Стерв'ятник - птах терплячий

Розділ третій

За десять хвилин після закінчення зустрічі з Ґеєю, Ґеррі, Джонсом і Феннелом Шалік зайшов до кабінету Наталі, тримаючи в руці валізку для вихідних, а на згині ліктя — пальто. Жінка відірвалася від роботи й підвела погляд.

Наталі Норман здавалася Шаліку буденною частиною його середовища — зручною і надзвичайно ефективною. Ця самовіддана, безбарвна жінка працює з ним уже три роки. Він обрав її на посаду особистої асистентки з короткого списку найкваліфікованіших жінок, яких йому запропонувало агентство.

Наталі Норман було тридцять вісім років. Вона вільно розмовляла французькою та німецькою, а також мала вчений ступінь з економіки. Жінка, яка не відволікалась на особливі інтереси поза Шаліковим офісом, стала для коротуна необхідною і дуже плідною машиною.

Шалік любив красивих та чуттєвих жінок. Для нього Наталі Норман, з її блідим обличчям і простуватим виглядом, була наче роботом. Розмовляючи із секретаркою, Шалік рідко дивився на неї.

— Міс Норман, на вихідних мене не буде, — сказав він, зупинившись біля її столу. — Прошу вас завтра зранку прийти на годинку, щоб перевірити пошту. А потім відпочивайте. О дев’ятій ранку в понеділок у мене зустріч.

Коротун пішов. Ані погляду, ні чемної усмішки, ні навіть побажання «гарних вихідних».

Наступного ранку вона прийшла у звичний час, навела лад із поштою і вже почала прибирати зі столу, коли зайшов Джордж Шерборн.

Вона ненавиділа Шерборна так само, як і він її. На її думку, він був хтивим товстим старим підлабузником. У її перший тут робочий день Шерборн, розрум’янившись, схопив ручиськами Наталі за сідниці, коли вона запечатувала великий конверт із юридичними документами. Його мацання обурило жінку. Вона розвернулася, ляснула товстим конвертом старого по фізіономії, розбивши йому носа до крові.

Відтоді вони ненавиділи одне одного, проте працювали разом, старанно прислуговуючи Шаліку.

— Ти вже закінчила? — пихато запитав Шерборн. — Якщо так, то забирайся. Я тут залишаюсь.

— Піду за кілька хвилин, — відказала вона, навіть не глянувши на нього.

Шерборн кивнув, зневажливо зиркнув на неї і рушив до Шалікового кабінету.

Наталі довго прислухалася. А коли почула, як Шерборн набирає номер, витягла із шухляди великий пластиковий пакет. З іншої шухлядки дістала крихітний магнітофончик і три бобіни магнітофонної стрічки. Жінка квапливо поклала це все у пластиковий пакет і закрила його. Вона чула, як Шерборн базікає по телефону, тому навшпиньки підійшла до дверей, аби попідслуховувати.

— Я роздобув собі місцинку, крихітко, — мугикав Шерборн. — Так... цілі вихідні. Заскочиш до мене? Ми могли б непогано розважитися.

Наталі відразливо скривилась і відійшла назад. Тоді одягнула пальто, пов’язала навколо голови чорний шарф і, забравши пакет, підійшла до ліфта, де хутко натиснула на кнопку виклику.

Доки вона чекала, у дверях постав Шерборн.

— Ідеш?

Вона похмуро зиркнула на нього й помітила, що старигань зацікавлено витріщається на пакет.

— Забираєш із собою усі секрети?

— Так.

Двері ліфта прочинились — і Наталі зайшла всередину. Коли двері зачинялися, вона побачила глузливу усмішку Шерборна.

Наталі взяла таксі, щоб доїхати до своєї двокімнатної квартири на Черч-стрит у Кенсінґтоні. Минулої ночі вона спала дуже мало, постійно сіпалася й крутилася, намагаючись вирішити: зраджувати Шаліка чи ні. Навіть тепер, коли Наталі відчинила парадні двері й зайшла до маленької, але затишної вітальні, яку вона старанно умебльовувала, жінка не прийняла рішення.

Вона поставила на підлогу пакет, зняла шарф і пальто, а тоді майже впала у крісло. Посиділа так кілька хвилин, знаючи, що таки зважиться на зраду, — і люто себе ненавиділа за це. Вона поглянула на годинник. Зараз 11:10. Залишався шанс, що цього суботнього ранку Бернетта не буде в банку. Якщо його не буде, вона сприйме це як знак не робити того, що надумала. На мить Наталі завагалась, а тоді підійшла до телефону й набрала номер.

Жінка вмостилася на бильці крісла й із хвилю слухала довгі гудки.

Нарешті байдужий голос промовив:

— Вас вітає Національний банку Наталю.

— Чи могла б я поговорити з містером Чарльзом Бернеттом?

— А хто телефонує?

— Міс Норман... Містер Бернетт знає мене.

— Хвилинку.

Після недовгої затримки почувся розкішний, соковитий баритон.

— Міс Норман? Радий вас чути... Як ваші справи?

Вона затремтіла, вагаючись, а тоді змусила себе сказати:

— Я б хотіла побачитися з вами, містере Бернетт... Це терміново.

— Звісно. Ви б могли зайти сюди... За годину я відлітаю до Наталю.

— Ні! — жінку охопила абсолютна, істерична ненависть до себе. — За півгодини... тут... у моїй квартирі! Черч-стрит, 35а, четвертий поверх. Кажу ж, це терміново!

Запала тиша, після якої трохи шокований розкішний баритон промовив:

— Боюся, мені так незручно, міс Норман.

— Тут! За півгодини! — закричала Наталі. До миті, коли вона кинула слухавку, її голос обернувся на пронизливе виття.

Вона сповзла в крісло й поклала голову на подушку. Її тіло трусилося від істеричних ридань. На кілька хвилин вона дозволила собі нечувану розкіш — поплакати. Гарячі сльози більше не текли. Тремтячи, вона зайшла до ванної і вмилась, ще кілька хвилин їй знадобилося на відновлення макіяжу.

