Джеймс Гедлі Чейз Стерв’ятник - птах терплячий

Розділ перший

Феннел прокинувся миттєво: його розбудив вроджений інстинкт — нюх на небезпеку Чоловік відірвав голову від подушки та прислухався. Його огортала абсолютна темрява — хоч в око стрель. Лише тихий плюскіт води об бік пришвартованого судна порушував тишу. Поруч мирно сопіла Мімі. Спокійно й ритмічно поскрипувала баржа, гойдаючись на хвилях повноводної ріки. Верхню палубу монотонно заливав дощ. Усі ці звуки присипляли. «Чого ж я так раптово прокинувся?» — запитав він сам себе.

Упродовж останнього місяця Феннел жив під постійним страхом смерті, тому всі його почуття лише загострилися. Він знав: небезпека близько. Здавалося, що її можна навіть унюхати.

Чоловік мовчки простягнув руку під ліжко й стиснув пальцями руків’я поліцейського кийка. До одного з його кінців було припасовано шматок велосипедного ланцюга, який перетворював палицю на страшну, смертоносну зброю.

Тихенько, щоб не розбудити жінки, яка спала поряд, Феннел відгорнув ковдру з простирадлом і вислизнув із ліжка.

Він завжди дуже охайно складав свій одяг на стільці біля ліжка — і байдуже, де ночував. Коли ти постійно боїшся смерті, то життєво необхідно вміти швидко знаходити одяг і вбиратись у темряві.

Одягнувши штани, Феннел почав натягати черевики з гумовою підошвою. Жінка в ліжку тихенько зітхнула й перевернулася на інший бік. Стискаючи у правиці кийок, Феннел мовчки підійшов до дверей. Він ретельно вивчив планування баржі, тому темрява йому не заважала. Чоловік намацав добре змащений засув і відімкнув його, а тоді повернув дверну ручку. Прочинивши двері на кілька дюймів, визирнув у дощ та пітьму. Хлюпання води об борт баржі й гучний шум дощу приглушували інші звуки, проте вони не могли надурити Феннела. У мороці чаїлася небезпека — ще й така, від якої волосся ставало дибки.

З усією обережністю Феннел ще трохи прочинив двері та зміг розгледіти тьмяні обриси палуби у світлі ліхтарів із набережної. Ліворуч мерехтіло сяйво лондонського Вест-енду[1]. Чоловік знову прислухався, та нічого тривожного не почув. Але небезпека чатувала... Феннел був певен у цьому. Він присів, а тоді розпластався й ковзнув на холодну, мокру палубу. Дощ періщив по його голих дужих плечах. Чоловік подався вперед, а його рот викривився у хижому вищирі.

За п’ятдесят метрів від пришвартованої баржі маячів весловий човен, який плив просто до Феннела. У тому човні сиділо четверо кремезних чоловіків — обриси їхніх голів і плечей вирізнялися на тлі далеких вогнів. Один із гребців веслом спрямовував човен до баржі: його рухи були тихими й обачними.

Феннел ковзнув далі на палубу, ще міцніше стискаючи руків’я кийка, — і продовжував вичікувати.

Назвати Феннела сміливим було б помилкою, як і хибно вважати хоробрим леопарда. Той утікатиме, доки матиме змогу, але, загнаний у кут, він стане найнебезпечнішою і найлютішою з усіх почвар, що водяться у джунглях. Феннел був схожим на леопарда: доки йому лишався хоча б один шлях для відступу, він утікав, але, вскочивши у пастку, він немов обертався на холоднокровну тварину, зосереджену тільки на самозбереженні, — й байдуже, до яких засобів доведеться вдатися.

Феннел знав, що рано чи пізно вони знайдуть його. І ось вони тут — мовчки підпливають до нього. Невпинне наближення човна позбавило втікача всього, крім гарячкового бажання захиститися. Він втратив страх тієї миті, коли напевне дізнався, що Мороні підписав йому смертний вирок.

Чоловік вдивлявся у човен, який підпливав усе ближче. Переслідувачі знали, що Феннел небезпечний, тому бездумно ризикувати не наважувались. Усі четверо хотіли піднятися на борт, хутко заскочити в спальню й задушити його, добряче перед тим розпанахавши тіло ножами.

Феннел чекав, відчуваючи холодний дотик дощу до голих плечей. Стерновий занурив лопать у воду та легенько гребнув. Хитнувшись, човен іще швидше поплив по відкритій всім вітрам водній гладіні.

Утікач залишався невидимим у тіні. Феннел гадав, що він обрав дуже зручну позицію. Вороги, найімовірніше, піднімуться на баржу десь за чотири метри від місця, де він лежить.

Гребець обережно вставив у кочет весло, ніби воно було зроблене з цукрової вати, і поклав його вздовж трьох лавок човна. Тепер він міг посунути судно впритул до борту.

Чоловік, котрий сидів на передній лавці, підвівся й нахилився вперед. Він підтягнув човен до баржі й, стрибнувши як справжній спортсмен, видряпався на палубу. Розвернувшись, він упіймав за руку товариша, що стрибав за ним. Доки один переслідувач допомагав іншому видертися на борт, Феннел зробив свій хід.

Він вигулькнув із темряви, перетнув слизьку палубу й замахнувся ціпком.

Ланцюг ударив одного з чоловіків в обличчя. Той дико верескнув і заточився, а тоді сторчголов полетів у воду.

Другий переслідувач хутко зреагував: розвернувся і, наставивши ніж, приготувався дати Феннелу відсіч. Однак ланцюг уже обвив шию горлоріза, обдираючи шкіру й відкидаючи нападника назад. Той спробував за щось ухопитись, але марно, тож він горілиць гепнувся у воду.

