Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Частина І. Перші цивілізації

«Просто кажучи, цивілізація — це низка перемог над природою».

Мозес Гарві, 1886.

«Історія починається в Шумері» — таку назву має одна з класичних праць про перші цивілізації[10]. Саме в Шумері виникли перші пісні про кохання, укладені перші зводи законів і запроваджені перші податки. Деякі найважливіші інституції людства вперше з’явилися на світ саме тут. Шумери винайшли колесо, писемність, заснували великі міста, встановили державну власність, духівництво й певний ступінь поділу праці, невідомий раннім громадам. Усе це ґрунтувалося на винятково продуктивному землеробстві[11].

Приблизно 5000 років тому ця цивілізація розвивалася на теренах сучасного Іраку — на переважно плоскій місцевості з великими та широкими піщаними рівнинами й скупою рослинністю. Нижче, поблизу Перської затоки, куди поступово поверталося море після останнього льодовикового періоду, простягалися заболочені пустелі. Погоду визначав пустельний клімат: опадів було небагато, удень часто стояла нестерпна спека, улітку повітря гаряче, мов у печі, а взимку та вночі міг напасти дошкульний мороз. Опадів майже не було, однак географічно цивілізацію обмежували нищівні паводки, спричинені Євфратом і Тигром — двома великими та бурхливими річками, що витікали тисячами кілометрів північніше, у горах Малої Азії або старої Анатолії (сучасної Туреччини)[12]. Зважаючи на те що рівнинна місцевість поблизу моря сформувалася з мулу та піску, що їх річки вимивали впродовж мільйонів років, каміння для будівництва годі було тут знайти. Не росло тут і дерев, з яких можна було спорудити будинок чи човни.

Отже, у приблизно 3500 р. до н. е. у цій негостинній місцевості шумери сформували спільноту, яка створила історію світу. Але чому люди вирішили заснувати першу у світі аграрну цивілізацію саме тут і як їм це вдалося?

Щоб бодай на краплю зрозуміти значущість Шумеру, мусимо порівняти цю цивілізацію з іншими давніми цивілізаціями, які виростали майже одночасно. Тому описуватиму й аналізуватиму цивілізацію Шумеру побіч Індської цивілізації, що постала східніше, на території сучасних Пакистану, Індії та Афганістану, і цивілізації Стародавнього Єгипту, що правила західніше, на берегах Нілу. Чому ці ранні, напрочуд інноваційні суспільства постали саме в цих місцях? Як їм вдавалося користуватися природою, на яку доводилося зважати? І як знання про ці давні цивілізації може пролити світло на видатні події та явища сучасності?

На жодне з цих питань не можна відповісти, якщо не розібратися спершу, що мають на увазі як «цивілізацію». У цього широкого, але суперечливого поняття є десятки різних дефініцій, використовуваних як риторична зброя в ідеологічних та політичних цілях[13]. Зазвичай брак чіткого понятійно-категорійного апарату призводить до нечіткого аналізу, полегшує хибне тлумачення минулого й ускладнює — а іноді навіть і внеможливлює — змістовне спілкування та обговорення результатів досліджень і ключових соціальних проблем. Так, наприклад, найбільший тлумачний словник Норвегії, Bokmålsordboka, нещодавно пропонував недоречне із глобальноісторичного погляду визначення: «Цивілізація — це культура, найчастіше застосовуване щодо культури білої раси на противагу культури тубільців, особливо зважаючи на технічний та матеріальний розвиток». Далі подано приклад застосування: «Місіонери принесли в Африку цивілізацію». Це визначення архаїчне та європоцентристське[14], але важливіше те, що таке розуміння цивілізації унеможливлює розмови про ранні, доєвропейські цивілізації в Азії та Африці. Вони просто-таки не можуть існувати.

Термін «цивілізація», що його використовую, намагається вловити та підкреслити фундаментальні особливості суспільного явища, визначеного часом і місцем, яке має змінити напрям світової історії. Революційність перших цивілізацій полягає в тому, як ми незабаром побачимо, що вони являли собою суспільства, які складалися з селян, ремісників, «гідроінженерів», купців і міщан. Уперше в історії обробляти землю, добувати їжу, полюючи чи рибалячи, мали не всі. Подекуди виникло духівництво, давши визначеним групам у суспільстві привілейовану позицію щодо богів. Саме ці спільноти змогли розвинути писемність, тому незабаром з’явилися групи писемних осіб, що посприяли створенню чіткої межі між тими, хто править, і тими, ким правлять. Найперші мови були вкрай складні. Так, у Єгипті розрізняли понад 400 символів, а в Шумері — 60015. Більшість цих символів, до того ж, використовували в різний спосіб. На вивчення всіх символів і правил у людини йшов рік, тож доводилося регулярно практикуватись. Тому писемна майстерність у цей період була не лише непростим завданням, а й монополією для обраних.

Використовую термін «цивілізація» не нормативно й не прив’язую його до особливостей певної культури чи релігії. Моє уявлення відрізняється від впливового мислення, що його, наприклад, репрезентує французький філософ Вольтер, який волів дізнатися, «які сходини людство пройшло на шляху з варварства до цивілізації». Відповідно до тогочасної традиції, він використовував сходи як метафору історичного розвитку. Однак насправді всі ці давні цивілізації були варварські, іноді навіть більш варварські, ніж вільні мисливці-збирачі, що жили в той самий історичний період і іноді їх пережили. Ці цивілізації відзначалися, по-перше, рівнем розвитку та поділом праці, а по-друге — могли змінювати природу, суспільство й у такий спосіб себе. Використання саме такого поняття уможливлює аналіз того, чи може суспільство стати складнішим, не перетворюючись на цивілізоване.

Так, до того ж, стає зрозумілим, що ці цивілізації виникли за кілька тисяч років після неолітичної революції, тобто задовго після виникнення осілого землеробства на територіях, де сьогодні розташовані північні частини Іраку й Сирії та південні частини Туреччини й Лівану — у регіоні, що його часто називають Родючий півмісяць. Таким землеробством тут почали займатися приблизно 10 000 років до н. е. Уже тоді люди заходилися вирощувати рослини й одомашнювати тварин, а згодом навчилися виготовляти глиняні глечики. Глеки виконували чимало функцій, у них можна було, наприклад, зберігати й носити воду, що було передумовою осілого штибу життя більших масштабів і різноманітнішого харчування, адже тепер щось можна було зварити.

Початок урбанізації й поява цивілізацій із поділом праці в кількох місцях на планеті приблизно 5000 років тому зумовлені вкрай продуктивним землеробством у цих районах. Перші цивілізації мали одну важливу спільну рису, на якій варто наголосити, щоб зрозуміти створювані громади, — ці громади ґрунтувалися на рільництві та штучному зрошуванні. Крім цього, вони мали й іншу спільну рису — географічну. Усі перші цивілізації виникли в незвично сухих, спекотних, а отже, часто непривітних районах, але вздовж великих річок з особливими фізичними якостями, як-от Євфрат і Тигр, Ніл та Інд. Ми поглянемо ближче на відносини, які склалися між цими першими суспільствами й головним ресурсом, навколо якого вони були організовані і який привів до того, що нашим дальнім пращурам вдалося змінити не лише природу навколо себе, а й себе та свій матеріальний і духовний світ.

Шумер як колиска цивілізації зоставався невідомим, доки його таємниці не викопали з піску. У другій половині ХІХ століття французькі та британські археологи вирушили до тогочасної Османської імперії — а сьогодні Іраку — на полювання за рештками з ассирійського періоду (прибл. 2000—1000 рр. до н.е). На рештки значно старішої цивілізації вони натрапили випадково. Доти мулу, що його Тигр і Євфрат принесли з турецьких гір, вдавалося приховувати слід часу. Коли Шумер відкопали та датували, відома людству історія радикально розширилася.

