Спогади. Том 1

7. На посту регента

Питання уряду й позиція країн Антанти. — Роль Фінляндії у визвольних змаганнях Естонії. — Реорганізація шуцкорів. — Офіційні візити до Стокгольма й Копенгагена. — Нові парламентські вибори й новий уряд. — Усталення міжнародного становища Фінляндії. — Воєнні дії білих росіян і їх спроби тиску. — Нова конституція. — Парламент обирає першого президента республіки. — Я залишаю пост регента і відходжу від справ.

Маніфест до фінляндського народу від 22 грудня 1918 року, де я наголошував на важливості національної одностайності в прагненні зміцнити міжнародне становище країни і посилити підвалини її майбутнього як незалежної держави, власне кажучи, містив у собі мою програму дій на посту регента. Її істотним пунктом було створення потужних збройних сил разом із докорінною реорганізацією шуцкорівських частин.

Спершу я мав визначитися зі своїм ставленням до тодішнього уряду. Впродовж останніх місяців він продемонстрував здатність опікуватися державними справами. Прем’єр-міністр, професор богослов’я Лаурі Інґман, мав досвід врядування ще від часів сейму. Його велика працездатність, організаторські здібності, а також вплив у парламенті й серед колег в уряді впадали у вічі. Міністр закордонних справ Карл Енкель, який 1917 року обіймав пост міністра статс-секретаря, мав досвід розв’язання зовнішньополітичних питань, а крім того, був ерудований і знав чимало мов. Він був сином мого начальника часів Фінляндського кадетського корпусу, і я добре його знав ще з років кадетства, хоча в нас була значна різниця в віці. Міністр оборони Рудольф Вальден, один із моїх побратимів у визвольній війні, вирізнявся організаторським хистом, а в особі професора Антті Туленгеймо я мав компетентного міністра внутрішніх справ, якому було до снаги впоратися з розв’язанням проблем. Решта членів уряду теж відповідали своєму місцю.

Розформування уряду через те, що кілька його членів були монархістами й не мали довіри з боку урядів країн Антанти, дуже порушило би функціонування державного життя, ба більше — було б невмотивованим, бо невдовзі однаково відбудуться нові вибори. Я непохитно вважав, що втручання іноземних країн у такі питання було б принизливим: урешті-решт, я сам відповідав за дії уряду. Змінювати його було неприйнятно ще й через нестабільну ситуацію в балтійських країнах. Отож я волів не відступати від того, що вирішив у Парижі, й підтримувати уряд. А що від наших репрезентантів у Парижі й Лондоні надходили нові й нові пропозиції щодо змін у його складі, то я повідомив урядам країн Антанти, що кабінет міністрів Інґмана, попри те що він призначений не мною, має мою довіру й у повному взаєморозумінні зі мною енергійно працює над поліпшенням стосунків між Фінляндію та союзниками. А ще я зазначив, що зміна уряду спричинить неспокій у країні і, можливо, поставить під загрозу зусилля регента зі стабілізації та розвитку ситуації.

Призначивши на найближчий час нові вибори, ми виконали висунуті Францією умови поновлення дипломатичних стосунків. Для зміцнення позицій регента і уряду я запропонував Франції якомога швидше прислати свого представника до Гельсінкі. Це звернення, очевидно, сприйняли добре, і 25 січня французький консул у Гельсінкі мсьє Ж. Пуаро передав повідомлення, що уряд Франції закликає своїх союзників визнати фінляндську незалежність і пришле свого представника. Міністр закордонних справ Пішон не забув про свою обіцянку.

Кілька днів по тому на нас чекав новий зовнішньополітичний успіх — звістка, що Фінляндія і Польща, яким раніше було рекомендовано прислати своїх представників на конференцію, скликану державами-переможницями для розгляду російської проблеми, можуть цього не робити. До речі кажучи, ця конференція, місцем проведення якої мали стати Принцові острови в Мармуровому морі, так і не відбулася. Важливо було в кожному разі те, що фінляндську справу — як і польську — не вважали за потрібне обговорювати вкупі з проблемою держав, що виникли внаслідок Першої світової війни. Це було втішне свідчення міжнародного визнання історично зумовленого особливого становища Фінляндії як автономної держави з власною давньою конституцією.

Утім, попри згадане повідомлення французького міністерства закордонних справ, на офіційне визнання Англії та США довелося зачекати. З того, що уряд Франції 3 лютого вирішив запропонувати обмінятися дипломатичними представниками, можна було виснувати, що принципова ухвала тоді вже існує. Затримка з британським та американським визнанням, очевидно, була викликана тим, що весь час і всю увагу урядів країн Антанти забирала мирна конференція з її нагальними центральноєвропейськими проблемами.

На різдвяні свята загострилася політична й військова ситуація на південному березі Фінської затоки. Після виведення звідти німецького війська більшовики послали свої збройні сили в балтійські провінції, де національні добровольчі загони саме взялися до зброї для боротьби проти загарбників. В особливо критичному становищі опинилася Естонія після того, як численніший ворог захопив половину країни і загрожував Таллінну. У Фінляндії з ентузіазмом сприйняли прохання естонців надати військову допомогу. Уповноважений урядом центральний комітет швиденько організував два добровольчі полки й кілька батарей.

Поки відбувалися збирання й споряджання тих двох полків, у Фінляндії почало з’являтися чимало естонців та інших балтійців, яким різними способами вдалося перебратися через Фінську затоку. Тоді до мене прийшла делегація видатних балтійських громадян і стривожено попросила надати кілька кораблів, якими можна буде перевезти з Естонії на фінляндське узбережжя всіх охочих, надто жінок і дітей. На жаль, ми не мали кораблів і харчів для такого непрогнозованого заходу, тож мені не лишилося нічого іншого, як з прикрістю зазначити, що я не можу виконати прохання делегації. Крім того, зрозумівши тамтешню гнітючу атмосферу, я запропонував привезти до Таллінна духовий оркестр, який виконуватиме музику в підхожих місцях. Після моєї пропозиції залягла неприємна тиша, за якою, здавалося, крилась образа: члени делегації подумали, що я грубо жартую. Моя ідея їм не подобалася, доки я цілком серйозно не пояснив свою впевненість у тому, що військова музика на вулицях і майданах піднесе настрій, а тим часом ширитимуться чутки, як щодня з другого боку затоки прибуває дедалі більше підрозділів молодих солдатів-фінів, чоловіків, які палко бажають вигнати ворога з країни. Ідею з оркестром таки було зреалізовано, і це мало гарні наслідки.

Моє ставлення до естонської визвольної боротьби могло бути лишень позитивним: крім міркувань гуманності, нашим інтересам, звичайно, відповідала ситуація, коли південний берег Фінської затоки займатиме дружня держава. До того ж надання допомоги продемонструвало б, що у Північній Європі Фінляндія є стабілізаційним чинником, і її незалежність варто визнати. Доки країни Антанти воліли не перекидати війська для протидії більшовикам, надсилання нашої допоміжної експедиції було ще вагомішим вчинком, який до того ж додав би ваги жесту Британії, яка теж надіслала до Таллінна кілька військових суден.

