Стерв'ятник - птах терплячий

Розділ сьомий

— Ось він, праворуч, — раптом сказав Ґеррі.

Ґея припала до вікна гелікоптера. Вони пролітали над густими джунглями, а коли Ґеррі нахилив машину, джунглі враз закінчились, і перед очима жінки постали акри розкішних зелених моріжків, зелені цементовані алеї та розлогі квіткові клумби, які б ушанували своєю наявністю навіть ботанічний сад. За моріжками Ґея побачила трішки вигнутий одноповерховий будинок. З такої висоти здавалося, що він сягав не менше сімдесяти метрів завдовжки. Метрів за двісті від будинку розташовувалися численні маленькі бунгало з солом’яними дахами і пофарбованими в білий колір стінами — напевно, там мешкав персонал.

— Він же велетенський! — вигукнула Ґея. — Яка чудернацька форма! Уяви, як воно: ходити з одного кінця в інший кілька разів на день.

— Можливо, вони використовують ролики, — сказав Ґеррі. — Дім і справді великий, — він знову облетів навколо будинку, роздивляючись басейн, тераси, парасольки від сонця та шезлонги. — Нам уже час спускатися. Нервуєшся?

Усміхнувшись, вона похитала головою.

— Зовсім ні, я радше збуджена. Цікаво, чи зможемо ми увійти.

— Твоє завдання — провести нас, — сказав Ґеррі.

Він зауважив летовище й ангар. А коли спустився нижче, помітив трьох вбраних у білий тік зулусів, що витріщалися на гелікоптер.

Ґеррі приземлився неподалік від них і, щойно відчинивши двері, побачив, як від будинку рухається джип, за кермом якого — зулус, а на пасажирському сидінні — білий чоловік у сірому костюмі.

— А ось і вітальний комітет, — сказав Ґеррі й вистрибнув на землю.

Ґея віддала йому фотоапарат «Роллейфлекс» та сумку до нього, а тоді спустилася до молодика. Джип пригальмував. Із нього вийшов Так і вирушив до них. Залишивши Ґеррі, Ґея пішла назустріч незнайомцеві.

— Я Ґея Десмонд із редакції журналу «Світ тварин», — сказала вона і простягнула руку для вітання.

Поглянувши на неї, Так подумав, що вона навіть гарніша, ніж на фотографії. Джуліо потиснув руку жінки й трохи вклонився їй.

— Вибачте, що приземлилися так раптово, — продовжила Ґея. Щось у цьому високому чоловікові не сподобалося їй і миттєво викликало недовіру. — Я прямую до мисливського заповідника «Ваннок», але, побачивши цей прекрасний будинок, просто не змогла опиратися спокусі зазирнути сюди. Якщо не варто було, то скажіть — і я відразу ж полечу геть.

— Зовсім ні, міс Десмонд, — шовковистим голосом промовив Так. — У нас рідко бувають такі прекрасні гості. Оскільки ви вже тут, то, сподіваюся, залишитеся на ленч.

— Як люб’язно з вашого боку! Ми б із задоволенням залишилися, містере... — вона запитально глянула на нього.

— Джуліо Так.

Ґея озирнулася на Ґеррі, який саме підійшов до них.

— Містере Так, це Ґеррі Едвардс, мій пілот.

І знову Так вклонився.

— Містер Так люб’язно запросив нас на ленч.

Ґеррі потиснув Такові руку. Йому також не сподобався новий знайомець.

Ґея продовжувала говорити:

— Будинок — неймовірний і такий таємничий! Я очам повірити не могла, коли побачила його. Він давно належить вам, містере Так?

— Це не моє помешкання, міс Десмонд. Дім — власність містера Макса Каленберґа.

У Ґеї розширилися очі.

— Ви маєте на увазі мільйонера? Містера Макса Каленберґа?

Так відповів із ледь помітною сардонічною посмішкою в чорних очах:

— Саме його.

— Але я чула, що він самітник! — вигукнула Ґея. Дивлячись на неї, Ґеррі подумав, що жінка чудово вжилася у свою роль. — Нам, мабуть, краще летіти далі. Ми б не хотіли його турбувати.

— Ви не завдасте йому клопотів. Містер Каленберґ — не самітник. Я певен, що йому буде приємно познайомитися з вами.

— А чи можна буде пофотографувати будинок? Я також фотограф-фрилансер для журналу «Життя». Це було б неймовірним успіхом для мене.

— Про це краще запитати у містера Каленберґа. Однак не стіймо на сонці, — Так рушив до джипа. — Я відвезу вас до будинку.

Ґея та Ґеррі вмостилися позаду, а Так сів біля водія. Зулус повернув джип і поїхав у зворотному напрямку.

Кілька хвилин потому Ґею та Ґеррі провели до просторої вітальні, скляні двері якої виходили на заквітчану терасу з великим басейном. Розкішність кімнати шокувала Ґеррі, який ніколи раніше не бачив нічого подібного, і вразила навіть Ґею, яка свого часу побувала в багатьох розкішних будинках.

— Якщо зачекаєте тут, я повідомлю про ваше прибуття.

Вбраний у біле зулус мовчки зайшов до кімнати.

— Доки чекаєте, скуштуйте наших напоїв, — запропонував Так, а тоді зник.

Зулус за баром стояв і чекав.