Є чимало теорій щодо походження шумерів. Одні вважають, що вони прийшли на ці землі із Західної або Центральної Азії, інші твердять, що вони втікали від кліматичних змін із Північної Африки. Згодом стало заведено вважати, що це були осілі селяни з Родючого півмісяця. Однак кліматичний чинник був визначальний; зміни клімату «проганяли» людей зі звичних місць життя. Через чимраз сухішу погоду осілим землеробам довелося переїхати зі своїми звичками та вміннями в регіон між річками Тигр і Євфрат. Із річками, що не пересихають цілий рік, можна було щонайменше не перейматися водою.

Шумери звали себе «чорноголовими», а «Шумер» як країна означає «край чорноголових». Населення Шумеру не було гомогенне, тож тут не йдеться про історію нації чи народу, а радше про історію регіону. Дотепний вислів про те, що історія починається в Шумері, лише підкреслює, яке епохальне те суспільство було в розвитку людства, але й водночас це перебільшення[16]. Історія насправді ніде не починається. Самі шумери мали минуле, і вони змішалися з людьми, що вже жили в тому регіоні, який вони зроблять історичним.

У сучасній, міській перспективі, де стабільний, помірний клімат вважають за передумову поступу та створення суспільства, те, що перші міські цивілізації виникли в одному з найнепривітніших регіонів із кліматичного погляду, здається парадоксом. Те, як давні греки назвали цей регіон, свідчить, що вони розуміли: тут місцевість — а отже, і розвиток суспільства — визначають не пустелі, а річки. Річ у тім, що за кілька тисяч років греки назвуть цей культурний регіон Месопотамією — «Межиріччя». Ця назва лише підкреслює, як дві великі річки позначалися на суспільному житті та долі людей.

Міфічно-релігійна легенда шумерів про створення світу додатково наголошує на фундаментальному значенні цих річок. Шумери вірили в бога-творця, Енкі (згодом Еа), який створив дві річки-сестри Тигр і Євфрат. Однак те, як він зробив світ придатним для життя людей, відрізняє його від богів у моністичних пустельних релігіях, які виникли в приблизно тому самому регіоні за кілька тисяч років. Якщо Бог сказав «Нехай буде світло!», то Енкі випорскнув сім’я:

«Батько Енкі, підвівши очі над Євфратом, устав, сповнений хіттю, неначе скажений бик, підняв пеніс, еякулював — і линула в Тигр вода. Він був немов дика корова, що гукає телят серед високої трави, у якій аж роїться скорпіонів. Тигр був поруч, як плідний бик. Піднявши пеніс, він приніс весільний подарунок. Тигр зрадів у серці, як великий, дикий бик, коли він народився […] Подарунком була вода, потоки води…» (з «Енкі та світоустрій»)[17].

Тож уявлення шумерів про природу та релігію уможливлювали віру в те, що шумерський світ створив бог, наповнивши річки в такий спосіб.

Ці дві великі річки утворювали гідрологічну систему з такими умовами, які посприяли тому, що штучне зрошування у великому масштабі розвилося саме тут. Те, що Тигр і Євфрат течуть на майже однаковій висоті, а відтак зливаються в одну річку, яку називаємо Шатт-ель-Араб, створило унікальні умови для штучного зрошування та водного транспорту. Тут люди могли імітувати природні процеси, що відбувалися восени під час та після паводків. Під час паводків вода з Євфрату наближалася до Тигру, заливаючи рівнини між ними. Шумери спробували повторити це, але в мініатюрі й за контрольованих умов. Вони вирили канали, щоб відводити воду з Євфрату до Тигру на рівнини не лише восени. Так вони провели воду до розкотистих родючих земель між двома річками.

Ми впевнено можемо назвати шумерів «піонерами штучного зрошування». Їм вдалося створити таку мережу більших каналів і менших канав, що контролювали обіг води. Так вода ніколи не потрапляла в канали, де її вже було достатньо, а текла далі. Шумери були досить розвинуті, щоб координувати соціальну діяльність, потрібну для зрошування в сухих і вразливих для паводків районах. Водночас їм вдалося прибирати мул, що постійно загрожував каналам і канавам[18]. Канали об’єднували кілька міст такою собі «водною мережею», тож могли також спричиняти конфлікти. Вважають, що перша війна в історії світу — коли правитель міста Лагаш Еанатум переміг місто-державу Умма в приблизно 2350 р. до н. е. — була конфліктом за контроль над цими водними шляхами та каналами[19]. Про це складно твердити із залізною певністю, найімовірніше, що в конфлікту були й інші причини, як-от контроль над родючими землями. У будь-якому разі до нашого часу дійшли зображення цієї війни, що відбувалася 4500 років тому: на так званій «Стелі шулік», яку зберігають у паризькому Луврі, можна побачити велику зграю шулік у повітрі. У їхніх дзьобах — відрубані голови та руки переможених солдатів Умми. Знизу ми бачимо шумерських солдатів із Лагаша, що маршують по трупах полеглих ворогів. Солдати вишикувані в такий стрій, завдяки якому схожі на щось цільне. Ті, хто попереду, захищаються великими прямокутними щитами, а військо очолює сам король Еанатум. Після перемоги король поставив такий собі розмежовувальний валун із викарбуваними на ньому умовами миру. Тож ми завдячуємо шумерам не лише за першу війну, а й за першу відому людству мирну угоду.

Для шумерів Енкі був не лише бог-творець; це був також бог родючості, вічний володар річок і, доволі символічно, — що свідчило про значення води — бог знання та мудрості. Тому Енкі також пов’язували з керуванням водою та водними каналами, і він міг набувати подоби такої собі величезної сучасної цистерни: «Коли він набрав води ще раз, то залив канави водою, залив загати водою й залив водою перелоги. Садівник, радіючи, піднявся (?) з піску та пилу й обійняв його»[20]. Так тисячолітні легенди підкреслюють, що те, як Енкі контролював річки, було питанням життя та смерті в суспільстві. Мабуть, його можна вважати за попередника пізнішого моністичного Бога в пустельних релігіях, який здійснював владу, зокрема, відкриваючи та закриваючи резервуари води на небі за своєю волею, коли Він нагороджував чи карав людей.

Якщо у світі міфів і релігії богом був Енкі, то в практичному житті громади богами були будівельники каналів. Вони мали з’ясувати, як найефективніше прокласти канал куди треба і як найліпше захистити громаду від небезпеки потопу. Тому імена будівельників викарбовували на стінах каналів, а шумерська мова, як стверджують, мала 13 слів на позначення їхнього найважливішого ресурсу. Імовірно, будівельники каналів очолювали, власне, виконання роботи. Шумери копіювали природу, будуючи загати, — вони створювали природні насипи з намулу. Шумери будували загати з очерету, зібраного в болотяній місцевості, просочували його бітумом чи асфальтом, знаходячи їх неподалік, і відтак змазували сирою нафтою, якої в регіоні також було чимало. Зверху вони ставили такі собі цеглини з багна, сушачи його на сонці, як і сиру нафту.

Унаслідок поєднання цих способів пристосування та контролю за річками в 3600 р. до н. е. виникло вкрай ефективне рільництво, що заклало економічні та соціальні підвалини для розвитку справді перших епохальних міст, як-от Ур, Еріду[21] й Урук. За припущеннями вчених, у цих містах 5000 років тому мешкало понад 50 000 осіб.

Незабаром шумери виявили одну перевагу рівнин, де вони жили: тут було чимало іншого ресурсу, що набуде історичного значення, — глини, універсального матеріалу в майбутньому. З неї будували храми, й вона була основою першої писемності. Форму глини завиграшки змінювали, а відтак клали на сонце, доки шматки не затвердіють. Із глини могли виготовляти цеглу, з якої споруджували будинки, ступеневі піраміди, платформи, храми, загати та стіни каналів. Шумерські міста оточували стіни з такої цегли. Навколо Урука, наприклад, стояв десятикілометровий мур із вежею. Маленькі хатинки бідняків і більші будівлі, де жили очільники міст та духівництво, теж зводили з такої глиняної цегли. Глина була першим будівельним матеріалом цивілізації.

