Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу

II. Тріщини глобальної дезінтеграції

Глобальну перебудову світової економіки та міжнародної системи держав задовго до подій 11 вересня прискорили довгострокові чинники: досягнення в галузі знань і технологій, соціальні й культурні зміни, загальна динаміка економіки, а також усілякі політичні конфлікти. Ці чинники призводять до невпинних глобальних і регіональних змін, які ступали і ступають слідами коротко-, середньо- і довгострокових часових осей та потужних і почасти вельми складних тенденцій, що ними в політичному плані дуже важко керувати, не кажучи вже про якісь плани. У зонах розломів світової економіки та світової політики це якраз ті тенденції, які вкупі з помилками політики чи недоглядами місцевих і світових дійових осіб можуть призвести до політичного напруження, здатного врешті-решт призвести до виникнення нової терористичної або навіть тоталітарної загрози миру в цілому світі.

Релігійний фанатизм та його терористичні наслідки не піддають сумніву довгострокові тенденції в світі, проте, звісно, активізують їх політичне перетворення. Для цих позірно виключних і насправді залежних реакцій Ентоні Барбер знайшов зручне формулювання «Dschihad versus McWorld» («Джихад проти світу „МакДональдс“): „Наш світ опинився між антагоністичними процесами нової „племінної самосвідомості“ і глобальної інтеграції. Ми вертаємось у подрібнене минуле і водночас наближаємося до майбутнього однієї безмежної культури. Якщо орієнтуватися на минуле, то можна з жахом виявити, що значна частина людства ніби рушила навспак, розв'язуючи війни і жертвуючи людським життям: така собі загрозлива „балканізація“ національних держав, у процесі якої одна культура йде на іншу, один народ на інший, одне плем'я на інше. Цей „джихад“, ця священна війна проти всіх форм залежності, натрапляє на накидувані нам орієнтовані на перспективу економічні, технологічні та екологічні сили, що тяжіють до інтеграції та уніфікації і захоплюють людей в усьому світі швидкою музикою, швидкими комп'ютерами і швидкою їжею — MTV, McDonald's і Macintosh. Народи пресують, надаючи їм форми однорідної глобальної культури, скріплюючи комунікацією, інформацією, розвагами та торгівлею. Наша планета перебуває в осерді конфлікту між Діснейлендом і Вавилоном; вона ні з того ні з сього розвалюється і водночас поволі зростається знову: Dschihad versus McWorld“[42]. З цього приводу у британського історика Ніла Ферґюсона виникає слушне запитання: „Чому це відбувається паралельно з економічною глобалізацією та політичною роздробленістю?“ Ферґюсон доходить висновку, що „глобальні ринкові сили увиразнюють регіональні відмінності в традиційних національних державах“. Окрім того, „гомогенізація поп-культури як щось на кшталт реакції опозиції спричиняється до вирізнення місцевої самобутності. Утім, найкращою відповіддю могло б бути те, що зі зростанням кількості держав, які (за підтримки США) переймають суміш ринкової економіки та політичної демократії, усувається логічна база багатьох багатонаціональних держав. Центральні уряди втрачають свою легітимність як планувальники економіки, а окремі етнічні групи обирають сепаратистські партії. Цей процес політичного розколу з погляду історії ще лише починається“[43].

Глобалізація, комунікативна і біотехнологічна революція — це основні чинники; на формотворчий, ба більше — визначальний для суспільств повсюди у світі вплив урешті накладається політичний розрух (чи ж так?), проте їх не усунеш або ж не відтермінуєш. З іншого боку, пильніший погляд вловлює, що світ на початку XXI століття дедалі рясніше вкривається тріщинами і вирізняється чимраз гострішим напруженням навіть на рівні вищеозначених основних чинників глобальних соціальних змін. При цьому найнебезпечнішою прірвою, як колись, у XX столітті, зяє глобальний розподіл доходів. Розрив між багатими та бідними росте дедалі виразніше, й ця тенденція лише зміцнюється: „Розрив у доходах між 20 відсотками найбагатшого населення світу і тими-таки 20 відсотками найбідніших його жителів у 1997 році становив пропорційно 74:1, тоді як у 1990 році на 60 бідняків припадав один „грошовий мішок“, а 1930 року один багатій муляв очі лише 30 злидарям“[44].

Високотехнологічні та високопродуктивні суспільства з одного боку й атавістичні споживацькі з іншого засновані на знаннях. Глобалізація проти етнізації, водневої бомби і терактів, громадянських війн, стабільність тут і громадянська війна там, нестримні світові держави і руйновані країни. Поширення зброї масового знищення й засобів її постачання, а також мін, стрілецької зброї, і кривава різанина. Старіння і демографічний вибух. Біотехнологічна й інформаційно-технологічна революції, а поряд з ними — СНІД, малярія, вкрай висока дитяча смертність і неписьменність. Права людини, демократична конституційна держава й верховенство закону — і тут-таки варварська реальність катувань, етнічні війни й навіть геноцид, тероризм та тоталітарний фундаменталізм, найсерйозніші порушення прав людини, незмінні утиски і диктатура. Страшні злидні, соціальна ізоляція і недорозвиток поруч із несказанними розкошами, добробутом і освітою для всіх у демократичних соціальних державах.

У всіх цих тріщинах і чимраз ширших розпадинах, які дедалі більше розділяють мало не семимільярдне людство на багатих і бідних, розвинених і недорозвинених, знавців і невігласів, криється, щоправда, не тільки дедалі гостріша моральна проблема легітимності, але й, окрім того, майбутній ризик для безпеки глобальної системи держав. Зростання кількості населення світу, чимраз виразніша несправедливість розподілу і дедалі більший дефіцит ресурсів — так із погляду політики безпеки звучить базова формула майбутнього конфлікту в XXI столітті.

Якість стратегічних відповідей на ці всесвітні регіональні напруження, на ці різні конфлікти та їхні причини матиме вирішальне значення для миру, стабільності, справедливості та свободи в багатьох країнах, а також у міжнародній державній системі на десятиліття вперед. І відповіді ці доведеться давати дійовим особам, зокрема дійовим особам політики. Це насамперед, як і раніше, держави, бо вони й досі правлять за головних дійових осіб на міжнародній арені, насамперед великі й найбільші серед них. Їхні інтереси, їхня міць і, отже, розподіл сил між ними впливатимуть на їхні рішення вздовж вищеозначених тенденцій і ліній розлому.

Роберт Купер вважає, що закінчення холодної війни означало не тільки формальне закінчення Другої світової війни в Європі, але й, крім того, куди глибшу паузу, що її дві традиційні європейські системи держав — імперії і рівноваги — внесли в історію: „Те, що дійшло краю в Європі (і, можливо, в іншому місці), — дві політичні системи трьох століть: баланс сил та імперські амбіції. Холодна війна пов'язала систему рівноваги та імперію і витворила зі світу одне ціле, об'єднане боротьбою за владу і захоплене єдиною рівновагою страху. Але не лише баланс, а й імперія наразі вже не є панівними поняттями на теренах Європи, отже світ давно вже не являє собою монолітну політичну систему“[45].

Глобальний порядок протистояння Схід — Захід не поступився місцем відомому новому порядку, як це зазвичай траплялося раніше, коли брати до уваги подібні злами епох. Відень, Версаль та Ялта у XIX і в XX столітті обстоювали відповідний повоєнний порядок. Геть інакше стояла справа в 1989-90 рр. Ситуація була досить нетиповою, годі було зауважити навіть цілком типовий для повоєнної доби період анархії. Натомість постав дифузний паралелізм між західним консервативним статус-кво і революційними зламами. Ніде ця психологічна двоїстість не впадала в очі виразніше й ніде не була такою намацальною, як у 90-ті роки в об'єднаній Німеччині, яка, по суті, мала переробити цю подвійну структуру консервативного статус-кво і революційні потрясіння в одне суспільство (це їй доводиться робити й досі). І якраз у цьому дифузному паралелізмі між дотриманням статус-кво і відмовою у сприйнятті насправді наявної революції, суміші полегшення, короткозорості й неуцтва тероризм Аль-Каїди знайшов гарні умови для розвитку в далекому Афганістані та інших країнах ісламського кризового поясу.

Захід відреагував на масштаб проблеми слідом за зламом епох практично у дусі відомої формули „голови страуса“, інакше кажучи, значною мірою сховав перед новим наступом історії голову в пісок постмодерністських ілюзій. Щоправда, збереження цієї ситуації на Заході було і є здебільшого простою ілюзією, бо засади політичного порядку, хай вони існують і далі, за всіх умов докорінно змінилися. Якраз Європа опинилася в парадоксальній історичній ситуації. Зокрема, вона пережила революцію у вигляді консервативної тяглості. Ця реальна діалектика кінця холодної війни та її наслідків однаковою мірою ставить надмірні вимоги до політики, суспільства й економіки, тим більше що політичні умови в добу холодної війни і в подальший повоєнний період навряд чи відрізняються.

У XX столітті холодна війна точилася між двома найбільшими і найсильнішими державами, що зі своїм центральним конфліктом за панування у світі — яка система краща, могутніша, а отже пошириться у глобальному масштабі? — панували практично над усією міжнародною системою і порядкували нею за допомогою залізних лещат і безпрецедентної військової могутності на глобальному рівні. Злочинна манія величі Гітлера змусила Німеччину прагнути панування над світом, а внаслідок загальної поразки німецького рейху в 1945 році виникли дві глобальні наддержави, які поділили світ між собою і, зіштовхнувшись одна з одною в холодній війні, змагалися по всьому світу. На теренах Старого світу великі держави існували, починаючи з XVI століття, — Португалія, Голландія, Франція, Іспанія і Велика Британія, — проте їхня роль у світі була обмеженою через замалий стратегічний потенціал, геополітичні кордони й брак технологічних можливостей. Совєтський Союз і Сполучені Штати після 1945 року втілили новий тип світової держави, і холодну війну фактично можна вважати прикладом першої справжньої політичної глобалізації у світовій історії. Упродовж майже п'яти десятиліть протистояння між двома наддержавами формувало насильницьку, ідеологічну та економічну систему класифікації [Ordnungssystem] майже по всьому світі. Відколи один із суперників обернувся в ніщо, утворився вакуум, і стосунки між ворогами припинилися, тільки-но скінчилася Друга світова. Натомість цього разу в державному світі багато де дійшло до драматичної втрати ладу. Здавалося, наче хтось узяв і вимкнув сильний електромагніт, магнітне поле якого по-своєму впорядковувало всі металічні частинки. Досі не існувало нової глобальної структури порядку, хоча її контури поволі вимальовуються на тлі недавніх криз. І події 11 вересня знову поставили на порядок денний міжнародної політики щонайменше необхідність нового світового порядку[46].

