Міккелі. Коли ще й після запеклих боїв було здобуто зайняте потужною червоною гвардією заводське селище Варкаус, розташоване між Піексямякі й Савонлінною, в наших руках опинилася ціла північна й центральна Фінляндія.

Тепер країна стала перетятою на дві частини: північна перебувала під захистом державної армії, що поступово народжувалася, а південна, де майорів бунтарський прапор, була захоплена російським військом. Лінія фронту проходила з узбережжя Ботнічної затоки, за два десятки кілометрів на півночі від Порі, на північний схід до Вілппули і потім дугою на південь до Мянтюгар’ю, де вздовж південного берега Саймаа тяглася далі до Іматри, а звідти до Ладозького озера, приблизно по річці Вуоксі. Утім, фронт не мав суцільної лінії, й межу між білими й червоними значили кілька ключових позицій, якими було перетято залізничні й найголовніші шосейні комунікації. Спершу зайняти й обороняти їх імпровізованим квапливо згромадженим військом було важко.

Якби супротивник у перший тиждень лютого рішуче сконцентрував свої сили проти наших форпостів, становище, безперечно, стало б критичним. Наприкінці січня в червоних гвардіях було 30 000 вояків, а нам ще й доводилося зважати на те, що разом із ними діятиме російське військо. Отже, ворог мав неабиякі сили. Я адресував російським гарнізонам звернення, і, як і в відозві до народу Фінляндії, гарантував солдатам особисту безпеку, якщо вони не здійматимуть зброї проти війська легітимного уряду, — і це звернення таки мало певний вплив.

Утім, військо, яке атакувало наші форпости, складалося здебільшого з росіян, які намагалися визволити роззброєних товаришів. Керівництво червоних гвардій, що сиділо в Гельсінкі, внаслідок швидко здійсненого в Пог’янмаа роззброєння набагато переоцінило наші сили і наразі вагалося, чи посилати своє військо на північ. Додатковою причиною вагань стали локальні повстання в південній Фінляндії.

Найнебезпечніший наступ було спрямовано, як я вже казав, на розташований трохи позаду фронту залізничний вузол Гаапамякі. У разі успіху фронт білих розірвався б на дві частини. Наступом керував полковник Свєчников, призначений командувачем Західнофінляндської армії[25]. Здійснивши 2 лютого силами двох батальйонів за підтримки артилерії безрезультатну атаку на Вілппулу, Свєчников намагався оточити оборону Вілппули з заходу і водночас знову і знову атакував фронтально. На 50-кілометровому фронті близько десяти днів точилися важкі бої, і лише 12 лютого наступ росіян і червоногвардійців ущух. Від 5-го числа цією ділянкою, де було лише 1000 гвинтівок, 7 кулеметів і 4 гармати, командував полковник Вецер.

У Саво, де 11 лютого командування обійняв генерал-майор Левстрем, саме зав’язалися запеклі бої. Там треба було запобігти просуванню ворога вздовж залізниці Коувола — Міккелі, і під Мянтюгар’ю військо зайняло оборону, яка протрималася до кінця війни.

На ділянці фронту між Саймаа і російським кордоном єгерський капітан Сигво з карелами теж відбив усі атаки на вуоксенську межу.

У південній Фінляндії було кілька героїчних спроб піднятися на збройну боротьбу з насильницьким режимом заколотників. Утім, розрізнені операції були приречені на невдачу. Відбулися вони тричі, і здійснили їх Сіґурдський загін, Пеллінґський загін і шуцкор м. Уусікаупункі.

Внесок перших двох загонів був цінним головно тому, що їхні дії в провінції Уусімаа протягом усього лютого сковували чималенькі сили червоних й відвертали увагу керівництва заколоту від північного войовища. Теми Уусікаупунського шуцкору і його участі в подіях на Аландських островах варто торкнутися трохи докладніше, бо це переросло в прикре політичне ускладнення. Воно стало прелюдією намагань Швеції відокремити від Фінляндії Аландські острови, і це призвело до гострої незлагоди в наших міждержавних стосунках, які, на думку Фінляндії, мали формуватися зовсім по-іншому.

У перших числах лютого близько 600 шуцкорівців із округу міста Турку зібралися в Уусікаупункі. Спочатку вони хотіли заскочити зненацька поблизькі гарнізони, а потім пробитися до білих у північну частину провінції Сатакунта, однак недостатнє озброєння і погана поінформованість про загальну ситуацію завадили здійсненню цього плану, і командири вирішили замість цього повести свій загін на Аландські острови, сподіваючись, що там він зможе знезброїти росіян (які, за чутками, поводилися недисципліновано), і налагодити морське сполучення з Пог’янмаа.

Того самого вечора, коли почався перехід через протоку Кігті, наш військовий аташе, капітан Єста Теслев, і його помічник доктор Кай Доннер, телеграфували мені про це зі Стокгольма. Потім надійшло повідомлення, що наші співвітчизники в шведській столиці почали організовувати перевезення морем зброї й амуніції для уусікаупунського шуцкору, сподіваючись, що на Аландських островах може початися повстання.

Це повідомлення було дуже цікавим. Воно давало надію на те, що в тилу в заколотників виникне осередок спротиву, який може стати збірним пунктом для шуцкорів усієї південно-західної Фінляндії. Крім того, в разі здолання російського гарнізону на Аландських островах нам до рук потрапило б іще й чимало трофейних матеріальних засобів.

Подальші донесення свідчили про те, що надії справджуються. 13 лютого уусікаупунський шуцкор під командою капітана Фабрітіуса добувся на головний аландський острів, де швидко роззброїв деякі російські загони і гарнізони кількох берегових фортів, а також зібрав чимало трофеїв, зокрема 8 гармат. Скрізь, куди заходили уусікаупунці, аландці вітали їх як визволителів і відразу заходилися створювати власні шуцкори.

До того як донесення про перебіг подій прояснили становище, я 13 лютого звелів нашому посольству в Стокгольмі доправити до мене в Ставку для наради кількох аландців, які б знали місцеві умови. Разом з тим я сповістив посольство, що не можна починати жодних операцій на Аландських островах, окрім тих, які будуть зазначені в схваленому мною плані, і телеграфував шуцкорові наказ залишатися на островах.

Проте на перебіг подій почав невдовзі впливати новий, несподіваний чинник — у справи втрутився шведський уряд. 13 січня орендований посольством пароплав Hero відплив зі Стокгольма з добровольцями, зброєю і боєприпасами на борту. Хоча від влади було отримано належний дозвіл, судно зупинили на шведських шхерах. Це сталося тому, що шведський уряд вирішив надіслати на Аландські острови власну експедицію «для запобігання насильницьким діям проти мирних острів’ян». 15 числа капітан Фабрітіус дізнався, що шведський панцерник і ще два судна стали на якір біля Екере і якийсь офіцер прибуде домовлятись, як обом супротивникам залишити Аландські острови. З огляду на це було продовжено перемир’я, укладене між уусікаупунським шуцкором і росіянами для обміну полоненими. Але коли надійшла тривожна звістка, що з Турку всупереч домовленості пливе червоногвардійський загін на льодоломі «Муртая», капітан Фабрітіус припинив перемир’я. Далі шуцкор напав 17 лютого на гарнізон у Ґудбю. Після інтенсивного бою росіянам довелося скласти зброю. Таким чином уусікаупунський загін вирішально зміцнив свої позиції на півночі Аландських островів і був сповнений сміливості та віри в себе. Два дні по тому, 19 лютого, він провів найбільший свій бій, успішно відбивши під Ґудбю масовану атаку росіян і червоногвардійського загону, що приплив із Турку.

Проте в Стокгольмі почалася протидія цьому позитивному розвитку подій на Аландських островах і коїлися дивні речі. Комунікація між Ставкою і фінляндським посольством, а також між посольством і уусікаупунським шуцкором зазнавала перешкод і спотворень з боку шведської влади. Внаслідок цього у вкрай важкому становищі опинилися і командир шуцкору, і керівник посольства, державний радник Алексіс Ґріпенберґ, від яких приховували перебіг подій.

По-перше, відправлена 13 лютого Ставкою телеграма з наказом уусікаупунському шуцкору залишатися на Аландських островах надійшла до посольства з великим запізненням і нечитабельною. Нову телеграму, яка надійшла 18 числа, теж неможливо було прочитати. Того самого дня державного радника Ґріпенберґа, як зазначено в його власних нотатках, викликали до короля, який попросив його дати від мого імені наказ уусікаупунському шуцкору виїхати з Аландських островів на шведських кораблях. Державний радник відповів, що це неможливо.

Через те що весь зв’язок із Аландськими островами й уусікаупунським шуцкором був тепер під контролем шведів, Ґріпенберґ попросив дозволу відрядити двох представників на острови, щоб дізнатися про ситуацію. Дозвіл дали, представники сіли на шведський корабель і допливли до місця призначення, однак їм не дозволили поспілкуватися ні з шуцкором, ні з місцевим населенням. Морський міністр Пальмшерна подав неправдиву картину ситуації. Увечері 19 лютого, після того, як було звитяжно відбито атаку на Ґудбю, він особисто повідомив посольство, що за щойно отриманими даними уусікаупунський шуцкор після жорстоких і кривавих боїв розбито. Тепер він, мовляв, намагається відступити й оминути росіян, які захопили Ґудбю і перекрили шлях на Фінбю. Шуцкор, стверджував він, загине, якщо не сяде на шведські кораблі. Однак загін не хотів цього робити, вочевидь певний у тому, що такі дії не схвалить головнокомандувач. І ще міністр Пальмшерна наголосив, що шведські кораблі не можуть далі лишатися в водах Аландських островів. Шведський уряд, сказав він, робить усе можливе, щоб урятувати відважний шуцкор від катастрофи, але посольство стає цьому на заваді.

Варто зазначити, що міністр Пальмшерна звинувачував і доктора Доннера у протидії намаганням шведського уряду; це відбувалося за кілька годин по тому, як останній 18 лютого сповістив Ставку про здобуту напередодні перемогу під Ґудбю. Телеграма Доннера закінчувалася такими словами: «Раджу нізащо не пропонувати відважному шуцкору залишити Аландські острови на умовах шведів та росіян». Телеграма змусила мене добряче поморочити голову, але, отримавши деякі розрізнені відомості і з інших джерел, я наблизився до правди.

З’ясувалося, що неможливо визначити час відсилання моєї телеграми-відповіді, але Ґріпенберґ переслав її 20 лютого. У його телеграмі було сказано: «Від генерала Маннергейма надійшла така відповідь: “Повідомте уусікаупунський шуцкор, що прислати потрібну зброю можна, ймовірно, кораблем, якщо буде дано відповідні інструкції. Якщо уусікаупунський шуцкор має змогу перебувати на Аландських островах, доки надійде підмога, він обов’язково повинен лишитися там. Умови для мене неприйнятні”».

Цієї телеграми, як і ще одної, відправленої 21 числа з підтвердженням попередньої, капітан Фабрітіус не отримав. Найімовірніше, вони були серед «деяких телеграм», що їх міністр Пальмшерна не доправив уусікаупунському шуцкору, — в цьому він зізнався Ґріпенберґу, а також згодом розповів про це на парламентському обговоренні справи уусікаупунського шуцкору 29 травня 1918 року. 22 лютого до Ставки надійшла телеграма доктора Доннера: «Вже багато днів неможливо зв’язатися з уусікаупунським шуцкором. Шведи відмовляються доправляти наші телеграми на Аландські острови й уусікаупунському шуцкору».

Однак телеграму, яку державний радник Ґріпенберґ урешті-решт (очевидно, під великим тиском шведів) вважав своїм обов’язком надіслати капітанові Фабрітіусу і яка відбула зі Стокгольма 20 лютого о 1:15 ранку, таки було доправлено адресатові, хоч і в зміненому вигляді. Ось її текст: «Якщо ваше становище здається нестійким і надії на швидку підмогу немає, дуже раджу сідати на шведські кораблі». Міністр Пальмшерна твердо пообіцяв, що телеграму буде надіслано саме в такій формі, але цього зроблено не було. Поставлені відправником застереження було викреслено, і сфальшована телеграма мала такий вигляд: «Дуже раджу вам сідати на шведські кораблі»[26].

На уусікаупунський шуцкор шведи теж чинили страшенний тиск. Отримавши сфальшовану телеграму, капітан Фабрітіус, який не мав зв’язку зі Ставкою і керувався однією-єдиною вказівкою — писемним запевненням шведів, що він діє відповідно до волі головнокомандувача, — визнав слушним підписати висунуту йому 21 лютого «угоду про замирення». Згідно з нею, перед тим як його буде повернуто до Фінляндії через Стокгольм і Гаапаранту, шуцкор мусив здати зброю — і свою, і забрану в росіян. Власну зброю мали повернути в Гаапаранті. Росіяни теж повинні були залишити Аландські острови, але їм надали п’ятитижневий термін і право перевезти свій склад військового спорядження до Турку. 22 лютого на Аландські острови висадився шведський окупаційний загін.

Історія з уусікаупунським шуцкором виразно свідчить, наскільки важко керувати перебігом подій, коли доводиться імпровізувати в неорганізованому середовищі, — і то був аж ніяк не єдиний приклад слабин, яких неможливо уникнути за таких обставин. Вааський сенат не встиг узятися твердою рукою за зовнішню політику, служба зв’язку працювала незадовільно, як і розвідка. У всіх сферах було замало навчених кадрів. Тому доречно буде навести ці факти для виправдання патріотів, яким довелося вести нерівну боротьбу в Стокгольмі й на Аландських островах.

Повернувшись до Фінляндії, уусікаупунський шуцкор, тепер називаючись Туркуським батальйоном, гідно взяв участь у боях на Сатакунському фронті. Командир, капітан Ю. Кр. Фабрітіус, на власне прохання став перед військовим трибуналом, і його виправдали.

Шведи лишилися на Аландських островах до 16 травня, майже на два з половиною місяці, хоча для їхнього перебування не було жодного приводу після 5 березня, коли авангард німецької допоміжної експедиції знезброїв тамтешніх росіян.

Щоб наголосити на тому, що провінція входить до складу держави, і підтримати суверенні права Фінляндії, я відрядив на Аландські острови полковника Я. фон Бонсдорфа, призначивши його військовим губернатором.

Визвольна війна на першій стадії була здебільшого партизанською. Здавалося, що ті, хто з ентузіазмом пішли в бій, вірили в можливість так і довершити визволення країни. Проте мети можна було досягти лише наступом. Для цього ми потребували армії, а для її створення — щонайперше штабу, який організує ту армію й керуватиме нею. Я не приховував від самого себе, що минуть тижні, доки буде створено боєздатну армію, яка зможе розбити ворога, за яким стоять ресурси всієї південної Фінляндії та Петербурга, але ні хвилини не сумнівався в остаточному результаті.