Завдяки глині в історії людства стався ще один важливий крок — розвиток першої у світі писемної мови, клинопису. Річ у тім, що з глини виробляли перші, хоч і примітивні записники, дешеві й міцні. Шумери використовували гострі предмети, «ручки» з очерету, і викарбовували символи на глиняних табличках, які відтак сохли на сонці[22]. Оскільки люди вперше мали справу зі зберіганням і розподілом їжі, виникла потреба зберігати та обробляти таку інформацію. Така реєстраційна система була важлива і для торговельної діяльності міст-держав, і для «священної бюрократії», і для організації міста. Саме тому перша відома людству писемна людина походить із Шумеру. На жаль, можна сказати — якщо вірити, що новаторами в історії є люди, які пропонують нові ідеї, — що ця людина була ані істориком, ані філософом, а обліковцем. Хронологія зрозуміла: не писемність створила цивілізацію, а цивілізація — писемність, що своєю чергою розвивала цивілізацію далі.

Винайдення писемності в четвертому тисячолітті до н. е. посилило поділ праці в суспільстві. Так, певні члени суспільства мали навчитися писати й читати. Одна з небагатьох історій із Шумеру, яку може прочитати сучасна людина, — розповідь про школяра й підтримку, що він її отримував від батьків, коли вчився, щоб стати частиною «писемного класу»:

«Після того як школа закінчилася, я пішов додому,

зайшов у дім, (де) сидів мій батько.

Тоді я поговорив із батьком.

Я зачитав йому свою табличку, (і) мій батько був задоволений;

мій батько показував, що любить мене:

“Я спраглий, дай пити.

Я голодний, дай хліба.

Помий мої ноги, застели ліжко, хочу спати;

Розбуди мене рано зранку,

Мені не можна запізнюватися, (інакше) мій вчитель мене відлупцює”.

Коли я прокинувся зранку,

я зустрів свою матір і

сказав їй: “Дай мені мій обід, я піду в школу”»[23].

Згодом шумери так розвинули свою писемність, що могли фіксувати життєві мудрощі й оповідання, а за кілька тисяч років кілька європейських експертів із клинопису навчилися читати їхні тексти. У 1850-х археологи знайшли вдосталь клинописних глиняних табличок, щоб мовознавці змогли розтлумачити шумерську писемність. У 1857 році Королівське азійське товариство в Лондоні — що на той час був центром чимраз глобальнішої імперії — стало місцем виникнення оригінального підходу. Тоді чотирьом провідним фахівцям із клинопису запропонували перекласти 800 рядків, що їх європейські археологи привезли з Межиріччя. Фахівців розсадили в різні кімнати й дали кожному копію того самого тексту. Коли комітет аналізував зміст у чотирьох запечатаних конвертах, виявилося, що всі фахівці переклали клинопис майже однаково. Тож так зламали код до мислення шумерів. Тепер можна було прочитати перший у світі юридичний текст, який гарантував покарання за будь-які переступи — від сексу із чужими рабами до вбивства: «Той, хто вб’є іншого, мусить умерти сам», — постановив судебник Ур-Намму в приблизно 2100 р. до н. е[24].

Система письма і глина також уможливили розвиток системи цифр, яка стане основою того, як сучасна людина розуміє час та простір. Коли дивимося на годинник і знаємо, що в одній годині — 60 хвилин, а в одній хвилині — 60 секунд, усе це спадок від доісторичного Іраку. Саме там уперше поділили час на години по 60 хвилин, хвилини по 60 секунд, тижні по сім днів, а коло — на 360 градусів[25].

Навіщо цим людям знадобилася така точна система вимірювання часу, коли іншим, здавалося б, цілком достатньо було рахувати лише роки? Мисливцям, збирачам і людям, які жили в селах і займалися традиційним землеробством, упродовж тисячі років вистачало поділу на більші одиниці — як-от від весни до весни або від літа до літа, або від ранку до ночі. Але підведення потрібної кількості води на більші та менші поля з менших і більших каналів, які можна було завиграшки закривати й відкривати, стимулювало розвиток дрібнішого поділу часу. Потреба в зрошуванні та розподілі водних ресурсів у періоди року, коли річки мілководні, а отже, в каналах було мало води, передбачала систему, що допомагала б краще зрозуміти, які фермери скільки води отримали. Ефективно це порахувати давали змогу одиниці часу. І достоту, як у пустелі в Омані донедавна воду підземними каналами (що їх на всьому Близькому Сході називають канатами або кяризами) розподіляли, орієнтуючись на тінь від Місяця[26], так і шумери знайшли розв’язок, яким ми послуговуємося досі.

У Шумері також розвинулося перше відоме в історії духівництво. Такі групи посередників між людьми та богами виникали з різних причин, і ніхто не знає достеменно чому. Це можна заледве пояснити, якщо не зважати на непевність життя, а також на незрозумілі й жорстокі події, що сформували суспільство в Шумері: вони жили вздовж небезпечних річок, від яких водночас були залежні. У той час люди не могли пояснити природу річок за допомогою гідрології та метеорології, тож їхню парадоксаль­ність пояснювали боги через посередників — священників. Духівництво, вірогідно, виникло через те, що певна група людей твердила, ніби має безпосередній зв’язок із богами, а щоб боги їх почули, їм потрібні гарні будинки та храми, не кажучи вже про їжу, якою звичайні люди мали їх забезпечувати.

Шумер був міським суспільством землеробів, яке вкрай залежало — у багатьох сенсах — від обігу в річках, що заклали підвалини цивілізації. Ці непевні відносини між водою і суспільством чітко позначилися на релігійних оповідях, богах, ролі духівництва та сповненому страху світогляді. Може, фаталізм шумерів — це наслідок багаторічного пристосування та користування двома річками, над якими вони не мали влади. Шумерське прислів’я, що вдало описує цю непевність, таке: «Той, хто живе біля води, дивиться на гори. Він не дивиться на довкілля». Тобто вода, основа суспільства, яка водночас постійно їм загрожувала, прийшла з півночі, кинувши тінь на все інше.

Коли людина опиняється перед такими силами, то незле жити у злагоді з богами, які керували всією природою, зокрема з богами, що мали владу над річками. Оповіді про те, як боги й Енкі контролювали річки, — це яскравий приклад того, що люди сприймали себе за рабів цих непередбачуваних богів: позаяк боги визначали воду, то вони визначали врожай. А позаяк треба було жертвувати богам їжу, щоб ті захищали, люди опинялися в пастці, з якої годі вибратися. Обурені, непередбачувані та швидкі на гнів боги, певне, тримали шумерів у лещатах страху, пожертв і молитов[27]. Боги створили людей, щоб ті працювали на них і робили їм пожертви. Не потрібно мати багату уяву, щоб зрозуміти, що жителі цього регіону робили жертви богам і будували храми на їхню честь, адже не знали, чому на них раптово йшла стіна води заввишки в чотири поверхи[28]. Також можна зрозуміти, чому шумери будували палаци для духівництва, представників богів, підпорядковувалися їм і вірили, що офіра задобрить усіх гнобителів.

Міфологія і статки храму відбивали ці особливі відносини між водою та суспільством і, напевне, посилили місцеві еліти та їхню позицію в суспільстві. Кожне місто мало своїх богів і своє духівництво, яке відповідало за те, що ці боги діставали потрібні жертви від жителів. Якщо не задобрювати богів, вони вирушали до іншого міста, залишаючи перше без захисту. Місцеві боги були тиранами, тож їх просто потрібно було задовольнити або підкупити, неначе корумпованого чиновника. Одне із завдань духівництва полягало саме в контролі за «складами жертвенної їжі». У такий спосіб вони визначали основи життя й передумови суспільства.