Вони замовили два джини з тоніком, а опісля вийшли на терасу.

— Не сподобався мені той тип, — прошепотів Ґеррі. — Є в ньому щось...

— Так. У мене від нього сироти на шкірі виступають. Він виглядає так, наче спить у труні.

— Тобі не здається, що ми надто легко потрапили всередину? — продовжив Ґеррі, підтягуючи плетене крісло для Ґеї, а тоді й самому всідаючись.

— Це все мій шарм, — усміхнулася Ґея. — Навіть привиди не можуть встояти переді мною. Але є ймовірність, що нас викинуть геть, щойно містер К. дізнається про наш приліт. Гадаю, Так — його мажордом чи секретар.

Зулус приніс напої з двома тарілками апетитних канале, а тоді мовчки відступив.

— Який прекрасний спосіб життя! — зітхнула Ґея. — Я вже обожнюю цей дім. Ти хотів би мати такий?

Ґеррі ковтнув зі свого келиха, а тоді похитав головою.

— Це не для мене. Мені подобається щось простіше. Тут надто розкішно.

— О, ні! — жінка взяла крекер з ікрою. — Як на мене, маєток неймовірний.

До повернення Така вони встигли допити джин і з’їсти більшу частину канапе.

— Містер Каленберґ радий вашому візитові, міс Десмонд, — сказав Так. — На жаль, він зараз має здійснити низку тривалих міжнародних дзвінків та владнати інші справи, тож звільниться не раніше вечора. Чи зручно було б вам залишитися?

— Ви маєте на увазі... лишитися на ніч? — запитала Ґея, вдивляючись у бліде обличчя.

— Звісно. Саме такою є пропозиція містера Каленберґа.

— Але у мене зовсім нема із собою одягу.

— Жодних проблем. У нас тут багато секретарок. Хтось із них радо вам щось позичить.

— Як мило! А ви не запитували в нього, чи можна мені фотографувати?

Так похитав головою.

— Гадаю, буде краще, якщо ви запитаєте про це самі, міс Десмонд.

— Добре, тоді ми лишимося на ніч. Це дуже люб’язно з боку містера Каленберґа.

— Йому буде дуже приємно, — Так зиркнув на годинник. — Ленч подадуть за годину. Можливо, ви б хотіли переодягнутися?

Коли гості підвелися, Так повернувся до Ґеррі.

— Містере Едвардс, у вас також нема змінного одягу?

— Тільки те, що на мені.

— Я владнаю цю справу, — коли на терасу вийшла Мія, Так повернувся і відрекомендував її: — Це міс Дес. Вона подбає про вас обох. Прошу мені вибачити, — ледь поклонившись, Так залишив їх.

Підійшла Мія.

— Прошу, ходіть за мною.

Вона повела їх через вітальню у великий коридор, що простягався далеко-далеко. Неподалік стояло щось схоже на електричний гольфмобіль. Секретарка сіла за кермо, а гості вмостилися позаду.

— Коридор настільки довгий, — сказала вона, усміхнувшись до них, — що ми користуємося цією штукою, аби поберегти ноги.

— Мені було цікаво, як ви справляєтеся, — відповіла Ґея. — Побачивши з повітря ваш будинок, я подумала, що тут доводиться проходити чималі відстані.

Тихо і швидко машина провезла їх мимо низки зачинених дверей, аж доки не сягнула дальнього кінця.

— Це — гостьове крило, — сказала Мія, зупинивши машину. Вона підійшла до дверей і відчинила їх. — Прошу, заходьте.

Ґея і Ґеррі зайшли до довгої вузької розкішно обставленої кімнати, що виходила на маленьку терасу з басейном і баром.

— Ви знайдете тут усе, що забажаєте, — сказала Мія. — Ваш обід подадуть на терасу о тринадцятій годині. Це ваша спальня, міс Десмонд, — вона перетнула кімнату й відчинила двері. — Відряджу до вас покоївку, яка допоможе одягнутись. Я подумала, що вам найпростіше було б одягнути одне з моїх сарі. Чи влаштує це вас?

— Було б чудово.

Ґея стояла в дверному прорізі й оглядала спальню. Це була прекрасна кімната у світло-блакитних тонах із величезним ліжком, шафами для одягу і туалетним столиком, на якому стояли креми для обличчя, лосьйони, парфуми та набір для макіяжу в пласкій срібній коробці. Оглядаючи кімнату, на протилежній до ліжка стіні Ґея помітила величезне дзеркало, яке візуально подвоювало розмір приміщення. Ванну також було чудово обладнано: там були і лампа для засмаги, і прилад для вібромасажу, і навіть великий фен, гаряче повітря з якого давало змогу обійтися без процедури витирання рушниками.

Доки Ґея захоплено оглядала спальню, Ґеррі досліджував вітальню, особливо уважно розглядаючи двері та вікна.

Мія показала Ґеррі його спальню та ванну — такі самі розкішні, як і в Ґеї.

Висока зулуська покоївка принесла сарі. Ґея сказала, що не потребує допомоги і впорається сама. Інший зулус приніс для Ґеррі білі слакси, шльопанці та білу сорочку.

