Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу

VII. Між рівновагою і глобальною співпрацею — постання нового світового порядку

То який же вигляд матиме глобальний світовий порядок у XXI столітті? Передусім він спиратиметься на два стовпи, — на силу єдиної світової держави США і легітимаційну владу Організації Об'єднаних Націй. На цьому рівні континентальні або субконтинентальні регіональні організації набувають дедалі більшої ваги насамперед коли знадобляться додаткові обґрунтування примусових заходів щодо окремих держав чи готування «жорсткої» сили. Крім того, ці регіональні організації матимуть вирішальне значення для розвитку співпраці регіональних систем безпеки.

Якщо виходити, з іншого боку, з об'єктивних чинників і тиску, який вони справлятимуть, а саме постійного зростання чисельності населення, кількісного й якісного розширення світового ринку, розвитку науки і техніки, глобальних комунікаційних структур, світових фінансових ринків і об'єктивного конкурентного тиску глобальної економіки, то все говорить за те, що взаємні технологічні, економічні та політичні зв'язки в найближчі десятиліття міцнішатимуть, і цей перебіг подій відчутно впливатиме на розвиток міжнародної системи у бік співпраці та інтеграції. Дійде до поширення світової економіки на вельми значну масу населення (цей процес відбувається вже нині), з якого постане якісно новий виклик для розподілу глобальних ресурсів та енергії, і цей факт сам по собі обтяжить екосистему Землі в досі небачених масштабах.

Інакшої, негативної загальної оцінки можна дійти, якщо обміркувати дедалі більший соціальний тиск у світлі глобального розподілу доходів і можливостей. Тоді б, зокрема, з усіх цих чинників можна було б виснувати, що розвиток — попри всі перешкоди на шляху подальшої глобальної інтеграції світової економіки — цілком навпаки зводиться до глобальної боротьби навколо розподілу, що якраз не приведе до стабільних або мирних відносин у міжнародній політиці. Якщо відтак дотримуватися цілком очевидного другого варіанту, то для опису глобальної державної системи XXI століття надається стара Вестфальська система з її багатополярним характером конкуренції та уявленням про рівновагу. Звичайно, при цьому полишають без уваги дещо вельми важливе: у сучасних чинних по всьому світі умовах державного світу ця система має вирішальний недолік: вона втратила центральну функцію старої системи рівноваги — і вона являє собою війну як спосіб захисту будь-якої претензії на одноосібне панування і збалансування суперництва суверенних держав. У державній системі сучасності можливість війни існує лише на середньому і на нижчому рівні, проте вже не на найвищому, там, де збираються єдина наддержава США, інші ядерні держави і найбільші держави-гравці першого світу. Звісно, цей факт траплявся уже у холодній війні в минулому столітті, і тому протистояння між Сходом і Заходом точилось у вигляді «холодної» війни. У XXI столітті натомість і здатність ведення «холодної війни» між старими й новопосталими світовими державами дедалі більше обмежуватиметься, бо з огляду на глобалізацію, а отже, перейняття західної моделі економіки й споживання, такий дезінтеграційний розвиток витворював би самих невдах, а не переможців.

Глобалізація — це не історична випадковість, а об'єктивна необхідність і результат економіко-технологічного розвитку світової економіки. Проте, звичайно, немає нічого в цьому світі, що тривало б вічно, і для історії завжди існує принаймні, дві альтернативи. Таким чином, раз у раз може дійти до серйозних криз і невдач. Отож, наслідки дезінтеграції світової економіки, яка почалася ще у Першу світову, вдалося якось згладити на рівні економіки лише в сімдесятих роках минулого століття. Але так само безсумнівно, що політична, економічна й соціальна ціна за схожий регресивний розвиток, який почався сто років потому, виявилася б куди вищою[234]. Втім, цей варіант не випадає виключати в принципі і він залишається реальною альтернативою майбутнього[235]. І тому нізащо не слід забувати досвід «розпаду міжнародної системи» наприкінці двадцятих і тридцятих років минулого століття: тоді не можна було «вже зберегти систему балансу сил миру, коли вийшла з ладу світова економіка, на яку вона спиралася. Це пояснює раптовий характер розлому й неймовірну швидкість розпаду»[236].