На ранніх етапах історії міст духівництво відігравало таку важливу роль, що деякі дослідники називали цю форму правління тоталітарною теократією. Інші заперечували такі описи Шумеру, вказуючи, що духівництво не володіло всім майном і не мало повного контролю над економікою[29]. Однак важливо розрізняти контроль над майном і грошима, і деспотичну владу над людьми. У руках духівництва в Шумері опинилася своєрідна, але чудова матеріальна зброя: вони могли вічно карати, даючи волю воді або не маючи можливості захиститися від неї. Згодом світські лідери — або царі — дістали більше влади в суспільстві. Але й царювання виникло через уявлення про божественність. Царі мали владу від богів і були їхніми представниками. Відмінності в суспільстві чітко виявлялися в смерті: кладовища в місті Ур свідчать про те, що коли бідні люди мали доволі скромні могили, то королівські поховання іноді прикрашали золотом і сріблом. У одному відомому випадку сімдесяти чотирьох осіб отруїли, щоб ті пішли з царицею Пуабі в наступний світ[30].

Шумер — це цивілізація, що, попри вразливість і безвладдя над річками, була першим суспільством в історії, якому вдалося обернути сили природи на свою користь: із плином часу Шумер, як ми побачили, розробив систему штучного зрошування, завдяки якій виростали вкрай багаті врожаї, що могли прогодувати кілька міст-держав, де постійно зростала кількість населення. Поступово це призвело до урбаністичної революції, яка уможливила те, що більшість населення світу живе в містах. Тож роль землеробства як рушія урбанізації — це історична тенденція, яка веде лік від Шумеру[31].

Водночас може здатися, що Шумер зник з історії, адже його перемогла природа. Бувши передумовою суспільства, природа стає її кінцем. Учені переважно погоджуються, що Шумерська цивілізація, проіснувавши приблизно 2000 років — від приблизно 4000 до 2000 р. до н. е., — занепала або зникла[32], а заступили її інші державні утворення в Месопотамії. Семітські народи, завойовуючи, перейняли частину шумерської культури, достоту, як монгольські завойовники Китаю стали «китаїзованими», а вандали й готи — римлянами. Коли тут говорю про «занепад цивілізації», це не означає, що вони зникли з історії, не лишивши після себе жодних слідів, або що жодні їхні традиції не потрапили в інші суспільства — пізніші або навіть сучасні. Шумерська мова, наприклад, жила далі, і звід законів Ур-Намму із ХХІ ст. до н. е. вплинув на звід законів Хаммурапі з XVIII ст. до н.е. До того ж система знань шумерів стала так званою cultura franca на дуже тривалий час, навіть після того, як самих шумерів уже довго не існувало[33].

Учені виокремлюють три різні теорії занепаду Шумеру, але через брак об’єктивної інформації кожна з них буде певною мірою спекулятивна. Перша теорія твердить, що завойовники вибили шумерів із регіону Тигру та Євфрату. За другою теорією, духівництво поступово втратило владу й контроль над населенням, а суперечності між людьми й містами зростали — через це все Шумеру ставало складніше чинити опір політичним та екологічним змінам. Третя теорія, та, яку згодом почала підтримувати більшість, наголошує на відносинах між суспільством і природою, що заклала підвалини цивілізації. Є два типи екологічних теорій: перший твердить, що Шумерська цивілізація занепала через зменшення продуктивності землеробства. Тигр і Євфрат приносили з турецьких гір талу воду, тож у ній накопичувалася висока концентрація розчинених солей. Крім цього, вода ставала солонішою через вітри з Перської затоки. Солона вода, вочевидь, впливала на збіжжя. Отже, що більше шумери зрошували, щоб розв’язати проблему меншої продуктивності, то гострішою ця проблема ставала. Через зрошування в ґрунті опинялося чимраз більше солі. З плином часу це неминуче знищувало ґрунт. Тож шумери самі винні в занепаді свого суспільства: їхній революційний винахід — зрошувальне землеробство — зумовив повільний занепад і смерть цивілізації[34]. Тріумф цивілізації обернувся на її вбивцю.

В останні роки виникли теорії, які стверджують, що смертельний удар Шумеру завдала посуха, яка тривала приблизно 200 років, орієнтовно 4200 років тому[35]. Ця теорія суперечлива, адже наявних даних замало, щоб дійти такого висновку. Інші вважають, що цивілізацію просто — і буквально кажучи — стерли з лиця землі. Ця теорія знаходить підтримку в «Епосі про Гільгамеша». Його написали в Шумері майже 4000 років тому, цей твір розповідає про те, як боги помстилися людству, потопивши його. Чимало людей вважає, що згадана легенда, у якої згодом з’явилися паралелі в Біблії та Корані — легенди про Ноя та Великий потоп, — це міфічно-релігійний опис того гігантського потопу, що залив водою великі частини світу, включно із Шумером[36]. Шумери, які впродовж кількох тисячоліть приносили жертви богам, щоб ті захистили їх від потопу, зрештою зазнали кари від незадоволених богів, які дали волю некерованим силам Тигру та Євфрату. Тож сучасні розповіді про кінець світу, де йдеться про підняття рівня моря, річки, що виходять із берегів, цілком відповідають традиції одного з найдавніших літературних творів людства. Тож Шумер — це 5000-річна цивілізація, що знову стала вкрай актуальною нині на тлі прогнозів щодо майбутніх екологічних катастроф.

Цивілізація, яка розвивалася майже одночасно з шумерами західніше, — це цивілізація Стародавнього Єгипту на берегах Нілу. Якщо Шумер підтримує думку, що всі цивілізації рано чи пізно занепадають і зникають, то єгипетська цивілізація становить радше приклад цивілізації, чия історія ніколи не закінчувалася.

Жодна країна так не захоплювала імперіалістів, лідерів держав і істориків, як Стародавній Єгипет. Саме сюди поїхав батько історії, грек Геродот, майже 2500 років тому. Він волів, зокрема, знайти виток Нілу, щоб у такий спосіб пояснити те, що пояснити годі: як ця повноводна річка може перетинати простори сухої Сахари, коли над нею в блакитному небі постійно нависало пекуче сонце? Геродот також писав, що Єгипет разюче відрізнявся від відомих йому грецьких міст-держав.

«Єгиптяни, крім клімату їхньої країни, що відрізняється від клімату інших країн, крім їхньої ріки, що її природа відмінна від природи всіх інших річок, майже в усьому встановили звичаї, протилежні до звичаїв інших людей. Адже в їхній країні жінки ходять на базар і займаються дрібною торгівлею, а чоловіки залишаються вдома і тчуть […] Вагу в них чоловіки носять на голові, а жінки — на плечах. Жінки випускають сечу стоячи, а чоловіки сидячи […] Для хлопців не є обов’язковим годувати їхніх батьків, якщо самі вони не хочуть цього робити, але для дочок це неодмінно ставиться за обов’язок, хоча б вони не хотіли цього робити […] В інших країнах жерці богів відпускають волосся, але в Єгипті вони голять голову […] Літери вони пишуть і рахують камінцями, елліни — пересуваючи руку зліва направо, а єгиптяни навпаки — справа наліво[37].

