Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу

V. Європа, Америка та майбутнє трансатлантизму

Чи може історія чогось навчити? Це старе запитання, на яке ані політика, ані історична наука досі так і не дали переконливої відповіді, в зв'язку з сумнівним політичним виправданням війни в Іраку та її перебігу не так давно зняв американський історик Артур М. Шлезінґер-молодший. Нездатність західних демократій знайти протиотруту Гітлерові в тридцяті роки в поточних дискусіях навколо проблеми війни й миру дається взнаки і донині. Достоту на підставі цього установчого досвіду провальної політики умиротворення Мюнхена 1938 року Шлезінґер вказує на нерозв'язну амбівалентність історичних аналогій. Він посилається на автобіографію Вінстона Черчілля з розділу, присвяченого Мюнхенській угоді: «Тут доцільно описати деякі принципи моралі та поведінки, які в майбутньому могли б стати орієнтацією. Жоден такий випадок не випадає розглядати без врахування контексту». Відтак Шлезінгер описує наслідки, які мало повторення досвіду Мюнхена у п'ятдесяті роки. «За шістнадцять років після Мюнхена, коли президент Ейзенхауер скористався подібністю до тамтешньої ситуації, щоб переконати британців укупі з американцями піддати французам в Індокитаї, Черчілль був вражений. Він відкинув аналогію Ейзенхауера, що, втім, не завадило наступникові Черчілля на посаді прем'єр-міністра за два роки поглянути на Гамаля Абдель Насера і на весь Близький Схід крізь призму 1938 року і втягнути його країну в Суецьку авантюру. Цього разу Ейзенхауер відкинув аналогію з Мюнхеном. Такі випадки ілюструють сумну сталість менталітету, що веде політику у руслі стереотипів та історичних узагальнень, неприпустимо вириваючи минуле з контексту і механічно накидаючи його на майбутнє»[188]. Врешті-решт Шлезінґер доходить перспективного висновку, що кінець кінцем «здаси собі справу з того, що купа помилок, скоєних в ім'я „Мюнхена“, далебі виходить за рамки первісної помилки 1938 року»[189].

Не випадає сприймати буквально цей песимістичний висновок, аби зрештою дійти переконання, що на давнє питання щодо уроків історії не існує узагальнених відповідей. Чи політичне рішення ґрунтується на успішних уроках історії, чи те ж таки рішення зрозуміло уроки історії криво або й навіть зловживає ним в ідеологічному плані з недоброчесною метою, на жаль, завжди з'ясовується заднім числом. Бо всі політичні рішення вмотивовані лише інтересами, отже здебільшого вони вкрай суперечливі. Крім того, історичне пізнання завше озирається назад і ніколи не зазирає вперед. Ефект будь-якого політичного рішення щоразу передбачає відкрите майбутнє [zukunftsoffen] щодо його результату, отже, він ніколи не спирається на знання, а завжди на більш-менш логічні припущення.

Питання про можливість винесення науки з історії нині постало прямо на тлі війни проти Іраку, її хибних аргументів та політичних суперечностей, що їх цей збройний конфлікт викликав на Заході. До прикладу Черчілля, умиротворення та Мюнхена прихильники війни у Межиріччі вдались у суперечці з противниками війни. Ці історичні посилання у світлі подій виявилися помилками. У нинішніх зовнішньополітичних суперечках по обидва боки Атлантики з огляду на брак послідовної стратегічної точки зору Заходу хіба що залюбки звертаються до минулої історії, щоб, приміром, пояснити історично безпрецедентне відрубне місце США як світової держави, витлумачити війну проти джихад-тероризму, майбутній світовий порядок і суперечки навколо причин війни проти Іраку.

За цією спробою узаконення і витлумачення, яка має справу з історичними посиланнями, водночас наражаєшся на глибокі сумніви всіх зацікавлених сторін на Заході перед обличчям нинішньої ситуації і вкрай непевного майбутнього. Щоправда, по обидві боки Атлантики в пошуках нових стратегічних відповідей на виклики XXI століття люди можуть дозволити собі розкіш удавати, наче їм до снаги обійтися без іншої сторони, бо хтось або занадто безсилий, або могутністю перевершує всіх (США). Водночас обидві сторони чудово знають, що в їхніх інтересах не допустити кінця Заходу, інакше, Європа і Америка лише програють.

Сталий трансатлантизм, захищений, демократично влаштований і організований на ринковий лад простір, править за хребет безпеки як для жителів Північної Америки, так і для європейців. Якщо справді спробувати поставити під сумнів це досягнення історії, здобуте численними жертвами, або дозволити йому мало-помалу руйнуватися через байдужість чи неправильну постановку пріоритетів, це було б стратегічною помилкою, ба більше — історичною дурницею. Звісно, ці відносини не покращаться, коли втікати у ритуалізовані виступи і в такий спосіб уникати нагальної потреби цілком принципового перевизначення. Бо без оновлення трансатлантизму, просуваного дійовими особами по обидві сторони Атлантики і спертого на комплексний стратегічний новий консенсус, трансатлантична прірва ростиме, а ерозія поглиблюватиметься. Такий розвиток подій не в інтересах Північної Америки чи Європи, тож цього не треба допускати.

Американці та європейці мають значну схожість, яка ґрунтується на їхній колективній свідомості, але вельми різний історичний досвід. Тим-то їхня реакція на однакові загрози і небезпеки часом істотно, навіть радикально відрізняється. Це може призвести до нерозуміння з обох сторін (аж до відмови) реакцій з іншого боку, отже створює цілий клубок політичної та емоційної незгоди. У випадку з усіма чварами між двома сторонами Атлантики кінець кінцем ідеться, втім, не про гнів, розчарування і нелюбов усередині однієї політично-культурної сім'ї, яка, як і всі сім'ї, врешті-решт, вирізняється тісним зв'язком своїх представників, і це рятує їх від великої шкоди зовні. І ця трансатлантична родина також поділяє занепокоєність і побоювання, що їх з огляду на непевність сучасного політичного світу викликає гнітюча перспектива хаосу. Ось чому іноді підпору шукають там, де досі почуваються у безпеці, а саме в ідеалізованому минулому, в славних моментах історії Заходу і винесеній із неї науці, справжній або гаданій.

Для цих негативних політичних настроїв у західному суспільстві існують насамперед дві об'єктивні причини: радикальний характер зламу 1989 / 90 рр. та історична неодномірність нинішньої ситуації в системі міжнародних відносин. Аналізуючи поточний стан системи держав, безпосередньо наштовхуєшся на виключні характеристики неодномірності. Схоже, з епохального прориву 1989/90 рр. постало дещо цілком нове, унікальне, що виражається у досі небаченій глобальній технологічній та економічній інтеграції, у всесвітній виключній ролі однієї сили без противаги, а також досі незнаній насильницькій асиметрії між державними і недержавними суб'єктами, якщо згадувати лише деякі з нових чинників і перемін. Звісно, з суто кількісного погляду в міжнародній політичній системі і далі переважає тяглість, але саме нові чинники натякають на обґрунтовану підозру, що ми наразі спостерігаємо дуже глибокі зрушення та зміни в міжнародній системі. Ці зміни мають фундаментальний характер і вирізняються радикалізмом, що навряд чи вкладається в голові всім учасникам, — такі вже вони безпрецедентні якраз у всій історії держав. Ніде цей факт не впадає у вічі виразніше, ніж у трансатлантичних відносинах США і Європи.

Коли кинути оком на довгу лінію нинішньої міжнародної системи, що витягнулася на понад три з половиною століття, то можна дуже швидко збагнути, що ця система постала в процесі глобалізації європейської державної системи в XX столітті завдяки двом світовим війнам, деколонізації та закінченню холодної війни. Після 1945 року своєю боротьбою за панування над світом цю глобалізацію надто прискорили дві держави — Сполучені Штати і Совєтський Союз, який програв у цій битві і нині лежить у руїнах. Проте з закінченням біполярної системи, схоже, Сполученим Штатам непросто панувати над світом (і, звісно, важкувато тримати вкупі американську імперію), себто і далі триматися у традиційній системі влади у насильницьких умовах переможця. Радше система як така, схоже, зазнала справжнього краху у своїх основах, і той наразив усіх причетних — насамперед США та Європу — на великі проблеми з орієнтацію.

Сучасна система держав будувалася в основному навколо Європи. Глобальне поширення європейських держав визначило і структурувало світ у сучасну добу. Хоча Сполучені Штати з самого початку провадили експансивну зовнішню політику, осягаючи весь північноамериканський материк, одначе у світову політику вони прийшли значно пізніше, гарантувавши собі роль квазівиняткової держави на північноамериканському континенті. Цей вступ Сполучених Штатів у світову політику проходив, утім, по колії, що її визначила європейська система. Щоб краще зрозуміти поточну проблему США і труднощі сьогодення в американсько-європейських відносинах, незле скористатись образом великої річки, — така вона, європейська система держав, яка дедалі ширше розливається на цілосвітніх просторах.

До вступу Сполучених Штатів у світову політику дійшло, коли країна вступила у цей заданий Європою та її конфліктами потік історії кінця XIX століття, а відтак рішуче стала ногою на європейську землю, втрутившись 1917 року в Першу світову війну. Вони не протиставляли цій системі власну альтернативу, хоча цю претензію, зважаючи на цілком особливий характер свого заснування, раз у раз виказували у своїй зовнішній політиці. Цей потужний потік європейської історії з початку Нового часу визначав розвиток державної системи, і він тримався у межах чітко окреслених структур та інтересів. У XX столітті Сполучені Штати діяли вельми успішно всередині цього потоку європейської історії, дедалі більше визначали її подальший перебіг, але цей європейський потік раптом висох, щойно розпався Совєтський Союз.

«Золоті» дев'яності роки XX століття на Заході на якийсь час заступили весь масштаб цього революційного зламу в системі держави. Втім, сьогодні очевидно, що ця могутня ріка європейсько-світової системи держав розчинилась у болотистій мішанині всесвітньої історії, певною мірою потрапивши у своєрідний Пантанал[190] державної історії, що аж кишить небезпечними зміями, комарами, а також дикою звіриною. Ця багниста місцевість, здається, не має ні кінця, ні краю, а у дедалі густішій імлі непросто уявити, як рухається вода. Тим-то чимраз ясніше вимальовується усвідомлення не лише того, що на зламі 1989-90 рр. не тільки добіг кінця біполярний світовий порядок Ялти, а й того, що ця віха має куди більше значення. З падінням Берлінського муру та розпадом Совєтського Союзу закінчилась історія європейської державної системи завдовжки в триста п'ятдесят років.

Насправді теза про кінець старої європейської системи в період після 1989-90 рр. пояснює багато проблем адаптації в трансатлантичних відносинах. Бо як США, так і Європа реагували, згідно з різною їхньою структурованістю і об'єктивною ситуацією, геть по-різному на цей злам в історії державної системи: Сполучені Штати як суверенна та єдина світова держава з огляду на свою безпрецедентну могутність знову опинилися в об'єктивно односторонньому становищі, натомість європейці втягнулись у транснаціональне перетворення, що на новий лад визначало їхній суверенітет і матеріалізувалось у вигляді Європейського Союзу. Тепер, однак, стає дедалі очевиднішим, що це означало й означає, — США, попри їхню неперевершену могутність, досі діяли по суті в руслі норм, а отже в рамках логіки європейської системи держав. Хай у період з 1945 по 1989 роки вони й обіймали спадщину європейської системи держав, але сама успадкована система як така по суті незмінно існувала й надалі.

Справжня революція в державній системі почалася тільки з розпадом Совєтського Союзу, бо внаслідок цього гегемонія глобальної біполярності поступилася місцем односторонньому централізмові Такої ситуації в минулій історії міжнародної системи ще зроду-віку не було. Якщо дотримуватися лише об'єктивної логіки революції наявної системи держав, то лише зараз перед Сполученими Штатами постане завдання розробити і втілити в життя проект нової глобальної системи, що мав би спиратися саме на цей глобальний централізм однієї влади.

Звісно, це стосується тільки об'єктивної ситуації в міжнародній системі. У попередньому розділі ми вже говорили про нездалість американської імперії, і, певна річ, усі аргументи, наведені там, придадуться і тут. Проблеми глобального одностороннього централізму були б завеликими, його легітимність — занадто низькою, а суб'єктивна структурованість більшості американського народу, а також його традицій та принципів навряд чи гарантувала б успіх такому закладові. Тим-то об'єктивна необхідність і суб'єктивна неможливість являють собою практично нерозв'язну суперечність у поточному стратегічному становищі єдиної наддержави США, і це має серйозні наслідки, обертаючись порядком або безладом у світовій системі держав. Звичайно, опис суперечності — це аж ніяк не відповідь на актуальне питання щодо нового світового порядку, що її можуть дати тільки США як єдина світова держава, а якщо не дадуть, Америка залишиться з сучасною непослідовністю в реальності системи держав, що суттєво збільшить і небезпечно зарядить потенціал конфліктів, кризи і нестабільність.

