Спогади. Том 1

6. Місія в Лондоні й Парижі

Від’їзд до Стокгольма 31. 05. 1918. — Аудієнція в короля Ґустава V. — Моя інформація урядові. — Фінляндія зберігає пронімецький курс. — Вибори короля 9. 10. 1918. — Уряд просить мене поїхати до Лондона й Парижа, щоб усталити міжнародне становище Фінляндії. — Стосунки Фінляндії з державами-переможцями. — Спілкування з урядом. — Лист зі Стокгольма міністрові закордонних справ Фінляндії. — Я їду далі до Англії. — Початкові перемовини в Лондоні. — Думки англійців щодо російського питання. — Питання Аландських островів. — Уряд і парламент просять мене стати регентом. — Новий уряд. — Перемовини в Парижі; умови Франції для поновлення розірваних стосунків. — Активність російських емігрантів. — Перемовини в Лондоні; мою програму схвалено. — Мене обирають регентом; питання уряду. — Від’їзд на батьківщину і прибуття до Турку. — Маніфест до фінляндського народу. — Офіційне прийняття в Гельсінкі.

Від’їзд із Фінляндії не поставив переді мною жодних практичних труднощів, адже я не мав ні будинку, ні майна. Усі мої земні статки добре вмістилися в двох валізах. Важче було залишати створену армію, з якою я дуже зріднився. Однак я розумів, що на батьківщині я в теперішній ситуації не можу впливати на перебіг подій, натомість за кордоном матиму більше можливостей зорієнтуватися у світовому політичному становищі й прислужитись інтересам своєї країни. Я не мав жодних сумнівів, що дотримання теперішнього курсу в Фінляндії може мати фатальні наслідки.

У Стокгольмі, крім своїх тамтешніх родичів, я зустрівся ще й із багатьма побратимами-шведами, які брали участь у нашій визвольній війні, а також із керівниками Фінляндського комітету. Через кілька днів по моєму приїзді вони влаштували урочистий обід для святкування перемоги фінляндської армії. А ще я провідав поранених, які лежали в різних лікарнях, і ми разом оживили в пам’яті спільні спогади про пережиті небезпеки і здобуті перемоги.

Мені випала велика честь, коли Його Величність король Ґустав V запросив мене 6 червня, в день своїх іменин, до палацу, щоб вручити мені Великого хреста Ордена Меча «за заслуги перед Швецією під час визвольної війни». Я подякував Його Величності за виявлену честь, а в подальшій щиросердій розмові додав, що тепер маю повну компенсацію за Орден Меча нижчого ступеня, на який я сподівався, коли 1898 року кавалергардський полк мав честь бачити в себе в гостях спадкоємного принца Швеції, який завітав на обід і я, черговий офіцер, здавав рапорт. Ця заувага дуже розвеселила Його Величність. Коли я наважився поцікавитися, як міг на нашій визвольній війні заслужити ці слова вдячності, що їх Його Величність мав ласку промовити, відповідь була такою: «Я можу сказати вам, генерале, що лише після вашої перемоги в нашій країні настав спокій». Король Ґустав подякував мені й за те, як під час кампанії Фінляндія поводилася зі шведськими офіцерами, унтер-офіцерами й рядовиками.

Я зрозумів, що цей вияв поваги стосується не лише мене, а й усіх наших збройних сил, тому послав командувачу армії, генералу Вілкамі, телеграму про цю подяку.

Емоції, що оприявнювалися під час святкування, свідчили, як на мене, про те, що шведська кров, пролита за Фінляндію та північну Європу, поєднала наші країни новими й міцнішими зв’язками. Майбутнє фінсько-шведських відносин вселяло оптимізм, і це щиро мене тішило.

Під час перебування в Стокгольмі я зустрівся з послами Англії та Франції, сером Есме Говардом і мсьє Делаво, двома щирими друзями Фінляндії, чиї цікаві відомості дуже допомогли мені виробити уявлення про розвиток ситуації в світі. Ці добродії порекомендували мені якнайшвидше поїхати до Лондона й Парижа для діяльності на благо Фінляндії, однак без офіційної підтримки я вважав неприйнятним виявляти яку-небудь самостійну ініціативу в цьому напрямку. Отримана інформація була настільки важливою, що, незважаючи на розбіжності в наших поглядах, я вважав своїм обов’язком повідомити уряд про свою оцінку ситуації і застерегти від однобічного дотримання пронімецької політики. Однак невдовзі я зауважив, що ці повідомлення дали небагато користі, адже на засіданні Державної ради до них поставилися з повною байдужістю, а один видатний член уряду навіть зазначив, що моя інформаційна діяльність остаточно засвідчила, що я геть непридатний для державної служби.

Пронімецькість глибоко вкоренилася в керівних колах Фінляндії. У мирній угоді, укладеній 7 березня 1918 року з Німеччиною (а під час перемовин ніхто не спитав думки головнокомандувача) нейтралітетом Фінляндії вже було пожертвувано, адже в першому параграфі Німеччина зобов’язувалася домогтися визнання нашої незалежності від держав, які ще цього не зробили. У такому самому дусі було написано й угоду про торгівлю та судноплавство, другий параграф якої визначав зокрема, що підданці обох сторін мають такі самі права на торгівлю й промисел, а також інші привілеї другої сторони, які є у власних громадян або які їм буде надано в майбутньому. Надання цих прав такій великій і заповзятливій нації, як німці, крило в собі непередбачувані ризики. Зі збереженням нейтралітету країни не дуже поєднувалася й таємна спеціальна домовленість, за якою Німеччина, доки її експедиція перебуватиме на фінляндській землі, має право створювати тут військові бази. З цим був пов’язаний і припис, за яким фінляндські кораблі не можна переводити до суднового реєстру ні нейтральної країни, ні країни, що не воює. Наші кораблі мусили дотримуватися приписів німецького адміралтейства, а крім того, було домовлено про списки військової контрабанди, зміни до яких дозволялося вносити лише за згодою Німеччини.

Усі ці угоди й домовленості, укладені під час війни, свідчать про те, як мало вірив уряд у власні сили країни. Якщо не перед, то бодай після перемоги він мав би діяти цілеспрямованіше і вправніше для забезпечення нашого нейтралітету й суверенітету. Події літа 1918 року продемонстрували, що уряд і тоді не був на висоті завдання й становища, адже він, цілком усвідомлюючи, що військовий союз із Німеччиною може втягнути нас у війну проти Антанти, розпочав перемовини для його укладення.

