Стерв'ятник - птах терплячий

Розділ шостий

Феннел прокинувся від того, що хтось увімкнув потужний ліхтар. Він побачив, як Кен крутиться в спальному мішку. Ліхтар був у Темби, котрий саме виходив з намету.

— Час іти? — позіхаючи, запитав Феннел.

— Приблизно. Темба займається сніданком. Я йду поплавати... ти зі мною?

Феннел буркнув, натягнув шорти й черевики, а тоді взяв рушник. Услід за Кеном він вийшов у вологий напівморок. Дощити припинило, однак хмари й далі були важкими й набряклими.

— Кепсько буде, — сказав Кен, коли чоловіки йшли до ставка. — Але з лебідкою і крихтою талану ми впораємося.

Діставшись до ставка, вони пірнули, перепливли водойму, розвернулися, попливли назад і вийшли на берег. Ретельно витерлися рушниками, натягнули шорти й повернулися до табору.

Ґея та Ґеррі також прокинулися й сиділи навпочіпки біля багаття, дивлячись, як Темба смажить яйця і бекон.

Доки вони поснідали, а Темба прибрав, нарешті розвиднілося достатньо, аби рушати в дорогу.

— Гаразд, ходімо, — казав Кен. Повернувшись до Ґеррі, він мовив: — Як гадаєш, зможете скласти намет і спакувати його?

— Звісно. Я сховаю його в гелікоптер... Добре?

— Якщо лишите його тут, намет точно зникне, — Кен поглянув на Тембу: — Все гаразд?

Темба кивнув.

— Звірмо наші годинники. Ми зв’яжемося з вами по рації об 11 годині, щоб доповісти про успіхи.

Коли вони перевірили годинники, Ґеррі простягнув Кенові руку.

— Щасти тобі... й пильнуй цього покидька.

Феннел саме вкладав набір інструментів у «ленд-ровер». Він вмостився на задньому сидінні, похмуро витріщаючись уперед.

— Красунчик, чи не так? — усміхнувся Кен.

Він повернувся до Ґеї та потиснув їй руку. Ґея і Ґеррі спостерігали, як Джонс сів на місце водія. Темба життєрадісно махнув їм рукою і влаштувався на передньому сидінні біля Кена.

Коли Кен заїхав у джунглі, було настільки темно, що довелося увімкнути фари. Він їхав дуже повільно, і Феннел дивувався, як узагалі Кен планував орієнтуватися в непролазних нетрях. Темба постійно спрямовував Кена. «Можливо, цей чорнопикий не така вже й мавпа», — подумав Феннел. Він знав, що сам би почувався тут страшенно безпорадним, і ця думка його гнівила.

Доки вони їхали далі, сонце почало підніматися, і Кен вимкнув фари. Він поступово збільшував швидкість. Дорога була вибоїстою і втомливою, тож Феннелу доводилося сутужно.

Раптом Темба вказав кудись убік — і Кен сповільнився.

— Праворуч од тебе... носоріг!

Феннел розвернувся.

Лише за двадцять метрів од них стояв велетенський носоріг. Незграбна тварина повернула голову й поглянула на людей. Феннел витріщався на великий ріг і потягнувся до «Спрінґфілда», відчуваючи, як гупає серце.

— Вони ж небезпечні, так? — тихо запитав він.

— Це білий носоріг, — відповів Темба. — Остерігатися варто чорного.

Кен поїхав далі, знову набравши швидкість. Здавалося, савана зараз просто кишить дичиною. Стада антилоп кинулися навтьоки, побачивши, як наближається авто. Два бородавочники пострибали у чагарники, піднявши хвости, мов перископи. Лелеки з чорними животами спостерігали за авто з дерев. Коли мандрівники вже наближалися до краю савани, Темба вказав, а Кен вигукнув:

— Леви!

Неподалік од дороги лежало двоє дорослих левів. Феннел прорахував, що машина проїжджатиме за чотири метри від них.

— Ти не об’їжджатимеш цих паскуд? — запитав він.

— Немає через що перейматися, — життєрадісно відказав Кен. — Ти не зачепиш лева — і він не зачепить тебе.

Але Феннела його слова не переконали. Він витягнув «Спрінґфілд» і поклав палець на спусковий гачок.

Машина опинилася вже біля левів. Обидві тварини підняли голови й подивилися на наближення «ленд-ровера» із сонною байдужістю. На обличчі у Феннела виступив піт. Джонс проїжджав настільки близько, що можна було торкнутися левів кінчиком гвинтівки.

— Бачиш? — сказав Кен. — Тобі не варто перейматися через левів. Але якщо ти пораниш когось із них і кинешся його переслідувати, у тебе виникне до дідька багато проблем.

Феннел опустив гвинтівку й затиллям долоні витер спітніле обличчя.

— Трясця, ми були надто близько.

Вони виїхали з джунглів на ґрунтову дорогу. Темба підказав Кену, що вже слід повернути праворуч.

— Ця дорога веде до Каленберґового маєтку... всі шістдесят кілометрів, — сказав Кен, поговоривши із Тембою. Він зиркнув на годинник: рівно восьма. — Темба вважає, що ми дістанемося до межі маєтку затри години. Зв’яжемося з Ґеррі, тільки-но потрапимо туди.

