Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу

І. «Ласкаво просимо до пустелі реального»[2] — Кінець повоєнної доби та новий тоталітаризм

Уранці 11 вересня 2001 року відійшов у минуле той повоєнний період, який відкрився 9 листопада 1989 року падінням Берлінського муру. У політичному плані XXI століття, на думку Тімоті Ґартона Еша, розпочалося зі страшного терористичного акту, який розхитав світ: «Якщо падіння Берлінського муру править за кінець короткого століття, то є всі підстави вважати, що насправді XXI століття почалося зі зруйнування Всесвітнього торгового центру. Ласкаво просимо до іншого прекрасного світу»[4]. Коли того дня терористи джихаду творили історію, вдавшись до безпрецедентного масового вбивства, світ як глобальне медіа-село спостерігав за всім у прямому ефірі CNN, тому хвилі шоку, що його викликав цей, образно кажучи, військовий напад на Сполучені Штати, останню твердиню глобальної сили у сучасному світі, досягли найдальших куточків земної кулі. «Напад на Америку, далебі, змінить плин історії насамперед тому, що, перш ніж розпочалося XXI століття, всі події в світі більш ніж будь-коли залежали від рішення однієї країни, Сполучених Штатів, — а отже тому, що неможливо спрогнозувати, як вплине напад на психологію цієї країни»[5].

Часом, аби змінити хід історії, вистачає дня, інколи — кількох годин. У такі цілком особливі дні історія впадає в очі кожному й зачіпає всіх. Архіскладні структурні зміни зорієнтовані на подію, на одне-єдине велике зрушення, тож пізнати їх, зрозуміти й осмислити можна лише з огляду на ту чи іншу мить. Такий день годен повернути долю світу в інший бік. Цей незвичайний драматизм сучасники відчувають одразу: політичні події сягають небаченого досі емоційного напруження. Це дні, коли переводяться стрілки епох, зачинається новий період історії. Таке трапилося 28 червня 1914 року, коли у Сараєві попрощалися з життям австрійський архикнязь Франц Фердинанд і його дружина Софі, таке сталося вночі 9 листопада 1989 року, коли повалили Берлінський мур, а потім 21 грудня 1991 року, коли відійшов у небуття Совєтський Союз, після чого завершилася холодна війна і канув у Лету світ, розділений навпіл.

Поміж цими епохальними подіями та днями настало коротке й жорстоке XX століття, «епоха крайнощів», як слушно назвав цей період великий британський історик Ерік Гобсбаум[6]. Жоден інший час у всій історії людства не приносив досі стільки безглуздя, насильства, вбивства і кровопролиття, диктатури, війни і геноциду, як те ж таки нещодавнє XX століття. З іншого боку, жодне попереднє століття не просунулося так далеко шляхом науково-технічного, соціального й політичного поступу[7]. Ще в Першу світову вояки ганяли верхи на конях, а з Другої світової людство вийшло з атомною бомбою. Між кіньми й бомбою — всього-на-всього тридцять один рік і дві світові війни[8]. Ця глибока двоїстість XX століття увиразнюється на прикладі одного з двох фактів: 1914 року короновані особи зіштовхнули між собою власні народи. Починаючи з 1945 року, спершу лише на заході, а відтак, від 1989 року, майже по всій Європі як одну з форм влади запроваджували демократію. Наразі Європу можна справедливо назвати континентом демократії і права — лише 60 років, а який неймовірний поступ!

Щойно впав Берлінський мур, людство, здавалося, розласилося, діставши новий тривалий період миру. Звісно, тільки-но скінчилася холодна війна, як через надмірні очікування від миру дійшло до гострих конфліктів у Перській затоці, Східній Африці і на Балканах, але це були — з точки зору жителя Старого Світу — війни й випадки геноциду на периферії, і то коли криваві війни на Балканах уже зависли дамокловим мечем над європейцями. А проте всі ці жахи не відбили у більшості жителів Європи та Сполучених Штатів охоту досхочу насолодитися перевагами миру, що заступив гонку озброєнь і холодну війну. Слідом за п'ятьма десятками років холодного протистояння у всьому світі дух часу на Заході був налаштований на відступ, на відбіг від політики, на ухиляння від криз і конфліктів у світі й на переважання приватної сфери над політичною. «Збагачуйтеся!» — таке гасло лунало у дев'яностих роках минулого століття в промислово розвинених країнах Заходу. «Забудьте про кризу, покиньте думати про конфлікти й не завертайте собі голови цією триклятою політикою! Зменшуйте податки, боріться з бюрократією, зменшуйте вплив держави і поверніть людям їхні гроші та їхню свободу!» До цього чи чогось подібного закликали засоби масової інформації, парламентарі та виборчі кампанії. Держава, її бюрократія та фінанси опинилися під сильним тиском, біржа панувала, декому вдавалося зібрати великі статки, часто-густо тільки на папері, а подекуди й насправді, однак ті миттю збігали за водою.

