Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу

VI. «Велика перебудова»[218] та Близький і Середній Схід

Події 11 вересня 2001 року дали беззастережно зрозуміти, з якого регіону наразі виходить найбільша загроза для безпеки Сполучених Штатів, Європи, а отже для всього Заходу. Це активна зона ісламського кризового поясу, який тягнеться від Атлантики до Тихого океану, — регіон Близького і Центрального Сходу. «Важливі інтереси Європи й Америки на Близькому Сході на світанні XXI століття лежать один до одного ближче, ніж коли-небудь раніше, — справедливо зазначив Тімоті Ґартон Еш. — З погляду політики атаки 11 вересня наново виявили глибокий спільний інтерес. Хай Близький Схід і лежить від Європи близько, а Америка — далеко, і в класичній геостратегії така просторова відстань означає відлеглість політичну, проте Усама бен Ладен і його соратники довели, що Атлантика може бути вужчою за Середземне море, бо в добу „глобалізації“ тероризм теж діє з всесвітнім розмахом»[220].

На Близькому Сході розташовані найбільші світові запаси нафти і газу, водночас цей регіон вирізняється дедалі гострішою політичною нестабільністю і чимраз вищими перешкодами на шляху соціально-економічного розвитку. Ці чинники в поєднанні з дуже молодим населенням, чисельність якого стрімко росте, давніми та небезпечними регіональними конфліктами, релігійно зарядженими тоталітарними ідеологіями, тероризмом, авторитарними режимами і ядерними амбіціями регіональних держав витворюють вибухонебезпечну політичну суміш, яка може бути спрямована мирно у фундаментальну трансформацію і модернізацію регіону, але може привести і до до вибуху революційного насильства. Цей негативний варіант викликав би катастрофічні наслідки для вищеозначеного регіону і для Заходу. Третій варіант, а саме стабілізація статус-кво, не змогла б стати на заваді стрімкому зростанню тиску змін. Щонайпізніше 11 вересня Захід упевнився в тому, що подальше дотримування статус-кво в регіоні водночас означало б визнання дуже великих і малопередбачуваних ризиків.

З Близького і Середнього Сходу на Захід насувається дедалі більша тоталітарно-революційна загроза, яка беззастережно використовує терористичні методи і не гребує використанням примітивних видів зброї масового знищення, бо вони потрапляють до рук терористичних організацій. Логіка стримування проти цих груп не працює, — такому розвитку подій можна завадити хіба шляхом успішної боротьби з ними. Звісно, ми стикаємося з однією з найсучасніших принципових проблем стратегічного плану, що її Європа і Америка навіть не обговорюють: чи передбачає «успішна боротьба» використання військових засобів аж до превентивної війни як інструменту регіонального реформування?[221] Чи під нею треба розуміти радше широкий проект перетворення, в якому військова боротьба обмежується тероризмом, а в іншому разі розв'язувати війну без документального дозволу Ради Безпеки ООН можна тільки з метою безпосередньої самооборони згідно зі статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй?[222]А що робити перед лицем цих нових небезпек або з огляду на загрозу геноциду, якщо Рада Безпеки не в змозі діяти через те, що одному або кільком її членам заманулося накласти вето на відповідні рішення? Ці та інші питання варті окремого розгляду і слід прагнути можливого консенсусу або, принаймні, наближення позицій усередині Заходу (або навіть у рамках усього міжнародного співтовариства), якщо йдеться про розвиток принципів нового світового порядку.

Паралельно з цим у регіоні Близького і Середнього Сходу і далі вирішуватимуться багаторічні конфлікти навколо творення національних держав і пов'язані з цим питання кордону, що беруть початок з розпаду великих імперій ХIХ-ХХ століть. Насамперед тут слід згадати ізраїльсько-палестинське протистояння в серці цього неспокійного регіону, проте не варто нехтувати й Кавказ уздовж його північного краю, Кашмір геть на крайньому сході регіону та конфлікт довкола Західної Сахари в західній частині кризового поясу. Кавказький регіон трусить чимраз більше через віддалені наслідки російського завоювання і розпаду великої російської імперії під назвою Совєтський Союз; конфлікт у Західній Сахарі спалахнув у результаті пізньої іспанської колонізації й досі тяжіє на сьогоднішніх відносинах між сусідами по півночі Африки — Алжиром та Марокко. Конфлікт між сусідами Індією і Пакистаном через Кашмір — це результат утечі Британської імперії з Індії, з тієї таки причини розгорівся й ізраїльсько-палестинський конфлікт, коли дійшло до відступу англійців з цього регіону «на схід від Суеца». Всі ці конфлікти, якими б різними вони не були щодо конкретних історичних причин та потенціалів їхньої небезпеки, мають одну спільну рису: вони виникли в добу деколонізації й утворення держав і досі залишаються невирішеними. Вирізняється хіба що трагедія в Афганістані, бо вона сягає корінням виключно спадщини холодної війни, хай і на пізніших фазах громадянської війни була непрямо пов'язана з конфліктом у Кашмірі.

Саме трагічна історія Афганістану доводить, що без довгострокового і з одного боку військового, а з іншого цивільного втручання міжнародного співтовариства і Заходу в країні по-справжньому не встановити мир і не досягти реформ. Тільки довгострокова присутність міжнародного співтовариства гарантує успішне «будівництво нації» і може нейтралізувати ці регіональні та національні служби, ладні швидко зіпхнути країну у безодню громадянської війни і накликати лихо завдовжки в кілька десятиліть. Прогрес, що його вдалося досягнути у процесі розбудови демократії та матеріального відновлення за кілька років завдяки присутності міжнародних сил і підтримки зовні, вражає з огляду на ситуацію в країні: після успішного конституційного процесу і перших вільних виборів президента завдяки майбутнім парламентським виборам дійде до завершення розпочатого в Петербергу недалеко від Бонна процесу демократичного оновлення. Наразі демократично легітимний центральний уряд контролює більшу частину країни, успішно посувається реконструкція, та й ситуація з безпекою, попри безперестанні терористичні загрози, в цілому покращилася. Найбільшою проблемою для демократичного Афганістану залишається масове виробництво наркотиків і, як наслідок цього, вельми серйозна загроза стабільності країни та її інститутам. Окрім того, країна править за успішний приклад участі НАТО та співпраці в рамках Заходу. На прикладі Афганістану можна зрозуміти ще одне: навіть якщо слушно було б припускати, що традиційні геополітичні інтереси існуватимуть і надалі, фактична стратегічна спонука сьогодні — на відміну від тільки-но минулого XX століття — полягає в запобіганні руйнуванню держави і, отже, відверненні появи можливої схованки для терористів, у врівноважуванні і стримуванні небезпечних регіональних усобиць і захисті від гуманітарної катастрофи.

