Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу

IV. Гоббс versus Кант — «іронія американської історії»[137]

Події 11 вересня 2001 року поставили питання про новий світовий лад на порядок денний міжнародної політики в XXI столітті поперед усіх інших. Навіть в умовах глобалізації це означає не що інше, як чергове знімання давніх питань війни і миру, регіональної та глобальної безпеки, стабільності і конфліктів. Слід негайно дати серйозну й водночас ефективну відповідь на це питання, яке було відкладене майже на півтора десятиліття, хіба що провідні світові держави готові і далі приставати на невиправдану загрозу для безпеки своїх громадян та їхнього демократичного суспільства. Звісно, у випадку з відповіддю на це головне запитання щодо майбутньої форми міжнародної системи держав ідеться не про дрібниці: відповідь на питання про майбутній політичний устрій світу — річ досить складна. Тут ми ведемо мову про історичний виклик, який навіть у найкращому випадку не обійдеться без серйозних конфліктів і криз.

Питання про витворюваний новий порядок охоплює як різні політичні сили і дійових осіб, так і великі регіональні і глобальні тенденції розвитку в державній системі і світовій економіці, а також дуже різні вісі історичного часу, часто відділені одна від одної століттями. Окрім того, відтинок часу, що його вимагає відповідь на питання про новий порядок у політичній реальності, вимірюється радше десятиліттями, а не роками, а тому вирішення цієї проблеми потребуватиме великої стратегічної прозорливості та політичної стабільності. З чого ж починати, коли йдеться про таке складне і далекосяжне питання, як питання про новий світовий порядок? Рекомендується починати з верхньої частини державної системи, бо ми маємо справу в основному з владою і перетворенням його в міжнародний політичний порядок. А тому питання щодо майбутнього світового ладу, — це насамперед питання про роль єдиної наддержави у міжнародній системі сучасності, — Сполучених Штатів Америки.

Певна річ, питання щодо ролі єдиної наддержави, — це не єдине і виключне питання, з відповіді на яке випадає виводити порядок державної системи в XXI столітті. Але це, безумовно, одне з найважливіших питань, адже сила Сполучених Штатів доскочила небачених досі в історії людства масштабів. Великого значення набуває тут головним чином те, як єдина наддержава визначатиме свою майбутню роль у міжнародній системі в плані різних конфліктів і загроз, претензій на владу, інтересів, спілок, ідеологічної і політичної ворожнечі, установ і договорів, які впливають на системи держав і формують їх.

На очах у всіх вимальовується основна альтернатива: чи позиціонуватимуть себе США в багатосторонньому плані, себто, чи сприйматимуть вони себе як єдину світову державу в сучасній міжнародній політичній системі, ставлячи себе, втім, за частину цієї системи та її норм? Чи пристануть на порядок цієї системи, як усі інші держави, і таким чином, попри своє виняткове місце і провідну роль, вплетуться у цю систему і діятимуть за її правилами, а отже від неї залежатимуть? Чи інвестуватимуть США в порядок цієї системи і водночас ставитимуть себе за її невід'ємну частину? Чи позиціонуватимуть себе Сполучені Штати в односторонньому порядку, тобто за межами нормативного механізму міжнародної системи? Чи США з огляду на свою стратегічну силу, свої цінності та своє «історичне покликання», вбачатимуть у своїй особі щось інше, направду «Новий світ», найстарішу демократію в сучасному світі і отже, найнадійніший оплот свободи, який живе за своїми внутрішніми правилами і згідно з цими внутрішньополітичними інтересами та рішеннями будує зовнішню політику? Чи вважатимуть себе силою, яка насправді не живе в міжнародній системі держав і виступає її складовою, і чи ставитимуть себе за зовнішню, принаймні, сторонню та користатимуть з цього згідно з тими чи тими своїми потребами і перевагами у руслі силової прагматики?

Чи дійде де-факто до нового переділу світу? З одного боку, Старий світ системи ООН, за відданістю якого недоторканності принципу державного суверенітету з американської точки зору значною мірою сховано не що інше, як диктатуру, ненависть, війну, тероризм, політику замирення і кричущу некомпетентність, гноблення і корупцію, а з іншого світ новий, у якому вже понад дві сотні років усі окремі штати поступилися своєю незалежністю Союзу і об'єдналися з політичного, економічного й культурного погляду в Сполучені Штати Америки. Нація іммігрантів з усіх країн і народів Землі, суверенне об'єднання 50 штатів на північноамериканському континенті, які гуртом скоряються тільки одній політичній волі, формульованій вільно обраним президентом і вільно обраним Конгресом, спираючись виключно на свою декларацію про незалежність і конституцію, на правила й принципи, а не на традиції і історію? Новий світ не з перших днів дотримується принципів свободи і справедливості, демократії, приватної власності і прагнення до щастя, і своє приголомшливе зростання, і свою унікальну силу спирає якраз не на це.

Чи цей новий світ має взагалі зважати на норми і закони Старого світу й підлягати їм? Чи не може він поставити під загрозу свою свободу дій і, можливо, навіть свою свободу і врешті-решт цілком її втратити? І чи не поставить це врешті під загрозу роль США як глобального бастіону демократії і свободи, що її впродовж історії держава неодноразово успішно доводила? Чи часом у світлі цього більшість міжнародних договорів, перевірок, самообмежень власної влади США і навіть значна частина міжнародного права та системи ООН, її загальний багатосторонній регулятивний механізм не являє собою якісь незліченні нитки, якими карлики старої прогнилої системи міжнародної політики намагаються зв'язати і приборкати Гулівера світової історії на ймення США? І чи не довели це якраз події 11 вересня?

Альтернативи, представлені тут, можуть сприйматись як перебільшення і перебільшення суттєве. А проте політичні промови, редакційні статті та коментарі, стратегія семінарів і публікацій по обидві сторони Атлантики сповнені таких поставлених з усією поважністю міркувань. Звісно, всі ці думки існували ще до вересня 2001 року, але в той час такі аналізи робилися виключно на неоконсервативних і фундаменталістських околицях прагматично консервативної панівної тенденції США, з мізерним впливом на офіційну політику країни. Після 11 вересня 2001 року ситуація кардинально змінилася, бо інтелектуальні окраїни перетворилися на панівну тенденцію. Новий тероризм наскочив на США у центрах країни, отже догори ногами були поставлені не тільки стратегічні роздуми й самоаналіз політичної еліти в країні, а, що важливіше, це стосувалось і політично-культурного емоційного настрою американського народу. Міф заснування Сполучених Штатів включає і релігійно-утопічне поняття «promised land» («обіцяного краю»). Поняття відображає майже казковий досвід десятків мільйонів переселенців зі Старого Світу, які, ступивши на американський берег, назавжди залишили в минулому будь-які утиски й війни, всі нестатки і голод у рідних краях[139]. Крім того, для поколінь політичних вигнанців і біженців Сполучені Штати були обіцяним краєм, який гарантував захист, свободу, мир і процвітання. Цей утопічний досвід символізує статуя Свободи у гавані Нью-Йорка. Цей «американський досвід» зберігав свою дієвість аж до теперішнього часу: величезний, все ще малонаселений північноамериканський континент, надійно захищений двома океанами й Арктикою, лежав обіч торгівлі решти світу. З кінця громадянської війни в 1865 році всі конфлікти в США, поминаючи прикордонні сутички XIX століття, точилися за межами державних кордонів і провадилися здебільшого за двома великими океанами.

