Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу

1

Daniel Bell: Die neue Weltunordnung, в: SZ, 23. / 24. 1.1999, S. III.

2

Slavoj Žižek: Willkommen in der Wüste des Realen, Wien 2004, S. 23: «Успіх стрічки „Матриця“ братів Вачовські довів цю логіку до краю. Фізична реальність, у якій ми живемо, — річ віртуальна, створена й керована велетенським мегакомп'ютером, з яким усі ми пов'язані; коли герой (його грає Кіану Рівз) втручається в „реальну дійсність“, він опиняється посеред пустельного краєвиду, повного спалених руїн, — на них перетворила Чикаго глобальна війна. Ватажок повстанців Морфеус звертається до нього з іронічним привітанням: „Ласкаво просимо в пустелю реального“. Чи не те саме, бува, сталося 11 вересня у Нью-Йорку?»

3

Thomas Mann: Meine Zeit (1950), in: Його ж.: Essays Bd. 6, Frankfurt/М. 1997, S. 176.

4

Timothy Garton Ash: Amerikas Entscheidung. Beginnt jetzt das 21. Jahrhundert?, in: SZ, 14.9.2001, S. 17.

5

Там само.

6

«Слідом за трагічною добою 1914-року до наслідків Другої світової війни років із двадцять п'ять-тридцять тривало вкрай високе економічне зростання і соціальна перебудова, які, вочевидь, змінили людське суспільство значно фундаментальніше, ніж будь-який інший відтинок часу такої ж тривалості. Цей період у ретроспективі можна розглядати як своєрідну золоту добу, і мало не одразу, щойно на початку сімдесятих років він добіг кінця, його так, власне, і сприймали. В останній частині століття відтак почалася нова доба занепаду, непевності й кризи, а для більшої частини світу, як-от для африканських країн, країн колишнього Совєтського Союзу та колишньої соціалістичної частини Європи, насправді зайшла доба катастрофи [...] З перспективи дев'яностих років здавалося, що коротке XX століття торує шлях від однієї кризи, викликаної короткою золотою епохою, до іншої, з видом на невідоме й сумнівне, але не конче апокаліптичне майбутнє». Eric Hobsbawm: Das Zeitalter der Extreme. Weltgeschichte des 20. Jahrhunderts, München / Wien 1995, S. 20.

7

«У середині XX століття Артур Кьостлер написав роман про совєтський режим і його показові процеси, що його він назвав „Опівдневе сонце“. Ця назва — моя метафора всього XX століття, не лише совєтського режиму. Але в цьому столітті водночас багато де з'явилось і „Яскраве сонце опівночі“. Атож, як ми дивимося на це таке неоднозначне століття, то наша точка зору значною мірою залежить од часу і місця». Immanuel Wallerstein: Absturz oder Sinkflug des Adlers? Der Niedergang der amerikanischen Macht, Hamburg 2004, S. 35.

8

«XX століття почалося 1914 року, щойно вибухнула Перша світова. Цьому передували півтора десятки років, що правили за продовження Belle fipoque, такий собі танок à la Шніцлер, де у штраусівських вальсах кружляли панство та буржуазія в імперії Габсбурґів, у кайзерівській Німеччині і в Англії під зверхністю Едуарда. Перша світова раптом розчинила пекло. Світ накриває хвиля насильства і руйнації небаченого досі масштабу. Всі оптимістичні уявлення про дійсність, ідею прогресу, всі цінності й принципи було одним духом поставлено під сумнів. Сьогодні нам ясно, що ця реальність тяжіла на цілому столітті, аж до етнічних чисток у Сребрениці і незбагненному, але водночас такому реальному геноциді у Руанді, внаслідок якого загинуло пів-мільйона людей». Daniel Bell: Aufstieg and Fall der Ideologien, in: SZ, 16. /17.1.1999, S. III.

9

«Сполученим Штатам та іншим ліберальним демократіям доведеться подивитися в очі тому факту, що після колапсу комуністичної системи світ, у якому вони живуть, дедалі менше залишається колишнім світом геополітики і що правила і методи історичного світу не пристають до життя у світі постісторичному. Держави останнього перейматимуться здебільшого питаннями економічними — наприклад, заохоченням конкурентоспроможності та новаторства, управлінням внутрішніми і зовнішніми дефіцитами, підтримкою повної зайнятості, спільним розв'язанням серйозних екологічних проблем та ін. [...] Постісторичний світ — це світ, у якому прагнення до комфортного самозбереження взяло гору над бажанням ризикувати життям у битві за престиж і в якому боротьба за панування поступилася місцем загальному, раціональному визнанню». Francis Fukuyama: Das Ende der Geschichte, München 1992, S. 379 f.

10

Кенічі Омае влучно змалював настрій того часу, зазначивши, зокрема, що національна держава гратиме порівняно з силами світової економіки лише другорядну роль: «Дещо дивне — і для багатьох вельми тривожне — сталося на шляху до „нового світового порядку“ колишнього президента Буша: старий світ стискається. Це видно насамперед із того, що, тільки-но скінчилася холодна війна, стара система союзів і противенств між промислово розвиненими країнами розтрощилася до цурки. Менш ясно, однак, але ще важливіше те, що тріщить по всіх швах сама сучасна національна держава — цей артефакт XVIII і XIX столітть. [...] Так воно вже є, що національні держави грають у світовій економіці лише другорядну роль». Kenichi Ohmae: Der neue Weltmarkt. Das Ende des Nationalstaates und der Aufstieg der regionalen Wirtschaftszonen, Hamburg 1996, S. 20 u. 26. Такі погляди побутували у західній спільноті у 90-і роки.

11

«Вся справа в економіці, бовдуре!» (англ.). Автором цієї фрази вважають політтехнолога, а згодом політичного коментатора Джеймса Карвіла, що відповідав за стратегію виборчої кампанії Клінтона. Розказували, що Карвіл повісив у виборчому штабі Клінтона картки з трьома ключовими фразами, що їх мали пам'ятати співробітники штабу.

12

Така різка зміна ставлення США до ролі держави у світлі подій 11 вересня дуже ясно звучить у виступі президента Джорджа Буша на тему становища в країні (State of the Union Adress), що його він зробив перед обома палатами Конгресу 29 січня 2002 року: «Але після того, як Америка зазнала нападу, здається, вся країна глянула на себе в люстро і краще розгледіла себе саму. Нам нагадали, що ми — громадяни зі своїм зобов'язанням щодо інших, щодо нашого краю й історії. Ми менше думали про речі, що їх можна було призбирати, і більше про те добро, що його нам до снаги зробити. Занадто довго наша культура казала: „Тобі подобається, — ти робиш“. Наразі Америка затямила нову етику й нове переконання: „Ну ж бо, візьмемося за це“. На прикладі жертв солдат, героїчних дій пожежників у ім'я своїх співгромадян, а також мужності й великодушності самих громадян, ми раптом здали собі справу з тим, якою може бути нова культура відповідальності. Ми хочемо бути нацією, що служить [своїм] вищим цілям». Bericht zur Lage der Nation 2002. Rede von Präsident George W. Bush, на сайті: http://bit.ly/fischer-uk-01.

13

Strobe Talbott u. Nayan Chanda (Hrsg.): Das Zeitalter des Terrors. Amerika und die Welt nach dem 11. September, München / Berlin 2002, S. 9.

14

Насправді книжка під назвою «Поширення ядерної зброї і майбутнє війни» («Nuclear Proliferation and the Future of Conflict»), на яку посилається автор, вийшла 1993 року.

15

Див.:The Travels of Marco Polo. London : George Bell & Sons, York Street, Covent Garden, 1886. P.73-75.

16

Martin van Creveld: Die Zukunft des Krieges, München 2001, S. 288. Див. також і вказівку на тій-таки сторінці: «На більшій частині території Африки підрозділи, які ведуть ці війни, нагадують племена: фактично вони є племенами або тим, що від них залишилося внаслідок їдкого впливу сучасної цивілізації. Кращою аналогією того, що діється в різних частинах Азії та Латинської Америки, можуть слугувати барони-розбійники, якими кишіла Європа на світанні Нового часу, або могутні феодали, які воювали між собою в Японії в XVI ст. У Північній Америці і Західній Європі військові організації майбутнього, можливо, нагадуватимуть асасинів: у світлі своїх релігійних переконань члени цього угруповання, які, найпевніш, часто-густо вдавалися до наркотиків, два сторіччя тероризували середньовічний Близький Схід».

17

Асасини, чи гашашини (від араб. حَشَّاشُونَ той, що вживає гашиш) — таємна войовнича організація нізаритської гілки мусульманської секти ісмаїлітів. Виникла наприкінці XI століття і діяла на теренах Ірану, Сирії та Лівану до середини XIII століття. Асасинам вдалося створити власну державу, що складалася з низки фортець та володінь, розкиданих по землях Близького Сходу. Центром та столицею асасинів був Аламут. Асасини широко застосовували шантажі та вбивства.

18

«Цілих два століття асасини, — секта, заснована 1090 року Гассаном бен Сабахом, — були могутнім політичним чинником. Одержимі релігійним фанатизмом своїх уявлень про рай, члени секти часто слугували своєму панові, який жив у неприступних горах, за цілеспрямованих убивць. Пани, безжальні у своєму політичному насильстві і непогрішні у своїх релігійних переконаннях, орудували ними зі своєї фортеці Аламут, високо в горах Кухістану, великого району Західної Азії. [...] Ісмаїлітська секта мала тоді триста шістдесят фортець у горах, і з цих баз шейх виряджав своїх поплічників, фідаїнів, на криваві виправи». Peter Brent: Das Weltreich der Mongolen, Bergisch Gladbach 1988, S. 149.

19

Steve Coli: Ghost Wars. The Secret History of the CIA, Afghanistan, and bin Laden, from the Soviet Invasion to September 10, 2001, New York 2004, S. 5 74 f.

20

«Джарра [пілот-терорист на борту „UA 93“] ставив собі за мету спрямувати свій літак у символ американської республіки, Капітолій або ж Білий дім. Проте беззбройні пасажири рейсу „United 93“, на щастя, змусили його відмовитися від своїх планів». The 9/11 Commission Report. Final report of the National Commission on Terrorist Attacks upon the United States, New York 2004, S. 14.

21

Англо-американська війна 1812-1815 (відома в англомовній історіографії як війна 1812 року) — війна між США і Великобританією, викликана втручанням Англії в торговельні справи США.

22

«В минулому ворогам потрібна були велика армія і великий промисловий потенціал, аби наразити американський нарід і нашу країну на небезпеку. Для терактів 11 вересня вистачило кількасот тисяч доларів у руках кількох десятків злих і ошуканих людей. Увесь спричинений ними хаос і страждання коштував значно дешевше за один-єдиний танк». Буш закликав випускників воєнної академії у Вест-Пойнті послужити справі боротьби проти терору. Слова Президента на інтернет-сторінці: http://bit.ly/fischer-uk-02.

23

«Цілі нападу обрано з огляду на оптимальне поєднання двох критеріїв. Перший — це якнайширший ефект акції. Завдяки засобам масової інформації, що показуватимуть пошматовані і скривавлені тіла, увесь світ охопить жах і „далекого ворога“ посяде страх і паніка. Другий критерій: якнайбільший сплеск популярності поміж потенційних прихильників, якого, як розраховує мережа, вони доскочать своїми „мученицькими актами“ в мусульманському світі і деінде. На такій шкалі терористичних цінностей вбивства ізраїльтян, американців, громадян західного світу, і, нарешті, їхніх агентів-„відступників“ у ісламському світі вишикувались у спадному порядку законних „цілей“». Gilles Kepel: Die neuen Kreuzzuge. Die arabische Welt und die Zukunft des Westens, München 2004, S. 159.

24

Paul Kennedy: Der verwundbare Kolofi, in: DIE WELT, 17.9.2001, S. 7.

25

«У світі після „холодної війни“ прапори важать, як і інші символи культурної ідентифікації, з хрестами, півмісяцями і навіть головні убори включно, бо важить культура, а більшість людей ставить культурну ідентифікацію понад усе. Люди відкривають нові, але найчастіше старі символи ідентифікації, й виходять на вулиці під новими, але часто старими прапорами, що призводить до воєн з новими, проте часто-густо зі старими ворогами. У романі Майкла Дібдіна „Мертва лагуна“ автор вкладає у вуста венеційського націоналіста-демагога похмурий і водночас характерний для нашого часу погляд на світ: „Нема справжніх друзів без справжніх ворогів. Якщо ми не ненавидимо того, ким ми не є, ми не можемо любити того, ким ми є. Це старі істини, які ми з болем наново відкриваємо по століттю сентиментальних теревенів. Ті, хто заперечує ці істини, заперечує свою сім'ю, свою спадщину, своє право з народження, самих себе! І таким людям це просто так не подаруєш“. Сумну правдивість цих старих істин не заперечить ані вчений, ані політик. Для людей, які шукають своє коріння, важливі вороги, і найбільш потенційно небезпечна ворожнеча завжди виникає вздовж „ліній зламу“ між основними світовими цивілізаціями». Samuel Р. Huntington: Kampf der Kulturen. Die Neugestaltung der Weltpolitik im 21. Jahrhundert, Munchen/ Wien 1996, S. 18.

26

E. Ґані Ґоссі виводить ісламський фундаменталізм од суміші ендогенних і екзогенних чинників. До ендогенних чинників, з одного боку, він зараховує «тоталітарні зазіхання» ісламу, під якими розуміє «всеосяжний спосіб життя». По-друге, йдеться про «внутрішнє закостеніння» ісламу, яке вже не припускає тлумачення мовленого слова Божого через пророка, щойно воно оформилося, й скніє у догматичній непорушності. Таким чином, екзогенні чинники, що впливають на ісламські суспільства, неминуче зумовлюють і величезний струс, і конфлікт цінностей. Ґоссі визначає шість зовнішніх чинників: спроба секуляризації, колоніалізм, лібералізація і секуляризація, соціалізм і соціальна реформа, націоналізм і демократичний парламентаризм, політичні й економічні невдачі. Всі ці чинники сприймаються як конфлікт цінностей, який зумовив у ісламському суспільстві «дезінтеграцію, неоднорідність і дуалістичний розвиток соціального та економічного характеру. Тим-то „реісламізм“ постав як реакція на проникнення екзогенних цінностей, з метою доскочити однорідності та інтеграції економіки і суспільства шляхом усунення цих цінностей». Der islamische Fundamentalismus in der Gegenwart, in: Fundamentalismus in der modernen Welt, hrsg. von Thomas Meyer, Frankfurt / M. 1989, S. 83 ff., hier S. 85-90.

27

Yehuda Bauer: Der dritte Totalitarismus, в: DIE ZEIT, Nr. 32, 31.7.2003, S. 7. «Панування над світом, радикальна утопія, руйнування держави і права, абсолютна віра — це загальні складові тоталітаризму — і, врешті-решт, масові вбивства, яких радикальні ісламісти досі тільки прагнули, подекуди таки траплялися. [...] Всі три ідеології відвернулися від євреїв, яких вони сприймали як зразкових представників і символів ворожого, ліберального, індивідуалістичного, внутрішньо суперечливого світу. [...] Обидва тоталітарні режими [Гітлер і Сталін] вважали євреїв авангардом сучасності і таємними реальними володарями західного світу. Ці дурні вигадки зазвичай поділяють і радикальні ісламісти».

28

Цікавий у цьому контексті історико-ідеологічний зв'язок між політичним фундаменталізмом Ісламської партії Джамаат-і-Ісламі Хінд в Індії та європейським фашизмом і нацизмом, на який накидає оком Клаус Фоль: «1941 року Саїд Абуль Ала Маудуді заснував „Джамаат-і-Ісламі“ (Ісламська партія), яка була відновлена після розділу півострова в квітні 1948 року. На думку Маудуді, незалежним можна вважати хіба що самого Бога. Ісламська держава не може і не має бути демократичною, адже іслам не приймає вчення про народний суверенітет. Маудуді ввів терміни „теодемократія“ і „божественне демократичне правування“. [...] „Ісламська держава схожа, якщо дивитися збоку, на держави фашистські та комуністичні [...] Поза сумнівами, ісламська держава — держава тоталітарна, і об'єднує всі сфери життя. Але цей тоталітаризм і ця універсальність спирається на універсальний божественний закон, що його має дотримуватись і перетворювати в дійсність ісламський правитель“. [А. А. Маудуді] Маудуді, як і інші індійські фундаменталісти, в тому числі й індуси, був одним із прихильників Адольфа Гітлера». Fundamentalistische Tendenzen unter Hindus und Moslems in Indien, in: Fundamentalismus in der Modernen Welt, hrsg. von Thomas Meyer, S. 15 5 ff., тут S. 164 f.