Зважаючи на всі ці моменти, я дав згоду на вербування добровольців і надання експедиції потрібних матеріальних засобів. Аби забезпечити єдине командування, я призначив генерал-майора Вецера командувачем добровольчого корпусу. Мені, звичайно, було важко втручатись у використання наших частин, але, вважаючи важливим і з політичного, і з оперативного погляду, щоб фінляндське військо перебувало обабіч Фінської затоки, я порекомендував Вецеру намагатися тримати добровольчі сили вкупі і вплинути на те, щоб їх дислокували на прибережній ділянці. Це дуже полегшило б і постачання.

Перші фінляндські частини висадилися в Таллінні 30 грудня, і їм було наказано відразу брати участь у контрнаступі, який почався чотири дні по тому. Однак з огляду на обставини лише одному з цих полків припало оперувати на прибережній ділянці, де він з великим успіхом узяв участь ув атаці, підсумком якої стало здобуття старої Нарви. Другий полк, відряджений на південь теж, уславив фінляндських солдатів на ділянці, якою командував генерал-майор Вецер. Бої точилися з дедалі більшим успіхом увесь січень і до другої половини лютого, допоки 24 лютого 1919 року головнокомандувач естонців генерал Лайдонер сповістив, що країну визволено від ворога. Того самого дня Естонія проголосила незалежність.

Свобода естонців не була дарованою — вони теж вибороли її з великими жертвами. А що стосується ролі наших добровольців, то вона повністю вписувалася в історичну місію Фінляндії: захист західної цивілізації в північній Європі. Без перебільшення можна сказати, що допомога Фінляндії дієво вплинула на визволення Естонії, а відтак і на виникнення інших балтійських національних держав.

Коли більшовиків було змушено відійти за національні кордони Естонії, постало питання, чи наступати далі на території Росії. Голосів за це не бракувало. Виникнення такої ситуації вже було взято до уваги у фінляндських колах під час розробляння з естонським урядом угоди, яку підписав центральний комітет. Фінляндське військо не брало на себе інших зобов’язань, окрім допомоги в очищенні території Естонії. Перед виправою експедиції я твердо наголосив генералу-майору Вецеру, що її не можна використовувати в операціях, які слугуватимуть інтересам Росії, адже лідери білих росіян послідовно протидіють визнанню фінляндської незалежності. Життя наших вояків та офіцерів не можна було жертвувати для цілей, зі ставленням до яких ми ще наразі не могли остаточно визначитися. Це принципове питання, зумовлене намаганнями росіян-емігрантів завадити визнанню суверенітетів і Фінляндії, і балтійських держав, оприявнилося кілька місяців по тому в іншому контексті.

Серед численних військових проблем Фінляндії дві потребували негайного розв’язання. Треба було створити командну школу для підготовки нового офіцерського покоління, а також реорганізувати й усталити шуцкор.

Виробити план створення командної школи було доручено начальникові Генштабу й інспектору військових шкіл, генерал-майору Іґнатіусові, моєму товаришеві з часів визвольної війни. Попри чималі труднощі, надто з набиранням викладачів, завдяки його зацікавленню й енергії Фінляндський кадетський корпус був готовий відчинити двері 27 січня 1919 року, в річницю початку визвольної війни.

Шуцкорівська організація становила для мене особливий інтерес, і, щойно прибувши до Гельсінкі, я на залізничному вокзалі повідомив міністра оборони Вальдена, як собі бачу перетворення шуцкорів — кістяка нашої визвольної армії — на потужний оборонний орган, який охоплюватиме всю країну. За кілька днів цю провідну ідею було розглянуто детальніше.

Відповідно до моїх вказівок, шуцкорівській організації мало бути забезпечено самоврядування, яке захищатиме її від надмірної бюрократії. Разом із тим передбачалося поєднати її з державною владою і пов’язати тісною співпрацею з найвищими військовими органами. Ще влітку 1918 року всі шуцкори було підпорядковано міністерству оборони і поділено на округи й місцеві відділи. На початку лютого 1919 року я радо затвердив нову постанову про шуцкори, згідно з якою організація отримувала власного командувача зі штабом. Головнокомандувач шуцкорів залишався в підпорядкуванні міністра оборони. Шуцкорівські округи, які раніше підлягали начальникам призовних комісій, тепер відокремлювалися від них і отримували власний штаб із начальником округу та власним кадровим особовим складом, який мав зарплату й опікувався суто військовими справами. При окружних штабах були й так звані виборні штаби, що складалися з повірників і мали виконувати функції радників начальників округів, а також провадити їх господарські справи. Місцеві відділи застосовували ті самі ідеї. Відповідно до самоврядного принципу, шуцкори мали право самі обирати собі головнокомандувача, але внаслідок того, що затверджувати результати виборів мав очільник держави, керівництво організації було й у такий спосіб поєднано з державною владою.

Демократичні принципи, дотримані в процесі вдосконалення шуцкорівської організації, зазнали свого часу багато критики — надто з боку найвищих військовиків. Утім, навряд чи хтось іще сумнівається в тому, що саме внаслідок свого незалежного статусу фінляндським шуцкорам вдалося зібрати під своїми прапорами найліпші елементи країни і згуртувати їх у єдине ціле, якому державний корабель міг довіряти, або в тому, що самоврядування стимулювало їхнє бажання діяти для оборони держави. Мушу визнати, що результати, які невдовзі змогли продемонструвати шуцкори, перевершили всі мої сподівання. Їх значення як твердині оборони, на якій потім було побудовано й регіональну систему, годі переоцінити, і наші успіхи в подальших війнах великою мірою зумовлені цілеспрямованою працею, яку рік у рік виконували невибагливі шуцкори.

У січні 1919 року посол Вестман передав мені запрошення приїхати з візитом до короля Швеції. Я сприйняв це за свідчення того, що давня шведсько-фінляндська єдність не похитнулася незалежно від усіх тимчасових розладів. Я з радістю констатував, що король Ґустав V у тронній промові на відкритті сесії парламенту висловив доброзичливе ставлення до Фінляндії. Він заявив, що Швеція намагається сприяти приєднанню Фінляндії до скандинавської групи держав і співпрацю між північноєвропейськими країнами «в тому обсягу, який дозволяють умови», вже поширено на Фінляндію.

Я відчував, що офіційний візит очільника держави може мати сприятливий вплив на стосунки між Фінляндією та Швецією, тому повідомив, що з подякою приймаю запрошення Його Величності. Я доручив нашим послам у Копенгагені й Християнії (Осло) делікатно згадати в країнах свого перебування про запрошення Швеції, сподіваючись, що це спонукає прислати аналогічні запрошення й данського та норвезького монархів. І справді, небагато часу минуло, як я зі втіхою отримав прохання Їхніх Величностей приїхати з візитом до столиць Данії й Норвегії.

