Стерв'ятник - птах терплячий

Розділ п’ятий

Макс Каленберґ завжди прокидався о п’ятій ранку, неначе в його голові було встановлено будильник. Сім годин він спав як убитий — жодні сни не хвилювали його. А потім чоловік розплющував очі, аби помилуватися світанком над прекрасною гірською грядою, що простягалася за великим венеціанським вікном навпроти ліжка.

То було величезне ліжко на підвищенні. Різьблене узголів’я задраповане шовком лимонної барви. Недалеко від руки власника було вмонтовано в мореному дубі панель керування. Кожна кнопка відповідала за певний аспект його пробудження. Червона — відсувала і засувала лимонні штори на вікнах. Жовта — опускала ліжко на рівень підлоги, щоби власник міг пересісти в інвалідний візок з електричним двигуном. Синя — відчиняла люк біля ліжка, через який вигулькувала таця із кавою. Чорна кнопка автоматично наповнювала ванну водою потрібної температури.

Зелена — вмикала монітор на іншому боці ліжка й давала змогу встановити прямий зв’язок з однією із секретарок.

Макс Каленберґ прокинувся й натиснув на червону кнопку. Штори розсунулись, і він поглянув на небо. Зауваживши рух хмар, подумав, що дощ не за горами. Макс натиснув на схований у головах ліжка вмикач розсіяного світла й знову доторкнувся до червоної кнопки. Коли він розташувався вище на ліжку, прочинився люк. Біля чоловіка виринула таця зі срібним кавником, глечиком молока, цукорницею, чашкою і тарілочкою.

Лежачи на велетенському ліжку, Макс Каленберґ скидався на привабливу кінозірку. Волосся він повністю голив. У нього були широко посаджені синьо-сірі очі, скульптурний ніс і великий, не звиклий до усмішок рот із тонкою верхньою губою. Чоловік завжди спав без одягу, а піднімаючись, оголював засмаглий, неймовірно розвинений тулуб.

Він випив каву, запалив цигарку, а тоді натиснув на зелену кнопку, щоби зв’язатися з однією із секретарок. Екран увімкнувся — і Макс побачив, як Мія, індійська дівчина, що зранку була на зміні, потягнулася за олівцем та блокнотом. Йому приємно було на неї дивитися. Він любив красивих жінок, тому наймав лише тих, які тішили його око. Темне обличчя дівчини було дуже привабливим. Мія не бачила Макса, проте дивилася просто на нього великими очима. Дівчина мовила:

— Доброго ранку, сер.

Уважно розглядаючи її, Каленберґ сказав:

— Доброго ранку, Міє. Пошта прибула?

— Її уже сортують, сер.

— Я буду готовий диктувати за годину. Поки що поснідай, — і господар вимкнув монітор. Тоді натиснув на чорну кнопку, що мала наповнити його ванну, опустив ліжко на рівень підлоги і відкинув простирадло.

Тієї миті з розкішного привабливого атлета Каленберґ перетворився на гротескну потвору. Ніхто, крім матері та лікаря, ніколи не бачив його ніг. Вони так і не виросли з миті його народження. Порівняно з чудово розвиненим тулубом ноги скидалися на два моторошні цурпалки, нездатні підтримувати його вагу. Макс їх ненавидів з гіркотою й огидою, які не тільки зіпсували йому життя, а й суттєво порушили психіку.

Нікому не було дозволено заходити в спальню, доки господар був там. Тільки коли Макс уже одягався й сідав у крісло, прикриваючи ноги пристібною ковдрою, він почувався захищеним від цікавих очей.

А зараз він умостився на інвалідний візок і поїхав до просторої ванної.

Годину потому, помившись і поголившись, Макс ретельно потренувався в чудово обладнаному спортзалі біля ванної. Обгорнувши нижню частину тіла бавовняною стегновою пов’язкою, він одягнув білу сорочку, причепив до крісла ковдру і поїхав уздовж довгого коридору до свого кабінету.

Йому назустріч вийшов дорослий гепард. Це був Гінденбурґ, постійний Каленберґів супутник. Багатій зупинив візок і зачекав, доки величезний кіт підійде до нього. Тоді почухав його густе хутро. Від дотиків господаря гепард видав глибокий горловий звук. Погравшись з улюбленцем, Каленберґ поїхав далі, а Гінденбурґ побіг слідом. Доїхавши до подвійних дверей, які відчинялись автоматично, він потрапив усередину кабінету.

Просторий кабінет Каленберґа прикрашало вікно, що простягалося вздовж усієї бічної стіни.

Сидячи за столом, Макс міг постійно милуватися своїми галявинами, квітниками і далекими джунглями. Хвилясті трави вкривали пагорби, поцятковані рондавелями[15] його зулусів, аж до Драконових гір.

На столі лежала пошта, маркована кольоровими наклейками, що позначали рівень пріоритетності.

Перш ніж піти спати, він зробив нотатки щодо різноманітних справ, які потребували його уваги. Чоловік натиснув зелену кнопку на столі, увімкнув монітор і, побачивши за столом Мію, почав надиктовувати.

За годину він дав лад учорашнім нотаткам.

— Міє, це все. Хо-Лю там?

— Вона уже чекає, сер.

— Я звернуся до неї за півгодини, — сказав Макс і вимкнув монітор.

Каленберґ хутко проглянув пошту — п’ятдесят листів, — прийняв блискавичні рішення, що збільшать на трохи і так пристойний капітал, і знову увімкнув монітор.

Тепер за столом сиділа та спокійно чекала схожа на квітку в’єтнамська дівчина. Макс привітався з нею і почав диктувати.