Як уже згадувалося, закінчення холодної війни зі свого боку поклало початок значному прогресу, а значить, принесло успіхи, що їх означало впорядкування міжнародної політики, і, як наслідок, зумовило історичні зміни й сприяло врегулюванню конфліктів там, де на нього довго чекали і практично не сподівалися: звільнення Східної і Центральної Європи від совєтського гніту, падіння Берлінського муру та об'єднання Німеччини. Кінець режиму апартеїду в Південній Африці, позитивні зміни в конфлікті на Близькому Сході між Ізраїлем і Палестиною, який завершився домовленостями в Осло і історичним рукостисканням між Рабином, Пересом і Арафатом у Трояндовому саду Білого дому у Вашингтоні, й багатонадійні події, що супроводили численні регіональні конфлікти в Азії, Африці та Латинській Америці. Започаткована демократизація в Росії та інших країнах СНД і занепад багатьох диктатур та кінець кривавих громадянських воєн у багатьох країнах Південної і Центральної Америки. В Європі і по всьому світі досягнуто неймовірних успіхів у плані відмови від ядерної, хімічної, біологічної і звичайної зброї.

Утім, по закінченні холодної війни відносний порядок так само швидко дійшов до втрат. Звірячий напад Саддама Хусейна на крихітну сусідню державу Кувейт 1991 року спровокував війну в Перській затоці між Іраком і США та їхніми союзниками. Майже одночасно Європа стала свідком повернення війни на теренах дробленої на чимраз менші шматки Югославії, масових убивств аж до спроб геноциду мусульман Боснії, етнічних чисток, злиднів, у яких опинилися біженці, й нібито зниклого жорстокого націоналізму, що його уособлював здебільшого (але не тільки!) великосербський[47] політик Слободан Мілошевич. Варто згадати принагідно і тривалу трагедію в Афганістані, чимраз слабші держави в Африці, геноцид тутсі в Руанді, жахливі масові вбивства цивільного населення в багатьох інших державах, а також вочевидь нескінченні війни за нафту й алмази. З цими катастрофами на африканському континенті межували, з іншого боку, і значні здобутки — кінець режиму апартеїду в Південній Африці, а також мирні угоди, що поклали край затяжним громадянським війнам, зокрема в Мозамбіку. Крім того, ці роки в житті Африки вирізнялися позитивними змінами на кшталт успіхів демократизації у процесі викорінення військових диктатур, приміром, у Нігерії.

Проте, коли дещо дистанціюватися й оцінити останнє десятиліття з погляду подій 11 вересня, то за всіх історичних успіхів відразу впадає в око виразна негативна прикмета: відколи добіг кінця конфлікт Схід-Захід, у світі вже не існує всеосяжного організаційного принципу, ба більше: ймовірно, його більше не може існувати. Біполярного розташування сил, яке зі своєю централізацією влади і конфліктів мало чітку й всеосяжну організаційну структуру, вже нема, і її місце не посів новий всеосяжний принцип порядку. Дві наддержави провадили холодну війну з безпрецедентним використанням ресурсів, і майже всі регіональні конфлікти були підпорядковані цьому чільному протистоянню або ж придавалися на його цілі. Саме з цим цілосвітнім чільним протистоянням була в період холодної війни пов'язана і негативна енергія в системі міжнародних відносин, а будь-якого Усаму бен Ладена на той момент у світі тримало в руках ЦРУ або КДБ. Щойно скінчилася холодна війна, все змінилося. В зонах зламу після льодовикового політичного ладу, як ми наразі переконалися, утворилися „вільні радикали“ з фатальними наслідками.

Ця втрата регулятивного чільного протистояння донині впливає на міжнародну систему. „Терористичні акти 11 вересня у трагічний спосіб продемонстрували нам, як міцно пов'язані між собою окремі частини світу і як багато для нашої безпеки важить те, які умови панують в інших країнах — якби бен Ладен не знайшов собі схованку в Афганістані, то нізащо б не дійшло до нападу на США. Втім, значною мірою таке траплялося і до подій 11 вересня: відколи скінчилася холодна війна, більшість криз, які викликали кровопролиття, розв'язувалися не за рахунок сутичок між державами, а переростали у внутрішні конфлікти. Досі наддержави використовували такі конфлікти, тримаючи їх, одначе, під контролем. Із закінченням холодної війни все змінилося: тепер можна було загострювати воєнні дії, а вже тоді зважати на зовнішнє вторгнення“[48]. На початку дев'яностих років минулого століття тодішній президент США Джордж Буш[49] закликав до „нового світового порядку“, проте цим простим закликом справа тоді й обмежилася. Загроза миру у всьому світі, яку чинить міжнародний тероризм, могла б тут дати хід фундаментальному повороту в бік заснованої на співпраці глобальної системи порядку, бо одна з найважливіших політичних умов виникнення нової тоталітарної загрози на Близькому Сході якраз полягала і полягає саме в цій втраті порядку на регіональному й глобальному рівні.

Під час конфлікту Схід-Захід існувало два ключових питання: проти кого і за кого. Більшість держав миттю знайшла відповідь на них, байдуже, самостійно чи під прямим або непрямим військовим тиском. Слідом за „ясністю“ глобального централізованого принципу організації біполярної системи ворожнечі після 1989-90 рр. настала насильницько-воєнна, ідеологічна, регіональна та історична неясність, перед якою залежні від рішення більшості демократії в політичному житті частенько опускали руки. Небезпеки цій „новій неясності“ (Юрґен Габермас)[50] не бракувало, а ось запеклих ворогів і переконливого образу ворога знайти не могли. Ризиків було і є повно, та часто їх більше, ніж простих і переконливих відповідей, які надавалися для мобілізації більшостей і ресурсів, аби дієво протистояти цим новим викликам. Навпаки, ці відповіді зазвичай вельми складні, тож приставати на них в умовах демократичної громадськості, що зважає на потреби більшості, складно.

Нарівні з втратою чільного протистояння невід'ємною складовою цієї неясності є і множинність часових осей. Якщо глянути на XX століття, то можна побачити, що для кожного з періодів цілком виразно існувала своя історико-політична інтерпретація, і вона майже завжди посувалася вздовж однієї політичної та культурної осі часу: часу великих європейських сил та їхнього самознищення у Другій світовій війні, в добу великих тоталітарних ідеологій більшовизму і фашизму та Другої світової війни і нарешті в епоху холодної війни. Міць різних конфліктів, які виходять із теренів Центральної Європи, і відповідальних за них сил аж до холодної війни була такою переконливою, що ця одна часова вісь панувала над усіма іншими конфліктами з їхніми вкрай різними політичними, історичними та культурними осями.

Задля кращого розуміння візьмемо європейський приклад — Югославію. Уряд Тіто десятиліттями свого існування вже тримав у собі всі національні конфлікти, які неминуче вибухнули в цій країні після 1991 року, проте тодішня Югославія сама була ідеологічним і політичним елементом ладу часів холодної війни в Європі, хоча і відігравала в ньому цілком особливу роль. Цей перекриваний континентальний лад припускає етнічні конфлікти хіба що вельми обмежено або здебільшого прямо придушує їх, бо скипілий національний конфлікт призведе до зміни стратегічної рівноваги в Європі і може наразити Європу конфлікту „Схід-Захід“ на гостру небезпеку війни. Все це не могло існувати в часи холодної війни, а отже його і не було.

Сьогодні натомість спостерігається множинність осей часу в різних політичних конфліктах, адже з втратою порядку чільного протистояння пішла прахом і єдність осі часу в міжнародній системі держав. Здається, в міжнародній системі держав втілюється постмодерністський принцип „everything goes“ („дозволено все“). Візьмемо знову як приклад політичне сьогодення на європейському континенті. У добу холодної війни європейці були змушені жити на два різних історичних часових пояси, західний і східний час. А сьогодні? У скількох часах і часових поясах живе сучасна Європа, і в скількох епохах думають і діють, власне, її жителі, народи і держави, хай навіть здається, що вони досі перебувають у тій самій сучасності? Країни Євросоюзу, нові члени ЄС і кандидати в Центральній і Південно-Східній Європі, Балкани, Білорусія, Україна, Молдова, навіть Росія — всі мислять, відчувають і діють уздовж однієї осі часу? Навряд чи, хай Європейський союз і чимраз сильніше спричиняється до об'єднання європейської часової осі. А скільки ж осей часу нам треба взяти до уваги, щоб осягнути оком Європу? Це ослаблення загальної осі часу веде до нерідко геть складної для розуміння метахронності, а вона, своєю чергою, справляє враження плутанини, бо збагнути причини конфліктів і керівні мотиви дійових осіб, а отже прозорість політичного конфлікту, вдається хіба що почасти, якщо йдеться про різні політичні часи.

Після закінчення холодної війни до 11 вересня 2001 року світ не надто визначала велика конфронтація, бо за межами США вже не існувало стратегічного потенціалу для чільного протистояння. Основний ризик конфлікту полягав радше в цілковитій протилежності великої конфронтації, а саме в регіональному чи національному вакуумі сили, який склався внаслідок втрати порядку. Розпад характеризує сучасну структуру конфлікту значно сильніше, ніж конфронтація, а насправді географія конфліктів останнього десятиліття вирізняється дедалі дрібнішими міжнародними структурами, дрібнішими державами, а також чимраз стрімкіше руйнованою системою норм і вивільненим у процесі цього розпаду потенціалом насильства, насамперед щодо цивільного населення або етнічних груп: Югославія, Південний Кавказ, Центральна Азія, Афганістан, Сомалі, Руанда, Бурунді, Ліберія, Сьєрра-Леоне, Конго, і це лише деякі з цих конфліктів. Оскільки напад на США виходив з такої зони розпаду, то в центрі боротьби з тероризмом після подій 11 вересня опинилася ціла низка країн. До них додалися конфлікти, успадковані ще з часів холодної війни або й навіть деколонізації, зокрема, ворожнеча на Корейському півострові, Близькому Сході та в Кашмірі або ж затяжна громадянська чи сепаратистська війна[51], що тривала в Судані, Конго, країнах Західної Африки, і війна між Ефіопією та Еритреєю, яка з десятирічної війни за незалежність переросла у війну між державами. Цими різноманітними місцевими й регіональними кризами живиться і дедалі впливовіша у світових масштабах дезінтеграція з ризиками міжнародної безпеки, на які слід мимоволі зважати.