Кінець XX століття в центрах світової економіки минув під знаком епохального технологічного оновлення, прориву в царині інформаційних технологій, отже мав на собі ознаку не менш масштабної фінансової спекуляції, що зухвало приміряла на себе шати «нової економіки» й «нового ринку». Десятиліття почалося зі сміливої тези Френсіса Фукуями про «кінець історії»[9]. А з огляду на тривалий розквіт економіки США деякі сміливі науковці навіть провістили кінець економічних циклів і появу безвизового капіталізму. Наразі з'ясувалося, що все це — небилиця, вияв пихи і звичайнісінька побрехенька[10]. Мильна бульбашка спекуляції луснула, і 11 вересня 2001 року історія ще раз завдала удару — блискавичного, жорстокого, руйнівного. Цього дня світ зробив крутий поворот, і вже не біржа, а політика відтепер мала знову заповнювати біржовий бюлетень історії.

Всі ці сприятливі мрії про спокійніший світ після закінчення холодної війни, надії на справжні переваги миру і прекрасні ілюзії про кінець політики, відступ держави і очевидне переважання економіки над політикою — «It's the economy, stupid!»[11], — були поховані 11 вересня в Нью-Йорку під уламками зруйнованих веж-близнюків разом із тисячами невинних людей[12]. Політика, а з нею й буцімто закінчена історія, повернулися з кривавою гримасою жаху. Давньогрецький філософ Геракліт, попередник сократиків, який ще в V столітті до н. е. називав війну матір'ю всіх речей, раптом став значно ближчим нашому часові, ніж будь-який із численних інвестиційних банків та біржових курсів.

Ця нова війна почалася не на околицях міжнародної політичної системи, а достоту посеред найважливішого фінансового центру світу, в південній частині Манхеттена. Фатальний «Ground Zero» цієї війни, що її провадить тероризм джихаду проти Сполучених Штатів Америки та західного світу, міститься вже не у Фульдському коридорі, а просто біля Волл-стріт. Цього разу міжнародний тероризм поцілив у економічне й політичне серце наймогутнішої країни сучасності, й цей мерзенний злочин неминуче захитав світ, змусивши його вдатися до політики насильства. Світ був глибоко вражений жахливими подіями 11 вересня, і образи, почуття та настрої Перл Харбора 1941-го року та Сараєва 1914-го раптом знову виринули з темряви майже забутої історії. «11 вересня смерть скосила втричі більше американців, аніж їх загинуло від терористичних нападів упродовж останніх тридцяти років. Кількість жертв разів у двадцять перевищувала ту цифру, що стала наслідком теракту, влаштованого 1995-го року місцевим резервістом Тімоті Маквеєм, коли вибухнуло авто посеред Оклахома-Сіті, і щонайменше відповідала рівню втрат живої сили, що їх Америка зазнала 1941 року внаслідок нальоту трьох сотень японських бомбардувальників на Перл Харбор. Коментатори присягалися, що це грім серед ясного неба, що Сполучені Штати не бачили такого років із шістдесят, що це справжній прецедент і жодних аналогів досі не було. 11 вересня принесло щось цілком нове»[13].

Щоправда, причина була не у великій ворожій територіальній силі, як-от імперська Японія, що на неї важили Сполучені Штати, — в основі нападу була загроза нового типу, «асиметрична сила». Асиметрична, бо йшлося про напад на державну владу недержавних виконавців, які не могли похвалитися ані стратегічним потенціалом, ані врядуванням на якійсь території. Асиметрична сила діє тихою сапою. У неї нема ані економіки, ані армії. Тим не менше, її ідейний потенціал такий сильний, що може, послуговуючись асиметричними засобами, завдати втрат і збитків незгірш од війни й захитати стабільність країни, всього регіону, ба більше — всієї міжнародної системи, і, можливо, навіть здатен їй загрожувати, хай і тільки побічно.

