Стерв'ятник - птах терплячий

Розділ другий

Років з десять тому Армо Шалік, стомившись від свого скромного способу життя, подав невеличке оголошення в єгипетську газету, що готовий за належний гонорар виконати будь-яке складне доручення. Відповідь він отримав лише одну, але і цього було досить, оскільки клієнтом був арабський принц, який хотів отримати конфіденційну інформацію стосовно угоди його конкурента з американською нафтовою компанією. Скориставшись грошима принца і власною кебетою, Шалік роздобув потрібні дані. Угода збагатила його на десять тисяч доларів. Сума була порівняно скромною, але до неї додавалася вдячність принца, який відтоді усім радив звертатися до Шаліка, якщо у них були якісь труднощі чи потреба дізнатися приховану інформацію.

За наступний рік, накопичивши певний капітал, Шалік переїхав до Лондона. Він мав невеличкий список кількох надзвичайно багатих клієнтів, які продовжували звертатися до нього. Гроші, звісно ж, не були самоціллю. Розцінки Шаліка постійно підвищувались, і то доволі різко, але він завжди виконував зобов’язання. Серед його клієнтів були техаські нафтові мільйонери, чотири арабські принци, дві надзвичайно багаті панянки з Америки, грецький заправило в галузі судноторгівлі й низка британських, французьких та німецьких фабрикантів.

Шалік часто примовляв: «Усе можливо, коли є мозок і купа грошей». Відтак він робив паузу і пильно дивився на клієнта. «Ви постачатимете гроші... А я мозок».

Армо Шалік процвітав. Спершу він розмірковував, чи потрібен йому постійний штат підлеглих, але вирішив, що це економічно недоцільно. А Шалік ніколи не марнував ані дайму[5]. Якби він платив групі експертів, то виходило б, що половина з них більшість часу проїдає його гроші й нічого не робить. Шалік вирішив наймати чоловіків і жінок тільки тоді, коли для них буде робота. Він знайшов не надто прискіпливе детективне агентство, що було готове, не ставлячи зайвих питань, як радити потенційних працівників, так і повідомляти інтимні подробиці їхнього минулого. Саме так Шалік знайшов Лью Феннела, Кеннеді Джонса та Ґеррі Едвардса.

Постійний штат у нього був маленьким: Наталі Норман — секретарка та персональний помічник і Джордж Шерборн — особистий секретар і камердинер.

Однак скоро Шалік виявив, що доручення ставали все складнішими й дедалі прибутковішими, а отже, йому потрібна була жінка, яка вміла б працювати разом із ним і для нього: жінка з надзвичайними талантами та надзвичайною вродою. Така панянка була б для нього кориснішою за дюжину експертів-чоловіків. Протягом останніх років він найняв кількох жінок, аби вони працювали з його експертами, але найчастіше ці пані просто підводили: або у найвідповідальнішу мить втрачали контроль, або закохувались у тих, кого мали звабити. Шалік лише скаженів через це.

Тому вирішив знайти жінку, яка могла б стати його ідеальним зв’язківцем. Вона мала бути красивою, граційною, талановитою і готовою присвятити всю себе роботі.

Шалік активно подорожував і, відвідуючи головні міста світу, постійно вишукував потрібну жінку. Йому пощастило знайти кількох гідних кандидаток, але після розмови виявлялося, що або вони і чути не хочуть про його пропозицію, або це просто красиві дурепи. Через шість місяців Шалік був у відчаї, раз по раз питаючи себе, а чи не задер планку надто високо.

Якось він отримав лист від однієї багатої та розбещеної клієнтки з Токіо, яка просила купити їй пальто з леопардових шкур, норковий палантин і каракулеву шубу для вечірніх прийомів. Шалік мав забрати це все у Фінна Ларсона, копенгагенського хутровика, у якого були записані дані про її розміри і який точно знав, чого пані хоче.

Шалік щороку отримував од цієї жінки 21 000 доларів попереднього гонорару та 15 відсотків від кожної її покупки. Крім того, Армо тоді дуже потрібна була коротка відпустка, тому він радо погодився.

Наталі Норман зателефонувала Фінну Ларсону в Копенгаген, повідомила про візит Шаліка і сказала, що їй потрібно. Шаліку вона переповіла, що в «Англітері» мають провести ленч для кількох особливих клієнтів Ларсона, де моделі продемонструють його найкращі хутра, а гості поласують смачними данськими стравами. Пан Ларсон дуже зрадів би, якби містер Шалік прийшов.

Шалік прибув до готелю наступного ж дня і завітав до приватного номера, який Ларсон завжди бронював для своїх вишуканих ленчів. Господар — лисуватий, міцно збитий данець — потиснув руку гостю, провів його до столу і поквапився геть — вітати іншого клієнта.

Поки Шалік їв, дівчата дефілювали у чудових хутрах Ларсона.

Коли до кімнати впливла модель у неймовірному леопардовому пальті, єгиптянин мало не закляк. Через шість місяців пошуків Шалік нарешті знайшов свій ідеал. Тепер він був певен, що це — саме та дівчина, яка йому потрібна.

Ідеального зросту, з волоссям коричнево-рудуватого відтінку, що шовковими хвилями спадало їй до лопаток, ця, найімовірніше, двадцятишестирічна панянка була найчуттєвішою і найніжнішою особою жіночої статі, яку Шалік коли-небудь бачив. Її нефритові очі, повні губи, що викликали сексуальне збудження, довгі тонкі ноги й тендітні руки витворювали образ пристрасної чоловічої мрії.