Повернувшись до вітальні, вона відчинила буфет і витягнула пляшку віскі, яку зберігала для Сліпа. Налила собі склянку нерозбавленого напою, випила його до краплі й здригнулася.

Відтак сіла і почала чекати.

За тридцять п’ять хвилин у парадні двері подзвонили. Від цього звуку кров прилила до обличчя Наталі. За мить воно зблідло, наче полотно. Кілька секунд жінка нерухомо сиділа, а тоді, коли дзвінок пролунав ще раз, змусила себе підвестися й відчинити двері.

Чарльз Бернетт, голова Національного банку Наталю, увійшов до кімнати, наче корабель на всіх вітрилах. То був великий, кремезний чоловік із багряним обличчям, уважними безжалісними очима і лисуватою головою, що рожево просвічувала крізь тонке й блискуче сиве волосся. Вбраний у бездоганний сірий костюм із Севіл-роу, [8] з криваво-червоною гвоздикою в петлиці, він скидався на кіноверсію багатого і впливового банкіра.

— Моя люба міс Норман, — почав Бернетт, — звідки вся ця терміновість?

Чоловік поглянув на схвильовану Наталі й миттєво відчув відразу, але був надто розумним і досвідченим, аби це показати. «Оце так страховисько! — міркував він. — Непогана фігура, гарні ноги, але це ніяке блідаве обличчя, ці похмурі чорні очі й посіріла шкіра...»

Тепер Наталі опанувала себе. Віскі додало їй фальшивої впевненості.

— Прошу, сідайте, містере Бернетт. Я не марнуватиму вашого часу. У мене є інформація стосовно містера Каленберґа. Ви б хотіли її почути?

Бернетт усією своєю масою гепнувся в крісло. Його обличчя виражало посередній інтерес, однак проникливий мозок міркував: «Отже, все окупилося. Сієш зерна там і сям, а вони таки часом проростають».

Як голова Національного банку Наталю, що належав Максу Каленберґу, Бернетт виконував розпорядження шефа збирати в Лондоні кожну дрібку інформації, яка могла вплинути на правління Каленберґа в Наталі.

Дванадцять днів тому Каленберґ надіслав йому коротку каблограму[8]:

Потрібна інформація щодо діяльності Армо Шаліка. К.

Бернетт знав про Армо Шаліка все, але про його справи — нічого. Каблограма спантеличила його. Роздобути інформацію про Шаліка... ще й таку, яка б зацікавила Каленберґа... це не легше, ніж випитувати щось у Сфінкса. Однак Бернетт знав, що мусить щось робити із шефовим завданням. Якщо Каленберґ потребував якоїсь інформації, він сподівався, що її роздобудуть, і байдуже, чого це вартуватиме. [9]

Так трапилося, що два дні потому Шалік організував у своєму номері вечірку з коктейлями, куди було запрошено й Бернетта. Саме там він і познайомився з Наталі Норман.

Бернетт вважав, що з підлеглими потрібно бути люб’язним. Чи ж не казав колись Джордж Бернард Шоу: «Можеш копнути стариганя: ти знаєш, ким він є. Але ніколи не копай юнака: ти гадки не маєш, ким він стане»?

Коли Бернетт побачив, як Наталі розносить напої, не привертаючи уваги балакучих гостей, він відірвався од набридливої дружини й зосередився на секретарці. Мав шарм і хист підтримувати бесіду, тож швидко дізнався, що ця блідолиця й непримітна жінка — особиста асистентка Шаліка. Він швидко підмітив, що їй бракує сексу.

Банкір легко завоював її довіру, пробазікавши лише кілька хвилин. У цей час його мозок гарячково працював. Вона може стати дуже важливою для нього, але довго теревенити не варто, бо Шалік, припіднявши брови, вже зиркав у їхній бік.

— Міс Норман, — спокійно сказав він. — Я маю повноваження допомагати таким людям, як ви, якщо вони потребують допомоги. Прошу, запам’ятайте моє ім’я: Чарльз Бернетт, Національний банк Наталю. Якщо вас коли-небудь розчарує ця робота і вам захочеться заробити більше, зв’яжіться зі мною.

Коли на її обличчі відбилося збентеження, банкір усміхнувся й пішов геть.

Повернувшись додому, Чарльз вмостився у своєму кабінеті та обмірковував наступний хід. Він сподівався, що діяв не надто квапливо з цією блідолицьою жінкою. Вона б могла стати потрібним йому шпигуном. Очевидно, що ця дама потребувала фізичного контакту із сексуальним чоловіком. Бернетт бачив усі ознаки: худорлявість, темні кола під очима, пригнічений вираз обличчя. Їй точно бракувало хтивого коханця. Тож банкір вирішив, що таким буде його перший крок із вербування Наталі.

Бернетт мав багато потрібних знайомих, серед яких — колишній інспектор Управління карного розшуку Том Перкінс. Саме йому банкір і зателефонував.

— Перкінсе, я шукаю юного пройдисвіта, який міг би виконати для мене особливу роботу. Він має бути абсолютно безпринциповим, привабливим, харизматичним і не старшим 25-ти років. Знаєш когось такого?

Поліціянт відповів:

— Має бути нескладно відшукати, сер. Платня буде цікавою?

— Дуже.

— Я поміркую, сер. Можна, я зателефоную після ленчу?

— Гаразд, — відказав Бернетт, задоволений тим, що скоро отримає бажане.

Перкінс зателефонував близько 15:00.

— Я знайшов потрібного вам типа, сер. Сліп Джексон. Двадцять чотири роки, з ідеальною зовнішністю, грає на гітарі в третьосортному клубі в Сого і потребує грошей. Він відсидів два роки за дрібну крадіжку, три роки тому.

Бернетт завагався.

— Це трішки ускладнює справу, Перкінсе. Чи не шантажуватиме він мене?

— У жодному разі, сер. Нічого такого не трапиться, запевняю вас... Я цю справу владнаю. У мене є багато цікавого на молодого злодюжку. Тому щодо цього вам не варто хвилюватися.

— Чудово. Відправте його до мене на 17:00. Я подбаю, щоб вам на рахунок перевели десять фунтів, Перкінсе.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, сер. Ви будете задоволені Джексоном.