На початку 1991 року у виданій у Нью-Йорку книжці «Майбутнє війни»[14] Мартін ван Кревельд проаналізував цю нову реальність зіткнення між симетричною (державною) і асиметричною (недержавною) силою: «В майбутньому війни вестимуть не збройні сили, а групи, що їх ми наразі називаємо терористами, партизанами, бандитами і грабіжниками [...] Вони, далебі, більше покладатимуться на харизму лідера, а не інституту, і їхня мотивація полягатиме не так у „професіоналізмі“, як у фанатичній відданості, заснованій на ідеології. Організація, вочевидь, матиме свій провід, який послуговуватиметься засобами примусу й буде невід'ємною частиною всієї організації. Отже, провід радше нагадуватиме „Старого з гори“, легенду про якого переповідає Марко Поло[15], аніж інституціоналізоване справування в тому значенні, що його приписує проводові сучасний світ. У певному сенсі організація буде закорінена „в народі“, проте цей народ, імовірно, годі буде чітко відокремити від нешкідливих найближчих сусідів або невеликої меншини, які здебільшого втягуються у війни. Будь-якому підрозділові, що провадить війну, попри його розмір, доведеться весь час „контролювати“ певну територіальну базу. Тим не менше, малоймовірно, що ця „база“ буде довготривалою, неприступною або дуже великою. Напевно, її межі (теж сучасний термін) на жодній мапі не матимуть виразних рис»[16].

Передбачення Мартіна ван Кревельда мимоволі збулись. 11 вересня світ став свідком політичного відродження асасинів[17]. Так називали членів ісламської секти доби середньовіччя: організована у таємне товариство, вона перетворила публічне політичне вбивство (щоправда, не публічне масове вбивство), по суті, на досконалу запоруку свого панування на теренах тодішнього Близького Сходу. Вона спиралася при цьому на ладних загинути і накласти на себе руки атентатників, які не жаліли нікого, а отже завдавали страху тогочасним державам і зверхникам[18]. І справді, за два дні до терористичної атаки на Сполучені Штати двоє арабських терористів-смертників, що вдавали з себе тележурналістів і діяли, ймовірно, з доручення терористичної організації Усами бен Ладена «Аль-Каїда», пустили в хід висадну шашку і смертельно поранили харизматичного лідера Північного Альянсу Афганістану Ахмед Шаха Масуда. Незабаром від отриманих ран Масуд помер[19]. Того дня, втім, ніхто ще не підозрював, що це політичне вбивство десь у горах Гіндукушу стане прелюдією до атаки на Сполучені Штати Америки.

Уранці 11 вересня терористи-командос Аль-Каїди викрали чотири авіалайнери на східному узбережжі Сполучених Штатів; заправлені по самісіньку зав'язку гасом, літаки летіли на захід країни. Смертники мали одну-єдину мету — перетворити крилаті машини на смертоносні ракети, що мали знищити опорні пункти політичної та економічної потуги США: вежі-близнюки Всесвітнього торговельного центру на Манхеттені та будівлю Міністерства оборони в Арлінґтоні (штат Вірджинія). Четвертий літак, рейс «United Airlines 93», цілі (що то була за ціль, не встановлено й досі) не досяг і розбився, впавши посеред поля у Пенсильванії, завдяки небувалій мужності пасажирів, які дізналися про свою майбутню долю телефоном уже в небі. Найпевніше, літак рейсу UA 93, — принаймні, про це свідчать оприлюднені висновки слідчих, — мав врізатися в Білий дім або Конгрес США, будинок якого здіймається на Капітолійському пагорбі в самому серці столиці — Вашингтона[20].

За своїми прямими наслідками планомірно підготовлену терористичну атаку Аль-Каїди на США цілком можна порівняти з агресією іноземної держави. В історії США зроду не гинуло стільки мирних жителів за один день унаслідок воєнної атаки або якогось подібного нападу. Ніколи з часів англо-американської війни на світанні XIX століття[21] уряд та енергетичні центри Сполучених Штатів не наражалися на таку загрозу. Напад японців на Перл Харбор уразив віддалену військово-морську базу на Гавайських островах у Тихому океані — не серце Сполучених Штатів, не кажучи вже про столицю чи якийсь найважливіший фінансовий центр світу. Звідси й неабиякий шок, що його теракт 11 вересня викликав у США і скрізь у світі. Вранці того дня серед тиші й спокою раптом — «out of the blue» («немов грім серед ясного неба») — новий тероризм, зневаживши смерть і людське життя, вжалив центр США, збавивши віку тисячі невинних людей — американців та іноземців, мусульман, євреїв, християн, буддистів, індуїстів, атеїстів, жінок і чоловіків, багатих і бідних, і молоді, цілому огромові безневинних. Цьому теракту прислужилися цивільні технології відкритих західних суспільств — льотна підготовка, пасажирський літак, прямий ефір на весь світ — і він з мінімальними зусиллями[22]й самовбивчою рішучістю витворив за їхньою допомогою смертоносну зброю і страшну «пропаганду злочину»[23]. За своїм руйнівним впливом заправлений пасажирський літак, який врізався в будівлю, майже не поступався справжній крилатій ракеті, тим-то великий був і символічний ефект цього теракту і страх, ним викликаний.