Дуже бракувало грамотних спеціалістів, конче потрібних для створення штабу головнокомандувача і організації діяльності. До переможної звістки після здобуття Вааси я, як уже зазначав, додав адресоване Європі прохання про добровільну допомогу і трохи раніше відрядив кур’єра до Стокгольма. Йому було доручено акцентувати, що нам потрібні насамперед офіцери, підготовані для служби в Генштабі. Звернення викликало чималий резонанс, але, на жаль, шведський уряд вважав, що він не може віддати великої кількості здібних офіцерів.

Утім, 10 лютого до Ставки, яка тоді розташовувалася в Сейняйокі[27], прибуло п’ять шведських офіцерів: полковник Ернст Ліндер, капітани Ґ. М. Тернґрен, граф В. А. Дуґлас, Генрі Пейрон і К. Петерсен. Невдовзі над’їхали й інші. Під час визвольної війни до списків фінляндської армії було занесено загалом 84 шведських офіцери, з них 34 кадрових. Значення таких вишколених додаткових кадрів оприявнювалося з кожним днем дедалі конкретніше. Праця офіцерів-шведів була нелегкою і невдячною, а, крім того, вони за поодинокими винятками не розуміли фінської, тому, звичайно, виникало ще й чимало практичних труднощів. Утім, добродушність і самовідданність допомогли впоратися з усіма труднощами і в Ставці, і в війську, де найдосвідченіші стали начальниками штабів армій та угруповань, а в деяких випадках і командувачами груп.

Полковника Ліндера та його здібності я знав віддавна і шанував їх, тому й вирішив доручити цьому чоловіку, який мав фінське походження і любив батьківщину свого батька, високий командний пост. Щоб дати йому змогу познайомитися з умовами, в яких ми воювали, й почути від цього досвідченого офіцера оцінку ситуації, я відрядив його в коротку інспекційну поїздку на Карельський фронт, де саме точилися жорстокі бої. Разом із ним я відправив зо два десятки гвинтівок для капітана Сігво — все, що міг прислати головнокомандувач! За тиждень полковник Ліндер повернувся, сповнений захоплення доблесними карелами, які невеликими засобами робили великі справи, але водночас висловив занепокоєння імпровізованістю війська й нестачею зброї. Вельми зрозуміла реакція. Ставши командувачем Сатакунської групи, полковник Ліндер незабаром сам стикнувся з цими труднощами — і переборов їх.

Було зрозуміло, що Ставка матиме дуже широке коло обов’язків, адже інших високих військових органів не існувало. У Ваасі уряд створив скромний комітет воєнних справ під орудою сенатора Фрея, однак цей орган не мав потрібної компетенції і снаги, щоб розв’язати нагальні організаційні й матеріальні проблеми. Завдання і становище Ставки влучно схарактеризував Генрі Пейрон, згодом генерал-майор:

За цими принципами найближчими тижнями було створено організацію, головні пункти якої було прописано в наказі № 10. Ставку поділили на чотири відділи, а ті — на підвідділи за такою схемою:

І. Генеральний штаб

1. Відділ головного квартирмайстра

А. Оперативний відділ

В. Інформаційний відділ

С. Відділ зв’язку

D. Топографічний відділ

2. Експедиція

3. Відділ особового складу

4. Комендантура

ІІ. Штаб озброєння

1. Інспектор стрілецької зброї

2. Інспектор артилерії

ІІІ. Етапний штаб

1. Інтендантський відділ (якому були підпорядковані окружні інтенданти)

2. Транспортний відділ

3. Санітарна частина

4. Поштовий відділ

5. Телеграфний відділ

6. Поліційний відділ

7. Інженерний відділ

Згодом додалися: начальник звільнених територій, відділ трофеїв і ремонтна управа.

IV. Головна інспекція військового вишколу

Начальником генерального штабу було призначено капітана, а згодом генерал-майора Єсту Теслева, який своїми миролюбністю й витонченістю дуже добре згладжував гострі грані, неминучі за таких виняткових умов.

Головним квартирмайстром став найдіяльніший член Військового комітету, ротмістр, а згодом генерал-лейтенант Ганнес Іґнатіус. Він брав активну участь у політичному житті й найліпше серед мого оточення був обізнаний із загальними справами[28]. Ця перевага, яку давав його меткий розум, робила Іґнатіуса незамінним помічником. У його підпорядкуванні працював здебільшого оперативний відділ, де полум’яний головний квартирмайстер, так би мовити, запалював трьох шведських офіцерів генштабу — майбутніх полковників фінляндської армії Тернґрена, Дуґласа і Пейрона. Їм довелося діяти в незвичних і менш організованих умовах, і їхній внесок був надзвичайно важливий.

Штабом озброєння, до обов’язків якого входили придбання, зберігання на складах, догляд і видавання зброї та боєприпасів, керував полковник, а згодом генерал-майор А. фон Регаузен, надійний і сумлінний чоловік зі старих офіцерських кадрів Фінляндії.

За скромною назвою етапного штабу крилася величезна організація, яка аж ніяк не опікувалася лише «етапом», тобто адміністративними й господарчими справами армії у воєнний період. На додачу начальник етапу мусив виконувати більшість того, що в звичайних умовах належить до компетенції міністра оборони та підпорядкованих йому відомств і технічних закладів. Але й це ще не все. Етапний штаб за цих виняткових умов часто мусив — безпосередньо або через своїх представників ув окружних штабах — втручатися і в цивільне врядування країни.

На начальникові етапного штабу лежала доволі велика відповідальність, адже з легко зрозумілих причин головнокомандувачу було важче особисто втручатися в цій царині в щось інше, крім справ суто військових відділів. На це надзвичайно складне місце я мав щастя знайти людину, яка і тоді, і згодом здобула і заслужила мою беззастережну довіру. Це був шанований промисловець, майор, а згодом генерал піхоти Рудольф Вальден[29]. Нижче я ще матиму привід поговорити про цього чоловіка, який у ті буремні часи був моїм найкращим помічником і другом. Уперше я з ним зустрівся невдовзі по переїзді Ставки до Сейняйокі. Почувши розмови про організаторські здібності Вальдена, я призначив його місцевим комендантом, і за кілька днів у Сейняйокі запанував чудовий лад. Наступним його дорученням стала посада начальника округу міста Вааса, де потрібна була людина його рівня. Коли організація Ставки остаточно оформилася, він узявся керувати етапним штабом, подарувавши мені відчуття великої безпеки. Хоча його остаточний план організації і не було втілено в життя, етап працював задовільно всю війну. За це ми можемо подякувати Вальдену та здібним промисловцям і комерсантам, що їх він зміг зібрати довкола себе за допомогою зв’язків і знання людей.

Вишкіл було доручено генерал-майору Паулю фон Ґеріху, який виявив ініціативність і вміння надихнути шуцкорівців у ті часи, коли їх зібрали і школили в Пог’янмаа. Згодом він ділив обов’язки з генерал-майором Н. Мексмонтаном, поставним репрезентантом старого фінляндського офіцерства і самовідданим солдатом.

Одним із перших, хто зголосився мені на допомогу, був колишній міністр, статс-секретар Фінляндії, генерал піхоти, барон Ауґуст Ланґгоф. Цей дуже шанований і на батьківщині, і в імперії генерал, який мав за собою тривалу і гідну кар’єру офіцера Генштабу і командира, зробив мені багато цінних послуг, інспектуючи різні підрозділи. Хоча ці завдання не давали йому змоги виділитися особисто, генерал ніколи не показував, що незадоволений своїм становищем.

Були й інші, не такі скромні, як цей найстарший за званням офіцер фінляндської армії. Виявилося, що нелегко знайти годящі посади для всіх представників старшого покоління, з якими я потоваришував у кадетському корпусі й на війні. Одні обіймали високі пости під час світової війни, але занадто мало знали життя Фінляндії й не надавалися до співпраці у війні внутрішній, де все доводилося імпровізувати і участь у якій здебільшого брали, так би мовити, аматори військової справи. Інші дослужилися до високих військових звань, не будучи командувачами на війні, отже, під час кампанії, яка на нас чекала, навряд чи можна було ставити їх на посади, відповідні званню. Успішна діяльність на відповідальних постах у цивільному врядуванні, промисловості й комерційному житті іноді дає більшу компетенцію, потрібну для нагального розв’язання завдань, які часто постають перед військовим керівництвом. Чудовим прикладом цього був майбутній підполковник і гірський радник[30] Єста Серлакіус з міста Мянття, енергійний інтендант армії, який на цій своїй посаді зробив мені і країні неоціненні послуги.

Розмірковуючи над майбутніми воєнними діями, для яких потрібний особистий внесок учасників незалежно від посад і звань, я вважав, що бажано запровадити орден для відзначення виявленої в бою відваги і вправного керування операціями. Приблизно в середині лютого ми попросили нашого славетного художника Акселі Ґаллен-Каллелу, який від початку війни служив добровольцем на Вілппулському фронті, подати пропозиції на такі відзнаки, і два тижні по тому вааський сенат за пропозицією Ставки дістав змогу розробити тимчасовий «Статут орденів, медалей свободи і хрестів свободи». Медалі було поділено на два ступені, хрести свободи, що їх могли отримати й цивільні особи за заслуги перед нацією, — на чотири, а над усіма був великий хрест. До того як почалося виготовлення орденів, їх кавалерам доводилося вдовольнятися дипломом і, незалежно від ступеня, червоною стрічкою з жовтими смужками.

Найістотнішим завданням Ставки було створити армію з якомога боєздатніших частин. Щонайперше постала потреба зорганізувати шуцкорівські загони, однак через нестачу резерву їх не можна було знімати з фронту. Виявилося, що під час бойових дій неможливо методично відновлювати цілісність і дисципліну. Ми намагались якомога енергійніше поділити шуцкорівські формації на однорідні за командними зв’язками сотні, батальйони і полки, але помітили невдовзі, що реорганізація забирає чимало часу. Аж у квітні вдалося закінчити цю справу і сформувати десять шуцкорівських полків.

Безперечно, треба віддати належне тому, як браво воювали зімпровізовані шуцкорівські одиниці в перші тижні війни, але не обходилося й без дивних уявлень про обов’язки військового послуху. Для ілюстрації можна навести маленьку історію, якій не бракує гумористичних моментів. У лапуаської сотні, яка тоді була в Вілппулі, якось раз, коли на фронті ненадовго запанувала тиша, виникло бажання попаритися в сауні — звісно ж, удома в Пог’янмаа. Вояки поздавали гвинтівки до штабу фронту, а тоді сіли в потяг на Лапуа. За два дні вони повернулися бадьорі й чисті, отримали зброю і знову зайняли позиції. Слава Богу, такі випадки були принаймні винятком.

Моє звернення до цивілізованого світу для отримання добровольчої підмоги дозволило сформувати шведську бригаду. То була єдина у визвольній війні іноземна військова формація, і в її лавах служили також норвежці й данці. На жаль, із тих, хто зголосився добровольцем у Швеції, здійснити свій намір змогли одиниці. Шведська бригада мала кількісний склад батальйону, але зберегла первісну назву. Під час наступу на Тампере, та й згодом у боях у західній Фінляндії вона показала себе гідною давньої військової слави шведів. В інших, фінських, підрозділах служило з чотириста шведів.

З огляду на наступальне завдання армію, звичайно, треба було підсилити новими підрозділами. Першим заходом став набір. Сенат створив дві військові одиниці, «Корогву порядку» і «Сторожу Фінляндської республіки», і це вже були невеликі кадрові частини. «Корогва» стала кістяком першого нашого кавалерійського полку, який дістав історичну назву Уусіманський драгунський полк. Зі «Сторожі» сформували Сейняйоцький гренадерський батальйон. Коли закінчилося формування ще п’ятьох набраних батальйонів, їх урешті об’єднали в 1-й і 2-й гренадерські полки. Крім того, з навербованого рядового складу було сформовано шість батарей і стільки само висадних команд.

Невдовзі виявилося, що система, де поряд із добровольчими загонами без виразної структури формуються наймані регулярні частини, вельми погана. Тому набір доводилося застосовувати лише як крайній захід, до якого ми вдавалися, доки не з’явилася змога мобілізувати людський ресурс усієї визволеної Фінляндії. Передумовою цього було запровадження загальної військової повинності. На моє особисте прохання сенат оголосив 18 лютого загальну військову повинність на підставі відповідного закону 1878 року, і відтоді під прапори закликали всіх придатних до військової служби чоловіків віком від 21 до 40 років.

Після цього в певних колах залунали підозріливі і застережливі голоси. Скажімо, стокгольмська газета Svenska Dagbladet повідомила, що ідея дати зброю лівим елементам, або, як було сформульовано, «саме тим людям, проти яких точилася війна на півдні», породила сумніви в сенаті, хоча він і поступився «завзятому тиску» військового керівництва.

Не пригадую, щоб між мною і сенатом виникали в цьому питанні які-небудь розбіжності, — годі й казати про начебто мій «завзятий тиск» — але, звісно ж, я рішуче підтримував думку, що пора вдатися до цього заходу. Що стосується ризику, пов’язаного з видаванням зброї народові, то весь наш задум і базувався на тому, що більшість народу хоче визволити країну і для досягнення цієї мети готова пролити кров і пожертвувати життям. Слушність цієї віри в народ довели вже перші бої, до яких стали пліч-о-пліч чоловіки з усіх прошарків суспільства. Тих, хто не з’явився на призов, було мало, і це не могло не тішити. Бойові дії частин, сформованих із військовозобов’язаних, теж не зганьбили моєї віри. Я не знаю жодного випадку, щоб у білій армії оприявнювалася політична обструкція.

На основі наявного статистичного матеріалу Ставка розробила організаційний план, побудований на обороноздатності всього народу, і в ньому було враховано, крім негайних потреб, іще й готовість до оборони в майбутньому. В остаточному вигляді план охоплював 9 дивізій, загалом 27 полків, а також спеціальні підрозділи. За розрахунками, офіцерські та унтер-офіцерські кадри переважно мали утворитися з вишколених у Німеччині єгерів.

