Армо Шалік повернувся до свого номера в понеділок, о 8:30 ранку. Його зустрів Шерборн із повідомленням про те, що Феннел уже в Парижі. Доки Шалік сидів за столом і похмуро зиркав на асистента, той пояснив йому обставини справи.
— Сподіваюсь, я вчинив правильно, сер. Якби я міг зв’язатися з вами, то обов’язково спитав би вашої думки.
У Шаліка видалися кепські заміські вихідні з дівчиною за викликом, про що він, звісно, не мав жодного наміру повідомляти Шерборна. Однак особисте фіаско тільки посилило його гнів.
— Чудово, Феннел зник. А він не поділився міркуваннями щодо справи Каленберґа?
— Ні, сер. Феннел примчав сюди й полетів геть, як комета.
Шалік передчував, що понеділок виявиться жахливим. А якби дізнався, що три плівки, де записано деталі його плану з викрадення персня Борджіа, вже лежать на столі Макса Каленберґа, то вважав би цей день абсолютною катастрофою. Та єгиптянин цього не знав.
Роздратований і знервований, він зібрав о 9:30 нараду, на якій пояснив Ґеї, Ґеррі та Кену Джонсу, що Феннел мусив поїхати й тепер перебуває в Парижі.
— Нема потреби вдаватись у деталі, — сказав Шалік. — Містер Феннел відбув настільки квапливо, що не встиг поділитися зі мною думками щодо заходів безпеки, які вжив Каленберґ. Сподіваюся, він розкаже про це вам, коли ви всі зустрінетесь у готелі «Ренд Інтернешнл». Оскільки в мене сьогодні надзвичайно зайнятий ранок, не бачу потреби продовжувати наші з вами збори, — Шалік перевів погляд на Ґеррі. — Ви ретельно вивчили карти, які я вам дав?
— Так, жодних проблем, — відповів пілот. — Я можу дістатися туди.
— Гаразд. Отже, тепер доля операції у ваших руках. Я зробив усе можливе, щоби спростити її для вас. Тепер усе залежить тільки від вас. Ви відлітаєте сьогодні, а до Йоганнесбурга прибуваєте завтра вранці, — шеф змовк, завагався, а тоді продовжив: — Маю чесно попередити вас, що Феннел — небезпечний злочинець, однак без нього не обійтись, якщо хочемо досягти успіху, — він поглянув на Ґеррі: — Здається, ви спроможні подбати про себе, тож попрошу вас подбати і про міс Десмонд.
— Із задоволенням, — спокійно відповів Ґеррі.
— Ох, Армо, — нетерпляче втрутилася Ґея. — Ти ж знаєш, що я можу й сама дати собі раду. Навіщо метушишся?
— Чоловіки завжди хвилюються за красивих жінок. Я не виняток, — Шалік, знизавши опецькуватими плечима, глянув Ґеррі у вічі. Пілот кивнув. — Ну гаразд, bon voyage[12] й успіху! Шерборн віддасть вам квитки та повідомить усі необхідні деталі.
Коли трійця пішла, Шалік узявся шукати перелік зустрічей, який Наталі завжди лишала йому на столі. Не знайшов. І знову товстуна охопило відчуття, що понеділок виявиться не просто виснажливим. Він розгнівано зайшов до кабінету секретарки і вражено з’ясував, що за столом її нема — вперше за останні три роки. Поглянув на годинник: десята ранку. Повернувшись до свого кабінету, Шалік викликав Шерборна.
— Де міс Норман?
— Гадки не маю, сер, — байдуже відказав Шерборн.
Шалік люто зиркнув на нього:
— То дізнайся! Може, вона захворіла. Зателефонуй їй додому!
Задзеленчав телефон. Нетерплячим жестом Шалік наказав Шерборну відповісти.
Той підняв слухавку й чванливо мовив:
— Резиденція містера Шаліка, — настала пауза, а тоді асистент запитав уже позбавленим пихи голосом: — Хто? Що ви таке кажете?
Шалік люто зиркнув на Шерборна, але закляк, коли побачив, що асистент зблід, а його очі повняться тривогою.
— Зачекайте хвилинку.
— Хто там?
— Сержант Ґуд’ярд зі Спеціальної служби[13] хоче поговорити з вами, сер.
Чоловіки перезирнулися. Шалік одразу подумав про три небезпечні валютні транзакції, які він недавно здійснив, вивівши з Англії дев’ятсот тисяч фунтів. Невже Скотленд-Ярд щось про це рознюхав? Долоні єгиптянина спітніли.
Шалік вирівняв голос і, не глянувши на Шерборна, відповів:
— Скажи, нехай піднімається.
Через три хвилини, відчиняючи двері номера, Шерборн зустрів кремезного чоловіка з уважними очима, схожим на мухоловку ротом і потужною щелепою, подібною до носа корабля.
— Заходьте, сер, — Шерборн відступив убік. — Містер Шалік зараз прийме вас.
Сержант Ґуд’ярд увійшов до кімнати, подивився на Шерборна й підняв важкі брови.
— Привіт, Джордже... А я уже вважав, що ти помер.
— Ні, cep, — на обличчі Шерборна виступив піт.
— А шкода. Тримаєшся подалі від проблем?
— Так, сер.
Сержант Ґуд’ярд окинув приймальню критичним поглядом.
— А ти знайшов для себе хороше гніздечко, правда, Джордже? Дозволю собі припустити, що тут краще, ніж у Пентонвіллській в’язниці.
— Так, сер.
Шерборн прочинив двері Шалікового офісу.
Уважно придивившись до єгиптянина, Ґуд’ярд зайшов до кабінету, який вражав своєю розкішшю.
Шалік підвів погляд, розглядаючи офіцера поліції, що повільно підходив до його столу.
— Сержанте Ґуд’ярд?
— Так, сер.
Шалік вказав йому рукою на стілець.