До десятої ранку він уже розчистив стіл. Кілька секунд посидів розслаблено, попестив пальцями голову Гінденбурґа, а тоді увімкнув інтерком і мовив:

— Зайдіть, будь ласка.

Мить — і двері вже прочинилися.

Замкнувши їх за собою, до кімнати ступив Джуліо Так, особистий помічник Каленберґа. Він підійшов до столу.

Джуліо Так був високим худорлявим чоловіком. Копиця блискучого чорного волосся ще більше підкреслювала смертельну блідість його шкіри. Глибоко посаджені чорні очі гарячково блищали на схожому до черепа обличчі. Син італійки та чеха, Джуліо ще дитиною продемонстрував хист до цифр. Згодом отримав посаду в швейцарському банку і швидко проявив себе як фінансовий геній. Коли Каленберґ запитав одного з керівників банку, чи не знає він чоловіка, гідного бути його особистим асистентом, той без вагань порадив Така.

Каленберґ з’ясував, що Джуліо — не тільки фінансовий геній, а й безжальна, надзвичайно ефективна та вірна людина. Протягом тривалого часу Каленберґ наймав професійних викрадачів витворів мистецтва, щоби збагатити свій музей. Кожна операція потребувала ретельного планування й обговорення, а свій час Макс дуже цінував. Він сумнівався, чи варто доручати ці махінації Таку, але через півтора року співпраці вирішив, що помічникові можна довіряти. Тепер Так не тільки опікувався музеєм, а й вів Каленберґові справи, часто висловлюючи корисні пропозиції та звертаючи увагу на можливості, які сам Каленберґ, через заклопотаність іншими справами, міг і пропустити.

— Доброго ранку, сер, — злегка вклонився Так.

— Сідайте, — відповів Каленберґ, поклавши лікті на стіл. Він дивився на Така, міркуючи, наскільки ж чудернацька зовнішність у його помічника. — Є якісь новини щодо справи із перснем Борджіа?

— Так, сер. Кілька хвилин тому троє злодіїв дісталися до готелю «Ренд Інтернешнл». Феннел прибув позавчора. Він добирався з Парижа. Закупівлею їхнього обладнання займається Сем Джефферсон, власник гаража. Якщо хочете ознайомитися з переліком придбаного, то він у мене є. Також маю фотографії цих людей, зроблені, коли ті прибули в аеропорт, — він замовк, аби дати Каленберґу проглянути їх, а тоді поклав на стіл товстий конверт, який приніс із собою. — Жінка може припасти вам до смаку.

Каленберґ зиркнув на нечіткі світлини трьох чоловіків і поклав їх на записну книжку, але трохи затримався, розглядаючи фотографію Ґеї. Тоді підвів погляд.

— Що ви про неї знаєте?

— Досьє на всіх у цьому конверті, сер.

— Дякую, Таку. Побачимося пізніше.

Коли Так пішов, Каленберґ узяв знімок Ґеї й кілька хвилин уважно розглядав його. Тоді відчинив шухлядку і сховав світлину туди. Він прочитав усі чотири досьє, ознайомився з переліком обладнання, дізнався, що табір має розташуватися біля Мейнвілля, а гелікоптер прибув учора. Макс склав усі папери назад у конверт і заховав їх. Дивлячись із-під важких повік на записник, Каленберґ сидів і міркував. Потім задоволено кивнув, прийнявши певне рішення. Багатій запустив інвалідний візок, поманив Гінденбурґа і виїхав у сад, аби півгодини відпочити, катаючись довгою алеєю. Котяра ходив біля нього.

Повернувшись за робочий стіл об 11 годині, Каленберґ до обіду давав раду свіжим документам. Підкріпившись копченою фореллю з соусом із хрону та кавою, він повернувся до кабінету й знову викликав Така.

— Скільки я заплатив за перстень Борджіа?

— Шістдесят тисяч доларів. Мерсьяль віддав за нього чверть мільйона. Нам він дістався за копійки. Тепер Мерсьяль платить Шаліку півмільйона, щоб отримати прикрасу назад. Абсурдно, але без персня його колекцію, присвячену Борджіа, зіпсовано.

— Я не проти повернути йому перстень, — заявив Каленберґ, не відводячи погляду від Така, який, утім, промовчав. Джуліо чудово знав, як працює мозок боса. — Це має бути весело. Але ж ми не дозволимо цій четвірці просто забрати його в нас, навіть не спітнівши, правда?

Так, нахиливши голову, продовжував мовчати.

— Чому б не дозволити їм прийти сюди? Ви ж самі казали, що жінка приваблива. Цікаво було б подивитися, чи справді Феннел такий уже й майстер проникати до музеїв. Чому б не заохотити їх? Деталі полишаю на вас.

— Ви хочете, щоб вони пішли разом із перснем, сер?

— Ми зробимо так, щоб їм було легко увійти і складно вийти. Та якщо цим злодюжкам вдасться вибратися з маєтку, вони матимуть повне право лишити перстень собі. Але це тільки якщо їм справді вдасться, — Каленберґ втупився поглядом в обличчя помічника. — Розумієте?

— Так, сер.

— Отже, ми пускаємо гостей усередину — й ускладнюємо вихід. Якщо їх раптом спіткає лихо, то, гадаю, крокодили від додаткового харчу не відмовляться.

Очі Така звузилися.

— Ви бажаєте, щоб їх спіткало лихо, сер?

— Буде трохи кепсько, якщо вони відвідають музей, а потім вийдуть і почнуть базікати. Нам же не треба, щоб тут вештались агенти Інтерполу. Ватикан страшенно засмутився, втративши бюст Юпітера. Мене досі вражає, як тому злодієві узагалі вдалося витягнути його з Ватикану. Ні, Інтерполу не варто знати про підземний музей.