— Три години, аби здолати шістдесят кілометрів. Ти з дуба впав?

— Дорога кепська. Можливо, знадобиться й більше часу.

Дорога виявилася справді кепською, до того ж щоразу погіршувалась. А ще трішки вела вгору. Нічний дощ розмочив поверхню, тому «ленд-ровер» почав ковзати. Попереду на них чекав різкий підйом, тому коли Кен набрав швидкість, аби здолати його, задні колеса сковзнули, і їх би знесло з дороги, якби водій швидко не повернув керма.

— Дивися, куди прешся! — гарикнув шокований Феннел.

— Обійдуся без порад водіїв із заднього сидіння, — відбив напад Кен. — Просто заткайся, гаразд?

«Ленд-ровер» повільно піднімався, та Кенові довелося натиснути на гальма, коли він побачив попереду повну води западину, з якої можна виїхати тільки на ще один пагорб.

— Тут ми не проберемося, — сказав він і дав задній хід, повільно сповзаючи схилом назад. Він з’їхав з дороги на купу висохлих гілок, чагарників і грубої, мокрої від дощу трави. Вони не проїхали й десяти метрів, як задні колеса закрутились, і Феннел відчув, що авто загрузло.

Кен піддав газу, та єдиним результатом був душ із липкого болота, що вилився на них, коли крутилися колеса.

Темба, вискочивши, підійшов до задньої частини авто. Кен перемикав передачі, доки Темба штовхав «ленд-ровер» ззаду, але машина тільки зав’язла ще глибше.

Кен озирнувся, вимкнув передачу й глянув просто у вічі Феннелу.

— Визначаймося, Лью. Ти з нами чи, трясця, просто пасажир?

Феннел завагався, а тоді виліз із «ленд-ровера». Його ведмежа сила та вага Темби почали робити свою справу. Бруд і далі хляпав на всі боки, але шини заворушились, і «ленд-роверу» вдалося вилізти з двох дірок, які він сам вирив. Феннел і Темба ішли біля авто й уважно дивилися на нього, готові щомиті знову взятися до справи. Машина двічі буксувала, та водієві вдавалося самостійно вирівняти її. Западину з водою нарешті проминули — і Кен знову виїхав на дорогу.

— Розумієш, про що я? — запитав він. — Згайнували двадцять хвилин.

Феннел буркнув і, важко дихаючи, заліз до авто. Сонце піднялося вище й тепер добряче припікало. Кен прискорився, й вони полізли вгору, гупаючи та стрибаючи на кам’янистій дорозі, намагаючись уникати наповнених водою ям. А коли цього зробити не вдавалося, позашляховик із розгону влітав у них, струшуючи пасажирів, від чого Феннел тільки гучніше лаявся.

Раптом дорога звузилася й перетворилася на розбитий путівець, що ряснів великими каменюками. Тричі за наступну сотню метрів Тембі доводилося вискакувати з машини, аби розчистити дорогу від каміння. Вони повзли на швидкості десять кілометрів у годину.

Феннелу спало на думку, що навряд чи хоча б одна машина змогла видертися цим вузьким шляхом, який без упину піднімався. Гілки дерев звисали низько, змушуючи обох чоловіків пригинатися. Оскільки швидкість «ленд-ровера» стала ще меншою, Темба просто йшов попереду.

— Тобто нам потрібно здолати ще п’ятдесят кілометрів цієї бісової дороги? — вигукнув Феннел, згинаючись під іншою гіллякою.

— Якось так. Якщо вірити Тембі, далі ще гірше. Але ми принаймні рухаємося.

Та він надто поквапився з цими словами: авто тут же заїхало на розмоклу ділянку ґрунту. Перш ніж Кен встиг знову взяти машину під контроль, вона сповзла із вузького путівця, тож праві колеса потрапили в канаву.

Авто зупинилося.

Темба підбіг до них, щойно Кен виліз із «ленд-ровера». Чоловіки ретельно обдивилися положення коліс і почали його обговорювати, доки Феннел спускався, запалюючи цигарку. Його дратувало, наскільки непотрібним він зараз був. На думку Феннела, вони застрягли тут надовго.

— Нам лишається тільки одне — витягнути звідси машину, — сказав Кен.

Він узявся розвантажувати авто, віддаючи каністри з водою та бензином Тембі. Феннел витягнув рюкзаки, спальні мішки й важку сумку з інструментами.

— Спершу задні колеса, — вирішив Кен.

Усі троє схопили авто і за Кеновим наказом підняли його. Спільними зусиллями вони витягли колеса. Наступним ривком їм вдалося поставити кузов авто на дорогу.

— Тепер можу витягнути тачку, — сказав Кен. — А ви двоє — підпирайте бік, якщо вона знову ковзне.

За три хвилини «ленд-ровер» знову опинився на дорозі. Чоловіки квапливо поскладали речі назад, а тоді Феннел мовив:

— Я б не відмовився чогось випити.

Кен кивнув, і Темба відкоркував дві пляшки пива й пляшку тонізуючого напою для себе.

