Стерв'ятник - птах терплячий

Розділ восьмий

Коли Ґея та Ґеррі повернулися до своїх кімнат, то побачили, що всі вікна й двері, які вели на терасу, — зачинено. Натомість увімкнено кондиціонер.

Ґеррі відразу ж підійшов до дверей і спробував їх відчинити, однак ті були міцно замкнені, а ключ — прибрано. Коли молодик спробував відчинити одне з вікон, то з’ясував, що й воно не рухається.

— Заблоковано на ніч, — сказав він, чухаючи потилицю. — Трясця, як же тепер Феннел потрапить усередину?

— Я ще раніше вважала, що ти надміру оптимістичний. Невже ти справді вірив, що вони лишать усе відчиненим уночі? — запитала Ґея, сідаючи на бильце м’якого крісла. — Що ти тепер збираєшся робити?

— Попередити Феннела. Потрапити всередину — його справа. Можливо, він зможе дати замкові раду, — Ґеррі поглянув на свій годинник, який показував двадцять другу. Чоловік сів і зиркнув на Ґею. — Доведеться зачекати ще годину. Ну, і що ти думаєш про Каленберґа?

Ґея скривилася.

— Він мені не сподобався. По-моєму, йому було зі мною нудно, а чоловік, що вважає мене нудною, навряд чи має шанси стати моїм улюбленцем, — вона засміялась. — А яке враження склалося в тебе?

— Він небезпечний, — розсудливо відповів Ґеррі. — Скажу навіть більше. Мене охопило відчуття, що він не зовсім здоровий. Я досі вважаю, що ми потрапили в пастку. Але якщо вже ми тут, то було б надто безглуздо не спробувати забрати перстень. Цікаво, чи брехав він, коли казав, що території не патрулюються вночі. Треба попередити Феннела, щоб він був обережним на підході.

— Ти вважаєш, що господар не зовсім здоровий... Що ти маєш на увазі?

— Є щось у його очах... Не кажу, що він божевільний, але точно — нестабільний.

— Я впевнена, що то лише твої враження, Ґеррі. Не вірю, що він дозволив би нам побачити музей, якби справді підозрював нас. Гадаю, його гнітить думка про власне каліцтво, і його відчуженість спровокована саме цим... Зрештою, йому може бути просто боляче.

— Може, ти й маєш рацію, — знизав плечима Ґеррі. — Але вся ця історія видається мені надміру простою.

— Ти плануєш перевіряти ліфт?

— Звісно. Якщо він не працює, я й гадки не маю, як ми дістанемося до дверей музею. Зачекаю півгодини, а потім піду й перевірю, — він підвівся, підійшов до дверей і прочинив їх. Оглянув порожній коридор. Світло лишалося увімкненим, й удалині виднівся кінець коридору — подвійні двері. — Нікого не видно, — Ґеррі повернувся до вітальні, зачинивши двері. — Та це лиш хитрий обман: якщо Джуліо чи хтось зі служників вийде з якоїсь кімнати, доки я перебуватиму в коридорі, мене спіймають. Там і муха не пролетить непомітно.

— Ти завжди можеш сказати, що ходиш уві сні.

Ґеррі насупився.

— Хотілося б, аби ти ставилася до справи серйозніше. Здається, ти не розумієш, що коли нас спіймають, ми опинимося в дуже неприємній ситуації.

— Пропоную цим перейматися, тільки коли таке трапиться.

Ґеррі несподівано усміхнувся.

— Мабуть, ти маєш рацію. Іди сюди, я тебе поцілую.

Вона похитала головою.

— Не зараз... Ми працюємо.

Він завагався, а тоді запалив цигарку і сів.

— Якщо нам усе вдасться, що ти робитимеш з грішми, Ґеє? — запитав він.

— Збережу їх. Я зберігаю всі свої гроші, поклавши їх у швейцарський банк під шість відсотків річних. Скоро матиму непоганий прибуток, і тоді Шаліку доведеться шукати іншу рабиню.

— Він тобі не подобається?

— А кому б він сподобався? Він корисний, але не більше. Ну а ти, що ти робитимеш зі своєю часткою?

— Вивчатиму електроніку, — відповів одразу Ґеррі. — Мені завжди хотілося мати освіту, але досі не випадало нагоди її здобути. З грішми Шаліка я вивчуся, а тоді знайду собі роботу з пристойною платнею. У царині електроніки є багато можливостей.

— Ти мене дивуєш — не схожий на книголюба. Плануєш одружуватися?

— Так, але не раніше, ніж отримаю диплом. А тоді одружуся.

— А дівчину вже обрав?

Він усміхнувся до неї.

— Гадаю, так.

— Хто вона?

— Ти її не знаєш... Просто дівчина. Ми добре ладнаємо.

— А я подумала, що ти назвеш мене.

Він розсміявся.

— Ти б у будь-якому разі відповіла «ні».

Тепер усміхнулася Ґея.

— Саме так. Мені б не хотілося виходити заміж за інженера-електроніка. Я вийду лише за чоловіка, який має різносторонні захоплення, живе на широку ногу та й узагалі багатий.

— Знаю. Саме тому я обираю Тоні.

— Це так її звати?

Ґеррі кивнув.

— Зичу тобі успіху, Ґеррі, й сподіваюся, що ти будеш із нею щасливим.

— Дякую. Сподіваюся, ти також будеш щасливою. Але не прив’язуйся так до грошей.

Ґея замислилася.

— Життя без них може бути складним.

— Так, — пілот загасив цигарку й поглянув на стелю. — Звісно, їх має бути вдосталь, але все це... — він вказав на розкішно вмебльовану кімнату. — У цьому нема необхідності.

— Для мене — є.

— Ось у цьому й полягає різниця між нами, — він зиркнув на годинник. — Вважаю, саме пора глянути на ліфт.