Тим-то для Сполучених Штатів це винятковий, болісний досвід, який вражає суб'єктивне відчуття безпеки всієї нації аж до глибоких шарів колективної пам'яті: нова форма війни, асиметрична війна тероризму наразі здатна подолати два великі океани і вже не зупиняється перед їхніми межами, навпаки, обирає за кращі цілі центри країни та її громадян. Єдина світова наддержава, яка у воєнному плані з огляду на майже невичерпний стратегічний потенціал і переваги її технологій могла б легко помірятися силою з будь-якою іншою державою, навіть з будь-якою можливою ворожою коаліцією держав, ця наймогутніша країна сучасності та історії була заскочена на своїй землі терористами, які вдалися до найпростіших і водночас найжорстокіших засобів! «Обіцяний край» потойбіч торгівлі та чвар у світі обернувся полем бою, як це вже мало місце в багатьох інших країнах світу, і цей факт викликав емоційно-стратегічний шок, який докорінно змінив думку країни (себто більшість її еліти та населення) про загрози і кризи.

Наддержаві, що потрапила під вогонь, довелося боронитися від цієї нової, проте вкрай реальної загрози своїй національній безпеці, що чигала на неї з сутінків терористичної партизанської війни, до того ж, наступальним, а не лише оборонним робом[140]. Захищатися оборонним робом означає нападати. Нападати на кого? Нападати де? Хто той ворог, проти якого слід вести наступ? І де мали б лежати поля битв цієї війни? В чому полягали цілі війни? Якою стратегією і тактикою, якою зброєю можна було б виграти цю війну? Які просторові й тимчасові виміри, далебі, відкрила ця «війна з терором»?[141] Принаймні дуже швидко з'ясувалось одне, а саме те, що у майбутньому жоден уряд Сполучених Штатів не миритиметься навіть із абстрактною небезпекою того, що літаки, вибрані терористами знаряддям масового вбивства, ще раз вріжуться у хмарочоси американських мегаполісів, або навіть дійде до тяжчого терористичного злочину із застосуванням зброї масового знищення.

В результаті все це означало, що США мають безпосередньо викорінювати причини терористичної загрози, щоб надовго виключити цей ризик за допомогою всіх наявних у них засобів, насамперед своєї величезної військової могутності. Просторове співвіднесення цієї загрози було зрозуміле: її причини лежали на Близькому Сході, в ісламсько-арабському кризовому поясі. Таким чином, було ясно, що після подій 11 вересня США вже не можуть і не хочуть приставати на цілком небезпечний для них статус-кво на Близькому Сході, і це означає, що держава послуговується своїм повним стратегічним потенціалом, аби цей статус-кво змінити. Важливий політичний і стратегічний наслідок американської політики, що простою мовою перекладався як: «Скажемо „ні“ другому 11 вересня!», відкритим текстом твердив, що єдина наддержава рішуче перейшла від орієнтованої на збереження статус-кво політики стабілізації до спрямованої на кардинальну зміну статус-кво революційної зовнішньої політики.

«Ми не можемо захистити Сполучені Штати і наших друзів, сподіваючись на краще. Ми не можемо вірити на слово тиранам, які урочисто підписали Договір про непоширення ядерної зброї, а потім систематично його зривають. Якщо ми чекатимемо, доки загрози цілком і повністю оформляться, чекати нам доведеться дуже довго. Захист батьківщини і протиракетна оборона — це складові ширшої безпеки, і вони є ключовими пріоритетами для США. Обороняючись, війну з терором не виграти. Ми повинні звести бій з ворогом, зірвати його плани і завбачити найстрашніші загрози, перш ніж вони виникнуть. У тому світі, в якому ми живемо, єдиний шлях безпеки — це шлях дії. І ця країна діятиме». Так заявив президент США Джордж Буш у своїй промові, виголошеній у Вест-Пойнті на початку літа 2002 року[142]. З огляду на ці чіткі слова американського президента, ймовірно, не буде перебільшенням виснувати, що в світлі подій 11 вересня з погляду зовнішньої політики консервативна наддержава перетворилася на революційну[143]. Це було і є кроком, який матиме далекосяжні наслідки не тільки для Америки, але і для всієї системи держави та її майбутнього в XXI столітті.

Перехід від революційної до консервативної зовнішньої політики аж ніяк не новина в історії Сполучених Штатів. Навпаки, ця країна спирається на безперервні і ще вкрай важливі традиції першої демократичної революції нового часу, її непроминущі цінності та політичну обіцянку щастя. Як у внутрішній, так і у зовнішній політиці американський народ відмовився з європейської точки зору від ідеалістичної, навіть здавалося б, утопічної претензії. «Якщо Америку щось узагалі і підганяло, то це віра в те, що історію можна подолати, а світ, якщо він справді прагне миру, має хіба що послуговуватися моральними принципами Сполучених Штатів. [...] Шлях Америки в міжнародній політиці був тріумфом віри над досвідом»[144]. Було і залишається однією з типових європейських помилок вбачання в США з часів їхнього піднесення до світової держави спадкоємиці Меттерніхового реакційного «Священного Союзу» з першої половини європейського XIX століття. Натомість усе було і є навпаки. Звісно, виявилося, що Америка одного разу знову стала світовою державою, яка часто сприймається як самовдоволена і всіма засобами захищає статус-кво. Але такий погляд на зовнішню політику Сполучених Штатів, якщо і має слушність, то лише наполовину.

У політичній, культурній, економічній і соціальній практиці Сполучені Штати, принаймні, частенько діяли і діють проти статус-кво. У доктрині Монро відносно колишніх європейських колоніальних держав, у своєму протистоянні з Гітлером, з імператорською Японією у відмові від європейського колоніалізму і на значних відтинках холодної війни проти Совєтського Союзу країна провадила зовнішню політику, відмінну від нейтральної. Попри політику інтересів, приміром, у Латинській Америці, і попри велику помилку у В'єтнамі, попри політику ослаблення напруженості й політику розрядки загалом у сімдесятих роках минулого століття щодо Совєтського Союзу перехід на зовнішню політику, що ставить статус-кво догори дном, був завжди реальним зовнішньополітичним вибором США[145].

Втім, усі наслідки цих далекосяжних змін у стратегічній орієнтації Сполучених Штатів після подій 11 вересня насправді впадають в око лише тоді, коли можна відповісти, якою мірою в цілому зрушилися «basics» («засади») американської демократії. Інакше кажучи, чи означає той факт, що нова війна XXI століття заскочила США на їхніх теренах, що острівне становище США, поставлене під сумнів для всього живого, викликало лише тимчасовий шок? Або ж такий досвід урешті-решт має постійно мінливий вплив на американське суспільство і його політичну надбудову, вплив, який у тривалій перспективі змінить характер Сполучених Штатів Америки та їхньої демократії, а отже їхнє самовизначення та бачення світу? В якому напрямку Сполучені Штати Америки рухатимуться далі? Від відповіді на ці питання залежить, звісно, і подальший розвиток того, що ми сьогодні називаємо «Захід». І ці відповіді мають першорядну вагу не тільки для Європи та майбутнього трансатлантичних відносин, але й, окрім цього, для всіх інших союзників США, для майбутнього світового порядку, отже для всього світу держав. Відповіді на ці питання ускладнюються і тим фактом, що зовнішньополітичний консенсус, який утримував разом різні традиції зовнішньої політики США[146] впродовж десятиліть холодної війни, з її кінцем зник, і до нового консенсусу не дійшло й досі.

Зовнішня політика Сполучених Штатів від самого початку розвивалась у протиріччі між виключною внутрішньою орієнтацією, ізоляціоністським підходом до себе на неозорих просторах північноамериканського континенту й морально виправданим інтервенціонізмом, який жодного разу не спирав зовнішню політику країни на інтереси, а завжди на цінності, моралі і відчуття місії Американської революції. Наразі між цими двома полюсами — ізоляціонізмом та інтервенціонізмом — рухався і рухається маятник американської зовнішньої політики. «Унікальність, до допомоги якої Сполучені Штати вдавалися впродовж усієї своєї історії, привела до двох суперечливих принципів зовнішньої політики: по-перше, Америка може якнайкраще враховувати свої цінності, вдосконалюючи демократію у власній країні й правлячи решті людства за провідну зорю, а по-друге, їй з огляду на ці уявлення про цінності належиться зобов'язання нести їх у хрестовому поході у світі. Розриваючись між тугою за бездоганним минулим і прагненням до ідеального майбутнього, американське мислення хитається між ізоляціонізмом і почуттям обов'язку»[147].