Шалік утратив інтерес до їжі. Він спостерігав за гордовитою ходою тренованої моделі по кімнаті. Дівчина повернулась і пройшла біля Армо. Той лише побіжно зиркнув на леопардове пальто. Коли вийшла наступна дівчина — у пальто з тюленячої шкіри, — Шалік звернувся до Ларсона:

— Я візьму леопардове пальто. Це для місіс Ван Раян, — він замовк, а тоді, піднявши погляд, запитав: — А хто та дівчина, що демонструвала пальто?

Ларсон усміхнувся.

— Майже така само чарівна, як і пальто, правда ж? Це Ґея Десмонд. Американська модель-фрилансер, яка з’являється тут час од часу. Вона демонструє у мене вироби з леопардової шкіри... Жодна інша дівчина не вміє з таким смаком носити леопарда.

Шалік витягнув гаманець, дістав із нього візитку і простягнув її Ларсонові.

— Ви б не могли передати цій кралі мою візитку? — запитав він. — Гадаю, я можу запропонувати їй роботу, якщо вона її шукає. Можете сказати їй, хто я такий, — Шалік кивнув співрозмовникові. — Містере Ларсон, я цілком серйозно. Це стосується тільки бізнесу. Ви цим лише зробите дівчині послугу.

Ларсон, який чудово знав Шаліка, не заперечував.

Згодом, коли Армо Шалік сидів у своєму номері та читав складний юридичний документ, затріщав телефон.

Чоловік підняв слухавку.

— Це Ґея Десмонд, — йому сподобалося її глибоке контральто. — Ви передали мені свою візитку.

— Дякую, що зателефонували, міс Десмонд. У мене є для вас пропозиція, яку я хотів би обговорити. Ми б могли сьогодні повечеряти у «Бель Тересс» на Тіволі о 21:00?

Ґея погодилася й повісила слухавку.

Дівчина виявилася пунктуальною — і це Шаліку сподобалося. Вони сіли за столик на терасі, що вивищувалася над освітленою водоймою та квітами, якими славився парк Тіволі.

— Шкода, що ми не зустрілися в Парижі, міс Десмонд, — сказав Шалік перед тим, як зайнятися вивченням меню. — Страви тут нецікаві, а от у Парижі я би пригостив вас вечерею, що гідна вашої краси.

На дівчині була звичайна блакитна сукня з норковою накидкою. Коли вона прибрала з плечей каштанове волосся, у її вухах зблиснули діаманти.

— Я звикла їсти те, що характерне для певної країни, — сказала вона. — Навіщо марити смачнішими стравами з Парижа, якщо ми в Копенгагені?

Шаліку й це сподобалося. Він кивнув.

— То що ви замовите?

Дівчина точно знала, чого хоче, й Армо зрадів. Жінки, що тупо витріщалися на меню і не могли зробити замовлення, дратували його.

Ґея обрала креветки по-данськи та качину грудинку у винному соусі.

Затримавши свою увагу на меню трохи довше, Шалік вирішив, що його співрозмовниця зробила справді хороший вибір, тому замовив те саме.

— Міс Десмонд, — почав Шалік, коли офіціант пішов, — я шукаю жінку, яка могла б допомогти мені в роботі. Тобто я, можна так сказати, агент, який дбає про надзвичайно багатих та водночас розбещених людей, розумних бізнесменів і навіть принців. Хвалюся, що неможливого — нема. Можливо усе, якщо у вас є гроші та мозок, — він замовк і поглянув на неї. — Однак, гадаю, моя праця була би простішою, якби на мене постійно працювала жінка. Маю попередити, що робота ця надзвичайно відповідальна, а іноді й небезпечна, але завжди у межах закону країни, в якій я працюю, — останнє твердження було брехнею. Зовсім недавно Шалік провів низку незаконних валютних операцій у Лондоні, яких, у разі викриття, вистачило б, аби запроторити його до в’язниці. Однак, згідно із Шаліковою філософією, будь-яка угода, якщо її не викрили, є законною. — Зарплата буде високою. Ви матимете власні апартаменти у готелі «Королівські вежі», оплачені з моєї кишені. У вас буде чимало нагод для подорожей, — говорячи це, він дивився на неї чорними намистинками очей. — І запевняю вас, міс Десмонд, що йдеться про суто ділову угоду.

Саме принесли дуже апетитні крихітні рожеві креветки з тостами, тож на певний час запала тиша.

Коли Ґея присмачувала свій тост маслом, вона запитала:

— Містере Шалік, чому ви гадаєте, що я впораюся з цією роботою?

Шалік гриз креветки, із сумом відмовившись від тосту: оскільки єгиптянин важив на чотири кілограми понад норму, довелося пожертвувати смакотою задля здоров’я.

— Мабуть, інтуїція. Здається, ви та жінка, яку я шукаю.

— Ви кажете, що платня буде високою... Скільки?

Він з’їв ще три креветки, а тоді мовив:

— Розкажіть мені про себе. А я вже оціню.

Ґея ковтнула холодного рейнвейну[6] і зеленими очима поглянула на Шаліка. Йому сподобалися ці задумливі, практичні й розсудливі очі.