Феннел поглянув на Тембу.

— Кажеш, далі тільки гірше?

— Так він і каже, — втрутився Кен. — Марно розмовляти з ним. Він усе одно не розуміє англійської.

Феннел спорожнив пляшку пива.

— Здається, ми витягнули хріновий жереб? — уточнив він.

— Ось такі пиріжки з кошенятами, — Кен допив пиво, швиргонув пляшку в канаву й умостився на сидіння водія. — Поїхали.

«Принаймні ці дві пригоди зробили Феннела трішки людянішим, — подумав Джонс і завів двигун. — Він заговорив до Темби й проявив ознаки товариськості».

Тепер вони наблизилися до крутого гірського серпантину. Використовуючи приводень на чотири колеса, Кен продовжив підйом, але швидкість усе одно не перевищувала дванадцяти кілометрів за годину. Молодик спітнів, крутячи кермо в різні боки, аби вписуватися у повороти. Здавалося, що з підйомом угору віражі ставали дедалі крутішими.

Феннел нахилився вперед.

— Хочеш, я покермую? Я дам раду цій чортопхайці.

Кен похитав головою.

— Дякую... Я впораюся.

Тоді він заговорив до Темби африкаансом і почав слухати відповідь темношкірого.

Почуваючись трохи незатишно, Феннел запитав:

— Про що це ви там говорите?

— Кепсько буде на вершині. Темба каже, що там можемо застрягнути по-справжньому.

— Як чудово! Буде кепсько! Трясця, а як же він називає тоді ось це?

Кен розсміявся.

— Судячи з того, що він розповідає про наступний відрізок маршруту, зараз ми наче спускаємося по Пікаділлі[17].

Раптом із нізвідки виринули повільні сірі хмари й закрили сонце. Похолоднішало. Коли Кен впорався з останнім віражем і поїхав довгим, вузьким кам’янистим підйомом, дощ упав на них, наче велике тепле простирадло.

За кілька секунд усі троє змокли до нитки. Оскільки Кен нічогісінько не бачив, він змушений був зупинити «ленд-ровер». Усі чоловіки зігнулися, затуляючи обличчя руками, доки дощ періщив по їхніх округлих спинах. Кілька хвилин вони не змінювали положення. Вода затекла у «ленд-ровер» і плюскотіла навколо Феннелових черевиків, прогнувши на кілька дюймів брезент, що накривав їхнє обладнання.

Дощ закінчився так само раптово, як і почався: хмари розвіялися й визирнуло сонце. За кілька хвилин з їхнього одягу почала здійматися пара.

— Ну що за клятий пікнік, — буркнув Феннел. — Бляха, мої цигарки промокли!

Кен витягнув із бардачка пачку й запропонував її Лью:

— Бери ці.

— Я візьму одну. Інші нехай лежать там. Не хочеться лишитися без курива, якщо знову вперіщить цей сучий дощ.

Вони обидва запалили цигарки, а тоді повернулися до машини. Темба крокував попереду, а тоді став на вершині — зачекати.

Коли позашляховик наблизився, провідник махнув Кену, щоби той зупинився. Вони опинилися на вершині гори, й дорога різко звузилася. З одного боку виднівся пологий схил, вкритий грубою травою і чагарниками, а з іншого — крутий обрив у долину.

Феннел піднявся на сидінні «ленд-ровера» й поглянув на дорогу. Він ніколи не почувався спокійно на висоті, і зараз видиво долини далеко внизу і вузькість путівця кинули його в піт.

— Оце так западло! — непевним голосом сказав він. — Не варто й сподіватися проїхати тут.

Кен озирнувся й пильно поглянув на злодія. Побачивши сполотніле обличчя й тремтіння рук, водій зрозумів, що у Феннела в голові паморочиться від такої висоти, — і Кенові стало його шкода.

— Слухай, Лью, виходь. Я гадаю, що зможу проїхати. Буде трішки сутужно, але справа цілком можлива.

— Не дурій! Трясця, ти ж уб’єшся!

Кен гукнув до Темби:

— Я впораюся?

Банту стояв посеред дороги. Пильно поглянувши на «ленд-ровер», він кивнув.

— Так, — відповів темношкірий.

— Що він каже? — запитав Феннел.

— Темба вважає, що все гаразд.

— Гаразд? Дідько! Ти ж перекинешся!

— Виходь.

Феннел завагався, а тоді витягнув сумку з інструментами й спустився на дорогу.

— Зачекай трохи, — з його обличчя стікав піт. — Якщо ти маєш намір убитись, я спершу витягну обладнання. Коли машина перекинеться, ми застрягнемо тут без їдла і води.

— Можливо, ти й маєш рацію, — широко всміхнувшись, сказав Кен. Він виліз через кузов. Збагнувши, що надумали чоловіки, Темба приєднався до них. Усі троє обережно зняли брезент, вилили дощову воду на дорогу, а тоді квапливо розвантажили обладнання.

Феннел зиркнув на годинник. Той показував 10:55.

— Випиймо пива, — сказав він. — За п’ять хвилин ти маєш зв’язатися з Едвардсом. Чи далеко нам іще їхати?