У діалектиці цього протиріччя між ізоляціонізмом і інтервенціонізмом розвивається після Другої світової війни роль США як світової держави, що через домінування внутрішньої політики завжди має суттєвий перекіс супроти своєї зовнішньої політики. Ані американський народ, ані вся демократична культура й традиція країни не налаштовані і не зорієнтовані в імперському дусі, й донині країна, попри свою унікальну в історії роль світової держави, з переважною більшістю громадян дивиться насамперед усередину. Саме через цю властиво американську діалектику в зовнішньополітичній традиції величезне зростання могутності Сполучених Штатів так і не привело країну до справжньої імперії шляхом прямого здійснення повноважень. Натомість глобальна могутність США базується на розумній гегемонії, на вправній політиці альянсів, яка, попри всю жорсткість, намагається догледіти власних інтересів понад інтеграцію інтересів менших і слабкіших партнерів на підставі співпраці[148]. Звісно, пряме, жорстке дотримання інтересів не випадало і не випадає назвати чужим для США, проте правда, що там, де зовнішня політика США ухилялася від принципу розумної політики гегемонії і намагалася реалізувати прямі претензії на владу у військовий спосіб, це, як правило, досить швидко призводило до значних проблем, ба більше — до тяжких поразок. Американська громадськість до сьогоднішнього дня була просто не готова до тривалої імперської орієнтації, попри дедалі більшу міць країни.

Американську демократію з деякими застереженнями можна назвати «імперською республікою»[149], бо США є глобальною наддержавою, самодостатньою у своїй силі й винятковому становищі. Точніше б сказати «гегемоном», адже за рідкісним винятком Сполучені Штати за межами північноамериканського континенту робили ставку не на пряме правління, а на силовий вплив[150]. Але на відміну від класичних імперій, створення і здійснення континентальної демократії на ймення «Сполучені Штати» дотримується не імперських законів панування чимраз ширшої центральної влади, а законів демократичної федерації вільних і рівноправних республік, які поєднались у союзну державу на підставі загальних принципів та інститутів і однієї конституції, чинної для всіх штатів-членів. Звичайно, континентальне розширення і зростання могутності США випадало і випадає назвати «імперським», одначе принципи, що їх дала ця демократична республіка, з самого її заснування суть антиімперські[151]. «Ми, американці, виховані цілком у дусі антиімперіалістичної, антимілітаристської традиції. Наші предки приїхали в цю країну, втікаючи від утисків, корупції й силової політики європейських монархій та імперій. [...] Світова імперія для американців споконвіку означає завоювання і підкорення чужих народів супроти їхньої волі. Це антитеза всіх ідеалів, на які спиралась Америка, і уособлення беззаконня стародавнього світу, яке, як сподівались американці, зійде нанівець у світлі нашого доброго прикладу»[152].

І ось чому нікому не спадає на думку серйозно, на відміну від Росії чи Китаю, говорити про американську «імперію», а хіба про «американський» Союз. «Сполучені Штати є не тільки республікою, а ще й федерацією», — це вже лаконічно констатував Алексіс де Токвіль[153]. Неабиякі розміри території і непропорційна концентрація влади вкупі з її багатонаціональним характером, — це, звісно, три основні риси імперії, але головною особливістю є принцип її панування, а саме імперський централізм прямого здійснення влади[154]. Саме в цьому корінному питанні принципу панування Сполучені Штати створені цілком навпаки.

Коли глянути під цим кутом зору на деякі з процесів утворення найбільших імперій в історії, то дуже швидко встановлюється ціна імперії: вона має назву «Завоювання і Поневолення». У давнину Афіни розв'язали Пелопоннесську війну, охоплені гегемонічною спокусою накинути грекам ярмо своєї абсолютної влади, як це успішно за кілька десятиліть зробила Македонія у часи Філіпа II та його сина Александра. За кілька років потому Александр Великий завоював імперію перських царів, і тим заклав підмурівок для нетривалої македонсько-грецької імперії, що простягалася від Еллади до Інду і Єгипту. Паралельно на заході стародавнього світу ставав на рівні ноги Рим, який перше захопив Італію, а тоді все Середземномор'я і Західну Європу й за кілька століть об'єднав усе у Римську імперію. Те ж таки стосується і китайської імперії за першого імператора династії Цинь, який 221 р. до н. е. з нечуваною жорстокістю попідбивав під себе всі шість царств і об'єднав їх в одне царство, і всіх інших імперій в історії людства. Звичайно, тут можна було б згадати й імперії, які спиралися радше на політику династичних шлюбів і менше — на завоювання й уярмлення, як-от імперія Габсбурґів, яка виказала неабияку життєздатність. Певна річ, мудра політика шлюбів могла лише доповнити імперську стратегію завоювання і підперти її хіба з меншими насильницько-воєнними затратами, але не заступити її.

Імперія завжди була і є завоюванням і уярмленням, це створення великого політичного простору, єдності під натиском і силою. Але ніколи і ніхто не пов'язував і не пов'язує імперію з ідеєю свободи та рівності, бо вони різко суперечать насильницько-воєнним імперативам імперії. Наполеон намагався подолати це протиріччя й зазнав страшенної невдачі. Свобода, рівність і добровільність об'єднання в більшу єдність на підставі Конституції — це антиімперські принципи, і достоту на них спираються Сполучені Штати. Зрештою, весь розмах шоку після подій 11 вересня, напевно, можна збагнути й з того, що у зв'язку з цією перервою в історії США неоконсервативні інтелектуали[155]розглядали американську імперію як стратегічний наслідок розвитку американської могутності й ставили її в центр своїх досліджень. Але ті, хто знає американську історію, певні, що ідея імперії Сполучених Штатів шита білими нитками. Навіть якщо не брати до уваги величезний географічний і насильницько-політичний вимір цієї імперії, яка включає щонайменше з шість мільярдів людей і близько двохсот країн, то така тенденція насамперед передбачає радикальний розрив зі священними принципами американської демократії. З одного боку — так гадають реалісти — сама думка про такий розрив із демократичними основами Сполучених Штатів перевершує найжахливіші політичні фантазії, а отже лежить далеко за межами будь-якої пізнаваної дійсності. Але з іншого — так твердять скептики — навіть добрий взірець Рим пережив такий розрив у своїй історії, перш ніж остаточно склалася Римська імперія.

Отож на хвильку простежимо ідею американської імперії глибше, бо ж і Рим починав своє сходження до імперії, ще будучи республікою. Його загарбання зовні спричинилися до неабияких струсів усередині Римської республіки. Над установами республіки збиралися дедалі чорніші хмари кризи, яка врешті-решт переросла у кілька громадянських воєн. Громадянські війни зруйнували республіку і кінець кінцем окреслилася нова політична форма панування Риму, імперії імператора. Надалі долю Риму визначали вже не громадяни й традиційні інститути республіки, а переможні легіони армії та її полководці. У кривавих баталіях Римська республіка перетворилася на воєнну імперію. Найуспішніший полководець урешті в статусі «імператора», верховного правителя, брав у свої руки «імперію», що забезпечувала і збільшувала військо зовні. У кожному разі на цьому закінчується історична схожість між нинішньою могутністю Америки й тодішньою Римською імперією в політичній Тмутаракані.