Роялістська політика уряду, яка мала на меті запровадження монархії з німецьким принцом на троні, була майже такою самою небезпечною, а ще могла призвести до того, що в очах світу наша країна перебувала б у становищі васала Німеччини. Ще й тоді, коли Німеччина на Французькому фронті зазнала 8 серпня 1918 року остаточної поразки, яку генерал Лудендорф у своїх мемуарах називає чорним днем німецької армії, наша зовнішньополітична лінія не змінювалася. Заради справедливості треба все ж зазначити, що на той час Фінляндія не мала таких органів зовнішньополітичної та військово-політичної інформації, які б уможливили об’єктивне розуміння процесів. Оцінка нашого становища відбувалася крізь німецькі окуляри, і добування інформації з-за кордону було відповідним. На свій подив я зауважив, що така сама ситуація панує і в певних впливових шведських колах, які, втім, починали усвідомлювати дійсність раніше від своїх сусідів по той бік Ботнічної затоки. Аж у жовтні 1918 року, після того як у середині вересня Австро-Угорщина марно намагалася розпочати перемовини з союзниками про сепаратний мир, а Болгарії наприкінці того самого місяця вдалося домогтися перемир’я, фінляндський уряд почав робити деякі запізнілі висновки. Хоча все свідчило про те, що співвідношення сил повністю змінилося, урядова оцінка ситуації була настільки далека від дійсності, що там гадали, наче зможуть сидіти на двох стільцях. Попри виникле розуміння потреби перегляду зовнішньої політики, парламент обрав 9 жовтня королем Фінляндії принца Гессенського Фрідріха Карла, зятя кайзера Вільгельма ІІ.

За день до виборів короля заступник міністра закордонних справ Карл Енкель за дорученням уряду зв’язався зі мною в Стокгольмі й запропонував поїхати представником уряду до Англії та Франції. Я мав спробувати домогтися від Англії визнання нашої незалежності й спонукати Францію, яка на початку січня вже визнала Фінляндію, поновити дипломатичні стосунки, розірвані після того, як наш уряд запросив до країни німців. Крім того, уряд хотів донести до Лондона й Парижа свою позицію в питанні монархії, а також домогтися скасування заборони на постачання вже куплених в Америки партій зерна і добути дозвіл на купівлю нових.

Спершу я був проти. Я знав, що теперішній уряд, який, за винятком двох нових членів, мав ідентичний склад із так званим «самостійницьким сенатом», у більшості важливих для нашої країни питань узяв позицію, відмінну від моєї, і мені якось не хотілося співпрацювати з таким урядом, який досі демонстрував так мало розуміння інтересів і цінності країни. Але що більше я замислювався, то виразніше розумів, що річ не в тому, хто засідає в уряді, — далебі, тепер головне зберегти Фінляндію як самостійну державу. Як патріот я мусив усіма силами сприяти розбудові держави на надійних підвалинах.

Сталося те, що я передбачав і від чого застерігав. Постала загроза втратити здобутки визвольної війни, якщо не вдасться якомога швидше зміцнити стосунки з західними державами. Могло статися так, що фінляндську справу розглядали б аж на всесвітній мирній конференції, а там були б усі підстави побоюватися інтриг з боку білих росіян і нових спроб шведів відібрати в нас Аландські острови. Саме тими днями делегація аландських сепаратистів прибула до Стокгольма й контактувала зі шведським урядом. Усталення зовнішньополітичного становища було до того ж найпершою передумовою поновлення торговельних зв’язків. А без зовнішньої торгівлі нас незабаром чекали б голод і важка економічна криза, які могли поставити під загрозу лад, який ми запровадили з такими великими жертвами. Це було тим більше важливо, бо наша зовнішня торгівля, доти зорієнтована на Росію, потребувала нових ринків, а по закінченні світової війни за них могло розгорнутися суперництво великих держав.

Коли переді мною постали ці факти й проблеми, я вирішив поїхати до Фінляндії, щоб детальніше все обговорити з урядом. У середині жовтня я прибув до Гельсінкі і відвідав посідача верховної влади Свінгувуда й міністра закордонних справ Стенруута, які повторили пропозицію, висловлену міністром Енкелем, і змалювали мені загальну ситуацію.

З’ясувалося, що стосунки з Францією дедалі гіршають. За кілька днів до того французький консул передав гостру ноту, в якій ішлося про те, що наша молода республіка, що цілковито перебуває під німецьким впливом, не може сподіватися на підтримку з боку Франції. Проголосивши монархію і обравши королем німецького принца, Фінляндія стала на бік Центральних держав. Нас застерегли, що визнання Францією нашої незалежності не залишатиметься чинним незалежно від способу врядування — надто коли трон посяде німецький принц.

Лише тепер я дізнався, що Англія була готова визнати незалежність Фінляндії, поки не стало відомо, що уряд попросив німецької інтервенції. Годі було сподіватися на поліпшення фінляндсько-британських стосунків після того, як наш уряд повідомив, що не може виконати певні умови, висунуті Англією для такого визнання. Одна з них забороняла атаки на Мурманську залізницю. Ситуацію ще погіршило те, що в травні 1918 року уряд, не порадившись зі мною, сформував і відрядив експедицію, яка мала пильнувати законні інтереси Фінляндії в Петсамо[45]. Її вибив звідти британський загін, висаджений туди, щоб завадити німцям створити базу підводних човнів і цим перетяти комунікації Антанти з Росією.