27-й єгерський батальйон перетворився в міцну бойову одиницю, яка складалася з 4 єгерських сотень, 2 кулеметних сотень, саперної сотні, батареї, підрозділу зв’язку і кіннотного загону. Батальйон мав ґрунтовний вишкіл і набутий на Східному фронті воєнний досвід. Можливість отримати в особах єгерів інструкторів і командирів для підрозділів, які незабаром мали утворити військовозобов’язані, була для нас неоціненною, і єгері, що приїхали до Фінляндії і вже виконували функції командирів чи інструкторів, продемонстрували свою кваліфікованість. На повернення батайльону з Німеччини ми чекали з нетерпінням, навіть із хвилюванням, адже тепер кожен день важив багато.

Ще в Гельсінкі я запропонував сенатору Свінгувуду якнайшвидше відкликати єгерів додому. Зі своєї Ставки я теж неодноразово робив такі пропозиції, акцентуючи на тому, що водночас треба відправити морем якомога більше зброї та боєприпасів. 17 лютого до Вааси прибув передовий загін із 80 вояків, а з ними — цінний вантаж куплених у Німеччини російських трофеїв[31], але головний контингент (1130 вояків) дістався туди аж 25 числа закрижанілою Ботнічною затокою. Шведський уряд полегшив дорогу, засвітивши маяки і конвоюючи фінські судна, й це гамувало роздратування, породжене його іграми на Аландських островах і вельми негативною позицією в питаннях транзиту зброї.

Поставні єгерські лави на огляді в Ваасі мали чудовий вигляд. Такий загін уже годі було побачити на войовищах світової війни: молоді, загартовані війною, мускулисті чоловіки, в очах у яких світилися радісна рішучість і усвідомлення своєї майбутньої ролі в фінляндських визвольних змаганнях. У своєму привітальному слові бійцям, що повернулися додому, я нагадав, як у часи, коли доля Вітчизни здавалася найбільш безпросвітною, вони вірили в її прийдешність, і наголосив, що майбутня фінляндська армія бачить у них інструкторів і командирів. На них чекає велике й почесне завдання.

План організації армії, як я вже казав, ґрунтувався цілковито на участі єгерів: більшість із них мала утворити командний склад підрозділів, сформованих із військовозобов’язаних. Однак невдовзі з’ясувалося, що перед тим, як вирушити з Лібау, єгері розробили собі інакший план.

Їхню пропозицію виклав мені підполковник Теслев[32], який виконав був доручення привезти батальйон із Лібау. Перед від’їздом він, не отримавши від мене на це повноваження, понадавав бійцям батальйону звань офіцерів та унтер-офіцерів фінляндської армії, до майора включно.

За словами Теслева, організаційний план викликав у єгерів багато емоцій. Вони хотіли стати офіцерами й унтер-офіцерами бригади, що складатиметься з шести батальйонів добірних шуцкорівських рядовиків, а далі — щоб було створено елітну формацію, яка зламає опір на найважливіших напрямах, проторує шлях для решти війська і надихне його своїм прикладом. Але хоч я і розумів цю ідею, було очевидно, що ми не можемо собі дозволити розтрачувати цінні кадри батальйону. Він мав стати кістяком набагато більшої кількості підрозділів, ніж собі думали єгері. Сподівання сформувати боєздатні формації з військовозобов’язаних рядовиків не мали шансів справдитися без достатньої кількості кадрів. Я вважав, що неможливо схвалити лібауський план. Цілком зрозуміло, що це все викликало багато емоцій, і план єгерів свідчив, що вони не мали уявлення про організаційні завдання, які ми маємо розв’язати.

Від одного єгеря, який добре знав усе пов’язане з ускладненнями, спричиненими лібауським планом, я згодом отримав опис подій, який в істотних моментах різниться від наведеного підполковником Теслевом[33].

Коли найстарші (майори) серед єгерів дізналися від підполковника, що я не маю бажання схвалити їхнього плану, юнаки відчули певне розчарування, передовсім, щоправда, через затримку з потраплянням на фронт. Якось раз Теслев скликав майорів, щоб поінформувати їх про становище, яке «викликало занепокоєння». Він дав тоді зрозуміти: йому здається, що за обґрунтуваннями, наведеними Ставкою проти їхнього плану, криються інші, невисловлені. Головнокомандувач не був другом Німеччини, і йому не хотілося, щоб вишколені там єгері відігравали помітну роль. Складений у Ставці надмірно масштабний план, отриманий Теслевом для ознайомлення, передбачав створення організації, в межах якої єгерям даватимуть лише другорядні завдання в підпорядкуванні командирам не з їхнього кола. Це тлумачення, звичайно, призвело до недовіри і неспокою, однак апогею збудження досягло аж тоді, коли Теслев зазначив, що в Ставці марнують час на підготовку організації, невідповідної до вкрай обмежених ресурсів ворога. Тією бригадою, що її єгері самі планували сформувати, можна було, без сумніву, зламати опір. Власне, Теслев схилявся до думки, що її навіть не конче треба формувати, — Тампере у крайньому разі можна здобути батальйоном, який прибув до Вааси! Теслев уже зробив для єгерів усе, що міг. Якщо вони не хочуть коритися порядкам Ставки — мусять узяти ситуацію в свої руки.

Слова вплинули так, як він, мабуть, і хотів. Єгері висловили бажання поговорити з котримсь із членів уряду. Дізнавшись, що деякі сенатори саме вирушають потягом до Ставки, частина їх поквапилася на вокзал, де вони виклали свою справу в. о. голови вааського сенату Ренваллю та іншим сенаторам. Розбурхані й засапані, єгері, як повідомив мій інформатор, не дуже добирали слів. Утім, на пропозицію сенатора Ренвалля чи Теслева троє з них, майори Єрнстрем, Ґадолін і Гайнріхс, поїхали до Ставки разом із сенаторами.

Таке непорозуміння в більш-менш нормальних умовах навряд чи могло б виникнути — отже, тут не годилося ігнорувати психологічних чинників. Беручи до уваги природу єгерського батальйону (а це була спільнота юнаків, сповнена патріотичного ентузіазму), я не хотів сприймати це непорозуміння як дисциплінарну справу і відчував готовність обговорити його з самими єгерями. Однак перед тим я говорив із сенатором Ренваллем і заявив про намір подати в відставку, якщо сенат не прийме моєї позиції. Він сказав, що цілком мене розуміє, але від свого імені й від імені сенату додав, що я не повинен здійснювати свого наміру. Не могло бути й мови, щоб головнокомандувач подав у відставку, коли шаленіє війна. На це я відповів, що наступника, звісно ж, знайдуть, а ось втрата, спричинена концентрованим використанням єгерського батальйону, буде непоправною.

Розмовляючи з представниками єгерів, я спостеріг, що, на жаль, у них уже наперед сформувалися думки щодо цього питання. Я сказав, що розумію їхнє бажання діяти після важкого вишколу і те, що важко примиритися з рішенням, яке не збігається з власною провідною ідеєю. Проте моїй старій досвідченій голові легше, ніж тисячі молодим, переконував я, поставити себе на місце супротивної сторони і порівняти ці дві пропозиції. Я намірявся дотримуватися свого рішення (підрозділи, набрані з військовозобов’язаних, буде сформовано на базі єгерських кадрів) і детально це обґрунтовував, але, вочевидь надаремно.

Під час розмови в мене не виникло відчуття, що це якась змова, і здавалося, що ці дії не мають якоїсь таємної мети. І все ж таки їх невідповідність дисциплінарному статуту непокоїла старого солдата, не кажучи вже про те, що непорозуміння взагалі створювало перешкоди в таку гарячу пору. Отже, якщо єгері, як мені гадається, хотіли лишень спробувати переконати мене в слушності власного організаційного плану, мене не полишає думка, що підполковник Теслев, можливо, пов’язував із цим конфліктом певні особисті прагнення. Кілька слів, які він, очікуючи на підсумок моєї розмови з єгерями, промовив у присутності двох високопосадовців мого штабу, на жаль, як мені здається, підтверджують це припущення.

Назавтра прибув майор Аусфельд, останній німецький командир 27-го єгерського батальйону. Він отримав дозвіл перейти у фінляндську армію. Я виклав свій план, потім план єгерів і запропонував йому, людині, якій єгері довіряють, ознайомитися з обома. Невдовзі Аусфельд знову попросився на прийом. Не могло бути жодних сумнівів, сказав він, що саме мою пропозицію треба втілювати в життя. Єгері не встигли достатньо осягнути всю повноту питання.

Коли майор став заодно зі мною в питанні організаційного плану, той почав і єгерям здаватися прийнятним, ну а я зі свого боку хотів зробити поступку юнакам. Я бачив, як їм була не до вподоби думка про службу в полках, якими командуватимуть не вихідці з їхніх власних лав, і вирішив сформувати потрібну кількість підрозділів, зробивши з них окремі, так звані єгерські батальйони. Їх мало стати вісімнадцять. Те, що згодом батальйони було об’єднано в три бригади по два полки в кожній, єгерям теж сподобалося. Найстарші з них отримували й такі командирські пости, у яких, за словами підполковника Теслева, їм намірялися відмовити. З військовозобов’язаних рядовиків було сформовано ще кавалерійський полк і кілька батарей, а офіцерські й унтер-офіцерські посади дісталися єгерям. Загальний кількісний склад єгерського війська зріс урешті до 14 000 вояків.

Таким чином конфлікт було розв’язано, і ми досягли такого потрібного порозуміння і бажання працювати. Цей конфлікт не кинув тінь на майбутню співпрацю і взаємну довіру, яка лишилася несхитною і в війні, і в мирі.

Остаточно організація командування фронтами завершилася в середині лютого, коли військо було поділено на оперативні групи. Сатакунською групою між Ботнічною затокою і озером Нясіярві командував від 20 лютого полковник Ернст Ліндер. Гямеянською групою між озерами Нясіярві і Пяйянне командував полковник Мартин Вецер. Савоянською групою між озерами Пяйянне і Саймаа командував генерал-майор Ернст Левстрем. Карельською групою між озерами Саймаа і Ладозьким командував єгерський капітан Аарне Сигво.

Наразі ми ще мусили тримати оборону. Тому я попередив командувачів груп, щоб вони не дали спокусити себе бодай на невеликі наступальні дії. До них можна було вдаватися лише з дозволу головнокомандувача. Найближчі тижні минули під знаком і стратегічної, і тактичної оборони.

Власне, на часі вже було упідлеглити фронтові частини єдиному командуванню, адже невдовзі вони зазнали суворого випробування на міцність. У першій половині лютого росіяни і червоні гвардії шалено, хоча надаремно, атакували чимало ключових позицій білого фронту. 21 числа ворог був готовий розпочати силами приблизно 10 000 вояків масштабніший наступ, стратегічною метою якого стала межа Ювяскюля — Гаапамякі — Крістійнанкаупункі. Половина ворожих сил сконцентрувалася на важливій ділянці Вілппула — Руовесі, де існувала приваблива мета — Гаапамякі. Однак уже 25 лютого стало очевидно, що цей перший величенький наступ червоних зазнав невдачі.

Одночасно зі спробами наступу на провінції Сатакунта і Гяме червоні почали наступ і в Карелії, який, утім, вийшов набагато тривалішим. Після того як у Петербурзі було сформовано нові російські частини й червоні гвардії додатково отримали зброю і боєприпаси, супротивник силами приблизно 10 000 вояків почав наступ на вуоксенську межу. Головний удар було спрямовано на Антреа. Карельській обороні, що мала в розпорядженні менш як 2000 вояків, загрожувала небезпека. Попри те що з інших фронтів не можна було знімати резерви, Карельська група сама зуміла відбити всі атаки. Це стало одним із найбільших здобутків у визвольній війні. 11 березня вщух і наступ у Карелії. Там білий фронт теж встояв.

Те, що наступ червоних було відбито на всіх фронтах, засвідчило, що шуцкорівське військо набуло сили й згуртованості. Нечисленним оборонцям, яким ми в останній момент змогли надіслати щойно отриману з Німеччини зброю, успіх дався дуже важко. Вояків не встигли навчити нею користуватися, однак природжені бійцівські властивості фінів і навички володіння мисливською зброєю надолужили ці прогалини.

Червоні воювали відважно і наполегливо, і їм не бракувало матеріальних засобів, однак наступ засвідчив, що їхнє військо теж було зімпровізоване й російські частини не змогли скористатися воєнними навичками і технічною вправністю. Відчувалося, що командування — як низове, так і вище — не перебуває на висоті завдання. «Головнокомандувач об’єднаного фінляндського війська», редактор газети і колишній хорунжий Ееро Гаапалайнен, був головнокомандувачем лише номінально, а по-справжньому командування обіймав начальник його штабу, полковник Свєчников. Утім, їхня влада поширювалася лишень на західну і центральну ділянки фронту, а ось карельським військом фактично командував штаб Виборзького корпусу разом зі штабом Петербурзького округу. Відсутність єдиного командування й те, що вирішенням справ опікувалася незліченна кількість різних комітетів і штабів, звичайно, шкідливо вплинули на воєнні дії.

У ті критичні лютневі тижні відбувалася інтенсивна праця за лінією білого фронту. Треба було зібрати сили, щоб перехопити ініціативу, розбити червону північну армію, остаточно відвернути загрозу втрати Гаапамякі і здобути Тампере. Проте фронтові частини дуже стомилися від оборонних боїв, і їх сковували оборонні завдання. Та й організація артилерії ще не завершилася. Ще не було «єгерської піхоти», набраної з військовозобов’язаних, адже закликані вояки мали зібратися лише в кінці лютого — на початку березня. Було багато аргументів проти наступу, але ще більше — на його користь.

Голод і терор на півдні спонукали до швидких дій, а крім того, я знав, що супротивник інтенсивно готує наступ. Ставка порахувала, що незабаром у його розпорядженні між Ботнічною затокою і озером Пяйянне буде 25 000 вояків. Ближчала весна, і невдовзі бездоріжжя почало б перешкоджати маневрам війська. Після скресання криги відкриті водойми полегшуватимуть оборону супротивнику. Зважаючи на ці обставини, я 27 лютого віддав наказ уживати заходів, щоб до середини березня військо було готове перейти до наступу.

До перелічних вище чинників, які змушували нас поспішати, додався кілька днів по тому ще один, зовсім інакший. Річ у тім, що 3 березня мені телефоном повідомили з сенату, що військове керівництво Німеччини на прохання фінляндського уряду пообіцяло здійснити інтервенцію «з метою придушення фінляндського заколоту». Один офіцер-швед, присутній при цьому, згодом красномовно змалював мої тодішні приголомшення і обурення. Як таке було можливе після того, як сенатор Свінгувуд твердо пообіцяв мені не просити про інтервенцію, і як усе це сталося?