10 лютого 1919 року я вирушив до Стокгольма зі своїм почтом, до якого входили міністр закордонних справ Енкель, командувач армії — генерал-майор Вілкама, командувач флоту — контр-адмірал барон Індреніус, секретар цивільної канцелярії регента — кандидат юридичних наук К. В. Голма, а також обидва мої ад’ютанти. Крім того, з нами поїхав і секретар міністра Енкеля, перший секретар міністерства закордонних справ Ґ. А. Ґріпенберґ. Шлях ми подолали на криголамі «Тармо», який через вельми скромний інтер’єр і повоєнну пошарпаність аж ніяк не нагадував прогулянкову яхту для очільника держави, що подорожував із почтом, — але à la guerre comme à la guerre! Про старого доброго «Тарма» можна було б багато сказати, але він таки був статечний і широкий, і в крижаних заторах нам не доводилося боятися марнування дорогоцінного часу. Він надійно виконав свій простий обов’язок — доправити регента Фінляндії на вітчизняному судні до шведської столиці, — а якщо там звикли до геть інакшої пишноти при візиті очільника іноземної держави, то що ж тут можна вдіяти.

Стояв променистий зимовий день, коли назустріч «Тармові» на стокгольмському рейді поплив катер, із якого на наш корабель вступили і рапортували мені генерал-лейтенант Б. Мунк і майор К. вон Есен. Історичний, багатий традиціями «Васаорден» стояв на ремонті, внаслідок чого їм теж довелося вдовольнитися куди скромнішим судном, яке, безперечно, ліпше гармонувало з «Тармом». За якийсь час король Ґустав потиснув мені руку й відрекомендував мені інших членів королівського дому, а також сановників, які прибули, щоб привітати мене. Почесна варта з лейб-гвардії «Свеа» справляла розкішне враження в своїх ведмедячих шапках, і короткий шлях, який нам із Його Величністю довелося проїхати в відкритому екіпажі, ми їхали в супроводі кінного ескадрону лейб-гвардії. За кілька хвилин ми прибули до сходів палацу, гренадери, які теж були у ведмедячих шапках, а також драбанти Карла XII з довгими кавалерійськими мечами (якими чудово можна було і бити, і колоти) утворили шпалери, вздовж яких мене провели до наданих мені покоїв.

Незабаром я відвідав Його Величність, який вручив мені орден Серафимів із гарною блакитною стрічкою й голівками янголів. Подякувавши за цю честь, я попросив Його Величність прийняти великого хреста Білої троянди Фінляндії на ланцюжку[46].

Відтак король повів розмову про актуальні для північноєвропейських країн питання і сам порушив проблему Аландських островів. Я зазначив, що ми, фіни, досі вважаємо і завжди вважали Аландські острови частиною Фінляндії — втім, Швеція має право вимагати безпеки для своєї столиці, тому їй годилося б отримати гарантії, які перешкоджатимуть агресії з використанням Аландських островів як військової бази. А що неукріплені Аландські острови потенційно можуть стати однаково небезпечною базою і для Швеції, і для Фінляндії, нам слід разом відповідати за оборону цього архіпелагу. Я роз’яснив свою готовість вплинути на те, щоб Швеції дозволили укріпити один чи два аландські острови й мати змогу стежити за тамтешніми оборонними заходами. Король вважав, що такий дозвіл буде рівнозначним військовому союзу, і Швеція в жодному разі не може на таке погодитися. На це я відповів, що не поділяю його думки й, роблячи пропозицію, гадав, ніби така розв’язка зацікавить і Швецію. Повноваження, надані конституцією 1772 року очільнику фінляндської держави, уможливлюють для мене реалізацію цієї ідеї, додав я. Насамперед ми хотіли назавжди розвіяти роздратування, породжене аландським питанням. Тут король повів розмову в іншу колію, після чого ми пообідали в нечисленному товаристві.

Другу половину дня я провів у товаристві міністра Енкеля, нашого посла в Стокгольмі — державного радника Алексіса Ґріпенберґа, прем’єр-міністра Едена й міністра закордонних справ Гелнера. Під час тривалої розмови на актуальні теми я торкався й пропозиції розв’язання аландського питання, яку вже висловлював королю, виходячи з уявлення, що вона вигідна для Швеції, однак із того, що співрозмовники не продемонстрували великого зацікавлення, зробив висновок, що їм уже відомий мій обмін думками з королем.

Увечері король справив бенкет у палаці. Частування відбувалося в галереї Карла XII, де величезний довгий стіл було сервовано знаними ґуставськими й бразильськими сервізами, а також рясно прикрашено квітами. Під час бенкету Його Величність підвівся й виголосив міцним голосом таку промову:

Після промови пролунав державний гімн Фінляндії, а далі я відповів на привітання короля такими словами:

У програмі наступного дня було відвідання вишуканої кінної лейб-гвардії, де служив мій прадід, поки його в званні майора перевели до полку, розквартированого в Туркуській губернії. Згадкою про це була маленька фотокартка, яку мені колись показали в альбомі. Увечері в Королівській опері давали святкову виставу, атмосфера на якій була щира й тепла.

Від привітань у буржуазній пресі віяло приязню, доброзичливістю й розумінням. Наша поява в колі народів північної Європи була так само приємною, як і природною. Особливе задоволення в мене викликало те, що привітання регенту Фінляндії в одній з газет містило в собі відверте визнання: «Швеція завдячує цьому чоловікові, якого насамперед треба вшанувати за те, що він відбив у Фінляндії навалу варварів зі сходу». Ці слова були особливо втішними — як приємна противага незгідним голосам лівих радикалів, які лунали дисонансом між загалом такими теплими відгуками.

Уночі проти 14 лютого, перед самим від’їздом до Копенгагена, в мене дуже піднялася температура, і лікар заборонив мені їхати. Мене навідав король. Він попросив не турбуватися і спокійно лишатися в палаці, доки я не одужаю. Подякувавши Його Величності за дружню турботу, я сказав, що вже вирішив перебратися на «Тармо». Так буде легше повернутися додому, якщо хвороба загостриться і затягнеться.

У ті два дні, коли я лежав хворий на кораблі, з Копенгагена знову й знову запитували про дату мого приїзду, адже все було для нього готове.

Попри те що я ще не повністю одужав, я вирішив поїхати до Копенгагена спеціальним потягом, наданим мені. Вранці 18 лютого мене зустрів на копенгагенському залізничному вокзалі король Крістіан X, з яким ми поїхали до палацу Амалієнборґ. Королівський екіпаж супроводжували пишний ескадрон гусарського полку і ватага хуліганів, які намагалися влучити в мене сніжками, — і це аж ніяк не означало вияву поваги. Король, із яким ми потрапили під сніжковий обстріл, зі сміхом пожалкував про такий прийом. Я відповів, що мав би більше причин для жалкування, якби ці демонстранти з такою силою виявляли до мене прихильність, але прикро мені, що своїм приїздом я спричинив цей неприємний для Його Величності епізод.