Тричі в XX столітті Сполучені Штати відповідали на загрозу державній системі великим, з інституційного, політичного, економічного й нормативного погляду виваженим проектом порядку («Велика Стратегія»), двічі з них цілком успішно. Президент Вудро Вільсон створив Лігу Націй у відповідь на загрозу європейській системі держав, якою була Перша світова війна; Франклін Д. Рузвельт заснував систему Організації Об'єднаних Націй у відповідь на війну за світове панування, що її розв'язали нацистська Німеччина та імперська Японія, і яка дістала назву Другої світової війни, а Президент Гаррі С. Трумен і його державний секретар Джордж Маршалл розробили на початку холодної війни проти совєтської загрози Західній Європі та іншим регіонам військово-політичну коаліційну структуру, в центрі якої стояли НАТО і план Маршалла. Можливо, наразі США як провідній державі світу потрібне навіть більше зусиль, щоб дати відповідь на новий тоталітаризм і глобалізацію, якщо треба успішно відбити стратегічну загрозу їхній безпеці.

З огляду на масштаб завдання створити новий світовий порядок можна справедливо зняти питання, чи одна держава, хай вона і має безпрецедентну повноту влади Сполучених Штатів, зможе це зробити сама, інакше кажучи, чи вистачить ресурсів її влади і легітимності для вирішення цієї проблеми. Щодо цього є серйозні сумніви, бо саме тут висихання потоку європейської історії впадає у вічі в негативному плані. Росія, Китай, Індія, Японія, Бразилія — всі ці та багато інших держав у процесі розробки нового порядку стануть важливими, можливо, навіть головними дійовими особами, або ж, у крайньому разі, супротивниками, але тільки Європи — і це означає, що єдиній і цим сильній Європі з її інстинктом та глибшим відчуттям історії й тісними зв'язками цінностей та інтересів по інший бік Атлантики — дано відігравати роль справжнього партнера. Тож, Заходові кинуто виклик, а за призвідців правлять Сполучені Штати Америки.

Чи йдеться, втім, у випадку з односторонньою позицією Сполучених Штатів урешті-решт про якусь «примху» історії? Саме становище, так говорить поширена теза, якраз нетипове, не властиве системі, й перебіг подальшої історії знову внесе до нього якісь корективи. Щонайпізніше до середини століття знову дійде до балансу сил між КНР і США, можливо, навіть з іншими світовими державами. Все це може стати реальністю, проте, з іншого боку, важливі чинники говорять за те, що за поточних подій у системі держав ідеться не про випадкову інтермедію. Бо не тільки США, але і європейці перебувають в унікальній історичній ситуації, і, можливо, навіть Європи з її не менш безпрецедентним об'єднанням суверенних національних держав у ЄС це стосується значно більше.

Європейський союз за останнє десятиліття докорінно змінився. Це стало результатом як його власних рішень, так і нових викликів. Європа п'ятнадцяти держав, якою вона була 1 травня 2004 року, перетворилася на Європу двадцяти п'яти держав-членів. Тим-то Європа чітко подолала поділ континенту, який зберігався впродовж п'яти десятиліть, коли існував конфлікт «Схід-Захід». Водночас був створений внутрішній ринок, у якому задіяно понад 450 мільйонів чоловік. Єдина валюта, євро, єдиний ринок з вільним пересуванням людей, товарів, фінансових і побутових послуг, ліквідація внутрішніх кордонів, громадянства, а також спільна, принаймні дедалі краще й оперативніше узгоджувана зовнішня політика й політика у сфері безпеки, і, нарешті, європейський проект Конституції з основними правами і демократично узаконеними європейськими інституціями — всі ці помітні зміни ЄС пройшов за кілька років. Сьогодні легко дістатися з Відня до Лісабона на авто, причому жодного разу не доводиться показувати на кордоні свій паспорт, ба більше — можна розраховуватись одними грошима. А ще за десять років або й раніше це саме стосуватиметься і мандрівки з Естонії до Португалії. Хто вивчав історію Європи, той знає, яку революцію в європейській системі держав символізували ці зміни в повсякденному житті Старого світу на світанні XXI століття, і це при тому, що лише шість десятиліть тому відгриміла Друга світова війна, більша частина Європи перетворилася на згарище і звелася нінащо.

Найважливішу зміну, втім, приніс останній раунд розширення ЄС 1 травня 2004 року. Бо у світлі цього кроку через колишню залізну завісу Європейський Союз, який досі з огляду на реальність «холодної війни» і, як наслідок, розколу Європи, де-факто, являв собою лише (Західно-) Європейський Союз, насправді став (Загально-) Європейським союзом. Дуже швидко з'ясувалося, що це на перший погляд тільки кількісне розширення союзу від 15 на ще десять нових держав-членів неминуче матиме вельми далекосяжні якісні наслідки, бо через цей значний виток розширення ЄС виразно зросла його стратегічна відповідальність, і це гарантувало процесу європейської інтеграції цілком новий вимір.

На перших порах здавалося, що Союз є лишень економічним співтовариством, але позначається це тільки на його зовнішній формі. Його мета лежала тоді у сфері політики, — йшлося про запровадження нового організаційного принципу серед його членів — принципу інтеграції. Суверенітет держав-членів слід було принаймні почасти звести докупи, і ці інтегровані частини колишнього національно-державного суверенітету випадало надалі переводити в життя за допомогою колективних інституцій разом, згідно з договірними правилами. Початок поклала гірничодобувна промисловість, услід їй ступили спільний ринок і ринок сільськогосподарської продукції. Інтеграція економічних інтересів з першої хвилини служить вагомій політичній меті, а саме постійному збереженню миру між державами-членами, а значить, перш за все, між двома старими заклятими ворогами, Німеччиною та Францією.

З нинішньої точки зору мало не як іронія історії сприймається те, що за ідеєю європейської інтеграції стоїть не що інше, як візія Сполучених Штатів Європи, а отже від самого початку американська візія транснаціоналізму, що перетворилася на переконливу реальність понад двісті років тому на північноамериканському континенті завдяки створенню й розширенню США. І, ніби побільшуючи цю іронію, знайшлося тільки два великих французьких державних діячі, які мали мужність, силу і прозірливість, аби після руїни доби європейського націоналізму і майже успішного саморуйнування Європи у двох світових війнах, після нищівної поразки Гітлерового Великонімецького Райху і з огляду на загрозу з боку великої Російської імперії Сталіна конкретно взятися за цю візію Сполучених Штатів Європи.

Хто дошукується часів вічного, нормативно-філософського та водночас насильницько-пророчого обґрунтування для оновлюваного Заходу в XXI столітті, той знайде їх якраз тут. ЄС і США як два наріжних камені трансатлантичних відносин спираються не лише на ті ж цінності і норми західної християнської просвіти, проте у вищеозначеній відповіді на політичну кризу сучасності тримаються тієї самої візії, — транснаціональної інтеграції суверенітету. Неодночасність цих обох політико-культурних процесів, однак, у трансатлантичній сучасності призводить, укупі з відмінностями історичного досвіду та виразним насильницьким перепадом, до політичних проблем і відхилень, що зринули на поверхню не тільки в іракській кризі. Тим не менш, саме ця криза, перш за все, виявила цілком трансатлантичні розбіжності.

Втім, дотримування однієї візії не конче означає перехід до реально існуючих культурних, соціальних та історичних відмінностей, які існують між Європою і США. Сполучені Штати були засновані на далекому континентальному острові мало не на історичній пустці понад двісті років тому, складалися з тринадцяти штатів, населення яких становило 2,5 мільйона європейських переселенців[191]. Натомість у Європі історії вдосталь, вона має горді й давні національні держави, вражає ще поважнішим і старішим розмаїттям мов і культур і нині нараховує 450 млн. осіб. В умовах XXI століття на теренах Старого світу має місце складніший і тяжчий процес інтеграції. А проте, попри ці суттєві відмінності, США і ЄС в принципі поділяють одну й ту саму візію. Ця обставина ще чимало заважить у майбутньому.

Є й інші важливі відмінності з далекосяжними наслідками між європейським і американським баченням об'єднання. Заснування Сполучених Штатів Америки насправді мало характер відтоку тодішнього європейського світу, тож насамперед являло собою поділ, акт ізоляції. Молоді Сполучені Штати показали спину тодішньому європейському світові і звернули очі у бік відкритих меж свого Заходу, що, здавалося, не мав ні кінця, ні краю. Натомість важчий процес об'єднання Європи є повного протилежністю ізоляціоністського акту, радше спробою подолати у довготривалій перспективі націоналістичну лихоманку і цим повернутися у вигляді дійової особи на світову арену в цілком нових умовах. Окрім того, цей процес інтеграції відбувається майже у всіх суверенних державах на європейському континенті в добу глобалізації, яка ставить за виклик появу нових національних масштабів не тільки в Європі, але і в багатьох інших регіонах світу. Для країн і регіонів потойбіч європейського континенту, отже, політичний сигнал Європи звучить інакше, ніж той, що його подав процес формування Сполучених Штатів, — це не відмова, а можливий зразок. При цьому зразковий характер об'єднання Європи увиразнює та обставина, що Європа для неєвропейського світу була і є par excellence («здебільшого») континентом суверенітету. Тут було винайдено сучасну державу, тут вона доскочила свого вершка і впала у найглибшу прірву, і на цьому континенті як ніде вирував націоналізм. Якщо, таким чином, Європа сьогодні готується втілити комплексну транснаціональну візію у цілком нову політичну, економічну та соціальну дійсність, то цей процес в умовах глобалізації XXI століття заважить куди більше, ніж це мало місце у процесі інтеграції північноамериканського континенту понад 200 років тому.

Втім, хто знає повсякденне життя Європи, хто усвідомлює, як важко долати труднощі з балансом інтересів у Старому Світі за допомогою, здавалося б, ненаситної і вкрай дріб'язкової з погляду усіляких норм євробюрократії, хто бачить страшну млявість процесу прийняття рішень у Брюсселі і водночас зауважує, з якою нехіттю населення держав-членів пристає на рішення європейських інститутів, той може справедливо запитати, чи політичний союз з огляду на силу спротиву і вагу національної норовливості й розмаїття спадкових культур, мов і традицій може колись стати реальністю. Проте коли компенсувати це негативне сальдо дивовижними досягненнями і прогресом Євросоюзу з моменту його створення — міцним миром, безпекою, свободою, верховенством закону, демократією, терпимістю, захистом меншин, подолання кордонів, досі небаченим економічним процвітанням, науково-технічним прогресом, соціальним забезпеченням, охороною навколишнього середовища та дедалі більшим впливом Європейського союзу з погляду зовнішньої політики, — то, вочевидь, позитив переважить.

Європейський союз був і є історичним проектом, створеним з метою остаточного подолання європейських воєн. При цьому інтеграційна Європа подолала вже три етапи: починаючи з бізнес-спільноти, через об'єднання держав до реального об'єднання європейських держав. У першій статті Європейського конституційного договору записано: «(1) Виконуючи волю громадян і держав Європи будувати спільне майбутнє, ця Конституція засновує Європейський Союз, який передає державам-членам повноваження для досягнення їхніх спільних цілей. Йдеться про Союз європейських держав, які зберігають власну національну індивідуальність, тісно координують свою політику на європейському рівні і керують на федеративних засадах певними сферами загальної компетенції. (2) Союз відкритий для всіх європейських держав, які поважають однакові цінності й зобов'язуються спільними зусиллями сприяти їхній реалізації»[192].

Союз заснований, отже, не на гегемонії однієї держави або купки великих держав над усіма іншими, — він спирається на компроміс як принцип «рівності держав-членів перед Конституцією»[193], байдуже, велика це держава чи мала, багата чи бідна, давно увійшла вона до ЄС чи недавно. Це стосується і рівності громадян Союзу перед Конституцією. Утім, цей принцип не усуває наявні і надалі реальні відмінності між державами-членами. Бо, як це не дивно, цей-таки принцип рівності європейської конституції базується на елементі нерівності, запровадженому спеціально, щоб завдяки певній пропорційній нерівності за рахунок великих держав-членів у Європейському Парламенті й Раді назагал уможливити реалізацію принципу рівності в рамках ЄС. Ця нерівність діє і у випадку з підрахунком голосів громадян ЄС на виборах до Європейського парламенту, позаяк при виділенні певної квоти місць для тієї чи іншої країни представників малих і найменших з них у парламенті було б обмаль. Утім, без цієї добровільної відмови великих держав-членів від формальної рівності, справедливе представництво всіх європейських просторів, які простягаються від Німеччини до Мальти, від Франції до Кіпру і від Польщі до Естонії, було б неможливим.

І в цьому можна так само розгледіти безпрецедентно новий у попередній історії Європейського союзу характер, бо показний принцип рівності в ЄС стане можливим лише завдяки конструктивній диспропорційності між державами-членами, а також між громадянами ЄС. Іншими словами, більші держави-члени та їхнє населення свідомо пристають на ослаблення на користь малих держав і населення. У цьому й полягає справжній секрет успіху європейської інтеграції. Більше того, тут прозирає основа фундаментального зламу в розвитку європейської системи держав, що його означає європейський інтеграційний процес. Європейський союз спершу задумувався як антигегемоніальний проект. Тому в процесі європейської інтеграції він розвинув дещо протилежне гегемонії панування, а саме механізм внутрішнього збалансування влади, який сприяє малим державам, а отже, вирівнює різницю в насильницькій вазі щодо великих держав-членів. Цьому відповідає і нова процедура голосування в конституції ЄС[194].