29

«„Чи пророк Мухаммед, по вашому, визнав би справедливим, якби хтось в'їхав на вантажівці з вибухівкою у якусь будівлю і висадив у повітря все, що було в ній?“ — питання прокурора США у федеральному суді під час розгляду справи чотирьох вояків бен Ладена, визнаних винними в тому, що вони підірвали в 1998 році два американських посольства в Африці. — „Якщо ви вивчатимете життя пророка Мухаммада — нехай благословить його Аллах і дарує йому спасіння — ви зустрічатимете добрих людей. Він ніколи б не пристав на смерть людей невинних. Ні за яку ціну“. Відповідь мусульманського імама Сірадша Ваххадша з Брукліна (Нью-Йорк)» Peter L. Bergen: Heiliger Krieg Inc. Osama bin Ladens Terrornetz, Berlin 2001, S. 117.

30

«Бен Ладен посилається здебільшого на єгипетського письменника Саїда Кутба, члена політичної ісламської організації „Брати мусульмани“, страченого 1966 року за звинуваченням у спробі державного перевороту. Кутб змішує ісламську вченість з вельми поверховим знанням історії та мислення Заходу [...] Три основні теми виникають у творах Кутба. По-перше, він стверджував, що світ варварства, розпусти і невіри хворий (стан, який він описав як „джахілію“ (جاهلية „jahiliyya“), — релігійний термін, який означає добу безвір'я перед одкровеннями, що припали на долю пророка Мухаммеда). За Кутбом, люди могли вибирати тільки між ісламом і „джахілією“. По-друге, він попереджав, що люди, в тому числі й мусульмани, більше навертатимуться в „джахілію“ і схилятимуться до її матеріальних вигод, аніж приставатимуть на його образ ісламу, тим-то „джахілія“ може взяти гору над ісламом. По-третє, в тому, що Кутб розумів як боротьбу між Богом і сатаною, нема жодного життєздатного третього шляху. Тим-то всі мусульмани — як він їх визначав — повинні збройно долучатися до цієї боротьби. Кожен мусульманин, який відкидає його ідеї, це просто ще один невірний і його слід знищити. Бен Ладен ступає в слід жорстоких візій Кутба, що дозволяє йому і його послідовникам підмуровувати в раціональному плані навіть безглузді масові вбивства, ставлячи їх за звичайну оборону переслідуваної віри». The 9/11 Commission Report, S. 51.

31

«Років із сім тому Америка привласнила найсвятіші землі ісламу на Аравійському півострові. Вона вкрала у мусульман ресурси, наказує їхнім ватажкам, принижує їхній нарід і тримає в страху їхніх сусідів. Вона послуговується своєю владою на півострові як зброєю проти сусідніх народів ісламу [...] До найбільш очевидного доказу дійшло, коли американці перебрали міру в своїй агресії проти народу Іраку [...] Попри це, американські цілі у цій війні мали релігійний та економічний характер, вони мали прислужитися і єврейській державі і відхилити її від окупації Святої Землі і від убивства тамтешніх мусульман [...] Всі ці злочини і ці злидні є неприкритим оголошенням війни Богові, його Пророкам і мусульманам з боку американців [...] З огляду на ці факти і у покорі волі Всевишнього, ми висловлюємо всім мусульманам таку фетву: вбивати і воювати проти американців та їхніх союзників, байдуже, цивільних або військових, — це обов'язок кожного мусульманина в будь-якій країні, якій це до снаги [...] в ім'я Бога, ми закликаємо кожного мусульманина, який вірить в Бога і сподівається на розгрішення, дотримуватися заповіді Божої, вбиваючи американців і крадучи їхні гроші, повсякчас і, коли це можливо». Це цитати з декларації заснування Світового ісламського фронту джихаду проти євреїв і хрестоносців 22 лютого 1998 року. На додачу до Усами бен Ладена свої підписи під цим документом поставили лідери двох єгипетських груп і ватажки войовничих ісламістів у Пакистані і Бангладеш. На думку Пітера А. Бергена, у випадку з цією заявою йдеться про основний документ, який неминуче підготував теракти групи «Аль-Каїда» (Heiliger Krieg Inc., S. 120 f.).

32

«До подій 11 вересня хіба одиниці гадали, можливо, що літак може врізатися в ядерний реактор. В ході дискусії щодо будівництва заводу з переробки плутонію на берегах Саванни група під назвою „Жителі Джорджії проти атомної енергії“ (Georgians Against Nuclear Energy, GANE) стверджували, що в процесі планування будівництва не було враховано ризик „ворожого акту“. У відповідь представник Комісії з ядерного регулювання (NRC) зауважив, що „федеральні органи мають займатися більш-менш передбачуваним впливом на навколишнє середовище“ і „GANE вимагає доказів того, що терористичні атаки в районі мали б більш-менш передбачувані наслідки“. Після подій 11 вересня представник переглянув свою позицію, визнавши: „Хотів би вам щиро сказати, що все буде добре, але я не можу цього зробити“. Електростанції сконструйовані так, що повинні витримати землетрус, торнадо та інші стихійні лиха, проте, згідно з даними Комісії з ядерної регламентації, жоден із 103 американських ядерних реакторів не розрахований на можливу атаку „Boeing 767“. 21 із цих реакторів розташовано за п'ять миль од аеропорту. Басейни, в яких зберігається відпрацьоване ядерне паливо, являють собою мішень навіть легшу, ніж товстий бетонний купол». Graham Allison: Nuclear Terrorism. The Ultimate Preventable Catastrophe, New York 2004, S. 55.

33

«В пику всім своїм конкурентам фундаменталісти щоразу доводили, що їхні гасла і символи найбільш ефективні, а їхні моделі найрозрозуміліші і найпереконливіші, байдуже, чи вони критикують недоліки старого і дискредитованого режиму, чи виступають із закликом поставити на його місце новий і кращий лад. Їхні давні суперники, марксистський комунізм і арабський соціалізм, підтвердили свою неспроможність своїми невдачами [...] їхні нові конкуренти, представники захищених у громадянському суспільстві прав людини та гарантованого вільною економікою економічного прогресу, мали б спершу до них прислухатися. У своїй суперечці з лібералами фундаменталісти мають величезну перевагу. Ліберали при владі, згідно з їхніми власними переконаннями, неминуче пристають на те, щоб фундаменталісти намагатимуться їх усунути [...] Фундаменталісти при владі не дали б лібералам такого права». Bernard Lewis: Der Atem Allahs. Die islamische Welt und der Westen — Kampf der Kulturen?, Munchen 1998, S. 183 f.

34

«Доведений факт, що радикальний іслам ігнорує розум, який дозволяє визнати його за сучасний рух. Світ середньовіччя, можливо, був об'єднаний вірою, проте розум він не легковажив. [...] Романтичне переконання, що світ можна змінити актом волі, — це така ж невід'ємна складова сучасної доби, як і просвітницький ідеал універсальної цивілізації, що спирається на розум. Один із них виник як відповідь на інший. Романтика дев'ятнадцятого століття правила за бунт німців проти претензій французів, які вважали, що представляють усю цивілізацію. На світанні двадцять першого століття романтичні ідеї винурилися знову на хвилі протистояння американському універсалізму. Аль-Каїда має себе за альтернативу сучасному світові, втім, ідеї, на яких вона ґрунтується, по суті сучасні. Як одного разу Карл Краус висловився у плані психоаналізу, так можна сказати, що радикальний іслам є симптомом хвороби, від якої, на його думку, він здатен вилікувати». John Gray: Die Geburt Al-Qaidas aus dem Geist der Moderne, München 2004, S. 40 f.

35

Американський соціолог Ш. H. Айзенштадт тлумачить амбівалентність цього явища кризи, базуючись на ісламському фундаменталізмі, що лежить в основі тоталітаризму: «Фундаменталізм часто зображується як антисучасне явище, як виверження традиційних і традиціоналістських сил, які хіба що зазнавали утисків з боку режиму і культурного проекту сучасності. Нема, звичайно, жодного сумніву в тому, що в різних фундаменталістських рухах діють і традиціоналістські тенденції, що спираються на попередні досучасні традиції та історичний досвід. Проте нам здається, що фундаменталізм, у принципі, попри його виразну анти-сучасну й „традиціоналістську“ ідеологію і попри глибоке історичне коріння у світових релігіях, — це вельми сучасне явище». S. N. Eisenstadt: Die Antinomien der Moderne, Frankfurt / M. 1998, S. 7.

36

«Сучасна епоха за своєю природою прагне глобалізації. [...] Але що таке, власне, глобалізація? [...] У сучасну добу рівень часопросторового збільшення відстані набагато вищий, аніж в будь-яку з попередніх епох, і відношення між місцевими і віддаленими соціальними формами й подіями відповідно „розтягуються“. Поняття „глобалізація“ стосується по суті цього процесу розширення, а саме коли способи зв'язку між різними соціальними контекстами або регіонами на поверхні Землі в цілому об'єднуються в мережі. Тим-то поняття „глобалізації“ можна визначити у сенсі поширення по всьому світі соціальних відносин, які пов'язують віддалені місця так, що події, які мають місце в одному місці, мають на собі ознаку процесів, які відбуваються за багато миль звідти, і навпаки». Anthony Giddens: Konsequenzen der Moderne, Frankfurt / M. 1996, S. 84 f.

37

Gilles Kepel: Das Schwarzbuch des Dschihad. Aufstieg und Niedergang des Islamismus, München 2002, S. 22. Див. також у цьому плані S. 11: «Швидше за все, організувавши і благословивши ці жахливі злочини, вони прагнули представити їх як переможний бій у справедливій і священній війні, надихнути мусульман на об'єднання під прапорами джихаду для досягнення повної перемоги ісламістських рухів у мусульманських країнах. [...] Саме в контексті втрати мобілізаційних здібностей ісламістських ідей у мусульманських країнах і слід розглядати таку руйнівну і демонстративну атаку тероризму проти святинь американської цивілізації. Ця акція являла собою спробу подолати занепад за допомогою нищівного насильства. Його натхненники прагнули пробудити симпатії мусульман, в інтересах яких ісламісти нібито і ведуть нерівну боротьбу з невірними».

38

«Це один із парадоксів розвитку подій в останні два роки, що саме успіх західних сил безпеки в Афганістані, в Іраку та інших країнах посприяв тому, що нині ці небезпеки нехтувано [...] Завдяки успіхам у широких колах ще не зрозуміли, що ми перебуваємо на історичному рубежі, що зачіпає і руйнівний потенціал малих і крихітних маленьких груп, ладних удатися до насильства. Ці успіхи в боротьбі з тероризмом, імовірно, ось-ось скінчаться, і тоді постане питання, як протидіяти небезпекам, чи можливо це в рамках нині чинних конституцій і законів, і чи не стане надовго нормою надзвичайний стан». Walter Laqueur: Der Notstand ist da, in: FAZ, 23.4.2003, S. 39.

39

«Оскільки бездержавне насильство терористів — „Війна в ім'я миру“ — відбігає категорій міждержавної війни, то його в жодному разі не можна виправдати необхідністю пом'якшити чітко унормований міжнародним правом стан самооборони держави у розумінні запобіжного войовничого самозахисту. Проти об'єднаних у мережі по всьому світі і децентралізованих ворогів, які діють тихою сапою, допомагає хіба що запобігання на іншому оперативному рівні. Бомби і ракети, літаки й танки допоможуть тут як мертвому кадило, — потрібне об'єднання в міжнародні мережі державних спецслужб і правоохоронних органів, контроль за грошовими потоками, більш того — встановлення логістичних зв'язків. Відповідна „програма безпеки“ зачіпає не міжнародне право, а гарантовані державою права громадян». Jurgen Habermas: Was bedeutet der Denkmalsturz?, in: FAZ, 17.4.2003,8.33.

40

«Тим часом триває пошук винних — турків, монголів, імперіалістів, євреїв, американців, — і кінця цьому не видно. Для тоталітарних і неефективних урядів, які стоять при владі в більшості країн Близького Сходу, ця гра не тільки корисна, але цілком необхідна — щоб пояснити злидні, що їх вони ніяк не подолають, і щоб узаконити сваволю, до якої вони дедалі частіше вдаються. Таким чином, вони прагнуть спрямувати чимраз лютіший гнів своїх нещасних підданих у бік інших віддалених цілей». Bernard Lewis: Der Untergang des Morgenlandes. Warum die islamische Welt ihre Vormacht verlor, Bergisch Gladbach 2002, S. 230.

41

Amin Maalouf: Morderische Identitäten, Frankfurt/М. 2000, S. 111.

42

Anthony Barber: Dschihad und McWorld, in: FAZ, 24.7.1996, S. 9.

43

Niall Ferguson: Zusammenprall der Zivilisationen oder «verrückte Mullahs». Die Vereinigten Staaten als imperiale Macht, in: Talbott / Chanda (Hrsg.): Das Zeitalter des Terrors, S. 130.

44

Друга доповідь щодо політики розвитку Федерального уряду. Матеріали Федерального Міністерства у справах економічної співпраці розвитку. Далі у ній говориться: «Троє найбагатших людей у світі мають активи, більші за весь валовий внутрішній продукт 49 найменш розвинених країн. Активи 200 найбагатших людей перевищують сукупний дохід 41 відсотка населення земної кулі. У деяких регіонах, надто в бідних розвиткових країнах, інтеграція у світову економіку зійшла нанівець. Частка найбідніших країн у світовій торгівлі скоротилася з 1980 року з 0,7 до 0,4 відсотка 1998 року; їхня частка в глобальних прямих інвестиціях 1998 року становила всього 0,4 відсотка. З 267 000 000 інтернет-користувачів — це менше 5 відсотків населення у світі — 90 відсотків живуть у розвинених країнах. Таким чином, інтернет-з'єднань у Нью-Йорку більше, ніж на всьому африканському континенті, а в Фінляндії більше, ніж у країнах Латинської Америки і Карибського басейну (всі цифри з HDR 1999 р. [Доповідь ООН про розвиток людини])».

45

Robert Cooper: The Breaking of Nations. Order and Chaos in the Twenty-First Century, London 2003, S. 16.

46

«Протиборчі країни говорять про новий світовий порядок, але зіткнення джихаду і McWorld викликає у світі нову колотнечу, в якій ось-ось загине демократія». Anthony Barber: Coca Cola und Heiliger Krieg (Jihad vs. McWorld), Bern / München / Wien 2001, S. 235.

47

Велика Сербія (або великосербська ідеологія) — популістська ідея сербських радикалів-іредентистів, яка має на меті об'єднати в одну спільну державу всі землі, на яких живуть або коли-небудь жили серби. Ідею об'єднання всіх сербів в одній державі було сформульовано на початку XIX століття, після багатьох століть життя без власної держави як програму національної інтеграції та створення національної держави у максимальних межах. Це явище початку дев'ятнадцятого століття було поширене серед європейських країн, які пережили національне пробудження під час та після французької революції і Наполеонівських воєн.

У нинішньому вигляді ідея і сам термін вперше з'явились на початку 80-х рр. XX сторіччя, були розроблені Сербською народною радикальною партією (майбутньою Сербською радикальною партією) й представлені її ватажком Воїславом Шешелем. Його кум, колишній письменник, крайньо націоналістичний політик Вук Драшкович, виголосив гасло, що «Сербія простягається настільки, наскільки далеко є могили сербських воїнів». Суть ідеї полягає в тому, що Велика Сербія повинна мати панівне становище на Балканах за розміром території і включати просербськи налаштовані народності, тобто по суті являти собою націоналістичну державу, що заперечує присутність інших етнічних груп у будь-якому обсязі.

Ідеї Великої Сербії широко використовувала белградська і місцева влада для мотивації сербських солдатів воювати в Боснії і Герцеговині.