Коли я невдовзі навідався до Його Величності, він вручив мені чудовий орден Слона, на гарній стрічці якого (до речі, такій самій блакитній, як і стрічка ордена Серафимів) у місці перехрещення збоку є білий слоник, на якому сидить чорний чоловічок. Упродовж дня я відвідав королеву й королеву-вдову, а також вручив візитівки іншим членам королівського дому. Увечері відбувся бенкет у величезній рицарській залі палацу Амалієнборґ. Його Величність виголосив промову, в якій висловив сподівання, що Фінляндія долучиться до північноєвропейської співпраці. Відповідаючи на його промову своєю, я розповів, наскільки глибоко вкоренилася в моїй країні дружба до данського народу і які ми вдячні за те, що Данія простягнула руку допомоги в нещодавно пережиті нами важкі часи, коли в наші двері стукав голод. Фінляндський народ радо сприймає побажання співпраці, яке Його Величність мав ласку висловити.

Назавтра вранці король повів мене до замку Розенборґ, показав гарну будівлю і дивні самоцвіти корони, які там зберігалися. Вдень я мав відвідати славетний гусарський полк, але за порадою свого лікаря, на жаль, довелося відмовитися від цього візиту, який напевно потішив би моє старе серце кіннотника.

Під час перебування в Копенгагені норвезький міністр інформував мене про погрози, що їх з приводу мого очікуваного візиту до Християнії висловлювали ліворадикальні кола. Спершу в них ішлося про вуличні демонстрації, потім про відімкнення електричного освітлення в палаці й перекриття водогонів. Проте, як мені було сказано, Його Величність досі сподівався, що мій візит відбудеться. Було вжито належних заходів для забезпечення безперервності надходження світла й води, тому погрози не здавалися дуже страшними. Я твердо вирішив їхати до Християнії і зацікавлено чекав на цей візит. Можливо, мені ще й цікаво було побачити, як надумають виявити свій осуд радикальні елементи міста.

Однак виразне погіршення стану здоров’я змусило мене скоритися категоричній забороні лікаря їхати до Норвегії, і я звелів повідомити королю Гокону VII, що з глибоким жалем мушу перервати свою поїздку і найкоротшою дорогою повернутися додому.

Виправу з данської столиці і поїздку потягом до Стокгольма я здійснив у хворобливому стані. З центрального вокзалу Стокгольма я відразу ж поїхав у порт і ліг у ліжко на «Тармо», який відчалив і вирушив у напрямі батьківщини.

Хоча мене й розчарувало передчасне закінчення поїздки, підсумками її я був задоволений, і мені здавалося, що я зумів внести свою пайку в сприяння взаємодії, якої я так щиро прагнув.

Наступним кроком зовнішньополітичної програми стали нові вибори. 24 лютого парламент було розпущено, і на цьому урочистому заході я зачитав промову, яка з огляду на близьку передвиборну боротьбу стала моїм особистим зверненням до фінляндського народу:

Я зазначив також, що серйозну харчову кризу можна тепер вважати подоланою. Завдяки енергійним заходам уряду і допомозі дружніх держав з’явилася змога забезпечити наш народ, якому без перебільшення загрожував голод, збільшеними й достатніми харчовими пайками.

Перед майбутніми виборами я розумів невтішні перспективи. Те, що частина народу, яка нещодавно продемонструвала свою незрілість, повставши проти закону й уряду, матиме право голосувати, було ризикованою, але водночас шляхетною довірою й жестом примирення з уведеними в оману. Хто сьогодні пригадує собі цей переломний час фінляндської історії, той розуміє, що тоді існувала доконечна потреба в ім’я одностайності створити першу конкретну передумову для подолання прірви, яку породив заколот і поглибила війна.

У передвиборній боротьбі не бракувало гнітючих моментів, адже ліві сили вдалися до ницої агітації. Утім, виборча система, якої дотримувалися на попередніх парламентських виборах, залишалася чинною без жодних змін, і — на цьому варто особливо наголосити — партія, яка лише рік із чимось тому довела країну до краю загибелі, мала такі самі конституційні права, як і консервативні партії, прибічники яких із кривавими жертвами врятували країну від загибелі. Останні отримали додаткових 12 мандатів (120 проти колишніх 108), і це свідчило про втішне оздоровлення суспільства. Найбільшим сюрпризом стало чимале поліпшення результату Аграрної спілки (з 26 мандатів до 42), внаслідок чого вона стала другою за кількістю мандатів партією в парламенті. Особисто я багато чекав від парламентського внеску аграріїв, адже вони репрезентували фінського селянина зі здоровим консерватизмом. Проте майбутнє показало, що без далекоглядних лідерів Аграрна спілка стала непередбачуваним чинником у нашому політичному житті. Впродовж наступних 20 років її фракція взяла негативну позицію в багатьох життєво важливих для країни питаннях, надто в тих, що стосувалися потреб оборони.

На урочистому відкритті сесії парламенту 4 квітня 1919 року я в своїй промові зазначив курс, якого, на мою думку, треба було дотримуватися і в зовнішній, і у внутрішній політиці. На той час я бачив підстави з великим оптимізмом оцінювати наше політичне становище. Причиною дедалі більшої довіри до фінляндського народу навіть із боку держав, що перемогли у всесвітньому воєнному герці, було, безперечно, те, що ми серед неспокою та безладу в світі зберегли статус суверенної держави на засадах законного суспільного ладу, провадили самостійну національну політику і продемонстрували здатність підтримувати порядок у країні. Доказом довіри була готовність союзників запобігти нашому голоду й нестаткам. Ми ще більше могли оцінити по-справжньому дружні відносини з ними. Я заявив про свою впевненість, що формальне визнання своєї незалежності Англією та США фінляндський народ матиме, щойно остаточно доведе, що зробив своєю провідною зорею цілеспрямовану працю для збагачення країни. Умовою спокійного внутрішнього розвитку було поновлення зовнішньої торгівлі в тому обсязі, який дозволить відновити нормальне економічне становище. З цією метою за кордон уже поїхали повірники у торговельних справах. Досягнення зовнішньополітичних цілей передбачало тактовність і ефективну співпрацю між парламентом та урядом, шляхетною метою якої завжди мусили бути суверенітет і благо нашої Вітчизни.

