Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

ЧАСТИНА IV. Європейський колоніалізм

«Діло — доброчесне, заняття — бадьорливе, а результат часто вкрай корисний».

Вінстон Черчилль про колоніалізм, 1899 рік.

Після того як Вінстон Черчилль узяв участь у британській кампанії в Судані 1898 року, він описував основи та ціль колоніалізму так:

«Що шляхетнішого й кориснішого може зробити просвітлене суспільство, як не визволяти від варварства родючі регіони й численне населення? Приносити мир племенам, що воюють між собою, чинити правосуддя там, де раніше було лише насильство, рвати пута рабства, користуватися багатствами землі, саджати перші зерна торгівлі й освіти, давати людям можливість радіти та зменшувати шанси на страждання — який прекрасніший ідеал або цінніша нагорода може надихнути людські зусилля? Діло — доброчесне, заняття — бадьорливе, а результат часто вкрай корисний»[215].

Британська імперія була ще молода, тож у книжці «Війна на річці»[216] Черчилль пропагував офіційні основи вікторіанського колоніалізму Англії. Тут ішлося про поширення трьох «С» — Commerce, Christianity, Civilization (комерції, християнства, цивілізації) — і ще одного «С», про яке писав Черчилль, — Conquest (завоювання). У ці роки на зламі століть Британська імперія майже стала найбільшою імперією у світовій історії. Напередодні Другої світової війни вона займала приблизно 25 відсотків суходолу й приблизно кожна четверта людина на планеті була підданою королю чи королеві в Лондоні. Британці мали колонії від Бірми й Гонконгу на сході до Канади на заході й від Південної Африки на півдні до Індії на півночі.

За приблизно 50 років ця імперія вже відійде в минуле. Британська імперія існувала доволі короткий період на тлі історії імперій, але британський імперіалізм та колоніалізм і досі зостаються в центрі дискусій та роздумів про себе й про колоніалізм як явище. Що сталося і яке це мало значення для колоній і розвитку світу? Щоб відповісти на ці запитання, піду слідами Черчилля й погляну уважніше на Британську імперію навколо Нілу. Однак спершу варто поглянути на британський колоніалізм у ширшому контексті.

Сучасні дебати про колоніалізм такі, що мимоволі закрадається думка, ніби європейський колоніалізм та імперіалізм — єдиний колоніалізм, який будь-коли існував. Однак таке уявлення робить минуле й сучасність незрозумілими. Історія світу — це переважно історія імперій, а також історія про те, як більшість культур зникали, коли їх поглинали або асимілювали могутніші сили[217].

Якщо говорити, що є лише один колоніалізм, ми просто-таки стираємо значну частину історії, і не лише зі спогадів, а й із дійсності. Це ілюструє, яку владу короткострокова пам’ять може мати над сучасністю, якщо її обмежують чільні перспективи сучасності. Велика кількість прихильників цього світогляду — це нагадування про те, що бути надто критичним до уявлень сучасності про минуле майже неможливо.

У такій переписаній версії історії з неї зникає Перська імперія Кира Великого, як і імперія Александра Великого, не кажучи вже про Римську імперію, яка досягла найбільших розмірів у 117 р. н. е. за правління Траяна. Арабо-ісламської колонізації частин Близького Сходу, Північної Африки, Азії, Піренейського півострова в Європі, що тривала від приблизно 630 до приблизно 730 року, також більше немає. Щезає і, може, найвойовничіша з усіх імперій — імперія Чингісхана та його наступників, коли ті завоювали величезні території верхи на конях; імперія, яка — якби не раптовий наказ повертатися до монгольських степів через смерть хана Уґедея — завоювала б значну частину Європи. Це редагування не омине й Інкську імперію, що простягалася від сучасного Перу на півдні до Еквадору на півночі, імперію ацтеків зі столицею в сучасній Мексиці, звідки вони керували понад трьомастами п’ятдесятьма різними племенами та народами, а також величезну імперію Мая, що до занепаду в ІХ столітті займала регіон від Гватемали на півдні до Юкатанського півострова в Мексиці на півночі. Незаперечний факт, що, коли європейський колоніалізм виникав і розвивався, це відбувалося у взаємодії та конфліктах із двома тогочасними мусульманськими імперіями — Османською зі столицею в Константинополі та Імперією Великих Моголів зі столицею в Делі.

Британська імперія, про яку нині звично думати як про імперію з великої літери, була лише тимчасовою, як порівняти з Османською. Регіони Близького Сходу, що перебували під окупацією османів приблизно 500 років, британці захопили лише під час Першої світової війни. За рішенням Ліги Націй, вони стануть підмандатними територіями Лондона, й британський період у регіоні триватиме лише 30—40 років. Британці контролювали Єгипет протягом сімдесяти років, а османи мали там владу майже 400. Єгипет формально керував Суданом упродовж ста двадцяти років, а британці були там 58 років тощо. Тож твердити, що європейський колоніалізм — єдиний колоніалізм, що будь-коли існував, це не лише однобічно та антиісторично, а й украй європоцентрично.

Насправді ж у тривалій і глобальній перспективі історія — це історія імперієтворення. Щоб зрозуміти європейський колоніалізм, його варто аналізувати в ширшому контексті[218]. Замість того щоб ставити це явище на п’єдестал, його варто вивчати як доволі коротке, але суттєве інтермецо на довгому шляху розвитку історії.

Багато років після того, як Генеральна асамблея ООН 1960 року постановила, що колоніалізму варто раз і назавжди покласти край, і проголосила право кожного на самовизначення, дискусія та критика колоніального спадку лише загострилася. Це незабаром перетворилося на дискусію не лише про визначену політику, а й про роль Європи в історії світу, про європейські ідеали епохи Просвітництва, про потенційну об’єктивність у науці і про так звані репресивні дискурси, сформульовані у світі західних понять і цінностей. Через так звану «деколонізацію академічного світу» критика расизму та європоцентризму перетворилася на моральне та ідеологічне примирення з колоніальною історією Європи, яку сприймали та описували як занепад цивілізації.

Інтерпретація європейського колоніалізму також стала аргументом на користь міграційної політики. Так, стверджували, що Європа має відкрити кордони, щоб відкупити історичний гріх перед неєвропейським світом[219]. Адже достоту, як західні колоніалісти не поважали кордонів колонізованих, так і мігранти не повинні поважати західні[220]. На дебати та дослідження європейського колоніалізму впливає також і геть інший, але фундаментальний історичний процес: чимраз слабкіші економіки старих метрополій Англії та Франції й радикальні зміни балансу сил між континентами та країнами, безперечно, створюють новий погляд на Європу, яка не так давно панувала у світі[221].

Отже, сучасні дискусії про колоніалізм стали боротьбою за західну цивілізацію й за внесок Європи в розвиток людства загалом. Два панівні наративи мають діаметрально протилежні погляди: один напрям вказує, що європейський колоніалізм змінив світ на краще, поширив демократію, розвиток, торгівлю та посприяв глобалізації[222]. Дехто стверджує до того ж, що це був цивілізаційний і релігійний обов’язок. Європейці мали нести полум’я свободи та прогресу — що зайнялося в Європі після Просвітництва та промислової революції — у менші розвинені суспільства. Другий напрям розглядає колоніалізм протилежно: замість поступу колоніалізм радше розвернув розвиток суспільств, принісши внутрішній розбрат і пригнічення культури[223]. Так, колоніалізм був виявом не лише безмежного честолюбства та патерналізму білошкірих, а й виявом расистської культури, притаманної Заходу. Брак єдиного трактування колоніалізму позначається на глибоких економічних, культурних і політичних суперечностях, що ділять світ, щоправда, не географічно, а політично та ідеологічно. І що парадоксально: через глобалізацію останніх десятиліть уявити компроміс між цими двома напрямами стає чимраз складніше.

Тому заведено вважати, що дискусії про колоніалізм загострюють великі та глибокі розбіжності — і з політичного погляду, і коли йдеться про самосприйняття та світогляди. Колоніалізм — одна з найнебезпечніших історичних тем сучасності. У такій напруженій атмосфері історики можуть легко опинитися в ситуації, коли їхнє дослідження зводять до підігрування певним ідеологічно-політичним силам. Нині саму ідею про те, що неупереджене історичне дослідження європейського колоніалізму можливе й бажане, сприймають як анахронізм й аморальщину. Однак світ досліджень має відрізнятися від світу політики, адже його ідеал становить вивчення історичних явищ як доконаних подій незалежно від того, як їх сприймають і підсумовують політичні угруповання сучасності. Це стосується й такої політизованої та чуттєвої теми, як європейський колоніалізм. Це явище широке, різнобічне й морально суперечливе, тож важливо окреслити межі й чітко означити, що аналізуватимемо.

Європейський колоніалізм або імперіалізм не тільки породив певну форму відносин між метрополіями та колоніями, тому не можна аналізувати його, обмежуючись лише цим аспектом. Однак такі твердження можна легко відшукати в безлічі досліджень, статей і підручників. Цей погляд став передумовою того, що ООН осудила колоніалізм, тобто європейський колоніалізм, зокрема в Дурбанській декларації на початку ХХІ століття[224]. Але цей спрощений і доволі банальний погляд на колоніалізм не стає правильнішим, хай хто і скільки разів його повторював. Європейський колоніалізм був радше комплексною системою, сповненою внутрішніх суперечностей, відмінностей і відношення сил. Він був не лише організований навколо різних активностей, як-от міграція, крадіжка ресурсів, работоргівля, християнське місіонерство, пропаганда ідей парламентаризму тощо, але з плином часу радикально змінювався. Європейська колонізація Америки в XVI столітті, Австралії в XVIII, частин Африки в ХІХ і спроби встановити національні уряди під час деколонізації у 1940—1950-ті роки — усі вони відрізняються. До того ж різні європейські країни мали різні відносини зі своїми колоніями. Є істотна різниця між російською колонізацією Європи та Азії, бельгійською колонізацією Конґо, французькою колонізацією Алжиру, португальською колонізацією Анґоли й англійською колонізацією Єгипту, а також між фашистською колонізацією Муссоліні в Еритреї й геноцидом, що його здійснили німці в Намібії.

Одного об’єднаного європейського колоніального фронту проти неєвропейського світу не було. Аналіз, що розглядає колоніальну систему як об’єднану, з чіткими й визначальними спільними рисами, не може бути повний, адже існувало суперництво між новими та старими імперіями, через яке в Європі спалахнули дві великі світові війни й мільйони юнаків пішли на неминучу смерть. Така перспектива перетворює цю епоху на надісторичний феномен, на міф, що суперечить раціональному дослідженню.

Російську імперію, наприклад, найуспішнішу, мабуть, з них усіх, зрідка згадують у дискусіях про колоніалізм. Це один із багатьох випадків, коли білі колонізували білих, як данці норвежців, шведи фінів або британці — британських американців. Це зайвий раз засвідчує, що уявлення, буцімто колоніалізм — то лише пригнічення європейцями неєвропейців, хибне. Експансія царя на схід, південь і північ зрештою привела до появи найбільшої держави у світі, імперії, яка існує й досі.

Подія, якою часто ілюструють європейський колоніалізм загалом і яка дає змогу зазирнути в таємні куточки європейської інтелектуальної та політичної традиції, — поява приватної імперії бельгійського короля Леопольда ІІ в Конґо[225]. Приклад Леопольда ІІ чітко демонструє, яким брутальним може бути європейський колоніалізм. Однак вважати, що його режим терору наприкінці ХІХ століття свідчив про всю колоніальну систему, це те саме, що вважати, ніби Саудівська Аравія репрезентує всіх мусульман або Польща репрезентує весь ЄС. Це класичний приклад того, що в соціології називають «екологічною помилкою».

Наприкінці 1870-х король Леопольд ІІ заснував організацію «Африканська міжнародна асоціація розвитку в Центральній Африці», але насправді створив режим терору. Поєднавши бажання поширювати «світло цивілізації» й пропагандистські можливості мови, Леопольд захопив територію, назвавши її Вільна держава Конґо. Пізніше історики порівнювали фактичну політику короля з Голокостом, вказуючи, що понад десять мільйонів конґолезців загинули внаслідок його «вільної держави»[226].. Загалом це один із найяскравіших прикладів грабунку в історії під прапором «добра»; атавізм в обгортці сучасності. Аргументом короля Леопольда ІІ, який стверджував, що колонізував Конґо заради самих конголезців, користувалися багато колоністів упродовж історії. Усе для добра колонізованих.

Король Леопольд ІІ також організував одну з найсумнозвісніших експедицій в історії колоніалізму. Її очолив англо-­американський журналіст Генрі Мортон Стенлі. Той став відомим на весь світ після того, як знайшов зниклого — і свого часу знаного — місіонера Девіда Лівінгстона в невідомому селі в сучасній Танзанії і промовив прозаїчні слова: Dr. Livingstone, I presume («Докторе Лівінгстон, я гадаю»). У майбутньому ця експедиція в Конґо стане символом зарозумілості та брутальності колоніалізму. У ній узяла участь сотня чоловіків. Вони подорожували великим паровим судном, завантаженим зброєю, яку нещадно використовували проти місцевого населення; серед багажу також стояв срібний сервіс, з якого Стенлі щоранку пив чай. Саме за жорстокість цієї експедиції Стенлі згадуватимуть лихим словом. Зокрема, увагу привертала історія про Джеймса Джеймсона, спадкоємця ірландського виробника віскі. Джеймсон нібито купив одинадцятирічну дівчинку як рабиню за кілька носовичків, щоб віддати її канібалам і щоб він зміг зарисувати, як її четвертували, готували та їли. Стенлі не було поруч, коли це сталося, а коли він дізнався, то розгнівався, але як лідер саме він відповідальний за це. Такі історії, літературно зображені в короткому романі Джозефа Конрада «Серце пітьми», певна річ, впливали на погляд на європейський колоніалізм в останні 100 років[227].

Інша подія, яку часто називають символом європейського колоніалізму, — Берлінська конференція 1884—1885. Після чотирьох місяців роботи 19 представників із європейських країн і один з Османської імперії зробили те, заради чого зібралися: поділили Африку, не створюючи конфлікту між європейськими суперниками. Конференцію очолював німецький канцлер Отто фон Бісмарк (1815—1898). Лише два учасники були на континенті вперше. Швецію-Норвегію представляв майбутній прем’єр-­міністр Швеції Їлліс Більдт, прапрапрадідусь іншого шведського прем’єра — Карла Більдта, який обіймав цю посаду в 1991—1994 роках. Африканців на конференцію не запрошували.

