Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу

III. Між незалежністю та інтеграцією

Сутність сучасних держав, якими ті вийшли з релігійних воєн на світло європейської новітньої доби, це їхній силовий егоїзм, тобто забезпечення власного існування. Безпека здіймається понад усіма їхніми інтересами, як усередині країни, так і в міжнародних відносинах. Ключовим інструментом гарантування безпеки держави є її влада, отже що більшу владу має держава, то впевненіше почувається.

«Міжнародна політика, як і будь-яка політика, — це боротьба за владу. Якою б не були кінцеві цілі міжнародної політики, безпосередньою метою завжди є влада. Найвищою метою державних діячів і людей може бути свобода, безпека, процвітання або сама влада. Це прагнення може виливатись у релігійні, філософські, економічні чи соціальні ідеали. Люди можуть сподіватися, що цей ідеал вдасться реалізувати завдяки їхній внутрішній силі, завдяки втручанню божественних сил або природному розвитку людського суспільства. Вони можуть також спробувати наблизитися до свого ідеалу за допомогою неполітичних засобів, приміром, технічної співпраці з іншими державами чи міжнародними організаціями. А проте, якщо вони прагнуть досягнути своїх цілей засобами міжнародної політики, то боротьби за владу їм не уникнути»[88].

Політика у сфері безпеки, звісно, — це в міжнародних відносинах держав не все, бо ж нарівні з нею зовнішня політика включає повний спектр дипломатичних, економічних, політико-розбиткових [entwicklungspolitischer], правових, культурних, наукових і дедалі більше прямих соціальних і міжособистісних («people to people») взаємин. Проте без відповіді на центральне питання безпеки будь-яка зовнішня політика — порожнє слово. Нема-бо (ще) жодної сили, яка б стояла над державами і могла певною мірою виступати роз'ємним суддею між державами, навіть наддержави такої нема. З погляду сили безпека на рівні держав визначається як рівність (von gleich zu gleich). Усі держави суть створені людьми політичні організації, які більш-менш успішно забезпечують суспільству монополію влади і рядять ним. Отож, держави можуть виникати і зникати.

Історія розповідає про завоювання і звільнення від чужого ярма, про держави, ба — великі імперії, які поставали і по дуже довгому часі йшли прахом. Їхнє руйнування спричиняло ударні хвилі, що іноді даються взнаки, і то коли самої держави вже давно нема, — це Європі довелося спізнати останнім часом у дев'яності роки, під час югославських воєн за спадщину. Численні причини конфліктів у колишній Югославії були і є спадщиною, що її лишили по собі три попередні імперії: імперія Габсбургів, Османська імперія і російська імперія (а також її спадкоємець — Совєтський Союз). Ударні хвилі раптового розпаду совєтської імперії теж у політичному плані відчуватимуться ще довго. І в цьому конфлікті на Балканах можна знайти ще глибший фоновий шум із глибин історії, бо там досі триває поділ Римської імперії на Східну і Західну й відповідне розділення християнського світу.

Край монополії на владу над тих чи тих теренах, що її мають держави, зазвичай кладуть інші держави. Вони нечасто ставляться одна до одної нейтрально, як правило, вони взаємодіють з іншими державами, ненастанно борються одна з одною за владу, вплив, багатство і території, а отже дуже легко конфліктують аж до відкритої ворожнечі, яка потім може перерости у війну між двома незалежними державами. Війна між державами — це насильницьке вирішення проблеми влади між ними. Тим не менш, війна двох держав — це аж ніяк не єдина форма війни[89], бо війна як вирішення проблеми влади збройним шляхом між основними соціальними групами та об'єднаннями, значно старша, ніж держава як форма політичної організації.

У наш час має місце державна монополія на владу, і відколи держави мають монополію на владу, кількість успішних спроб врегулювати стосунки між державами у правовий спосіб, насамперед із використанням міжнародного права, дедалі зростає. Не існує, втім, і досі транснаціональної інстанції, яка могла б реально забезпечити ненасильницькі відносини між державами. Бо «стан миру між людьми, що живуть по сусідству, не є природним (status naturalis); природним є радше стан війни, якщо не постійні воєнні дії, то постійна їх загроза. Тим-то стан миру доводиться встановлювати; припинення-бо воєнних дій — ще не запорука їх відсутності, і якщо сусіди не дають один одному такої запоруки (що може відбутися лише в правовій площині), той із них, хто вимагав цього від іншого, може повестися з ним як із ворогом»[90]. Ці твердження Іммануїла Канта, що він їх листовно висловив у своєму есеї «До вічного миру» (Zum ewigen Frieden, 1795) понад дві сотні років тому, дуже точно окреслюють, особливо з урахуванням нинішньої ситуації в світі, найважливіше політичне завдання для чимраз глобалізованішого світу XXI століття, а саме завдання встановлення миру на правових засадах.

Певно, існують органи на кшталт «Міжнародного суду» (IGH), судовий вирок яких можуть виконувати держави, але тільки в тому разі, коли вони цього хочуть. Згоді на судовий вирок передує суверенне політичне вольове рішення відповідних держав. Тільки Рада Безпеки Організації Об'єднаних Націй (ООН) завдяки своїм повноваженням, зазначеним у Статуті Організації Об'єднаних Націй, має правову легітимність втручатися у найвищу компетенцію у прийнятті рішень незалежними державами, а отже, Рада Безпеки своїми резолюціями встановлює і нове міжнародне право. Звісно, засоби примусу Ради Безпеки вкрай обмежені, хіба що вона може спиратися на засоби примусу сильної держави або коаліції держав. Окрім того, п'ять постійних членів Ради Безпеки мають національне право вето, яким вони можуть у будь-який чає скористатися на догоду своїм інтересам, аби заблокувати роботу Ради Безпеки. Тим-то система ООН урешті-решт мусить спиратися не на право, а на силу і політичну волю п'ятірки найпотужніших держав, проти яких суверенні національні інтереси в Раді Безпеки не діють.

Втім, у міжнародній системі поступово відбувається зрушення від сили до прив'язки сили до права. Відповідальність окремих держав та їхніх політичних лідерів дедалі більше підпорядковується міжнародній кодифікованій правовій системі, яка досягла свого апогею зі створенням «Міжнародного кримінального суду» (IStGH). Отож, завдяки цьому «Міжнародному кримінальному судові» право надалі передуватиме силі, і злочини, вчинені в ім'я верховної влади, та відповідальні за них особи будуть покарані згідно з ратифікованим понад шістдесят років тому кодексом. Тим не менше, попри ці зміни і поступ у забезпеченні верховенства закону, державну систему далі здебільшого визначає сила. Держави поки що залишаються останньою політичною інстанцією, і незалежні вони остільки, оскільки мають і вершать найвищу владу.

Держави регіону, континенту або навіть усього світу теоретично підтримують стосунки на рівних, як носії найвищої влади, і відрізняються тільки розмірами, потенціалом, а отже своєю силою. Це домінування сили державної системи, в якій істинні найвищі носії влади, а отже «останні інстанції» зносяться між собою і йдуть на конфлікт, з огляду на цей принцип рівності приховує в собі постійний ризик властивої системі анархії[91], бо сильніший загрожує встановлювати закон і правила. Тим-то у цьому витвореному силою світі з його постійною загрозою зумовленої суспільним ладом анархії безпека слабких проти сильних, сильних проти ще сильніших, багатьох проти одного, пойнятого жадобою до панування, має вирішальне значення у всьому. Безпека як основа елементарних інтересів кожної держави, зокрема, інтересу до самозбереження, править водночас за основу відносин з іншими державами, які також служать цьому інтересові.

Таким чином держава визначається у своїх відносинах не через свої інтереси, не через емоційні категорії, як-от дружба, вірність, вдячність чи ворожість, помста й ненависть, або навіть через питання віри. Так, принаймні, звучить класичне європейське визначення держави. «У нас нема вічних союзників і немає постійних ворогів. Наші інтереси вічні, і пильнувати цих інтересів — наш обов'язок». Це класичне визначення інтересів сучасних держав сформулював британський прем'єр-міністр Пальмерстон у своїй промові перед Палатою громад 1 березня 1848 року[92]. Баланс сил — це мрія в цій анархічній системі, а гегемонія однієї сили — кошмар, бо вона загрожує перевернути всю систему догори дригом. Звісно, це єдине обґрунтування держав та їхньої політики має на увазі інтереси більш-менш стрункої системи держав, усі учасники якої мислять і діють в одній політичній системі та її нормативних обґрунтуваннях, в одній і тій-таки логіці інтересів. Проте перехід з однієї системи на іншу, навіть революційна зміна в цій замкненій системі держав, мали б порушити природну політичну орієнтацію політики держав.

З усіх цих причин зовнішня політика стосується перш за все безпеки, і від відповіді на їхнє запитання щодо безпеки залежать головним чином і їхні політичні рішення у відносинах з іншими державами. Але якщо безпека однієї держави, зумовлена суспільним ладом, відіграє таку важливу роль, то зразу виникає пряме питання про те, що ж тоді, власне, слід розуміти під «безпекою» і чи існують справді однозначні або й навіть переконливі визначення, що їх давали тій самій речі всі зацікавлені у певній внутрішній і зовнішній політиці.