— Містер Каленберґ надає перевагу не надто офіційному стилю, — сказала Мія. — Вечеря сьогодні відбуватиметься на головній терасі. Почувайтеся мов удома. Якщо захочете поплавати, у роздягальні є купальні костюми. Погуляйте в саду. Коли забажаєте чогось іще, прошу скористатися телефоном, — нахиливши голову і всміхнувшись, вона вийшла з кімнати.

Ґея та Ґеррі перезирнулись — і Ґеррі свиснув:

— Оце так життя...

У двері постукали. Зайшов зулус із їхніми рюкзаками. Поставивши речі на підлогу, він мовчки вийшов.

Ґеррі швидко перевірив свій рюкзак і був радий з того, що рації не зникли. Він поглянув на Ґею.

— Цікаво, чи помітили вони їх?

— А якщо й помітили, то що? — мозок жінки зосередився лише на довколишній розкоші. Очі її сяяли. — Хіба ж тут не чудово! Я прийму ванну. Побачимося пізніше.

Забравши свій рюкзак, вона зайшла до спальні й зачинила двері.

Ґея швидко роздягнулася. Кілька секунд вона помилувалася відображенням голої себе, а тоді пішла до ванної і ввімкнула крани. Чекаючи, доки ванна наповниться, красуня розглядала себе в дзеркалі, приймала спокусливі пози й щасливо сміялася.

От тільки вона не знала, що обидва великі дзеркала були двосторонніми: будь-хто по інший бік дзеркала міг бачити її, неначе ті дзеркала — звичайнісіньке скло, хоча жінка вважала, що свічада справжні й не чаять ніякого підступу.

Забувши про всі справи й нехтуючи роботою, Каленберґ сидів у вузькому кондиціонованому проході на візку й насолоджувався оголеною красою Ґеї.

Із краю джунглів Феннел спостерігав, як приземляється гелікоптер. Вони із Кеном знайшли місце з гарним оглядом — утворену ґрунтовою ерозією балансуючу скелю, оточену деревами й чагарниками. Звідти вони могли чудово роздивитися Каленберґів дім, сад і летовище далеко за ними.

Феннел приклав до очей потужний польовий бінокль. Уздрів, як Так приїхав на джипі, а Ґея вийшла йому назустріч. Бачив також, як Ґея та Ґеррі сідають у джип і їдуть до будинку, а тоді заходять усередину. Двері за ними зачинилися.

— Добре їм! Вони всередині! — сказав він, опустивши бінокль.

— А це не було надто просто? — спантеличено запитав Кен. — Наскільки мені відомо, Каленберґ не дуже любить незнайомців.

— Шалік стверджував, що колекціонер обожнює гламурних дівах. Здається, бос справді знав, про що каже.

— Так... але я не думав, що буде настільки просто, — Кен витягнув рацію. — Я триматиму свою увімкненою. Ґеррі може будь-якої миті вийти на зв’язок.

Феннел запалив цигарку й випростався на скелі. Після довгої прогулянки із сумкою інструментів на спині він почувався втомленим. Злодій трохи покуняв, доки Кен продовжував спостерігати. Невдовзі Феннел сів, знову запалив цигарку, позіхнув і запитав:

— А що ти робитимеш з отриманими грішми?

— Мій друг із Йоганнесбурга планує відкривати туристичне агентство, — відповів Кен. — Йому треба більше грошей. Ми станемо партнерами.

— Туристичне агентство? Це настільки прибутково?

— Радше непогано. Ми плануємо надавати послуги люкс-класу. Індивідуальні тури по мисливських заповідниках. Ось тут я і зароблю. У справі крутяться великі гроші. Американці — доволі марнотратні, якщо їм запропонувати по-справжньому індивідуальний підхід. Я вже кілька років маю з ними справу і знаю, чого саме вони хочуть. Ось і планую дати їм це.

Феннел буркнув:

— Як на мене, то така робота — заскладна. Я взагалі не вірю в роботу. Працюють тільки сцикуни.

— А ти що робитимеш зі своєю часткою?

— Витрачу її... саме для цього й потрібні гроші. У мене нема стільки часу, як у тих нікчем, які вічно складають гроші. Що трапляється потім? Вони відкидають копита, а якийсь інший нікчема забирає їхню грошву.

— Можливо, саме цього їм і хочеться...

— Та до біса це все! Навколо завжди водяться грошенята. Коли витрачу зароблене в Шаліка, виконаю якусь іншу дрібну роботу. У мене море контактів. Усі знають, що я стріляний горобець, тож заробітку мені ніколи не бракуватиме.

Кен підняв руку, обриваючи його на півслові. Почувши потріскування в рації, він приклав її до вуха.

— Кен... привіт, Ґеррі... чую тебе гучно і чітко... Переходжу на прийом, — кілька секунд він слухав, а Феннел напружено придивлявся до нього. — Зрозуміло. Успіху. Кінець зв’язку, — він відключився.

— Що там?

— Вони лишаються на ніч, — повідомив Кен. — Здається, Каленберґу приємно, що зазирнули такі гості. Та мене це, по правді, дивує. У будь-якому разі, о двадцять першій годині вони з ним зустрічаються. Ґеррі сказав, що передзвонить о двадцять третій. Нам — залишатися напоготові.

Феннел насупився і зиркнув на годинник. Зараз іще тільки полудень.

— Тобто ми застрягли на цій бісовій скелі на дванадцять годин?