Такі зустрічі, такі гучні демонстрації зарозумілості європейської влади й цинічні політичні ігри посприяли тому, що політичні рухи в усьому світі почали ставити знак рівності між європейським колоніалізмом, європейським шовінізмом і безмежною зарозумілістю. Вони не лише завоювали інший континент, але й вихваляли себе, ділячи його. Європа воліла показати могутність, однак показала своє хворе обличчя, стверджували критики. Один із чільних африканських інтелігентів часів деколонізації після Другої світової війни Еме Сезер писав:

«Я кажу, що між колонізацією та цивілізацією нескінченна відстань; усі проведені колоніальні експедиції, усі розроблені колоніальні закони, усі повідомлення, що надсилали з усіх міністерств, — усе не містило навіть краплі людських цінностей»[228].

Повоєнна деколонізація посприяла появі кількох найвпливовіших і найепохальніших книжок африканських інтелігентів. Волтер Родні (1942—1980), відомий історик і політичний активіст, написав видатну книжку з промовистою назвою — How Europe Underdeveloped Africa («Як Європа принесла в Африку регрес», 1972). Тут він переконливо стверджує, що європейський імперіалізм створив структурні перешкоди для економічного, політичного та соціального прогресу. Родні вважав, що колоніалізм не лише перешкоджав розвитку Африки, а й розвернув африканців на цьому шляху. Колоніалізм інституціоналізував регрес і створив ситуацію, у якій африканці більше не мали влади над своїм розвитком.

Ще класичнішою є праця Франца Фанона (1925—1961) The Wretched of the Earth, або «Гнані й голодні» (1961). Фанон, психолог та активіст, і тут аналізував колоніалізм як систематичне пригнічення. Ця книжка відверто конфронтувала з думкою про те, що західний колоніальний проєкт узагалі міг привести до чогось позитивного. Фанон передусім досліджував, як імперіалізм колонізував душі колонізованих, як він сформував ролі тубільців і колонізаторів як раба та пана відповідно. Так колонізовані мали боротися з колоніалізмом, щоб повернути собі людяність. Їм потрібно було визволитися від перспективи колоніального устрою. Замість того щоб дотримуватися східного уявлення про доколоніальну історію, Фанон вважав, що африканська національна культура має спиратися на матеріальний ґрунт протистояння колоніалізму.

Такий погляд на колоніалізм критикує європейців, які захопили африканський континент несправедливими угодами, насильством та експлуатацією. Однак історичний аналіз цієї епохи світової історії має зважати на функції й реалії виникнення такого погляду, хай кому симпатизує дослідник. Фанон вивчав, що колоніальний досвід зробив із людською психікою й душею, але водночас його текст мобілізував читачів проти колоніального ворога. Тому він навіть не шукає зв’язків, які суперечать його аналізу. Великі антиімперіалістичні рухи, що виникали й виникають досі в Європі, зосереджувалися на політичній мобілізації, тому перед­усім засуджували колоніалізм як ціле й систему.

Коли колоніальні відносини замінила міжнародна допомога розвитковим країнам, це також мало значення для того, які уявлення про колоніалізм стануть чільними й загальновизнаними. Міжнародну допомогу, як обговорю згодом, ініціювали та просували США як частину повоєнної стратегії, а в таких країнах, як Норвегія, що активно докладали зусиль до цієї ініціативи, її вважали за спосіб відшкодувати руйнівні наслідки колоніалізму. Це сформувало визначене уявлення про колоніалізм, а надто тоді, коли система міжнародної допомоги майже здобула монополію в публічних обговореннях «Півдня». Міжнародну допомогу менш розвинутим країнам обґрунтовували й подавали як противагу колоніалізму, тож це вплинуло на його образ. Якщо міжнародну допомогу асоціювали зі спів­працею та партнерством, то колоніалізм пов’язували з протилежним — пригніченням і власними інтересами. Якщо допомога розвитковим країнам була альтруїстичною солідарною діяльністю, то колоніалізм — інституціоналізованою експлуатацією. Так сучасність навмисне спотворила минуле, і цей образ став загальним.

Річ у тім, що європейська колоніальна система була набагато складніша, ніж її зображували в повоєнні часи. Роль колоніалізму, відношення сил між метрополіями та колоніями й наслідки цих часів для розвитку відрізнялися від місця до місця й від часу до часу. Саме це потрібно вивчати, якщо прагнемо зрозуміти цей період у відносинах Європи з позаєвропейським світом. Колоніальна система мала одну спільну рису — це була широка політична, економічна та культурна система, яка організовувала стосунки між метрополіями й колоніями так, що це систематично давало користь метрополіям. І це ставалося незалежно від того, як обґрунтовували та легітимізували такі відносини, і незалежно, чи метрополії справді мали з того зиск. Щоб змогти розглянути наслідки колоніалізму для розвитку держав конкретніше, варто спершу проаналізувати підсистеми колоніальної системи.

Британська імперія становила найбільшу й наймогутнішу колоніальну систему, тож дискусія про колоніалізм має не лише розглядати, а й надавати найбільшу вагу ролі Великої Британії. До того ж саме розповіді про Британську імперію сформували уявлення про колоніалізм загалом і його роль у світовій історії. Навіть сьогодні політичні еліти стають прихильниками того чи того погляду на роль імперії.

Єдиний тривалий злочин проти людства! Таку думку про роль Британської імперії має, наприклад, Шаші Тарур, політик і дипломат, чию кандидатуру 2005 року Індія висунула на посаду Генерального секретаря ООН. У книжці «Епоха пітьми: Британська імперія в Індії» (An Era of Darkness: The British Empire in India) він пише, що Британська імперія нічогісінько не створила, вона лише нищила. Бідність Індії — провина Британської імперії.

Британцям варто пишатися тим, що їхня імперія зробила для світу, писав Джейкоб Ріс-Моґ, лідер Палати громад 2019 року й близький соратник Боріса Джонсона. Того року він видав «Вікторіанці: Дванадцять титанів, що викували Британію» (The Victorians: Twelve Titans who Forged Britain) — книжку про, на його думку, героїв вікторіанської Англії, тих, хто очолював просвітництво й демократію, тих, хто уособлював усе найкраще, що є у Великій Британії. Кілька з них були чільними імперіалістами. Аргументи Ріса-Моґа в одній площині з аргументами лорда Керзона, віцекороля Індії на зламі століть і міністра закордонних справ Великої Британії після Першої світової війни. Британська імперія була, мовив він у відомій цитаті, силою добра у світі.

У цій книжці я насамперед розгляну роль, що її британський колоніалізм відіграв для економічного розвитку колоній. Але це, певна річ, одне з багатьох дослідницьких полів. Імперія організувала також міжлюдські відносини і створила світогляди й óбрази себе, які відтак стали чільними. Тому спершу хочу порушити іншу головну тему — як тісно британський колоніалізм пов’язаний з організованим расизмом і патерналізмом?

Відмінна риса Британської імперії полягає в тому, що вона виникла й розвивалася в період, коли расистська ідеологія була вкрай поширена в Європі. Друга половина ХІХ століття стала свідком поступового розвитку систем, що прагнули категоризувати населення Землі. Цьому посприяв розвиток сучасного природознавства. Шведський біолог Карл фон Лінней (1707—1778) та інші природознавці групували види істот на всій планеті на підставі їхніх ознак і спорідненостей. Таксономія рослин незабаром стала таксономією людей. Певні елементи теорій про різницю між расами існували в багатьох суспільствах раніше, однак порівняльна расова фізіологія виникла саме в ХІХ столітті. Поняття расизму поступово змінилося й більше не було пов’язане з одним народом чи окремою нацією. Воно відтак переплелося з новою глобалізаційною тенденцією порівнювати, групувати й ієрархізувати народи всього світу на підставі їхньої зовнішності, тобто вроджених і незмінних фізичних та інтелектуальних відмінностей[229].

Цей штиб мислення був такий поширений, що навіть найліберальніші та найгуманістичніші тогочасні мислителі зазнавали його впливу, а іноді й пропагували його. Девід Юм (1711—1776), один із засновників британської та європейської філософії, у примітці до одного есею промовисто і зневажливо писав про неєвропейців, особливо африканців: «Ніколи не існувало цивілізованої нації з іншим кольором шкіри, крім білого, як і не існувало небілих видатних людей, діячів чи мислителів». Однак, згідно з Юмом, і серед білих були варвари: «Навіть найгрубіші й найбільш варварські звичаї давніх германців або сучасних татар вирізняють їх винятковою хоробрістю, формою правління абощо». Він додає: «Негри-раби розпорошені всією Європою, і жоден із них ніколи не продемонстрував найменшої винахідливості»[230]. Однак побіч такого погляду Юм відкидав рабство, бо вважав, що немає жодної теорії, яка переконливо довела б існування різних рас[231].

Німецький філософ моралі Іммануель Кант (1724—1804) також написав дещо, що можна сприймати як чистий расизм. Він цікавився питанням людського різноманіття й писав про це в серії есеїв після 1775 року. Кант був серед перших, хто визначив географічні групи людей як раси (нім. Rassen). Він цікавився фізичними відмінностями, як-от кольором шкіри та волосся, формою черепа та іншими анатомічними рисами, а також спроможністю різних рас мислити морально і їхнім вмінням самовдосконалюватися та розвивати цивілізацію, яку визначав як протилежність варварства. У цих есеях Кант ділив людство на чотири групи, і лише європейська раса була здатна самовдосконалюватися. Однак у пізнішій творчості Кант на морально-філософській основі гостро критикував рабовласників і колоніалістів, називаючи їх «європейськими дикунами»[232].

Читаючи тексти, зокрема історичні, ми можемо завиграшки потрапити в пастку, коли сприйматимемо їх лише «вороже» або лише «дружньо» та порівнюватимемо з власними або сучасними цінностями[233]. Інтерпретуючи тексти Юма й Канта, а також інших історичних постатей задовго після їхньої смерті, маємо дистанціюватися від цих двох манер читання. Коли переможений методичним і теоретичним нарцисизмом читач намагається імперіалістично «завоювати» такі тексти з позицій сучасності, вимагаючи, щоб автори були схожі на «нас», це антиісторично й негуманно. Соціо­логія чітко зафіксувала, що нам властиво переймати сучасні тенденції. Може, тексти філософів вплинули на позиції расизму в європейському мисленні, але їхній расизм і дуальність варто насамперед розуміти як джерело і вияв позицій цього мислення в Європі, що незабаром загарбає світ. Відкидати їхній расизм, бо він може загрожувати місцю цих мислителів у філософському каноні, так само хибно, як і відкидати всю їхню філософію та погляди лише через расистські вислови. Через це їхні тексти не стають менш важливими. Навпаки, це лише їх актуалізує, тож їх потрібно читати критичніше та історичніше, адже ці видатні філософи, очевидно, також були людьми своєї доби.

Соціал-дарвінізм і різні його відгалуження пояснювали фактичну чільну позицію Європи у світі. Так, успіх європейців був наслідком природного, біологічного устрою. Ідея, ніби расові відмінності позначалися на тому, що різні суспільства перебували на різних щаблях розвитку, збігалася з економічними інтересами трансатлантичної работоргівлі. Ставлення британців до колоніальних підданих — це переважно суміш расизму та культурного патерналізму[234].

Джон Стюарт Мілл (1806—1873), чоловік, якого вважають за засновника британського та європейського лібералізму і який упродовж тридцяти п’яти років — з 1823 до 1858-го — працював у британській Ост-Індійській компанії, може слугувати взірцем. Він писав: «Украй помилково сподіватися, що між однією цивілізованою нацією та іншою і між цивілізованими націями та варварами можна досягти однакових міжнародних звичаїв і правил міжнародної моралі […] Таврування будь-яких дій проти варварського народу як порушення міжнародного права свідчить лише про те, що той, хто таке заявляє, ніколи ґрунтовно не обмірковував цю тему»[235]. Мілл позитивно ставився до британської колонізації Індії, але не був задоволений агресивністю й патерналізмом цього процесу. Консерватор Едмунд Берк (1729—1797), своєю чергою, аргументував, що Індією потрібно керувати на підставі індійських, а не британських традицій, водночас відкидаючи культурний релятивізм[236]. Попри наявність прикладів того, як колоніалісти відмежовувалися від расизму й систематичних теорій про європейську вищість, Джон Стюарт Мілл може продемонструвати, що навіть ліберали сприймали колоніалізм як відносини між цивілізованими й варварами[237]. Джозеф Чемберлен (1836—1914), член Ліберальної юніоністської партії й міністр колоній Великої Британії, на початку ХХ століття поширював серед британської еліти ось таке сприйняття себе та світу: «Думаю, що британська раса найкраща з усіх панівних рас, які лиш бачив світ»[238]. І в перші роки імперії, і за її розквіту головну імперієтворчу стратегію Лондона — «Indirect rule», опосередковане керування, виправдовували різними варіантами расизму, але вона аж ніяк не поширювала домінування Британії або білої раси. Лондон головно переймався геополітикою й економічними прибутками своїх еліт. Саме тому расизм і надмірний патерналізм могли сприймати та критикувати як загрозу стратегічним цілям імперії.

Нельсон Мандела в автобіографії писав про те, як він розуміє переваги та недоліки британського колоніалізму. Його слова дають змогу зрозуміти погляд на людину часів колоніалізму[239]. Мандела визнавав, що багато його ідеалів були продуктом британських ідей і цінностей, але вказував на інші аспекти колоніалізму. Незалежно від індивідуальних відносин і мотивів, колоніалізм організовував асиметричні взаємини між людьми, а ідеології, що виправдовували право одних країн і народів керувати іншими, такі відносини лише підтримували. Мандела описував наслідки колоніалізму для мислення й уявлення про світ колонізованих. Він писав про те, як збирався на зустріч в Ефіопії, щоб залучити кошти для боротьби з політикою апартеїду. Ступивши на борт літака, Мандела відчув паніку. Він побачив темношкірого пілота й подумав: чи з таким безпечно літати? Чи вміє він літати взагалі? Отакі думки роїлися в голові Мандели, коли він летів на зустріч, присвячену боротьбі з апартеїдом. Відтак, веде Мандела далі, він тихо сидів і міркував, як узагалі в нього виник такий погляд на африканців. Він відкрив для себе владу колоніального світогляду. Самого Нельсона Манделу переміг колоніальний погляд на «африканця», і на коротку мить Мандела усвідомив, що теж має упередження. Він дивився на африканця очима колоніалізму.