«Таку загальну владу, яка була б здатна захищати людей від замірів чужинців і від кривд, заподіюваних одне одному, й таким чином гарантувати їм ту безпеку, за якої вони могли б годуватися від трудів рук своїх і від плодів землі й гараздувати, можна витворити тільки в один спосіб, а саме шляхом зосередження всієї влади і сили в одній людині або в зібранні людей, яке більшістю голосів могло б звести всі волі громадян у єдину волю. [...] Це більше, ніж згода або одностайність. Це реальна єдність, втілена в одній особі за допомогою договору, складеного кожним із кожним [...] Якщо це сталося, то сила-силенна людей, об'єднана таким чином в одній особі, зветься державою, латиною — civitas. Таке народження того великого Левіафана або, певніше (якщо висловлюватися шанобливіше), того смертного Бога, якому ми під зверхністю Бога безсмертного завдячуємо свій мир і свою безпеку. Бо завдяки повноваженням, відданим йому кожною окремою людиною в державі, вищеозначена людина або зібрання осіб користується такою величезною зосередженою в ній силою і владою, що навіюваний цією силою і владою страх дає цій людині або цьому зібранню осіб змогу спрямовувати волю всіх людей до внутрішнього миру і до взаємної допомоги проти зовнішніх ворогів. [...] Той, хто втілює цю особу, зветься сувереном, і про нього кажуть, що він має верховну владу, а будь-хто інший — то підданець». Так твердить Томас Гоббс у своєму «Левіафані»[93].

Це класичне визначення держави Новітнього часу, як воно виникло в Європі у кривавому хаосі релігійних воєн XVI і XVII століття[94], засноване, отже, на єдиній центральній владі, що контролює територію і людей, які на ній живуть, на інтересі цієї владі до самозбереження і до розширення своєї сили[95]. Відповідно, будь-яке визначення безпеки має виходити з цих основних чинників, тобто забезпечення контролю над власною територією. Тим-то і питання кордону — найпікантніший і найнебезпечніший предмет міжнародної політики[96], бо на кордоні держав зазвичай починається і закінчується їхня сила. Цей кордон доводиться переступати тому, хто зважується на воєнний напад, і цей кордон випадає пересувати тому, хто прагне змінити або й цілком перевернути баланс сил між державами.

Валюту сили держави міняють у першу чергу на кордоні між двома суверенами. Цей обмін виражається втратою і зискуванням сили, тому кордони між державами приховували і приховують таку значну вибухову силу з політичного погляду. На кордоні як правило відразу відчуваються загибель і занепад сили. Майже п'ять десятиліть кордон між Східною і Західною Німеччиною та Берліном був небезпечною для життя дійсністю, доки ця межа і всі її жахи через руйнацію НДР і Совєтського Союзу неначе поринули в нічну темряву. І в палестино-ізраїльському конфлікті йшлося насамперед про територію, отже і про проблеми кордонів, як і в Кашмірі, на Південному та на Північному Кавказі, у Західній Сахарі і в багатьох інших конфліктах сучасності.

На кордоні між суверенними державами випробовується дієвість центральної влади, тобто її здатність до контролю, отже класичне визначення національної безпеки прагне гарантії або зсунення кордону собі на користь. Усе, що гарантує центральній владі держави можливість контролювати свою територію, визначається як безпека, а все, що на неї важить, відповідно, — як загроза. Це класичне визначення держави, яке, щоправда, надається до описання складної реальності державної системи в XXI столітті хіба що дуже обмежено.

Як сучасна держава, так і система держав сучасної доби — це діти Європи. Тут, у Європі, вони вперше в людській історії були задумані і втілені, і на теренах Старого Світу ця система пережила злети і найсерйозніші кризи аж до двох найбільших європейських війн XX століття за одноосібне панування, які виросли у світові і зумовили принципову зміну розподілу сил у міжнародній системі держав. Паралельно зі здійсненням європейської національної держави в наш час і далі існували великі транснаціональні імперії, що сягали корінням ще досучасної доби, зокрема, імперія Габсбургів, Османська імперія і Священна Німецька імперія, а проте доля старої німецької імперії аж до її остаточного розпаду 1806 року довела, що принаймні у XVIII столітті територіальні держави завдяки централізації влади в суверенній державі стали панівним і дедалі впливовішим чинником у Європі.

Європейська система держав, як вона піднеслася на підвалинах територіальних держав у світлі Тридцятилітньої війни і Вестфальського миру 1648 року[97], була заснована на окремих суверенних державах-суб'єктах, які піднесли централізацію будь-якої переддержавної і приватної влади в абсолютизмі територіального князівства. Мета системи полягала в запобіганні самовладності однієї сили на європейському континенті шляхом укладення різних спілок і, в ідеалі, у встановленні балансу сил у європейській державній системі, що зробило б неможливим цю гегемонію однієї держави. «Маленькі людці об'єднуються проти примноження сили і політичної переваги. Вони зав'язують спілки, коаліції. Поняття європейського балансу так удосконалюється, що єднання багатьох інших змушує претензії відступати [...]», — писав у 1833 році німецький історик Леопольд фон Ранке. «У великій небезпеці можна, далебі, спокійно покладатися на генія, який досі береже Європу від панування будь-якого одностороннього і насильницького спрямування, будь-якому тискові з одного боку все ще протиставляє спротив з іншого, а коли доходить до загального єднання, із кожним десятиліттям тіснішого, то успішно рятує загальну свободу і роз'єднання»[98].

Ця класична європейська державна система діяла аж до запровадження чотирьох великих світських змін в історії політичної сучасності. Це були демократична революція, індустріалізація, виникнення націоналізму[99] та глобалізація ідеї національної держави у світлі деколонізації. З Французької революції 1789 року розпочався виразний розпад старої європейської системи держав, яку правознавці називали «Ancien régime». Третій стан, буржуазія, а разом з ним і народні маси вийшли на сцену історії, а значить і державної системи.

До двох великих революцій XVIII століття — Революції 1776 року в США і Великої французької революції 1789 року, — зовнішня політика (за винятком Великої Британії, де в той час уже існував незалежний парламент) була винятковою прерогативою суверенних державців, які використовували на це своїх дипломатів і, перш за все, свої регулярні армії, складені з завербованих і підневільних вояків. Доти народ у зовнішній політиці європейських держав не грав практично жодної ролі.

Тільки революційна Франція мобілізувала народні маси і закликала їх в ім'я захисту нації до зброї (23 серпня 1793 року оголосили призов на військову службу — «Levee en masse»), щоб відбити інтервенцію роялістських військ — як виявилося, з приголомшливим успіхом[100]. Водночас із перемоги цієї революції в ім'я нації постала нова революційна ідеологія, націоналізм. Навіть визвольні війни європейських народів від влади Наполеона проходили під знаком революційного націоналізму, якому випадало поставити світ європейських держав і політичних реалій в найближчі сто п'ятдесят років з ніг на голову. Після Великої Французької революції промислова революція, що набувала дедалі більшого розмаху в Європі та Північній Америці з її величезною технічною і науковою динамікою, змінила економічний, технологічний та соціальний фундамент влади[101].

Нова масова армія, ідеологія революційного націоналізму, техніко-промислова революція у сфері військової техніки і досі у всій історії людства небачене примноження її руйнівної сили витворили нову насильницько-політичну реальність, якій випадало захитати стару європейську систему держав і врешті-решт її зруйнувати. Перша світова війна з неймовірним жахом багаторічних матеріальних боїв розбила останні позосталі рештки й ілюзії старого європейського світу і його зовнішньополітичний лад. Навіть американський президент Вудро Вільсон блискуче проаналізував трощу європейської системи рівноваги у горнилі Першої світової війни: «Досі війни зазвичай були чимось на взірець народної прогулянки, на яких вигравались або програвалися блискучі битви, винагороджували національних героїв і всі долучалися до слави, що випадає на долю держави [...] Втім, чи ж належить розглядати це величезне, жахливе суперництво у систематичному винищуванні в такому світлі, коли великий, виразний факт, на який доводиться реагувати уяві, — то є невимовне людське горе? [...] Чи може ще існувати слава, що відповідала б мільйонним людським жертвам, без яких у сучасній війні не обійтися, коли йдеться про захоплення й оборону Вердена?»[102].

З появою народного суверенітету завдяки американській революції, а трохи згодом — Великій Французькій, у відносинах держав новітньої доби з'явився новий революційний чинник. Цей революційний чинник народного суверенітету поламав досі ефективну майже виняткову орієнтацію сучасних європейських територіальних держав на інтереси і зсунув її у бік політичних і моральних ідеалів, ба — світських переконань. «Національний конвент заявляє від імені французького народу, що гарантує братерство й захист усім народам, які прагнуть відновити свою свободу, і надає генералам повноваження видавати необхідні накази, щоб стати у пригоді цим людям і захистити громадян, які зазнають або можуть зазнати утисків через свої ліберальні погляди»[103]. Так було сказано в урочистій заяві Революційного Конвенту в Парижі 1792 року.

Кабінетні війни часів абсолютизму точилися навколо реальних або гаданих інтересів держав і правительських династій, війни в ім'я суверенітету народу і нації потребували, натомість, інших, додаткових причин. Вони мали б виходити радше з високої моралі та емоційно переконливих ідеологічних засад, аніж із тверезого насильницько-політичного розрахунку на інтерес, аби мобілізувати людей на війну і смерть. Уже з перших військових успіхів революційної армії за межами Франції, щоправда, виявилася суперечність між мораллю й інтересами[104]. Тим-то стирання кордонів і руйнівна міць релігійних воєн, на які з XVII століття, схоже, незалежна держава знайшла управу, розійшлися з новою силою, хай і у світській формі і, як згодом виявилося, заявили себе у війнах європейських держав ще страшніше. Доба тоталітаризму кинула свої перші похмурі тіні.

Для Козімо Медічі справа з владою стояла ще насправді просто: «з чотками в руках державу не втримаєш»[105]. Утім, щонайпізніше слідом за вибухом двох великих революцій XVIII століття ця «справа» вже значно ускладнилася. Бо народний суверенітет, свобода, республіка, — це були революційні принципи, які захитали досі ефективну майже виняткову орієнтацію держав на інтереси. З того часу відносини держав істотно ускладнилися, принаймні там, де йшлося про держави, що спиралися на ідеали великих революцій, і мимоволі виявилося, що пошук зручного балансу між новими ідеалами та традиційними старими інтересами у політиці — це не жарти.