Як узагалі можна збагнути, що уряд спочатку погоджується призначити головнокомандувача, який перш ніж обійняти посаду висуває непохитну умову — не просити іноземної інтервенції, — а потім отак бере і ставить його перед фактом, навіть не радячись і не питаючи його думки щодо політичних, стратегічних і технічних питань, пов’язаних із цим заходом, не кажучи вже про те, щоб заздалегідь про все повідомити?! Спершу я намірявся негайно подавати у відставку. Сенат мене обманув, а тому не може вимагати, щоб я виконував узяті на себе обов’язки.

На той день я запланував відвідати Вілппулський фронт. Вирішивши подати у відставку, я того самого вечора вирушив у дорогу з полковниками Теслевом і Іґнатіусом. Мої супутники були однаково схвильовані і моєю відставкою, і її причиною, і наполегливо намагалися відрадити мене від цього рішення. Коли пізно ввечері я ліг спати у своєму купе спального вагона, в голові вирували думки, але врешті-решт почало прояснятися. Все одно німці на прохання фінляндського уряду висадяться на берег, і якщо я вже тоді не керуватиму армією, хто зможе запобігти тому, щоб у всіх важливих справах Фінляндія радилася з німецьким командувачем і щоб той, маючи досвід бойових дій, урешті став очільником нашої визвольної війни? У такому разі Фінляндію визволить Німеччина, і це роздзвонять на весь світ[34]. З другого боку, я не сумнівався, що нам до снаги визволитися самотужки. Зважаючи на ці аспекти, я не мав іншої можливості, ніж лишитися на своєму місці і намагатися лояльно співпрацювати з сенатом. Я мусив мовчати і скреготіти зубами.

Однак до того, як висадилася підмога, ми мали домогтися вирішальної перемоги власними силами, інакше кажучи військовими методами виконати завдання, продиктоване політичними потребами. Лише усвідомлення того, що нам самим до снаги показати, хто в хаті господар, могло повернути народові певність у власних силах після принижень, яких довелося зазнати внаслідок подій останніх часів. Я вирішив розпочати наступ уже в середині березня.

Я розумів, що інтервенція пов’язана з політичними ризиками, насамперед із тим, що Фінляндію буде втягнуто в світову війну на боці Німеччини, але сподівався, що зможу посприяти тому, щоби співпраця в усьому, що стосується мене, втілилася у формі, що забезпечить збереження авторитету Фінляндії та її незалежності від великої держави, яка здійснює цю інтервенцію. Гадаю, я можу сказати, що так і сталося, доки говорила зброя.

5 березня я надіслав німецькому головному квартирмайстру, генералові Лудендорфу, телеграму, в якій попросив висловити імператору Вільгельму подяку від фінляндської селянської армії за змогу придбати в Німеччини зброю, завдяки якій ми спромоглися вистояти у визвольній боротьбі. Після цих вступних слів я запропонував ужити двох заходів, щоб допомога від десанту мала ефект: по-перше, підпорядкувати експедиційний корпус фінляндському верховному командуванню, щойно він ступить на землю Фінляндії, і по-друге, щоб його командувач у відозві до фінляндського народу повідомив, що німецьке військо висадилося не для втручання у внутрішні чвари, а для підтримки країни в боротьбі з чужоземними інтервентами. Інакше національну самосвідомість фінів може бути ображено, і наслідком цього можуть стати взаємне роздратування та ненависть, яка, можливо, не зникне впродовж сторіч. На таких умовах, зазначив я наприкінці, я можу від імені фінляндської армії привітати відважні німецькі батальйони і висловити їм подяку від народу.

Пізніше я і чув, і читав різні версії того, як у німецькій Ставці відреагували на мою телеграму. За одними джерелами, на моє прохання пристали відразу, а за іншими — лише по довгих роздумах. Хай там як, а 10 березня я отримав у відповідь телеграму, підписану генерал-фельдмаршалом фон Гінденбурґом, де він повідомив, що показував імператорові мою телеграму і той згодився з усіма побажаннями. Генерал-фельдмаршал заявив про свою впевненість у тому, що між фінським і німецьким військом пануватиме вірне побратимство і їх взаємодія ощасливить обидва народи. Телеграма закінчувалася проханням, щоб німецькі формації було розташовано ближче до правого крила з огляду на транспортні моменти.

Так вдалося запобігти деяким наслідкам німецької інтервенції, які викликали найбільше занепокоєння.

Тут доречно буде коротко оглянути заходи і перемовини, які передували інтервенції. Я про них не знав, коли телефоном дістав повідомлення про майбутню допоміжну експедицію, авангард якої висадився на Аландських островах лише два дні по тому. Авжеж, упродовж всієї війни я не мав жодної інформації про події, результатом яких стало надсилання експедиції. Аж потім я довідався про ось такі факти.

У неділю 3 лютого фінляндський посол у Стокгольмі Ґріпенберґ отримав із міністерства закордонних справ Швеції таке повідомлення:

Загадковий вислів «пункт призначення товарів», мабуть, означав запит щодо того, в який порт скерувати єгерський батальйон, який повертався до Фінляндії, але міг означати і певну партію зброї. А що ситуація була непевною, наш посол потрактував заклик просити інтервенції як розпорядження свого уряду — настільки термінове, що 4 лютого, не починаючи з’ясовувати позицію вааського сенату чи головнокомандувача, звернувся до прем’єр-міністра Едена з проханням щодо шведської збройної інтервенції. Той одразу відхилив прохання, але запропонував посередництво Швеції, зазначивши, що «біла Фінляндія не має шансів перемогти об’єднані сили червоних і росіян. Біла армія слабка і невишколена, натомість червоні мають за собою підтримку Росії та її величезні ресурси». Назавтра Ґріпенберґ повторив своє прохання, а Еден — свою відмову і пропозицію щодо посередництва.

Діставши в Швеції остаточну відмову, Ґріпенберґ у належному порядку подав про це доповідну вааському сенату, і звідти не надійшло якихось незвичайних вказівок. Після цього він телеграфом звернувся до нашого посла в Берліні, державного радника Едварда Г’єльта, з рекомендацією надіслати відповідний запит. Те, що Ґріпенберґ не помилився щодо намірів сенату, помітно з того, що сенатор Ренвалль у листі, надісланому саме в ті часи нашому берлінському послові, уповноважив його «розпитати, чи має бажання Німеччина негайно надати нам війському допомогу»[36]. Крім того, 14 лютого німецька Ставка, посилаючись на висловлене сенатом у грудні 1917 року прохання про військову допомогу, порекомендувала нашому послу подати для цього нове клопотання. Він так і зробив. 21 лютого Г’єльт дістав повідомлення, що на прохання зважено. Цю інформацію сенатові привіз кур’єр, який прибув до Вааси 2 березня, а 3 числа я почув цю новину. У ті часи дипломатична інформація поширювалася з невеликою швидкістю.

З приводу зазначених дат варто нагадати, що мирні перемовини в Бересті між Німеччиною та Росією було перервано 11 лютого, а укладене перед тим перемир’я завершилося 18 лютого. А що Німеччина мала тепер повну волю дій на сході, вона розпочала в балтійських країнах новий наступ. Упродовж тижня вона захопила Естонію. У виниклому політичному і стратегічному становищі Німеччині, звичайно, було вигідно брати участь і в фінляндських справах — і щоб мати змогу посилити тиск на СРСР, а отже, й пришвидшити укладання миру, і щоб завадити утворенню нового Східного фронту з того війська, що його Антанта намірялася відправити до Мурманська. Інтервенція в Фінляндії, як висловлюється і Лудендорф у своїх мемуарах, працювала суто на інтереси самої Німеччини.

Насамкінець зацитую ще абзац зі спогадів Лудендорфа для ілюстрації його уявлення про моє ставлення до німецької допомоги:

Ця думка, дарма що прихильна, є хибною в тому сенсі, що я не мав жодного стосунку до запрошення німецького війська — отже, твердження, що я не хотів, аби воно прибуло занадто рано, теж помилкове. Зовсім інша річ, що я, лояльно скоряючись неминучому, квапив приїзд експедиції, дізнавшись, що військове керівництво Німеччини зважило на прохання сенату. Після того, як червоні зосередили головні сили проти нас, було цілком природно доручити німцям очистити південь Фінляндії, де терор ширився з кожним днем. Саме це я мав на увазі в своїй часто цитованій телеграмі від 20 березня: «Будь ласка, повідомте Теслева[37], що я вважаю нашим доконечним обов’язком пришвидшити прибуття німецької експедиції». Жодного, хто знає, в яких умовах жив тоді південь, не може дивувати мій неспокій. Становища на фронті він не стосувався.

Коли командувачі оперативних груп дістали звістку про моє рішення почати наступ, полковник Ліндер зажадав відкласти його і в листі від 7 березня змалював темними барвами недостатність вишколу і амуніції війська. Якби це звернення надійшло від іншого командира, який не продемонстрував, що здатен привести таке військо до успіху, я б не дуже на нього зважав, але в цьому випадку хотів поговорити про це з Ліндером особисто. Як свідчили донесення, незабаром треба було чекати нового наступу червоних. За таких обставин командувачу Сатакунського фронту не годилося їхати в Ставку, розташовану аж у Сейняйокі, тому місцем зустрічі було вибрано станцію Каугайокі на кристійнанкаупунській залізниці. Нараду ми розпочали ввечері 8 числа, і вона тривала й наступного дня. Хоча на користь відстрочки було висловлено чимало вагомих причин, я не відступився від свого рішення. 12 і 13 березня було відіслано остаточні накази розпочати наступ 15 березня.

Основна ідея наступального плану полягала в тому, щоб скувати вороже угруповання на ділянці Руовесі — Вілппула фронтальними атаками й одночасно обійти його з заходу і сходу. Цьому планові сприяли і розташування лінії фронту, і дорожня мережа. Ще 5 березня було віддано наказ розділити наступальне військо на формації, підпорядковані безпосередньо головнокомандувачу. Група Ліндера з головними силами в Ікаалінені і Лавіа наразі мала обмежитися прикриванням обхідного маневру з заходу, перетинанням залізниці Тампере — Порі і скуванням супротивних сил. Окремий загін Ялмарсона[38] повинен був зібратися в Вірраті під прикриттям батальйону, висунутого на Васківесі. Завданням загону було рухатися просто в південному напрямку на Куру і, перебравшись через Муроленський канал, вийти на залізничну ділянку Коркеакоскі — Оривесі, щоби з заходу перетяти головним ворожим силам шлях до відступу. Група Вецера мала на ділянці Руовесі — Вілппула — Мянття скувати головні ворожі сили і перешкодити їм завчасним відступом уникнути оточення; якщо ворог почне відходити, група мусила вдатися до енергійного переслідування. Окремий загін Вілкмана мав зібратися в Ямсі на заході від Пяйянне, і прикриття для нього утворювали частини, висунуті на Евяярві і Кугмойнен. Його завданням було наступати зі сходу через Лянкіпог’я в напрямку залізничної магістралі і біля станції Орівесі доповнити оточення головних ворожих сил.

Наступальне військо було сформовано з тих самих шуцкорів, які від початку війни безперервно брали участь у боях. Нічого більше не залишалося, ніж використати їх і в наступі. До них додалися набрані з військовозобов’язаних частини, яких після прискореного вишколу підвезли на фронт. Єгерську піхоту не можна було використовувати: її організація і вишкіл щойно розпочалися. А що в резерві головнокомандувача перебувало лише два гренадерські батальйони і конче треба було більше, з наявного рядового складу військозобов’язаних терміново сформували сім резервних батальйонів. Більшості з них довелося долучитися до наступу.

Кількісний склад війська, що брало участь у головній операції, становив, якщо не враховувати резервів головнокомандувача, 12 000 вояків. За тодішніх обставин неабияка сила. Щоправда, були всі підстави піддати сумніву наступальну цінність війська, але не залишалося нічого іншого, як заплющити очі на вади і ризикнути!

Утім, станом приблизно на 10 березня супротивник скував наше військо в боях на всіх ділянках фронту. 3 березня головнокомандувач червоних і його російський начальник штабу дали «добровільним російським військовим частинам і фінляндській червоній гвардії» наказ, із якого наведу ось яку цитату:

Головний наступ супротивника було спрямовано на ділянку між Пяйянне і Ботнічною затокою, де виконання наказу відбувалося з чималою ефективністю. На цьому фронті з близько 15 000 вояків командував вправний чоловік і бездоганна людина, металіст Гуґо Салмела. Допомагали йому полковник Булацель та інші російські офіцери. Оперативна ідея була такою самою, як і в нашому майбутньому наступі: скувати наше військо на ділянці Руовесі — Вілппула — Мянття і водночас скерувати власне наступальні колони в обхід зі сходу та заходу.

Наказ наступати, звісно ж, містив у собі приписи для всіх фронтів, але невдовзі червоні побачили, що виборзький штаб воліє діяти на свій розсуд. Не зміг головнокомандувач червоних домогтися виконання вказівок і на Савоянському фронті, де наказав наступати через Міккелі на Піексямякі.

Коли почався наступ червоних, стан нашого війська був ліпшим, ніж до того. Структура усталилася, і шуцкорівське офіцерство та унтер-офіцерство набуло воєнного досвіду. Багатьма підрозділами командували єгері.

На Сатакунському фронті розпочаті ворогом наступальні дії вщухли між 9 і 14 березня. Його широкомасштабний наступ на Вілппулському фронті теж захлинувся на всіх ділянках. Ліву наступальну колону було розбито після шалених триденних боїв під Васківесі і Руовесі. Ще більшого фіаско ворог зазнав на правому фланзі, де 10 березня атакував наші позиції під Кугмойненом. Тут командувач свого загону Вілкман узяв керування в свої руки й вирішив розв’язати оборонне завдання активно. Він скерував один батальйон у тил ворога, який запекло напосідав на нашу оборону. Маневр вдався, ворог був змушений почати відступ, який переріс у панічну втечу. Перемога стала цілком заслуженим успіхом заповзятливого й безстрашного командира і, зважаючи на наш майбутній наступ, втішним і підбадьорливим доказом того, що шуцкорівське військо набуло маневровості. Другу ворожу колону було розбито два дні по тому на Евяярві і таким чином повністю відбито спроби ворога просунутися на правому фланзі.

Зазнавши невдачі в обхідних маневрах, ворог спробував домогтися розв’язки фронтальними атаками на центральну вілппульську межу. Вони тривали до 15 числа і стали суворим випробуванням для оборонців, але всі їх було відбито. «Вирішальний» наступ на всіх напрямах деградував в оті безрезультатні атаки. Нападник зазнав чималих втрат, і його бойовий дух було підірвано. У керівництві червоних розгорілися серйозні чвари, які призвели до того, що Гаапалайнена зняли з посту головнокомандувача. Командувачем фронту на ділянці між Ботнічною затокою і Пяйянне став Салмела, і, відповідно до його воєнного плану, наступ мав продовжуватися після певних перегрупувань.