Поява британської колоніальної системи була доволі скромна, але ця система була «дитиною» ранішої європейської експансії.

Одна з багатьох іроній історії полягає в тому, що епоха великих відкриттів, яка поклала початок європейського й відтак західного домінування, починалася як оборонна стратегія проти ісламських завойовників, що захопили Південну Європу та опанували торговельні шляхи між Європою та Азією, а також шляхи Сахарою до Піренейського півострова. Мусульманські сили взяли цей півострів у VIII столітті, і Аль-Андалус, або Кордовський халіфат, як мусульмани називали згаданий регіон, був у зеніті величі в ХІ столітті. Після тривалих конфліктів і короткотривалих війн із християнськими королівствами на території сучасної Франції, а також через чим­раз більший соціальний опір в Іспанії та Португалії мусульман витиснули з острова. Коли 2 січня 1492 року емір Мухаммад ХІІ передав Гранадський емірат королеві Ізабелі І, християни після семисот років мусульманського панування повернули територію, де згодом розвиватимуться дві держави — Іспанія та Португалія.

Португальці ще у XV столітті на чолі з Енріке Мореплавцем почали шукати альтернативні торговельні шляхи морем, яких мусульмани не могли б контролювати. Як губернатор Сеути в Північній Африці, Енріке бачив, що каравани з Африки через Сахару не хотіли торгувати із, за їхніми словами, «християнськими язичниками», які тепер мали владу в місті. Тому 1416 року він запропонував організувати кілька експедицій, щоб дослідити західне узбережжя Африки. Моряки поступово здобували більше знань про море та навігацію. Так почалася ланцюгова реакція дій і подій, що змінять перебіг історії[240].

У 1492-му, тому самому році, коли християни відвоювали Піренейський півострів, королева Ізабела та король Фердинанд підтримали план досвідченого моряка Христофора Колумба, який планував знайти морський шлях в Індію[241]. Монархи, католицька церква й безліч авантюристів, крім торговельно-стратегічних цілей, прагнули здобути владу й багатство, а також поширити християнство. Тому Колумб віз із собою Біблію, а на борту «Святої Марії», або «Санта Марії», були місіонери. Він перетнув Атлантичний океан, опинився на Карибських островах, відкрив для завоювання Америку, а також нові можливості для експансії західної торгівлі. Лише за кілька років, 1498-го, Васку да Ґама таки знайшов морський шлях до Індії, обігнувши з півдня Африку.

Хоч британці не мали стосунку до експедицій, однак ці виправи заклали структурні підвалини майбутньої міжморської британської експансії. Водночас вони уособлювали історичну поразку Османської імперії. Шовковий шлях — торговельний шлях, який османи контролювали впродовж сотень років, — тепер утратив комерційну і стратегічну цінність. Він став пережитком минулого. Європейці перевершили та обійшли каравани з верблюдів, вирушивши натомість морем.

Тож відтепер європейська експансія стала морською. Перші британці на цій початковій стадії глобалізації світової торгівлі торгували цукром, і строката група з авантюристів, піратів і підприємців почала з Карибських островів. Відтак вони чимраз більше торгували вигідними прянощами, чаєм, опіумом і текстилем з Азії, а ще пізніше — продавали рабів з Африки в Новий світ.

Багато з них, кого згодом вважатимуть за піонерів британського колоніалізму, скидалися радше на піратів та злочинні банди й мали вкрай мало спільного з тими адміністраторами, яких Британська імперія за кількасот років відряджала поширювати цінності західної цивілізації на «континенті темряви». Один із перших, легендарний Френсіс Дрейк, провернув чи не найвідомішу й найвдалішу піратську авантюру в історії. Неподалік сучасної Панами він пограбував іспанські кораблі із золотом, які прямували до короля, а коли збагнув, що не може повернутися назад тим самим шляхом, вирішив обігнути планету. Позиція Дрейка показує тогочасне британське мислення: він торгував рабами й був злодієм, але британська королева Єлизавета І нагородила його званням лицаря 1581 року. Мабуть, не дивно, що трон його відзначив, адже більшою частиною золота від Дрейка королева виплатила зовнішній борг Англії[242]. Тривалий час британці лише копіювали те, що інші європейці зробили до них, як-от Дрейк пішов слідами навколосвітнього плавання Магеллана. Сидячи в чорта на задвірках, вони паразитували на глобальній системі торгівлі, що її створили португальці, нідерландці та іспанці між Азією, Африкою, Америкою та Європою. Лише згодом британці розбудували власну мережу, і в цій перспективі пірат і торговець рабами Дрейк став одним із піонерів нової все­світньої торгівлі та глобалізації. Глобалізація й ранній європейський колоніалізм були двома боками одної монети, і обидва процеси супроводжував гуркіт гармат та морські баталії.

Паралельно з усім цим британці почали будувати флот. У той час Англія перебувала в тривалому політичному та воєнному конфлікті з Іспанією. Ця конфронтація досягла піка, коли англійці перемогли іспанську армаду 1588 року: іспанці тоді прагнули захопити Англію й відродити католицизм. Результат, певна річ, вплинув на майбутню релігійну ситуацію на островах, але також створив історію. Ця перемога дала чітко зрозуміти, що Британія незабаром стане «володаркою морів». Вони мали кращі судна і згодом замінили погані й дорогі бронзові гармати на дешевші та ефективніші залізні. Ці військові чинники давали змогу експансії в багатьох напрямках, проте хибно стверджувати, що Британська імперія набула однієї визначеної форми або встановила одні-єдині відносини зі своїми колоніями.

Відносини британців із захопленими регіонами були різні, про що можуть свідчити їхні різні назви — «поселення», «коронні колонії», «власницькі колонії», «протекторати» й «домініони». Британська міграція, зокрема, але і європейська міграція загалом понад усе сприяли здатності європейців впливати на світ. Британці відіслали в’язнів, щоб ті заселили острів-в’язницю Австралію. У майбутні США переїжджали поселенці та підприємці, а в Судан відряджали найкращих науковців — антропологів та істориків, які закінчили Оксфорд і Кембридж і вільно говорили місцевими мовами. Як тоді казали, вони мали керувати країною, «притуливши вухо до землі». Коли йдеться про таку велику та всебічну імперію, як Британська, дуже легко знайти приклади чи захопливі історії, що підтвердили б різні погляди на те, як британська колоніальна система вплинула на розвиток колоній.

Те, що відбувалося в Африці, найчастіше асоціюють із колоніальним расизмом загалом і з британським колоніалізмом зокрема. Можна описувати всю Африку під британським пануванням, щоб з’ясувати різноманіття стратегій, застосовуваних Лондоном, і наслідки різних відносин, що склалися між центром і колоніями. Темою також могла б стати боротьба проти нідерландського населення й розвиток Південної Африки порівняно із заснуванням колонії Золотого Берега 1867 року, а також зв’язок цих подій із приватними капіталістичними інтересами європейців[243]. Або можна було б порівняти британську поселенську політику: ставлення до народу Шона й ситуацію в «Родезії», з одного боку, і заснування Сьєрра-Леоне, «Провінції свободи» (The Province of Freedom) — із другого — колонії з широкою автономією, де поселилися б усі звільнені з Америки раби. Однак проблема такої перспективи полягає в тому, що причини залежності цих різних країн та етнічних груп від Лондона різні, а тому порівняти й оцінити ефект колоніальної політики було б складно.

Натомість я зосереджуся на британських колоніях вздовж Нілу — гігантському регіоні від Александрії, що на берегах Середземного моря, до великих озер у центрі Африки. Регіон обабіч Нілу, займаючи десяту частину площі Африки, вкрай строкатий — як із географічного, так і з культурного погляду. Ніл бере початок у самісінькому серці континенту, тропічних лісах Африки, протікає через одне з найбільших у світі боліт, що в Південному Судані, відтак тече однією з найбільших і найспекотніших у світі пустель, зрештою впадаючи на півночі Єгипту в Середземне море й утворюючи дельту з надзвичайно родючими берегами. Поглянувши на британський колоніалізм та імперіалізм у цьому регіоні, можемо точно проаналізувати вплив колоніалізму, адже території, що їх британці підкорили впродовж кількадесяти років наприкінці ХІХ століття, становлять яскравий приклад неабиякого різноманіття доєвропейської історії Африки. Єгипет — найстаріше державне утворення на планеті — до появи в Африці британців був частиною Османської імперії аж 350 років. У Судані до влади щойно прийшли ісламістські повстанці, поваливши панування Османсько-єгипетської імперії, що завоювала країну шістдесятьма роками раніше. У південній частині Судану, своєю чергою, можна знайти найяскравіші приклади майже повністю бездержавних суспільств[244]. Водночас поруч із великими африканськими озерами, витоками Нілу, понад кількасот років розвивалися королівства, основу економіки яких становило залежне від опадів сільське господарство й вирощення бананів. Східніше, на височинах в Ефіопії, розташовувалася імперія з понад тисячолітньою історією, що об’єднувала суспільство, яке вважало себе найдавнішими християнами[245].

Утім, найголовніша причина, чому цей регіон особливо цікавий для розуміння європейського колоніалізму, полягає в тому, що влада над Єгиптом і Суецьким каналом була головною запорукою розбудови імперії. Долина Нілу була також стратегічним і економічним центром британської політики поділу Африки, і Лондон мав незвично чітку та доволі послідовну стратегію розвитку цього регіону. Ось таке поєднання політичної, культурної та географічної строкатості Африки з наявністю в Британії стратегії для колоній уможливлюють аналіз змін і подій, спричинених колоніалізмом та іншими чинниками. Крім цього, згаданий регіон дає унікальну нагоду порівняти дві різні імперії, їхні політики й відповідні наслідки. Річ у тім, що впродовж кількох десятиліть за контроль і користування цією територією співпрацювали та конкурували Британська і значно старіша Османська імперія.

Військова кампанія Лондона із завоювання всього Нілу, від великих озер у серці континенту до Середземного моря, почалося 1882 року як боротьба за Суецький канал та Єгипет. На початку літа британці вийшли в Середземне море на канонерках і стали на якір неподалік Александрії — прекрасного міста з відомою набережною, яке заснував Александр Великий приблизно 300 р. до н. е. Лондон погрожував розстріляти з гармат єгипетське портове місто, прагнучи придушити національне повстання проти мусульманської Османської імперії. Погрози з британських суден призвели до того, що демонстранти злінчували 50 європейців на знак протесту. Лідер повстанців Орабі намагався зупинити вбивства. Він боявся наслідків, адже усвідомлював британську військову перевагу. Та було вже пізно. У липні британці вимагали, щоб Орабі демонтував фортифікаційні споруди в Александрії. З такою вимогою годі було погодитися. Як наслідок, британці обстріляли місто, гнали націоналістів дельтою Нілу й завоювали Каїр того-таки року.

Тож британська імперія вздовж Нілу з’явилася, на перший погляд, парадоксально, якщо вважати, що історія світу — це винятково війни між цивілізаціями. Лондон обстріляв Єгипет, щоб покарати протестувальників проти мусульманського халіфату в Стамбулі. Османи окуповували Єгипет 1517 року, завоювали Судан 1821-го, а з 1860-х збільшували присутність у частинах регіону, який пізніше окупують британці і — за угодою з найбільшим тамтешнім народом, буґандійцями, — перетворять на країну Уґанду[246]. Військове вторгнення Англії 1882 року придушило повстання єгиптян проти османсько-ісламської імперії й забезпечило те, що король, який правив Єгиптом від імені османів, міг і далі керувати країною, принаймні формально.

Однак альянс Лондона з цією останньою мусульманською імперією був вкрай прагматичною співпрацею, що її Лондон використовував на свою користь. Британські стратеги передусім побоювалися, що повстання в Єгипті загрожуватиме політичним та економічним інтересам Британії. Єгипет же був однією з найважливіших країн у глобальній стратегії Лондона після того, як викопали Суецький канал — новий, швидший і безпечніший шлях, що поєднав Європу з Індією. Хто контролював Єгипет, контролював Суецький канал. Такою силою волів стати Лондон.

У роки до появи британських кораблів у дельті Нілу, борг Єгипту європейським і британським банкам постійно зростав. Країна була винна великі суми, тож британські банкіри й політики почали побоюватися, що не вдасться повернути кошти. Єгипетська монархія вгрузла у великі позики, щоб, зокрема, профінансувати великі зрошувальні проєкти, але й також, щоб побудувати величний Оперний театр у Каїрі — який і досі можна відвідати на острові Гезіра — і викопати Суецький канал.

У такій скруті керівництво Єгипту вирішило продати акції лідера Саїда-паші, вкладені в компанію каналу за 400 000 фунтів. Прем’єр-міністр Британії Бенджамін Дізраелі дізнався, що французи також вели переговори про купівлю цих акцій. Це могло призвести до посилення позицій Франції в Єгипті, адже саме французи були відповідальні за креслення й побудову каналу. Лондон мав діяти стрімко. Дізраелі миттю вирішив купити акції, але не мав часу чекати на дозвіл парламенту. Він послав свого секретаря Монтеґю Коррі до заможного лорда Ротшильда. Коли Коррі розповів, що прем’єр Дізраелі хотів би позичити 400 000 фунтів на завтра, між ними, за його словами, сталася така розмова:

«Ротшильд узяв виноградину, проковтнув її й запитав:

— Які ваші гарантії?

— Увесь британський уряд, — відказав Коррі.

— Гроші ваші, — мовив Ротшильд»[247].