— Гадаю, так. Нам же не хочеться натрапити на когось із охоронців. Мені здається, тут безпечно. Сядьмо, — Кен знову витягнув консерви з бобами.

— Трясця! А більше нічого, крім бобів, нема поїсти?

— М’ясний пиріг є, хочеш?

— Це краще, ніж боби, — доки Кен нишпорив у рюкзаку в пошуках консерви, Феннел міркував уголос: — Закладаюся, тим двом дуже непогано, — він згадав про Ґею, і його пройняв гнів. «Щойно виконаємо роботу, — сказав він собі, — я покараю її, покараю добряче».

— Що тебе гризе? — запитав Кен, помітивши дикий вираз Феннелового обличчя.

— Нічого... Скільки ще ти відкриватимеш цю бляшанку?

— Хотілося б знати напевно, що нас не потурбують, — сказав Ґеррі, коли вони з Ґеєю сиділи на терасі після чудового обіду, який подали два офіціанти-зулуси.

Ґея простягнулася на відкидному кріслі, затиснувши цигарку між пальцями. Ґеррі подумав, що вона надзвичайно гарна в червоно-золотому сарі. Таке вбрання пасувало жінці й дуже подобалося йому.

— Чому? — запитала Ґея.

— З очевидних причин, — усміхнувся у відповідь Ґеррі. — Я б відніс тебе до спальні.

Вона розсміялася.

— Тоді б мені також хотілося, щоб нас не потурбували.

— Та буде трохи незручно, якщо посеред сцени заявиться містер Так.

— Це точно. Поміркуймо натомість трохи про справу, — вона сіла, загасивши цигарку. — Ти вже думав, як Феннел міг би потрапити всередину?

— Через ці двері, — Ґеррі махнув рукою в напрямку великої вітальні. — Оскільки ми тут, йому лишиться тільки увійти.

— Гадаєш, це буде настільки просто?

— Можливо. Але вночі будинок можуть охороняти. Щоправда, зараз вартових не видно.

— Раптом Каленберґ настільки впевнений, що ніхто не продереться крізь джунглі, що й не охороняє будинку.

— Хочеш подивитися на сад?

— Не зараз. Там смертельно гаряче.

— То поспи... А я піду, — Ґеррі підвівся.

— У тебе більше енергії, ніж у мене. Але ти засмажишся.

— Бувай, — махнув рукою Ґеррі й пішов зеленою цементованою доріжкою.

Ґея подивилась, як пілот зникає, а тоді заплющила очі й подумала про нього. Коли справу буде завершено, усі вони підуть своїми шляхами. Їй стало цікаво, чим же займеться він. Жінці хотілося б провести із ним довгий вікенд у Парижі, а тоді попрощатися. Зараз їй двадцять шість. Вона не сумнівалася, що років із п’ять Шалік ще використовуватиме її, а потім почне шукати молодшу. У неї не було жодних ілюзій щодо Шаліка. За ці п’ять років вона назбирає достатньо грошей, аби здобути незалежність, а саме цього їй хотілося найбільше. Бути фінансово вільною, добре жити, подорожувати і, можливо, вийти заміж.

Вона обміркувала перспективу одруження з Ґеррі, але зрозуміла, що це не спрацює. Хоч він і приваблював її фізично, Ґея знала, що не закохана в нього. Крім того, Ґеррі не розділяв її любові до багатого способу життя. Розкіш була необхідною для неї, а ось для нього — ні. Так, він — чудовий сексуальний партнер, але нічого більше. Якщо вона й вийде заміж, то за багатого, розумного, високоосвіченого й не байдужого до розкоші чоловіка. Жінка знала, що зараз просто вибудовує повітряні замки, адже їй траплялося багато чоловіків, та й вона сама відхилила не одну пропозицію руки та серця. Завжди щось було трохи не так. А може, вона надто цінувала власну свободу?

У будь-якому разі, повітряні замки — приємна справа, коли ти лежиш у затінку в зручному кріслі, потопаючи у розкошах.

Ґея заснула, і минуло понад годину, коли Ґеррі повернувся й розбудив її.

— Хочеш випити, ледарко? — запитав він, підійшовши до бару.

Вона кивнула, потягнулася й сіла.

— Знайшов щось цікаве?

— І так, і ні. У дальній кінець будинку доступу нема, — Ґеррі приніс дві порції «Тома Коллінза»[18] і сів. — Дорогу туди охороняє зулус, який виглядає так, наче зійшов із кіноекрана. Він одягнений у леопардову шкіру й страусові пера, а в руках тримає щит і асегай. Він повернув мене назад, навіть не намагаючись бути ввічливим.

— Певно, там покої Каленберґа.

— Так. І ще одне: у дальньому кінці саду є великий ставок, де аж кишить велетенськими крокодилами. На деревах навколо нього сидить десятеро добре вгодованих стерв’ятників. Від того кутка саду в мене сироти на шкірі повиступали.

Ґея засміялася.

— Але чому?

— Просто спало на думку, що те місце — бездоганне, якщо хочеш позбутися тіла.

Вона зиркнула на нього й, помітивши серйозність в очах пілота, запитала:

— Навіщо Каленберґу хотіти позбуватися тіла?

Ґеррі ковтнув, потрусив келих у руці так, що кубики льоду дзенькнули, а тоді знизав плечима.