Тим-то наразі міжнародна політична система містить у собі вже не порядок, а радше щось на кшталт великої мозаїки, мішанку, де до найрізноманітніших політико-культурних осей часу ліпляться зони порядку і розпаду, сталості й конфлікту. Із закінченням холодної війни, щоправда, дійшло до серйозних змін, особливо на теренах Центральної та Південно-Східної Європи і колишнього Совєтського Союзу, але загалом різні частини цієї неіснуючої системи порядку якраз більш-менш стабільно існували у своєму політичному стані й надалі, хай ще й не існувало ефективної посередницької структури між різними політичними просторами і осями часу, знову ж таки, коли не брати до уваги універсалізацію світового ринку та міжнародних ринків капіталу і фінансів. Ані США, ані тим більше Європа, ані інші великі держави, ані міжнародні організації, передусім ООН, фактично досі не пристосувалися до цього нового міжнародного становища і не намагалися витворити на основі нового порядку різних частин міжнародну систему.

Якщо глянути на структуру „післяльодовикової“ державної системи, як вона сформувалася після великого зламу епох, перше, що впадає в очі це те, що двійчаста, одномірна система, що ґрунтувалася на глобальному чільному протистоянні між двома наддержавами, поступилася місцем тривимірній системі без чільного протистояння. „Ми нині живемо в розділеному світі, — категорично зауважує Купер, — але розділеному геть по-іншому, ніж за часів конфронтації Сходу і Заходу“. В нинішній системі держав Купер розрізняє три різні світи: „По-перше, існує світ досучасний: додержавний, постімперський хаос. Яскравий приклад — це Сомалі, Афганістан і Ліберія“[52]. „Друга частина світу — це світ сучасний. Тут справно працює класична державна система. Держави відстоюють монополію сили і ладні будь-коли використати її одна проти одної“[53]. Третю частину міжнародної системи можна назвати постмодерністським елементом. Тут теж державна система сучасного світу руйнується, проте на відміну від досучасного світу доходить до більшого порядку, а не до безладу»[54]. Для наочності цю тривимірну модель державної системи варто подати у вигляді ієрархії. Найвищий поверх посідає постмодерний світ: геть угорі американська наддержава з почтом своїх «васалів» у Європі і Східній Азії. У цьому світі панує стратегічна сила, і спирається вона на високі технології, врешті-решт на найсучаснішу ядерну зброю. Посередині — сучасний світ. У ньому розвиткові й чимраз слабші наддержави та регіональні сили шукають рівноваги на місцевому рівні. Війна між державами, як і раніше, — реальний варіант, і з цього погляду вкрай небезпечні регіональні конфлікти ще легко призводять до військової конфронтації. Ці конфлікти цілком можуть зачепити ядерний поріг. Регіональні конфлікти в Східній Азії і на Корейському півострові, конфлікти у Кашмірі та на Близькому Сході — це найнебезпечніші й водночас найвідоміші приклади подібних чвар. На нижньому поверсі розташовано досучасний світ. У певному розумінні він являє собою підвалини наявної державної системи, й для нього характерні небезпека та ризики обернених на руїну або вже зруйнованих держав. Приватна влада, війна, тероризм і різанина аж до небезпеки геноциду там визначають реальність; повсякденне життя в цьому світі сповнене голоду, неписьменності й грубих порушень прав людини.

Звісно, коли говорити про цю тривимірну державну систему, йдеться не про незалежні один від одного світи; глобалізація, на відміну від попередніх століть, зумовлює неабияку прозорість інформації, людей та ідеологій. Відповідно, конфліктні структури всіх трьох рівнів тісно поєднані. Взаємодія між постмодерністським і сучасним світом є загальновизнаним чинником, так само, як і взаємодія між сучасним і досучасним світом. Натомість взаємодією між постмодерним і досучасним світом до 11 вересня несправедливо легковажили. Утім, до нападу на постмодерний світ, а саме на Сполучені Штати Америки, готувалися якраз у цьому підвалі сучасної державної системи.

Докорінно змінилась і структура загрози в тривимірній державній системі без чільного протистояння. В одновимірності конфлікту «Схід-Захід» переважала боротьба двох світових держав та їхніх блоків за панування над світом, ідеологічна ворожнеча двох систем. Від цього чільного протистояння виходила єдина стратегічна загроза. Була вона збалансованою, тобто дві світові держави мобілізували на найвищому технологічному рівні і з використанням усіх своїх можливостей свій сукупний військовий потенціал: звичайний, хімічний, біологічний та ядерний. Те, що могло поставити під загрозу рівновагу страху в глобальній війні за гегемонію, являло собою стратегічну загрозу, все інше вважалося вторинним. Регіональні та місцеві сутички були значною мірою підпорядковані чільному протистоянню, як і весь спектр термоядерної, традиційної та терористичної загроз. Натомість тривимірна державна система сучасності вже не має цього фокусування різних конфліктів і загроз на одному-єдиному стратегічному пункті й місці.

Відколи скінчилася холодна війна, системна ворожнеча між капіталізмом і комунізмом відступила на другий план або ж узагалі зникла, оскільки системної альтернативи західній ринковій системі більше не існує. Ідеологічний вакуум, який постав через це, не вдалося усунути ані за рахунок позитивного вмісту — демократії, прав людини і ринкової економіки, — ані негативного (релігійної нетерпимості та проявів націоналізму). У тривимірній державній системі витворюється те, що разом зі зброєю масового знищення і тероризмом можна назвати новою стратегічною загрозою. Вже три з цих загроз — релігійна нетерпимість, націоналізм і тероризм, — здатні самі по собі викликати серйозні конфлікти й протистояння аж до війни. Але щоб загроза набула характеру стратегічної, необхідне поєднання цих трьох із четвертою — зброєю масового знищення. Ця нова стратегічна загроза являє собою своєрідний згусток загроз різних епох європейської та західної історії: релігійної нетерпимості, що панувала в добу європейських релігійних воєн XVI і XVII століть, націоналізму XIX і першої половини XX століття; ядерної зброї як найнебезпечнішої зброї масового знищення часів холодної війни; врешті-решт, тероризму, який, завдавши удару 11 вересня, заявив про свої виключні права на початку XXI століття. Коли ці чотири елементи складаються докупи, виникає справжня стратегічна загроза нового типу.

З небезпекою такого поєднання релігійного і націоналістичного протистояння в регіональному конфлікті із застосуванням ядерної зброї і чинником-каталізатором тероризму світ не так давно зіштовхнувся на індійському субконтиненті. 2002 року ці чотири складові поєднуються в оновленому загостренні індійсько-пакистанського конфлікту і загрожують катастрофою[55]. Релігійна нетерпимість і націоналістична ворожнеча правлять за підґрунтя багаторічного конфлікту довкола Кашміру. Обидва вороги мають ядерну зброю, і тероризм грає роль запальника. Напад ісламістських терористів, які базувалися в Пакистані (це сусідній державі закидає уряд Індії), на індійський парламент у Нью-Делі неминуче поставив обидві країни на межу збройної конфронтації, наслідки якої, коли брати до уваги застосування ядерної зброї, годі було передбачити.

Звісно, ця криза трапилася в сучасному світі, де війна є одним із варіантів. Зовсім інакше небезпека стагнації і регресу в ЄС, бо ці два основних завдання не є результатом абстрактних або навіть ідеологічних розмислів; їх накинув європейцям кінець протистояння «Схід-Захід», а також перебіг історії. Паралельно із завершенням інтеграції Європи ЄС однак уже сьогодні разом із США завдяки НАТО панує над перспективою впорядкування європейського континенту і мимоволі дедалі більше долучатиметься до його майбутнього, а також майбутнього сусідніх регіонів — Близького і Середнього Сходу, Середземномор'я та внутрішніх регіонів африканського материка. Щойно добігла кінця холодна війна, але щонайпізніше 11 вересня Європа вже дістала новий стратегічний вимір.

Під проводом великих держав-членів європейці виступають єдиним фронтом — не тільки економічним та політичним, але й перспективним з військового погляду, на Балканах і в Афганістані, а дехто і в Іраку та в інших країнах світу. Тим не менше, між військовим потенціалом Європи й Сполучених Штатів розкривається дедалі глибша прірва. Вочевидь, європейцям доведеться докласти величезних зусиль через міжнародні кризи й насамперед з огляду на досвід подій 11 вересня, аж до війни в Іраку, аби суттєво вдосконалити їхній військовий потенціал і розширити політичну сферу діяльності. Але навіть якщо припустити, що в найближчому майбутньому Європа розвиватиметься згідно з найоптимістичнішим сценарієм, було б, утім, безглуздо вважати з огляду на політичну та економічну ситуацію у ЄС, що в недалекому майбутньому Старий Світ може потіснити єдину наддержаву США з чільного місця. До завершення процесу європейської інтеграції європейці (якщо не зважати на сферу економіки), чи то у вигляді ЄС, чи то на рівні окремих національних держав, не зможуть грати насправді всесвітню роль нарівні зі Сполученими Штатами.

Звісно, ймовірність того, що формування спільної європейської політики у сфері безпеки та оборони буде і надалі динамічно розвиватися, з огляду на невпинний тиск реальності дуже велика. Крім того, в майбутньому важитиме сильна роль ЄС у залагодженні міжнародних криз і конфліктів за допомогою європейської дипломатії, а також воєнних і цивільних надзвичайних акцій.