Цей коефіцієнт напруження у зовнішній політиці західних демократій існує донині: ідеали, як-от права людини, з одного боку, протистоять інтересам, безпеці та торгівлі, — з іншого[106]. Ця проблема, одначе, трапляється майже виключно у відносинах між демократичними і авторитарними чи навіть диктаторськими режимами. Протиріччя між ідеалами та інтересами у відносинах між демократичними державами, отже, мають менше значення, бо у внутрішньополітичному плані суперечність ця розв'язується здебільшого в інститутах і влаштованих на демократичний лад спільнотах. У світлі подій 11 вересня та їхніх наслідків постало питання, чи не замінити, бува, надалі в стосунках демократій з диктатурою або так званими екстремістськими державами (rogue states) превентивні заходи, спрямовані на відвернення війни, на колишні норми міжнародного права[107].

Таким чином, європейський ідеал балансу сил у державній системі на схилі XIX століття відстав од реальності, з урахуванням змін у системі, що їх викликали великі політичні й соціальні струси, масові армії, а також промислова та науково-технічна революції. Його місце посіла небезпечна суміш, яка складалася зі страхів, суперництва й жадоби гегемонії, і вела через гонку озброєнь до превентивної війни й нарешті до автоматизму масштабного військово-стратегічного планування та його реалізації, отже мусила призвести до великої війни між європейськими державами. У серпні 1914 року класична європейська державна система Вестфальського миру[108] ініціювала власне самознищення і як наслідок цього — історичний абшит великих європейських держав як держав світових.

Всесвітнє місце Європи наразі посіли дві позаєвропейські держави, які виграли в 1945 році від процесу саморуйнування європейської державної системи, а саме США і Совєтський Союз. «Перед Другою світовою війною на вісімдесяти відсотках суші і над вісімдесятьма відсотками населення світу панували західні [європейські] сили. Західний імперіалізм — британська, французька, голландська й португальська імперії — розлетівся прахом [1945] так стрімко, що навіть історики XXI століття — і ті здивувались, і вмить з'явилося понад 120 нових, незалежних держав. На світову арену вийшов цілком новий акторський ансамбль. Імперіалізм добіг кінця, проте на зміну йому прийшли сфери впливу, за які боролися „великі держави“. З імперій на плаву лишилась єдина — совєтська, вона змогла навіть розширити свою роль, як у географічному, так і в політичному плані»[109].

Друга світова війна мала завершити цей процес відходу Європи і водночас викликати занепад великих європейських колоніальних імперій[110]. Європейські колоніальні держави після 1945 року відмовилися від своїх колоній — часто під натиском кровопролитних партизанських воєн, — однак вони позалишали цим новим незалежним державам здебільшого довільно складені території з зазначеними колоніальними службовцями кордонами, тому й відписали їм отруйну спадщину у вигляді численних внутрішніх і зовнішніх конфліктів. Крім того, вони залишили свій спадок зі сфери філософії держави та державного права спадщини, а саме європейську модель держави й суверенітету та націоналізм як революційну ідею[111]. Решта світу запозичила цю конструкцію Європи, тоді як у самій Європі вона вже потроху втрачає свою вагу[112]. Ця спадщина зниклого європейського колоніалізму мусила у всякому разі дати далекосяжні наслідки. Бо завдяки деколонізації і утворенню сили-силенної нових суверенних держав на всіх континентах глобалізується європейська модель держави, і ця модель як наслідок розуміння державного суверенітету донині лишається вирішальним чинником порядку для міжнародної системи держав. І тому цілком свідомо була створена Організація Об'єднаних Націй.

Якщо дивитися під цим кутом, ідеться справді про один із парадоксів історії, коли старий континент Європа наразі готується подолати цю модель держави і суверенітету шляхом своєї економічної і політичної інтеграції, а також дати перевагу праву перед силою, тоді як численні держави третього світу, колишні європейські колонії, енергійно обстоюють цю класичну європейську модель незалежності. Не менший парадокс, утім, і те, що зараз неоконсервативні інтелектуали знову відкривають потойбіч Атлантики досучасну ідею імперії, щоб визначити роль США як єдиної наддержави у XXI столітті. В кожному разі, в ясному небі над світом політичних ідей, здається, безтурботно ширяє гегемоніальна сила Європи.

Оскільки війна править за природний стан людини і мир спершу слід установити[113], головною рисою сучасної державної системи завжди було те, що сумнівну безпеку окремої держави вона раз у раз обертає на суперництво і конфлікти з її сусідами. «Держава, як часто кажуть, займається своїми справами у гнітючій тіні насилля як одна серед інших держав. Оскільки деякі держави можуть застосувати силу будь-якої миті, то всі держави мають бути готові зробити те ж саме — або жити з ласки своїх сильніших у військовому плані сусідів. Поміж держав природний стан — це стан війни. Це не означає щось на кшталт того, що війни точаться постійно, але зводиться до того, що коли кожна держава вирішує сама для себе, застосовувати їй силу чи ні, будь-якої миті може вибухнути війна»[114].

З цієї системної нестабільності безпеки держав виростала (і виростає) постійна загроза суперництва, а отже й воєн. Тут ми стикаємося з елементом державної системи, що має дестабілізаційний, іноді навіть небезпечно високий потенціал і в політології означається як «дилема безпеки». Анархія системи вимагає від усіх держав обачності, озброювання й зав'язування спілок. І що більше вони озброюються і дотримуються обачності з військового та дипломатичного погляду, то сильніше лякають своїх сусідів, яким доводиться реагувати відповідним чином[115]. Тим-то безперервні спонукувані страхом пошуки безпеки і стабільності ведуть до більшої непевненості й несталості. З цієї причини державна система завжди вирізнялася значною несталістю. Впродовж усієї своєї історії вона завойовувала і втрачала землі. Це в структурному плані завжди відкрите, тому екзистенційне питання безпеки держав передбачало, по суті, тільки два варіанти відповідей, а саме наступальний (завоювання) або оборонний (захист від завоювання). Історія вчить, що найчастіше більший успіх мала відповідь наступальна. Цю обставину неминуче змінила лише поява атомної бомби і виникнення заснованого на цьому балансі страху. З початком ядерної ери стратегічна оборона з огляду на ймовірність взаємознищення набула безальтернативного характеру. Війні між ядерними державами вже немає місця.

Піднесення давнього Риму до статусу єдиної наддержави у Середземномор'ї і сусідніх прикордонних територіях завдяки трьом війнам проти Карфагену стало великим і водночас успішним прикладом, який упродовж усієї європейської історії живив фантазії держав та імперій. Накопичення влади і політика сили та завоювань до нашого часу вважається найефективнішою формою зовнішньої політики державної безпеки. В ринковій економіці конкуренція править за всіма визнаний основний принцип, хай, утім, будь-якій економічній конкуренції притаманна майже невід'ємна тенденція до монополії, а значить, до усунення змагання (коли конкуренцію як слід не регулювати), це стосується і незалежних держав, що їх інстинкт самозбереження змушував і змушує акумулювати силу, отже розбудовувати царство, імперію. Знову ж таки згадується Рим, який мимоволі став поміж іншим великим прикладом для наступних століть аж до європейського Новітнього часу. Ця завойовницька тенденція, закладена в інтересі держав до самозбереження, само собою, і далі живе у державній системі сучасності.

Край світу європейських держав та їхніх колоніальних імперій постали територіальні держави з цілком неповторним характером та іншими масштабами, — Росія і Сполучені Штати. Сполучені Штати були навіть частиною британської колоніальної імперії. А проте, вдавшись до революції, вони дуже рано вибороли незалежність і обрали нетиповий і цілком самостійний шлях розвитку. Війна за незалежність проти Британської корони і Вестмінстерського парламенту, американська революція 1776 року, була зі свого боку прелюдією Великої французької революції 1789 року і спиралася на ті ж таки універсальні ідеї Просвітництва, що і її менша французька сестра. Ці спільні корені двох великих революцій доби Просвітництва досі визначають цілком особливу якість відносин між США та Францією.

І Росія, і Сполучені Штати дали в підсумку державу цілком нового типу, — державу континентальну. Це була масштабність, якої європейська система держав не знала. Сполучені Штати впродовж одного довгого століття розтягнулись у континентальну державу, що об'єднала всі наявні держави Північної Америки (за винятком Канади і Мексики), в одну-єдину континентальну демократію від узбережжя до узбережжя, в одну федерацію «from coast to coast», зі спільною мовою і єдиною валютою. Тим-то були створені умови, в яких США змогли трохи більш, ніж через століття з моменту свого заснування перетворитися на державу, що поширювала свій вплив як на Тихоокеанський, так і на Атлантичний регіон. Своєю чергою навсібіч розширювалась і Росія, «стартувавши» зі свого східноєвропейського центру довкола Москви. Завоювання Сибіру, Середньої Азії та Кавказу перетворило її на азіатську державу, а прорубавши «вікно в Європу» руками Петра І і здобувши перемогу в Північній війні проти Швеції під його орудою, Росія стала водночас однією з основних європейських держав, а також незаперечним чинником у європейському державному світі аж донині. На півдні російська експансія переросла в безкінечні війни з турками, а на сході Росія стала ногою на, здається, неозорі терени азіатського континенту, просунувшись аж до Центральної Азії, сягнувши кордонів Індії і Китаю, і забившись урешті-решт на далекий схід.