«Америка наразі доскочила першого щабля світової держави, — пише Пітер Бендер у своєму захопливому порівнянні історії Стародавнього Риму та Сполучених Штатів. — Перед лицем протесту половини світу вона може зробити майже все по своїй уподобі, і великим державам не до снаги завадити їй у цьому. Доскочити другого щабля світової держави, на якому стояв Рим, Америці зась: вона не може змусити всіх робити те, що до вподоби їй. Сполучені Штати не при силі створити імперії на взір римської, Pax Americana („Американський мир“) не має перспектив на тисячолітнє існування, як Рах Romana („Римський мир“)[156]. Називати величезну владу Сполучених Штатів імперією чи наддержавою можна залежно від розуміння самих американців і того, як вони поведуть себе в майбутньому — радше як імперіалісти чи більше як миротворці»[157]. Але навіть інші успішніші й водночас поміркованіші імперські моделі з сучасної історії, зокрема, Британську імперію, годі було б бодай уявити без радикальних змін підвалин американської демократії, не кажучи вже про їхнє практичне втілення.

США принципово відрізняються від усіх інших великих держав та імперій своїми політично-соціальними підвалинами. Цей народ базується не на історично сформованій правності, що вийшла з туману історії в міру того, як спливали століття, — він постав з політико-релігійного установчого акта, що пов'язав віру й розум, пуританство і Просвітництво. Крім того, США навмисно засновані всупереч основному принципові Старого Світу, всупереч правності через історію, всупереч історичній легітимності європейського панування. Тим-то США як нація переселенців із усього світу набагато більше за інші держави, що виникли з бігом історії, залежить од інтеграційної сили їхньої морально-релігійної претензії на заснування. Американська республіка — це розумна держава[158], сперта на два стовпи, а саме на демократичні цінності доби Просвітництва (свободу)[159]і принципи протестантської релігії (християнство)[160], а не на правність через історію.

Таким чином, у політичній думці Сполучених Штатів куди виразніше проступає орієнтація на цінності і покликання народу, ніж на історичне мислення. Достоту з цього установчого акта віри і розуму й бере американська свідомість, на відміну від інших країн, всю свою силу. І справді, у цьому установчому акті емпірично обґрунтовано це самовизначення американської нації, що вважає себе «обраною»[161]. Тому якби Сполучені Штати відмовилися від своїх фундаментальних цінностей на користь насильницько-воєнної імперії, що в даному разі було б конче необхідно, вони мали б при цьому спершу визнати власну неспроможність, отже поставити під серйозний сумнів власну здатність до інтеграції всередині країни і здатність до керівництва зовні[162].

Таким чином, батьки-засновники американського народу від самого початку усвідомлювали небезпеку, що її приховувала відмова від політико-релігійних принципів заснування молодої нації. Джон Вінтроп[163], перший губернатор англійської колонії Массачусетс, не тільки перетворив «місто на пагорбі»[164] на міф заснування Америки й таким чином заклав підвалини у відчуття обраності, «the manifest destiny»[165], на штиб біблійного, але водночас уже тоді, геть на світанні майбутніх Сполучених Штатів, вказав на незмінність зобов'язань цієї особливої «нової нації», що з цього випливають:

«...за обопільною згодою силою вкрай могутнього провидіння, а отже завдяки більш ніж буденному зволенню Церкви Христової, щастить відшукати місце спільного проживання й товаришування у світлі належного світського й церковного врядування. У подібних випадках турбота про загал має переважувати всі приватні міркування [...].

Коли загадав Господь особливу справу, то він наглядає за тим, аби робилася вона строго як належиться у кожній статті. Тож діло стоїть між Богом і нами. В ім'я чину сього увійшли ми в спілку з ним. [...] А коли доведеться нам злегковажити виконання цієї статті, за яким стоять цілі, нами запропоновані, і — зрікаючись Господа нашого — спустимося ми аж так, що звернемося до поцейбічного світу і триматимемося наших тілесних забаганок, дошукуючись намислів широких для себе і своїх нащадків, то неодмінно впаде на нас гнів Господній, і помститься Бог народові моєму присяголомному і спізнає він, чого варте таке ламання спілки.

Наразі єдиний шлях уникнути такої кораблетрощі й подбати про наших нащадків — слухати порад Михаїла, ходити по правді, любити милосердя і смиренно ступати з Богом нашим. Над чином цим мусимо ми трудитись усі, як один. [...] Тож зберігатимемо єдність духу в спілці миру. Хай рядить нами Господь наш і пребуватиме серед нас у радості, щоб розгледіли ми ще краще мудрість його, силу, добро й істину, як спізнали ми їх колись. Прирозуміємо ми, що Бог Ізраїлю серед нас, коли вдесятьох здолаємо ми встояти перед тисячами недругів наших, якщо співатимемо ми йому осанну й радітимемо, так що про потомні колонії люди казатимуть: хай сотворить їх Господь як сотворив поселення Нової Англії. Належить-бо нам пам'ятати, що постанемо ми як місто на пагорбі, всі погляди людські буде зведено на нас, якщо зневажимо ми Бога нашого при чині сьому, що його завдали ми собі на плечі, а отже мимоволі позбавимо ми себе Його допомоги у справах щоденних наших, і топитимуть на нас по всьому світі язики як на казку якусь. Дамо ми привід недругам розтулити вуста і лихословити шляхи Господні і всіх, хто діймає віри Йому; введемо ми в неславу образи багатьох достойних слуг Божих і змусимо їх слова молитов своїх обернути на прокльони в наш бік, доки не втратимо ми краю благословенного, до якого наближаємося»[166].

Те, що міфи заснування США живі й донині, можна виснувати якраз із того, як актуально звучить у наші дні звістка Джона Вінтропа з сивого минулого з огляду на подвійний виклик США через їхню односторонню позицію і терористичну загрозу.

Всі теорії так званого «ліберального імперіалізму»[167] створені під враженням від колосальної сили США та їхнього незаперечного виняткового становища, і зазвичай вони дуже швидко випускають з уваги історичні причини занепаду європейського імперіалізму: перенапруження і глобалізацію європейського націоналізму, який порівняно з імперіями виявився могутнішою історичною силою. Європейський імперіалізм обпалив собі крила у своїй іманентній діалектиці панування і самовизначення. Європа в епоху свого імперіалізму експортувала не лише власну силу, а водночас власні ідеї й ідеали народного суверенітету і самовизначення. Це внутрішнє протиріччя сучасного європейського імперіалізму між експлуататорською дійсністю та його демократичними й просвітніми ідеалами вело до експорту революційного націоналізму, як це сталося майже скрізь у Європі, починаючи з Великої французької революції. Після 1917 року антиімперіалістичні визвольні рухи дедалі більше просякали соціалістично-комуністичними ідеями, ба навіть приєднувалися до комуністичного Третього Інтернаціоналу, бо революційний соціалізм так само випадало обернути проти європейського імперіалізму. Втім, по суті, ці антиімперські рухи, які вели боротьбу за самовизначення і суверенітет своїх країн і перемагали, залишаються національно-революційними. Ця діалектика європейського імперіалізму насамперед там, де існувала яскраво виражена незалежна традиція, зокрема в Азії, поклала початок першим успішним національно-революційним визвольним рухам. До цього долучилася військова поразка європейських імперіалізмів у другій світовій війні з Японією, яка наочно показала уярмленим ними народам у колоніях військову слабкість і вразливість.

Тому американський «ліберальний» імперіалізм сьогодні, найпевніш, усюди, де він робитиме ставку на пряме здійснення своїх претензій на панування за допомогою військового втручання, протистояв би войовничому революційному націоналізмові, а ризик поразки для наддержави був би при цьому вкрай високим. Глобалізація революційного націоналізму — це результат європейської спадщини Новітнього часу, щоправда, витоки глобалізації демократичних цінностей здебільшого — за винятком Індії — сягають американської традиції. Тому на відміну від європейських імперій XIX і XX століть Америка нині вельми обмежена в застосуванні своєї воєнної сили, бо в добу сучасності її вживання підпорядковується цілком іншим легітимаційним примусам. У реальному часі глобальної звітності, зв'язку і перш за все руйнівної сили інтернету ситуація лише різко загострюється. Підкорення чужих народів шляхом безжального використання власної величезної військової сили вже не є просто прагматичним рішенням, адже в руслі глобалізації західних цінностей воно однозначно сприймається як неправне. Ціна, що її довелося б заплатити за це, була б величезною, отже неприйнятною. Певно, кошмарні сценарії мали б у майбутньому стати реальністю, щоб відпали ці нормативні обмеження.