Феннел чкурнув у тінь, а на його обличчі зазміїлася жорстока посмішка. Він знав: двоє інших переслідувачів не бачили його, бо світло було в них за спинами.

На якусь мить запанувало збентеження. Оговтавшись, стерновий схопив весло і взявся гарячково гребти від баржі. Інший пасажир намагався позатягувати товаришів з води у човен.

Феннел лежав і спостерігав, різко видихаючи повітря крізь розширені ніздрі. Його серце нестримно гупало.

Щойно обох поранених затягли на борт, гребець вставив у кочет і друге весло та щодуху поплив геть від баржі. Феннел не рухався. Якби вони помітили його, то наважилися б вистрелити. Тож він чекав, трясучись од холоду, аж поки човен не зник у пітьмі, і лиш тоді звівся на ноги.

Перехилившись через борт баржі, Феннел змив кров із ланцюга, відчуваючи, як крижаний дощ стікає по штанах. Нападники можуть повернутися знову, і тоді в нього вже не буде шансів: заскочити ворогів зненацька більше не вдасться.

Феннел струсив краплинки дощу з повік. Пора забиратись, і то якнайхутчіше.

Спустившись вісьмома сходинками у велику вітальню, він пройшов до спальні й увімкнув світло.

Жінка сіла на ліжку.

— Що відбувається, Лью?

Він навіть не глянув на неї. Скинув промоклі штани й голяка зайшов до маленької ванної. Господи! Як же він змерз! Феннел відкрив кран із гарячою водою та хвильку зачекав, а тоді ступив під цілющі теплі струмені.

Мімі зайшла до ванної та поглянула на нього набряклими від сну очима. Її довге чорне волосся скуйовдилось, а великі груди ледь не випинали із нічної сорочки.

— Лью! Що відбувається?

Феннел знову проігнорував її запитання. Кремезний і невисокий, він просто стояв під гарячими струменями, доки вода змочувала густе волосся на грудях, животі й у паху.

— Лью!

Відмахнувшись од неї, він вимкнув душ і взяв рушник.

Але жінка нікуди не пішла. Вона стояла біля ванної і дивилася на Феннела зеленими, повними страху очима з темними колами під ними.

— Дай мені сорочку... та не стій як той клятий бовван!

Він відкинув рушник.

— Що трапилось? Я хочу знати. Лью! Що відбувається?

Феннел відштовхнув Мімі й рушив до кімнати. Прочинив навстіж дверцята шафи, витягнув сорочку, яку відразу ж нап’яв на себе, тоді відшукав штани й нацупив їх. Потім він натягнув чорний светр-водолазку, а також чорну куртку зі шкіряними вставками на ліктях. Рухи його були швидкими й рішучими.

Жінка стояла в дверях і спостерігала.

— Чому ти нічого не кажеш? — Її голос вже зривався на крик. — Що відбувається?

Він на хвилю спинився, зиркнув на неї і скривився. Так, вона його влаштовувала, казав Феннел сам до себе, але жоден чоловік при тямі не назвав би її справжньою кралею. А втім, упродовж чотирьох тижнів він мав притулок на цій її миршавій баржі. Зараз, без тонни штукатурки на обличчі, Мімі нагадувала якесь страховисько. Вона була надто гладка. А від її обвислих грудей Феннела вже просто нудило. Тривога й переляк тільки додавали Мімі віку. Скільки їй років... сорок? Та вона його влаштовувала. Мороні знадобилося чотири тижні, аби відшукати його, але тепер пора давати звідси драпака. За три години чи й менше Феннел навіть не згадає про неї.

— Так, невеликі заморочки, — відказав він. — Нічого страшного. Нема чого хвилюватися. Повертайся у ліжко.

Вона зайшла до кімнати. Баржа трохи хитнулася, коли вітер сколихнув річкові води.

— Чому ти одягаєшся? Що ти...

— Просто стули пельку, гаразд? Я йду.

Мімі змарніла на лиці.

— Ідеш? Чому? Куди ти зібрався?

Чоловік витягнув цигарку з пачки, що лежала на столі. Тепер, після гарячого душу, він почувався добре та впевнено, проте розумів: через Мімі будуть клопоти. У неї дуже розвинений власницький інстинкт. Їй подобалася його брутальна манера кохатися... саме тому вона й тримала його тут. І зараз жінки нелегко буде позбутися.

— Шуруй у ліжко. Ще застудишся, — сказав він, міркуючи: «Та начхати на неї». — Мені треба зателефонувати.

Мімі знала, що Феннел бреше, й міцно вчепилась у його руку.

— Ти не можеш кинути мене! Я робила для тебе все! Ти не можеш піти!

— Ради бога, закрийся! — гарикнув Феннел, відштовхнув жінку вбік та підійшов до телефону. Набираючи номер, він зиркнув на наручний годинник. Час — 3:50. Він чекав і прислухався до рівномірних довгих гудків. Потім у слухавці клацнуло і сонний голос запитав:

— Хто це в біса такий?

— Джейсі? Це Лью.

— А щоб тобі! Я ж спав без задніх ніг!

— Заробиш двадцять фунтів, — повільно й чітко сказав Феннел. — Діставай машину й за двадцять хвилин забери мене біля пабу «Корона» на Кінґз-роуд. За двадцять хвилин, не пізніше.

— Ти здурів? Подивися на годинник! Що за дідько? Нікуди я не поїду. Там же дощ періщить як із відра.

— Двадцять фунтів... за двадцять хвилин, — спокійно повторив Феннел. Він чув у слухавці важке дихання Джейсі та уявляв, як скрипить його жадібний мозок.

— «Корона»?

— Так.

— І на що я підписуюся! Ну гаразд. Я вже одною ногою там.

Феннел поклав слухавку.

