Спогади. Том 1

4. Російська революція

Революційні події в Петербурзі. — Процес розпаду армії. — Повернення на фронт і призначення командувачем корпусу. — Наступ Керенського і його провал. — Життя в армії стає нестерпним. — В Одесі у відпустці через хворобу. — Від’їзд до Петербурга після більшовицької революції. — Повернення на батьківщину. — Чого мене навчили роки в Росії.

У день мого від’їзду з Гельсінкі 9 березня 1917 року газети розповідали, що в Петербурзі сталися заворушення. Натовп, розлючений через нестачу хліба, розграбував у передмістях чимало пекарень. Вулицями йшли демонстрації під червоними прапорами, пролилася кров, і навіть цивільні ходили зі зброєю. На деяких заводах і фабриках розпочалися страйки.

Утім, назавтра я спостеріг, що в центрі Петербурга про кризу годі й казати і транспорт ходить нормально. І все ж було помітно, що уряд насторожі, адже в місцях, звідки добре прострілювалися головні вулиці та майдани, тепер стояли кулемети, а поліцію підсилили козацькими патрулями. З другого боку, ходили розмови, що козаки відмовилися розганяти демонстрантів, після того як ліві елементи звинуватили їх у невдачах революції 1905 року. З 27 лютого Дума засідала майже безперервно, і дедалі наполегливіше лунали вимоги щодо парламентського уряду.

У неділю 11 березня мені вдалося зробити майже неможливе: я дістав квиток на балет до Імператорського оперного театру. По закінченні вистави я спробував піймати таксомотор, щоб доїхати до Hôtel d’Europe, де мешкав. Жодного транспортного засобу я не побачив, і майдан біля опери був порожнім. Щось напевно сталося. Колишній полковий товариш зголосився відвезти мене до готелю своїм автомобілем. Уздовж тротуарів на Великій Морській і Невському проспекті стояли солдати на чатах, а більше нікогісінько я не побачив. Упродовж вечора перше відлуння революції докотилося до центральних частин міста, і гарнізон було піднято на ноги. Ходили розмови, що в сутичці з демонстрантами на Невському проспекті загинуло багато десятків людей.

У ресторані готелю я зустрів свого друга Емануеля Нобеля, директора концерну «Нобель». Він запропонував піти до сусіднього клубу, де полюбляли збиратися члени Думи. Прийшовши туди, ми зауважили, що в вестибюлі не висить жодного пальта, а сонний швейцар повідав, що за весь день сюди ніхто не завітав. Ми розвернулися й вийшли, а коли крокували вулицею, друг показав нещодавно куплений його концерном будинок, де розташувалася управа концерну.

Назавтра вранці я і побачив, і почув, що вулиця перед готелем сповнена люду. Проходили галасливі юрби з червоними нарукавними пов’язками і прапорами, в них виразно відчувалися революційний екстаз і готовість накинутися на кожнісінького супротивника. Біля дверей готелю стояла ватага озброєних цивільних і кілька солдатів. Раптом хтось спостеріг мене в вікні й почав, завзято жестикулюючи, звертати на мене увагу товаришів, адже я був у військовому однострої. Незабаром у дверях номера показалася голова старого порядного швейцара. Він був захеканий, бо вибіг сходами на четвертий поверх. Приголомшений, він видушив із себе, що почалася революція: бунтівники саме арештовують офіцерів і питаються за мій номер.

Не можна було гаяти ані хвилини! Я накинув на плечі свою шубу без знаків розрізнення, здер із чобіт остроги й натяг папаху, високу хутряну шапку, яку носили і цивільні, і солдати. Щоб ні на кого не натрапити на парадних сходах і в вестибюлі, вирішив вийти через чорний хід. Проходячи готелем, розшукав свого ординарця, щоб перестерегти його і сповістити, що я спробую зателефонувати йому впродовж дня.

Коло бічних дверей не було видно ні чатових, ні ворохобників, і, вийшовши на вулицю, я покрокував тією самою дорогою, якою йшов уночі з Емануелем Нобелем. Перед будинком «Нобеля» мені спливло на думку заскочити до нього і спробувати в конторі трохи зорієнтуватися, що діється.

Я дізнався, що революція йде повним ходом і дедалі шириться. Влада здавалася безсилою. Більшість військових частин перейшла на бік бунтівників, сталися штурми в’язниць, і разом із політичними в’язнями на волю було випущено тисячі кримінальних. Ворохобники нападали на поліційні дільниці, грабували і палили їх. Горіло чимало урядових будівель.

Той квартал був аж ніяк не з найбезпечніших, і я згодився податися з Нобелем і одним французом, який працював у його конторі, до приватного помешкання Нобеля на другому боці Неви. Однак це ледве не скінчилося зле. Ідучи до мосту, ми спинилися біля спаленої поліційної дільниці, щоби прочитати якусь відозву. Почувши за спиною слова: «О, то ж перевдягнутий офіцер» — ми пішли далі, наче й не було нічого. На мості хтось поклав руку мені на плече, підкликав військовий патруль, який ішов назустріч, і з запалом запропонував воякам перевірити наші документи. Француз першим вийняв паспорта. Вояки обдивлялися документ кілька хвилин, і нам нарешті це дало час оговтатися. Коли з’ясувалося, що з паспортом усе гаразд, до розмови долучився Нобель, який заявив, що він громадянин Швеції: його паспорт лежить удома по той бік мосту, і вояки можуть підійти туди, щоб у цьому переконатися. Той чоловік, що підкликав патруль, повернувся до мене: «Ну а ви, де ваші документи?»

Я пояснив, що приїхав того самого дня з Фінляндії, і мої документи лежать серед багажу на Фінляндському вокзалі. Як він сам бачить, транспорту годі знайти. Тепер я своєю чергою запропонував солдатам піти зі мною на вокзал, де вони побачать із моїх документів, що я громадянин Фінляндії.

Нетерплячий начальник патруля, який кудись поспішав, промовив, що все гаразд і нема чого тут зчиняти бучу. На цьому все скінчилося. Далі ми дійшли до приватного помешкання Нобеля, де про мене піклувалися якнайліпше.

