Спогади. Том 1

8. Руйнування здобутків

Новий курс фінляндської внутрішньої політики. — Застережливі слова. — Політичні контакти в Лондоні й Парижі. — Розв’язання питання Аландських островів міжнародним судом. — Дискусійне питання російської інтервенції. — Візит до Пілсудського. — Народний адрес. — Шлях політичних поступок. — Соціал-демократи й питання оборони країни. — Комуністична агітаційна діяльність. — Лапуаський рух.

Минуло літо 1919 року. Президентські вибори відбулися, було сформовано уряд, і в житті молодої республіки почався новий етап, позначений лібералізмом. Підсумок президентських виборів зміцнив співпрацю центристських і лівих партій.

Цій співпраці була притаманна насамперед очевидна недооцінка постійної загрози з боку антисуспільних сил. Хоча від визвольної війни встигло минути лишень неповних 18 місяців, влада не спромоглася побачити, що ця небезпека водночас означає дедалі більшу загрозу агресії, яка кидала тінь зі сходу. Така позиція свідчила також про нездатність правильно оцінити міжнародне значення нашої війни й разом із тим про те, що широка громадськість не розуміє, яке фатальне значення має для нашої країни російська революція і які будуть наслідки того, що Фінляндію втягнуто у вир загальносвітової реальної політики. Радянський Союз було витиснено за історичний східний кордон північної Європи; цей факт ставив завдання і перед Фінляндією як перед незалежною державою. Кожен готовий подивитися в очі дійсності розумів, що, виконуючи це завдання, наша країна не може залишатися сторонньою спостерігачкою. Для виконання потрібні були сильна влада, ефективні збройні сили, пильність і внутрішня одностайність.

Я вважав своїм обов’язком висловити ці думки тодішнім керівникам країни. Звернення не зустріло розуміння, і мені довелося констатувати, що обізнаність із життям Росії — і взагалі з єством росіян — була на диво низькою. Попри те що Фінляндія аж сто років перебувала в складі Росії, великий сусід залишався незнайомим і про нього було чимало небезпечних хибних уявлень. Висловлені авторитетними колами думки на кшталт «визвольна війна — це останні криваві обійми Фінляндії Росією» свідчили не лише про брак знання російської історії, а й про лячну нездатність зрозуміти справжні цілі й методи більшовиків.

Внутрішньополітичний розвиток країни теж, як я помітив, давав підстави для неспокою. У лавах соціал-демократичної партії, щоправда, були люди зі здоровим мисленням, які не утримувалися від енергійної критики небезпечного шляху, на який ступила партія, дозволяючи російським революційним ідеям 1918 року причарувати себе. Однак після парламентських виборів, що відбулися в березні 1918-го, а надто після липневих президентських радикальні елементи партії змогли вирішально вплинути на її позиції в багатьох життєво важливих для нації питаннях, насамперед у ставленні до оборони країни. Одним з найгнітючіших тогочасних явищ було те, що погляди наших соціал-демократів знаходили вдячний і сприятливий ґрунт у середовищі центристських партій. Принципова терпимість до антисуспільних сил, як я бачив, практично не мала меж. Поступливість уряду і його небажання втручатися в червону агітацію, яка впродовж літа почалася і в військових частинах, і на робочих місцях, лише стимулювали цю підривну роботу.

Упродовж кількох тижнів після того, як я відійшов від справ, сталися деякі речі, що спонукали мене серйозно замислитися над становищем у нашій країні, і коли в середині вересня до мене прибула делегація Національної коаліційної партії, я скористався нагодою висловити все, що думав про вимоги ситуації. Це відбулося в формі ось якої публічної заяви:

Кілька днів по тому я поїхав за кордон, щоб навідатися до своїх англійських та французьких друзів. У Лондоні я зустрівся з багатьма тими, хто під час мого регентства словами й справами виявляли симпатію до Фінляндії. Було видно, що з часів мого візиту і серед широкого загалу, і в певних урядових колах з’явилося розуміння, яку небезпеку насправді криє в собі більшовизм. В урядових колах військовий міністр Вінстон Черчилль репрезентував виразно антибільшовицьку лінію. Описуючи йому свої враження часів російської революції й інформуючи його про нашу визвольну війну та її перебіг, я примітив, що він так само вважає загрозою для безпеки в Європі можливість усталення більшовицьких позицій у Росії.