Хитрість прем’єра й Ротшильда змінила стратегічний баланс між Францією та Англією в регіоні[248]. Водночас так почався процес, який скінчився тим, що Британська імперія відібрала в Османської контроль за новим морським «шовковим шляхом» ХІХ століття — шляхом, що пролягав простісінько посеред османської території й тепер, як казали британські стратеги, став «дверима, що відчиняються в обидва боки», зокрема до найважливішої колонії Британської імперії — Індії[249]. Щоб заспокоїти європейських суперників і громадську думку на батьківщині, уряд офіційно заявив, що закріпився там «вельми тимчасово й нехотя». Як виявиться згодом, британці зостануться там на понад 70 років.

Фактично британцем, який мав усю повноту влади в Єгипті впродовж майже двадцяти п’яти років — від 1883 до 1907-го — і добрі відносини з британськими прем’єрами та міністрами закордонних справ, яких пережив, — був граф Кромер, раніше відповідальний за британські фінанси в Індії. Він також походив із заможної родини банкірів Берінґів. План британців щодо Єгипту передбачав дві стратегічні мети. Перша — зберегти контроль над Суецьким каналом із військових та економічних міркувань. Канал давав змогу швидко перекидати війська в Індію та Азію, а також спрощував торгівлю з Азією й робив її прибутковішою. Зберігаючи владу в країні, британці могли створити стабільний Єгипет, що було передумовою такого функціонування водного шляху між Європою й Азією, який слугував інтересам цілої імперії. Це передбачало економічний розвиток Єгипту, а також повернення боргів. На думку Лондона, Єгипет був не спроможний повернути борги самотужки, попри тиск міжнародної спільноти. Тому британці мали вжити заходів, щоб Єгипет таки зміг повернути позичене. Британське керівництво користувалося своїм апаратом влади, намагаючись забезпечити вчасне повернення боргів британським банкам. Прем’єр-міністр Вільям Ґладстон, який обіймав цю посаду тоді, коли завоювали Єгипет, не згадував те, що історики згодом задокументували: він також мав акції каналу, тому особисто волів заробити на вторгненні, яке сам і санкціонував.

Друга мета — зробити Єгипет прибутковою й надійною плантацією бавовни, щоб забезпечувати виробництво текстилю в Ланкаширі, що в Північно-Західній Англії[250]. Забезпечуючи сільське господарство достатньою кількістю води, Лондон також міг здобути підтримку від землевласницької еліти Єгипту й мільйонів бідних селян, які отримували воду, єдиний дефіцитний ресурс сільського господарства, третьо- або четверточергово. Граф Кромер і його команда водних фахівців та будівельників загат швидко збагнули, що опанували «гідравлічну державу». Вони керували країною, у якій доля й легітимність режиму ґрунтувалася на здатності захищати країну від потопів і забезпечувати сільське господарство водою. Британці одразу зрозуміли, що політичні й економічні цілі можна досягти, якщо лише зосереджуватися на контролі Нілу. Ця політика була необхідна, щоб гарантувати політичну стабільність у регіоні навколо Суецького каналу. Потрібно було вдосконалити й розвивати систему штучного зрошування. Коли британці стали керувати Каїром, ця система й досі складалася зі старих систем лиманів, використовуваних ще 5000 років тому. Удосконалення зрошувального землеробства збагатило б еліту, задовольнило б бідних, забезпечило б європейських банкірів грошима й посилило б позицію Британської імперії в Єгипті й у регіоні Середземного моря.

Збільшення виробництва й експорту бавовни до Великої Британії належало до інтересів і європейського фінансового капіталу, і британської текстильно-бавовняної промисловості. Коли Кромер прийшов до влади, зовнішній борг Єгипту становив 100 мільйонів фунтів. Щороку сплачували приблизно п’ять мільйонів, більша частина з чого — Великої Британії. Сплатити борг можна було лише через експорт бавовни, підвищення мит і податків, а також продаж землі, що раніше належала хедивам чи королям. Таких цілей можна було досягти, якщо суттєво розширити регіон, зрошуваний улітку, коли рівень води в Нілі був найнижчий[251].

Інвестуючи в економіку Єгипту, британці йшли слідами османських очільників. Прогресивний хедив Мухаммед Алі суттєво вдосконалив традиційну іригаційну систему в першій половині ХІХ століття. Достоту, як він, Лондон пріоретизував виробництво й експорт бавовни, але в набагато більших масштабах, також намагаючись приборкати Ніл за допомогою великих загат і водосховищ. Британці мали суттєво більше інвестиційного капіталу. І що не менш важливо, вони скористалися компетентністю у сфері водокористування й контролю, випрацьованою впродовж сотень років завдяки малим і великим річкам, що течуть усією територією Великої Британії. Щоб виконати роботу, вони звернулися до британських фахівців зі штучного зрошування, які раніше працювали на британську колоніальну владу в Індії.

У перші роки британці зосередилися на ремонті та підвищенні ефективності вже наявної зрошувальної системи, і доволі швидко попит на воду влітку ставав чимраз більшим. Це були чудові новини для економіки країни. Влада полагодила дві греблі, побудовані за наказом Мухаммеда Алі в дельті північніше від Каїра (їх і досі можна побачити, якщо вирушити з Каїра на північ). Греблі звели, щоб підвищити рівень води в Нілі влітку, але через кепський фундамент і неналежне обслуговування вони функціонували далеко не ідеально. Тож британці полагодили ці греблі й доволі швидко скасували систему примусової праці, що була бичем для єгипетських селян — фелахів. Мухаммед Алі був зосереджений на штучному зрошуванні, тож практика хедивів залучати якомога більше робочої сили досягла апогею в ХІХ столітті. За його наказом викопали нові й глибші канали в дельті Нілу, щоб ними можна було проводити воду й улітку. Щоб канали функціонували, їх мали вичистити від намулу — це була кропітка робота, що передбачала неабияке навантаження. Величезні групи людей отримали наказ тримати канали в порядку, а восени тисячі людей пильнували береги, коли річка підіймалася. Коли Мухаммед Алі 1817 року наказав побудувати Махмудійський канал північно-західною дельтою до Александрії, для цієї роботи примусово мобілізували 100 000 працівників. У 1819 році робота над каналом стала інтенсивнішою: лише в Нижньому Єгипті понад 300 000 робітників працювали на державу та монархію. Немає сумнівів, що очищення каналів за допомогою сучасних машин — що також призвело до скасування примусової системи праці наприкінці ХІХ століття — і вдосконалювало зрошувальну систему, і економило час селян — тепер вони могли зосередитися на власних ділянках.

Водночас прем’єр-міністр Єгипту Нубар-паша (1884—1888 і 1894—1895) вкрай влучно підсумував, навколо чого оберталися політика й економіка в Єгипті: «Питання Єгипту — це питання штучного зрошування». Фінансова еліта в Лондоні також переймалася питанням зрошування. Сільське господарство й бавовняна промисловість Єгипту були такі важливі для Англії, що The Times наприкінці ХІХ століття щотижня писала про рівень води в Нілі. Це, певне, єдиний випадок в історії європейської преси, коли газета регулярно повідомляла читачів про рівень води в африканській річці. Однак для британської фінансової еліти й представників бавовняної промисловості ці цифри були вкрай важливі — від рівня води залежав урожай бавовни, а отже, і прибутки англійських капіталістів. The Times у Лондоні відігравала приблизно ту саму роль, що й ніломіри в давні часи, — фіксуючи рівень води в річці, вона давала вельможам інформацію про те, скільки грошей вони незабаром зароблять.

Однак справді революційною подією, що становила фундаментальну зміну в сільськогосподарській економіці Єгипту, а отже, і в єгипетському суспільстві, була побудова Нижньої Асуанської греблі на початку ХХ століття[252]. Доти найбільшу у світі греблю добудували в 1902-му — після 5000 років зрошувального землеробства, що майже рабськи підкорювалося змінам пір року. Так, усьому єгипетському суспільству доводилося пристосовуватися до сезонного ритму Нілу, але тепер у більшості Єгипту посіви можна було збирати не лише раз на рік, а тричі. Ця гребля була «вишенькою на торті» ролі Британської імперії як першого справжнього підкорювача Нілу в Єгипті. Британці та граф Кромер зробили перший крок на шляху, який завершить уже самостійний Єгипет. Побудувавши в майбутньому ще більшу греблю на Нілі, новий Єгипет стане повноцінним володарем своєї життєво важливої річки.

Граф Кромер та його режим чудово розуміли історичне значення контролю Нілу й революційну роль річки для розвитку Єгипту. Коли Кромер підсумовував діяльність у двотомнику «Сучасний Єгипет» (Modern Egypt), він просто постановив, що здатність британців узяти Ніл «у свої руки» продемонструє й виправдає «західні цінності» перед «східною душею»[253].

Багато британських інженерів були вправні й амбіційні. Вільяма Ґарстіна, який кілька років був правою рукою Кромера, можна визнати за яскравий приклад такого фахівця. Це був шотландський інженер, який майже десятиліття очолював усі проєкти, пов’язані з сільським господарством і контролем Нілу. Скромною людиною назвати його складно, адже Ґарстін порівнював роботу вздовж Нілу в очолюваному відділі зі зведенням пірамід 5000 років тому: «Забезпечувати постійне й достатнє постачання» води з Нілу «до Єгипту й визволити країну від небезпеки затоплень» — це було «завдання, цінність якого можна порівняти з будь-яким іншим досягненням в історії світу; коли виконаємо його, зостанеться пам’ятка, що, ймовірно, існуватиме навіть після того, як зникнуть усі інші сліди цивілізації»[254]. Єгипетські селяни одразу побачили переваги британської політики щодо Нілу. Коли 1906 року Ґарстін повернувся в Шотландію, прослуживши інтересам імперії майже 15 років у Єгипті, у дельті зібралося юрмисько людей, які бажали йому щасливої дороги й дякували. Немає сумнівів, що, як порівняти з керівниками в раніших імперіях, — або в перській, римській, арабо-ісламській, або в османській, — складно знайти когось, хто зробив більше користі для єгипетського сільського господарства й розвитку Нілу, аніж майже забутий нині Ґарстін і його колеги.

На початку ХХ століття в Єгипті британці також здійснили революцію в розумінні Нілу як природного ресурсу, наслідки якої відчутні й досі й будуть відчутні в майбутньому. Вони публікували звіти та складали плани для Нілу, вважаючи його вперше в довгій історії річок за слугу людини, гідрологічну одиницю й водну систему, але й одиницю, що підлягає плануванню і впливає на політику[255]. Весь Ніл від озера Вікторія в Уґанді до Середземного моря опинився під контролем Лондона. Уклавши угоди з Італією в Еритреї, імператором в Ефіопії, королем Леопольдом у Конґо й Німеччиною в південній частині озера Вікторія, британці забезпечили контроль над іншими частинами водойми, які, щоправда, не мали суттєвого інтересу для британської бавовняної промисловості в той час. Усі ці áктори пообіцяли, що ніколи не будуватимуть гребель без попередньої домовленості з Лондоном. Тож уперше й востаннє в історії Ніл опинався в руках лише однієї влади.

Кромер зухвало й самовпевнено писав міністрові закордонних справ у Лондоні, підсумовуючи цей перший етап розвитку Британської імперії вздовж Нілу:

«Вздовж […] усієї течії Нілу ані приватні підприємства, ані окремі індивіди не виконуватимуть жодних робіт, пов’язаних — безпосередньо чи опосередковано — з контролем його вод; усі такі роботи здійснюватиме єгипетський уряд — самотужки або делегуючи повноваження»[256].

Історію Єгипту під британським пануванням часто використовують як класичний приклад того, як колоніальна система розвернула розвиток колоній у протилежному напрямку, але це не відповідає дійсності, як поглянути на сільське господарство. Однак ця революція в контролі Нілу та системі зрошування зумовлена не альтруїзмом чи виконанням «цивілізованої місії». Тут ішлося винятково про інтереси британської бавовняної промисловості, повернення грошей банкам і зміцнення політично-військового контролю Суецького каналу. Важлива передумова того, що Єгипет уникнув класичного колоніального батога — тобто переорієнтування сільського господарства повністю на експорт, що знищувало традиційне виробництво харчових продуктів і призводило до вирощування лише однієї культури для швидких заробітків, — полягала в особливостях Нілу як водойми. Річ у тім, що залежність виробництва від пір року вможливило вирощування бавовни влітку, що не зашкоджувало традиційному виробництву решту року. Теза про те, що центр руйнує периферію, такий собі закон колоніалізму, не справджується, коли йдеться про зрошувальне землеробство в Єгипті. Жага Лондона досягти економічних і стратегічних цілей привела до того, що Єгипет став більш технологічно й економічно розвинутим за кілька десятиліть під британським пануванням, аніж за багато століть під османським.

Однак ці економічні наслідки британського колоніалізму в Єгипті не формують загальної картини, а в антибританській критиці їх затьмарюють британські вияви культурної зарозумілості та пихи. Кромер становить яскравий приклад цього боку британської імперії, пишучи про «підданих»:

«Брак точності, який легко переростає в брехливість, справді становить найтиповішу рису східного характеру […] Східному характеру, як і мальовничим східним вуличкам, притаманний брак симетрії. Хоч давні араби й розвинули діалектику, однак їхні нащадки значно поступаються вмінню предків логічно мислити. Вони часто не здатні виснувати найочевидніше з простих передумов, які вони вважають за істинні […] Навіть дуже освічені єгиптяни схильні пояснювати повсякденні явища впливом надприродних сил»[257].

Для багатьох єгиптян Кромер і досі втілює все, що вони ненавиділи в колоніалізмі. Подеколи місце поховання Кромера в Лондоні стає улюбленим для єгипетських націоналістів, деякі навіть стверджують, що відвідують його, щоб плюнути на ту могилу. А втім, Кромер був революціонером, коли йдеться про тривалі історичні взаємини Єгипту з його життєдайною артерією, і відіграв вирішальну роль, поставивши країну на курс, якого вона тримається й досі, хоч і водночас уособлював британський колоніалізм у його найбільш патерналістичній формі.