Під час холодної війни між Советським Союзом і Сполученими Штатами не було загальної глобальної економічної інфраструктури, натомість існували дві цілком окремих, паралельних системи. Схід і Захід, капіталізм і соціалізм, ринок і план — світ у той час був з політичного, економічного та соціального погляду розділений на дві частини за двома взаємовиключними, альтернативними соціально-економічними моделями. В XXI столітті годі зауважити щось подібне. Звісно, це не означає, що піднесення майбутніх світових держав, як-от Китаю та Індії, і їхня інтеграція в міжнародну систему йтиме гладесенько-рівнесенько. Через те досягнення цієї інтеграції з якнайменшою кількістю конфліктів лишається одним із найбільших завдань формотворення в цьому столітті.

Саме тут послідовники передачі старої європейської моделі рівноваги згадують про державну систему XXI століття. Вони проводять паралель із Європою до 1914 року. В той час не було жодної ідеологічної ворожнечі або системної альтернативи між європейськими державами; було лише суперництво держав і одна Німецька імперія під зверхністю Вільгельма II, який прагнув забезпечити їй «місце під сонцем» всупереч волі старих великих держав Європи. За цим маячіла претензія Німеччини на гегемонію, на яку Вестфальська система відповіла утворенням антигегемоніальної коаліції. Європа до 1914 року ще не знала системних відмінностей, знала лише гегемоніальні спроби й антигегемоніальні страхи, яких загалом вистачало на те, щоб провокувати війни. До того ж, якраз у той час цілосвітнє економічне суперництво європейських держав у добу імперіалізму ще не правило за якийсь незначний чинник політичної дестабілізації. Результат відомий, — це спалах Першої світової війни та початок саморуйнування буржуазного світу в Європі.

Якщо припустити, однак, необхідність економічного зростання в XXI столітті, то його насильницько-воєнне убезпечення шляхом конфронтаційного доступу до ринку і ресурсів справлятиме цілком контрпродуктивний вплив на обмежувальну або й навіть паралізувальну політику великих глобальних гравців. Бо тільки через відкриті світові ринки можна забезпечити зростання рівня, що уможливлює інтеграцію розвиткових країн і віддалених регіонів і держав, ще не втягнутих у світову економіку. Від неспинної у своєму успішному розвитку глобалізації, втім, значною мірою залежить безпека західного світу, більш того, вона визначатиме майбутнє західної моделі економіки й суспільства як таке. Таким чином, цей центральний факт глобалізації суттєвою мірою визначатиме політичні інтереси Заходу. Якщо, натомість, дійде до конфронтації і руйнівного розвитку, як це було в Європі до 1914 року, то і в XXI столітті Захід через це вплутається в неабияку біду, не тільки з економічного і соціального погляду, а й у плані політики безпеки. Ось, зрештою, коли з огляду на такий негативний розвиток можливостей важливішими виявляться завершення європейської інтеграції та новий трансатлантизм.

Важко уявити собі з раціонального погляду, що до середини цього століття з одного боку існуватиме глобалізована світова економіка, в яку буде втягнуто більшість людства, а з іншого міжнародну систему визначатиме ще одна холодна війна між новою світовою державою Китаєм і давньою світовою державою США. Економічно-технологічна база й насильницько-воєнна надбудова у цій проекції майбутнього просто не збігаються. Тим не менш, справедливо буде зняти питання, чому не випадає повторювати шлях Європи до 1914 року на глобальному рівні XXI століття. В принципі не випадає виключати будь-який розумно обґрунтований варіант майбутнього політичного розвитку. Втім, уже сама різниця у військових технологіях, а саме наявність ядерної зброї змушує глянути на переконливість варіантів цілком по-новому. До цього додаються відмінності у взаємозалежності, зокрема, засновані на економіці, на наявних ресурсах, наслідках для навколишнього середовища, а також на регіональній та глобальній безпеці. То як, власне, виглядатиме майбутня холодна війна в XXI столітті, й до чого б вона призвела? Ймовірними учасниками такого протистояння могли б бути з нинішнього погляду хіба що США і Китай, і це вкотре означало б антагонізм сухопутної держави і держави морської. У цьому плані все впиратиметься у європейську традицію. Але що б стало предметом конфлікту? Піднесення Китаю до ролі світової держави?

Китай з населенням, кількість якого перевищує мільярд, і успішним поступом індустріалізації та всеосяжною модернізацією дістане цей статус сам по собі. Проте новопосталий економічний диктат споживача, розмах експорту та великий внутрішній ринок мегаекономік, які перебувають на стадії піднесення, реалізовуватимуться у насильницько-воєнному плані і матимуть далекосяжні наслідки. Вже сьогодні США є основним експортним ринком Китаю, і навпаки, Китай уже є найважливішим кредитором Японії і США, і, ймовірно, обжене Японію в не надто віддаленому майбутньому. На додачу до майбутнього гегемоніального протистояння між розвитковою і старою світовою державами тайванське питання приховує передусім ескалаційний потенціал, який не можна недооцінювати — не тільки з політичного погляду, але й з погляду світової економіки. Для всіх зацікавлених сторін ідеться про жорсткі принципові питання, а саме територіальну цілісність усупереч демократії. Доки сторони конфлікту триматимуться раціонально, протистоянню можна буде якось дати раду і одної гарної днини навіть його вирішити. Ризик ескалації закладено у політиці, що радше покладається на той чи той престиж і не бере до уваги прагматичні причини.