Як згадувалося вище, суть ідеї європейської інтеграції з першої миті лежала у сфері політики, — йдеться про загальний суверенітет усіх європейських країн у Європейському Союзі. Якщо Союз відмовиться від цієї претензії, як і від свого географічного розширення і характеру повністю або частково, то цим поставить себе під сумнів. Як просто великий внутрішній ринок, який у політичному плані базується на політиці міжурядових скоординованих національних урядів і без політичної інтеграції сильних європейських інститутів, Союз не матиме майбутнього. Його буде денатуровано до чогось на кшталт ЄАВТ (Європейська зона вільної торгівлі), хіба що вищого порядку, отже над його станом нависне загроза. В такому уявленні полягає велика помилка євроскептиків. Це справедливо і щодо всіх міркувань про Європу à la carte, себто ідею, що окремі держави-члени можуть обирати, на якому рівні вони долучаються до інтеграції, а на якому — ні. Як наслідок, це звелося б до краху Європи в різних групах, які знову взялися б за старі внутрішні чвари в європейській системі в різних умовах і з великими втратами на тертя. Іракська криза і внутрішньоєвропейський розкол як її результат змушують більш ніж реально припускати ефект таких можливих втрат на тертя, а отже, ослаблення ЄС.

З іншого боку, Європейський Союз у недалекому майбутньому не набере характеру федеральної держави, бо це не відповідає ані волі більшості держав-членів та їхнього населення, ані історичним і культурним реаліям європейського населення. «Європа з погляду її історії, безумовно, залишиться, попри всі пристайності, насамперед Європою націй. Тисячу п'ятсот років історії та своєрідність різних народів і мов не стерти якимось адміністративним актом „згори“ або „зовні“, та, певно, так воно і не мусить бути»[195]. Ця мрія європейської федеративної держави знову ж таки є помилкою інтеграціоністів, бо якщо брати розвинену структуру держав та їхні культурно-історичні відмінності, глибшу політичну інтеграцію у політичній реальності Європи проводити не випадає. Тільки коли процес об'єднання Європи враховує ці традиції і прищеплює їх у процесі європейської інтеграції, він і може успішно посуватися далі. Широке визнання масштабу цього процесу — це необхідна передумова його глибини, а не навпаки. Достоту це завдання виконав Конвент у Європейському конституційному договорі, і в цьому його велике історичне досягнення.

Історичний розвиток, певно, і далі просуватиме політичну інтеграцію Європи, і цей прогноз включає в себе спорадичні, можливо, навіть дуже серйозні інтеграційні кризи, що їх може викликати невдача з затвердженням конституційного договору. Бо історія, а отже, конструктивний тиск глобальних і регіональних проблем та політико-економічного розвитку, допевнятиметься від ЄС такої інтеграції, яка піде на користь і Євросоюзу, і державам-членам. Упертість, політичний опір окремих держав та інерція їхньої історичної й культурної тотожності щонайпізніше завдяки Конституційному договору остаточно спричинилися до політичної форми інтеграції, заснованої на паралельному конституційному устрої європейських інститутів та самосвідомості держав-членів. Навіть склад Конституційного конвенту відповідав цьому устроєві, бо вперше основну європейську угоду було укладено представниками національних парламентів і національних урядів, а також чиновниками Європейського парламенту та Європейської комісії. Цей інституційний чотирикутник ЄС якраз укладається в паралельний конституційний устрій, який так само відображено в договорі. Тим-то не дивно, що Європейський конституційний договір — нарівні з визначеними Хартією фундаментальних прав індивідуальними правами громадян — намагається, по суті, виважити відносини Союзу і держав-членів, адже це головне завдання конституційного права.

Ось чому європейська реальність ще довго визначатиметься паралельними тотожностями — національною та європейською. Ця форма європейського конституційного паралелізму відбиває реалії європейської інтеграції, яка базується на об'єднанні національних суверенітетів за умови подальшого існування сильних держав-членів як упевнених у собі дійових осіб у конституційній структурі ЄС: Європа і держава-член, європейське та національне громадянство, європейські й національні інституції, європейські та національні демократії. З цього погляду можна сказати, що Європейський союз наглядає за тим, як народжується дещо цілком нове в історичному плані, — спілка sui generis, якої досі не існувало в історії держав. Якщо порівняти європейський конституційний лад із конституційною реальністю Сполучених Штатів, то впадає у вічі, що з часом ЄС невпинно добиратиме федералізму й децентралізації, вирізняючись цим від Сполучених Штатів у їх нинішньому і колишньому стані.

Навіть якщо одної красної днини голову Європейської Комісії та президента Ради Європи об'єднати в одній особі, чого не виключає Європейський конституційний договір, то такий європейський президент, утім, з інституційного погляду буде значно слабшим за президента Сполучених Штатів, адже своєю впливовістю роль держав-членів у ЄС переважуватиме роль американських штатів. США — це справжня федеральна держава, натомість ЄС зі своєю конституцією поступається федеральній державі і водночас вона буде чимось більшим, аніж союз держав — якраз sui generis.

Політична й економічна організація країн ЄС і досвід європейської інтеграції в життєву реальність європейців з політичного погляду привели до появи європейської ідентичності, що доповнюється тією чи тією національною ідентичністю. Ця європейська ідентичність, щоправда, постала не тільки на основі прагматичного повсякденного досвіду і реальності європейських інституцій, однак вона, своєю чергою, базується на тому відмінному в історичному плані досвіді, що аж до сьогоднішнього дня визначав ставлення окремих країн до Європи. Можна виділити при цьому грубо чотири традиційні лінії, з яких складається сучасний ЄС. Їхнє переплетення, нарівні з основними європейськими цінностями[196] і спільними інтересами, становить європейську ідентичність і також істотною мірою визначає структуру конституційного компромісу у Європейському конвенті. Шість членів-засновників (Франція, Німеччина, Італія та країни Бенілюксу) правлять за першу лінію традиції. Ці держави постраждали від катастрофи європейської державної системи, й насамперед від двох світових воєн у XX столітті. Ось чому ці країни протягом століть поклали назавжди лишити в минулому фатальну запеклу німецько-французьку ворожнечу і поля битв затяжної війни за панування над Європою. Тим-то їх можна з певними застереженнями назвати «войовничими європейцями» [«Schlachtfeldeuropäer»]. Вони лорд-печатники ідеї об'єднання Європи і гаранти європейського прогресу інтеграції. Вони почали з Європейської спільноти з вугілля та сталі, вони створили Європейське Економічне Співтовариство, і посували вперед процес інтеграції з метою досягнення сталого франко-німецького балансу. Європейська інтеграція була і є в очах членів-засновників ЄС однією річчю, а саме гарантією тривалого миру в (Західній) Європі. Донині ці держави виконують роль двигуна європейської інтеграції, що, втім, аж ніяк не виключає інших держав-членів. Ці засновники не тільки присутні на всіх рівнях інтеграції ЄС, аж до сьогоднішнього дня здебільшого саме вони виступають і реалізують нові ініціативи.

Друга лінія традиції ґрунтується на цілком відмінному історичному досвіді Великої Британії та скандинавських країн. З огляду на своє геополітичне становище вони мали куди щасливіше минуле, ніж питомі материкові європейці, або, як, скажімо, Сполучене Королівство, у світлі своєї славної історії інакше орієнтовані з геополітичного і культурного погляду. Всі ці країни називають старі й успішні демократії своїми, вони і без членства в ЄС вирізнялися високим економічним, соціальним та науково-технічним рівнем розвитку, тож зі вступом до ЄС перетворилися радше на жертводавців [Nettozahler]. Для тих держав-членів вступ в ЄС був, переважно, питанням прагматичного раціоналізму, отже, ця група називається «розумними європейцями» [«Vernunfteuropäer»]. На сьогоднішній день євроскептицизм зі зрозумілих причин тримається значною мірою на цих країнах, бо з урахуванням історії національного успіху цих держав-членів і для більшості їхнього населення членство в ЄС було і є річчю вельми абстрактною, отже, люди, як правило, пов'язують з ним хіба що великі труднощі. У цих державах-членах будь-який подальший прогрес інтеграції Союзу (і, як наслідок, подальша відмова від суверенітету) занадто часто сприймається як непотрібна, згубна для демократії і тому негативна втрата національного суверенітету на користь брюссельської бюрократії з сумнівним демократичним мандатом. Лише Фінляндія вирізняється на тлі інших через її нестійку геополітичну ситуацію і вельми неоднозначну історію своєї національної незалежності. Отож не дивно, що Фінляндія — єдина зі скандинавських країн, яка бере участь на всіх рівнях інтеграції ЄС, аж до валютного союзу.

Третя лінія формується в країнах Середземномор'я, шлях яких до європейської інтеграції був позначений економічною відсталістю, фашизмом, громадянською війною і військовою диктатурою. Ці країни асоціюють із ЄС демократичну стабільність, економічний розвиток і соціальний прогрес, тобто успішну модернізацію держави, економіки і суспільства. Досвід звільнення викликав у цих держав-членів глибоку емоційну прихильність до процесу європейської інтеграції та ЄС, отож цю групу можна назвати «вільними європейцями» [«Freiheitseuropäer»].

Четверта і врешті остання лінія традиції наразі накреслюється у світлі приєднання до ЄС країн Центральної та Східної Європи. Вона розвивається з досвіду цих нових держав-членів, які десятиліттями потерпали від примусової совєтизації, холодної війни і розколу Європи. Детальніше описувати цю лінію традиції в рамках ЄС поки зарано, бо вона ще має викристалізуватись у буднях європейського життя. Тим не менше, вже зараз можна визнати, що досвід інших середземноморських країн, імовірно, повторюватиметься в поєднанні з сильним — його зумовлюють досі сприймане як небезпечне геополітичне становище, і досвід примусової совєтизації — трансатлантизмом. Імовірно, в майбутньому вималюється різниця між групами «вільних європейців» з півдня та сходу Європи.

Схема цих чотирьох ліній здатна, само собою, дати тільки загальний зріз, адже не всі держави-члени підпадають під неї. Тим не менше, завдяки цій моделі насправді легко аналізувати нині наявні проблеми і труднощі ЄС та його конституційного процесу, а також інші ризики та можливості європейської інтеграції. Можна шкодувати за цим чи це схвалювати, проте реальність ЄС розгортатиметься тільки в рамках цих традицій і розвиватиметься далі, але не за їхніми межами. Все інше лишається нездійсненною мрією і являтиме собою щось на кшталт умовного способу Європи. І треба підкреслити тут ще раз: усі чотири традиції разом складають те, що називається європейською ідентичністю, бо ці чотири лінії традиції відповідають історичному досвідові країн-учасниць ЄС, вони суть їхня політична й культурна реальність. Цим традиціям аж ніяк не бракує взаємних розбіжностей, своєю суперечливістю вони обмежують можливості європейських компромісів і суперечностей і не тільки формують європейську ідентичність, а й значною мірою визначають подальший розвиток політичної інтеграції ЄС. Досі політичну ідентичність Європейського союзу характеризували три основних виміри: перший — це історія, другий — прагматично-науковий розум, а третій — свобода, демократія й соціальний прогрес. З падінням залізної завіси в історії Євросоюзу зайшов новий, четвертий вимір — спершу повільно і майже непомітно, проте останнім часом завдяки міжнародній обстановці і розширенню ЄС він важить дедалі більше — задля простоти його слід назвати стратегічним виміром Європи. Він розвивається в умовах об'єктивного тиску економічних інтересів і чимраз більше — інтересів безпеки.

З моменту заснування НАТО і ЄС до кінця холодної війни в Західній Європі існував чіткий поділ праці: Сполучені Штати несуть відповідальність за безпеку й оборону в рамках НАТО, ЄС — за економічне процвітання і прогрес. Тоді про Західну Німеччину говорили як про економічного велетня і політичного карлика — і це стосувалося також Європейського Союзу. Ще на початку дев'яностих років, коли європейці, на відміну від США, вимагали для себе повноважень у вирішенні югославської кризи, їхні зусилля зійшли нанівець як у політичному, так і у військовому плані. Уже в той час відчувався, хай ще здебільшого і негативно, цей новий стратегічний виклик для ЄС. Щойно скінчилася холодна війна, Сполучені Штати зорієнтувалися цілком на новий лад — подалі від Європи, отже, більше на себе, так що питання європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО) вже не випадало ігнорувати.

Якщо Маастрихтський договір у 1992 році говорить про ідентичність європейської безпеки й оборони, то Амстердамський договір 1997 року вперше порушує питання цього нового стратегічного виміру, хай ще і у вельми загальній формі — а саме у буквальному тексті Петерберзької Декларації ЗЄС[197], через що в європейській політиці безпеки надалі говориться про так звані «Петерберзькі завдання»[198].