Саме британська стратегія щодо Нілу призвела до того, що Уґанда — яка лежить за понад 4500 кілометрів південніше від Каїра — народиться як самостійна держава й перебуватиме під лондонським пануванням майже 70 років. У переговорах з іншими європейськими державами британці вже заручилися підтримкою ідеї про те, що the Nile basin (басейн Нілу) належав до їхньої сфери інтересів. За кілька років після окупації Єгипту, на початку 1890-х, гідроінженери в Каїрі вже складали таємні, але конкретні плани збільшити постачання води в Єгипет, якщо побудувати гігантське водосховище неподалік великих озер у Центральній Африці. Вони мали яскраву візію — просто взяти «Ніл у руку», як це згодом озвучив Кромер. Побудувавши водосховище на озері Вікторія, другому за величиною озері у світі, Єгипет матиме втридцятеро більше води, ніж узагалі країні будь-коли знадобиться.

Водночас британці збагнули, що в разі повстання в Єгипті проти де-факто британського управління країною та регіоном Суецького каналу вони могли б скористатися своєю владою над Нілом вище за течією як важелем впливу проти заколоту єгиптян нижче за течією. Якби єгиптяни не виконували наказів, Лондон міг би «закрутити кран». Уже 1884-го, лише за два роки після того, як британці окупували Єгипет, Семюел Бейкер, головний британський авантюрист із хорошими політичними зв’язками, який став відомим на весь світ через географічні відкриття, пов’язані з Нілом, писав: «Араби пили з цих джерел тисячі років. Зведи греблю так, щоб контролювати ці джерела, і араби залежатимуть від тебе. Немає води — немає арабів»[258]. Британські політики добре знали цю географічну вразливість Єгипту. Черчилль, наприклад, порівнював Єгипет із дайвером, чиї трубки з повітрям — це Ніл. Переріжеш трубки — і Єгипет можна було змусити йти на поступки.

Співпрацюючи з урядом у Лондоні, британці в Каїрі на чолі з Кромером та його планувальниками розвинули оригінальний водний імперіалізм, що ґрунтувався на ідеї про Ніл як батіг і пряник. Ця стратегія була адаптована до регіональної екології й наявних технологій. Тому імперія вздовж Нілу також може стати прикладом того, як на колоніалізм ХІХ століття впливали такі місцеві структури, обмежуючи його. Уґанда стала британською колонією передусім через стратегічне значення Суецького каналу для британців і значення Нілу для Єгипту, а також тому, що технологія греблебудівництва була ще така примітивна, тож британці не вважали, що ближче до Єгипту є зручніші місця.

А втім, багато істориків стверджують, що британці окупували Уґанду, вважаючи, буцімто там сховані великі скарби. Вони мали рацію, якщо британці сподівалися на золото, слонову кістку або смирну. Але такий аналіз ґрунтується на передумові, якій бракувало значення, адже британців, коли їм ішлося про питання миру та війни, вочевидь, узагалі не цікавило золото та слонова кістка. Такі теорії не беруть до уваги, що Уґанда мала іншу важливу, якщо не найважливішу, для британців та Єгипту річ — те, що вони звали «білим золотом», себто літні води Білого Нілу. Британці шукали більше води влітку, і Білий Ніл забезпечував майже всі потреби в цю бавовняну епоху[259]. У 1900 році досі не було технологічно можливо побудувати такі великі греблі, щоб вони стримали осінні, багаті на намул води Блакитного Нілу, які мали використовувати влітку. Тому британці стали колонізаторами цього регіону навколо великих озер у серці континенту через поєднання кількох чинників — гідрологічних і технологічних умов, бавовняного лобі в Англії та вимог населення Єгипту про більше води.

Першого квітня 1893 року Лондон формально отримав контроль над майбутньою Уґандою. Британці знищили останні рештки Османської імперії в цьому регіоні. Річ у тім, що османи в 1870-х відправляли Нілом військові експедиції, намагаючись підкорити північні частини Уґанди. Лондон також одразу поклав край арабській работоргівлі, що довго тривала в регіоні навколо великих озер і тягнулася вздовж східного узбережжя Африки й острова Занзібар до Оману й арабо-тюркського світу. Британці знали, що боротьба з рабством послабить вплив Османської імперії, до того ж це було простіше «продати» в Європі як політичне виправдання колоніальних пригод в Африці, аніж водяний імперіалізм.

В Уґанді уклали угоду з Буґандою — королівством, яке існувало ще з XV століття і яке домінувало з-поміж інших етнічних груп у регіоні. Лондон встановив тут скромну, але досить сильну адміністрацію, якій вдалося створити Уґанду та втримати її як державу. Водночас британці не знищували традиційної Буґанди, яка тепер, однак, підпорядковувалася Лондону[260]. На початку ХХ століття британці також створили Кенію як політичну одиницю, як державу, яка в протилежному разі, мабуть, ніколи б і не виникла і яка навряд стала б британською колонією, якби не політика Лондона щодо Нілу[261].

Якщо розуміти роль і місце Уґанди в британській політиці щодо Нілу, то політика британців тут стає цілком зрозумілою. Доля держави також свідчить про те, що в британській колоніальній системі існували внутрішні суперечності та конфлікти, які виникали через географічне розташування колоній на мапі — чинник, про котрий легко забути. Уґандою керувало міністерство зі справ колоній, а Єгиптом і відтак Суданом — міністерство закордонних справ. Коли Вінстон Черчилль був державним секретарем із колоніальних питань на початку ХХ століття, він і сам помітив, що британська імперія вздовж Нілу керувалася тривалими стратегіями, наслідки яких він не розумів і які визначали на вищому за його міністерство рівні.

Одразу після зламу ХІХ і ХХ століть можна було побачити, як цей рум’яний чоловік їхав велосипедом крізь джунглі в Північній Уґанді або вів його поруч, прямуючи до великих, але схованих порогів Буджагалі, що на Вікторія-Нілі. Він згодом написав книжку про свої враження. Побачивши ці пороги, Черчилль дійшов висновку, що країна мала великі економічні можливості й могла стати постачальником енергії до Східної Африки, яка індустріалізувалася[262]. Черчилль волів звести низку гідроелектростанцій на Нілі в Уґанді й створити, як він казав, підприємницький «Манчестер» в Африці[263].

Це була революційна ідея, яка з’явилася в Уґанді разом із колоніальною владою й полягала в приборканні енергії річок, що, певна річ, не могла здійснити ані Буґанда, ані будь-які інші королівства в Уґанді в той час. Однак, як виявилося, це завдання було не до снаги і британському міністерству зі справ колоній. Міністерство закордонних справ і британці в Каїрі, за ким завжди було останнє слово, коли йшлося про політику щодо Нілу, у той час були проти використання Нілу на користь Уґанди в такий спосіб, що може мати негативні наслідки для позиції Лондона в Суецькому каналі. Побудова дамби в Уґанді під британським контролем і для потреб британських колоній без одночасної побудови певного каналу в Південному Судані, який міг би пришвидшити постачання води тамтешніми болотами — усе це могло спровокувати критику єгиптян у бік британців. Тому ідеї Черчилля відклали в довгу скриню. Лише через понад 50 років тут збудують першу гідроелектростанцію. Її 1954 року відкриє молода королева Єлизавета. В одному з перших закордонних відряджень як формального очільника імперії королева «дала світло», як писали тодішні газети, що ознаменувало народження нової Уґанди. Сьогодні ми можемо лише гадати, якою була б Східна Африка, якби Черчилль реалізував той план.

У 1963 році британській імперії вздовж усього Нілу настав кінець. Тоді штандарт «Юніон Джек» востаннє розвивався на флагштоках у Кенії, Танганьїці й Уґанді. Британці побудували ГЕС пізно, після того як полишили країну, однак Уґанда була сучаснішою й розвиненішою країною, ніж доти. Тепер тут були дороги, освітня система, один із найкращих університетів в Африці, продуктивніше землеробство й система охорони здоров’я. Нічого з цього до британців не існувало. Водночас політикою «розділяй і володарюй» британці заклали підвалини майбутніх громадянських воєн у незалежній Уґанді. Вони розбудували військо, до якого брали вояків, що походили з малих етнічних груп і малорозвинених частин країни. Ці самі люди контролювали більші етнічні групи й економічну еліту на економічно розвинутішому півдні країни.

Однак жоден інший регіон — якщо не брати до уваги Єгипет — не був такий важливий для британської імперіальної стратегії, як Судан — найбільша країна Африки, що лежить південніше від Єгипту й що її перетинає Ніл, проходячи сотні кілометрів з Ефіопії й Уґанди. Судан, як уже згадував Черчилль, окупували між 1896 і 1898 роками. Окупацію нарекли «реокупацією», бо формально Лондон її здійснив, співпрацюючи з єгипетським урядом та Османською імперією. Така назва зумовлена й тим, що Мухаммед Алі окупував Судан унаслідок військової кампанії 1821 року, після якої країна опинилася під проводом Єгипту й Османської імперії. Він завоював Судан, «країну чорношкірих» арабською, щоб користатися місцевим золотом і рабами. Британці натомість прагнули мати більше води для прибуткового вирощення бавовни в Єгипті, але більшість солдатів і фінансування забезпечив єгипетсько-османський уряд.

Британці постановили, що Ніл варто вважати за гідрологічну одиницю, що підлягає плануванню, тож було зрозуміло, що Судан — ключова країна в їхній імперській стратегії й у намаганні зміцнити владу в усьому регіоні. Ідея побудувати великі гідротехнічні споруди нижче за течією, коли не контролюєш річки в Судані, була надто ризикованою. Коли Лондон у середині 1890-х років вирішив побудувати Асуанську греблю неподалік кордону із Суданом, доля країни була вирішена. Щоб раціонально обслуговувати одну з найбільших на той час гребель у світі, британцям потрібен був постійний доступ до гідрологічної інформації про Ніл у Судані — достоту, як його мав Єгипет до ісламістського повстання в Судані у 1880-х. Однак Кромер та уряд у Лондоні не поспішали: Судан, поза всяким сумнівом, мали окупувати, але це не можна було зробити зарано. То були ж не бездумні колоніальні авантюристи, а ретельні імперієтворці.

Варто було зважати на кілька комплексних історичних подій і процесів. Десятьма роками раніше, 1885-го, після ісламістського повстання — першої ісламістської революції в сучасну добу — Судан здобув незалежність від Єгипту. Повставали не проти Заходу, а проти ісламського, османського режиму, що його встановив Мухаммед Алі, — повстанці стверджували, що тепер він відійшов від правильного шляху ісламу. Одна з причин, чому повстання здобуло так багато прибічників, полягала в тому, що османський режим, зазнаючи тиску британців і почасти британської «керівної адміністрації», намагався обмежити работоргівлю в Південному Судані й закрити ринки рабів у країні. Чимало суданців заробляли на хліб, торгуючи рабами, і противилися втручанню у традиційну практику. Один син будівельника човнів проголосив себе «аль-магді», «той, що йде правильним шляхом», ісламським месією, який за традицією мав би з’явитися й повести вірних мусульман у боротьбі проти корумпованих лідерів і за світ, вільний від тиранії та несправедливості. Каїр і Лондон не сприймали цієї зміни режиму в Хартумі як велику проблему. А втім, англійські газети активно висвітлювали ці події, зокрема тому, що народного героя Чарлза Ґордона (1833—1885) стратили ісламісти, прийшовши до влади[264].

Ґордона 1884 року відрядили в Хартум, столицю Судану, прагнучи не віддати місто в руки мусульманським повстанцям. Англійські газети чинили потужний тиск на британський уряд, щоб влада організувала «рятувальну операцію», коли стало зрозуміло, що його військова позиція поступово слабшала. Але Каїр і Лондон вагалися. Кромер розумів, що Судан рано чи пізно опиниться в складі імперії, але відрядити військо туди не міг — для цього потрібно було навести лад у фінансах. Тому скромна «рятувальна операція», організована для порятунку Ґордона, була слабка й опинилася в Судані надто пізно, щоб урятувати його й тамтешній єгипетсько-османський режим. Усе скінчилося тим, що повстанці вбили Ґордона в його палаці просто перед світанком 26 січня 1885 року, а голову британця принесли в шатро магді як трофей. Сер Ернст Альфред Томпсон Волліс Бадж (1857—1934), історик і сходознавець, писав:

«Його голову одразу відтяли й відправили Магді, а тіло стягнули сходами в садку й роздягли — так воно й лежало певний час, доки багато арабів приходило, щоб на нього плюнути […] Потім тіло повісили між гілками на дереві, і всі, хто проходив повз, проклинали його й кидали каміння».

Про смерть Ґордона писали на всіх тогочасних передовицях. Тоді він уже став образом британської вікторіанської імперії. Ґордон брав участь у Кримській війні проти Росії, його відряджали в Китай, щоб придушити Тайпінське повстання проти династії Цін, а відтак він служив Османській імперії в Судані — завжди вірний офіційній британській політиці. Побіч цього, 1867 року Ґордон устиг знайти поховання Христа — у місцині, що нині має назву Садова могила неподалік так званої Голгофи Ґордона, куди щороку ходять сотні тисяч паломників. Постать Ґордона обросла низкою міфів — він бо був бідний сміливий вояк, християнський місіонер і винятковий управлінець. Коли його вбили ісламістські повстанці в Хартумі, у британській пресі почалися з’являтися заклики про «помсту за Ґордона». Це передбачало окупацію Судану й покарання варварів.

Тривалий час британський колоніалізм у цій частині Африки зазвичай пояснювали з такої собі релігійної перспективи як етап християнського місіонерства чи європейський хрестовий похід проти ісламу. А нещодавно почали проводити паралелі між британською окупацією Судану й сучасною боротьбою Аль-Каїди проти Заходу[265]. У такий спосіб історію 1880-х переповідають, немов вона була попередницею — або паралеллю — боротьби проти тероризму після 2001 року. Така паралель видається актуальною зі зрозумілих причин: Судан став першою ісламістською державою в Новий час. Магді був вікторіанським Осамою бен Ладеном. Його воїни вбили Ґордона. Тому Лондон мав покарати терористів від імені цивілізації.