Далі я торкнувся актуального питання нової конституції і висловив думку, що в теперішніх умовах лише конституція, що надасть урядові достатнє коло повноважень, може забезпечити збереження і спокійний розвиток держави. Я застеріг від експериментів і хибних цілей, які замість зосередити сили в країні на продуктивну працю, марнуватимуть їх на політичні чвари. Ще одним життєво важливим питанням була остаточна організація армії та її готовість до війни. Його розв’язанням мала стати спроможність Фінляндії наполегливо обороняти свої відповідальні й почесні позиції крайнього форпосту Заходу. При укладанні державного бюджету треба було брати до уваги незаможний прошарок населення, завершити земельну реформу і запровадити загальне обов’язкове навчання.

Усі партії вийшли з виборів із новими гаслами й новими обличчями, тому для формування уряду знадобилися тривалі перемовини і роздуми. Для створення коаліції на широкій основі я доручив формування уряду центристові, кандидату юридичних наук Каарло Кастрену, який зараховував себе до лібералів. Я не заперечував проти залучення до уряду соціал-демократів, але коли вони заявили, що не візьмуть на себе урядову відповідальність, якщо до нової коаліції увійдуть і праві, звичайно, годі було зреалізувати ідею співпраці. Соціал-демократів дуже дратувало те, що доручення отримав не міністр освіти попереднього уряду — професор Сойнінен, який самочинно намагався сформувати уряд. Ось вам і приклад того, що бувало на початках нашого парламентського життя!

З прикрістю я мусив зауважити, що велика частина фінляндського народу не зрозуміла глибинної мети визвольних змагань і значення досягнутих цілей. Моє ставлення до юридичного врегулювання наслідків заколоту й моя особиста роль у розв’язанні цього питання, як я помітив, теж були невідомі широкому загалу. Гуманної політики, яку я провадив на посту головнокомандувача навесні 1918 року, коли виступав проти ув’язнення в таборах геть усіх заколотників, я вирішив дотримуватися і будучи регентом. 1 квітня 1919 року вийшов указ про закінчення діяльності суду з державних злочинів, а в червні — ще один, який стосувався амністії. Таким чином було випущено на волю всіх учасників заколоту, крім тих, що скоїли вбивство, підпал чи інші порівнянні тяжкі злочини. Свою зацікавленість долею політв’язнів я продемонстрував, крім того, перевіркою наприкінці березня в’язниці в місті Таммісаарі й ужитими заходами для усунення тамтешніх хиб.

Кабінет Кастрена, буржуазний коаліційний уряд, було призначено 17 квітня. Пост міністра закордонних справ обійняв д-р Рудольф Голсті, міністром оборони залишився генерал-майор Вальден, а важке завдання поставити на ноги фінанси держави було покладено на дійсного статського радника Ауґуста Рамсая. Аграрну спілку репрезентував темпераментний письменник Сантері Алкіо. Новий уряд мав підтримку 60 % парламенту після того, як соціал-демократи перейшли в опозицію. Дехто серед них зайшов так далеко, що почав вимагати відставки регента, який не подбав про представництво партії в уряді.

Новими парламентськими виборами Фінляндія виконала останню з умов, поставлених Парижем і Лондоном для початку нормалізації відносин, і все свідчило про те, що наші зусилля не минули даремно. 8 березня французький уряд повідомив про свій намір прислати до нашої країни дипломатичного представника і про те, що відповідну ухвалу було зроблено ще до того, як стали відомими підсумки парламентських виборів. Цей захід пояснили задоволенням французького уряду після звернення регента до народу Фінляндії та його політикою. 22 березня з Форин-офісу повідомили міністрові закордонних справ Енкелю, який транзитом через Лондон прямував до Парижа, що вже існує принципова ухвала про визнання фінляндської незалежності. Це запевнення кілька днів по тому повторив заступник міністра закордонних справ лорд Керзон, який тоді твердо наголосив, що Англія, довівши до відома свою позицію, хоче зміцнити становище регента напередодні сесії парламенту і що в Англії його вважають єдиним, хто з належним авторитетом може керувати державою. Під час свого відвідання Орсе міністр Енкель дізнався, що пропозиція про неучасть Фінляндії та Польщі в мирній конференції на Принцових островах виходила від президента США. Отже, ініціювавши таку пропозицію, президент Вілсон теж опосередковано визнав незалежність Фінляндії.

Незважаючи на це сприятливе передвістя, ми 23 квітня довідалися від нового міністра закордонних справ Голсті, який тоді перебував у Парижі, що один із представників Держдепартаменту заявив, буцімто Фінляндії слід погодитися на розгляд питань щодо її кордонів на мирній конференції. Міністр Голсті підтримав цю пропозицію, але з огляду на те, що ні я, ні уряд не вважали такі заяви рекомендованими, дістав доручення повідомити, що Фінляндія може прийняти визнання де-юре лише на основі територіальної недоторканності держави. Виступ із попроханою заявою створив би небезпечний прецедент. Наша непохитність, наскільки мені відомо, не спричинила відкладення розгляду справи — піддатливість могла мати зворотний ефект.

У цей момент фінляндська справа несподівано знайшла заступника в особі Герберта Гувера, американського «харчового диктатора», який перебував у Парижі. В листі, надісланому 27 квітня президентові Вілсону, він підтримав негайне визнання нашої незалежності, посилаючись на демократичність щойно проведених виборів і широку парламентську основу нашого уряду. Фінляндія, писав пан Гувер, заслуговує на всіляку підтримку в своєму важкому становищі й гострій харчовій кризі. Лише по офіційному визнанні можна буде розблокувати в американських банках чималі суми для закупівлі харчових продуктів. Хоча в певних колах і було бажання стверджувати, що генерал Маннергейм кидає негативну тінь на новий фінляндський уряд, американському урядові мало б вистачити того факту, що підвалини демократичних інституцій закладено під його керівництвом.

Неквапливість Англії та США в офіційних визнаннях мене не турбувала. Ми могли спокійно чекати, покладаючись на обіцянку, дану мені міністром закордонних справ Пішоном.

І довго чекати не довелося. Ще 3 травня це питання за американською ініціативою було поставлено на обговорення в Раді закордонних справ у Парижі. Тоді французький делегат, міністр закордонних справ Пішон, зазначив, що його уряд уже визнав незалежність Фінляндії. Щоправда, дипломатичні стосунки було на деякий час розірвано, але тепер їх поновлено, після того як генерал Маннергейм призначив новий уряд: Фінляндія вже має дипломатичного представника в Парижі. Уряд Франції неодноразово рекомендував союзникам піти за її прикладом і підтримав розв’язання цього питання відповідно до пропозиції американського делегата.

Представник Англії, лорд Гардінґ із Пенсгерста, сказав, що британський уряд теж підтримує пропозицію, бо вона сприяє зміцненню позицій генерала Маннергейма і фінляндського уряду, а крім того, таке визнання можна вважати одним із заходів для запобігання поширення більшовизму. Утім, він вволів, щоб уряд Фінляндії погодився на розгляд питання кордонів Петсамо й Аландських островів на мирній конференції й заявив про своє бажання амністувати учасників заколоту, які в Мурманську вступили на службу Британії. Слід рекомендувати фінляндському урядові видати декларацію стосовно цього питання.