Тогочасна Європа не могла йти в ногу з цією новою якістю континентальної держави і потенційною світовою державою, щоправда на старому континенті з його глобальними колоніальними імперіями та їхніми конфліктами довкола одноосібного панування про це годі було й думати. Лише своїм суто географічним розширенням обидві континентальні держави перевершили всі досі знані масштаби, не кажучи вже про великі заморські колоніальні імперії європейських держав з XVI століття. Проте вони ніколи не мали чогось, що бодай приблизно нагадувало територіальну й водночас континентальну однорідність, як це було з російською імперією та великою американською демократією. З погляду культури і політики, завдяки своєму європейському корінню, а також походженню значної і найбільшої частини своєї людності обидві континентальні держави мали і мають дуже тісний зв'язок із Європою. І обидві держави були втягнуті у війну за одноосібне панування, що спалахнула всередині європейської системи держав, і самі паралельно виросли до рівня держав із претензіями на глобальну гегемонію. В європейську політику Росія та США, щоправда, вступили в різний час, змагалися заради різної мети і дбали про різні інтереси, проте з 1941 року дві країни стали пліч-о-пліч в антигітлерівській коаліції.

Ця війна проти Третього рейху була боротьбою не на життя, а на смерть у найстрашнішому значенні цього слова і водночас найстрашнішою і найкривавішою європейською війною за одноосібне панування в новітній історії континенту. Повна поразка німецького рейху 8 травня 1945 року, його подальший розподіл між основними державами-переможницями та поділ Німеччини на чотири окупаційні зони зробили з Росії і США держави, які одноосібно панували над двома половинами розділеного старого континенту, проте не перетворили їх на європейські. Європа була розділена між двома неєвропейськими державами на Східну і Західну, а стара європейська система держав назавжди відійшла в минуле. «Нині нам здається, — писав Людвіг Дегійо у 1948 році, — що була розіграна велика гра, яка тримала в напруженні сучасну Європу і зрештою цілий світ. Насправді все з'ясовується тільки тоді, коли нарівні з долею гегемоніального панування накинути оком і на світського ворога вищезазначеного панування, європейську державну систему. Вона, певно, пережила останній тріумф, коли ще раз завадила одній державі виперти зі свого кола свободу іншої, проте так само заплатила за цю перемогу своїм життям, як обложена Німеччина — своєю поразкою. Це схоже на те, як дуелянти простромлюють один одного»[116].

Після 1945 року не існувало держав з такими разючими відмінностями в історії й устрої, які ці два великі колоси. Два вчені мандрівники, обидва французи, у першій половині XIX століття описали європейському читачеві цілком різні портрети цих розвиткових континентальних держав.

«У світі є одна країна, — писав Алексіс де Токвіль у 1835 році, — де та велика соціальна революція, про яку я веду мову, мабуть, майже дійшла природних меж свого розвитку. Вона відбувалася там просто й легко, або, точніше кажучи, та країна послуговується наслідками демократичної революції, яка відбувається у нас, не зазнавши самого революційного перевороту.

Іммігранти, що осіли в Америці на початку XVII століття, якимось чином зуміли відокремити демократичні принципи від усього того, проти чого вони боролися всередині старого суспільства Європи, й перевезти ці принципи на береги Нового Світу. Там, проростаючи вільно, в гармонійній відповідності зі звичаями, ці принципи мирно перевтілювалися в закони»[117].

Якщо Сполучені Штати являли собою континентальну демократію, яка в своїй Конституції спиралася на свободу особистості, на недовіру до державних інститутів та державної влади, а також плекала утопічну надію у гонитві за щастям («pursuit of happiness»), то Російська імперія правила за цілковиту її протилежність. Державним ладом Російської імперії був централізований деспотизм, у якому воля правителя означала все, а людей часто мали за ніщо. «У Росії, яка б не була зовнішність речей, під сподом усього криється насильство й сваволя. Тиранія діє тут тихою силою терору — це сьогодні єдине щастя, яке цей уряд приносить своїм народам», — зауважує французький мандрівник Росією Астольф де Кюстін у переписаних нотатках із мандрів 1839 року під назвою «Темні тіні»[118]. А в іншому місці він каже: «Хоч влада в Росії така всесильна, вона страх як боїться осуду, ба більше — відвертості. Утискувач найбільше боїться правди від усіх людей; він уникає глузувань тільки за допомогою страху і таємниць»[119]. Самодержавство замість демократії, батіг замість права, рабство замість прагнення до щастя, — такі, коли висловити все в двох словах, основні відмінності в Конституції між внутрішнім устроєм Російської імперії та Сполучених Штатів.

Ще одна відмінність полягає в тому, що Росія у своєму просуванні теренами Європи в Центральній Азії і по обидва боки Кавказьких гір наразилася на народи з дуже давніми культурами й давніми традиціями самоврядування[120]. З цього погляду Російська імперія ніколи не мала порівняної континентальної однорідності, що нею вирізнялися держава й суспільство в Сполучених Штатах, і завше поєднувала в межах своїх кордонів два елементи — континентальної держави і континентальної імперії. Це протиріччя тяжіло на царській Росії, Совєтському Союзі, й саме через цю нерозв'язну структурну суперечність, урешті-решт, 1992 року неминуче розпався Совєтський Союз. Навіть його спадкоємиця Російська Федерація не звільнилася від цього протиріччя, як довела тривала війна у Чечні.

Так зване «національне питання» Російська імперія від самого початку своєї успішної експансії, що почалася з революції 1917 року[121], аж до кінця совєтської імперії так і не змогла вирішити. Російську імперію, принаймні починаючи з доби Просвітництва і Французької революції, пригноблені нації вважали тюрмою народів, а США безправні й пригноблені всіх країн, особливо європейці, ставили за справжній новий світ, світ кращий. США спиралися на революційну обіцянку рівності, були утопічним новотвором, у той час як Росія правила за насильницько-політичний гарант наступності колишнього пригноблення, за невдале поєднання азіатської деспотії з європейським абсолютизмом. Це свого часу бачили найперше і двоє чоловіків, Карл Маркс і Фрідріх Енгельс![122]

Російська революція 1917 року, Жовтневий більшовицький переворот, був в очах сучасників останньою з великих революцій західного Просвітництва, певною мірою їхнім апогеєм. Вона не тільки обіцяла свободу, рівність і братерство, але як комуністично-соціалістична революція прагнула надати загального характеру цим буржуазним цінностям шляхом усунення експлуатації людини людиною і ліквідації класового суспільства. Буржуазну добу з її фатальними циклічними економічними кризами, з її класовим суспільством, визискуванням нижніх верств і війнами слід рішуче подолати. Ленінська революція, отже, так само формулювала утопічні обіцянки, а саме комуністичну рівність усіх у суспільстві, в якому нема класів і власності. Росія завдяки більшовицькій революції стає частиною Совєтського Союзу, держава, економіка, культура та наука переходять у руки робітників і селян (насправді все це належало державі, отже цілком вписувалося в російську державну традицію, бракувало хіба царя), в основі поступу людської раси має лежати план, і в комуністичному суспільстві народжується «нова людина», що остаточно скинула з себе тягар егоїзму й користолюбства. Цей найбільший в історії експеримент на живих людських істотах луснув, як обруч на діжці. В пеклі злочинної модернізації Сталіна і табірної системи ГУЛАГу пішли з життя мільйони безневинних жертв.

На відміну від утопії «прагнення до щастя» американської революції, що ґрунтувалася на «checks and balances» («системі стримувань і противаг») демократичної правової держави, совєтсько-російська обіцянка щастя мала тоталітарний характер. Усю владу тримали у своїх руках держава, партія, і, нарешті, одна особа. За часів наступника Леніна, Сталіна, відновлення царського деспотизму було завершене, а сам він через масовий терор набув небаченого розмаху державного варварства. Більшовики, які виступали у процесі революційного подолання традиційного деспотизму царя і просування світової революції від імені пригноблених усіх країн, лише підняли деспотизм на нові висоти жорстокості, людиноненависництва і масових вбивств, одначе так і не створили обіцяне царство свободи і безкласове суспільство.

Попри ці діаметральні протилежності між Росією і США в історії цих двох держав далися взнаки й значні подібності, принаймні дивовижні паралелі. США і Росія — Совєтський Союз — були неєвропейськими континентальними державами, і їхня міць із часом набула глобальних вимірів. Хоча обидві держави мали глибоке європейське коріння, проте сягали далеко за межі європейської системи держав. Обидві були засновані на великих революціях, а в основі їхньої державної легітимності лежали утопічні революційні обіцянки поступу й свободи. Обидві держави під час Другої світової війни та боротьби проти претензій Гітлера на світове панування перетворилися на гегемоніальні держави європейського й світового масштабу. Обидві країни донині найвиразніше впливають на перебіг світової політики, зокрема, щодо європейських держав. І та, й інша держава успадкували європейську державну систему, хай із холодної війни Сполучені Штати і вийшли єдиним спадкоємцем.

Занепад класичної європейської державної системи під час Другої світової війни і започаткована внаслідок цього відмова Європи від себе самої через деколоніалізацію супроводжувалися реорганізацією Європи та світу, яка базувалася на цілком інших, певного мірою транс'європейських масштабах держав і державної влади, які втілювали тільки Сполучені Штати і Совєтський Союз: континентальні держави, наддержави, ядерні та космічні держави з глобальними претензіями на гегемонію і порядок. Цей новий глобальний масштаб державної влади виявився, втім, не тільки просто кількісним розширенням європейської державної влади, а радше новою відміною державної влади, бо ці наддержави стали водночас гарантами безпеки й порядку повсюдно і, залежно від вашої точки зору, також гарантами глобального гноблення.

Безпека в класичній системі держав ґрунтувалася головним чином на коаліціях і озброєнні. Тим не менше, саме з цього механізму виникла далі та вищеозначена дилема безпеки, яка зусилля однієї держави задля гарантування власної безпеки перетворює водночас на загрозу для безпеки її сусідів та суперників, так що врешті безпека не те, що не посилюється, а навіть зменшується, а напруженість зростає, аж до загрози війни. Крайнє загострення і глобалізацію пережила ця дилема безпеки під час холодної війни між США і Совєтським Союзом, коли вона призвела до багаторазового термоядерного перегину, який з насильницько-політичної точки зору став цілком безглуздим і який випадало розуміти не в насильницько-політичних, а в насильницько-теологічних категоріях.