У мене ще свіже в пам’яті відвідання відомого газетного магната, лорда Норткліфа, ставлення якого до Фінляндії вважалося вельми прохолодним. У нас зав’язалася довга розмова, ми дуже детально обговорили найважливіші зовнішньо- і внутрішньополітичні аспекти, пов’язані з фінляндським питанням. Наприкінці розмови лорд сказав: «Тепер я маю цілком інакше розуміння прагнень Фінляндії, і мій авторитет буде до Ваших послуг». Він одразу ж кількома словами намітив, як його численні газети розвиватимуть ці аспекти, викладені фінським гостем, і головне — дотримав обіцянки.

У Парижі я навідався до головного інспектора збройних сил, маршала Фоша, який щиросердо мене прийняв. На початку розмови я подякував за роботу французької військової місії під орудою полковника Жандра й висловив сподівання, що уряд і військове керівництво Франції всебічно поінформовані нею про ситуацію в Фінляндії і про її проблеми. Після цього ми перейшли до нашої визвольної війни, яку маршал, за його власним зізнанням, знав лише приблизно, адже навесні 1918 року цілковито присвятив себе важливій місії на посту головнокомандувача союзників. Я в загальних рисах виклав йому етапи нашої визвольної війни й поділився своїм уявленням про її загальноєвропейське значення. Маршал виявляв велике зацікавлення моєю розповіддю. Він цілковито розумів небезпеку більшовизму і в своїй темпераментній манері промовив: «У боротьбі проти більшовизму ви, фіни, завжди можете сподіватися на мене».

Я з радістю зустрівся і з найближчим помічником маршала Фоша — генералом Вейґаном, в особі якого відтоді завжди мав відданого друга Фінляндії, а також ясновидющого спостерігача великополітичних перипетій. На противагу маршалові, генерал Вейґан мав спокійну й стриману вдачу, вдало доповнюючи цим свого начальника, про що свідчила й гармонійність їхньої співпраці. Коли трохи згодом виникла потреба знайти годящого керівника для делегації французьких офіцерів Генштабу, яку треба було надіслати на допомогу полякам, коли Червона армія загрозливо наближалася до Варшави, це делікатне завдання доручили саме генералу Вейґану, і він упорався з ним так, що це показало його гідним довіри маршала Фоша.

Восени знову набуло актуальності питання Аландських островів. Шведський уряд досі сподівався забрати Аланди собі, надавши населенню змогу скористатися правом на самовизначення. У вересні 1919 року на Паризькій мирній конференції було чимало відповідних демаршів за підтримки потужної газетної пропаганди. І вплив ця пропаганда справила: наприкінці того вересня прем’єр-міністр Клемансо повідомив палаті депутатів, що справедливі вимоги Швеції щодо архіпелагу буде взято до уваги на мирній конференції. Приватно лунали думки, що заява прем’єр-міністра стосовно аландського питання була наслідком особистого звернення прем’єр-міністра Швеції Ялмара Брантінґа — як відомо, давнього знайомого Клемансо.

Здивований цим поворотом у справі, я спробував потрапити на прийом до Клемансо, якому було підпорядковано і військове міністерство. Я намірявся подякувати за довіру, яку французький уряд виявив до Фінляндії, відрядивши до нашої країни військову місію, а також за взірцеву тактовність. Але крім того — і перш за все — я мав твердий намір поінформувати його про позицію Фінляндії в аландському питанні.

Аудієнцію було надано без зволікання, і незабаром я стояв перед видатним діячем, який у роки війни став уособленням опірної сили свого народу. «Тигр» прийняв мене ввічливо, але стримано, і в мене було потужне враження, наче він мало не іскрив від нервової сили й твердої волі. Сидячи за письмовим столом, подавшись уперед і зігнувшись од ваги років, цей невисокий круглоголовий чоловік із маленькими пронизливими очима і білими обвислими вусами, безперечно, таки мав якийсь тигрячий вигляд.

Я подякував за цікавість, яку Франція багатьма способами демонструвала до моєї країни та її збройних сил, зазначив, що ми дуже вдячні його країні, яка першою з переможниць визнала незалежність Фінляндії, а також висловив сподівання, що визвольна війна показала нас гідними цього визнання й довіри. Клемансо я теж коротко описав нашу смертельну боротьбу, її значення для Північної Європи й невдячність, якої ми зазнали. Якщо ми й мали право в такій скруті чекати звідкись підтримки, то, либонь, саме від Швеції, яку шість сторіч захищали, мов щит, від сходу, і в багатьох війнах якої проливали кров, зокрема й на закордонних бойовищах. А Швеція під час нашої війни підступно вдерлася на Аландські острови попри те що вони були частиною багатовікового фінляндського терену, недоторканність якого вона лише за кілька тижнів до того урочисто визнала. Я зауважив, що Фінляндія визнає природність вимог щодо забезпечення оборони Аландів, але ми не можемо йти на щось більше, ніж на те, що вже запропоновано, а саме на спільну організацію цієї оборони. Чи справедливо, упосліджуючи Фінляндію, підтримувати Швецію, яку світова війна не зачепила? Хіба Фінляндія, яка постійно виконувала свою історичну роль форпосту Заходу проти Сходу, не має права вимагати розуміння не лише з боку Скандинавії, а й з боку інших цивілізованих країн?