— Але ж ви, сер, висловилися, що маєте намір повернути перстень Мерсьялю.

— Так... Я поверну перстень, але не найманців того типа.

Так не відразу збагнув, про що йдеться, тому зачекав.

— Гадаю, наші зулуси не відмовляться повправлятись у полюванні на людей.

— Їм можна довіряти, сер.

— Так... Вони ще досі такі дикі. Звісно, це може не знадобитися. Раптом наша заповзятлива четвірка просто візьме і зникне. Та воїнів усе одно варто попередити. Запропонуй їм якусь нагороду, якщо буде пред’явлено докази.

— Так, сер.

— Мушу визнати, таке полювання розважило б мене, — тонкогубий рот Каленберґа напружився. — Коли їх уполюють, а перстень повернеться до мене, я надішлю прикрасу Мерсьялю по пошті, — не відриваючи погляду від Така, багатій почухав підборіддя. — Права на помилку ми не маємо. Буде небезпечно, якщо навіть один із крадіїв вибереться на свободу. Як гадаєте, які в них шанси проти джунглів і сотні моїх зулусів?

Так поміркував над запитанням, а тоді похитав головою.

— Жодних шансів, сер.

— От і я так вважаю, — Каленберґ витримав паузу, міркуючи про світлину в шухляді. — Лиш прикро через жінку.

Джуліо звівся на ноги.

— Щось іще, сер?

— Так... Принесіть мені перстень Борджіа.

Коли Так пішов, Каленберґ увімкнув перемикач на інтеркомі й мовив:

— Надішліть до мене Кемосу.

За кілька хвилин до кабінету увійшов старий, зігнутий банту, вбраний у бездоганно біле вбрання з тіку[16]. Кемоса служив ще Максовому батькові й відповідав за місцевий персонал, керуючи ним залізною рукою.

— Старий ворожбит досі в маєтку? — запитав Каленберґ.

— Так, пане.

— Він ніколи не потрапляє мені на очі. Я уже гадав, що старигань помер.

Кемоса промовчав.

— Батько розповідав мені, що цей чоловік має величезний досвід роботи з отрутами, — продовжив Макс. — Це правда?

— Так, пане.

— Іди до нього і скажи, що мені потрібна повільна отрута, яка вбиває людину за дванадцять годин. Як гадаєш, він зможе роздобути таку?

Кемоса кивнув.

— Чудово. Хочу отримати її до завтрашнього ранку. Переконайся, щоби старого добре винагородили.

— Так, пане, — Кемоса схилив голову і вийшов.

Каленберґ поклав перед собою юридичний документ і взявся його вивчати. За кілька хвилин Так приніс скляну коробочку, в якій на підставці із синього оксамиту лежав перстень Чезаре Борджіа.

— Залиште його мені, — не підводячи погляду, сказав Каленберґ. Поставивши коробочку на стіл, Так вийшов.

Прочитавши документ і відклавши його, Каленберґ узяв скляну коробочку й відкинувся на кріслі. Зняв кришку та витягнув перстень.

Макс дістав із шухляди невеличку лупу і вставив її в око. Кілька секунд уважно роздивлявся перстень, а тоді відшукав крихітний, прихований діамантом замочок, що відкривав малесенький резервуар з отрутою.

Вони залишили готель «Ренд Інтернешнл» о восьмій з хвостиком і рушили по шосе № 16 до Геррісміта.

Усі одяглися в сорочки-сафарі, шорти, панчохи по коліна, черевики на пружній підошві й камуфляжні капелюхи, обгорнуті гепардовою шкірою. Коли Ґея сідала на переднє сидіння «ленд-ровера», всі чоловіки витріщалися на неї: вбрання чудово підкреслювало фігуру дівчини й дуже їй пасувало. І Феннел знову відчув, як його проймає нереалізоване бажання.

Кен Джонс сів за кермо, а Ґеррі та Феннел вмостилися позаду. У машині також везли й обладнання, тому розташовуватися довелося дуже щільно. Крім того, кожен мав рюкзак, у який склав необхідні для себе речі, — їх поскидали на заднє сидіння між чоловіками.

Небо було сірим, а повітря — задушливим, тож викрадачі раділи, коли виїхали з міста на відкриту дорогу.

— Поїздка буде нуднуватою, — повідомив Кен. — Двісті кілометрів до Геррісміта, потім з’їжджаємо з Національної дороги й рухаємося до Берґвілля. Заскакуємо до Мейнвілля на обід, забираємо нашого провідника і тридцять кілометрів пробираємося крізь джунглі. Це вже цікавіше: точно побачимо якусь дичину.

— А хто стежить за гелікоптером? — запитав Ґеррі, нахилившись уперед. — Ти ж не кинув його просто серед джунглів, правда?

Кен засміявся.

— Я найняв чотирьох банту охороняти цю пташку. Знайомий із ними... вони надійні. Вертоліт узагалі прибув тільки вчора, тобі нема про що хвилюватися.

Ґея сказала, що рада можливості нарешті залишити Йоганнесбург.

— Він мені не сподобався.

— Я не знаю нікого, хто б його любив, — відказав Кен. — Але Кейптаун тобі сподобається, а Дурбан потішить серце.

Доки «ленд-ровер» залишав позаду милі, вони втрьох базікали. Ґеррі зауважив, що Феннел похмуро мовчить. Він сидів, поставивши між ногами важку сумку з інструментами, і маленькими очицями витріщався на спину Ґеї та доступну йому для огляду частину її обличчя.