Донині США були в пастці своєї цілком унікальної суперечності між імперською владою й американською ідентичністю, між об'єктивно даною односторонньою позицією і суб'єктивним антиімперіалізмом американського суспільства та його підвалин. Сюди слід іще додати надмірну складність завдання, бо навіть єдиній наддержаві США може забракнути сил, коли йдеться про те, щоб самотужки (або лишень у супроводі «коаліції охочих») забезпечувати глобальний імперський контроль. Окрім того, їм доводиться увесь час наглядати за асиметричними національно-революційно-релігійними опозиційними рухами, що, коли оцінити все прагматично, може виявитися неможливим. Звичайно, ці суперечки в американській історії по закінченні Другої світової війни — річ далеко не нова, бо саме у цих часах і бере початок роль Америки як універсальної наддержави. Якщо як слід попорпатися у книжкових шафах, то натрапиш не тільки на полеміку щодо американської імперії з п'ятдесятих і шістдесятих років, а й на пророчі слова, які, вже тоді, на світанні холодної війни, на диво точно окреслили основний стан американського духу, а також політичні суперечності цього народу: «Тим часом ми опинилися в історичній ситуації, в якій наш рай внутрішньої безпеки розчинився у пеклі глобальної невизначеності; і жорстокі факти історії ставлять під сумнів наше переконання щодо чудової сумісності чесноти і процвітання, що його ми успадкували від наших кальвіністських і наших джефферсонівських предків. Наше почуття відповідальності перед світовою спільнотою поза межами наших власних кордонів є чеснотою, хай почасти вона і походить од чудово виваженого розуміння власних інтересів. А проте ця чеснота не гарантує нам ані миру, ані затишку й добробуту. Ми тим бідніші, чим більша глобальна відповідальність, що лежить на наших плечах. І в сповнення наших бажань домішуються розчарування й злість». Таких глибоких висновків дійшов американський теолог Райнгольд Нібур у 1953 році[168], втім, звучать вони так, наче вони визріли в його голові саме зараз. Тоді США стояли на початку п'ятдесятирічної повсесвітньої сутички з Совєтським Союзом, і ці суперечки вже тоді вели ні до американської імперії, ані до ізоляціоністського відступу. Насправді було все навпаки, а саме йшлося про довгострокову і врешті-решт успішну активність Сполучених Штатів по всьому світі.

До слова, наразі багато що свідчить про те, що в XXI столітті міжнародна політична система докорінно змінюється: через значні мегатенденції глобалізації, чимраз більшу взаємозалежність економіки, технології та інформації і як наслідок — глобалізації практично всіх конфліктів. Звичайно, антропологічні особливості людей з перебігом еволюції теж мало-помалу змінюються, проте їхні здібності, їхні продуктивні сили і, отже, сперта на них політична надбудова, втім, зазнають куди швидших змін. І саме такі глибокі зміни відбуваються нині. У нинішньому процесі трансформації світової спільноти найпевніш не обійдеться без криз і конфліктів, ба більше: в рамках реалістичного горизонту очікувань можна передбачити досить великі політичні катастрофи і війни. Саме з цієї причини варто спробувати і в майбутньому здобути урок з історії, проте не опускатися до ролі її заручника, бо історія не повторюється. І, звісно, нам аж ніяк не дано прозирнути у минулому наше майбутнє. В мусульманських арабських країнах не постане новий халіфат, і ми не опинимося на порозі нового ліберального імперіалізму Сполучених Штатів. Якби політичне майбутнє в найближчі десятиліття коливалося між цими двома альтернативами, то Захід програв би вже зараз.

Крім того, з іншого боку так само дивно, якраз із цього погляду, як далеко неоконсервативне мислення в США відбігло від духовних коренів і основ американської республіки, як нерозважливо ті мислителі й інтелектуали ладні спертися на додемократичні, навіть абсолютистські традиції Європи, щоб визначити нову роль Америки у світі XXI століття. Можна було б майже спробувати охарактеризувати це мислення щонайбільше як консервативне, бо воно саме збирається відсунути на безрік залізні основи американського консерватизму[169].

Один із фахівців у сфері зовнішньої політики, предтеча американського неоконсерватизму Роберт Каґан у своїй книзі «Сила і слабкість»[170] з погляду політики ділить сучасний світ на дві цілком різні сфери: перша сфера — сфера миру, дипломатії, права, чинності договорів і добробуту. Цей «пост-історичний рай», на думку Каґана, убезпечено від американської військової сили, й насолоджується ним слабка у плані політичного насильства ЄС-Європа, яка плекає ілюзію, ніби світ складається в основному з ягнят, а не вовків, гієн і шакалів[171]. З теоретичної точки зору цей захищений світ бере свій початок у мисленні Іммануїла Канта і його праці «Про Вічний мир» (1795), у якій він намагався всупереч політичному досвіду свого часу сформулювати філософське обґрунтування умов тривкого миру між незалежними державами. Якщо узагальнити, то цей світ можна визначити як сферу насильницько-воєнної ілюзії.

Натомість у другій сфері нового світу, на думку Каґана, діють цілком інші умови та правила: тут панує груба сила і закон джунглів, і тут і далі любісінько живе класична марксистсько-лєнінська традиція, ставлячи владу над закон. В ній правові питання розглядаються виключно як питання влади, і владу влучно характеризує відомий вислів Мао Цзедуна: «Політична влада росте з цівки рушниці»[172] У цій сфері законові й договору доводиться схилятися перед силою, все вирішує військова міць, і не обійтися без неабиякої пильності і твердості, бо тут як риба у воді почуваються такі негідники, як Саддам Хусейн, Усама бен Ладен і Кім Чен Ір, а коли оголошується війна з віссю зла, то йдеться про війну й уярмлення, зброю масового знищення і тероризм, перемогу або поразку. І тут, у цьому реальному світі політики, далеко від європейських ілюзій щодо вічного миру, великі держави та їхні імперські інтереси точать свою насильницько-воєнну гру, кидаючи кості, щоб вигадати собі перемогу в усесвітньому і регіональному розподілі сил XXI століття. Це сфера насильницької реальності[173].

У цій сфері крижаного реалізму сили і насильства немає місця чудовим ідеям Іммануїла Канта та його просвітницькому мисленню, зате владарює Томас Гоббс, мислитель великого «Левіафана», абсолютної держави, яка не терпить жодних інших богів біля себе, та замість знищувати їх, плюндрує все довкола:

«Ми більше не повинні вдавати, ніби європейці й американці мають однаковий світогляд або ж живуть в одному й тому світі. У вкрай важливому питанні про владу [sic!] — в питанні щодо ефективності, етики, пожаданості влади — існують різні американські та європейські погляди. Європа відвертається від влади, або ж, інакше кажучи, рухається за її межами. Постає у собі замкнений світ законів і правил, транснаціональних переговорів і міжнародного співробітництва, постісторичний рай миру і відносного процвітання, тотожний здійсненню Кантового „вічного миру“. Натомість Сполучені Штати надалі залежать од історії і панують у анархічному Гоббсовому світі, в якому не можна покладатися на міжнародні положення й норми міжнародного права і в якому справжня безпека, захист і просування ліберального порядку досі визначаються наявністю і застосуванням військової сили»[174].

Саме у цій різниці між насильницько-воєнною ілюзією в образі «постісторичного Раю» і реальністю влади в історії і полягає, як гадає Роберт Каґан, причина дедалі глибшої стратегічної прірви між США та Європою: «Щодо ключових стратегічних та міжнародних питань, то наразі американці дивляться на них, наче марсіани, а європейці — наче живуть на Венері: думками вони збігаються хіба вряди-годи та й розуміють один одного чимраз менше»[175].