Справжня політична проблема, однак, полягає насамперед у давньому англо-французькому конфлікті між трансатлантичною (НАТО) з одного боку, й (західно-) європейською орієнтацією (ЗЄС) в політиці безпеки з іншого, який досі блокував реальний прогрес на шляху до європейської політики безпеки й оборони. Франко-британський саміт у Сен-Мало[199] 3-4 грудня 1998 року прорвав цю блокаду. Відтак під час головування Німеччини в ЄС на раді Європи у Кельні 3-4 червня 1999 року була підписана двостороння угода між Англією і Францією, в якій ішлося про політику співдружності і яка заклала підвалини Європейської політики безпеки й оборони (ЄПБО). «Конфлікт у Косово відкрив шлях швидкій європеїзації досягнутої у Сен-Мало угоди. Німецьке головування в Євросоюзі успішно доскочило передачі двосторонньої ініціативи на європейському рівні та перетворення європейської оборонної ідентичності на політику європейської безпеки та оборони»[200]. Це сталося завдяки «Декларації Ради Європи щодо зміцнення загальноєвропейської політики безпеки та оборони»[201], прийнятій у Кельні головами держав і урядів.

Класичний випадок, який вимагав застосування заходів для захисту країни і федерації, мав надалі лишатись у сфері відповідальності НАТО або ж залежав від суверенного рішення країни-учасниці, що не входила до Північно-Атлантичного Альянсу. Натомість ЄС у «Кельнській декларації» вимагав для себе повного спектру запобігання конфліктів та регулювання криз. «Ми, члени Ради Європи, рішуче виступаємо за те, щоб Європейський Союз зіграв на міжнародній арені свою роль. З цією метою ми поклали забезпечувати Європейський Союз необхідними коштами й можливостями, щоб він міг належним чином виконувати свої обов'язки у плані спільної європейської політики у сфері безпеки і оборони»[202]. Задля цього «ЄС потрібна здатність до самостійних дій, яка базувалася б на надійних збройних силах, а також засоби і готовність їх застосувати, щоб без шкоди для заходів НАТО реагувати на міжнародні кризи»[203].

Для ЄС це було цілком нове поле діяльності, зокрема у сфері безпеки і військовій сфері. «Ми наразі рішуче налаштовані зробити новий крок на шляху до Європейського союзу», — так урочисто сказано у «Кельнській декларації»[204]. На тлі мінливої геополітичної ситуації в Європі та по сусідству це поле діяльності поєднується з історико-стратегічним елементом, який з першої секунди був частиною процесу європейської інтеграції, складовою нового виміру. Для Європи з моменту заснування НАТО і ЄЕС у 1950 році безпека завжди являла собою дещо набагато більше за просто військову безпеку. В умовах холодної війни і загрози значно вищої військової могутності Совєтського Союзу, само собою, переважувала військова складова європейської безпеки, проте з іншого боку набагато більшу вагу мала водночас розпочата транснаціональна інтеграція в ім'я безпеки всередині західних решток європейської системи держав. Здавалося б, потужна загроза ззовні лише заступала загалом цей факт. Тим-то зі зникненням совєтської загрози цей політично-стратегічний вимір європейської інтеграції неминуче виступив на передній план.

У Балканській кризі Європа знову ж таки продемонструвала не тільки військово-стратегічні слабкості, але і свою політично-стратегічну міць. Звісно, військові дії НАТО під орудою Сполучених Штатів у Косово навесні 1999 року стали головною причиною поразки Мілошевича. Проте ще у той час, як бойові дії тривали, Захід, на відміну від Боснії, дав довгострокову політичну й стратегічну відповідь на європейську ініціативу, яка, попри всі невдачі і труднощі, мала вирішальне значення для рішучої відмови Балканського регіону від украй небезпечного націоналізму, а отже для встановлення стійкого миру між тутешніми країнами. Втім, це геополітичне рішення ЄС і НАТО означає принаймні бажання відкрити всім країнам цього регіону перспективу майбутнього вступу до інтеграційної Європи та приєднання до системи євроатлантичної безпеки. Проте у такий спосіб ЄС насамперед зробила крок від кризового управління до стратегічних дій.

Уперше ця нова стратегічна перспектива шляху до Європи і на Захід увиразнилася для балканських країн тоді, коли був ухвалений «Пакт стабільності для Південно-Східної Європи». Його осердя полягало в перспективі інтеграції в ЄС і вступу в НАТО. Цей паралелізм перспектив на ЄС і НАТО у сподіванках Східної та Південно-Східної Європи продемонстрував достоту з урахуванням нинішніх трансатлантичних труднощів ще одне — вестернізація та європеїзація не суперечать одна одній, а навпаки, майже конче доповнюють одна одну. Крім того, ці емпіричні дані не можна випускати з ока в процесі об'єктивного аналізу майбутнього трансатлантизму і Заходу. Безпека через інтеграцію — так з погляду політичної стратегії звучала і звучить формула європейського інтеграційного проекту. І ця формула завдяки розширенню ЄС на Схід урешті-решт відкрила той новий стратегічний вимір Європи, не лише спираючись на історичні потреби й економічні інтереси Союзу, а й надалі дотримуючись геополітичних імперативів безпеки в Європі. Звідси постала нова майже обов'язкова зовнішня відповідальність ЄС і відповідальність у сфері політики безпеки, яка має включати власну стратегію безпеки і власний військовий потенціал. Безпека шляхом інтеграції, власні геополітичні інтереси, спільна зовнішня політика і політика у царині безпеки та військовий потенціал — з цих елементів відтоді складається новий стратегічний вимір Союзу.

Розширення Європейського союзу на Схід унаслідок свого просування зняло два центральних питання щодо подальшого процесу інтеграції в ЄС, а саме, по-перше, чи вийде без проблем назагал поєднати велике розширення Європейського Союзу з його поглибленням і — по-друге — де ж тоді, власне, кордони самої Європи. На перше питання сам факт розширення однозначно відповідає «так». Європа ускладнюється, і, певно, тому, стає дедалі важчою, що, втім, аж ніяк не вадить інтеграції, як доводить уже наявний досвід розширеного Європейського Союзу. Старому, отже меншому Євросоюзові, до якого входило 15 держав, двічі забракло духу пристати на наслідки поглиблення майбутнього розширення на Схід, а саме в 1997 році — в Амстердамі і в 2000 році — у Ніцці. На обох урядових конференціях не вдалося вирішити найважливіші державні справи, — їх відклали у вигляді так званих «left overs» («залишків»). Новому ЄС, у складі якого було 25 членів, також знадобилися дві спроби, але лише з шестимісячною затримкою вже куди ширшим складом організації вдалось ухвалити конституційний договір для Європи, в якому було враховано всі важливі питання.

Крім того, є ще один вагомий аргумент: ЄС не допустить штучного розколу всередині континенту, не кажучи вже про те, що це може завдати серйозних збитків. Ідея-бо європейської єдності не витримає ще одного поділу, так щоб це не наразило на небезпеку її «душу», а отже поставило під сумнів її саму. Розпад Європи на центр і периферію дорого коштуватиме Євросоюзові. До того ж, усі держави-члени нині доскочили таких тісних економічних зв'язків на внутрішньому ринку, а ще дванадцять членів звели докупи свою валюту, вступивши до Валютного союзу, отже економічні інтереси так само виключають загрозу для внутрішнього ринку і Валютного союзу й чинного Ніццького договору. Крім того, знову б миттю випливли антигегемоніальні рефлекси окремих країн і втрати од тертя всередині Союзу не надто б їх притлумили. Коли глянути на європейську реальність, то все це — роздуми про минуле, бо з розширенням Євросоюзу були беззастережно встановлені нові відносини. Малоєвропейського вибору фактично вже не існує, бо навіть якщо не пощастить ухвалити Конституцію Євросоюзу, спілка 25-ти існуватиме й надалі, керуючись Ніццьким договором.

Найпізніше останнє розширення ЄС на Схід насправді поклало край усім ідеям про центр Європи або її авангард (себто невелику групу держав-членів, які просуваються шляхом політичної інтеграції швидше за інших). Для центральної Європи лишилося не так багато місця за межами політики, визначеної договорами ЄС. Внутрішній ринок, валютний союз, усунення внутрішніх кордонів, а також розширення просторів свободи та безпеки (Шенгенська угода), зовнішня політика, оборона й безпека — все це сучасна політика Євросоюзу, і вона була врегульована контрактами так само, як єдиний ринок і спільний аграрний ринок. Позосталих сфер політики і політичних питань, які ще лишаються поза рамками системи Договору про ЄС, лише декілька. Контрактна система Шенгену була можлива за межами договору ЄС тільки тому, що цю центральну сферу простору свободи, безпеки та ліквідації внутрішніх кордонів європейські договори ЄС у той час ще не враховували. Тим-то деякі уряди на шляху міжурядової співпраці могли укласти свій договір і за рамками інтеграційного поля ЄС. Однак і ці ще не займані Євросоюзом простори виразно відходять у минуле, бо їх інтегровано в його договірну систему, і уявити новий Шенґен поза межами європейських договорів через розмах договірної інтеграції ЄС було б значно важче. Паралельна європейська інтеграція — договір у рамках Союзу і ще один контракт для авангарду країн поза його межами — тривалий час була лише можливим варіантом, коли договірна система ЄС ще не була вироблена. І ЄС, якому в перспективі доводилося жити в статусі перехідного рішення між двома різними системами договорів, перебував у якомусь абсурдному становищі.

Тут важить інший аспект. Досвід дозволяє очікувати на те, що в майбутньому мало не переважна більшість держав-членів висловлюватиме бажання долучатися до подальшого висунення інтеграційних ініціатив у рамках системи договорів[205]. Втім, якщо більшість може діяти в рамках конституції (можливо, навіть щоразу цілком виразна більшість), і крім цього їй до снаги скористатися гарантованим договором правом «зміцнення співпраці»[206] або ж правом «структурованої співпраці»[207] у військовій сфері, то поняття «ядра» або «авангарду» вже не має сенсу. Тим-то відносини докорінно перевернуто і поставлено з голови на ноги, бо можливості утворення авангарду закріплено в Конституції, а отже, перетворено його на на інструмент інтеграції більшості. Тож ЄС у майбутньому слід радше замислитися над тим, як йому працювати з меншістю чи ар'єргардом держав-членів з огляду на подальші кроки на шляху інтеграції і які можна знайти механізми й довгострокові тимчасові рішення.

Всередині ЄС і в майбутньому аж до фізичного оформлення Союзу окремі держави-члени рухатимуться вперед з різною швидкістю. Європа різних швидкостей описує поточну реальність Союзу, бо не всі держави-члени можуть або хочуть долучатися до всіх етапів європейської інтеграції. Звісно, у вигляді євро економічний і валютний союз створив факт інтеграції в активній зоні суверенітету, який неабияк важить для членів єврогрупи і підштовхуватиме цю групу під тиском політичних та економічних умов до подальшої інтеграції. Для цього не існує рішення Б, здається, наче всі готові заплатити ціну за провал європейської інтеграції. Доки ця група як і раніше лишається на інтеграційному курсі, подальший розвиток ЄС може відбуватися досить складно і супроводжуватися кризами, проте в його кінцевому успіху не може бути обґрунтованого сумніву.

Варто замислитися ще над однією обставиною. Ефективно рухатися з різною швидкістю Європа може тільки доти, доки йдеться про перехідний процес, а не про проголошений остаточний стан. До того ж, гетерогенний вплив значної кількості держав-членів та їхніх історичних відмінностей надав би величезної відцентрової сили Союзові 25-ти, який би постійно припасовувався до різношвидкісної структури. Ці моменти суттєво обмежили б Союз у його функціональності та ефективності, тож він здавався б громадянам і державам-членам у їх структурах і рішеннях дедалі менш прозорим і дієздатним, і це захитало б основи його легітимності. Щойно кількість членів Євросоюзу зросла до 25-ти, постали геополітичні виклики в Європі і посилився тиск глобалізації, загострилася доконечна необхідність європейської конституції.

Вагомість ратифікації Європейської Конституції для майбутнього Європи та всіх держав-членів і громадян важко переоцінити. Провал Конституції змусить ЄС зберігати статус-кво, що його вже відкидає їхня реальність. По суті, це зводилося б до блокування подальшої інтеграції союзу 25-ти, а отже тільки посилювало би дію відцентрових сил, які можуть становити неабияку небезпеку для великого Союзу. Коли готувалася до друку ця книга, питання про те, чи й справді Конституційний договір буде ратифіковано всіма державами-членами, досі висіло в повітрі. Але навіть якби ратифікація цього договору з першого заходу в декількох державах-членах і зірвалася, то утворилася б цілком дивна ситуація, коли держави-члени в строгих рамках наявних правових можливостей надалі трималися б так, наче ця конституція набула чинності. Принаймні, це буде справедливо для (короткого чи довгого) перехідного періоду, поки невдача із прийняттям Конституції не вважатиметься доконаним фактом.

Уже нині в цьому випадку можна передбачити, що неминуче з погляду закону повернення до надалі чинного Ніццького договору в умовах мінливих реалій усередині і за межами Союзу не прислужилося б інтересам ані ЄС, ані держав-членів. Залишається лише питання, скільки спроб і скільки часу знадобиться, аби звернутися до ратифікації. Бо ж кращого Конституційного договору в найближчому майбутньому не буде, а без конституції розширений Союз фактично не працюватиме. Тим-то серйозної альтернативи, коли йдеться про існування Союзу, Європейському конституційному договорові вже немає. Як на мене, події в процесі ратифікації можуть розвиватись як завгодно, бо навіть остаточного краху Конституції з точки зору сьогоднішнього дня годі виключати.