Також саме в Єгипті вперше виник туризм — майже 2000 років тому, коли римляни почали плавати вверх по Нілу, щоб поглянути на величезні споруди, які вже тоді налічували 3000 років. Найпоказовіше, що їх захоплювали ті самі місця, що й сучасних туристів, — піраміди, Колоси Мемнона, Сфінкс і Карнакський храм. А низка гостей — від Юлія Цезаря в І ст. до н. е., Наполеона у XVIII ст., Флоренс Найтінгейл і Генріка Ібсена в ХІХ ст. та до Барака Обами в ХХІ столітті — лише підкреслює вічну актуальність цих місць. Розглядаючи ці величезні та незмінні монументи, коли над головою заходить сонце й небо над пустелею стає багряним — як і впродовж п’яти тисяч років, відколи ці споруди звели, — майже неможливо сприймати сучасність інакше, аніж як малесеньку, минущу крапочку на довгому відрізку історії, про яку, може, скоро забудуть.

Історію Стародавнього Єгипту зазвичай сприймали як музей архітектури просто неба. Цей погляд змінився лише після того, як Наполеон завоював Єгипет 1799 року[38]. Наполеон сам підкреслював значення незвичного минулого країни, звертаючись до солдатів перед битвою, яку французи, маючи чуття історії, нарекли «Битвою за піраміди»: «Солдати, не забувайте, що з цих монументів на вас дивляться сорок століть!»[39] Наполеон як дитина епохи Просвітництва волів, щоб унаслідок військової кампанії людство дізналося більше про свою ранню історію. Тому до Єгипту він привіз групу зі ста шістдесяти семи вчених і технічних експертів, Commission des Sciences et des Arts, що розкопувала старі та забуті скульптури, які подекуди стояли по шию в піску. Французькі солдати також випадково наткнулися на Розетський камінь, назвавши його на честь села в дельті Нілу, неподалік якого його знайшли[40].

Французи розуміли, що цей камінь може бути ключем, який відімкне двері до таємниць Стародавнього Єгипту. Річ у тім, що на камені трьома мовами висічений указ Птолемея V, який правив Єгиптом між 204 і 181 рр. до н. е. Порівнюючи єгипетські ієрогліфи з іншими двома вже відомими мовами, учені могли їх розтлумачити. Перш ніж вирушити назад у Францію, Наполеон переконався, щоб Розетський камінь перебував під вартою французів.

Однак не так сталося, як гадалося. Його єгипетський трофей згодом довелося передати британцям — найголовнішому супернику Наполеона в Європі. Річ у тім, що незабаром адмірал Нельсон і британський флот зіткнувся із французьким флотом. Цей герць британці мелодраматично нарекли «Битвою за Ніл», хоч насправді то був морський двобій у затоці Абу-Кір, що в Середземному морі неподалік дельти Нілу. У цьому бою перемогли британці, тож серед інших трофеїв вимагали від французів Розетський камінь. Один французький офіцер намагався заховати камінь за будинками, але марно. Британці повезли камінь у Лондон. Там, в експозиції Британського музею, Розетський камінь і стоїть з 1801 року, залишаючись і досі, напевне, найвідомішим експонатом.

А втім, незабаром французи «помстилися». У 1822 році одному молодому французу, Жану-Франсуа Шампольйону, уперше вдалося розшифрувати єгипетські ієрогліфи. Однак масштабно перекладати давньоєгипетські тексти почали лише в 1850-х, коли вчені навчилися досить добре тлумачити ієрогліфи. Однак цього всього не було б, якби тогочасне просвітницьке та імперіалістське суспільство не вважало знання про Стародавній Єгипет за таке важливе, що британські та французькі офіцери клали голови за камінь із давньоєгипетськими символами.

Людство добре знало про Стародавній Єгипет упродовж кількох тисячоліть, водночас не відаючи про Шумер та Індську цивілізацію. Однак лише у другій половині ХІХ століття ранню й багату на події історію Єгипту вперше відтворили й розтлумачили через призму того, що писали самі єгиптяни. Відтоді знання про Стародавній Єгипет побільшало й у масштабах, і в глибині[41]. Учені зуміли описати ставлення єгиптян до своєї життєво важливої водойми, а також те, які головні економічні, адміністративні та релігійні збіги й розбіжності були між Шумером і Стародавнім Єгиптом.

Сім-вісім тисяч років тому в Сахарі текли річки, буяла зелень, а навколо бігали леви й паслися жирафи. У перші тисячоліття після останнього льодовикового періоду це була родюча місцина, що заклала підвалини землеробства й суспільства мисливців-­збирачів. Та згодом, приблизно в 6000—5000 рр. до н. е., клімат став сухішим, і деякі люди, які жили тут, пішли на схід. Спершу вони знайшли Фаюмську оазу, а через кількадесят кілометрів східніше натрапили на річку, що невпинним потоком життя текла по безмежних піщаних рівнинах. Ці люди оселилися на берегах тої самотньої річки, що, здавалося б, дивовижно тягнулася на сотні кілометрів по одній із найсухіших та найспекотніших пустель світу, зовсім без приток.

Ці «кліматичні біженці» заклали підвалини Єгипетської цивілізації. До Нілу приходили народи й зі сходу — з долини Йордану та Родючого півмісяця. У південному Єгипті минали роки без дощу, а неподалік дельти Нілу на півночі річна кількість опадів сягала приблизно 20 міліметрів[42]. На безхмарному небосхилі майже завжди сяяло сонце. Дев’яносто сім відсотків країни займала пустеля. Однак Єгипет став найродючішою аграрною країною у світі: приблизно за 3000 років після того, як об’єднався в одну державу, він став житницею Римської імперії, за 4000 років — плодючим садом Османської імперії, а за майже 5000 років — англійською фермою бавовни. Те, що, на перший погляд, здавалося неможливим, уможливив Ніл. Давні єгиптяни називали свій край Кемет — «чорна земля», адже там стелився родючий ґрунт, зрошуваний та угноюваний Нілом, на відміну від «червоної землі», пустелі Дешрет, що зусібіч оточувала вологу місцевість. Цей край мав і іншу назву, яка натякала на те, що всі жили побіч Нілу і річка була унікальною й абсолютною точкою тяжіння суспільства — Ідабві, або «Два береги».

Саме річка, вода у якій стояла цілий рік, уможливила життя тут, і саме її розливи уможливили штучне зрошування. Улітку Ніл був доволі маленькою та сумирною річкою. Більшість води цієї пори приходила з Білим Нілом, середньою течією, що витікала з тропічних лісів і великих озер у Центральній Африці, але половина води в цій течії випаровувалася, коли води протікали по величезних заболочених землях у Південному Судані. Однак до півночі та Єгипту дотікало достатньо води, щоб її використовувати й ходити човнами навіть улітку. Щоправда, восени й улітку країну та поля безщадно палило сонце і обдував вітер із Сахари. Відтак восени з високих гір в Ефіопії сходив Блакитний Ніл, приносячи прісну воду й поживний намул. Упродовж лише трьох місяців 90 % річного обігу води в Нілі виливалися на поля в Єгипті, і за кілька тижнів річка могла стати в 400 разів більшою завширшки проти літньої ширини. Річка зрошувала й угноювала величезні райони в Єгипті — і все це завдяки воді з Сомалійського півострова. Саме так сезонний режим Нілу утворив ритм життя суспільства й був ним — безперервно — упродовж п’яти тисяч років[43].

Грецький історик Геродот після подорожі до Єгипту 2500 років тому писав, що жоден народ не вмів обробляти землю простіше, ніж єгиптяни. Геродот описав, як Ніл зрошував та угноював ґрунт, коли селяни в дельті річки не докладали навіть найменших зусиль:

«Адже тепер вони, без сумніву, серед усіх інших людей збирають урожай землі з найменшим трудом, бо їм не треба скопувати землю плугом і прокладати борозни, ні копати лопатами, ні робити щось інше з того, що роблять інші люди для своїх посівів, оскільки сама ріка зрошує їхні поля. Спершу зрошує їх, а потім відходить, і тоді кожний засіває своє поле і приганяє туди свині, а коли вони позатоптують зерно в землю, відтоді треба тільки чекати на час жнив, далі молотити свинями й у такий спосіб одержувати плоди»[44].