А проте у випадку з 11 вересня йдеться не про теракт. У класичному розумінні це не були військові дії, себто напад однієї держави на іншу, якщо, звісно, не брати до уваги причетність режиму талібів у Афганістані до підготовки й підтримки Аль-Каїди. Крім нещасних офір і політичного потрясіння, існували вельми важливі якісні відмінності від симетричної війни, епізодом якої став, приміром, напад японців на Перл Харбор у 1941 році. Тоді одна держава йшла війною на іншу, один стратегічний потенціал протистояв іншому. Під час Другої світової війни США воювали з нацистською Німеччиною та імперською Японією під приводом суперництва за одноосібне панування, докладаючи всіх зусиль на полях битв у Європі, Східній Азії і Тихому океані. Ситуація 11 вересня радикально відрізнялася від тієї війни. Попри тисячні людські жертви, глобальний страх і негативні наслідки для світової економіки, воєнні та стратегічні наслідки цього теракту для енергетичного потенціалу Сполучених Штатів дорівнювали нулю, зі стратегічної точки зору це був щонайбільше якийсь укол шпилькою. Але цей теракт не важив на стратегічний потенціал єдиної наддержави: він мав продемонструвати її вразливість і спровокувати на політико-військову гіперреакцію. Ймовірно, воєнне послаблення стратегічного потенціалу Сполучених Штатів, — з урахуванням реального співвідношення сил — ніколи не входило в плани терористичної Аль-Каїди; вона мала насамперед політично-символічну мету. Слід було викрити найбільшу військову та економічну силу в історії, єдину світову наддержаву, як вразливу, чутливу, слабку і збориму. Сповнені зневаги до смерті, релігійні фанатики могли завдати страшного удару наймогутнішій військовій машині й силі XXI століття без особливих зусиль, — таке послання, далебі, мав нести той напад. І це послання, зі свого боку, містило виклик гегемонії Сполучених Штатів.

Пол Кеннеді описує США як небаченого досі військово-економіко-політико-культурного колоса, [що вирізняється] «неабиякою вразливістю. Поява інтернету та його роль у розвитку фінансових торгових майданчиків, які працюють цілодобово, зробили цього колоса напрочуд багатим і вельми вразливим до диверсій. Його ліберальні — принаймні порівняно з європейськими — закони щодо імміграції та відкриття університетів для студентів з інших країн перетворили США на величезний тигель для сили-силенної іноземців, серед яких є ті, кого можна було штовхнути на вчинення терористичних актів. Нема ніякої „цитаделі під назвою Америка“. Навпаки»[24]. Дослухавшись до цього висновку і добре затямивши досвід 11 вересня, Сполучені Штати та інші відкриті суспільства Заходу досягли суттєвого поступу в справі захисту внутрішньої безпеки. І цілком можна припустити, що вона, певно, стане наступною ціллю терористичних нападів, інакше кажучи, терористи зазіхатимуть на внутрішнє озброєння, а також прагнутимуть посіяти розбрат у відкритих суспільствах Заходу.

Утім, теракт 11 вересня через викликаний ним страх і гнів мав, перш за все, штовхнути Сполучені Штати на зворотну реакцію, що, власне, і входило в плани терористів, — зіштовхнути мусульмансько-арабський і західний світи, викликавши «Clash of Civilizations» («Зіткнення цивілізацій»), яке американський політолог Семюель П. Гантінґтон[25] пророкував, починаючи з середини дев'яностих років минулого століття. Щоб зрозуміти політичну стратегію, найкраще скористатися порівнянням комара й слона. Варто цілеспрямовано страшенно болючими укусами роздрочити товстошкуре створіння, і велет, охоплений сліпою люттю, трощитиме все довкола, скажено тупаючи ногами: де він ступить, там уже не ростиме трава. Терористичний напад на Сполучені Штати мав за допомогою несамовитої реакції змінити баланс сил у мусульмансько-арабському світі, спричинити тимчасовий хаос, а відтак викликати масові заворушення правовірних, які б скинули корумповані націоналістичні режими і в довгостроковій перспективі встановили б халіфат, теократичну державу вірних[26]. В очах нового тероризму Сполучені Штати уособлювали хіба що чільну державу-гаранта, «Великого Сатану», на якому лежала відповідальність за утиски правовірних у регіоні. Власне, мішенню терористів були не Сполучені Штати, а Саудівська Аравія, Єрусалим, Перська затока, Близький Схід і Центральна Азія, ще більше — весь довжелезний кризовий пояс, який розтягнувся між Марокко та Індонезією й має на собі відбиток ісламу. Це не що інше, як революційний план стратегічної перебудови арабського і значної частини ісламського світу, що його треба було втілити в життя з надзвичайним насильством і терором у майбутньому.