— Ти нікуди не підеш! — розпашіле обличчя Мімі вкрилося червоними плямами, а її очі запалахкотіли. — Я не дам тобі піти!

Чоловік не зважав на коханку і, квапливо підійшовши до туалетного столика, висунув шухляду й почав витягувати предмети першої необхідності, які там зберігалися: безпечну бритву, тюбик крему для гоління, що його можна наносити без помазка, зубну щітку, три пачки цигарок «Плеєрз» і гребінець. Усі свої пожитки він сховав у кишеню куртки.

Мімі знову вчепилася чоловікові в руку.

— Я ж усе робила для тебе! — зарепетувала вона. — Ти ж зек! Обідранець! Та без мене ти б ґиґнув із голоду!

Феннел відштовхнув жінку та підійшов до полички над фальшивим каміном, де стояла електроплита. Дістав великий китайський запарник. Щойно він торкнувся чайника, як жінка кинулася вперед, намагаючись відібрати посудину. Її погляд оскаженів, а довге чорне волосся вкрило обличчя, перетворюючи Мімі на якусь божевільну відьму.

— Прибери лаписька! — крикнула вона.

Злі вогники у вицвілих зелених очах Феннела мали б попередити Мімі, але жінка надто гарячково намагалася завадити йому оволодіти її заощадженнями.

— Не нервуйся, Мімі, — сказав він. — Я мушу взяти ці гроші. Але потім поверну їх тобі... обіцяю.

— Ні!

Скоцюрбивши пальці, вона дряпнула його по обличчю, водночас зачепивши лівою рукою запарник. Феннел відвів голову назад, а тоді люто вдарив жінку в щелепу. Сила удару відкинула її назад. Мімі впала. Її очі закотились, а голова глухо вдарилась об підлогу. Пальці жінки відпустили запарник — той гепнувся і розбився на друзки. Гроші висипались додолу.

Феннел відсунув убік гору срібла й підібрав маленький згорток десятифунтових купюр. На непритомну жінку він навіть не глянув. Сховавши гроші в кишеню штанів, він забрав свій кийок і вийшов на палубу. Тридцять днів із Мімі здалися Феннелу крейдяними рисочками на дошці, які він щойно витер.

Періщив лютий дощ, а вітер ще й батожив обличчя. Феннел кілька секунд постояв, розглядаючи набережну, — звикав до темряви. Жодного руху навкруги. «Доведеться ризикнути», — подумав він і помчав по сходнях до берега. Він спустився, заховався в темному закутку й прислухався. І знову не почув нічого тривожного. Стиснувши пальцями кийок, він тихо почав скрадатися вздовж стіни у напрямку далеких сходів, що вели нагору.

Йому каюк, якщо Джейсі спізниться. Спершу переслідувачам доведеться зупинити кровотечу: інакше тип, який дістав поранення в шию, зійде кров’ю — наче недорізане порося. Тоді вони зателефонують Мороні й повідомлять про невдачу. Мороні хутенько надішле сюди ще чотирьох чи п’ятьох горлорізів. Феннел прикинув, що має десь півгодинки спокою — точно не більше.

Та йому можна було не хвилюватися. Дійшовши до темного пабу «Корона», Феннел побачив, як поруч гальмує пошарпаний «морріс»[2] Джейсі. Лью перебіг через дорогу, відчинив дверцята машини й заскочив усередину.

— Їдьмо до тебе, Джейсі.

— Зачекай-но, — запротестував той. Вуличний ліхтар освітлював його постаріле щуряче обличчя. — Що взагалі коїться?

Феннел схопив Джейсі за тонке зап’ястя.

— Їдьмо до тебе! — гарикнув утікач.

Джейсі кинув погляд на зловісну складку біля рота пасажира і напівбожевільний вираз обличчя, в якому читалася лють. Старий буркнув, завів «морріса» й увімкнув передачу.

За десять хвилин чоловіки опинилися в маленькій, бідно обставленій кімнаті, освітленій запилюженою, тьмяною лампою, що була ненадійно прикріплена до брудної стелі.

Джейсі поставив на стіл пляшку «Блек-енд-Вайт»[3] і дві чарки. Налив нерозбавленого віскі й похилитав склянкою в брудних руках, сторожко зиркаючи на Феннела.

Джейсі працював на одного букмекера і часом виконував доручення дрібної шпани, аби трохи підзаробити. Він знав, що Феннел — крутий тип. Вони познайомились у в’язниці «Паркгерст», де відбували терміни: Феннел — за озброєний розбій, Джейсі — за спробу підсунути фальшиві десятишилінґові купюри. Після звільнення вони підтримували зв’язок, і Джейсі лестило, що така птиця, як Феннел, цікавиться ним. Але зараз старий дуже шкодував, що знайомий із Феннелом. По злочинному «радіо» він чув, що Феннел пробазікався, і п’ятеро членів банди Мороні потрапили в пастку копів. Джейсі знав, що Мороні підписав Феннелу смертний вирок, але був надто жадібним, аби злегковажити нагодою заробити двадцять фунтів.

Феннел витягнув згорток десятифунтових банкнот Мімі. Дістав дві купюри й поклав їх на стіл.

— На тобі поки це, Джейсі, — сказав він, а тоді додав: — Я лишуся тут на кілька днів.

Тхорячі очі Джейсі розширилися. До грошей на столі він навіть не доторкнувся.

— Не можна, щоб ти тута два дні сидів, Лью. Стрьомно. Вони мене на шматки порвуть, якщо дізнаються, що ти тута був.

— Я теж тебе можу на шматки порвати, — м’яко зауважив Феннел. — І я тут.

Джейсі почухав неголене підборіддя. Його очі безцільно блукали кімнатою, доки старигань зважував усі ризики такого становища. Ймовірно, Мороні зараз спить собі в ліжку, а ось Феннел тут. І він може бути так само небезпечним, як і Мороні.