Я повідомив сенатору Свінгувуду, що, серйозно все обміркувавши, вважаю неможливим відмовитися від цього завдання, адже воно мені здається дуже важливим. «Ви звертаєтеся до мене, адже я єдиний, хто відмежувався від однобічної пронімецької орієнтації, до якої ви вдалися, хоча сенат твердо пообіцяв не просити іноземної інтервенції — ні в німецької, ні у шведської допоміжної експедиції. Мені вдалося долучити до нашої війни іноземців так, що Фінляндія зберегла суверенітет і вирішальні операції здійснювали ми самі. Я демонстративно залишив пост головнокомандувача, коли зрозумів, що сенат за моєю спиною домовився про організацію нашої оборони в тісній співпраці з очільником німецької експедиції, генерал-майором фон дер Ґольцом. Я подав у відставку, сподіваючись, що моя неприхована опозиція до чинної політики відверне небезпеку, яку становить для нашої незалежності така співпраця. Ви тепер хочете кинути цього козиря, і я погоджуюся взяти на себе виконання запропонованого завдання, але не як офіційний репрезентант уряду, а як приватна особа», — сказав я.

Природно, що я не міг представляти уряд, на який західні країни поглядали неприхильним оком, — у такому разі я був би від самого початку persona ingrata. Але я пообіцяв спробувати з’ясувати, як уряди в Лондоні й Парижі ставляться до наших виборів короля, при цьому не підважуючи свого авторитету. Отримавши добуту мною інформацію, уряд нехай діє на власний розсуд. Врешті-решт, мабуть, цілком можливо, що питання монархії стане останнім козирем уряду.

Ситуація з харчовими продуктами була тривожною. Внаслідок війни, а згодом загального повоєнного безладу весняну сівбу не вдалося здійснити в повному обсязі, що призвело до недороду. Фінляндія не могла сама забезпечити себе харчами, і навряд чи були підстави сподіватися, що намагання імпортувати зерно з України за посередництва Німеччини дадуть результати. Годі було й покладати надії на закупівлю харчів з Америки до налагодження нормальних стосунків із державами-переможцями. Звичайно, я пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб почався імпорт харчових продуктів.

Пробувши кілька днів у Гельсінкі, я через Швецію вирушив до центральної Європи разом зі своїм зятем, майором Мікаелем Ґріпенберґом, якого було надано мені для виконання обов’язків секретаря. На свій подив я зустрів на кораблі, яким плив до Стокгольма, делегацію, що прямувала до Німеччини і мала доручення уряду повідомити принцові Фрідріху Карлу підсумки виборів і спробувати спонукати його якомога швидше прийняти запрошення парламенту. Коли я звернув їхню увагу на неактуальність такого заходу, один із членів делегації сказав: «Ми вирішили поставити світ перед фактом» — вочевидь, маючи цілковиту певність, що всьому світові доведеться примиритися з ухвалою Фінляндії!

На жаль, незабаром про мою дражливу місію пішли чутки, наслідком яких стало те, що стокгольмські газети зробили з цього сенсацію. Дехто подейкував, начебто я наміряюся започаткувати «білий» рух і з цієї метою збираю 200-тисячну армію з полонених росіян у Німеччині. Один із новинарів зайшов іще далі й розповів своєму читацтву, що я очолив білий російський уряд. Згідно з третьою чуткою, я відвідую країни Антанти як емісар фінляндського уряду.

Коли я помітив, що в шведській столиці є люди, які вірять зокрема останньому твердженню, і почав побоюватися, що такі домисли можуть ускладнити мою місію, я послав 27 жовтня листа сенаторові Стенрууту, скаржачись на фабрикування чуток навколо моєї особи. «Дозволю собі, — писав я, — ще раз звернути увагу на те, що я повідомив про свою згоду на поїздку лише як приватна особа з метою ознайомлення в Лондоні й Парижі з політичною ситуацією. Лише по закінченні поїздки й за відповідних передумов може йтися про те, що я візьмуся до виконання якогось особливого завдання від імені фінляндського уряду. Тому я буду вдячний, якщо члени уряду поступово спростовуватимуть чутку про офіційний характер моєї поїздки».

Я помічав, що деякі заяви уряду справляють враження, наче уряд настільки хоче отримати визнання Англії, що ладен ледь не на будь-які поступки, — тому додав: «На мій погляд, це означатиме, що ми відразу розкриємо всі козирі — до того, як матимемо гарантію виграшу бодай однієї партії. Адже тоді супротивна сторона знає, що може просити все і дати мінімум, коли згодом почнуться серйозні перемовини. Я б пішов і на те, щоб навіть вважати переформування уряду, про яке тепер говорять у пресі, обмінним товаром, який можна віддати лише за справжню вигоду… Що стосується моїх тутешніх вражень, мені здається, що в Англії й Америці чимало прихованої доброзичливості до Фінляндії, а от із Францією, в політиці якої багато темпераментності, буде найважче домовитися…».

Але, як ми побачили згодом, все вийшло навпаки.

Я вважав, що маю підстави згадати і про свою розмову з делегацією, яка відбулася на кораблі по дорозі до Стокгольма. Я заявив про свою впевненість, що прибуття новообраного короля до Фінляндії призведе до негайного розірвання стосунків із державами-переможцями, яке матиме вельми серйозні наслідки.

Регулярного пасажирського сполучення з Англією не було, а, крім того, я мав чимало труднощів з виправлянням дозволу на поїздку та багатьма іншими формальностями, тож виявилося, що потрапити туди не так просто. 2 листопада я переїхав зі Стокгольма до Бергена, але лише 7 числа сів на пароплав «Принс Артур», який ішов до Абердина. Поїздка була важкою, адже щойно ми виплили з фйорду, захищеного від вітру, як здійнявся найдужчий у моєму житті шторм. А що хвилі прокочувалися по всьому кораблі, який мав лише зовнішні сходи і в якому двері кают відчинялися в бік палуби, то я, коли почалася негода, опинився зачиненим у їдальні. Пізніше з’ясувалося, що ситуація була вельми критичною. Плавні міни на нашому шляху змусили капітана перечекати шторм у чистому морі, й лише через дві доби він дістав змогу завернути на Оркнейські острови до Керквола для бункерування вугілля.

10 числа ми нарешті дісталися до Абердина, в якому преса була сповнена відомостей про те, що кайзер Вільгельм ІІ зрікся престолу, в Німеччині шириться революція, а військо союзників наступає в Бельгії. Назавтра з’явилися повідомлення про втечу кайзера Вільгельма до Голландії.

До Лондона я прибув 12 листопада. Того дня газети публікували умови перемир’я. Були побоювання, що серед спільного переможного сп’яніння стане важко домогтися того, щоб усі почули побажання маленької й далекої країни, яка до того ж доволі необачно залишалася до останнього на боці переможених.