Сліп Джексон запізнився на десять хвилин. До просторого Бернеттового офісу його привела секретарка, яка пропрацювала на банкіра настільки довго, що не дивувалася вже нічому... навіть Сліпу Джексону.

Бернетт розглядав молодика, доки той ліниво заходив до кімнати, зверхньо посміхаючись. Він носив гірчичного кольору гіпстери[10], темно-синю сорочку з жабо й позолочений ланцюжок на шиї, на якому висів маленький дзвоник, що дзенькав під час кожного кроку.

«Оце так кадр, — подумав Бернетт. — Але він принаймні охайний».

Не чекаючи на запрошення, Джексон примостився на стільці, закинув ногу на ногу й зиркнув на Бернетта, нахабно піднявши брову.

— Колишній коп казав, у вас тут є робота. Яка платня? — запитав він. — І слухайте, я не хочу працювати в цій могилі. Усікли?

Бернетт звик мати справу з різними типами людей і мав хист до адаптації. І хоча йому страшенно хотілося виштовхати цього бітника геть, банкір умить збагнув, що перед ним може сидіти саме той молодик, якого він шукає.

— Я й не пропоную вам працювати тут, містере Джексон, — відказав він. — Для вас я маю особливу, добре оплачувану роботу, яка вам до снаги.

Джексон ледаче підняв руку в насмішкуватому протесті.

— Та не треба жодних містерів і всієї цієї дурні. Називайте мене Сліпом.

Нещира Бернеттова посмішка ніби застигла.

— Звісно... але чому саме Сліп?

— Дівчатка звуть мене так... Я їх засліплюю.

— Чудово, — Бернетт відкинувся назад на своєму кріслі шефа. — Я хочу, щоб ви зробили ось що... — і він пояснив суть справи.

Сліп Джексон розвалився у кріслі й слухав. Його крижані сірі очі уважно розглядали Бернеттове обличчя, доки той говорив. Зрештою Бернетт мовив:

— Ну ось і все... Впораєтеся?

Сліп скривився.

— Скажімо прямо, — відказав він, випроставши довгі ноги, — ця старперка хоче, щоб її трахнули... Так? — коли Бернетт кивнув, молодик продовжив: — Щойно я дам їй це, як вона захоче більше, так? — і знову Бернетт кивнув. — А потім їй доведеться за це башляти... Хочете, щоб я витягнув з неї усе... Правильно?

— Так... Саме так і є.

— Ви заплатите мені сотню фунтів за роботу, а те, що я витягну в неї, лишу собі... По руках?

Бернетт відповів кивком голови. Маючи справу з такими типами, як Сліп, він завжди почувався забрудненим.

Джексон відхилився на стільці й зиркнув на Бернетта.

— Заради бога, і це вони мене ще звуть злочинцем!

Погляд Бернетта став крижаним.

— Ви хочете роботу чи ні?

Вони дивились одне одному в очі якусь хвилю, а тоді Сліп знизав плечима.

— Звісно... Що мені втрачати? Яка вона, ця старперка?

— Блякла, проте нормальна, — відказав Бернетт, підсвідомо використавши фразу з гіда Мішлен по Франції — там так описано тризірковий готель.

— Гаразд. Де мені її знайти?

Бернетт дав йому робочу й домашню адреси Наталі, надруковані на бланку.

— Результат мені потрібен швидко.

Сліп осміхнувся.

— Якщо ви кажете, що вона спрагла за сексом, вона його отримає. А оскільки цим займуся саме я, то вона захоче ще і ще, — Сліп уважно зиркнув на Бернетта. — Копи не втручатимуться?

— Про це навіть не йдеться.

— Якщо вони впхають свого носа, я линяю. Я не в захваті від цієї роботи.

Бернетт холодно зиркнув на нього.

— Але ви її виконаєте?

Сліп знизав плечима.

— Сказав же, що так.

— Витягніть з неї стільки грошей, скільки зможете. Я хочу, щоб вона опинилася в катастрофічному фінансовому становищі, уся в боргах.

Сліп звівся на ноги.

— А як щодо авансу? У мене в кишенях вітер свище.

— Після завершення справи, — різко сказав Бернетт і махнув рукою, демонструючи, що аудієнцію закінчено.

Холодного січневого вечора Наталі Норман побачила, що спустило задню праву шину її авто. Вона працювала допізна і тепер прагнула чимшвидше потрапити додому в гарячу ванну. Припаркувавши, як і завше, свій «остін-міні» в сліпому закутку біля Парк-лейн, вона саме стояла і тремтіла на колючому вітрі, безпорадно витріщаючись на спущену шину, коли з тіні виринув високий худорлявий юнак у напівпальто, прикрашеному овечою шкірою. Руки він глибоко запхав до кишень чорних гіпстерів.

Сліп заздалегідь дізнався, де Наталі паркує машину, і саме він п’ятдесят хвилин тому спустив її шину. Відтак сховався в найближчому під’їзді, мерзнучи й лаючись, аж доки не угледів, як вона підійшла до машини. Так він уперше побачив Наталі. Коли вуличний ліхтар освітив її довгі, стрункі ноги, Сліп повеселішав. Він готувався до дамочки з товстезними ногами, якими можна підпирати рояль.

Молодик чекав, розглядаючи Наталі. Та щойно її обличчя потрапило в світло ліхтаря, як він скривився. Гарне тіло, але фізіономія бляклої, спраглої за сексом старої діви, в якої харизми не більше, ніж у втопленої кішки.

«Господи! — подумав він. — Чи не доведеться мені застосовувати уяву, аби змусити себе трахнути її?»

— У вас проблеми, міс? — запитав Сліп. — Може, вам допомогти?

Його несподівана поява заскочила Наталі зненацька. Вона безпорадно роззирнулася праворуч та ліворуч, але в закутку не було нікого, крім них.

— У моєму авто проколото шину, — нервово сказала вона. — Усе гаразд, я викличу таксі... Дякую.