Події 11 вересня вчать нас чогось більшого, вельми важливого: відколи в Нью-Йорку впали вежі-близнюки, західний світ має здавати собі справу з тим, що перед ним стоїть новий тоталітарний виклик — «третій тоталітаризм», як цей феномен цілком слушно характеризує Ієгуда Бауер[27], — що його можна порівняти з іншими тоталітарними режимами XX століття[28]. Як завжди було і є у великих тоталітарних ідеологіях, байдуже, що взяти за приклад, — фашизм, комунізм чи сучасний ісламізм, — ідеться щоразу про позірно велику, ба навіть божественну ідею, здійснення якої в очах послідовників, хай і будучи найбрутальнішим варварством, видається виявом милості[29]. Цей виклик має тоталітарний характер як за своїми цілями, так і за методами, бо ж джихад-тероризм прагне збудувати теократичну державу[30] за образом держави талібів у Афганістані, яка б не допускала чужовірців, визнавала тільки дуже вузьку і радикальну форму сунітського ісламу й жорстоко придушувала будь-які відхилення від нього. Державу, яка б виказувала крайню нетерпимість, позбавляла б жінок і дівчат їхніх людських прав та гідності, придушувала інакодумців, дисидентів і меншини й була готова задля здійснення своєї мети вдатися до брутального насильства — терору як усередині, так і за її межами. При цьому принципово нема жодного морального бар'єру, коли йдеться про використання терористичних засобів, адже навіть найстрашніший злочин проголошується благом, і враховується лише його страхітливий вплив у джихаді, боротьбі проти невірних і лукавих зрадників істинної віри[31].

Що більша руйнація, то сильніший ефект, а що сильніший ефект, то краще, бо тим жахливіший у своєму постраху вплив, — така формула нового тоталітаризму. Ця логіка обирає ціллю не тільки армію, урядовий апарат і економічні інтереси ворожих держав — вона в першу чергу намагатиметься збільшити вплив жаху, передусім викликаного загрозою тероризму, шляхом безпосереднього нападу на цивільні суспільства того чи іншого ворога. Найбільше це стосується західних демократій та їхніх громадян. Що більше випадкових жертв серед цивільного населення, то сильніший вплив жаху. Ця логіка, коли розвивати думку далі, веде прямо до вкрай страшної, а отже дуже серйозної нової загрози, — тероризм-бо може спробувати захопити зброю масового знищення, аж до ядерної, щоб використати її (або ж поставити на можливий ядерний ефект звичайного теракту)[32], оскільки він не визнає жодних моральних бар'єрів і в цілому не готовий розрізняти учасників війни й мирне населення.

Коли порівняти цей новий тоталітарний виклик із двома великими тоталітарними режимами XX століття, у вічі відразу впадають дві основні відмінності. По-перше, третій тоталітаризм не постав цього разу з кошмарів європейського Просвітництва та кризи підновлення Заходу, а народився в мусульманському світі, правлячи за найрішучішу відповідь на кризу підновлення[33]. Утопічно-ідейний зміст цього нового тоталітаризму спрямований не на радикалізацію західного підновлення, як це було з комуністичним рухом, а цілком навпаки, назад у майбутнє, і тому в своїй історико-ідеологічній інволюції він нагадує радше фашизм (нацизм), позірно радикальну відмову від сучасності в ім'я ісламу і повернення до його непідробної первовічної «чистоти». Проте хай нас не збиває з пантелику ідеологія чи перевдягання, бо ж ісламістський тероризм — це вияв кризи підновлення[34] і аж ніяк не повернення до втраченої первовічності. Це справедливо і щодо тоталітарного руху фашизму (нацизму)[35].

З цього погляду, схоже, Гантінґтон має рацію в своїх міркуваннях щодо 11 вересня, коли вважає, що світ прямує до війни цивілізацій і культур. Щоправда, поділяє цю тезу Гантінґтона здебільшого джихадистський тероризм, стратегічні інтереси якого лежать у площині цієї «війни культур». Але ані зважена політика Заходу, ані переважна більшість поміркованих мусульман не сприймає цю теорію цілком серйозно. Бо в XXI столітті це означало б якийсь кошмар. Тут слід згадати хіба що побіжно альтернативу цьому поглядові, яка полягає у політичній підоснові глобалізації[36].