Ґея звелася на ноги.

— Я піду з тобою. Якщо ми на когось натрапимо, можна буде сказати, що нам захотілося погуляти в саду, а оскільки не змогли вийти через терасу, то вирішили спробувати головний вхід.

— Трішки надумано, але має спрацювати. Ходімо.

Вони мовчки вийшли у довгий коридор, спинилися, щоби прислухатися, але, не почувши нічого, швидко рушили вперед, проминули головний вхід і попрямували до таємного ліфта. Ґеррі підійшов до карниза і, помацавши під ним, натрапив на кнопку, яку й натиснув. Стіна відсунулася. Вони перезирнулися. Жестом порадивши Ґеї лишатися на місці, Ґеррі підійшов до дверей ліфта, які безшумно розчахнулися. Він зайшов до клітки, натиснув спершу червону кнопку, яка, за словами Така, вимикала сигналізацію, а тоді — зелену. Двері зачинилися, й ліфт спустився. Сягнувши підземного рівня, Ґеррі знову натиснув на зелену кнопку, щоб піднятися. Він вийшов у коридор і зачинив відсувну стіну.

Узяв Ґею за руку, й вони мовчки побігли коридором до їхніх апартаментів.

— Ну що ж, ліфт працює, — сказав чоловік, зачинивши двері. — Тепер усе залежить від того, чи зможе Феннел потрапити всередину і, звісно, чи відчинить музейні двері.

Зачекавши ще п’ятнадцять хвилин, Ґеррі увімкнув рацію.

Феннел відповів одразу ж.

Ґеррі пояснив йому ситуацію і повідомив, що ліфт працює. Феннел сказав, що досі світяться вікна у двох протилежних кінцях будівлі.

— Світло праворуч — моє, — відповів Ґеррі. — Інше — з апартаментів Каленберґа.

— Світло у лівому крилі згасло, — сповістив Феннел. — Тепер горить тільки твоє вікно.

— Лью, Каленберґ сказав, що території не патрулюють, — сказав Ґеррі, — але я йому не довіряю. Рухайся спокійно і користуйся будь-яким прикриттям, на яке натрапиш. Довкола можуть пильнувати вартові зулуси.

— Я буду уважним. І піду просто зараз. Щоб дістатися до вас, мені знадобиться добрих півгодини. Кен залишиться тут, доки ми не подамо йому знака.

— Зрозуміло, кінець зв’язку, — Ґеррі вимкнув рацію, а тоді повернувся до Ґеї: — Феннел вже йде. Усе інше світло згасло.

Пілот підійшов до ламп біля ліжка й увімкнув їх, натомість вимкнувши верхнє світло. Відтак ступив до вікна, вдивляючись у темряву. Хмари приховали великий місяць, але за кілька секунд очі Ґеррі звикли до темряви, тому він зміг розгледіти меблі на терасі й квіткові клумби.

— Можливо, вже за кілька годин ми летітимемо назад до Мейнвілля, — сказала Ґея. — Зараз переодягнуся.

Вона зайшла до спальні, зняла сарі й одягнула свої шорти й сорочку. Повернувшись до вітальні, жінка побачила, що Ґеррі також переодягнувся. Вони сиділи на ліжку й, дивлячись у вікно, виглядали Феннела.

Хвилини тягнулися довго. Вони обоє не рухалися, немов заклякли в чеканні. Коли вже здавалося, що минули роки, Ґеррі поклав свою долоню на руку Ґеї.

— Він тут, — пілот звівся на ноги й підійшов до вікна.

Виринувши з пітьми, Феннел спинився біля вікна й кивнув. Він поставив на землю сумку з інструментами й підійшов до дверей тераси. За допомогою кишенькового ліхтарика-олівця оглянув замок. Лью зиркнув на Ґеррі, підняв великий палець і потягнувся до набору інструментів.

За кілька хвилин двері тераси прочинилися. Піднявши інструменти, Феннел ступив до вітальні. Ґею він ігнорував, наче її й не було в кімнаті. Повернувшись до Ґеррі, старий злодій мовив:

— Непогано прилаштувалися, еге ж? — він роззирнувся кімнатою. — Фіговий жереб ми із Кеном витягнули.

— Не зважай, забіяко, — усміхнувся Ґеррі. — Ще надолужиш.

Феннел злісно зиркнув на нього, а тоді відвернувся. Побачивши, в якому настрої бандит, Ґея вирішила мовчки спостерігати за ним.

— Де ліфт? — запитав Феннел. — Для того, щоб відчинити двері, може знадобитися три або чотири години.

Ґеррі повернувся до Ґеї.

— Якщо це так затягнеться, тобі краще залишитися тут.

Вона кивнула.

— Гаразд.

— Як щодо телекамер? — запитав Феннел.

— У музеї вони є, але я гадки не маю, де кімната з моніторами і чи хтось спостерігає вночі.

Обличчя Феннела палало від гніву.

— Твоєю роботою було дізнатися! — гарикнув він.

Ґеррі підійшов до дверей, відчинив їх і покликав Феннела.

— Поглянь... У коридорі тридцять п’ять дверей. Та кімната може бути за будь-якими з них. Ми не могли ходити й перевіряти. Чи бачив ти когось із зулусів, проходячи крізь сад?

— Ні. То як будемо діяти?

— Якщо вони не патрулюють території, є ймовірність, що й на монітор вони уночі не дивляться.

— Якщо дивляться, ми пропали.

— Саме так. Маєш ідеї, як це можна перевірити?

Феннел подумав, а тоді знизав плечима.

— Вони можуть бути будь-де... Навіть в одній із халуп за будинком, — він завагався. — Це збіса ризикована справа.

— Можемо ризикнути або піти без персня.

— Ти ризикнеш? — запитав Феннел.