Сліп став під вуличний ліхтар, аби жінка могла його роздивитися. Вони зиркали одне на одного, і Наталі відчула, як її серце забилося швидше. «Він худорлявий і високий, як прекрасний молодий звір», — подумала вона. Її збуджувало його кучеряве волосся, що спускалось аж до коміра. Наталі відчула, як у ній заграла кров — так бувало завжди, коли вона бачила справді маскулінних чоловіків, але її бліде, позбавлене виразу обличчя нічогісінько не виражало.

— Зараз поремонтую, — сказав Сліп. — Ховайтеся в машину, міс, не стійте на холоді. Бррр! Зимно, правда ж?

— Так... Але прошу, не завдавайте собі клопотів. Я спіймаю таксі.

— Заскакуйте всередину... Я все поремонтую. Ви й оком не змигнете.

Вона відчинила дверцята й, вдячно сховавшись в маленькому авто, причинила їх за собою. Жінка спостерігала за Сліповими рухами. Він діяв дуже швидко. За десять хвилин підійшов до вікна машини, витираючи руки ззаду об гіпстери.

— Усе полагоджено, міс... Можете рушати.

Вона дивилася на нього крізь відчинене вікно машини. Він нахилився вперед і поглянув на неї. «Невже в цих юних очах майнула обіцянка?» — запитувала себе Наталі. Її серце стрибало, наче щойно викинута на берег рибина.

— Вас підвезти?

Вона усміхнулась, і тоді Сліп вирішив, що дивитись на неї не так уже й гидко.

— А ви не проїжджатимете повз Найтсбрідж? — запитав він, знаючи, що саме там вона й живе.

— Так... Черч-стрит.

— Добре... Підвезти мене було б люб’язно з вашого боку.

Сліп обійшов машину і сів біля Наталі. Коли його плече доторкнулося до її, жінку неначе вдарило електричним струмом.

Вона гнівалася на себе, адже її руки тремтіли так сильно, що вона не могла вставити ключ у замок запалювання.

— Вам холодно. Хочете, я покермую, міс?

Вона мовчки віддала Сліпові ключі. Молодик вийшов з машини, а Наталі тим часом пересунулася на пасажирське сидіння. Її спідниця зачепилася об важіль передач. Жінка завагалась, але знаючи, що ноги та стрункі стегна — єдина приваблива риса її тіла, лишила спідницю там, де вона й була.

— Я страшенно змерзла, — видушила із себе Наталі, коли Сліп вмостився у крісло водія.

— Я також... Мерзенна погода.

Наталі гадала, що молодик їхатиме напоказ швидко, але помилилася. Він кермував добре, зі швидкістю не більшою за 30 миль у годину та з професійною впевненістю, яка здивувала її.

— Ви мешкаєте в Найтсбріджі? — наважилася запитати жінка.

— Хто — я? — він розсміявся. — Не для мене така розкіш. Я живу в щурячій норі у Парсонс-Ґрін. Недавно вилетів з роботи. Просто коли в мене лишається останній фунт, я люблю прогулюватися Найтсбріджем і витріщатися на вітрини. Уявляю, що б накупив собі в «Гарродзі»[11], якби мав купу грошви.

Наталі розглядала привабливий профіль Сліпа, знову відчуваючи шалений напад бажання.

— А чому ви втратили роботу? — запитала вона. — У наші дні людям не можна бути без роботи.

— Я захворів. У мене слабкі легені... часом нездужаю. Ось і звільнили. Наразі я без роботи два тижні, — сказав Сліп і подумав: «Я мастак до побрехеньок. Уже майже сам собі повірив». Однак, відчувши, що трохи переграє, він додав: — Наступного тижня обов’язково щось підшукаю, бо зараз почуваюся добре.

Наталі обдумувала почуте.

— Я рада.

Він повернувся й подарував їй усмішку, завдяки якій отримав своє прізвисько. На краю свідомості вона відчувала, як зростає її бажання.

— Вам не варто хвилюватися через мене, міс. Ніхто, разом зі мною самим, через мене не хвилюється, — він зробив паузу, а тоді продовжив: — А ви пізненько затрималися сьогодні...

— Я часто працюю допізна.

— Черч-стрит, кажете?

Тепер вони проїжджали повз станцію метро «Найтсбрідж».

— Так.

— Ви мешкаєте одна?

«О так, — гірко подумала Наталі. — Одна... і завжди самотня».

— Так.

Сліп зиркнув на її ноги, відкриті вище колін. «Бідна дурепа! — подумав він. — Це буде так просто».

— Чимало людей живуть одні, — відказав він. — Повертаючись з роботи, вони зачиняються в похмурих кімнатах до ранку, аж доки знову не доведеться йти на роботу. Саме тому я люблю гуляти вулицями вночі. Лишаючись удома на самоті, я бачу нічні жахіття.

— Розумію.

Коли він почав заїжджати на Черч-стрит, вона продовжила:

— Ось і приїхали... Праворуч.

«Так, вирішальна мить, — подумав він. — Чи запросить вона мене?»

— Ви маєте на увазі ось цю велику багатоповерхівку?

— Так. Спускайтеся до гаража, — вона завагалась, а тоді тихо мовила: — Гадаю, після того, як ви поміняли шину, вам би хотілось помитися. Крім того, ви заслужили й випити щось.

Сліп приховав осміх. Відчував, що це буде доволі просто — але ж не настільки!

— Так. Я б не відмовився від душу, — відказав він і заїхав у великий освітлений гараж.

Ліфтом піднялися на четвертий поверх. По дорозі ніхто з них не заговорив і не глянув один на одного.

Вона відчинила двері й провела гостя до маленької, яскравої вітальні.

— Знімайте пальто, — сказала вона тремтячим голосом.

Він роззирнувся.

— А тут справді гарно.

Наталі збагнула: «гарно» — його улюблене слово.

— Ванна ось там.

Жінка залишила Сліпа у ванній, зняла пальто й шарф, відчуваючи, як її проймає бажання. Вона досі стояла посеред кімнати, бліда й знервована, коли він вийшов із ванної. Молодик одразу зрозумів: проблем не буде.

— Ми навіть не знайомі. Я Сліп Джексон.