Проте було вже запізно. Ми майже закінчили підготовку до власного наступу. Розрізнені шуцкорівські загони сполучилися в бойові одиниці, придатні для ведення операцій. Щоправда, вони не дуже скидалися на звичні військові частини, адже були занадто вже різнорідними, зібраними з вояків різного віку, зі строкатою амуніцією і нерівномірною структурою, — але мали чудовий бойовий дух.

Перший наш наступ розпочався вранці 15 березня. На самому початку з’ясувалося, що військо виснажене оборонними боями. Полковник Ліндер, стикнувшись на ікаалінському напрямку з лавами червоних, які теж наступали, досяг лише локального успіху. Полковнику Ялмарсону, який після тридцятикілометрового маршу атакував вороже угруповання на півночі від Куру, теж не вдалося здобути ту місцину, головно тому, що було важко везти з собою артилерію заметеними снігом дорогами. На фронті Руовесі — Вілппула тривали атаки ворога, і становище місцями стало для нас критичним. Полковник Вецер іще 16 числа сумнівався, чи можливо перейти в наступ. Затримка з виправою тут не вселяла тривоги, адже масування ворожих сил на цій ділянці збільшувало шанси на наші успішні обхідні маневри, а супротивник, здавалося, не знав про небезпеку. Але Вецер мусив у кожному разі скувати ворога.

15 березня загін Вілкмана вирушив із Ямсі, щоб вийти в район, розташований на півночі від села Лянкіпог’я. Там ворожі загони прикриття на міцних висотах перекрили шлях, який вів до станції Орівесі, розташованій за 25 кілометрів на захід. Назавтра вранці полковник Вілкман почав наступ. На чолі його сотень героїчно загинули Матті Лауріла («Лапуаський снігоочисник») із сином, і це викликало у війську сумовиту пригніченість. Наступ ущух у глибокому снігу під потужним кулеметним вогнем. Тоді Вілкман кинув у бій резерви, вааський гренадерський батальйон, який, співаючи «Вааський марш», повів за собою решту загонів. Ворог відійшов, і дорога на Орівесі була вільна.

Незважаючи на перемогу під Лянкіпог’є, загальне становище ввечері 16 числа якось не вселяло надій. Щоправда, полковник Ліндер обабіч озера Кюрес’ярві змусив ворога відступити, але внаслідок виснаження свого війська не зміг розвинути успіх. Полковник Ялмарсон захопив Куру, залишений напередодні ввечері червоними і кількома російськими загонами. Нікого не переслідували. Група Вецера ще не перейшла в наступ. Це вселяло тривогу, бо, за донесеннями, ворог знімався з позицій на вілппулському напрямі. Тепер я дав полковнику Вецеру один батальйон із мого нечисленного резерву, що стояв у Гаапамякі, і звелів наступати вранці 17 числа. Йому було підпорядковано і загін Ялмарсона. Напружені, ми чекали в Ставці, що відбудеться на третій день наступу. Щоб мати змогу стежити за операцією зблизька, я переніс командний пункт до Гаапамякі.

Донесення давали привід для певного оптимізму. Ввечері 17 числа полковник Вілкман сконцентрував військо на сході від Орівесі, щоб наступати туди назавтра зранку, але Ялмарсон спинився в Куру, посилаючись на виснаженість війська, а група Вецера все ще тупцювала на місці. Якби формації, що протистояли їй, не вдалося скувати наступом, вони б знялися і проминули Орівесі до того, як туди дійшов би загін Вілкмана, або й пробилися б у напрямку Тампере. Я звернув увагу полковника Вецера на цю небезпеку і підсилив його військо ще одним батальйоном. Вселяв тривогу ізольований марш загону Вілкмана до Орівесі.

Сталося те, чого я і боявся. Коли полковник Вілкман, який уже рухався на Орівесі, дізнався, що група Вецера ще не перейшла в наступ, він вирішив зупинити своє просування. Наказ про це надійшов до атакувальних лав під час бою і спричинив сум’яття. Орівесі було здобуто, незважаючи ні на що, але коли ворог дістав підмогу і з півночі, і з півдня, зокрема панцеропоїзд, Вілкману довелося відступити. Головні ворожі сили на Вілппулському фронті почали відходити в ніч на 18 число, і коли ворогові вдалося полагодити залізницю, підірвану за кілька днів до того на півдні від Орівесі, переповнені потяги покотили на Тампере.

Ялмарсон неодноразово діставав через Вецера накази просуватися через Муроле до Коркеакоскі, але лишився в Куру. Телефонний зв’язок був поганий, та мені вдалося додзвонитися до начальника штабу, і той повідомив, що командувач загону (сам він не міг підійти до телефона) з огляду на стан війська вважає, що виконати наказ неможливо. Просуватися вперед неможливо, сказав він. Я дав зрозуміти начальникові штабу, що про «неможливо» не може бути й мови й опір ворога вже зламано. Загін мусить захопити міст через Муроленський канал або, якщо це годі здійснити, зробити обхідний рух.

Мене турбувало становище полковника Вілкмана, тому я відрядив йому батальйон зі свого резерву. Але найшвидша допомога була в руках у Вецера — його військо треба зрушити з місця! Я вирішив з’ясувати сам, чим зумовлена затримка. 18 березня я поїхав на фронт у потязі, який транспортував військо. Ми проминули Вілппулу і неушкодженою колією попрямували далі на південь. Поблизу станції Люлю я висів і вирушив далі пішки. Станцію було зайнято майже без стрілянини! Ворогові вдалося знятися, і трохи південніше наші переслідували його ар’єргард.

Після жорстоких боїв полковник Вецер 19 березня здобув Коркеакоскі та Юупайокі. Загін Вілкмана перетяв шлях до відступу батальйону ворожого ар’єргарду, але основні сили вислизнули. З великої здобичі нам зосталося лише 700 полонених і 10 гармат.

Тим часом полковник Ліндер марно намагався добутися до залізниці на Порі. Мети досягти не вдалось, але він упродовж п’яти діб перешкоджав ворогові зняти загони з Сатакунського фронту і навіть стягнув на себе його чимале підкріплення.

Було досягнуто неабиякого успіху. Ворог відступив у район між озером Нясіярві і залізничною магістраллю, що йшла від Тампере на північ, і фронт перемістився на сорок кілометрів на південь, на межу Тейско — Орівесі. Утім, оперативний результат не відповідав моїм сподіванням. Нам довелося воювати за Тампере в самому місті й на підступах до нього.

На пояснення можна сказати, що зосередження нашого війська ще не завершилося до початку наступу, адже нас змусила до нього раптова звістка про майбутнє десантування німецького війська. Важливою обставиною стала й нестача матеріальних засобів, надто в службі зв’язку. Через усе вищезгадане, а ще тому, що командувачі груп вважали, ніби не можуть вимагати максимальних зусиль від своїх формацій, недостатньо вишколених і непризвичаєних до маневрової війни, й уможливити неможливе, ми не досягли цілісності дій, без якої годі було здолати потужого і маневрового супротивника.

21 березня Ставка переїхала до Вілппули. Другу стадію наступу, мета якого полягала в здобутті Тампере, конче треба було почати до того, як ворог отримає підкріплення і встигне отямитися від шоку. Продовження операції наявними силами здавалося проблематичним, тим паче очікувалися потужні допоміжні атаки з півдня і заходу. Бойова цінність зімпровізованих резервних батальйонів була невеликою. Єгерські батальйони, вишкіл яких почався заледве три тижні тому, я вирішив поки приберегти для вирішальних операцій у Карелії. На сході ситуація теж була тривожною. У долині Вуокси зав’язалися бої, і за всіма ознаками можна було чекати ворожого наступу. 21 березня командувач Карельської групи повідомив, що артилерія лишилася без боєприпасів, однак сам я не міг нічим зарадити карельцям — хіба тим, що наказав генерал-майору Левстрему почати наступ у Саво, щоб послабити тиск на вуоксенську межу. Тепер потрібні були всі наявні сили для наступу на Тампере. Для цієї операції ми поділили наступальне військо між групами Ліндера, Вецера і Вілкмана. Головну частину загону Ялмарсона було проведено тонкою весняною кригою Нясіярві й віддано в розпорядження полковника Ліндера.

Завданням Ліндера було перетяти залізницю на Порі, а далі повернути на схід і блокувати Тампере з заходу, Вецер мав наступати з північного сходу і сходу, Вілкман — перетяти південне залізничне сполучення в районі Лемпяалі, за 20 кілометрів на південь від Тампере, і відбивати всі спроби підтримки, а потім доповнити блокадне кільце на півдні. Безперечно, здавалося ризикованим відправити групу Вілкмана у 50-кілометровий марш повз Тампере просто перед носом у ворога; існувала небезпека, що його комунікації буде перерізано й на нього нападуть із тилу й флангу. Але треба було забезпечити тил наступального війська, і залізницю через те довелося перетяти на достатній віддалі від Тампере. Спершу я намірявся дати це завдання полковнику Ліндеру, але з огляду на те, що ворог, який йому протистояв, виявився значно потужнішим, ніж очікувалося, довелося відмовитися від цієї ідеї.

Було очевидно, що ми дорого заплатимо в Тампере за кожне зволікання, а отже, не можна гаяти часу. 20 березня група Вілкмана почала рух, розбила ворога під Вяаксю і просувалася далі на Лемпяалю. Цей населений пункт було здобуто 24 числа після впертого опору. Назавтра частина війська полковника Вілкмана вже підступала до Тампере з півдня.

Одночасно просувалася й група Вецера від межі Тейско — Орівесі, відкидаючи з дороги слабенькі ворожі загони під Сорілою й Суйнулою. Діставшись до призначеного місця на сході від Тампере на околиці Мессукюлі, вона дістала змогу взаємодіяти з групою Вілкмана.

Наближалася й група Ліндера. 23 березня вона під Кюрескоскі розбила вщент ворожий загін із 3000 багнетів, після чого 25 березня здобула Юлеярві, розташоване на північному заході від Тампере, а наступного дня перетяла залізницю на Порі в районі Сіуро. Тампере було оточене.

Я сподівався, що колони зуміють масованим наступом швидко добутися в місто і змусити його капітулювати без великого кровопролиття. Такий наступальний рух, власне, й було намічено в наказі від 24 березня. Однак 25 і 26 числа бої засвідчили, що здобути Тампере набагато важче, ніж було розраховано. Мессукулю ми здобули після шалених боїв, але це й усе. Військо було виснажене, щоб ставати до бою з ворогом, який мав чималу вогневу міць, засів у кам’яницях і оточив місто міцним оборонним кільцем.

Увечері 26 березня становище здавалося критичним. Ворог розпочав допоміжні атаки з боку Лемпяалі, а з району між озерами Ройне і Пяйянне надходили донесення про велике масування війська. Ще більші сили загрожували тилу групи Ліндера на заході від Тампере. З Карелії надходили нові тривожні вісті: майор Сігво повідомив, що більше не може відповідати за тривкість межі на Вуоксі, якщо не отримає підмоги.

На випадок наступних криз мені довелося віддати наказ підготувати до виправи 1-й і 2-й єгерські полки, об’єднані в 1-шу єгерську бригаду, на 27 березня. Ці два полки і ще шведська бригада — то був весь мій резерв, і відчувалося, що їх застосування дало привід до жвавої дискусії в Ставці. Почалося обговорення того, що ліпше: кинути ці частини в бій за Тампере для пришвидшення розв’язки (і тоді в Карелії нам загрожуватиме серйозна халепа) — чи допомогти Карельській групі (і тоді облога Тампере може затягтися).

Єдиним прийнятним рішенням було, на мою думку, домогтися швидкої розв’язки в Тампере. Це потребувало концентрації всіх наявних сил. Тому 1-й єгерський полк було підпорядковано полковнику Вілкману, шведську бригаду — полковнику Вецеру, а 2-й єгерський полк відряджено до Канґасали для посилення мого резерву. 28 березня мала відбутися ще одна спроба здолати Тампере. Карельській групі дісталася лише одна батарея, як і Савоянській.

Того дня, «кривавого Великого четверга», позиції довкола Тампере після впертої оборони було пробито, і група Вецера підступила до самого міста. 2-й єгерський полк, який довелося кинути в атаку, блискуче витримав суворе випробування, проте чимало його сотень втратили понад половину особового складу. Найбільших втрат зазнало офіцерство й унтер-офіцерство, які з винятковою особистою сміливістю вели за собою військовозобов’язаних рядовиків. І багато важить, що все це після тритижневого прискореного вишколу. Таку саму відвагу і наступальний дух продемонструвала шведська бригада, у якій загинув лейтенант Ф. Б. Бенніх-Б’єркман, який безстрашно керував штурмом попереду своїх вояків. Серед убитих були перспективний науковець Улоф Пальме, душа волонтерського руху, і шістнадцятирічний Стюрб’єрн вон Стедінґк.

Наступальне військо було занадто знесиленим, щоб зуміти відразу пробитися в місто, і тому довелося дати йому перепочинок. Крім того, виникла потреба покрити втрати в живій силі й матеріальних засобах. На жаль, не вдалося завадити ворогу зорганізувати свою оборону під час виниклої п’ятиденної паузи між боями.

На свій подив я довідався 28 березня, що офіцери оперативного відділу готують план переміщення частин до Карелії всупереч рішенню здобути Тампере перед тим, як удаватися до операцій на сході. Мені довелося повторити, що не може бути й мови про те, щоб не довести операцію до кінця і що такий варіант дій не актуальний. Від самого початку війни моя увага була звернена на те, щоб перетяти комунікації на Карельському перешийку, але загроза втрати Гаапамякі, після якої військо в Саво й Карелії опинилося б на межі катастрофи, зробила конче потрібним убезпечити насамперед цей вузловий пункт. Те, що потім я вирішив завдати удару по Тампере, пояснювалося і військовими, і політичними причинами. Якби я обмежився лише облогою міста, а знятими звідти силами пішов на ворога в Карелії, Гаапамякі знову б опинилося в небезпечній зоні й було б утрачено великі частини вже визволеної Фінляндії. Військовою причиною стала потреба стабілізувати позиції на заході перед ударом на Карельському перешийку; а політичною — те, що ми мусили здобути вирішальну перемогу до того, як німецька експедиція ступить на фінляндську землю.