Я спостеріг, що мій опис народного повстання 1918 року і нешляхетної позиції Швеції справив враження на Тигра, який очевидно мав дуже неповну інформацію про події воєнного часу в північноєвропейських країнах. Що далі йшла розмова, то більше він лагіднів, аж поки врешті пояснив, що його думку, висловлену в палаті депутатів, неправильно витлумачено: він не мав наміру обіцяти Швеції підтримку французького уряду. Він повідомив, що подбає про виправлення непорозумінь, можливо, викликаних його словами. А що стосується більшовиків, він цілком розуміє мою позицію. Аудієнція тривала довго, і коли ми прощалися, Клемансо побажав щасливого майбутнього відважному фінляндському народові.

Коли питання Аландських островів було порушено на мирній конференції за ініціативою Швеції, його не поставили на розгляд, а переадресували в Раду Ліги Націй. Як відомо, вона оголосила, що право Фінляндії на Аландські острови є цілком беззаперечним.

Розмовляючи в Лондоні й Парижі з провідними державними діячами й військовиками, я дійшов думки, що бажання держав-переможниць остаточно врегулювати російське питання стало більшим, ніж раніше. Очевидно, вони дедалі виразніше почали усвідомлювати небезпеку збільшовизованої Росії. Чимала кількість матеріальних засобів надійшла до Польщі, а також білим російським арміям, а в Лондоні генералу Денікіну нещодавно відкрили додатковий кредит у 15 мільйонів фунтів стерлінгів.

Про військову ситуацію в Росії були різні думки внаслідок того, що з Сибіру та центральних частин країни надходили неповні й суперечливі відомості. Уже деякий час білі російські армії зазнавали потужного тиску на всіх фронтах; утім, найменше на півдні, де військо генерала Денікіна за кілька тижнів до того підійшло до Москви приблизно на 350 кілометрів. Національні рухи все ж здавалися впливовим чинником, якщо їм надати ззовні достатню допомогу. З паризького горизонту передумови для такої допомоги здавалися сприятливими, зважаючи насамперед на вдалі наступи поляків в Україні й Білорусі, чию столицю Мінськ було здобуто в серпні. Ідея утворення широкого антибільшовицького фронту ширяла в повітрі. Фінляндії треба було зважити на новий факт, а саме на те, що невдачі росіян-націоналістів набагато пом’якшили їхнє ставлення до визнання незалежності нашої країни.

Як на мене, ані Фінляндії, ані Польщі не варто було лишатися осторонь від спільних дій проти більшовиків — мені навіть здавалося, що участь у них за тодішніх обставин можна обґрунтувати вагомими політичними причинами. Участю в воєнних діях, які для Фінляндії обмежилися б допомогою в здобутті Петербурга й забезпеченням великого базового району, на основі якого можна б було сформувати сильний і розсудливий уряд, новопосталій Росії було б зроблену велику послугу, і майбутні дружні стосунки мали б якнайміцніше підґрунтя. Якби сусід, який зовсім донедавна жив під російським гнітом, відплатив би за це лицарською допомогою, це стало б шляхетним вчинком. Натомість відмова запросто могла б викликати антифінські настрої в очільників держави, сусідство з якою було для Фінляндії неуникненною долею.

Утім, найвирішальніше на мою позицію вплинуло тверде переконання, що коли більшовицький уряд тепер не побороти й дати йому закріпити при владі, він стане загрозою ледь не для всього світу і передовсім саме для Фінляндії. Як на мене, треба було брати до уваги очевидну небезпеку, що Фінляндія рано чи пізно або через повільне слабшання, або шляхом підтриманого зі сходу перевороту опиниться під більшовицькою владою. Майбутнє з’ясування стосунків напевно призвело б до більшої кількості жертв, ніж негайна спільна підтримувальна операція, коли ініціатива перебуває в руках лідерів конструктивних сил російського народу, а супротивник іще потерпає від багатьох матеріальних і психологічних слабин. Але не можна було гаяти ані хвилини! Я вже достатньо надивився на методи комуністів, щоб знати, що це питання часу — коли постійний, шалений терор, супроводжуваний облудними обіцянками майбутнього, остаточно зламає силу спротиву російського народу.