— Ну, тоді давай так... два дні... ні на годинку більше, — вичавив він.

— За два дні мене вже не буде в країні, — відповів Феннел. — Маю роботу. Можливо, й не повернуся.

Він допив віскі та рушив у другу кімнату, до покоцаного дивана, що правив Джейсі за ліжко. Скинув черевики й улігся.

— Ти спатимеш на підлозі. І вимкни те бісове світло.

— Ну та, — гірко гмикнув Джейсі. — Почувайся, мов удома.

Він потягнувся і вимкнув світло.

За тиждень до цього Ґеррі Едвардс побачив у «Дейлі Телеграф» таке оголошення:

Потрібен досвідчений гелікоптерник для незвичайного тритижневого завдання. Неймовірно висока винагорода. Надсилайте резюме та фотографію. А/с S.1012.

Він перечитав оголошення й замислився. Чоловікові сподобалися два слова: «незвичайне» та «неймовірно». Ґеррі шукав незвичайну роботу і страшенно потребував неймовірних грошей, тому, нічого не сказавши Тоні, він написав лист, адресований абонентській скриньці S.1012. Розповів про свій попередній досвід роботи, наплівши сім мішків гречаної вовни. Ще додав паспортну фотографію та відправив лист.

Минув уже тиждень, тож Ґеррі втратив надію на неймовірні гроші й незвичайну роботу. Того холодного, дощового лютневого ранку він сидів у маленькій, неприбраній вітальні Тоні з чашкою «Нескафе» і проглядав у «Дейлі Телеграф» каталог вакансій.

Ґеррі Едвардс був високим, кремезним чоловіком двадцяти дев’яти років. Його вирізняли мужня врода, усміхнені карі очі й темно-коричневе волосся, що, відповідно до моди, сягало аж до коміра. Рот Ґеррі міг розтягнутися в легкій усмішці або ж стиснутися до небезпечної нитки. Загорнувшись у халат і витягнувши босі ноги, чоловік сидів на потовченій канапі Тоні, коли годинник на стіні саме показував 8:45.

Ретельно проглянувши каталог вакансій, він з огидою кинув газету на підлогу. «Зрештою, скоро таки доведеться чимось зайнятися», — казав собі молодик. Рівно сто тридцять фунтів, п’ять шилінгів і сім пенсів відділяли Ґеррі від миті, коли йому доведеться попросити у Тоні фінансової підтримки. «А на таке, — подумав він без особливої певності, — я б ніколи не пішов».

Ґеррі зустрівся з Тоні Байт на кораблі, що курсував через Ла-Манш між Кале і Дувром. На щастя, дівчина була в барі, коли гелікоптерник здійснював посадку під наглядом двох суворих французьких поліціянтів. Вони не відходили від Ґеррі, аж доки судно не рушило. Коли копи зійшли на берег, Ґеррі життєрадісно кивнув своїм конвоїрам — ті стояли на мокрій від дощу набережній і спостерігали за відплиттям корабля. Його прощання вони проігнорували з кам’яними виразами на обличчях. Тоді Ґеррі спустився у бар першого класу, щоб уперше за три роки замовити собі випити.

Тоні сиділа в барі на табуретці. Її спідничка, навіть коротша, ніж міні, ледь прикривала пах. Дівчина сьорбала гіркий вермут «Чінзано» з льодом. Ґеррі по-молодечому замовив подвійний «Ват 69» і привітався з Тоні. Вона здалася йому дівчиною, з якої чоловіки можуть вітатися, якщо мають шарм, а Ґеррі точно його мав.

Білявій Тоні було двадцять два роки. Її мініатюрне обличчя прикрашали великі блакитні очі з чорними густими віями, яким би навіть корова позаздрила. Окрім того, вона була дуже, ну дуже розкішною.

Дівчина задумливо й проникливо зиркнула на Ґеррі. Вона вирішила, що він — найсексуальніший чоловік з усіх, кого вона тільки бачила, і кров у ній зашуміла. Тоні хотіла здобути його, щоб потім віддатися і кохатися з ним так, як ще ніколи за все своє коротке, сповнене чуттєвих насолод життя.

Вона усміхнулася.

Ґеррі знався на жінках. Він уміло зчитував знаки, тому швидко збагнув, що перед ним — запрошення, яке потрібно прийняти без зайвої делікатності.

У гаманці молодика лежало двісті дев’яносто фунтів: усе, що вдалося отримати від продажу літака незадовго до арешту французькою поліцією. Зараз Ґеррі сяяв упевненістю та готовністю брати бика за роги.

Допивши віскі, молодик усміхнувся й мовив:

— Я хотів би краще познайомитися з тобою. У нас трохи більше години до прибуття. Може, зайдемо в каюту?

Такий прямий підхід Тоні сподобався. Вона хотіла Ґеррі, а ця пропозиція тільки все спростила. Дівчина розсміялась, а тоді кивнула.

Знайти каюту, опустити штори й замкнутися було нескладно. Та стюарду довелося з дюжину разів гримнути у двері, аби нагадати їм, що корабель уже прибув до Дувра, і якщо вони не поквапляться, то спізняться на потяг, рух якого узгоджений із прибуттям судна.

Умостившись біля Ґеррі в порожньому купе першого класу, Тоні по дорозі до Лондона розповіла йому, що вона — успішна модель, має багато роботи й двокімнатну квартиру в Челсі, тож якщо він шукає дах над головою... «Ну, любчику, і чому б нам не жити разом?»

Ґеррі планував якийсь час пожити у дешевенькій кімнаті скромного готелю аж ген на Кромвель-роуд, поки не переосмислить свого становища і не підшукає якогось пристойного заробітку. Тому зараз він і не думав вагатися.