Відкриваючи дві пляшки пива, Кен порадився з Тембою.

— Близько двадцяти кілометрів. А потім іще десять кілометрів до великого будинку, — відповів Темба.

Кен переклав.

— Важко йти?

Темба пояснив: якщо здолають цей відрізок, далі йти буде легко.

Вони допили пиво, й Кен дістав рацію.

— Кен — Ґеррі... ти мене чуєш?

Відповідь не забарилася:

— Ґеррі — Кену... Гучно та чітко. Як успіхи?

Кен коротко описав ситуацію.

— Звучить ризиковано. Слухай, Кене, а чи не скористатися тобі лебідкою? Зафіксуй трос попереду, а сам сідай в авто. Якщо воно з’їде, матимеш шанс вистрибнути.

— А це ідея. Кінець зв’язку. Я зателефоную. Вимикаюся.

— Закладаюся, Ґеррі почувається просто чудово, — гарикнув Феннел. — А він не казав, чи трахнув уже те стерво?

— Годі вже, Лью, — нетерпляче обірвав його Кен. Він поговорив із Тембою, той кивнув і зняв брезентове покриття з лебідки, а тоді потягнув трос, аж доки не опинився на найвужчій частині путівця. Кен дав якір Феннел у.

— Зможеш причепити його? Треба зробити це надійно.

— Я впораюся.

Феннел відвів погляд од прірви праворуч і, тримаючи в руці якір, приєднався до Темби. Сумку з інструментами він почепив на плече. Йому знадобилося понад півгодини, аби закріпити якір так, як, на його думку, було потрібно. Доки Лью працював, Кен сидів за кермом і палив. Нерви у нього були міцними, тож йому вдавалося зберігати спокій. Він знав: ризик є. Але був також певен, що впорається.

Зрештою Феннел підвівся.

— Усе добре.

Він міцно зафіксував якір у корінні масивного дерева, що росло неподалік, і скористався кувалдою, аби надійно його прибити.

Тоді Лью повернувся до «ленд-ровера».

— Якір не вискочить і кабель не лусне. Усе залежить від того, чи не вирветься лебідка із корпусу.

— Веселіше, — усміхнувся Кен. — Ну, спробуймо. Стоятимеш позаду мене, Лью? Якщо кузов почне сповзати, підправ його. Або гукни мені, що не можеш цього зробити. Я хочу, щоб Темба йшов попереду й стежив за колесами з правого боку.

— Я тобі дещо скажу, — важко видихнув Феннел. — Ти значно сміливіший, аніж я.

Чоловіки перезирнулися. Тоді Кен відвернувся, завів двигун, відпустив ручні гальма й натиснув на важіль, що запускав лебідку. Барабан почав обертатися. Кен негайно знизив швидкість барабана — і «ленд-ровер» повільно посунув уперед.

Феннел ішов позаду, тримаючись руками за відкидний борт автомобіля. Не відривав погляду від Темби, який, присівши навпочіпки, стежив за передніми колесами і скеровував Кена.

Авто здолало десять метрів, перш ніж Темба різко звів руки, аби Кен спинився.

Водій перевів важіль лебідки на нейтральну позицію.

— Що там знову таке? — гарикнув Феннел ззаду. Темба підійшов до якоря і подивився на нього.

— Ця чорнопика мавпа гадає, що я слабко прив’язав? — рикнув Феннел. — Усе там добре, витримає!

— Не заводься, — відрізав Кен, а тоді витягнув засмальцьований носовичок і витер ним обличчя.

Дізнавшись усе, що необхідно, Темба повернувся на середину дороги.

— Ще чотири метри — і ти опинишся на вузькому! — гукнув він.

Кен знову запустив барабан.

«Ленд-ровер» повільно поповз уперед. А тоді, за три метри до найвужчого місця, трапилося непередбачуване: розм’якшена дощем дорога розповзлася під вагою позашляховика. Феннел відчув, як задня частина сповзає в прірву, тож усією вагою відчайдушно наліг на відкидний борт, силкуючись поставити машину на місце, і закричав Кенові, аби той вискакував. Злодій відчув, як його самого тягне до краю, а тому затремтів, відпустив авто і скотився на спині трав’янистим схилом. За мить він уже звівся на ноги, але «ленд-ровер» зник.

Феннел кинув на дорогу дикий погляд. Темба стояв на краю прірви й витріщався вниз велетенськими очима. Лаючись, Феннел помітив, що туго натягнений кабель вібрував. Чоловіка нудило, паморочилося в голові, але старий бандит змусив себе підійти до краю й зиркнути туди.

Чотирма метрами нижче на кабелі звисав «ленд-ровер».

Кен стояв на спинці сидіння, вчепившись руками у вітрове скло. Далеко внизу простягалася долина, схожа на авіаційну карту.

Доки Феннел дивився, барабан повільно відділявся від автомобіля.

— Хапайся за барабан! — прорепетував він. — Кене, він відривається! Хапай барабан!