Але поки ЄС не скінчить своє розширення на схід і, відповідно, держави не «притруться» одна до одної з організаційного і матеріального погляду, хай там як, на порядку денному мають і будуть панувати внутрішній погляд Європи і неминучі внутрішні втрати через тертя попри будь-який зовнішній тиск. Отже політичні пріоритети й реальний корисний ефект ЄС ще не один рік обмежуватимуться цими історичними проблемами всередині Старого Світу.

Росія, що колись була другою наддержавою, знову ж таки являє собою неповторну суміш у великій глобальній мозаїці. Ця — навіть після розпаду великої російської імперії під назвою Совєтський Союз — як і раніше найбільша на сьогоднішній день за територією держава має непевні риси: ядерний потенціал, важкий поступ або й навіть застій у економічних і демократичних перетвореннях, постійні проблеми в інтеграції величезної країни, яскраві регіональні відмінності й етнічні конфлікти, аж до нескінченної війни на Північному Кавказі і, як наслідок, загрозу чеченського тероризму. Скільки часу знадобиться Росії для модернізації, як довго триватиме її падіння як світової держави і в якому ракурсі це сприймати, — так звучать центральні питання міжнародної та європейської політики у xxi столітті. Дві головні стратегічні цілі Росії, — це, по-перше, успішна й всеосяжна модернізація економіки та суспільства, а по-друге, оновлення державної влади і відродження країни як світової держави в XX столітті. Росія довго не забуде досвід рівності зі США в десятиліття холодної війни, який і визначатиме напрям розвитку країни.

У сфері зовнішньої політики Росія за президента Путіна вдалася до далекосяжних стратегічних кроків: виразного відкриття у політичному й економічному плані в бік заходу, Сполучених Штатів і Європи, а також нового стратегічного альянсу зі Сполученими Штатами в боротьбі з міжнародним тероризмом. З іншого боку відбулася спроба модернізації країни в довгостроковій перспективі, мотивована роллю одного з найбільших виробників і експортерів енергії у XXI столітті[56]. У тому, чи стан справ, до якого спричинилася війна в Іраку, коли Росія вкупі з Францією, Китаєм і Німеччиною виступала проти воєнних дій, матиме далекосяжні негативні наслідки для російсько-американських відносин, випадає сумніватися, бо через іракську кризу стратегічне відкриття російської політики у бік Заходу не зміниться, та й США нізащо не дозволять собі легковажити Росію. До того ж, Росія занадто велика, досі надто вирізняється своєю міццю і багато важить у американській зовнішній політиці.

Звісно, в країнах Південного Кавказу та Центральної Азії існує небезпека регіональних розбіжностей між Росією і США. Стратегічні нафтові й газові інтереси, байдуже, чи то родовища і їхня експлуатація, чи транзит через трубопроводи у віддалені порти — так звана «New Great Game» («Нова Велика гра») — та їхня безпека у світлі спілок, військових баз і союзів, можуть, у поєднанні з страхом перед оточенням, який має Росія, викликати охолодження стосунків між двома великими державами на регіональному рівні, отже, призвести до загострення напруженості в регіоні. На тих-таки підставах можна, однак, оцінювати відповідний баланс між цими двома великими регіональними державами та їхніми стратегічними інтересами, керуючись першочерговими глобальними інтересами, які зумовлюють необхідність такого балансу. Європа зацікавлена в тому, щоб існувала можливість компромісу між Росією і США в Центральній Азії та на Південному Кавказі.

Певна річ, головним відкритим питанням російської модернізації лишається не «Коли?», а радше «Як?». Як у демократичний спосіб, як і личить правовій державі, провести цю модернізацію Росії? Чи не матиме нова спроба модернізації авторитарного характеру? Чи не буде чимось на кшталт «керованої» демократії? Чимось на взірець «планової» ринкової економіки? Чимось на зразок великоросійської «сфери впливу»? Чи всі ці явища, врешті-решт, виявляться лише необхідними проміжними етапами успішного розвитку Росії в бік демократії, верховенства закону і ринкової економіки? Ймовірно, у випадку з Росією оптимісти й песимісти не надто відбігають одне від одного в тому, що стосується реальності їхніх очікувань на майбутнє. Для Європи відповіді на ці питання, проте, мають вирішальне значення. При цьому йтиметься насамперед про те, чи зможе розширений Союз у перспективі встановити нові стратегічні відносини з Росією, інакше кажучи, чи пристане Росія на засади нової Європи, чи ні. У всякому разі Європа серйозно зацікавлена в тому, щоб назавжди виключити поновні зазіхання на гегемонію за її межами і не пов'язувати цей інтерес із поверненням до політики, яка визначається в категоріях «сфер впливу» тощо, у стосунках між Росією і Європою.

У Східній та Південній Азії нарівні з Японією переживають економічний і воєнно-політичний розквіт інші гіганти, зокрема, Китай та Індія, які за кількістю населення переважають усі досі відомі держави. Регіон росте як з води, і це стосується не тільки економіки, а й чи не найбільше — політики[57]. Народна Республіка Китай, насамперед докладе всіх зусиль, аби перетворитися на одну з чільних сил XXI століття[58], і на службу цьому стратегічному пріоритету керівництво країни поставило всі інші цілі. Показники зростання Піднебесної за останні десять років вражають, так само, як і розвиток технологій та людського інтелекту[59]. Перш за все, обсяг торгівлі Китаю зі США базується на високих темпах приросту, так що Китай уже сьогодні є другим після Японії кредитором Сполучених Штатів[60].

Народну Республіку Китай вважають одним із потенційних конкурентів Сполучених Штатів у XXI столітті, бо країна, враховуючи її величезну чисельність населення, велетенську територію, неймовірне економічне зростання, роль лідера у сфері технологій та політичний статус ядерної держави і постійне членство у Раді Безпеки ООН, матиме, здається, всі передумови для цього. «Якщо Китай зберігатиме внутрішню стабільність, — сказав Генрі Кіссінджер, — то йому судилося стати великою державою і йому, отже, буде до снаги кинути виклик Сполученим Штатам. Але не тільки він: Індія, Бразилія і Росія мають схожі параметри, а перешкод їм певною мірою доведеться подолати менше»[61].

Звісно, донині залишається без відповіді одне з насправді головних питань майбутнього Народної Республіки Китай, а саме, як довго протримається ця велика країна з чимраз гострішим протиріччям між економічною базою майже нестримного капіталізму і досі живою диктатурою комуністичної партії. Як і Росія, КНР має драматичну проблему з модернізацією, навіть якщо структурована вона, властиво, інакше. Як і в самій Росії, питання щодо майбутнього демократії і верховенства закону стане центральним питанням модернізації[62]. Проте більшість експертів, які накидають оком на стрімку динаміку розвитку Китаю і направду потужний потенціал країни, оцінюють усе однозначно оптимістично: «Ті, хто звертає увагу лише на проблеми Китаю, звісно, проймаються песимізмом. Одначе величезні проблеми наражаються на величезну протидію. Китай стоїть на початку свого розвитку і має неабиякі можливості для розширення. Він використовуватиме ці можливості, як використовував їх упродовж останніх двадцяти років»[63]. У не надто віддаленому майбутньому Китай готується заступити Японію в ролі провідної держави Східної Азії. Чи обійдеться все без серйозних непорозумінь і суперництва? Японія вирішить свої структурні проблеми і залишить позаду економічний застій. Уже сьогодні постає питання про те, як Японія визначатиметься, змагаючись за владу на регіональному і глобальному рівні, і в якій формі вирішуватиметься японсько-китайський конфлікт, а ще краще, як він урівноважуватиметься. У кожному разі, Японія набуде ще більшого значення в майбутньому для американських інтересів у Східній Азії з огляду на чимраз ближче глобальне протистояння між Китаєм і США, ніж має сьогодні.

Наразі державна система Східної Азії нагадує Європу кінця ХІХ-початку XX століття. У своєму політичному аналізі політичної системи Генрі Кіссінджер назвав сучасну Азію не інакше, як «світом рівноваги»[64], на відміну від західних демократій. Там у глобальному плані спостерігається, ймовірно, найвиразніша соціальна та економічна динаміка модернізації, що йде нога в ногу з глибокими соціальними протиріччями та політичними системами, яким ще треба довести свою здатність проводити реформи й перетворення. До цього слід додати майже винятковий акцент на політиці національних інтересів аж до мислення у категоріях регіональної гегемонії і нового глобального позиціонування. Національне суперництво з претензіями на гегемонію, гонка озброєнь, що може викликати нестабільність, дедалі виразніше панування націоналістичних ідеологій і стійких регіональних конфліктів із великими ядерними ризиками на Корейському півострові і на Тайвані — це конкретні насильницько-воєнні реалії в цій частині світу, що, отже, і не обіцяє тривалої стабільності. До того ж, народжувані держави Азії майже всі мислять у категоріях термоядерної сили, ще ж надто — світового панування, проте з іншого боку вони не мають структур і традиції колективної і кооперативної безпеки в регіоні на противагу їхнім інтересам, суперництву й страху. Якщо нам сьогодні доводиться говорити про небезпеку класичної регіональної гонки озброєнь аж до ядерної сфери, це не в останню чергу стосується Східної та Південної Азії[65].

Якщо не зважати на суперництво основних азіатських держав, кризовий пояс на цьому континенті тягнеться від Тихого океану до Середземного моря — з Філіппін та Індонезії через Шрі-Ланку, індійсько-пакистанський конфлікт у Кашмірі, Афганістан і Центральну Азію, Кавказ аж до конфліктів на Близькому і Середньому Сході та в державах Магрибу. У кризах цього великого регіону регіональне суперництво між державами, етнічні конфлікти, релігійний фундаменталізм, тероризм, наркотики і незаконний обіг зброї, а також наполегливі спроби опанувати технології постачання зброї й заволодіти зброєю масового знищення, аж до ядерної, витворюють ризиковану політичну й соціальну суміш. Конфлікти у цій частині Азії найрішучіше впливатимуть на майбутнє безпеки й стабільності в Європі. Реалістичний аналіз стратегічної загрози для європейської безпеки в найближчі роки, а можливо, навіть десятиліття, братиме до уваги головним чином цей регіон, адже тут чекають на відповідь ключові питання європейської безпеки.