А проте, хай навіть, коли мислити реалістично, ризик майбутнього гегемоніального протистояння і не випадає виключати, залежатиме все здебільшого від розвитку глобальної державної системи в майбутньому. Таким чином, одне з ключових питань для майбутнього глобальної безпеки полягає в тому, як зробити так, аби нові наддержави XXI століття якнайм'якше інтегрувалися зі своїми інтересами та амбіціями в світовий порядок держав, щоб це не викликало значних струсів або ударних хвиль. Якби цей розвиток відбувався в майбутній глобальній системі рівноваги з властивим їй механізмом конкуренції, то він міг би, звісно, скінчитися лихим пророцтвом. І саме тому по-справжньому чільною і політично визначальною проблемою є питання щодо форми й характеру державної системи XXI століття. Альтернатива при цьому звучить так: назад до старої Вестфальської системи або вперед, до глобальної системи співпраці? Саме ця альтернатива значною мірою ховається за запитанням щодо майбутнього Організації Об'єднаних Націй в XXI столітті, бо з моменту свого заснування вона втілює в собі претензію (і цим хіба дуже обмежує реальність) на глобальну систему колективної безпеки. Не забуваймо при цьому, що ідея світового устрою, який ґрунтується на системі колективної безпеки, була відповіддю Америки на самознищення європейського балансу сил в обох світових війнах XX століття. Було б безпрецедентною трагедією, якби світ у XXI столітті пережив ще раз цей страшний досвід, перш ніж спромігся зробити правильні висновки.

Організація Об'єднаних Націй є за своїм характером справжнім нонсенсом у холодному насильницько-воєнному державному світі левіафанів і над-левіафанів. Точніше кажучи, вони суть її протилежність[237], бо вимогою глобальної системи колективної безпеки намагаються приборкати невід'ємну анархію державної системи, і по змозі ефективно обмежити війну як засіб політики і звести до поодиноких випадків, які вимагають, крім того, міжнародно-правової легітимації в рамках ООН та її Ради Безпеки. Вони випливають з досвіду двох світових воєн та ідеалістично-нормативної зовнішньої політики Сполучених Штатів[238], орієнтованої на встановлення миру в усьому світі в часи їхніх великих президентів Вудро Вільсона і Франкліна Делано Рузвельта[239]. Тим не менше, за кілька років після заснування Організації Об'єднаних Націй дійшло до холодної війни між наддержавами, і це глобальне протистояння найпотужніших держав та їхніх коаліцій на кілька десятиліть заблокувало роботу Організації Об'єднаних Націй у тому, що стосувалося її основного завдання, — функції глобальної системи колективної безпеки. Завдяки закінченню протистояння двох коаліцій цей глобальний підхід у політиці безпеки переміг, а відтак Організація Об'єднаних Націй знову чимраз швидше набувала свого справжнього значення.

З одного боку Роберт Купер слушно вказав на те, що «закінчення Холодної війни відкинуло світ назад, у 1945-ий рік. У той час, як установи, що постали внаслідок — або на тлі — холодної війни, як-от НАТО і Європейський Союз, мають такий вигляд, наче їм потрібне радикальне оновлення, Організація Об'єднаних Націй була заснована ще до холодної війни, тому могла стати установою, що функціонувала б після неї. До певного моменту так воно і мало бути. Наразі Організація Об'єднаних Націй активніша, ніж за часів холодної війни. [...] А проте Організація Об'єднаних Націй активно долучається до миротворчої і гуманітарної діяльності на правах організації колективної безпеки»[240]. З іншого боку в своєму аналізі ООН Купер, однак, ступає в слід класичного поняття безпеки, в основі якого лежать баланс і значно більша гегемоніальна могутність.

Він доходить висновку, що така система колективної безпеки, що як ідея стоїть за Лігою Націй, а також за ООН, і в якій міжнародне співтовариство накидає міжнародне право державі, що порушує правила, ще ніколи не діяла — причому як у тридцяті роки, коли спалахнула Абіссінська криза[241], так і нині. Фактично колективну безпеку і в наші дні забезпечує поєднання двох давніших ідей, а саме: стійкість через баланс і стабільність через гегемонію[242].