На таких підставах я 28 жовтня 1919 року надіслав з Парижа телеграмою відкритого листа до президента Столберґа, де заявив, що участь у відбудові нової Росії — в інтересах Фінляндії. Я сподівався, що це звернення може з одного боку вплинути на громадську думку, а з другого спонукати уряд визначитися зі своєю позицією і обміркувати, які можливості має наша країна взяти участь в операції світового значення. У моєму листі до президента було сказано:

Мій лист було сприйнято в Фінляндії неоднозначно. Певна річ, я й не чекав розуміння тієї частини народу, для якої визвольна війна була чужою. Утім, деякі думки, висловлені в щоденних газетах, свідчили, що певні верстви населення, які раніше негативно ставилися до антибільшовицької діяльності, тепер почали по-іншому сприймати вимоги ситуації. Але яка б не склалася фінляндська громадська думка в цьому питанні, не вона, звичайно ж, була вирішальним чинником.

Дуже швидко я зауважив, що позиція Заходу в російському питанні змінилася. Низка невдач, яких зазнало військо білих росіян, спонукала уряди країн Антанти відмовитися від зусиль, спрямованих на ефективну інтервенцію. Ще в листопаді англійський прем’єр-міністр Ллойд Джордж повідомив парламент, що уряд більше не має наміру надавати економічну підтримку білим росіянам, соціалістичні партії Франції та Англії дедалі наполегливіше протидіяли всякому втручанню в російську конфліктну ситуацію, а англійські професійні організації (Trade Unions) почали енергійно підтримувати більшовиків. Доля розпорядилася так, що теперішні керівники цих організацій, будучи членами уряду, змушені збирати те, що посіяли їхні попередники тридцять років тому.

Без сумніву, Європі й усьому світові доводиться дорого розплачуватися за те, що 1919 року більшовизму дали цілковиту волю дій, дозволивши центральноєвропейським проблемам майже повністю лишити в тіні небезпеку зі сходу. Можливо, трохи має під собою ґрунт твердження, що Англія не надто прихильним оком поглядала на відродження колишньої Росії, країни, яка одного разу вже становила загрозу для її азійських інтересів. На той момент не було усвідомлення, що збільшовизована Росія невдовзі стане ще небезпечнішою загрозою в тій частині світу. Що може означати для Європи вихід Червоної армії на сцену, починали розуміти, коли вона напала на Польщу влітку 1920 року, оснащена зброєю, надісланою з країн Антанти арміям білих росіян.

Політика західних держав щодо Росії була недалекоглядною й погано скоординованою, внаслідок чого антибільшовицькому руху бракувало і моці, і єдності. Не було навіть намагань досягти зближення між лідерами білих росіян і країнами, що відокремилися від Росії (насамперед Польщею та Фінляндією), та й підтримка білих російських армій відбувалася не під єдиним керівництвом і не на спільних політичних засадах. Адміралові Колчаку активно допомагала лише Франція, натомість Англія і США вважали його реакціонером. А ось генерал Денікін мав довіру всіх держав Антанти, тимчасом як його наступник генерал Вранґель лишився без підтримки Англії. Усі військові «демонстрації» на околицях Росії більшою чи меншою мірою зазнали невдачі. Недалекоглядна французька окупація Одеси й деяких інших портів Чорного моря взимку і влітку 1919 року не дала жодної користі, зате спричинила для Франції серйозну втрату престижу.

З Парижа я подався через Швейцарію до Варшави, щоб забрати все, що, можливо, ще лишилося від домівки, покинутої п’ять років тому. Я зауважив, що польська столиця дуже змінилася. Хоч вона не зазнала таких руйнацій, як багато інших міст на континенті, сліди війни були помітні й там. Найбільше впадав у вічі вщент підірваний великий міст через Віслу. Утім, куди більшої шкоди зазнала в Польщі сільська місцевість, адже фронти ходили хвилями по тій безталанній країні. Транспортне сполучення було поганим, а торгівля — паралізованою. Незважаючи на всі випробування, поляки все ж таки лишилися господарями в своєму будинку і енергійно заходилися відбудовувати країну. З гордістю й надією вони плекали свою молоду армію, яка очистила Польщу від більшовиків, але окупувала частини Білорусі й України.