Але повернемося до осердя кризового поясу на Близькому Сході. Достоту в близькосхідному конфлікті між ізраїльтянами і палестинцями можна дуже добре прозирнути наступність в постійно мінливому середовищі світової політики. Цей конфлікт спалахнув миттю, щойно 29 листопада 1947 року ООН ухвалила рішення щодо відділення колишньої підмандатної території Палестини, в світлі якого 14 травня 1948 року була заснована держава Ізраїль. Цього дня сплив термін дії британського мандата на Палестину. 15 травня 1948 року арабські війська напали на Ізраїль, аби стерти з лиця землі новоутворену єврейську національну державу. Справа арабів не закінчилася успішно і призвела до масової втечі мирних арабських жителів з теренів Палестини. Оголосивши Ізраїлю війну, сусіди з перших годин поставили питання щодо права цієї держави на існування. Тоді конфлікт ще був складовою пізньої стадії європейського колоніалізму. Конфлікт тривав, і з п'ятдесятих років став частиною протистояння Сходу і Заходу, здавалось, у найближчі роки так званих «мирних дивідендів» по закінченні холодної війни на довгий історичний період перетворився мало не на заклик до миру, аж, урешті, і в наш час, коли він править за елемент «війни з терором».

В ізраїльсько-палестинському конфлікті обидві сторони від самого початку до сьогоднішнього дня воювали за один край; протистояли один одному два національні рухи. Цей національний конфлікт заряджено як арабо-ізраїльським виміром, який розширює протистояння в політичному плані, так і релігійним, що ув'язується з вельми символічними, релігійними місцями, зокрема, Храмовою горою в Єрусалимі, та іншими святинями на Західному березі. Цей чинник насамперед ускладнює конфлікт, бо у символічно заряджених релігійних місцях прагматичні компроміси можливі лише частково. Близькосхідний конфлікт точиться синхронно на трьох рівнях: національному, регіональному і релігійному, і це вкрай ускладнює його розв'язання. Звісно, опису причини цього конфлікту як протистояння між двома країнами навколо одного краю недостатньо, коли не згадувати, що при цьому ізраїльській стороні від самого початку доводилося боротися за своє існування, зокрема за існування не тільки своєї держави, але й за існування народу та індивідуальне існування своїх громадян. Саме це і є причиною того, що коли йдеться про слизьке з самого початку становище Ізраїлю, то у нього насправді ніколи не було і досі нема другого варіанту, крім «політики сили». Ця визначальна риса конфлікту на Близькому Сході — з першого моменту наявна військова загроза існуванню держави Ізраїль, і, як наслідок для Ізраїлю, безальтернативна неминучість «політики сили» — занадто часто недооцінювалась і недооцінюється сусідами держави і міжнародною спільнотою.

Державі Ізраїль урешті судилося стати національним домом для всіх євреїв, в якому розсіяний єврейський нарід мав знайти заспокоєння по століттях утисків, безправ'я, образ і кривавих переслідувань. Це була основна ідея сіонізму, як її уявляв собі Теодор Герцль з огляду на дедалі агресивніший антисемітизм у Європі наприкінці XIX століття. Це страшна історична трагедія: створенню Ізраїлю передувало знищення за кілька років до того у нацистському пеклі шести мільйонів європейських євреїв[223]. Утім, якраз тому проблема існування для Ізраїлю та єврейських громад за межами Ізраїлю мала аж ніяк не військово-політичне і навіть академічне звучання, — йшлося при цьому просто про заклик «Більше ніколи!», що ґрунтувався на досвіді Голокосту і вбивчого антисемітизму німецького нацизму, який прагнув вигубити дощенту єврейський народ. І держави Ізраїль не існувало б, якби цей народ від самого початку не боронив і не убезпечував своє існування від ворожого оточення за допомогою «політики сили», за допомогою своєї не лише військової, а й економічної, технологічної, наукової та політичної переваги. Слабкість і безпорадність були для Ізраїлю після Голокосту речами вже неприйнятними, на рівновагу він приставав із неабиякими застереженнями, та й вона являла загрозу його існуванню. Хіба що перевага перед ворогами-сусідами могла убезпечити існування держави і нації, а також окремих її громадян. Цей принцип ізраїльської політики не змінився й досі.

З іншого боку, від початку відмова Ізраїлю у праві на існування з боку арабо-палестинців мала фатальні наслідки. Напад арабських армій стався наступного дня після проголошення Держави Ізраїль і обернувся суттєвими територіальними втратами. Якби в той час арабські держави пристали на план розділу, запропонований Організацією Об'єднаних Націй 1948 року, то територія Палестини нині була б набагато більшою, ніж простір у межах кордонів 1967 року, який виділили палестинці і міжнародне співтовариство на створення палестинської держави. Палестино-арабська сторона своїми спробами перемогти Ізраїль у війні і звести нанівець факт його заснування не тільки щоразу наражалася на невдачі, а й спричинилася до багаторічної трагедії палестинців. Мрія про войовниче завоювання обернулася таборами біженців, десятиліттями окупації і дедалі більшими територіальними втратами. Бо законне право палестинців на власну державу не випадало і не випадає обстоювати шляхом війни проти Ізраїлю, оскільки ця стратегія просто означає загрозу існуванню Ізраїлю. Досягти цієї законної національної мети палестинців можна лише у балансі з Ізраїлем і у мирний спосіб, тобто шляхом компромісу щодо історичних територій.