В останні місяці Фінляндію неофіційно представляв у Лондоні доктор Голсті, міркування якого щодо перспектив знайти розуміння нашої позиції не дуже тішили. І заступник міністра закордонних справ лорд Роберт Сесіл, і помічник міністра лорд Гардінґ з Пенсгерста, з яким я познайомився, коли він служив у посольстві своєї країни в Петербурзі, заявили, що Фінляндія поставила себе в невигідне становище пронімецькою політикою і склад теперішнього фінляндського уряду є прямою перешкодою для покращення стосунків. Утім, названі добродії висловили задоволення тим, що я їду на розмову з ними, а також зазначили, що довіряють мені як представникові розважніших політичних поглядів. Д-р Голсті багато розповів про інтриги білих росіян і діяльність Керенського й Стаховича, колишнього генерал-губернатора Фінляндії. Вони досі вважали Фінляндію частиною російської держави, а останній зауважив нашому представникові, що Фінляндії, аби вберегтися від того, що її поглинуть з усіма бебехами, пора на добрих умовах домовитися з майбутньою Росією про автономію.

У Форин-офісі мене прийняли з доброзичливою ввічливістю, але нічого вирішального я під час цього свого візиту не домігся. 15 листопада я мав тривалу розмову з лордом Робертом Сесілом, і вона не вселяла багато надій на успіх політичної частини моєї місії. Англія, сказав лорд, до початку мирної конференції не має змоги визнати незалежність Фінляндії самостійно, адже імперія мусить у цьому питанні діяти у взаєморозумінні з Францією та іншими союзниками. Те, що Фінляндія проголосила принца Фрідріха Карла своїм королем, дуже ускладнює наші стосунки з країнами Антанти, а також побільшує їх сумніви у спроможності Фінляндії провадити самостійну політику. «Якщо ви хочете добра своїй країні, — підсумував він, — вам не слід наполягати на інтронізації принца».

Питання зерна, сказав заступник міністра закордонних справ, вельми непросте, тому що тепер країни Антанти мусять годувати всі європейські нації, які потерпають від голоду, включно з країнами-ворогами, і тому що в принципі вирішено допомагати лише тим державам, які самі здатні підтримувати у себе порядок. На це я відповів, що саме імпорт харчових продуктів є найпершою умовою підтримання порядку. Як легко можуть зголоднілі натовпи поринути в більшовизм та анархію! Наша розмова скінчилася тим, що лорд поставився з розумінням до наших потреб; це вплинуло й на позицію м-ра Шелдона, американського члена блокадного комітету союзників. За кілька днів надійшло повідомлення, що є непогані сподівання на посилання першої 5000-тонної партії зерна з Данії.

Я дістав нагоду ознайомитися і з багатьма загальнополітичними питаннями, зокрема з уявленням Англії про Росію. Тут було помітно дві течії. Одна, яку репрезентували зокрема колишні посли в Петербурзі — лорд Гардінґ із Пенсгерста і сер Джордж Б’юкенен, — виходила з того, що російська держава відновиться, а до її складу повернеться більшість колишніх провінцій. Другі (серед них і заступник міністра закордонних справ) припускали, що Росія зазнає розчленування, але не могли пояснити, як саме це станеться. У парламенті було подано запит щодо заходів, яких уряд наміряється вжити в російській справі. Роберт Сесіл відповів, що уряд Британії не хоче одразу по закінченні світової війни знову втягати імперію в сумнівні військові операції. Але все ж таки більшовики спричинилися до таких образ на адресу Англії, що якби вони лунали від уряду якої-небудь цивілізованої держави, вони б давали імперії всі підстави взятися до зброї. «Хоч я вважаю, — вів далі заступник міністра закордонних справ, — що нам передовсім треба зважати на власні інтереси й бажання нашого народу, але, поза всяким сумнівом, радянський уряд втратив право на будь-яке співчуття з боку британського». Попри зрозумілість цієї думки, вона з другого боку свідчила, наскільки далекий уряд Англії від усвідомлення того, що більшовизм — це загроза для світу і що в інтересах усього цивілізованого людства оздоровити Росію у процесі загальноєвропейської перебудови.

Під час своєї розмови я не зустрів якогось особливого розуміння, коли описував свої побоювання того, які ускладнення може спричинити в Європі керована більшовиками Росія. У військових колах, як я помітив, панували здоровіші уявлення, але загалом виникало враження, що в Лондоні російську проблему вважають другорядною. Боротьба з Німеччиною далася важко і захопила всю увагу британців, яка тепер цілковито була спрямована на оновлення центральної Європи. Тому наші визвольні змагання, які запобігли поширенню більшовизму в північній Європі, не були належно оцінені. Натомість тут надавали надмірної ваги німецькій експедиції в Фінляндії і пов’язаним з нею перипетіям. Але як сказав мені лорд Роберт Сесіл, Фінляндії в жодному разі не слід боятися російських вимог.

Кілька разів я бачився і з генералом Пулом, командувачем британського війська на узбережжі Північного Льодовитого океану і в Білому морі. Виявилося, що це щирий друг Фінляндії. Окрім того, що ми обговорювали питання, пов’язані з моєю місією, я, як і раніше в військовому міністерстві й Форин-офісі, відверто висловив йому все, що думаю про дії британців, які завербували до Мурманська фінів-бунтівників, а потім зажадали, щоб тим солдатам, які воювали навіть не за британські інтереси, було дозволено повернутися на батьківщину без розслідування їхніх дій. Бунтівники, які скоїли злочини, мусили за це відповісти, а решта, звичайно, вийде на волю. Згодом я виявив, що генерал Пул після нашої першої зустрічі надіслав до військового міністерства і генерального штабу докладний звіт про свій погляд на ситуацію в північній Європі й також обстоював швидке визнання незалежності Фінляндії й надсилання нам харчових продуктів.