— Сідайте, будь ласка, сержанте. Щось трапилося?
Ґуд’ярд вмостився на стільці й холодно зиркнув на Шаліка. Товстунові стало незатишно, як і всім винним людям під час поліційної перевірки, але вираз обличчя його не видав.
— Гадаю, міс Наталі Норман працює на вас?
Шалік здивовано кивнув.
— Саме так. Але сьогодні вранці вона не прийшла. З нею щось трапилося?
— Вона померла в суботу вночі, — відповів Ґуд’ярд спокійним, притаманним усім поліціянтам голосом. — Скоїла самогубство.
Шалік здригнувся: він страшенно боявся смерті. Товстун на кілька секунд закляк, а тоді його меткий жорстокий розум ожив. Кого він знайде їй на заміну? Хто тепер доглядатиме за ним? Те, що Наталі мертва, нічого не означало для єгиптянина. А ось те, що він останні три роки покладався на неї в питаннях організації соціального та ділового життя, означало багато.
— Мені прикро це чути, — Армо потягнувся за сигарою і замовк, щоб обрізати кінчик. — Чи відома причина?
«От сволота!» — подумав Ґуд’ярд, але на його обличчі не проявилося й крихти огиди.
— Саме тому я тут, сер. Сподівався, що причину мені скажете ви.
Шалік запалив сигару й випустив з рота запашний дим. Потім похитав головою.
— Мені шкода, але я взагалі нічого не знаю про міс Норман, нічогісінько. Я завжди вважав її чудовим працівником. Вона була поруч зі мною три роки, — він відкинувся на директорському кріслі й поглянув Ґуд’ярду прямо у вічі. — Я заклопотана людина, сержанте. Не можу дозволити собі проявляти інтерес до людей, які працюють на мене.
Ґуд’ярд намацав у кишені пальто маленький предмет, дістав його і поклав на білий записник перед Шаліком.
— Ви знаєте, що це, сер?
Шалік насупився, розглядаючи товсту канцелярську скріпку. Такими послуговуються, щоб з’єднувати важкі та об’ємні юридичні документи.
— Вочевидь, це канцелярська скріпка, — лаконічно відказав він. — Сержанте, сподіваюся, ви маєте серйозні підстави ставити такі запитання. Ви ж віднімаєте у мене час.
— Звісно, я маю підстави, — Шалікова уїдливість не порушила спокою Ґуд’ярда. — Здогадуюся, містере Шалік, що ви маєте справу з багатьма операціями, якими можуть цікавитися ваші конкуренти.
Шалікове обличчя закам’яніло.
— А хіба це має вас цікавити?
— Ні, сер, але могло б пояснити появу цього предмета тут, — Ґуд’ярд торкнувся до скріпки.
— Що ви маєте на увазі?
— Те, що на перший погляд скидається на скріпку, насправді є високочутливим мікрофоном. Володіти таким заборонено, й використовують його лише спеціальні служби. Інакше кажучи, сер, цей пристрій застосовують винятково для шпигунства.
Витріщаючись на скріпку, Шалік відчув, як кров холоне у його жилах.
— Не розумію... — протягнув, хвилюючись, він.
— Цю канцелярську скріпку знайшли у квартирі міс Норман, — пояснив Ґуд’ярд. — На щастя, детектив, який розслідує її смерть, виявився достатньо кмітливим, аби розпізнати призначення речі. Тому справу передали до Спеціальної служби. От я і тут.
Шалік облизав сухі губи.
— Я нічого не знаю про це.
— Ви бачили мікрофон раніше?
— Гадаю, ні... Та як я можу взагалі знати? — опанувавши напад паніки, Шалік махнув головою, показуючи на гору документів на столі, з’єднаних великими канцелярськими скріпками. Щоправда, жодна з них не була такою великою, як та, що лежала на блокноті. — Можливо... Не знаю.
— Для успішного використання мікрофона, — вів далі Ґуд’ярд, ховаючи пристрій у кишеню, — необхідний спеціальний магнітофон. Чи можу я оглянути стіл міс Норман?
— Звісно, — Шалік звівся на ноги й провів сержанта до кабінету Наталі. — Ось її стіл.
Ґуд’ярд швидко й ретельно все оглянув. Він також подивився в ящиках для зберігання документів та у шафі, де Наталі вішала пальто.
— Нічого... — він повернувся до Шаліка. — Чи є у вас причини вважати, що міс Норман могла шпигувати за вами?
— Жодних.
— Чи знаєте ви щось про її особисте життя? Як я розумію, з нею жив якийсь молодик. Люди з будинку бачили, як він заходив до квартири міс Норман. Ви знаєте, хто він?
На обличчі Шаліка відбилося щире здивування.
— Я заледве можу в це повірити... Але так і було, раз ви кажете. Ні, я нічогісінько не знаю про неї.
— Розслідування ще триватиме, сер. Я хотів би потім знову побачитися з вами.
— Ви завжди можете знайти мене тут.
Ґуд’ярд рушив до дверей, а тоді зупинився.
— Не знаю, чи ви в курсі, та ваш працівник Джордж Шерборн відсидів шість років за шахрайство.
На обличчі Шаліка не проявилося жодної емоції.
— Так, я знаю про це. Але Шерборн змінився. Його роботою я дуже задоволений.
Суворі очі Ґуд’ярда втупились у єгиптянина.
— Хіба такі взагалі змінюються? — запитав він і пішов.
Шалік вмостився за стіл. Розмірковуючи, він витягнув хустинку й витер вологі руки.
Чи був той мікрофон у нього на столі?
