Стерв'ятник - птах терплячий

Розділ дев’ятий

Опівдні задощило. Протягом останніх двох годин повільно насували чорні хмари, тьмарячи небо й затуляючи пекуче сонце. Доки люди крокували вздовж спокійного потоку, спека ставала дедалі нестерпнішою. А потім зненацька полив дощ — неначе небеса розчахнулися, виливаючи тонни теплої води, від якої трійця вимокла до нитки вже за кілька секунд. Дощ був настільки сильним, що горе-викрадачі нічогісінько не бачили крізь гарячу пару і потоки води, що стікала по них.

Схопивши Ґею за руку, Ґеррі побіг у джунглі й зупинився під розлогою кроною баобаба, густе листя якого давало хоч сякий-такий захист.

Лаючись і бурмочучи щось собі під ніс, Феннел приєднався до них. Вони сіли навпочіпки, притулившись спинами до дерева, й мовчки дивилися на нуртування ріки.

Протягом чотирьох годин ніхто з них і слова не мовив. Вражені жахливою смертю Кена, вони мов заціпеніли. Хоча вони й були знайомі не так давно, Кен усім подобався — у ньому не було нічого такого, що б могло не подобатися. Та найбільше їх вразило те, як швидко і страшно він загинув.

Ґея не сумнівалася, що жахна сцена навіки закарбувалася в її пам’яті. Перелякане обличчя Кена, дикий крик водія, коли зуби крокодила перекусили йому руку, й огидна луската морда снитимуться їй у нічних жахіттях.

Ґеррі також дуже шокувало побачене, але його свідомість була еластичнішою, ніж у Ґеї та Феннела. Побачивши, як зник Кен, і уздрівши кров у пінистій воді, пілот збагнув, що нічим не зможе йому допомогти. Обов’язком Ґеррі стосовно решти було йти далі, адже вони не мають права згаяти і хвилини. Він ні на мить не забував про Каленберґову погрозу: якщо їх упіймають, то посадять на палю. Пілот чудово розумів, що така смерть буде набагато жахливішою за Кенову. Схопивши Ґею за руку, він, ігноруючи її істеричні ридання, потягнув жінку геть від берега назад у джунглі. Він продовжував тягти її, доки вона не опанувала себе, припинила плакати і пішла далі, наче зомбі.

Мабуть, із них трьох Феннел засмутився найбільше. Він захоплювався Кеном. Його дуже вразила ситуація із «ленд-ровером» на вузькій стежині. Він знав, що сам би не наважився вчинити так. Те, з яким спокоєм Кен висів на кінці троса, цілком позбавило Феннела ворожості. Смерть Кена розлютила його, лишивши в задумі про вбивства. Чому першим у потік не ступив сучий син Едвардс? Він зі своєю курвою не варті й десятої частини Кена. Ґеррі обіймав Ґею, і Феннел відчув, як у ньому закипає кров. «Так, я покараю їх, — укотре подумав він. — Ніхто не сміє мені вказувати, як ота сучка, не поплатившись за це».

Ґеррі спокійно мовив до Ґеї:

— Цей дощ нам на користь. Він змиє наші сліди. Це єдине, чого я благав. Зулуси не зможуть вистежити нас після зливи.

Ґея стиснула його руку. Вона досі не могла оговтатись від шоку.

Хвилин за десять дощ почав ущухати.

— Мусимо йти далі, — підвівся Ґеррі. — Нам треба перетнути річку, — він повернувся до Феннела. — Як гадаєш, ми могли б побудувати пліт?

— Я викинув той бісів набір з інструментами, — сказав йому Феннел. — Трясця, як ми побудуємо пліт без інструментів?

Ґеррі підійшов до води. Протилежний берег поріс густою травою і чагарниками. Чи не причаїлися і там невидимі для них крокодили в очікуванні жертви? Після того, що трапилося з Кеном, Ґеррі вирішив, що намагатися перепливти — надто ризиковано. Вони вирішили і далі спускатися вздовж ріки, сподіваючись, що натраплять на галявину, де крокодилам ніде буде ховатися.

— Підкріпімося, перш ніж рушимо далі, — сказав пілот, відкриваючи рюкзак Кена. Він дістав звідти бляшанку з тушкованою яловичиною. — Розділимо це на трьох.

— Я не голодна... Нічого не хочу, — байдуже сказала Ґея.

— Ти мусиш поїсти! — звелів Ґеррі. — Ну ж бо.

— Ні, облиш мене.

Ґеррі придивився до жінки. Її тонке біле обличчя й очі, що стали запалими, починали його непокоїти.

— З тобою все гаразд?

— Голова болить. А від думки про їжу — нудить... Просто облиш мене.

«Це шок? — запитував пілот сам себе. — Чи вона захворіла?» Подумавши про таку можливість, він здригнувся. Захворіти тепер буде справжньою катастрофою.

Доївши, чоловіки підвелися. Ґеррі підійшов до Ґеї й легенько торкнувся до її плеча. Вона розплющила очі, й чоловіка знову стривожив її важкий порожній погляд. Жінка підвелася.

— Ти не захворіла, Ґеє? — запитав він.

— Ні.

— Ходімо! — гарикнув Феннел. — Якщо не хочете йти, я піду сам!

Ґеррі крокував біля Ґеї. Вона рухалася апатично, а її хода втратила пружність. Він узяв жінку за руку.

— Не переймайся! — спробувала вирватись вона. — Зі мною все гаразд. Тільки голова розколюється.

Він не відпускав її і рухався далі, але їм не вдавалося йти так швидко, як раніше.

— Заради бога, рухайтеся! — несподівано крикнув Феннел. — Якого біса ви там повзете?