— Атмосфера того місця наштовхнула мене на такі думки, але мені й справді незатишно, Ґеє. Гадаю, ми тут опинилися надто легко. І цей Так мені не подобається. Коли ти розмовляла з ним, у мене раз чи двічі склалося враження, що він глузує з тебе. Особливо коли ти запитала, чи належить дім йому. Я піймав себе ось на чому: він знав, що тобі відомо прізвище справжнього власника маєтку — Каленберґа.

— Думаєш, він нас підозрює?

— Цілком імовірно.

— Невже він здогадується, що ми прийшли по перстень?

— Не знаю, але я майже певен, що він вважає нас шахраями.

— То що ж нам робити?

Ніби у відповідь на це запитання на алеї перед ними вигулькнув Так.

— А ось і він, — сказав Ґеррі, підводячись.

— Вибачте, що потурбував вас, — сказав Так, наближаючись. На його вустах грала легка посмішка. Блискучі очі асистента відірвалися від Ґеррі й зосередилися на Ґеї. — Чи сподобався вам обід?

— Він був неймовірним, дякую вам, — Ґея подарувала йому найчарівнішу зі своїх усмішок. — Тут справді чудово.

— Так, дуже приємно, — він змовк, а тоді продовжив: — Міс Десмонд, чи цікаво було б вам подивитися на музей містера Каленберґа?

Хоча серце Ґеї ледь не опинилося у п’ятках, жінці вдалося зберегти вираз поміркованої зацікавленості.

— У містера Каленберґа є музей?

— Містер Каленберґ — один із найвідоміших у світі колекціонерів.

— Я знала про це, але й гадки не мала, що у нього є музей. Я думала...

— Музей у нього є, і містер Каленберґ цікавиться, чи хотіли б ви його відвідати.

— Дуже. Я із задоволенням подивилася б на його колекцію.

— А як щодо вас, містере Едвардс?

— Звісно, дякую, — Ґеррі зміг опанувати себе, але вражений він був не менше, ніж Ґея.

Жінка звелася на ноги.

— Музей далеко звідси?

І знову Ґеррі помітив глузування в темних очах. Воно проступило і зникло настільки швидко, що, не придивляючись навмисне, нічого не можна було б зауважити.

— Ви стоїте просто на ньому, — відповів Так.

— Хочете сказати, що музей під землею?

— Саме так.

— Чи можна мені взяти фотоапарат, містере Так?

Він заперечно похитав головою.

— Боюся, що ні, — він відвернувся. — Будь ласка, йдіть за мною.

Джуліо рушив до вітальні, а тоді вийшов у коридор.

Ідучи за Таком, Ґея та Ґеррі швидко перезирнулися. Вони знову сіли в електричну машинку, яку Так повів довжелезним коридором повз великий хол і центральний вхід до будинку.

— Ось тут покої містера Каленберґа, — пояснив він, коли вони проїжджали мимо кількох дверей. Зупинивши машину біля, здавалося, звичайної стіни, він вийшов. Ретельно за ним стежачи, Ґеррі зауважив, що Так поклав пальці під карниз одного з великих вікон. Стіна перед ним відсунулася вбік, відкривши подвійні двері. Коли асистент наблизився до них, ті прочинилися.

— Містер Каленберґ — інвалід, — пояснив Так, дивлячись на Ґею. — Усі двері в його апартаментах — з електронним керуванням. Ось цим ліфтом ми спустимося до музею.

Усі троє зайшли до облямованої зеленим атласом клітки й побачили на панелі керування чотири різнокольорові кнопки. Коли Так натиснув на зелену кнопку, ліфт тихо і м’яко поїхав донизу. Доки вони спускалися, Так поклав палець на червону кнопку, зачекав, а тоді натиснув на жовту.

— А що це за кнопки, містере Так? — невинно запитала Ґея.

— Зелена кнопка контролює ліфт. Жовта вмикає світло в музеї, а червона — вимикає сигналізацію, — відказав Так.

— Дякую. У вас неймовірне обладнання.

Двері прочинились, і гості ступили в прохолодну склепінчасту кімнату.

— Зачекаєте трішки? — Так підійшов до пофарбованих у сірий колір дверей. Він пробув там хвилинку чи дві, зосереджено виконуючи якісь дії руками. Його тіло приховувало рухи.

І знову Ґеррі, піднявши брови, зиркнув на Ґею, але відвів погляд, щойно повернувся Так.

— У музеї багато безцінних скарбів, — повідомив він. — Тому ми вживаємо всіх заходів безпеки, аби захистити його від злодіїв. Ці двері броньовані й оброблені таким чином, що їх неможливо розрізати. Стіни з обох боків сягають п’яти футів завтовшки. Замок на дверях контролюється годинниковим механізмом, який встановлюють щовечора о двадцять другій годині, й ніхто не може відчинити двері до десятої ранку наступного дня. Прошу, заходьте.

Вони зайшли за Таком до просторої кімнати з банею, освітленою розсіяним сяйвом. На стінах висіло багато картин. Ґея впізнала роботи Рембрандта, Пікассо, а також кілька картин, які вона точно бачила в Уффіці[19], музеї Ватикану та в Луврі.

— Але ж це не оригінали, містере Так? — запитала вона.