Однак насправді Ґордон у Хартумі відігравав маргінальну роль для британських стратегів у Лондоні та Каїрі, які ухвалювали доленосні рішення про мир і війну. Вони, втім, були досить кмітливі, щоб скористатися вимогами про помсту на повну, адже так можна було переконати скептиків, які не підтримували військових дій в Африці. Тому тоді, як і зараз, виникла потреба у воєнній пропаганді і тоді, як і сьогодні, першою жертвою війни стала правда. Інакше кажучи, британські стратеги переймалися більше економічними та стратегічними інтересами імперії, аніж релігією[266]. Так «помста за Ґордона» стала народною легітимізацією колоніальних військових дій, але саме гасло не вплинуло на тривалу стратегію Лондона та Кромера[267]. Певна річ, існували релігійні суперечності й позиції християнського місіонерства були міцні; багато хто сприймав магдистів у Судані як осередок варварства в Африці. Однак для Кромера і британського генерала Кітченера наміри поширювати християнство чи боротися з ісламом не були вирішальні. Також очевидно, що єгипетська еліта та представники Османської імперії в Єгипті не погодилися б долучитися до бойових дій, що мали завдати поразки ісламу й помститися за свого християнського «мученика». Воєнна кампанія також свідчила про те, що британці планували закріпитися в країні. Річ у тім, що, наступаючи, вони побудували залізницю нубійською пустелею, щоб транспортувати солдатів, а також, щоб солдати, як іронічно писав Вінстон Черчилль, могли отримувати «всі ті листи, газети, ковбаси, варення, віскі, содову, ті цигарки, завдяки яким британці були здатні завоювати світ, не відчуваючи дискомфорту»[268].

Окупація країни була насамперед етапом у британській стратегії щодо Нілу як імперського ресурсу та зброї. Так почалася перша сучасна велика війна, що мала на меті забезпечити контроль над водопостачанням і користуванням міжнародною водоймою. Черчилль підсумував цю стратегію у «Війні на річці»:

«[Ніл був] тією мелодією, що пронизувала увесь театр бойових дій. Генерали, які планують військові операції, чиновники, які приймають серйозні рішення, і читач, який хоче збагнути розвиток і причини подій, — усі мають зважати на Ніл… Він — причина війни, він — наша зброя і він — наша мета»[269].

Воєнні дії на Нілі 1898 року скінчилися однією з найкривавіших битв у колоніальній історії. Першого вересня 15 000 солдатів війська ісламського режиму пішли в наступ на англо-єгипетські сили, що стояли табором неподалік Омдурмана, частини сучасної столиці Хартума. Результат був визначений заздалегідь. Озброєні списами та античною зброєю, вони не мали жодних шансів. Бійці британських генералів тримали в руках нові європейські гвинтівки та рушниці і вбивали кожного, хто штурмував їхні позиції. За п’ять годин британці поклали 11 000 суданців. Збірні англо-єгипетські втрати становили 48 убитих. Британці захопили владу, знесли мавзолей магді (вони відбудували його 1947 року), а племінник Ґордона кинув його прах у річку. Нові правителі закріпилися на берегах Нілу — там, де дві притоки зливаються в «найдовшому поцілунку в історії», як це місце гарно описав один арабський поет.

Коли британці почали планувати контроль над Нілом і велике виробництво бавовни в північних регіонах Судану, вони де-факто правили Єгиптом досить короткий час. Незадовго після Першої світової війни завдяки широкому й активному втручанню британської бавовняної промисловості британці публічно оголосили, що планують побудувати найбільшу у світі плантацію бавовни, яка займатиме площу, що відповідає за розмірами дельті Нілу. У цей регіон воду мали постачати з Блакитного Нілу; щоб це вможливити, британці планували звести водосховище неподалік Сеннару, що трохи південніше від Хартума, вода з нього по довжелезних каналах мала зрошувати поля. Цей іригаційний проєкт здобув назву «Ґезіра» й завдяки йому Судан став важливим гравцем міжнародної торгівлі. Загалом це був один із трьох великих проєктів із побудови водосховищ, що його британці втілили в північній частині країни за час свого правління.

Проєкт «Ґезіра» варто також розглядати і в іншій геополітичній перспективі — як вияв спроби британців усістися на два стільці з хиткими ніжками. Британці завжди прагнули мати більше бавовни для своєї текстильної промисловості. Водночас вони усвідомлювали, що водосховище в Судані стане червоною ганчіркою для єгипетських націоналістів[270]. У Північному Судані Лондон став союзником головних ісламо-політичних кланів та угруповань, щоб забезпечити спокій і лад за якомога менші кошти, і ці áктори одразу були залучені в зрошувальні проєкти. Лондон розумів, що суданська еліта, яка отримувала прибутки від землеробства, що живилося водою з Ніла, у майбутньому не волітиме віддавати Єгипту всю воду, як той вимагав. Так британці вбили клин у відносини між двома країнами. Британці намагалися провадити таку політику, що стала головною стратегією впродовж усього часу існування британської імперії на берегах Нілу: «[Той, хто має] владу над Суданом, [той] вирішує долю Єгипту»[271]. Ця стратегія виявилася вирішальною для Судану, коли він здобув незалежність 1956 року, переставши бути частиною великого Єгипту.

Джордж Орвелл писав, що імперські колоніалісти — «Недоумкуваті добропорядні бевзі, що тішаться й набивають ціну своїй тупості, ховаючи зади за чвертю мільйона багнетів»[272]. Цей опис, мабуть, пасує колоніальним управлінцям у Бірмі, де Орвелл працював, або в Індії, де 900 британських адміністраторів за підтримки приблизно 20 000 британських солдатів могли керувати 250 мільйонами індійців, але він узагалі не відповідає дійсності, що склалася в Південному Судані в колоніальні часи.

І знову виявляється, що Імперія була набагато різнобічніша, ніж це змальовують міфи чи стереотипні уявлення. Південний Судан тоді становив частину Судану (він став незалежним лише 2011 року). У південній частині Судану відстань із заходу на схід майже дорівнювала відстані між Парижем і Москвою. Однак британці мали тут лише кількох адміністраторів. Вони не мали ані автівок, ані літаків, тут навіть не було доріг та летовищ, а іноді й «багнетів», щоб захищатися. Британці пересувалися через чагарники та саванну — часто пішки, адже коні не могли вижити в цьому вологому кліматі, де завжди була небезпека малярії й мух цеце — від села до села, і керували переважно, радячись із місцевим населенням, упродовж майже шістдесяти років. Це разюче відрізнялося від історичної ролі Османської імперії в південній частині Судану, коли імперія переважно встановлювала військово-­адміністративні гарнізони на берегах Нілу і його приток, щоб красти золото і закріпачувати людей[273]. Головним завданням британських адміністраторів, своєю чергою, було встановлення «спокою й порядку», і під їхнім проводом Південний Судан пережив найдовший мирний період у своїй сучасній історії.

Таку стратегію британці застосовували багато де, але в Південному Судані вона мала й конкретну мету. Плани передбачали змінити географію регіону, але не робити великих змін на місцях[274]. Ще починаючи з 1890-х, до того, як британці пустили канонерки й солдатів Нілом до Фашоди (зараз Кодок) у Південному Судані восени 1898 року, вони усвідомлювали, що збудувати великі водосховища в Уґанді, як у Єгипті, неможливо, якщо не перетворити гігантські болота в Південному Судані на ефективніший водогін. Річ у тім, що в цьому болоті, найбільшому у світі, випаровувалася половина води Білого Нілу. Цей регіон завбільшки з дві Данії, і коли плисти в ньому човном, перед очима постає лише нескінченний обрій і безліч папірусу. Водночас тут стоїть неймовірна спека, а повітря вологіше, ніж будь-де. Крім того, човен постійно застряє, адже течії складно знайти шлях на північ, і капітанові складно побачити, куди веде головна річка. З перспективи Каїра, даремно було постачати в цей регіон більше води. Він-бо низинний і плоский, а через невтомне сонце та спеку додаткова вода лише випарується. Тому британці постановили, що тут варто викопати нову штучну річку, якою вода могла б швидше витікати з боліт і в такий спосіб суттєво збільшувати рівень води в Нілі нижче за течією влітку. Уже 1899 року міністерство публічних робіт Єгипту та провідний британський гідроінженер Вільям Ґарстін запропонували перші ідеї каналу, який протікав би через один із найбідніших і найбільш недорозвинутих регіонів Африки на той час. У 1904 році з’явився перший конкретний план як частина амбітної стратегії Британії щодо повноцінного користування Нілом, від витоку до гирла[275]. Зважаючи на час виконання й регіон, де його, за планом, мали втілювати, проєкт The Sudd Channel — один із найамбітніших проєктів в історії щодо зміни й контролю природи.

Цей проєкт, у разі його втілення, передбачав би такі локальні й регіональні зміни, що треба було б обмежити інші інвестиції часу та ресурсів, щоб не створювати проблем для цієї афери, яка, однак, була проблематична з політичного боку. У 1899—1954 роках британці запропонували десяток різних офіційних планів щодо цього гігантського проєкту[276], а останній чотиритомний звіт являв собою взагалі виняткове дослідження[277]. Звісно, усі інші ініціативи блякнули на тлі цього гігантського плану. Це був проєкт, який мав би «змінити все», тож британці намагалися зберегти довкілля. Колоніальна влада запросила найкращих антропологів із найкращих британських університетів, щоб ті вивчили місцеве населення й займалися «консультаційною діяльністю» для Імперії. Британці прагнули керувати територією за допомогою місцевих вождів і внеможливити виникнення освіченої, може антибританської, національної еліти. Мета радше полягала в пробудженні та зміцненні місцевої племінної культури й етнічної свідомості — у «відродженні душі племені», як вони називали це. Натомість скінчилося все тим, що один британський чиновник із жалем стверджував, мовляв, британці в цьому регіоні лише створили human zoo for anthropologists to study (людський зоопарк, що його досліджуватимуть антропологи)[278].

Південний Судан мали зберегти як окремий регіон; це було так важливо, що британці час від часу зважували, як його пов’язати з Кенією чи Уґандою. Основна стратегія спиралася на те, як контроль за цим регіоном може посилити позиції Лондона в Єгипті й у районі Суецького каналу. Це передбачало також, що в згаданій частині Судану вітали християнських місіонерів. Регіон поділили на кілька підрегіонів, де відповідно діяли різні напрями місіонерства. Британські політики також були проти розвитку публічної освітньої системи. Це могло призвести до сучасного націоналізму серед освіченої еліти. Тому питання освіти стало відповідальністю місіонерів, належних до різних гілок християнства. Така місіонерська варіативність, своєю чергою, зумовлена тим, щоб народ не зміг об’єднатися з релігійних міркувань. Головна стратегічна мета полягала в збереженні всього основного в первісному стані, а «спокій» потрібно було підтримувати щонайменшим коштом. Водночас важливо було зменшити вплив арабо-мусульманської півночі, тому британці активно провадили місіонерську діяльність, учили людей англійської й забороняли називати дітей мусульманськими та арабськими іменами. Подеколи арабським купцям забороняли продавати товари в регіоні, а британці пильно нагадували про закріпачення та арабську работоргівлю, щоб унеможливити повстання об’єднаного Судану проти британської влади. Лише в такий спосіб регіон міг зостатися можливою стратегічною зброєю проти арабського націоналізму на півночі[279].

Британці рано зрозуміли цінність влади над цією частиною Нілу, адже то було єдине місце вздовж усієї річки, де в неї можна було влити ще більше води. Роль згаданого регіону в гідрології Нілу та його місце в британській стратегії щодо Нілу визначали економічний і політичний розвиток. Романтизовані в майбутньому чиновники-управлінці, які проживали тут кількадесят років і яким інші держслужбовці закидали, що вони буцімто «стали тубільцями», намагалися іноді просувати більші місцеві ініціативи, але не отримували підтримки — ані від Лондона, ані від британців у Каїрі. Їм доводилося підпорядковуватися основній стратегії щодо всього регіону.

Коли Судан (до якого належав і сьогоднішній Південний Судан) здобув незалежність від Британії 1956 року, серед південносуданської еліти, з якою працювали британці, і серед звичайного населення Південного Судану зародилося занепокоєння. Тривога, що над ними пануватиме арабська й ісламська північ, була більша за страх перед британцями. Тому вони воліли британської присутності. Перша громадянська війна між півднем і північчю в Судані почалася, коли Судан став незалежним від Лондона. Повстанці, зокрема, вимагали, щоб британці залишилися в Південному Судані як захисники регіону проти арабської півночі. Британці ані могли, ані хотіли задовольняти це бажання, і громадянська війна, що триватиме 15 років, так і не досягла мети встановити самостійну державу, яка повинна була мати доволі промовисту назву — The Nile Republic, або Республіка Нілу. І знову тут можна лише гадати: що сталося б, якби британці таки втілили план із побудови нового Нілу в найбільшому болоті Африки? Як би світ тоді реагував на колоніальну політику? Чи зостався б Судан однією державою й уникнув трьох нищівних громадянських воєн?

Британську імперію вздовж Нілу, що виникла й закріпилася на піку Вікторіанської епохи, також виправдовували гучною риторикою, мовляв, це було на користь колонізованим. Ще перси за правління Кира Великого говорили про підкорені народи таке: «Ми завоювали вас для вашого ж добра». Іспанські конкістадори шукали не лише багатство, а й людей, яких можна було обернути в правильну віру. Радянський Союз давав підлеглим країнам соціалізм і свободу від капіталізму. А політика США ґрунтуватиметься на думці про поширення «американського штибу життя», немов те, що було добре для США, буде добре для світу.