А проте історія конфлікту на Близькому Сході складалася по-іншому. Обидві арабо-із-раїльські війни 1948 і 1967 рр. призвели до значної втрати територій Палестини та арабських держав-сусідів Ізраїлю, і досі їх пощастило лише частково надолужити дипломатичним шляхом завдяки ізраїльсько-єгипетському мирному договору. Ізраїльсько-йорданський мирний договір уже не охоплював Західний берег і Східний Єрусалим, адже раніше Йорданія відмовилася від цих двох областей на користь палестинців. Під час холодної війни конфлікт на Близькому Сході правив за частину глобальної конфронтації Сходу і Заходу, а з кінцем її дійшло до стратегічного перерозподілу ваги на користь Ізраїлю. Єгипет був виключений з народного фронту визволення Палестини ще раніше, а з розпадом Совєтського Союзу й інші великі арабські держави, що ворогували з Ізраїлем, втратили вирішальну політичну та військову підтримку. Крім того, Організація визволення Палестини (ОВП) через свою підтримку іракського диктатора Саддама Хусейна після його вторгнення в Кувейт опинилася практично в ізоляції і в арабському світі. Ізраїль під час першої інтифади збагнув, що законні інтереси палестинців до своєї держави не випадає постійно ігнорувати, не завдаючи при цьому серйозної шкоди як країні зокрема, так і демократії взагалі. Всі ці події нарешті проклали шлях мирному процесові в Осло.

Мирний процес був заснований на двох передумовах: по-перше, перспективі порозуміння двох держав з метою припинення конфлікту, а по-друге, створенні нового Близького Сходу, в якому Ізраїль співпрацював би на засадах міцного миру в регіоні. За передумову, однак, правило визнання права Ізраїлю на існування, припинення всіх військових дій на постійній основі, відмова від окупації, ліквідація поселень і створення палестинської держави. Цей процес мав би відбуватися поступово. Він скінчився нічим, по суті, з трьох причин: так і не прийнятого рішення палестинської сторони щодо заснування і розбудови держави з одного боку і приєднання до збройної боротьби із застосуванням терору проти Ізраїлю з іншого, з непевності, ще ж надто — розбіжності з приводу остаточного статусу (тобто щодо території майбутньої палестинської держави), отже, тривалої поселенської діяльності Ізраїлю на окупованих територіях, і, нарешті, браку планування щодо палестинського державотворення і «будівництва нації» в цьому мирному процесі з боку дійових осіб, з обох боків, а також з боку міжнародного співтовариства.

В результаті цей розпочатий в Осло мирний процес звівся до постійного терору проти Ізраїлю, а тоді дійшло до повного розірвання перемовин. Наслідками цього краху стали подальші територіальні втрати для палестинців через продовження поселенської діяльності, посилення окупації і загостреної у руслі так званої «другої інтифади» терористичної війни проти Ізраїлю, що призвело до важких втрат серед цивільного населення з обох сторін. На цьому етапі стався терористичний напад на Сполучені Штати 11 вересня 2001 року, і конфлікт знову перейшов у інше стратегічне середовище — у «війну з терором», яку провадила Америка. Тим-то стратегічний позиційний виграш Ізраїлю у світлі конфлікту Схід-Захід вкотре збільшився, бо було цілком ясно, що США і далі провадитимуть проти всіх форм тероризму політику цілковитої нетерпимості. Проте найбільше ця нова політика наддержави, наляканої жахіттям Нью-Йорка і Вашингтона, стосується мусульманського арабського світу, а також терористичної війни, спрямованої проти Ізраїлю.

Вже великою політичною помилкою було припущення, що завдяки подвійній стратегії перемовин і насильства можна наблизитися до мети окремої палестинської держави. Для Ізраїлю-бо перспектива появи по сусідству палестинської держави, з теренів якої виходив би жах для ізраїльтян, є справжнісіньким кошмаром, отже, це є річ цілком неприйнятна. Кампанія терору зробила Ізраїль не те що безкомпроміснішим, а просто непоступливим, адже на її тлі знову постало питання про існування, отже пролунав заклик «Більше ніколи!». Відтак ізраїльська сторона доскочила межі компромісу, і дійшло до цілковитої втрати довіри до палестинців. Відтепер знову важили тільки перевага і витривалість. Ще серйознішою помилкою стало ігнорування після подій 11 вересня фундаментальних змін парадигми в політиці США. Внаслідок цього палестинці загналися у ще більшу ізоляцію і підупали на силі.

Ізраїль, з іншого боку, після червневої війни 1967 року з окупацією Західного берега, Східного Єрусалиму і сектора Гази теж потрапив у стратегічну та демографічну скруту, бо частка арабського населення під управлінням Ізраїлю значно виросла. З огляду на суттєво вищі темпи зростання арабського населення в Ізраїлі і на окупованих територіях і обмежені можливості подальшої імміграції ззовні, можна приблизно підрахувати, коли частка арабського населення між річкою Йордан і Середземним морем перетвориться на більшість. Тривала окупація — таку гадку висловлюють не тільки представники лівих партій і в таборі «голубів», але й дедалі частіше в партії Лікуд — витворила б, урешті-решт, із єврейської держави Ізраїль двонаціональну державу [binationalen Staat], в якій більшість постійно утискувала б меншість. Утім, у недалекому майбутньому це поставило б під загрозу не лише єврейський характер Ізраїлю, а й ізраїльську демократію.