А якщо і був? Невже та блідолиця сучка записала його трансакційні операції? Він подумав про небезпечні валютні угоди. Була ще інформація, яку надав йому особистий помічник міністра фінансів: вона збагатила чотирьох клієнтів Шаліка. Також дані про злиття компаній, які продала жадібна до грошей друкарка. Перелік нескінченний. Якщо Наталі поклала мікрофон йому на стіл, то скільки угод було записано? І була ж іще справа Каленберґа. Чи записала вона її? Шалік розгнівано зібгав хустинку в кульку. Де був магнітофон? Можливо, подумав він, хтось натиснув на Наталі, але зміг переконати її лише наполовину. Можливо, мікрофон вона взяла, а ось магнітофон брати не наважилася. Боялася забруднитись. Наталі така неврастенічна. Або ж вона вирішила убити себе, аби не зраджувати шефа. Але якщо секретарка таки записала його розмову з четвіркою щодо персня Борджіа? І записи вже прямують до Каленберґа?
Шалік відкинувся на стільці, витріщаючись на протилежну стіну, доки його мозок жваво працював.
Чи потрібно попередити найманців?
Єгиптянин почав зважувати ризики. Трьох чоловіків не було шкода. А ось втратити Ґею Десмонд — прикро. Він доклав чимало зусиль, аби знайти її, але, нарешті мовив він сам до себе, Ґея — не єдина жінка у світі. Якщо він попередить їх, що операцію, можливо, розкрито, чи ж не відступляться вони? Його гонорар за отримання персня становить 500 000 доларів плюс витрати. Товстун скривився. Сума надто велика, щоб відмовлятися від неї заради чотирьох людей. У такій ситуації він мусить зберігати спокій і ставити на те, що це мертве стерво не записало їхніх розмов.
Помізкувавши ще трохи, Шалік вирішив нічого не казати й просто зачекати.
Він потягнувся до листів і вже за кілька хвилин викинув із голови візит Ґуд’ярда та думку про те, що Каленберґ може бути в курсі, що скоро втратить перстень Борджіа.
Чарльз Бернетт велично увійшов до свого кабінету. Він чудово пообідав копченим лососем і качкою в апельсиновому соусі, тож тепер почувався ситим і задоволеним собою.
Секретарка вручила йому зашифровану каблограму й повідомила, що та прибула лише кілька хвилин тому.
— Дякую, міс Морріс, — сказав банкір, стримавши відрижку. — Я займуся нею сам.
Він умостився за столом та відімкнув шухлядку, звідки витягнув нотатник із Каленберґовим шифром. За кілька хвилин банкір прочитав:
Я задоволений. На відвідувачів чекає надзвичайно теплий прийом. На ваш швейцарський рахунок переведено 20 000 акцій компанії «Ганівелл». К.
Бернетт попросив міс Морріс повідомити йому поточний курс «Ганівелла». Секретарка сказала, що ціна акцій піднялася на три пункти.
Бернетт почувався надзвичайно задоволеним, аж раптом зателефонував колишній інспектор Перкінс.
— Гадаю, вам варто знати, сер, що секретарку містера Шаліка, Наталі Норман, знайшли сьогодні зранку мертвою в її квартирі. Самогубство.
На кілька секунд Бернетт втратив дар мови.
— Ви мене слухаєте, сер?
Банкір нарешті опанував себе. Отже, Бернетт мав слушність: вона збожеволіла. Тепер він вже не сумнівався в цьому.
— Перкінсе, чому ви гадаєте, що мене це має цікавити? — запитав він, намагаючись приховати тремтіння голосу.
— Сер, у неї часто бачили молодого пройдисвіта, Сліпа Джексона. Я подумав, що вам, можливо, варто сказати про це, але якщо помилився, то прошу вибачення.
Бернетт глибоко й повільно вдихнув.
— Отже, Джексон навідувався до неї. Дуже дивно... Його притягатимуть до відповідальності?
— Навряд чи. Суботньої ночі Джексон виїхав до Дубліна. Хоча поліція і має його опис, але Дублін — назагал непогане місце для сховку.
— Так. Добре, дякую, Перкінсе. Це цікаво, — Бернетт подумки бачив лисяче обличчя Перкінса і надію в його очах. — На ваш рахунок буде переведено додаткову суму, — й банкір поклав слухавку.
Він сидів, міркуючи. Пригадав дорогий мікрофон, якого залишив у квартирі Наталі. Кілька секунд похвилювався через нього, а тоді переконав себе, що ніхто й ніколи не здогадається, що це, і мікрофон викинуть з іншим її мотлохом.
Однак дзвінок Перкінса зіпсував Бернетту пообіддя.
У вестибюлі готелю «Ренд Інтернешнл» товклися опасисті й галасливі американські туристи, які щойно повиходили з автобуса, витягнувши звідти свій розмаїтий багаж.
Одягнені в прозорі дощовики, вони метушилися навколо й репетували одне на одного, зовсім не зважаючи на галас, що самі ж і створювали. Вестибюль потопав у вересках на кшталт: «Джої, ти бачив мою сумку?», «Щоб він скис, цей дощ... Де сонце?», «Заради бога, Марто, не накручуй себе. Ще не весь багаж витягнули», «Гей, матусю, цей тип хоче наші паспорти!» тощо. Здавалося, що Америка окупувала «Ренд Інтернешнл», тож білі й темношкірі працівники готелю намагалися дати раду оглушливому вторгненню.
Лью Феннел сидів біля їдальні, похмуро спостерігаючи за цією метушнею.
Дощ не припинявся. Сховавшись під парасольками, банту зупинялись, аби повитріщатися крізь скло на хаос, що панував у вестибюлі. Надивившись, вони сміялись і клишоного брели далі: чоловіки — вбрані в поношений європейський одяг, жінки — у вилинялих яскравих сукнях та кольорових шарфах, пов’язаних на голову.
Феннел смоктав цигарку і спостерігав, як остання партія американців із криками завантажилась у ліфти. Він перебував у Йоганнесбурзі вже тридцять шість годин. Чекаючи на рейс до Південної Африки, він півдня нервувався у Парижі. Тепер, уперше за цілий місяць, Лью почувався розслабленим і в безпеці. Мороні та поліція залишилися далеко.