Ґея доклала зусиль і прискорилась, але вже за кілька кілометрів почала знову відставати. Ґеррі довелося змушувати дівчину йти далі. Тепер він серйозно хвилювався за неї. Вона йшла немов сновида, повільно тягнучи ноги.

— Ти погано почуваєшся, так? — зрештою запитав він. — Що з тобою?

— Голова ніби ось-ось вибухне... Певно, це від сонця.

— Відпочиньмо хвилинку.

— Ні... Я впораюся. Просто не панікуй.

Ще за три кілометри вони дісталися до місця, яке Ґеррі сподівався знайти. Джунглі відступили, обабіч ріки були болотисті рівнини без жодної рослинності.

— Ось тут ми й перепливемо, — сказав Ґеррі, зиркнувши на швидкоплинну річку. — Як гадаєш, Ґеє, ти впораєшся?

— Так, якщо ти будеш поруч.

Феннел підійшов до берега і підозріливо глянув на воду.

— Ти підеш першим? — запитав він у Ґеррі.

— Та не переймайся... Тут цілком безпечно, і плисти недалеко, — коротко відповів Ґеррі. Він повів Ґею у затінок. — Сідай. Хочу знайти якусь гілляку, щоб перенести наші речі сухими.

Коли Ґеррі зник у джунглях, жінка сповзла додолу.

Феннел зиркнув на неї, міркуючи, що тепер у ній зовсім не лишилося шарму.

— Трясця, що з тобою таке? — запитав він, нависаючи над Ґеєю.

Вона обхопила голову руками.

— Облиш мене.

— Ти захворіла?

— Голова болить... Облиш.

Сонячне проміння торкнулося діамантів на персні Борджіа, і ті замерехтіли. Феннел зосередився на прикрасі.

— Давай перстень мені. Не хочу, щоб він загубився. Ну ж бо, дай його!

— Ні!

Ґеррі вийшов із джунглів, тягнучи за собою довгу гілляку, вкриту листям.

Тихо лаючись, Феннел відійшов од Ґеї.

Ґеррі знадобилося кілька хвилин, аби прив’язати їхні рюкзаки й черевики до гілки.

— Ходімо, — звернувся він до Ґеї. — Чіпляйся за гілляку. А я підштовхуватиму її.

Феннел з тривогою спостерігав, як вони зайшли у воду. Він вдивлявся у протилежний берег, очікуючи побачити там крокодила, але не вгледів нічого. За кілька хвилин пара опинилася на тому боці. Очі бандита звузилися, коли він побачив, як Ґея впала долілиць у бруд. Тоді він зайшов у воду й перелякано та швидко поплив до берега.

Ґеррі перекинув Ґею і став біля неї навколішки, схвильовано вивчаючи її бліде обличчя. Здавалося, що вона непритомна. Стікаючи водою, з річки вийшов Феннел.

— Що таке? — грубо запитав він.

— Вона хвора, — Ґеррі підняв непритомну жінку й переніс її у затінок дерев. Тепер вона лежала на килимі із зогнилого листя. — Знімай рюкзаки й черевики, — наказав пілот Феннелу.

Той так і зробив, а тоді взувся і повернувся до Ґеррі, який занепокоєно дивився на Ґею.

— Гадаю, її вкусила якась комаха, — байдуже сказав Феннел. — Ну ж бо, Едвардсе, ходімо. Ті чорнопикі виродки можуть бути десь дуже близько.

— Пошукай дві рівні гілки. Ми можемо зробити ноші з наших сорочок.

Феннел витріщився на нього.

— Ти з глузду з’їхав? Невже ти серйозно вважаєш, що я допомагатиму нести це стерво через кляті джунглі на такій спеці, ще й коли на нас полюють чорнопикі? Неси її сам, якщо хочеш, але я не буду.

Підвівши погляд, Ґеррі люто подивився на Лью.

— Хочеш сказати, нам доцільно лишити її тут?

— Чому б і ні? Ну хто вона нам така? Ти гаєш час. Облиш її і ходімо.

Ґеррі підвівся.

— Іди. А я залишуся з нею. Давай... Забирайся!

Феннел облизав губи й зиркнув на Ґеррі.

— Мені потрібні компас і перстень, — тихо проказав він.

— Ти не отримаєш нічого! Забирайся!

Як на людину його комплекції, Феннел рухався швидко. Він стрибнув уперед, виставивши кулак, але саме на такий хід Ґеррі й очікував. Пірнувши під кулаком, він зацідив Феннелу в щелепу, від чого бандит розпластався.

— Я сказав забирайся! — вигукнув Ґеррі.

Феннел гепнувся на спину, широко розкинувши руки. Його пальці намацали у траві камінь. Він різким рухом швиргонув його в Ґеррі. Камінь ударив молодика по голові, і той впав як підкошений.

Попри біль у щелепі, Феннел звівся на ноги. Він обережно підійшов до Ґеррі й нахилився над ним. Переконавшись, що той непритомний, Лью запхав пальці в кишеню пілотової сорочки й намацав компас. Тоді підійшов туди, де лежала Ґея. Схопивши її за праве зап’ястя, він стягнув перстень Борджіа з великого пальця. Саме тоді вона розплющила очі й, побачивши ненависне обличчя так близько до свого, вдарила його лівою рукою.

Удар був настільки слабким, що Феннел ледь його відчув. Він зловісно посміхнувся.

— Бувай, крихітко, — сказав він, нахилившись до неї. — Сподіваюся, ти страждаєш. Я забираю компас і перстень. Ви двоє ніколи звідси не виберетеся живими. Якби ти була зі мною люб’язнішою, я був би люб’язнішим до тебе. А тепер ти отримала те, на що напросилася, — Феннел підвівся. — Якщо вас не знайдуть зулуси, то стерв’ятники вже точно надибають. Бувай! Бажаю приємно провести час, який у тебе лишився.