У цьому регіоні є також значна частина світових запасів нафти і газу, а також найбільші серед відомих сховищ цих копалин. І так само регіональна гонка озброєнь серед азіатських наддержав — надто коли вони дотягуються до Близького Сходу — безпосередньо зачіпатиме європейські інтереси у сфері безпеки, бо вона не тільки здатна негативно вплинути на глобальну ядерну стабільність і цілу систему контролю над озброєнням, а й прямо загрожуватиме європейській безпеці. Північна Африка й Магриб, хай вони і не належать до Африки, є ланками цього кризового поясу, отже, ми маємо справу з геополітичною зоною зламу, яка тягнеться від Тихого до Атлантичного океану, належить здебільшого до мусульманського культурного простору і охоплює наразі найнебезпечніші конфлікти всесвітньої політики. Тим-то не випадково, що в цьому просторі слід шукати витоки й підвалини ісламського тероризму.

У XXI столітті Африці на південь від Сахари загрожує доля забутого континенту, внутрішні кризи, війни і конфлікти якого можуть відчутно поглибити його відхилення від глобального розвитку. Попри страшне число загиблих унаслідок громадянських воєн та епідемій, рівень народжуваності залишається високим (близько 2,5 відсотка; в період з 1995 по 1999 рік загальна чисельність населення збільшилася з 578,5 до 642,8 млн. чол.), темпи економічного зростання — низькими, а в багатьох найбідніших країнах, розітнутих громадянськими війнами, навіть негативними[66]. Кількість бідних жителів Африки, яким доводиться жити на один, щонайбільше на два долари в день, у період з 1987 по 1998 рік досягла свого піку. З десяти найбідніших країн нині дев'ять розташовані в Африці (серед десяти найбагатших країн, окрім Сполучених Штатів і Японії, решта представляє європейський континент, у той час як перша десятка держав, розташованих залежно від розміру валового національного продукту, включає на рівні зі США і Японією ще Канаду, Китай і Мексику)[67]. З 34,4 млн. чоловік, хворих на СНІД, 24,5 млн. живуть на південь від Сахари, й тільки там (насамперед через СНІД) і в деяких частинах колишнього Совєтського Союзу тривалість життя між 1990-98 рр. знизилася, тоді як по всьому світі вона зростала[68]. Ці факти і цифри доводять, що значна частина Африки дедалі швидше біднішає, тож у майбутньому доведеться зважати на підвищену чутливість до криз і конфліктів. Усе це для Європи, коли не брати до уваги будь-які гуманні міркування, не що інше, як обнадійливий сигнал. Оскільки багато що свідчить про те, що в XXI столітті африканський континент важитиме для європейської безпеки чимраз більше, бо сусідство Європи й Африки має стратегічний характер.

У світі держав на південь від Сахари, — попри Нове партнерство в інтересах розвитку Африки (NEPAD) ініціативних державних діячів Африки і створення Африканського союзу (AU), — кожна держава переймається щонайбільше своїми внутрішніми і міждержавними конфліктами, замість працювати гуртом задля подолання відставання у розвитку континенту і забезпечення активної ролі Африки в глобалізованому світі з політичного, економічного, культурного та соціального погляду. Тим не менше, було б страшенно недалекоглядно, історично безвідповідально і злочинно недбало з точки зору політики безпеки для Європи списувати цей сусідній континент у політичному і економічному плані, або й легковажити як неістотний для політики в XX столітті. Таке ставлення до африканського континенту якраз із боку європейців, якби ті так чи так не звертали на нього уваги, варте було б не лише морального осуду, бо Європа не може і не мусить ухилятися від своєї історичної відповідальності за конфлікти і стихійні лиха в Африці. Проте безвідповідальне ставлення видавалося б, приміром, вельми нерозумним і з геополітичних причин, адже Європа сусідить із Африкою, а кризи і конфлікти в країнах Африки на південь від Сахари неминуче зачіпають світ держав у північній частині континенту. Події 11 вересня недвозначно дали зрозуміти, що просторова відстань у глобалізованому світі — поняття доволі умовне[69]. Просто списати цей величезний континент із його величезними проблемами і забути для європейської безпеки було б, отже, у XXI столітті дуже ризиковано, бо припущення, що кризи й стихійні лиха в Африці не досягають великої землі, а надто берегів Старого світу, виправдати важкувато[70].

Відколи в Південній Африці 1992 року відійшов у минуле білий режим апартеїду, можна вважати, що доба революційного антиколоніалізму й національно-визвольного руху в Африці скінчилася. Проблема багатьох африканських країн і досі полягає в тому, що в їхньому випадку йдеться не про національні держави зі своєю історією, а про країни, створені за кілька років наприкінці XIX століття колоніальними державами з урахуванням їхніх інтересів і, по суті, без огляду на історично посталі реалії етнічних кордонів і конфліктів. «У XIX столітті кілька країн, здебільшого розташованих у Північній Атлантиці, до смішного просто завоювали решту неєвропейського світу», — слушно констатував Ерік Гобсбаум[71]. Тоді, у фазі «високого імперіалізму» 1885-1914 рр., «стався поділ Африки як безжальний акт політичного злиття сотень квазідержавних місцевостей і племінних влад у сорок країн за умови довільного зазначення кордонів»[72]. Деякі африканські країни наразі переживають другу дуже сильну «внутрішню» деколонізацію, в процесі якої протиріччя у створених колоніальними силами державах часто-густо переростають у громадянські війни. У разі війни ці конфлікти можуть навіть загрожувати територіальному єднанню, а отже територіальній цілісності або навіть існуванню держави. При цьому фатальну роль у багатьох із цих внутрішніх воєн і конфліктів досі грають постколоніальні інтереси до сировини з боку західних компаній і уряду, надто коли йдеться про нафту, алмази й стратегічні метали.

З погляду економіки більшості африканських країн доводиться боротися з тривалим спадом, тим більше що основна сировина і сільськогосподарська продукція Африки (кава, бавовна і т. д.) роками спадає в ціні на світовому ринку, тоді як циклічні загрози підвищення цін на нафту лягають важким тягарем на плечі найслабших африканських національних економік. Може статися так, що майже весь континент, якщо не зважати на просте постачання сировини та інших сільськогосподарських продуктів, буде цілком відділено від світового ринку, вирішального у плані майбутнього розвитку інформаційних технологій. Окрім того, в країнах Африки на південь від Сахари авторитарні й неефективні режими — радше правило, ніж виняток, скрізь буяє корупція, на низькому рівні залишається економічна продуктивність, рівень освіти низький, неграмотність висока, а ендемічні захворювання, зокрема, СНІД, загрожують внутрішній соціальній структурі всього африканського суспільства.

Тим не менш, і в Африці існують зони неймовірної стабільності, сталого економічного зростання, прогресу в галузі освіти і грамотності, приклади успішного подолання руйнівних громадянських війн та ефективної боротьби зі СНІДом. Коли проаналізувати причини цих успіхів, то знову і знову впадають в око ті ж таки чотири чинники. Перший — «справний» уряд і демократичне, ефективне управління, низький рівень корупції та функціонування незалежної судової системи. Другий — ефективніше використання міжнародної фінансової допомоги та допомоги для розвитку. Третій — жодного втручання міжнародних сировинних інтересів у внутрішні справи цих країн. Нарешті, четвертий — відсутність внутрішніх воєн і конфліктів, інакше кажучи, надійний національний консенсус.

Ці позитивні тенденції успішного творення національного консенсусу, розвитку демократичних інститутів та економічного оздоровлення доводять, що Африка — аж ніяк не безнадійний континент. Навпаки: знайти позитивні альтернативи розвитку цілком реально. Вирішальне значення в цьому плані матиме внутрішня стабільність, регіональна співпраця в економіці і політиці, а також поліпшення доступу до ринків для експорту африканської сільськогосподарської продукції на розвинені ринки Півночі нарівні з «належним» управлінням, розбудовою демократичних і державно-правових установ, освітою і професійною підготовкою, а також ефективним навчанням та профілактикою ВІЛ / СНІД. Якраз у світлі недавнього досвіду боротьби з тероризмом та його причинами сприяння цьому позитивному розвитку має стати невід'ємною складовою активної та профілактичної політики у сфері безпеки. Інвестиції в безпеку в XXI столітті — це не тільки витрати на армію та розширення її можливостей.

Центральна й Південна Америка, що належать до південної частини Західної півкулі, а якщо вірити Генрі Кіссінджеру, і до «світу демократій», долучаються до розділеного образу сучасності. Помітний політичний і економічний прогрес на континенті подекуди йде під руку зі значною вразливістю економіки до криз. Закінчення холодної війни в більшості країн Латинської Америки, поза сумнівом, привело до значних успіхів демократизації, що їх справедливо можна назвати «історичними» (наприклад, Мексика пережила першу за 71 рік зміну президентської влади демократичним шляхом!). Громадянські війни і диктатури, що терзали країни роками, інколи навіть десятиліттями, добігли кінця, коли не брати до уваги Кубу і цілком відрубний приклад Колумбії. У багатьох країнах Латинської Америки після тривалої громадянської війни настала національна згода. Демократична зміна уряду внаслідок вільних і таємних виборів стала наразі радше правилом, аніж винятком, та й економічний і соціальний розвиток, щоправда, залежно від регіону, довший час проходить цілком позитивно.

Великою проблемою в Латинській Америці залишається надійність і функціональність демократичних інститутів, а також стійка економічна стабільність. Соціальне становище значної частини населення досі залишається тяжким і злиденним, характеризується безробіттям, визисками, неписьменністю та малограмотністю. В 1994 році в Мексиці вибухнула так звана «текіла-криза» песо, потім, у січні 1999 року, настала черга Бразилії з її валютою, реалом, а восени 2001 року дійшло до валютної та банківської кризи в Аргентині, певно, одній з найбагатших країн на континенті. Ця коротка історія кризи, що зачепила економіку й сферу валютної політики, у драматичний спосіб виводить проблемну ситуацію трьох найбільших національних економік Латинської Америки. Чого на континенті бракує, то це насамперед стабільності з погляду економічної політики та довіри до політики фінансової. Чилійська республіка обрала власний шлях економічного розвитку, насправді мудріший і стабільніший, аніж шлях, яким ідуть її сусіди, проте країна не входить до числа найбільших національних економік Латинської Америки.