— Звісно ж, оригінали, — Так насупився, ніби його роздратувало це запитання. — Я ж вам казав, що містер Каленберґ має найвишуканіший приватний музей у світі. Гадаю, внутрішня зала зацікавить вас іще більше, — він пройшов крізь картинну галерею до наступної просторої кімнати.

Посеред зали стояла, виблискуючи золотом, чотириметрова статуя Будди.

— Це дуже цікавий екземпляр, — продовжив Так. — Він прибув із Бангкока. Під час останньої війни японці, знаючи, що статуя — в місті, шукали її, але священики виявилися розумнішими. Вони перевезли Будду в менший храм і вкрили брудним брезентом. Хоча японці і побували у тому храмі, їм не вдалося розпізнати те, що вони шукали.

— Невже це щире золото? — запитав Ґеррі, витріщаючись на блискучу статую.

— Саме так.

Джуліо повів їх кімнатою, зупиняючись, аби розповісти про різноманітні витвори мистецтва. Ґеррі не дуже знався на художніх скарбах, проте навіть його вразило побачене.

— Але ж це точно одна з панелей «Воріт раю» Гіберті, — сказала Ґея, зупинившись перед прекрасно вирізьбленою панеллю на стіні. — Яка неймовірна копія!

— Копія у Флоренції, міс Десмонд. А це оригінал, — уїдливо мовив Так. — Статуя Давида Берніні — також оригінал. Копія в «Барджелло» у Флоренції.

Ґея була настільки вражена зухвальством цієї зауваги, що відвернулася. Саме тоді вона помітила перстень Чезаре Борджіа у маленькій скляній коробці на п’єдесталі в освітленій ніші.

— А це що? — запитала вона, коли підійшла до скляної коробки, розглядаючи перстень.

— Перстень Чезаре Борджіа, — відповів Так. — Виготовив невідомий ювелір на замовлення Борджіа. Це перстень з отрутою, і, за легендою, першою жертвою став сам ювелір. Аби перевірити ефективність нової зброї і припнути майстрові язика, Борджіа потиснув йому руку, одягнувши перстень, і той потиск виявився фатальним. У суцвітті діамантів заховано голку. Вона лишала подряпину, коли Борджіа тиснув жертві руку. Винахідливо, чи не так?

— Які це були жорстокі, жахливі часи, — трішки скривившись, мовила Ґея. — А перстень досі небезпечний?

— Звісно ні, міс Десмонд. Аби він став небезпечним, його потрібно наново заповнити отрутою. Крім того, я сумніваюся, що голка й досі достатньо гостра, аби залишити подряпину.

Джуліо повів їх далі, показуючи прекрасну алебастрову банку для мазі, яка, за його словами, лежала в гробниці Тутанхамона. Вони ще півгодини погуляли в музеї, а тоді Так поглянув на годинник і запропонував випити щось перед вечерею. Він вивів гостей із музею і зачинив двері. Ґеррі побачив, як Джуліо набрав комбінацію цифр. Тоді вони піднялися ліфтом у коридор, а звідти повернулися до свого номера. Вислухавши їхні подяки, Так повідомив, що за півтори години служник приведе їх на головну терасу.

Наразі годинник показував дев’ятнадцяту тридцять, і молоді люди вийшли на терасу.

— Хочеться чогось міцного, — сідаючи, сказала Ґея. — Горілки-мартіні з льодом.

— І я не відмовлюся від такого, — Ґеррі почав змішувати коктейль. Він наповнив два келихи, приніс їх до столика і сів. — Ти помітила телекамери в обох залах?

— Ні... А ти?

— Так. Феннел казав, що є шість моніторів, а отже, шість зал у музеї. Джуліо показав нам лише дві. Знаєш, Ґеє, мені це подобається все менше і менше. Боюся, що ми потрапили в пастку.

Ґея виглядала спантеличеною.

— Звісно ж, ні! Він би не показав нам усього, якби справді підозрював нас!

— Ось саме це і збиває мене з пантелику. Він має усвідомлювати, що ми здогадалися: більшість експонатів — крадені. Тоді чому ж Каленберґ дозволив нам побачити їх? Чому розповів, як працюють ліфт і годинниковий механізм? Він же має розуміти, що ми базікатимемо про ці відвідини, коли поїдемо, якщо тільки... — Ґеррі замовк, насупився і похитав головою.

— Якщо тільки... що?

— Якщо тільки він не має наміру не дати нам піти звідси.

Ґея заціпеніла.

— Він же не може утримувати нас тут завжди. Ґеррі, не верзи дурниць!

Чоловік ковтнув ще коктейлю.

— Гаразд, але мені це не подобається. Якби там не було Феннела й Кена, я б справді хвилювався. Я поговорю з ними.

Ґеррі підвівся і пішов до спальні.

Ґея чекала. Її також здивувало, що Так повів їх до музею, але вона не хвилювалася. Переконувала себе: Каленберґ настільки впевнений у заходах безпеки, що не має нічого проти того, аби його музей відвідали незнайомці.

За двадцять хвилин Ґеррі повернувся.

— Феннел погоджується, що ситуація підозріла. Темба лишився стерегти обладнання. Феннел прийде сюди сам, а Кен спостерігатиме. Якщо Каленберґ почне каламутити воду, хоча б Кен зможе щось зробити, аби нас порятувати. Коли ми здобудемо перстень, подамо Кенові знак, аби зустрітися на летовищі, — і відлетимо. Заберемо Тембу й повернемося до Мейнвілля.