Як вирішити цю дилему Ізраїлю? Альтернативою в принципі може бути тільки створення палестинської держави, себто рішення на дві держави [die Zwei-Staaten-Lösung]. Щоправда, з цієї держави з одного боку не може виходити загроза для Ізраїлю, а з іншого не може вона являти собою і територіально роздрібнене, слабке, а отже нежиттєздатне утворення, на яке палестинці ніколи не можуть пристати і не пристануть. Це питання не вирішене й досі, але щоб досягти міцного миру, на нього слід знайти відповідь. Загалом уже план розділу Організації Об'єднаних Націй від 29 листопада 1947 року в абстрактній формі містить вирішення конфлікту, бо тільки на підставі поділу території двох держав, отже, взаємоприйнятного рішення для двох держав законні інтереси обох народів можна звести до спільного мирного знаменника. Відтоді цьому регіоні багато чого сталось і дійшло до великих змін, істотно змінилась і політична обстановка у світі. Зазначення кордону, як воно спершу існувало на плані розділу 1947 року, вже стало історією. Формула поділу майбутнього матиме геть інакший вигляд і неминуче вимагатиме узгодження з обох сторін, проте такий підхід, в принципі, лишатиметься єдино правильним: гарантування Ізраїлю права на існування і убезпечення його єврейського характеру з одного боку і право палестинців на власну життєздатну демократичну державу з іншого можна узгодити у мирний спосіб тільки в взаємовигідному для двох держав рішенні.

Міжнародне співтовариство після провалу мирного процесу в Кемп-Девіді намагалося розпочати процес знову, або принаймні вхопити линву, прип'явши яку до основних обов'язків сторін у конфлікті, можна було змусити їх повернутися до мирного процесу і шукати прийнятне для двох держав рішення. При цьому чимало важить єднання чільних міжнародних гравців у так званий «квартет», який складається зі США, ЄС, генерального секретаря ООН і Росії. Сполучені Штати з огляду на їхній тісний зв'язок з Ізраїлем та виразну силову перевагу правлять за головного гравця серед чотирьох, який сидить за кермом, одначе створення квартету дало інституційний поштовх уніфікації позицій основних міжнародних учасників конфлікту на Близькому Сході. Таким чином була дієво обмежена гра ворожих партій різними картами. Завдяки так званій «дорожній мапі» четвірки, мирному поетапному планові аж до створення незалежної, життєздатної і демократичної палестинської держави й реформи Палестинської адміністрації квартет взявся до двох важливих ініціатив, які попри ескалацію терористичної війни подали надію на відновлення політичного процесу між Ізраїлем і палестинцями.

Врешті Ізраїль відреагував на постійну терористичну війну, демографічну проблему і блокаду вступу в «дорожну мапу» односторонньою ініціативою відділення й виходу. В основі цього підходу лежало припущення, що Ізраїль уже не мав би партнера з палестинського боку. Будівництво розмежувальної стіни на Західному березі дозволить ефективно стримувати палестинський терор проти Ізраїлю. При цьому проблема полягає не в самій стіні, а в її розташуванні, бо проходить вона не теренами Ізраїлю, а вганяється вглиб палестинської території і в такий спосіб загрожує витворити нові територіальні реалії, які перешкоджатимуть мирному врегулюванню. Водночас Ізраїль збирається на другій стадії цілковито під свою відповідальність забрати всі поселення з сектору Газа і деяких районів північної частини Західного берега, щоб в односторонньому порядку, наскільки це видається можливим без перемовин із палестинцями, виконати свої зобов'язання, що випливають з «дорожньої мапи». Звісно, при цьому не можна виключати побоювань, що план на третьому етапі містив би в собі односторонню анексію територій великими поселеннями на Західному березі і в Східному Єрусалимі, і тому насправді звівся б до ідеї «Gaza first and Gaza only» («Гази першої і Гази єдиної»).

Цей план і з точки зору інтересів Ізраїлю, зрештою, має істотний недолік. Щоправда, демографічна проблема значно пом'якшується у світлі повного виходу зі смуги Газа, проте потойбіч стіни на Західному березі і в секторі Газа може виникнути територіальна реальність, яка фактично зводитиметься до чогось на кшталт палестинської «держави», яка, втім, вирізнятиметься не чим іншим, як упорядкованим і мирним характером. Ця палестинська територія навряд чи буде життєздатною сама по собі, найпевніш, як усередині, так і зовні вона віддаватиме перевагу насильству, і національне питання палестинців аж ніяк не вирішити за допомогою міцного миру з Ізраїлем. Конфлікт, отже, існуватиме й надалі, і наскільки по-справжньому успішним буде принаймні стримування з погляду політики безпеки у недалекому майбутньому завдяки цьому односторонньому планові — з огляду на численні заперечення і відкриті питання сказати важко. Наслідком-бо такого розвитку подій цілком може стати те, що на місці Ізраїлю виникне не життєздатна, демократична та мирна палестинська держава, a de facto «держава-банкрут» Палестина, що в довгостроковій перспективі наразить на величезний ризик безпеку Ізраїлю і всього регіону.

По смерті Ясіра Арафата й у світлі обрання Махмуда Аббаса президентом Палестини в ході вільних і таємних виборів ситуація в корені змінилась, адже Ізраїль наразі має знову партнера з палестинського боку. Є надія на закінчення війни і на процес перемовин, який на першому етапі може зробити повний вихід Ізраїлю з сектора Газа двосторонньою справою і в такий спосіб увійти у план «дорожньої мапи» та його реалізацію. Відтак на задній план відступили б ризик односторонньої анексії й обмеження процесу виходу в секторі Гази, а можливість прориву у мирних перемовинах, у тому числі у важких перемовинах щодо остаточного статусу, безумовно, можна було б розглядати у реалістичному руслі. Якби США, Європа й увесь квартет разом із помірними арабськими державами могли серйозно включатись у цей процес з обох сторін, поклали край терору і насильства і тим самим гарантували безпеку обох сторін, якби пощастило покращити умови життя і розширити свободу пересування палестинців і енергійно просунути вперед з допомогою світової спільноти розбудову палестинської держави, то ситуацію в палестино-ізраїльському конфлікті з огляду на вихід Ізраїлю з сектору Газа і північної частини Західного берега, а також успішної передачі стерна влади у руки палестинської влади можна було б насправді у тривалій перспективі повернути на краще і уможливити історичний компроміс.