Друге істотне розходження між старим тоталітаризмом і джихад-тоталітаризмом полягає у великій різниці між їхніми розмірами та характером їхнього впливу, а отже їхньою потенційною загрозою. Гітлер і Сталін вважали, що спираються на потужну силову базу власної держави, Усама бен Ладен — це лише ватажок міжнародної терористичної мережі. Європейські тоталітарні режими минулого століття не мали певної територіальної влади в промислово розвинених країнах із величезним сучасним воєнним потенціалом на зразок Німеччини або ж не могли видобути цю владу з майже невичерпного потенціалу величезної країни, як це трапилося в Росії 1917 року. Націонал-соціалізм і більшовизм із їхньою територіальною, економічною та військовою силовою базою являли собою глобальну гегемоністську загрозу і неминуче мали або зазнати поразки у Другій світовій війні (Німеччина) або ж виснажитися за кілька десятиліть протистояння (Росія) — у Другій світовій і холодній війні, відповідно. Обидві війни були війнами за одноосібне панування над світом, і в обох великих війнах важливим стратегічним партнером виступали Сполучені Штати, яким судилося врешті-решт успішно перекреслити гегемоністські амбіції нацистської Німеччини та совєтської Росії. Зрештою, це ще одне, що, попри інші глибокі відмінності, пов'язує між собою тоталітарні виклики сучасності й минувшини.

З огляду на війну, яку їм довелося вести між собою, націонал-соціалізм і совєтський комунізм опинялися в центрі чільних політичних конфліктів, які неминуче загрожували міжнародній державній системі й водночас мали дати їй лад. У плані націонал-соціалізму це був ще й здебільшого чільний європейський конфлікт, який призвів до Другої світової війни, а відтак у ході цієї війни, починаючи з 1941 року, переріс у конфлікт глобальний. Кінець Другої світової війни 1945 року означав не тільки розгром нацистської Німеччини, а й поділ Європи та світу між найбільшими державами-переможницями — США і Совєтським Союзом. Щодо цього поділу державної системи союзники домовилися в Ялті, і Ялтинська система за кілька років привела до цілковитого розгрому фашистської Німеччини та холодної війни, що її вже було не відвернути через загрозу атомного знищення з обох боків.

Конфлікт із Совєтським Союзом було розв'язано вже не в гарячій війні, — за п'ять десятиліть холодного протиборства й гонки озброєнь він урешті-решт скінчився виснаженням і зрештою зникненням Совєтського Союзу. Впродовж півстоліття цей чільний всесвітній конфлікт визначав увесь світовий порядок. З нинішньою міжнародною системою, проте, нам навряд чи йдеться про новий чільний конфлікт, адже для нього просто бракує супротивників. У плані стратегічного потенціалу і симетричної військової могутності (держава проти держави) Сполучені Штати стоять зосібна, виступаючи єдиною унікальною світовою державою, — це роль, на яку не претендує жодна інша держава або можливе об'єднання держав. Джихад-тероризм далекий від наміру розхитати цю владу. По-справжньому важливим питанням стане те, якою буде ціна загальної політичної, економічної та культурної перемоги над ним і довгострокового втягнення США (а також Європи) у бойові дії на Близькому Сході й чи не призведуть, бува, ці витрати у перспективі до проблеми сприйняття більшістю американців і європейців. Визначальною складовою відповіді на це питання цілком очевидно стане проникливість і сміливість стратегічних рішень Заходу.

З іншого боку, для майбутнього міжнародного порядку і миру в XXI столітті вирішальне значення матиме те, як глибоко, як міцно цей новий тоталітаризм укоріниться в ісламському світі і яким духовним і політичним впливом на окремих його поборників і організацій він вирізнятиметься. Коли Заходові, а насамперед мусульманським державам і суспільствам, вдасться приборкати й ізолювати цей тоталітарний виклик, то 11 вересня не матиме жодних довгострокових ризиків для регіонального та міжнародного порядку. Утім, якщо спроба ізоляції, а також швидкого усунення цієї небезпеки та її глибокого коріння лусне як обруч на діжці, то джихад-тоталітаризм може перерости у постійну терористичну загрозу для миру в тому чи іншому регіоні, а разом з тим і у всьому світі, навіть якщо він і дасть початок новому глобальному чільному конфліктові в класичному розумінні.

Втім, як розвиватиметься цей конфлікт, повною мірою залежатиме від того, якою буде стратегія Заходу в боротьбі з новим тоталітаризмом. Наслідком недалекоглядної і неясної стратегії стала б мимовільна ескалація конфлікту, отже розширення бази підтримки цього нового тоталітаризму в мусульманському світі. А це, своєю чергою, підвищуватиме відновну здатність терористичних мереж і в такий спосіб, імовірно, істотно затягуватиме протистояння. Основне питання полягає не тільки в тому, чи пощастить знищити цей тероризм силами армії і поліції, але ще й у тому, чи насправді вдасться позбавити живлення його соціально-культурне коріння завдяки позитивним альтернативам. Знову ж, це політичне завдання вкрай складне і щоб вирішити його, потрібно чимало часу, а отже його можна порівняти з пошуками позитивної відповіді на системне запитання під час холодної війни.