— Гадаєш, Каленберґ каламутитиме воду?

— Скажу тобі напевне, коли побачуся з ним, — відповів Ґеррі. — Хочеш іще випити?

Рівно о двадцять першій годині прибув служник-зулус, аби провести їх на головну терасу.

Умостившись у своєму кріслі, Каленберґ чекав на гостей. Люб’язно привітався з ними й вказав на два сидіння біля себе.

— Міс Десмонд, Так розповів мені, що ви із журналу «Світ тварин», — сказав він, коли Ґея подякувала йому за гостинність. — Чи давно ви працюєте на цю редакцію?

— Не дуже... півроку.

— Я регулярно читаю цей журнал, бо цікавлюся тваринами. Чому ж вони не згадують ніде вашого прізвища, міс Десмонд?

Ґеррі трішки заспокоївся, коли побачив, що Ґея — впевнена у собі й навіть розслаблена. Вона сумно засміялася.

— Я лишень дрібнота, містере Каленберґ. Виконую рутинну роботу. Я дуже сподівалася, що ви дозволите мені зробити кілька світлин цього чудового будинку. За це мене б точно згадали в журналі.

Мільйонер уважно розглядав її.

— Боюся, вам ще доведеться зачекати на згадку в журналі. Тут заборонено фотографувати.

Вона з усмішкою поглянула в його блакитно-сірі очі.

— Навіть мені? Обіцяю бути надзвичайно обережною та сфотографувати тільки дім і сад.

— Вибачте, — він змінив тему, запитавши, чи зацікавив її музей.

— Він неймовірний. Я вітаю вас із такою колекцією.

Троє зулусів мовчки вийшли на терасу і стали біля розкішно сервірованого столу. Водночас Гінденбурґ, змолотивши свою вечерею, повільно підійшов до Каленберґа.

— Який красень! — вигукнула Ґея. — Можна погладити його?

— Не радив би цього робити, — сказав Каленберґ, чухаючи гепарда за вухом. — Мій улюбленець трохи нервується з незнайомцями... навіть із прекрасними незнайомками, міс Десмонд, — він увімкнув візок і під’їхав до столу.

Коли всі сіли, Каленберґ повернувся до Ґеррі.

— А ви, містере Едвардс, давно працюєте професійним пілотом?

Ґеррі похитав головою.

— Тільки-но розпочав, — просто сказав він. — Міс Десмонд — моя перша клієнтка. Звісно, я багато літав на вертольоті в Штатах, але захотілося змін, тому розпочав свою справу в Дурбані.

— Зрозуміло.

Подали охолоджену диню.

— А велика дичина цікавить вас, міс Десмонд?

— Так, ми летіли до мисливського заповідника «Ваннок», коли побачили цей прекрасний будинок, і я захотіла трішки детальніше роздивитися його. Сподіваюся, ви не вважаєте мене надто нахабною.

— Зовсім ні. Якби я хотів, щоб вас тут не було, то Так одразу сказав би, що вам слід летіти геть. Ні, такі несподівані гості — це задоволення.

— Ви мешкаєте так далеко від цивілізації... Чи не почуваєтеся самотнім? — запитала вона.

— Коли людина така зайнята, як я, в неї просто нема часу почуватися самотньою. Мене дивує, що ви фотограф, — Каленберґ поглянув їй просто у вічі. — З того, як ви ходите і як виглядаєте, я було подумав, що ви — модель.

— Я справді була моделлю, але вважаю фотографію цікавішою.

— Фотографією я також цікавлюся, щоправда як аматор. Ви, певно, працюєте цілком у кольорі?

Ґея, знаючи про фотографію лише найзагальніші факти, збагнула, що скочила на слизьке.

— Так, я працюю в кольорі.

— А скажіть, міс Десмонд... — почав Каленберґ, коли подали другу страву — синю форель.

Ґея відразу ж почала висловлювати захват щодо риби, сподіваючись змінити тему.

— Це моя улюблена риба, — сказала вона.

— То чудово, але я...

Ґеррі також відчув сигнал тривоги і спробував перевести розмову в інше русло.

— Містере Каленберґ, гуляючи у вашому чудовому саду, я натрапив на зулуса у повному бойовому вбранні. Принаймні я подумав, що то бойове вбрання, бо бачив таке в кіно... Неймовірний вартовий.

— Так, у мене понад сотня таких людей, — сказав Каленберґ. — Мені подобається, коли вони носять традиційне вбрання. Ці вояки чудово полюють на звірів... і на людей. Зулуси-охоронці мого маєтку. Ніхто не може підійти сюди непоміченим, щоб його не повернули назад. Вони позмінно патрулюють навколишні джунглі вдень і вночі.

— А сад ні? — якомога невимушеніше запитав Ґеррі, витягуючи хребет риби.

Запала така довга пауза, що пілот підвів погляд і побачив, як Каленберґ розглядає його. В очах мільйонера читалося стільки веселої зневаги, що молодик швидко зосередився на своїй рибі.

— Ні, містере Едвардс, уночі вони не патрулюють саду, але я тримаю кількох вартових у саду вдень, доки тут чужинці.

— Охоронці справді вражають, — сказав Ґеррі, поклавши ніж і виделку. — Риба була чудовою.