Беззастережна підтримка існування Ізраїлю, єдиної реальної демократії та сучасного, заснованого на свободі, громадянського суспільства на Близькому Сході — це для Європи не тільки моральний та історичний обов'язок, але й виразне сприяння інтересам політики загалом і політики безпеки, зокрема. І навпаки, Ізраїль, поклавши відділитись і збудувати розділювальну стіну, — хай і не навмисно — пішов на принциповий крок, а саме звернувся в бік Середземноморського регіону, отже, глянув у бік Європи. Вагу цього рішення країна збагне лише по якомусь часі, бо сучасний Ізраїль навряд чи покладає надію на Європу. Втім, обидві сторони, Європа і Ізраїль, куди більше об'єднані спільними цінностями й інтересами, ніж це видається з нинішнього стану відносин. А тим часом розвиток цих відносин у майбутньому важитиме значно більше, ніж нині. Ця перспектива, зі свого боку, була б важливим внеском у радикальне і мирне вирішення конфлікту на Близькому Сході.

Близькосхідний конфлікт складається не тільки з палестино-ізраільського конфлікту, хоча той, звісно, править за його вогнище. Крім того, існують конфлікти між Ізраїлем і Ліваном і Сирією, додайте до цього потребу Ізраїлю врегулювати свої відносини з арабськими країнами в майбутньому. Хай там як, а середовище конфлікту на Близькому Сході з часів Кемп-Девіду, а тим більше з часів Осло розширилося. Попри те, що важливе питання щодо кордонів Ізраїлю і майбутнього життєздатної палестинської держави аж ніяк не вирішене, проте поряд з цими невирішеними проблемами ізраїльсько-палестинського й ізраїльсько-арабського конфлікту чимраз частіше постають нові. Це, поміж іншим, небезпека гонки ядерних озброєнь на Близькому Сході, що випливає з ядерних амбіцій Ірану. Ймовірна гонка ядерних озброєнь на теренах одного з найнебезпечніших регіонів світу може вивести світову політику на цілком інакше з погляду стратегії загрожуване становище, і від цієї загрози за всіх умов не вбережеться і Європа. Не лише перетворення Ірану на ядерну державу загрожуватиме Ізраїлю, проте й стратегічні акценти в регіоні, що їх поставила ядерна «хвиля», розвиватиметься у світлі нуклеаризації Ірану на шкоду Ізраїлю. Але й інші важливі регіональні суб'єкти або безпосередні сусіди відреагували б на такі проблеми власними енергійними зусиллями, отже в усьому регіоні виник би ще один украй небезпечний дестабілізаційний чинник із важко передбачуваними наслідками.

Війна США проти Іраку Саддама Хусейна серйозно захитала стратегічну ситуацію на Близькому Сході, а середньо- і довгострокові наслідки цього наразі ще важко передбачити. Попри колишні розбіжності щодо причин війни і справді вирішальне питання, чи війна була дозволена як засіб регіональної реорганізації Близького Сходу і чи обмежуються і контролюються вони у своїх наслідках, йдеться з огляду на новопосталі умови в Іраку тільки про частковий успіх — хай зініційоване США вторгнення до Іраку і зазнало невдачі, проте, все одно, незважаючи на постійний терор, вдасться досягти демократичної стабілізації і збереження територіальної цілісності Іраку. Ціну-бо невдачі доведеться спізнати на собі не лише регіонові, проте й усьому Заходові, байдуже, йдеться при цьому про прихильників війни чи її противників, І це знову ж таки відбилося насамперед на Європі як суміжникові кризового краю.

Завдяки військовому захопленню Багдада і поваленню режиму Саддама Хусейна Сполучені Штати перетворилися на вирішальну силу в центрі Близького і Середнього Сходу, і з цієї ролі вони зможуть вийти без довгострокового і успішного реформування небезпечного й великого регіону хіба за непропорційно високу ціну. Вакуум в Іраку — і це легко зауважити на прикладі Афганістану після виходу Червоної армії, а згодом і відступу США — може в довгостроковій перспективі дестабілізувати ситуацію в країні, поставити під загрозу її територіальну цілісність і дозволити місцевим силам підбити її під свій вплив і заповнити цей вакуум. Наслідки були б для країни і регіону в цілому дуже негативними, як це знову ж таки довів приклад Афганістану в дев'яності роки. Повалення Саддама Сполученими Штатами зробило з іракських курдів і шиїтів, жертв диктатури, переможців зовні накинутої зміни режиму, а поміж сусідів по регіону переможцями війни в Іраку, зокрема, стали Ізраїль та Іран.

Повалення Саддама усунуло потенційну загрозу з боку іракської армії для Ізраїлю, арабський «Радикальний фронт» втратив ще один бастіон, а можливість військового тиску на кордоні Йорданії зменшилась. Утім, ще більший виграш записав на свій стратегічний рахунок Іран. І достоту з цього факту може постати ризик фатального прорахунку майбутньої політики Ірану, коли та хибно витлумачить регіональний баланс сил. У світлі американської військової інтервенції в Афганістані та Іраку Іран без зайвих зусиль позбувся обох вельми небезпечних режимів у державах-поміжниках[224]. Перший — режим Саддама Хусейна, що у вісімдесятих роках розв'язав агресивну війну проти Ірану, завдавши країні за рік важких матеріальних втрат і позбавивши життя силу-силенну людей. Отож у Тегерані палали смертельною ненавистю до Саддама і показували бажання його повалити, либонь, сильніше, ніж у Вашингтоні. До того ж, за допомогою вільних виборів шиїтська більшість в Ірані дбатиме про налаштований дружньо до Іраку уряд, а курди підтримують тісні зв'язки з Тегераном.