Вряди-годи команда натрапляла на схожі до вуликів халупи, між якими безцільно вешталися банту. Хлопчики охороняли кістляву, виснажену худобу й стада кіз.

Ґея постійно про щось запитувала Кена, і той щоразу радо відповідав. Феннел не зважав на їхні теревені. Він міг думати лише про те, як би заскочити Ґею саму. Був певен, що на самоті вона йому віддасться. А темношкірі люди його не цікавили, тож він хотів лише одного: щоб Кен стулив пельку.

Було вже по другій дня, коли вони дісталися до центру Мейнвілля — неохайної площі в затінку цікавих дерев із яскравими квітами. Ліворуч від площі було розташоване поштове відділення, біля нього — крамничка аборигенів, а навпроти — магазин голландця, який, здавалося, продавав абсолютно все: від пари черевиків до пляшки мікстури від кашлю. Під деревами, уважно розглядаючи подорожніх, сиділи банту. Двоє чи троє ледаче махнули Кену — і той махнув у відповідь.

— Здається, ти тут відома людина, — сказала Ґея.

— Ну звісно. Я частенько буваю тут. Ці хлопці мені подобаються. Та й вони мене запам’ятали, — Кен об’їхав площу і рушив до великого, напівзруйнованого гаража.

Щойно він вийшов з «ленд-ровера», як двоє банту підбігли й потиснули йому руку. Кен заговорив до темношкірих африкаансом, а ті, слухаючи, кивали й усміхалися.

— Добре, люди, — сказав він, повертаючись до компаньйонів. — Можемо лишати все тут і йти до готелю на ленч. Я готовий зжерти буйвола.

— Ти маєш на увазі, що вони не вкрадуть тут нічого? — запитав Феннел.

Кен зиркнув на нього, стиснувши вуста.

— Вони мої друзі... а отже, нічого тут не вкрадуть.

Феннел виліз із «ленд-ровера».

— Ну, якщо ти даєш сто відсотків...

Троє інших уже стояли на сліпучому сонці. Відколи вони залишили Йоганнесбург, сонце піднялося високо й тепер добряче шкварило.

Готель був непоказним, але пристойним. Кен радісно привітався з товстим спітнілим індійцем, який щиро усміхався і до трьох його супутників.

— Бачив Тембу? — запитав Кен, коли вони зайшли до великої їдальні.

— Так, містере Джонс. Він неподалік. Казав, що прибуде за півгодини.

Вони пообідали смачною куркою карі, яку запили пивом. З їхнього столу можна було через площу стежити за гаражем, і Феннел постійно підозріливо зиркав туди.

— Вони нічого не вкрадуть! — гарикнув Кен. Його дуже сердила Феннелова недовіра. — Заради бога, ти не можеш просто насолоджуватись обідом?

Феннел скоса подивився на нього.

— Інструменти в тій сумці коштують купу грошви, — відказав він. — Я роками збирав їх. А дещо навіть зробив сам. Тож хочу бути певним, що жоден клятий чорномазий не вкраде їх.

Помітивши, що обличчя Кена почервоніло від гніву, Ґея втрутилась і запитала про готель. Напруга трохи спала. Згодом Кен підвівся.

— Я розрахуюся й піду шукати Тембу.

— Він наш провідник? — поцікавилася Ґея.

— Саме так.

— Ще один із його чорнопиких друзів, — глузливо зауважив Феннел.

Кен на мить завагався, а тоді пішов геть.

Ґеррі сказав:

— Як тобі ідея спробувати бути люб’язним? Бо зараз поводишся так, наче в тебе чиряк на дупі.

Феннел люто зиркнув на нього.

— Я поводжуся так, як хочу, і ніхто мені не указ!

— На сварки буде вдосталь часу, коли виконаємо роботу, — спокійно сказала Ґея. — Будьте привітним, містере Феннел.

Кинувши злий погляд на жінку, Лью підвівся і вийшов з ресторану. Ґея та Ґеррі затрималися, щоб подякувати опасистому індійцеві за карі, а тоді пішли за Феннелом до гаража по той бік площі.

— Він лабонька, правда? — тихо сказала Гея.

— Він товстий козел. Якщо продовжуватиме в такому ж дусі, заробить у рило!

— Не забувай, що казав Армо... Він небезпечний.

Ґеррі насупився.

— Як і я. Мене хвилює, що Кену доведеться їхати з ним.

Однак він заспокоївся, коли побачив, як високий, міцно збитий банту, вбраний у домотканий одяг і капелюх із широкими крисами, одну з яких було приколото на австралійський лад, потиснув Кенові руку.

— Певно, це і є Темба. Гадаю, вони з Кеном зможуть дати раду Феннелові.

Кен познайомив викрадачів із провідником. Ґеррі та Ґея потиснули йому руки, тоді як Феннел просто зиркнув на великого банту й пішов до «ленд-ровера», щоб перевірити, чи на місці його сумка з інструментами.

— Темба володіє тільки африкаансом, — пояснив Кен, — тому для вас обох він поганий співрозмовник.

— На мою думку, в нього неймовірний вигляд, — захоплено сказала Ґея.

— Він чудовий. Ми працювали разом п’ять років... На території Наталю нема кращого мисливця.

Усі залізли до «ленд-ровера». Темба зайняв маленьке відкидне сидіння позаду, розташувавшись вище за всіх інших, тож міг чудово оглядати місцину.

— Тепер ми прямуємо в джунглі, — сказав Кен. — Якщо тут є якась дичина, Темба знайде її.

За десять хвилин вони з’їхали з центрального шляху на вкритий гравієм путівець. Пасажирів почало трусити.

— Далі стане ще гірше, — життєрадісно заявив Кен. — Але ви звикнете.