Паралельно з дедалі стрімкішим і дедалі абсурднішим розкручуванням пружини ядерних озброєнь росте бажання спільними зусиллями вирішити дилему безпеки. На місце безпеки через самодопомогу має прийти безпека через домовленість, через співпрацю, взаємозобов'язання і контроль. З цього розуміння виросла глобальна система роззброєння, обмеження і контролю над озброєннями, яка суттєво знижує ризик військового конфлікту, майже виключає непередбачувані війни і в цілому зміцнює міжнародну безпеку й стабільність. Ця система контролю за роззброєнням і озброєнням охоплює водночас різноманітні інтереси великих і малих держав, ядерні і неядерні держави та різні регіони. Системна анархія й пильнування власної безпеки з боку окремих держав поступилися місцем системі «колективної безпеки», що ґрунтується на договірних гарантіях, прозорості, перевірці і контролі. Не в останню чергу ця колективна система безпеки обмежує військові витрати і дає змогу використовувати ресурси з більшою користю для суспільства.

Досі ми визначили чотири ключові чинники, які ґрунтовно захитали і наразили на небезпеку класичну європейську систему держав та її баланс сил: демократія, індустріалізація, націоналізм і деколонізація. Перші дві зміни щонайперше поєдналися під час Першої світової війни, спричинивши вибух досі небаченої катастрофи, яка мимоволі призвела до духовно-ідеологічних і політичних наслідків. Перша світова війна була зі свого боку часом народження європейського тоталітаризму, а також ідеї «тотальної війни», тобто цілковитого розгнуздування [Enthegung] і розширення війни. Певна річ, тоталітарне мислення існувало ще до 1914 року, але як політична система панування тоталітаризму, як масовий рух, найтісніше пов'язаний з «зародковою катастрофою XX століття» (Джордж Кеннан), — Першою світовою війною.

У світлі Першої світової претензіям Німеччини на гегемонію в Європі успішно підрізали крила, хоча переможці не зробили необхідних висновків із поразки Німеччини. Більшовицька Росія після 1918 року вийшла з європейської системи — безумовно, ПІСЛЯ провалу комуністичної підривної діяльності в Центральній Європі на початку двадцятих років — і Німеччина лежала цілком зломлена. Але обидва наслідки трохи більше, ніж за десяток років, виявилися примарними. Сполучені Штати після закінчення Другої світової війни знову вивели з Європи війська, а Версальський договір укупі з усіма іншими мирними договорами, укладеними під Парижем, утворили після 1919 року Європейську систему, що не обновила й у довготривалій перспективі не інтегрувала в європейську систему держав, а також насправді не позбавила сили Німеччину, основний чинник ризику в цій системі.

Версальський договір був нездалим мирним договором, адже він прагнув урешті-решт обмежити німецьку владу неадекватними засобами. Він не сформулював європейську перспективу для законних інтересів Німеччини через інтеграцію та й не приборкав надовго німецьку силу. Після Першої світової війни Німецька імперія була хіба що ослаблена на певний час із військового та економічного погляду і насамперед зганьблена, що, як з'ясувалося, стало в найближчі кілька років родючим ґрунтом для ультранаціоналістичного реваншизму німецьких правих. Тоталітарний рух нацизму успішно розгорнув кампанію під прапором цього крайнього націоналізму, який сягнув вершка у вбивчому і водночас злочинному антисемітизмі, і знайшов у суперечностях і недоліках хисткого повоєнного порядку численні можливості, щоб різко набрати сили.

У великих державах, які програли у Першій світовій війні, — Росії та Німеччині, — слідом за поразкою настала не успішна ера демократії, а крайня радикалізація, яка вилилася в революції, повстання, спроби перевороту, загальну нестабільність і тоталітарні рухи та системи більшовизму і фашизму / нацизму. Тоталізація всіх думок і дій — «тотальна війна» Людендорфа — була на значній частині європейських теренів теж одним із головних наслідків Другої світової війни в ідеологічному і політичному плані. Замріла на обрії доба європейського фашизму. Категорія «тотальної війни» у міжвоєнний період мимоволі виказала себе як по-справжньому революційна насильницько-політична ідея, бо вона мала на меті цілковиту духовну, моральну, політичну і економічну мобілізацію всього суспільства за допомогою революційної і водночас тоталітарної ідеології, щоб в ім'я цієї ідеології вплутатись у велику боротьбу за панування над Європою, ба більше — над усім світом. Тотальна війна як наслідок поразки у Другій світовій війні заклала паростки тоталітарного мислення і тоталітарного суспільства, що можна пояснити лише цілковитою мілітаризацією суспільства задля практичної програми, щоб у такий спосіб мати можливість поєднати сили і зосередитися на вельми значному реванші. Гітлер і нацистський рух керувалися цією програмою, а це означало нову війну, цього разу, щоправда, вже не лише за панування над Європою — нацистська Німеччина вступала в боротьбу за панування на світових просторах. Кінець відомий.

Що сталося після 1945 року в цих нових і цілком відмінних умовах з Європою та її державами, які, починаючи з XVI століття, рядили долею світу? На відміну від 1918-19 рр., цього разу американська військова присутність у Європі збереглася, бо Сталін і не думав про те, щоб вивести совєтські війська з окупованих європейських країн, насамперед зі Східної Німеччини. Європейська система держав справді занепала, проте це не обіцяло якогось насильницько-політичного ризику — це означало нову європейську гегемоніальну силу для англосаксонських морських держав по обидва боки Атлантики. Хай Велика Британія і була єдиною європейською державою, яку Гітлер не поставив на коліна у військовому плані і яка належала до тих, хто не мав суперників як у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, так і у Старому світі, однак за це Великій Британії довелося сплатити страшенно високу ціну — вона остаточно втратила колишню роль світової держави і поступово відмовилася від своєї колоніальної імперії на схід від Суеца і в Африці. На зміну Британії прийшли після 1941 року Сполучені Штати у подвійному статусі — провідної сили Заходу і глобальної військово-морської держави. А щойно сталінська Росія просунулася до серця Німеччини, а відтак отаборилася на європейському континенті, західна частина Європи майже повністю потрапила в залежність від гарантій безпеки, що їх давали Сполучені Штати. Європейські держави могли внести у відсіч совєтській гегемонії після 1947 року хіба що скромну лепту.

Звісно, ключовий принцип старої європейської системи держав і після 1945 року анітрохи не змінився: той, кому належала Німеччина, контролював центр Європи, а отже весь континент. А панування в Європі вирішувалося б у світлі глобальної гегемонії. Саме цю небезпеку приховувало в собі, починаючи з 1945 року, просування Червоної Армії на захід. Таким чином, європейський конфлікт довкола одноосібного панування пережив занепад старої європейської системи держав і тепер був головним питанням сили нового глобального гегемоніального конфлікту між США та Совєтським Союзом. Як наслідок, цей конфлікт дуже швидко переріс у нову фазу протистояння в Європі, яка на теренах Старого світу, щоправда, вкотре не перейшла у війну «гарячу».

Холодна війна натомість надовго заморозила поділ Європи, і дійові особи впродовж усіх десятиліть цієї дивної війни дедалі більше здавали собі справу з того, що будь-яка спроба насильницького переміщення кордону між двома системами в Європі спровокує велику війну, ба більше — війну ядерну між Сходом і Заходом, між США та Совєтським Союзом. Обидві сторони не допускали жодних змін внутрішньополітичної системи у зонах свого впливу. Стара формула Ауґсбурзького релігійного миру 1555 року між католиками і протестантами — cuius regio, eius religio[123] — в осучасненому вигляді діяла і в добу холодної війни, і, відповідно, системними вимогами головних переможців були совєтизація Східної Європи й демократизація Західної. Щоправда, при цьому мала місце одна вельми суттєва різниця в якості: совєтизація була заснована на насильстві, пригнобленні та іноземному пануванні, а демократизація — на свободі, конституції і самовизначенні. Фрідріх Енгельс, який намагався зрозуміти Росію майже сто років, цілком мав рацію, хай навіть із того-таки Енгельса у сталінській імперії кпили як із захисника великоруської політики пригноблення народів Центральної та Східної Європи!

Гарантія безпеки завдяки сталій військовій присутності Сполучених Штатів дозволила західноєвропейцям, з західними німцями включно, здійснити не тільки неймовірний економічний прорив та досягти сталого процесу демократичної стабілізації. Давні і такі небезпечні в минулому силові протистояння між європейськими державами на постійній основі в трансатлантичній системі безпеки, в Організації Північноатлантичного договору (НАТО) були поєднані з інтересами безпеки США.

Більше того, під тиском спільного ворога у східній частині континенту і завдяки беззастережній перевазі Сполучених Штатів старі протистояння були не лише притуплені, а й об'єднані в один транснаціональний інтерес у сфері безпеки з інтегрованою політичною та військовою організацією. З огляду на загрозу Совєтського Союзу і під військовим захистом Сполучених Штатів почалася неминуча фундаментальна зміна принципів у відносинах між західноєвропейськими країнами: суперництво й конфронтація поступилися місцем співпраці та інтеграції. Водночас цей новий принцип запропонував досі незнані можливості інтеграції для переможеної Німеччини, яка, на відміну від часу Версальського мирного договору, дістала наразі перспективу трансатлантичної та європейської інтеграції і могла одним махом позбутися своєї ролі — «loose cannon»[124] європейської державної системи.