У своєму аналізі нинішньої міжнародної системи Каґан ступає в слід історичного релятивізму цінностей, який вбачає у слабких державах оборонців міжнародного права, захисників багатосторонності та її несуттєвих політичних інститутів, а також обговорюваної, уторговуваної або й купленої безпеки. На світанні свого існування США були слабкі, тож у своїй зовнішній політиці дотримувалися м'яких імперативів, а європейські держави були сильні і діяли послідовно в імперському дусі або принаймні в дусі гегемонії і намагалися встановлювати власні закони своєю силою. Сьогодні все радикально змінилось[176], отже по обидва боки Атлантики після закінчення холодної війни, і, звісно, з часу подій 11 вересня 2001 року люди живуть у дуже різних світах міжнародної політики.

Каґан помиляється. І він не не може ігнорувати той історичний факт, що насамперед зовнішня політика США наприкінці Другої світової війни — коли Сполучені Штати вирізнялися досі небаченим військово-політичним, технологічним та економічним впливом, — створила багатосторонні інституції, Організацію Об'єднаних Націй, альянси з безпеки неабиякої історичної ваги і розмаху, зокрема, НАТО. Крім того, суттєва ознака тодішньої зовнішньої політики США та її пророчої, заснованої на нормах і інтересах проникливості, полягала в чимраз швидшій юридифікації міжнародної системи, до цього часу переважно заснованої на політиці насильства незалежних держав. Виразний слід наклали на неї Статут ООН і різні міжнародні конвенції, які нині цілком природно вважаються природно-правовим зерном чинного міжнародного права та багатосторонніх інститутів. Звісно, в умовах холодної війни і поділу світу система ООН ніколи не працювала по-справжньому, і з системним протистоянням між Сходом і Заходом, що затягнулось аж на п'ять десятиліть, не змогли порадити собі ані ООН, ані міжнародне право, ані, втім, і переважна військова могутність Америки. Після 1947 року за підвалини «Заходові» стали сила та цінності, і лише це поєднання дозволило йому взяти гору над Совєтським Союзом. Попри всю критику і всі заперечення, система Організації Об'єднаних Націй виявилася набагато потужнішою і життєздатнішою за свою попередницю, Лігу Націй. Нарівні з процесом об'єднання Європи, з успішною реконструкцією та реінтеграцією Німеччини і Японії, а також зі створенням трансатлантичного альянсу заснування Організації Об'єднаних Націй можна зарахувати до абсолютних головних досягнень зовнішньої політики США і «Великого покоління».

Навіть Каґан пристає на цей висновок: «І, звісно, „Захід“ у часи холодної війни чогось тримався. Він представляв ліберальний, демократичний вибір значної частини людства, яка стояла в опозиції до альтернативного варіанту, що існував потойбіч Берлінського муру. Ця виразна стратегічна, ідеологічна й психологічна необхідність доводити, що насправді існує замкнений, монолітний Захід, зникла з падінням Берлінського муру та трощею статуї Леніна в Москві»[177]. Проте саме тут, де Каґан мав би дати рішучу відповідь на майбутнє Заходу, він відмовляється відповідати або ховається за шелестіння американської однобічності, не висловлюючи цього насправді у своїх наслідках для Сполучених Штатів та міжнародної політичної системи в XXI столітті.

Але навіть порівняння Гоббса і Канта з ідейно-історичного погляду не сприяє теоретичному обґрунтуванню наявності нібито значної різниці у базовому зовнішньополітичному порозумінні між Європою і Сполученими Штатами. Ці два політичних філософи жили в різні століття і мали справу з вельми неоднаковими проблемами, а молодший, Кант, спирався на ідеї старшого, свого попередника Гоббса. На Гоббсові позначився досвід національно-релігійних воєн у тодішній Англії, себто жахи громадянської війни. Його думки були зосереджені насамперед і майже виключно на питанні, як релігійну громадянську війну перетворити на міцний мир, а саме завдяки абсолютній державі, Гоббсовому Левіафану. «Держава, як на Гоббса, — це лише громадянська війна, що її весь час приборкує сильна влада»[178]. Кант натомість веде мову про нескінченну війну між суверенними державами, і його питання було — як ця міждержавна війна поступиться місцем світовому порядку непорушного миру й чи може вона поступитися місцем порядку.

«Хоча Гоббс, провадячи розмову про війну, весь час має на оці громадянську і міждержавну війну, але він докладно розглядає тільки перетворення громадянської війни на громадянський мир, а не обернення війни міждержавної на міждержавний мир. Світ у англосаксонській країні являв собою життєву проблему, що її він поклав вирішити, до миру між країнами він не наважився зайти, левіафани не терплять поміж себе надлевіафанів. [...] Насамперед Іммануїл Кант ясно спираючись на Гоббса, тлумачить bellum omnium contra omnes як природний стан і стан війни серед війни, порадити собі з яким здебільшого і прагне його філософія миру. Як видно, Кант — це той, хто доводить філософію Гоббса до краю, хто (так само) знімає вершки висновків з Гоббса. Якщо великий ворог феодалізму Гоббс зруйнував вироблене пізніми схоластами універсалістське міжнародне право „civitas orbis“, світову спільноту, врешті-решт, під однією зверхністю, то великий громадянин світу Кант, продовжуючи раціональну лінію свого попередника, вгадав наперед шлях глобального стану миру, на якому міжнародне право, право всесвітнього громадянства і людські права переходитимуть одне в одне»[179].

А про те, що Кант свого часу вкладав у свою ідею «вічного миру» на тлі реальності міждержавних війн неясну сатиричну двозначність, свідчить його вказівка на походження поняття «вічний мир» у першому реченні свого знаменитого трактату: «До кого звернено цей сатиричний напис на шильді одного голландського заїзду під намальованим чиєюсь рукою цвинтарем? До людей узагалі чи, зокрема, до державців, які ніколи не навоюються до переситу, чи, може, лише до філософів, які бачать цей солодкий сон? Цього ніколи не зрозуміти»[180]. Для Іммануїла Канта поняття «Вічного миру», отже, мало цілком жахливу і вкрай важливу політичну двозначність: або суверенні держави доскочать міцного миру, або його місце посяде цвинтарний лад. В кожному разі тут він виявився таким само великим реалістом, як і Томас Гоббс, хай Кант навряд чи уявляв собі жахливу реальність XX століття. Здавалося б, увесь жах нескінченних рядів могил під Верденом і на інших незліченних бойовищах європейських світових воєн і жахіття Освенцима, напевно, не могли наснитися професорові філософії з Кьоніґсберґа навіть у кошмарному сні.

Але хай Роберт Каґан у своїй картині поділу Заходу на світ Гоббсовий (США) і світ кантівський (Європа) кінець кінцем і замислив насправді щось більше, ніж просто зручний образ для цілком ясних політичних суперечностей у трансатлантичних відносинах, та він, однак, намітив дуже перспективний шлях. Томас Гоббс шукав-бо відповіді на руїну і хаос релігійної громадянської війни. Якщо й далі послідовно оперувати чільним фактом щодо необхідності подолання внутрішнього хаосу і війни однією зверхньою силою, то звідси неминуче випливає висновок, що ми на початку XXI століття мали б лишити у минулому стару систему держав, адже вступили в добу глобальної релігійної громадянської війни. Далекосяжні наслідки дав би рух у напрямку глобальної внутрішньої політики, нової якості державної системи та її обов'язкового багатостороннього оформлення, а не в бік традиційної силової політики, імперських марень і сили, піднесеної до стратегії неприхованої односторонності.