Через побоювання, що заворушення поширяться й на заводи Нобеля, розташовані в тому самому будівельному комплексі, що й житловий будинок, і родина може мати неприємності, бо поселила в себе генерала, я вирішив перебратися до колишнього офіцера-фіна, поручника Селіна, який мешкав неподалік. Після закінчення військової служби він став комерсантом у Петербурзі, а одного разу, коли ми зустрілися в Гельсінкі, запросив зупинитися в нього, якщо часом буде важко знайти номер у готелі.

Незважаючи на заперечення гостинної родини, я залишив її того самого вечора. Мене проводжав зведений брат господаря Еміль. Він вивів мене через заводську територію у спокійний завулок і переконався, що шлях вільний. Вуличне освітлення було слабким, та й у вікнах будинків мало де світилося. Повз проїздили автомобілі з червоними прапорами, в них сиділи вояки, озброєні цивільні й гулящі дівки з борделів. Тут і там горіли вогнища, біля яких зійшлися погрітися люди цього холодного березневого вечора. Небо червоно полум’яніло від пожеж. Часом лунали постріли.

Я дійшов до будинку Селіна без пригод, подзвонив у двері — і несподівано вздрів перед собою свого зятя, майора Мікаеля Ґріпенберґа, який саме прибув із Гельсінкі. Самого господаря вдома не було, але це не завадило мені розташуватися в нього. У Селіна знайшов пристановище і вислужений фінський генерал Лоде, який майже тридцять років тому, тоді в званні хорунжого, зазнав важкого поранення на російсько-турецькій війні 1878 року. Він теж нещодавно приїхав із Фінляндії, але вийшов кудись до міста. Потім нарешті з’явилися і господар, і Лоде.

Назавтра вранці, у вівторок 13 березня, з центру міста чулася інтенсивна стрілянина. Телефон, який, бувало, виходив з ладу, тепер знову працював, і ми дізналися, що поліційні сили й останні вірні уряду військові частини зазнають поразки.

Нас теж не оминули тривожні обставини. Я сидів за телефоном у передпокої в халаті Селіна, з-під якого витикалися чоботи з виразними слідами від острогів, і марно намагався додзвонитися до свого ординарця — аж ось на сходах залунало брязкання зброї і гучні голоси. Об сходинки стукали приклади гвинтівок, люди зупинилися перед нашими дверима і подзвонили. Двері відчинив господар, а я далі розмовляв телефоном. Увійшов патруль, очолюваний цивільним, який без передмов заявив, що в будинку переховується генерал. Не розгубившись, Селін відповів, що в нього справді мешкає старий фінський генерал, який уже давно полишив дійсну службу, але зараз його немає вдома. Начальник патруля зажадав зробити трус у квартирі, і вояки розбрелися по кімнатах.

Незабаром вони повернулися до передпокою, де я досі сидів за телефоном. Я необачно привернув до себе їхню увагу, запитавши, що саме вони хочуть від генерала, якого шукають. Начальник патруля своєю чергою спитав, хто я такий і чому в чоботах. Я відповів щось на кшталт того, що я саме приїхав з Фінляндії в деяких комерційних справах, а що стосується чобіт, то нині доводиться тішитися, коли взагалі вдається роздобути собі бодай якесь взуття. У мороз вони добрячі! Це пояснення сприйняли за щиру правду, як не дивно. Вояки пішли собі, а ми зітхнули з полегкістю.

У другій половині дня шум бою на лівому березі Неви подужчав, і ввечері небо знову зачервонілося від пожеж. Хтось розповів, що Петропавлівська фортеця опинилася в руках бунтівників. Я провів неспокійний вечір і ще одну ніч у Селіна.

Уранці 14 березня нарешті вдалося додзвонитися до свого ординарця, який аж тепер дізнався, де я квартирую. За кілька годин перед нашим будинком знов зупинився автомобіль, і на сходах почулося брязкання зброї. Задзеленчав дзвінок, і я почув, як хтось питає за мною. Я впізнав голос свого ординарця і відчув полегкість. Він розповів, що новопризначений начальник гарнізону зумів запровадити сякий-такий порядок. У Hôtel d’Europe було поставлено коменданта і дано в його розпорядження кількох вояків для захисту пожильців. Крім того, комендант дістав право виписувати їм посвідчення особи, яке мало убезпечувати їх на вулицях.

Отож я перебрався назад до готелю й там поступово довідався, що трапилося тим часом. На неділю 11 березня було скликано Думу, але їй лише зачитали черговий імператорський указ про розпуск. Ця крапля переповнила міру терпіння. Дума відмовилася підкорятися указу і послала цареві телеграму, в якій вимагала призначити новий уряд, якщо він хоче врятувати імперію. Відповіді не було, і вночі проти 12-го числа голова Думи Родзянко адресував таке саме повідомлення військовому верховному командуванню. Тієї самої ночі збунтувався один із запасних батальйонів гвардійського полку і повбивав своїх офіцерів, наступного ранку решта військових частин і флот підняли революційний прапор, що призвело до загального хаосу. Найбрутальніше бунтівники поводилися на військово-морській базі в Кронштадті, але у столиці теж попрощалося з життям чимало вищих і нижчих офіцерів — незалежно від того, як саме вони ставилися до політичної кризи.

Про імператора було відомо лише, що він перебуває у своїй Ставці в Могилеві. Імператрицю, цесаревича і чотирьох князівен було заарештовано в царськосельському палаці. Уряд подав у відставку. Було призначено Тимчасовий уряд, сформований із членів Думи. У Таврійському палаці, де засідала Дума, в той самий час утворився ще один орган, Виконавчий комітет Ради робітничих депутатів. У його президії були Чхеїдзе і Керенський, двоє лівих лідерів Думи. Цей комітет зокрема заборонив видавати щоденні газети. Ось конкретний доказ малої влади Тимчасового уряду.

Ще більшим викликом Тимчасовому урядові став виданий комітетом наказ № 1, де було розпорядження про створення солдатських рад у кожній військовій частині. Під контроль солдатських рад переходила вся зброя, матеріальні засоби і влада. Було скасовано віддавання честі в війську.

15 березня я вирушив до Москви нічним потягом, куди мені вдалося роздобути квиток у спальний вагон. Прибув я саме вчасно, щоб побачити, як починається революція в колишній російській столиці. Я сидів у відкритих санях на Брестському залізничному вокзалі, де 21 рік тому довелося стежити за трагічним епілогом коронування, і роздивлявся першу московську демонстрацію. Вона йшла під червоними прапорами тією самою дорогою, якою крокувала свого часу пишна коронувальна процесія, — лише в зворотному напрямку.