— Гаразд, — вона всміхнулася, й від цього її обличчя стало веселим і чарівним. — Як бачите, я красива. І розумна. Ви переконаєтеся в цьому. Я вільно розмовляю французькою, італійською та іспанською мовами. Трішки володію німецькою. Я народилася майже на коні, бо у мого батька була кінська ферма у Кентуккі. Я займалась автоперегонами, тому знаю про автомобілі все. Розумію, чого хочуть чоловіки. Секс мене не лякає. Я знаю, як зробити чоловікові приємно, якщо — тільки якщо — це необхідно. Я заробляю достатньо, дефілюючи у люксовому одязі, але люблю гроші й хочу мати їх більше.

Шалік закінчив із креветками й почухав товстого носа.

— Це все?

Вона засміялася.

— Хіба недостатньо?

— Мабуть, так. Умієте користуватися вогнепальною зброєю?

Красуня підняла брови.

— А навіщо це мені?

— В інших сферах ви підковані добре, але, гадаю, вам потрібно навчитися користуватися зброєю і захищати себе. Можу це організувати. Коли жінка, ще й така прекрасна, як ви, мусить мати справу з усілякими чоловіками, то було б непогано для неї вміти оборонятися.

Вони мовчали, доки офіціант наливав «Марго» 59-го року, яке Шалік замовив у пориві нерозсудливості. Ціна була порядною, але вино виявилося справді чудовим.

— Тепер ваша черга, — відкусивши грудинку, Ґея скривилася. — Жорсткувата.

— Звісно. А на що ви сподівалися? Це ж Копенгаген, а не Париж, — він глянув їй у вічі через осяяний свічками стіл. — Тобто «моя черга»?

— Ваша черга робити оцінку. Я розповіла про себе. Оцінюйте.

Шаліку сподобався її прямий підхід.

— Якщо ви готові робити все, що я скажу, міс Десмонд, — сказав він, почавши водночас розрізати качку на дрібні шматочки, — якщо ладні з’являтися за першим дзвінком одинадцять місяців на рік — останній місяць проводьте так, як забажаєте... І після того, як ви пройдете курси самооборони, я платитиму вам 10 000 доларів на рік й один відсоток від того, що зароблю на дорученнях, з якими ви мені будете допомагати. За приблизною оцінкою ви отримуватимете 25 000 доларів у рік.

Ґея трохи відпила «Марго».

— Принаймні вино хороше, чи не так?

— Звісно, ціна його зобов’язує бути таким, — гірко відказав Шалік. Він ненавидів марно витрачати гроші. — То що скажете?

Жінка обмірковувала його пропозицію, граючись із келихом, а тоді похитала головою.

— Ні... Мені це не цікаво. Я можу стати коханкою якогось стариганя — й отримувати вдвічі більше. Ви ж просите мене стати вашою рабинею на одинадцять місяців, не мати впродовж цього часу ніякого особистого життя і бути повністю у вашому розпорядженні, — вона засміялася. — Ні, містере Шалік, ви пропонуєте надто малу ціну за це.

Якби вона зреагувала інакше, Шалік би засмутився.

— Тоді скажіть, на яких умовах ви б погодилися працювати на мене.

Єгиптянина потішило, що співрозмовниця відповіла прямо і без вагання.

— 30 000 на рік, байдуже, працюю я чи ні, і п’ять відсотків від того, що ви заробляєте на угодах, до яких я причетна.

Шалік повільно й сумно похитав головою.

— Мені шкода, міс Десмонд, та я мушу пошукати когось іншого.

Вони перезирнулися. Ґея подарувала йому чарівну усмішку, проте в її очах Армо побачив глум.

— Тоді й мені шкода. І я мушу пошукати когось іншого.

Тепер Шалік не сумнівався, що перед ним — саме та жінка, яка йому потрібна, тож приготувався торгуватись. Але Ґея дала йому відсіч — і цим також підкорила єгиптянина. Він ненавидів зазнавати поразок, але усвідомлював: якщо ця жінка може обіграти його, то й чоловіки, з якими їй доведеться мати справу під час доручень, будуть звичайними пішаками в її руках.

Наприкінці вечері, після того, як Шалік оплатив майже космічну суму, вони домовилися. Початкова ставка — 30 000 доларів на рік плюс п’ять відсотків од Шалікових угод, які передбачали участь Ґеї. Він мусить переводити їх у швейцарський банк, не вираховуючи податків. Єгиптянин підрахував, що така забаганка вартуватиме йому близько семи відсотків од прибутку.

Коли вже все було домовлено, Ґея прибула до Лондона й пройшла ті курси самооборони, які для неї обрав Шалік. Тренери були дуже задоволені нею.

— Тепер ця жінка здатна повністю подбати про себе, — казали вони Шаліку. — Вона може дати собі раду в будь-якій критичній ситуації.

Надзвичайно задоволений своєю знахідкою, Шалік влаштував Ґею у готелі «Королівські вежі» — в маленькому люксі на поверх нижче за свій номер, й уже за два місяці красуня повністю виправдала своє утримання.

Ґея виконала два доручення не просто успішно, а дуже майстерно, чим неабияк потішила Шаліка. Перша справа полягала в тому, що дівчина мала дістати хімічну формулу для компанії-конкурента. А друга — роздобути інформацію про злиття великих корабельних компаній, завдяки якій клієнт Шаліка добре нагрівся на фондовому ринку й віддав частину прибутку єгиптянину. В обох випадках Ґеї довелося переспати з чоловіками, щоб отримати необхідні дані. Шалік не випитував подробиць. Він просто тішився з нагоди перетворювати інформацію, яку вона постачала, в гроші.