— Так, якщо і ти також.

— Тоді ходімо.

Вони безшумно вислизнули в коридор, залишивши Ґею сидіти на ліжку. За кілька хвилин чоловіки вже спускалися ліфтом. Коли дісталися до склепінчастої кімнати, Ґеррі вказав на камеру на стелі.

— Ось вона.

Феннел підійшов під об’єктив і поглянув на нього. А тоді глибоко видихнув.

— Камера не працює.

— Упевнений?

— Ага.

Ґеррі витер спітнілі долоні об зад шортів.

— Ось двері, що ведуть до музею. Мені треба щось робити?

Феннел, підійшовши до дверей, взявся розглядати циферблат і замок.

— Ні... лиши це на мене. Знадобиться час, але таке можу відчинити.

Він відкрив сумку й розклав на підлозі кілька інструментів. Ґеррі підійшов до шкіряного крісла з високою спинкою і сів. Він запалив цигарку і спробував угамувати нетерплячість.

Феннел працював обережно, тихенько посвистуючи. Огрядне тіло приховувало його рухи, тож Ґеррі незабаром набридло розглядати широку спину. Молодик підвівся й почав міряти кроками кімнату. Він палив цигарку за цигаркою й постійно дивився на годинник. Коли проминула довга година, він припинив ходити й запитав:

— Як там справи?

— Я нейтралізував таймер, — відказав Феннел, сівши навпочіпки й витираючи лоб рукою. — Найгірша частина роботи вже позаду. Тепер потрібно дати раду самому замкові.

Ґеррі знову сів і почав чекав.

Коли проминула ще година, Феннел щось тихо буркнув.

— Я це зробив! — опісля раптом вигукнув він.

Ґеррі підійшов до нього.

— Швидше, ніж ти гадав, — похвалив Феннела.

— Просто пощастило. З одним із таких клятих замків я проморочився годин із п’ять, — він підвівся й відчинив двері. — Ти знаєш, де перстень?

— Я заберу його.

Феннел квапливо сховав інструменти назад у сумку й разом із пілотом увійшов до картинної галереї. Рухаючись попереду, Ґеррі зайшов до наступної зали й попрямував до освітленої ніші. А тоді вражено завмер. П’єдестал нікуди не подівся, але склянка коробочка з перснем зникла.

— Що таке? — запитав Феннел.

— Він зник! — Ґеррі облизав пересохлі губи. — Він був тут... і зник! Я гадав...

Він замовк, коли побачив, як Феннел із перекошеним обличчям витріщився на широкий портал, через який вони прийшли сюди з картинної галереї.

У порталі стояло четверо велетенських зулусів, вбраних лише в леопардові шкури. Кожен тримав спис із широким лезом. Їхні жорстокі й гнівні чорні очі вп’ялися у вражених чоловіків.

Один із них мовив горловою англійською:

— Ви підете з нами.

— Упіймали, так би мовити, на гарячому, — сказав Ґеррі й рушив до зулусів.

Феннел завагався, але збагнув, що у них нема жодних шансів проти чотирьох велетнів. Тихо лаючись, він підібрав сумку з інструментами й пішов за Ґеррі.

Хвилини спливали повільно, і Ґея хвилювалася дедалі більше. Вона ходила по розкішній вітальні, міркуючи, як там справи у Феннела. Минуло вже близько двох годин, відколи ті обоє пішли. Жінка продовжувала нагадувати собі, що Феннел попереджав: робота може тривати й чотири години. Тепер вона шкодувала, що не пішла з ними: довге очікування діяло їй на нерви.

Тоді вона почула тихий стукіт. Гадаючи, що це Ґеррі, швидко перетнула вітальню й відчинила двері. Перед жінкою стояв зулус, бовваніючи над нею, наче вежа. У світлі ламп сяяла його чорна шкіра й виблискував клинок асегая.

Ґея потамувала крик і квапливо відступила назад, притиснувши долоню до рота. Зулус зиркнув на неї схожими на вологі камені очицями.

— Ви підете зі мною, — буркнув він і відступив убік.

— Чого ви хочете? — хрипким від шоку голосом запитала Ґея.

— Пан хоче вас... Ідіть!

Жінка завагалась. «Отже, Ґеррі мав рацію, — подумала вона. — Ми потрапили в пастку». Вона досі отямлювалася від шоку. Не залишалося нічого, окрім як підкоритися, тому жінка вийшла у коридор, високо піднявши голову.

Вістрям асегая зулус вказав на подвійні двері в дальньому кінці коридору.

Вона знала: намагатися тікати — марно, тому просто ступала коридором у супроводі зулуса.

Коли Ґея нарешті дійшла до подвійних дверей, ті прочинилися автоматично. Не дивлячись на зулуса, вона зайшла до Каленберґового кабінету. Її сєрце шалено гупало, а горло — пересохло.

У дальньому кінці просторої кімнати за столом сидів Каленберґ, затиснувши між пальцями цигарку. Гінденбурґ прилаштувався поруч.

— О, міс Десмонд, — сказав господар, підвівши погляд. — Прошу, заходьте і складіть мені компанію. Я дивлюся дещо дуже цікаве.

Обійшовши стіл, жінка побачила маленький увімкнений монітор. Каленберґ вказав на стілець поруч зі своїм, з іншого боку від Гінденбурґа, який не зводив із Ґеї пильного погляду.

— Сідайте і погляньте на це.

Вона сіла, склавши руки на колінах, й подивилася на увімкнений екран. Її серце ледь не обірвалося, коли вона побачила Феннела, що стояв навколішки перед дверима музею.

— Гадаю, він справді зламує мій чудовий замок, — сказав Каленберґ. — А виробники запевняли, що ніхто на таке не здатен.

Раптом Феннел сів навпочіпки.