Нині це означало ставити до системи Організації Об'єднаних Націй надмірні вимоги, якби від всесвітньої організації вимагалося гарантування класичної безпеки за допомогою примусових засобів, яких у неї нема і не буде в майбутньому. Ці примусові засоби і далі зосереджені в руках найпотужніших держав, а також їхніх коаліцій. Натомість цікаве питання, наскільки інтереси цих держав у XXI столітті дедалі більше потребуватимуть легітимності ООН, отже, наскільки розширена, трансформаційна й кооперативна концепція безпеки не обмежуватиме системою ООН національний інтерес великих держав. Світ між 1945-2005 рр. різко змінився, і взаємозалежність найсильніших і найслабших суттєво зросла. Безпеку вже не випадає адекватно визначати самим стратегічним потенціалом, і військовою могутністю; отут якраз і починаються завдання Організації Об'єднаних Націй та системи колективної безпеки в XXI столітті. З цього погляду ООН — вже не організація, що виникла ще до холодної війни, проте вона невідкладно потребує реформування, щоб віддати належне викликам XXI століття. Після доби деколонізації, після закінчення конфлікту «Схід-Захід» і зі вступом у часи глобалізації вона потребує фундаментального припасування всесвітньої організації до цієї нової ери, а її конкретні проблеми, надто класична концепція суверенітету по страшному досвіду Руанди й Косова дедалі частіше опиняється під тиском, у тому числі з боку індивідуальних прав, з огляду на насильство і жорстокість всередині держави, аж до загрози геноциду[243].

Переваги Організації Об'єднаних Націй полягають не в «жорсткій» силі, що її вона має, а в «м'якій» силі легітимації[244]. Якщо мислити насильницько-воєнними категоріями, ООН слабша за будь-яку середню державу, але у здатності до узаконення рішень у міжнародній політиці її не може заступити будь-яка інша держава (і тим вона сильніша), коаліція чи багатостороння організація. Різниця між законним і незаконним або ж не надто законним здійсненням влади полягає в тому, що на законне рішення люди пристають самохіть, коли ж ні, то їм доводиться примусом згоджуватися на певну поведінку зі значними застереженнями, а також за умови істотних утрат у людській, моральній, політичній та економічній сферах. Легітимність ґрунтується на згоді, а в основі згоди лежать представництво й участь. Здатність ООН до легітимності базується на управненні організації на видання документів міжнародного права з одного боку та її самообмеженні міжнародним правом і своїми власними правилами процедури з іншого. А ці правила процедури, своєю чергою, ґрунтуються на представництві і згоді держави в особі органів виконавчої влади та на прийнятті Статуту та правил процедури усіма державами-членами.

Організація Об'єднаних Націй є цілосвітньою транснаціональною організацією держав, яка базується на статуті, що намагається прив'язати суверенні держави до міжнародного права як вищої влади. Вони задумана як організація, покликана подолати війни в світі держав шляхом створення глобальної системи колективної безпеки, і цілить в результаті на заміщення Jus Bellum (крім права на самооборону згідно зі статтею 51 Статуту ООН) у Раді Безпеки ООН. У ній домінують п'ять держав із правом вето, ООН встановлює норми міжнародного права і як єдина влада має уповноваження силоміць втручатися у суверенітет держав, і, коли не брати до уваги права держав на самозахист, узаконює в ім'я більшості війни і військові інтервенції з метою примушення до миру і його підтримання. ООН також — організація, яка дбає про права людини по всьому світі, допомагає біженцям, намагається об'єднати багаті й бідні регіони світу, переймається соціальними та екологічними проблемами на глобальному рівні й у разі виникнення природних і техногенних катастроф організує та координує допомогу. Принаймні такою Організація Об'єднаних Націй має бути за своїми принципами і прагненнями.