1950 року міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував створити західноєвропейське співтовариство вугілля й сталі, яке за рік дістало назву Європейської спільноти з вугілля та сталі. Економічні інтереси — особливо інтереси великої промисловості — від часу індустріалізації Європи в другій половині XIX століття занадто часто виявлялися вкрай небезпечними у насильницько-політичному плані, бо вони суттєво загострювали стратегічне суперництво між європейськими державами, передусім між Францією і Німеччиною. Гірничовидобувну промисловість справедливо вважають важливим чинником у сучасному європейському протистоянні держав, адже видобування вугілля і виробництво сталі, а також наявність необхідних родовищ були першорядними стратегічними чинниками. Цю причину конфлікту якраз тому слід було взяти за відправну точку для надійного подолання протистояння держав, — такою була ідея Роберта Шумана та його державного секретаря Жана Монне, — коли йшлося про те, щоб назавжди викоренити одну з головних причин для самознищення Європи в XX столітті. Отже, об'єднання гірничовидобувної промисловості мало на меті вирішити центральне стратегічне питання про владу між двома спадковими ворогами Німеччиною і Францією в самому серці Європи шляхом не протистояння, а співпраці. Те, що скрізь сприймається як крок вельми прагматичний, являло собою насправді тиху революцію в європейській державній системі, а саме початок інтеграції Європи. І це була водночас відповідь на питання про те, що прийде слідом за занепадом давньої системи Вестфальського миру і по непередбачуваному закінченні холодної війни.

Європейська спільнота з вугілля та сталі, таким чином, стала відправною точкою для значно перспективніших планів Шумана і Моне із забезпечення економічної інтеграції в Західній Європі на засадах спільного ринку. Римський договір 1957 року, яким було утворено Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) між Францією, Німеччиною, Італією та країнами Бенілюксу, започаткував еру інтеграції в економіці Західної Європи. Це мало дати поштовх глибокому і досі помітному перетворенню всієї західноєвропейської, а з 1989 року загальноєвропейської системи держав.

Якщо НАТО було англо-американським проектом, то щодо ЄЕС ішлося про проект французький, який аж ніяк не ставив за побічну мету з французького боку протиставити англосаксонській трансатлантичній перспективі Західної Європи власну континентальну європейську перспективу. Шляхом створення Європейської спільноти з вугілля та сталі і ЄЕС Франція прагнули зліпити Європу, керуючись власними інтересами, і зробити це на відміну від часу до заснування НАТО, вона поклала не без Німеччини, а лише разом із нею. У такий спосіб французька політика прагнула подолати стару й гірку ворожнечу між Францією і (Західною) Німеччиною.

НАТО ще можна було створити без Федеративної республіки, а Європейську спільноту з вугілля та сталі і ЄЕС уже ні. Насправді ФРН вступила в НАТО лише 1955 року, після того, як раніше через відмову Національних зборів Франції зазнали краху плани створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС). Якщо Франція ще могла і прагнула грати цілком глобально визначену роль тільки з Європою і завдяки їй, то їй для цього був потрібен франко-німецький баланс. Окрім того, історичні умови складалися цілком сприятливо, бо у цій спілці в світлі повної поразки Німецького Райху та його поділу Західна Німеччина фактично стала меншим партнером. В той час ця нова європейська політика Франції значною мірою відповідала і інтересам Німеччини (Західної), бо Західна Німеччина в рамках своїх зв'язків із Заходом мала два варіанти — трансатлантичний і європейський — інтегративний.

У тіні великого глобального гегемоніального конфлікту між двома світовими державами і під захистом гарантії безпеки Сполучених Штатів з п'ятдесятих років XX століття у новопосталій (західно-) європейській системі держав відбувається тиха і водночас драматична революція, якої досі ще не знала історія. Європа, місце, де народилися сучасна держава й ідея державного суверенітету, той континент, який через перекручення цієї ідеї у XX столітті двічі втягував увесь світ у катастрофічні війни, ладнався у своїй західній частині залишити позаду добу суверенної національної держави. Суверенні держави подолали взаємне протистояння, почавши об'єднувати ключові частини свого суверенітету й інтегруватися в нові громадські інститути. Безпека через загальний суверенітет, — так звучала нова формула, і вона діяла! Світ західноєвропейських держав у довготривалій перспективі усунув основне протистояння між його членами, дотримуючись надалі інтересів національної безпеки й економіки в інтегрованих інституціях.

Класична концепція суверенітету, таким чином, була практично поставлена під сумнів і поступилася місцем чомусь цілком новому. Егоїзм безпеки держав, таким чином, розвивався не тільки в напрямку співпраці в галузі безпеки, в напрямку колективної безпеки, як це було у випадку з НАТО, проте, відбігаючи далі, трансформувався ще в нову якість, а саме у загальну безпеку шляхом інтеграції та втрати незалежності. Безпека в західній частині Європи надалі визначалася цілком інакше, зокрема як інтеграція безпеки відповідних держав у динамічну модель, яка включає дедалі більше складових державного суверенітету. Для Західної Європи (а з 1989/90 майже для всієї Європи) з цієї тихої революції державної системи мала відкритись епоха досі в історії небаченого, нечуваного й тривалого миру.

Формування національних держав, особливо на заході континенту, почалося, щоправда, на схилі Середньовіччя, але справжнім століттям державного будівництва в Європі, поштовх якому дала Французька революція, судилося стати XIX століттю. «Спочатку був Наполеон». Цією, імовірно, умисне запозиченою з біблійної книги Буття формулою сотворіння Томас Ніппердей починає свою велику працю про історію Німеччини у XIX столітті[125]. І справді, великий корсиканець на французькому імператорському престолі виявився як спадкоємцем, так і експортером Великої революції 1789 року, як бунтівник загальноєвропейського масштабу, який своїми завойовницькими війнами дав потужний поштовх національним рухам скрізь по Європі. Там, де ступали французькі вояки, поширювались ідеї і цінності Французької революції і водночас розпочиналися громадянські реформи, насамперед реформа військова, втім, і реформи законів та прийняття конституції.

Наполеонівські війни майже скрізь у Європі дали поштовх революційній модернізації, що з нею вже не могли упоратись і взяти в шори реставрація монархії після 1814 року, Священний союз князя Меттерніха проти буржуазної революції та національні рухи. Хоча майже всі патріоти за межами Франції ненавиділи Наполеона, проте вони ж водночас захоплювалися ним чи не більше, ніж ненавиділи. Наполеон і Франція прагнули надалі наслідувати національні рухи в більшості європейських країн, отож XIX століття стало століттям творення європейських національних держав і формуванням їхньої ідеології, націоналізму.

Нині Європі інтеграції, нарівні з усіма мінливостями розмаїтих інтересів своїх старих і нових держав-членів і проблемами міжнародної обстановки доводиться боротися в першу чергу з виразним акцентом традицій національної держави, який має місце по всій Європі, властиво, з XIX століття. На схід від Рейну, в Німеччині, Італії, на Дунаї і Віслі та на Балканах, національне державотворення почалося з великим запізненням. І на відміну від того, що діялося в старіших західних країнах континенту, тут від самого початку набагато більшу роль грало етнічне самоствердження націй і національних держав. Там, де великі імперії панували над строкатою людською сумішшю, насамперед постало так зване «національне питання», тим більше, що вони дуже швидко «перезавантажувалися» з лінгвістичного, релігійного й етнічного погляду, і це приховувало в собі неабияку небезпеку для згуртування і подальшого існування цих «досучасних» багатонаціональних імперій.

А що етнічні та релігійні громади не жили у чітко розмежованих регіонах, але існувало повно розкиданих по всіх усюдах меншин, які деінде цілком могли скласти більшість, то у випадку з національною державою зазначення мовно-етнічно-релігійних кордонів важко здійснити без страшних трагедій, як-от убивства, масовий терор і вигнання. Це справедливо зараз (як і колись) щодо Балкан, але не лише щодо них. Вищеозначений негативний бік європейського національного державотворення в різній інтенсивності і формуванні характерний для історії багатьох держав-націй майже всюди в Європі. Можливо, саме тому Балкани, — а тут передовсім багатонаціональна держава Югославія — відразу після закінчення холодної війни мають здобути особливу вагу для подальшого розвитку нової, заснованої на інтеграції європейської системи держав...[126]

Кінець конфлікту «Схід-Захід» означав для значної частини Європи суттєве зростання свободи й стабільності. Найбільше в плані миру й безпеки завдяки цьому повороту в історії виграла, напевно, розділена Німеччина. А ось до Балкан історія повернулася спиною. Югославія — а насамперед найбільша й основна з усіх республік, Сербська, — була, нарівні з Білоруссю, єдиною європейською країною, де в 1989-90 рр. існувала однопартійна влада на чолі з комуністами, які поставили міцний заслін демократизації та ринковій економіці у вигляді вподобаної ними планової економіки, змусивши країну відступити назад до націоналізму й авторитаризму. Націоналізм проковтнув політичні еліти всіх народів Югославії майже без винятку, кинувши іскру в сепаратистські настрої окремих республік. Це врешті-решт мало призвести до переділу внутрішніх кордонів.

Зарадити собі з проблемою нових кордонів можна було в мирний спосіб і шляхом переговорів або ж через війну, пішовши на вбивства чи вигнання національних меншин (а це в Югославії було на кожному кроці в різних формах). Чехи і словаки після 1990 року вирішили покінчити зі спільним життям, одначе питання свого національного «розлучення» вони розв'язали цілком інакше, а саме у «сучасний» спосіб, як і належиться в часи європейської інтеграції, шляхом перемовин. Еліта Сербії вибрала насильство і війну, отже розвернулася до минулого, яке розсипалося порохом у 1945 році, до Європи доби націоналізму.