Ця небезпека дається взнаки тоді, коли деякі центральні члени-засновники або певна частина ЄС-групи в довгостроковій перспективі відкидатиме ратифікацію. Цей прецедент, імовірно, спричинився б до однієї з найтяжчих криз в історії Європейського Союзу, і в середньостроковій перспективі випадало б боятися небезпеки повзучої ренаціоналізації з усіма її негативними наслідками всередині смертельно послабленого Євросоюзу. Така ренаціоналізація, зрештою, не означала б повернення до старої системи балансу, бо внутрішній ринок, спільні інститути і всі інші кроки інтеграції на підставі Ніццького договору та інших чинних європейських договорів залишаються в силі, хай у середньостроковій перспективі і може дійти до виникнення внутрішніх груп і тривалого внутрішнього протистояння. Хоча ці групи працюють під ім'ям так званого «авангарду», але насправді це був би відступ у бік крайнього заходу на малоєвропейський лад, який поєднав би внутрішній ринок з політичним суперництвом груп. Це було б не «інтеграційне ядро» чи «Європа різних швидкостей», а лише політична «рятівна шлюпка» на випадок провалу європейської конституції. Отже Європа значно б ослабла, і це в той час, коли світ за межами європейського континенту переживає драматичні зміни. Вже можна прогнозувати, таким чином, з упевненістю одне: з огляду на значний тиск змін, світ, певна річ, не чекатиме, поки європейці вирішать свої внутрішні проблеми. Або Європа, яка бере активну участь як формувальний чинник у процесі цих перемін, або всі європейці — старі й нові, багаті й бідні, прихильники, і скептики — програють однаковою мірою. Коли, втім, гіпотеза, що у недалекому майбутньому ніхто ні за яку кращу Конституцію не голосуватиме, і в розширеному складі Союзу існуватимуть лише тимчасові рішення і не буде жодної реальної альтернативи, є слушною, то в цьому вкрай негативному випадку проектові конституції доведеться знову чекати другої нагоди для ратифікації.

Друге питання, що його зняло розширення, — це питання про кордони Європи, і відповісти на це питання не так просто. Текст Європейської Конституції формулює для членства в Європейському союзі три умови: «Союз відкритий для всіх європейських держав, які поважають його цінності і зобов'язуються гуртом сприяти їхній реалізації»[208] Останні дві умови зазначено в Конституції і в так званих «Копенгагенських критеріях»[209], і ними вже у повному обсязі керується Комісія в процесі вступу, отже, в повсякденному житті Союзу та його держав-членів. Зовсім інакше стоїть справа з питанням про приналежність. Які країни взагалі належать до Європи? Коли виникає це, здавалося б, просте питання, мимоволі наражаєшся на вельми серйозні і майже нескінченні клопоти з географічним і політичним поділом Європи. Де закінчується і де починається Європа? Ніхто ще ніколи не дав переконливої відповіді на питання про географічні й політичні межі континенту. Ця проблема полягає насамперед у невизначеності геополітичної ситуації самої Європи, бо ж європейський континент є крайньою західною частиною Євразії і не має жодної природної межі на Сході, а розмита вона через те, що Європа мало-помалу переходить в Азію.

Колишній президент Франції Шарль де Ґолль якось багато десятиліть тому кинув категоричну фразу, мовляв, Європа сягає «від Атлантики до Уралу»[210], проте насправді ця формула не спрацьовує. На заході — Атлантичний океан, на півдні — Середземне море, на півночі — полярні моря — скрізь межі Європи чітко визначені з географічного погляду. Але ж десь на сході Європа доходить краю... Більш-менш окреслена географічна межа — це пасмо Уральських гір і однойменна річка, проте вона має той недолік, що протікає просто посеред Росії. А як же тоді бути з усією Росією? Чи, приміром, з Україною? Або, більше, з Босфором і з Туреччиною? «Коли спробувати визначити Європу з географічного погляду, втратиш саму Європу», — цілком слушно зауважив одного разу Юрґен Міттельштрасс[211]. Але коли Європу не обмежувати в географічному плані, то як її визначати ще? З погляду історії? Накидати якісь норми? Шукати релігійний стрижень? Зводити до єдиної культури? Будь-яка спроба дуже швидко показує, що всіх цих можливостей визначити Європу, коли брати кожну з них окремо, замало, і кожна з них заломлюється через наведене Міттельштассом водночас реальне й ідеальне «згинальне зміщення» [Zipfligkeit] континенту.

Зрештою залишається тільки здобути з усіх цих можливостей самовизначення Європи рівною мірою прагматичну й ідеологічну контрольну суму, що означає, у процесі політико-географічного розмежування діяти в її політичних інтересах, а у випадку з ідеєю Європи чинити політико-нормативним, тобто ціннісно орієнтованим [wertebezogen] робом. На Сході Європа не має «природних меж», отже тамтешнє обмеження буде дещо волюнтаристським. Врешті-решт, визначення східного кордону Європи може спиратися тільки на політичне рішення, в яке вплітаються нормативні елементи з геополітичними інтересами й до якого, звісно, долучатимуться ще й чинники історії, культури та релігії. Якщо це припущення правильне, то точніші визначення не випадає кидати голослівно: слід зачекати, які точні визначення запропонує або накине подальший перебіг процесу європейської інтеграції свого часу.

Невизначеність у питанні щодо «природних» меж ЄС переноситься наразі, в контексті розширення Європейського Союзу, на політичну сферу і там вибухає у ставленні ЄС до Росії, а надто до Туреччини, і навпаки[212]. Якщо у випадку зі ставленням до Росії йдеться «лише» про майбутнє стратегічних відносин з Європою, то Туреччині вже понад сорок років обіцяють членство в Європі. Хай ці два випадки такі різні у своєму значенні для Європи, проте на їхньому тлі однаковою мірою постає відкрите питання про приналежність до європейського континенту, яке багато важить для Європи. То де ж закінчується Європа?

В суто географічному плані Росія — найбільша в світі територіальна держава за рамками європейських вимірів, яка, простягаючись через усю північну Азію, сягає берегів Тихого океану і вдивляється в край Аляски потойбіч Берінгової протоки. Хоча Росія глибоко прикоренилася до європейської культури й православ'я, вся її просторова протяжність, а також політична історія і форма переходять будь-які європейські межі. З географічного погляду Росія являє собою найбільшого представника з-поміж мега-держав сучасності, до яких слід зараховувати США, Китай, Індію і Бразилію. З огляду на географічну площу і кількість населення ці держави становлять особливу категорію (Австралія та Канада мають у географічному плані розміри континентів, а ось населення у них обмаль). Проте лише на цій підставі можна відсунути на безрік питання про ймовірну можливість членства Росії в ЄС. Тим-то труднощі стратегічних відносин Європи з Росією аж ніяк не подолано. З часів Петра І Росія була вирішальним чинником у європейській системі держав. Те, яким шляхом поклав собі рухатися цей величезний сусід Європи, найбільше важитиме в майбутньому для гарантування безпеки в Європі.

Чи вдасться Росії здійснити економічну, соціальну та демократично-державно-правову модернізацію, чи падіння країни, що дедалі втрачає колишню велич наддержави, і далі триватиме, супроводжуючись авторитарно-націоналістичними спробами відновлення і наражаючись на подальшу соціальну та територіальну дезінтеграцію? В інтересах Європи — перше, позитивний варіант, але й друга негативна альтернатива не виходить за рамки реальності, отож на неї слід зважати. Тісне «стратегічне» єднання ЄС із Росією, з якнайпрозорішими кордонами для людей, товарів та ідей, поглиблення економічних, культурних і соціальних зв'язків, а отже структурне усунення взаємної можливості загрози — все це стоїть геть високо на шкалі європейських інтересів. Але це передбачає появу демократичної, державно-правової, а також економічно і соціально успішної модернізованої Росії, і Росія розуміє, що ця форма міцного стратегічного партнерства з Європейським Союзом може з'явитись і працюватиме тільки тоді, коли назавжди буде виключено гегемонічні або навіть імперські амбіції.

У випадку з цією пожаданою новою якістю відносин між ЄС і Росією йдеться наразі аж ніяк про не далекі від реальності приємні мрії, проте, певна річ, про досяжні у довгостроковій перспективі цілі оперативної політики. До них не в останню чергу належить співпраця між НАТО і Росією в Раді Росія-НАТО і ОБСЄ. Щоправда, ці стратегічні відносини між Європою і Росією в довгостроковій перспективі зможуть і справді позитивно розвиватися тільки тоді, коли обидві сторони серйозно зважатимуть на різні стратегічні цілі свого візаві: Росія прагне повернути собі роль наддержави, і для цього їй конче потрібна комплексна модернізація. Своєю чергою, Європа хоче убезпечитися, надійно виключивши будь-яку гегемоніальну загрозу зсередини і ззовні, для цього їй не обійтися без єдності. Обидві сторони можуть при цьому тільки виграти. В ім'я своєї всеосяжної економічної, соціальної та політичної модернізації Росія потребує довгострокової співпраці з Євросоюзом, до того ж, об'єднана Європа правитиме за остаточну гарантію для Росії, що Європа ніколи не зазіхне на кордони Росії. Натомість Європа повинна виявляти свій жвавий інтерес до того, щоб комплексна модернізація Росії мала успіх у довгостроковій перспективі, бо не сучасна, не демократична, й не відроджувана Росія, а тим більше Росія, в якій і далі триває процес застою або навіть розпаду, становитиме загрозу безпеці Європи.

Довгострокове стратегічне партнерство між Європою і Росією, як уже говорилося, вимагає нових принципів, на яких би воно ґрунтувалося і розвивалося. При цьому вже може й не йтися про принципи старої європейської системи держав. Нову якість можна негативно визначати двома поняттями: антигегемоніальна і антиімперська. У позитивному контексті ця нова якість охоплює принципи насильства, свободи, демократії, верховенства закону, непорушності кордонів і самовизначення. Такі основні принципи, що лежать в основі нової транснаціональної державної системи Європи, яка виникла у процесі європейської інтеграції. Це нова європейська система per definitionem («за визначенням») виключає гегемоніальні зони впливу або навіть імперські амбіції чи претензії на панування над певною територією, бо це означало б повернення до старої системи. Достоту закликом до цих принципів нової Європи стали 2004 року зимові вибори в Україні та спроби масових зловживань у процесі їхнього проведення.

Між Росією і Євросоюзом є три незалежні держави — Україна, Беларусь і Молдова — які колись були частиною нині зниклого Совєтського Союзу, а нині входять до СНД. Молдова потерпає від внутрішнього розколу, бо населення за Дністром (Придністров'я) здебільшого симпатизує Росії та Україні, в Бєларусі панує авторитарно-диктаторський режим, а Україна з моменту здобуття незалежності рухається до демократії хитким і менш динамічним з економічного погляду внутрішнім шляхом оновлення. Хоча попередній вельми різний розвиток цих трьох країн підняв чимало питань і поставив численні проблеми, проте, відколи добігло кінця протистояння блоків, Європа й Росія досягли консенсусу, ухваливши, що майбутнє цих країн вирішуватиметься виключно в його ракурсі, а не в світлі вимог нових сфер впливу, байдуже з якого боку. Завдяки величезній фальсифікації на шкоду фактичному переможцю виборів Вікторові Ющенку і, отже, спотворенню волі демократичної більшості український народ уперше з кінця Совєтського Союзу на східному кордоні Європи усвідомив небезпеку рецидиву гегемоніальних сфер впливу в політичній реальності, в якій силу закону й демократії ось-ось знову посунуть убік. На це Європа не може пристати і не пристане.

Завдяки перемозі Помаранчевого демократичного руху в Україні та повторним виборам 26 грудня 2004 року у вільних і справедливих умовах гору взяли принципи демократії і справедливості, і це мало і має вирішальне значення для майбутнього розвитку не лише України, а й стратегічних відносин між Росією і Європою.

В Україні зустрічаються Європа й Росія, це робить кризу по сфальшованих виборах щонайменше ясною. Західна частина країни дивиться на Європу, південь і схід обернені в бік Росії. Тому, якщо не ставити під сумнів територіальну цілісність країни і тим самим її суверенітет, простої перспективи для України нема, коли йдеться про європейську перспективу чи російський вектор. Право вирішувати власне майбутнє належить виключно українському народові, так воно було і так є з усіма іншими державами в новій Європі. Тільки якщо всі жителі України (досі для цього потрібна була найважча скрута), а також усі сусіди та інші держави, плекаючи свої законні зовнішньополітичні інтереси, дотримуватимуться трьох принципів — незалежності, територіальної цілісності та демократичного самовизначення, — кризу вдасться розв'язати остаточно. Чи піде Україна у Європу, чи покладе вступити в тісніші відносини з Росією, вирішуватиме виключно демократична воля більшості українського народу. Все інше означатиме відхід від принципів, на які спираються нова Європа та її відносини з сусідами.