Каґан, тим не менш, цілком слушно вказує на ту принципову різницю між Європою та Америкою, що її можна назвати різницею політичною[181]. А в чому, власне, полягає та різниця? Вона полягає у відповіді на найперше питання будь-якої політики. Що таке влада? Чи спирається влада лише на внутрішні мотиви настільки, наскільки нею когось наділено, наскільки вона існує і може бути використана? Чи навіть найсильніша влада на додаток до її самовиправдання [Selbstbegründung] в умовах свободи так само і достоту присилена до нормативних засад, етичних принципів і законності шляхом згоди? Бо ані європейці не стали ідеалістами, що забули про владу, ані американці не перетворилися на мак'явелістів, одержимих владою. По обидва боки Атлантики і надалі поділяють ті самі принципи свободи, демократії, верховенства закону, ринкової економіки та громадянського суспільства та й світогляд принципово не відрізняється. А проте з обох боків є зрушення перспективи. І в основі його лежать, поза сумнівом, причини, вказані Робертом Каґаном: Європа по катастрофі XX століття у своєму зовнішньополітичному мисленні «американізувалась», а США по закінченні холодної війни навпаки, «європеїзувалися». Наразі у своїй зовнішній політиці Європа мислить нормами, а США — у дусі політики сили. Звісно, суттєву роль у цьому грають сила і слабкість, підйом і занепад влади і безпорадність, але не тільки це. І тут Каґан, знову ж таки, помиляється.

Європа змінилась у своєму зовнішньополітичному мисленні не тільки у світлі свого насильницького занепаду, але й насамперед через досвід світських катастроф двох світових воєн у минулому столітті і спустошливі, саморуйнівні наслідки націоналізму, до якого додалася система держав, яка підтримувала виключно владу. Більше за всіх від лиха, що являло собою цілковиту протилежність політичній слабкості, — повне зняття з себе владою будь-яких нормативних та етичних зобов'язань і зростання її до жахливих висот — в XX столітті постраждала Німеччина. Хай там як, а поселяти європейців на «Венері» з політичного погляду, доволі абсурдно. У всякому разі, європейців радше слід вважати «вцілілими на Марсі». Ні, власне визначальний досвід Європи з її насильницько-воєнним самознищенням був не насильницькою, а радше нормативною слабкістю. Те, що Америка у нормативних зобов'язаннях мала і досі має майже досить сили, у Європі (і особливо, знову ж таки, в Німеччині) вгадується не відразу. Європейську систему держав визначають баланс і гегемонія, а не норми і принципи. Саме з цих причин зовнішня політика Сполучених Штатів, відколи вона існує, щосили боронилася від перенесення європейської системи рівноваги конкуруючих європейських держав на північноамериканський континент, і замість цього робила ставку на континентальну спілку[182].

Каґан підкреслює наразі нормативні непорозуміння між Європою та Америкою достоту шляхом свого позитивного посилання на Гоббса і відмови від Канта. Кант був філософом просвітницької раціональності, філософія якого включно з його працею «До вічного миру» батькам американської Конституції у плані чинників була ближча за пророка Левіафана, суверенну державу. Якщо придивитися пильніше до історії США та її духовно-історичних (живих і досі) традицій, то вельми ризиковано вважати саме Томаса Гоббса пророком неоконсервативного світогляду на XXI століття. Іммануїла Канта можна легко інтегрувати в американську політичну традицію, натомість Томас Гоббс потребував би цілковитої відмови від неї та перевертання догори дригом. Бо й досі два поняття свободи і демократії творять ту нормативну центральну зорю, навколо якої обертається політична думка, а також реальність Конституції Сполучених Штатів. Сполучені Штати як і раніше базуються на системі обмеження влади, а не на її абсолютизації, й історично безпрецедентна сила цієї незрівнянної нації дотепер ґрунтується на унікальності її принципів. Гоббс пристає до неї не більше, аніж ідея американської імперії.

Сполучені Штати були засновані за двісті з лишком років якраз усупереч реальності європейських левіафанів, абсолютних князівств XVII і XVIII століть, їхні принципи та політичний устрій виникли всупереч реаліям Гоббса в Європі. «Ми, Народ Сполучених Штатів, заради створення досконалішого Союзу, встановлення Правосуддя, гарантування внутрішнього Спокою, забезпечення спільної оборони, сприяння загальному Добробуту й закріплення Благ Свободи для нас і наших Нащадків, декретуємо і встановлюємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки»[183]. Ця на той час революційна і вельми провокаційна преамбула до Конституції США була аж ніяк не оголошенням війни від імені незалежного американського народу невільним абсолютистським державам у Європі, а отже, принциповим оголошенням війни державному світові Томаса Гоббса.

На відміну від Сполучених Штатів, Європі після 1945 року довелося змінити свою державну систему і принципово оновити свої духовні основи майже революційним шляхом, коли вона поклала мати у майбутньому мир і свободу потойбіч bellum omnium contra omnes. Бо, на відміну від США, Європа з часу, коли було укладено Вестфальський мир, жила в Гоббсовій системі суверенних левіафанів, а Велика французька революція, доба націоналізму, більшовицька російська революція і націонал-соціалістична німецька революція докинули в цю європейську систему ще дрібку тоталітаризму аж до терористичної абсолютності сили. Врешті-решт цей європейський світ Томаса Гоббса розвалився сам. А тому європейську державну систему, це постійне джерело експериментів зі встановлення балансу, домагання гегемонії і воєн, довелося винайти з нуля, створивши Європейський союз, і сперти його на геть інший принцип — принцип інтеграції. Саме в цьому полягає одна з суттєвих відмінностей від США, яким не доводилося і не доводиться винаходити себе, які натомість зіткнулися з необхідністю порадити собі зі своїм досі незнаним в історії насильницьким відрубним становищем. Іншими словами, Європа має перебудувати себе на новий лад, тоді як від США вимагають по-новому організувати світ — і це, звісно, дуже різні відправні точки.

Європейці знають про незамінність американської сили для миру і стабільності на глобальному, регіональному рівні, а також у Європі і для Європи. І вони знають про незамінність військової потуги, про небезпеку у світі XXI століття, знають, що у світі цьому живуть не тільки ягнятка. Тим не менше, перші кілька років минулого століття знову зазіхнули з новими погрозами і конфліктами на ті колишні основні питання зовнішньої політики: що таке безпека, і як її встановити? Вже «холодна війна» являла собою розрив з усією попередньою історією, бо точилася вона хіба що «віртуально», а тоді врешті так само і скінчилася[184]. Це перетворення війни у «квазі-війну» пояснювалося несточенністю [Unführbarkeit] ядерної війни та її незміреною руйнівною силою і ще менш передбачуваними наслідками. Науково-технічний прогрес мав у кінці Другої світової війни витворити нову політичну якість, яка виводить співвідношення витрат і вигод від можливого збройного конфлікту між двома світовими ядерними державами за межі політики. У такий спосіб завдяки військовій гонці озброєнь, з одного боку, пощастило доскочити апогею в історії держав у плані військових заходів безпеки, з іншого боку, вони так само були докорінно видозмінені. За часів холодної війни було достатньо військової безпеки, і за логікою стримування лише остільки, оскільки її не випадало боронити насправді, а йшлося тільки про загрозу. Якби в таких умовах дійшло до війни, це означало б кінець будь-якої безпеки і загальну загибель комбатантів унаслідок термоядерної катастрофи. Аналогічне перетворення реальності та поняття безпеки вимальовується наразі в руслі економічного і технологічного розвитку.

Якщо виходити з тієї занадто простої тези, що у випадку з економічною глобалізацією йдеться не про американську або західну змову, а радше про історичний процес, у якому виражаються об'єктивні необхідності макроекономічного та історичного розвитку, то легко здати собі справу з того, що взаємна залежність у міжнародній політичній системі стрімко зростатиме. Великі держави в XXI столітті вже не зможуть використовувати можливість збройного конфлікту між собою не тільки через руйнівні наслідки ядерної зброї. Економічне і технологічне переплетення глобалізованої світової економіки і політичний та економічний руйнівний потенціал чергової можливої економічної дезінтеграції змусить ціну воєнного варіанту стосунків між великими державами піднестися до вже неприйнятних висот.