Ґея заплющила очі. Феннел сумнівався, чи зрозуміла вона хоч половину з того, що він сказав, але був дуже задоволений, що таки висловив це.

Він підняв рюкзак із рештками їжі та пляшкою води, перевірив азимут, а тоді швидко зник у темних, задушливо спекотних джунглях.

Ґеррі заворушився й розплющив очі. Над його обличчям промайнула одна тінь, потім — інша. Він поглянув на дерево. Крізь листя він бачив, як важкі сірі хмари повільно пливуть на захід. А потім зауважив двох стерв’ятників, які примостилися на найвищій гілці дерева — та прогиналася під їхньою вагою. Від лисих бридких голів цих хижих птахів, їхніх огидних кривих дзьобів і сутулих плечей молодика пройняло холодом.

У нього боліла голова, а коли він доторкнувся до пораненого боку обличчя, то намацав закипілу кров. Його досі хитало, але через кілька хвилин відпочинку розум просвітлів. Перевіривши кишеню сорочки, він з’ясував: компас зник. Ледве звівшись на ноги, він непевною ходою підійшов до Ґеї. Тепер вона лежала в тарячці — краплинки поту вкривали чоло. Здавалося, що жінка спить або непритомна. Молодик глянув на її праву руку і без здивування зауважив, що персня нема.

Сівши навпочіпки біля неї, він почав обмірковувати своє становище. До виходу з джунглів — ще кілометрів п’ятнадцять через болота. Зиркнувши на рюкзаки, він побачив, що рюкзака з їжею бракує. Без води та їжі він навряд чи протягне довго. Годинник показував шістнадцяту. Ось уже дев’ять годин зулуси шукають їх. Чи змив дощ їхні сліди? Якщо ні, то зулуси можуть з’явитися будь-якої миті.

Якби він був сам, то негайно пішов би у джунглі, сподіваючись перехопити Феннела, але ж зараз він не міг залишити Ґеї.

Пілот поглянув на бідолашну жінку. Певно, Феннел мав рацію щодо укусу комахи. Ґея видавалася дуже хворою, до того ж вона тремтіла у пропасниці. Доки Ґеррі дивився на неї, колишня красуня повільно розплющила очі. Їй знадобилося кілька секунд, аби сфокусуватись, а тоді вона насупилася, неначе від болю.

— Ти поранений, — прохрипіла вона.

— Усе гаразд, — Ґеррі стиснув її гарячу руку. — Не переймайся цим.

— Він забрав компас і перстень.

— Знаю. Розслабся і ні за що не хвилюйся.

Несподіваний тріск гілок над головами заскочив їх зненацька і привернув увагу. Один зі стерв’ятників спустився з вищої гілки на нижчу й витягнув миршаву шию, щоби подивитися на людей.

Звівшись на ноги, Ґеррі підняв скривавлений камінь і швиргонув його у птаха. Камінь просвистів біля стерв’ятника. Гучно змахнувши крилами, той відлетів у шелесті листя.

— Він знає, що я помираю, — слабким голосом мовила Ґея. — Ґеррі! Мені так страшно.

— Ти не помираєш! Просто тебе вкусила якась комаха. За день чи два все буде гаразд.

Вона поглянула на нього, і серце пілота стиснулося від страху й безнадії в її очах.

— Ти нічим не можеш мені допомогти, — сказала вона. — Облиш мене. Ти мусиш дбати про себе, Ґеррі. Мені лишилося недовго. Я не знаю, що це, але здається, ніби щось заполонює мене, вбиваючи по шматочках. У мене холоднючі ноги, а решта тіла — горить.

Ґеррі помацав її босі ноги. Ті справді були крижаними.

— Звісно ж, я не покину тебе. Хочеш пити?

— Ні. Я не відчуваю горла, — вона заплющила очі й здригнулася. — Ти мусиш іти, Ґеррі. Якщо вони спіймають тебе...

Молодик збагнув, що Ґея і справді вмирає. Його не лякала перспектива продиратися крізь джунглі разом із нею, однак від думки, що доведеться робити це самотужки, пілота охопила паніка.

— Ти віриш у Бога? — запитала Ґея.

— Вряди-годи, — замислено відповів він.

— Здається, саме зараз нам обом слід починати вірити, чи не так?

— З тобою усе буде гаразд.

— То як щодо Бога?

— Певно, так.

Дерево над ними заворушилося — стерв’ятники знову повернулися.

Вона схопила його за руку.

— Ти говориш правду, що залишишся зі мною?

— Так, люба. Залишуся.

— Дякую, Ґеррі, ти милий. Я не затримаю тебе надовго, — вона поглянула на стерв’ятників, які не зводили з неї поглядів. — Пообіцяй мені дещо.

— Будь-що.

— Ти не зможеш поховати мене. Ну, не копатимеш же землі голіруч, любий. Будь ласка, поклади мене в річку. Мені байдуже до крокодилів, але стерв’ятники...

— До цього не дійде. Відпочивай поки. До завтра одужаєш.

— Пообіцяй, Ґеррі.

— Гаразд, обіцяю, але...

Вона перебила його.

— Ти мав слушність, коли радив мені так не прив’язуватись до грошей. Якби гроші не означали для мене настільки багато, я б не опинилася тут. Ґеррі, ти маєш клаптик паперу і ручку? Я хочу написати заповіт.

— Слухай, Ґеє, годі цих похмурих думок.

Вона безсило заплакала.

— Ґеррі... будь ласка... Ти не уявляєш, скільки зусиль я докладаю, аби говорити. Усе всередині болить. Будь ласка, дозволь мені написати заповіт.