48

George Soros: Der Globalisierungsreport. Weltwirt-schaft auf dem Prüfstand, Berlin 2002, S. 27.

49

«Сьогодні ми є очевидцями унікальної і надзвичайної миті. Криза в Перській затоці, а була вона вкрай серйозна, також являла собою рідкісну нагоду підійти до історичної епохи співпраці. З цих тяжких часів може вирости наша п'ята ціль — новий світовий порядок: нова епоха — обтяжена загрозою тероризму, сильніша у своєму прагненні до справедливості та впевнена у пошуках тривалого миру. Епоха, в якій країни світу, Сходу і Заходу, Півночі і Півдня процвітають і можуть жити в гармонії [...] Сьогодні щосили прагне народитися новий світ, світ, який істотно відрізняється від тих, які ми знали досі. Світ, у якому правила джунглів заступає верховенство закону. Світ, у якому країни визнають спільну відповідальність за мир і справедливість. Світ, де сильні поважають права слабших». President George Bush: Adress before a Joint Session of the Congress on the Persian Gulf Crisis and the Federal Budget Deficit, September 11, 1990, на сайті: http://bit.lv/fischer-uk-03.

50

Jurgen Habermas: Die neue Unübersichtlichkeit, Frankfurt / M. 1985.

51

Тут Фішер вживає термін, який означає (буквально) «війна за відокремлення», чи то війна сепаратистська, і вживається щодо війни за незалежність у США. У вітчизняній історіографії вона здебільшого зветься Громадянською.

52

Cooper: The Breaking of Nations, S. 16.

53

Там само, S. 22.

54

Там само, S. 16.

55

Автор помиляється: напад на парламент, про який ідеться далі, стався не 2002, а 2001 року.

56

«Хай американська кампанія проти тероризму і переважає в заголовках, одначе точиться ще одна битва з такими ж вагомими довгостроковими наслідками: боротьба за контроль над джерелами енергії між двома найбільшими експортерами нафти у світі, Саудівською Аравією та Росією. Цей бій матиме принципові наслідки для світової економіки, для безпеки енергопостачання США, ролі Росії в світі, значення Саудівської Аравії у майбутньому і впливу ОПЕК». Edward L. Morse u. James Richard: The Battle for Energy Dominance, in: Foreign Affairs 81, Nr. 2, Marz / April 2002, S. 16.

57

«Східноазіатська геополітична сцена зараз характеризується метастабільними владними стосунками. Метастабільність означає стан зовнішньої міцності, але з відносно малою гнучкістю, у цьому відношенні це радше міцність металу, ніж сталі. [...] Сьогоднішній Далекий Схід переживає надзвичайний економічний динамізм, що супроводжується щораз більшою політичною невизначеністю. Азіатське економічне зростання, фактично, може навіть сприяти цій невизначеності, тому що процвітання затемнює політично вразливі місця регіону, навіть якщо воно посилює національні амбіції і розширює суспільні сподівання. [...] Менш ніж чотири десятиліття тому Східна Азія (в тому числі Японія) нараховувала лишень 4 відсотки в загальному ВНП світу, тоді як Північна Америка була попереду з близько 35-40 відсотками; на середину 90-х років два регіони були приблизно рівними (десь близько 25 відсотків). Більше того, темп росту Азії історично безпрецедентний. Економісти зазначають, що на стартову стадію індустріалізації Великої Британії пішло понад п'ятдесят років, а Америки — дещо менше п'ятдесяти для подвоєння відповідного випуску продукції на особу, в той час як Китай і Північна Корея досягли того ж приросту приблизно за десять років. Вірогідно, що коли не трапиться якогось великого регіонального розколу, то за чверть століття Азія випередить Північну Америку і Європу в сукупному ВНП». Бжезінський 3. Велика шахівниця. Пер. О. Фешовець. Івано-Франківськ, Лілея-НВ. С. 152-53 і далі.

58

David Haie und Lyric Hughes Haie: China Takes Off, in: Foreign Affairs 82, Nr. 6, November / Dezember 2003, S. 36H.

59

«Зростання ВВП [2002] збільшилося від 8,0 до 7,3% (2001). Хоча Китай з ВВП на душу населення всього 890 доларів США (2001) належить до бідних розвиткових країн, однак він укупі з Південною Кореєю, Тайванем, Гонконгом і Сінгапуром входить до одного з регіонів з найстрімкішими темпами зростання у світі». Fischer Weltalmanach 2004, Frankfurt/Μ. 2003, S. 1167.

60

«Близько 46% від загального державного боргу в державних установах зараз у руках іноземців, а більшість придбань останнім часом було зроблено азійськими центральними банками, зокрема японськими й китайськими. Мало хто знає, що фінансова стабільність Сполучених Штатів залежить наразі від Центрального банку Китайської Народної Республіки. Тим не менше, цей факт має неабияке значення». Niall Ferguson: American TermiNATOr. Why the new U. S. empire is proving to be less awesome than it looks, in: NEWSWEEK Special Edition, Dezember 2003, S. 11.

61

Henry Kissinger: Die Herausforderung Amerikas. Weltpolitik im 21. Jahrhundert, München / Berlin 2002, S. 194.

62

Щодо різних стратегій модернізації Китаю і Росії див.: Joseph Stiglitz: Die Schatten der Globalisierung, Berlin 2002, S. 2002 if. Джозеф Стіґліц. Глобалізація та її тягар. К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 252 с.

63

Konrad Seitz: China. Eine Weltmacht kehrt zurück, Berlin 2000, S. 430.

64

Kissinger: Die Herausforderung Amerikas, S. 145. Див. на це також: S. 149: «Щодо регіональних суперечок, азійські країни довели, що схильні до насильства більше за європейські, очищені від різанини Другої світової війни. [...] На відміну від Європи XIX століття, в Азії немає єдиної, однорідної рівноваги; сам розмір, а також культурні та історичні відмінності витворили разом дві стратегічні рівноваги: в Північно-Східній Азії Китай, Японія, Росія та США взаємодіють, накидаючи оком на неспокійний Корейський півострів; у Південно-Східній Азії Китай, Японія та Сполучені Штати — це головні дійові особи, з інтересами яких мають узгоджувати свої устремління В'єтнам, Таїланд, Австралія і Філіппіни. Крім того, більшість азіатських країн лише визначається зі своєю роллю».

65

«Крім того, що вона стає центром економічного поступу, Азія є також потенційним політичним вулканом. Проте, переважаючи Європу в економічному розвиткові, Азія позбавлена регіонального політичного розвитку, їй бракує багатосторонніх структур співпраці, які переважають на європейських політичних краєвидах [...] В Азії нема нічого подібного до Європейського Союзу чи НАТО». Бжезінський 3. Велика шахівниця. Пер. О. Фешовець. Івано-Франківськ, Аілея-НВ. С. 153.

66

2001 року в щорічній доповіді Світового банку щодо Африки стан континенту на південь від Сахари зображено так: «Економічне зростання в Африці 2000 року було неоднозначним. Якщо в Мозамбіку та Уганді воно досягло 7%, а в 14-и інших державах — 5%, рівень виробництва в країнах Африки на південь від Сахари за останні два роки в середньому знизився, здебільшого внаслідок заворушень та політичної нестабільності. Крім того, значне зростання цін на нафту 2000 року викликало в деяких країнах несприятливі зовнішні струси, а ринок для інших основних експортних товарів практично зник. У більшості країн регіону і далі панує висока нерівність, а зростання не перевищує ставки у 5%, яка дозволяє запобігти зростанню кількості бідних. Значна частина населення досі не має доступу до базових послуг і не може успішно брати участь в сучасному економічному житті. Серйозною проблемою для людського розвитку в Африці залишається ВІЛ / СНІД, який звів нанівець збільшення очікуваної тривалості життя в деяких країнах. Окрім того, Африка відчула на собі зниження рівня економічної допомоги — від $ 32 1990 року до $ 19 на душу населення 1998 року». World Bank: Annual Report 2001, Africa, документ на сторінці: http://bit.ly/fischer-uk-04 (С. 65).

67

Fischer Weltalmanach 2004, S. 1140.

68

Доповідь щодо політики розвитку, S. 2 if.

69

Див. з цього погляду: Princeton N. Lyman u. Stephen Morrison: The Terrorist Threat in Africa, в: Foreign Affairs 83, Nr. 1, Januar / Februar 2004, S. 75 if.

70

«Західна Африка перетворилася на символ світової демографічної, екологічної та соціальної кризи, в якій кримінальна анархія виросла до справжньої „стратегічної“ загрози. Хвороби, перенаселеність, злочинність, брак ресурсів, біженців міграції, посилення розпаду національних держав і міждержавних кордонів і дедалі більша влада приватних військ, охоронних фірм і міжнародних наркокартелів сьогодні крізь призму Західної Африки видно як на долоні. Західна Африка править за належний вступ до питання, які часто вкрай неприємно обговорювати і на які наша цивілізація наразиться найближчим часом. Аби позначити політичний світ, яким він буде за кілька десятиліть, [...] мені слід почати з Західної Африки». Robert D. Kaplan: The Coming Anarchy. Shattering the Dreams of the Post Cold War, New York 2000, S. 7.

71

Hobsbawm: Das Zeitalter der Extreme, S. 253.

72

Haak Taschenatlas Weltgeschichte, hrsg. v. Hans Ulrich Rudolf und Vadim Oswalt, Gotha 2003, S. 146. Пор. також: Der Groβe Ploetz, 32. Auflage, Freiburg 1998, S. 708 f.

73

Цей термін, який відповідає за системне протистояння у конфлікті «Схід-Захід», походить із публічної дискусії між тодішнім віце-президентом США Річардом Ніксоном і совєтським партійним лідером Нікітою Хрущовим з нагоди його візиту в США у вересні 1959 року, в якій ішлося про перевагу кожної системи в задоволенні масового споживання.

74

«Легендарне десятиліття почалося близько 1992 або 1993 р. за низки сприятливих обставин: процес відновлення довіри до фінансової політики йшов повним ходом, грошово-кредитна політика стрімко рухалась уперед, у багатьох галузях американської промисловості зайшла принципова перебудова, і економіка швидко зростала. З 1995 / 96 рр. американська економіка була ущедрена низкою сприятливих шоків пропозиції, що їх ніхто не передбачав. Найяскравішим стало збільшення продуктивності праці, поява довгоочікуваної „Нової Економіки“. Згідно із загальноприйнятим визначенням, продуктивність праці живиться з двох джерел: технічного прогресу й підвищення інвестицій. І те, й інше рухалися в кінці дев'яностих років семимильними кроками. Почасти розширення капіталу можна пов'язати з перевпорядкованою сумішшю у фінансовій політиці — врешті-решт, основною метою цього розширення суміші жорсткого державного бюджету і дешевих кредитів були значні інвестиції. Проте бум у галузі інформаційних технологій, вочевидь, набагато більш прислужився загальному зростанню продуктивності факторів виробництва і покращенню капіталоозброєності. Він також допоміг: безумовно, стимулював розвиток фондового ринку, який уже зметнувся вгору, а в 1999-2000 рр. досяг рівня, який неминуче став неприємною несподіванкою». Alan S. Blinder u. Janet L. Yellen: The Fabulous Decade. Macroeconomic Lessons from the 1990s, New York 2001, S. 81 f. Див. щодо цього також: Joseph Е. Stiglitz: The Roaring Nineties. Der entzauberte Boom, Berlin 2004, S. 25: «У період „золотих дев'яностих“ темпи зростання досягли показників, що їх людство не бачило чверть століття. Газетні статті та експерти проголошували наступ Нової Економіки, стверджуючи, що рецесії пішли у небуття, глобалізація несе процвітання всьому світу. Але до кінця десятиліття увиразнювалося чимраз більше, що нова ера радше нагадує короткочасний вибух економічної активності, ба якоїсь гіперактивності, слідом за яким неминуче настане крах, — явище, характерне для капіталізму вже впродовж двохсот років. Виняток полягав лише в тому, що цього разу „мильна бульбашка“ — бум в економіці і на фондовому ринку — була значно більшою, отже, куди серйознішими були і наслідки».

75

Гелнер Е. Націоналізм / Нації та націоналізм. Націоналізм. Пер. Г. Касьянова. К: Таксон, 2003. С 274.

76

«Коли совєтські війська вдерлися в Афганістан у грудні 1979 року, то поставили президентом лідера фракції „Парчам“ Бабрака Кармаля [...] Кілька драматичних місяців Афганістан був центром запеклої холодної війни між Совєтським Союзом і Сполученими Штатами. Афганські моджахеди перетворилися на підтримувані США загони, які воювали з совєтськими військами. Проте для афганців совєтське вторгнення означало просто чергову спробу підвернути їх під себе ззовні, а їхню давню релігію і соціальну систему замінити чужинською ідеологією та суспільним устроєм. Джихад дістав новий імпульс, коли Сполучені Штати, Китай і арабські держави озброїли моджахедів мало не до зубів. З цього конфлікту, внаслідок якого загинуло 1,5 млн. афганців і який скінчився тільки тоді, коли в 1989 році совєтські війська вийшли з Афганістану, мимоволі постало друге покоління моджахедів, які називають себе талібами, себто „учнями ісламу“». Ahmed Rashid: Taliban. Afghanistans Gotteskrieger und der Dschihad, München 2001, S. 51 f. Див. щодо цього також блискучу і ґрунтовну працю Стіва Колі: Ghost Wars: «Кейсі [Вільям Дж. Кейсі був директором ЦРУ в 1981-87 роках за часів президентства Рональда Рейгана] більше, ніж будь-який інший американець, посприяв утворенню спілки між ЦРУ, Саудівською розвідкою і Зія [Пакистанською] армією. Як і його мусульманські союзники, Кейсі вбачав у афганському джихаді не тільки державне управління, проте й важливий фронт у глобальній боротьбі комуністичного атеїзму і Божою громадою вірян». (S. 93). «Совєти переслідували свої цілі в ісламському світі, затягуючи до себе „молодих революціонерів“, які мали б змінити систему освіти в своїй країні, щоб викорінити „традиційні елементи суспільства“, і нарешті перетворити [...] Це означало підірвати вплив релігії і відвернути молодь від своїх батьків у бік народної освіти». «Релігійна освіта, як це спізнав і сам Кейсі, могла протидіяти цій совєтській тактиці, хай би це була освіта в ісламській або християнській вірі. Що совєти вбачали у будь-якій вірі перешкоду, то вони утискували церкви, а заразом і мечеті. Щоб чинити опір, войовничий іслам і войовниче християнство мали б співпрацювати в ім'я спільної справи» (S. 98).

77

«Військова могутність і економічна влада суть форми жорсткої сили, форми впливу, що його можна використовувати з тим, щоб переконати інших змінити свою точку зору. Жорстка влада може спиратися на принади (пряник) або загрози (батіг). Але є й непрямий спосіб здійснення влади. Країна не може досягти своїх цілей у світовій політиці, бо інші країни прагнуть наслідувати її, бо вони захоплюються її цінностями, наслідують її приклад, прагнуть доскочити її високого рівня процвітання та відкритості. В цьому сенсі не менш важливо спробувати визначити майбутні міжнародні задуми, а саме так, щоб вони здавалися привабливими для інших, — так само важливо, як тиск на користь змін, коли йдеться про загрозу військової чи економічної зброї. Цей аспект влади — спонукати інших прагнути того ж таки, чого хочеш ти сам — я називаю „soft power“ („м'якою силою“)» Joseph S. Nye: Das Paradox der amerikanischen Macht. Warum die einzige Supermacht der Welt Verbündete braucht, Stuttgart 2003, S. 29f.

78

«З огляду на свою економічну могутність у промисловій сфері США могли б, можливо, витрачати на армію вдвічі більше, ніж Великобританія і Франція разом, проте, звісно, менше, ніж увесь Євросоюз. Однак Сполучені Штати наразі вкладають значно більше. Фінансовий сектор дозволяє США грати в своїй власній лізі. Хоча ця країна відмовилася від золотого стандарту 1973 року, долар залишається світовою резервною валютою. Обіг Волл-стріт становить майже дві третини всього обсягу торгів на світовому фондовому ринку. Пітер Ґован слушно називає міжнародну валютну систему „режимом долара і Волл-стріт“. Ціни на товари, врешті-решт, виражаються в доларах, значна частина запасів і валютних резервів інших країн — це доларова маса. Американська валюта — найтвердіша у світі. Світ через Волл-стріт інвестує в економіку США; це дозволяє споживачам накопичувати особисті борги, а урядові США вирівнювати величезний торговий і бюджетний дефіцит. [...] Фінансовий сектор, який, вочевидь, ще має непогані шанси на успіх по всьому світу з транснаціонального погляду, по суті, має насправді американський паспорт. За військовою могутністю Сполучених Штатів ховається здебільшого капітал іноземних інвесторів». Michael Mann: Die ohnmächtige Supermacht, Frankfurt / New York 2003, S. 70 f.