Представник Японії, барон Макіно, який не мав повноважень свого уряду щодо цього питання, сказав, що особисто схвалює пропозицію. Утім, на додаток він висловив сподівання, що фінляндському урядові повідомлять, що керівник білих росіян Юденич має отримати карт-бланш на наступ на Петербург територією Фінляндії, що набагато полегшить йому операцію.

Коли французький делегат висловився щодо беззастережного визнання Франції, американець м-р Лансінґ теж виступив проти того, щоб ставити умови, й дискусія завершилася рекомендацією на адресу Англії та США невідкладно поставити крапку в цій справі. Англія визнала незалежність Фінляндії 6 травня 1919 року, США — наступного дня. 23 і 27 червня за їх прикладом те саме зробили Італія та Японія.

Обмін нотами між британським та американським урядами засвідчив, що визнання цих держав не обтяжене жодними умовами й застереженнями. Невдовзі ми радо прийняли в Гельсінкі британський флот, візит якого свідчив про зростання зацікавлення балтійським регіоном і російською проблемою.

Тепер наші міжнародні відносини мали тривку основу. Внутрішня ситуація теж стабілізувалася. Річницю маршу визвольної армії до столиці ми справляли зі свідомістю того, що праця, для якої заклала підвалини перемога нашої зброї, впродовж року дала результати.

Одним із проявів радості з нагоди нещодавно здобутої свободи став великий академічний урочистий захід, традиційна промоція магістрів і докторів, організована в останній день травня 1919 року. Тоді мені як мандрівнику-досліднику було надано звання почесного доктора філософії в Гельсінському університеті. Крім того, мою доньку Софі вибрали головною плетільницею вінків, і це дало мені приємну нагоду побачити промотованих у себе в гостях. Ця перша промоція в незалежній Фінляндії була поважним і ефектним святом, на якому панувала велична патріотична атмосфера.

Як зазначено вище, керівництво білих росіян, насамперед колишній міністр закордонних справ Росії Сазонов, робило все можливе для відстрочування визнання фінляндської незалежності, доки Установчі збори Росії матимуть нагоду затвердити державно-правові стосунки між нашою країною та новоутвореною російською державою. Це було непослідовно, адже за визнанням ішло ще й намагання спонукати Фінляндію взяти участь у військовій кампанії проти Петербурга. Це питання знову набуло актуальності навесні і влітку 1919 року.

Сили білих росіян від кінця 1918-го були поділені на три головні групи. Першою з них командував адмірал Колчак, якого росіяни в листопаді, а згодом і держави Антанти визнали очільником держави. Ця зібрана в Сибіру армія в березні 1919 року перебралася через Урал і дійшла до Пермі й Уфи. Друга група під командуванням генерала Денікіна, яка оперувала на півдні Росії, в травні 1918 року пішла маршем на північ і 13 жовтня прибула до Орла. Третя і найменша група, так званий Північний корпус, була дислокована в Естонії, і командував нею генерал Родзянко, мій колишній молодший однополчанин-кавалергард. Верховне командування Північного корпусу перебувало в руках генерала Юденича, і його підтримував «Уряд Російської Північно-Західної області», який виник під британським патронатом. Матеріальну допомогу Юденичу теж надавала Англія, представником якої при ньому був генерал сер Г’юберт Ґоф, командувач 5-ї британської армії, яка воювала під час Першої світової війни на Західному фронті.

Від початку естонської визвольної боротьби питання про участь Фінляндії в наступі на Петербург стало темою розмов у побуті і в пресі. Обговорював його і уряд, який, утім, узяв стосовно таких планів негативну позицію, адже білі росіяни не визнавали нашого суверенітету, а таке визнання за всіх обставин було доконечною передумовою для початку обговорень. Щоправда, серед них уже тоді були лічені охочі купити наше сприяння за визнання незалежності, але такі спроби закінчилися через рішучий опір Сазонова, який схилив на свій бік і адмірала Колчака.

Незважаючи ні на що, генерал Юденич до останнього сподівався на диво, яке уможливить для нього наступ на Петербург через Карельський перешийок. З цією метою він від січня 1919 року перебував здебільшого в Гельсінкі. А що позиція керівництва білих росіян у справі визнання лишалася негативною, його місія в Фінляндії була безнадійною. Я кілька разів приймав генерала Юденича, який завдяки лаврам, зібраним у боях на Кавказі проти турків, був у російській армії відомим і шанованим офіцером. Тому я сподівався, що познайомлюся в його особі з авторитетним чоловіком, але, на мій подив, він якось не справляв враження активної людини, а крім того, йому, як мені здалося, геть бракувало рис, які мали б бути в політичного й військового лідера з таким статусом і в такій безнадійній ситуації. Зустрівшись із Юденичем, я ліпше зрозумів, чому він тепер не має авторитету ні серед естонців, ні серед співвітчизників. Крім того, керівники білих росіян, як я помітив, побоювалися, що фіни виношують плани самостійної операції проти Петербурга, тому я пояснив Юденичу, що це не так. Генерал Родзянко листом попросив надати інформацію про наші можливі плани наступальних операцій і водночас сам сповістив про намір здобути місто з півдня[47].

У червні 1919 року більшовики завершили масування війська проти адмірала Колчака й 9 червня розпочали контрнаступ, завдяки якому швидко відвоювали Уфу. Тепер Колчак зазнавав невдачі за невдачею — головно тому, що його чеські дивізії відмовлялися служити. 24 червня я дістав від нього телеграфом повідомлення про початок спільної операції проти Петербурга. У той самий час Сазонов упрохував уряди в Парижі й Лондоні натиснути на фінляндський уряд. На початку липня з верховної ради союзників надійшло повідомлення про те, що «уряди країн Антанти не мають нічого проти здійснення фінляндським військом операцій проти більшовиків», — доволі платонічна декларація, яка, зрозуміло, не мала жодних наслідків.

Щоб остаточно роз’яснити ставлення фінляндського уряду до питання спільних операцій проти Петербурга, я повідомив адміралу Колчаку, що визнання нашої незалежності є найпершою умовою зацікавленості Фінляндії успіхами білих росіян.

Знаючи непохитну позицію білих росіян у питанні неподільності Росії, я практично не сподівався, що Колчак повторить своє прохання. І справді, відтоді адмірал не озивався. Згодом я дізнався, що Колчак заборонив генералу Юденичу укладати будь-які угоди з Фінляндією. Генерал Денікін теж, здається, висловив протест, бо я «втручаюся у внутрішні справи Росії». Росію треба визволити без чужої допомоги.

Юденич поїхав з Фінляндії наприкінці липня 1919 року, щоб узяти на себе командування Північним корпусом, який тепер називався Північно-західна армія. У її складі було менш як 20 000 вояків.