— Я зробив це! — вигукнув він. Його трішки приглушений голос доволі чітко долинав із колонки.

Тоді на екрані з’явився Ґеррі.

— У вас розумний друг, — сказав Каленберґ. Хоча голос у нього залишався спокійним, очі гнівно виблискували. — Я не вірив, що йому це вдасться, але, як самі бачите, таки вдалося.

Ґея промовчала.

— Зазвичай ми знерухомлюємо ліфт, — продовжував Каленберґ, відкинувшись на стільці. Його погляд прикипів до екрана. — Однак мені було цікаво побачити, чи зможе цей мастак зламати замок. Доведеться серйозно поговорити з виробниками. Це нікуди не годиться.

Вони дивились, як Феннел і Ґеррі заходять до музею. Коли Каленберґ простягнув руку вперед і натиснув на кнопку на моніторі, кут зображення змінився.

— Мені не хотілося тривожити ваших друзів, тож я не вмикав цієї камери, доки вони не переконалися, що вона не працює, — не вгавав Каленберґ. — Тепер вони всередині і, боюся, здивовані та розчаровані.

На екрані з’явилися двоє чоловіків, що витріщалися на п’єдестал в освітленій ніші.

Ґея почула Феннелові слова:

— Що таке?

Нахилившись уперед, Каленберґ вимкнув екран.

— Вони будуть тут за кілька хвилин, міс Десмонд, — сказав він, тоді витягнув золотий портсигар і запропонував його Ґеї. — Цигарку?

— Дякую, — Ґея взяла цигарку й дозволила мільйонерові запалити її.

— До речі, а як поживає містер Шалік?

Якщо він прагнув заскочити її зненацька, то лишився розчарованим. Вираз її обличчя не змінився, коли вона мовила:

— Востаннє, коли ми бачилися, у нього начебто все було добре.

— Він і досі займається жалюгідним дрібним шахрайством?

— Щиро кажучи, не знаю. Містер Шалік завжди видається дуже зайнятим, але я й гадки не маю, чим він займається.

— Час уже зупинити його назавжди, — спалахи в очах Каленберґа нагадали жінці слова Ґеррі — цей чоловік несповна розуму. — Він перетворюється на клопіт.

— Гадаєте? А я думала, він завдає не більше клопоту, ніж інші, — спокійно відповіла Ґея. — Зрештою, містере Каленберґ, хіба ви не одного поля ягоди?

Очі Каленберґа трішки звузилися.

— Чому ви так сказали, міс Десмонд?

— Містер Так розповідав, що всі вироби у вашому музеї — оригінали. Не дуже мені віриться, щоби влада Флоренції продала вам панель Гіберті чи Давида Берніні. Я сама знаю, що перстень Борджіа ви вкрали. Ви такий самісінький клопіт для кураторів різних музеїв, як і містер Шалік — для вас.

Каленберґ усміхнувся.

— Так, визнаю, все у моєму музеї крадене, але на це є причина. Я люблю прекрасні речі. Я потребую краси. Та в мене забагато справ, аби відвідувати Європу, тож я радше триматиму прекрасне тут, щоб насолоджуватися ним, коли маю до того натхнення. А всі інтриги Шаліка спрямовані на гроші, не на красу. Він живе для грошей, а я — для краси. І я маю намір його зупинити.

— Так, йому потрібні гроші, — сказала Ґея. — У вас же їх хоч греблю гати. Хтозна, може, і ви були б, як містер Шалік, якби не мали грошей.

Каленберґ загасив цигарку. Жінка бачила, що йому вартує великих зусиль стримувати гнів.

— А ви смілива жінка, міс Десмонд. Я певен, містерові Шаліку полестило б, що ви його захищаєте.

— Я не захищаю його. Лише кажу, що не бачу різниці між ним і вами, — спокійно відповіла Ґея.

Цієї миті двері прочинилися і в кабінет зайшли Ґеррі й Феннел.

Четверо зулусів застигли у дверях, звернувши погляди до Каленберґа. Мільйонер відпустив їх помахом руки. Вони відступили назад, і двері зачинилися.

— Заходьте, джентльмени, й сідайте, — сказав Каленберґ, махнувши рукою на стільці навпроти стола. — Як бачите, міс Десмонд уже приєдналася до мене.

Ґеррі підійшов до стільця і сів, але Феннел лишився стояти на місці, люто зиркаючи на Каленберґа.

— Прошу, сідайте, містере Феннел, — спокійно сказав Каленберґ. — Дозвольте привітати вас. Я гадав, що відчинити двері до мого музею неможливо, а вам таке вдалося. Це — досягнення.

— Можете обійтися без усіх цих лестощів! — гарикнув Феннел. — Ми прийшли по перстень, не змогли його забрати, а тепер хочемо вшитися звідси до біса, і ви нас не зупините!

— Звісно, ви підете, — сказав Каленберґ, — але нам треба спочатку дещо обговорити.

— Я нічого не обговорюватиму з тобою! — зірвався Феннел. Злодій палахкотів гнівом і розчаруванням. Зиркнувши на Ґею та Ґеррі, він мовив: — Ну ж бо... Він не наважиться нас зупинити, — чоловік рушив до дверей, узявся за ручку, але виявилося, що вихід зачинено. Феннел розвернувся, люто дивлячись на Каленберґа. — Відчиняй двері, а то я зламаю твою кляту шию!

Каленберґ підняв брови.

— Це може бути небезпечно для вас, містере Феннел, — сказав він і тихо цокнув язиком. Гінденбурґ миттєво підвівся й повільно рушив уперед, не відриваючи погляду від Феннела. Дикий вищир тварини змусив того позадкувати. — Запевняю вас, — продовжив Каленберґ, — мій улюбленець порве вас на шмаття, якщо я дам йому ще один знак. Сідайте!

Налякавшись гепарда, Феннел різко сів біля Ґеррі.