Я був вражений, коли у Форин-офісі мені висловили думку, що Фінляндія має віддати Аландські острови Швеції і отримати за це компенсацію в Східній Карелії. Я зробив висновок, що до цього доклали рук шведи — це оприявнилося і під час моєї розмови з послом Швеції в Лондоні, графом Вранґелем. Він сказав, що не бачить іншого розв’язання проблеми Аландів, ніж приєднання цього архіпелагу до Швеції, «для якої посідання його є життєво важливим і до складу якої він завжди належав». Він нагадав мені давнє твердження, що Аландські острови, мовляв, було 1809 року віддано Росії не як частину Фінляндії, а окремо. На це я відповів, що Аланди завжди вважалися частиною Фінляндії, але цей архіпелаг, будучи ключем до Ботнічної затоки, стратегічно важливий і для Швеції, і для Фінляндії, отож треба досягти рішення, яке б задовольнило обидві сторони. Позиція Швеції щодо нашої визвольної війни загалом і аландського питання зокрема зумовлена, як це не прикро, хибною оцінкою ситуації. Мій натяк на те, що спільна зацікавленість Фінляндії та Швеції в безпеці Ботнічної затоки могла би стати основою для порозуміння, як я помітив, не знайшов підтримки в графа Вранґеля.

Якось я обідав у леді Мюріель Педжет і зустрів там багатьох англійських генералів. «Пророцтво справдилося!» — були її перші слова. «Яке пророцтво?» — здивувався я, і леді Мюріель пригадала мені, що напророкувала мені ясновидиця в Одесі за рік до того. Коли я перебрав у голові все, що зі мною відбулося за рік, мені не лишалося нічого іншого, як визнати, що ота протеже леді дивовижно зуміла тоді підійняти край завіси над майбутнім. Те, що вона сказала тоді про моїх дочок, теж цілковито підтвердилося. Старша стала в Лондоні кармелітською черницею, а молодша щасливо доїхала замінованими водами Північного моря з Франції до Швеції та Фінляндії.

З батьківщини я отримував обмаль звісток. Утім, 14 листопада від уряду надійшла тривожна телеграма про те, що більшовики збирають військо на кордоні, й висловили побажання, щоб у разі початку ще однієї війни я очолив армію. Разом із тим уряд сповіщав, що ситуація з харчами загострилася. Столиця й чимало інших населених пунктів лишилися без хліба.

У телеграмі від 17 листопада я так описав сенатору Стенрууту підсумок своїх перемовин: «Мої розмови з лордом Робертом Сесілом і з чиновниками міністерства закордонних справ та військового міністерства свідчать загалом, що існує глибоко вкорінена недовіра до Фінляндії і що нам слід полишити думку про інтронізацію принца Фрідріха Карла».

У Лондоні один особистий друг принца виклав мені справу приблизно в такому дусі: «Ми знаємо принца досить добре. Він високоосвічений чоловік і дуже симпатизує Англії, але в політиці не мав нагоди продемонструвати, на що він здатний. Ще приязніше ставиться до Англії його дружина, вихована своєю бабусею, королевою Вікторією». Доказом того, що це уявлення, цілком можливо, було правильним, є зокрема випадок, про який розповів мені той самий друг принца Фрідріха Карла. На трапезі при дворі в Берліні принцеса в присутності кайзера Вільгельма вжила вислів «у нас в Англії», і брат-імператор суворо її вичитав. «Але, — вів далі мій співрозмовник, — годі й подумати, щоб Англія дозволила вступ на фінляндський трон зятя кайзера Вільгельма».

17 листопада я отримав телеграму, в якій уряд повідомляв про намір передати керівництво державою регенту і просив мене обійняти цей пост. Цілковито усвідомлюючи відповідальність прийняття на себе функцій голови держави в цей важкий для Фінляндії переломний час, я вирішив погодитися й не усуватися цього разу від того, що вважав своїм обов’язком. У статусі регента я, крім того, мав би змогу рішучіше й авторитетніше провадити перемовини.

Під час розмов у Форин-офісі в мене склалося тверде враження, що фінляндське питання є однією з політичних проблем, які Англії не хочеться розв’язувати без участі Франції, тому я вирішив при першій нагоді поїхати до Парижа. Перед самим від’їздом я прочитав у газетах, що лорд Робет Сесіл вийшов зі складу уряду. Це була неабияка втрата для фінляндської справи.

Завдяки чудовій організації поїздки британською владою я після дороги, що минула з усіх поглядів добре, прибув 24 листопада до Парижа, де мене зустрічав наш неофіційний представник, кандидат юридичних наук Ерік Ерстрем. 27 числа уряд повідомив мене, що парламентські фракції вже домовилися про обрання мене регентом, але з практичних міркувань самі вибори відбудуться аж тоді, як я повернуся на батьківщину. Тим часом, як було сказано, я міг діяти з повним авторитетом регента. Ще мене поінформували, що відбувається оновлення уряду й перелік його нових членів надійде завтра.

Новий уряд було призначено того самого дня, коли я отримав звістку про його оновлення. Кабінет сенатора Паасіківі подав у відставку, і новий прем’єр-міністр, професор Лаурі Інґман, сформував уряд, що складався з 12 осіб, половина з яких були республіканцями, а половина — монархістами. Пост міністра закордонних справ дістався останньому статс-секретареві Фінляндії Карлу Енкелю, одному з нечисленних фахівців у цій галузі. Варто зазначити, що моєю думкою при формуванні складу уряду не поцікавилися. Якби мене було обрано регентом до оновлення уряду, я б, звичайно, сам міг визначити людину, якій би доручив формування уряду. Утім, тут я хочу додати, що згодом мав усі підстави бути задоволеним вибором прем’єр-міністра.

У статусі регента я б, звичайно, міг обстоювати в Парижі фінляндську справу з набагато більшим авторитетом — але ж не годилося ще до призначення діяти з регентськими повноваженнями. А що то були за практичні міркування, які змусили відкласти проведення виборів, — про це я вже не довідався. Утім, я помітив новина мала сприятливий ефект у столиці Франції.

Не дуже на щось сподіваючись, я вирушив на зустріч із впливовим секретарем кабінету міністерства закордонних справ Філіпом Бертло, сірим кардиналом з Орсе, про якого розповідали, що він ставиться до Фінляндії доволі неприхильно. Однак усі прогнози стосовно нього були помилковими. Месьє Бертло поводився дуже ґречно і виявляв велику симпатію до Фінляндії, хоч його й не задовольняла її теперішня політика.