Коли він відвідав мене на прощання, я подякував за виявлену увагу, побажав успіху його прагненням, заявив, що радо бачитиму його нашим сусідом по той бік річки Раяйокі, й наостанок сказав, що як колишній російський генерал можу лише поспівчувати йому.

«Чого це?» — з подивом запитав Юденич, а я відповів, що успіх з армією, більшість якої зібрано з дезертирів[48], видається мені малоймовірним.

Генерал Юденич тримався пасивно до 10 жовтня, коли почав наступ на Петербург, поки генерал Денікін наближався до Москви. Після десятидобових боїв Юденич опинився за 30 кілометрів від мети, але далі воєнне щастя відвернулося від нього. Навіть за підтримки британських танків його армія нічого не могла вдіяти з назбираними Троцьким численнішими загонами. Опинившись у дуже скрутній ситуації, Юденич мусив відступити до Естонії, де Північно-західну армію було невдовзі розформовано.

Для ілюстрації умов, у яких існувала армія генерала Юденича, можна згадати епізод, розказаний генералом Ліндером. У ті часи він відвідав Естонію для ознайомлення з ситуацією й коли разом з генералом Ґофом подався з Юденичем на якусь фронтову ділянку, той не зміг знайти жодного свого підрозділу!

У січні 1920 року Радянський Союз визнав незалежність Естонії. Наступ червоних на генерала Денікіна теж завершився успіхом. Під час тих подій я вже не був регентом Фінляндії.

Якщо повертатися до наших внутрішньополітичних проблем літа 1919 року, то центральним питанням можна назвати ухвалення нової конституції. Після того як монархісти обпеклися на німецькій авантюрі, стало зрозуміло, що про монархічну конституцію вже йтися не може. В принципі, я був монархістом, але аж ніяк не сліпим, щоб не бачити, що й республіканська конституція, якщо вона лиш гарантує міцну державну владу і суспільний лад, може забезпечити збереження і збагачення держави. Саме це я мав на увазі, коли звертався до Сенату 16 травня 1918 року і казав, що треба доручити кермо фінляндського державного корабля «твердій руці, до якої не сягатимуть партійні суперечки і якій не доводитиметься йти на компроміси й продавати державну владу за безцінь».

Поданий урядом проект республіканської конституції базувався на розробках професора К. Ю. Столберґа. 13 травня він надійшов до парламенту, де проти нього виступили ліві сили. Найбільше думки розійшлися в питанні про порядок виборів президента, право президента накладати вето на ухвалені парламентом закони, розпускати парламент і призначати нові вибори. Соціал-демократична фракція палко опонувала наданню президенту таких широких повноважень — насамперед права розпускати парламент. Були й такі, хто вважав, що президент узагалі не потрібен і носієм верховної влади може стати прем’єр-міністр — лишаючись при цьому на своїй посаді. Соціал-демократи до останнього боролися проти того, щоб президента держави вибирали спеціальні вибірники, й хотіли покласти вибір президента на парламент. Я вважав, що така система призведе до залежності президента від парламенту, тому був проти. Розмови на цю тему з найвидатнішими фінляндськими правознавцями, професорами Германсоном, Вреде й Еріхом, зміцнили мою думку.

Утім, врешті-решт я дав згоду на те, що перші вибори президента проведе парламент, але сказав, що не маю наміру затверджувати закон, якщо не буде зважено на мою позицію щодо виборів. Додатковою причиною компромісу було те, що я хотів виразно продемонструвати своє ставлення до виборів, де мене самого можуть висунути кандидатом. Мені не хотілося лишатися коло державного керма після виконання взятої на себе місії; до того ж майже не було сумнівів, що пост президента мені не дістанеться, якщо вибори проводитиме парламент, — на цю обставину, звичайно, сподівалися ліві партії. А, крім того, я хотів уберегти країну від іще однієї виснажливої передвиборної кампанії.

Я радо зауважив, що позицію уряду підтримала більшість парламенту. Вона схвалила прагнення уряду створити сильну державну владу шляхом досягнення необхідного балансу між законодавчою та виконавчою гілками. Тому народ мав вибрати президента за посередництвом 300 уповноважених на це вибірників. Президенту було надано право розпускати парламент і призначати нові вибори. Крім того, він діставав право суспензивного вето, отож мав змогу на якийсь час не дозволити набути чинності законам, які, на його думку, не міг затвердити.

Не бракувало голосів, які радили мені не підписувати конституцію в затвердженій парламентом формі. Непідписання означало б нові вибори, а їх я хотів уникнути. А ще мені рекомендували відкласти підписання, щоб цим дати країні можливість убезпечити становище фінляндського населення Східної Карелії, взявши активну участь у боротьбі з більшовизмом. Річ у тім, що час підписання конституції збігся з зазначеним вище епізодом, коли з нами зв’язувався адмірал Колчак. Але коли спілкування урвалося після моєї заперечної телеграми, а інтерес і сприяння Антанти оприявнилися з певною невиразністю і без накладання на нас зобов’язань, у мене, на мій погляд, не було передумов для реалізації будь-яких планів воєнних дій. Не хотів я, крім того, і спричинити ще одну кризу, а тому, бажаючи добра країні, дав перегоріти всім ідеям, пов’язаним із початком яких-небудь дій.

Я затвердив нову конституцію 17 липня 1919 року. Так було скасовано стару конституцію 1772 року, часів Ґустава ІІІ.

Коли я пишу ці рядки, фінляндській конституції минає 30 років. Коли тепер, на тлі подій, що відбулися за три останні десятиріччя, проглянути цей основний закон, на якому ґрунтується наше народовладдя, навряд чи можна засумніватися в його цінності й придатності. Він створив лад і баланс, сприяв спокійному й гармонійному розвитку в мирний час і продемонстрував, що витримує й випробування війною. Той факт, що президент за конституцією має більше влади, ніж очільники інших європейських країн, де тоді йшло укладання нових конституцій, істотно вплинув на щасливий стан речей. Після того багато країн, зокрема й великих, або змінили, або скасували свої конституції.

З огляду на це я хочу назвати кілька вад, які, на мою думку, погіршують наш основний закон. Якщо президент не має змоги виконувати свої функції, їх перебирає на себе прем’єр-міністр. Хоча ця норма і стосується лише тимчасових обставин, вона суперечить принципу, за яким очільник держави має бути незалежним від парламенту. Беручи до уваги велику завантаженість президента, було б доцільно запровадити посаду віце-президента. Особі, яка її обійматиме, далебі не бракуватиме завдань, гідних відповідального посадовця. Для президента, самотнього в своєму палаці, його підтримка буде бажаною допомогою.