— А я Наталі Норман.

— Гарне ім’я... Наталі... Мені до смаку.

Вони дивились одне на одного, а тоді Сліп підійшов ближче й обхопив руками тіло Наталі.

Вона затремтіла, коли його долоні торкнулись її худорлявої спини. На коротку мить механізм самозахисту змусив її відштовхнути його, але жага була сильнішою.

Краєм свідомості жінка розуміла, що її несуть до спальні. Вона розслабилась на ліжку, ледь похитуючись, доки він зривав із неї одяг. А тоді віддалася його тваринній хіті.

Сліп Джексон розплющив очі й повільно зітхнув. «Ого, вона навіть кричала! — подумав він, розглядаючи білу стелю. — І хто б у таке повірив. Такого в мене ще не було!»

Він ліг на бік, розглядаючи Наталі, яка спала на спині, прикривши руками маленькі груди. Гарне тіло. Шкода, що з обличчям не склалося. Сліп легенько штрикнув її під ребра.

— Прокидайся! Я голодний. Маєш щось поїсти?

Вона заворушилася й кинула на нього погляд, затуманений не знаним раніше задоволенням. Вона почувалася так, неначе приховані двері, які так довго шукала, враз відчинились — і сонце, і бриз, і морський шум увійшли до порожньої, темної печери, в якій вона так довго жила.

— Поїсти... Звісно, — вона сіла, звісила ноги з ліжка й накинула халат. — Лежи тут. Я принесу тобі щось. Хочеш випити?.. Правда, у мене є тільки джин.

Сліп поглянув на неї. Її нервове бажання сподобатися, м’який погляд і пристрасне тремтіння навіювали смертельну нудьгу.

— Хавчика вистачить.

Наталі побігла на кухню. Сліп зачекав мить, а тоді виліз із ліжка й одягнувся. Годинник біля ліжка показував 2:25. Молодик прислухався, відчув запах смаженого бекону, а тоді роззирнувся маленькою охайною кімнатою. Виглянув у дверний проріз, через вітальню, й побачив, що Наталі стоїть спиною до нього біля кухонної плити. Він дуже швидко обнишпорив її шухляди. У верхній знайшов золотий портсигар, золоту запальничку й маленьку скриньку з коштовностями, в якій лежали нитка перлів і два персні, зовсім недорогі. Проте він забрав усе і висипав собі до кишені. А тоді пройшов через вітальню і став у дверях кухні.

— Смачно пахне, — сказав він.

Озирнувшись, вона усміхнулася до нього.

— Ти подужаєш більше, ніж чотири яйця?

— Цього вистачить.

Вона квапливо пройшла мимо нього і хутко накрила на стіл.

— Ти не хочеш їсти? — запитав молодик, помітивши, що жінка поклала лише один столовий куверт.

— Ні... Яєчня готова. Сідай.

Сліп їв з апетитом. «Вона точно вміє готувати яєчню з беконом, — міркував він, запиваючи їжу чаєм, який налила Наталі. — Шкода, що нема картоплі-фрі й томатного кетчупу, але ж неможливо отримати все одразу».

Він знав, що вона, вмостившись на диванчику, розглядає його. Теплота і м’якість в її очах свідчили, що Наталі вже на гачку. Розправившись із їжею, Сліп відкинувся на стільці й витер рота паперовою серветкою, яку поклала жінка.

— Добре, — сказав він. — Дуже добре.

— Ти добряче зголоднів, так?

Він глянув їй просто у вічі.

— Так... І ти теж.

Зашарівшись, Наталі відвела погляд.

— Нема чого соромитися, — він подарував їй сліпучу усмішку — Це природа. Тобі ж сподобалося, правда? А я тобі ще дещо скажу: ти була чудовою... Справді чудовою.

— Будь ласка, не говори про це. Я ніколи не робила такого раніше.

— То й що? Потрібно ж колись починати, — він звівся на ноги. — Ну, я вже піду, — Сліп витримав паузу. — Дякую тобі за все. Це було гарно... все.

Він бачив, як її долоні стискаються в кулаки.

— Ти б не хотів... залишитись? — затамувавши подих, запитала вона. — Така жахлива ніч. Ти можеш лишитися, якщо хочеш.

Сліп похитав головою.

— Мушу повертатися додому, — він повільно підійшов до виходу.

— Гадаю, ми могли б побачитися знову, — він побачив відчай у темних очах жінки.

«Ось воно, — подумав молодик. — Попалася».

— Життя непередбачуване. Усіляке трапляється, чи не так? Бувай, — і він пішов, перш ніж Наталі встигла зрозуміти, що він пішов насправді.

Вхідні двері грюкнули. Той звук скидався на жахливий удар грому в її голові.

Лише наступного вечора вона виявила відсутність портсигара й запальнички, які Шалік подарував на день народження, а також прикрас. Відкриття шокувало Наталі, й вона одразу збагнула, чиїх це рук справа. Спершу хотіла кинутися до телефону й повідомити в поліцію, але потім опанувала гнів, сіла й замислилася. Він втратив роботу Був голодним. Навіщо їй здався золотий портсигар чи запальничка? Вона ж усе одно не курить. Думаючи про Сліпа, жінка відчувала, що він може забрати будь-яку її річ, якщо тільки повертатиметься до неї.

Протягом п’яти довгих, жахливих днів Наталі чекала, помалу втрачаючи надію знову почути його голос, аж доки не усвідомила, що вона просто мусить прийняти цей жахливий факт: Сліп скористався нею, вкрав її речі й забув про неї.

П’ятого вечора, коли жінка, самотня й нещасна, сиділа в квартирі, передчуваючи чергову довгу ніч самотності, пролунав телефонний дзвінок. Її серце радісно підскочило, коли вона зірвалася на ноги й пробігла через кімнату, щоб підняти слухавку.

— Так?

— Це Сліп... Пам’ятаєш мене?

Ноги Наталі враз ослабли настільки, що вона мусіла сісти.

— Звісно.

— Вибач, що я взяв твої речі. Гніваєшся на мене?

— Ні... Звісно, ні.