У Москві мене наздогнала звістка, що 15 березня імператор за себе і за сина зрікся корони на користь свого брата, великого князя Михайла. Повідомлення про те, що тепер коло державного керма стоятиме великий князь Михайло, заронило іскру надії, однак перед моїм від’їздом із Москви 17 березня стало відомо, що великий князь теж зрікся престолу.

Коли я прибув до Києва, виявилося, що революція вже докотилася й туди, і, проїжджаючи повз пам’ятник Столипіну, я побачив, що цей суворий пан змушений миритися з червоним шарфом на шиї.

Їдучи на південь до своєї дивізії, я відвідав генерала Сахарова, який командував російським військом у Румунії. З цим чоловіком, якого знали як рішучого і здібного керівника, я поділився своїми петербурзькими й московськими враженнями і порекомендував йому очолити рух спротиву. Однак генерал вважав, що для цього не настав іще слушний момент.

Коли я прибув на фронт, одразу впало в вічі, що за кілька тижнів багато чого змінилося. Революція ширилася, мов лісова пожежа. Сумнозвісний перший наказ Ради, який первісно стосувався лише столичної залоги, вже мав застосування й тут, і дисципліна розвалювалася. Зростала анархія: Тимчасовий уряд видав декларацію про свободу слова, друку й зібрань, а також про право на страйки, і все це поширювалося на військові частини, «якщо дозволяють військово-технічні умови». Було скасовано військовий трибунал і смертну кару. Внаслідок цього підтримувати військовий послух ставало дедалі важче: командир, який намагався це робити, ризикував своїм життям! З’явилася така практика, що вояки самоправно брали відпустки чи просто дезертували. До кінця квітня кількість дезертирів зросла до мільйона. Більшість із них були селяни, які поспішали додому, щоб отримати свою частку від обіцяного поділу угідь. Дедалі поширенішим явищем ставало братання з ворогом. Тепер, як і 1905 року, артилерія та кіннота теж найменше підпадали під вплив деморалізаційної бацили, але й там відбувався процес повільного розпаду.

Верховне командування не робило нічого для протидії впливу революційної хвилі. Цар передав керівництво військом великому князю Миколі Миколайовичу, однак, прибувши до Ставки, той дізнався, що Тимчасовий уряд призначив головнокомандувачем генерала Алексєєва. Наступного дня великого князя позбавили командування Кавказьким фронтом. Алексєєв, який був високоосвіченим військовиком, але мав нерішучу і стриману вдачу, недовго обіймав цей пост, адже вже в травні його змінив генерал Брусилов.

Наразі здавалося, що в моїй частині збереглася єдність. У травні 1917 року я дістав наказ зайняти ділянку фронту на заході від міста Сучава, що в Трансільванських Альпах. Там у середині червня я отримав звання генерал-лейтенанта і мене поставили командувати VI кавалерійським корпусом, однією з трьох дивізій якого була 12-та кавалерійська дивізія.

Подія, про яку йтиметься далі, може слугувати прикладом тогочасного ладу. Одна з моїх дивізій чекала, щоб її заступила інша, і командир тієї наступної дивізії прибув до мене. Я спитав у генерала, чи може він покладатися на своє військо, але мій сумнів, як я помітив, зачепив його честь. Я розповів йому, що для певності націлив кілька гармат на район, де мають отаборитися його підрозділи. За півгодини генерал доповів, що військо відмовляється йти в окопи. Щойно поблизу табору вибухнули перші гарматні набої, як було врятовано і ситуацію, і, здається, генералову честь.

На той час поразка Центральних держав уже здавалася очевидною. На Французькому фронті союзники розпочали в квітні наступ під Реймсом, який засвідчив, що перевага дедалі більше переходить на їхній бік. 2 квітня до країн Антанти приєдналися США, і в червні до Франції прибули перші американські формації. Скидалося на те, що Австро-Угорщина стоїть на порозі розпаду. У цій переможній розв’язці мусила б брати участь нова Росія, якщо вона хотіла забезпечити досягнення своїх цілей у війні й дістати винагороду за свої жертви.

Таке підґрунтя мав наступ на австрійські армії, до якого вирішили вдатися нові російські керманичі. Це було сміливе рішення, адже на початку квітня локальний наступ німців на Ковельському фронті засвідчив, що російська армія остаточно втратила боєздатність. Найперша умова успіху — звісно, повернення авторитету командування й край розкольницькій агітації. Але на це й натяку не було, натомість Керенський, який став військовим міністром, вирушив у пропагандистське турне, внаслідок чого фронтом пробігла короткочасна хвиля патріотичного піднесення. Однак іще більшу вагу мало те, що почали утворюватися добровольчі ударні групи й для підтримки наступу залучили всю наявну артилерію. З наступом, головний удар якого було спрямовано на тернопільську ділянку на схід від Львова, мав поєднуватися рух війська на Буковині.

Ми рушили вперед на початку липня. Після кількох локальних успіхів наступ захлинувся на головному напрямку, проте на південному фланзі 8-ма армія під командуванням генерала Корнілова просунулася кілометрів на тридцять. Завдяки цьому успіху його призначили командувати Південно-Західним фронтом.

Однак невдовзі від нього відвернулося воєнне щастя. 14 липня ворог розпочав контрнаступ на Галичині й Буковині, оборону було зламано і військо кинулося навтіки в шаленому безладі. Тернопіль і Чернівці впали, Україна опинилася під загрозою.

У тій ситуації генерал Корнілов вирішив вдатися до радикальних заходів. Було створено спеціальні загони для виловлювання дезертирів, замінено нерішучих і некомпетентних командирів, заборонено всі «мітинги» і обмежено владу солдатських рад. На вимогу Корнілова Тимчасовий уряд згодився повернути військовий трибунал і смертну кару. Завдяки цим заходам ворожий наступ було остаточно зупинено, але на той час фронт уже перемістився на 100 кілометрів назад.

У серпні генерала Корнілова призначили верховним головнокомандувачем, і на цьому посту він робив усе можливе для оздоровлення армії. Однак його програму Тимчасовий уряд не схвалив, і процес розпаду тривав.