79

Карл Поппер. Відкрите суспільство та його вороги. У 2-х т. К.: Основи, 1994.

80

«Якщо моє переконання, що ми потерпаємо від браку загальноприйнятих цінностей, правильне, то найбільша проблема нашого часу полягає у створенні основних цінностей, які б важили у глобальному суспільстві, значною мірою пов'язаному через бізнес. Цей виклик я хочу поставити собі, закликаючи обстоювати ідеал, якого ми повинні прагнути: концепцію відкритого суспільства. Я переконаний, що в інтересах відкритого суспільства — сприяти розвитку такої форми соціальної організації в усьому світі та створити міжнародні інституції, які б придавалися глобальному суспільству». George Soros: Die offene Gesellschaft. Für eine Reform des globalen Kapitalismus, Berlin 2001, S. 139.

81

«У багатьох [...] культурах фундаментальне значення „сучасності“ — його культурно-історична програма — дуже відрізнялося від оригінальної західної концепції, яка зайшла від ідей Просвітництва, прогресу й розвитку великого історичного бачення розуму і самореалізації індивідів, а також соціального та індивідуального звільнення. У той час як численні незахідні суспільства сприймали сучасність як дедалі активніше долучення як на національній, так і на міжнародній арені до ідей рівності та участі, інші виміри натомість — особливо виміри індивідуальної свободи, соціальної та особистої самостійності в їхньому тісному зв'язку із історичним розвитком розуму, визначальним для західноєвропейського дискурсу сучасності починаючи з епохи Просвітництва, — не завжди приймаються». Eisenstadt: Die Antinomien der Moderne, S. 126.

82

Гегель Ґ. В. Ф. Феноменологія духу, Пер. П. Таращука. Київ: Основи, 2004. С. 50.

83

Fischer Weltalmanach 2004, S. 1314.

84

Там само, S. 1317.

85

«2002 рік став другим найтеплішим роком, відколи 1861 року людство почало регулярно стежити за погодою, глобальна середня температура поверхні становила на 0,5° С вище за середню впродовж 1961-1990 рр. (у 1998 році, досі найтеплішому, подібна різниця становила 0,58° С). Десять найтепліших років припали на період після 1987 року. Проміжне значення на 0,6° С більше температурного рівня 1900 року. Зростання з 1976 року прискорилось, і нині показники ростуть приблизно втричі швидше, ніж у середньому за останні 100 років». Там само, S. 1314.

86

Там само, S. 1312.

87

Цит. за: Elisabeth Sifton: Das Gelassenheits-Gebet, München / Wien 2001.

88

Hans J. Morgenthau: Macht und Frieden. Grundlegung einer Theorie der internationalen Politik, Gutersloh 1963, S. 69 f.

89

«Той постулат, що організоване насильство може бути назване „війною“ тільки в тому разі, коли його чинить держава, в ім'я держави і проти держави, був для Клаузевіца самодостатньою аксіомою. І з того ж самого постулату виходять усі сучасники цього військового мислителя, включно з наймиролюбнішими, як-от Іммануїл Кант у своїй праці „До вічного миру“». Van Creveld: Die Zukunft des Krieges, S. 66 f.

90

Immanuel Kant: Zum ewigen Frieden, у: Його ж.: Werke Bd. XI, hrsg. von Wilhelm Weischedel, Frankfurt/М. 1977, S. 203.

91

«Оскільки головною метою всіх держав є виживання, то вони вдаються до самодопомоги. Вони озброюються, засновують альянси, дотримуються стратегії балансу». Ernst-Otto Czempiel: Neue Sicherheit in Europa. Eine Kritik an Neorealismus und Realpolitik, Frankfurt / New York 2002, S. 16.

92

A Dictionary of Political Quotations, compiled by Robert Stewart, London 1984, S. 127.

93

Thomas Hobbes: Leviathan, Hamburg 1996, S. 145. Казкова істота Лефіафан походить з біблійної книги Йова 40.25. Jerusalemer Bibel, Freiburg 1968, S. 871.

94

«Сучасна держава тісно пов'язана з війною: вона постала з війни, створена, щоб покласти край їй усередині, проте розвинула її до раніше немислимих масштабів. [...] Ті, хто живе в межах певної території, хто належить до тієї чи тієї держави, мають правити за друга, а хто перебуває за межами цієї держави, — потенційні вороги. Це основна нова модель політики, що за звичаями держави, себто звичаями війни, здійснювалася впродовж XVI і на початку XVII століть у Європі. А це означає мир усередині країни і війну за її межами». Herfried Münkler: Im Namen des Staates, Frankfurt /М. 1987, S. 217.

95

«Сучасна ідея суверенітету була вперше сформульована в кінці XVI століття у світлі нового з'явища територіальної держави. У правовій формі вона базується на суттєвому у цій політичній епосі стані речей — виникнення центрального органу, який би здійснював свою законодавчу й право-установчу владу на певній території. Ця влада, яка тоді насамперед, але не конче була в руках абсолютних монархів, стояла над усіма іншими владами, на які зважали на цій території. Століттями як усередині, так і за межами території вона була незаперечна. Іншими словами, вона стала суверенною. Відколи скінчилася Тридцятилітня війна, суверенітет як суверенна влада над певною територією перетворився на політичну обставину, що означала перемогу місцевих правителів над універсальною владою імператора й папи з одного боку і партикулярними прагненнями феодальної старшини з іншого». Hans J. Morgenthau: Politics among Nations, New York 1985, S. 328.

96

«Середовище існування нещасної людини — це межа». Gershom Scholem: Tagebücher 1917-1923, Frankfurt / Μ. 2000, S. 210.

97

«У Вестфальському мирі після важких боїв уперше пробився другий принцип. Той факт, що навіть тут ще було повно протиріч, а спірні питання відкладалися або ігнорувалися, не може приховувати, що саме ті великі і основоположні принципи, від яких це залежало, діяли не так. Згадаємо явне визнання принципу рівності обох релігій в імперії, міжнародно-правове визнання рівності держав, законодавче встановлення територіального суверенітету станів та їхню участь у імперській владі. [...] І ми в даному контексті не забуваємо важливу річ — що взялися убезпечити новий порядок всупереч протесту універсального папства через антипротестне застереження, всупереч запереченню універсальної імператорської влади через положення про гарантію! Все це набуло для виникнення нашого сучасного світу величезного значення. Новий спосіб мислення замінив універсалізм середньовіччя. Новий порядок у Вестфальському мирі вперше чітко помітно базувався на попервах вимушеному співіснуванні різних сил і князівств. І здійснювалося нове раціональне мислення, що звірялося на свою силу, свідомо формувало й, порядкуючи, втручалось у речі, бо на місці як і раніше значною мірою неписаного й безформного закону на великих сферах державного, міжнародного та церковного права виступала згода, що її не випадало хибно називати основним законом новочасної Європи». Fritz Dickmann: Der Westfalische Frieden, Münster 1992, S. 495.

98

Leopold von Ranke: Die groβen Mächte, Frankfurt / M. 1995, S. 23.

99

«Сучасний націоналізм бере свій початок у другій половині вісімнадцятого століття. Його першим великим одкровенням була Французька революція, вона дала новому рухові посилену рушійну силу. Тоді, в кінці вісімнадцятого століття, націоналізм майже одночасно з'явився в цілій низці держав, розкиданій по всій Європі. Настав його час у еволюції людства. Але французька революція не стояла біля його витоків, вона була лишень одним із найпотужніших чинників, які сприяли його зміцненню та розширенню. Як і всі інші течії в історії, націоналізм корениться глибоко в минулому». Hans Kohn: Die Idee des Nationalismus, Frankfurt / M. 1962, S. 9.

100

«Марсель вимагав з березня 1791 року рушити в похід на Рейн. У червні виявилося, що вся Північ, увесь Схід [...] в один час озброїлися. Центр стенувся. В Аркісідо десяти тисяч жителів дорогою прилучилося ще три тисячі. Подекуди, в селах, приміром, в Аржантеї, в похід виходили геть усі. [...] Одного досить, аби охарактеризувати цей період, — вислову на вічну пам'ять. У постанові від 28 грудня 1791 року, яким була організована охорону національних добровольців і призначено їй річний термін, зазначене покарання, яке загрожує тим, хто залишив службу до кінця року, — вони „на цілих десять років позбавляються честі бути вояками“. Який перемінений нарід! До революції не було нічого страшнішого за військову службу. [...] Що ж нині сталося з полохливим і рабським племенем, що ходило похнюпившись, із твариною, яка ще рухалася на чотирьох? Я вже його не бачу. Наразі є люди». Jules Michelet: Geschichte der Französischen Revolution, Bd. 2, Frankfurt / M. 1988, S. 241.

101

«Пробуджена гігантська енергія сучасної цивілізації, яка зі статистичного погляду вже заявила про себе нечуваним ростом чисельності населення, знаходила в закостенілих і штучних організмах взаємно стримувальних могутніх континентальних держав непомірне для них широке поле діяльності [...] Тим-то вона накопичувалася тут і там, знову і знову в тій чи іншій формі і квапила революційне або воєнне розрядження [...] Велика революція не очистила атмосферу. Скільки зростатиме цивілізація, їй завше не бракуватиме нових бурхливих сплесків». Ludwig Dehio: Gleichgewicht oder Hegemonie. Betrachtungen über ein Grundproblem der neueren Staatengeschichte, Zürich 1996, S. 259f.

102

Woodrow Wilson: Unpublished Prolegomenon to a Peace Note, ca. Nov 25, 1916, цит. за: Thomas J. Knock: To End All Wars. Woodrow Wilson and the Quest for a New World Order, Princeton 1992, S. 107.

103

Albert Mathiez: Die Französische Revolution, Bd. 1, Zürich 1940, S. 396.

104

«Що далі ми просуваємося на ворожу територію, — пробурчав Камбон 10 грудня, — то більшу руїну спричиняє війна, надто через наші великодушній філософські принципи. Наше становище вимагає від нас ще одного рішення. Раз у раз усе повторюється: ми даємо нашим сусідам свободу, проте не даємо їм так само нашу їжу, наші гроші, їм не потрібні наші асигнації». Камбонові було доручено представити план дій для генералів на окупованих територіях. Вироблений він був 15 грудня. У ньому справа викладалася так, ніби ціллю війни була ліквідація старих привілеїв. «Усе, що є привілейованого, все, що є тиранією, у тих країнах, на терени яких ми вступаємо, має вважатися ворожим». [...] «Звісно, було б дуже непогано, якби народ на окупованих територіях, вступаючи услід французам, сам повалив феодалізм, але оскільки, на жаль, такого зазвичай не буває, нам доводиться проголошувати себе революційною владою, а старий режим, який їх поневолює, знищувати. Таким чином Франція здійснюватиме революційну диктатуру на свою користь, а саме відкрито для світу». Там само, S. 398.

105

Мак'явеллі Н. Флорентійські хроніки. Державець. Пер. А. Перепаді. Харків: Фоліо, 2007. С. 327.

106

«В уявленні переважної більшості останнім часом традиційні принципи суверенітету і невтручання у внутрішні справи інших країн вважаються основною перешкодою для універсального царства миру і справедливості. Ці погляди, що обговорюються в суспільному дискурсі в Америці і на більшій частині сучасної Західної Європи, — щоправда, про розвиткові країни тут не йдеться — зводяться до революції в системі міжнародних відносин, у тому вигляді, в якому вона функціонувала понад три сотні років». Kissinger: Die Herausforderung Amerikas, S. 304 f.

107

«Захист Сполучених Штатів, американського народу й наших національних та міжнародних інтересів, у світлі чого ми усуваємо і виключаємо загрози, перш ніж вони досягають наших кордонів. Сполучені Штати постійно прагнутимуть підтримувати міжнародні організації, але й рішуче діятимуть, якщо виникне необхідність реалізувати своє право на самооборону шляхом превентивних дій проти таких терористів, а також перешкоджання їм, якщо вони вирішать зашкодити нашому народові і нашій країні». Die Nationale Sicherheitsstrategie der Vereinigten Staaten von Amerika. September 2002, S. 13, документ на сторінці: http://bit.ly/fischer-uk-05.

108

Вестфальська система — система міжнародних відносин, в основі якої лежить однойменний мир між європейськими державами, укладений у жовтні 1648 року. Насправді мир означав низку договорів між певними державами на різних умовах, оскільки по суті, йдеться про два процеси перемовин — Оснабрюцький і Мюнстерський, причому в Мюнстері вирішували спірні питання представники Франції й імператора Священної Римської імперії Фердинанда III, а в Оснабрюці — імператорська делегація і посли Швеції. Крапку з погляду об'єднання Європи поставив Піренейський мир 1659 року між Францією й Іспанією, поклавши початок системі майбутніх, іще зародкових, міжнародних відносин і визнавши появу нових суверенних держав. Ці незалежні держави і виступають домінантними суб'єктами нової Вестфальської системи, стрижнем якої є ідея суверенітету як такого. З часом держави, спираючись на ці принципи, виробили низку правил, які регулюють міжнародні відносини. Рушійною силою Вестфальської системи міжнародних відносин стало суперництво між державами за панування над іншими. Результат такого суперництва визначався співвідношенням сил між державами або союзами держав.

109

Bell: Die neue Weltunordnung.

110

«Але що справляло найбільш руйнівний вплив на старі колоніальні держави, так це дедалі глибше переконання місцевого населення в тому, що білі люди та їхні держави можуть зазнати поразки, та й самі колоніальні держави, хай вони і здобули перемогу у війні, були заслабкі, щоб відновити свої колишні позиції». Hobsbawm: Das Zeitalter der Extreme, S. 274.

111

«Дві світові війни двадцятого століття у своїх витоках були війнами за одноосібне панування над Європою. Друга з цих воєн виявляє те, що оголосила вже перша і що, втім, ще не було визнано всіма: кінець доби європейської гегемонії, отже закінчення європейських гегемоніальних воєн. У політичному, культурному та економічному правуванні Землею виявилися незнані досі історичні чинники, які ще не діяли в дев'ятнадцятому столітті, — Сполучені Штати і Росія. Це було очевидно ще 1945 року. В 1961 році стає ясно, що досі незалежні від Європи континенти, — Азія, Африка, Латинська Америка — з дивовижною швидкістю намагаються розвивати рівноправне партнерство у глобальній політиці, як і в царині економіки та культури. Ця зміна відбувається в ім'я націоналізму. Те, що почалось у вісімнадцятому столітті на східному і західному узбережжі північної частини Атлантичного океану, за двісті років набуло характеру універсального руху». Kohn: Die Idee des Nationalismus, S. 555.

112

Див. щодо цього також: Peter Alter: Nationalismus, Frankfurt / M. 1985, S. 118 f.: «На тлі історії Європи в першій половині XX століття у багатьох випадках можна сказати, що переможний похід принципу національної держави радше загострив суперництво і конфлікти між європейськими країнами, — вони виросли до досі незнаних розмірів. Цей досвід значною мірою спричинився до того, що здебільшого наївна віра у миротворчий порядок національних держав у зруйнованій і розділеній Європі після 1945 року повністю випарувалась. Проте принцип національної держави через це аж ніяк не втратив свого всесвітньоісторичного впливу. Тим не менш, на географічній сцені дійшло до зміни місця його дії. У так званих країнах третього світу принцип національної держави пережив у світлі розпаду європейських колоніальних імперій новий розквіт».

113

«Війна, здається, такого ж віку, як і людство, а ось мир — винахід сучасний». Так писав у середині XIX ст. правник сер Генрі Мейн. Цит. за: Michael Howard: Die Erfindung des Friedens. Über den Krieg und die Ordnung der Welt, Lüneburg 2001, S. 9.