— Це було негарно з мого боку. Я заставив їх. Мусив швидко зібрати гроші... Маю деякі проблеми. Я віддам тобі квитанції... Принести їх просто зараз?

— Так.

— Гаразд, — і запала тиша.

Він приїхав лише о 22:05, змусивши її пережити півтори години гарячкового очікування. На її думку, Сліп схуд, а насуплені брови надавали йому похмурого вигляду.

— Ось, — сказав він, поклавши на стіл три квитанції з ломбарду. — Я не мав цього робити... Просто потрапив у халепу... Мав швидко дістати гроші.

— Усе гаразд. Я розумію. Ти голодний?

— Ні... Я не можу залишитися. Мушу йти, — він розвернувся до дверей.

Вона перелякано зиркнула на нього.

— Будь ласка, лишись. Я хочу, щоб ти залишився.

Він розвернувся і вп’явся у неї враз здичавілим поглядом.

— Мені потрібно зібрати більше грошей, — сказав він. — Не можу так просто собі вештатися. Неподалік від мене живе дівчина, яка намагається допомогти. Мушу побачитися з нею сьогодні ввечері.

— Дівчина? — Наталі закам’яніла. — Сліпе... прошу, поясни, що відбувається. Сядь, будь ласка. Я б могла тобі допомогти, якщо ти поясниш, у чому справа.

— Я й так тобі винен, — похитав головою Сліп. — У будь-якому разі, Лола практично пообіцяла...

— Будь ласка, сядь і розкажи, що трапилося.

Він сів. Брехати Наталі було легко. Він влип на кінських перегонах. Не зміг відшкодувати ставки, тож букмекер тепер ганяється за ним.

— У нього круті хлопці, — підсумував він. — Якщо я не зберу п’ятдесяти фунтів до завтра, вони порішать мене.

— Порішать? — Наталі з жахом подивилася на Сліпа. — Що це означає?

— Заріжуть, звісно, — нетерпляче пояснив він. — Покремсають бритвою... А ти як гадаєш?

Від думки про кров, що заливає це красиве обличчя, Наталі стало млосно.

— Я дам тобі п’ятдесят фунтів, Сліпе... Не хвилюйся.

— Я не можу взяти їх у тебе... Ні, я піду до Лоли.

— Не роби дурниць. Я дам тобі чек просто зараз.

За годину вони вже лежали поруч у ліжку. Наталі вперше, відколи Сліп кілька днів тому пішов від неї, почувалася щасливою і розслабленою. «Це було неймовірно, — думала вона. — Навіть краще, ніж першого разу». Вона поглянула на Сліпа, і серце стиснулося від того, що його обличчя здавалося знову похмурим.

— Що трапилося, Сліпе?

— Просто міркую.... Заради бога, невже чоловік не може собі просто так Подумати? — вона здригнулася від жорсткої нотки у його голосі.

— Тобі не сподобалось? Я тебе розчарувала?

— Я не про це думаю, — він нетерпляче зиркнув на неї в притлумленому світлі нічної лампи. — Усе скінчено. Я міркую про майбутнє. Просто помовч хвильку, гаразд?

Вона завмерла, розглядаючи його напружене молоде обличчя й очі, що бігали з боку в бік, наче у загнаної в пастку тварини.

— Так, — зрештою сказав він, немов проговорюючи свої думки вголос. — Саме так я і вчиню. Заберуся геть. Поїду до Дубліна. Саме так! Денні знайде мені роботу.

Наталі сіла, притиснувши простирадло до грудей.

— Дублін? Що ти маєш на увазі?

Він насупився, ніби щойно збагнув, що вона досі з ним.

— Та саме це. Мені час вшиватися. П’ятдесят фунтів, які ти мені дала, відволічуть Айзекса на кілька днів. До того часу я буду вже поза зоною його досяжності.

Вона почувалася так, немов ось-ось зомліє. Спостерігаючи за жінкою, Сліп збагнув, що зіграв козирною картою.

— Але ж ти казав, що все буде добре, якщо я дам тобі гроші, — задихаючись, прошепотіла Наталі. — Сліпе! Скажи мені! Про що йдеться?

Він зневажливо зиркнув на неї.

— Ти ж не вважаєш, що букмекер зарізав би когось за п’ятдесят фунтів? Я йому винен тисячу двісті.

Щойно вона прийняла цю шокуючу звістку, як її раціональний мозок почав шукати шляхи вирішення цієї проблеми. Тисяча двісті фунтів! Величезна сума! Восени вона поїхала в дорогу відпустку, тож тепер на рахунку зосталося тільки двісті фунтів. Але думка про те, що Сліп залишає Англію та їде до Ірландії, видавалася ще більш неймовірною.

Сліп дивився, як Наталі сповзає з ліжка й натягує халат. Він помічав зміни на її обличчі. Бачив відбиток роботи мозку жінки, тож просто лежав і чекав на результати. Він переймався, чи не зависоку ціну визначив, але ж Бернетт сказав видоїти з неї усе. А раптом у неї нема такої суми?

Міркуючи, вона ходила по кімнаті, а тоді сіла на ліжко, дивлячись йому просто у вічі, й мовила:

— Сліпе... А якщо я дам тобі тисячу двісті фунтів, ти зможеш залишитися в Лондоні?

— Звісно, але ти не можеш дати мені цих грошей... Навіщо тоді взагалі говорити?

— Я можу спробувати. Скільки ти можеш зачекати?

— Навіщо говорити про це? — повторив він і ліг на спину, витріщаючись на стелю. — Я мушу гребти звідси. Поїду завтра.

— Скільки ти можеш зачекати? — тепер її голос був так само різким, як і його.

— Днів десять, не більше.

— Якщо я знайду ці гроші, Сліпе, ти лишишся тут жити?

«Як же легко брехати цій бідолашній дурепі...» — подумав молодик.

— Маєш на увазі, щоб я переїхав? Ти хочеш, щоб я був тут?

— Так, — вона намагалася опанувати свій голос. — Хочу, щоб ти був тут.

— Це було б чудово... так, звісно. Я знайшов би роботу, і ми могли би бути разом. Але навіщо про це все говорити?