Стало і справді ще гірше, тож Кену довелося зменшити швидкість. Дорога була з вибоїнами, «ленд-ровер» підстрибував і падав, змушуючи всіх міцно триматись, а Феннела — ще й матюкатися крізь зуби.

Десь за милю Темба щось сказав Кену, і той сповільнився та з’їхав з дороги в кущі. Тепер вони рухалися повільно й були змушені раз у раз ухилятися від колючих чагарників та гілок, що, звисаючи низько, були досить небезпечні.

Раптом просто перед ними вигулькнув великий водяний козел із могутніми рогами. Зиркнувши на мандрівників, тварина повернулась і поскакала геть, демонструючи бездоганне кільце з білого хутра навколо хвостика.

— Ох, який же він гарненький! — вигукнула Ґея. — А це біле кільце... неймовірно!

— Знаєте, як воно у нього з’явилося? — усміхнувшись, запитав Кен. — Я вам розповім. Коли водяний козел прибув до ковчега, він кинувся до Ноя і сказав: «Містере Ною, а де найближчий туалет?» Ной відповів: «Тобі доведеться зачекати, всі туалети щойно пофарбували». А водяний козел на те мовив: «Я не можу чекати». Відтоді в нього і з’явилося те кільце.

— Чому б тобі не дивитися, куди їдеш, і не припинити просторікувати? — гарикнув Феннел, доки всі інші сміялися.

— Усім не догодиш, — знизав плечима Кен і продовжив правити теревені.

Гея зауважила, що багато дерев зламані й висохлі, через що савана мала якийсь хворобливий вигляд.

— Усю цю шкоду наробили блискавки? — запитала вона.

— Ви про ці дерева? Ні... то слони. Вочевидь, тут пробігло величезне стадо. З усіх диких звірів слони завдають найбільших руйнувань. Вони ламають дерева і топчуть їх мимохідь. Де б не побував слон, там завжди можна побачити розтрощені дерева.

Невдовзі вони натрапили на п’ятьох жираф, і Кен зупинився за п’ятдесят метрів від них. Тварини стояли нерухомо — роздивлялися людей.

— Шкода, що я заховала свій фотоапарат, — зітхнула Гея. — Здається, вони зовсім ручні.

— Вони не ручні... Просто їх розпирає цікавість, — пояснив Кен. Варто було йому заговорити, як велетенські тварини розвернулися та помчали геть. І хоча велетні бігли на величезній швидкості, здавалося, наче вони рухаються немов при сповільненій зйомці.

— За ними полюють леви, проте дуже рідко наздоганяють, — продовжив Кен, знову заводячи «ленд-ровер».

— А леви тут водяться? — запитала Ґея. — Мені б хотілося побачити хоч одненького.

— Побачите, а також почуєте.

Зі свого високого сидіння Темба постійно розмовляв із Кеном і давав йому вказівки.

— Без цього хлопця, — по секрету сказав Ґеї Кен, — я б ніколи не відшукав нашого табору. У нього в голові наче вбудовано компас.

За півгодини мандрівки, встигнувши налякати велике стадо зебр, які кинулися в густі чагарники ще до того, як тварин вдалося роздивитися, виїхали із савани на широку пласку галявину, де було припарковано вертоліт.

Біля гелікоптера сиділи навпочіпки четверо банту, які, широко всміхнувшись, звелися на ноги, коли «ленд-ровер» пригальмував.

— Ось ми й на місці, — сказав Кен, вилазячи з авто. — Я розрахуюся з цими хлопцями. Не варто, щоб вони тут блукали. А намет ми із Тембою і самі поставимо.

Ґеррі відразу ж рушив до гелікоптера. Ґея вислизнула з авто і потягнулась. У дорозі машину добряче підкидало, тому в жінки затекли м’язи, та ще й спека дошкуляла. Феннел виліз із «ленд-ровера» і запалив цигарку. Він не виявляв жодного наміру допомогти Тембі розвантажувати обладнання — натомість запхав руки в кишені шортів і витріщився на Ґею, яка стояла спиною до нього, широко розставивши ноги й поклавши руки на стегна.

Кен попрощався з банту й повернувся до «ленд-ровера».

— Між цими деревами і водоспадом є великий ставок, — сказав він Ґеї, вказуючи напрям. — Там безпечно плавати... нема крокодилів.

— Я можу якось допомогти?

— Ні, дякую... Ми із Тембою впораємось.

Джонс приєднався до Темби, і вони разом витягнули намет.

Важко дихаючи, Феннел підійшов до Ґеї.

— Водоспад? Може, ходімо поглянемо на нього?

Він чекав, що вона йому відмовить, і його вже починав проймати гнів. Та Ґея байдуже подивилася на залицяльника, а потім, на його здивування, сказала:

— Так... ходімо поглянемо.

Тоді повернулася й рушила вперед, до густої смуги дерев та високої слонової трави, що оточувала галявину.

Феннел відчув, як у ньому заграла кров. Невже це запрошення? Він швидко зиркнув у напрямку гелікоптера. Ґеррі був надто заклопотаним, зриваючи брезент із гвинта. Кен і Темба встановлювали намет. Тремтячи, Феннел пішов за Ґеєю, яка вже зникла в чагарниках.

Він наздогнав жінку, коли та йшла по вузькій стежинці, і сповільнився, розглядаючи її струнку спину й прекрасні довгі ноги. Метрів за двадцять виднівся маленький десятиметровий водоспад, що закінчувався просторою котловиною, з якої виринав широкий потік. Та котловина була схожа на бездоганний штучний басейн.

Коли Феннел простягнув до Ґеї руку, жінка озирнулася.