Кен відновив рівновагу, переступив через вітрове скло й розпластався на капоті. Схопившись за одну із сталевих стійок, що підтримували барабан, чоловік подався вперед і вчепився у кабель. Тієї ж миті лебідка відділилася від машини — «ленд-ровер» зі свистом полетів у прірву.

Кен висів на кінці кабелю. Міцно стискаючи руками трос, Темба намагався витягнути друга нагору Феннел тремтів із голови до п’ят, але також приєднався до провідника. Кен хитнувся до схилу кручі та вперся в нього ногами. Доки компаньйони тягнули, водій ступав ледь пологим схилом, і вже за кілька секунд викотився на путівець.

Тут сів і вичавив із себе усмішку.

— Ну, а тепер нам доведеться до біса далеко йти, — сказав він.

Коли «ленд-ровер» зник у чагарниках, Ґея полегшено зітхнула.

— Ну все, хвала небесам, він забрався геть, — сказала вона. — Бо починав уже по-справжньому діяти мені на нерви.

— Мені також, — Ґеррі запалив цигарку. — Хочеш іще кави?

Жінка похитала головою.

— Коли розвидніється, піду поплаваю. Ставок — неймовірний!

Вона обійшла навколо багаття і стала біля нього навколішки.

Ґеррі розглядав супутницю, міркуючи, яка ж вона прекрасна, коли спалахи полум’я осявають її обличчя. Тоді він зайшов до намету, відшукав свою бездротову електробритву й поголився при світлі ліхтарика. Міркуючи про години до відльоту, пілот раптом різко усвідомив, що вони зостались удвох. Зусиллям волі молодик відігнав цю думку. Взявши рушник, вийшов з намету. Небо стало трішки яснішим. За годину вже мало зійти сонце, але Ґеррі відчував, що хоче зануритися в холодну воду просто зараз, і не мав наміру чекати.

— Спершу я поплаваю, — гукнув він. — Нічого, що ти лишишся зовсім одна?

— Усе буде добре, якщо тільки не з’явиться лев. Вода холодна.

— Мені саме така і подобається.

Ґея дивилася, як Ґеррі зникає в сутінках, а тоді підкинула у багаття ще дров із купи, яку наскладав Темба. Вона теж міркувала про години, що чекали на них. Жінка визнала, що брутальна поведінка Феннела певним чином розбудила в ній приспану спрагу за чоловічою ласкою. Коли востаннє у неї був хороший коханець? Вона пригадала низку чоловіків, з якими ділила ліжко. Лише двоє змогли задовольнити її по-справжньому. Перший скидався на Ґеррі, але був трішки нижчим і симпатичнішим... американець у відпустці. Вона тоді перебувала в Парижі, демонструвала одяг. Одного спекотного липневого вечора Ґея сиділа в переповненому кафе «Фуке». Американець підійшов і запитав, чи може сісти поруч. Вони поглянули одне на одного — і вже за мить вона збагнула, що за кілька годин кохатиметься з ним. Здається, він також про це знав... А другий чоловік, теж американець і теж трішки схожий на Ґеррі, вийшов із мороку бару, де вона чекала на друзів, і запросив її випити з ним. Вони залишили бар удвох ще до приходу друзів.

Ґея прийшла до висновку, що Ґеррі належав до сексуально привабливого для неї типу чоловіків, від яких вона миттєво загоралася, — так удар кременя об кремінь завжди викрешує іскри.

Вона бачила кожного з тих чоловіків лише раз і знала тільки, як їх звати, однак проведені з ними кілька годин закарбувалися в її пам’яті. Тепер, коли горила Феннел розбудив її після тривалого сну, жінка знала, що сьогодні протягом дня Ґеррі обов’язково стане її коханцем.

Сонце піднімалося вище, й жінка вже відчувала його тепло. Вона відійшла від багаття і повернулася до намету, щоб привести себе до ладу. Коли Ґея закінчила, спекотне сонце вже пропікало брезент намету, тому вона прихопила рушник і вийшла надвір.

До неї саме йшов Ґеррі, у шортах і черевиках, з рушником на плечі.

Красуня всміхнулася до нього.

— Вода приємна?

— Неймовірна, але холодна. Зараз уже має стати теплішою.

— До зустрічі, — сказала Ґея. Вона розуміла, що він зараз дивиться на неї, як ті двоє американців, а тому відвела погляд.

Жінка кивнула і побігла до ставка, розмахуючи рушником.

У Ґеї рідко випадала нагода поплавати голою, хоч їй це і подобалося. Вона роздяглася і пірнула. Сонце вже високо піднялося над ставком, тому від холоду у воді не лишилося й знаку. Ґея певний час плавала, а тоді перекинулася на спину й дозволила хвилям себе поколисати.

За нею спостерігали з високого дерева дві сірі мавпи з чорними мордочками. Тваринки, ніби попередньо змовившись, зіскочили з дерева, підбігли до шортів, сорочки й рушника Ґеї, схопили їх і знову вискочили на дерево. Ретельно оглянувши одяг, мавпочки виявили, що він нецікавий, а тому просто лишили його висіти на найвищій гілці й, перестрибуючи з дерева на дерево, зникли у лісі.