Мене щиросердно зустріли друзі-поляки. Їм вдалося врятувати від реквізиції мої речі, знайдені німцями на одному зі складів із написами «Барон Маннергейм». Ті намірялися конфіскувати їх на підставі виданого окупаційною владою припису про реквізицію майна російських офіцерів, не знаючи, що я на той час обіймав пост головнокомандувача фінляндської армії. У варшавському «Польському клубі», постійним членом якого я був, я радо зустрівся з багатьма своїми давніми друзями.

Я відвідав і маршала Пілсудського, великого польського лідера, який після того як німці залишили країну в середині листопада 1918-го очолив молоду республіку. Його резиденцією був Бельведер, маленький палац окрай Лазєнківського парку, де раніше містилися казарми кіннотної бригади. Пілсудський поводився без помпи, просто й природно, і прийняв мене в кабінеті зі скромним умеблюванням. Розмова майже відразу перейшла на таке злободенне для нас обох російське питання. Він цілком розумів, як важливо об’єднати воєнні дії білих росіян із зусиллями країн, що відокремилися від Росії, але разом із тим промовив оці слова, які влучно схарактеризували становище:

А незабаром став відомий наслідок недосягнутої співпраці між Пілсудським і Денікіним. Пасивність польської армії восени 1919 року дала більшовикам змогу зняти частини з Польського фронту і кинути їх проти Денікіна, якого відтискали назад, аж поки на початку квітня 1920-го він опинився в оточенні в Криму. Військо Пілсудського почало наступ, підсумком якого стало здобуття Києва на початку травня, але тим часом настав вирішальний момент у долі Польщі: більшовики перейшли в контрнаступ своїми частинами, знятими з Південного фронту й Кавказу. Невдовзі Червона армія почала загрожувати самій Варшаві, і там насилу вдалося відбити більшовиків, які вже дійшли до міських брам.

Аргументація польського державного діяча була зрозумілою: справді, головними винуватцями поразки білих росіян стали генерал Денікін та його радники. Але велика частина відповідальності за падіння фронту лежить і на урядах держав Антанти, адже вони могли виступити в ролі арбітра в дискусійних питаннях, які розколювали антибільшовицькі сили, а також спробувати врегулювати їхні суперечки. Якби це було вчасно зроблено, ймовірно, результатом би стало падіння більшовицької влади.

Уважний спостерігач може зауважити в ситуаціях, що склалися після обох світових воєн, разючі паралелі. Двічі західні держави зосереджувалися на німецькій проблемі, не звертаючи уваги на небезпеку, яка загрожувала зі сходу. На їх політику щодо Росії вирішально вплинули внутрішньополітичні доктрини, яким дозволили визначати й зовнішню політику.

Після повернення до Фінляндії на початку 1920 року я радо прийняв пречудовий народний подарунок, збір коштів на який було розпочато зверненням до народу вже наступного дня по тому, як стали відомі результати президентських виборів. Разом із подарунком мені вручили адрес, підписаний сотнями тисяч громадян, що представляли всі суспільні класи, і в ньому було сказано:

Ця урочиста декларація свідчила, що я мав рацію, ні на мить не сумніваючись, що в Фінляндії є широкі верстви населення, для яких здобутки визвольної війни — дорогоцінна і відповідальна спадщина. Тим більше мене гнітило, коли я зауважував, що, з другого боку, існує та сама політика поступок ворогам суспільства, від наслідків якої я так вагомо застерігав у промові, адресованій делегації Національної коаліційної партії.

Ще до укладання миру між Фінляндією й Радянським Союзом — а це відбулося в Тарту в жовтні 1920-го — уряд навесні того самого року дав дозвіл комуністичній партії скликати установчі збори й називатися Фінляндська соціалістична робітнича партія. Попри те що таємна центральна поліція на підставі неспростовних доказів вимагала ліквідувати партію й порушити судову справу проти її керівників за зраду батьківщини, це не викликало жодних дій з боку урядових кіл. Комуністи дістали змогу спокійнісінько продовжувати організовану діяльність і провадити пропаганду, а також брати участь у парламентських виборах 1922 року. Внаслідок цього комуністична партія змогла відрядити аж 22 представників, щоб вони пильнували в парламенті її інтереси — а також інтереси Москви.

Лише влітку 1923-го уряд почав реагувати. Керівники партії постали перед судом і отримали вироки, а Верховний суд оголосив так звану соціалістичну робітничу партію злочинною організацією. Минуло два роки, перш як її було ліквідовано, але й це не спинило її діяльність. Під назвою Фінляндська соціалістична партія робітників і дрібних хліборобів комуністам дозволили функціонувати далі.