Поглянувши на годинник, бандит зручніше влаштувався у кріслі.
До готелю під’їхав чорний «кадилак». Побачивши каштанові кучері Ґеї, що бігла до ґанку готелю, аби сховатися від дощу, Феннел звівся на ноги.
За десять хвилин усі троє вже були в маленькій вітальні його номера на восьмому поверсі.
Феннел перебував у люб’язному й доброзичливому гуморі.
— Гадаю, ви всі хочете відпочити, — сказав він, дістаючи з холодильника напої, — але спершу я б хотів розповісти, що на нас може чекати, згода?
Ґеррі розім’яв стомлені плечі. Його тіло затерпло після чотирнадцятигодинного перельоту. Він поглянув на Ґею.
— Хочеш послухати чи спершу приймемо ванну?
— Послухаємо, — відповіла Ґея, відкидаючись на дивані. Вона ковтнула джину з тоніком, якого запропонував Феннел. — Я не настільки втомилася.
Очі Феннела звузилися. Отже, Едвардс накинув оком на жінку, яку він подумки зарезервував для себе.
— Ну, вирішуйте вже! — роздратовано мовив він. — Ви бажаєте слухати чи ні?
— Я ж сказала, що так, — Ґея спокійно глянула на злодія. — То що там?
— Шалік передав мені рахунки, з яких усе стало ясно, — Феннел ковтнув трохи віскі з водою. — Як я розумію, музей має бути під землею. У маєток Каленберґа було доставлено ліфт, а оскільки будинок одноповерховий, то логічно припустити, що ліфт веде до підземного музею. Зрозуміло?
— Продовжуй, — мовив Ґеррі.
— У рахунках також зазначено шість телевізійних систем із замкненим контуром та один монітор. Це означає, що в музеї шість зал, а перед монітором сидить охоронець — імовірно, десь у будинку. Натискаючи на кнопки, цей один охоронець спостерігає за кожною з кімнат, але не за кількома водночас, — Феннел запалив цигарку, а тоді продовжив: — Я знаю таку систему. Її вразливою точкою є охоронець: він може заснути, зачитатися книжкою, випустивши з уваги монітор або ж просто вийти в туалет. Однак нам необхідно дізнатися, що з цього всього він зробив чи не зробив і чи чергує уночі. З’ясувати це — твоя робота, — Феннел вказав товстим коротким пальцем на Ґеррі.
Ґеррі кивнув.
— На двері до музею також виписано рахунок. Їх виготовлено з міцної сталі. Я працював на «Бальстром», тому знаю їхнє обладнання. Двері мають замок із годинниковим механізмом. Ти встановлюєш на ньому один час, а на лічильному диску — інший, і ніхто на світі, крім працівників «Бальстрома», не зможе відчинити його в проміжку, — Феннел усміхнувся. — Окрім мене. Я знаю, як давати раду таким замкам: допомагав їх розробляти. А тепер перейдімо до справи, про яку подбаєш саме ти, — Лью звернувся до Ґеррі. — Ліфт тут непростий. Ми підемо на справу вночі. Мені потрібно знати, працює ліфт у цю пору чи ні. Тобто чи не вимкнено електрики. Якщо вночі ліфт не працює, то гадки не маю, як би ми могли дістатися до музею.
— Розгляньмо гірший варіант, — сказав Ґеррі. — Що як струм вимкнено?
— Тоді ти мусиш увімкнути його, інакше ми пропали.
Ґеррі скривився.
— Завжди лишається шанс, що, крім ліфта, є і сходи.
— Можливо, — кивнув Феннел. — Це також ти мусиш з’ясувати. Твоя справа — дізнатись якомога більше про все, що тільки можливо, щойно потрапиш усередину. Крім того, ти мені скажеш, як заходити: через двері чи через вікно. Знову ж таки, це твоє завдання. Усе, що довідаєшся, передавай по рації, аби я знав, до чого готуватися.
— Якщо інформацію можливо роздобути, я це зроблю.
Феннел осушив свою склянку.
— Якщо ти не дістанеш її, ми не виконаємо замовлення... Усе просто і зрозуміло.
Ґея звелася на ноги. Вбрана у небесно-блакитну обтислу бавовняну сукню, жінка виглядала дуже красивою і надзвичайно привабливою. Усі троє чоловіків витріщилися на неї.
— Гаразд, я залишу вас і прийму ванну. А ще хочу поспати. У літаку навіть очей не зімкнула.
Вона кивнула усім трьом і вийшла з кімнати. Ґеррі потягнувся й позіхнув.
— І я подрімаю. Чи, може, я ще для чогось вам потрібен?
— Ні, — Феннел поглянув на Кена. — А як щодо обладнання? Ти владнав це питання?
— Гадаю, так. Заскочу у ванну й перевірю. Це організовує мій друг. Я надіслав йому з Лондона каблограму, де зазначив, що саме нам потрібно. Піду подивлюся, що він зробив. Хочеш скласти компанію?
— Чому б і ні? Добре, я зачекаю на тебе тут.
Ґеррі й Кен рушили коридором до своїх номерів. Уся команда влаштувалася на восьмому поверсі: у кожного був невеликий номер із кондиціонером та вікнами, що виходили на місто.
— До зустрічі, — сказав Ґеррі, зупиняючись біля своїх дверей. — Із ним буде нелегко.
Кен усміхнувся. Ґеррі вже зрозумів, що Джонс — невиправний оптиміст.
— Ніколи не знаєш напевно. Може, все й буде добре. Ну, я пішов у ванну, — посвистуючи, Кеннеді попрямував до свого номера.
За годину він повернувся до Феннела. Лью нажлуктився віскі, тому трохи почервонів.
— То ми йдемо? — запитав Кен, притулившись до одвірка.