114

Kenneth N. Waltz: Theory of International Politics, New York 1979, S. 102.

115

«При цьому дилема безпеки справді править за важливу і водночас парадоксальну супровідну обставину політики безпеки всіх держав у системі самодопомоги в умовах анархії. Чимало з тих засобів, які „використовує держава, щоб зміцнити свою безпеку, поменшують безпеку інших“. Вони реагують на це, а відтак погіршується і їхнє становище у сфері безпеки. Самодопомога веде не до захисту, проте наражає на ризик державу». Czempiel: Neue Sicherheit in Europa, S. 15.

116

Dehio: Gleichgewicht oder Hegemonie, S. 3 64 f.

117

Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. Пер. Г. Філіппчука. К: Всесвіт, 1999. С. 30.

118

Astolphe de Custine: Russische Schatten. Prophetische Briefe aus dem Jahre 1839, Nördlingen 1985, S. 459.

119

Там само, S. 83.

120

Подекуди саме на це Росія спиралася у своїй стратегії непрямої влади. Досить показовий приклад — анексія Криму, татарській верхівці якого було позірно гарантовано збереження всіх прав. Див.: Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. Пер. X. Назаркевич. Львів, Видавництво Українського Католицького Університету, 2005. С. 41-42.

121

«Переможний соціалізм має здійснити повну демократію, а отже, не тільки провести повну рівноправність націй, а й здійснити право на самовизначення пригноблених націй, тобто право на вільне політичне відділення. Соціалістичні партії, які не доведуть усією своєю діяльністю і тепер, і під час революції, і після її перемоги, що вони звільнять поневолені нації і побудують відносини з ними на основі вільного союзу, — а вільний союз є брехлива фраза без свободи відокремлення, — такі партії зрадили б соціалізм». «Соціалістична революція і право націй на самовизначення» (грудень 1915-го-лютий 1916 рр.)

122

«Росія — поза сумнівом, країна, яка прагне до завоювань, і вона була нею впродовж цілого сторіччя, поки великий рух 1789 року не зродив її грізного супротивника, повного могутніх життєвих сил. Ми розуміємо європейську революцію, вибухову силу демократичних ідей і вродженого людині прагнення до свободи. Починаючи з цього часу, на європейському континенті існують фактично лише дві сили: з одного боку Росія і абсолютизм, з іншого — революція і демократія». Так писав Фрідріх Енгельс у передній статті «New York Daily Tribune» 12 квітня 1853 року, № 3740, цит. за: Karl Marx / Friedrich Engels: Ruβlands Drang nach Westen, Zürich 1991, S.28.

123

«Чий край, того і віра» (лат.).

124

«Непередбачувана людина», переносно: постійне джерело проблем (анг.).

125

«На початку був Наполеон. Історія німців, їхнє життя та їхній досвід у перші півтора десятиліття XIX століття, коли були закладені перші підвалини сучасної Німеччини, позначені його вирішальним впливом. Політика була долею, і вона була його політикою: війна і завоювання, визискування й гноблення, імперія та реорганізація. Між пристосуванням та спротивом коливалися можливості дій інших держав. Рідко коли всі сфери життя мали на собі таку виразну познаку політики з позиції сили та зовнішнього тиску; так само позначалася вона і на великих реформах, якими вирізнялися держава й суспільство, самохіть чи мимоволі». Thomas Nipperdey: Deutsche Geschichte 1800-1866, München 1983, S. 11.

126

Багато років тому сербський письменник Драган Велікіч назвав Югославію «Ахілесовою п'ятою майбутньої об'єднаної Європи. Розвиток подій довів, що він мав слушність». Richard Wagner: Der leere Himmel: Reise in das Innere des Balkan, Berlin, 2003, S. 267.

127

«Балканська війна має далекосяжні причини, що кореняться в національно-економічних і державних суперечностях на цьому напрочуд прекрасному півострові, такому виплеканому природою і такому обгранкованому людьми. Економічний розвиток зумовив тут зростання національної самосвідомості й водночас прагнення до національно-державного самовизначення. Сербії потрібен вільний доступ до моря. Створення умов для нормального життя в Македонії є життєво важливою необхідністю для сталого та успішного розвитку в Болгарії. Щодо цього не може бути жодних сумнівів. З огляду на це не тільки в провідних політичних партіях з'явилися войовничий настрій, але і в масах, як я міг побачити». Leo Trotzki: Die Balkankriege 1912-13, Essen 1996, S. 179. Троцький пройшов дві війни як журналіст, і якраз у наш час його статті, доповіді та аналізи, в світлі досвіду дев'яностих років XX століття, варто перечитати ще раз. Проблеми і конфлікти в цьому регіоні Європи майже не змінилися.

128

«Європейському співтовариству й Сполученим Штатам не слід чекати, поки війна захопить Македонію. Якщо війна добереться сюди, тоді вона переросте у Балканську, бо ніхто з наших сусідів не буде сидіти склавши руки». [Так газета «Washington Post» цитує колишнього президента Македонії Ґлігорова.] Експерти приставали на цю похмуру оцінку. «Македонія буде наступною після Боснії», — мовить колишній посол в Югославії. — «У тамтешню сутичку втягнуться Греція, Болгарія та Албанія». John Newhouse: Bonn, der Westen und die Auflöosung Jugoslawiens, in: Blätter für deutsche und Internationale Politik, 10, 1992, S. 1201.

129

Wagner: Der leere Himmel, S. 265.

130

«Обидва югославські експерименти XX століття, врешті-решт, зазнали невдачі, обернувшись амбіціями на лідерство з боку Сербії та її політичного класу». Там само, S. 264.

131

Wolfgang Petritsch, Karl Käser u. Robert Pichler: Kosovo. Mythen, Daten, Fakten. 2. Aufl., Klagenfurt 1999, S. 173 f.

132

«Вважається, що Мілошевич убачав свою святу справу в тому, щоб „очистити“ Косово від двох мільйонів мусульман, здебільшого шляхом вигнання їх до Албанії. Не дивно, що люди відмовляються від'їздити з власної волі. Вони прагнуть власної, цілком незалежної держави, яка б не мала нічого спільного з Сербією. Наразі тактика Мілошевича полягає в тому, щоб „узяти мусульман на змору в економічному і культурному плані“. Найближчим часом, так випливає з ходу подій, він заходиться тероризувати їх своїми силами безпеки. Глибоко вражені мусульмани розв'яжуть справжню війну, як припускає чимало дипломатів. Їхньою долею майже напевно перейметься Албанія [...] На бік Сербії стане Греція, і в цей момент під тиском з боку македонських слов'ян мимоволі вступить у гру і Болгарія. У якийсь момент Туреччина, що досі утримувалася, може відчути, що їй час ужити якихось заходів проти дедалі більших звірств щодо мусульман. [...] Сценарій непевний, однак імовірність того, що дійде до кровопролиття — значно гіршого, ніж у Боснії, — доволі велика». Newhouse: Bonn, der Westen und die Auflosung Jugoslawiens, S. 1201. Цей аналіз вийшов з-під пера автора восени 1992 року (!) і виявився майже пророчим. Тільки втручання НАТО 1999 року відвернуло найгірші наслідки великої війни на Балканах.

133

«Представники ООН цілком здавали собі справу з того, що станеться. Навіть у розпал війни в Хорватії, тоді як у Боснії ще панував мир, Венс написав міністрові закордонних справ Німеччини Гансу-Дітріхові Геншеру і попередив його, що визнати тиск ФРН на Європейське співтовариство, Хорватію і Словенію майже означало б викликати війну в Боснії». David Rieff: Schlachthaus. Bosnien und das Versagen-des Westens, München 1995, S. 236f. Див. також зведений аналіз тодішньої політики Німеччини щодо Югославії Гайнца-Юрґена Акста: Hat Genscher Jugoslawien entzweit? Mythen und Fakten zur Auβenpolitik des vereinten Deutschland, in: EUROPA-ARCHIV 12, 1993, 8. 3 51-360, знову ж таки в: Der Krieg auf dem Balkan. Die Hilflosigkeit der Staatenwelt, hrsg. v. Angelika Voile und Wolfgang Wagner, Bonn 1994, S. 95 ff.

134

«Розмірковуючи про минулий рік, деякі високопосадові дипломати в Європі та Америці знайшли кілька пунктів, коли Америка та її союзники — надто Франція і Велика Британія — могли прямо втрутитись у події. Коли торік у листопаді серби обернули на руїни хорватське місто Вуковар або ж коли взяли під артилерійський обстріл обложене ними місто-порт Дубровник, частини 6-го флоту США і французькі військово-морські сили могли спільно організувати військово-морську й повітряну операцію проти сербів. Можна було також удатися до британських сил». Newhouse: Bonn, der Westen und die Auflosung Jugoslawiens, S. 1196.

135

Автор долучається до цієї критики тодішньої пацифістської поведінки німецьких лівих із суттєвою часткою самокритики.

136

«Про події навколо захоплення боснійськими сербами охоронної зони ООН Сребреніца в Боснії і Герцеговині в липні 1995 року світ знає з усіма деталями. Попри резолюцію Ради Безпеки ООН, яка оголосила анклав „вільним від будь-якого збройного нападу або інших ворожих дій“, підрозділи армії боснійських сербів [„Войска Републике Српске, ВРС“] наскочили на місто і захопили його. За кілька днів 25 тис. боснійських мусульман, в основному жінок, дітей і літніх людей, які жили в цьому районі, вояки з підрозділів боснійських сербів зірвали зі своїх місць, покидали в атмосфері терору до переповнених автобусів і перевезли через лінію фронту на територію боснійських мусульман. Боснійським мусульманам призовного віку, проте, судилась інша доля. Коли тисячі з них намагалися втекти з району, їх хапали в полон, тримали у в'язницях у нелюдських умовах і згодом страчували. Понад 7 тис. осіб зникли назавжди». Aus dem Urteil des Haager Kriegsverbrechertribunals gegen den bosnisch-ser-bischen General Radislav Krstic, in: Srebrenica — Ein Prozeβ, hrsg. v. Julija Bogovea und Caroline Fetscher, Frankfurt/М. 2002, S. 301. Генерала, звинуваченого у геноциді і численних вбивствах, засудили на 46-річне ув'язнення. Див. щодо цього там само, S. 306.

137

Reinhold Niebuhr: The Irony of American History, New York 1952.

138

G.W. F. Hegel: Die Philosophie der Geschichte, у його ж: Werke Bd. 13, Frankfurt / M. 1973, S. 114.

139

Вже Ґьоте був свідомий цієї принципової різниці між Америкою та Європою:

J. W. Goethe: Zahme Xenien IX, у його ж.: Samtliche Werke Bd. 2, Frankfurt / M. 1988, S. 739.

140

«Коли доходить до серйозніших нападів на інтереси США і на американську землю, сільсько-дрібнобуржуазна Америка, відкрита до популістських лозунгів, відчуває хвилювання, а відтак стрімко зростає тиск, і до такої можливості має бути готовий кожен президент Сполучених Штатів. Влада і гнів, які запанували б над реакцією громадськості на успішну атаку із застосуванням зброї масового знищення на американські мегаполіси, годі переоцінити. Можливо, як дехто вважає, кращим способом для США була б зважена й пропорційна відповідь на такі атаки, проте практично виключено, що це той курс, якого б американці трималися насправді. Так само можна було пристати на те, що інші мали б зрозуміти, що американці реагуватимуть на провокації, такі як та, що сталася 11 вересня, грубою і переважною силою. Ті, хто не може нас терпіти, повинні принаймні, навчитися нас боятися». Walter Russel Mead: Power, Terror, Peace And War. America's Grand Strategy in a World at Risk, New York 2004, S. 127.

141

«Якою була наша ціль, хто був ворогом, якою мала бути наша відповідь, чи слід було вдатися до війни з тероризмом загалом або ж окремо вдарити проти Аль-Каїди? Якщо ми прагнемо воювати з усіма формами тероризму, то чи треба нам наскочити на повстанців у колумбійських джунглях, які ведуть війну з урядом?» Richard A. Clarke: Against all enemies. Der Insiderbericht liber Amerikas Krieg ge-gen den Terror, Hamburg 2004, S. 56.

142

Буш закликає випускників Академії у Вест-Пойнті послужити справі боротьби проти терору. Промова Президента на інтернет-сторінці: http:// bit.ly/fischer-uk-02.

143

«Більшість країн шукають безпеки так, як це здебільшого роблять тварини: тікаючи в оборону, зачаївшись або ж уникаючи всіх видів небезпек. На відміну від цього американці, як правило, відповідали на загрози — надто на раптові напади, — йдучи в наступ, звертаючи на себе увагу і встановивши джерела небезпеки, їх нейтралізували і по змозі брали гору, замість од них утікати. Розширення, як ми припустили, править за спосіб гарантувати безпеку». John Lewis Gaddis: Surprise, Security, And The American Experience, Cambridge / Mass. 2004, S. 13.

144

Henry Kissinger: Die Vernunft der Nationen, Berlin 1994, S. 13.

145

«Таким чином, з усього цього випливає тільки третє [Вашингтон, 24 серпня 1814 року, Перл-Харбор, 7 грудня 1941 року] в американській історії перевизначення того, що треба, щоб захистити країну від раптового нападу. До цієї вимоги нині долучилось уявлення Джона Квінсі Адамса про континентальну гегемонію у світлі концепції Франкліна Делано Рузвельта щодо коаліції великих держав задля стримування, запобігання, а в разі необхідності приборкання держав-агресорів, те, що вже називають доктриною Буша: те, що Організація об'єднаних націй виявлятиме та виключатиме терористів, де б вони не перебували, разом із режимами, які забезпечують їм підтримку. Вже не досить поважати суверенітет, адже гра передбачає, що гравці знають правила і дотримуються їх. У цій новій грі правил не існує». Gaddis: Surprise, Security, S. 87.

146

«Із закінченням холодної війни важливішими стали традиційні школи. Холодна війна була довгою ерою відносної стабільності, як у світовій політиці в цілому, так і в напрямку дискусії щодо зовнішньої політики Америки». Walter Russel Mead: Special Providence. American Foreign Policy and How It Changed the World, New York 2001, S. 246.

147

Kissinger: Die Vernunft der Nationen, S. 12.

148

«Щоправда, комунізм у 1950 році запанував у серці Євразії від Східної Німеччини аж до Північної Кореї. Але як сила Сполучені Штати у воді і повітрі здійснювали стратегічний контроль над рештою частини планети, за згодою сили-силенної союзників і васалів, які за всіх умов віддавали першість боротьбі проти совєтської системи. Американська гегемонія була створена зі схвалення більшої частини світу [...] [Ми] маємо визнати, що Америка впродовж багатьох десятиліть, з 1950 по 1990 рік, була ласкавим управителем». Emmanuel Todd: Weltmacht USA. Ein Nachruf, München 2003, S. 29. Див. щодо цього також: Clyde Prestowitz: Rückzug! Rückzug!, in: DIE WELT, 17.4.2004: «1946 року [США] належала монополія на ядерну зброю, вони самі створювали більше половини валового національного продукту, країна мала 15 мільйонів озброєних осіб. Умовно кажучи, в 1946 році Сполучені Штати були сильніші, ніж у наші дні. Ми могли перемогти совєтів і колонізувати Європу та Японію, і ми не зробили цього. Натомість ми покликали наших хлопців додому, ми запропонували поставити атомну енергію під контроль Організації Об'єднаних Націй, ми виклали план Маршалла і Доджа і створили НАТО. Це прекрасний зразок для наслідування. Ми повинні зробити так ще раз».

149

Raymond Aron: Die imperiale Republik. Die Verei-nigten Staaten von Amerika und die übrige Welt seit 1945, Stuttgart / Zürich 1975; див. також: George Liska: Imperial America. The International Politics of Primacy, Baltimore 1967.