Одним з принизливих наслідків того, що комуністи мали змогу спокійно провадити агітацію, став терор, який вони вчиняли на заводах, фабриках та інших робочих місцях щодо робітників, які мали патріотичні настрої, брали участь у визвольній війні і належали до шуцкору. На це явище уряд теж ніяк не відреагував. Тривала червона агітація у збройних силах. Пасивність влади фактично означала реабілітацію червоного заколоту, що оприявнювалася і активними діями — насамперед дедалі ширшими амністіями, частиною яких стало ще й повернення всіх громадянських прав. Амністії було поширено навіть на численних осіб, засуджених за тяжкі злочини, аж до ватажків заколоту — незважаючи на негативну резолюцію Верховного суду.

Як можна було здогадатися за цих умов, питання оборони країни теж стало яблуком розбрату між партіями. Мета лівих сил полягала в повному роззброєнні. 1921 року соціалістам вдалося домогтися відкладення розгляду нового закону про військову повинність на післявиборний час. Для позиції центристів у питанні оборони країни було характерне намагання зменшити тяготи військової повинності і виразне небажання йти на економічні жертви, потрібні для утримання збройних сил, не кажучи вже про поліпшення їх стану. Внаслідок цього частка асигнувань на оборону країни в державному бюджеті меншала з кожним роком: становивши 25,5 % 1919 року, вона до 1923 року поступово зменшилася до 14,7 %.

Крім того, в багатьох колах панувало патріотично-перебільшене уявлення про можливості, які існуватимуть у лиху годину. 1918 року армію було створено з нічого, тож гадалося, що коли по-справжньому знадобиться, для забезпечення оборони країни вистачить нового народного повстання. Утім, кожен мислячий громадянин мусив розуміти, що лише тимчасове ослаблення російської держави уможливило тоді здобуття нами свободи, і, лише виходячи з цього, ми могли сподіватися, що мирне становище триватиме. Ми отримали відстрочку на будівництво оборони країни, але чи надовго? Адже саме час — поряд з грішми — був насамперед потрібний для всебічного розвитку збройних сил, а ми ж лише почали цей процес.

Організаційні засади, розроблені для шуцкорів у часи мого регентства, виявилися придатною і тривкою основою для їх постійного вдосконалення. Однак плановий розвиток гальмувала прикра ощадливість в асигнуванні коштів, яка теж стала наслідком політики поступок лівим силам, — хоча шуцкорівська організація була доволі малобюджетним допоміжним чинником у збереженні порядку і збільшенні обороноздатності.

Про негативне ставлення уряду до цієї добровільної організації свідчить те, як він розглядав виниклу влітку 1921 року конфліктну ситуацію, внаслідок якої посада командувача шуцкорів стала вакантною. 16 вересня того самого року представники всіх шуцкорівських округів країни з’їхалися до Гельсінкі, щоб обрати кандидата на цю вакансію. Збори одностайно вирішили запропонувати президентові поставити на цей пост мене, почесного головнокомандувача шуцкорів.

Моєю думкою не поцікавилися, тому звістка про висунення мене кандидатом стала для мене сюрпризом. І взагалі я в той час навіть не був у столиці. Коли шуцкорівська делегація запевнила мене, що всі шуцкори країни одностайно підтримують мою кандидатуру, я відповів телеграмою: «Якщо, на думку делегатів шуцкорів, я можу бути корисним шуцкорам, я вважаю за честь дістати змогу командувати тими 100 000 громадянами, які об’єдналися для оборони свободи й легітимного ладу Фінляндії».

Усвідомлюючи наявність зустрічних вітрів нагорі, я розумів, що з цим постом пов’язані великі труднощі, але з другого боку не хотів відступати перед ними й вірив у свої можливості справити такий вплив, щоб ця молода організація усталилася й виробила традиції в тих формах, які я сам затвердив. Якщо це мені вдасться, я зроблю послугу шуцкорам і всій країні. Однак президент не схвалив мою кандидатуру, і минуло десять років, доки керівництву держави знадобилися мої послуги.

Під час мого перебування за кордоном восени 1924-го центральна управа Шведської народної партії попросила мене згодитися балотуватися в президенти на виборах, що мали відбутися наступного року. При цьому мене запевнили, що консервативні елементи виборчих округів, цілком імовірно, долучаться до підтримки моєї кандидатури. Проте я сумнівався, що моє балотування в той час сприятиме зміцненню єдності країни, тим паче, що ініціатива виходила з боку такої маленької партії, а тому волів відхилити пропозицію і водночас висловив побажання, щоб шведські виборці спільно підтримували якогось кандидата від фінських буржуазних партій. Зроблена мені пропозиція свідчила про зростання занепокоєння, яке виникло внаслідок розвитку подій і втрати авторитету, якої зазнав уряд, постійно погоджуючись із вимогами лівих сил. Були й інші ознаки того, що люди почали дедалі виразніше усвідомлювати згубність внутрішнього розколу, який міг поставити під загрозу здобутки визвольної війни й оборонні можливості країни.