На Сучавському фронті натиск зростав, у міру того як ворог пробивався до Бессарабії, але його успіхи на моїй ділянці мали локальний характер. У кінці липня — на початку серпня 1917 року настав спокійніший період, що дало новий імпульс політикуванню.

Невдалий липневий наступ, а також зумовлений ним контрнаступ, звичайно, ще більше послабили позиції командування. Почастішали випадки, коли солдати заарештовували офіцерів і тягли їх на якийсь революційний суд. Суди очолювали комісари з широкими повноваженнями, і в таких випадках майже не було шансів поговорити з ними.

Кілька вояків заарештували й одного з моїх офіцерів, відважного командира ескадрону, який виступив із монархічною промовою в офіцерському клубі. Його повезли до Кишинева. Я намагався домогтися його звільнення і покарання винних, звертаючись до одної інстанції за одною, чітко дотримувався всіх тодішніх приписів і, власне, як мені здавалося, поступово наближався до мети. Коли документи дійшли до комісара армії, він сам прийшов до мене і повідомив про намір відвідати зазначений полк, тимчасово дислокований позаду фронту. Комісар поздоровив мене з тим, що мені вдалося просунути справу так далеко, і сказав, що поділяє мою думку щодо цього випадку. Він пообіцяв подбати про те, щоб вояків виключили з полку і не дозволили більше до нього повертатися.

Назавтра я завіз комісара в полк, вишикуваний з нагоди візиту. Привітавши вояків короткою промовою, він наказав вийти з лав тим, хто несправедливо заарештовував офіцера, і якийсь унтер-офіцер повіз винуватців до штабу армії. На зборах комітету дивізії комісар армії виголосив промову, де зазначив, що саме невідповідного до статуту вчинили заарештовані, але закінчив він словами, що вояки, відбувши покарання, матимуть право повернутися до свого полку.

Цей випадок був останньою краплею, яка переповнила мою міру терпіння. Мені стало зрозуміло, що командирові частини, який не може навіть захистити своїх офіцерів від насильства з боку рядовиків, більше нема чого робити в російській армії. Перебіг подій упродовж літа підтвердив цю думку.

На початку вересня німці просунулися вперед у країнах Балтії, і це призвело до падіння Риги. З огляду на це головнокомандувач повторив свою вимогу про вжиття дієвих заходів для повернення військового порядку. Новопризначений прем’єр-міністр Керенський відкинув вимогу Корнілова. Тоді той вирішив спробувати силою зброї врятувати державу від загибелі, і послав дві кавалерійські дивізії до Петербурга, наказавши їм заарештувати Керенського. Однією з дивізій командував генерал Кримов, який свого часу став винуватцем ворожого прориву біля гори Магура. Це його тепер було вшановано довірою головнокомандувача, коли той кидав на стіл останню карту. Керенський викликав його до Зимового палацу, і Кримов подався туди сам. Після палкої розмови, зміст якої, мабуть, невідомий стороннім, генерал вийшов з палацу, доїхав до свого помешкання і застрілився. Назавтра було заарештовано головнокомандувача у його Ставці в Могилеві, після чого відбулося проголошення республіки.

Повідомлення про провал спроби генерала Корнілова породило в мені відчуття, що вже годі сподіватися на повернення порядку. Вагання і гнітючий настрій запанували в широких колах, які вірили, що Корнілов іще може врятувати Росію. Коли Керенський сам став головнокомандувачем, це аж ніяк не сприяло зміцненню авторитету державної влади. Ще в травні, коли більшовики вперше повстали проти уряду, з’ясувалося, що саме мають на меті радикали, і ще очевиднішими стали їхні цілі, коли вони, скориставшись нищівною поразкою на Галичині й Буковині, 17 липня підняли бунтарський прапор у столиці. Ця спроба державного перевороту зазнала невдачі після триденних боїв. Незважаючи на всі сигнали, Керенський і далі собі виступав із промовами.

Погіршення загальної ситуації ще більше зміцнило мою думку, що мені вже немає місця в російській армії. Але де знайти слушний привід, щоб розпрощатися з нею? Допоміг випадок.

Якось раз я їхав баским конем, який, скачучи перетятою місцевістю, перечепився і впав. Від падіння я вивихнув ногу, але спромігся знову вилізти на коня, пустив його ходою й повернувся до штабу. Лікар корпусу констатував, що вивих досить серйозний. У найгіршому разі я лежатиму в ліжку кілька місяців. Гнітюча перспектива, та що тут удієш!

Уночі мене пройняла думка, що цей лихий випадок, можливо, якраз і дає бажаний шанс. Я міг би зробити так, щоб мене вирядили до Одеси, і спробувати там знайти спосіб потрапити до Петербурга, а звідти до Фінляндії. Скерування було виписано. Назавтра вранці я з деяким сумом попрощався з найближчими своїми людьми і подякував їм за зроблені мені послуги. Командувачу армії я послав телеграму, де повідомив, що поїхав до Одеси. Такі дії, щоправда, суперечили статуту, але я знав, що командувач запобігає перед більшовикам, тож я волів узяти долю в свої руки. Я сів у свій автомобіль і вирушив до Одеси.

Було дуже прикро мати хвору ногу в такий непевний час, коли ніхто не знав, що принесе з собою завтрашній день. Новини ставали дедалі коротшими та суперечливішими і не давали ясної картини того, що діється в різних частинах чималої російської держави. Про фінляндські справи я нічого не знав, бо довго не отримував вісток з батьківщини.

Серед мешканців Hôtel London, де я зупинився, була леді Мюріель Педжет, яка представляла англійський Червоний Хрест. Вона працювала на Румунському фронті і, чекаючи на нові доручення, перебувала в Одесі разом із санітарною автоколоною, якою керувала. Якось увечері леді Мюріель улаштувала чаювання для численних друзів, яких здобула ласкавістю і послужливістю. Господиня зробила гостям сюрприз і познайомила їх із ясновидицею, зазначивши, що та має дар передбачати майбутнє.