І ось він мешкає з Тоні уже добрих три тижні, розтринькує рештки своїх запасів, але досі не знайшов прибуткової роботи. Тепер, коли жодних перспектив не передбачалося, він починав хвилюватись. Однак Тоні сприймала усе це як звичайний жарт.

— Чому ти так переймаєшся, мій великий чудовий звіре? — запитала вона минулого вечора, стрибнувши йому на коліна і кусьнувши за вухо. — У мене є всі гроші на світі! Краще покохаймося!

Ґеррі допив уже майже холодну каву, скривився й підійшов до вікна, щоби подивитися на повільний дорожній рух і квапливий потік чоловіків та жінок, які поспішали на роботу, ховаючись під парасольками.

Він почув шум біля вхідних дверей: у скриньку кинули листи.

Щоранку Тоні отримувала безліч листів від непримітних юнаків, які обожнювали її, але Ґеррі сподівався знайти щось і для себе. Він витягнув зі скриньки п’ятнадцять листів, швидко їх проглянув і знайшов лист, адресований йому. Конверт ручного виготовлення із необрізаним краєм справляв враження. Ґеррі розірвав його і витягнув аркуш паперу.


Готель «Королівські вежі»,

Лондон - W.I.

Містере Ґеррі Едвардс, чи не була б Ваша ласка зайти за вказаною адресою 11 лютого об 11:30 і запитати містера Армо Шаліка?

(Щодо оголошення в «Дейлі Телеграф», а/с S.1012)


«Звісно ж», — міркував Ґеррі. Він обов’язково зайде до містера Армо Шаліка. Таке ім’я й така адреса за версту пахли великими грішми.

Ґеррі поніс лист до маленької спальні.

Тоні лежала на животі й міцно спала. Її нічна сорочка задерлася, виставляючи напоказ красиві довгі ноги.

Ґеррі сів на край ліжка й замилувався дівчиною. Вона й справді була неймовірно вродливою. Піднявши руку, молодик різко ляснув красуню по голих сідницях. Дівчина вигнулася, стулила ноги, кліпнула й через плече поглянула на коханого. Він знову ляснув її по сідницях — Тоні квапливо розвернулася й сіла.

— Це зґвалтування! — заявила вона. — Де мої трусики?

Ґеррі знайшов білизну в іншому кутку ліжка й простягнув дівчині. Тоні поглянула на неї і всміхнулася.

— А вона мені потрібна?

— Гадаю, все-таки ні, — хижо посміхнувшись, відповів Ґеррі. — Я отримав лист. Чи могла б ти ненадовго відірватися від своїх непристойних думок і зосередитись на справі?

Тоні запитально зиркнула на нього:

— Що там у тебе таке?

Він розповів їй про оголошення в «Дейлі Телеграф», про те, що відгукнувся на нього й от тепер отримав відповідь. А тоді простягнув дівчині лист.

— «Королівські вежі»! Найновіший і найкращий готель! А ім’я яке цікаве! Армо Шалік! Від нього так і віє золотом та діамантами, — вона підкинула лист у повітря й обійняла Ґеррі за шию.

Близько одинадцятої години Ґеррі вирвався з обіймів Тоні, прийняв душ і вбрався у синій блейзер та темно-сині штани фірми «Дакс». Тоді глянув на своє відображення у дзеркалі.

— Трохи синці під очима, — зауважив він, зав’язуючи краватку. — Але це й не дивно. Я досі маю здоровий, симпатичний і доглянутий вигляд... Як гадаєш, лялечко?

Гола Тоні сиділа у кріслі й сьорбала каву, закохано дивлячись на Ґеррі.

— Ти маєш чудовий вигляд.

Ґеррі витягнув її з крісла і взявся пестити. Поцілувавши наостанок, він знову посадив дівчину у крісло та вийшов із квартири.

Рівно об 11:30 він підійшов до адміністратора готелю «Королівські вежі» й запитав містера Армо Шаліка.

Адміністратор вислухав його з притаманним усім адміністраторам виразом обличчя, коли у них ще не склалося ні позитивного, ні негативного враження про відвідувача. Тоді набрав номер, спокійно поговорив і поклав слухавку.

— Десятий поверх, сер. Номер 27.

На десятий поверх Ґеррі доправив швидкісний ліфт. Ліфтер провів його до 27-го номера і, мабуть, вважаючи відвідувача надто важливим і водночас надто кволим, аби стукати у двері, зробив це сам. Уклонившись, він пішов геть.

Від запаху грошей у Ґеррі паморочилося в голові.

Він увійшов до маленької вишуканої кімнати, де за столом сиділа жінка, перед якою стояли три телефони, друкарська машинка зі сферичною друкувальною голівкою марки «Ай-Бі-Ем», інтерком і магнітофон.

Жінка спантеличила Ґеррі. Попри гарну фігуру, стильну чорну сукню, бездоганний вигляд і майстерно укладене волосся вона не справила на нього жодного враження — наче холодна фотографія давно померлої жінки. Її бліде обличчя, ідеально вищипані брови та світла помада лише підкреслювали відсутність шарму: вона скидалася на робота, від якого відвідувачам ставало трохи незатишно.

— Містер Едвардс?

Навіть голос у неї був металевим — яку недоброякісного магнітофонного запису.

— Саме так, — відповів Ґеррі. Оскільки молодик не любив зазнавати поразок від жінок, він вирішив подарувати секретарці чарівну усмішку.

Жодного ефекту. Жінка натиснула на кнопку й, тримаючи її, мовила:

— Містер Едвардс прибув, сер.