Під час чекання знову нависли тривожні хмари на півдні та заході. Згідно з отриманими донесеннями, в південній Фінляндії ворог збирав великі сили, щоби пробити заслінні позиції під Лемпяалею, отож на цей напрямок стягнуться й ті ворожі загони, які збиралися послати на Карельський фронт. Тут я побачив, що мушу зміцнити оборону Уусіманським драгунським полком і одним батальйоном зі свого резерву. 30 березня полковник Вілкман дістав наказ узяти в свої руки командування Лемпяальським фронтом. Виявилося, що це дуже вдале рішення, адже того самого дня ворог перейшов у наступ за підтримки двох панцеропоїздів і потужної артилерії. Бої тривали дві доби на дедалі ширшому фронті. Коли становище стало загрозливим, я відрядив до Лемпяалі полковника Вілкмана ще й 1-й єгерський полк, крім одного батальйону. 2 квітня наступ було відбито, і тил нашого тамперського війська забезпечено з півдня.

До того як супротивник дістав змогу завдати удару по нашому тилу із заходу, полковник Ліндер ущент розбив його головні сили в Сатакунті за 50 кілометрів на захід від Тампере.

Полковник Вецер, якому 28 березня було доручено командувати наступальним військом на сході й півдні від Тампере, тим часом завершив приготування для здобуття міста штурмом. Із заходу наступ здавався безнадійним через важкість місцевості й міцність оборонних споруд.

Ми, звісно ж, намагалися переконати оборонців, а також російські загони, що спротив безнадійний і лише добровільною капітуляцією вони можуть уникнути кровопролиття й руйнації. Розкидали для цього листівки з літаків, однак усі ці заклики не дали ефекту. Командування червоних збурило відчайдушну волю до оборони, розпустивши чутки, що білі розстрілюють усіх, хто потрапляє їм до рук, і що ось-ось надійде потужна армія і допоможе. Для ілюстрації мого ставлення до поводження з військовополоненими, якщо вона справді потрібна, можна тут зацитувати в повному обсязі один із відповідних наказів головнокомандувача, цього разу адресований наступальному війську і датований 28 березня:

Працівники іноземних посольств, відкликані додому з Росії, їхали з Петербурга на захід через Фінляндію. Я заради них відірвався від воєнних справ, пригощав їх обідами і дбав про те, щоб вони змогли перейти через лінію фронту і поїхати далі до Торніо. Серед них був і радник англійського посольства Ліндлі. Я мав із ним довгу розмову і розповів про передісторію німецької інтервенції та заходи, яких мені довелося вжити. Я запевнив м-ра Ліндлі, що зроблю все можливе для забезпечення нашого нейтралітету і що майбутнє прибуття німецького війська на територію Фінляндії не означає, що фінляндська армія воює на боці Німеччини.

3 квітня ми були готові до штурму вузького перешийка між озерами Нясіярві і Пугяярві, розташованого в межах міста. Група Вецера розпочала атаку о 3 годині ночі після півгодинної артилерійної підготовки. Мій командний пункт уже кілька днів був у Вегмайнені, за сім кілометрів на схід від міста.

У перший день атаки було здобуто частину міста на сході від водоспаду. Лише одній сотні під командуванням капітана Меліна вдалося подолати водоспад вузенькою голчастою греблею. Вона проторувала собі шлях через центр міста й ізольовано від решти розташувалася в будівлі музею, що посідав панівну позицію. Там вона оборонялася майже добу без жодного зв’язку з іншим військом і врешті пробилася назад до своїх. Чудові геройські дії.

Ще довелося пройти через шалені бої, перш ніж опір було зламано і ворог після впертої оборони склав зброю. Вранці 6 квітня Тампере врешті-решт опинилося в наших руках: ми захопили 11 000 непоранених полонених і чималі трофеї — зокрема 30 гармат. Ворог втратив убитими близько 2000 вояків, серед яких і свого очільника Гуґо Салмелу, а ще були тисячі поранених. Північну армію заколотників, найпотужнішу їхню формацію в 25 000 багнетів, було розбито вщент.

Після багатотижневих боїв велике суворе випробування білої армії завершилося вирішальною перемогою, здобутою самотужки. Командувачам груп Вецеру, Вілкману і Ліндеру було надано звання генерал-майора.

У Саво і Карелії ми теж дали собі раду. У військового керівництва червоних не вийшло здійснити якого-небудь серйозного наступу на сході, щоб послабити тиск на Тампере, настільки бій на заході прикував до себе його увагу й сили. У Саво генерал-майору Левстрему вдалося знерухомити ворога, який мав кількісну перевагу, а в Карелії майор Сігво відбив у другій половині березня низку атак на ділянці під Антреа і на напрямі Іматра — Йоутсено — Яаскі. Карельська група поступово зросла до трьох полків, і було ще більше зміцнено оборонні позиції.

Найтривожнішим здавалося становище на найближчій до Ладозького озера ділянці. Там 1-й Карельський шуцкорівський полк під орудою ротмістра Ельфенґрена перекрив дорогу, що перетинала Вуоксу на півдні від Ківініемі. Протистояв йому загін у 2000 багнетів із великою кількістю артилерії та кулеметів. Він заволодів залізничною станцією Рауту. У цей період командувач Карельської групи, знаючи, що для наступу на Ківініемі зосереджено великі сили, марно просив підмоги, але дістав відповідь, що в разі кризового становища оборону можна зайняти на другому боці Вуокси. Однак Ельфенґрен виявив ініціативу й вирішив спробувати випередити ворога активною обороною. 25 березня було здійснено глибокий удар на російську територію, щоб перетяти залізницю на Петербург, і разом з тим атаковано та оточено супротивника під Рауту. А що тепер здавалося слушним спробувати завдати ворогові остаточної поразки, я підсилив полк Ельфенґрена одним єгерським батальйоном і кількома батареями. 5 квітня ворога було розбито вщент, і лише маленька кількість солдатів змогла втекти за лінію кордону. До рук доблесних карелів потрапили розкішні трофеї: 15 гармат, 49 кулеметів, 2000 гвинтівок і багато боєприпасів. Наші втрати теж були великими, але перемога під Рауту остаточно забезпечила вихідні позиції для майбутнього наступу на Карельський перешийок і охолодила бажання росіян втручатися в фінляндські справи.

Упродовж кількох днів загальна ситуація цілковито змінилася. Війна підійшла до останньої, вирішальної стадії. Північну армію ворога було розгромлено, Тампере опинилося в наших руках, а співвідношення сил на Карельському перешийку вирівнялося. Німецька Балтійська дивізія під орудою генерал-майора графа фон дер Ґольца висадилася в Ганко 3–5 квітня. Крім того, бригада Бранденштайна, яку німецьке військове керівництво відрядило морем із Таллінна, прибула до Ловійси 7 числа.

За оцінками, військо ворога становило на той час близько 70 000 вояків, із яких, однак, близько 30 000 належали до місцевих червоних гвардій і здебільшого були доволі непридатними для фронтової служби. Військове керівництво червоних чекало, що після перемоги в Тампере білі пробиватимуться на південь Фінляндії, щоб мати зв’язок із німцями, і тому вирішило вивести військо з південно-західної частини країни. Для затримки білої народної армії було скеровано військо в 15 000 багнетів на пробитий фронт між Ботнічною затокою і Пяйянне. На Савоянському фронті червоних було 6000, на Карельському — 15 000–20 000 включно з залогою виборзьких фортець. Тобто нам протистояло загалом 35 000–40 000 вояків і розрізнені загони, поспіхом зібрані для протистояння німцям. Супротивник, як і раніше, мав добру зброю і чимало артилерії та боєприпасів. Головнокомандувачем тепер став диктатор Куллерво Маннер, який перебував у Гельсінкі, а полковник Свєчников усе ще був найважливішим для червоного командування військовим спеціалістом.

Ще до початку тамперської операції я, як було вже зазначено, вирішив розпочати наступ у Карелії відразу по здобутті Тампере. Місто ще не впало, а перші військові ешелони вже котили до Карелії. Альтернативою було б просування на південь, щоб досягти контакту з німцями. Така порівняно легка операція не потребувала б перегрупування і не призвела б до великого гаяння часу, але тоді ворог дістав би змогу вислизнути з наших рук на схід і врешті відступити за лінію кордону на російський бік[39]. До того ж такий відступ напевно спричинив би руйнації, а на кордоні породив би дражливу ситуацію, тож ми навіть серйозно не планували просування на південь.

Треба було скористатися свободою дій, яку давала тамперська перемога, і перекинути до Карелії якомога потужніші сили. Це, звичайно, означало повне перегрупування білої армії. Більшість війська, яке брало участь у здобутті Тампере, було залишено на заході і об’єднано в Західну армію під командуванням генерал-майора Вецера. Решта сил підпорядковувалася генерал-майору Левстрему, якого призначили командувачем Східної армії. Розділяло формації озеро Пяйянне.

Призначення генерал-майора Левстрема спричинило непорозуміння між мною і сенатом. Сенат уперше втрутився в питання армійських штатів. На свій подив я дістав листа від сенатора Свінгувуда, який повідомляв, що хоча в принципі сенат із повною довірою поклав на мене всі військові рішення, він вважає своїм обов’язком звернути мою увагу на серйозні вияви невдоволення, адресовані урядові; вони стосуються переважно того, що при розподілі командних посад, звань і нагородженні відзнаками верховне командування, мовляв, віддає перевагу колишнім офіцерам російської армії.

Кілька днів по тому до Ставки прибув на моє запрошення голова сенату разом із сенаторами Ренваллем і Фреєм. Я розповів їм, що перед призначенням генерал-майора Левстрема командувачем Східної армії ретельно обміркував, чи має котрийсь зі старих єгерських офіцерів достатньо досвіду, щоб керувати запланованою бойовою операцією, а ще поцікавився думкою майора Сигво щодо того, чи впорається він із цим завданням. Відповідь була негативною — очевидно, майор сумнівався, чи достатньо в нього компетенції, щоб керувати такою масштабною операцією. Хоч єгері й мали вишкіл, їм справді бракувало і потрібного вміння готувати самостійні широкомасштабні операції та керувати ними, і досвіду штабної роботи. У мене не було під рукою нікого іншого, хто б мав, як Левстрем, набуті в світовій війні навички командувати великими бойовими одиницями. Тобто моє рішення аж ніяк не означало, що я віддаю перевагу колишнім офіцерам російської армії: єгерів я теж не ігнорував і дав їм чимало високих командних посад.

Східна армія вийшла кількісно потужнішою від Західної, але вони відрізнялися одна від одної ще і в тому, що підрозділи останньої були шуцкорівськими загонами, зібраними в перші тижні війни, натомість перша складалася переважно з військовозобов’язаних. Організація частин, набраних із військовозобов’язаних, від самого початку була єдиною, і вони пройшли, зважаючи на умови визвольної війни, доволі тривалий, 6–7-тижневий вишкіл. Виняток становили три шуцкорівські полки Карельської групи, які брали участь у боях від самого початку війни.

Перед тим як перейти в наступ, треба було докінчити організацію єгерського війська й дати перепочити підрозділам, перекинутим із заходу. Важливим і складним завданням стали поповнення і реорганізація артилерії за допомогою техніки, захопленої у Тампере й Рауту. Якийсь час пішов урешті й на транспортування війська та матеріалів кепськими східнофінськими залізницями. Лиш за два тижні після здобуття Тампере Східна армія була готова завдати удару. 10 квітня Ставка переїхала до Міккелі.

Тим часом Західна армія готувалася до завдання, отриманого 7 квітня. Водночас із прикриттям межі Лемпяаля — Пяйянне вона мала зайняти залізницю на Порі по всій довжині, після чого головні сили мали просуватися на південь через Гямеенлінну, а менші формації — на Варсінайс-Суомі. Виправу було призначено на 20 квітня.

Проте активність ворога порушила ці плани. 8 і 9 квітня військові довелося напружувати всі сили, щоб відбити низку атак на заході від Тампере. Водночас надходили повідомлення, що червоні залишають Порі і його околиці. Правий фланг Західної армії під командуванням генерал-майора Ліндера почав наступ, розбив ворожий ар’єргард і ввійшов 13 квітня до Порі, а 17-го — до Рауми. Уся залізниця на Порі була тепер в наших руках, а ворог відступав на південний схід, палячи і грабуючи села на своєму шляху.

На ділянці під Лемпяалею, де командувачем після генерал-майора Вілкмана став полковник Ялмарсон, ворог тим часом теж перейшов у наступ, і виникли деякі критичні ситуації. Однак і там позиція стабілізувалася після того, як надійшло підсилення.

Німецька Балтійська дивізія з бойовим кількісним складом 7000 вояків і 18 гармат висадилася в Ганко, не зустрівши жодного опору. Існувала небезпека, що в столиці зчиниться різанина і буде знищено унікальні культурні й матеріальні цінності, тому я скерував Балтійську дивізію туди. Польова армія супротивника трималася в тіні, і після нетривалих сутичок із деякими невеликими загонами німці 11 квітня вийшли на підступи до Гельсінкі.

Щойно звістка про прибуття німців дійшла до столиці, уряд заколотників і диктатор-головнокомандувач Маннер зі штабом утекли до Виборга. Російський Балтійський флот і його аагресивні матроси-революціонери відповідно до укладеної 5 квітня з німцями угоди залишили Гельсінкі[40]. Отже, оборону столиці тримали лише червоні гвардії, що їх власне керівництво покинуло в скрутному становищі. 12 числа німці ввійшли до Гельсінкі за підтримки шуцкорівських загонів, які вже перебували в місті, а 14 квітня зайняли все місто. Коли було забезпечено постачання німецької дивізії через Гельсінкі, вона почала марш на північ, маючи завдання дістатися до Рійгімякі.

Ворожі частини пробитого північно-західного фронту, близько 15 000 вояків, відступали через Тойялу і Гямеенлінну в бік Лагті. До них долучилися кілька тисяч вояків із місцевих, створених у Варсінайс-Суомі, червоних гвардій. У цій ситуації німецька бригада, висадившись у Ловійсі, стала безпосереднім стратегічним чинником. Полковник барон фон Бранденштайн і його військо кількістю 2000 вояків і 8 гармат рушили на Лагті і 19 квітня здобули місто після запеклих боїв. Коли назавтра маленька бригада досягла контакту із батальйоном Західної армії, що рухався з півночі, західну частину ворожого війська було цілковито ізольовано.