— Ага, — Феннел звівся на ноги, й чоловіки рушили коридором до ліфтів.
— Мій друг тримає гараж на Плейн-стрит, — повідомив Кен, коли ліфт спустився. — Це зовсім неподалік, можемо пройти пішки.
Вони проштовхалися через іще одну партію новоприбулих американських туристів. Від їхнього галасу чоловіки скривилися.
— І чому ці американці постійно верещать? — жартівливо запитав Кен. — Може, гадають, що всі навколо — якісь глушмани?
Феннел у відповідь буркнув:
— А мені звідки знати?.. Може, їх малими не навчили, що треба стуляти пельку.
Вони зупинилися на ґанку готелю й дивились, як потоки дощу вмивають Брі-стрит.
— Якщо у Драконових горах дощитиме так само, ми там застрягнемо надовго, — зауважив Кен, піднімаючи комір. — Ну ж бо, нічого, що трохи змокнемо. Потрібно тренуватися.
Нахиливши голови, аби хоч трохи врятувати себе від зливи, чоловіки квапливо перетнули Плейн-стрит.
Їх зустрів Сем Джефферсон, власник гаража. То був високий, худорлявий літній чоловік із приємним обличчям, вкритим ластовинням.
— Привіт, Кене! Подорож пройшла вдало?
Кен відповів, що долетів добре, і відрекомендував старому другові Феннела. Коли Джефферсон потискав злодійську руку, його усмішка трохи зблякла: вочевидь, старому був не до душі холодний, жорстокий вираз обличчя Лью. Феннел точно не належав до привітного типу людей.
— Я роздобув усе приладдя і розклав його для тебе, — продовжив він, повертаючись до Кена. — Поглянь. Якщо я про щось забув — дай знати. А зараз вибач. Маю терміново поставити коробку передач, — кивнувши, він рушив до іншого кутка великого гаража, де двоє банту розгублено витріщалися на піднятий домкратами «понтіак». Банту, що сидів навпочіпки й чухав литку, повільно підвівся й усміхнувся Кенові на всі тридцять два зуби.
Кен рушив до меншого, внутрішнього гаража, де було припарковано «ленд-ровер».
— Усе добре, бос, — сказав банту й потиснув Кенові руку.
— Це Джо, — повідомив Кен Феннелу. — Вони із Семом зібрали все необхідне для нас.
Темношкірих Феннел не любив, тому він люто зиркнув на усміхненого банту, щось буркнув і відвернувся. Запала незручна пауза, і Кен мовив:
— Гаразд, Джо, погляньмо, що ви роздобули.
Банту підійшов до «ленд-ровера» і зняв брезент, що вкривав капот.
— Я зробив усе, як ви казали, бос.
Перед радіатором на двох сталевих підпорах стояв закріплений барабан. Навколо барабана було намотано довгий тонкий сталевий кабель. Кен перевірив його, а тоді задоволено кивнув.
— Трясця, а це що таке? — запитав Феннел, розглядаючи барабан.
— Лебідка, — пояснив Кен. — Ми їхатимемо дуже поганими дорогами, тож можемо застрягнути. Коли сильно дощить, шляхи у Драконових горах стають справжнім пеклом. Лебідка витягне нас і дасть змогу не зламати спин, — Кен показав на маленький якір, що лежав на дні «ленд-ровера»: — Бачиш цю штуку? Якщо застрягнемо, нам лишиться тільки зачепити за коріння дерева якір й увімкнути лебідку.
— Дороги будуть аж настільки поганими?
— Друзяко, ти й гадки не маєш, наскільки! У нас попереду ще та мандрівка.
Феннел насупився:
— А іншим двом дістався легший шлях. Полетять, еге ж?
— Я не дуже впевнений щодо цього. Якщо один із гвинтів відпаде, вони сядуть у джунглях. А там уже почнуться веселощі. Як на мене, у цій країні краще їздити, ніж літати.
— Бос... — Джо досі всміхався, хоча йому й було незатишно у Феннеловій присутності. Він стягнув брезент із довгого столу на козлах, що стояв неподалік від «ленд-ровера». — Хочете перевірити ці речі?
Чоловіки підійшли до розкладеного обладнання. Там стояли чотири каністри для води, ще п’ять — для пального, чотири спальні мішки, чотири потужні кишенькові ліхтарики із запасними батареями, дві шестифутові сталеві перфоровані стрічки, аби виповзати з бруду, розбірний намет, два дерев’яні ящики та велика картонна коробка.
— Якщо пощастить, то, за моїми підрахунками, нам знадобиться чотири або п’ять днів для здійснення операції, — сказав Кен, поплескавши по дерев’яних ящиках. — У нас достатньо їжі в консервах, аби не пропасти за цей час, — тоді він торкнувся картонної коробки: — А тут випивка: чотири пляшки шотландського віскі, дві пляшки джину і двадцять чотири кварти пива. У мене є «Спрінґфілд» дванадцятого калібру й патрони двадцять другого. Там, куди ми прямуємо, багацько дичини. Любиш цесарок? Антилоп? Куштував коли-небудь підсмажений на маленькому вогні окіст імпали із соусом чилі? — він усміхнувся й закотив очі. — Це надзвичайно!
— А що там з медикаментами? — поцікавився Феннел.
— У «ленд-ровері» є повна аптечка. Я колись проходив курси першої допомоги на сафарі. Можу дати раду всьому: від укусу змії до зламаної ноги.
— Здається, ти подбав абсолютно про все, — Феннел запалив цигарку й випустив дим через ніздрі. — Тобто нам треба взяти тільки свої речі?
— Так, мандруватимемо порожняком. Потрібен лише змінний одяг.
— У мене ще є сумка з інструментами, — Феннел притулився спиною до «ленд-ровера». — Вона важка, але я без неї не обійдуся.
— Отже, доведеться тягнути і її.
Феннел схилив голову набік.