— Дякую, — сказав Каленберґ. — Ви троє так прагнули здобути перстень Борджіа, що мені прикро було б марнувати ваші зусилля. Як справедливо зазначила міс Десмонд, офіційно перстень мені не належить. Оскільки ви проявили таку ініціативу і зайшли так далеко, я вирішив віддати вам перстень на певних умовах, — він висунув шухлядку й витягнув скляну коробочку з перснем. Тоді поставив її на столі, щоб усі троє добре бачили.

Феннел зиркнув на перстень, а тоді перевів погляд на Ґеррі.

— Це він? — а коли Ґеррі кивнув, Феннел спитав у Каленберґа: — Що ви маєте на увазі... під умовами?

Каленберґ звернувся до Геї:

— Міс Десмонд, хоч я і живу в достатній розкоші й постійно заклопотаний через справи, іноді мені все одно стає нудно. Як бачите, я інвалід і прикутий до крісла. Замолоду однією з моїх мрій було стати мисливцем. Ніщо не подарувало б мені такого задоволення, як сафарі. Але оскільки я каліка, це було неможливо, що я і прийняв із певним невдоволенням. А невдоволення неприпустиме для людини моєї влади й статків.

— На біса це все? — нетерпляче запитав Феннел. — Про які умови ви говорите?

Каленберґ проігнорував його.

— Ось перстень Борджіа, — він взяв скляну коробочку і вручив її Ґеї. — Як я розумію, кожен із вас отримає дев’ять тисяч доларів, коли доставить перстень Шаліку, — він холодно всміхнувся. — Як бачите, у мене чудова шпигунська система. Дев’ять тисяч доларів для вас — це пристойні гроші, й вони, гадаю, слугуватимуть чудовим стимулом, аби доставити прикрасу Шаліку.

— Хочете сказати, що віддаєте нам перстень? — запитав Феннел.

— Він уже в міс Десмонд. А зараз я дам вам ще один стимул... навіть важливіший, аніж вручити перстень Шаліку. Та попри ці два стимули вам іще треба примудритися винести перстень із мого маєтку.

— Ось воно що... — Феннел примружив очі. — Ваші дикуни зупинять нас, так?

— Якщо зможуть, то зупинять. Я влаштую полювання. Ви троє та містер Джонс, який чекає на вас, станете здобиччю. А мої зулуси будуть мисливцями. Ставтеся до цього як до веселої гри — принаймні я так роблю. У вас буде справжній шанс утекти від мисливців, адже я дам вам фору три години. Ви підете звідси рівно о четвертій. Уже буде достатньо світло, щоб ви могли швидко рухатися. А добра швидкість вам знадобиться. О сьомій за вами підуть мої зулуси. І тільки від вашої швидкості та вигадливості залежить, чи зможете ви уникнути їх.

— Ви серйозно? — запитав Ґеррі.

— Я говорю абсолютно серйозно, і ви дізнаєтеся про це, якщо вам не пощастить бути схопленими.

— А що як нас схоплять? Що трапиться?

Каленберґ нахилив голову.

— Цікаве запитання, містере Едвардс. Якщо вас схоплять, то жорстоко вб’ють. Мої люди — надзвичайно примітивні. За правління відомого зулуського вождя Чаки полонених ворогів саджали на палю. Це роблять таким чином: загострений шампур забивають у товсту кишку. Жертва помирає довго і в жахливих муках.

Обличчя Ґеррі напружилося.

— І ваші дикуни зроблять це з нами, якщо впіймають? — запитав він.

— Саме так.

Запала довга тиша, а тоді Ґеррі мовив:

— Отже, ви організовуєте це полювання, аби втамувати збочене, садистське розчарування. Так?

Обличчя Каленберґа змінилося: із ввічливого і спокійного чоловіка він перетворився на жорстокого, злого божевільного.

— Я навчу вас не потикатися до мого маєтку, — він нахилився вперед, злісно глипаючи на Ґеррі. — Ви насмілилися прийти сюди зі своєю жалюгідною казочкою, тож тепер заплатите за це! — опанувавши себе, він знову спокійно сів. Його рот досі трусився, але він не рухався, доки не вгамувався гнів. — Вас необхідно позбутися, бо ви бачили мій музей. Не можна дозволити вам утекти й базікати про побачене.

Знервований тим, що його думка про стан психічного здоров’я Каленберґа підтвердилася, Ґеррі мовив:

— Навіщо тоді давати нам перстень? Чому б не покликати ваших людей і не вбити нас просто зараз?

— Полювання розважить мене. Я даю вам перстень, бо якщо ви справді зможете втекти, то, без сумніву, заслуговуєте на те, аби залишити його собі. Але запевняю вас: таке — малоймовірно.

— А якщо ми заприсягнемося мовчати і лишимо перстень вам? — запитав Ґеррі. — Чи дозволите ви нам сісти в гелікоптер і полетіти геть?