Саме тоді Ґея розплющила очі й побачила їх. Вона спостерігала за мавпочками, думаючи, які ж вони милі. Та коли жінка вилізла зі ставка і знайшла на березі лише черевики, то більше не вважала цих злодюжок милими.

Підвівши погляд, вона побачила рушник, що висів на гілці. Чудово знаючи, що нізащо не видереться туди, жінка знизала плечима, взулась і пішла назад до табору. Ґеррі саме сидів у затінку намету й вивчав авіаційну карту, що видав Шалік. Коли Ґея вийшла з-за дерев, він підвів погляд і, вражений, випустив карту з рук. Якусь мить він не міг повірити у реальність побаченого, а тоді звівся на ноги.

Ґея у костюмі Єви невимушено ступила на галявину.

— Мавпи вкрали мій одяг... малі чортенята. Він на дереві біля ставка. Ґеррі, чи не міг би ти його дістати? — гукнула вона, опинившись на середині галявини. Вона навіть не намагалася приховати своєї голизни. Її руки вільно звисали по боках під час ходьби. Вона поводилася так, наче була повністю одягнена.

— Звісно...

Він рушив їй назустріч, а тоді навмисно обійшов великим півколом, щоб не опинятися надто близько, — і Ґеї це сподобалося.

Розминувшись із пілотом, жінка зайшла до намету. Вона не сумнівалася: він не озирався, щоб поглянути на неї. Її серце забилося швидше. Ґея підійшла до свого рюкзака — витягнути запасну сорочку і шорти. Діставши одяг, поглянула на нього й кинула додолу, а сама простяглася на спальному мішку. Схрестивши ноги й прикривши руками груди, вона чекала на повернення Ґеррі.

— Уже майже одинадцята, — сказав Ґеррі. — Скоро вони вийдуть на зв’язок по рації.

Ґеї не хотілося відпускати коханця, але щойно він відсунувся від неї, вона прибрала руки від його тіла. Жінка спостерігала, як Ґеррі одягав шорти, а тоді заплющила очі. З ним було навіть краще, ніж із двома попередніми американцями. Більше того — вона навіть знала його прізвище. Напруга, що накопичувалася протягом року, вивільнилася завдяки вибуховому сексу, і тепер Ґея почувалася так, наче прийняла дозу сильного наркотику, їй хотілося, щоб її не турбували, а залишили лежати й байдикувати. Вона поринула у напівсон, заколисана й розслаблена приємним теплом намету.

Її розбудив Ґеррі. Він підійшов до входу в намет і різко покликав її на ім’я.

Вона відразу сіла, зауваживши стривоженість на обличчі коханця.

— Що трапилося?

— Наша трійця вскочила у халепу. Одягайся і виходь, тут дуже спекотно.

У його голосі прозвучали жорсткі нотки, і Ґея помітила: чоловіка дратувало, що вона лежала в наметі й ніжилася, мов кіт біля каміна. Одягнувшись, вона вилізла надвір і підійшла до Ґеррі, який сховався у затінку.

— Дорога сповзла у прірву, тож вони втратили «ленд-ровер», — повідомив Ґеррі. — Кен мало не загинув.

— Його поранено?

— Ні. Трохи трусить, але загалом усе гаразд. Однак їм тепер доведеться добиратися пішки, а це збіса довга прогулянка.

— Але вони ж дістануться до місця призначення?

— Вважають, що так. За дві години знову вийдуть на зв’язок.

— А що з обладнанням?

— Усе гаразд. Вони розвантажили машину, перш ніж спробували здолати найважчу частину дороги.

— А як повертатимуться?

— Доведеться нам усім відлітати. Іншого виходу нема. Гелікоптер буде трохи перевантажено, але впоратися можна.

Вона розслабилася, притулившись спиною до дерева.

— То не все так погано... Їм просто доведеться йти.

— Зважаючи на спеку, це не так уже й добре.

— Та нічого, горила трохи розтрусить свій жир. Ти вмієш обскубувати й патрати птицю, Ґеррі?

— Ні... А ти?

— І я ні. То нема сенсу марудитися з полюванням на цесарок. Пообідаємо бобами з беконом, — жінка звелася на ноги. — Я піду ще поплаваю. Складеш компанію?

Пілот завагався.

— Я хвилююся за тих трьох, Ґеє.

— Плавання зі мною допоможе викинути їх з голови. Ми не можемо нічого для них зробити, тож ходімо й поплаваймо.

Вона заскочила в намет по рушники, а тоді пішла разом із Ґеррі до ставка під пекучим сонцем.

Тепер Феннел шкодував, що в минулому пив так багато пива. Нерівний, кам’янистий, путівець, гаряче сонце й темп, якого задав Кен, нагадували злодію, наскільки ж він не у формі. Ремінець сумки з інструментами натирав йому плече. Від поту, що заливав обличчя, потемніла сорочка. Лью важко дихав.

Феннелу спало на думку, що вони здолали тільки шість кілометрів, не більше. А Кен казав, що до маєтку Каленберґа — цілих тридцять. Ще двадцять чотири кілометри! Феннел стиснув зуби. Він знав, що не впорається, якщо тягнутиме сумку з інструментами: та важчала з кожним кроком. А крім сумки, він ще ніс і свій рюкзак.