Ґея пропрацювала на нього лише півроку, але вже давно відробила свою ставку.

Задоволений їхніми успіхами, Шалік відправив її у відпустку — покататися на лижах. Єгиптянин був певен, що поїхала вона не сама, але в особисте життя жінки не втручався. Однак несподівано підвернулася справа із перснем Борджіа, тож Шалік надіслав Ґеї телеграму до Гштаада з проханням негайно повернутися.

Вона прилетіла першим же літаком. Коли Ґея увійшла до офіса Шаліка, він подумав, що помічниця виглядає надзвичайно: швейцарське сонце позолотило її шкіру, а каштанове волосся вільно спадало на плечі.

Товстун розповів міс Десмонд про справу з перснем і вельми втішився її зацікавленістю.

— Вам сподобається Наталь, — сказав він. — Країна просто чудова. Троє чоловіків, які працюватимуть з вами, — професіонали своєї справи і, гадаю, не становитимуть жодних проблем для вас, — єгиптянин глянув на згорілий кінчик сигари. — Однак мушу попередити, що справа ризикована. Каленберґ — досить небезпечний.

Вона знизала тендітними плечима й упевнено всміхнулася.

— Чимало чоловіків небезпечні, — спокійно відповіла вона. — І не менше жінок.

Коли Ґея Десмонд зупинилася біля Шаліка, усі троє чоловіків підвелися. Доки той їх знайомив, жінка уважно вивчала компаньйонів. Їй сподобався Кеннеді Джонс. Ґея вирішила, що він безпечний і приємний у спілкуванні. А ще з ним буде легко мати справу. Тоді вона зиркнула на Феннела. Цей тип не тільки небезпечний, а й підступний, резюмувала вона. Досвід спілкування із чоловіками і дивний вираз у вицвілих очах Феннела підказали Ґеї, що рано чи пізно на них чекає відкрите протистояння. Потім жінка перевела погляд на Ґеррі Едвардса. Пілот дивився на неї захоплено, що полестило Ґеї. «А він нічого», — вирішила красуня. Для подорожі підібралася різношерста компанія, але принаймні з двома із них буде легко знайти спільну мову. А ось третій точно завдасть клопоту.

— Це міс Ґея Десмонд, наш троянський кінь, — сказав Шалік.

— Оце так, — розсміялася Ґея. — Мені було б приємніше бути Єленою, ніж конем.

— Сідайте, будь ласка, — Шалік поставив для неї стілець. — Міс Десмонд вирушить із вами. У вівторок ви полетите до Йоганнесбурга. Я замовив для вас номери у готелі «Ренд Інтернешнл». Лишатиметеся там, доки містер Джонс не організує експедиції. Також я домовився про оренду гелікоптера, на якому полетять міс Десмонд та містер Едвардс, — він струсив попіл із сигари, а тоді продовжив: — Мені вдалося роздобути трохи інформації про маєток Каленберґа, однак не можу стверджувати, що вона стовідсотково надійна. Перш ніж ви підете за перснем, необхідно, щоб міс Десмонд потрапила до будинку й перевірила дані, які я отримав: вони стосуються різноманітних заходів безпеки й розташування музею. Міс Десмонд позиціонуватиме себе як професійного фотографа диких тварин. Я домовився, щоб її взяли до штату «Світу тварин», непоганого маленького американського журналу, для котрого я зробив у минулому кілька послуг. Можливо, Каленберґ захоче перевірити її статус, тому було би безглуздо не підготувати прикриття. Містер Едвардс буде її професійним пілотом. Гелікоптер — ідеальний транспорт для зйомки диких тварин. У Каленберґа є летовище. Ви двоє, — Шалік зиркнув на Ґею та Ґеррі, — приземлитеся саме там. Ваша легенда така: ви побачили дім із повітря і просите зробити фотографії. Звісно, вам відмовлять, але я певен, що Каленберґ захоче зустрітися із міс Десмонд.

— А якщо ні? — втрутився Ґеррі.

Шалік насупився.

— Я ж сказав, що певен, а отже, він захоче. Я не розкидаюся словами, — поставивши пілота на місце, Шалік продовжив: — Гадки не маю, де саме розташовано музей. Підозрюю, він десь у будинку — величезній одноповерховій споруді. Оскільки в музеї багато крадених скарбів, він добре схований і під надійною охороною. Один із моїх агентів у Дурбані вісім років тому мав змогу спостерігати за розвантаженням корабля і помітив багато ящиків з іменем Каленберґа на них. Знаючи, що я цікавлюся Каленберґом, він трішки понишпорив і з’ясував: ті ящики — від шведської компанії «Бальстром», що, як ви знаєте, виготовляє найкращі сейфи та й узагалі є першокласним спеціалістом із безпеки у світі, — він зиркнув на Феннела: — Чи почули ви щось нове?

Феннел усміхнувся.

— Я знаю про «Бальстром» усе. Багато років тому працював на них. Вони справді непогані.