Покопирсавшись у рюкзаку, молодик дістав блокнот і кулькову ручку.

— Я мушу зробити це сама, — наполягала вона. — Керівник швейцарського банку знає мій почерк. Підніми мене, Ґеррі.

Коли пілот підняв Ґею і підтримав її, жінка застогнала від болю. Їй знадобилося чимало часу, аби написати лист, але зрештою вона впоралася.

— Ґеррі, любий, усе, що я маю, я заповідаю тобі. На моєму рахунку в Берні понад 100 000 доларів у цінних паперах. Поїдь і зустрінься з доктором Кірстом. Він там керує. Розкажи йому про те, що трапилося... Розкажи про все, а особливо — про музей Каленберґа. Кірст придумає, що зробити, не вплутуючи тебе. Віддай йому заповіт — і він усе для тебе зробить.

— Гаразд... Ти одужаєш, Ґеє. А зараз відпочивай, — Ґеррі поцілував її.

Три години по тому, як сонце — розпечена червона куля в небі — зникло за деревами, Ґея відійшла у засвіти. Через смертоносну подряпину, яку жінка навіть не помітила, перстень Борджіа забрав ще одну жертву.

Останні дві години Феннел рухався дуже швидко. Час від часу йому доводилося йти в обхід, щоб оминути болота, а на це марнувались і час, й енергія. Якось він по коліна зав’яз у мокрій, смердючій багнюці, коли ґрунт просів у нього під ногами. Злочинець відчайдушно боровся, щоби звільнитися, але боротьба з болотом виснажила його.

Тиша у джунглях, самотність і спека докучали йому, однак він заспокоював себе, що вихід з маєтку — недалеко, і тоді всі його проблеми залишаться позаду.

Лью уявляв собі мить слави, коли він зайде до кабінету Шаліка і скаже йому, що здобув перстень. Якщо Шалік сподівається отримати перстень за дев’ять тисяч доларів, то буде дуже здивований. Феннел уже вирішив: він не віддасть персня, якщо Шалік не заплатить йому також гонорару інших трьох... Разом — тридцять шість тисяч доларів. Якщо пощастить, за чотири чи п’ять днів Феннел повернеться до Лондона. Забере гроші й негайно вирушить до Ніцци. Після такого пограбування канікули йому не завадять. А як втомиться від Ніцци, то найме яхту, знайде собі якусь дівку й плаватиме Середземним морем, заходячи в затоки, щоб поїсти й розважитись. Ідеальні канікули, й далеко від Мороні.

Він уже викинув Ґеррі та Ґею з голови, не сумніваючись, що бачив їх востаннє. Те дурне, пихате стерво саме напросилося на проблеми. Ще жодна дівка не динамила його, згодом не пошкодувавши про це. Шкода, що Кена не було поруч. Феннел насупився, згадавши, як саме помер Кен. Із ним Лью почувався б значно спокійніше. Тепер сонце хилилося до заходу, а джунглі ставали темними й неприємними. Він вирішив, що пора зупинитися на ніч. Він поквапився вперед, вишукуючи галявину, на яку міг би зійти зі стежинки. Невдовзі чоловік надибав те, що шукав: ділянку жорсткої трави, без чагарників і з деревом, під яким можна сховатися у дощ.

Феннел зняв рюкзак і зупинився поміркувати, чи наважиться він розкласти багаття. Лью вирішив, що ризик невеликий, і заходився збирати сухогілля та хмиз. Наскладавши чималу купу, він розклав багаття і сів, притулившись спиною до дерева. Він зголоднів, а тому відкрив рюкзак та перевірив запаси. Лишалося три бляшанки з тушкованим м’ясом, дві — з бобами й одна — із м’ясним пирогом. Задоволено кивнувши, чоловік відкрив пиріг із м’ясом. Повечерявши, він запалив цигарку, підкинув у багаття ще гілляк і розслабився.

Тепер, коли він сидів тихо, то зауважив, що джунглі повняться звуками: неголосними, дражливими й бентежними. Шелестить листя, вдалині ледь чутно гарчить якась тварина: Феннел замислився, чи це не леопард. На деревах розпочалося і змовкло базікання мавп. Угорі пролітали якісь великі птахи.

Допаливши цигарку, Лью підкинув іще чотири гілляки в багаття, а тоді випростався. Вологий одяг дошкуляв, і він не знав, чи зможе заснути. Щойно заплющував очі, як звуки джунглів посилювалися й ставали ще тривожнішими. Він сів, вдивляючись у пітьму за багаттям.

А якщо зулуси помітили багаття і вже підкрадаються до нього?

«Загострений шампур забивають у товсту кишку», — казав Каленберґ.

На обличчі Феннела виступив холодний піт.

Яка це була дурниця — розкласти багаття. Гострозорі дикуни можуть помітити його ще здалеку. Чоловік схопив велику палицю й зруйнував вогнище. А тоді зірвався на ноги і взявся затоптувати жаринки, аж доки ті не згасли у вологій траві. Тоді стало ще гірше, бо темрява огорнула його, як гарячий і задушливий чорний плащ. Він схопився за дерево й сів, притулившись до нього спиною. Лью перелякано дивився вперед, але тепер неначе осліп. Він нічогісінько не бачив.

Старий злодій просидів так понад годину, прислухаючись і здригаючись від кожного звуку. Та зрештою він закуняв, відчувши себе надто виснаженим, аби перейматися через щось.

Він і сам не знав, чи довго спав, але раптово прокинувся. Серце гупало, ледь не вискакуючи з грудей: чоловік не сумнівався, що більше не один. Вроджений інстинкт передчувати небезпеку резонував у його мозку як сигналізація. Він намацав у темряві товсту палицю, якою загрібав полум’я. Схопив її і прислухався.