Зовсім інакше складаються відносини Євросоюзу з Туреччиною. Ані з точки зору географічних масштабів, ані в плані чисельності населення Туреччину не можна навіть близько поставити поряд із Росією. Хоча країна і вирізняється стрімкими темпами приросту і в найближчому майбутньому обжене Німеччину, найбільшого члена ЄС у демографічному плані, проте у такий спосіб Туреччина не доскочить «європейської мірки», хіба підбереться до неї. Таким чином, Туреччина, якщо вбачати у ній, як це визначено Конституцією, європейську країну, має по суті перспективу приєднання до Союзу, якщо виконає необхідні Копенгагенські критерії. Суперечки щодо Туреччини в ЄС точаться насамперед не довкола визначення її географічних і демографічних розмірів, а довкола геополітичного й культурного положення та історії цієї країни. Чи може ЄС мати спільні кордони з Сирією, Іраком, Іраном і країнами Південного Кавказу? Невже й цього разу йдеться про Європу? Чи велика мусульманська країна Туреччина не належить, бува, у культурному й релігійному плані до Близького і Середнього Сходу? Хіба Туреччина впродовж століть експансії османського панування не була імперією, влада якої поширювалася на Близький та Середній Схід, а султан у Стамбулі не був водночас халіфом (наступником Пророка) ісламу? А Османська імперія, хай і завоювала стільки земель Старого Світу, держава не європейська, навпаки, вона не одну сотню років паслася на Заході? Хіба місце країні, попри всі зміни, яких вона зазнала за останні вісім років, відколи Кемаль Ататюрк заснував сучасну Туреччину, країну переважно східну й ісламську з цілком відмінними традиціями, у новій інтеграційній Європі? Чи не заблокує часом Туреччина остаточно політичну інтеграцію, бо аж занадто збільшить розміри Європи і зробить Старий Світ украй розрізненим у культурному, політичному й економічному плані? Чи може Євросоюз взагалі прийняти країну з культурно-релігійними традиціями, геополітичною ситуацією та потребами розвитку Туреччини, не знесилившись, і назавжди не нашкодити європейському проектові? Чи не наражається Євросоюз на надмірне політичне, культурне та фізичне розтягнення? Ось деякі питання, що їх підносять нині противники вступу Туреччини в Європейський Союз, і на ці питання слід, звичайно, зважати і братися за них дуже серйозно. Тим-то їм потрібна відповідь, якщо зважено підійти до питання, що стоїть за всім цим: де ж таки на південному сході континенту закінчується Євросоюз — на східному кордоні Болгарії і Греції чи на східних кордонах Туреччини?

Якщо спробувати якось розкласти все розмаїття різних важливих питань, то йдеться про заперечення історичного, культурно-релігійного, економічного, інтеграційно-політичного та геополітичного штибу. При цьому відразу впадає в око, що в основі суперечок щодо вступу Туреччини лежать не так факти, інтереси Європи і реальні варіанти, як радше історико-культурна «впевненість», яка містить сильні негативні емоції. По-друге, ця дискусія виходить з хибного припущення, точніше, з неправильного чинника часу. Тим-то почнемо з фактів, а не з емоцій, і годі заперечити те, що нині взагалі йдеться не про вступ Туреччини, а лише про її кандидатуру, а отже про перспективу членства. З боку ЄС цей процес визначається розумінням усіх значних труднощів практичного плану, на які наражається перетворення Туреччини, знанням усього європейського скептицизму, усвідомленням необхідності існування ясних умов і довгого проміжку часу, а також відкритості остаточного рішення щодо вступу.

Тому Рада Європи 16-17 грудня погодила проведення перемовин з Туреччиною на певних умовах, на які пристали представники Туреччини: метою перемовин є вступ Туреччини до Євросоюзу, процес, утім, буде «з відкритим фіналом», «результат якого гарантувати з самого початку не випадає», тож він не означає автоматичного вступу. Тривалість переговорів становить щонайменше 10-15 років; за подальшою реалізацією «Копенгагенських критеріїв» наглядатиме Комісія ЄС і описуватиме все в щорічній доповіді; подальший поступ перемовин також залежатиме від прогресу в реалізації «Копенгагенських критеріїв»; Рада Європи має право тимчасово призупинити або й навіть остаточно розірвати перемовини, коли доповідь Комісії міститиме негативні висновки або перемовини можуть ось-ось закінчитися провалом через ігнорування основних принципів. Окрім того, може дійти також до значних постійних обмежень на вільне пересування осіб, а перш ніж у вересні 2005 року почнуться конкретні перемовини з Туреччиною, країна має погодитися на підписання митної угоди ЄС із Республікою Кіпр[213].

Ще одну важливу точку зору являють собою інтереси Євросоюзу. Ніхто, навіть найзапекліші критики вступу Туреччини, не сумнівається в тому, що Туреччина та її комплексна модернізація матимуть стратегічне значення для Європи. Та й ніхто не ставить під сумнів необхідність міцних зв'язків між ЄС і Туреччиною як таку, що відповідає інтересам Європи. І тут теж емпіричні факти говорять однозначно: навіть підготовка Туреччини до рішення Європи щодо початку перемовин зробила можливими такі речі, які досі вважалися майже утопічними: скасування смертної кари і судів державної безпеки, всеосяжне реформування системи кримінального правосуддя, аж до заборони тортур і зменшення ролі та впливу військових, зміцнення прав меншин, «зелене світло» курдській мові, аж до радіопередач тощо. Крім того, на перемовинах щодо долі Кіпру, в яких головують Сполучені Штати, Туреччина пристала на компроміс, що десятиліттями вважався практично неможливим, оскільки турецька позиція щодо двох держав на Кіпрі була мало не національним табу. Натомість нині дійшло не лише до вирішення конфлікту на Кіпрі, але й до остаточного примирення з Грецією і залагодження всіх невирішених суперечок в Егейському морі й північно-східному Середземномор'ї в припустимих межах.

Таким чином, європейська перспектива означає для Туреччини, для її демократії і розвитку правової держави, її політичних інститутів, для економіки й суспільства модернізаційний, а отже перебудовчий вплив, і саме в цьому полягають інтереси Європи і Туреччини. Перетворення Туреччини на повноцінну європейську країну — це реальна стратегічна мета ЄС, і, як не дивно, цю мету поділяють і прихильники, і критики вступу Туреччини в ЄС. Чи пощастить досягнути цієї мети і коли пощастить, покаже майбутнє — звідси і відкритість процесу та чітких критеріїв і гарантій, встановлених ЄС. В ході цього процесу Європейський Союз ризикує тільки успіхом, зокрема тим, чи отримає він справжню європейську державу, яка потім зможе і захоче приєднатися до ЄС на правах повноправного члена. Тим не менше, останнє рішення досі залишається відкритим, причому для обох сторін. І з економічного погляду міцне закріплення Туреччини в ЄС не несе якоїсь втрати. Певна річ, вступ Туреччини на сталих підставах неабияк обтяжив би нинішні механізми фінансування ЄС, як на теперішні умови, але найраніше в першій половині наступного десятиліття має відбутися докорінна реформа цих механізмів цілком незалежно від Туреччини. Економіка Туреччини ніколи не потерпала від примусової совєтизації, вона вже сьогодні вирізняється високою конкурентоспроможністю на міжнародних ринках у тому чи тому сегменті і в процесі успішної модернізації правитиме за двигун, а не за тягар для єдиного європейського ринку. Крім того, Туреччина дуже добре знає, що їй щосили доведеться балансувати між усіма величезними регіональними відмінностями, якщо, попри свою європейську перспективу, у XXI столітті вона хоче вижити в умовах світу глобалізації.

Туреччині треба подолати ще довгий шлях якісних реформ і соціальних змін, аби справді стати повноцінною частиною Європи. Це не просто формальний процес узгодження процесу перемовин з ЄС, він визначатиметься насамперед здійсненням реформ у живій інституційній і соціальній реальності. І успіх цієї модернізації вирішуватиметься не тільки на заході країни, проте здебільшого на сході і південному сході Туреччини. Тим-то тільки в призначений час, отже, у світлі справжньої європейської Туреччини, на остаточне рішення пристануть з обох боків. Можна припустити, що процес реформ у Туреччині в перспективі завершиться успішно, проте за умови, коли сторони досягнуть позитивного рішення. Коли ж, натомість, зважити на наявні історичні та культурні аргументи, як-от брак просвіти, християнської традиції тощо, то ці аргументи цілком можуть стати причиною невдачі, проте цього не слід допустити. Іншими словами, якщо модернізація та європеїзація Туреччини матимуть успіх, то ці аргументи не стосуються майбутнього, а якщо саме з тих чи інших причин вони зазнають невдачі, то жодного позитивного рішення бути не може. Дещо інше справа стоїть із запереченнями у сфери геополітики і політики інтеграції, бо навіть успішної модернізації Туреччини ще недостатньо, щоб дати відповідь на ці питання.

Критика перспективи вступу Туреччини, що виходить із можливого перевантаження Євросоюзу з погляду політики інтеграції, базується на тому, що можливе повне членство цієї країни означало б остаточний вихід з подальшої політичної інтеграції, разом із денатурацією ЄС до слабо пов'язаної економічної зони. Як це не дивно, проте тут європейські інтеграціоністи погоджуються з євроскептиками, хай від того їхні мотиви не кращають. Одні побоюються такого розвитку, інші на нього сподіваються, проте обидві ці групи блукають манівцями. Вони мають справу з тим-таки припущенням, що вступ Туреччини до Євросоюзу унеможливить подальшу політичну інтеграцію ЄС, аж ніяк його не мотивуючи. Сама підозра щодо негативного впливу величезної країни вважається поважною причиною. При цьому здатність керувати своєю життєдіяльністю, функціональна дієздатність і демократична прозорість ЄС майже виключно залежать од якості його інститутів та їхньої здатності до інтеграції.

Тому може скластися враження, що європейські інтеграціоністи пов'язують із питанням про вступ Туреччини до ЄС чимало проблем і страхів, які мають геть інші причини. Тим-то в один прекрасний день обґрунтований з погляду змісту спротив подальшій політичній інтеграції Європи можна очікувати не від по-справжньому європейської Туреччини, яка, певно, радше прив'язуватиметься до руху в бік свободи і модернізації середземноморських держав-членів, але — як це вже не раз траплялося досі! — від «розважливих європейців» із північних держав-членів, зокрема з вищеозначених причин. Утім, у приналежності Туреччини до Європи нема жодних серйозних сумнівів з будь-якого боку. Та й проблема можливого переобтяження через континентальне розростання ЄС поставлена вже в світлі неминучого розширення на схід Європи 2004 року і перспектив ЄС на заході Балкан. Обидві події постали з перебігу європейської історії і є наслідками подолання розколу Європи та югославських воєн за спадщину.

В цьому, а не в можливому вступі Туреччини, вже нині полягає раціональне зерно європейської Конституції, і ці два рішення Союзу — знову ж таки, не щодо Туреччини — остаточно трансформували малоєвропейську (західноєвропейську) перспективу ЄС у перспективу континентальну. Шкодувати чи ні з приводу того, що західноєвропейська перспектива для ЄС не обійдеться без серйозних втрат у процесі європейської інтеграції, хай яким буде майбутнє Туреччини, — шляху назад немає. І на це у критиків є свій передбачуваний аргумент: мовляв, саме тому ЄС, перш ніж приймати ще якісь рішення, слід спочатку вирішити всі ці проблеми, — веде врешті-решт у зачароване коло, бо ж слід знову зазначити, що питання зі вступом Туреччини треба вирішувати не зараз, — до цього ще спливе чимало води.

Залишається розглянути останнє заперечення, зокрема, геополітичне становище в Туреччині, територія якої з географічного погляду розташована, поза сумнівом, радше в Азії, ніж у Європі, а геостратегічне положення країни дозволяє вважати її більше за члена НАТО, аніж Ради Європи. Причини тісної інтеграції Туреччини в трансатлантичну архітектуру безпеки в часи холодної війни і протистояння з Совєтським Союзом мали однозначно геополітичний і стратегічний характер. Це стосувалося також і підписання угоди про асоціацію між тодішнім ЄЕС та Турецькою Республікою 12 вересня 1963 року. Тоді німецький християнський демократ і перший президент Комісії ЄЕС, Вальтер Гальштайн пообіцяв Туреччині те, що відтоді було і залишається актуальним десятиліттями: «Туреччина належить до Європи, тобто згідно з чинними нині стандартами це означає, що з європейською спільнотою її пов'язують конституційні відносини. [...] Одного чудового дня буде зроблено останній крок: Туреччина має стати повноправним членом спільноти. Це бажання і той факт, що в ній ми об'єдналися з нашими турецькими друзями, є найвищим проявом нашої поспільності»[214].

Тим-то Туреччина повинна не всупереч, а саме з огляду на своє геополітичне становище завдяки цій угоді та обіцянці повного членства у майбутньому надійно втягнутись у новоявлену інтеграційну Європу, щоб урешті-решт увійти до неї на правах повноправного членства. А тому Європа стикається з ситуацією, що вже не може запропонувати Туреччині силу-силенну різних варіантів, адже понад чотири десятки років обіцяла їй, що та колись таки стане членом Євросоюзу. Порушення цієї обіцянки — і будь-яке інше рішення ЄС, яке б виключало початок перемовин про вступ на вищезазначених умовах — сприймалося б як своєрідна втеча (в основі якої, отже, не лежали би брак прогресу чи відсутність політичної волі Туреччини), отже, мало б фатальні стратегічні і геополітичні наслідки для ЄС. У світлі значних зусиль і прогресу Туреччини, який до недавнього часу видавався неможливим, негативне рішення ЄС стало б справжньою дурістю.