Наразі силу і тривкість нового тероризму можна оцінити хіба на око. Через це треба виходити з двох майбутніх сценаріїв: оптимістичного й песимістичного. В основі оптимістичного сценарію лежить припущення, що джихад-тероризм ще з кінця дев'яностих років почав підупадати, виразно сягнувши піку в тому ж таки вересні, а отже неминуче піде вниз. Атож, із цього погляду 11 вересня можна вважати спробою зупинити у такий спосіб процес занепаду і дати рухові новий поштовх. Цю тезу обстоює головним чином Жиль Кепель у своїй «Чорній книзі джихаду»: за його словами, лишається чекати, «чи допоможе катастрофа, яка спіткала Америку 11 вересня 2001 року, як гадали її призвідники, надати чимраз слабшому рухові ісламізму „другого дихання“ і відвернути захоплення влади»[37].

Пряма атака на Сполучені Штати викликала величезну негативну реакцію, яка за короткий час вибила з-під ніг тоталітарного ісламізму його територіальну базу в Афганістані, суттєво посилила тиск переслідувань на кадрових працівників «Аль-Каїди» по всьому світі і у світлі швидкої воєнної поразки в Афганістані значною мірою послабила його легітимність в арабо-мусульманському світі. Крім того, західні суспільства істотно вдосконалили апарат служби безпеки й поліції, і багато режимів в арабо-мусульманському світі самохіть чи під тиском США — звісно, і в тому, і в іншому разі з метою самозбереження, — співпрацюють із міжнародною коаліцією, борючись із тероризмом.

Оптимістичний сценарій майбутнього аж ніяк не розраховує на швидкий кінець тероризму, проте вже з часу 11 вересня з'ясувалося, що, попри велику кількість безневинних жертв, сил терористів вистачало хіба щоб наскочити на так звані «м'які» цілі на околицях. Тож, хай певний час терор і лишатиметься викликом, та йому вже не дано зміцніти, тому в середньостроковій перспективі завдяки агресивній політиці сили його загрозу можна принаймні суттєво стримати, якщо не цілком перемогти. За цим оптимістичним сценарієм уже сьогодні можна виключити досягнення його тоталітарних і злочинних стратегічних цілей, бо з цього погляду джихад-тероризм навряд чи здатен на щось більше, аніж викликати тяжкі, проте далеко не безмежні жертви поміж цивільного населення.

Інша думка лежить в основі песимістичного сценарію, й наслідки війни США та їхніх союзників проти Іраку та тривала окупація країни можуть зробити свій внесок у розвиток цього сценарію. На першому місці тут стоїть небезпека, що в недалекому майбутньому новому тероризмові справді вдасться зворохобити район Перської затоки та Саудівської Аравії, до того ж, за активної допомоги Заходу. Бо війна в Іраку та її наслідки крок за кроком усувають чільне протистояння радикальних моджахедів на регіональному рівні, вимітаючи, як мітлою, віджилі націоналістичні диктатури й авторитарні режими. До всього, стратегія демократизації, як і реальність присутності американських та західних солдатів, що сприймається як «іноземне панування», викликають мусульманізаційний шок [Islamisierungsschock] в арабському й мусульманському світі. Тим-то вільні вибори, — взяти, приміром, Алжир, або зміцнення «ХАМАСу» на палестинських територіях, — цілком можуть стати інструментом мусульманізації.

До того ж, через війну в Іраку і західну військову присутність у Межиріччі арабський націоналізм та ісламізм загрожують злитися в одне, подібно до того, як мусульманізувався спротив ізраїльській окупації палестинських територій. Оскільки США та їхні західні союзники в Іраку змушені були вплутатись у безперспективну в військовому і політичному плані партизанську війну, вона сама собою викличе радикалізацію в мусульмансько-арабському світі, збиватиме з пантелику помірковані уряди в регіоні й заганятиме Захід у глухий кут між війною високих технологій і тероризмом смертників. Така безвихідна ситуація вже сьогодні характеризує стосунки Ізраїлю й Палестини, хіба з однією вагомою різницею: Ізраїль беззастережно бореться за своє існування. Натомість у США є варіант повернення, і якщо колись у недалекому майбутньому вони врешті-решт під тиском постійних втрат наважаться відступити (націоналісти і моджахеди вважатимуть це перемогою над Сполученими Штатами і Заходом загалом), це матиме найсерйозніші негативні наслідки для стабільності в регіоні. Водночас це, певна річ, істотно зашкодить інтересам безпеки Заходу, а надто Європи як прямого сусіда в регіоні. Тим-то у Європі, на відміну від США та інших неєвропейських союзників, ідея відступу сприймається з величезними застереженнями.