— Так, містере Феннел, — сказав Шалік. — Це головна причина, чому я вас наймаю, — він знову струсив попіл із цигарки й продовжив: — На щастя, мій агент виявився розумним. Він за певну суму отримав копії рахунків від агента транспортної компанії та надіслав їх мені. Віддаю їх тепер вам на розгляд. Можливо, завдяки вашому знанню принципів охорони «Бальстрома» й цим рахункам ви зможете зрозуміти, як влаштовано систему безпеки у Каленберґа, — він вручив Феннелу пластмасовий конверт. Бандит зиркнув на нього й сховав у задню кишеню. — До ранку понеділка поділіться зі мною своїми міркуваннями.

— Гаразд, — сказав Феннел, закидаючи одну товсту ногу на іншу. — Я вам усе розповім.

Шалік повернувся до Ґеррі.

— Містере Едвардс, у мене є авіаційні карти Драконового хребта й маєтку Каленберґа, — й іще один пластиковий конверт опинився на іншому боці столу. — Повідомте мені, чи зможете, вилетівши з місця, яке обере містер Джонс, приземлитися на летовищі Каленберґа. Це ми також обговоримо в понеділок.

Ґеррі кивнув і забрав конверт.

Тепер Шалік повернувся до Кеннеді Джонса.

— Ви відповідатимете за підготовку експедиції та за транспорт. Міс Десмонд і містер Едвардс полетять, а ви з містером Феннелом поїдете машиною. Витрачайте стільки грошей, скільки потрібно, але мусите убезпечитися від усіх небезпек, що чигатимуть на шляху. Дорога до Каленберґового маєтку особливо складна в цю пору, коли ось-ось почнуться дощі. Але це вже ваша справа. Крім того, вам також потрібно знайти спосіб пройти мимо зулусів, які стережуть підходи до маєтку. Ви професіонал, тож не висловлюватиму жодних пропозицій.

— Я про це подбаю, — відповів Джонс.

— Гаразд, плануємо останню зустріч на понеділок, — додав Шалік. — Тоді й обговоримо остаточні деталі. Запитання?

Феннел нахилився вперед.

— А що там з грошенятами? За цю витівку ми отримаємо по дев’ять тисяч на ніс, але як щодо авансу?

Вичавивши із себе гримасу, що мала слугувати за посмішку, Шалік відказав:

— Я чекав на таке запитання від вас, — він витягнув із шухляди чотири конверти. Один віддав Ґеї, інші розклав на столі. — У кожному конверті — незаповнені подорожні чеки на загальну суму 3 тисячі доларів. Коли ви успішно завершите місію, то отримаєте решту, — він зиркнув на золотий годинник «Омеґа». — Отже, зустрічаємося тут у понеділок, о 9:30.

Ґея вийшла з кімнати через двері позаду Шаліка. Ґеррі та Кен із сумом дивились, як вона йде. Вони саме рушили до дальніх дверей, коли Феннел звівся на ноги.

— Містере Феннел...

Старий злодій зиркнув на Шаліка.

— Я хотів би дещо обговорити з вами, не марнуючи часу інших джентльменів, — спокійно мовив єгиптянин.

Феннел знизав плечима і знову сів. Шалік жестом показав іншим, що аудієнцію завершено.

Коли молодики пішли, Шалік витягнув ще одну сигару, обрізав її кінчик і запалив, холодно дивлячись на Феннела.

— Містере Феннел, ми мусимо поговорити відверто. Двоє ваших супутників також сиділи у в’язниці, але їх навряд чи можна описати як кримінальних злочинців. А ось ви не простий злочинець, а дуже небезпечний і жорстокий. Я обрав вас для цієї операції за ваші навички, але не вважайте, буцімто я не знаю про ваше кримінальне минуле. Мені відомо, що ви зараз переховуєтеся і прагнете якомога швидше забратися з Англії. Ви здали п’ятьох бандитів, аби скоротити свій термін ув’язнення, і лідер банди, тип на ім’я Мороні, заприсягся вбити вас. Минулої ночі було здійснено замах, але він був невдалий. Друга спроба може виявитися успішнішою, — Шалік замовк і глянув на Феннела, який витріщався на нього уважними блискучими очима. — З моєї розповіді, містере Феннел, ви мусите зробити висновки, що я багато знаю про людей, яких наймаю. Недавно я отримав нову інформацію: вас розшукують за три жорстокі вбивства у Гонконзі, Каїрі та Стамбулі. Дві ваші жертви жіночої статі, третя — чоловік-проститут. По цих справах у мене є докази, які Інтерпол дуже хотів би отримати. Чи цікавить вас те, що я розповідаю, містере Феннел?

Феннел облизав язиком губи.

— Ви погрожуєте мені? А я думав, що ми працюємо разом.

— Так, ми працюємо разом, але це не означає, що я не можу погрожувати вам. Ви маєте пам’ятати про дві речі, — і Шалік вказав сигарою просто на Феннела. — По-перше, ви взагалі не чіпатимете Ґеї Десмонд. Відколи вона зайшла до кімнати, ваш хтивий мозок тільки про неї і думав. Ви міркували, що в африканській савані матимете нагоду діяти по-звірячому, що для вас є цілком природним. Тому я попереджаю: простягнете лапи до міс Десмонд — й обіцяю, Інтерпол отримає ваше досьє. Уторопали?

Феннел вичавив із себе осміх.

— Козирі у вас, — він спробував вдати завзятість. — Ви помиляєтеся щодо мене, але гаразд. Ця панянка буде мені як мати.

Шалік скривився.

— Вибачте за особисту заувагу, але мені шкода вашу матір.

Феннел похмуро гигикнув.