— Ні. І, до речі, якщо хочете скористатися своїм вертольотом, одразу попереджаю: він під вартою. Його оточують десять моїх зулусів, а завтра зранку один із моїх пілотів поверне гелікоптер компанії, де ви його найняли, — він натиснув кнопку на столі, й на протилежній стіні відсунулася завіса, відкриваючи рельєфну карту маєтку й будинку. — Я дам вам справедливий шанс, тож засмучусь, якщо полювання завершиться за кілька годин. Хотілося 6, щоб воно тривало кілька днів. Тож, будь ласка, гляньте на карту й вивчіть її. Як бачите, вихід на сході заблоковано гірським хребтом. Не раджу туди лізти, якщо ви не фахівці з подолання скель. Також попереджаю, що ці небезпечні висоти зовсім не лякають моїх зулусів — вони швидко вас там наздоженуть. Не радив би я і південний вихід. Як бачите, на карті там намальовано річку, але не зазначено, що підійти до неї можна лише через болото, в якому рояться крокодили й кілька найсмертоносніших змій Наталю. Найзручніший вихід — північний. Саме через нього ви і зайшли. Однак той вихід завжди охороняють двадцять моїх зулусів. Ви не помітили їх, коли прийшли, містере Феннел, але вони запримітили вас і містера Джонса й постійно доповідали про ваше пересування. Тому й туди я б не радив вам іти, бо хоча зулуси й пустили вас за моїм наказом, та не випустять, будьте певні. Лишається тільки захід. Це складно, але принаймні можливо. Води ви там не знайдете, але є непогана стежка через джунглі, що веде до Мейнвілльського шосе. Протяжність шляху — десь сто двадцять кілометрів, і вам доведеться поквапитися. Зулуси можуть завиграшки підтримувати темп швидкого коня, але ж у вас є три години фори, — Каленберґ поглянув на годинник. — Мені вже давно час бути в ліжку. Повертайтеся до гостьових апартаментів і трохи відпочиньте. О четвертій вас відпустять. Знову ж таки, раджу рухатися так швидко, як тільки зможете.

Він натиснув кнопку на столі, й двері прочинилися. Четверо зулусів зайшли всередину.

— Прошу, йдіть з цими людьми, — продовжив Каленберґ. — Є одна африканська приказка, яку вам усім варто запам’ятати. Стерв’ятник — птах терплячий. Наприклад, я обрав би краще стерв’ятника, ніж одного з моїх зулусів. Добраніч.

Коли Феннел зачинив двері гостьових апартаментів, Ґеррі констатував:

— Клінічний випадок. Я це відчув, щойно побачив його. Як гадаєте, він блефує щодо зулусів?

— Ні, — Ґея намагалася вгамувати тремтіння. — Він — збоченець-садист. Який вираз був на його обличчі, коли він скинув маску! Ходімо вже, Ґеррі. Вони гадають, що двері тераси зачинені. Ми можемо виграти сім годин, якщо підемо просто зараз.

Ґеррі підійшов до дверей на терасу, відчинив їх, зачекав, а тоді ступив назад, зачиняючи вихід.

— Вони вже там... Чекають.

Ґея підійшла до пілота й визирнула надвір крізь скло. Зулуси стояли півколом. Місячне сяйво виблискувало на їхніх списах, а страусові пера хиталися на легкому вітрі. Злякавшись, жінка відступила від дверей і сіла.

— Що ж нам робити, Ґеррі?

— Ти вмієш дертися по горах? — запитав він, сідаючи біля неї.

— Не думаю... Я ніколи не пробувала.

— Викреслюйте гори одразу, — сказав Феннел, витираючи обличчя затиллям долоні. — У мене голова йде обертом від висоти.

— Треба порадитися з Кеном. Спершу доведеться піти на північ, аби забрати Тембу. Без нього ми не виберемося.

— Точно, — погодився Феннел. — Кен каже, що в того хлопа компас у голові. Він нас виведе.

Випиймо чогось, — Ґеррі підвівся й підійшов до бару. — Що ти будеш, Ґеє?

— Наразі нічого.

— Лью?

— Скотч.

Змішуючи напої, Ґеррі запитав:

— А Кен узяв із собою «Спрінґфілд»?

— Ні, ми лишили його з Тембою.

— Гвинтівка може нам знадобитися.

— Ага. Заберемо Кена, а тоді підемо туди, де лишили Тембу. У нього там не лише зброя, а й додаткова вода й основні запаси їжі. Якщо нам доведеться пиляти увесь шлях пішки, то на це піде три або навіть чотири дні.

Ґеррі побачив, що Ґея розглядає перстень через скло коробки. Він приєднався до неї, зазираючи через плече.

— Витягни його й одягни, — запропонував пілот. — Коробку незручно нести, а ще її можна побити. Перстень значно безпечніше зберігати на руці, ніж у коробці.

— Якщо ніхто не хоче одягати, це зроблю я, — докинув Феннел, відставляючи скотч.

— Його одягне вона, — спокійно заперечив Ґеррі. — Їй я довіряю, а ось тобі — не дуже.

Феннел люто зиркнув на нього, але спокійний погляд Ґеррі змусив його завагатися. Зрештою, він знехотя сів, узяв склянку й одним ковтком видудлив усе до дна. «Гаразд, сучий сину, — подумав він. — Я помщуся тобі після того, як покараю її».

Ґея витягнула перстень з коробки.

— Діаманти гарні, але сам перстень — не дуже, правда? — вона приміряла прикрасу на середній палець правої руки, але побачила, що виріб сидить надто вільно. — Ну звісно ж, я забула... Це чоловічий перстень, — вона одягла його на великий палець. — Ось так краще. Трохи недоречно, проте не злетить.

Ґеррі поглянув на годинник. Була рівно друга ночі.

— Іди відпочинь, Ґеє. А я піду до своєї кімнати. Нам потрібно якнайкраще передихнути. Невідомо, коли спатимемо наступного разу.

Він зачекав, доки дівчина піде до своєї кімнати, а тоді повернувся до себе, ігноруючи Феннела.

Лью випростався на дивані. Він знав, що не засне. Бажання та гнів знову повернулися до нього, коли він подумав про Ґею.

«Варто лишень добратися до Англії, — мовив він сам до себе. — А там я вже з нею поквитаюся». Він сподівався, що йому випаде нагода провчити жінку дорогою до Мейнвілля, однак якщо вони хочуть утекти від зулусів, то мусять рухатися швидко. Феннел тривожно поворушився. Від думки, що його можуть уполювати зулуси, у чоловіка пересохло в роті.

Майже о четвертій Ґея прокинулася від ударів барабана. Вона сіла, звісила ноги додолу й прислухалася.