Ті, хто жив у плоскій та низинній місцевості в районі дельти, північніше від сучасного Каїра, могли майже цілий рік чекати на розлив Нілу, що регулярно ставався щоосені. Розливи були різні з року в рік, іноді маючи нищівні наслідки, але менш нищівні, як порівняти з Шумером[45]. Зазвичай до осіннього розливу було легко пристосуватися. Коли він наставав, люди жили, як кулики, на «островах», розташованих так високо, що вода їх не затоплювала. Коли вода відступала, єгипетського селянина оточував украй родючий ґрунт, на якому легко було щось вирощувати, його ж бо природно напувала й угноїла вода. Стверджують, що землеробство єгиптян за найсприятливіших умов нічим не поступалося найсучаснішому землеробству.

Вище за течією єгиптяни практикували так зване лиманне зрошення. Коли восени річка розливалася, єгиптяни затримували на поверхні зрошувального поля (лиману) воду, будуючи глиняні вали. Найбільші такі лимани займали 40 000 акрів. Коли ґрунт був досить зрошений, затриману воду або скеровували в інший лиман, або назад у річку, щоб уникнути надмірної вологості[46]. Топографія ускладнювала суттєві втручання в річку, а система зрошування пильнувала, щоб це не було потребою. Головна стратегія, що її застосовували єгиптяни, — яскравий приклад адаптації чи пристосування до особливостей екології. Єгиптяни оптимально пристосувалися до природних і регулярних коливань річки. Достоту, як Тигр і Євфрат у Шумері, природна поведінка Нілу вчила людей. Єгиптяни копіювали здатність вод Нілу щоосені перетворювати сухий Єгипет на сади Едему, щоб вдихнути фантастичну родючість у, здавалося б, неживе. Саме цей практичний досвід, засвоєний ще в дофараонські часи, підсумував грецький купець Фалес за кілька тисячоліть. Після однієї зі своїх виправ до Єгипту він сказав: «Усе — вода». Ці слова, що містять емпіричне та безпосереднє спостереження за багаторічним досвідом єгиптян, Арістотель згодом назве першим справді філософським висловом в історії світу[47].

Між дослідниками розвитку єгипетської цивілізації точилася гостра дискусія щодо того, що виникло першим: держава чи зрошувальне землеробство. Тривалий час домінували теорії, які стверджували, що сильна держава — це передумова землеробства. Однак згодом учені дійшли згоди, що розвиток зрошувальної системи в долині Нілу не залежав від сильної держави. Люди могли будувати лимани вище за течією, щоб стримувати воду на певний час або просто пристосовуватися до розливів без державної влади як інстанції, що мобілізує та контролює. Зрошувальна система Єгипту була насамперед украй вдало й ефективно адаптована до річки та її природних змін. Єгиптяни не мали жодної потреби викопувати канали та канави, як у Шумері. Тому вони не мали й суспільної потреби в тому, щоб держава змушувала юрби селян — або «рабів» божих — будувати постійні канави вздовж річки.

Єгиптяни справді втілювали великі водні проєкти, але вони не мали такого масштабу та вирішального значення, як у шумерів[48]. Загальна проблема, пов’язана зі зрошенням у теплих та сухих регіонах, як тоді, так і зараз, — це небезпека, що ґрунт міститиме чимраз більше солі, а тому буде менш продуктивний. Солоний ґрунт, як уже зазначав, зумовив занепад та падіння Шумеру і — як побачимо згодом — може, створив проблеми для Індської цивілізації. У Єгипті цей процес можна було контролювати. Гідрологія та геоморфологія Нілу сприяли єгиптянам: щорічні розливи вимивали сіль із ґрунту, вона потрапляла знову в річку й відтак витікала в Середземне море. Крім цього, у річковій воді Нілу вміст солі нижчий, ніж у Євфраті, Тигрі й Інді[49].

Єгипет мав найбільше й найпродуктивніше землеробство в давні часи, що навіть перевершувало шумерське. Яке велике значення мав контроль води для розвитку та сили держави, можна виснувати з однієї з найсимволічніших пам’яток в історії світу. Єдиний пам’ятник першому фараону зображує, як він копає канал. Згідно з деякими здогадками, це може бути один із каналів, який мав перетворити Мемфіс на столицю об’єднаного Єгипту приблизно 3000 р. до н. е.

Уздовж Нілу, від порогів у Верхньому Єгипті біля кордону сучасного Судану й до витоку річки в Середземне море, поступово розвинулася вкрай однорідна та цілісна цивілізація, якою керував один правитель. Продуктивність землеробства й роль Нілу як надійного та простого транспортного шляху заклали економічні підвалини того, що правителі Єгипту могли будувати величезні храми, монументи й піраміди, а згодом створити на диво сильну державу.

Важлива особливість Єгипту, як порівняти з іншими давніми цивілізаціями, що також підкреслює ставлення до Нілу в суспільстві, полягає в тому, що правителі будували вздовж річки споруди, щоб стежити за рівнем води — так звані ніломіри. Вимірюючи рівень води, могли передбачити масштаби майбутнього розливу. Однак краще описати значення річки може інша річ — рівень води також визначав, скільки до скарбниці надійде податків від селян наступної осені. Якщо рівень води був надто низький, селяни могли голодувати, а фараон, своєю чергою, отримував би менше податків. Якщо рівень води був надто високий, то очікували сильного розливу, себто катастрофи, а отже, бідності й менше податків. Якщо рівень був десь посередині, то селяни очікували на добрий врожай, а держава — на більше ресурсів. Вимірювати податки в такий спосіб було можна, адже інші чинники, що впливали на землеробство, були стабільні: сонце сяяло майже щодня, а ґрунт не втрачав родючості, адже його щороку угноював намул з Ефіопії. Єдине, чого не можна було знати напевне, — скільки води Ніл виллє на землю, яку востаннє зрошували пів року тому, під час останнього розливу. Тому правителі та можновладці мало чим переймалися так сильно, як ритмом Нілу й рівнем води в ньому. Так, ці дані можна вважати за найдовше систематичне вимірювання кліматичних даних в історії людства[50]. Жодне суспільство, яке непевно сподівалося на опади, займаючись землеробством, і жодне інше давнє суспільство, яке залежало від непостійніших і бурхливіших річок, не могло спиратися на таку систему, очікуючи доходу.

Ніл також становив винятковий водний і транспортний шлях. Він пов’язував майже всіх єгиптян, адже населення жило переважно на берегах. Течія легко вела човни на північ, а вітри напинали вітрила фелюг, ведучи їх проти течії на південь. За кілька тисячоліть до появи парових машин єгиптяни могли підійматися течією аж до південного Єгипту й перших порогів Нілу в Нубії — місцевості, що в майбутньому буде частиною Судану. Чимало перевезень у Єгипті — включно з перевезенням каміння для пірамід, яке завантажували в каменоломів неподалік Асуану на півдні й відтак везли до Гізи на північ — здійснювали річкою. Тому держава та державне керівництво могло ефективно контролювати торгівлю, забезпечуючи в такий спосіб ще більше доходів, що, своєю чергою, сприяло сильній владі.