Серйозним попередженням став у ті часи тривожний розвиток подій у балтійських країнах. Комінтерн іще цілеспрямованіше й ефективніше, ніж у Фінляндії, провадив там підпільну діяльність, очевидно готуючись до заколоту. Конкретним доказом цього стало те, що більшовики намагалися 1 грудня 1924 року здійснити в Естонії державний переворот за допомогою ударної групи, організованої для громадянської війни і підсиленої естонцями, які пройшли військовий вишкіл у Радянському Союзі, таємно переправленими до країни. Спробу заколоту було придушено, але навіть попри все це естонський уряд не вжив достатньо рішучих заходів проти комуністичної партії.

Жодні лихі передвістя досі не спонукали фінляндську владу відмовитися від поступок лівим силам, а в буржуазних колах і далі тривав той самий міжпартійний розкол. Наслідком такого стану справ був соціалістичний урядовий експеримент, а також найнижча частка оборонного бюджету в Фінляндії, яка 1928 року становила лише 13,8 % загальних державних витрат! Утім, спробу соціалістів зменшити термін військової служби на один рік вдалося зірвати.

У ті часи фінляндські соціал-демократи були фактично оборонними нігілістами. Їхня позиція виразно оприявнилася в програмі щодо оборонного питання, яку керівництво партії висунуло на партійній конференції в січні 1930 року. Там зокрема було сказано:

Укладачі програми припускали, що Фінляндія стане жертвою російського імперіалізму, — «таку можливість не можна зовсім не брати до уваги», але твердили, що «жодної такої імовірності не існує, а отже, не варто утримувати тут дороге військове відомство, яке, можливо, ставить під загрозу безпеку народу, на випадок війни, яку, напевно, вже годі буде відвернути військовими засобами». Збройні сили треба замінити на «прикордонні загони поліційного типу, з назви яких уже видно їх завдання; а якщо їм доведеться відступити від кордону, доки ворог просуватиметься далі з метою захоплення країни, їхнє завдання скінчиться». Партійна конференція ухвалила програму майже без змін.

У той самий час, коли було зроблено наведену вище заяву, в Росії реалізація першого п’ятирічного плану встигла дійти вже до початку третього року. Паралельно з процесом індустріалізації зростала технічна міць Червоної армії, й імперіалістичні зазіхання в офіційних заявах радянських лідерів з’являлися так часто, що й нашим соціал-демократам теж варто б було почуватися не так упевнено.

Не звертаючи уваги на перебіг подій, і соціал-демократична лівиця, і буржуазні центристи заплющували очі на діяльність, яку провадили на кошти, отримані ззовні, комуністичні радикальні елементи, нашвидкуруч замаскувавшись під партію зі, здавалося, безневинною назвою «Фінляндська партія робітників і дрібних хліборобів». Кількість мандатів у комуністів в результаті виборів 1924 року поменшала до 18, однак три роки по тому зросла до 20, а 1929 року — до 23. До того ж комуністи ще мали своїх підслухачів та інформаторів у парламентських комітетах, ба ще й при розгляді найдражливіших справ, пов’язаних з обороною країни. Щойно котрогось депутата-комуніста ловили на гарячому, арештовували й засуджували до ув’язнення, на його місце ставав резервний член, теж посіпака Москви. У муніципальних адміністративних органах комуністи постійно дотримувалися вказівок Комінтерну, за якими мали просочитися у представники скрізь, де в них з’являлася можливість провадити саботаж і вносити безлад у роботу суспільного апарату. Пропаганда комуністичної преси стала ще відвертішою й зухвалішою. Підпільну підривну роботу, яка внаслідок загальносвітової кризи піймала новий вітер у вітрила, активізували з кожним роком. Матеріали, знайдені свого часу в численних партійних органах, докладно ілюстрували шпигунську й агітаційну роботу комуністів, спрямовану не лише на армію й військові установи, а й на різні царини економічного й політичного життя.

Проте ліві не становили більшості в парламенті. 1929 року соціалісти й комуністи мали загалом 82 мандати з 200. Причиною того, що діяльність комуністів не вдалося розладнати й навіть серйозно тримати в шорах, була поступливість центристських партій. Однією з нечисленних спроб став поданий 1928 року професором Інґманом і оновлений наступного року законопроект, який мав на меті зупинити терор, спрямований на робітників-патріотів. Проте парламентська більшість не вважала, що він дає підстави для вживання заходів.