Те, що народний депутат може ввійти до складу уряду, теж варто переглянути. Ще Національні збори під час Великої французької революції постановили, що їх члени не мають права ставати на державну посаду, і я переконаний, що така норма стосовно членства в Державній раді була б доречною і в нашій парламентській системі, де ефективно сприяла б сталості уряду. Принаймні було б справедливо, якби народний депутат після входження до складу уряду автоматично позбувався мандата. Фінляндські уряди зазвичай довговічніші, ніж уряди багатьох інших парламентських країн, але завада народному депутатові ставати міністром додала б авторитету урядові й стала б певною запорукою того, що уряд стоятиме над партійними інтересами. Народний депутат зазвичай зцементований з партійною політикою — настільки, що міністр у парламенті часом голосує проти уряду, де сам перебуває. Функції члена уряду, а надто прем’єр-міністра, настільки складні, що для нього слід забезпечити і змогу спокійно працювати, і час на те, щоб зосередитися на справах країни. Те саме стосується і депутата.

Сприяло б спокійному внутрішньому розвитку і підвищення вікового виборчого цензу, а також віку, який дає право балотуватися на виборах народних депутатів. Первісно кожен громадянин Фінляндії, якому до виборів минуло щонайменше 24 роки, мав право обирати й бути обраним. На жаль, мінімальний вік було згодом знижено до 21 року, а тепер уже ходять розмови про 18. Завдяки підвищенню вікового цензу було б збільшено компетентність парламенту, а старшому та зрілішому депутатському корпусу було б легше триматися осторонь від партійних чвар і об’єднуватися у великих питаннях. Як можна вимагати, щоб юнаки, які заледве встигли почати життєву боротьбу, могли розумітися на часто складних життєво важливих для нації питаннях і визначитися з позицією щодо них? З низьким мінімальним віком члена парламенту пов’язані й інші вади — зокрема те, що молоді чоловіки завдяки партійному апарату мають змогу досягти високого адміністративного становища без потреби здобути належні професійні знання чи розвинутися в школі життя.

Ці зауваги навряд чи можна назвати недемократичними. Фінляндський народ узагалі став досвідченішим, бо його середній вік упродовж ста минулих років збільшився приблизно на двадцять років, а отже, цьому процесу не слід опиратися додаванням впливу юнацькій некомпетентності і недосвідченості. Нехай розуміє молодь, що її уявлення про злободенні питання формуються завдяки найліпшому наставникові — досвіду!

Наближався час перших наших президентських виборів. Сам я хотів відійти від справ, щоб відпочити й жити тепер як приватна особа після тривалої й виснажливої військової кар’єри. Крім того, за останні роки мені набридли постійні й затяжні партійні чвари. Затвердивши конституцію, я вважав, що виконав своє завдання на посту регента, й вирішив не погоджуватися балотуватися в президенти.

Однак щойно стало відомо про це моє рішення, як я почав зазнавати потужного тиску. По всій країні лунали апелювання до мого почуття обов’язку, і до мене особисто приходили делегації та друзі, які намагалися умовити змінити рішення. Врешті я піддався тиску. Остаточно зламав мій опір генерал-майор Вальден, відданий друг, який вимагав не зраджувати й цього разу тих, хто досі покладався на мене. Важкі слова він адресував мені, запитуючи:

«Ну а що ж тоді ми, решта, — ти думаєш, я сиджу в уряді задля розваги?»

Президентські вибори відбулися 25 липня 1919 року, і їх результати були очікуваними: я отримав 50 голосів проти 143, відданих за професора К. Ю. Столберґа. Мою кандидатуру підтримали Коаліційна партія і Шведська народна партія. Відповідно до конституції новий президент відразу ж заступив на посаду.

Під час виборів я лікувався на курорті в селі Рунні, що в провінції Саво. Там я отримав телеграму від Державної ради, в якій мене офіційно поінформували про результати виборів і подякували за плідну співпрацю. Від новообраного президента 30 липня надійшов відкритий лист:

На наступний після виборів день у пресі було опубліковано заклик. Його автори, чимало визначних громадян, запропонували народу зібрати подарунок і вручити його мені разом із подячним адресом.

На початку серпня мене відвідав у Рунні прем’єр-міністр Кастрен, якому було доручено запитати, чи погоджуся я очолити збройні сили. Він переказав особисте побажання президента Столберґа, щоб цей пост обійняв саме я. Під час розмови я заявив, що можу поміркувати над цією пропозицією лише в тому разі, якщо президент і уряд поручаться, що новий уряд своїми діями уможливить для мене відповідальність, нерозривно пов’язану з обороною країни. На цьому ми й розійшлися: прем’єр-міністр не отримав від мене достеменної відповіді.

8 серпня я написав прем’єр-міністрові й попросив надати мені інформацію про склад майбутнього уряду, а також про його програму, надто щодо питань оборони. Відповіді на цей лист я не отримав, зате мені телеграфували пропозицію стати представником Фінляндії в Парижі. Вже з цього я зрозумів, що не існує можливості виконати умови, які я вважав конче потрібними, щоб очолити збройні сили країни.

16 серпня я відвідав президента Столберґа і поставив йому — не висловлюючи жодних особистих думок — ті самі запитання, що й раніше прем’єр-міністру. Зі сказаного я зробив висновок, що не можу сподіватися на його цілковиту підтримку на запропонованому мені відповідальному посту.

У наступні тижні центристські й ліві газети друкували для читачів розповіді про умови, на яких я погодився обійняти посаду головнокомандувача: треба оголосити воєнний стан, армія має піти на Петербург, мені слід надати необмежені повноваження вибирати вище військове керівництво та інше в такому стилі. Усі ці відомості були висмоктаними з пальця.

Завдання, яке я взяв на себе в грудні 1918 року, було виконано, а керівництво державою передано в інші руки. Я дуже вдячний тим, хто своєю довірою полегшували мою відповідальність і підтримували мене. Мене і гріли, і зміцнювали симпатія й доброзичливість, які діставалися мені, відколи я в статусі регента зійшов на берег у Турку. Для налагодження контактів із населенням я їздив сільською місцевістю, почавши з Пог’янмаа, де спалахнуло було полум’я визвольної війни. Першу річницю народного повстання я провів зі своїми побратимами в Ваасі, потім заїхав до Оулу й Гяме. У лютому настала черга Карелії та Саво, а в травні я відвідував Варсінайс-Суомі.

Коли я повертався автомобілем із Рунні, мене дуже тішили спонтанні привітання народу. Поголос про мою поїздку випереджав мене, і скрізь, де я проїздив, дороги й вулиці були облямовані юрбами, які вигукували мені: «Слава!». Привітання досягли апогею, коли я прибув до Гельсінкі. Фінляндські шуцкори, які вибрали мене своїм почесним командувачем, зібралися для параду. Біля пам’ятника Рунеберґу, де 16 травня 1918 року я приймав парад з нагоди закінчення визвольної війни, я ще раз обвів поглядом сірі лави, помітив в очах учасників параду відданість і саможертовність, загострені спільною боротьбою, і спитав себе, куди мене далі занесе доля.