Не варто недооцінювати і можливі наслідки для світової економіки. Складним завданням у середньостроковій перспективі залишається саме стабільність усього регіону. У Межиріччі, Перській затоці та на Аравійському півострові розташована значна частина нафтових родовищ і запасів нафти в світі, й дестабілізація регіону матиме значні економічні наслідки для всієї світової економіки. Втім, навіть непрямі наслідки подій 11 вересня можуть завдати серйозної шкоди світовій економіці. Якщо в майбутньому відкритим суспільствам Заходу, насамперед Сполученим Штатам, доведеться захищатися від загроз із боку зброї масового знищення, можливо, навіть значно небезпечніших, це може спершу і насамперед вплинути на відкритість вказаних країн, а отже суттєво зменшити вільний обмін товарами. Постійний військовий стан істотно змінюватиме відкритий характер західного ліберального суспільства, аж до тривалих зрушень у внутрішньополітичному спектрі. Волтер Аакер уже з огляду на успіхи у боротьбі з тероризмом говорить про «облудну перемогу»[38].

Хай тероризм і не здатен похитнути стратегічну міць західних суспільств або навіть Сполучених Штатів, проте, вдаючись до мегазамаху, він може в корені поставити під сумнів їхню відкритість та ліберальність і натомість породити «суспільство безпеки»[39]. «Внутрішнє озброєння» спричинятиметься не тільки до серйозних наслідків у внутрішній політиці західних суспільств. Радше таке розчленування відкритих суспільств Заходу — наслідок тиску тероризму, — не зупиниться перед необхідними обмеженнями, накладеними на обмін товарів, послуг, інформації і людей. Розвиток подій неминуче зумовить значні обмеження світової торгівлі, а отже призведе до значних втрат у процесі росту, як це можна було зауважити, починаючи з 11 вересня, на прикладі глибокої кризи міжнародного повітряного сполучення. Втім, швидке зростання світової торгівлі — лише одна з ключових передумов зростання добробуту в останні десятиліття в західному світі. Тим-то годі уявити, які наслідки насправді може мати пов'язане з безпекою тривале обмеження вільної світової торгівлі.

Так чи приблизно так звучать дві основні моделі можливих сценаріїв майбутнього, і прийдешня політична та економічна реальність, імовірно, розігруватиметься десь посередині, й це не в останню чергу залежить від політичних рішень великих міжнародних гравців і від того, чи вдасться вищеозначеним суспільствам за допомогою міжнародного співтовариства поєднати демократію і арабо-мусульманські країни, ринкове сьогодення й сучасний іслам задля успішного розвитку, щоб можна було зняти тривалу блокаду модернізації в цих суспільствах і не сприймати цей хід як зовнішній примус, іноземне панування та культурний імперіалізм, надто — як новий хрестовий похід. Це, безумовно, передбачає і вирішення регіонального конфлікту на Близькому Сході між Ізраїлем та його арабськими сусідами в бік самостійного врегулювання миру.

Близькосхідний конфлікт аж ніяк не являє собою джерело всього зла в цьому регіоні. Цілком навпаки, з моменту створення Ізраїлю чимало правителів і режимів у арабському світі згадували і згадують про нього, щоб вправно відволікти увагу від власних серйозних недоліків та прорахунків. Ізраїль так само, певна річ, не бере на себе провину за значні проблеми з модернізацією у мусульманських країнах арабського світу[40]. Проте для майбутнього врегулювання миру на Близькому Сході усунення конфлікту між Ізраїлем, Палестиною та арабськими державами має неабияке значення, бо що далі він триватиме, то довше зберігатиметься нестабільність у регіоні. Мирне врегулювання конфлікту на Близькому Сході має прислужитися як інтересам Ізраїлю, що прагне життя, вільного від страху, та його твердій упевненості у майбутньому єврейської держави, так і законним інтересам палестинців, які обстоюють існування незалежної демократичної держави в кордонах 1967 року.

Якщо за допомогою тривалих і заснованих на співпраці міжнародних зусиль вдасться досягнути модернізації, а отже встановити стабільний мир на Близькому Сході, то ймовірність значно спокійнішого майбутнього суттєво зросте. Коли ж цього досягнути не вдасться, то наслідки подій 11 вересня вже нізащо не дозволять повернутися до нейтрального статусу. Тоді на передній план найпевніше вийде параметр затяжної, вельми небезпечної кризи і протистояння на Близькому Сході, аж до всіх великих ризиків і небезпек, які тягне за собою такий варіант. Для Європи це стало б украй тяжкою і стабільно небезпечною перспективою, бо з Близьким Сходом вони живуть тин у тин. Отже, саме тут, на всьому близькосхідному поясі кризи, в перші десятиліття цього століття має передусім вирішитися питання європейської безпеки, тому для інтересів Європи цей регіон стоятиме першим у порядку денному її політики безпеки.