Якщо глянути на недалеке майбутнє очима Ірану, то як у бік Перської затоки, так і через усю Сирію аж до Лівану витягнеться півмісяць, що перебуватиме під стратегічним впливом шиїтів та Ірану й одної гарної днини забезпечить Іранові, у поєднанні з майстерністю ядерних технологій і сучасних ракет-носіїв далекого радіусу дії, більш-менше виразну роль гегемона у регіоні загалом. До цього слід додати зростання впливу Тегерана на радикальні сили серед палестинців, оскільки Іран, здається, чимраз ясніше бере на себе роль дедалі нечисленнішого і з погляду політики сили дедалі слабшого арабського «Радикального фронту». Коли цей варіант спроектувати до кінця, вимальовується, однак, у не надто віддаленому майбутньому ризик конфлікту США з новою близькосхідною центральною державою за владу в регіоні, і цей розвиток подій, хай би він сповільнювався або рушив у позитивному напрямку, включає в себе вельми істотні небезпеки.

Таке станеться, приміром, якщо Іран, оцінюючи ситуацію, припуститься помилки, вважаючи, що після подій 11 вересня 2001 року стратегічні карти в регіоні лягли на його користь. Утім, наразі Іран майже повністю оточений США: на півночі в Азербайджані та інших республіках Центральної Азії, на сході — Афганістан, на заході — Ірак, а в Перській затоці американський флот у бойовій готовності. Тим не менш, у Тегерані можуть помилково думати, що США в Іраку, в Афганістані та деінде більше залежатиме від доброї волі Ірану, ніж той від прихильності Сполучених Штатів, і що в крайньому разі буде досить протистояння симетричній військовій перевазі Сполучених Штатів на асиметричному рівні. У таких потенційних стратегічних прорахунках закладено вибуховий ескалаційний потенціал, адже коли розвиток зводитиметься до загального питання щодо гегемонії, хто матиме право на слово на Близькому і Середньому Сході в майбутньому, — Іран або США, то, певна річ, знайдеться вихід. Про те, щоб піти з Близького та Середнього Сходу, для світової держави США не може бути й мови.

Після закінчення холодної війни США завдяки своїм стратегічним інтересам у Перській затоці і на Аравійському півострові, а також у світлі свого союзу з Ізраїлем і надалі пов'язані з регіоном. Від часу подій 11 вересня 2001 року і окупації Іраку додався третій стратегічний інтерес, зокрема, боротьба з джихад-тероризмом, і, як наслідок, довгостроковий інтерес до демократичних перетворень усього регіону, що дозволило б надовго виключити майбутню терористичну загрозу США[225]. В принципі, ці стратегічні інтереси поділяє і Європа, хай вона і віддає перевагу іншим методам та інструментам. А проте у фундаментальному стратегічному аналізі і довгостроковому підході до перетворення переважають внутрішньо-західні збіги. Втім, потойбіч загальних стратегічних інтересів Заходу залишається з європейського погляду важлива геополітична різниця, що ще виразніше посилює європейський інтерес до перебігу подій у цьому регіоні: ЄС та Близький і Середній Схід — це найближчі сусіди, отже Європа, на відміну від США, у плані тамтешніх подій має власний інтерес у сфері політики безпеки, який майже претендує на назву «життєвого». Ймовірна нуклеаризація регіону, в поєднанні з розвитком ракет-носіїв далекого радіусу дії, а також дедалі агресивніший тероризм — це загрози, що нависатимуть насамперед над Європою як безпосереднім сусідом, а відтак зачіпатимуть держави віддалік, серед яких, певна річ, насамперед випадає називати Ізраїль.

Іран міг би насправді належати до переможців нового Близького Сходу, якби не пильнував своїх законних інтересів безпеки та розвитку в конфронтації з новою регіональною державою США, а радше розвивав підхід, заснований на співпраці й відкритості до Заходу, так як Тегеран вряди-годи ставиться загалом до Афганістану й Іраку. Політика Ірану в близькосхідному конфлікті та його ворожість щодо Ізраїлю найвищою мірою вмотивовані в ідеологічному плані, що не робить країну менш небезпечною, проте ґрунтуються вони, якщо не брати до уваги ядерну зброю і загрозу гегемонії Ірану в регіоні, не на прямому конфлікті інтересів. В Ірані склалося розвинуте громадянське суспільство. На тлі великих і густо-населених країн регіону Іран має значний демократичний потенціал. Країна є одним із основних експортерів нафти і газу, проте політична ізоляція і, як наслідок, самодостатність політики не дозволяють Іранові використовувати економічний потенціал на повну силу. Крім того, Іранові доводиться давати собі раду з дедалі сильнішим демографічним тиском дуже молодого населення, яке він має забезпечувати щороку дедалі більшою кількістю нових робочих місць, якщо країна хоче уникнути в середньостроковій перспективі тяжкої соціальної і політичної кризи.

Тим-то країна потребує політичної відкритості та економічної інтеграції у світову економіку, але це передбачає прозорість, реформи і дотримання прав людини всередині країни, а зовні — політику, які викликає довіру і сприймається регіональними партнерами і на міжнародному рівні як внесок у стабільність на Близькому і Середньому Сході. Такий позитивний розвиток полягає не тільки в інтересах самого Ірану, але і всього регіону, і, звісно, Заходу. Необхідно також мати чітке уявлення про те, що всі військові можливості ескалації у відносинах з Іраном, як наслідок, міститимуть небезпечні й мало уявлювані ризики. Тому добре зваженою політикою Заходу було б виходити з реалістичного аналізу Ірану, а не видавати бажане за дійсне ані в один, ані в інший бік. Якщо політиці Заходу вдасться зібрати докупи проти Ірану свої дипломатичні можливості, то відтак їх можна буде використати в повному обсязі. Спільна стратегія Заходу повинна ставити собі за ціль уможливити відкриття Ірану і цим дедалі більше інтегрувати країну в світову економіку і зробити ставку на внутрішній, демократичний процес трансформації. Альтернативою цій політиці відкритості був би тривалий процес самоізоляції Ірану, до якого спричинилася б невдача з підходом відкритості й інтеграції. На цю альтернативу впливатиме насамперед ядерна проблема, проте свій вплив матиме й політика Ірану щодо регіональних конфліктів на Близькому Сході і розвиток прав людини і демократії всередині.