— Так, — Каленберґ недбало простягнув руку до Гінденбурґа й узявся гладити жорстке хутро. Гепард замуркотів.

— Який приємний звук! — вигукнула Ґея. — І давно у вас цей звір?

— Трохи більше трьох років. Ми нерозлучні, — Каленберґ глянув на Ґеррі. — Він чудовий вартовий пес чи то пак вартовий кіт. Кілька місяців тому гепард це довів. Один із моїх слуг збожеволів і спробував напасти на мене. Зухвалець із ножем зайшов до мого кабінету, але не встиг він навіть наблизитись, як Гінденбурґ буквально порвав його на шмаття. Гепарди — найшвидші тварини на землі. Ви знали про це, містере Едвардс?

Ґеррі глянув на гепарда й похитав головою.

— Здається, ваш улюбленець не посоромив свого виду.

— Так і є.

Один з офіціантів подав основну страву: курча, запечене в горщику. Ребра було витягнуто, а птицю нафаршировано порізаними кубиками лобстерами у вершковому соусі, підфарбованому ікрою лобстера.

— О! Це щось абсолютно незвичайне, — сказав Каленберґ. — Я отримав цей рецепт від одного з найкращих паризьких шеф-кухарів. Гадаю, вам смакуватиме.

Доки офіціант розрізав курча, Каленберґ доброзичливо базікав, але і Ґея, і Ґеррі бачили, що свідомість господаря була лише наполовину з ними. Вочевидь, він переймався якимись справами, тому не приділяв гостям усієї своєї уваги.

Як і обіцяв Каленберґ, курча виявилося чудовим, тож гості не скупилися на компліменти.

Хоча їжа надзвичайно смакувала, Ґея відчула полегшення, коли вечеря скінчилася. Їй було складно втримувати інтерес Каленберґа. Вона звикла мати справу з різними людьми, проте подумки прийшла до висновку, що Каленберґ належить до найсуворіших господарів з усіх, кого вона зустрічала. Він був увічливим, але відстороненим, і Ґея знала, що лише наполовину заволоділа його увагою. Однак вона підтримувала розмову, уникала небезпечних тем, розпитувала мільйонера про його життя, обговорювала з ним Нью-Йорк, Париж і Лондон. Ґеррі більше мовчав, захоплюючись наполегливістю супутниці.

Доки вони пили каву, на терасу зайшов Так. Він ступив до Каленберґа.

— Вибачте, сер, на лінії містер Ворстер.

Каленберґ насупився.

— О, так, я і забув. Скажіть йому, що я зателефоную за п’ять хвилин.

Джуліо поклонився і вийшов.

— Мушу просити вибачення, міс Десмонд, але, боюся, що я змушений лишити вас займатися власними справами. На мене чекає робота. Не певен, що ми зустрінемося знову до вашого від’їзду. Вибачте щодо світлин. Сподіваюся, вам сподобалася вечеря.

Ґея та Ґеррі підвелися й подякували мільйонерові за гостинність.

Він якось дивно глянув на них, кивнув, а тоді увімкнув візок і в супроводі Гінденбурґа виїхав з тераси.

Коли він дістався до кабінету, то побачив, що Так уже чекає на нього.

— Дякую, Таку. Ці двоє вже почали мені набридати. Звісно, жінка приваблива, але вона — порожня маріонетка, — він заїхав за стіл. — За ними стежать?

— Так, сер.

— Добре. А як інші троє?

— Провідника вже нема. Феннел і Джонс — на балансуючій скелі, спостерігають у польовий бінокль. Вони підтримують з Едвардсом контакт по рації. Їхню розмову перехопили. Феннел прийде сам, а Джонс залишиться на місці. Едвардс вважає, що ми його підозрюємо і вживаємо заходів безпеки.

— Мудро з його боку. Гаразд, Таку, можете йти до свого бунгало. У мене є ще трохи справ, але я маю намір піти спати у звичний час. Решта персоналу також може йти.

Так завагався.

— Чи розумно це, сер?

— Тут лишаться вартові й Гінденбурґ. Так, усе гаразд, — Каленберґ замислено глянув на Така. — Тіштеся, що ви зовсім не будете причетні до цієї маленької справи. Добраніч.

— Добраніч, сер, — сказав Так і вийшов.

Каленберґ узявся читати гору папірців, що прибули післяобідньою повітряною доставкою.

Невдовзі по десятій у двері тихо постукали. Насупившись, мільйонер гукнув:

— Зайдіть.

Зайшов Кемоса.

— Що трапилося?

— Пане, один із садівників, Цвайд, помер.

Каленберґ підняв брови.

— Помер? Як це трапилося? Нещасний випадок?

— Не знаю, пане. Він скаржився на головний біль та біль у м’язах. Оскільки скаржився постійно, ніхто на це не зважав. Потім він сказав, що йому горло пече вогнем. А кілька хвилин потому — впав і помер.

— Неймовірно. Поховай його, Кемосо. Наважуся припустити, що його дружина буде задоволена. Невелика втрата.

Кемоса глянув на свого господаря, а тоді кивнув.

— Буде зроблено, пане, — старий вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Каленберґ відкинувся на візку. На його вустах заграла легка посмішка, надаючи обличчю каліки особливо зловісного вигляду.

Отже, перстень Борджіа — смертоносний.