Неподалік ритмічно лунали звуки барабана — немов серцебиття. Жінка квапливо зиркнула на годинник і побачила, що до часу виходу лишалося дві хвилини. Вона схопила рюкзак і вибігла до вітальні.

Ґеррі та Феннел стояли біля дверей тераси.

Велетенський зулус вийшов на терасу і кивком голови покликав їх. Леопардова шкура й страусове пір’я надавали йому неймовірного вигляду.

— Ідемо, — звелів Ґеррі й відчинив двері на терасу.

Тепер у барабан били особливо гучно. Шеренга з тридцяти зулусів скидалася на стіну блискучих чорних тіл, укритих леопардовими шкурами. Страусові пера на головних уборах хиталися, коли воїни човгали й стукали ногами в ритмі барабана. Нахиляючись, випростуючись, шаркаючи й гупаючи, вони не випускали з рук довгих вузьких щитів із волової шкури та по шість метальних дротків, які тримали в лівиці. Танець лякав і вселяв побожний жах.

Один із зулусів різким жестом указав асегаєм на трьох горе-викрадачів, а потім — у напрямку далеких джунглів.

Чоловіки одягнули рюкзаки на плечі й вийшли на терасу. Ґея стояла посередині.

Побачивши їх, танцівники гучно, по-дикунськи загарчали, і від того звуку серце Ґеї забилося швидше. Барабанний бій посилився.

Утікачі швидко перетнули моріжок, дивлячись уперед, а не на зулусів. Ґеї довелося опанувати себе, щоб не зірватися на біг. Вони продовжували йти і вже за кілька хвилин опинилися в джунглях.

— Симпатична компанія, — зітхнув Ґеррі. — Ось ці хлопці й переслідуватимуть нас. Де Кен?

— Бачиш он ту балансуючу скелю? — показав Феннел. — Він там, — приклавши руки до рота, він прокричав: — Кене! Спускайся, хутко! — витягнувши ліхтарик, Лью увімкнув його і почав розмахувати. Зі скелі посвітили у відповідь, і Кен гукнув:

— Я йду. Не вимикайте світла.

За п’ять хвилин він приєднався до них.

— Ви дістали його? Я гадав, що ви рушите до летовища.

— Дістали! — сказав Феннел. — Нам треба якнайшвидше забрати Тембу. Гелікоптера не буде. Ходімо вже, я розповім по дорозі.

Кен глянув на нього.

— Проблеми?

— Ще й які... Ну, рухайся!

Кен ішов біля Феннела, розмовляючи з ним. Ґеррі та Ґея також трималися разом.

Коли Кен розібрався в ситуації, то прискорив ходу.

— Ти справді вважаєш, що вони підуть за нами?

— Трясця, я впевнений. Але щойно роздобуду гвинтівку, то хвилюватимуся менше, — сказав Феннел. — Хоч їх і більше, але можемо влаштувати засідку. Та без гвинтівки ми у справжній дупі.

Доки вони пробиралися стежиною крізь джунглі, Ґеррі міркував про те, як уникнути зулусів. Якщо вони вирушать на захід, куди дорога, за словами Каленберґа, була порівняно простою, це перетвориться на гонитву між ними і зулусами, спроможними рухатися зі швидкістю галопуючого коня. Східний вихід відпадає. Ніхто з мандрівників не мав досвіду скелелазіння, а зулуси, за словами Каленберґа, мали. Північний вихід надто небезпечний. Ґеррі не сумнівався, що Каленберґ не збрехав щодо вартових, яких поставив там. Залишався ще південний вихід... болота і крокодили. Можливо, це, на думку зулусів, найменш можливий з усіх варіантів.

Хвилин за сорок вони дісталися до галявини, де лишили Тембу. На двадцять хвилин швидше, ніж знадобилося Феннелу й Кену, щоб дійти до балансуючої скелі. Вони всі були трохи захекані й дуже знервовані.

— Ось те дерево, — вказав Кен.

— Ти впевнений? Його тут нема, — Феннел оглядав галявину в тьмяному передранковому світлі.

— Тембо! — кричав Кен. — Тембо!

Їх привітала тиша, від якої всіх пройняло жахом. Кен кинувся бігти. Інші — за ним.

Добігши до дерева, Кен спинився. Він знав, що це саме те дерево, під яким він залишив Тембу. Він упізнав не лише хирлявий колючий чагарник, якого запримітив, ще коли вони з Феннелом ішли на справу, а й купку дров, складених під деревом. Тоді там лежали каністра з водою, сумка з їжею і гвинтівка «Спрінґфілд». Зараз нічого цього не було.

— Ця наволоч утекла з нашими речами! — проревів Феннел.

— Він би так не вчинив. Із ним щось мусіло трапитися.

Могилу праворуч зауважив Ґеррі.

— Що це?

Зиркнувши на пагорб зі свіжонакладеної землі, вони всі разом підійшли до нього.

Тепер неможливо було помилитися про те, хто саме лежав у могилі, бо її увінчував австралійський солом’яний капелюх Темби.

Кен першим збагнув, що сталося.

— Вони вбили його, забрали їжу, воду й рушницю, — прохрипів він.

Кілька хвилин вони просто дивилися на могилу.

Опанувавши себе, Ґеррі мовив:

— Тепер ми знаємо, на що чекати. Пора рушати. Слухай, Кене, Феннел розповів тобі про чотири виходи. Я пропоную піти на південь. Вони гадають, що ми оберемо західний шлях. Нам може пощастити, і якщо ми підемо на південь через болота, може, вони й не вистежать нас. Як гадаєш?

— Усе залежить від того, які там болота. Вони можуть бути справжнісіньким пеклом, особливо якщо там водяться крокодили.

— У будь-якому разі це, гадаю, найкращий варіант. У тебе є компас?