Коли вдалося провести телефонний зв’язок до Міккелі, полковник фон Бранденштайн зателефонував мені для рапорту, і я привітав його з тим, що він проторував собі шлях до Лагті такими малими силами. А що місто треба було втримати, а також перекрити шлях на схід ворогові, який наближався, я поцікавився думкою полковника, чи здатен він без підмоги протистояти майбутнім спробам пробити оборону. Відповідь була ствердною. Непокоячись, що нерівний бій може стати непосильним для бригади, я повторив своє запитання того самого вечора, але полковник фон Бранденштайн не передумав. І він таки вистояв, хоча згодом, за тиждень, йому довелося сутужно.

Коли ворожі маси, відступаючи, незабаром опинялися в дедалі скрутнішому становищі на ділянці між Лагті та Ламмі, треба було готуватися й до відбивання шалених спроб пробитися в північному напрямі. Тому я наказав зосередити головні сили генерал-майора Ліндера на лівому фланзі Західної армії. Генерал-майор фон дер Ґольц, який силами однієї бригади заволодів залізничним вузлом Рійгімякі, дістав наказ рухатися на Гямеенлінну. Тим часом німці уперше зайшли в сутички з польовою армією супротивника і зазнали чималих до втрат. 26 квітня вони здобули Гямеенлінну. Назавтра до міста прибув один ескадрон Уусіманського драгунського полку, і тоді Західна армія досягла ще одного контакту з німцями. На той час більшість ворожих сил, відступаючи, вже проминула Гямеенлінну, і лави, що сунули з різних боків, урешті, як я й припускав, зібралися на заході від Лагті.

Здійснивши низку безрезультатних спроб вибитися звідти, заколотники могли лишень констатувати, що з кільця оточення вони вже не мають як вийти. З півночі йшли загони Західної армії, із заходу й півдня — Балтійська дивізія, а на сході шлях перекривала відважна бригада фон Бранденштайна. І день і ніч оточене військо намагалося вибитися звідти. Хоча воно виявляло відчайдушне презирство до смерті, його спроби були приречені на невдачу, адже здійснювали їх окремі загони без єдиного командування. Бій тривав до 2 травня, а далі заколотники склали зброю. Кількість полонених зросла до 25 000. Нам до рук потрапили ще й кілька тисяч осіб, які не мали зброї, але, підмовлені червоними, з кіньми, возами і награбованим добром, долучилися до загонів, що відступали в напрямку радянського раю. Цінними трофеями були 50 гармат і 200 кулеметів.

Ще коли тривав наступ на Тампере, Ставка почала планувати Виборзьку операцію, використовуючи докладні донесення про сили і розташування ворога на Карельському перешийку.

Ворожого війська між Саймаа і російським кордоном було близько 15 000 багнетів. Більшість (7000 вояків і 25 гармат) протистояла нам на ділянці в Антреа на фронтовій дузі Агвола — Ганніла — Няатяля. 6000 вояків і 44 гармати стояли в прикордонній зоні Раасулі — Муолаа — Райвола — Валкеасаарі. Район Гейнйокі — Яюряпяаярві посередині Карельського перешийка, розташований якраз між цими угрупованнями, лишався порожнім. На лівому фланзі поблизу Саймаа, точніше, в районі Лаппеенранта — Йоутсено, було 2000 вояків і 12 гармат. Додався і виборзький гарнізон (близько 2000 вояків). Ворог мав багато артилерії, а залізниці контролювали добре озброєні панцеропоїзди. Під час війни між великими державами росіяни збудували довкола Виборга широке кільце польових укріплень, а саме місто захищала смуга фортів. Крім названих тут сил, звичайно, треба було зважати й на 10 000 вояків регулярного російського війська, яке стояло відразу за лінією кордону.

Прогалина у ворожих позиціях посередині Карельського перешийка спонукала зосередити сили кілометрів за двадцять на схід від Виборга в районі Гейнйокі. Звідти можна було завдати швидкого удару або по самому місті, або по тилу ворожого угруповання в Антреа. Скидалося на те, що, як і на першій стадії тамперської операції, є змога виграти бій, не доходячи до самого об’єкта наступу. Але тоді масування війська в Гейнйокі треба було здійснити непомітно для ворога, а сам головний удар прикрити для відвернення тилової загрози, яку створювали ворожі сили на сході й півдні Карельського перешийка. Для запобігання цій небезпеці наше військо мало скувати ті сили і перетяти залізницю Виборг — Петербург.

Повідомивши полковнику Аусфельду провідну ідею операції, я 24 березня дав йому завдання вивчити на місці можливості для її реалізації. Полковник повернувся через три дні, переконаний, що план здійсненний, зокрема завдяки тому, що військо можна транспортувати баржами Вуоксою з Антреа до Гейнйокі.

Чимало батальйонів уже прямували до Антреа і Ківініемі. А ще я хотів підготувати всі накази до наступу якомога швидше, тому вирушив, не чекаючи падіння Тампере, 4 квітня до Карелії, щоб особисто вникнути в деталі наступу. Обговоривши плани з майором Сігво і його начальником штабу капітаном Геґґлундом, я вирішив, що операцію таки треба здійснювати. Повертаючись із Карелії, я викликав генерал-майора Левстрема на станцію Піексямякі на ранок 6 квітня і, як я вже зазначав, дав йому завдання взяти командування Східної армії в свої руки. Під час нашої розмови надійшла звістка про падіння Тампере.

У наказі Ставки, надісланому 7 квітня генерал-майору Левстрему, операцію було намічено так:

11 квітня командувач Східної армії дістав змогу викласти в Ставці детальний план. Мені здалося тоді, що генерал-майор Левстрем не цілком усвідомлює, як важливо зосередити достатньо потужні сили в східній частині Карельського перешийка для операції, яка має початися з Рауту й закінчитися перетином залізниці Виборг — Петербург і перекриттям кордону. Левстрем попросив скерувати деякі підрозділи до Антреа, а не до Ківініемі, куди вони мали вирушити відповідно до плану зосередження війська. Цього я не міг схвалити і зазначив, що на сході Карельського перешийка має відбутися не демонстрація, а щось інше. Успіх усієї Виборзької операції залежить від того, чи вдасться остаточно перетяти залізницю й ефективно перекрити кордон. Тепер я для доповнення попередніх вказівок дав усне розпорядження, за яким Східна армія мала розпочати наступ атакою на залізничну колію. Лише коли залізницю буде перетято, головні сили підуть із Гейнйокі у вирішальний наступ на Виборг і вороже угруповання в Антреа.

З численних джерел було отримано тотожні повідомлення про те, що виборзька залога вкрай слабка — ворог зібрав майже всі сили на вуоксенській межі. За донесеннями, найслабші виборзькі оборонні споруди розташовані на півдні від міста. Через те я наголосив командувачу Східної армії про важливість поєднання фронтальної й тилової атак на головні сили ворога зі швидким і зухвалим ударом по Виборгу з півдня; головний удар треба спрямувати на лівий фланг.

Два дні по тому генерал-майор Левстрем повідомив, що його ліва наступальна група, яка має перекрити кордон і перетяти залізницю, занадто слабка. Беручи до уваги важливість і самостійний характер операції, я тоді вирішив віддати йому один із єгерських полків зі свого резерву. Щоб Левстрем міг цілковито зосередитися на новому завданні, я зняв з нього обов’язки командувача війська в Саво, а новопризначеного командувача, полковника Тунзельмана, підпорядкував безпосередньо головнокомандувачу.

Зібрані тепер у Карелії сили були, як на наші умови, досить великими. Єгерське військо складалося з шістьох піхотних полків, однієї артилерійної бригади й одного кавалерійського полку, а шуцкорівське — з шістьох полків. Із вісімнадцятьох піхотних полків армії було залучено дванадцять, а загальний кількісний склад сил, наданих для наступу, становив близько 24 000 вояків і 41 гармату. Те, що ми мали змогу концентрувати військо на правому березі Вуокси, було завдяки витривалості карельців; якби вони втратили плацдарми й зайняли оборону по той бік річки, тепер вільної від криги, ми б мали дуже несприятливу вихідну позицію для наступу.

Підсумком виконаної генерал-майором Левстремом організації був поділ Східної армії на три групи. Група Аусфельда (6000 вояків і 8 гармат) мала зібратися в Рауту і звідти швидким ударом перетяти залізницю Виборг — Петербург якомога ближче до кордону. Група Вілкмана (7300 вояків і 15 гармат) дістала завдання завдати з Гейнйокі удару в тил ворожого угруповання, яке протистояло нам на Антреаському фронті, перетяти його комунікації з Виборгом і раптовою атакою здобути місто. Група Сігво (4500 вояків і 15 гармат) мала скувати ворога на межі Іматра — Антреа, а далі на своєму лівому фланзі у взаємодії з групою Вілкмана оточити головні сили ворога на півночі від Виборга.

Полковник Аусфельд дістав наказ розпочати довгий марш у напрямі Райволи 20 квітня. Перед групою були потужні сили в районі Муолаа — Райвола — Куоккала, а на лівому фланзі — російське військо відразу за лінією кордону. Тому тут треба поставити в заслугу Аусфельду, що він під час ізольованого руху використав зі своїх одинадцятьох батальйонів лише два, щоб прикрити фланги і комунікації. Розбивши червоногвардійські та російські загони на півночі від Ківеннапи, група Аусфельда здобула 21 квітня цей важливий шосейний вузол. Назавтра наступ тривав широким фронтом. До залізничної колії група дійшла 23 числа. Ворог (надто на райвольському напрямку) чинив такий шалений опір, що зайняти станцію та міст біля неї вдалось аж через дванадцять годин. Східніше, під Куоккалою, у бій, як і очікувалося, втрутилося, перейшовши кордон, російське військо. 24 квітня, коли було здобуто Уусікіркко і Терійокі, в наших руках опинилося 40 кілометрів залізниці.

Концентрацію групи Вілкмана було завершено 19–21 квітня після масштабного перевезення війська баржами з Антреа до Пелляккялі. Скидалося на те, що ворог наразі не знав про загрозу його комунікаціям. Коли надійшло донесення, що група Аусфельда підірвала залізницю, група Вілкмана надвечір 23 числа почала наступ на Виборг, який відповідно до наказу мала раптовим ударом здобути протягом доби.

Генерал-майор Вілкман забезпечив тил батальйоном, що пробився на перешийок між озерами Муолаан’ярві і Яюряпяан’ярві. Головні свої сили він скерував двома колонами на Виборг. Права колона з п’яти батальйонів мала перетяти залізничне сполучення до Антреа в районі Талі, а також шосейні дороги на Виборг, а тоді атакувати місто з півночі. Взаємодіючи з нею, колона з чотирьох батальйонів мала ввійти до Виборга зі сходу і півдня, а також захопити станції Кямяря і Сяйніо на залізниці Виборг — Петербург.

Проте здобути Виборг раптовою атакою не вдалося. Щоправда, права колона після важких нічних боїв пробилася до Талі й увечері 24 квітня на півночі від міста була готова атакувати, але ліва колона запізнювалася. Вона вплуталася у впертий бій за зазначені станції й лише вранці 25 числа змогла йти далі до виборзької південно-східної оборонної межі. Отож шанс на раптовість було втрачено. З одного боку, причиною невдачі стало недотримання приписів головнокомандувача щодо намічання напряму головного удару, а з другого те, що лівій наступальній колоні дозволили загрузнути в неістотних боях.

На жаль, не вдалося за приписом головнокомандувача і «обійти правий ворожий фланг, утворений на межі Йоутсено — Няатяля, розбити його й відтиснути ворога від Виборга». Не було вчасно надано достатньо потужніх сил, щоб ударити в тил головних сил ворога і перекрити їм шлях до відступу. На це дуже вплинув запізнілий наказ наступати, який командувач Східної армії дав групі Сигво лише ввечері 24 квітня. Група почала рух уранці 25 числа, підсилена резервом командарма — двома батальйонами Північногямеянського полку. Завдяки затримці супротивникові вдалося знятися і відступити через Юустилу до Виборга. Важко було збагнути, чому, коли стало важливим швидке переслідування, генерал-майор Левстрем забрав у Сигво цілий полк, щоб скерувати його на Лаппеенранту, тим паче, до цього міста вже рухався загін із Саво за приписом головнокомандувача.

Головні сили ворога вислизнули з наших рук, бо групи Вілкмана й Сигво не досягли взаємодії. Внаслідок цього Виборг, як і Тампере, довелося здобувати затяжною облогою саме в ті дні, коли важливою була б швидка розв’язка. Щоправда, оточений на заході від Лагті ворог розпорошився і лишився без командування, але якби частині тамтешніх сил вдалося зламати чи обійти загороду, вони б могли за кілька днів опинитися на підступах до Виборга. Крім того, існувала можливість втручання чималих сил червоної гвардії, що перебувала в Саво і Кюменлааксо. Утім, варто зазначити, що хоча сама Виборзька операція була здійснена лише наполовину, великим успіхом стало те, що полковник Аусфельд перетяв комунікації з Росією.

Перша спроба групи Вілкмана ввійти до Виборга 25 числа і наступної ночі захлинулася, натрапивши на міцну оборону, яку підтримувала численна фортечна артилерія. Тепер командувач армії вирішив здійснити ще одну спробу у ніч на 28 число після артилерійної підготовки. Група Сигво дістала завдання замкнути кільце з заходу.

24 квітня я звелів перегнати мій штабний потяг до Антреа, де містився командний пункт Східної армії. З двох полків мого резерву один було надано генерал-майору Левстрему. Другий свій резервний полк, висунутий до Талі, я теж вирішив віддати йому, дізнавшись, що ворог — правда, невеликими силами — зумів вибитися з Виборга прибережною дорогою на Койвісто. Однак Виборг довелося здобувати без цього підсилення, адже Левстрем зник, не повідомивши мені місця свого нового командного пункту.

Польові укріплення довкола Виборга було після запеклих боїв захоплено вночі проти 28 квітня. Очевидно, це переконало керівників виборзької оборони, що безнадійно воювати далі. Водночас із наступом, який почався наступної ночі, близько 6000 вояків пробилося з західного передміського району на прибережну дорогу на Гаміну. Однак колону втікачів затримали деякі загони з групи Сигво, які після жорстоких сутичок, подекуди з шаленим близьким боєм, змусили ворога здатися 29 числа вдосвіта. Одночасно група Вілкмана ввійшла в місто зі сходу.

Ще ввечері 25 квітня члени заколотницького уряду й диктатор Маннер, які від початку місяця перебували в Виборзі, ухвалили вельми малопочесне рішення: втекти й кинути військо напризволяще[41]. Цю ухвалу було виконано в ніч на 26 число: очільники заколотницького руху посідали на три кораблі й узяли курс на Петербург. Щоб утеча пройшла безперешкодно, у своєму останньому наказі диктатор звелів за всяку ціну завадити білим пробитися до узбережжя.