— Гадаю, я можу владнати справу, — Наталі скинула халат і лягла до нього в ліжко. — Ти ж кохаєш мене, Сліпе?

«Яка стара дурня», — подумав він, притягуючи її до себе.

— Ти ж знаєш, що так. Я божеволію від тебе.

— То кохай мене!

Доки Сліп спав, Наталі лежала поруч і витріщалась у темряву. Її мозок продовжував напружено працювати. Вона знала, що просити в Шаліка позичити їй тисячу фунтів — безнадійно. Тієї миті, коли жінка говорила Сліпові, що, можливо, знає, як роздобути для нього гроші, то вже міркувала про Чарльза Бернетта з Національного банку Наталю.

Наталі чудова зналася на шпигунстві та контршпигунстві, поширених у великому бізнесі. Пам’ятала натяк Бернетта, що він добре заплатив би за інформацію. Вона поставилася до цього зі зневагою, на яку він і заслуговував, але тепер, під тиском страху по-справжньому втратити Сліпа, вона виявилася не настільки принциповою.

Перш ніж заснути, жінка подумки зав’язала вузлик — потрібно сконтактувати з Бернеттом. Не заважаючи Сліпові спати, жінка із самого ранку рушила до готелю «Королівські вежі».

Вона швиденько поскладала Шалікову пошту на його столі, залишила записку з переліком справ на день, а тоді повернулась до свого кабінету.

Наталі знала, що просто зараз Шаліка голить і одягає ненависний їй Шерборн. Вона завагалася лише на мить, а тоді зателефонувала до Національного банку Наталю.

Її негайно з’єднали з Чарльзом Бернеттом, якого Сліп по телефону вже попередив, на що сподіватися.

— Звісно, міс Норман. Буду радий зустрітися з вами знову. Коли вам буде зручно?

— О 13:15 у вашому офісі, — відповіла Наталі.

— Чекатиму на вас.

Коли вона прийшла, Бернетт привітав її, як добрий дядечко. Наталі без вагань сказала, що їй потрібна тисяча фунтів.

— Сума велика, — зауважив Бернетт, розглядаючи свої рожеві нігті, — але можлива, — він підвів погляд, і його очі більше не здавалися добрими. — Ви розумна жінка, міс Норман. Пояснювати вам деталі, гадаю, не потрібно. Ви хочете грошей — а я хочу інформацію щодо діяльності містера Шаліка, яка матиме хоча б якийсь стосунок до містера Макса Каленберґа з Наталю.

Наталі заціпеніла.

Упродовж останніх кількох днів вона дізналася з нотаток на Шаліковому столі та його розмови із Шерборном, що готується якась операція, пов’язана з чоловіком, котрого звати Макс Каленберґ, — донині це ім’я нічого для неї не означало.

Усю приватну кореспонденцію Шаліка друкував Шерборн. Обов’язки Наталі — організовувати Шаліку зустрічі, обіди й вечері, грати роль офіціантки на його вечірках із коктейлями, а також дбати ще про сотню особистих дрібниць, які роблять життя боса легким і приємним.

— Боюся, що не зможу бути корисною, — перелякано сказала вона. — Я зовсім не займаюся діловим життям містера Шаліка, але точно знаю: відбувається щось, пов’язане з чоловіком на прізвище Каленберґ.

Бернетт усміхнувся.

— Я можу вам допомогти, міс Норман. Ваше завдання буде абсурдно простим. Дозвольте, я поясню...

Двадцять хвилин потому вона взяла з рук банкіра наготовлений заздалегідь пластиковий пакет, у якому лежали мініатюрний магнітофон, шість бобін магнітної стрічки та незвичайний мікрофон для підслуховування.

— Міс Норман, якість записів, звісно ж, вплине на суму грошей, яку я вам заплачу. Однак якщо вам терміново потрібна тисяча фунтів, а ваша інформація виявиться цікавою, я знайду для вас ці гроші.

Тепер, через вісім днів, він прийшов до неї у квартиру. Багряне обличчя розтягнулося в посмішці, а криваво-червона гвоздика у петлиці була символом статусу.

— Моя люба міс Норман, чому така терміновість?

Останні три дні мікрофон Бернетта справно все підслуховував.

І ось уже вісім діб Сліп спить із нею, занурюючи її у світ соковитого еротизму. Вона пообіцяла йому гроші, а він готовий прислужувати їй, нагадуючи собі, що уночі всі кішки сірі.

— Маю інформацію стосовно містера Каленберґа. Гадаю, ви б хотіли її почути, — мовила Наталі. Через випите віскі вона почувалася тепер безтурботно, а голова просвітліла.

— Чудово, — Бернетт перекинув ліву товсту ногу на не тоншу праву. — Мені б хотілося почути її.

— Містер Шалік планує викрасти у містера Каленберґа перстень Борджіа, — сказала Наталі. — У мене є три записи з подробицями операції та учасниками.

— Перстень Борджіа? — здивувався Бернетт. — То йому потрібно саме це? Мої вітання, міс Норман! Увімкніть записи.

Вона похитала головою.

— Я хочу отримати тисячу фунтів десятифунтовими купюрами, перш ніж ви прослухаєте записи, містере Бернетт.

Його посмішка заклякла.

— Ні, міс Норман, так не піде. Звідки я знаю, що ви взагалі маєте ці записи? Мушу їх почути... Будьмо розсудливими.

Вона заздалегідь вставила бобіну із записом у магнітофон, тож дозволила банкіру послухати перші три хвилини розмови між Шаліком та Ґеррі Едвардсом. А коли Шалік сказав: «Вам це пояснять сьогодні увечері. Ви будете не самі. Ризики й відповідальність ми розділимо», — Наталі натиснула на кнопку «стоп».

— Але поки не було жодного слова про містера Каленберґа, — зауважив Бернетт, жадібно витріщаючись на магнітофон.

— Коли принесете гроші, почуєте все решта, але не раніше.

Вони подивились одне одному у вічі, й банкір зрозумів, що переконати Наталі не вдасться. Він звівся на ноги, нагадавши собі, що тисяча фунтів означає для Макса Каленберґа не більше, ніж один пенні для англійського прем’єр-міністра.