— Але ж ми їдемо, хіба ні?
— Можливо, певну частину шляху доведеться долати пішки. Навіть із лебідкою можемо застрягнути по дорозі до Каленберґового маєтку. А якщо так трапиться, доведеться брести на своїх двох.
— А чому б нам не взяти із собою нігера?
— Слухай, друзяко, ти це облиш, — лице Кена посерйознішало. — Ніхто тут нікого не називає нігерами. Ми кажемо «місцеве населення». Банту, неєвропейці... але не нігери.
— Блядь, та кого це гребе?
— Мене. І якщо ти хочеш, щоб ми з тобою ладнали, то маєш стежити за язиком.
Феннел завагався, а тоді знизав плечима:
— Добре, добре, то як? Чому б не взяти представника місцевого населення, банту чи неєвропейського покидька разом із нами, аби він ніс цю бісову сумку?
Кен зиркнув на бандита з відвертою неприязню.
— Ні. Повернувшись, він усе розбазікає. У мене є друг, з яким ми зустрінемося в таборі біля Мейнвілля, — він працював зі мною ще в мисливському заповіднику. Він піде разом з нами. Цей друг із племені кікую, чудовий слідопит. Без нього ми нізащо не дістанемося, куди треба. Зараз він у Каленберґовому маєтку, рознюхує, як пройти повз охорону. Дозволь зауважити, що той маєток охороняють триста зулусів. Та я закладаюся, що коли ми зустрінемося в Мейнвіллі, мій друг знайде спосіб їх обійти. Але зарубай собі на носі: він не нестиме нічиїх речей, окрім своїх.
Примружившись, Феннел зиркнув крізь цигарковий дим на Кена.
— Він що, чорнопикий?
— Він із племені кікую, значить, його шкіра — не біла.
— Кажеш, друг?
— Один із моїх найкращих друзів, — Кен кинув важкий погляд на Феннела. — Якщо тобі так складно в це повірити, давай дещо поясню. Банту — збіса надійні друзі, якщо роззнайомишся з ними, а ще вони збіса хороші люди.
Феннел знизав плечима.
— Це твоя країна, не моя. Може, повернемося до готелю? Від цього клятого дощу мене мучить спрага.
— Повертайся сам. Мені ще потрібно перевірити обладнання й завантажити його у машину. Може, повечеряємо разом? Біля готелю є хороший ресторан. Можемо обговорити всі важливі питання. А вирушити можемо завтра.
— Ну, давай. Тоді ще здибаємося, — Феннел вийшов із гаража і попрямував до готелю.
Насупившись, Кен спостерігав, як його супутник іде геть. А тоді знизав плечима й підійшов до Сема Джефферсона, що саме колупався в «понтіаку».
Ресторан «Шах і мат» належав до готельного комплексу «Ренд Інтернешнл». Уся команда зібралася там близько половини дев’ятої. Скориставшись правом спізнитися, Ґея прибула останньою, вбрана у бавовняну сукню лимонного кольору. Погляди всіх чоловіків ресторану були прикуті до неї — з таким бажанням дивляться лише на по-справжньому красивих жінок.
Коли Ґея сідала на стілець, Феннел зиркнув на неї й відчув, як піт стікає по його округлому обличчі. Він знав багатьох жінок, але ніхто не міг дорівнятися до Ґеї. Лью охопило таке сильне бажання, що він навмисне кинув серветку, аби мати змогу нахилитися й підняти її, водночас прибравши з обличчя вираз дикої жаги.
— Ну гаразд, чим пригощатимемося? — запитав Ґеррі.
Усі були дуже голодними, тому обрали пательню з морепродуктами, паніровану телятину й картоплю фрі.
— Як там справи? — запитав Ґеррі у Кена. Пілот вже зауважив Феннелову напруженість. Зиркнувши на розпашіле обличчя бандита, Едвардс відвів погляд.
— Усе під контролем, все організовано. Якщо ви двоє не проти, можемо вирушати вже завтра.
— Чому б і ні? — Ґеррі глянув на Ґею, і та кивнула у відповідь.
— Чим швидше вирушимо, тим легше нам буде. Почався сезон дощів. Є ймовірність, що зливи ще не сягнули Драконових гір, але якщо це так, то на нас із Феннелом чекає нелегка мандрівка. Тому якщо вас усе влаштовує, вирушаємо завтра зранку о восьмій. Поїдемо на «ленд-ровері». Комфорту не обіцяю, бо ми добряче завантажили машину. До нашого табору біля Мейнвілля — триста кілометрів, — він замовк, коли принесли морепродукти. Щойно офіціант відійшов, Кен продовжив: — Від Мейнвілля до Каленберґового маєтку ще кілометрів чотириста. Гелікоптер чекатиме у Мейнвіллі. Якщо все буде гаразд, його доставлять швидко. Ви двоє залишитеся на день у таборі, а ми з Феннелом рушимо в дорогу. Потім ви полетите. Зв’язок підтримуватимемо по раціях. Вони надійні, я перевірив. Якщо поталанить, будемо у Мейнвіллі по обіді. Ми з Феннелом поїдемо о п’ятій наступного ранку. А ви полетите о десятій через день. До маєтку Каленберґа дістанетеся десь за годину. Вам не варто світитися там надто рано. Ну, як мій план?
— Чудово, — відповів Ґеррі. — А що з гелікоптером: техобслуговування і пальне?
— Про це вже подбали. Пального вистачить на те, аби прилетіти туди й повернутися. Мені гарантували, що все працює відмінно. Звісно, можеш перевірити, чи все тебе задовольняє, та, як мене запевнили, гелікоптер уже чекатиме, готовий до польоту.
— А який він, Мейнвілль? — запитала Ґея, відкладаючи ніж і виделку.
Кен усміхнувся:
— Таке собі задрипане містечко. Наш табір розташований за п’ять миль від нього, у савані.