— Правда ж тут гарно? — мовила вона.

Сонце обпікало їх. Оточені деревами, вони були немов єдиними людьми на землі.

— Поплаваймо, — сказав Феннел і зняв сорочку. — Ну ж бо, крихітко, роздягайся.

Вона уважно поглянула на волосатий мускулистий торс Лью і похитала головою.

— Я плаваю на самоті, містере Феннел.

— Ой, та годі! Невже ти гадаєш, що я ніколи раніше не бачив голої жінки? І закладаюся, що ти бачила голого чоловіка, — посмішка прилипла до його рота, а все обличчя палахкотіло від жаги. — Не варто гратися зі мною в сором’язливість. Роздягайся, а то мені доведеться тобі допомогти.

Її спокійний, сміливий погляд збив Лью із пантелику.

— Поплавайте самі... Я повертаюся.

Щойно жінка відвернулася, Феннел схопив її за зап’ястя.

— Ти залишишся тут, — низьким, тремтячим голосом сказав Лью. — І роздягнешся. Тобі потрібно трохи любощів, крихітко, і я саме той, хто тобі їх дасть.

— Заберіть від мене руки, — спокійно сказала вона.

— Ну ж бо, крихітко, не ламайся... Трішки любощів, а тоді — поплаваємо.

Вона підійшла до нього, і на мить чоловік подумав, що Ґея віддасться йому. Усміхаючись, він послабив хватку, щоб обхопити її за талію. Проте жінка схопила Лью за міцне зап’ястя — і його руку пройняв пекучий біль, викликавши гучний стогін. Падаючи на спину, Ґея вдарила його ногою в груди. Феннел відчув, як злітає в повітря і гепається просто у ставок. Прохолодна вода зімкнулася над ним, а коли він виплив на поверхню й протер від води очі, то побачив, що Ґея стоїть на березі й дивиться на нього. Задихаючись од гніву та болю в руці, злодій кинув убивчий погляд на Ґею — і зауважив, що вона тримає в руках величезну каменюку.

— Стій, де стоїш, якщо не хочеш, аби я розтрощила тобі череп, — сказала вона.

Спокійний, крижаний погляд жінки попереджав: вона не блефує.

— Стерво! — гарикнув він. — Ти ще поплатишся за це!

— Ти не залякаєш мене, хтива тварюко, — зневажливо відповіла Ґея. — Якщо знову спробуєш доторкнутися до мене, я зламаю тобі руку. Якби твоя роль в операції не була настільки важливою, я б зробила це просто зараз. Не забувай про це! А тепер поплавай і охолонь, мерзотна мавпо.

Ґея кинула камінь у воду просто перед Лью, і доки той встиг отямитися, жінка вже зникла.

Каленберґ саме підписував стопку листів, коли двері тихо прочинилися й до кабінету зайшов Кемоса. Він терпляче чекав у проході, доки Каленберґ не закінчив роботи, і тільки коли той запитально підвів погляд, старий зробив крок уперед і поставив на записник скляну пляшечку.

— Ось вона, пане.

Макс зиркнув на пляшечку.

— Що це?

— Отрута, яку ви замовляли, пане.

— Це я розумію... але яка саме отрута?

Кемоса зблід.

— Я не знаю, пане.

Каленберґ нетерпляче махнув рукою.

— Ти сказав ворожбиту, що саме я хочу?

— Так, пане.

— Отрута, яка вб’є людину за дванадцять годин?

— Так, пане.

— Йому можна довіряти?

— Так, пане.

— Що ти йому заплатив?

— Двадцять кіз.

— Ти попередив його, що коли отрута не спрацює, то він втратить усіх кіз, я спалю його халупу й вижену зі свого маєтку?

— Я сказав, що коли отрута не спрацює, двоє чоловіків прийдуть уночі й викинуть його в басейн із крокодилами.

— Він повірив?

— Так, пане.

Каленберґ задоволено кивнув.

— Гаразд, Кемосо, тепер принеси мені з аптечки шприц і пару гумових рукавиць.

Коли Кемоса пішов, Каленберґ відкинувся на кріслі, розглядаючи пляшечку. Подумки він перенісся на чотириста років назад. Певно, Чезаре Борджіа також розглядав такий же фіал з отрутою, плануючи убити ворога, й відчував таке саме задоволення, як і Каленберґ.

Багатій так і сидів нерухомо, аж доки Кемоса не повернувся зі шприцом та рукавичками.

Каленберґ подякував і махнув рукою, показуючи, що старий може бути вільним.

Коли двері зачинилися, Макс відкрив шухляду й витягнув скляну коробочку з перснем. Дістав його і вдягнув на підмізинний палець правої руки. Він уважно розглядав блискучі діаманти, а тоді повернув перстень так, аби коштовні камені опинилися всередині. Просте срібне кільце здавалося таким безпечним. Каленберґ зняв перстень і поклав його на записник. Одягнув хірургічні рукавиці. Вставивши в око лупу, багатій відкрив у прикрасі кришечку резервуара. Знову поклавши перстень, відкоркував пляшечку й трохи набрав у шприц безбарвної рідини. Дуже обережно вставив голку шприца у резервуар персня і не менш обережно натиснув на поршень. Крізь лупу побачив, що рідина наповнила резервуар по вінця, тоді витягнув голку й зачинив кришечку з діамантом. Після цих маніпуляцій він відклав шприц і протер перстень носовою хустинкою. Досі не знімаючи рукавичок, колекціонер почав швидко трусити перснем над столом, шукаючи будь-які сліди протікання. Залишившись задоволеним результатами таких випробувань, він поклав перстень у шухляду, сховав носову хустинку в конверт і знову викликав Кемосу. Коли старий прийшов, Макс наказав йому знищити шприц, отруту, рукавички й носовичок.