На півдні Югославії, у сербському краї Косово та союзній республіці Македонія, втім, існувала значно небезпечніша проблема, ніж можливість ризикованого переділу внутрішніх кордонів. Понад дев'яносто відсотків мешканців Косова були і є албанцями, національні заміри яких у дедалі хиткішій Югославії загрожували сягнути за її межі. Якби ці албанські меншини на півдні Югославії одної гарної днини розгледіли своє майбутнє вже не в межах країни й поклали вкупі з Албанією і частиною Македонії, де переважають албанці, утворити «Велику Албанію», то так зване «албанське питання» потенційно не тільки поставило би під сумнів внутрішню єдність Югославії, але й підбило б на це інші «внутрішні» югославські націоналізми — сербський, словенський, хорватський, македонський, а також мусульмансько-боснійський, проте албанський націоналізм ладен поставити під сумнів узагалі міжнародні кордони у цьому регіоні.

Небезпека, якої сповнене албанське питання, мала таким чином інший ефект для стабільності всього регіону Західних Балкан, аніж інші внутрішні національні проблеми, і тому з самого початку приховувала в собі ризик інтернаціоналізації. Албанія, Болгарія, Туреччина і Греція не утрималися б од такого конфлікту. З огляду на їхні життєві інтереси, як, утім, і з огляду на сильні, глибоко закорінені в історичному плані емоції у всіх місцевих державах, вони б не дивилися крізь пальці на можливі зміни міжнародних кордонів на півдні Югославії. До того ж, не слід забувати, що в особі Туреччини йдеться про державу-члена НАТО, а Греція входить одночасно до ЄС і НАТО. Таким чином, конфлікт уже не обмежився б рамками регіону, не кажучи вже про інші міжнародні наслідки та ризики для миру і стабільності в Південно-Східній Європі, й неминуче дійшло б до великого міжнародного конфлікту між державами навколо переділу кордонів. Балкани тоді, як і вісімдесят років тому, між двома балканськими війнами, в 1912-13 рр.[127], «знову» опинилися б у стані конфронтації, і це загрожувало б Балканам третьою великою війною[128].

Комуністична Югославія Тіто не вирішувала національні конфлікти, а хіба що придушувала їх силою. «Так утворилася авторитарна система, що базувалася на федеральному устрої. Протиріччя у собі. Югославія трималася купи, доки жив засновник країни, яскравий символ Тіто, і вистачало сильного впливу зовні»[129]. У 80-ті роки по смерті Тіто націоналізм грав у всіх республіках колишньої Югославії дедалі більшу політичну роль. Але велику кризу спровокувала найбільша і найбільш густонаселена з союзних республік колишньої Югославії, Сербія, та її лідер Слободан Мілошевич, який з міркувань убезпечення власної влади звільнив тигра великосербського націоналізму[130]. Мілошевич був не великосербським націоналістом, а радше комуністичним апаратником, який розгледів, утім, у повені націоналізму в Югославії в кінці вісімдесятих можливість втілити свої особисті претензії на владу, поставивши на великосербську карту. Найпевніше, він уже не уявляв собі майбутнього єдиної держави Югославії, тож дійшов висновку, що всі серби живуть в одній державі, тим-то райони їхнього поселення слід долучити до Сербії. Це означало, однак, потребу переглянути кордони Сербії. Більшість населених сербами регіонів в Хорватії та Боснії за умов деякої додаткової реорганізації треба було силоміць долучити до Сербії.

При цьому з самого початку цілком особливу роль грав край Косово на півдні Сербії. Сербська Церква і сербський народ убачали у ньому свою історичну батьківщину, попри те, що переважну більшість населення краю становили албанці. За часів Тіто сербська провінція Косово дістала широкі права автономії в конституційних рамках Сербської республіки, які були скасовані Сербією після насильницької конфронтації між сербськими націоналістами і незалежними органами влади провінції, де переважали службовці албанського походження. У своїй сумно-відомій історичній промові під час візиту до Косова в квітні 1987 року Слободан Мілошевич (у той час заступник голови партії Сербського Союзу комуністів)[131] остаточно став на бік великосербського націоналізму. Автономію провінції було скасовано, Косово взяв у свої залізні руки своєрідний режим сербського апартеїду, і албанська більшість років десять з гаком зазнавала жорстоких культурних і політичних утисків. Слідом за цим почалася справжня війна в Косово, до якої згодом долучилася інтернаціоналізація війни за югославський спадок[132].

Повернення Югославії до жорстоких націоналізмів, що були на ножах один з одним, із сепаратистськими війнами, переміщеннями і вже неприйнятними з погляду Старого світу злочинами аж ніяк не було тільки моральним і гуманітарним завданням для Європи і Заходу в цілому, проте чаїло в собі реальну в плані політичних наслідків політичну небезпеку для європейського порядку. Щоправда, реакція чільних країн Західної Європи на розв'язування війни за спадок у Югославії показала, як сильно вони й досі грузнуть в успадкованому мисленні позірно занепалої старої політики влади та її традиційної опозиційності, керуючись логікою старого європейського балансу сил. 1991 року можна було легко дійти думки, що в Югославії була не інтеграційна Європа з понад тридцятирічною історією успіху, зі спільними інтересами і дедалі інтегрованішою політикою, а радше альянси й антагонізм сил старої струхлявілої державної системи Європи. Бонн, Берлін і Відень тягли руку за Хорватією, Париж і Лондон були на боці Белграда, і, здавалося, давно зниклі сузір'я європейської політики з доби до 1914 року відродилися знову.

Цей історичний відступ у позиції великих європейських держав щодо вибухового югославського націоналізму матиме фатальні наслідки, оскільки він тривалий час шкодив пластичній політиці Заходу і Європи щодо Югославії. Далекоглядна й мудра політика Заходу мала б прагнути або співіснування в Югославії у новому контексті, за новою конституцією і міжнародними гарантіями, або врегульованого «розлучення» під міжнародним контролем і за умови відмови від насильства. І в обох цих варіантах — під загрозою військового втручання! — мав би відкриватися водночас шлях до Брюсселя для Югославії, або у разі розлучення, її держав-наступниць із чіткими обов'язками та зобов'язаннями. Натомість політика Заходу — а тут насамперед європейців — і далі плутається в історичних протиріччях, отож зберігає неясність, легкодухість, а інколи навіть загострює конфлікт. Це нерішуча й непевна політика мала жахливі наслідки для мільйонів людей в Югославії, зокрема, в Боснії, і водночас неминуче повернула війну в Європу.

Як визнання Хорватії та Боснії, яке просували здебільшого Німеччина[133] й Австрія, так і чіпляння за єдність Югославії, що вирізняло насамперед політику Парижа і Лондона, заганяли політику у глухий кут: понад мільйон людей у Боснії втратили своє майно і батьківщину, а близько 200 тисяч загинули. Годі й казати вже про масові зґвалтування й звірячі злочини проти невинних людей. Уже після зруйнування хорватського міста Вуковар у Східній Славонії сербами, а тим більше після обстрілу Дубровніка міліцією боснійських сербів стало зрозуміло, що Мілошевич і його ставленці-губернатори в Країні, Східній Славонії, а також у Боснії та Герцеговині рішуче налаштовані досягнути мети великосербського націоналізму за допомогою найжорстокішого насильства, війни й вигнання. Найпізніше зараз Захід мав би провадити рішучу, сперту на військові сили, надійну політику втручання[134], до якої він зрештою таки вдався за кілька років у Боснії, після різанини в Сребрениці. Втім, тоді, після знищення Вуковара, ризики і в першу чергу кількість безневинних жертв були ще порівняно невеликими, бо війна була тільки на своїй початковій стадії.

Можна було передбачити, що якби велико-сербська війна Мілошевича виявилася успішною, це не лише призвело б до неприйнятних злочинів, аж до поновної спроби геноциду, але й, крім того, визначало б перспективи розвитку всього регіону в руслі войовничого націоналізму. Великосербська військова політика Мілошевича кинула зухвалий виклик основоположним принципам нового європейського порядку, в тому вигляді, як вони постали після 1945 року, і поставила перед ними питання влади: хто визначатиме майбутнє Балкан — націоналізм чи європейська інтеграція? Саме навколо цього питання точились югославські війни. На жаль, як довели події, на це питання було годі відповісти лише воєнними інтервенціями. Тим-то політика Мілошевича де-факто була оголошенням війни Європі інтеграції, НАТО і ЄС. Нова Європа була створена якраз проти цього войовничого націоналізму, що в тридцяті і сорокові роки XX століття знищив увесь континент. Довший час здавалося, що Захід (у тому числі західний пацифізм)[135] не сприймає це за оголошення війни або просто не хоче сприймати.

Європа намагалася натомість іти шляхом переконання, дипломатичних перемовин, політичних рішень, раз у раз порушуваних угод щодо припинення вогню і застосування легко озброєних миротворців ООН, які не мають ані сильного мандата, ані важкої зброї, й таким чином навряд чи можуть щось виправити. Навпаки, ця хибна політика умиротворення, що не передбачає можливості визнання факту і наслідків націоналістичних воєн у Югославії, доскочила вершка, коли службовці боснійсько-сербської війни захопили як заручників залишених напризволяще вояків ООН. Тільки масове вбивство тисяч людей боснійсько-сербською солдатнею Младича[136] вкупі з боснійськими мусульманами, аж до старих і молодих, слідом за захопленням зони Сребрениця, що перебувала під охороною ООН, змусило Захід замислитися, зважитися на активне військове втручання й нарешті скласти Дейтонський договір, який поклав край війні в Боснії, а також уторував шлях у Косово.

У Боснії і в Хорватії війни провадили місцеві сербські представники. Тим-то Мілошевич на перемовинах у Дейтоні міг правити ще за партнера Заходу, за гаранта «розумного» сербського інтересу, якому до снаги було напоумити радикальні сили і змусити їх порозумітися на договірних засадах. При цьому Белград від початку був не тільки силою, порушною з політичного погляду, але й силою, що організовувала воєнні операції, отже відповідальною за великосербську війну. Далекоглядні спостерігачі відразу ж після підписання Дейтонських договорів, які мали рішуче покласти край війні в Боснії, збагнули, що тепер поле бою дуже швидко пересунеться в Косово, бо доля албанської більшості в Косово залишилась у Дейтоні питанням відкритим. Політика албанської більшості в краї, яка досі будувалася на принципах ненасильства, мала дуже швидко змінитися, бо ж Дейтон дав чіткий сигнал: по-перше, стара Югославія розвіялась як дим, а по-друге, своїх національних амбіцій ненасильницьким шляхом не досягнеш, хіба за допомогою сили.