Мексика завдяки своїй участі в Північноамериканській зоні вільної торгівлі (NAFTA) вкупі з США і Канадою має суттєво виграти в тому, що стосується значної стабільності й економічної динаміки, а укладення загальноамериканської угоди про вільну торгівлю (FTAA, Free Trade Association of the Americas) насправді має дати успішні результати (хоча є обґрунтовані сумніви, що своєї мети угода досягне 2005 року), отже економічної динаміки й політичної стабільності на континенті загалом істотно побільшає. Така панамериканська зона вільної торгівлі створить величезний внутрішній ринок в усій Західній півкулі, а отже неабияк змінить пріоритети у світовій економіці завтрашнього дня. Якраз Європі не випадає легковажити цей розвиток.

Попри постійні труднощі і злами, на які ще доводиться чекати в майбутньому, принаймні найбільш розвинені і найбільші країни Латинської Америки посядуть своє місце у світовій економіці XXI століття. Тим-то Південна Америка не буде ізольована від глобалізації і найважливіших процесів у сфері технологій. Якщо зі стабілізацією демократичних інститутів та розбудовою сучасних заснованих на знаннях національних економік усе складеться вдало, то в майбутньому континент разом із американською зоною вільної торгівлі може стати навіть вельми важливим чинником зростання. З огляду на свої розміри і потенціал Бразилія має об'єктивні властивості майбутньої світової держави, проте змушена вирішувати основні внутрішні проблеми. Окрім того, нинішній кризовий унісон Аргентини, Венесуели та Колумбії ілюструє досі наявні ризики у розвитку континенту, хай навіть конкретні причини кризи в цих країнах мають різну природу.

Годі знайти аналоги позосталому подекуди на континенті поєднанню політичного тероризму і наркомафії. Політичний тероризм у Латинській Америці фінансується переважно за рахунок торгівлі наркотиками, яка нарівні з контрабандою, торгівлею зброєю і проституцією гарантує найвищі прибутки. Межі, що відділяють сфери політичної і звичайної злочинності, розмиті, і доки для цих країн не відкриються інші перспективні економічні альтернативи і водночас у багатьох країнах Півночі не впаде сталий попит на наркотики, який уможливлює непомірні прибутки, деякі країни Латинської Америки далі наражатимуться на ризик нестабільності в світлі організованої злочинності. Звісно, цей виклик організованої злочинності не є проблемою окремих регіонів і країн Латинської Америки. Балкани, Близький та Середній Схід, Афганістан, Центральна, Південна Азія та Африка наражаються на такий самий ризик для стабільності, який випливає з плавних переходів до організованої злочинності і політичного екстремізму чи навіть тероризму. Слабкі або зруйновані держави виявляються при цьому небезпечним вогнищем загрози, що не лише веде до корумпованості легальної економіки й політичної системи в певних країнах і в регіоні загалом, а й набуває міжнародного розмаху і поширюється на багаті країни Півночі.

Поки Східна та Південна Азія досі значною мірою скніють у мисленні кінця. XIX століття з його суперництвом великих держав, для майбутнього порядку міжнародної системи дедалі більше важить інша традиція доби холодної війни, а саме традиція колективної безпеки і балансу інтересів шляхом регіональної співпраці незалежних держав аж до їхньої часткової або повної інтеграції. Це більш-менш яскраво виражені спроби економічної, політичної та військової реорганізації в стабільних регіональних системах: у Європі з розширенням ЄС і НАТО, в Латинській Америці з MERCOSUR і Андським співтовариством, у Північній Америці з NAFTA і в обох Америках із проектом створення панамериканської зони вільної торгівлі FTAA, у Південно-Східній Азії з ASEAN, в Африці з Африканським союзом (АС), у Західній Африці з ECOWAS і в Південній Африці з SADC. Натомість Співдружність Незалежних Держав (СНД), наступниця колишнього Совєтського Союзу, має цілком особливу роль. Її майбутнє залежатиме від того, який шлях обере Росія, — відновлення імперії чи зацікавленість у співпраці з насправді незалежними державами.

Усі ці регіональні підходи, хай у деталях вони дещо відрізняються, прагнуть організувати торгівлю, економіку, політичні конфлікти і проблеми безпеки аж до колективної безпеки і врегулювання конфлікту почасти або й загалом без протиріч у всеосяжному врахуванні інтересів. Це може йти від вільної політичної організації держав через зону вільної торгівлі або спільний ринок, аж до загальної системи безпеки або оборони, або ж, як ОБСЄ, утворювати систему колективної безпеки держав-членів, що базувалася б на договорах, нормах, перевірках і спільних інституціях. Найбільш розвиненою формою такої моделі регіонального порядку є постійна інтеграція суверенних держав у спільний ринок із загальними політичними інститутами, цілком дієздатними, себто незалежними. Фактично у випадку з цими регіональними групами суверенних держав ідеться про подальший розвиток класичного творення коаліції між державами, однак усталеної і з інституційного погляду викінченої, в крайньому разі про формування усуспільненої політики та інститутів, тобто загального суверенітету.

Паралельно з тенденцією розпаду і суперництвом великих держав дедалі більшого значення в усьому світі набуває цей регіональний підхід до впорядкування від співпраці аж до інтеграції. Проте такі підходи до регіональної реорганізації мають різну політичну та економічну владу і, напевно, за винятком реконструкції Європи шляхом процесу інтеграції ЄС і розширення Північноатлантичного альянсу з погляду політики безпеки, здебільшого приживаються не скрізь у світі. А проте тут впадає у вічі нова розвиткова модель порядку, що її значення для майбутнього державного устрою не слід недооцінювати, тим більше, що міжнародну керівну й зразкову функцію може мати європейський приклад, отож вона матиме успіх надалі. Бо коли європейська інтеграція може бути успішно завершена, то ЄС далеко за межами безпосередніх насильницько-воєнних і економічних наслідків цього процесу об'єднання правитиме за позитивний приклад як модель порядку для інших регіонів світу в XXI столітті. З іншого боку, здатність до впорядкованого зчеплення у більшості нині наявних регіональних організацій розвинена ще не так сильно (знову ж таки, за винятком Європи), щоб винесені з неї елементи в підсумку могли утворити новий порядок міжнародної системи держав під наглядом наддержави США.

Ця картина міжнародної системи була б неповною, коли б ми злегковажили той факт, що, попри паралелізм різних тенденцій, світовий порядок визначається лише і насамперед за рахунок стратегічної ваги, інтересів і політики Сполучених Штатів. Різний розподіл сил і ресурсів вершиться у відповідній глобальній ієрархії сил, починаючи з однієї світової держави — США. Війна в Афганістані та Іраку хіба що втовкмачила цей досі вже відомий факт у голову широкій громадськості. США вийшли переможцями з трьох великих воєн XX століття — Першої світової війни, Другої світової війни і холодної війни, — і могутність країни у глобальних масштабах є унікальною за всю попередню історію. Після падіння Совєтського Союзу тільки США мають силу, а отже і відповідальність за глобальну проекцію сили. Тим не менше, складаються нові сили економічного, технологічного, військового та геополітичного характеру, зокрема Китай, Індія, Бразилія, які принаймні потенційно змагаються за перспективну з погляду стратегії мету своєї політики — претензію на всесвітню участь. Хай там як, а до цієї групи великих держав входить і Росія, навіть якщо їй, як уже говорилося, доводиться несолодко, і швидко та скрута аж ніяк не скінчиться.

У випадку з цими наддержавами завтрашнього дня йдеться не про континентальні або субконтинентальні сили, що значно перевершують держави-нації пересічного розміру з їхнім стратегічним потенціалом, їхньою чисельністю населення, величиною території та економічним значенням або ж у найближчі декілька десятиліть принаймні намагатимуться вдосконалити неабиякий потенціал. Вимоги цих розвиткових держав, якщо справа поверне на лихе, не просто викличуть невеличке хвилювання у світовій системі держав, — вони правитимуть за постійне вогнище небезпечної нестабільності та суперництва (як на регіональному, так і на глобальному рівні). Це вирішуватиметься насамперед з огляду на зв'язок цих сил з інтересами єдиної світової наддержави, США. Тим-то принципово важливо, чи можна відвернути й збалансувати це накреслюване нове стратегічне суперництво між глобальними і континентальними державами у прийнятих багатосторонніх структурах, або ж ці нові сили зі своїм суперництвом наскочать безпосередньо на єдину наддержаву, яка тримається лише власних інтересів і рішень, тобто діє суто на власний розсуд. Якщо мимоволі станеться останнє, то ця конфігурація може дати в підсумку високу ймовірність конфлікту й нестабільності для всієї державної системи. Тим-то Європі не випадає обертатися спиною до цих альтернатив, які вимальовуються в майбутньому державної системи.

У XXI столітті світ, охоплений кризами й конфліктами, суперництвом, спілками, інтересами та принципами причетних сил, можна і треба організувати на новий лад. На основне питання щодо остаточної форми цього порядку і того, який принцип лежатиме в його основі, — багатосторонній, заснований на співпраці, або ж односторонній, заснований на протистоянні, — в найближчі десятиліття суттєво впливатиме міжнародна політика. Як, звісно, і на питання про супутні людські, політичні та економічні жертви та витрати. Біполярність холодної війни розчинилась у дифузній багатополярності, яка, щоправда, справляє враження не справжньої структури, а радше дивного сплаву нових хаотичних елементів і успадкованих елементів старого порядку, виявляється завдяки унікальності Сполучених Штатів та їхніх глобальних інтересів і відповідальності.