— Не варто її жаліти. Вона була однією з найрозумніших злодійок. Якщо вже хочете поспівчувати комусь, то пожалійте мого старого. Коли матусю посадили на десять років, він перерізав собі горло.

— Мене не дуже цікавить ваша родинна історія, — лаконічно відрубав Шалік. — А другий момент такий: я хочу мати цей перстень. Операція буде нелегкою, але така досвідчена й безжалісна людина, як ви, має дати їй раду. Однак якщо ви зазнаєте поразки, то не бачу причин не передавати вашого досьє Інтерполу. Як бачите, поразки я не прийму.

Феннел хижо вищирив зуби:

— Я дістану вам той клятий перстень. Але якщо так багато залежить від мене, чому б не обговорити додаткової винагороди?

— Я подумаю про це, коли отримаю перстень. А тепер набирайтеся!

Феннел поглянув на єгиптянина, але Шалік уже тягнувся до телефону. Коли шеф почав набирати номер, Феннел підвівся і вийшов до внутрішньої кімнати, де щось друкувала Наталі Норман. Навіть не глянувши на неї, бандит рушив у коридор, до ліфта.

Коли Лью пішов, а Наталі переконалася, що Шалік розмовляє по телефону, вона вимкнула прихований магнітофон і витягнула бобіну.

Ґеррі зачинився в телефонній кабінці й подзвонив до Тоні. Дівчина відразу відповіла.

— Ми святкуємо, крихітко, — сказав він. — Я голодний. Зустрінемося в «Реберній залі», біля «Карлтон Таверс», рівно за годину, — і Ґеррі поклав слухавку, обірвавши задоволений писк.

Він знав, що на збори потрібно дати Тоні годину, не менше. Вона одягалася повільно й ліниво. Ще не дійшовши до «Реберної зали», молодик уже добре набрався, випивши чотири горілки-мартіні[7] в барі готелю «Королівські вежі».

Кен Джонс залишив його, сказавши, що йде на побачення з дівчиною. Вони зупинилися в залюдненому вестибюлі готелю, і Джонс запитав:

— Що ти про все це думаєш?

— Робота як робота, а гроші непогані, — відповів Ґеррі. — Ми з тобою, відчуваю, поладнаємо. Та з Феннел ом...

Джонс усміхнувся.

— Тобі-то чого хвилюватись? У тебе красуня й гелікоптер. А ось Феннел у мене.

— Будь із ним обачним.

— Та звісно. Що ж, до зустрічі в понеділок. Веселого тобі гоцання на ліжку, — гмикнув Джонс і вийшов у вологу холодну ніч.

Тоні мала чудовий вигляд. Вона прийшла до «Реберної зали», коли Ґеррі вже ледь не увірвався терпець.

— Я вмираю з голоду, — поскаржився він. — А ти спізнилася!

— Знаю, солоденький, але я нічого не могла вдіяти, — вона кліпнула довжелезними віями. — Тобі подобається?

Тепер, після знайомства із Ґеєю Десмонд, Тоні Байт ураз здалася Ґеррі маленькою, трішки вульгарною і не такою вже й привабливою.

— Ти неймовірна, — чотири мартіні надали його голосу переконливості.

Вони зайшли до ресторану. Коли сіли за столик, Тоні запитала:

— То як, отримав роботу?

— Гадаєш, ми б тут були, якби не отримав?

— Давай щось замовимо і ти мені все розкажеш, іде?

— Не кажи «іде». Так тільки американські бізнесмени кажуть.

Тоні гигикнула.

— Господи, я ж теж помираю з голоду! Пропоную щось швиденько замовити.

Саме підійшов метрдотель. Ґеррі замовив дюжину устриць, півпляшки «Шаблі», яловичину по-шотландськи, печену картоплю в мундирах і пляшку «Батає» 1961 року. На десерт вирішили взяти лимонний сорбет.

— Мммммм! — муркнула Тоні. — Мабуть, це неймовірна робота. Ти хоч розумієш, на які гроші за це все влетиш?

— То й що? Хіба я того не вартий? — Ґеррі запустив руку під стіл, намагаючись під прикриттям скатертини дотягнутися до міні-спідниці Тоні, але дівчина стиснула ноги.

— Містере Едвардс! Ви мене дивуєте! — відказала вона.

Ґеррі прибрав руку.

— Я й сам собі постійно дивуюся, міс Байт.

Подали устриці.

— Ну, розкажи, що це за робота, — сказала Тоні, витягуючи товсту устрицю з мушлі. — Господи, як же я обожнюю устриць!

— Не будь жадібною, — мовив Ґеррі, запихаючи устрицю до рота. — Не гарно, коли молода й сексуальна дівчина говорить так ненаситно.

— Стули пельку! Розкажеш про роботу чи ні?

— Нічого складного нема. Я їду до Наталю. А оскільки твої знання з географії не кращі за мої, скажу, що Наталь — це десь у Південній Африці. Кататиму на гелікоптері американську фотомайстриню, щоб вона могла зробити світлини диких тварин. Це замовлення на три тижні, й гроші пропонуються дуже непогані.

Тоні так і не поклала устриці до рота. Вона уважно поглянула на Ґеррі, який старанно не піднімав на неї очей.

— Вона? Тобто ти три тижні літатимеш джунглями із жінкою?