Близько, десь метрів за п’ять від нього, щось рухалося по листяному килиму. У Феннела був ліхтарик. Мало не задихаючись від жаху, він витягнув його, спрямував туди, звідки долинав звук, і натиснув на кнопку.

Потужний промінь освітив велику, зігнуту тварину, яку Феннел миттєво ідентифікував за лисячою головою та брудно-коричневим хутром із чорними плямами. Перед ним стояла доросла гієна.

Він устиг лише краєм ока побачити тварину, перш ніж та зникла в заростях по той бік стежини, але й цього вистачило, щоб уражений Феннел панічно звівся на ноги.

Йому пригадалось, як вони з Кеном розмовляли в «ленд-ровері» під час першого, ще легкого етапу мандрівки до Каленберґового маєтку.

— Я ладнаю з усіма місцевими тваринами, крім гієни, — сказав Кен. — Брудний звір. Мало хто знає, що в цього пожирача падла зуби й щелепи міцніші, ніж у будь-якої іншої тварини. Вона може перекусити стегно домашньої корови, як ти — горіх. Гієна — дуже небезпечна, а крім того — ница боягузка. Зазвичай вона переміщується ночами. Може кілька миль іти на запах здобичі. А ще їй притаманна безмежна терплячість: вона чекатиме, доки не заскочить здобичі зненацька.

У Феннела лізли з орбіт очі й тремтіли руки. Він продовжував світити ліхтариком у чагарники. На мить він побачив, як тварина злісно зиркнула на нього, а тоді зникла. Їй притаманна безмежна терплячість: вона чекатиме, доки не заскочить здобичі зненацька.

Лью знав, що тієї ночі більше не засне, й Доглянув на годинник. Третя ранку. Ще година до того, як почне розвиднюватися і можна буде рухатися. Не наважуючись і далі марнувати батарею, він вимкнув ліхтарик. Сів, притулився до дерева та слухав.

Із пітьми долинали жахні звуки, що нагадували маніакальний сміх, від якого холола в жилах кров і ставало дибки волосся. Той бридкий, невимовно страшний звук повторився... Виття голодної гієни.

Феннел сумував за Кеновим товариством. Він сумував навіть за товариством Ґеррі. Він сидів у повній темряві й усвідомлював: смердючий звір, з потужних щелеп якого стікає слина, може просто зараз підповзати до нього на брудному пузі. Напружений і зосереджений, чоловік не рухався, прислухаючись до найменшого шуму. Його тіло боліло від невисипання, а мозок гарячково панікував від перспектив наступної години.

Варто було йому закуняти, як виття гієни негайно будило його. Лаючись, він міркував про те, що було б добре мати «Спрінґфілд» чи асегай, але не мав для самозахисту нічого, крім товстої палиці, яка — він був певен — не допоможе, якщо звір стрибне на нього.

Коли нарешті настав світанок, Феннел почувався жахливо. Ноги затерпли, м’язи боліли. Тіло благало про відпочинок. Чоловік звівся на ноги, взяв рюкзак і, впевнившись у тому, що гієни поблизу нема, знову вийшов на стежину, що вела на південь. Як би він себе не підганяв, а швидкість його руху знизилась, і йому вже не вдавалося здолати таку саму відстань, як минулого дня. Якби ж він тільки знав, чи далеко ще до виходу з маєтку! Джунглі були такими ж щільними, як і напередодні, і жодних галявин не видно. Пройшовши дві години, він вирішив перепочити і поїсти. Вмостившись на поваленому дереві, він відкрив бляшанку з бобами і повільно з’їв їх. Потім ковтнув трішки води з пляшки й викурив цигарку. Рухатися не хотілось, але він знав: втрачати час небезпечно. Ледве звівшись на ноги, він рушив далі. Пройшовши кілометрів з п’ять, він звірився із компасом — і розчаровано збагнув, що рухається на південний захід, а не прямо на південь. Стежина ледь повернула, повівши його вбік від обраного напрямку, а Лью і не помітив цього.

Лаючись, він опанував себе й побачив, що для мандрів на південь йому доведеться зійти зі стежини й продиратися крізь густі смердючі чагарники. Пригадавши Кенові слова про змій, Лью завагався.

«Хріново буде, діставшись так далеко, здохнути від укусу змії», — подумав Феннел. Стиснувши палицю, він зайшов у довгу заплутану траву, відчуваючи, як її гостре листя дряпає голі ноги. Сонце піднімалося все вище, і спека ставала нестерпною. Тепер Феннел рухався надзвичайно повільно, прокладаючи собі шлях крізь траву й заплутані чагарники. Спираючись на палицю, Лью лаявся та витирав піт, що стікав з нього. Через кілометр виснажливої ходьби він побачив попереду простору відкриту галявину й полегшено зітхнув. Він кинувся до неї, але практично миттєво зав’яз у твані, тож довелося відступити назад до чагарників. Рівнина, котру, як він гадав, можна буде легко перетнути, — ніщо інше, як небезпечне болото. Тепер він був змушений обходити його. Шлях виявився довгим і виснажливим. Чоловік відчував, як сили повільно залишають його, доки він продирається крізь задушливу спеку.

Феннел запитував себе, а чи вдасться йому взагалі вибратися з цього пекла. «Потрібно знову відпочити», — сказав він собі. У цьому й проблема. Його виснажила безсонна ніч. Можливо, якщо він поспить три-чотири години, то поверне сили, які постійно сприймав як належне і на які завжди покладався.