Компанія з насолодою перейшла до телятини. Мандрівники обговорювали подальші деталі операції. Ґея та Ґеррі зауважили, що Феннел практично нічого не казав, тільки бурчав над їжею й витріщався на дівчину. Повечерявши, вони пили каву й слухали розповіді Кена. Він виявився хорошим і цікавим співрозмовником.
— Вам сподобається поїздка до Мейнвілля, — сказав Кен. — Останній відрізок ми долатимемо не автострадою, тож ви надивитеся на всіляку дичину... бородавочники, антилопи-імпали, водяні козли, мавпи-верветки та багато іншого. Якщо вам цікаво, можу трішки розповідати про тварин, на яких ми натрапимо. Колись я був єгерем у чудовому заповіднику. Возив людей на «ленд-ровері» й показував їм тварин.
— Чому ж ви залишили таку роботу? — запитала Ґея. — Як на мене, то це дуже приємне життя.
Кен розсміявся.
— Вам би сподобалося, правда? Із тваринами жодних проблем не було, але клієнти, зрештою, мене доконали. Не можна ж піти у савану й сподіватися, що звірі просто сидять і чекають на тебе. Необхідне терпіння. Бувають дні, особливо в цю пору, коли можна кілька миль проїхати, але ні на кого не натрапити. А клієнти дратуються й дорікають мені. За кілька років це мене остаточно стомило. Був один клієнт, який мене по-справжньому пресував. Йому тоді не щастило. Настав сезон дощів, а він дуже хотів зробити фотографію буйвола. Він заклався на тисячу доларів з друзякою у Штатах, що привезе таку світлину... А буйволів не було. Ми годинами вистежували їх, але марно, тож він зривав усю злість на мені, — Кен усміхнувся. — Врешті-решт я зацідив йому в щелепу. За це мене на півтора року запроторили в тюрму. Коли ж я вийшов звідти, то облишив своє невдячне заняття.
Феннел слухав ці балачки нетерпляче, і нарешті втрутився:
— Ну, не знаю, що збираєтеся робити ви, хлопці, але я запрошую міс Десмонд скласти мені компанію й прогулятися нічними ресторанами, — він пильно поглянув на Ґею. — Що скажете?
Запала тиша. Ґеррі відразу ж зиркнув на почервоніле обличчя Феннела й на цілком розслаблену, усміхнену Ґею.
— Це так люб’язно з вашого боку, містере Феннел, але прошу мені вибачити. Якщо ми завтра маємо рано вставати, то мені потрібно виспатися, — вона підвелася. — Добраніч усім. Зустрінемося зранку, — і Ґея вийшла з ресторану, продовжуючи притягувати до себе чоловічі погляди.
Феннел відкинувся на стільці. Його обличчя зблідло, а очі палахкотіли.
— Продинамила, — буркнув він. — Трясця б її взяла, та ким вона себе вважає?
Кен звівся на ноги.
— Розрахуюся й піду спати, — він рушив до каси.
Ґеррі спокійно мовив:
— Розслабся. Дівчина стомилась. Якщо хочеш кудись піти, можу скласти тобі компанію.
Феннел удав, що не чує. Він так і сидів, втупившись у простір напівбожевільними очима. До його обличчя повернулися звичні барви. Він важко звівся на ноги й вийшов із ресторану до ліфта. Феннела аж хитало від гніву.
«Ну гаразд, сучко, — думав він, коли прочинилися двері ліфта. — Я ще покажу тобі! Дай нам лишитися сам на сам хоча б на десять хвилин — і я провчу тебе так, що місця живого не залишиться».
Діставшись до номера, він з тріском зачинив двері й зірвав із себе одяг. А тоді гепнувся на ліжко, стиснувши кулаки так, що нігті врізались у долоні. По товстих щоках бандита стікав піт.
Більше години хтивий розум Лью вигадував, що можна зробити з Ґеєю, якби вони лишилися на самоті, та еротичні думки виснажили його, і свідомість повернулася до нормального стану.
Зненацька Лью пригадав Шалікові слова: «Ви взагалі не чіпатимете Ґеї Десмонд. Простягнете до міс Десмонд лапи — й обіцяю, Інтерпол отримає ваше досьє».
І як Шалік дізнався про три вбивства?
Феннел тривожно засовався на ліжку. Дотягнувся до цигарки, запалив її і втупив погляд у протилежний кінець кімнати, осяяний рекламною вивіскою з іншого боку дороги.
Раптом пам’ять перенесла його в минуле. Ось він знову в Гонконзі, сходить із джонки на причал Фенвік-стрит у районі Ваньчай. Феннел щойно повернувся з контрабандного рейсу разом із китайськими друзями. Вони без проблем доправили вантаж опіуму на острів Чхеклапкок[14], тож у кишені Феннела лежало три тисячі доларів. За десять годин він мав відлітати назад до Англії. Після шести днів у смердючій джонці він просто-таки потребував жінки.
Китайські друзі підказали йому, куди піти. Він прогулявся вздовж Ґлостер-роуд, проштовхуючись крізь рикші, швидкісний транспорт, продавців фруктів і натовпи галасливих мешканців, і таки дістався до рекомендованого публічного дому.
Китайська дівчина виявилася маленькою та компактною, з тугими сідницями, які припали Лью до смаку, от тільки в ліжку вона лежала як шматок м’яса. Слугувала за об’єкт, на який Феннел виливав свою хіть. Коли той кепський статевий акт нарешті завершився, бандит, вижлуктивши півпляшки віскі, що притлумило всі його чуття, заснув. Однак навіть уві сні не забувався остаточно. Сповнене небезпек життя навчило його ніколи не впадати в безтяму, байдуже, скільки він випив. Прокинувшись, він побачив, що дівчина, досі гола — її шкіра барви слонової кості світилась у сяйві вуличного ліхтаря, що падало крізь не прикрите шторами вікно, — копирсалась у його туго набитому гаманці.