На першій зустрічі між нами виник спонтанний контакт, який уможливив відверте обговорення фінляндських проблем і, наскільки я міг судити, давав надії на сприятливий підсумок моєї місії. Я розповів про своє уявлення, яке склалося в мене стосовно того, що державні діячі союзників прискіпуються в фінляндському питанні до зайвих деталей, — обом сторонам пішло б на користь, якби його розглядали ширше і довіряли б одній чи кільком особам, чия присутність у фінляндському уряді забезпечить схвалення державами Антанти основного напряму його політики. Якщо Орсе намагатиметься добирати й контролювати склад нашого уряду, Фінляндія просто опиниться в такій самій залежності від Антанти, в якій раніше була від Німеччини, а це суперечить її меті — повній самостійності. Я зазначив, що Фінляндія не має стати чиєюсь колонією: слід дати їй вирости сильною та незалежною, без потреби перед кимось плазувати. Месьє Бертло відповів, що цінує мою щирість, і запевнив, що Фінляндія може не сумніватися: Франція з якнайбільшою повагою ставитиметься до її справедливих вимог і цілковито визнає право самій визначати форму державного врядування, за умови, що вона збігатиметься з волею народу.

Коли я розмовляв із месьє Бертло пізніше, він сказав, що радився і з прем’єр-міністром Клемансо, і з міністром закордонних справ Пішоном про умови поновлення розірваних відносин. Він не в усіх моментах поділяв думку цих добродіїв, а також не сприймав ухвали французького уряду як ультиматум, вважаючи, що вони можуть стати основою для подальших перемовин. Франція чекала, що в Фінляндії відбудуться нові вибори на демократичних засадах і буде сформовано новий уряд без «des germanophiles militants», що репрезентуватиме справжню більшість народу. Новий уряд має видати декларацію, в якій гарантуватиме прийнятну для союзників політику. Далі треба вибрати нового регента, який мав би довіру Антанти — тут Бертло додав: «тобто Вас!» — а також міністра закордонних справ, із яким вона вважатиме за можливе співпрацювати.

«Вам ці умови можуть здатися суворими», — мовив він. На це я знову сказав, що, мабуть, небезпідставно дорікав французькому урядові за надмірну детальність. Я зазначив, що деякі ухвали в бажаному напрямі вже зроблено, але мені б не хотілося обговорювати персональні питання. Французький уряд аж надто цікавиться складом нашого нового уряду. Сам я маю зауваги стосовно присутності там деяких осіб, але разом із тим вважаю — хоча й не маю жодного офіційного статусу, — що формування нового уряду вже є прийнятним фундаментом для поновлення дружніх відносин. І ще я додав, що коли регентом виберуть мене, Франція вже матиме гарантії зміни фінляндського зовнішньополітичного курсу, тим паче, що конституція 1772 року надала очільникові держави широкі повноваження. Якщо Франція поставиться до нового уряду негативно, моє становище по поверненні на батьківщину ускладниться. Щоб засвідчити своє бажання дати нагоду французькому уряду ознайомитися з ситуацією, я запропонував попросити дозволу прислати до нашої країни військову місію.

Моя розмова з міністром закордонних справ Пішоном засвідчила, що кригу зламано. Я побачив надзвичайно ґречну й приємну людину, яка виявляла велику симпатію до Фінляндії. Міністр розповів, що його зацікавлення нашою країною почалося зі Всесвітньої виставки, яка відбулася 1900 року в Парижі. Він милувався фінляндським павільйоном, а на одному з офіційних обідів поряд сидів синдик нашої експозиції. Той так гарно говорив про свою країну, що Пішон став щирим другом Фінляндії. Маленькі події можуть мати далекосяжні наслідки!

Міністр зазначив іще, що особисто ініціював визнання Францією нашої незалежності. Невідомо було, чи зможе Франція спонукати свого союзника піти за її прикладом, однак якщо Фінляндія підтвердить новий і розважливіший політичний курс, у Франції, безперечно, знайдуться способи стимулювати нас і виявити нам свою симпатію. Міністр пообіцяв обговорити фінляндське питання з Англією до того, як відбудеться мирна конференція, а відтак обстоювати і визнання нашої незалежності імперією, і поновлення французько-фінляндських стосунків. Коли я зазначив, що Франція все ж таки, певно, може самотужки постановити їх поновити, щоб зміцнити позиції фінляндського уряду, він натякнув, що коли порушить це питання, його вже фактично можна вважати розв’язаним.

В аландському питанні Франція не мала жодних зобов’язань перед Швецією. Пішон брав до уваги бажання аландського населення, щоб архіпелаг було приєднано до Швеції, але загалом став на позицію Фінляндії. Утім, у своєму ставленні до Фінляндії Франція мусила зважати не лише на союзників, а й на громадську думку.

Коли зайшла мова про постачання зерна, мені вдалося переконати міністра в невідкладності цієї справи. Після того, як він пообіцяв мені, що Франція підтримуватиме нас і в цьому питанні, зосталося лишень узгодити технічні моменти імпорту за допомогою блокадного комітету в Лондоні.

У цьому контексті я не хочу, щоб пішла в непам’ять одна незнайома нам подробиця, яка може бути цікавою. Міністр закордонних справ Пішон кілька разів зазначив, що під час війни великих держав Франція пропонувала російському урядові переглянути панславістичну політику щодо Фінляндії, — дражливий демарш, який був аж ніяк не легким для держави-союзниці. Під час свого прощального візиту до міністра закордонних справ я дізнався від нього, що мою ідею послати до нашої країни французьку військову місію сприйнято позитивно.

З-поміж впливових французьких політиків, із якими я обговорював наші проблеми, я хочу окремо згадати Арістіда Бріана, великого серцеїда, і Альбера Тома, який їздив до Петербурга під час революції й доволі добре розумівся на житті Росії.

Щирим другом Фінляндії виявився і мсьє Франклін-Буйон, голова комісії закордонних справ у депутатській палаті. У російському питанні його улюбленою політичною ідеєю було створення Балтійського союзу, до якого вступила б і Фінляндія. На це я сказав, що давні історичні й культурні зв’язки поєднують мою країну з народами північної Європи, а тому їй би більше пасувало бути в Скандинавському блоці, попри те що тодішня недалекоглядна політика Швеції щодо Аландських островів стоїть на заваді об’єднання північноєвропейських країн.