У протистоянні «Схід-Захід» Туреччина була потрібна Європі та США, щоб прикрити НАТО з південного крила від зазіхань Совєтського Союзу. З цієї геополітичної причини Туреччина в той час була необхідна для безпеки Західної Європи, і в цьому лежала справжня причина ранньої обіцянки ЄЕС. З турецького погляду з часів революції Кемаля Ататюрка європейська перспектива означала водночас визнання своєї модернізації. Саме тому, що цей шлях європейської модернізації всередині ще не дійшов кінця, для Туреччини членство у ЄС пов'язане з успішним завершенням цього обраного понад вісімдесят років тому шляху. Відокремлена від Європи Туреччина знову опинилася б у зовнішньополітичній ізоляції, а ще поміж молотом і ковадлом європейських прагнень і розчарувань, між пантюркістськими ілюзіями і тюрко-ісламською близькосхідною переорієнтацією. І сталося б це достоту в той історичний момент, коли для безпеки Заходу в цілому і Європи зокрема матиме вирішальне значення той факт, що велика ісламська країна Туреччина і справді модернізувалася!

Як військова могутність Туреччини щоразу важила під час холодної війни у плані захисту Західної Європи, так і тепер, після подій 11 вересня 2001 року і з урахуванням стратегічної загрози, що потенційно виходить із розташованого поряд із Європою регіону Близького Сходу, міцне закріплення Туреччини та її успішна модернізація з погляду геополітики суть ще важливіші чинники для європейських інтересів у сфері безпеки. Значення європейської Туреччини — як усередині, так і у своїй зовнішній інтеграції — для безпеки Європи в XXI столітті важко переоцінити. Росія, найпевніш, не загрожуватиме безпеці Європи, бо можливості для сталого розвитку європейсько-російського партнерства, попри всі негаразди, в середньостроковій перспективі виглядають незле. Не важитиме на безпеку Європи і піднесення Китаю і — з певним проміжком у часі — Індії до рівня світових держав. Звісно, такий розвиток подій у Європі матиме значні політико-економічні наслідки для безпеки, але очікувати прямої загрози не варто. Цілком певно, однак, що на безпеку в Європі в першій половині XXI століття суттєво впливатимуть, більш того, її визначатимуть події на Близькому Сході і в Середземномор'ї. Питання безпеки в Європі вирішуватиметься в Середземному морі. Чи Середземне море в XXI столітті стане морем співпраці чи морем конфронтації, — це питання для безпеки в Європі важитиме найбільше. Відповідь на це питання багато в чому залежатиме від того, чи матиме успіх у стратегічній близькості від Європи, на Близькому і Середньому Сході, а також у Північній Африці довгострокова й всеосяжна модернізація регіону як відповідь на джихад-тероризм, разом із вирішенням тамтешніх регіональних конфліктів і подоланням ядерних і терористичних загроз. Чимало важить тут європеїзація Туреччини.

Принаймні відколи дійшло до подій 11 вересня 2001 року в Європи, якщо вона розуміє свої стратегічні інтереси в галузі безпеки, по суті нема іншого варіанту, ніж ставити все на карту модернізації своїх близькосхідних сусідів. Коли досі геополітичне питання щодо кордонів з Іраном, Іраком і Сирією являло собою важливе заперечення проти членства Туреччини в ЄС, то відтоді геополітичне значення цієї обставини майже обернулося на свою протилежність. Відступ європейців до вже наявних або прийдешніх зовнішніх кордонів ЄС в Румунії, Болгарії, Греції та на Кіпрі, коли б ішлося про остаточний кордону Союзу на південному сході, являв би з огляду на видиму наразі геополітичну загрозу для Європи приклад недозволенної недалекоглядності й відвертої легковажності. Європа і далі з геополітичного погляду буде пов'язана інтересами своєї безпеки і завдяки своїм найближчим сусідам у регіоні з кризовими територіями на Близькому Сході. Тим-то ЄС наразиться на цю загрозу, і йому доведеться успішно реагувати на неї, використовуючи у довгостроковій перспективі свій повний стратегічний потенціал і досвід комплексної модернізації регіону, заснованої на справжньому партнерстві. Тому турецький «міст» слід не малодушно відкидати, а ненастанно зміцнювати й убезпечувати.

Коли порівнювати сучасну Європу з Європою колишньою, з'ясовується, що європейська доба воєн і завоювань поступилася місцем епосі трансформації і приєднання. «Hard power» ЄС-Європи виразно поступається «hard power» Європи «Вестфальської», натомість його «soft power» значно зросла, і щодо цього європейцям випадає переживати не більше, ніж ніж нашим партнерам з Альянсу потойбіч Атлантики. Результати-бо цієї нової «soft power» під назвою «Європа», хай виражені у вільно конвертованій валюті політики безпеки, чудові. ЄС створив щонайменше власний магніт політичного ладу, аби зібрати докупи весь континент на основі реалізовуваних ідей «Вічного миру» і при цьому витворити нову світову державу, в основі якої лежали б принципи демократії, справедливості й свободи. Іммануїл Кант, якби народився у наш час, мабуть, по-справжньому зрадів би, побачивши Європейський союз, утім, і Томасові Гоббсу, поза сумнівом, стало б легше, і він, певно, схотів би долучитися до Кантової хвали об'єднанню Європи.

Ще ніколи не бувало так багато миру і безпеки на європейському континенті, а притягання Брюсселя, попри будь-яку недовіру і критику всередині Старого світу, не слабшає. Під час кризи в Україні виявилося, в чому власне полягає сила ЄС, — у його перетворювальній дії. А крім того, за кілька місяців після розширення Союзу на схід, випливла назовні цінність для Європи нових територій, адже нові члени ЄС та сусіди України, Польща і Литва, разом з ЄС зробили зі свого боку вирішальний внесок у вирішення кризи в Україні. Перетворення як політика значить не що інше, як експорт загальних суспільних і економічних моделей, але не гегемоніальною або навіть імперською чи колоніальною силою, а за допомогою «м'яких» чинників права Співтовариства, установ і фінансованої та контрольованої з Брюсселя економічної та соціальної реконструкції та розвитку. Політика розширення ЄС накидає принципи ліберальної демократії і верховенства закону разом із так званою «протестантською етикою» Макса Вебера всім своїм державам-членам, не більше і не менше. І вона кредитує економіко-інфраструктурний розвиток найбідніших держав-членів, що, своєю чергою, виправдовується у позитивному плані для багатших національних економік чистих донорів безпосереднім «Return of Investment» («поверненням інвестицій») у формі замовлень, а також розширенням торгівлі. В цьому полягає велика, цілком історична роль модернізації європейської політики розширення. І це перетворення узгоджується з відповідною національною традицією, не руйнує її, а здебільшого ще виразніше її зміцнює. Врешті-решт, це культурне реформування політики, права, економіки та суспільства у вступних країнах — велика стратегічна перевага ЄС, адже не йдеться про цілковите міряння їхнього саморозуміння, традицій та народної культури однією міркою.

Не треба заходити аж так далеко, як Роберт Каган, коли він каже: «Реальна зовнішня політика Європи — це політика розширення»[215], проте цілком відкидати цю тезу не випадає. Звісно, політика розширення ЄС упродовж найближчих одного-двох десятиліть, безумовно, дійде краю, бо Європейський союз упреться в зовнішні кордони. Проте стратегічний потенціал політики трансформації відтак не вичерпається; він дедалі виразніше виявляється справжньою відповіддю на виклики глобалізації та нові асиметричні загрози міжнародного тероризму. Трансформація економіки, суспільства та культури відповідно до принципів ліберальної демократії, верховенства закону, індивідуальної свободи, відкритого суспільства і ринкової економіки — так мала би зватися стратегічна відповідь Заходу на різні кризи реформування в інших регіонах, яка б спиралася на автономію регіональних культур і справжнє партнерство. В цьому старий континент Європа доскочила вершка майстерності.

Крім того клопоту із завершенням своєї фізичної та політичної інтеграції, Європі в найближчі роки доведеться вирішити дві чільні внутрішньополітичні проблеми: по-перше, чи вдасться їй досягти сталого покращення своєї економічної і науково-технологічної конкурентоспроможності? За мірило для цього правитимуть розвиток, темп і динаміка в Північній Америці і особливо у Східній та Південній Азії. Європі, коли вона захоче зберегти свою модель суспільства, доведеться захищати на світовому рівні свою конкурентоспроможність, або, за потреби, довести її знов. І це з огляду на зменшення чисельності і старіння населення буде воістину складне завдання. По-друге, від цього просто залежить те, як на початку наступного десятиліття Європа долатиме демографічний перелом у старінні свого населення. Це питання насамперед ховає у собі потужну суспільно-політичну вибухівку. Розширення ЄС справді створило певну свободу дій, але врешті-решт, Європа стоїть перед подальшою внутрішньою трансформацією, а саме перед свавільністю своїх народів, мов і культур — отже, перед їхніми живими й досі небезпечними націоналістичними інстинктами, — перетворюючись на велику громаду вселенців. Навіть зараз зрозуміло, що до цього може спричинитись і спричиниться низький рівень народжуваності та спричинена ним демографічна цезура між 2010-2020 рр., якщо Європа у середині XXI століття не захоче направду осягнути свій занепад. Завдяки політиці розширення та великому внутрішньому ринку, завдяки політиці розширення дедалі активнішої «Європейської політики сусідства»[216], завдяки стратегічній близькості до Росії, угоді про асоціацію в Середземномор'ї та глибшому стратегічному оточенню на Близькому Сході, аж до Південного Кавказу й Африки, Європа, по суті, і справді дуже добре влаштувалася в умовах глобалізованої світової економіки. Утім, її значною внутрішньою проблемою стануть демографія та проблема імміграції.

Навпаки, Америка це питання не тільки давним-давно вирішила, — Сполучені Штати загалом являють собою край іммігрантів. З самого початку американська нація виростала в основному за рахунок імміграції. До середини століття населення Сполучених Штатів суттєво зросте за рахунок імміграції, що спричиниться не лише до значного економічного зростання; надходження від нього дозволять доволі легко надалі фінансувати розширення американського впливу на найвищому рівні, й у майбутньому стратегічний потенціал Сполучених Штатів ростиме. Натомість Європі доведеться боротися з зустрічним рухом і, як наслідок, втратами росту. Як я вже сказав, частину проблеми негативного приросту населення ЄС вирішує за рахунок зумовленого розширенням зростання внутрішнього ринку, проте цим проблему імміграції не врегулюєш. Ця тема стане ще більш вибухонебезпечною для Європи, якщо конкретно зважити на наслідки міграції. Та частина Східної Європи, яка лежить за межами ЄС, навіть в умовах зниження народжуваності і обмеженої тривалості життя має міграційний потенціал. Іспанія нещодавно фіксувала зростання імміграції з Латинської Америки, але це, здається, радше ситуація виняткова з історико-культурного погляду. Тим-то погляд Європи мимоволі звернено на південь і південний схід, і це відразу ж загострює актуальність дискусії, бо значення цілком нових культурно-релігійних чинників та їхні політичні наслідки важко переоцінити. Тим не менш, Європа та її держави-члени мають глянути в очі цим демографічним фактам і не можуть дивитися крізь пальці на їхні політичні, економічні, культурні та стратегічні наслідки.

Але повернемося в майбутнє трансатлантичних відносин, а також обох нерівноправних партнерів — Америки і Європи. Якщо брати все, так би мовити, в теорії, то два трансатлантичні партнери у політичному плані мали б скласти ідеальну пару, майже нагадуючи поєднання «інь» і «ян» у відомому китайському символі досконалості. Обидва партнери-бо політично доповнюють одне одного, тобто привносять у цей союз додаткові навички та слабкі сторони — одна сторона є чемпіоном «hard power», інша — «soft power», і у обох випадках перевага кожного є водночас його недоліком. Але як я вже сказав, це лише теорія. У трансатлантичній реальності стосунки цих двох, як на те, нагадують взаємини тих, кому через вік уже нема чого одне одному сказати, а коли вряди-годи доходить до якоїсь розмови, то зазвичай вона закінчується болісними непорозуміннями. Але як його жити з цим далі? Невже не можна розв'язати ці вузли проблем у трансатлантичних відносинах?

Звісно, трансатлантичні конфлікти й непорозуміння мають не тільки психологічний характер, — їх спричиняють різні реальності. США є єдиною світовою державою. Їхня початкова величина вирізняється глобальними масштабами, їхні загрози реальні, а їхні суперники на просторах світу в Східній та Південно-Східній Азії тільки-но мало-помалу виринають з-над обрію. Початкова величина Європи досі визначається насамперед зсередини, а з погляду стратегії ЄС ще надовго приречена на широкий регіоналізм між Індом і Атлантичним океаном, Африкою та Росією. Європі (ще) не до снаги глобальна проекція сили, тож за її цілковиту інтеграцію в глобальну проекцію сили світової держави США дуже швидко заправили б із європейської сторони задорогу ціну за допомогою трансатлантичного альянсу. Трансатлантична вісь усередині НАТО «провисала» з самого початку, бо у військовому плані Європа в період холодної війни щоразу виявлялася значно слабшою за Америку. Тим не менше, відколи добігла кінця холодна війна, цей військовий кут схильності або залежності проявився ще більше. Все це об'єктивні події, які ускладнюють, а не спрощують трансатлантичну співпрацю. У відносинах між США і Європою, отже, мають місце доволі радикальні зміни об'єктивних чинників, а отже зміни «становища».