На інтеркомі загорілася зелена лампочка. Вочевидь, містер Шалік не любив марнувати слів. Йому було більше до вподоби натискати на кнопки, ніж говорити.

Жінка підвелася, граційно пройшла до дальніх дверей, відчинила їх і відступила вбік.

Здивований усім цим, Ґеррі спробував знову всміхнутися секретарці, однак і тепер його усмішка відскочила від неї, мов м’ячик для гольфу від цегляної стіни.

Молодик пройшов мимо жінки до великої, розкішно вмебльованої сонячної кімнати з антикваріатом та ефектними картинами, які могли створити великі майстри, але, найімовірніше, це зробили не вони.

За широким столом сидів товстий коротун і палив сигару. Його пухкі руки лежали на записникові. Чоловікові було, на думку Ґеррі, приблизно сорок шість років. Він мав смуглу шкіру й коротко стрижене темне волосся, блискучі чорні очі та рот, що звик більше їсти, аніж усміхатися. Ґеррі вирішив, що співрозмовник чи то вірменин, чи то єгиптянин. Його спокійний, уважний погляд випромінював владу. Поки Ґеррі наближався до столу, темні очі вивчали його. Ті очі були наче рентген. Коли Ґеррі нарешті дійшов до столу, його вже повністю охопило неприємне відчуття, що товстий коротун знає його краще, ніж він сам.

— Сідайте, містере Едвардс, — у мові виразно відчувався акцент. Пухка рука махнула на стілець.

Ґеррі сів. Тепер молодик шкодував, що годину тому займався коханням із Тоні. Він почувався трохи знесиленим, і йому спало на думку, що товстий коротун не захоче приділяти багато часу виснаженим кандидатам на роботу, яку він пропонував. Ґеррі сидів рівно і намагався зобразити розумний вигляд.

Шалік втягнув густий, ароматний дим і видихнув його через рот. Здавалося, що дим той здіймається з маленького, але активного вулкана. Коротун узяв аркуш паперу, в якому Ґеррі впізнав свого супровідного листа, кілька секунд подивився на папірець, а тоді розірвав його і викинув у прихований смітник.

— Ви гелікоптерник, містере Едвардс? — запитав він, знову поклавши руки на записник і глянувши з більшим інтересом на попіл від сигари, аніж на Ґеррі.

— Саме так. Я побачив ваше оголошення і подумав...

Пухка рука піднялась, обриваючи Ґеррі на півслові.

— Ті нісенітниці, які ви понаписували про себе... Принаймні вони доводять, що у вас є уява.

Ґеррі закляк.

— Я не дуже вас розумію. Що ви маєте на увазі?

Шалік струсив попіл із сигари у золоту мисочку, що була коло його ліктя.

— Мене розважили ваші побрехеньки, — пояснив він. — Я наказав дізнатися про вас побільше. Ви — Ґеррі Едвардс, вам двадцять дев’ять років, і ви народилися в штаті Огайо, у США. Ваш батько мав досить успішну станцію техобслуговування. Коли ви добре підівчилися, то почали працювати разом із ним і так дізналися про легкові авто. Ви не ладнали з батьком. Імовірно, винні в тому ви обидва, але мене це не обходить. Вам випала нагода навчитися літати — і ви скористалися нею. У вас хист до машин. Ви отримали посаду пілота в техаського нафтовика, який добре платив. Та ви там тільки накопичували грошенята, бо робота вас не цікавила. Ви познайомилися з мексиканським контрабандистом-нелегалом, який переконав вас таємно перевезти мексиканців до США. Гонорар виявився непоганим, тож коли операцію було закінчено, ви вирішили зайнятися контрабандою. Прибули до Танжера, розжилися власним літаком і почали перевозити різноманітну контрабанду до Франції. Як і більшість контрабандистів, певний час ви процвітали. Але, як і та ж більшість контрабандистів, ви стали жадібним і припустилися помилки. Вас арештували. Другий пілот примудрився підняти ваш літак у повітря, доки ви боролися з поліцією. Він продав літак і поклав гроші в банк, аби ви могли забрати їх, коли відбудете трирічний термін у французькій в’язниці. Вас депортували із Франції, і тепер ви тут, — загасивши сигару, Шалік зиркнув на Ґеррі. — Усе правильно?

Ґеррі розсміявся.

— Точнісінько, — він зірвався на ноги. — Ну, спиток — не збиток, як то кажуть. Більше не відбиратиму у вас часу.

Шалік махнув на стілець.

— Та сідайте. Гадаю, мені потрібна саме така людина, як ви. Чи можете ви хоча б підтвердити, що маєте льотне посвідчення і вмієте керувати гелікоптером?

— Звісно, — Ґеррі розвернувся, витягнув пластикову папку, яку приніс із собою, та поклав її на стіл. А тоді знову сів.

Шалік проглянув документи в папці. Перепочив, а тоді повернув папку.

— Задовільно, — він витягнув зі шухляди столу ще одну сигару, уважно подивився на неї, а тоді відрізав кінчик золотим каттером. — Містере Едвардс, чи маю я слушність, коли вважаю, що ви готові виконувати не зовсім чесну роботу за справді хороші гроші?

Ґеррі усміхнувся.

— Уточніть, будь ласка. Що ви маєте на увазі під не зовсім чесною роботою?

— Йдеться про складну, навіть аморальну роботу, що жодним чином не пов’язана з поліцією, але передбачає привабливу винагороду.

— Чи могли б ви висловитися ще точніше?

— Пропоную три тисячі доларів на тиждень за тритижневе завдання. Виконавши його, ви стане на дев’ять тисяч доларів багатшими. Є певні ризики, але обіцяю, що поліція не втручатиметься.

Ґеррі випростав плечі. Дев’ять тисяч доларів!

— У чому полягають ризики?