Відколи скінчилася холодна війна, в світовій політиці об'єктивно існує одностороння структура з дедалі виразнішими наслідками. З огляду на відрубність Сполучених Штатів і відносну слабкість інших великих держав у світовій політиці внутрішня політика наддержави США і тамтешні інтереси, ідеї та групи справляють чимраз більший вплив на її зовнішню політику, що дедалі менше й рідше урівноважується зовнішніми інтересами й станом речей. Це зрушення в балансі між внутрішньою і зовнішньою політикою, яке, поза сумнівом, відповідає об'єктивній реальності міжнародного розподілу влади по закінченні конфлікту «Схід-Захід», може, проте, дедалі частіше зумовлювати національні рішення, що згодом переростатимуть на міжнародних просторах у непорозуміння і тертя або й навіть конфлікти. Тим не менш, було б абсолютно неправильно закидати цю об'єктивну даність міжнародного розподілу сили виключно Сполученим Штатам, бо США аж ніяк не випадає закидати відносну слабкість їхніх партнерів і конкурентів. Проте об'єктивні наслідки цієї асиметрії силової політики в державній системі вельми значні. Міжнародну систему визначатиме це іманентне протиріччя між багатосторонністю й односторонністю, між виразною глобальною відрубністю окремої сили і прагненням спільного творення міжнародного порядку.

Закінчення холодної війни не виправдало посталої в той час надії на новий, справедливіший і водночас мирний світовий порядок. Натомість цілком інакше проходить економічний розвиток, адже у світовій економіці, на відміну від політики, новий світовий порядок таки реалізується. Конфлікт «Схід-Захід» точився не тільки у сфері гонки озброєнь і військової сили, але і на полі бою, де протистояли одна одній різні соціальні системи. У холодній війні завше йшлося про кращу модель суспільства, економіки і споживання — так звані «кухонні суперечки»[73]. Якщо до 60-х років включно ці розбіжності ще не знайшли свого вирішення, то щонайпізніше у 70-х це рішення було на користь Америки і Заходу. «Советизм» був нездатним до реформи, а також технологічної, економічної та соціальної модернізації і де-факто рухався до банкрутства. Західна модель ринку, що базується на індивідуальній свободі, демократії та конституційній державі, довела свою адаптивність та здатність до запровадження інновацій, попри кризу з цінами на нафту та економічний спад, а завдяки революції інформаційних технологій і, як наслідок, вторгненню комп'ютера й інтернету в повсякденне життя економіки і суспільства почався тривалий підйом аж до вкрай великої бульбашки спекуляції, яка мала перевернути світову економіку догори дном[74].

Полярність капіталізму й комунізму, свободи й рівності, демократії і диктатури, ринку і плану, індивідуалізму й колективізму, верховенства закону і верховенства сили нарівні з насильницько-воєнним суперництвом між США та Совєтським Союзом формували ідеологічну та культурну структуру конфлікту «Схід-Захід». З розпадом Совєтського Союзу так само вивітрилася з голів ідеологічна конфронтація. Соціалізм / комунізм понад півтори сотні років не тільки виконував функцію революційної альтернативи капіталізму, але й був для його послідовників релігією, політичною альтернативою вірі. Якби її не занапастила і не спростувала ще реальність сталінського советизму, то вона б дожила до кінця сімдесятих років, поки, вочевидь, не вичерпався би релігійний потенціал цієї революційної ідеології. У розверзнутий вакуум, який залишила по собі вичерпана ідеологія революційного соціалізму / комунізму, втрапила, принаймні в ісламському світі, радикальна й революційна форма релігії.

«Двадцяте століття принесло дві головні несподіванки у сфері ідеології: з одного боку винятково потужний, енергійний опір ісламу тискові секуляризації, з іншого — катастрофічно швидкий, суцільний, ганебний крах марксизму»[75]. Іранська революція 1979 року і перемога Хомейні та його Ісламської Республіки над Шахом у Ірані теж поклала виразну межу в ідеологічному плані. Поразка Червоної армії в Афганістані, крапку в якій поставило виведення останніх совєтських військ 1989 року і яка покликала до життя американсько-мусульманську коаліцію[76], неминуче означила остаточний перелом у цьому насильницько-воєнному і водночас ідеологічному перетворенні.

Ринковий капіталізм виявився, поза сумнівом, кращою моделлю порівняно з совєтською системою планової економіки, тим більше, що світи марень і утопічні виміри повсякденного споживання світові товарів і послуг західних країн з ринковою економікою вдавалося задовольнити у тому обсязі, за тією якістю і в тих цінових діапазонах, яким просто не було і нема альтернативи.

Для прориву глобалізації, втім, вирішальне значення мала революція в галузі інформаційних технологій у поєднанні зі знищенням системних меж, а також нова політична географія по закінченні холодної війни. У такий спосіб злам епох 1989-90 рр. безумовно, пересунув технологічні й політичні рамки, що давали дорогу економічній глобалізації. Наразі завдяки глобальній мережі інформаційних технологій капітал у вигляді інформації можна миттєво інвестувати або вилучити з будь-якого куточка Землі з мінімальними транзакційними витратами. Та й капіталу досить, не вистачає радше прибуткових інвестиційних можливостей. Щодня на біржах укладаються угоди на суму близько 1 трильйона доларів, і, звісно, участь в цих потоках інвестицій і капіталу не в останню чергу, нарівні з деякими іншими чинниками, визначає адекватне та доступне надходження капіталів, а отже економічне майбутнє країни у світовій економіці.

Ця інформаційно-технологічна глобалізація фінансових і фондових ринків насправді лежить в основі того, що ми називаємо глобалізацією, бо очікування прибутковості визначають світ фінансів, умови інвестування, а отже впливають на національну політику у сфері інвестицій, на ринки праці, а також на фінансову і соціальну політику держави по всьому світі. Світовий фінансовий ринок змушує всіх зацікавлених суб'єктів економічної діяльності, перш за все національні уряди, діяти в умовах єдиного тиску конкуренції і торгівлі. Нині від кредитоспроможності країни на міжнародних фінансових ринках часто-густо залежить, як складеться її майбутнє, більше, ніж від її національного уряду й виборів, а отже розділ, присвячений державній незалежності в добу глобалізації, слід було б цілком переписати.

Поняття «глобалізації», кажучи простими словами, означає не що інше, як безальтернативне й повсесвітнє запровадження західної моделі економіки й споживання. Це економічна й водночас культурна проблема з насильницько-воєнними наслідками, що їх не випадає недооцінювати, як позитивними, так і негативними. Бо процес глобалізації позначається не тільки на грубих економічних фактах, але й на мріях і світах марень мільярдів людей, які беруть участь у цій глобалізації і — що ще більш важливо! — тих, які не беруть участь, проте кров з носа її домагаються.

Світ споживання Заходу універсалізується, ступаючи нога в ногу з глобалізацією і здатністю не лише задовольняти потреби мільярдів споживачів, але й насамперед витворити ці потреби. Це веде до гомогенізації вкрай різних повсякденних культур, а відтак до нівелювання наявних культурних відмінностей з одного боку і протестів традиційних культур і субкультур з іншого. Крім того, революція інформаційних технологій ЗМІНЮЄ ОСНОВНІ чинники всього економічно процесу і реформує в першу чергу систему освіти, засоби масової інформації та громадськість, а з ними й культуру повсякденного життя. В епоху глобалізації виграють ті національні економіки, які мобілізують знання, інформацію, комунікації та творчі сили як ключові чинники продуктивності і зможуть успішно їх використати у глобальній конкуренції. І наступний технологічний стрибок теж наразі вже мало-помалу набуває конкретної форми, — революції у сфері біотехнологій. Вона змінить наш світ ще радикальніше, ніж революція в галузі інформаційних технологій.

Проте недорозвиток у цьому процесі глобальної трансформації теж визначається по-новому. Хто не бере участі у світових фінансових ринках, хто відрізаний і виключений з ІТ-революції, кому не випадає долучитися до міжнародного поділу праці, той не має шансів в умовах чимраз глобалізованішої світової економіки. У заснованій на знаннях національній економіці освіта — це все, а неписьменність і брак освіти — просто катастрофа, бо вони у довготерміновій перспективі закривають доступ до світової економіки. І з цього погляду ми нині навіч бачимо новий поділ світу, що, втім, охоплює не тільки держави й суспільства, а й розтинає відповідні національні спільноти. Ця нова невидима межа між переможцями і невдахами глобалізації значною мірою визначається освітою, знаннями та навичками. Поділ світу по цій межі також впливатиме на оформлення міжнародної політичної системи. Тому не дивно, що передусім розвиткові держави як країни з перехідною економікою докладають величезних зусиль, аби закрити канал, яким до США і Європи потрапляють знання й навички, ще ж надто — аби в не дуже віддаленому майбутньому перегнати Захід.

Усі ці чинники звуться в стратегічному обговоренні «soft power» («м'якою силою»), чи то пак чинниками «м'якої сили», як назвав їх американський політолог Джозеф Семюель Най[77]. І навіть якщо йдеться про чинники «м'якої сили», Сполучені Штати перевершують усіх на голову, здебільшого вони встановлюють стандарти у технологій майбутнього і тут часто-густо стоять зосібна в масштабах всесвіту. Чинні міжнародні норми на фінансових ринках визначаються в Нью-Йорку і Вашингтоні, США у світовому масштабі являють собою найважливіший ринок імпорту, перевагу якому надають іноземні інвестори, долар — то резервна валюта в світі, та й з погляду технологій США теж значною мірою задають тон розвитку[78]. Окрім того, Сполучені Штати дали найбільше лауреатів Нобелівської премії, а їхні університети стоять на вершині світового рейтингу. Кіно, телебачення і музична індустрія, харчова промисловість, визначення масових смаків і модних тенденцій — у всьому цьому Сполучені Штати на голову вищі за всіх і тим накладають свій відбиток на повсякденну культуру «McWorld». Залежність майже цілого комп'ютерного світу від однієї американської компанії програмного забезпечення (причому вона з великим відривом випереджає найближчих конкурентів навіть у себе вдома, у США) певною мірою виступає в цьому плані символом американського передування у сфері «м'якої сили».