— Переконайся, що їх знищено, — звелів він. — Розумієш? Будь дуже обережним і не чіпай голки шприца.

— Так, пане.

Коли старий пішов, Каленберґ узяв перстень і поглянув на нього. «Чи став він тепер смертоносною зброєю? — запитував сам себе. — Ворожбиту вже понад вісімдесят років. Чи не втратив він свого хисту? Чи можна йому довіряти? І навіть якщо отрута смертельна, чи не забилася пилом дрібненька голочка, захована в суцвітті діамантів?» Якщо це так, то вся затія — марна трата часу, а Каленберґ такого не любив. Він мав знати напевно. Багатій посидів, мізкуючи над цим, а тоді одягнув перстень на четвертий палець правої руки й повернув його діамантами всередину. Увімкнувши інвалідний візок, він поїхав у супроводі Гінденбурґа в сад.

Невдовзі Макс зустрів Цвайда, банту, на якого Кемоса часто скаржився: цей чоловік був не тільки справжнім ледарем, а ще й погано поводився з дружиною. Його мали звільнити наприкінці місяця, але, на думку жорстокого Каленберґа, використовувати потрібно всіх.

Макс побачив потрібного йому банту, коли той сидів навпочіпки в затінку і клював носом. Помітивши Каленберґа, він квапливо звівся на ноги, схопив сапку і взявся гарячково викорчовувати будяки з найближчої трояндової клумби.

Каленберґ зупинився біля служника. Гінденбурґ сів поруч, пильно все розглядаючи.

— Я чув, що ти йдеш наприкінці місяця, Цвайде, — спокійно сказав Каленберґ.

Заклякнувши від страху, чоловік тупо кивнув.

Каленберґ виставив уперед руку із перснем.

— Я зичу тобі успіхів. Давай потиснемо руки.

Цвайд завагався. Його очі забігали в різні боки від збентеження, а тоді він неохоче простягнув руку господареві. Каленберґ міцно схопив брудну рожеву долоню, зосередивши погляд на чоловіковому обличчі. Темношкірий ледь здригнувся. Потім Каленберґ відпустив його руку і завів візок. Проїхавши кілька метрів, озирнувся.

Цвайд спантеличено дивився на свою долоню, а тоді підняв палець до рота і лизнув його.

Каленберґ рушив далі. «Принаймні голка дряпає», — подумав він. За дванадцять годин він знатиме напевне, чи став перстень смертоносною зброєю.

Коли Ґея вийшла на галявину, то почула, що двигун гелікоптера вже заведено. Заклякнувши на місці, вона спостерігала, як обертаються пропелери. За штурвалом сидів Ґеррі. Вона гукнула:

— Зачекай на мене!

Але молодик її не почув. Вертоліт злетів, різко піднявшись, а тоді зник за деревами.

Кен і Темба напнули намет. Вони також спостерігали, як здіймається в повітря гелікоптер, а тоді продовжили розвантажувати «ленд-ровер». Ґея приєдналася до них.

— Чому він не зачекав на мене? — запитала вона. — Це так підступно!

Кен усміхнувся.

— Запитаєте самі, коли він повернеться. Де наш любий кавалер?

— Купається.

Тон її голосу змусив Кена різко перевести погляд на неї.

— Проблеми?

— Як завжди, але я їх владнала.

— А ви бойова дівчина, — Ґеї сподобалось обожнювання, з яким Кен глянув на неї.

— Будьте обережні з ним... він жорстокий, — мовила жінка.

— Ми з Тембою подбаємо про нього, — він витягнув чотири спальні мішки. — Я покладу ваш мішок поміж собою та Ґеррі. Біля мене спатиме Темба, а вже далі — Феннел.

Вона кивнула.

— Це ж тільки на одну ніч, правда?

— Так... для нього і для мене. І дві ночі для вас із Ґеррі, — він підвів погляд на хмари, що пробігали небом. — Чим швидше ми рушимо, тим краще. Якщо задощить, дорога перетвориться на справжнє місиво. Із Ґеррі можете ні за що не хвилюватися... він хороший хлопець.

— Знаю.

Кен відніс спальні мішки до намету й розклав їх там. Поблизу Темба розпалив невелике багаття. Кен витягнув гвинтівку 22-го калібру і поклав до кишені трохи набоїв.

— Я піду полювати на цесарок. Хочете зі мною?

— Звісно.

І вони разом пірнули у чагарники.

Феннел повільно вийшов з-за дерев. Його рука досі боліла. Він роззирнувся і, помітивши лише Тембу, що порався біля багаття, підійшов до «ленд-ровера», витягнув свій рюкзак, а тоді рушив до намету. Переодягнувся у сухі шорти. Коли сонце вже хилилося до обрію, він вийшов і всівся на одному з дерев’яних ящиків, шаленіючи від люті. «Я ту бабу покараю, — казав він сам до себе, запалюючи цигарку. — Часу вдосталь. Щойно закінчимо операцію, на зворотній дорозі я провчу її».

Так він і сидів, занурившись у думки, коли поруч несподівано приземлився вертоліт. Невдовзі з нього вийшов Ґеррі.

— Неймовірно, — бадьоро сказав він. — Літає, як пташка.

Феннел підвів погляд і щось буркнув.

— А де всі решта? — поцікавився гелікоптерник.

Феннел знизав плечима.

— Мені звідки знати?

— Будеш пиво?

— Ага.