Попри вибуховий регіональний конфлікт, незважаючи на загрозу ядерної зброї, і без огляду на загрозу тероризму реальна проблема для більшості держав, а отже і для регіональної безпеки на Близькому Сході полягає у сталому блокуванні модернізації в політиці, економіці та суспільстві. Інакше кажучи, національним економікам в арабському світі бракує міжнародної конкурентоспроможності, доходи від продажу нафти і газу використовуються неоптимально, зі знанням і технологіями економіки арабських країн радять погано, а внутрішні економічні зв'язки слабкі, не кажучи вже про інтеграцію в регіон[226]. Якщо глянути на регіональну систему держав, то впадає у вічі, що ситуація далека від позитивної. Суспільствами порядкують здебільшого авторитарні правителі чи навіть диктатори, демократії, прав людини, незалежної судової системи, рівності статей, а також сучасної системи освіти в багатьох країнах нема й близько. І коли ми сьогодні говоримо про регіональну безпеку на Близькому і Середньому Сході, то впадає у вічі, що в цьому багатому на небезпеки регіоні практично не існує жодних засад системи колективної безпеки. Певна річ, арабо-ізраїльський конфлікт був і залишається чинником, який не випадає легковажити, проте і в цьому питанні конфлікт, а також інші зовнішні фактори надто відвертають увагу від реальних причин блокування модернізації в регіоні[227].

Реальна проблема всього регіону полягає в блокуванні політичного, економічного й соціального розвитку, що перетворює Близький і Середній Схід, попри величезні запаси нафти і газу та дуже молоде і дедалі більше населення, на вогнище міжнародного напруження в світовій політиці і один із найслаборозвиненіших регіонів світової економіки: «Опір арабської економіки відкриттю до зовнішнього світу і вступу в міжнародну конкуренцію, що поєднується часом з надмірним захистом місцевих продуктів завдяки політиці витіснення імпортних товарів, сповільнив поступ продуктивності і використання знань. Попит на знання зменшився не тільки тому, що економічний ріст і продуктивність в арабських країнах упродовж останніх 25 років спинились, але й через те, що чимраз менше багатства зосереджується в одних руках. [...] Відкриття під впливом глобалізації ринків капіталу зменшило можливості місцевого зростання економіки за рахунок концентрації. Величезна сума капіталу арабських країн, який інвестовано у розвинені країни, отже відібрано у арабських країн, доводить з огляду на розвиток людини, що не володіння багатством і грошима грає вирішальну роль, а продуктивне використання цього капіталу». Так виглядає описаний на багатьох сторінках тверезий і водночас реалістичний аналіз арабських учених та економістів щодо перешкод на шляху розвитку в арабському світі, які виклали все з доручення Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН)[228].

І відповідь авторів у плані виходу з місцевої економічної, політичної та соціальної кризи в арабських країнах у цій доповіді прописано чітко й однозначно: «З позитивної точки зору реалізація людського розвитку в арабському світі вимагає подолання цих недоліків і перетворення їх на свою протилежність: на переваги, якими користуються всі араби, й активи, якими вони можуть пишатися перед рештою світу Щоб дати поштовх людському розвитку, арабські країни мали б знову взятися за відбудову своїх суспільств за трьома чіткими принципами: цілковита повага до прав людини і свободи як наріжного каменю справного урядування, що веде до розвитку людського потенціалу; повна рівноправність арабських жінок на знак визнання їхніх прав на рівноправну участь у політиці, суспільстві та економіці, а також у сфері освіти та інших способах розвитку навичок; активне здобуття знань та їхнє ефективне використання для розвитку людських здібностей. Знання як ключовий чинник економічного прогресу мають ефективно і плідно використовуватися у всіх сферах суспільства з метою покращення добробуту людини в регіоні. Ось, по суті, те, що знадобиться для подолання кризи людського розвитку в арабському регіоні»[229].

Модернізація постколоніального арабського світу йде загалом за двома моделями: націоналістично-військовою та абсолютистсько-теократичною. Перша просувалася світськими націоналістичними силами в арабському суспільстві, які зазвичай складаються з поєднання світських націоналістичних партій і націоналістичних військових. Ця версія модернізації була значною мірою орієнтована на пан-арабський лад, у світлі своєї антиколоніальної позиції з п'ятдесятих років здебільшого антизахідно, а тому була пов'язана з Совєтським Союзом і залежна від постачань зброї, а також фінансової і технічної допомоги. Цей варіант модернізації прагне доскочити індустріалізації національної економіки, шляхом економічної і соціальної модернізації розірвати з ісламською традицією і таким чином домогтися незалежності за умов XX століття і відродження арабських країн у своїй колишній силі. Здебільшого вона призводила до однопартійного панування, яке ховало фактичну військову диктатуру під політичні шати і ґрунтувалося на значною мірою ізольованих національних економіках з державно-монополістичним пануванням (арабський соціалізм).

Інший варіант модернізації можна охарактеризувати як абсолютистсько-теократичний. Він намагається на підставі абсолютного монархічного правління — у випадку з Саудівською Аравією йдеться, крім того, про поділ влади з ваххабітськими улемами (духовенством) — поєднати форму панування абсолютної монархії з насильницько-воєнним і економічним відкриттям країни на Захід. Тут ісламську традицію і технологічно-споживчу вестернізацію доводиться урівноважувати з насильницько-воєнного й культурного погляду. Цей варіант модернізації залежав і значною мірою залежить від нафтового чинника, бо базується на широкій модернізації імпорту ззовні у вигляді зарубіжних фахівців, технологій і речей загального споживання[230]. Це було справедливо з часу нафтової кризи 1973 року[231], внаслідок якої казна нафтовидобувних арабських держав і їхніх династій несказанно виросла. Звісно, не випадало і не випадає розв'язати нормативний конфлікт між західними технологіями і споживацтвом з одного боку і традиційними ісламськими цінностями, що живуть у ортодоксальній формі, з іншого, надто коли система освіти ясно віддає перевагу традиційній передачі цінностей. Тут мав би рано чи пізно розкритися сенс так точно описаного Ентоні Барбером випадку модернізації «Джихад проти McWorld»[232], з якого неминуче постав джихад-тероризм, адже модернізація виявилася явищем, накинутим ісламському суспільству зовні, як диктат і виродження традиційного суспільства і його вічних ісламських цінностей.