150

«Ширше і точніше визначення терміну „імперія“ дозволяє повністю відмовитися від поняття „гегемонії“. Натомість можна стверджувати з певною часткою ймовірності, що американська імперія донині, крім кількох винятків, вважала за краще послуговуватися непрямим і прямим пануванням і давала перевагу неформальній імперії перед формальною». Niall Ferguson: Das verleug-nete Imperium. Chancen und Risiken amerikani-scher Macht, Berlin 2004, S. 23. Мені не зрозуміло, чому завдання розрізнення впливу і прямого панування, гегемонії й імперії на користь натягнутого поняття імперії мусить гарантувати більше аналітичної точності й ясності. Це справедливо також і для праці: William Е. Odomu. Robert Dujarric: America's Inadvertent Empire, New Haven/London 2004, S. 59: «У тому, що створили Сполучені Штати, йдеться не про імперію в традиційному сенсі, проте поняття дає точне уявлення про американську гегемонію і наднаціональну владу. Воно, проте, не притлумлює якісно відмінних інституціональних особливостей. Ідеологія американської імперії відкидає колоніалізм як імперську форму контролю над територією. Так само вона визначає накладання обмежень на владу США. Хай повного порозуміння в усьому світі щодо всіх „норм владарювання“, які б клали межу „американському правителю“, і не може існувати, та концепція лібералізму просто вимагає, щоб американська гегемонія встановила межі. Вона також вимагає, щоб суверенні держави самохіть зважилися стати членами цієї імперії».

151

Нілл Ферґюсон не бачить цього фундаментального протиріччя, яке існує між основними принципами американської демократії, що тримають разом цю країну іммігрантів з різних країн світу, і вимаганим переходом до американської імперії. Тому він шукає пояснення очевидній досаді Сполучених Штатів на імперію в політичній психології країни: «Сполучені Штати здобули імперію, але американцям бракує імперського менталітету. Вони радше споживають, а не завойовують, і частіше будують торговельні центри, ніж народи. Вони розраховують на те, що їм та іншим судилося довге життя, і бояться, що рано складуть голову на полі бою. Вони завоювали свою імперію не тільки, як і їхні британські попередники, в „нападі неуважності“ (Джон Р. Сілі). Радше, вони залишилися неуважними до їхньої імперської влади, попри припадкові моменти самосвідомості, — або, точніше, зреклися цієї влади. Таким чином, могло б дійти до прикрого випадку, що їхня імперія миттю розвалиться, достоту так само, як аналогічна „антиімперська“ імперія колишнього Совєтського Союзу. Хто прагне досягти американської гегемонії й зберегти її через „домінування по всьому фронту“, той, одне слово, хибно ставить наголоси. Бо загроза для американської імперії виходить не від неспинних імперій на Сході і Заході. На мій жаль, мушу сказати, вона походить від внутрішнього вакууму — від браку волі до влади». Das verleugne-te Imperium, S. 43.

152

Clyde Prestowitz: Schurkenstaat. Wohin steuert Amerika?, Düsseldorf / Zürich 2004, S. 29.

153

Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. Пер. Г. Філіппчука. К: Всесвіт, 1999. С. 107.

154

«Звісно, було б помилкою плутати панівне становище з імперією. США, звичайно, не є імперією в тому сенсі, як європейські імперії XIX і XX століть, адже визначальною рисою їхнього імперіалізму була політична влада. Хоча, певна річ, існують нерівні відносини між США і слабшими державами, які можна використати, без формального політичного контролю вислів „імперський“ не лише не пасує дійсності, але й вводить в оману. Само собою, США щодо інших країн мають більше можливостей, ніж Велика Британія — в часи розквіту імперії. А проте, Сполучені Штати мають менше влади — в розумінні контролю над подіями всередині іншої країни, — ніж було у Великої Британії, коли та орудувала чвертю світу». Joseph S. Nye: Amerika ist kein Imperium, in: SZ, 22723.5.2004, S. 2.

155

Що ж таке, власне, той так званий «неоконсерватизм»? Дамо слово «хрещеному батькові» неоконсервативного «руху», як він сам себе називає у передмові до наведеної тут книги, Ірвінгу Крістолу. «Звісно, відправною точкою, — каже він, — став спротив імперіалістичним планам комуністичного тоталітаризму. Як гарантувати такому спротивові високий рівень ефективності, — це було політичною проблемою, — як, утім, і спротивові дедалі більшій прихильності до політики умиротворення, що нею вочевидь переймалися ліберальні кола. Але що мене бентежило чимраз більше, то це явні ознаки гниття і розпаду, які проростали в американському суспільстві — це щось на кшталт гнилизни й розпаду, які вже були не вислідом лібералізму, а реальною програмою сучасного лібералізму [...] Для мене „неоконсерватизм“, отже, правив за досвід морального, інтелектуального і духовного звільнення. Мені вже не випадало вдавати, ніби я вірю в те, у що я в своєму серці не міг повірити, — що ліберали йдуть блудною дорогою, бо вони пристали на ту чи ту хибну думку в тому чи тому питанні. Ні — ліберали помилялись і помилялися не тому, що вони ліберали. Хибне у лібералізмі сам лібералізм — метафізика й міфологія, що, на жаль, заплющує очі на людську і політичну реальність. Те, що я став неоконсерватором, було апогеєм моєї холодної війни [...] Наразі, коли інша „холодна війна“ скінчилася, почалася справжня холодна війна. На цій холодній війні ми підготовлені значно гірше, більш уразливі для ворога, ніж тоді, коли ми здобулися на перемогу над глобальною комуністичною загрозою. Часом я відчуваю, що ми починаємо з нуля, і йдеться про суперечку, яку я передам своїм дітям і онукам. Але це набагато цікавіша холодна війна — як інтелектуальна, так і духовна, — аніж сутичка, в якій ми взяли гору лише нещодавно, і я радше заздрю молодим, кому вік дозволяє зголоситися до неї». Irving Kristol: Neo Conservatism. The Autobiography of an Idea. Selected Essays 1949-1995, New York 1995, S. 486.

156

Pax Romana («Пакс Романа», лат. Римський мир) — довгий і відносно мирний період в історії Римської імперії та її колоній, коли Рим не вів великі громадянські війни, а країна не зазнала серйозних спроб завоювання з боку варварів або інших держав. Найчастіше цей період визначається такими часовими рамками: з 29 року до н. е. — коли імператор Октавіан Август спробував звести до мінімуму кількість громадянських війн у своїй імперії, і до 180 року н. е. — коли помер Марк Аврелій.

157

«3 2003 року порівнянню Америки й Риму було покладено край. Як єдину світову державу, що панує над усіма, ми знаємо Сполучені Штати достоту десяток років, натомість владі Риму більше чотирьохсот років. [...] Сьогодні США вже не мають імперії, яку свого часу створив Рим, вони мають значну владу у світі, проте не забрали силу над усім світом, як той таки Рим. Сполучені Штати стоять на початку шляху, а як він ітиме і де скінчиться, ніхто, звісно, не знає». Peter Bender: Weltmacht Amerika. Das neue Rom, Stuttgart 2003, S. 245.

158

Термін, що його у своїй праці «Замкнена торгова держава» («Der geschlossene Handelstaat» (1800)) увів в ужиток Й. Г. Фіхте. Німецький мислитель розумів під «розумною державою» державу, в основі управління якою лежить її власна філософія.

159

«В Америці, на відміну від інших країн, принцип народовладдя втілюється в життя відкрито й плідно. Він визнається звичаями країни, проголошується в її законах, він вільно еволюціонує й безперешкодно досягає своєї мети». Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. С. 60. Див. також тор. 62: «Народ володарює в світі американської політики, наче Господь Бог у Всесвіті. Він — початок і закінчення всього сутнього; все виходить від нього й усе повертається до нього».

160

«Вона [англо-американська цивілізація] є наслідком [...] двох зовсім різних засад, які, до речі, вельми часто перебували в протистоянні одна з одною, але які в Америці вдалося якимось робом поєднати одна з одною й навіть чудово сполучити. Йдеться про дух релігії та дух свободи». Там само стор. 50. Див. також стор. 234-35: «Основну частину англійської Америки заселили люди, які, вийшовши з-під влади папи, ні за ким не визнали права на релігійне верховенство. Тому вони принесли до Нового Світу християнство, яке найдостеменніше можна визначити як демократичне й республіканське. Від самого початку й до нинішнього часу політика й релігія жили в злагоді».

161

«Упродовж п'ятдесяти років жителям Сполучених Штатів без угаву твердять, що вони є єдиним релігійним, освіченим і вільним народом. Той факт, що до теперішнього часу демократичні установи успішно функціонують у них і зазнають краху в усіх інших частинах світу, породжує в них величезний сумнів. Їм навіть близька думка, що вони є зовсім особливими людьми». Там само, стор. 293.

162

«Республіканізмові самому, здається, властива тенденція до імперіалізму. Так само правильно й те, що імперіалізм становив загрозу для республіканської системи правління, бо зруйнував установи, з яких вийшов. Конфлікти були постійними й глибокими. [...] У книзі, де описано падіння Римської республіки, Монтеск'є сказав: „Якщо демократія завойовує народ, аби правувати ним як підкореним, то ставить на карту свою свободу, бо службовців, яких вона посилає в завойовану державу, доводиться наділяти завеликою владою“. Супротивники й прихильники європейських колоніальних імперій активно обговорювали це протиріччя. Так у своїй класичній праці „Імперіалізм“ Дж. А. Гобсон, який мав великий вплив на Леніна, написав: „Імперіалізм і народодержавство не мають нічого спільного. Вони відрізняються за духом, політикою, методами“» Jonathan Schell: Die Politik des Friedens. Macht, Gewaltlosigkeit und die Interessen der Völker, München / Wien 2004, S. 261 f.

163

«Другим поштовхом до заснування Нової Англії стало 1629 року створення декретом Корони компанії „Massachusetts Bay Company“. Вона сприяла еміграції пуритан поміркованої кальвіністської віри, які намагалися очистити в Англії державну церкву від католицьких „пережитків“. Під впливом кризового розвитку в Англії і кривавих релігійних воєн у Європі один із їхніх лідерів, Джон Вінтроп, поклав порятувати якнайбільше вірян, і навіть саме християнство, вимандрувавши до Америки. В дикій місцині слід було збудувати „місто на пагорбі“, освячене істинною вірою і покликане правити для решти світу за яскравий приклад дієвої громади. [...] Сформульоване Вінтропом відчуття місії пережило колоніальну епоху і донині — в релігійній і світській формі — становить один із найважливіших елементів американської ідентичності та національної самобутності». Jürgen Heideking: Geschichte der USA, Tübingen 1996, S. 10 f.

164

«Хай сяє місяць угорі, / Чи сонце огнелике — / Проте новий Єрусалим / Триватиме навіки». The Holy City, amerikanisches Kirchenlied; цит. за: Prestowitz: Schurkenstaat, S. 327.

165

«Економічні успіхи, швидкий ріст населення і рухи за відродження релігії витворили настрій, який найкраще відбився у гаслі „Manifest Destiny“ („Присуд долі“). Сам термін належить нью-йорському журналістові Джону Л. О'Саллівенові, який написав 1845 року в „Democratic Review“, що „доленосне приділення“ американців дозволяло їм поширюватися по всьому континенту, „що наказує нам Провидіння задля вільного розвитку наших збільшуваних з кожним роком мільйонів“». Heideking: Geschichte der USA, S. 146.

166

John Winthrop: A Model of Christian Charity, 1630, в: The Journal of John Winthrop 1630-1649, Cambridge / Mass. 1996, S. 8-10. Досі переконливе з політичного погляду уявлення Сполучених Штатів про себе як про «місто на горі» Джон Вінтроп узяв з Нагірної проповіді, що міститься у Євангелії від Матвія (5.14): «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі». (Мт. 5,14-16).

167

Ferguson: Das verleugnete Imperium, S. 209 ff.

168

Niebuhr: The Irony of American History, S. 7.

169

«Втім, поступово утворюється прірва між неоконсерваторами, які насправді є радикалами, і традиційними консерваторами. Низькі податки, м'яка влада, до біса ООН, все чудово — але ж хіба ця маячня змінить світ і демократизує Близький Схід?» Tony Judt: Die Neokons sind leise geworden. Interview, in: DIE WELT, 29.5.2004, S. 7. Див. у цьому плані також останню книгу Девіда Фрума і Річарда Перле «An End to Evil. How to Win the War on Terror» (New York 2003). Вже месіанська назва цієї бойовитої праці говорить про те, що йдеться тут не про консервативну політику, а радше про ту давню ліву мрію переінакшення світу засобами американської могутності.

170

Robert Kagan: Macht und Ohnmacht. Amerika und Europa in der neuen Weltordnung, Berlin 2003.

171

«Новий Кантовий порядок Європи може процвітати тільки під егідою американської влади, здійснюваний згідно з правилами старого Гоббсового ладу. Завдяки могутності Америки європейці змогли повірити в те, що влада вже нічого не важить». Там само, S. 85.

172

«Кожен комуніст має збагнути істину: „Політична влада виходить з цівки рушниці“». Mao Tse-tung: Probleme des Krieges und der Strategic, 6. November 1938, в: Worte des Vorsitzenden Mao Tse-tung, Peking 1967, S. 74.

173

«Провідні американські політики також гадають, що глобальна безпека і ліберальний світовий порядок — так само як „постмодерний“ рай Європи — утримуватимуться в довгостроковій перспективі лише тоді, коли Сполучені Штати доведе на ділі свою могутність у небезпечному Гоббсовому світі за межами Європи. Це означає, що Сполучені Штати, хай вони й найбільше прислужилися тому, щоб Європа увійшла в цей кантіанський рай, і досі грають ключову роль в її збереженні, хоч самим їм у цей рай вступити не до снаги. Вони облягають фортечні мури, не здолаючи, втім, самотужки пройти через браму. Сполучені Штати як і раніше, незважаючи на свою величезну владу, багатство, змушені зважати на історію; їм доводиться мати справу з різними Саддамами і аятоллами, Кім Чен Ірами і Цзянами Цземінями і відступати іншим більшу частину інших переваг». Kagan: Macht und Ohnmacht, S. 88.

174

Там само, S. 7.

175

Robert Kagan: Of Paradise and Power. America and Europe in the New World Order, New York 2003, S. 3. У німецькому перекладі міститься такий фрагмент: «З цієї причини американці і європейці наразі дедалі стрімкіше відбігають одне від одного у ключових стратегічних питаннях: вони збігаються лише в окремих пунктах і розуміють одне одного чимраз менше» (Kagan: Macht und Ohnmacht, S. 7). Не знати чому перекладач відмовився від головної метафори Каґанового аналізу.

176

«Однак у XVIII і на початку XIX століть великі європейські держави часто-густо ставали проти, коли їх хотіли взяти у кайдани. Два століття потому американці та європейці помінялися місцями — а відтак і перспективами. Почасти це пов'язано з тим, що за ці два століття, а надто в останні десятиліття різко змінилася вага влади. Коли Сполучені Штати були слабкими, вони керувалися стратегіями непрямого впливу, стратегіями слабкості, а тепер, що вони могутні, то тримаються як потужна держава. Коли європейські держави були сильні, вони вірили в силу і військову славу. Сьогодні вони дивляться на світ очима слабких держав». Kagan: Macht und Ohnmacht, S. i4f.

177

Там само, S. 93 f.

178

Carl Schmitt: Der Leviathan, Köln-Lövenich 1982, S. 34.

179

Hermann Kienner: Hobbes — Der Rechtsphilosoph und seine Rechtsphilosophie, Einführung zu: Thomas Hobbes: Leviathan, S. XXXVII f.

180

Kant: Zum ewigen Frieden, S. 195.

181

«Одна з найбільших відмінностей між європейцями та американцями виражається у філософській, ба — метафізичній суперечці, де саме перебуває людство на нескінченній дорозі між законами джунглів і законами розуму. На відміну від європейців, американці не вірять у те, що ми ось-ось станемо свідками здійснення мрії Канта». Kagan: Macht und Ohnmacht, S. 107.

182

«Як досвідчений спостерігач Європейського балансу сил Джон Квінсі Адамс рішуче відкидає будь-яку думку про те, що Сполучені Штати могли б або змушені були б уживатися з будь-якою іншою великою державою на теренах північноамериканського континенту на рівних умовах. Альтернатива цьому, як зауважив він ще 1811 року, — це, з одного боку, „сила-силенна маленьких і мізерних кланів і племен“, які повсякчас „товчуться одне з одним, намагаючись видряпати якусь скелю чи ставок для розведення риби, задля розваги і на втіху європейським панам і утискувачам“, а з іншого боку „нація, поширення якої сягає меж північноамериканського континенту і якій Бог і природа визначили стати найчисельнішим і наймогутнішим народом, які коли-небудь об'єднувались у суспільній договір“». Gaddis: Surprise, Security, S. 26.