Реальність всесвітньої організації за шістдесят років по її заснуванні, щоправда, можна описати і в інший спосіб. Це організація, здатна створити хіба вкрай недостатню колективну безпеку, організація, яку струшують голосні скандали і яка потерпає від бюрократичної неефективності та структурної заскнілості. Більшість інституцій світової організації працює хіба що зі збитками, Рада Безпеки представляє світ станом на 1945 рік, Економічна і Соціальна Рада животіють у тіні, Комісії з прав людини дедалі частіше диктують свою волю Сполучені Штати, яким ставлять на карб і тяжкі і найтяжчі порушення прав людини; військовослужбовцям-миротворцям ООН закидають у різних місіях по всьому світу всілякі злочинства. До цих докорів долучаються звинувачення в корупції, безгосподарності, некомпетентності й фінансових зловживаннях. Тим-то неоконсервативні кола ставлять під сумнів майбутнє Організації Об'єднаних Націй як такої, а разом і законність і функціональність її принципів, бо організація, більшість у якій мають диктатори, порушники прав людини і вороги демократії у Генеральній Асамблеї, а також Комісії з прав людини, вже не може виконувати належним чином свою основну функцію, — думати про більш мирний, справедливіший і кращий світ.

Ці діаметрально протилежні погляди Організації Об'єднаних Націй хибні не тільки в їхній однобічності, бо й те, й інше однаковою мірою стосується реальності цієї всесвітньої організації. Якраз Іракська криза[245] стала стимулом для ініціативи щодо реформування організації з боку Генерального секретаря Кофі Аннана, і на тлі цієї кризи випливла вищезазначена подвійна реальність Організації Об'єднаних Націй: з одного боку ООН довела своє життєво важливе значення, з іншого боку ця криза показала, яка слабка організація і як по-справжньому потрібні їй, а також усій системі ООН реформи[246]. Своєю чергою, нікого не дивує, що організація, що спирається на 191 державу-члена, поміж яких є п'ять із правом вето, часто здається неповороткою. Бюрократія і складний процес прийняття рішення в рамках такої глобальної організації зазвичай неминуче громіздкі, повільніші і менш ефективні, НІЖ у тому разі, коли йдеться про національні уряди і рішення. Вся організація залежить від необхідних і складних компромісів між іншими силами, що мають право вето, регіональними групами та державами-членами. Тим-то, щиро кажучи, організації ООН не закинеш те, що править за її перевагу, себто її глобальний розмах.

Протиріччя між незамінністю ООН з одного боку та її політичною й бюрократично-організаційною слабкістю з іншого за шістдесят років по її заснуванні щонайвиразніше виявило значну потребу реформування організації. Це повинна бути реформа, яка оновлює політику організації, її методи та інститути, і перш за все посилює її здатність до легітимації, коли ООН прагне дати раду зі своїм основним політичним завданням у світі глобалізації — зберегти мир у всьому світі. Під заголовком «Більш ефективна Організація Об'єднаних Націй у XXI столітті» впливова робоча група у своїй доповіді секретарю систематизувала основну частину потреб у реформуванні, а саме інституційні реформи: «У задумі її засновників Організація Об'єднаних Націй — це не утопічна ідея. Радше вони уявляли функціональну систему колективної безпеки. [...] Працюючи у групі високого рівня з відповіді на загрози, виклики та зміни ми увесь час тримали в полі зору інституційні вади, що їх приховують нинішні заходи у відповідь на загрози. Слід терміново розв'язати такі проблеми: Генеральна Асамблея втратила життєздатність; і часто їй не вдасться ефективно й цілеспрямовано порадити собі з найактуальнішими питаннями. Рада Безпеки має відігравати активну роль у майбутньому. Щоб так було, тим, хто у фінансовому, військовому і дипломатичному плані робить найбільший внесок в Організацію Об'єднаних Націй, слід активніше долучатися до прийняття рішень, а ті, хто бере участь у прийнятті рішень, мають робити більший внесок у Організацію Об'єднаних Націй. Раді Безпеки потрібні більша вірогідність, легітимність і репрезентативність, аби задовольнити всі вимоги, які ми до неї ставимо. Існує значна інституційна прогалина у вирішенні проблем, коли йдеться про надто обтяжені ними країни і ті країни, які пережили конфлікт. Ці країни часто-густо потерпають від браку уваги, політичного керівництва і ресурсів. Рада Безпеки не вичерпала повністю потенційних вигод од співпраці з регіональними та субрегіональними організаціями. Їй потрібні нові організаційні механізми, аби дати собі раду з економічними і соціальними загрозами міжнародній безпеці. Організація з прав людини потерпає від дефіциту легітимності, який в цілому робить непевною репутацію Організації Об'єднаних Націй. Секретаріат потребує вищого професіоналізму й кращої організації, з тим, аби він міг діяти значно збалансованіше»[247]. Крім того, в доповіді містяться пропозиції щодо «нового консенсусу з питань безпеки», щодо «колективної безпеки і проблеми запобігання» і, нарешті, щодо «колективної безпеки і застосування сили».