Коли Франклін-Буйон поцікавився моєю думкою стосовно політики великих держав щодо Росії, я відповів, як і в Лондоні, що російську державу слід відновити в її національних кордонах, але більшовизм становить небезпеку для всього цивілізованого світу. В інтересах Фінляндії прагнути до добрих політичних і економічних відносин зі звільненою від більшовиків Росією. Франклін-Буйон поділяв мою думку. Йому була не до вподоби позиція британців, що більшовизм треба ізолювати, щоб він відмер сам собою, адже в ізоляції, на його думку, цей рух лише зміцниться. Більшовицький режим напевне доведе країну до багатьох важких ситуацій у царині економіки й техніки — втім, можна було чекати, що радянський уряд зможе впоратися з труднощами своїми методами. Але хай там як, а Франклін-Буйон запевнив, що Франція ніколи не дозволить Німеччині вкоренитися на російському терені ні економічно, ні військово, ні політично. Адже Франція сьогодні найконсервативніша країна Європи, і її обов’язок — підтримувати лад скрізь, де треба.

Що стосується Фінляндії, Франклін-Буйон вважав, що Франції має бути вільно поновити з нею розірвані стосунки. Це сприятиме розвіянню поширеного уявлення, начебто французький уряд своєю жовтневою нотою відкликав визнання фінляндської незалежності: адже нота стосувалася лише обрання зятя німецького імператора королем Фінляндії. А поза тим Франція не мала бажання втручатися в наш вибір форми врядування.

Легко було спостерегти, що антифінляндська пропаганда з боку росіян-емігрантів лягла у Франції на сприятливий ґрунт. Вони як саможертовні військові союзники досі мали великий вплив, а завдяки своїм зв’язкам іще й можливості через пресу протидіяти фінляндським інтересам, насамперед ув актуальному питанні: чи визнають Англія та США нашу незалежність до початку вже близької мирної конференції? Утім, були й винятки. До них належали колишній міністр закордонних справ Росії й посол у Парижі Ізвольський, який відвідав мене, висловив симпатію до Фінляндії і виявив бажання зробити щось для нас. А ще він зазначив, що його було усунуто з поста міністра закордонних справ через симпатизування Фінляндії, — втім, до цього твердження варто ставитися з обережністю, адже загальновідомо, що причина його переведення до Парижа полягала в його невдалій політиці на Балканах.

Згодом комітет, який у Парижі дбав про інтереси царської Росії, пішов аж на те, що 1919 року підготував на мирну конференцію меморандум, де було сказано, що Росія ніколи не відмовиться від «права, яке лежить в основі політичних і державно-правових відносин між Росією та Фінляндією». Це «право» базувалося на тих самих військових аспектах, які потім, восени 1939 року, фігурували в претензіях радянської Росії. У заяві комітету було зазначено, що беззастережною умовою безпеки Петербурга є те, що Росія матиме укріплені морські бази на північному березі Фінської затоки і в Ганко. Крім того, комітет робив акцент на значенні для Росії Аландських островів як військової бази. Підставою для цієї вимоги, на думку представників росіян-емігрантів, була німецька «окупація» Фінляндії 1918 року. Через 20 років Сталін посилався на той самий аргумент. Ось які далекосяжні наслідки мало те, що самостійницький Сенат попросив 1918 року допомоги в Німеччини!

З Парижа я від’їздив із відчуттям, що мені вдалося донести до французьких політиків, що нашу справу не слід відкладати до мирної конференції, адже фінляндська держава виникла не внаслідок світової кризи. Фінляндія існувала вже понад сто років у статусі автономної держави з власною адміністрацією, яка ґрунтувалася на неперервній історичній традиції тривалістю шість століть.

Закінчивши всі перемовини у французькій столиці, я на початку грудня виїхав до Лондона. Покладаючись на обіцянку міністра закордонних справ Франції про демарш англійському урядові і про поновлення (на певних умовах) дружніх стосунків між нашими країнами, я з надією дивився в майбутнє.

Свої враження від перемовин у Парижі й Лондоні я виклав у телеграмі, посланій 8 грудня міністрові закордонних справ Енкелю, де згадав глибоку недовіру країн Антанти до Фінляндії і пожалкував, що на подальших перемовинах не матиму змоги говорити з потрібним авторитетом.

У Лондоні я знову почав спілкуватися з провідними британськими державними діячами й військовиками, зокрема з міністром закордонних справ Балфуром, помічником міністра лордом Гардінґом із Пенсгерста, військовим міністром лордом Мілнером і начальником Генштабу, генералом Генрі Вілсоном. У результаті цих розмов британський уряд схвалив таку програму:

Склад новосформованого уряду продемонструє щире прагнення до нового політичного курсу: більшість у ньому становитимуть ті, хто відмежовується від пронімецької орієнтації.

Новий уряд виступить із заявою, в якій твердо пообіцяє відмовитися від попереднього політичного курсу.

Німецьке військо в повному складі залишить Фінляндію, і з країни буде вислано всіх німецьких військових інструкторів.

Франція отримає дозвіл послати до Гельсінкі військову місію для вивчення військових потреб Фінляндії, зокрема питання заповнення інструкторських вакансій офіцерами іншої національності.

Буде задекларовано повну відмову від кандидатури принца Гессенського в будь-якому статусі.

Нові парламентські вибори відбудуться за найближчої нагоди, за пропозицією уряду — на початку березня 1919 року.

Я не хотів їхати з Лондона, не отримавши твердої обіцянки, що нашу незалежність буде визнано якомога швидше саме на цих умовах, і мені таки вдалося спонукати лорда Гардінґа підтвердити це — ба навіть тричі. Крім того, я знову порушив питання Аландських островів. Лорд Гардінґ сказав, що обговорював цю проблему зі шведським послом, міркування якого я мав тепер нагоду спростувати.