Річка, водночас роз’єднуючи та з’єднуючи суспільство, заклала підвалини для такої держави, чия потуга перевершувала всі тогочасні спільноти. Завдяки доволі простим технічним рішенням, що згодом передбачали складнішу організацію суспільства, Єгипет став украй продуктивним, торгівля — вигідною, а управління державою — дедалі масштабнішим. Завдяки надлишку коштів фараони могли розбудувати вдале управління, а також зібрати достатньо ресурсів, щоб зводити монументальні піраміди. Сезонний режим Нілу також допомагає нам зрозуміти одне з найважливіших запитань в історії Стародавнього Єгипту: хто побудував піраміди? Тривалий час вважали, що тут використовували рабську працю, а голлівудські продукти, як-от фільм «Десять заповідей», лише популяризували цю теорію про людей, що працювали під палючим сонцем і батогами наглядачів. Нові дослідження вважають це пояснення за однобічне. Багато фактів вказують на те, що єгиптяни сприймали спорудження пірамід радше як релігійну подію[51]. Крім цього, фараони могли мобілізувати вільну робочу силу, коли тим, хто зароб­ляв на життя землеробством, було нічого робити більшість року, крім як чекати на наступний розлив Нілу. Може, будівництво вважали за таку собі форму колективної дії від імені суспільства для тих, хто оберігав землеробство й контролював розливи. Або це був індивідуальний «хабар» чи страхування від катастрофи, адже єгиптяни були переконані, що правитель, якому вони служать, може впливати на рівень води в річці.

Чимраз міцніша позиція фараонів над рештою суспільства виявлялася у величезних спорудах, які вони зводили, щоб уславити себе або забезпечити собі вічне життя. Перші піраміди, гробниці для правителів, здійнялися з піску за тисячу років після об’єднання країни. З-поміж усіх пірамід найвідоміша Піраміда Хеопса, збудована з 2,4 мільйона кам’яних блоків, кожен з яких у середньому важив 2,5 тонни. Деякі блоки важили понад 15 тонн. Піраміди — це витвір інженерського й архітектонічного мистецтва. Однак найзахопливіше те, що вони розповідають про вміння суспільства до соціальної організації, а також відкривають нам очі на позицію фараонів і їхній майже безмежний нарцисизм.

Релігія пронизувала єгипетське суспільство. Фараон підтримував «маат», світоустрій або божественний баланс, на землі; він сам утілював природний устрій у космічному та соціальному контекстах. Фараона вважали за сина бога Сонця й земне втілення бога Неба Гора. Позиція фараона була така висока, що люди жертвували життям, коли помирав фараон. Аж до приблизно 2800 р. до н. е. слуги та високопосадовці, за традицією, після смерті фараона накладали на себе руки, щоб служити йому в наступному житті.

Єгипетські боги мають риси, подібні до монотеїстичного образу бога, і, вірогідно, релігія єгиптян надихнула кілька пізніших монотеїстичних легенд[52]. Осіріс був богом, котрий гарантував розливи Нілу, суддя мертвих і той, хто міг дати безсмертя. Тож це був не лише тиранічний бог, він міг дати благословення. Єгипетських фараонів асоціювали з Осірісом, адже достоту, як Осіріс воскрес із мертвих, так і вони матимуть вічне життя. Саме завдяки цій вірі в життя після смерті — що притаманна далеко не всім світовим релігіям — Осіріса почали асоціювати з циклами природи, які в Єгипті були такі самі, як і цикли Нілу. Ніл утілював можливість відродитися й матеріалізуватися. Усі, хто жив у Єгипті за фараонів, з покоління в покоління бачили на власні очі, як сухий, мертвий пісок навдивовижу перетворювався на фантастичну, життєдайну природу.

Єгиптяни цікавилися межею між цим і наступним життями, а також межею між цим світом і «потойбіччям», що можна вважати за попередника раю та пекла в інших релігіях. Віра в те, що Ніл походить із потойбіччя, де править смерть, — це ще один приклад того, як релігійний світ уявлень єгиптян відбивав екологічний усесвіт навколо них. Світ був дуалістичний, із різкими контрастами між золотою пустелею (Дешрет) і родючою долиною Нілу (Кемет), між Нілом за розливу і звичайним Нілом. Світ складався з чистісіньких суперечностей: посуха й розлив, пустеля й цивілізація, один бік річки, де вставало сонце, й інший бік, де воно сідало, цьогобічна річка, що належала цьому життю, і небесна та потойбічна річка, що належала життю після смерті, не кажучи вже про те, що піраміди стоять на західному березі, на боці смерті та вічного життя. Тексти в пірамідах описують, як річка ділила Єгипет навпіл — на царство мертвих і живих. Ніл, своєю чергою, ставав посередником між цими двома світами. Однак річка не лише ілюструвала таємниці світу й те, як він улаштований, вона й була всім світом.

Єгипетські міфічні та релігійні легенди змінювалися за різних правителів, що завойовували країну. Так, на них вплинули грецька й римська міфології за часів Александра Великого та Римської імперії, суперечливі варіанти православного християнства за часів Візантійської імперії, а також коливання між сунізмом і шиїзмом після арабського завоювання 642 року. А втім, головні технологічні та економічні пристосування до природи Нілу зоставалися головно незмінними впродовж п’яти тисяч років — аж до ХІХ століття й тиску європейської промислової революції[53]. Контроль Нілу впродовж історії та його значення для єгиптян свідчать про те, що постулат ХІХ століття, ніби є один загальний закон розвитку суспільства — від традиційного до сучасного, або від простого до складнішого, — далеко не універсальний[54].

Тривала історія єгипетської цивілізації також порушує проблему теоретичних уявлень про те, що всі цивілізації рано чи пізно помирають, як рослини й дерева — народжуються, ростуть, цвітуть і, зрештою, хиріють. Шумер цю теорію підтверджує. Однак єгипетська цивілізація після майже п’яти тисяч років живе й досі, зберігши економічну структуру та ритм суспільства, у центрі якого стоїть Ніл. Пояснити це може річка та ставлення до неї єгиптян. Точнісінько так само набагато невідомішу, але не менш захопливу Індську цивілізацію в Азії варто вивчати з огляду на річкову систему, на честь якої цивілізацію назвали.

Відкриття Індської цивілізації вразило історичний світ, коли її викопали з тотального забуття рівно 100 років тому. Якщо Шумер п’ятдесятьма роками раніше відкрили французькі та британські археологи в тогочасній Османській імперії, то Індську цивілізацію від можливого вічного забуття врятувала британська колоніальна влада[55]. За майже 100 років британських завоювань Лондон підім’яв під себе чимало територій Індійського субконтиненту. Королева Вікторія стала формальною очільницею Індії, а британці прокладали залізницю в штаті Пенджаб, як і в багатьох інших місцях на континенті. Працюючи над відтинком між Лахором і Мултаном у 1860-х, будівельники знайшли цеглу і, нічого не підозрюючи, клали її під рейки як баластний шар. Як виявилося згодом, вони використовували залишки давньої цивілізації, але нічого не вказувало, що ця рівнина може бути центром будь-чого, не кажучи вже про центр однієї з перших цивілізацій. Вони не могли знати, що річка Раві, притока Інду, тисячі років тому протікала тут, доки не змінилося русло й річка не полишила центр цивілізації, для якої створила передумови.

Після ще кількох знахідок неподалік британські археологи почали розкопки. Незадовго, 1924-го, вони зроблять одне з найбільших відкриттів ХХ століття[56]. Під піском на курній і сухій рівнині вони знайшли рештки 4000-річного міста, чи не найбільшого міста у світі на той час, що простягалося на кілька кілометрів і було домівкою для кількадесят тисяч людей. Вони називали місто Хараппа. Незабаром учені знаходили нові міста і, зрештою, постановили, що віднайшли нову давню цивілізацію. Англійський археолог, який очолював розкопки, стверджував, що історію Індійського субконтиненту потрібно суттєво переписувати. Її джерела не були на Близькому Сході й у Шумері, як вважали досі. Британські археологи знайшли відлік найдавнішої історії Індії.

Цивілізацію назвали Індською, адже саме річка Інд з притоками визначили її. Слово «Інд» означає просто «річка», і вона була така важлива — економічно, політично та релігійно, — що на честь неї назвали Індію й найбільшу релігію на континенті — індуїзм. Інд також дав ім’я американським тубільцям, хоч і помилково. Для цієї азійської цивілізації Інд був основою зрошувальної економіки й культури чистоти. Завдяки згаданій річці виникла цивілізація з унікальним устроєм і структурою влади. А коли Індська цивілізація після двох тисяч років існування зникла з історії, річка теж відіграла не останню роль.