Усе це звучить як матеріал, із якого можна намісити жахливі візії високоідеологізованого антиамериканізму, але справа стоїть якраз навпаки. Це лише голі факти, реалізм фактів і цифр, асиметрія сил у світі по закінченні холодної війни. Якщо заплющити на це очі, то опинишся в блаженному невіданні, бо це панування або відрубність США у плані чинників «м'якої» та «жорсткої» сил не плід якогось зловісного стратегічного плану опанування світу. Навпаки, асиметрія глобального розподілу влади почасти є результатом сили, динамізму, креативності, відкритості й пристосовності американського суспільства та економіки, а з іншого боку це наслідок відносної слабкості партнерів і потенційних конкурентів та суперників. До них не в останню чергу додається ще третій чинник, значення якого не можна недооцінювати, — збіг обставин в історії. А що, крім того, дедалі глобалізованіша масова культура à ľaméricaine незмінно приваблює мільярди споживачів, і з нею поєднуються напрочуд спокусливі обіцянки щастя і свободи, то це аж ніяк не закинеш США, їхньому «way of life» та їхнім фірмам.

Глобалізація як світове впровадження західної моделі ринку має виразний нормативно-культурний і навіть соціально-політичний вимір, який легко можна було зауважити насамперед у східноєвропейських країнах із перехідною економікою, країнах колишнього Совєтського Союзу і в часи кризи у Східній Азії в дев'яності роки, — все це можна узагальнити поняттям «демократизації». Ринкова економіка, що базується на знаннях та інформаційних технологіях, без відкритого суспільства, тобто без функціональної правової держави і поділу влади, без поваги до прав людини і вільних і незалежних ЗМІ, без політичного плюралізму і вільних профспілок, одне слово, без свободи, без демократичного і державно-правового зразка поведінки, що накладає свій відбиток на повсякденну поведінку десятків мільйонів людей та незліченних державних і приватних установ, не здатна успішно існувати у довготерміновій перспективі. Джордж Сорос характеризував це нормативно-культурно-політичне alter ego економічної глобалізації поняттям, яке винайшов філософ Карл Поппер[79], — «відкрите суспільство»[80].

Різні кризи розвитку на так званих «відсталих ринках» («emerging markets»), тобто на ринках розвиткових, засвідчили, що забезпечити на тривалий час стабільну ринкову економіку без культурних і конституційних рамок відкритого суспільства дуже важко, якщо взагалі можливо. Бо якби в установах і мільйонах голів повсякчас і успішно не діяла фонова програма «Демократія і верховенство права» у професійній і повсякденній поведінці, то країни з перехідною економікою не змогли б запозичити успіх західних ринкових спільнот та їхню технологічну динаміку. Якщо врешті-решт спробувати запровадити технологічні, фінансові та економічні складові західної моделі і виключити нормативні основи, зникне суть її продуктивності, а саме відкрите суспільство, засноване на демократичних інститутах, верховенстві закону, творчому потенціалі мотивації його вільних громадян. Таке вибіркове запозичення західної моделі — технологія і ринкова економіка — так, демократія і верховенство закону — ні, — виявить свою неспроможність у довгостроковій перспективі.

Західну модель модернізації успішно запозичити можна лише повністю, коли ж ні, від неї слід відмовитись, і через це вона має виразно руйнівний елемент. Звісно, вона має вписуватись у відповідні історичні й культурні традиції і згідно з ними змінюватись, і вона так само у процесі переходу від авторитаризму (аж до диктатури) до ринкової економіки, демократії та правової держави потребуватиме перехідних періодів різної тривалості і різного кризо-ризику [krisenträchtiger]. Але саме в тому, що тривалий захист інвестицій можна дістати тільки в умовах правової держави з незалежною судовою системою, а поділу влади і дієвого управління не досягнеш без прав людини, Конституції, демократії, незалежної судової системи і вільної преси, полягає позитивна діалектика глобалізації[81].

Нарівні з економічними можливостями для багатьох розвиткових країн, це насамперед «хитрощі мудрості»[82], що завдяки запозиченню західної економічної моделі в довготерміновій перспективі годі буде спинити соціальну модернізацію, демократизацію і легалізацію відповідного балансу сил. Ця діалектика глобалізації, таким чином, поволі змінюватиме суспільства, а отже внутрішню будову авторитетних держав, і тим самим впливатиме на їхню зовнішню політику. Тим-то політичні, правові та культурні наслідки подібного перебігу подій у головних розвиткових країнах є ще одним важливим чинником, який формуватиме міжнародну політику XXI століття. Демократія і верховенство права разом зі знаннями та інформацією позначатимуть нову розмежувальну лінію між розвитком і відсталістю, а отже правитимуть за найважливіші чинники глобального розподілу влади та валового національного продукту.

В Азії насамперед, як, утім, у Латинській Америці й у найбільших та найбільш густонаселених країнах світу, глобалізація світової економіки викличе стабільно високе економічне зростання. До цього додасться стала тенденція зростання кількості населення світу, у світлі якої з одного боку невпинно зростатиме абсолютна кількість людей, а з іншого їхні потреби підвищуватимуться в якісному плані. Цей сам по собі позитивний наслідок зростання добробуту для чимраз більшого населення світу має місце в тій реальності, в якій глобальній екосистемі Землі, а також регіональній екосистемі вже загрожує застій. Свічку глобального розвитку підпалено з двох боків: кількісного зростання населення земної кулі і якісного зростання їхніх потреб. З погляду регіонів переобтяження життєво важливої екосфери вже відбулося; це і забруднення повітря у мегаполісах розвиткових країн і країн третього світу, і надмірне споживання води, а ще ерозія грунту, спустелювання і невпинні вирубки лісів.

Крім того, вже нині можна зауважити, як потреби світової економіки в енергії в XXI столітті дедалі зростають, а це може призвести не тільки до важливих розподільних конфліктів із небезпечними наслідками для державної системи, миру і стабільності, а й майже неминуче потягне за собою подальшу дестабілізацію глобального клімату або різкого зростання ядерної загрози, тим-то для майбутнього це означає переважання серед способів виробництва енергії видобування копалин і використання ядерного палива.

За даними Міжурядової групи експертів зі зміни клімату (МГЕЗК) ООН, «невпинне потеплішання атмосфери матиме серйозні й незворотні наслідки для сільськогосподарського виробництва, збереження біорозмаїття, водних ресурсів, людських поселень і поширення таких захворювань, як малярія і холера. Ці наслідки найвідчутніше зачеплять здебільшого розвиткові країни й острівні держави»[83]. Крім того, Міжнародна енергетична агенція (ІЕА) вважає, що «з огляду на збільшення попиту на енергію очікується і зростання глобальних викидів вуглекислого газу ще на 36% до 2010 року і на 70% — до 2030 року, себто до 38 млрд. тонн, і дві третини цього об'єму припадуть на розвиткові країни. Проте викидів на душу населення (3 тонни на рік) і надалі залишатиметься там набагато менше, ніж у промислово розвинених країнах (13 тонн на рік)»[84].

Перед обличчям глобалізації та її очікуваної післядії на навколишнє середовище слід було б, здається, терміново подумати про ефективну глобальну політику в сфері клімату[85], проте робиться наразі все з точністю до навпаки. Кіотський протокол з охорони навколишнього середовища, покликаний урегулювати й обмежити права на викиди в атмосферу найбільшими забруднювачами вироблюваних людством парникових газів, у своєму перерозподілі опинився під серйозною загрозою. США скинули з себе відповідальність, не квапляться скорочувати свої викиди й інші великі економіки, боячись, що це значно сповільнить їхнє зростання. При цьому наслідки відмови від глобальної відповідальності багатих і розвинених країн побачити дуже просто: якщо головні забруднювачі у першому світі не зменшать своїх обертів, найбільші економіки розвиткових країн Азії і Латинської Америки просто домішають свої викиди у глобальний баланс вуглецю — і це матиме передбачувані у своїй фатальності наслідки для глобального клімату.

Глобалізована, а значить украй взаємозалежна, орієнтована на зростання світова економіка має усвідомити свою екологічну відповідальність. Глобальний розподільчий конфлікт між багатою Північчю і бідним Півднем надає цьому конфлікту вельми відчутної динаміки, в той час як Північ не готова до економічної, соціальної та екологічної політики поділу. І саме тут виявляється також суттєвий матеріальний недолік нинішнього глобального розподілу багатства, не кажучи про його моральну сумнівність, бо як багатий, так і жебрак залежатиме від однієї глобальної екосистеми. Якщо в ній вибухне криза, багаті країни хай і зможуть купити собі трохи часу, але врешті-решт екологічна криза та її економічні, соціальні та політичні наслідки наженуть, а відтак дестабілізують і їх. Тим-то потреба у глобальній екологічній та соціальній відповідальності у XXI столітті кине виклик усій державній системі та її транснаціональним інститутам. Цими проблемами в майбутньому перейматимуться не тільки екологи, прихильні і водночас безпорадні національні і міжнародні інституції та неурядові організації, — глобальна проблема екології матиме стратегічне значення, буде чинником «hard power», найвищого рангу.

Те, що нинішнє міжнародне співтовариство не готове проводити стабільну політику, доводить ставлення до «цілей тисячоліття» (Millenium Goals) ООН, що його 2000 року висловили очільники держав та урядів на «Саміті тисячоліття» (Millennium Summit) ООН: «удвічі скоротити частку населення, дохід якого становить менше одного долара на день; удвічі скоротити кількість тих, хто голодує і недоїдає; забезпечити дітям у всьому світі, як хлопчикам, так і дівчаткам, можливість у повному обсязі отримати початкову шкільну освіту; скоротити на дві третини смертність серед дітей у ВІЦІ ДО п'яти років (дані на 1990 рік); скоротити на три чверті коефіцієнт материнської смертності (дані на 1990 рік); зупинити поширення малярії та інших важких захворювань і покласти початок тенденції до скорочення їхнього поширення; вдвічі скоротити частку населення, що не має постійного доступу до чистої питної води і основних санітарно-технічних засобів»[86]. Ці цілі — власне, соціальна «Велика хартія вольностей» глобалізації — визначають соціальний мінімум для глобального суспільства у XXI столітті, коли існує реальний інтерес до сталого мирного розвитку. У них відбивається усвідомлення потреби у глобальній політиці відповідальності, яка, щоправда, й досі, на жаль, не має конечного характеру для дій держав і транснаціональних інститутів. Якщо для порівняння глянути на зростання військових витрат у світі, то миттю збагнеш, що вони можуть звести ці рішення нанівець. Такий розвиток криє в собі дуже велику стратегічну загрозу для миру і стабільності у XXI столітті.