Однак Британська імперія вздовж Нілу просувала насамперед британські економічні, стратегічні та політичні інтереси. Тож тут йшлося радше про економіку та політику — штучне зрошування, експорт бавовни й контроль над Нілом, — а не про ідеологію. Британці до того ж мало переймалися християнським місіонерством і поширенням західних інституцій та цінностей. Імперія керувалася чіткою основною стратегією, однак мала унікальну роль і функцію в різних країнах у різний час. Тут зовсім коротко згадаю кілька рис, що лише підкреслюють потребу всебічно аналізувати колоніалізм як систему й політику: ці риси принесли революційні зміни в сільське господарство в Єгипті, радикально змінивши контроль за Нілом у країні. Водночас вони привели до того, що серед єгиптян побільшало інженерів та фахівців із сільського господарства, які розвивали зрошувальне землеробство після набуття незалежності[280]. У центральному Південному Судані британці не виконували зрошувальних проєктів, не будували великих бавовняних плантацій і не торгували, почасти тому, що все впиралося в плани про великий проєкт із побудови каналу. Тому тут метою було радше зберегти статус-кво, «відродити душу племені», як вони називали політику управління за допомогою місцевих структур чи вождів. Британці, як ми побачили, збільшили розбіжності між переважно арабо-ісламською північчю й переважно африканським півднем, зокрема за допомогою християнського місіонерства. У північних частинах Судану Лондон розвивав виробництво бавовни й робив ставку на контроль за річкою як важіль впливу на Єгипет, перешкоджаючи в такий спосіб, щоб арабізований і мусульманський Судан став частиною Єгипту. Так, Лондон модернізував частини економіки країни й почасти заклав підвалини майбутньої незалежності Судану. Уґанда була важлива, бо тут були природні резервуари Білого Нілу, але побіч цього Лондон мав обмежені інтереси до країни, а британські капіталістичні інтереси також нею нехтували. Лондон пов’язав Уґанду з Індійським океаном залізницею на початку ХХ століття. Британці імпортували залізничників з Індії, тож це посприяло утворенню великої азійської меншини в країні, що матиме велике значення для майбутнього Уґанди. Використання цієї залізниці стало головною причиною відділення Кенії як окремої держави й того, що там, як в одній із небагатьох британських колоній, житиме переважно білошкіре населення. Це сталося, зокрема, після того, як британський уряд під час погромів у Росії запропонував Теодору Герцлю, лідеру єврейського сіоністичного руху, частину Кенії для створення на тамтешніх теренах незалежної єврейської держави[281].

Британські колоніальні адміністратори керувалися, певна річ, різними мотивами. Немає сумнівів, що карикатури чоловіків, що сидять на переносних кріслах у штанах кольору хакі, узагалі не вигадані, а цілком реальні. Однак колоніалістів не можна описати як посланців зла або альтруїстичних місіонерів християнства, просвітництва чи поступу. Британську імперію вздовж Нілу населяли різні особи: від британських бюрократів у Єгипті, що мали економічно-адміністративну або технологічну освіту, до найкваліфікованіших гуманітаріїв та антропологів, яких відря­джали в Судан. Не варто забувати про жорстоких солдатів із брутальною філософією управління, які діяли в інших регіонах від імені Лондона. Для багатьох це ставало штибом життя; у Південному Судані досвідчені офіцери, проживши тут десятки років, зневажливо називали тих, хто залишався на менш ніж два роки, passing birds (перелітні пташки). Інші чиновники натомість критикували таких офіцерів за те, що вони стали надто лояльними до тих, ким мали б керувати[282].

Історія Британської імперії на берегах Нілу засвідчує, що британський колоніалізм сформований особливими екологічними та політичними відносинами. Зважаючи на те що британці контролювали величезну територію, тут нерідко виникали внутрішні суперечки й конфлікти між британськими посланцями в різних регіонах. Британці в Судані, Уґанді та Єгипті подеколи не могли дійти консенсусу щодо того, як використовувати головний ресурс цього регіону, який неабияк впливав на кожну з цих держав.

З появою деколонізації у світовому порядку денному сер Річард Тернбулл, британський губернатор Адену, сказав, що, коли Британську імперію нарешті поглинуть хвилі історії, після неї лишаться тільки дві монументальні речі: футбол і вислів fuck off. Тернбулл радикально недооцінював історичну роль Імперії[283]. Британська імперія на берегах Нілу визначить усе майбутнє регіону обабіч цієї водойми. Головна мета полягала в збільшенні та зміцненні британської влади відповідно до капіталістичних і політичних інтересів на батьківщині, а не у збільшенні прихильності до західних цінностей чи поширенні християнства або ліберальної демократії в Африці. А проте Імперія таки поширювала ідеї й інституції, коріння яких сягало європейської або британської традиції. Саме Лондон створив національні кордони, які після деколонізації вважали за непорушні. Однак їхня політика водночас привела до того, що 1994 року виникла Еритрея як незалежна держава, а 2011-го — Південний Судан. Саме Лондон зупинив ісламську експансію в Африку, побудувавши бар’єр між Південним Суданом та арабо-­мусульманським Північним Суданом. Британці поклали край работоргівлі, що тягнулася від Нілу до Близького Сходу сотні років. Дипломатичні домовленості щодо користування Нілом, укладанню яких сприяли британці, сформували юридичну основу для користування цією річкою й до наших днів. У багатьох країнах Африки політичні інституції сформовані за британським взірцем, а в більшості країн уздовж Нілу розмовляють англійською — або як державною мовою, або як другою офіційною. І що не менш важливо у тривалій перспективі: Британська імперія заклала підвалини майбутньої міцної позиції США в цьому регіоні.

Останніми роками кілька істориків та антропологів просували тезу, мовляв, Норвегія та норвежці також мають відповідати за так зване колоніальне зло, адже Норвегія не була «краща» за інших європейців у цій сфері[284]. Тобто Норвегія й норвежці також були частиною європейської колоніальної системи в Африці. Це варто прокоментувати, адже згадана проблема підкреслює важливість чіткого понятійно-категорійного апарату в дослідженні минулого. Бо відповідь на це питання визначає сприйняття європейського колоніалізму як системи й загалом.

Один історичний факт, який використовують, щоб підтвердити колонізаторську роль Норвегії в Африці, стосується того, що священник із Берґена Ерік Понтоппідан (1698—1764) підтримував работоргівлю. Навіть якщо проігнорувати те, що він був данець, тобто назначений метрополією, яка керувала Норвегією, слова лише однієї людини на підтримку данської работоргівлі у XVIII столітті не засвідчують колоніальної ролі Норвегії в XIX столітті. Не свідчить про норвезьку колоніальну роль і те, що кілька норвезьких човнів, як-от судно «Фрідріх» на чолі зі шкіпером Берґе Андерсеном 1674 року, дістали дозвіл возити рабів із Гвінеї; те, що купець Йорґен Тур Мелен із Берґена нажив величезних статків на работоргівлі; і те, що Петер Вессел Торденшельд, видатний мореплавець, уперше вийшов у море на кораблі «Крістіаніс Квінтус», який перевозив рабів для Данської Вест-Індійської та Гвінейської компанії; і навіть те, що певні норвежці отримували посади в данській колоніальній адміністрації. Тезу про те, що Норвегія була колонізатором, не підтверджує й той факт, що кілька норвезьких великих капіталістів у ХХ столітті інвестували в португальську колонію Мозамбік і заснували великі ферми, де вони користувалися дешевою африканською робочою силою. Усе це — цікава інформація, але роль норвежців у європейській експансії та работоргівлі потребує ширших і глибших досліджень. Однак навіть якщо емпіричні дослідження виявлять, що разом із європейськими колоніалістами й работорговцями працювали та співпрацювали більше норвежців, ніж це відомо нині, це не перетворює Норвегію на колоніальну імперію чи рабовласницьку націю.

Вивчаючи європейську колоніальну систему в усій її повноті та різноманітті, розумієш: Норвегія була серед небагатьох «інакших держав» у Європі в ту епоху, коли низка урядів підтримували те, що їхні земляки вирушали в неєвропейський світ, прагнучи завойовувати та підкорювати інші землі. Так, Нідерланди підкорили частини Азії й Південної Африки, Англія підім’яла під себе 25 відсотків планети, Франція здобула величезні шматки Африки та Карибських островів, Німеччині дісталися частини Східної Африки та Намібії, Італія забрала Північну Африку й Еритрею, а Норвегія не керувала жоднісінькою країною. Однак можна сказати, і це буде цілком правильно, що Норвегія була колонізатором у Північно-Західній Європі, адже кількасот років тому формально керувала Ісландією та Ґренландією. А втім, коли йдеться про Африку або неєвропейський світ, Норвегія як самостійна держава — ані безпосередньо, ані через діяльність торговельних компаній — не брала участі в організованих прибуткових відносинах.

Опис Норвегії як данської колонії має глибоке коріння в норвезькій історіографії. Деякі дослідники дійшли висновку, що подвійну норвезько-данську монархію варто розглядати по-різному в різні періоди. Формально в цьому дуалістичному державному утворенні Норвегія не була колонією, але її позиція дуже схожа на таку. У згаданому союзі Данія де-факто домінувала над Норвегією з 1536—1537 до 1814 року. Норвезька державність зникла[285]. Король Крістіан ІІІ описував Норвегію як данську адміністративну одиницю побіч острова Фюн та інших ленів. Офіційною мовою була данська. Біблія була данська. У XVI—XVII століттях Норвегією керували данці. Незабаром виріс стан норвезьких чиновників, який дав країні певну незалежність в унії. Але така відносна автономія, хоч і підпорядкована Копенгагену, не робить Норвегію колоніальною імперією разом із Данією.

Якщо інтерпретувати європейську колоніальну історію, вважаючи, що Норвегія була її частиною, європейський колоніалізм як історичну епоху та конкретну політику буде складніше зрозуміти, якщо взагалі ми його зрозуміємо. Щоб такі твердження мали сенс, потрібно визначати колоніалізм по-новому — не як історичне явище, а як таку собі європейську рису, долю, від якої не втекти, як ярмо зла. Норвегія ж бо — якщо використати всі традиційні визначення — радше була колонією, ніж колонізатором.

Опис Норвегії як колоніальної імперії — це вияв дещо застарілого погляду на розвиток історії, згідно з яким усі дії, нові технології та революції сприймають як ознаки «колективу, що діє» — хоч про кого не йдеться: про європейців, африканців чи азійців. У такому аналізі норвежці стають частиною загальноєвропейської колоніальної практики, а тому й носіями колективного, історичного почуття провини. Ціна ж цього велика — колоніальна історія перестає бути історією. Така теза затьмарює образ колоніалізму як великої й неохопної системи корисливих владних відносин, що утворила конкретну епоху у відносинах Європи із зовнішнім світом і неабияк збагатила визначені групи в Європі. Так колоніалізм стає чимось загальним і нечітким, моральною проблемою, щодо якої вкрай легко зайняти позицію і яку немає сенсу вивчати з історичного погляду[286].

Щоб краще зрозуміти особливу роль Норвегії під час колоніальної епохи, її можна протиставити ролі Норвегії в епоху міжнародної допомоги. Майже водночас із тим, як 1960 року ООН оголосила, що колоніалізму покладено край, на початку цього десятиліття організація очолила виконання планів США щодо реорганізації міждержавних відносин. Цей новий міжнародний порядок ґрунтувався на встановленні певної форми державної філантропії між розвинутими та нерозвинутими країнами. Це все підкріплювали риторикою про схожість народів і співпрацю, а втілювали та зображували як безпосередню протилежність колоніальних відносин.

У цю нову епоху відносин між Заходом і неєвропейським світом Норвегія була вкрай активним і автономним áктором, і норвезька держава фінансувала колишні колонії в Африці. Так, у Південному Судані регіон, який розвивали норвежці, наприклад, має народну назву «Маленька Норвегія». Південних суданців, що долучалися до діяльності Норвегії тут, називали Чорними норвежцями. У цих районах працювала організація «Норвезька церковна допомога» за кошти держбюджету й пожертви власне норвежців. Незабаром ці проєкти з розвитку утворили таку собі державу в державі, місцеву «державу» соціального добробуту з належним урядуванням, без оподаткування, натомість із норвезьким фінансуванням[287]. Відносини взагалі не ґрунтувалися на військовому контролі та експлуатації, а на добрих намірах. Африка отримувала допомогу й натомість віддячувала за милосердя партнерам і норвезькій державі. У цих відносинах і Норвегія як держава, і система міжнародної допомоги загалом здобули моральний і культурний капітал — дефіцитний товар у тогочасному світі.

Проблема взаємозв’язку колоніальної епохи та епохи міжнародної допомоги, а також взаємозв’язку європейського колоніалізму та століття США — одні з найцікавіших питань сучасної глобальної історії. Вони спростовують роль Норвегії як колоніальної імперії, ставлячи крапку в цій дискусії[288]. Період, коли Британська імперія була найбільша у світі, давно відійшов у минуле, але зовсім антиісторично вважати, що колоніалізм та імперіалізм теж щезли.

Ще в книжці, цитатою з якої я почав цей розділ, 1899 року Черчилль описував свої сумніви щодо досягнення імперією поставлених цілей:

«У прогалині, що неминуче виникає між завойованими територіями та домініоном, з’являються постаті жадібного купця, несвоєчасного місіонера, амбіційного солдата і брехливого спекулянта — усі вони завдають клопоту завойованим і збуджують корисливі апетити завойовників. Як поглянути на всі ці бридкі риси, стає складно повірити, що з цього може бути щось позитивне»[289].

Текст Черчилля пронизаний імперіалістичним світоглядом, що панував на зламі століть. У ньому можна знайти сліди вікторіанського расизму, обґрунтованого з еволюційного погляду. Черчилль описував мусульманських повстанців, а також суданських та єгипетських солдатів так, немов вони були частиною британського окупаційного війська, і стверджував, що то «дикуни» та «примітивні». Але водночас він ними й захоплювався, бо був приємно вражений хоробрістю й терплячістю. А втім, війну загалом Черчилль розглядав у ширшій історичній перспективі — це була, на його думку, битва між старим і новим, між традиційним і сучасним, і саме на долю британців випало повести «відсталих», досі примітивних, у цивілізацію. Водночас він уже тоді визнавав, що цей проєкт, імовірно, не досягне цілей, і випередив, хоч і в доволі м’якішій формі, ту критику «бридких рис» колоніалізму, що згодом стане гострішою.