Перш ніж рушати, вони вирішили залишити спальні мішки й дробовик. Кен ніс свій рюкзак і «Спрінґфілд», Темба — рюкзак з їжею і п’ятилітрову каністру з водою.

Феннел ледь-ледь плентався, втомлено волочачи ноги. Він мріяв про якийсь затінок, однак на вузькому путівці його не було. Лью страшенно хотілося пива, і він шкодував, що пиво вони також залишили позаду. Він хотів забрати його, але коли Кен повідомив, що Феннел сам і нестиме свій напій, старий злодій відмовився від цієї ідеї.

Лью зупинився витерти піт, який заливав очі, і йому стало страшенно прикро, коли він побачив, що двоє інших, базікаючи, йдуть далеко попереду.

Кен озирнувся і зупинився. Темба ступив ще кілька кроків і також спинився.

Феннела охопила лють, і він через силу поплентався до супутників. Кену одного погляду на виснажене обличчя Лью вистачило, щоби збагнути: той стане для них тягарем. Темба подумав про те саме, а тому поставив каністру і звернувся до Феннела незрозумілою для нього мовою.

— Він каже, що понесе твою сумку з інструментами, якщо ти візьмеш каністру, — переклав Кен.

Феннел завагався, хоча чудово знав: сумку він не дотягне.

— А чому він вважає, що впорається? — запитав злодій, із вдячністю кладучи сумку на землю.

— Інакше б не пропонував, — зауважив Кен, доки Темба піднімав сумку і чіпляв її на плече.

Феннел знітився, а тоді мовив:

— Ну, скажи йому... дякую. Цю штуку дуже важко тягнути, — він підняв каністру, і всі троє рушили вперед, хоча Кену і Тембі все одно довелося сповільнитися, щоби Феннел встигав за ними.

Наступна година ознаменувалася для Феннела пекельним підйомом. Але чоловік, хоч і через силу, плентався і, важко дихаючи, гнівався на самого себе, коли бачив, як порівняно легко інші двоє долають випробування.

— Може, змочимо трохи горло? — видихнув він, зупиняючись.

Але вода не подарувала йому задоволення, бо була теплою. До того ж Феннел ненавидів пити воду.

Кен поглянув на годинник.

— За десять хвилин зв’яжемося з Ґеррі. Тоді й відпочинемо.

— Здається, той хлоп народився у сорочці, — гарикнув Феннел, піднімаючи каністру. — Він навіть не уявляє, наскільки йому пощастило.

Вони продовжили крокувати, а о 13:00 зійшли з путівця й примостилися в затінку джунглів. Кен зв’язався з Ґеррі й повідомив про успіхи.

— До місця призначення маємо дістатись о 18:00, — сказав він і визнав, що дорога виявилася непростою.

Ґеррі співчутливо мугикнув, сказав, що на новий сеанс зв’язку чекатиме о 15:00 і вимкнув рацію.

Відпочивши хвилин тридцять, мандрівники ще з годину йшли, а тоді Кен повідомив, що пора їсти. Залишивши виснажену сонцем дорогу, вони сховалися під деревами. Темба відкрив бляшанки з м’ясним пирогом і печеними бобами.

— Нам ще далеко? — з набитим ротом запитав Феннел.

Кен порадився з Тембою.

— Ще кілометрів шість, а тоді — опинимося в джунглях.

— Запитай у нього, чи не хоче він, аби я знову поніс свою сумку.

— З ним усе гаразд, не переймайся.

— Запитай у нього! Та сумка до біса важка!

Кен заговорив до Темби. Банту всміхнувся і похитав головою.

— Чорні люди звикли нести тягарі білих людей, — серйозно відповів Кен.

Феннел поглянув у вічі супутникові:

— Ну гаразд... Він краща людина, ніж я.

— Та годі вже, а то я розплачуся.

Феннел кисло всміхнувся.

— Мій час ще настане. Ви двоє можете бути вправними у прогулянках джунглями і ходьбі, але зачекайте трішки — й побачите в дії мене.

Кен запропонував Лью цигарку, й вони удвох закурили.

— Як гадаєш, вона йому дає? — різко запитав Феннел. Коли він не міркував про свої злигодні, то завжди повертався думками до Ґеї.

— Хто що і кому дає? — байдуже запитав Кен.

Феннел завагався, а тоді знизав плечима.

— Забудь!

Ще за годину вони знову зв’язалися з Ґеррі й доповіли про успіхи, а тоді зійшли з гірської стежини й пірнули у джунглі. І хоча там також було задушливо й спекотно, затінок дарував утіху, тож мандрівникам удалося пришвидшити ходу.

Темба вказував шлях, а Кен і Феннел ішли за ним. На вузькій стежині, що продиралася крізь густий підлісок, чоловікам довелося йти вервечкою. Згори за ними спостерігали мавпи-верветки, стрибаючи з дерева на дерево. Великий самець чорної антилопи стояв посеред стежини. Коли мандрівники обігнули великий чагарник, тварина з тріском кинулася в джунглі, наполохавши Феннела.