За пропозицією, що Фінляндія отримає за відмову від Аландських островів компенсацію в Східній Карелії, стояв уряд Швеції — як з’ясувалося з відповідної вербальної ноти, переданої 12 грудня фінляндському урядові посолом Швеції в Гельсінкі К. Ґ. Вестманом. Якщо Фінляндія, як було сказано в ноті, погодиться на проведення референдуму на Аландських островах, Швеції вважатиме своїм обов’язком підтримати уряд Фінляндії в його прагненні отримати від країн Антанти визнання своєї незалежності, а також сприяти тому, щоб карельське питання було розв’язано з максимальним урахуванням побажань Фінляндії. Передаючи ноту, Вестман зауважив, що діє без уповноваження уряду, і запитав, чи може сприяти порозумінню в аландському питанні фінансова допомога.

Як я помітив, багато британських державних діячів мали вельми туманні уявлення про легітимність тодішньої фінляндської системи врядування, бо вживали такі вислови, як «Установчі збори» і т. ін. Тому мені й у Лондоні довелося пояснювати, що Фінляндія в цьому сенсі перебуває в зовсім іншому становищі, ніж нові держави, які постали з горнила світової війни, що в нас понад сто років існує конституція, яку вдосконалюють у законний спосіб і зміни до якої може вносити лише еволюція, а не революція. Установчі збори були б і непотрібні, і незаконні.

12 грудня я отримав телеграфом повідомлення про те, що сенатор Свінгувуд подав у відставку з поста посідача верховної влади й мене того самого дня обрали регентом Фінляндії. Серед «реваншів», подарованих мені життям, жоден не був таким очевидним, як цей, — адже мене вибрали очільником держави за пропозицією уряду, який своїм нелояльним ставленням примусив мене залишити країну після того, як завершилася визвольна праця під моїм керівництвом.

Тепер я міг провадити перемовини з авторитетом очільника держави. Одним із перших моїх заходів стало відряджання доктора Голсті до Парижа з метою довершення розпочатої мною інформаційної кампанії. Йому вдалося поглибити започатковані ще в Лондоні контакти з майбутнім американським президентом Гербертом Гувером, успішна діяльність якого, спрямована на допомогу Європі харчовими продуктами, добре відома. А ще Голсті зустрівся з колишнім американським послом у Петербурзі, містером Френсісом, авторитетним знавцем Росії, який з розумінням ставився до актуальних проблем Фінляндії.

Після призначення мені, звичайно, було легше визначитися зі своїм ставленням до нового уряду, який з огляду на свій склад — шість республіканців і шість монархістів — не мав повної довіри Лондона й Парижа. Судячи з окремих повідомлень, у Франції й Англії воліли б, аби деякі члени уряду подали в відставку, зокрема прем’єр-міністр і міністр закордонних справ. Утім, мені без достатніх контактів з Гельсінкі найкраще було не вимагати змін у новому складі уряду. Крім того, я вважав, що для підтримання престижу Фінляндії не можна дозволяти іноземному впливу відігравати в цьому питанні вирішальну роль, тому заявив, що підтримую уряд, — і досяг цим бажаного ефекту.

Для розваги можна додати, що коли я зробив прощальний візит до леді Мюріель Педжет, вона мало не з гордістю вигукнула, що справдився ще один пункт пророцтва. Те саме було і з наступними пунктами. Як пророкувала віщунка, я невдовзі залишив пост регента, а через 25 років керівництво країни ще раз було віддано в мої руки.

Якщо дорога до Англії Північним морем виявилася важкою, то повернення до Копенгагена дуже приємно мене освіжило. Я плив на вантажному кораблі, що мав першокласні каюти і належав компанії De Forenede Dampskibs-Selskab, яка ґречно запросила і мене, і мого секретаря як гостей пароплавства здійснити цю поїздку в товаристві з данським принцом Акселем і директором компанії, майбутнім міністром закордонних справ Крістіаном Колдом. Незважаючи на пізню пору року, стояла така тепла погода, що, пообідавши, ми ходили собі палубою в смокінгах. Я був радий відпружитися після всіляких тягот, а ще відчути, що, повернувшись на батьківщину, я зможу обійняти посаду регента з усвідомленням, що підготовча робота до поліпшення міжнародних відносин дала плоди: поновлення дипломатичних відносин із Францією було лише питанням часу, визнання Англією фінляндської незалежності, в принципі, вирішено ще до мирної конференції, почалися підготовчі заходи для подолання харчової скрути, і навряд чи існувала пряма небезпека, що в нас відберуть Аландські острови.

Моє повернення на батьківщину через Стокгольм відбувалося так, як заплановано. 22 грудня я зійшов на берег у Турку, де мене урочисто зустріла армійська і шуцкорівська почесна варта. У лавах стояв сенатор Свінгувуд в однострої фельдфебеля, виструнчившись і віддаючи честь. Здивований цим гарним привітанням, я високо його оцінив насамперед тому, що ми з сенатором часто розбігалися в поглядах, і я подякував йому за цей вияв поваги. Мало хто у схожій ситуації був здатен поводитися так невигадливо й по-чоловічому, але весь вигляд Свінгувуда свідчив, що це для нього самозрозуміло.

Завдяки щасливому збігові перше судно з зерном прибуло в порт того самого дня, коли я висадився там на берег.

До Гельсінкі я приїхав наступного дня. На тому самому вокзалі, звідки за сім місяців до того самотньо вирушив у дорогу, не дочекавшись прощання від імені уряду, я тепер зустрів найвищих сановників і батьків міста. Вдруге за рік мене тепло вітала столична публіка, яка вщерть заповнила Раутатіенторі (Залізничний майдан) і поблизькі вулиці. Дізнавшись, що під мою резиденцію обрано не палац, а колишній будинок генерал-губернатора, я зрадів, адже вважав важливим акцентувати своє сприйняття тимчасовості цих функцій.

По приїзді я видав ось такий маніфест до фінляндського народу:

Назавтра, а саме на Святий вечір, я подався до палацу Державної ради, де прем’єр-міністр Інґман привітав мене такими словами:

Далі я своєю чергою привітав прем’єр-міністра й інших членів уряду:

У цьому самому палаці мені рік тому доручили створити армію й відновити громадський порядок. За той час, як я виконував завдання, країну струсонули війна і лихо, однак труднощі ще не скінчилися. Тепер на мене чекало нове відповідальне завдання. Я цілком усвідомлював його складність і міг лише пообіцяти самому собі докласти всіх зусиль, аби сприяти закладанню міцних підвалин майбуття Фінляндії як вільної й незалежної держави.