«Це ризиковано, — думав він. — Але якщо хочу зберегти сили, щоб обійти болото, то доведеться ризикнути». Він пам’ятав Кенові слова: гієни полюють лише вночі. Тварюка, певно, за багато миль звідси. Перш ніж Лью наважиться поринути у сон, якого так прагне його зболіле тіло, потрібно знайти гарну схованку. Тож він плентався далі, аж поки не побачив неподалік від шляху великого, поваленого дерева, оточеного чагарниками. Це місце видавалося непоганим. Діставшись до нього, Феннел зауважив, що ґрунт під деревом сухий. Лью вдячно ліг. Свій рюкзак він використав як подушку, той, що з їжею, поставив під рукою, а палицю поклав поруч. Торкнувся головою рюкзака, випростався й за кілька секунд заснув.

Він не встиг проспати ще й кількох хвилин, як із джунглів вийшла гієна Вона понюхала землю, спинилася, а тоді схилила голову набік, розглядаючи повалене дерево. Вона безшумно прослизнула туди, де спав Феннел.

Гієна не їла вже два дні, тому майже збожеволіла від голоду. Їжа лежала просто перед нею, але тварина була надто боягузливою, щоб напасти зараз. Вона сіла, поклавши морду на лапи, й червоними блискучими очицями розглядала сплячого чоловіка.

Феннел був настільки виснажений, що спав як убитий, тому не рухався й не видавав жодного звуку. За півгодини гієна переконалася, що можна цілком безпечно напасти і втекти.

Припавши на задні лапи, тварина підскочила й ударила.

Феннела розбудив настільки сильний біль, що він закричав, розплющуючи очі. Чоловік припіднявся, але біль у ногах поглинув усю його силу, тож Лью просто впав на спину, стискаючи кулаками голову, бо нестерпний біль зводив з розуму. Опустивши очі, він із жахом побачив, що від його правої литки залишилося тільки місиво з крові й розтрощеної кістки. Він навіть міг розгледіти білизну великоберцевої кістки там, де було вирвано плоть із литки.

Хлипаючи й стогнучи, він гарячково роззирнувся і за десять метрів од себе побачив скривавлену морду гієни, яка жувала шматок його тіла.

Кров лилася із жахливої рани, і Феннел збагнув: якщо просто зараз ніхто не допоможе, він за кілька хвилин помре. Його вже охопила слабкість. Зібравши рештки сил, він якомога гучніше закричав:

— Допоможіть!

Його крик віддався луною в джунглях. Вражена гієна зникла у чагарниках і завила моторошним сміхом.

Феннел спробував закричати ще раз, але спромігся лише на слабке кумкання, котре не вийшло за межі галявини. Він мав ось-ось знепритомніти від болісної агонії. Кров, що лилася з його рани, привабила рій мух, які жваво дзижчали біля калюжі, що швидко розтікалася.

Лью був надто слабким, аби щось вдіяти: він тільки лежав, здригався і стогнав від болю. Він бачив, як угорі, на тлі сірих хмар, колували стерв’ятники. Вони спустилися на найближче дерево і зацікавлено розглядали нову жертву.

Феннел не бачив гієни, що повзла до нього на пузі. Помітив її лише тоді, коли відчув стрімкий рух й унюхав сморід гниття, — тварина кинулася на нього. Лью пронизав пекельний біль: потужні зуби й щелепи прогризли верх шортів і вийняли з нього нутрощі.

Статурний зулус Нґомейн колись працював у Каленберґовому маєтку, але через надмірний інтерес до жінок його звільнили.

До звільнення Нґомейн був одним із сорока вартових, що патрулюють джунглі й вистежуючи небажаних відвідувачів та браконьєрів. Він знав ці джунглі як свої п’ять пальців. Нґомейн узявся міркувати, чим зароблятиме на життя тепер. Він знав, що в Каленберґовому маєтку багато крокодилів, і чудово орієнтувався, де їх шукати. Оскільки інші вартові співчували йому через звільнення, було б непогано й досить прибутково час від часу вбивати кількох рептилій і продавати їхні шкури білому власникові крамниці в Мейнвіллі, який ніколи не ставив запитань і добре платив.

Нґомейн безшумно крокував стежиною крізь джунглі, щойно зайшовши через південний вихід, і рухався до річки, коли почув божевільний крик Феннела про допомогу. Він спинився, стиснув стару гвинтівку, з тривогою зиркаючи на південь. Тоді цікавість переважила обережність, зулус пірнув у джунглі й за кілька секунд знайшов те, що залишилося від Феннела.

Ґеррі повільно рухався вздовж берега річки, щоразу, коли випадала можливість, ховаючись у тіні й видивляючись на землі змій і принишклих крокодилів.

Він вирішив, що намагатися дійти до виходу через джунглі без компаса — погана ідея. Пілот пригадав карту рельєфу, що висіла в кабінеті Каленберґа. Минувши межі маєтку, річка кілометрів за двадцять протікає через містечко. І хоча йому доведеться здолати вдвічі довший шлях, ніж якби він рушив навпростець на південь, але так він знав: якщо зможе йти, точно не зіб’ється з дороги. А коли ще й пощастить, то йому не трапиться жодне болото й не доведеться здійснювати виснажливі обходи.

З іншого боку, тут крокодилам зручніше нападати на нього, а якщо зулуси зайдуть так далеко вздовж річки, то вони миттєво помітять його. Але зваживши всі за і проти, молодик зрештою обрав шлях уздовж річки.

Він почувався втомленим і засмученим. Віддавши тіло Ґеї річці, він стояв і дивився, як красуня відпливає у темряву. Він ненавидів те, що робив, але жодного інструмента, щоб викопати могилу, не мав. Провівши жінку в останню дорогу, пілот пірнув у джунглі й ліг. Спалося погано — постійно снилася Ґея, — тому вже о п’ятій ранку молодик рушив далі.