Обидва варіанти модернізації в арабському світі врешті-решт вичерпано, і їм не до снаги відкрити власний успішний арабський шлях у сучасність, адже вони увійшли в стан застою або ж зазнали невдачі. Цей негативний розвиток у світлі закінчення конфлікту «Схід-Захід» і з огляду на стрімку економічну динаміку глобалізації призвів навіть до суттєвого посилення блокування модернізації. А відтак, на тлі військових успіхів ісламістських бойовиків в Афганістані проти Совєтського Союзу, відразу після закінчення конфлікту «Схід-Захід» постала нова, революційно-тоталітарна альтернатива, яка почала заповнювати дедалі більший новоявлений вакуум, викликаний ранніми моделями модернізації. З цієї суміші, яка постала через невдачу традиційних моделей оновлення, з досвіду дедалі більшої відносної слабкості арабського світу і як наслідок цього відчуття культурного диктату, ба більше — дезорієнтації й інтелектуальної переорієнтації на славну минувшину ісламу і арабського світу, розвинувся тоталітарно-революційний рух джихад-тероризму, що його, щоправда, з огляду на виняткову руйнівність, годі назвати рухом модернізаційним. Ідеться радше про тоталітарну загрозу, яка зрештою зводиться до саморуйнування. Але і цей досвід Європі з її двома тоталітарними режимами XX століття аж ніяк не чужий.

Відповідь на цю тоталітарно-революційну загрозу можна дати в арабському світі тільки шляхом третього варіанту модернізації, а саме ліберального реформування, як запропонували автори доповіді ПРООН, яка лежить в основі ЄС-Середземноморського діалогу та «широкої близькосхідної ініціативи» держав G8 і багатьох країн Близького і Середнього Сходу. Щоправда, така ліберальна й демократична модернізація арабського світу задає вельми довгострокову перспективу, і легко її аж ніяк не доскочити. Свобода, демократія, верховенство закону, рівність статей, освіта, соціальна справедливість і відкритість щодо глобалізації — цей ліберальний і водночас універсальний підхід до модернізації не тільки наражатиметься на рішучий і жорстокий опір джихад-тероризму, а й матиме слабку підтримку найрізноманітніших консервативних еліт влади держав регіону. Така-бо комплексна модернізація країн на Близькому і Середньому Сході, само собою, зрушує традиційні структури влади і у світлі реформ ставить їх під сумнів. Окрім того, роль Заходу в цій «Великій трансформації» на Близькому і Середньому Сході, з одного боку, має бути партнерською і не неоімперською, коли ж ні, то сили революційного арабського націоналізму заблокують процес ліберальної трансформації або навіть оголосять йому війну. Міцний союз або навіть злиття арабського націоналізму і джихад-тероризму являтиме собою насамперед серйозну загрозу в регіоні та за його межами. З іншого боку, потрібна широка присутність Заходу, щоб не допустити нового застою в державах регіону і дати гідну відповідь на невдачі. Це вимагає стратегічної мудрості, яка однаковою мірою спиралася б на рішучість і чутливість і поєднувала б у собі ці дві властивості з довгостроковою витривалістю і неабиякою проникливістю.

Припинення арабо-ізраїльського конфлікту шляхом історичного компромісу двох держав, подальша демократична стабілізація ситуації в Іраку і Афганістані, невпинна боротьба проти джихад-тероризму, запобігання розповсюдженню ядерної зброї в Ірані, а відтак перетворення Близького і Середнього Сходу на ядерний регіон, міцне закріплення Туреччини в Європі. До цього додається запобігання повзучій дестабілізації або навіть вибуху на Аравійському півострові завдяки вчасному перетворенню, зміцнення та підтримка демократичних і ліберальних сил у регіоні, довгострокова модернізація через перехід до демократії, економічна лібералізація й інтеграція та комплексне соціальне оновлення, а також регіональна система безпеки, в якій слід гарантувати законні інтереси безпеки всіх регіональних зацікавлених суб'єктів (включно з Ізраїлем і палестинцями), а також глобальні інтереси безпеки в регіоні. Так звучать основні складові політичного порядку денного Заходу на Близькому і Середньому Сході на світанні XXI століття.

У Заходу на цей порядок і таку політику довгостроковій модернізації співпраці з країнами Близького і Середнього Сходу немає вагомої альтернативи, якщо він серйозно сприймає свої інтереси безпеки в XXI столітті. Традиційні підходи до модернізації в арабському світі були вичерпані і вже не діють, те ж таки стосується і політики підтримки статус-кво в регіоні. Відмовитися від Близького й Середнього Сходу і навіть про нього забути, враховуючи його стратегічне значення, а також те, що йдеться про безпосереднього сусіда європейського регіону, цілком немислимо. Перемога або навіть тимчасовий наступ тоталітарно-терористичного джихадизму означали б щонайменше рік, а можливо, навіть роки війни з терором. З цього погляду партнерській політиці модернізації, попри величезні перешкоди і труднощі, а також довгостроковий характер проблем, серйозної альтернативи не залишається. Чи стояла справа з цим інакше, перш ніж спалахнула холодна війна в Європі, і чи була тодішня проблема для Заходу легшою? Це та ж таки якість стратегічної проблеми, як на початку холодної війни у кінці сорокових років, хай в іншому переважають відмінності, і через це вона вимагає такої ж довгострокової і комплексної відповіді. Тим-то відновлений трансатлантизм доведеться доводити спершу, політично, і перш за все, на прикладі цього загальногостратегічного завдання партнерства, демократично-ліберального перетворення Близького й Середнього Сходу, і це зробить конечним довгострокове й всеосяжне зобов'язання.