Кен дістав із кишені маленький компас.

— Я професійний навігатор, — продовжував Ґеррі. — Хочеш сам визначати шлях чи зробити це мені?

— Краще ти. Я завжди покладався на Тембу.

— Тоді рухаємось на південь, — зачекавши, доки стрілка компаса заспокоїться, Ґеррі взяв азимут.

Він рушив стежиною, Ґея йшла відразу за ним. Феннел і Кен рухалися трохи позаду.

Ніхто й слова не промовив — смерть Темби шокувала всіх. Загроза, що нависала над ними, враз стала такою близькою.

Вони крокували дуже швидко. Годинник показував четверту п’ятдесят. За дві з хвостиком години зулуси вийдуть на полювання за ними.

За двадцять хвилин Ґеррі спинився і звірився з компасом.

— Ця стежина починає звертати на захід, — повідомив він, коли підійшли двоє інших. — Доведеться облишити її і йти навпростець через джунглі.

Вони поглянули на високу, щільно переплетену траву, колючі кущі й дерева.

— Трясця, це ж до біса сповільнить нас, — висловив незадоволення Феннел.

— Нічого не вдієш. Нам потрібно рухатися на південь, а шлях на південь — тут.

— Не хочу вас лякати, — спокійно сказав Кен, — але ця місцевість кишить зміями. Будьте дуже обачними.

Ґея схопила пілота за руку.

— Не хвилюйся, — він вичавив посмішку. — Я подбаю про тебе. Ходімо.

Вони почали продиратися крізь густу заплутану траву, петляючи між деревами і пам’ятаючи про галасливих мавп над головою.

Ґеррі не забував перевіряти компас. Доки Каленберґ говорив, Ґеррі ретельно вивчав мапу на стіні. Він збагнув, що річка може стати для них порятунком. Ще пролітаючи над маєтком і помітивши вдалині річку, він зауважив на південь від неї містечко. До того ж річка тепер стала життєво необхідною для них: іншої води не було.

А ще він чудово розумів, що їхня хода дуже сповільнилася, відколи вони увійшли до джунглів. Ґеррі не сумнівався: зулуси перетинають такі місцини значно швидше й простіше, ніж вони.

Десь за три кілометри вони вийшли на іншу стежину, що вела просто на південь.

— Як ти тут? — запитав Ґеррі, прискорившись. Він схопив Ґею за руку й потягнув її за собою.

— Усе гаразд. Але хотілося б знати, чи далеко нам іще йти.

— Гадаю, не дуже далеко... до виходу з маєтку — кілометрів із двадцять, я розглядав ту карту на стіні. Це — найближчий вихід за межі Каленберґових володінь.

Повільно плентаючись позаду, Феннел мучився через вагу сумки з інструментами.

— Я понесу її трохи, — запропонував Кен, помітивши, що Феннел утомлюється. Той спинився і гнівно зиркнув на сумку.

— Так, вона влетіла мені в копієчку, але якщо ми вийдемо звідси, я придбаю собі новий набір. А якщо ні, то він мені тим більше не знадобиться. Тож до дідька її.

Він швиргонув сумку з інструментами в джунглі.

— Я б міг її понести, — сказав Кен.

Феннел криво всміхнувся до нього:

— Знаю. І дякую за це. Та я радий позбутися цієї штуки.

Вони пришвидшилися і невдовзі наздогнали інших. Та раптом стежина врізалась у велику калюжу багна.

— Ось і починається болото, — сказав Кен. — А оскільки недавно дощило, нам може бути непереливки.

Зійшовши зі шляху, вони рушили в джунглі. Ґрунт під ногами був м’яким, але викрадачі продовжували йти. Згодом земля почала хлюпати під їхньою вагою, тож пересуватися стало складніше.

Сонце вже піднялося, тому повітря стало парким і задушливим. Ґеррі продовжував звірятися з компасом. Коли ґрунт став надто вологим, їм довелося піти в обхід, а тоді вже взяти компасний азимут. Сморід зогнилого гумусу й парке тепло лише посилювалися, коли сонце здіймалося над деревами. Слизький болотистий ґрунт неймовірно сповільнював пересування, роблячи його ще неприємнішим.

Мандрівники продовжували йти, уважно приглядаючись, чи нема під ногами змій.

Раптом Кен сказав:

— Вони уже в дорозі.

Ґеррі поглянув на годинник. Рівно сьома. Ледь запанікувавши, усі прискорили ходу, але довго підтримувати такий темп не вийшло: надто важко було долати перешкоди.

Кен несподівано мовив:

— Я відчуваю запах води. Річка десь неподалік.

Десять хвилин потому вони вийшли з тіні дерев до ковзкого берега, що спускався до коричневого потоку, ширина якого не перевищувала двадцяти метрів.

— Якщо зможемо пройти, нам сюди, — сказав Ґеррі. — Як гадаєте, тут глибоко?

— Можливо, — Кен підійшов і подивився на воду. — Відстань невелика. Погано, що ми забруднимося в цих стічних водах.

Знявши черевики й сорочку, Кен пройшов через булькітливий бруд, схопився за гілку й занурився в застійну воду, намагаючись намацати ногою дно.

— Глибоко. Доведеться перепливати.

Він занурився глибше й поплив до іншого берега, розрізаючи воду сильними руками.

Усе трапилося настільки швидко, що ніхто з трьох мандрівників не повірив у те, що побачив. Раптом у густій траві на протилежному березі щось заворушилося. Це «щось», скидаючись на зелено-коричневий стовбур дерева, пірнуло у воду біля Кена. На мить вигулькнула страшна луската морда. Кен закричав і підняв руки.

А тоді вони з крокодилом зникли під водою, яка враз забулькотіла, утворюючи пінистий смердючий коричневий вир із червонястим відтінком.