183

Конституція Сполучених Штатів Америки в: Die Amerikanische Revolution und die Verfassung 1754-1791, hrsg. Von Angela und Willi Paul Adams, München 1987, S. 427.

184

«Війна з терором — це не перша наша метафорична війна. Холодна війна була метафорою міжнародного змагання, яке ніколи не переростає у збройне протистояння між Сполученими Штатами та Совєтським Союзом. Метафора має свої переваги. Напади Аль-Каїди були чимось більшим за огидний терористичний акт. Вони піддали сумніву основні складові глобальної стратегії США у такий спосіб, в який цього ніколи не робили терористи-баски чи вояки ІРА, коли йшлося про основні елементи безпеки Великобританії та Іспанії. Напади Аль-Каїди не тільки загрожують безпеці американців у їхній власній півкулі та їхній рідній країні, а й безпосередньо важать на дедалі тісніші економічні зв'язки, в які намагаються зайти Сполучені Штати у всьому світі [...] У той час, як багато які заходи, вжиті щодо Аль-Каїди та її союзників, більше нагадуватимуть роботу поліції, ніж звичайну війну (або в крайньому разі, скидаються на таємні операції з розвідки і сил спеціальних операцій), масштаб насильства, до якого готові вдатися терористи, і весь характер їхніх претензій більше нагадує дії ворожих держав, ніж національний рух опору». Mead: Power, Terror, Peace And War, S. 111.

185

«Коперніковий переворот був не теоретичним процесом історії, а метафорою: реконструкція всесвіту стала знаком переміни у людському саморозумінні, символом нової самоорієнтації людини в усьому просторі наявної природи, або втрати цієї локалізовуваності й малозначності місця у світі». Hans Blumenberg: Die kopernikani-sche Wende, Frankfurt / M. 1965, S. 100.

186

«Але чи можуть Сполучені Штати почасти поступитися впливом у Європі, не наражаючи водночас на ризик американську безпеку — і фактично безпеку в Європі й в усьому ліберальному та демократичному світі? От де притичина. Бо навіть із найкращими намірами Сполучені Штати не можуть скористатися співпрацею з європейцями, якщо сьогодні не існуватиме одностайної оцінки характеру глобальних загроз і засобів, до яких слід удатися, щоб їх усунути». Robert Kagan: Of Paradise and Power, New York 2004, S. 156 (Afterword to the Vintage Edition).

187

Jeremy Rifkin: Der Europaische Traum. Die Vision einer leisen Supermacht, Frankfurt / M. 2004, S. 310.

188

Arthur M. Schlesinger Jr.: War and the American Presidency, New York 2004, S. 132 f.

189

Там само, S. 131 f.

190

Пантанал (порт. Pantanal) — найбільша у світі багва у Південній Америці площею 150 тис. км, плаский ландшафт з численими річками та мілкими озерами. Назва регіону походить від португальського слова pantano — «болото».

191

Пор.: Udo Sautter: Geschichte der Vereinigten Staaten von Amerika, Stuttgart 1994, S. 46.

192

Конституція Європи, стаття 1-і, S. n, у: Entwurf eines Gesetzes zu dem Vertrag vom 29. Oktober 2004 über eine Verfassung für Europa, Drucksache 983 / Deutscher Bundesrat, 17.12.04.

193

Конституція Європи, Стаття 1-5, там само.

194

Конституція Європи, Стаття 1-25, там само, S. 15.

195

Klaus Martin Girardet: Die Alte Geschichte der Europaer und das Europa der Zukunft, Saarbriicken 2001, S. ЗО. Крім того, він пише: «Якщо 1993 року в присуді Федерального конституційного суду [...] слово в слово сказано про те, що йдеться про об'єднання „організованих у держави народів“, то це, у всякому разі, означає, що береться до уваги не єдина держава Європа, що посіла місце (національних) держав і поділена на „регіони“, а те, що слід пильнувати державний суверенітет народів, тобто історично сформовану державність, хай і відносну».

196

Стаття 1-2: «Цінності, на які спирається Союз, — це повага до людської гідності, свобода, демократія, правова держава, дотримання прав людини, включно з правами осіб, які належать до меншин. Ці цінності є спільними для держав-членів у суспільстві, яке вирізняється плюралізмом, відсутністю дискримінації, терпимістю, справедливістю, солідарністю та рівністю жінкок і чоловіків». Конституція Євросоюзу, S. 11.

197

Конференція ЄС проходила у містечку Петерсберґ неподалік від Бонна.

198

«Місії застосування сили в рамках ЄС описано в статті 17, пункт 2 Договору [Договору про ЄС]. Доки набуде чинності майбутній Конституційний договір (у разі ратифікації), ця стаття залишається правовою основою місії. Пункт 17 підпункт 2 Договору про Європейський Союз: питання, на які посилається ця стаття, включають гуманітарні та рятувальні завдання, миротворчі завдання і застосування військової сили при врегулюванні криз, у тому числі заходи миротворчого характеру. Формулювання „гуманітарні завдання [...], в тому числі заходи миротворчого характеру“ походить від декларації, підписаної в рамках ЗЄС у Петерсберґу в червні 1992 року. На перемовинах щодо Амстердамського договору 1997 року 15 членів ЄС вирішили замість прийнятого дев'ятьма державами ЗЄС у Петерсберґу записати нове формулювання». Martin Ortega: Über Petersberg hinaus: Welche militarische Missionen für die EU?, в: Die Sicherheits- und Verteidigungspolitik der EU, hrsg. v. Nicole Gnesotto, Institut für Sicherheitsstudien der Europaischen Union, Paris 2004, S. 88.

199

«Угода, досягнута в грудні 1998 року в Сен-Мало, яка була установчим актом ЄПБО, означила зближення двох подій. [...] Декларацію Сен-Мало слід розуміти з одного боку як поворотний момент у британській політиці щодо Європи, а з іншого як визнання Францією Атлантичного партнерства. [...] По суті компроміс полягав у прагненні вдосконалити європейський військовий потенціал і в намірі проводити операції з урегулювання криз у рамках Петерсберзьких місій». Jean-Yves Haine: Eine historische Perspektive, в: там само, S. 50f.

200

Там само, S. 51.

201

Бюлетень Федерального уряду ФРН від 16 серпня 1999 р., №. 49, S. 532.

202

Там само.

203

Там само, S. 534.

204

Там само, S. 533.

205

Навіть кілька місяців досвіду роботи з Союзом 25-и показують, що всі нові східноєвропейські держави-члени прагнуть якнайшвидше увійти до валютного союзу і Шенгенської системи. Крім того, досвід цього короткого періоду так само засвідчує, що нові держави-члени, зі свого боку, найпевніш долучатимуться до всіх нових ініціатив у сфері безпеки та оборонної політики.

206

Конституція Європи, стаття 1-44, S. 19.

207

Стаття 1-41 (6) і стаття ІІІ-312, там само, S. 19 und S. 63 f.

208

Стаття 1-1(2), там само, S. II.

209

У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгагені визнала право кожної європейської країни, яка визнає положення статті 6 пункт 1 Угоди про утворення Європейського Союзу, вступати до Європейського Союзу після виконання нею низки вимог за трьома критеріями:

— політичним: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин;

— економічним: дієва ринкова економіка;

— «членським»: зобов'язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей.

Так звані «копенгагенські критерії», або критерії вступу, були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС.

Втім ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.

«Копенгагенські критерії» — це ті критерії, яким мають відповідати потенційні країни-кандидати до Європейського Союзу. Вони були ухвалені в Копенгагені на засіданні Ради Європи 22 грудня 1993 року в рамках підготовки до розширення ЄС. Точніше, йшлося про три групи критеріїв, яким мають відповідати всі країни-кандидати. Перш ніж починати перемовини щодо вступу, країна-кандидат уже повинна відповідати політичним критеріям. Інші критерії слід виконати до завершення перемовин, себто до фактичного приєднання. Цитата: «Для членства країна-кандидат має досягти стабільності інститутів, які гарантують демократію, верховенство права, захист прав людини, а також повагу і захист меншин; окрім того, від неї вимагається наявність дієвої ринкової економіки та здатність витримувати конкурентний тиск і давати собі раду з ринковими силами в рамках Союзу. Членство також передбачає, що окремі країни-кандидати беруть на себе зобов'язання, які випливають із членства в союзі, й можуть присвятитися цілям політичного, економічного і валютного союзу». Взято з інтернет-сторінки: http://bit.ly/fischer-uk-06.

210

«Ми не вагаючись із нетерпінням чекаємо того дня, коли в інтересах конструктивного порозуміння від Атлантики до Уралу вся Європа сама радитиме з власними проблемами». Charles De Gaulle: Pressekonferenz vom 9.9.1965, in: Europäisches Europa — Die vierzehn Pressekonferenzen de Gaulies, Troisdorf 1966, S. 96.

211

«Європа була і залишається не стільки реальністю, географічною або політичною, скільки (культурною) ідеєю — ідеєю континенту зі здатними до самовизначення культурними структурами і способом життя, який сприймає себе, відколи греки відкрили розум, як розумний лад. Тим-то Європа і з часів Геродота, який першим поклав межу, розділивши Європу, Азію й Африку і першим повів мову про „європейців“, — це насамперед культурне місце, визначене „самоідентифікацією та самовизначенням тих, хто зве себе європейцями“ (Ріхард Шрьодер). Можна це висловити й інакше: коли спробувати визначити Європу з географічного погляду, то лише її загубиш. Бо ж, якщо Середземне море конче європейське, то Північна Африка теж входить до Європи? А як щодо Ізраїлю? В політичному плані він європейський, а в географічному — ні? А як щодо Туреччини та країн СНД, які сусідять із Європою? Починаєш ділити, і раз у раз мов Пилип із конопель виплигує Росія. З іншого боку, Європа сама якась шпичаста, і за ті шпичаки чіпляється азіатський континент». Jürgen Mittelstrass: Europa erfinden. Über die europäische Idee, die europäische Kultur und die Geisteswissenschaften, in: Merkur, Nr. 669, Januar 2005, S. 28 if., hier S. 28 f.

212

«Росія, Беларусь і Україна, і тим більше Туреччина зроду не входили до історичної Європи. Вони не мають на собі відбитку ані доби античності, ані римського права, ані Реформації, не кажучи про часи Просвітництва, не позначені вони й західною буржуазією з його самостійними „бюргерськими“ містами, європейською шляхтою, європейським селянством, хай з часу Петра І і Ататюрка вони біжать свіжими слідами Європи. Додамо: Європа — то історична величина, що, втім, змінюється у тісних межах, величина, що часто-густо визначається на новий лад. З цього погляду вона являє собою залежну від часу „конструкцію“, долю якої доводиться вирішувати і в наші дні». Hans Ulrich Wehler: Die turkische Frage, in: FAZ, 19.12.2003, S. 35.

213

Див. щодо цього засідання Європейської Ради. Висновки президії, Брюсель, 16 /17 грудня 2004 р., Рада Європейського Союзу 16238 / 04, S. 4-8.

214

Walter Hallstein: Europäische Reden, Stuttgart 1979, S. 439f. Чудову примітку зробив від себе редактор Томас Опперман: «З моменту свого відродження після Першої світової війни, зініційованого „Ататюрком“ Кемалем Пашею, Туреччина прагнула співпраці з Європою, при цьому, не в останню чергу, з Німеччиною. Тому було цілком природно [sic!], що Туреччина поклопоталася про асоціацію з Євросоюзом майже одночасно з Грецією 1959 року. Хай угода про асоціацію від 1963 року, що положеннями не надто відрізняється від угоди з Грецією, розрахована на довший період переходу до митного й економічного союзу, проте вона заклала еволюційний зв'язок. Останнім кроком має стати повноправне входження Туреччини — як і Греції — до Євросоюзу. [...] Крім того, загальнополітична співпраця в рамках Асоціації з огляду на різні спірні моменти в східній частині Середземного моря важить чимраз більше. Успіх асоціації затьмарює та обставина, що Туреччина як сполучна ланка між європейським і арабсько-азійським регіонами раз у раз змушена справлятися з кризою ідентичності». (S. 239).

215

Robert Kagan: Mars braucht Venus, в: WELT AM SONNTAG, 30.1.2005, S. 12.

216

«У світлі історичного розширення у перших днях цього місяця Європейський Союз зробив важливий крок уперед у справі забезпечення безпеки і процвітання на європейському континенті. Розширення ЄС означає, зі свого боку, що змінилися зовнішні кордони ЄС. Ми дістали нових сусідів, а старі сусіди стали ближчими. Ці обставини створили нові можливості та виклики. Європейська політика сусідства — це відповідь на цю нову ситуацію». Комісія європейських спільнот: Повідомлення Комісії. Європейська політика сусідства — стратегічний документ, КОМ (2004)373,12.5.2004, S. 2.

217

Cooper: The Breaking of Nations, S. 165.

218

Karl Polanyi: The Great Transformation, Frankfurt / M. 1978.

219

Arabischer Bericht fiber die menschliche Entwick-lung 2003. UNDP. Deutsche Kurzfassung, hrsg. von der Deutschen Gesellschaft fur die Vereinten Nationen, Berlin 2003, S. 15.

220

Timothy Garton Ash: Freie Welt. Europa, Amerika und die Chancen der Krise, München 2004, S. 186.

221

Суперечки щодо «переважного права» у США не нові, проте ще на світанні 50-х рр. точилися дебати щодо того, чи законно зі стратегічних міркувань боротьби проти комунізму втручатись у внутрішні справи іншої держави з допомогою спецслужб і навіть шляхом військової інтервенції. «[Брати Даллес] (Аллен Велш Даллес (1893-1969) — керівник резидентури Управління стратегічних служб в Берні (Швейцарія) під час Другої світової війни, директор ЦРУ (1953-1961 рр.); Джон Фостер Даллес (1888-1959) — старший брат Аллена Даллеса, американський державний діяч, який займав пост державного секретаря США в часи президентства Дуайта Ейзенхауера.) жадали швидких і помітних успіхів у своєму антикомуністичному хрестовому поході і вбачали у секретних операціях спосіб досягнення цієї мети. Превентивні перевороти, дії щодо запобігання загрозам здавались їм речами не тільки мудрими, проте й цілком необхідними. Майбутні наслідки таких переворотів їх не обходили, бо вони гадали, що коли не підтримають Сполучені Штати, то їхнє майбутнє опиниться під загрозою». Stephen Kinzer: All the Shah's Men. An American Coup and the Roots of Middle East Terror, Hoboken, New Jersey 2003, S. 209.

222

Стаття 51: «Цей Статут жодною мірою не зачіпає невід'ємного права на індивідуальну або колективну самооборону, якщо матиме місце збройний напад на Члена Організації, доки Рада Безпеки не вживе заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки».

223

«За три роки по закінченні війни постала держава Ізраїль. [...] Народження єврейської держави було здійсненням сіоністської мрії. Втім, перш ніж пощастило досягти цієї мети, європейське єврейство лягло в могилу». Walter Laqueur: Der Weg zum Staat Israel. Geschichte des Zionismus, Wien 1975, S. 586.

224

«Більшість учасників перемовин у форматі „шість плюс два“ (зокрема, Росія і Пакистан) були проти американської війни в Афганістані, але не іранці. Вони не могли дочекатися, поки вона почнеться, і були в такому захваті, що мало не запропонували взяти на себе планування [...] Вони, крім того, заздалегідь приготували значну підтримку операції „Тривка свобода“». Kenneth М. Pollack: The Persian Puzzle. The Conflict between Iran and America, New York 2004, S. 346.1 далі на тему Іраку: «Іранці пішли далі, переконані, що коли Сполучені Штати наскочать (а вони були впевнені, що вони так вчинять), то Вашингтон не зупиниться, поки не скине Саддама Хусейна, і що мета його уряду — створити незалежний, демократичний Ірак, в якому його утискувана шиїтська більшість нарешті матиме політичний вплив, який відповідає їхній демографічній вазі. Тегеранові це припало до вподоби. Іранці досі не довіряють Саддамові й ненавидять його, бо ж із ним пов'язане довге й болюче минуле [...] Те, що американці запропонували, справді звучало як найкращий сценарій, якого реально може досягти Тегеран», (стор. 354).