Я вперше брав участь у чомусь такому. За наполегливим спонуканням леді Мюріель я знехотя зайшов до вузької порожньої кімнати з блискучою підлогою, де в глибині сиділа віщунка спиною до вікна. На невеликій віддалі од вікна стояли столик і два стільці, один для «піддослідного», а другий для чоловіка, якому треба було дати написані на папірці п’ять запитань. Перше моє запитання стосувалося обох дочок — Анастасія перебувала в Лондоні, а Софія — в Парижі. Вони вже давно не давали про себе знати. У другому я спитав про брата й трьох сестер. Третє запитання стосувалося мене самого. У решті двох я запитував щось про війну, але і самі питання, і відповіді на них уже забув.

На перше запитання я дістав відповідь, що мої доньки добре почуваються і мають багато різних справ. Старша працює на благо людства, а молодша вирушає в поїздку небезпечними водами, але щасливо доїде. З рештою моїх родичів усе гаразд. Про моє власне майбутнє ясновидиця повідала щось дивне. Невдовзі я здійсню тривалу поїздку, а далі обійму вищу посаду, ніж будь-коли мав до того, і під моїм проводом армія переможе. Після хвали на мою адресу я добровільно залишу свій пост, а незабаром дістану важливе доручення й вирушу з ним до двох великих західних країн, де мої зусилля увінчаються успіхом. З цієї поїздки я повернуся на ще вищий пост, але й тоді моя моя місія стане короткочасною. По багатьох роках я ще раз обійму дуже високий пост.

Я що є сили намагався не засміятися. Відповіді, як я бачив, потребували від ясновидиці великих зусиль; вона була в трансі, говорила хрипкувато, а її руки мляво висіли.

Коли леді Мюріель запитала, що саме я почув, я коротко переповів пророцтво ясновидиці, хоча — попри всю мою повагу до її протеже — сам я вважав це повною нісенітницею. Назавтра я уже й забув слова віщунки.

У тодішній атмосфері Судного дня ніхто не здивувався, коли газети розповіли 8 листопада 1917 року, що Керенського та його уряд повалено. У столиці після дводенних боїв владу захопили Ленін і Троцький на чолі більшовицького уряду. Цю новину в Одесі було сприйнято з апатією. З кількома своїми товаришами-офіцерами я знову обговорив питання протидії диктатурі меншості, але в мене склалося цілком певне враження, що ні вони самі, ні громадськість загалом не вважали за потрібне якось боротися. Лише в Москві більшовики стикнулися з певним опором, на здолання якого знадобилось аж п’ять днів.

Я вирішив пришвидшити від’їзд і виправив собі відрядну посвідку, що дозволяла поїхати до Петербурга полікувати ногу, яка насправді вже майже загоїлася. З Одеси до столиці дорога залізницею тривала раніше кілька днів, але тепер на неї довелося витратити куди більше часу, до того ж потяг переповнився вщерть, і в ньому годі було поворухнутися. Розповідали, що пасажирів затягали й витягали крізь вікна і навіть ті, кому поталанило купити сидячі місця, вдовольнялися кількаденним стоянням. Щоб уникнути цих прикрощів, я звернувся до коменданта міста, який виявився колишнім командиром Охтирського гусарського полку. Я подав клопотання, щоб мені надали цілий вагон і домігся свого. Дві сестри з Червоного Хреста і морський кадет-англієць намірялися вирушити до Англії й у захваті пристали на мою пропозицію поїхати разом — як і троє лікарів-румунів, що прямували до Японії. Крім них і персоналу їхали ще мої ординарець і слуга.

Раді, що все так владналося, ми сіли і вмостилися там якнайзручніше. На третій від Одеси станції нас повідомили, що вагон несправний і ліпше перейти в інший. Сказали, що ремонт триватиме добу, але я запасся і для себе, і для своїх супутників їжею на багато днів, тому ми воліли зачекати. Назавтра повторилася та сама прикрість, і цього разу мене повідомили, що на ремонт знадобиться не одна доба. Я звернувся до коменданта станції. Він сказав, що на станції стоїть чимало справних вагонів, але вони в руках у солдатів, які влаштували там собі помешкання. На це його влада вже не поширювалася. Тоді я звелів слузі запропонувати винагороду мешканцям одного справного на вигляд вагона, якщо вони погодяться перебратися до іншого. Оборудка відбулася, і ми знову змогли поїхати далі. На кількох станціях у потяг намагалися пробратися вояки, аж здавалося, що вони проламають стіни, але слузі сяк-так вдалося змусити їх шанувати недоторканність нашого «вагона-салона». Поїздка багато в чому нагадувала мені значно довший шлях, який я подолав крізь хаотичний Сибір 12 років тому.

На могилівському вокзалі, де містився штаб головнокомандувача, панувала дивна атмосфера. На пероні стояла нажахана юрба людей довкола великої кривавої калюжі. Тут я дізнався, що Духоніна, начальника штабу, вбили, коли він за домовленістю з новопризначеним більшовицьким головнокомандувачем, офіцером Криленком, прийшов на вокзал на зустріч без конвою. Коли вони зійшлися, з Криленкового потяга вибігли вояки, й суд над Духоніним був короткий. Із Духоніним я запізнався був у Варшаві, де він кілька місяців служив у гвардійських уланах.

Через шість діб ми доїхали до Петербурга. Уже вокзал справив гнітюче враження, адже там юрбилися по кутках розхлябані вояки. Побачивши, як генерали самі несуть свій багаж, я обурився, але таки знайшов кількох солдатів, які залюбки понесли мої речі і роздобули візника. Побіжна картина міста дорогою до Hôtel d’Europe, де мене в березні ледь не взяли під арешт, доповнила похмурість вражень. Вулиці були недоглянуті, рух у місті — паралізований.

Я пробув у Петербурзі тиждень і зустрівся з багатьма давніми друзями. Впадало в вічі, що над усім і всіма тяжіє похмура гнітючість. Ніде не було видно ні заповзятливої сміливості, ні рішучої волі чинити опір новому режиму. Обідаючи одного разу в «Новому клубі», заснованому деякими членами аристократичного Мисливського клубу, я зауважив, що сиджу поміж двома великими князями, які посідали високе становище у війську. Тут надійшла звістка, що більшовики влаштували трус у Мисливському клубі й заарештували кількох його членів, які там мешкали, — зокрема мого товариша-кавалергарда Арсена Карагеоргійовича, брата короля Сербії. Цей випадок, звичайно, дав привід обговорити питання збройного опору, і я заявив про свою впевненість, що підтримка йому гарантована. Якщо цей задум очолить котрийсь із великих князів — ліпше загинути з мечем у руці, ніж дістати кулю в спину чи бути розстріляним! Однак мої сусіди за столом мали іншу думку і вважали опір безнадійним. Я дуже розчарувався, зіткнувшись у столиці з таким самим настроєм, як в Одесі.