Феннел виліз із ліжка і вдарив її ще до того, як остаточно прокинувся. Його кулак розтрощив молоде обличчя. Голова дівчини відкинулася назад, очі закотились, і китаянка упала. Гроші випали з її маленької ручки.
Феннел гарикнув на неї і взявся збирати купюри. І тільки коли він уже натягнув на себе одяг і запхав набитий гаманець до кишені, то збагнув, що тут щось не так. Він схилився над закляклим тілом — і бридкий холод поповз по хребту. Бандит схопив дівчину за густе волосся і скривився, коли її голова неприродно впала на плечі. Його сильний звірячий удар переламав їй шию.
Лью тоді зиркнув на годинник. До відльоту в Лондон — ще дві години. Бандит залишив кімнату, брязнувши дверима, й зійшов сходами униз, де за столом сидів старий китаєць, записуючи клієнтів, які приходять і йдуть. Феннел знав, що за свободу доведеться заплатити.
— Я відбуваю джонкою за двадцять хвилин, — збрехав він. — Шльондра мертва. Скільки це коштуватиме?
Жовте зморшкувате обличчя не виражало нічого, немов то була стара пергаментна карта.
— Тисячу доларів, — сказав старий. — І я викличу поліцію за годину.
Феннел дико вищирив зуби.
— Ти, стара срако, я можу тобі шию скрутити. Ти хочеш дофіга грошви.
Китаєць знизав плечима.
— Тоді п’ятсот доларів — і я викличу поліцію за півгодини.
Феннел дав йому тисячу доларів. Він пробув у Гонконзі достатньо довго, щоб зарубати собі на носі: угода — понад золото. А йому потрібно було не менше години, аби змитися. Так він і зробив.
Лежачи на ліжку й розглядаючи візерунки, які світло лишало на протилежній стіні, Феннел пригадав дівчину. Якби вона була активнішою, він би не вдарив її так сильно. «Що ж, — мовив він сам до себе без особливої певності, — дістала по заслузі».
Чоловік-проститут, якому не пощастило натрапити на Феннела у брудному смердючому перевулку Стамбула, також отримав своє. Феннел зійшов з корабля і провів кілька годин у місті, перш ніж вирушити до Марселя. Він привіз з Індії три кілограми золота для щедрого чоловіка. То був опасистий літній турок, який брав хабарі золотом. Феннел виконав свою частину угоди, забрав гроші й знайшов собі дівку, аби провести з нею ніч. Згадуючи про неї зараз, Феннел визнавав, що курва виявилася розумною. Повія накачала його випивкою, тож коли настав час розділити ложе, він був надто п’яним, аби чіплятися до неї. Три години він проспав, а коли прокинувся, то побачив, що дівка зникла. Принаймні злодійкою вона не була. Охоплений лютим гнівом і вже майже тверезий, Феннел поплентався назад до свого корабля. Там, на бридкій алеї, він і зустрів напарфумованого хлопця: симпатичного, з вологими чорними очима й хитрою, улесливою посмішкою. Саме ця посмішка й розлютила Феннела. Бандит зігнав на юнакові злість: він розбив його голову об стіну, лишивши на брудно-білій штукатурці червону пляму.
Із вікна визирнула жінка. Побачивши жахливе вбивство, вона закричала. Феннел повернувся на корабель, але відчув себе в безпеці тільки тоді, коли відплив од турецьких берегів.
Привиди часто навідували Феннела. Він продовжував переконувати себе, що мерцям нема місця в його житті, але примари наполегливо повертались у його пам’ять. У такі миті сексуального невдоволення, коли він залишався на самоті, злодіяння з минулого лізли у сьогодення.
Але третє вбивство переслідувало Феннела наполегливіше, ніж інші два. Заможний єгиптянин найняв Лью, щоб відчинити сейф комерсанта, якому цей єгиптянин дав акції як гарантію на велику позику. Феннел зрозумів, що ті акції — фальшиві. Оскільки клієнта могли будь-якої миті викрити, робота була терміновою.
Феннел досить легко потрапив до розкішного будинку і вмостився перед сейфом, аби відчинити його. Годинник показував 2:45, тож уся родина спала.
То був старомодний сейф, і Лью важко давалася його робота. Коли дверцята сейфа нарешті піддались, інструменти злодія розсипались, а двері до кімнати, де він перебував, відчинилися.
Феннел вимкнув ліхтар, схопив невеликий сталевий лом, з яким працював, і обернувся.
У дверях постав темний силует, а потім спалахнуло світло.
Перед Феннелом стояла дівчинка у нічній сорочці й халатику. Вона була маленькою, темноволосою, з великими чорними очима й шкірою оливкового кольору. На вигляд мала не більше десяти років — а насправді лише дев’ять. Вона із жахом витріщалася на Феннела, а її рот уже розкрився, аби закричати. Зробивши два стрибки, Феннел опинився біля дитини й ударив її по голові сталевим ломом.
У мить паніки він убив її, не вагаючись. Бандит чудово знав, що завдає смертельного удару. Вона побачила Лью, тож якби він тільки оглушив її, дівчинка могла б описати його зовнішність поліціянтам.
Він витягнув акції з сейфа, зібрав інструменти й утік. Тільки шмигнувши в машину й побачивши кров на руці, Феннел сповна усвідомив скоєне.
Ті величезні перелякані темні очі часто являлися йому в снах. Наступного дня із газет він дізнався, що дитина була глухонімою. Лью переконував себе, що вона все одно мусила померти, але навіть у ліжку, на самоті, не міг викинути з пам’яті образу дитини в нічній сорочці та виразу абсолютного жаху на її обличчі.
Феннел лежав і дивився на стелю, розмальовану червоними та синіми відблисками реклами через дорогу, а тоді поринув у тривожний сон.