Державна система XXI століття і надалі у глобальному плані опиратиметься на два стовпи: світову державу США і світову організацію ООН. Відносини між двома дійовими особами аж ніяк не позбавлені проблем, адже ООН дуже часто гальмує або навіть перебиває Сполучені Штати у їхній ролі світової держави і вирішального чинника світового ладу. При цьому якраз США як світова держава залежать від легітимності сил ООН більше, ніж будь-яка інша держава, бо Сполучені Штати через свою здатність до всесвітньої проекції сили занадто часто зобов'язані діяти. Роблять вони це, виходячи як з їхніх національних інтересів, так і з інтересів глобальної безпеки[248]. Тим не менше, з цієї подвійної ролі США, що з одного боку виступають національною державою, а з іншого правлять за гаранта глобального ладу, в національних та глобальних (або регіональних) інтересах виростає проблема легітимності, яку, щоб розв'язати найлегше, Сполучені Штати мали б тягнути один гуж із реформованою Організацією Об'єднаних Націй. У цьому сенсі Сполучені Штати, певно, більше за інших мали б перейматися реформуванням цієї всесвітньої організації. Системі ООН потрібна світова держава США, і навпаки, тим-то тривале протистояння шкодить інтересам як однієї, так і іншої сторони. Історично склалося так, що Організація Об'єднаних Націй та ідея колективної безпеки, яка прийшла на зміну старому європейському балансу сил, — це діти Америки, її політичної традиції, її утопії свободи, ліберального оптимізму і віри в закон[249]. Невипадково Статут Організації Об'єднаних Націй починається фразою, що дуже нагадує перше речення Конституції США: «We the peoples of the United Nations...» («Ми, народи Об'єднаних Націй...»)[250]. Тим важливіше в інтересах Організації Об'єднаних Націй, Сполучених Штатів, Європи і всього міжнародного співтовариства було б скористатися реформою ООН, аби подолати конфронтацію між світовою державою та світовою організацією.

Залишаються ще два важливих питання, від яких не повинна ухилятися суперечка щодо реформування ООН. Першим з них є питання про те, як бути всесвітній організації з тим, що чимало держав-членів у своїй внутрішній будові і в своїй політиці стоять у більш-менш сильному противенстві до Статуту, різних конвенцій, норм міжнародного права та прав людини. І друге: що буде, коли система ООН знову виявиться недієздатною, опинившись перед небезпечним викликом або загрозою геноциду, залежна від національних інтересів провідних країн, які стають їй на перешкоді? Чи не приховується тут джерело легітимності, а отже ослаблення Організації Об'єднаних Націй? На останнє питання слід дати виразну ствердну відповідь. Коли Рада Безпеки під час косовської кризи була заблокована і тому не могла діяти, НАТО все одно наважилося на військове втручання, бо, по-перше всі, справді всі дипломатичні заходи вичерпані і велику гуманітарну катастрофу можна було відвернути тільки військовим шляхом, а по-друге, майже все європейське співтовариство націй, НАТО і ЄС в умовах блокади, в якій опинилася Рада Безпеки, а також з огляду на регіональний консенсус, висловилися за військове втручання в європейську країну. Найбільший регіональний консенсус міг цілком стати заміною заблокованої Ради Безпеки, хай це неминуче і ставило під сумнів принцип. Аналогічна ситуація складалась і з першим питанням. Той-таки запропонований Кофі Аннаном «історичний пакт» між багатими і бідними країнами став би чудовим інструментом для вдосконалення так званого «управління» у багатьох країнах Півдня, якби багаті країни Півночі сприйняли по-справжньому серйозно частину своїх зобов'язань. Пропозиція Аннана могла б істотно збільшити частку демократій та правових держав в Організації Об'єднаних Націй. Насправді Кофі Аннан запропонував не що інше, як реалізацію плану Маршалла на глобальному рівні в умовах XXI століття. Утім, це дало б і мірку, що її можна було прикладати до дій сучасних державців, і залишається відкритим питання, слід триматися цієї моделі «Великої Генерації», чи ні.