— Ну, так, — безтурботно відказав Ґеррі. — Тільки не починай. Я бачив її. Їй сорок п’ять років, і вона виглядає наче вагітна. Постійно всіх плескає по спині й колупається в зубах після їжі.

Тоні зиркнула на нього.

— Звучить жахливо.

— Правда ж? Але гроші пропонують хороші, крім того, могло би бути й гірше. Вона могла мати дерев’яну ногу й бороду.

Тоні кивнула та з’їла ще одну устрицю.

— Цілком імовірно.

Запала довга мовчанка, поки офіціант прибирав зі столу, і ще довша, коли він подавав яловичину.

Ґеррі зиркнув на обличчя Тоні й скривився. «Дідько! — подумав він. — Вона знає, що я брешу. І що мені тепер робити?»

Він м’яко мовив:

— Тоні, люба, ти про щось задумалася?

— А мала б? — вона й не глянула на нього, зосередившись на яловичині. — У них тут найсмачніша яловичина у світі.

— Ну, не у світі. Пригадую, у Гонконзі...

— До дідька Гонконг. Скажи мені, скільки тобі платять за те, щоб ти возив вагітну даму джунглями.

— Я не казав, що вона вагітна. Вона схожа на вагітну. Це не одне й те саме.

— Скільки?

— Три тисячі доларів, — збрехав Ґеррі.

— Що ж, дуже непогано. То тебе не буде три тижні?

— Так.

Тоні продовжувала їсти. Розгублений вираз її очей занепокоїв Ґеррі.

— Я чув, що Наталь — доволі цікавий, — сказав він. — Може видатися непогана мандрівка.

— Можливо, спробуємо насолоджуватися вечерею, Ґеррі? Я в «Реберній залі» вперше.

— А я гадав, що ми й так нею насолоджуємося. Ти намагаєшся розіграти мелодраму?

Вона кліпнула довгими віями, а тоді зосередилася на печеній картоплі.

— Давай ми будемо насолоджуватися хоча б чимось, якщо компанія одне одного нам не приносить втіхи.

Її слова таки зіпсували Ґеррі вечерю. Він нетерпляче відсунув тарілку й запалив цигарку. Тоні їла повільно, підкреслено смакуючи яловичину. Обоє мовчали, доки вона не доїла, а коли офіціант прибрав тарілки, Ґеррі запитав:

— Що за муха тебе вкусила, Тоні? Це ж мало бути святкування.

— Я люблю сорбети. Королева Вікторія подавала сорбети своїм перегодованим гостям, щоб вони продовжували обжиратися.

— Не знав, що ти така освічена, любонько. Я запитав, яка муха тебе вкусила.

Принесли лимонні сорбети. Охоплений люттю, Ґеррі тицьнув цигарку просто в лід.

— То он як ви насправді почуваєтеся, містере Щедрість? — запитала Тоні, поклавши сорбет до симпатичного ротика.

— Слухай, Тоні, не знаю, що на тебе найшло, та це вже починає діставати.

— Невже? — вона поклала ложку. — Ґеррі, любий, а я все запитую себе: як оце я дожилася до того, що коханець мені бреше. Це починає набридати.

Вони поглянули у вічі одне одному.

— Жінки, які вміють помічати мою брехню, також обридають мені, — повільно відказав Ґеррі.

— Ну от і все, — Тоні безсило розвела руками. — Дідько, я все одно люблю тебе. Забираймося звідси додому, займемося коханням.

Не повівши й бровою, Ґеррі розрахувався одним із п’ятдесятидоларових подорожніх чеків, які видав Шалік.

У таксі Тоні, відсівши від нього, поклала ноги на відкидне сидіння.

— Фотограф... Вона неймовірна, так? — запитала Тоні. — Ґеррі, любий, не бреши мені. Скажи як є.

Він поглянув на вогні вулиць і на дощ, що тарабанив об тротуар, а тоді зітхнув.

— Гаразд... Так, вона неймовірна.

Крихітне гарненьке личко Тоні спотворив біль.

— Ти повернешся, Ґеррі?

— Тоні, дивись...

— Я запитую, чи повернешся ти до мене.

Він завагався, думаючи про жінку з каштановими кучерями, що ніяк не виходила йому з голови.

— Не знаю.

— Що ж, дякую за щирість.

Вона підсунулася ближче й ковзнула в його обійми.

Феннел сказав таксисту відвезти його в кінець Горнсі-роуд, до пошарпаної квартири Джейсі. Коли таксі проїжджало біля дому Джейсі, Феннел почав уважно вдивлятися у захляпане дощем вікно в пошуках небезпечних сигналів, але нічого такого не зауважив. Наприкінці довгої дороги він розрахувався з таксистом і, скрадаючись у тіні й уважно роззираючись навсібіч, пішки рушив назад.

Дійшовши до входу в будинок, ступив усередину й поглянув на осяяні жовтою лампою круті сходи, що вели на вищі поверхи.

Інтуїція підказала, що він, можливо, прямує у пастку. Повагавшись мить, чоловік зайшов до смердючого вестибюля і шмигнув у телефонну кабінку під сходами. Набрав номер Джейсі. Кілька хвилин він чув лише рівномірні гудки, а тоді поклав слухавку. Малоймовірно, що Джейсі кудись пішов у такий холодний дощ і такої пори... Вже перевалило за десяту, а Джейсі рано прокидався і рано засинав. Феннел завагався. У квартирі залишилось обладнання, потрібне йому для експедиції до Наталю. Необхідно було його забрати. Феннел надійно заховав інструменти між балками на горищі Джейсі. Тож якщо хтось захоче їх знайти, йому доведеться неабияк нашукатися. Лью не розповів Джейсі, де саме заховав своє добро, отже, навіть якщо хтось натиснув на старого знайомця, навряд чи це щось дало.