— Можливий опір, — Шалік подивився на сигару байдужими блискучими очима. — Але ж життя завжди опирається, чи не так, містере Едвардс?

— А що саме я мушу виконати, аби заробити ці гроші?

— Вам це пояснять сьогодні ввечері. Ви будете не самі. Ризики й відповідальність ми розділимо. Що мені потрібно зараз, то це ваша згода виконати тритижневу роботу за дев’ять тисяч доларів.

Ґеррі не вагався.

— Так. Я згоден.

Шалік кивнув.

— Добре. Приходьте сюди о 21:00, я познайомлю вас з іншими членами команди й розкажу про суть операції, — і пухка рука хитнулася на знак того, що аудієнцію завершено.

Ґеррі підвівся.

— Будь ласка, не розповідайте нікому про це завдання, містере Едвардс, — сказав на прощання Шалік. — Ставтеся до нього як до інформації під грифом «надзвичайно таємно».

— Звісно... Я нікому нічого не скажу.

Ґеррі вийшов із кімнати.

Жінка за столом підвелась і відчинила для нього двері. Він уже не завдавав собі клопоту всміхатись їй. Тепер його мозок був зайнятий іншими думками. Дев’ять тисяч доларів! Неймовірно!

Секретарка подивилась, як Ґеррі зайшов до ліфта, і повернулася до свого столу. Тоді посиділа кілька секунд, прислухаючись. У внутрішній кімнаті панувала тиша, тому жінка тихенько відчинила шухляду столу й вимкнула маленький магнітофон, шпульки якого проганяли стрічку через рекодер.


Рівно о 21:00 Ґеррі в офіс Шаліка завела темноволоса секретарка на ім’я Наталі Норман — про це молодик дізнався з таблички на її столі.

На стільцях уже неспокійно вовтузилися двоє чоловіків, палячи й вичікуючи. Вони обидва ретельно придивлялися до Ґеррі, коли той брав собі стілець. Молодик у свою чергу взявся уважно оглядати незнайомців.

Чоловік ліворуч був низьким і кремезним. Ґеррі він трохи нагадував Рода Стайґера[4], оскароносного кіноактора. Його коротко стрижене волосся було сивим, а вицвілі сірі очі — хитрими. Тонкі губи й квадратне підборіддя натякали на жорстокість.

Інший чоловік здавався років на десять молодшим — приблизно віку Ґеррі. Він був худорлявим і середнього зросту. Сонце практично вибілило його волосся, а засмагла шкіра набула барви темного червоного дерева. Він носив скуйовджені вуса й довгі бакенбарди. Цей хлопчина відразу сподобався Ґеррі, а ось старший чоловік викликав антипатію.

Коли пілот вмостився на стільці, двері дальньої кімнати прочинились і зайшов Шалік.

— Отже, ви всі прибули, — сказав він і підійшов до столу. Коротун сів та закурив сигару, вивчаючи кожного з чоловіків прискіпливим, уважним поглядом. — Дозвольте відрекомендувати вас одне одному, — і він вказав сигарою на Ґеррі: — Це містер Ґеррі Едвардс. Він — гелікоптерник і спеціаліст з автомобілів. Три роки перебував у французькій в’язниці за контрабанду різноманітних товарів, — двоє інших чоловіків різко зиркнули на Ґеррі, але той не відвів погляду. Тоді цигарка вказала на молодшого з незнайомців: — Це містер Кеннеді Джонс, який прилетів на нашу зустріч із Йоганнесбурга, — продовжував Шалік. — Містер Джонс — експерт із сафарі. Нема такого, про що б він не зміг розповісти стосовно диких тварин, Південної Африки загалом та спорядження експедиції в африканську савану. Можу також додати, що містерові Джонсу не пощастило провести кілька років у в’язниці в Преторії.

Джонс витріщався на стелю, а на його вустах грав осміх. Ненадовго запала пауза, а тоді Шалік продовжив:

— І, нарешті, містер Лью Феннел, професійний зламувач сейфів... Гадаю, це правильний термін. Поліція та колеги зі злочинного світу вважають його найкращим у цій галузі. І він також був кілька років ув’язненим, — Шалік замовк і поглянув на трьох чоловіків. — Тож, панове, у вас є дещо спільне.

Ніхто нічого не сказав — усі чекали.

Шалік витягнув шухлядку столу й дістав звідти папку.

— Зі знайомством завершено, тепер переходимо до справи, — він розгорнув теку й узяв звідти велику глянцеву фотографію, яку передав Феннелу. Лью зі здивуванням витріщився на світлину середньовічного персня із діамантом. Тоді знизав плечима й передав фотографію Ґеррі, який за хвилю передав її Джонсу.

— Ви дивитеся на перстень, — пояснив Шалік, — який створив Чезаре Борджіа, — він поглянув на трьох присутніх. — Сподіваюся, всі знають, хто такий Чезаре Борджіа?

— Це не той тип, який труїв людей? — уточнив Феннел.

— Гадаю, ваше визначення правильне. Крім усього решта, він отруїв або ж призвів до отруєння багатьох людей. Перстень, який ви бачите на фотографії, розробив Борджіа, а невідомий ювелір виготовив у 1501 році. Поглянувши на прикрасу, складно повірити, що це — смертоносна зброя, але саме так і є... Дуже смертоносна зброя. А працює вона так. Під гроном діамантів ховається крихітний резервуар, наповнений смертельною отрутою. Між діамантами вставлено мікроскопічну й надзвичайно гостру порожнисту голку. Коли Борджіа хотів позбутися ворога, він лише мусів одягнути перстень таким чином, аби діаманти з голкою було повернуто всередину. Лишалося тільки потиснути руку недруга, щоб залишити дрібну подряпину. За кілька годин жертва помирала.