Ґеррі йшов уже дві години — не надто швидко, але впевнено, зберігаючи сили. Страшенно хотілось їсти й мучила спрага. Вряди-годи Ґеррі зволожував губи брудною річковою водою, але пити її не наважувався. У нього в рюкзаку лежало чотири пачки цигарок, тож він постійно палив, аби притлумити голод і тримати комарів на віддалі.

Ідучи, він міркував, чи далеко зараз Феннел. До часу, коли він сам потрапить до Мейнвілля — якщо взагалі потрапить туди, — Феннел уже буде на шляху до Йоганнесбурга. Молодик не сумнівався: Феннел негайно полетить до Лондона, забере свою частку і зникне. Ґеррі стало цікаво: а чи заплатить Шалік і йому, якщо перстень буде вже у нього? Напевно, ні. «Байдуже», — подумав Ґеррі. Завдяки Ґеї він тепер вартував сто тисяч доларів. Із такими грішми він зможе навчатись електроніці, а потім відкрити разом із кимось власну справу. Але спершу він мав повернутися до Англії.

Опівдні Ґеррі годину перепочив, а тоді рушив далі. До заходу сонця він здолав двадцять п’ять кілометрів. Мандри вздовж річки були значно легшими, ніж прохід через джунглі, якщо не зважати на постійний голод і нестерпну спрагу. Та Ґеррі знав, що йому доведеться пройти ще з тридцять кілометрів наступного ранку, тож, як і Феннел, він починав замислюватись, а чи вдасться йому це.

Коли стало надто темно, аби роздивитися бодай щось, пілот збочив у джунглі, вмостився під деревом і заснув. Прокинувся близько п’ятої ранку, коли сонце вже почало здійматися. Дійшовши до краю берега, він хляпнув на обличчя трохи води і зволожив губи, не ковтаючи її. Спокуса була величезною, але він встояв, не сумніваючись, що у воді — безліч смертоносних бактерій.

Він рушив далі, підтримуючи постійний темп. Наближаючись до повороту річки, молодик міркував, що ж побачить там. «Якщо пощастить, — казав собі, — там може бути вихід з маєтку».

Йому знадобилася година, щоби дійти до повороту й чітко роздивитися широку ріку, що текла тепер прямо. Розглядаючи її обидва береги, Ґеррі враз заціпенів. Чи це, бува, не човен витягнули на пісок за шістдесят метрів від нього, а чи повалене дерево прибилося до берега?

Глипаючи в тьмяному світлі, він підійшов ближче і вже за кілька хвилин збагнув, що бачить каное з пласким дном.

Забувши про спрагу й голод, він кинувся бігти під оглушливе гупання власного серця. Діставшись до каное, він різко спинився.

На дні човна лежав мертвий зулус. Біля нього стояли два рюкзаки, в яких Ґеррі впізнав Кенів та Феннеловий, а також, що ще краще, Кенову пляшку з водою.

Вказівний палець правої руки зулуса прикрашав, виблискуючи на сонці, перстень Чезаре Борджіа.

Щойно Ґеррі пройшов митницю в лондонському аеропорту, як поквапився до телефону-автомата й набрав номер Тоні. На годиннику була 10:25, тому він не сумнівався, що дівчина досі спить. Через кілька хвилин Ґеррі почув клацання і сонний голос сказав:

— Міс Байт нема вдома.

Знаючи, що вона зараз кине слухавку, Ґеррі закричав:

— Тоні! Це я.

Запала тиша, а тоді Тоні, тепер уже прокинувшись, радісно скрикнула:

— Ґеррі! Це справді ти, любий?

— Так, я щойно приїхав із Йоганнесбурга.

— І телефонуєш мені? О любий! Вона виявилася не настільки чудовою?

— Не говорімо про неї, — глухо мовив Ґеррі. — Послухай, Тоні, як у тебе з часом? Завтра зранку я лечу до Берна і хочу, щоб ти склала мені компанію.

— Берн? А де це?

— У Швейцарії. Невже ти нічого не вчила у школі?

— Я навчилася кохатись. Яка різниця, де взагалі той Берн? Ти хочеш, щоб я поїхала з тобою? Звісно, любий! Я б поїхала з тобою навіть до Фірвальдштетського озера, якби ти попросив.

— Чудово. А де це?

Вона гигикнула.

— Також у Швейцарії. Чи довго ми там пробудемо?

— День чи два. Потім, гадаю, тижнів на два рушимо на Капрі й поживемо там. Ти ж знаєш, де Капрі, правда?

— Так, звісно. Ґеррі, я б із задоволенням, але просто не можу. Мені треба працювати. Можу виділити три дні, але не два тижні.

— Дружини не мають працювати, Тоні.

Запала тиша. Він чув, як вона дихає по той бік слухавки, і уявляв, як вона стоїть навколішки на ліжку в короткій нічній сорочці. Її великі блакитні очі, певно, округлилися від здивування, тож Ґеррі усміхнувся.

— Ти сказав, що дружини не мають працювати? — хрипко перепитала вона.

— Це слово чоловіка.

— Але я незаміжня, Ґеррі.

— Скоро будеш. Зустрінемося за дві години, — він квапливо поклав слухавку.

Ґеррі склав у таксі свої речі й попросив водія відвезти його до готелю «Королівські вежі».

Прибувши на місце, витягнув свою валізу, залишив її в кімнаті для багажу й попросив портьє зателефонувати до апартаментів Шаліка та сповістити про його прихід.

Після короткої затримки портьє запропонував йому піднятися.

Потрапивши до апартаментів, він постукав і зайшов до кімнати. За столом сиділа білява дівчина й зосереджено щось друкувала. Поглянувши на молодика, вона облишила роботу й підвелася. Вбрана у чорне, висока й гнучка, блондинка належала саме до того типу дівчат, якого Ґеррі намагався за всяку ціну уникати: сувора, практична, розумна й дуже працьовита.