Феннел усміхнувся несподіваній ідеї, що спала йому на думку. Лью підняв слухавку і набрав 999. Він повідомив поліційному диспетчерові таке:

— На Горнсі-роуд, 332, трапилося лихо. У квартирі нагорі можливе вбивство, — і кинув слухавку.

А потім обережно вийшов із кабінки, прислухався й рушив у темряву та дощ. Ховаючись у тіні, перейшов дорогу і став чекати на вході у темний провулок.

Довго чекати йому не довелося.

Із нічної пітьми незабаром виринули дві поліційні машини, що припаркувалися біля будівлі. Четверо полісменів побігли сходами нагору.

Феннел поглянув на темні вікна Джейсі. За кілька хвилин загорілося світло. Лью чекав, притулившись до вологої стіни провулка і тремтячи на собачому холоді. За двадцять хвилин троє полісменів вийшли і заштовхали у свої машини двох кремезних чоловіків. На арештантах поблискували наручники. Машини поїхали, а один поліціянт лишився у квартирі.

Феннел розмірковував, що ж трапилося з Джейсі. Але чекати він не міг. Потрібно було забрати обладнання. Витягнувши з кишені хустинку, він пов’язав її на обличчя, наче маску. Тоді перейшов через дорогу, кинувся до будинку й беззвучно побіг сходами нагору. Коли дістався до потрібного поверху, зупинився і прислухався. Парадні двері квартири Джейсі були відчинені настіж. Було чути, як кімнатою ходить поліціянт.

Феннел підкрався до дверей, наче примара, й зазирнув усередину. Дальня стіна була захляпана кров’ю. Повернувшись спиною до Феннела, полісмен став навколішки над тілом Джейсі.

Феннел скривився. Отже, бідного старого дурня Джейсі таки порішили. Лью не вагався. Швидким рухом він опинився на служителеві закону — чоловік навіть не встиг збагнути, що на нього напали. Переплівши пальці, Феннел завдав жертві жахливого смертельного удару по зігнутій шиї. Тіло полісмена простяглося над скривавленим трупом Джейсі.

Феннел кинувся до крихітної смердючої спальні, де була драбина, що вела на горище. За кілька секунд він уже схопив сумку з обладнанням, ковзнув драбиною вниз і вискочив на сходовий майданчик. Завмер, прислухався, а тоді, перескакуючи через три сходинки, за мить опинився на першому поверсі. Важко дихаючи, добіг до парадного входу, де знову зупинився, прислухаючись до віддаленого виття поліційної сирени. Тоді ковзнув у дощ, перебіг вулицю й притулився спиною до стіни в темному провулку, поки швидка допомога й дві поліційні машини з гуркотом зупинялися недалеко.

Феннел буркнув, тішачись, що вчасно змився, а тоді попетляв задніми дворами до центральної дороги. Помітивши таксі, кивнув. Коли машина під’їхала, він наказав водієві везти його до готелю «Королівські вежі».

Там піднявся до Шалікового номера й гупнув у двері. Після деякої затримки вони відчинились. Особистий секретар і лакей Шаліка Джордж Шерборн, енергійний літній чоловік, невдоволено глянув на Феннела. Він знав про Феннела все, тому, трохи повагавшись, посунувся і пропустив його всередину.

— Містер Шалік поїхав на вихідні, — повідомив він. — Що трапилося?

— Мені потрібно негайно забратися з цієї клятої країни, — Феннел витер спітніле обличчя затиллям долоні. — Я у смертельній небезпеці. Переслідувачі знайшли мого друга й порішили його. Копи вже там. Їм знадобиться небагато часу, аби зняти повсюди мої відбитки, а отже, мені труба.

Шерборна неможливо було так просто збити з пантелику. Він міг дати раду будь-якій непередбачуваній ситуації зі спокоєм єпископа, що головує на чайній вечірці. Він знав, що без Феннела справа із перснем Борджіа не вигорить. Тому Шерборн сказав Феннелу почекати і зайшов до внутрішньої кімнати, зачинивши за собою двері. За півгодини він повернувся.

— Унизу чекає машина, що довезе вас до Лідда, — сказав він Феннелу. — Полетите повітряним таксі до Ле-Туке. Із Ле-Туке вас забере інша машина й доправить до готелю «Нормандія» в Парижі, де ви й перебуватимете до відльоту в Йоганнесбург. Ваш квиток чекатиме на вас в Орлі, — Шерборн кинув на Феннела байдужий погляд круглих очей. — Ви розумієте, що вартість цього всього буде вирахувана із вашого гонорару?

— Хто таке сказав, товстуне? — гарикнув Феннел.

Шерборн зневажливо поглянув на нього.

— Не нахабнійте. Містер Шалік буде дуже незадоволений тим, що трапилось. А тепер забирайтеся, — він дав Феннелу аркушик паперу. — Усі необхідні вам деталі — тут. У вас є паспорт?

— Та відвали! — визвірився Феннел, схопив аркушик і поквапився до ліфта.

Уже за п’ять хвилин він сидів в орендованому «ягуарі», що мчав до Лідда.