У Косово отже йшлося вже не про опосередковану війну в чимраз хиткішій федеральній державі Югославія, провінція була радше міжнародно визнаною і законною з точки зору міжнародного права частиною Сербії. Тут югославсько-сербське керівництво у видимій і безпосередній відповідальності діяло навіть за допомогою армії, спеціальних поліцейських підрозділів, співробітників розвідки і воєнізованих формувань. Методи, щоправда, не відрізняються від тих, що їх застосовувано в Хорватії та Боснії. Через жахливе насильство не сербське населення було змушене тікати, їхнє майно захоплювали, а культурні та релігійні установи і символи плюндрували. Цю демографічну реальність слід було радикально змінити. Ту ж стратегію Мілошевич відтак застосував у Косово щодо албанської більшості населення, після того, як албанці взяли в руки зброю, щоб скинути сербський гніт і відділитися від Сербії.

Всі незліченні перемовини представників США і європейських держав, НАТО і ЄС із Белградом урешті-решт зривалися в світлі тієї обставини, що Мілошевич не хотів політичного рішення, бо переривання циклу кризи і війни миттєво неминуче поставило б під загрозу його владу і його камарилью в Сербії. Слідом за реальним замиренням одразу впали б у око катастрофічні наслідки і витрати Мілошевича на націоналістичну насильницьку політику в Сербії, і такого свідчення щодо власного банкрутства він би у політичному плані не пережив. Натомість у Косово він зробив ставку на тривалі утиски албанської більшості, із застосуванням жорстоких методів. Щойно косовари демонстрували перші ознаки воєнного зростання, він був готовий їх вислати.

Наслідки такої політики доводилося брати до уваги: десятки тисяч убитих, страшні крайнощі й сотні тисяч біженців, які обтяжували сусідні країни і найпевніш дестабілізували б Македонію з її крихкою етнічною рівновагою. До того ж, вигнання албанців з Косово, Албанії та Македонії збільшило б вельми небезпечний потенціал молодих біженців у тамтешніх таборах, які правили би за перспективну ціль для всіх видів радикалізму, надто ісламістського, та організованої злочинності. Саме у світлі подій 11 вересня, досвіду Афганістану, Кашміру, Чечні і тероризму Аль-Каїди з'ясовується в ретроспективі, яка небезпека для Європи визріла б у цих таборах біженців із молодими албанськими мусульманами. Успішне втручання НАТО в Косово, зі свого боку, урвало зв'язок Південно-Східної Європи з арабо-ісламським кризовим поясом, а це принаймні з осені 2001 року для Європи мало першорядне значення.

У випадку з військовим втручанням Заходу на Балканах ішлося головним чином про гуманітарні міркування, — випадало запобігти подальшим вбивствам і страшним звірствам, уникнути посилення потоків біженців шляхом усунення причин втечі. Певна річ, не слід легковажити і ту політичну роль, яку в цих війнах відіграла безпосередня щовечірня візуальна участь десятків мільйонів західних глядачів — так званий «ефект CNN». Певно, що ніколи не йшлося про нову доктрину гуманітарної інтервенції — занадто вже довго робилася ставка на фатальну політику заспокоєння Мілошевича. Радше під час десятирічної війни за спадок Югославії раз у раз поставало основне політичне питання щодо того, чи випадає в Європі кінця XX століття приставати на ризик і наслідки кривавого націоналістичного державотворення й насильницький переділ кордонів, а отже, чи можна заплющувати очі на ці війни у колишній Югославії. На це питання треба було відповісти «ні», й воно пролунало.

Війни не вирішують проблем, якщо сила не схиляє їх до нового світового порядку, що вимагає зазвичай набагато більше часу і зусиль, ніж сама війна. Втручання Заходу в югославські війни за спадок різко поклало їм край ціною західної відповідальності за довгострокову реорганізацію, а отже довгострокової присутності з безпеки на Заході у всьому регіоні. Косово і Боснію цілком можна охарактеризувати як Європейсько-Західний протекторат, утім, існує суттєва різниця з колишніми протекторатами. Ані Брюссель (ЄС / НАТО), ані Нью-Йорк (ООН) не дбали у цих протекторатах про свої територіальні й політичні інтереси, проте зобов'язувалися провадити політику стабілізації, яка прагнула інтегрувати ці протекторати у наявний європейський світопорядок і таким чином перетворити їх на Європу інтеграції.

2001 року лише шляхом довгострокової військової та цивільної присутності Заходу можна було заздалегідь запобігти новій руйнівній війні в одній із республік-наступниць Югославії, зокрема в Македонії, натомість підштовхнувши її до політичного рішення. Саме цю політику і треба було провадити десять років тому, в період 1991-92 рр. Звісно, цей превентивний успіх був можливий тільки тому, що в основі військової інтервенції Заходу лежали три складові нового регіонального порядку: стратегічна альтернатива, військова рішучість і готовність до довгострокової угоди.

Стратегічну альтернативу втілювала перспектива всього регіону Балкан щодо європейської інтеграції, вступу до ЄС і НАТО. Першою з колишніх республік Югославії увійшла до складу цих організацій Словенія, а згодом її слідом пішли й інші. Військову рішучість Заходу доводила постійна присутність військ, без якої годі було уявити безпеку й стабільність у всьому регіоні, а вже всеосяжні політичні, адміністративні, економічні та цивільні зобов'язання західних держав, зокрема держав-членів ЄС, уможливили значні успіхи у будівництві нового життя і поступ стабілізації, попри всі помилки, недоліки і невдачі, на які теж варто накинути оком.

Балкани 2004 року суттєво відрізняються в позитивний бік у плані умов, які панували в цьому регіоні в останнє десятиліття. Сьогодні йдеться про економічну, соціальну й політичну модернізацію, яка б дозволила наздогнати ЄС, а не про насильницьке державотворення, переділ кордонів і націоналістичні війни. Наразі організована злочинність несе в собі значно серйозніший ризик, аніж повернення агресивного націоналізму, попри всі відкриті й досі важко вирішувані питання статусу Косово і невирішені проблеми в Боснії. І Македонія, попри весь дивовижний прогрес, досі оперта на хисткий з етнічного погляду баланс.

У дев'яності роки на Балканах у менших масштабах загострилася подібна політична й стратегічна проблема, з якою довелося давати раду західним державам по закінченні Другої світової війни в Західній Європі загалом: після досягнутої воєнним шляхом поразки людиноненависницького націоналізму і на підставі надійної гарантії безпеки треба було уможливити довгострокове відновлення зруйнованих і скалічених спільнот та економік, а отже створити порядок, який би спирався на принципи свободи, ненасильства, толерантності, демократії, верховенства закону та соціальної ринкової економіки. Легше і дешевше було і є не мати міцного миру в Європі для вільних і демократичних суспільств, — такий урок людство винесло з війни проти варварства Гітлера, холодної війни проти Совєтського Союзу і югославської війни за спадщину. Якщо можливий тривалий мир між демократіями та їхніми відкритими суспільствами, то він вимагає надійного порядку свободи, заснованого на згоді всіх зацікавлених сторін, урівноважує їхні інтереси задля взаємної вигоди і вміє боронитися від нападів на цей світопорядок.

Врешті-решт, діалектика історії по закінченні холодної війни й шоку, викликаного подіями 11 вересня, наштовхує нас знову на той факт, що стратегічна відповідь на тоталітарні і націоналістичні проблеми в Європі у XXI столітті має глобальний масштаб. Ісламістський тероризм — це насамперед загроза не військова, а політична, соціальна й культурно-моральна. Цей тероризм, який діє з глобальним розмахом, важить перш за все на відкриту, на толерантну і вільну форму суспільства західної демократії. Як будь-який тероризм, він прагне посіяти страх і паніку, а відтак спровокувати у відповідь сліпе насильство, щоб через ланцюжок окремих тактичних поразок досягти стратегічних цілей у терористичній війні на виснаження завдяки більшій жорстокості й нелюдській зухвалості. Тим-то в боротьбі з цим тероризмом, як і з будь-якою іншою формою тоталітаризму, успіх гарантує не тільки військова перевага, а й чимраз вища мораль, переконливіші цінності та краща соціальна альтернатива.

Ось чому в цій боротьбі непохитна самовідданість Заходу, прихильного до чільних власних цінностей, є головною передумовою успішного спротиву ісламістському тероризмові. Другою складовою є міжнародний порядок, заснований на спільних цінностях, на згоді, на співпраці та активній участі. Не порядок примусу або навіть якоїсь глобальної імперії, а порядок, який дозволяє якнайбільшій кількості країн, а також їхніх громадян долучатися до формування глобального світу з політичного, економічного, соціального й культурного погляду. І за третій елемент правлять політична рішучість і військова могутність, які дозволили б усунути цю нову тоталітарну загрозу ісламістського тероризму, а його мережі та ідеологію знищити назавжди. У поєднанні всіх трьох складових стратегічної відповіді цього разу і полягатиме секрет успіху західних демократій, що довела ще блискуча боротьба проти тоталітаризму XX століття. Проте хто з огляду на новий тоталітарний виклик в особі ісламського тероризму вимагає зміни стратегії, яка насправді є просто поверненням в історичному плані до класичної європейської політики сили та її системи в глобальних умовах XXI століття, той ладен забути цей досвід. Утім, у тому, чи виявиться це мудрим і далекоглядним і чи обіцяє тривалий успіх у перспективі, можна засумніватися.