Дві години потому, змирившись із тим, що його суботнє пообідня зіпсовано, Бернетт повернувся із грішми. Він слухав записи, і його товсте багряне обличчя ставало дедалі зосередженішим. Дуже швидко чоловік збагнув, що купує ці записи надзвичайно дешево.

— Чудово, міс Норман!— сказав він, коли вона вимкнула останню плівку. — Справді чудово. Ви повністю відробили свій гонорар. Якщо можете роздобути ще якусь подібну інформацію, я добре за неї заплачу.

— Іншого разу не буде, — сказала Наталі. Бернетта вразив вираз абсолютної огиди до себе на її блідому обличчі. Вона вдарила банкіра магнітофоном. — Заберіть це!

— Зараз, міс Норман...

— Заберіть це! Заберіть! — кричала вона. Побоюючись істеричної сцени, Бернетт схопив магнітофон і три плівки, а тоді квапливо втік. Тільки спускаючись ліфтом, зрозумів, що жінка не повернула дорогого мікрофона для підслуховування. Подумав було, чи не повернутися за ним, але пригадав її божевільне обличчя та дикий погляд, і тут же відмовився від ідеї. Вирішив, що забере техніку після вихідних, коли Наталі заспокоїться.

Три години потому до квартири повернувся Сліп. Він уже зв’язався з Бернеттом, який повідомив, що гроші чекають на нього.

Тішачись думкою, що зможе заграбастати стільки грошей, Сліп призначив одній дівці побачення в «Пивниці Біллі Вокера», яка колись була елегантним рестораном. Звідти вони підуть у клуб на Кінґз-роуд, а потім — до її ліжка.

Із Наталі покінчено. З тисячею фунтів у кишені та його навичками Дублін стане для нього чудовою місциною.

Коли молодик увійшов до квартири, його трохи збентежило, що абсолютно бліда Наталі сиділа на дивані, тремтіла і плакала.

— Що в біса трапилося? — запитав він, думаючи лише про те, яка ж вона бридка.

— Я роздобула гроші, Сліпе...

Він зайшов до кімнати.

— Роздобула? А чому ж тоді сидиш така похмура? Ти мала б радіти!

— Юда не радів... Він повісився.

Сліп чув про Юду лише краєм вуха. Він не був певен щодо його особистості, але розумів, що той належить радше до поганих хлопців, аніж до хороших.

— Про що ти торочиш? Хто кого вішає?

— Нічого... Тобі не зрозуміти цього. Ти голодний? — вона витерла рота затиллям долоні.

— Де гроші?

— Ти не голодний? Я придбала для тебе стейк.

— До біса стейк! Де гроші?

Вона подивилась на нього, шокована жадібністю, що викривила це красиве худорляве обличчя.

Непевно звівшись на ноги, Наталі підійшла до серванта. Дістала із шухляди гроші й охайними пачками віддала їх Сліпові.

Її серце стиснулося, коли вона побачила, з якою ніжністю він пестить гроші. Невже це той чоловік, якого вона кохала так відчайдушно, який відкрив для неї потаємні двері?! Ні! Перед нею — жадібна, жорстока молода тварина, що торкається до грошей так само пристрасно, як і до її тіла.

— Ти задоволений?

Він проігнорував її запитання і почав запихати гроші собі в кишені.

— Що ти робиш? — Її голос став різким.

Заховавши останню пачку грошей, Сліп поглянув на жінку.

— Забираюся нафіг звідси, ось що я роблю.

— Маєш на увазі, що тепер, коли отримав гроші, ти... ти не хочеш мене?

— Та хто б узагалі тебе захотів? — він тицьнув на неї пальцем. — Дам тобі пораду. Віднині, крихітко, тримай ноги міцно стиснутими. Це — твоя проблема. Ти так собі могилу викопаєш, — сказав він і пішов.

Наталі заклякла, притиснувши руку до серця, що сповільнило його биття. Вона слухала, як спускається ліфт, назавжди забираючи Сліпа з її життя.

Повільно підійшла до стільця і сіла. Не рухалася, доки стрілки годинника на стіні позначали минущі години. Коли денне світло почало тьмяніти, заціпеніння полишило Наталі. Вона випростала довгі стрункі ноги. Її мозок знову запрацював. «Зрештою, — сказала вона собі, — чому він повинен перейматись? Я мала передбачити, що таке трапиться». Заплющила очі. Вона — сіра мишка, і зараз їй вказали на відсутність харизми чіткіше, ніж будь-коли в житті. Вона увесь час молилася, чекала й сподівалася на диво, однак цей рік був точно не створений для чудес.

Наталі подумала про довгі самотні ночі, що чекають на неї. Вона також знала, що тягар провини тиснутиме на її свідомість. Вона вчинила огидну зраду, тільки щоб Сліп залишився з нею. «Навіщо жити далі? — запитувала вона себе. — Сподіватися на примирення із собою неможливо... То навіщо жити далі?»

Жінка зайшла на кухню. Рухаючись повільно, як сновида, вона знайшла маленький гострий ніж для овочів. Узявши його, рушила до ванної, де зачинила двері на засув. Увімкнула крани і стояла в напівтемряві, доки ванна не наповнилася наполовину теплою водою. Жінка зняла черевика й ступила у ванну. Плісована спідниця надулася, тож Наталі притиснула її до ніг. Вона відчувала, як вода приємно обмиває крізь одяг її зболіле тіло.

Вона лежала непорушно. Чи буде боляче? Кажуть, це найпростіший спосіб померти. Зціпивши зуби, Наталі різнула гострим ножем по лівому зап’ястю. Поріз виявився глибоким, і вона ледь погамувала крик болю. Ніж випав з долоні. Якусь мить вона спостерігала, як вода навколо неї стає рожевою і темнішає, а потім заплющила очі.

Жінка лежала, думала про Сліпа, про його привабливе обличчя, довгі пасма чорного кучерявого волосся і прекрасне сильне тіло, аж доки спокійно не вислизнула із життя, що більше не було їй потрібним.