Подальший перебіг подій змінив моє уявлення, що очолювати рух опору має представник імператорського дому. Невдовзі я збагнув, що це радше ускладнюватиме завдання. Але я досі певен, що тоді існувала змога зібрати достатньо сил для перемоги над радикальними елементами.

Ніхто не мав права залишати столицю без відповідного дозволу найвищої більшовицької ради. Вона заволоділа Смольним, інститутом шляхетних панянок, розташованим біля завороту Неви, і влаштувала там свій осідок. Моя відрядна посвідка була єдиним документом, на який я міг послатися, тому я відразу звернувся до канцелярії статс-секретаря у справах Фінляндії з проханням видати мені паспорт. Канцелярію позбавили права їх видавати, але там мені виписали посвідчення особи, де зазначалося, що я фін і прямую до Фінляндії. Наступною інстанцією був генеральний штаб, де я сподівався роздобути відрядження до Гельсінкі. Тиша і пригнічена атмосфера, які панували серед моїх штабних знайомих, тепер уже вбраних по-цивільному, справили гнітюче враження. Мене поінформували, що ніхто, крім найвищої більшовицької ради, не може видати мені дозволу виїхати з міста. Це й так мені вже було відомо, але до Смольного я йти не хотів. Тоді я подав рапорт до штабу, де написав, що мене скеровано з Одеси на лікування ушкодженої ноги і я маю намір повернутися до Фінляндії, дізнавшись, що моя країна 6 грудня проголосила незалежність, бо в мене, на мою думку, більше не було передумов залишатися в російській армії, де я, фінляндський підданець, прослужив близько трьох десятиліть.

Того самого вечора я поїхав на Фінляндський вокзал, де кілька вояків знову охоче взялися нести мій багаж. Біля виходу на перон стояв стіл, за яким солдатський пікет перевіряв документи пасажирів. Не роздумуючи, я підійшов просто до столу і простягнув свою відрядну посвідку. З полегкістю помітив, що вояки не цілком володіють російською мовою: то були інгерманландці. Коли ми поговорили фінською про чинність мого документа, один із солдатів віддав мені його зі словами «харашо, харашо». Вагони були значно охайнішими, ніж вагони-салони, з якими я запізнався, їдучи до Петербурга. І ось потяг вирушив.

Погода була сірою і дощовою того грудневого дня 1917 року, коли я прибув до Гельсінкі. З вокзалу я поїхав до помешкання свого зятя Мікаеля Ґріпенберґа, де вони з моєю сестрою привітали мене.

Мені було цікаво подивитися, чи домоглися чогось у Росії консервативні сили і, побувши тиждень у Гельсінкі, я повернувся до Петербурга. Жодних ознак опору не проглядалося. Навпаки: я помітив, що радянська влада невдовзі зміцніє і становитиме смертельну загрозу для молодої фінляндської держави. Треба було готуватися до оборони, хоча для цього бракувало найпотрібнішого — зброї!

Маючи це на думці, я звернувся до керівника французької військової місії генерала Нісселя і поцікавився, чи може Фінляндія сподіватися на отримання військових матеріальних засобів із французьких складів у Мурманську. Генерал з розумінням поставився до мого запитання й пообіцяв ознайомити з цією справою свій уряд. Проте я не мав часу чекати на відповідь, у мене горіла земля під ногами, і останні дні року я знову провів у Гельсінкі.

Моя тридцятирічна служба в імператорській армії завершилася. Почав я її сповнений великих надій у просторій чужій Росії. Озираючись на ті часи, які проходив у царському однострої, я з вдячністю визнавав, що надії мої цілковито здійснилися. Я потрапив у більший світ, який давав ширші перспективи, ніж ті, що потенційно були в мене в Фінляндії на зламі століть. Кожен окремий етап моєї службової кар’єри надзвичайно багато мені дав, а крім того, я мав щастя належати (ще й у статусі командира) до елітного війська з добрими офіцерами і чудовим духом. Командування таким військом і в мирний, і в воєнний час приносило насолоду. Я побачив багато цікавого в двох частинах світу. Однак тепер ця велика держава зненацька знесиліла і, як я бачив, перебувала в стані розпаду. Так закінчився тривалий процес, що його я мав змогу спостерігати зблизька.

1889 року, коли я офіцером вступив до лав імператорської армії, Росія перебувала на вершині своєї моці. Вольовий Олександр ІІІ уособлював державу, яка здавалася безпечною і надійною. Її могутність настільки піднеслася над іншими великими державами, що імператор в одній з промов назвав маленьку Чорногорію «єдиним вірним другом, на якого може покладатися Росія». Олександр ІІІ, зовнішністю й поведінкою дуже «російський», справляв велике враження вже рославим тілом і надзвичайною фізичною силою. Здавалось, він створений, щоб стати самодержавцем, який керуватиме велетенською державою, не дозволяючи нікому впливати на себе. Цар був втіленням самої Росії. Чужоземцю важко було цілком збагнути, якою великою мірою цар становив безумовний центр, поза яким, здавалося, нічогісінько немає. Згідно з конституцією держави, імператор мав необмежену владу.

Коли з Франції з арміями Олександра І прийшли західні ідеї, такий стан справ спричиняв критику і протидію. За часів Олександра ІІІ широкі кола ревно обстоювали докорінні ліберальні реформи та західний парламентаризм і гадали, що за їх допомогою Росію можна одним ударом піднести на загальний західноєвропейський рівень і перетворити на демократичну державу. Цим поглядам опиралися ті, хто вважав самодержавство найнадійнішим фундаментом для розвитку країни. Російська історія мала застережливі приклади надмірної свободи, що призводила до анархії. Російський народ, казали монархісти, нездатен до самоврядування й самодисципліни, а також до зосередження сили на спільну справу. Народ іще не досяг такої політичної зрілості, щоб це уможливило вільнішу систему.