Хоча питання інституційної реформи Організації Об'єднаних Націй і передусім розширення Ради Безпеки за рахунок нових постійних і непостійних членів стоїть на передньому плані, та підхід до реформи спирається, по суті, на політичне прецедентне рішення, що матиме першорядне значення для колективної безпеки та політичне потрактування глобалізації в XXI столітті, а саме на глобальний баланс інтересів багатих і бідних: «Варто відновити в пам'яті умови цього історичного договору. На кожній розвитковій країні лежить головна відповідальність за її власний розвиток — у плані підвищення ефективності управління, боротьби з корупцією, а також здійснення необхідної політики та інвестицій, які б забезпечували відповідний розвиток приватного сектора, економічного зростання, оптимально використовували б до решти наявні внутрішні ресурси, а також фінансували національні стратегії розвитку. Розвинені країни зі свого боку стверджують, що розвиткові країни, пристаючи на прозорі, достовірні й відповідно зважені стратегії розвитку, дістануть усю необхідну допомогу в формі збільшення допомоги на цілі розвитку, більш орієнтованої на розвиток системи торгівлі, а також ширшого і глибшого зменшення тягаря заборгованості. Все це обіцяно, проте виконувати свою обіцянку ніхто не квапиться»[251].

Політичні та правові роз'яснення щодо правомірності застосування насильства і військового втручання, обов'язкове визначення та стратегія боротьби з тероризмом і дієвого запобігання розповсюдженню зброї масового знищення має, певна річ, велике значення. А проте в цьому «історичному договорі» між багатими і бідними країнами йдеться про одне з найважливіших, ба більше — основних питань майбутнього. Безпека через співпрацю, безпека через участь і безпека через перетворення, через усеосяжну модернізацію та демократизацію — так звучить формула безпеки, що лежить в основі реформаторських устремлінь Організації Об'єднаних Націй. Питання вже не в тому, чи дійде до цієї реформи, — як-не-як відновлена й зміцнена Організація Об'єднаних Націй є необхідною умовою для миру в усьому світі, — проте виключно в тому, коли ж вона настане. І це питання аж ніяк не назвеш несуттєвим, адже у такий спосіб вирішуватиметься, чи світове співтовариство і його основні дійові особи та регіональні групи наразі, з раціонального розуміння її необхідності, просуватимуть уперед цю реформу, або ж ця реформа почнеться тільки після чергового негативного досвіду, криз і конфліктів[252].

Проблеми, пов'язані з новою міжнародною системою у глобалізованому світі, принаймні в першій половині XXI століття, можна назвати вже сьогодні. Перша — це боротьба з новим тоталітаризмом в особі джихад-тероризму, друга — це залагодження вельми небезпечних регіональних конфліктів. По-третє, слід згадати про відбудову зруйнованих держав і цілих зруйнованих регіонів, які в іншому випадку можуть перетворитися на вогнища нового тероризму. Четверта — запобігання розповсюдженню зброї масового знищення в країнах третього світу, а надто потраплянню її в руки терористичних груп, і подальші ефективні заходи у сфері роззброєння з огляду на наявний потенціал зброї і дієвий міжнародний режим контролю. П'ята проблема — це мирна інтеграція великих висхідних держав у міжнародну систему за допомогою регіональної та глобальної систем колективної безпеки. На шостому місці — політичне й соціальне оформлення глобалізації за принципами свободи, демократії, прав людини, соціальної справедливості, економічного й технічного прогресу, участі та партнерства. Баланс між багатими і бідними, розвитком і слаборозвиненістю. І сьома, мабуть, найбільша проблема в добу глобалізації: передача західної економічної, споживацької і соціальної моделі від програми меншості суспільства до програми його більшості — хай це веде до екологічного переобтяження наявних ресурсів Землі, отже до серйозних потрясінь у світовій економіці й урешті-решт до дестабілізації державної системи.

У глобально інтегрованій світовій економіці XXI століття участь братимуть не якихось двадцять, як і раніше, відсотків людства; в майбутньому таких буде відсотків із шістдесят, а, може, й більше, що пояснюватиметься вступом у світовий ринок сили-силенної населення Східної та Південної Азії, значної частини Латинської Америки, і, треба сподіватись, арабо-ісламського світу та Африки. Це поставить як розподіл ресурсів і енергії, так і загрозу глобальній екології й багато іншого в центр не лише світової економіки, а й світової політики.

Вирішити зазначені тут сім глобальних проблем в позитивному плані вдасться тоді, коли діятимуть три персонажі: Сполучені Штати, Захід і ООН. Утім, цей широкий спектр нових проблем, загроз і ризиків дозволяє зрозуміти, що класичного визначення безпеки між суверенними державами — стратегічний потенціал плюс військова могутність — уже буде замало, щоб гарантувати безпеку в XXI столітті. До них долучається проблема стрімкого зростання кількості населення світу і, як наслідок, тиск у бік чимраз ширшої і глибшої взаємозалежності в світовій економіці завтрашнього дня (як на людський вимір часу), статична, обмежена екосистеми Землі. Одначе ці три чинники в разі конфронтаційної спроби вирішення в гегемоністських інтересах витворять хіба що невдах, а звідси врешті неминуче постане — питання лише в тому, що буде раніше? — тиск у бік взаємовигідного балансу інтересів і глобальної безпеки через співпрацю. Таким чином, у майбутньому концепцію безпеки доведеться розширити, і зроблено це буде за рахунок включення елементів ліберально-демократичних цінностей, розвитку, трансформації, співпраці, партнерства та участі. Колишня Вестфальська система насправді вже не може дієво прислужитися вирішенню найважливіших завдань у XXI столітті, бо людство і його державна система виразно вступили в добу глобального управління.