Десятирічна безвідповідальна політика поступок і вседозволеності довела до того, що державна влада втратила авторитет і країна опинилася в стані, коли їй загрожували і внутрішні, і зовнішні страшні небезпеки. Сліпий партійний егоїзм, а також внутрішньопарламентські інтриги й компроміси затінювали питання оборони країни, і ніхто не усвідомлював, що час випробувань ближчає з кожним роком.

Наша ситуація в 1920-х роках розвивалася фактично тією самою колією, що й у багатьох інших європейських країнах, які в часи повоєнних спазмів намагалися знайти новий спосіб життя. Світова війна надягла на народи гамівну сорочку, яка змушувала напружувати свої сили. Після такого величезного зусилля вони раптово відпружилися до стану необмеженої свободи й безтурботності. Доки для успішної відбудови існувала постійна потреба в сильній державній владі й суспільній дисципліні, давні нації знову повернулися до своїх передвоєнних ліберальних інституцій, а держави, що народилися в горнилі світової війни, були ущасливлені ультрадемократичними конституціями, наслідком яких стали розкол консервативних сил і дрейф народів у напрямі анархії. Але й народи рано чи пізно досягають рівноваги в своєму житті, і настає момент, коли й великі маси інстинктивно усвідомлюють, що порядок цінніший за невгамовну свободу.

У Фінляндії основні закони давали державній владі міцну основу, якщо їх застосовували на практиці в правильному дусі і якщо керівництво держави саме не слабило власного владного становища. Та все ж і в нашій країні рівновага похитнулася внаслідок байдужості уряду й парламенту. Упродовж дванадцятьох повоєнних років Фінляндія не мала жодного уряду, який, опираючись на тверду більшість, міг би провадити далекосяжну, цілеспрямовану й результативну політику. Натомість усім недовгочасним урядам фактично доводилося для виживання вдаватися до угодовської тактики й тимчасових компромісів.

Дедалі більше невдоволення і роздратування паралізливими партійними суперечками, неприхованою зрадницькою агітацією комуністів та їх терором і свавіллям на місцях роботи підготувало ґрунт для реакції, яка поступово розрослася до величезного народного повстання, названого згодом Лапуаським рухом. Інцидент, спровокований комуністами наприкінці 1929 року в селі Лапуа, призвів до спалаху народного гніву, а слідом відбулися численні мітинги й акції по всій країні. Висловлені на них занепокоєння й побажання було повідомлено урядові й парламентським фракціям, проте вони не спромоглися змінити тодішній курс.

У якогось експресивнішого народу реакція, поза сумнівом, оприявнилася б у агресивнішій формі. У Фінляндії минуло ще півроку, доки рух спротиву виріс у спільну маніфестацію, в селянську ходу до столиці в липні 1930-го. Внаслідок маніфестації уряд заборонив комуністичні газети, а сенатору Свінгувудові було доручено сформувати новий уряд, який рішуче взявся до боротьби з елементами, що руйнували суспільство. На позачерговій сесії парламенту уряд подав пропозицію обмежити права, які ставали об’єктами найбільших зловживань, а також проект надзвичайного закону, без якого, на його думку, він не міг залишатися господарем становища. Однак за допомогою деяких буржуазних депутатів лівим вдалося домогтися відкладення розгляду законопроекту до нових виборів, а далі парламент було розпущено. Новий парламент, який зібрався в жовтні 1930 року, надав урядовій владі повноваження, потрібні для збереження миру й порядку в країні.

Отже, і в Фінляндії все розвивалося так, що владі аж після тиску позапарламентських сил довелося вжити заходів проти елементів, які працювали на знищення країни. Прикро, що цієї мети не вдалося досягти парламентськими методами, і що в процесі народного повстання сталися деякі грубі порушення законності. І все ж безперечно те, що причиною народного повстання стала врешті-решт інертність державної влади щодо політичних прагнень і підпільних сил, які загрожували зруйнувати життєві умови і майбутнє країни. Ця реакція народу на зловживання свободою й демократією набула в Фінляндії незрівнянно м’якших форм, ніж у багатьох інших країнах, одначе вона виникла вчасно і встигла оздоровити політичне життя. Завдяки Лапуаському рухові стало можливим створити парламентську основу для уряду, життєва сила і воля до діяльності якого була зовсім інакшою, ніж у період занепаду в 1920-х роках.