Отже, завдання, доручене Східній армії, було виконано. Східного ворожого угруповання більше не існувало, а керівники заколоту втекли з країни. Було взято близько 15 000 полонених. До наших рук потрапили вся польова артилерія і чимало фортечних гармат супротивника — загалом близько 300 штук, — а також 200 кулеметів та інша цінна техніка.

Ця остання десятиденна операція визвольної війни піддала військо суворому випробуванню, але воно блискуче з нею впоралося. Особливо це стосується єгерських полків та їх чудового офіцерства й унтер-офіцерства. Командирами більшості підрозділів Східної армії були єгері, і на цих посадах вони продемонстрували командирські здібності. Загалом і в цілому це військо вже стало ударною силою, хоч і вад не бракувало — надто в службі зв’язку, де багато доводилося імпровізувати. Це й було головною причиною того, що не вдалося налагодити взаємодію між групами Вілкмана і Сігво, і це ускладнило керування на всіх рівнях.

Святкування перемоги розпочалося вранці 1 травня відправою в середньовічній церкві, де, за переказами, поховано Мікаеля Аґріколу. Через те що росіяни використовували були церкву за зерносховище, я телеграфом розпорядився довести її до стану, гідного для свята. Проповідь виголошував єпископ Савонлінни Колліандер, а після відправи військо зібралося для параду. У моєму наказі були такі слова:

Після параду я запросив на імпровізований обід почесних гостей: голову виборзького апеляційного суду, єпископа Савонлінни, голову Ради міських уповноважених, вище командування Східної армії та інших. У своїй промові, адресованій голові апеляційного суду, я вшанував членів цього суду, яких наприкінці періоду зросійщування було через свою законослухняність запроторено до петербурзьких в’язниць, та всіх інших незламних борців, які страждали за свободу Вітчизни.

Відповівши, як міг, на промову, виголошену німцем-зв’язковим Ставки німецькою мовою, я сказав єпископу Колліандеру, який сидів поруч за столом: «Моєю німецькою годі хвалитися — ви ж це найліпше знаєте, адже провалили мене на передстудентських іспитах, і мені довелося перескладати усний іспит через багато тижнів по тому, як товариші вже мали матуру». «Та не може цього бути», — вжахнувся єпископ.

Між західним та східним войовищами лежали промислові райони Кюменлааксо, куди вдалося добутися з Гяме й Карелії розпорошеному бунтівному війську. Ще в той час, коли не було досягнуто розв’язки ні в Лагті, ні в Виборзі, я вирішив очистити цей терен, адже законослухняному населенню загрожували криваві репресії[42]. 27 квітня генерал-майор Ліндер, командувач савоянського війська, підсиленого загонами Західної і Східної армій, дістав завдання захопити останній осередок заколотників, розташований у Кюменлааксо.

Генерал-майор Ліндер скерував своє військо зосередженим маневром до гирла р. Кюмійокі, і 4 травня савоянці й карели, просуваючись наввипередки, дісталися до Гаміни, звідки ворог утік до Котки. Ще того самого дня було здобуто Котку, і всі бунтівники, що перебували в промисловому районі, здалися. За кілька годин по тому до порту причмихали три російських судна, щоб витягти бунтівників із халепи, — і нам дістався добрячий трофей! У полон потрапило загалом 9000 осіб, а серед трофеїв були 51 гармата, 150 кулеметів і два панцеропоїзди. З останніми силами бунтівницької армії наше військо розправилося майстерною і швидкою операцією.

Однак іще один клаптик Фінляндії залишався не визволеним: окупований росіянами форт Іно на південному узбережжі Карельського перешийка. Наполегливими перемовинами й погрозами взяти форт штурмом ми спонукали залогу здати Іно; втім, батареї вони підірвали перед від’їздом. 15 травня форт був у наших руках.

Так кампанію, почату роззброєнням російських залог у Пог’янмаа, було доведено до кінця.

Для святкування перемоги підрозділи з усього війська, яке брало участь у визволенні країни, пройшли 16 травня маршем до столиці. У своєму наказі я привітав їх такими словами:

Один з істориків[43] визвольної війни пише про той день:

Поки військо крокувало до Сенатського майдану, я подався до будинку уряду в супроводі найближчих помічників. Щоправда, мене просили прийти самому, але я хотів на цьому заході бачити навколо себе тих, хто допомагав мені на всіх стадіях війни. У сесійній залі я привітав сенат, звітуючись про виконане завдання і зазначаючи майбутні обов’язки:

Далі слово взяв голова сенату:

Свої думки й почуття того пам’ятного дня я висловив, коли невдовзі в оточенні членів сенату і своїх офіцерів відповідав на привітання, адресовані мені на Сенатському майдані.

Від імені армії я подякував парламенту за приязні слова, якими нас привітав у столиці його голова. Країну треба оберігати від повторення того, що сталося останнім часом, тому фінляндський народ мусить мати надійну підпору, тим паче, міжнародне право сьогодні розтоптане. Лише народ, який здатен сам собі допомогти, може впевнено дивитися в майбутнє, а майбутнє Фінляндії як незалежної держави залежить від її армії. Насамкінець я заявив про свою впевненість, що парламент надасть армії підтримку, потрібну для захисту країни й народу.

У своїй відповіді на привітання студентства я наголосив на ролі студентської молоді в завершеній тепер праці й нагадав, що саме з її лав постав рух, який могутньою рікою довів країну до визволення.

Я подякував столичним жінкам за почесний прапор, який вони пошили й подарували мені. Через їх делегацію я від імені армії висловив подяку фінляндській жінці за грандіозну працю, яку вона виконала, будучи сестрою милосердя й лоттою[44], а надто за те, що вона виростила своїх синів так, що вони готові віддати життя за Вітчизну.

Далі я сів на коня і біля пам’ятника Рунеберґу приймав парад війська разом із членами уряду і в оточенні свого штабу.

Чимало труднощів, які довелося переборювати головнокомандувачу в визвольній війні, вже наведено вище. До тих, що пояснювалися винятковими умовами воєнного часу, додавалися й інші, так би мовити, внутрішні негаразди. Здебільшого вони були зумовлені тим, що сенат не міг функціонувати і його репрезентував тимчасовий орган, який і сам діяв у виняткових умовах, до того ж не мав досвіду в зовнішньополітичних та військових питаннях. Розбіжності, які часом виникали між мною і вааським сенатом, великою мірою зумовлювалися й тим, що сенат пасивно ставився до критики та інтриг, що їх під час війни зазнавали з боку сторонніх осіб головнокомандувач та його найближчі люди. Хоча ті непорозуміння й заважали мені працювати, їх можна було врегулювати так, щоб вони не шкодили воєнним діям. На жаль, невдовзі з’ясувалося, що ця кампанія вільно тривала й після того, як стихла зброя. Виявилося, що члени сенату аж надто готові прислухатися до порад, що їх усілякі делегації та приватні особи вважали за потрібне давати стосовно актуальних організаційних і кадрових питань. Це, звичайно ж, не сприяло зміцненню довіри між мною та сенатом. Порозуміння утруднювала ще й кардинальна відмінність наших уявлень про певні актуальні питання.

Унаслідок гострої нестачі харчів забезпечувати військовополонених провіантом стало надзвичайно важко. Вони потерпали від недоїдання, тому їх годі було вберегти від хвороб, і відсоток смертності в таборах страхітливо зріс. Сенат лише пояснював, що нікому не легко і що всі мають вдовольнитися біднішою поживою, ніж дозволяє здоров’я. Крім того, сенат ухвалив, що всі полонені мають пройти через нормальну судову процедуру. З огляду на їх кількість процес дуже затягнувся, і їм доводилося знемагати в тимчасових в’язницях. Тому я запропонував притягти до суду лише тих, хто скоїв тяжкі злочини, а великі маси введених в оману, зокрема й тих, кого було взято в полон зі зброєю в руках, звільнити з-під варти. Я розумів формально-правові причини, які говорили на користь масових судових процесів, але здогадувався, що вони розбурхуватимуть людей і залишатимуть їх з відчуттям роздратування і злості, і буде важко подолати прірву, яка тепер розділяла наш народ на два табори. Коли дійшло до того, що сенат поставив на обговорення, очевидно, внесену німцями пропозицію вивезти зголоднілих полонених до Німеччини, де вони стануть робочою силою, я не міг приховати несхвалення. Згадка про такі дії не вивітрилася й понині.

Виявилося, що в певних принципових питаннях, які стосувалися армії, наші погляди різнилися ще радикальніше. Ставка саме розробляла організаційний план, основну ідею якого я схвалив у квітні. Він передбачав створення організації мирного часу, на базі якої можна використовувати всю оборонну міць країни при загальній мобілізації. Найбільш актуальні питання полягали в тому, як організувати керівні органи збройних сил і їх взаємини, а також як відбуватиметься перехід до мирного стану, доки існуватиме потреба в певній готовості до війни.

18 травня парламент проголосив сенатора Свінгувуда головою держави, «посідачем верховної влади», після чого д-р Ю. К. Паасіківі сформував новий уряд. 30 травня я дістав запрошення на засідання сенату, де мав відбутися розгляд певної пропозиції щодо організації армії. План, що, до речі, як я помітив, брав до уваги лише негайні потреби, за своєю основною ідеєю не дуже відрізнявся від того, що було намічено в Ставці. Істотним його пунктом стало те, що армію слід зорганізувати за німецьким взірцем і за допомогою німців. Було зроблено акцент на тому, що ми залежні від них і що кількість офіцерів-німців у нашій армії та їхнє становище треба зафіксувати у взаєморозумінні з німецьким верховним командуванням. Зі свого боку я виклав головні принципи свого організаційного плану, наполягаючи на тому, що ми мусимо зберегти волю дій і самотужки ухвалювати рішення щодо своєї оборони. Крім того, її треба планувати з прицілом на майбутнє і з урахуванням усіх вимог, що їх ставлять перед нами власні оборонні проблеми і ресурси.

В одному з пунктів проекту сенату йшлося про те, щоб демобілізувати всіх офіцерів, які за національністю не є ні фінами, ні німцями. Цей припис, вочевидь, було спрямовано проти офіцерів-шведів, які поквапилися нам на допомогу в хвилину найбільшої небезпеки й гідно впоралися із завданнями, часто важкими і невдячними. Щоб дістати змогу вступити до лав фінляндської армії, їм довелося подати у відставку зі шведської, і ще невідомо було, чи матимуть вони яку-небудь можливість продовжити військову кар’єру на батьківщині або знайти бодай скромну цивільну роботу. Цей момент, яким би прикрим він не був, посідав, утім, другорядне місце, а головне полягало в тому, що негоже без обґрунтування звільняти наших друзів і побратимів, яких у жодному разі не можна вважати чужішими від офіцерів-німців, яких намірялися взяти на службу у взаєморозумінні з Oberste Heeresleitung-ом.

По тривалій дискусії стосовно деталей плану сенатор Фрей мовив: «Мабуть, ми маємо таки прямо сказати генералові Маннергейму, в чому річ. Ми вважаємо бажаним, щоб остаточну організацію армії було здійснено за допомогою німецьких фахівців і під керівництвом німців. Ми думаємо так: при головнокомандувачі перебуватиме німецький офіцер генерального штабу, який розроблятиме і подаватиме всі потрібні пропозиції щодо організації, вишколу і споряджання армії, а далі головнокомандувач підписуватиме вказівки, і їх даватимуть від його імені».

Після цих прямих слів ситуація стала зрозумілою. Сенат намірявся покласти (або й уже поклав) організацію нашої оборони на німців. Я подякував сенаторові Фрею за його відверту заяву і висловив жаль, що сенат не довів це до мого відома раніше — так би він уберіг і себе, і мене від цієї болісної і марної дискусії. Адже ніхто, мабуть, не міг собі уявити, що я, створивши армію з нічого й довівши майже не вишколене, недостатньо озброєне і споряджене військо до перемоги завдяки бойовому духу фінськоіго солдата і вправності та самовідданості офіцерів, тепер погоджуся візувати накази, що їх вважатиме за потрібне давати німецька військова комісія. «Я лише хочу додати, що сьогодні ввечері подаю в відставку з поста головнокомандувача, а завтра їду за кордон. Прошу уряд негайно вибрати мого наступника — інакше я передам цей пост найближчому з моїх людей. Прощавайте, шановні панове!»

Лише за два тижні до того голова сенату в цій самій залі вітав мене в столиці, дякуючи за те, що я зробив для порятунку країни. 30 травня, коли я йшов із сесійної зали, члени уряду не мали що мені сказати, і ніхто не встав, аби подати мені руку.

Того самого дня я підписав свій прощальний наказ:

Назавтра о восьмій годині ранку я сів у потяг на Турку, щоб вирушити до Стокгольма разом із деякими помічниками й побратимами.

Якщо розглядати визвольну війну на тлі тих двох воєн, які спіткали Фінляндію в часи минулого світового лихоліття, ніхто не може не побачити боротьбу 1918 року в правильному світлі: мета трьох наших воєн була одна. Скільки б не було зроблено, аби звести визвольну війну до суто громадянської, а провину за неї перекласти на легітимний уряд країни й армію, це не може змінити того факту, що ми і 1918 року, і згодом захищали недоторканність держави й своє існування як самостійної нації. Якби ми 1918 року не стали до боротьби, Фінляндія в найліпшому разі перетворилася б на автономну область у складі Радянського Союзу, без громадянської свободи, без справжньої державності і без місця серед вільних націй. Попри те що пізніше нам довелося заплатити за свободу незрівнянно дорожче, не забуваймо жертв і зусиль визвольної війни. Мабуть, нечасто вдавалося довести війну до перемоги такими малими матеріальними ресурсами, нечасто вдавалося здійснювати такі складні бойові операції імпровізованим військом.

Після тридцятирічної служби в армії великої держави з її специфічним середовищем і усталеною формою мені особисто аж ніяк не було легко призвичаїтися до життя 1918 року, до того ж я не мав підтримки, яку дає головнокомандувачу з одного боку уряд, а з другого — військова дисципліна, єдиний вишкіл і неперервні традиції. Мені допомогли впоратися віддані товариші, а відважні офіцери й вояки шуцкорів і частин, набраних із добровольців і військовозобов’язаних, уможливили перемогу. Тому я не можу не зворушитися, коли пригадую собі визвольну війну. Фінляндська армія, яку у власній країні багато хто ненавидів і ганив, і яка й за кордоном була недооцінена, врятувала країну від загибелі і заклала підвалини, міцніші за будь-який маніфест, підвалини майбутності Фінляндії як самостійної держави.