Нинішній стрімкий наступ двох азіатських мегадержав — Китаю та Індії — з їхнім величезним населенням на західну ринкову й споживчу систему, а отже на світову економіку виразно загострює цю тенденцію і додає нову якість у світову економіку та політику. Дотепер західна модель економіки та споживання з її граничною залежністю від економічного зростання являла собою програму, розраховану на меншість, себто на двадцять відсотків людства. Втім, зі вступом у світову ринкову економіку Китаю та Індії ця нова величина теж обернеться новою якістю, і з програм, розрахованих на меншість, з огляду на все людство, постане економічна й культурна програма, що охоплюватиме більшість. Чи може насправді працювати ця нова якість світової економіки з урахуванням обмежених світових ресурсів і виказуваної ірраціональності західної споживацької моделі, з іншого боку, чи не суперечитиме, бува, її «межі зростання» західна ринкова і споживацька модель, і тому вона мусить сама перетворюватися з погляду якості, — на ці питання з позицій сьогоднішнього дня направду не даси емпіричної відповіді. Цифри і прогнози, однак, ясно говорять на користь другого варіанту.

У кожному разі економічна глобалізація та її наслідки в XXI столітті кардинально видозмінять реалії та поняття суверенітету і безпеки. Важко уявити, що саме структура й категорії неіснуючої європейської системи держав з 1648 року з її концепцією суверенітету, її системою балансу та домінуванням військової безпеки надаватимуться для оформлення цієї нової глобальної реальності на світанні нового століття. Сама ідея, що перевантаження обмеженої екосистеми планети кількісно і якісно цілком зміненою світовою економікою може вилитись у нову військово-політичну боротьбу за сфери впливу і дедалі мізерніші й дорожчі ресурси, виглядає якимось гротескним анахронізмом. Кожен-бо потенційний переможець у такій сутичці в глобалізованому світі XXI століття у перспективі може наразитися на такі втрати, що негативні наслідки перемоги за найкоротший час зведуть її значення нанівець або й перетворять на цілковиту поразку.

То як же визначатиметься безпека в XXI столітті? З політичного, економічного та інституційного погляду вона має спиратися насамперед на співпрацю і взаєморозуміння, бо варіанти конфронтації або навіть війни стають дедалі дорожчими, отже перетворюються на неприйнятні (безвиграшні) варіанти, внаслідок яких програють усі. Просто людство, його держави, його економіки, його технології, його потреби зросли настільки, що все це спричинилося до нового рівня взаємозалежності, а отже підштовхнуло до співпраці. А ризики і небезпеки в міжнародній політичній системі XXI століття без ефективної міжнародної співпраці та контролю, а також без дієвої роботи багатосторонніх установ та норм не відвернути. Тероризм, зброя масового знищення, екологічні катастрофи, епідемії, недієздатні держави, біженці, геноцид — усім цим проблемам національної і глобальної безпеки випадає залишити в минулому визначену головним чином у воєнному плані ідею безпеки та встановлене на державному рівні поняття суверенітету.

З усіх цих причин, отже, коли йдеться про докорінну реорганізацію всієї системи, ані «Марс», ані «Венера» ні до чого. Навіть у XXI столітті класична стратегічно-військова могутність не зникне, а її здатності ухвалювати рішення для захисту національних інтересів і стабілізації міжнародної системи більш ніж вистачатиме. Міжнародна політична система стоїть перед необхідністю припасуватися до економічної, технологічної та екологічної глобалізації, й проходитиме ця необхідна реорганізація в світі не під знаком глобального відродження старого європейського балансу сил системи та її гегемоніальних і антигегемоніальних рефлексів. Усі ознаки вказують радше на глибокі зміни в міжнародній системі та її інститутах. Щойно почалося століття, з'явилося щось на кшталт «Коперникової революції»[185], яка змусить відійти у непам'ять старий, заснований на європейській системі держав Вестфальського миру, світовий порядок.

Вирішальне питання при цьому полягатиме в тому, як у мирний чи у насильницький спосіб відбуватиметься ця трансформація міжнародної системи. І відповідь на це питання дасть Захід, отже, насамперед Сполучені Штати і Європа, бо не тільки глобалізація, а й наявна економічна та державна система суть плоди західної сучасності. Ані світовій державі США, ані самій лишень Європі зробити це не до снаги, але таке завдання завдавати собі на плечі можна тільки тоді, коли Захід як такий зважиться на загальну стратегічну перспективу в умовах цього століття, отже оновиться[186]. Якщо у США і ЄС немає ані сили, ані бажання дійти стратегічної згоди щодо оформлення XXI століття, то такий розвиток подій спливатиме у дусі виразних криз і насильства, нібито ці дві частини Заходу спромоглися, знайшли бажання і вдалися до далекоглядності, аби досягти такого консенсусу. Це аж ніяк не виключає інші регіони й сили: навпаки, коли величезний африканський континент, попри всі його на перший погляд майже нерозв'язні кризи й конфлікти, завдяки Африканському союзові (АС) йде в напрямку системи колективної безпеки і співпраці майбутнього, такі зміни важко переоцінити. Те ж саме стосується Латинської Америки, Південно-Східної Азії, а також Росії, якщо вона сприймає своє стратегічне відкриття Заходу не лише в економічному плані, але і з демократичного, нормативного і соціального погляду.

Звісно, у XXI столітті ані держави не зникатимуть на користь світового уряду, ані навіть військова безпека не втратить свою вагу. Всі ці елементи міжнародної системи існуватимуть і далі, але їхнє значення змінюватиметься, і поставатимуть інші, нові елементи, які набуватимуть ваги. Бо якщо класичні поняття стабільності та незалежності видозміняться у якісному плані, тоді весь лад міжнародної політичної системи, залежний від цього, зазнає якісних змін, і така зміна зробить неминучою появу нових інститутів і перегляд наявних. Якщо це припущення, що об'єктивний тиск штовхає глобальну державну й економічну систему до дедалі тіснішої співпраці, правильне — отже, співпраця об'єктивно стане центральною категорією раціональності цієї нової системи, — то дві похідні категорії безпеки та суверенітету змінюватимуться в бік заснованих на співпраці інститутів і кооперативного сувернітету. Інтеграція інститутів і суверенітету — вершинна форма цього розвитку в XXI столітті, що ґрунтується на неминучості співпраці.

Інша якісна зміна в міжнародній системі, яка так само вирізняється драматичними наслідками, — її демократизація. Із закінченням холодної війни, втім, не всі диктатури й авторитарні режими зникли, — нині по всьому світу існує більше ліберальних демократій і відкритих суспільств, аніж будь-коли в історії. В умовах глобального здійснення ліберальної демократії поняття влади змінилося за своєю суттю. У старій системі держав влада визначалася головним чином з себе самої: влада виходила з цівки рушниці. Хто мав владу, той і встановлював правила. Сьогодні влада виходить уже не тільки з себе, або навіть здебільшого не з себе. Консенсусне схвалення влади (її узгоджена легітимність) стало однією з її суттєвих складових у дедалі демократичнішій міжнародній системі.

В історичному плані події розвивалися так завдяки нормативній зовнішній політиці Сполучених Штатів, для якої процеси демократизації та легалізації міжнародної системи завжди мали непересічне значення. І завдяки цьому кроку в бік демократизації сама вже зголошується глибока трансформація влади, безпеки та суверенітету, а отже всієї системи, як описано вище. Об'єктивна необхідність співпраці і консенсусу в добу глобалізації проймає традиційні категорії міжнародної політичної системи та її реальність і прискорює її трансформацію. Якщо на цей тиск, який виникає у процесі здійснюваних у глибинних шарах політики державної системи перетворень, не буде відповідної реакції у вигляді трансформації структур та інституцій міжнародної системи, то енергія цього тиску змін призведе до дедалі більшої дисфункціональності системи в цілому, і її дієздатність поволі згасатиме. Саме цю тенденцію можна спостерігати нині в міжнародній системі.