На цілі чотири століття перстень пропав. Знайшовся він у майні флорентійського банкіра, який разом із дружиною та всією родиною загинув у автокатастрофі кілька років тому. Речі загиблого продали. На щастя, експерт розпізнав той перстень і придбав його практично за безцінь. І запропонував мені, — Шалік змовк, аби струсити попіл із сигари. — Я часом купую витвори мистецтва та продаю їх багатим колекціонерам. Я мав клієнта, який спеціалізувався на скарбах Борджіа. І продав йому перстень. Шість місяців потому перстень викрали. Мені знадобилося багато часу, аби встановити, де ж він перебуває тепер. Прикрасу вкрали агенти іншого колекціонера, який, за словами цих агентів, має найкращу в світі колекцію художніх цінностей. Панове, операція, яку я б хотів доручити вам трьом, полягає у віднайденні персня.

Надовго запала тиша. Потім Феннел, який сидів попереду, запитав:

— Хочете сказати, що ми маємо його вкрасти?

Шалік зиркнув на Феннела з огидою:

— Грубо кажучи, так і є. Я вже зазначав, що про втручання поліції не йдеться. Колекціонер викрав перстень у мого клієнта. А ви заберете його у злодія. Він не насмілиться скаржитися поліції.

Феннел, дозволивши цигарковому попелові впасти на розкішний перський килим, запитав:

— Скільки коштує цей перстень?

— А це вже вас не стосується. Звісно, він доволі цінний, але на спеціалізованому ринку, — Шалік помовчав, а тоді продовжив: — Я розкажу трішки про чоловіка, якому перстень належить тепер. Він надзвичайно багатий і прагне володіти найпрекраснішими художніми скарбами, на які тільки можна накласти лапи. Чоловік цей абсолютно безпринципний. Він керує мережею професійних крадіїв витворів мистецтва. Вони багато чого поцупили з найповажніших музеїв світу — і навіть з Ватикану, — щоб наповнити його музей, який, без сумніву, є найрозкішнішим у світі.

Відчуваючи потребу долучитися до дискусії, Ґеррі запитав:

— І де ж цей музей?

— На кордоні Басутоленду й Наталю... Десь у Драконових горах.

Кеннеді Джонс нахилився вперед.

— Ви часом не про Макса Каленберґа говорите? — різко запитав він.

— Ви чули про нього? — відповів Шалік, коли струсив попіл із сигари.

— А хто з тих, хто мешкає у Південній Африці, не чув?

— Тоді розкажіть цим двом панам, що ви про нього знаєте.

— Це він володіє перснем?

Шалік кивнув.

Джонс вдихнув повільно й глибоко. Тоді потер щелепу, насупився і запалив цигарку. Випустивши дим, почав розповідати:

— Мені відомі лише загальні факти. Каленберґ — у певному сенсі міфічна постать, про яку ходять усілякі дивні чутки. Я знав його батька, німецького біженця часів Першої світової війни. Він швидко розбагатів, натрапивши на одну з найбільших золотих копалень просто біля Йоганнесбурга. Старий Карл Каленберґ був практичним і недурним. Розумно вклав інвестиції і видоїв свою копальню до останньої краплини. Як я чув, йому зрештою вдалося накопичити мільйони. Коли йому було вже за шістдесят, він одружився з місцевою дівчиною. Одружився, бо хотів сина, який носив би його ім’я. Сина він отримав — Макса Каленберґа. Його народження тримали в таємниці. Ніхто, крім лікаря й няньки, не бачив малюка. Пліткували, буцімто він потворний... Дехто навіть казав, що він справжній монстр. У будь-якому разі, ніхто навіть краєм ока не бачив дитини. Старий загинув — стався нещасний випадок на полюванні. Місіс Каленберґ залишила Йоганнесбурґ і побудувала дім у серці Драконового хребта. Вона й надалі приховувала сина, обірвавши всі соціальні зв’язки. Жінка померла років двадцять тому. Макс Каленберґ лишився самітником. Вважається, що чоловік такий же розумний, як і його батько. Він розширив дім, якого побудувала мати. Оскільки Макс володіє сотнею квадратних миль джунглів, то найняв загін добре вишколених зулусів, аби відганяти від будинку мандрівників, туристів і витріщак, — Джонс нахилився вперед і тицьнув пальцем у відкриту долоню. — Як я чув, наблизитися до оселі Каленберґа — це те саме, що намагатися відкрити устрицю пальцями.

Знову надовго запала тиша. Загасивши цигарку, Феннел примружив очі й поглянув на Шаліка.

— Він каже правду?

Шалік знизав широкими плечима:

— Його оцінка точна. І я ніколи не казав, що це завдання легке. Зрештою, плачу дуже добре. Наблизитися до Каленберґового дому складно, але можливо. Маю чимало інформації, вона допоможе.

— Чудово, — трохи глумливо відказав Феннел. — Уявімо, що ми дісталися до будинку... А як же потрапимо всередину?

— Попри те, що містер Джонс доволі точно описав життя Каленберґа, — мовив на те Шалік, — він не згадав — або й не знав — важливої деталі. Хоча Каленберґ і каліка, та він обожнює красивих жінок, — коротун відкинувся у кріслі. — Кожна фортеця має вразливе місце, якщо знати, куди дивитись. У мене є жінка, яка зіграє роль вашого троянського коня. Якщо вже вона не зможе потрапити до Каленберґового будинку, тоді ніхто не зможе.

Шалік натиснув кнопку на столі.

Настала тривала пауза. Нарешті двері позаду Шаліка прочинились — і найчуттєвіша, найпрекрасніша жінка з усіх, кого бачили троє чоловіків, повільно увійшла до кімнати й зупинилася біля Шалікового столу.

Загрузка...