Їм доводилось остерігатися чагарників із довгими колючими шипами і не відривати погляду від землі перед ними. Ніхто навіть не підозрював, що за ними стежать. Високо на гілці дерева сидів величезний зулус, одягнутий тільки у леопардову шкуру. У правій руці він тримав рацію. Зачекавши, коли всі троє пройдуть, тубілець швидко сказав щось у мікрофон. Його повідомлення одержала Мія, секретарка Каленберґа, яка підтримувала зв’язок із двадцятьма зулусами, що відстежували пересування чужинців по території маєтку.

Відколи троє чоловіків увійшли до джунглів, за ними невідступно стежили пильні очі зулусів, що сховалися в підліску чи причаїлися на верхівках дерев.

Мія стенографувала рапорти зулусів і передавала їх Хо-Лю, щоб та розшифрувала нотатки, надрукувала їх і негайно передала Каленберґу.

Каленберґ насолоджувався ситуацією. За лихом, яке спіткало «ленд-ровер», також спостерігали, тож мільйонер отримав детальний звіт. А тепер він знав, що троє майбутніх викрадачів уже на території його маєтку.

Він повернувся до Така:

— Без банту можна обійтися. Накажи позбутися його, тільки-но випаде нагода. Здається, що він провідник, а отже, інші навряд чи знайдуть дорогу назад без нього.

Так узяв рацію і тихо повідомив наказ.

Доки він говорив, мандрівники дійшли до галявини в джунглях, тож Кен оголосив перепочинок. Примостившись у затінку, всі троє ковтнули води.

Кілька хвилин Кен розмовляв із Тембою. Банту вказав напрямок: просто перед ними простягалася вузька стежина, що вела у густий підлісок.

— Цей шлях веде прямо до будинку Каленберґа, — пояснив Кен Феннелу. — Ми не зможемо зійти з нього. Залишимо Тембу тут, а самі підемо далі. Якщо наш план зазнає невдачі, не хочу, щоб і мій друг постраждав через це. А коли виконаємо роботу, заберемо його і він виведе нас звідси. Згода?

— А ти певен, що ми не заблукаємо без нього?

— Просто йтимемо стежиною. Вона веде до будинку.

— Ну гаразд, — Феннел зиркнув на годинник. — Чи довго йти до будинку?

— Години дві. Підемо просто зараз. До будинку дістанемося ще до настання темряви.

Феннел буркнув і звівся на ноги.

Кен знову звернувся до Темби, а той усміхнувся і кивнув.

— Візьмемо з собою трохи їжі. У мене є пляшка води, — Кен повернувся до Феннела. — А тобі доведеться знову нести свої інструменти.

— Звісно, звісно, я ж не каліка.

Темба поклав кілька консервів у рюкзак Кена.

— Усе решта ми лишимо тут, — вів далі Кен, чіпляючи рюкзак на плечі, — і гвинтівку також.

Джонс потиснув Тембі руку і сказав африкаансом:

— Ми повернемося післязавтра. Якщо нас не буде чотири дні, йди додому.

Феннел підійшов до Темби. Він трішки збентежено вказав на сумку з інструментами, сором’язливо всміхнувся і простягнув руку. Тембі було приємно, й він широко усміхнувся, потиснувши простягнену руку.

Крокуючи біля Кена, Феннел мовив:

— Я помилявся щодо нього... Він хороша людина.

— Усі ми помиляємося, — хитро всміхнувшись, Кен поглянув на Феннела. — Я, здається, також не мав рації щодо тебе.

Темба спостерігав, як його супутники зайшли в джунглі та зникли, а тоді заходився збирати дрова для багаття, яке мав розпалити, коли впадуть сутінки. Йому подобалося бути на самоті, та й у джунглях він почувався як удома. Йому було трохи цікаво, чому білі чоловіки пішли далі самі, але він вирішив, що то не його справа. Йому платили, щоб він був за поводиря, і Кен уже дав йому достатньо грошей, аби купити невеличке авто після повернення до Дурбана. Там він наймав маленьке бунгало, де мешкав із дружиною і сином. Щоправда, Темба бачився з ними не часто, бо багато часу проводив у різноманітних мисливських угіддях, однак тільки-но мав вихідний, повертався додому. На зустріч із родиною чекав завжди.

Він склав охайну купку з палиць біля дерева, де лежало обладнання, а тоді пірнув у джунглі, щоби знайти кілька сухих гілляк, з яких можна буде викресати багаття.

Раптом Темба закляк і прислухався. Щось ворухнулося неподалік. Його навчені вуха чітко вловили шелест листя. Може, це бабуїн? Чоловік стояв нерухомо, придивляючись туди, звідки долинув звук.

Із заростів позад нього виринув зулус із леопардовою шкурою на великих м’язистих плечах. Сонце виблискувало на широкому лезі його асегаю. На мить він зважив важкого смертоносного списа в дужій чорній руці, а тоді кинув його у незахищену спину Темби — з надзвичайною силою і непомильною точністю.

Високо у вечірньому небі терпляче кружляли шестеро стерв’ятників.