Не тільки цунамі в Індійському океані, проте й терористичні загрози, небезпеки, що виходять з теренів зруйнованих держав і регіонів, глобальна загроза, що її уособлює зброя масового знищення, нові хвороби й епідемії, глобальний клімат і т. ін.,— хай там як, а всі ці загрози і ризики на світанні XXI століття доводять, що не існує економічної глобалізації без глобалізації небезпек, загроз і ризиків. Традиційний суверенітет держав, аж до окремих мегадержав і наддержави США, вже у наші дні чимраз частіше виявляється ілюзією. Уже наявні глобальні залежності дедалі більше розчиняють це поняття в політико-економічній практиці. Безпека, всеосяжна безпека в XXI столітті існуватиме тільки на добросусідських засадах, за умови співпраці, а вже не в антагонізмі, не через протистояння в державній системі. Вже нині можна передбачити, що це буде якістю нової системи держави в XXI столітті. Знов-таки ключовим питанням залишається: «Коли?»

Тим-то випадає ще раз підняти питання щодо того, чи вчить чогось історія. Можна бодай спробувати зробити висновки з загальних рис минулого століття на майбутнє. Система рівноваги і перша глобалізація аж до 1914 року були до цурки поруйновані в епоху світових воєн і супутньої економічної автаркії. Відколи Вудро Вільсон висунув велику ідею про глобальний світопорядок[253], державна система хитається між рівновагою та безпекою, заснованою на співпраці. І тільки після падіння Берлінського муру та розпаду Совєтського Союзу всюди по Європі по-справжньому розквітнули ліберальна демократія, а також вільне суспільство й економіка. Якщо накинути загальні риси XX століття на сьогодення, то цілком може виявитися, що і в XXI столітті дійде до схожих жертовних і кривавих манівців історії, перш ніж світ у своїх країнах досягне свободи, демократії, верховенства закону, соціальної справедливості та відкритих суспільств, а в глобальній системі держав — заснованої на співпраці внутрішньо світової політики.

Якщо глянути на XX століття з точки зору тієї науки, яку дала його історія, то на нас чекають погана й хороша новина: погана новина в тому, що це століття стрічало дорогою самі лише страшні катастрофи, війни, геноцид і вигнання. А гарна новина полягає у тому, що наприкінці врешті-решт стала реальністю заснована на свободі і справедливості ліберальна демократія — вирішальна сила в історії. Тим не менш, існують побоювання, що ця суперечність у нинішньому столітті постане з новою силою. І здається, що сьогодні в світі після подій 11 вересня і в добу глобалізації ці загрози — війна, тоталітаризм і світова економічна криза — вже не сприймаються достеменно як реальна загроза, що крилася більшу частину часу у надрах XX століття. У той час, після 1918 року і після 1945 року, ця необхідність світового миропорядку була майже нездоланною, так що сміливе й далекоглядне покоління американських політиків заходилося здійснювати своє нове бачення глобальної системи колективної безпеки на практиці. Хай там як, а одночасна недооцінка загроз та організаційне завдання могли б у наш час виявитися безпрецедентною помилкою. Історичний досвід-бо жодним чином не говорить про те, чи піде XXI століття стопами попередньої «епохи крайнощів»[254]. Утім, умови для позитивного розвитку значно сприятливіші, ніж на світанні XX століття, якщо оновленому Заходові вистачить прозірливості й державної мудрості, щоб цього разу успішніше використати кращі умови у процесі політичного формування глобалізації.

«І тому сьогодні, на цьому році війни 1945 року, ми дістали науку — страшною ціною, — і нею скористаємося. Ми дізналися, що не можемо жити самі, у мирі; що наші власні гаразди значною мірою залежать од гараздів інших країн. [...] Ми навчилися бути громадянами світу, членами людської спільноти. Ми вивчили просту істину — як казав одного разу Емерсон, „Єдиний спосіб мати друга — це самому бути другом“»[255].