У політичному житті і впливових літературних та історичних працях Вінстона Черчилля ідея поширення європейських і британських цінностей постійно посідала важливе місце. На його думку, саме цих цінностей має набути кожен, щоб увійти в сучасний світ. Насправді Черчилль боровся за інтереси Британської імперії, часто поєднуючи їх з уявленням про вищість британської раси. Усе його життя було тісно пов’язане з долею Британської імперії. Від служби в армії й війни проти мусульман у долині Сват в Афганістані у 1890-х до посади міністра в справах озброєнь під час Першої світової війни та прем’єрства в Другій світовій він боровся за інтереси імперії Лондона проти інших імперій — як-от османської в Першій світовій і німецької та японської в Другій. Якщо 1899 року Черчилль, беручи участь у завоюванні Судану, був сповнений оптимізму, хоч і з певним сумнівом щодо успіху колоніалізму, то через понад 50 років він чудово усвідомлював, що дні Імперії добігають кінця. Усе скінчилося там, де й почалося. На посаді прем’єра Черчилль 1954 року запропонував скинути бомби на Судан і намагався здобути підтримку, порівнюючи ситуацію з Мюнхенською змовою та британською політикою умиротворення агресора. Тепер на кону стояло майбутнє всієї імперії. Він хотів завадити Судану об’єднатися з Єгиптом, адже за таким сценарієм британці втратили б важіль впливу на Єгипет у Судані, де контролювали Ніл. А впливати на Єгипет досі було актуально — Суецька база Лондона займала регіон майже завбільшки з Вельс. У 1954 році на ній було 80 000 бійців, тож ця база зоставалася військовою основою британської глобальної влади. Тут також ставали явними ієрархії Британської імперії. На залізничному вокзалі в Аль-Кантарі було десять туалетів для різних народів — деякі для європейців, інші для азійців, ще інші — для «кольорових». Черчилль відмовився відряджати бомбардувальники в Судан, але це рішення показало всю безпорадність Лондона. Так почалася криза, що забила останній цвях у домовину Британської імперії.

Життя Вінстона Черчилля демонструє, який короткий час існувала Британська імперія і що на тлі інших імперій вона була лише тимчасова. Черчилль її розбудовував, і її вже не було, коли він помер. Постать Черчилля також символізує парадоксальну подвійність Імперії. Він, як і всі видатні історичні діячі, був багатогранною особистістю. На нього впливали тогочасні ідеї і, як популярний політик, він їх безпосередньо виявляв. Черчилль вірив у вищість британського народу, його виняткові риси та культуру, але водночас був антифашистом і прибічником боротьби за індивідуальні права кожної людини в міжнародній політиці. Він очолив боротьбу всього світу проти нацизму, і, мабуть, саме завдяки Черчиллю Гітлер не виграв битву за Західну Європу. Водночас це був радикальний антикомуніст, який, утім, розділив Європу, віддавши її чималі шматки Йосифу Сталіну. Черчиллю було під 80, коли він удруге став прем’єром у 1950-х, бувши ревним прихильником думки про універсальні права людини; він очолив уряд, який на практиці підтримував етнічні чистки, тортури, концентраційні табори й масові повішення в Кенії. Черчилль підтримував економічний розвиток колоній, але й не цурався думки скинути на них бомби в разі потреби. Однак насамперед це був британський імперіаліст у той період світової історії, коли його країна за потужністю перевершувала всіх інших — з усіма наслідками для економічного розвитку та політичними й ідеологічними потрясіннями, що з цього випливають.

Європейський колоніалізм виявився жорстоким і тиранічним. Його задумували як представника європейської цивілізації, просвітництва та поступу, і він виник у той період європейської історії, коли в суспільстві панував винятковий оптимізм щодо майбутнього. Водночас європейський колоніалізм був способом організувати міжнародні відносини, що насамперед задовольняв європейські економічні інтереси. Така подвійність згодом привела до його критики. Цей колоніалізм утілював зухвалість влади та її подвійну мораль, легітимізуючи експлуатацію колоній під приводом проєкту поширення західних цінностей епохи Просвітництва, як-от ліберальність, рівність і демократія. Але цей бік європейського колоніалізму можна інтерпретувати як продовження жорстокої традиції в історії, що, на противагу переконанням і твердженням самих колоністів, перевершувала те варварство в країнах, які вони воліли «цивілізувати». Лише у Тридцятирічній війні в XVII столітті в Європі загинуло вісім мільйонів осіб. Перша світова війна поклала 20 мільйонів, а Друга — 40. Хоч якими звірськими були місцеві конфлікти, які Pax Europaea і Pax Britannica намагалися врегулювати, на тлі історії Європи вони здавалися лише забавкою.

У західному каноні деякі головні тексти вкрай жорстокі, як-от «Іліада» Гомера, або відверто імперіалістичні, як-от «Енеїда» Вергілія. Однак культурою годі щось пояснити, адже вона була комбінована й не унікальна. У Новому Заповіті Ісус підставляє другу щоку й помирає на хресті як повстанець, Мухаммад, своєю чергою, був державець і полководець, але сам Коран не менш жорстокий, ніж Книга Буття. Школа буддизму Дзен легітимізувала жорстокий японський імперіалізм та експансіонізм. Принесення в жертву людей серед ацтеків, коли людині виривали серце й кидали богам, або канібалізм серед окремих народів в Африці, не кажучи вже про арабську работоргівлю у Східній Африці ще в ХІХ столітті, або навіть внутрішня работоргівля в Африці — усе це приклади, які запевняють, що немає причин вважати, ніби європейці захопили світ у XIX—ХХ століттях лиш через те, що в їхній культурі більше жорстокості або расизму. Достоту, як ми не можемо виявити причинно-наслідковий зв’язок між Арістотелем і появою ткацьких верстатів в Англії, так і годі пояснити грабунки британських піратів на Карибських островах за допомогою текстів епохи Просвітництва. Не можна пояснити патерналістичне та прогресивне правління Кромера в Єгипті Біблією, або посередництво британських чиновників між етнічними групами в Південному Судані — расистськими висловами Девіда Юма. Паровий двигун, нова зброя й залізниця затьмарили Гомера, Христа і Вергілія.

Європейський колоніалізм був расистський і деспотичний, але історичний парадокс полягає в тому, що він, попри це, привів до економічного й соціального розвитку в деяких сферах у певних країнах. Він також підтримував заборону доколоніальних, місцевих жорстоких звичаїв і традицій. Так, наприклад, британці 1829 року заборонили саті в Індії — ритуальну традицію, за якою вдову померлого спалювали на вогнищі разом із ним. Також у досить ізольованих регіонах, де доти існував канібалізм, його заборонили. У ХІХ столітті боротьба проти рабства як європейського, так і арабського й африканського стала типовою рисою колоніальної системи. З одного боку, британський колоніалізм утискав культуру, вважаючи європейські ідеї за вищі. З другого, досліджував історію колоній, зводив місцеві музеї й видавав книжки місцевими мовами. Як великий історичний процес, його та інші епохальні явища не можна зводити до ідеології та дискурсу, а варто розуміти як ціле, утворене з політики, ідеології та економічних інтересів. Британці воліли експортувати політичні інституції й ідеї, які могли б подолати певні риси панівних племінних і кланових культур, якби вони вставляли палиці в колеса стратегічним, політичним і економічним цілям. В інших контекстах колоніалісти підтримували традиційні звичаї та кланові культури, якщо це відповідало їхнім інтересам. Британці уособлювали расизм, культурний патерналізм і гноблення, але просували ідеї та практики рівності перед законом і того, що людина не заслуговує дискримінації чи утисків, хай із якого клану чи племені вона походить (хоча самі британці очікували до себе особливого ставлення в таких ситуаціях). На противагу Османській імперії, що її британці замінили на берегах Нілу, останні представляли поступ у майже всіх сферах — технологічний (що посприяв ефективнішому землеробству), інституціональний (у формі системи освіти й системи розподілу влади) та ідеологічний (заборона рабства й торгівлі людьми). Образ зухвалого, патерналістичного колоніаліста-пана повністю відповідає дійсності, але в колоніальній реальності частина чиновників «ставала тубільцями». Вони прагнули певної рівності зі своїми підданими, наскільки це було можливо в тій структурі влади, на якій ґрунтувався колоніалізм.

Критика колоніалізму загалом і європейського колоніалізму зокрема не рідко підтримує історико-теоретичну тезу, що її сформулювали в Європі в ХІХ столітті, — про те, що розвиток — це нормальний стан суспільства. Оптимістична ідея, що шляхом від традиційного до сучасного, від простого до складнішого, від гноб­лення до поступової ліберальності пройшли всі суспільства, породила думки про те, що за таким самим сценарієм розвивалися б і колонії, якби не утиски колоніалізму. Але якщо історія регіону вздовж Нілу може нас навчити того, що такий розвиток ані очевидний, ані чекає свого часу. Так, наприклад, завдяки об’єднанню британських капіталістичних інтересів із британськими гідроінженерами, яких підтримувала політика державного апарату та єгипетський уряд, вдалося побудувати Асуанську греблю 1902 року і в такий спосіб здійснити революцію в єгипетському сільськогосподарському суспільстві. Підконтрольний Османській імперії або незалежний Єгипет ніколи не зумів би здійснити це самотужки в той час. У такий самий спосіб завдяки поєднанню британських капіталістичних інтересів у текстильній промисловості та британської компетенції з побудови водосховищ у Судані вдалося — за підтримки британського керівництва на місці — створити найбільшу у світі ферму бавовни й модернізувати економіку, що залежала від штучного зрошування. Режим магді, що його повалив британсько-єгипетсько-османський альянс, у 1890-х не мав ані відповідної компетенції, ані розвинутої економіки, щоб утілити такі проєкти. Королівство Буґанда або незалежна Уґанда не могли 1954 року побудувати гідроелектростанцію Овен-Фоллс, що її також називають «початком сучасної Уґанди». Сучасний Південний Судан може засвідчити, що теорія про природність розвитку — це пережиток ХІХ століття, іноді навіть історична догма, за якою брак розвитку сприймають як аномалію. Річ у тім, що багато де в цьому регіоні й досі займаються скотарством, як і завжди, і в посушливі періоди люди живуть на берегах Нілу у середньовічних краалях та глиняних хижках, як і впродовж усієї відомої нам їхньої історії[290]. Неможливо також сказати, що події в усіх країнах після набуття незалежності від європейських колоніалістів підтверджують цю оптимістичну теорію розвитку.

Щоб зрозуміти контекст, у якому розвинувся й зміцнився колоніалізм, доцільно розрізняти європейський колоніалізм та західну цивілізацію. Колоніалізм зображували як проєкт поширення західних цінностей та ідей про поступ і добре суспільство. Попри це, як виявилося, на практиці часто йшлося про інші речі, більш пов’язані з жорстокою владою та прибутками. Однак у цьому контексті важливіше дещо інше: колоніалізм не можна сприймати як такий, що притаманний усій західній або всій європейській цивілізації, ані їхнім традиціям, ідеям, ані революційним антиавторитарним рухам або революційним фашистським рухам. Так само варто розрізняти британський колоніалізм і британське суспільство. Лише окремі групи у Великій Британії брали участь і зароб­ляли на колоніальному проєкті, а більшість радше просто сплачувала податки, фінансуючи колоніальні завоювання, які вона не завжди підтримувала.

Успіх колоніалізму може насамперед пояснити технологічна й фінансова перевага, що її англійці й відтак інші європейські країни здобули завдяки промисловій революції. В Англії та частинах Європи виник і розвинувся клас підприємців і капіталістів, які могли експлуатувати ресурси інших країн, заручаючись фінансовою, військовою та економічною підтримкою своїх держав. Шукаючи користі та прибутку, цей капіталізм — спершу підкоривши більшість світу — зрештою поширив технології, ідеології та знання, які посприяли послабленню європейських імперій. А втім, більшість капіталістичних інтересів і той фінансовий капітал, що заробляв на колоніалізмі як системі, пережили його смерть.

Ідея про те, що колоніалізм уособлював «велике європейське або західне “ми”», ігнорує той факт, що розвитку колоніалізму сприяли економічні та політичні інтереси лише кількох, але могутніх європейських держав. Така теза усуває внутрішні суперечності в європейських суспільствах і те, що колоніалісти намагалися посилити позицію, стверджуючи, ніби вони втілювали просвітництво й поступ. Сьогодні противники та прибічники колоніалізму, схоже, визнали, що колоніалізм і західні цінності були двома боками однієї монети. А втім, така позиція лише ускладнює розуміння і колоніалізму, і західних традицій.

Після перемог промислової революції той, хто хотів, щоб його вважали за сучасного, мав обов’язково дотримуватися європейських, а отже, західних ідеалів і вести відповідний стиль життя. Через це прибічники та противники колоніалізму поставили знак рівності між ним і західною цивілізацією. Однак така плутанина лише розмиває межі колоніалізму й західної цивілізації. Через неї, зокрема, стає складно збагнути суперечності й ворожість між різними класами, інтересами та цінностями в європейських країнах. З такої позиції годі пояснити, чому нові еліти в багатьох колишніх колоніях вдавалися до такої політики й використовували таку риторику, що майже копіювали західні ідеї про націоналізм, утворення партій і парламентаризм. Сталося парадоксальне: ці західні цінності перемогли швидше в нових незалежних країнах, коли колоніалізм зник як система. Саме тоді еліти вперше почали їх сприймати як власні. Це сталося, зокрема, у країнах вздовж Нілу, як-от Уґанда, Танзанія й Кенія. Це сталося не тому, що вони просто перейняли колишні цінності колонізаторів, а через вплив, що на них чинили різні західні ідеї про належне управління суспільством — від американських теорій до різних течій марксизму, що їх просував Радянський Союз зі своїми союзниками.

Казали, що «над Британською імперією ніколи не заходить сонце». Імперія справді була така велика, що сонце завжди освітлювало її частину. Вважали, що вона ніколи не занепаде. Критики натомість твердили, що сонце над Імперією ніколи не заходить, бо всемогутній Бог волів бачити, що роблять британці. Перше твердження історія спростувала, а щодо другого ніколи не буде згоди. Причини деколонізації й швидкого занепаду колоніалізму визначали по-різному. Одні запевняли, що це наслідок повстання колонізованих народів — пригноблені маси піднялися проти чужого, європейського колоніалізму під проводом націоналістичних еліт. За іншою теорією, імперіалізм викопав собі могилу сам, адже ґрунтувався на внутрішніх суперечностях, які невідворотно призвели б до колапсу системи. Коли вірити третім, то колонізатори знали, куди все йде, а концепція колоній померла після Другої світової війни. Кожна з цих теорій по-різному справджувалася в різних країнах у різні періоди, однак усі вони ігнорують значення Радянського Союзу та його підтримки принципу деколонізації й національної самостійності.

Інший важливий фактор, яким усі ці теорії занепаду колоніальної системи нехтують, полягає у вирішальній ролі США, що скинули й поховали цю систему. На руїнах цієї старої імперії США побудували новий світовий порядок і створили американське століття у світовій історії.