Об’єктивний спостерігач не міг не помітити, що російському суспільству бракує рівноважних чинників, які є передумовою демократичної системи. Освічений середній стан був нечисленним, а вільного селянства, яке в північноєвропейських країнах віддавна становило підпору держави і в лавах якого (за умови належного поводження) влада мала своїх найвідданіших прибічників, взагалі не існувало. Здійснене 1861 року Олександром ІІ важливе звільнення кріпаків, яких налічувалося близько 50 мільйонів, мало половинчастий характер, адже при цьому не відбулося поділу землі. Землею володіла колективна сільська громада, що називалася «мир», і саме вона провадила оподаткування й розподіл польових паїв на певний термін. Лише 45 років по тому, 1906-го, було зроблено наступний крок: прем’єр-міністр Столипін видав аграрний закон, згідно з яким громади загалом чи, з допомогою держави, окремі їх члени могли переходити на приватне хліборобство. На виконання таких велетенських реформ потрібен був час. Не можна недооцінювати досягнуті результати, але коли почалася світова війна, забракло важливої умови збереження держави: самостійного селянства, яке має землю.

Ще й понині багато де існує гадка, що ліберальні ідеї були геть чужими для імперської Росії. Насправді державна влада, яку уособлював цар, від часів Олександра І добре розуміла необхідність реформ, однак перетворити Росію на конституційну правову державу за західними взірцями вийшло не відразу, адже постали непереборні перешкоди. Для розуміння цього досить зважити на неймовірний обшир і розмаїття народів та мов; до того ж рівень освіти в провідного великоруського народу був дуже низьким. Щоправда, спроб вивести державу на нові шляхи не бракувало. Ці зусилля та їх провали виразно віддзеркалювалися в особі й політиці царів. Упродовж ста з чимось років «ліберального» правителя заступав «реакційний»: після Катерини ІІ був Павло І, після Олександра І — Микола І, а після Олександра ІІ — Олександр ІІІ. Це сталося внаслідок того, що революційні сили не розуміли прагнень царів і намагалися агресивно прискорити реформи. Здавалося, вони не здогадувалися, що розвиток хоч-не-хоч має бути повільним, і тому їхні дії раз по раз призводили до чергової невдачі.

Фатальним для реформаторських зусиль стало вбивство царя-визволителя Олександра ІІ. Кілька годин по тому, як 13 березня 1881 року цей великий реформатор підписав рескрипт із обіцянкою нової конституції, його життя урвалося від бомби нігіліста. Атентат розвернув плин подій у інший напрям так само, як і змова декабристів проти Миколи І під час його вступу на престол 1825 року. Олександр ІІІ відклав запровадження реформи свого батька, таким чином знову ступивши на шлях, проторований його дідом Миколою І. Наслідком став драконівський режим, який почав придушувати революційну діяльність залізною рукою. Скрутно стало тоді й ідейним течіям, які дедалі посилювалися.

Завдяки згаданому вище історичному закону Микола ІІ мав би стати прогресивним царем. Однак цього не відбулося — насамперед тому, що він не був достатньо самобутньою особистістю, щоб відійти від принципів вольового батька і впливу радників. Конче потрібну для державного тіла операцію, яку цілком можна було виконати поступово, відкладали рік у рік, і лише революція, що спалахнула у зв’язку з російсько-японською війною, змусила імператора провадити прогресивну політику. Відповіддю на виданий у жовтні 1905 року «маніфест свобод» стала анархія, що тривала 8 тижнів по всій державі. Чи дозріла така Росія до ґрунтовних реформ? Не варто дивуватися, що нова конституція, затверджена в травні 1906 року, стала півзаходом, а породжені маніфестом сподівання справдилися лише частково.

Ще й понині в широких колах існує уявлення про царську Росію як про поліційну державу, порівнянну з Радянським Союзом, але насправді втручалася вона в приватне життя громадян незначною мірою. Усі знали, що «інтелігенція», пройнята революційним духом і полюбляє поговорити на політичні теми, але поліція її не чіпала й не тягала до суду, доки хтось не намагався повалити суспільний лад. Якщо порівнювати вироки царських часів із тими, що ухвалюють у сучасній Росії за політичні злочини, перші можна назвати гуманними. Тоді карали засланням, але не було концентраційних таборів, як за часів радянського режиму. Щоправда, засланцям доводилося оселятися в глушині, найчастіше в Сибіру, але вони мали право організовувати своє життя доволі вільно, приймати посилки і контактувати з родичами. Заповзятливий засланець цілком міг розпочати нове життя і згодом, якщо усміхнеться доля, навіть набути статків.

Тут мені пригадується один такий випадок, із якого потім Достоєвський вивів свого Раскольнікова, головного героя роману «Злочин і кара». Молодий інженер, який мав одружитися з дочкою заможного петербурзького генерала саперного війська, потрапив до пазурів лихваря. Він боявся, що його плани зруйнуються, і вбив лихваря, не знаючи, що той анулював боргові зобов’язання з нагоди весілля. Убивцю засудили до довічного заслання на острів Сахалін, де він добре поводився, обійняв якусь дрібну посаду секретаря, а паралельно відкрив свою фірму, добре нею керував і зробив із неї успішне підприємство. Коли його врешті помилували, він волів лишитися до кінця життя на Сахаліні, де поступово став людиною першої когорти.

Зазвичай за політичні злочини рідко давали смертну кару, а коли таке й бувало, то лише у винятково приголомшливих справах. Смертні вироки, про які людність відверто й палко дискутувала, привертали до себе якнайбільшу увагу, а такі судові процеси були тривалими й ґрунтовними. Людське життя й особиста свобода цінувалися більше, ніж тепер. Як мало зважає сучасне суспільство на страждання і жертви в ньому самому.

За винятком заворушень, які сталися під час революції 1905 року, в армії до світової війни не було майже ніяких ознак революційної діяльності. Частини, де я служив, лишалися осторонь від політикування, і мені не трапилося жодного випадку, щоб політична діяльність дала привід для якогось втручання. Все ж таки цілком природно, що після першої революції повернути дисципліну вдалося не відразу і попервах доводилося вживати суворих заходів.