Коли проаналізувати цю ситуацію і можливі варіанти трансатлантичних відносин, то дійдеш як поганого, так і хорошого висновку. Спершу поганий висновок: для всіх військових союзів у історії досі був справедливий залізний принцип: нові обставини шукають нових альянсів, і для трансатлантичних партнерів ситуація в корені змінилася. Позитивний висновок полягає в тому, що, як не дивно, це не стосується трансатлантичного альянсу, який, попри всі прогнози, із закінченням холодної війни аж ніяк не зник. Ситуація кардинально змінилася, проте трансатлантичний альянс все одно залишився. На це вочевидь є свої об'єктивні переконливі причини. Можливо, пояснення полягає в тому, що з інституційного погляду холодна війна звела весь складний характер європейсько-американських відносин насамперед до звичайнісінького військового союзу? Найпевніше, суть трансатлантичного зв'язку набагато глибша, ніж у випадку, якби йшлося про класичний військовий союз. Висловлювати обґрунтовані сумніви у природі НАТО як військово-політичного союзу не випадає, проте своєю специфічною формою цей союз завдячує насамперед військовій загрозі для Західної Європи з боку Совєтського Союзу. Можливо, десятиліттями холодної війни якраз це домінування військового у трансатлантичних відносинах заступало погляд на фактичну суть трансатлантичних відносин, зокрема, на тісні нормативні, політичні і культурні та соціальні зв'язки між Північною Америкою і Європою, що, ховаючись за економічними та військово-стратегічними інтересами, і правили за суть альянсу.

Звичайно, економічні інтереси та стратегічні питання безпеки мають першорядне значення, але лише виходячи з них, годі пояснити стійкість і тривалість трансатлантичних відносин. Тому найпевніш можна припустити, що вивіска військово-політичного союзу НАТО заступає власне трансатлантичний проект, який працює на майбутнє, зокрема, на майбутнє трансатлантичного Заходу. Трансатлантизм визначається в широкому сенсі тим, що з політичного, економічного, нормативного й культурного погляду зветься Заходом.

Без трансатлантичних відносин, тобто без широких зв'язків між Америкою і Європою, не існувало б уже Заходу, і тому світ був би іншим. Європейсько-американський зв'язок через Північну Атлантику визначає не тільки військовий або політичний союз, насправді трансатлантичний альянс спирається у своїх глибоких шарах на спільні цивілізації. Ліберальна демократія, правова держава, індивідуальна свобода, відкрите суспільство й ринкова економіка описують ці підвалини, на які непорушно спираються обидва трансатлантичних стовпи. Доки стоять ці підвалини, два стовпи триматимуть трансатлантичний міст. Справжня небезпека виникла б тільки тоді, коли ці підвалини з одного або й з обох боків почали руйнуватися.

Якщо гіпотеза про спільний цивілізаційний підмурівок трансатлантичних відносин виявиться слушною, це означатиме, що дискусія про майбутнє НАТО кілька років рухається в неправильному напрямку. Не військові недоліки європейців являють собою проблему — з ними вони не раз давали собі раду! — а брак політичних, культурних і громадянських вимірів та їхнього організаційного й оперативного завершення в трансатлантичних відносинах. У період холодної війни Америка, її демократія, економіка, суспільство та сучасна масова культура давали взірець Західній Європі. Наразі занадто легко забути, що лише цьому цивілізаційному фундаментові військово-політичний союз НАТО завдячує свою силу. Позитивна відповідь на так зване «системне питання» в рамках військового стримування була кістяком стійкості Західної Європи. Сьогодні відносини між Європою та Америкою розвиваються у геть інших умовах, однак це не захитало стовпів, на яких тримаються трансатлантичні відносини, вони вже не лише прискорюють самі по собі зміну політики по обидва боки Атлантики. То чому б не вдатися до комплексного підходу в процесі реформування трансатлантичних відносин і не зробити більшу ставку на інституційний розвиток політичних і цивільно-культурних елементів у трансатлантичних відносинах, не забуваючи при цьому почасти про військовий альянс? Тоталітарні загрози в Європі завдяки трансатлантизму та європейській інтеграції нарешті остаточно відійшли в минуле, а тому трансатлантичним відносинам потрібен новий вимір, що не зводив би їх лише до зв'язків військового плану.

Дотримуючись традиційних структур та інститутів Альянсу та пристаючи на зведення його до військової складової, союз постійно буде під небезпечним кутом, який об'єктивно відповідає дисбалансу між інтересами і військовими можливостями світової держави США з одного боку і новопосталої дедалі ширшої регіональної держави Європи з іншого. Це може призвести до виснаження НАТО і водночас провокує непорозуміння та недовіру по обидва боки Атлантики. Європейці закидають Сполученим Штатам, буцімто ті розуміють НАТО дедалі більше як так зване «знаряддя», до якого вони часом за потреби вдаються, а часом — і ні. При цьому партнерство загрожує перетворитися на вірність, а отже в найближчому майбутньому постане питання щодо солідарності у рамках альянсу. Американці знову ж таки ставлять на карб Європі всілякі достославні никання у цілях політики безпеки, а з підвітряного боку, завдяки ЄПБО і власному військовому потенціалу та штабам ЄС, стратегію розмежування Північної Америки. Все це доповнюється розмислами щодо майбутнього Європи в багатополярному світі. Наслідок цих подій можна передбачити, а це, попри всі трансатлантичні зізнання й вимучену риторику, дедалі стрімкіша втрата сенсу, отже, ерозія альянсу. З огляду на сумний стан трансатлантичних відносин, аби почати знову, конче слід було б щиро відповісти на два ключові питання: чи хочуть США ще європейської інтеграції й чи європейці прагнуть об'єднатися зі Сполученими Штатами, чи проти них? Обидва питання вирішують майбутнє Заходу, і тільки якщо обидві сторони зі свого боку дадуть на них ствердну відповідь, Захід у XXI столітті може мати майбутнє.

Почнемо з відповіді на питання щодо Європи. Обґрунтувати єдність Європи проти Сполучених Штатів означає не тільки поставити під сумнів Захід, але й звести все до цілковитої переоцінки сил у Європі, яка закінчиться нічим. Європі не годиться забувати, що ідея її об'єднання найтісніше пов'язана з цивілізацією Заходу. Європейський процес об'єднання бере початок у двох основних рішеннях: гарантії безпеки США і французькій ідеї інтеграції. Завдяки своїй присутності у Європі США ще й досі урівноважують внутрішні страхи самої Європи, отже певним чином правлять за ледь помітну антигегемоніальну противагу в усій конструкції об'єднання Європи. Крім того, північноамериканська підпора багато важить для безпеки об'єднаної Європи, оскільки Європа з погляду геополітики завше перебуватиме у підвішеному стані. Ні від нових, ні від традиційних загроз Європа не зможе відгородити свою безпеку самотужки краще, ніж разом із США, так воно буде і надалі. Слід розглянути тут і питання багатополярності, популярний термін у поточних трансатлантичних відносинах. Якщо багатополярність передбачає виключення Європи з трансатлантичного альянсу, то з цього Європа матиме самі клопоти. Коли ж термін, однак, являє собою звичайний опис майбутнього світопорядку, важливим чинником оформлення якого буде оновлений Захід (Америка і Європа), отже, неушкоджений і модернізований Атлантичний альянс, то цей термін приховує у собі небезпеку для трансатлантичних відносин. І, врешті-решт, найважливіший аргумент: якщо дійде до спроби об'єднання проти США, Європа поставить під сумнів власні підвалини, без чого годі уявити Старий світ у XXI столітті, — те, що зветься Заходом.

Тепер щодо відповіді на питання про Америку. США мають силу, аби заблокувати процес об'єднання Європи. Відтак постала б штучно викликана, себто зумовлена зовнішнім втручанням політичної сили, що так само є найважливішим партнером для Європи, блокада, яка спричинилася б до нового розколу Європи. Наслідками стали б слабкий європейський центр і ще слабша периферія Європи. У підсумку це означало б слабку Європу, яка раніше чи пізніше стане іграшкою неєвропейських інтересів. Тим-то Сполучені Штати пристають на істотний ризик безпеки на своїх стратегічних берегах потойбіч Північної Атлантики. Через цілком недостатні розміри європейські держави-нації стали б у XXI столітті завеликою розкішшю, тож видавалися б світовій державі США дедалі недоречнішим джерелом ризику, або в кращому разі каменем спотикання, проте аж ніяк не партнерами. Ефективного глобального або навіть регіонального партнерства в майбутньому може досягти тільки об'єднана Європа. А тут варто згадати про багатополярність. Відмова Сполучених Штатів від завершення європейської інтеграції посприяла б саме багатополярності з усіма її негативними наслідками, що зумовила б поміж іншим і занепад Заходу. Натомість багатополярність, в основі якої лежала б відновлена єдність Заходу, не суперечила б інтересам Америки. Насамкінець найважливіший аргумент: те саме стосується і Європи. Якби Америка поставила під сумнів підвалини Заходу, то свідомо провадила б курс на своє стратегічне самоослаблення. Як Європі потрібна Америка, так Сполученим Штатам потрібен Захід, а отже США у своєму освіченому егоїзмі щонайменше потребуватимуть єдиного історичного і сильного Євросоюзу.

Всі зусилля ЄС з розбудови самостійності з погляду політики безпеки досі викликали у Сполучених Штатах страхи щодо розмежування, але досі нічого подібного в реальному світі не було й близько. Навпаки, якраз на Балканах співпраця між НАТО та ЄС рухалась і просувається напрочуд успішно. Те ж саме було зі спільними місіями ЄС в Африці, які спиралися на тісну співпрацю зі Сполученими Штатами. Тим-то всеосяжне перетворення трансатлантичних відносин уже не може нехтувати і динамічну реальність Європейського союзу. Сьогоднішня Європа складається вже не тільки з суверенних націй-держав, а дедалі згуртованішого Євросоюзу. Врешті-решт оновлення трансатлантичних відносин повинне зважати на цю дуже суттєву зміну з європейського боку і в інституційній співпраці. Найпростіші факти демонструють ці зміни реальності, бо після недавнього розширення НАТО і ЄС склалася така картина: хіба що дві європейські держави-члени, що входять до НАТО, Ісландія і Норвегія, не належать до ЄС або мають статус кандидата. А в Євросоюзі лише шість країн-членів не входять до НАТО — Швеція, Фінляндія, Ірландія, Австрія, Кіпр і Мальта, — причому тільки дві останні не пов'язані з НАТО програмою «Партнерство заради миру». Тим-то щось само собою підказує, що слід витворювати нові інституційні зв'язки між двома організаціями замість і далі марнувати зусилля у насилу приховуваних ревнощах і чварах. Така нова риса відносин між НАТО і ЄС була б, поза сумнівом, також важливим елементом оновлених і всеохопних трансатлантичних відносин.

Утім, не слід при цьому забувати пріоритет, якнайбезпосередніше пов'язаний із браком «hard power» Європи. Хай як важитиме розширене поняття безпеки в Європі в XXI столітті і хай яку суттєву роль гратимуть усі громадянські складові, проте без адекватного військового потенціалу всі ці стратегії мимоволі лишатимуться звичайним списаним шпаргаллям, адже військовим робом політичне рішення не здійснити і не забезпечити. Військові недоліки Європи слід, отже, надолужити цілком незалежно від американського тиску і якраз у інтересах власне європейської безпеки. Роберт Купер цілком має слушність, коли заявляє: «Розкол між Європою та Сполученими Штатами полягає не тільки у навичках, але так само і у бажанні. Настав час, коли Європа переосмислює свою роль. Те, що 450 мільйонів європейців аж так покладаються на 250 мільйонів американців, аби ті їх захистили, нікуди не годиться. Даремно ніхто тебе не оборонить»[217]. Це, втім, означає, що європейці нарешті припасовують свої старомодні з погляду національної держави, а отже завищені військові структури до інтеграційного процесу на своєму континенті, вивіряють свої військовий потенціал на нових небезпеках та загрозах і мають, відповідно, модернізувати і фінансувати потребу всеосяжних оновлених трансатлантичних відносин.

Перетворення всеосяжних трансатлантичних відносин та активна підтримка процесу європейської інтеграції США (ще ж надто, енергійна вимога дедалі швидшої й рішучішої політичної інтеграції Європи!) могло б і справді дати різкий поштовх політичній реконструкції Заходу. США як світова держава, об'єднувана Європа як влада в процесі становлення, в поєднанні з комплексними трансатлантичними відносинами у вигляді оновленого НАТО, що втілює в собі трансатлантичні зв'язки між США і ЄС, у політичному плані спрямовані на розширену концепцію безпеки, яка поєднує військову безпеку й трансформацію таким чином, аби Захід добре підготувався зустріти віч-у-віч загрози й небезпеки XXI століття і водночас щоб ефективно скористатися своїми шансами на формування нового світоустрою, заснованого на своїх універсальних цінностях.