— Містер Едвардс?

— Саме так.

— Містер Шалік прийме вас зараз, — вона відчинила двері до Шалікового офісу й жестом покликала Ґеррі вперед, неначе заохочувала нервове дитинча.

Ґеррі всміхнувся до неї радше за звичкою, аніж з люб’язності. Йому не було потреби перейматися цим. Хоча те, що білявка на нього й не глянула, дратувало Ґеррі.

Шалік сидів за столом і палив сигару, поклавши пухкі руки на записник.

Доки Ґеррі йшов до нього, бос мовив:

— Доброго ранку, містере Едвардс. Перстень у вас?

— Так, у мене.

Ґеррі вмостився в м’якому кріслі навпроти господаря. Заклавши ногу на ногу, він зиркнув на Шаліка.

— Роздобули? Мої вітання. Гадаю, троє інших ось-ось приєднаються до нас?

Ґеррі похитав головою.

— Ні, не приєднаються.

Шалік насупився.

— Але ж вони точно хочуть забрати свій гонорар?

— Вони не прийдуть і не заберуть свого гонорару.

Шалік відкинувся на стільці, уважно поглянув на кінчик сигари, а тоді кинув на Ґеррі важкий погляд.

— Чому ж ні, містере Едвардс?

— Бо вони — мертві.

Шалік заціпенів, і його очі звузилися.

— Хочете сказати, що й міс Десмонд мертва?

— Так. Як і двоє інших.

Шалік нетерпляче махнув рукою, демонструючи, що доля інших його не цікавить.

— А що трапилося?

— Її вкусила комаха... У джунглях багато комах. І вона померла.

Шалік звівся на ноги й підійшов до вікна, повернувшись до Ґеррі спиною. Новина шокувала його. А Шалікові не подобалось, аби хтось знав, що його можна шокувати.

Кілька секунд потому він озирнувся й запитав:

— Звідки мені знати, що ви кажете правду, містере Едвардс? Як померли інші двоє?

— Джонса з’їв крокодил. Що трапилося з Феннелом, не знаю. Імовірно, його вбив зулус. Я знайшов мертвого зулуса із рюкзаком Феннела і перснем. Феннел украв перстень і компас, а тоді лишив мене з Ґеєю, а сам подався шукати вихід із джунглів. Мені пощастило. Ґеї — ні.

— І ви впевнені, що вона мертва?

— Впевнений.

Шалік сів. Він витер об хусточку спітнілі долоні. Після очікуваного повернення Ґеї він мав для неї важливе доручення, що передбачало мільйон доларів прибутку. Що ж йому тепер робити? Його охопив гіркий гнів. Тепер доведеться довго й наполегливо шукати жінку їй на заміну, а замовлення тим часом вислизне з рук.

— А перстень? — запитав Шалік, опанувавши гнів.

Ґеррі витягнув з кишені сірникову коробку й через стіл посунув до Шаліка. Той узяв її. Він витрусив на записник перстень і поглянув на нього. Принаймні доручення виконано. Раптом Шалік відчув себе страшенно задоволеним. Скориставшись власним мозком і чотирма людьми як пішаками, він за кілька днів заробив півмільйона доларів.

Ретельно оглянувши перстень, він задоволено кивнув. Поклавши прикрасу на стіл, заявив:

— Певен, операція була нелегкою, містере Едвардс. Я дуже задоволений. Я подвою ваш гонорар, аби було чесно. Побачимо... Я обіцяв дев’ять тисяч доларів. Тепер пропоную вісімнадцять тисяч. Вас це влаштовує?

Ґеррі похитав головою.

— Вистачить і дев’яти, — різко відказав він. — Чим менше ваших грошей у мене буде, тим чистішим почуватимуся.

Шалік люто зиркнув на нього, але знизав плечима. Витягнув шухляду, дістав звідти довгий конверт і простягнув його через стіл.

Ґеррі забрав конверт. Він не вважав за потрібне перевіряти його вміст. Сховавши гроші у нагрудну кишеню, він підвівся й рушив до дверей.

— Містере Едвардс...

Ґеррі спинився.

— Так?

— Я б хотів, аби ви надиктувати повний звіт про те, що трапилося під час операції. Хочу знати всі деталі. Моя секретарка видасть вам диктофон.

— Навіщо це вам... Щоб віддати поліції? — сказав Ґеррі. — Перстень у вас... Більше ви від мене нічого не отримаєте, — молодик вийшов, проминув біляву секретарку, навіть не глянувши на неї, а тоді поквапився до ліфта. Думав лише про те, як чимшвидше дістатися до Тоні.

Шалік подивився на зачинені двері, хвильку поміркував, а тоді знизав плечима. Зрештою після всього йому, можливо, й справді не варто знати про те, що трапилося. Прикро щодо Ґеї. Йому було відомо, що близьких у неї нема, отже, ніхто не ставитиме незручних запитань. Вона з’явилася у його житті, вправно йому послужила, а тоді зникла. Звісно, це прикрість, але незамінних жінок не буває.

Він підняв перстень і взявся ретельно його розглядати. Тримаючи прикрасу в лівій руці, простягнув праву до телефону й набрав номер.

«Гарні діаманти», — подумав і вказівним пальцем провів по суцвіттю. Раптом щось гостре, як голка, різонуло йому палець. Шалік випустив перстень, насупився і підніс скривавлений палець до рота.

«А перстень Борджіа досі дряпає, — подумав він. — Звісно, отрута давно висохла: персню ж близько чотирьохсот років». Він поглянув на палець. А подряпина неприємна. Він і далі смоктав палець, прислухаючись до телефонних гудків та міркуючи, як його клієнт тішитиметься, що перстень повернуто.