Можна навести два випадки як приклад того, що часом траплялося. У січні 1906 року перед Зимовим палацом відбувалася традиційна релігійна церемонія: митрополит у присутності царської родини освячував воду Неви. З Василеострівського району, розташованого навпроти за річкою, як завжди салютували гарматними пострілами. Легко собі уявити, який виник переполох, коли замість салюту прогриміли бойові набої, які влучили в Зимовий палац! Цей інцидент, здається, так і лишився нерозслідуваним, але став доброю наукою для посадовців, які мали дбати про життя царя. Другий випадок стосувався Лейб-гвардії Преображенського полку. Його перший батальйон, почесним командиром якого був імператор, збунтувався і в повному складі був висланий до Новгорода.

Війна, цього разу світова, знову втрутилась у розвиток подій. Дума, яка з початком війни заявила про свою підтримку імператора, сподівалася, що він запровадить парламентське врядування і надасть народному представництву більше повноважень у керуванні державою. Микола ІІ цього не зробив і відійшов від безпосереднього порядкування державними справами, щоб узяти в свої руки верховне головнокомандування збройними силами. Сміливий жест став фатальною помилкою. У Ставці імператор не міг відчувати биття суспільного пульсу. Березнева революція 1917 року стала для нього несподіванкою, а далі події розвивалися так швидко, що він не встиг вчасно вжити очікуваних Думою силових заходів проти повстанців. Крім того, стаючи на чолі армії, він втратив уже й останній шанс на збереження свого авторитету в ній. Поки він перебував у Ставці, державою фактично не керував ніхто.

Структура Росії втратила точку опертя, коли царя змусили зректися корони і він ще й за свого сина відмовився від права на престол. Наступного дня все це доповнилося зреченням великого князя Михайла. Якби він урядував до того часу, як законодавчі збори вже встигли закласти нові й міцні підвалини держави, події, можливо, розвивалися би в іншому напрямку. Державний корабель полишили дрейфувати саме в той момент, коли його кермо слід було довірити міцній руці. Кожен, хто хотів дивитися правді в вічі, бачив тепер, якою центральною постаттю був цар, і дивувався з того, що Тимчасовий уряд вірив у свою спроможність керувати переходом від автократії безпосередньо до повної свободи.

Нова Росія дістала б активну підтримку армії, якби верховне командування було доручено твердій руці. Такого головнокомандувача Тимчасовий уряд мав би в особі великого князя Миколи Миколайовича, який сповістив про свою готовість підтримати новий устрій. 1905 року великий князь швидко відновив порядок у Петербурзі й тепер теж мав би більші можливості зробити те саме, ніж будь-хто інший. Однією з передумов порядку стало б усунення головних чинників, які могли призвести до заворушень. Чистісінькою необачністю чи недалекоглядністю можна пояснити те, що в столиці не було жодних надійних військових частин. Гарнізон складався лише з підрозділів, утворених із новобранців і запасників, зокрема з місцевих резервістів, здебільшого робітників заводів і фабрик. Для Росії, де особовий склад розподіляли за межі рідного краю, це було незвично. Ще однією великою помилкою стало усунення великого князя з посади головнокомандувача й заміна його на генерала Алексєєва.

Багато років по тому я, приїхавши до спартанської резиденції, наданої французьким урядом великому князеві Миколі Миколайовичу в Шуаньї поблизу Парижа, дістав нагоду разом з ним оживити в пам’яті колишні часи. Великий князь подякував за мої дії на войовищі і з гіркотою міркував про помилки минулих років, про несказанні жертви російського народу в світовій війні, а також про брак розуміння з боку Заходу і невдячність його до Росії, яку союзники лишили напризволяще, щойно було здолано спільного ворога. Він віддав належне Фінляндії, яка звела мур на шляху більшовизму, і поздоровив мене з тим, що я «зміг виконати свій обов’язок».

Дивовижним є дуалізм, якому дозволили сформуватися в керівництві держави у проміжку між березневою революцією і більшовицьким переворотом у листопаді 1917 року. Тимчасовий уряд весь час мирився з паралельним існуванням незаконного органу, який методично підкопувався під нього і сприяв його послабленню. Оперуючи поділеною навпіл владою, уряд щоразу опинявся під конем — це й була першопричина того, що політична революція переросла невдовзі в анархію. Уже перші заходи Ради — наказ № 1 і заборона преси — засвідчили, чого можна від неї чекати. З середовища Ради постав гробар Росії Керенський; він дав своє ім’я експериментові, який упродовж 8 місяців призвів до того, що більшовики стали гегемонами. Він був одночасно міністром юстиції та депутатом Ради в Тимчасовому уряді і домігся того, щоб великий князь Михайло зрікся престолу. Передовсім він відповідальний за те, що імператора з родиною вивезли до Сибіру, де їх спіткала лиха доля. Роблячи поступки радикальним елементам і протидіючи всім спробам зміцнити державну владу, соціаліст Керенський дуже посприяв загибелі Росії, особливо коли всі віжки поступово зосередилися в його руках. Крім того, він відповідальний за численні помилки урядів — однією з найбільших стало зволікання із земельною реформою й виборами до Установчих зборів. Якби цих заходів було вчасно вжито, з’явилися б шанси стабілізувати ситуацію, а так полилося ще більше води на млин більшовиків. Соціалісти в Росії виявилися неспроможними захистити демократію; цей факт підтвердився згодом у багатьох інших країнах. Усе вищезгадане второвувало шлях захопленню влади Леніним, якому неважко було зреалізувати такий сценарій.

Кількісно партія більшовиків була дрібною і мала незначну підтримку в країні. Власне, вкоренилася вона лише в Петербурзі й Москві, тому існували великі шанси придушити цей фактично суто анархічний рух. Нові російські можновладці не могли приховати, як здивувала їх легкість, з якою їм вдалося здійснити переворот і як невпевнено вони почувалися, здобувши владу. Найліпшим доказом цього стало те, що вони не зважилися протидіяти оголошеним урядом Керенського виборам до Установчих зборів. На тих виборах, які відбулися наприкінці листопада 1917 року, з 36 мільйонів голосів лише 9 мільйонів було віддано за списки більшовицької партії. Допоки збори врешті з’їхалися на своє засідання в січні 1918 року, Ленін уже встиг зміцнити свою владу — перша їхня сесія виявилася й останньою. Установчі збори було розпущено декретом більшовицького уряду. Російський народ не зміг витримати зненацька здобутої свободи і погруз у рабстві, з якого постала загроза для всього світу.