225

«У довгостроковій перспективі ми не можемо жити в мирі та безпеці, коли на Близькому Сході і далі зростатимуть смертельні ідеології й терористи, які намагаються дістати найстрашнішу зброю. Режими, які тероризують власний народ, не вагаючись, підтримають тероризм в інших країнах. Статус-кво тиранії і безвихідь на Близькому Сході — хибна стабільність диктатури і стагнація — може лише загострити ворожнечу в розхитуваному кризами регіоні і викликати чергові трагедії у вільних націях. Майбутнє нашої країни і майбутнє Близького Сходу взаємопов'язані, і наш світ залежить від надії, розвитку й свободи людей, які живуть у цьому регіоні». Джордж В. Буш: Нова трансатлантична ера єдності. Промова Президента в історичній парадній залі палацу «Concert Noble» у Брюсселі 21 лютого 2005 року, на інтернет-сторінці: http://bit.ly/fischer-uk-07.

226

«Шість десятиліть одне за одним стали свідками певних досягнень у інтеграції арабських країн, одначе помилки були великі, хай і дійшло не лише до збільшення ступеня інтеграції й наближення її до своєї кінцевої мети, але й до людського розвитку в арабських країнах». Arab Human Development Report 2003 [englische Langfassung]. UNDP, New York 2003, S. 27. Щодо соціоекономічних проблем національних арабських економік див. детальний аналіз: там само, S. 132 ff.

227

«Автори вважають, що безглуздо і навіть шкідливо перебільшувати перешкоди, за які правлять міжнародні та регіональні загрози для розвитку арабського світу. Це занадто загальне виправдання може гарантувати простий вихід, однак він украй контрпродуктивний. Коли шукаєш прихистку в іноземних справах, то слабшає рішучість і сходять нанівець навички, необхідні для самосвідомого розвитку». Arab Human Development Report, S. 21.

228

Арабська доповідь про розвиток людства, стор. 12. На стор. 11 зазначено: «Наявні структури виробництва в арабських країнах ясно вирізняються своєю залежністю від використання сировини (в основному нафти), а також залежністю від зовнішніх доходів (ренти). Рантьє-економіка змушує держави залучати експертів з-за кордону. Хоча це дозволяє швидко і просто вирішувати проблеми, проте послаблює потребу в місцевих знаннях і заважає будувати це знання на місцевому рівні та ефективно використовувати в господарській діяльності. Значна частина арабської економіки як і раніше обмежується виробництвом сировинних товарів, як-от сільське господарство, значною мірою традиційно структуроване. Різні галузі промисловості, що спеціалізуються на виробництві товарів народного споживання, залежать од видачі ліцензій іноземним компаніям. Водночас спостерігається скорочення частки промисловості засобів виробництва і галузі високих технологій. Попит на промислову продукцію негативно позначатиметься через невеликі об'єми арабських ринків, низьку конкурентоспроможність економіки арабських країн, а також відсутність прозорості і підзвітності. Цей процес часто-густо сприяє таємним змовам і взаємному зростанню політичної та економічної еліти».

229

Arab Human Development Report, стор. 18.

230

Кеннет М. Поллак описує негативні наслідки цієї зовні купленої модернізації на прикладі дореволюційного Ірану в сімдесяті роки: «Хай самі американці цього ані на йоту не усвідомлють, але нині їх усією душею ненавидять широкі верстви іранського суспільства. Певного мірою цю ненависть можна пояснити тим, що американці якраз були американцями, а не іранцями, й затримались в Ірані. Величезні військові та цивільні договори, що їх шах складав з американськими компаніями, потребували залучення до Ірану дедалі більшої кількості американців, аби ті навчали іранський персонал, будували устаткування й техніку, а часто і використовували їх. У липні 1976 року на теренах Ірану було 24 тис. американців, а в кінці 1978 року їх було вже 45 тис. Більшість із них обіймала прибуткові, високі посади, на яких іноземці здебільшого стояли над іранцями, з якими вони мали стосунки [...] Це часто потверджувало непохитну переконаність багатьох іранців у тому, що їхньою країною насправді правують американці». The Persian Puzzle, S. 124.

231

Нафтова криза 1973 року (відома, своєю чергою, під назвою «нафтове ембарго») спалахнула 17 жовтня 1973 року, коли ОАПЕК, до якої входили всі арабські країни-члени ОПЕК, а також Єгипет і Сирія, заявила в ході Жовтневої війни, що вона не постачатиме нафту країнам, які підтримали Ізраїль у цьому конфлікті з Сирією та Єгиптом. Це стосувалося, перш за все, США та їхніх союзників у Західній Європі. Протягом наступного року ціна на нафту виросла з трьох до дванадцяти доларів за барель.

232

Див. примітки 37 і 41.

233

Напис на пам'ятнику Рузвельтові у Вашингтоні. Фразу запозичено з промови до Асоціації Кореспондентів Білого Дому (WHCA, White House Correspondents' Association) у лютому 1943 року. Lawrence Halprin: The Franklin Delano Roosevelt Memorial, San Francisco 1997, S. 122.

234

«Ніколи ще в історії людства долі кожної жінки, чоловіка і дитини на всій планеті не були такі переплетені. Нас об'єднують як моральні імперативи, так і об'єктивні інтереси». Доповідь Генерального секретаря — У більшій свободі: На шляху до розвитку, безпеки і прав людини для всіх, ООН, Генеральна Асамблея А/59/2005, Нью-Йорк 21 березня 2005, S. 59.

235

«Такого неймовірного розмаху ця феноменальна сила інтернаціоналізму в кінці тисячоліття набула тому, що — можливо, не одразу, проте, безумовно, у недалекому майбутньому — конче випадає очікувати негативної реакції на всесвітній капіталізм. Є всі підстави порівняти розвиток світової економіки впродовж тривалого історичного періоду з рухом гігантського маятника: за фазою лібералізації йде етап відхилення й відновлення контролю». Harold James: Der Rückfall. Die neue Weltwirtschaftskrise, ТВ München / Zürich 2005, S. 291.

236

Polanyi: The Great Transformation, S. 21.

237

Див. щодо цього промову президента Трумена з нагоди підписання Статуту Організації Об'єднаних Націй 26 червня 1945 року в Сан-Франциско: «„Історія зробила вам честь, — мовив він [Президент Трумен], маючи на увазі Хартію ООН. — Хай ніхто і не вимагає, щоб наразі йшлося про якийсь викінчений і довершений інструмент. Він не був відлитий у твердій формі. Зміни ситуації по всьому світі вимагатимуть реформування миру, а не війни“. Хартія означала, так він заявив, що „ми всі повинні визнати, — байдуже, наскільки ми сильні, — що ми маємо відмовити собі в праві завжди робити те, що нам до вподоби. [...]. Це ціна, що її кожній країні доведеться платити за мир у всьому світі“. Тим не менше, пояснював Трумен, „ми перевірили принцип співпраці у цій війні і виявили, що він працює“. Він нагадав своїм слухачам: „Якби цю Хартію ми мали кілька років тому — і насамперед волю, щоб нею керуватися, — то зберегли б життя мільйонам людей. Якщо у майбутньому ми в своєму бажанні керуватися Хартією сумніватимемося, то це, безумовно, коштуватиме життя мільйонам людей“». Stephen В. Schlesinger: Act of Creation. The Foundation of the United Nations, Boulder 2003, S. 256.

238

«Можливо, найвагомішою переміною у зовнішній політиці стало винайдення миру як цілі політики». Cooper: The Breaking of Nations, S. 111.

239

«У січні 1941 року Рузвельт у промові щодо становища в країні заходився визначати свої цілі задля миру в усьому світі. У заклику, який чимось нагадав давній Рузвельтів ідеалізм щодо націй, він захоплено пояснював Конгресу, що існує чотири основні свободи людини: свобода слова і переконань, свобода віросповідання, свобода від злиднів і свобода від страху. Ми не повинні розтягувати виконання цієї обіцянки на „далеке тисячоліття“, мовив він, але „ставити за виразну основу для світу, що її слід закласти в наш час і нашому поколінню“. Він недвозначно закликав свій народ до справжнього хрестового походу, що його охоплювала візія на кшталт Вілсонової. Вільям Аллен Вайт, редактор знаної газети, зазначав, що президент дав світові „нову Magna Charta („Велику Хартію“) демократії“. Хоча він уже й не проголошував Лігу Націй, Рузвельт розпочав довгий шлях до нової глобальної архітектури, яка ще мала непевні риси». Schlesinger: Act of Creation, S. 31.

240

Cooper. The Breaking of Nations, S. 57f.

241

Війна між фашистською Італією й Абіссінією (1935-1936). Ліга націй назвала Італію агресором, і ухвалила застосувати до неї санкції щодо заборони ввезення зброї, військових матеріалів тощо. Албанія, Австрія та Угорщина відмовилися від застосування санкцій, а Німеччина та Сполучені Штати взагалі не входили до Ліги. Хоча у липні 1936 року Ліга скасувала запровадження санкцій, проте цей епізод істотно підірвав довіру до цієї міжнародної організації. Фактично, єдиною державою, хто і справді обмежив свої торгово-економічні відносини з Італією, став Совєтський Союз. Див.: Корсун Н. Г. Итало-абиссинская война 1935-1936 гг. — М.: Воениздат НКО СССР, 1939.

242

Там само, S. 58.

243

«Державний суверенітет у найзагальнішому сенсі наразі визначається по-новому — не в останню чергу через тиск глобалізації та міжнародної співпраці. Держави нині по всіх усюдах розуміються як інструменти, що стають у нагоді своїм народам, а не навпаки. Водночас індивідуальну незалежність — я маю на увазі фундаментальну свободу кожної людини, як вона записана в Статуті ООН і подальших міжнародних угодах — розширено за рахунок оновленого й чимраз глибшого усвідомлення прав особистості. Якщо ми сьогодні прочитаємо Статут, то більш ніж коли-небудь усвідомимо, що він ставить за мету захистити окремих людей, а не тих, хто ним зловживає». Kofi Annan: Two Concepts of Sovereignty, in: THE ECONOMIST, 18.9.1999.

244

«Легітимність — це джерело як сили, так і насильства. Насильство без легітимності — це тиранія для тих, хто його терпить. У часи, коли безпека залежатиме від завчасних заходів щодо загроз, які чигають з-за кордону, легітимність важливіша аніж будь-коли. І — подобається це комусь чи ні — Об'єднані Нації лишаються найпотужнішим джерелом легітимності для таких заходів. Це доводять численні невдачі, що їх пережила Організація Об'єднаних Націй». Cooper: The Breaking of Nations, S. 167.

245

«Чи відповідатиме ООН цілі свого заснування чи втратить вагу?» Джордж В. Буш: Об'єднані Нації мають узяти на себе відповідальність. Промова Президента 12 вересня 2002 року перед Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку на інтернет-сторінці: http:// bit.ly/fischer-uk-07.

246

«Події останніх років викликали також падіння довіри населення до самої Організації Об'єднаних Націй — навіть якщо в основі цього лежали різні причини. Так обидві сторони у суперечці довкола війни в Іраку відчували, що організація їх підвела — на думку одних, вона не здолала домогтися дотримання Іраком резолюцій Ради, інші вважали, що Рада Безпеки ООН не завадила Сполученим Штатам та їхнім партнерам у коаліції розв'язати завчасну й зайву війну. Тим часом більшість людей критикували Організацію Об'єднаних Націй, вважаючи, що ця організація відіграє життєво важливу роль у нашому світі. Зниження довіри до інститутів поєднується зі дедалі більшою переконаністю у вазі ефективної багатосторонності». Доповідь Генерального секретаря, S. 5.

247

Безпечніший світ: Наша спільна відповідальність. Доповідь групи високого рівня з загроз, викликів і перемін, з документу: http://bit.ly/fischer-uk-08. S. 14f.

248

«Щоразу було помилкою гадати, ніби Сполучені Штати визначали б свої „національні інтереси“ так вузько. Американці мали „гуманітарні інтереси“, ще перш ніж з'явилося саме поняття [...] глобальний гегемон не може сповістити світові, що керуватиметься виключно своїм власним визначенням „національного інтересу“. Бо ж і найближчі друзі США бояться, що вони використовуватимуть свою безпрецедентну владу лише у власних інтересах». Kagan: Of Paradise and Power, Vintage Edition, S. 153.

249

«Сполучені Штати мали б спробувати встановити законність у той спосіб, який найкраще відповідає їхньому характеру, пропагуючи принципи ліберальної демократії, а саме не тільки як засіб досягнення більшої безпеки, але і як самоціль. Успіх цих зусиль гарантує Сполученим Штатам значною мірою легітимність у вільному і демократичному світі і навіть у Європі». Там само, S. 155.

250

Charter of the United Nations, United Nations, New York o. J., S. 3.

251

Доповідь генерального секретаря, S.13.

252

«Я сподіваюся, ви будете готові гуртом прийняти сміливі рішення з усього комплексу питань, порушених у Декларації, спираючись на доповідь Групи високого рівня з загроз, викликів і змін... Як я сказав рік тому, ми добулися роздоріжжя. Якщо ви, політичні лідери країн світу, не погодитеся в тому, яким шляхом йти далі, історія вирішить за вас і інтереси ваших народів буде злегковажено». Secretary-General Kofi Annan's address to the General Assembly in New York, 21. September 2004, Press Release SG/SM 9491 GA/10258, S. I.

253

Вочевидь, ідеться про відомі «чотирнадцять» пунктів із послання Конгресу 8 січня 1918 року.

254

Нілл Ферґусон полюбляє напрочуд провокаційні і водночас розважливі аналізи. Свій страшенно песимістичний есей «Гаснуча глобалізація» («Sinking Globalization») із підзаголовком «Коли ж Апокаліпсис?» він закінчує так: «Сценарій кінця світу — штука переконлива. Але ж чи імовірний він? Складність — ба більше: неможливість — полягає в тому, що катастрофу годі передбачити наперед. Зробити це — ось перед якою проблемою опинились інвестори в першу епоху глобалізації. Вони знали, що може дійти до війни. Вони знали, що ця війна матиме руйнівні фінансові наслідки (хай лише одиниці здогадувались, якою б нищівною вона була). Проте у них не було жодного шансу довідатися, коли ж точно вона спалахне. З тією таки проблемою маємо справу ми й нині. Всі ми знаємо, що може дійти до подій куди ширших і більших за те, що відбулося 11 вересня; навіть сам Вен Ладен проголосив таку ціль. Усі ми знаємо — або принаймні, маємо знати, — що Тайванська криза спричинилася б до тяжких струсів міжнародної системи; вона могла б викликати війну поміж великих держав. Усі ми знаємо, що революційна зміна режиму у Саудівській Аравії захитала б світ навіть сильніше за більшовицький переворот у Росії 1917-го року. Всі ми знаємо, коли брати до уваги два терористичних акти, що ядерний вибух у Лондоні затьмарить вбивство Франца Фердинанда. Проте як нам реагувати на такі випадковості, якщо ми — як у випадку з цунамі в Азії — не можемо сказати навіть більш-менш точно, коли ж вони стануться? [...] З цього погляду ми, здається, готові до найгіршого не краще, ніж 90 років тому, вигодоємці останньої доби були підготовані до глобалізації. Як пасажири, що пливли на „Лузитанії“, ми всі знаємо, що, певно, потонемо. Проте ми відпливаємо». Niall Ferguson: Sinking Globalization, у Foreign Affairs 84, Nr. 2, Marz / April 2005, S. 77.

255

«І тому сьогодні, на цьому році війни 1945 року, ми дістали науку — страшною ціною, — і нею скористаємося. Ми дізналися, що не можемо жити самі, у мирі; що наші власні гаразди значною мірою залежать од гараздів інших країн. [...] Ми навчилися бути громадянами світу, членами людської спільноти. Ми вивчили просту істину — як казав одного разу Емерсон, „Єдиний спосіб мати друга — це самому бути другом“». Franklin D. Roosevelt: Fourth Inaugural Address. Washington D. C., January 20,1945 у його ж: Great Speeches, ed. by John Grafton, Mineola / NY 1999, S. 162.