Ґеррі розпакував картонний ящик. Підійшов Темба зі склянками і термосом із льодом. Доки Ґеррі відкривав пляшки, з чагарників вигулькнули Ґея і Кен. До паска Джонса були прив’язані чотири убиті цесарки.

— Чому ти не зачекав на мене? — запитала Ґея.

Ґеррі похитав головою.

— Це був пробний політ. Я вперше керував цією штукою, а гинути обом одразу якось безглуздо.

Очі Ґеї розширилися. Вона з усмішкою прийняла пиво, що запропонував їй Темба. Кен хильнув із пляшки, зітхнув, а тоді віддав двох пташок Тембі, який одразу ж кудись їх поніс.

— Ми добре повечеряємо, — сказав Кен і сів навпочіпки на траві. — Ну, поговорімо про справи, Лью. Ми двоє разом із Тембою вирушаємо на світанку... близько четвертої години. Візьмемо гвинтівку, дробовик, наші спальні мішки, рюкзаки та їжу, — він зиркнув на Ґеррі. — Умієш користуватися двадцять другим калібром?

Ґеррі скривився.

— Навіть у руках не тримав.

— Я вмію, — втрутилася Гея. — Цесарку я тобі вполюю, Ґеррі.

— Це добре.

Феннел підвів погляд, зиркнув на Гею й на Ґеррі, а тоді відвернувся.

— Гаразд... у будь-якому разі, ви тут лишаєтеся тільки на один день. Післязавтра летите до Каленберґового маєтку, — Кен витягнув із кишені олівець і намалював нерівне коло на піску. — Я розмовляв із Тембою, він останні два дні провів біля угідь мільйонера. — Кен зиркнув на Лью, який саме запалював цигарку. — Ти слухаєш, Лью?

— Гадаєш, я, бляха, глухий?

— Це коло — Каленберґів маєток. Темба сказав, що багато зулусів охороняють його з півдня, сходу й заходу, але не з півночі. Дорогу з півночі вважають непрохідною, але Темба її пройшов. Він каже, що там є підступний відрізок, але якщо ми його подолаємо, то далі можна рухатися спокійно. Це — єдиний безпечний шлях.

— Чи далеко нам треба буде пертися, якщо на тачці проїхати не вийде? — запитав Феннел, нахилившись уперед, коли Кен позначив точку на північній частині кола.

— Кілометрів двадцять, не менше.

Феннел подумав про важку сумку з інструментами.

— Але чи є хоча б шанс, що нам не прийдеться самим туди пхатися?

— Темба вважає, що так, бо злив не було давно. Та якщо справді задощить, нам буде непереливки.

— Ясно. А комусь же фортунить в усьому, — сказав Феннел, дивлячись на Ґеррі, але молодик не схотів вплутуватись у сварку. Підвівшись, пілот рушив глянути, як Темба готує пташок. Він шкодував, що не знає африкаансу. Щось йому подобалося в обличчі кремезного банту. Ніби читаючи думки Ґеррі, Темба глянув на нього, щиро всміхнувся і продовжив перевертати шампур.

Ґея приєдналася до Ґеррі.

— Ммм, пахне смачно... Вмираю з голоду.

Темба підняв палець правиці й торкнувся до нього пальцем лівої руки.

— Це означає, що потрібно зачекати ще півгодини, — сказав Ґеррі. — Ходім до гелікоптера, я розповім тобі про нього.

Вони підійшли до гелікоптера.

Феннел провів їх спопеляючим поглядом. Кен не мав жодного бажання розмовляти з ним, тому підійшов до Темби і заговорив із ним африкаансом.

— Здається, скоро задощить? — запитав Кен, сідаючи навпочіпки біля банту.

— Можливо, навіть сьогодні вночі.

Кен скривився.

— Ну, ми маємо лебідку. Якщо вже вона нас не витягне, то ніщо не допоможе.

— Так.

Друзі продовжили розмову. За півгодини пташки були спечені. Стало темно, а повітря тепер було важким і задушливим. Мандрівники вмостилися навколо багаття і їли вечерю руками. Якби не Феннел, посиденьки були б веселими, але його похмура фізіономія псувала всю атмосферу.

Коли з їжею скінчили, а Темба все поприбирав, Кен сказав:

— Іду спати. Завтра нам дуже рано прокидатися.

— Так... Я теж дуже хочу спати, — звелася на ноги Ґея.

— Даю п’ять хвилин, щоб ти сховалась у спальний мішок, а тоді заходжу, — сказав Кен.

Ґея зникла в наметі.

— Гадаю, і я приєднаюсь до вас, — потягуючись, мовив Ґеррі. — Вечеря була чудовою, — він зиркнув на Феннела: — Ідеш спати?

— А нігер теж спатиме всередині?

— Якщо ти про Тембу, то так, він спатиме усередині.

Феннел плюнув у багаття.

— Не хочу дихати тим самим повітрям, що й чорний.

— Гаразд... Бери свій спальний мішок надвір.

Феннел хутко скочив на ноги й зі стиснутими кулаками рушив до Кена. Лью був значно кремезнішим за Кена — той не мав проти товстуна жодних шансів. Ґеррі став між ними обличчям до Феннела.

— Ти вже дістав мене, — спокійно сказав він. — Якщо тобі так свербить когось ударити, то вдар мене.

Феннел зиркнув на пілота, завагався, а тоді відступив.

— Іди до біса, — буркнув він і сів.

Коли всі поснули, Лью ще довго сидів і дивився на жаринки багаття. Збагнувши зрештою, що мусить трохи поспати, він зайшов до намету й заліз у свій спальний мішок.

Близько другої ночі усіх розбудило гупання дощу об дах намету.

Крізь гуркіт дощу долинало приглушене ревіння лева.