Однак почути цю цивілізацію ми не можемо. Розкопані міста додали новий розділ в історію про людські досягнення, але всі тексти, що індуси зоставили після себе, ми ще не розтлумачили. Ми знайшли інформацію, але прочитати її ніхто не може, тому ті, хто її записав, зостаються для нас німими.

Індська цивілізація існувала між 3300 та 1300 рр. до н. е., а період її розквіту припав на 2600—1700 роки. Найпоказовіша тут географічна протяжність цивілізації: вона охоплювала регіон площею мільйон квадратних кілометрів, як три Норвегії, і лежала на території сучасних Пакистану, південно-східного Афганістану й західної Індії. Ця цивілізація розвивалася на зламі двох різних кліматичних зон — між сухим іранським плато і тропічним південно-східним азійським півостровом. Та рівнини, серце цивілізації, протинав і зрошував Інд, його притоки, а також річка Гхаггар.

Значення річкової системи Інду ґрунтувалося на тому, що ця річка живилася водами різного походження, що доповнювали одне одного. Упродовж весни й раннього літа майже вся вода витікала з льодовиків, які танули в Гімалаях і на суміжних гірських хребтах. У середині літа рівень води падав, а відтак зростав під час мусонів, що поливали Індійський субконтинент із середини липня й до вересня, приносячи силу-силенну опадів. Це підстава вважати, що в давні часи за рік в Інді було вдвічі більше води, ніж у Нілі, і приблизно втричі більше, ніж у Тигрі та Євфраті разом. Розливаючись, Інд і його притоки затоплювали прибережні рівнини аж до Індійського океану. Басейн Інду також приносив чимало намулу з Гімалаїв, природно угноюючи величезні простори. Поєднання рівнинної топографії, гідрології річок і мусонів можуть пояснити географічну протяжність цієї цивілізації.

Учені знайшли мало слідів більших споруд, які мали загатити або контролювати воду. Індська цивілізація не залишила по собі ані розвинутих каналів, як у Шумері, ані гребель і лиманів, як у Єгипті. Те, як індуси будували міста, свідчить, що вони цілком уміли зводити такі споруди, але тут це не було так доцільно, бо річки перетинали великі та плоскі рівнини. Зрошення тут відбувалося в природний спосіб.

Якщо проїдете Індо-Гангською рівниною, яка така плоска, що розташована майже на рівні моря, то зрозумієте, якою складною й марною виявилася б спроба приборкати ці гігантські річки в давні часи. Крім цього, між річкою та берегом лише зрідка була чітка межа, а ґрунт поступово переходив у воду. Тому індуси, певне, мали лише пристосовуватися й користуватися природним зрошенням полів. Вірогідно, вони копали менші канали й зводили певні споруди, але їх змили мусони й закопав намул. Украй малоймовірно, що ми знайдемо залишки таких спроб контролювати річки. Щонайменше тому, що сьогодні цю рівнину вздовж і впоперек перетинають понад 60 000 кілометрів зрошувальних каналів, викопаних після появи величезних сучасних водосховищ[57].

Індська цивілізація складалася з низки поселень та міст, розташованих лінією. Схоже, ця цивілізація, на диво, будувала міста без захисних споруд. Найпевніше, це зумовлено певною рівністю між містами: не було потреби завойовувати інші міста й це не вважали за мудре рішення. Міста, імовірно, займалися головно однаковою діяльністю, адже передумови виробництва були такі самі всюди. Якщо в одному місці була посуха, то, мабуть, вона була і в інших місцях. Якщо розлив річки топив одне місто, певне, потерпали й інші. Якщо міста справді будували без мурів і ровів, то й причин воювати було обмаль. Може, населені пункти переважно мали все необхідне, і жодне з них не створювало унікальних продуктів, що спонукали б інших піти на них війною.

Поселення, до того ж, були на диво стандартизовані. Міста мали доволі схожу впорядковану структуру і — місто за містом, село за селом — однаковісінькі кам’яні будинки впродовж тисяч років. Європейські вчені певний час розуміли це як вияв диктатури авторитарного духівництва. Інші твердили, що це «компетентні лінощі […] смертельно низька буржуазна нездарність майже в усіх сферах мистецтва та ремесла»[58]. Згідно з таким мисленням, вони ані розвивалися, ані пристосовувалися через авторитарний режим і бюрократичну тяганину. Такі теорії, де мірилом усього була тогочасна Європа, зараз пішли в забуття. Неймовірну стандартизацію в архітектурі й «плануванні міст» варто тлумачити не через призму бюрократії чи авторитарного духівництва, а як адекватну адаптацію до відносно однакової водойми навколо й до відносин суспільство — вода, що склалися там із плином часу.

Однак коли прогулюватися двома відомими містами, пов’язаними з Індською цивілізацією, — Хараппою й Мохенджо-­Даро, — найбільше вражає те, чого тут немає: тут не знайдеш величних монументів на честь правителів, ані храмів для теократичних лідерів, ані помпезної демонстрації військової могутності. Деякі вчені стверджували, що, попри брак знахідок, гомогенність у побудові міст — це вислід сильної держави, яка це все координувала. Якщо ніхто не мав би центральної влади чи високого авторитету, то міста були б різноманітніші. Цю теорію не можна відкинути, хоч археологи не знайшли жодних слідів такої влади. На мою думку, реальніша інша гіпотеза.

Брак таких споруд свідчить про цивілізацію, у якої, імовірно, не було панівного центру сили, на відміну від тотальної влади фараона в Єгипті й міцних позицій духівництва та царя в Шумері. Через особливу екологію річок і даремність спроб контролювати річки чи ділити воду між містами чи громадами, потреба в центральній владі почасти зникла і, за бажання, її було б складно встановити. Схоже, тут не було ані потреби, ані підстави для залякування народу диктатором-фараоном, авторитарним царем чи духівництвом. Щоправда, мусила б бути якась форма організації чи ієрархії влади, щоб будувати такі великі міста, розвинути писемність і перевозити товари на такі великі відстані. Однак тут бракувало визначеної сфери, у якій правителі могли б створити достатню й міцну релігійну чи політичну легітимність.

Індська цивілізація залишила по собі скульптури, кераміку та прикраси з теракоти, металу й каміння. Хараппської кераміки було так багато, що її згодом описували як «ефективне масове виробництво»[59]. Імовірно, саме тут уперше почали вирощувати бавовну, і індуси конкурували з шумерами за першість у розвитку стандартизованої системи ваг та одиниць вимірювання. Вони мали свійських тварин, а також винайшли колесо, копіюючи предмети, що скочувалися зі схилів, і могли ставити їх на вози, запряжені тваринами. Через географічну протяжність Індської цивілізації й рівнинну топографію в її центральній частині ця місцина в суху пору року була неначе призначена для колеса[60]. Тривалий час панувала думка, що індуси запозичили колесо в шумерів, але тепер цю теорію відкидають.

Ця цивілізація також розвинула виняткову культуру купалень і чистоти. Будь-хто, хто приїздить у Мохенджо-Даро, може й досі — за 4000 років від заснування міста — на власні очі побачити купальні, завширшки одинадцять метрів і завдовжки сім метрів, з кам’яними сходами вниз. Ніхто не знає достеменно, чи ці купальні використовували з ритуальних міркувань, чи містянам просто подобалося купатися, щоб трохи освіжитися від спеки. Коли я опинився там, температура в тіні сягала 54 градусів Цельсію — одяг прилипнув до тіла — і було так спекотно й волого, що моя камера зламалася. У цьому давньому місті, у якому жили приблизно 30 000 осіб, у багатьох будинках була ванна. Ставлення індусів до води можна вважати за субконтинентального попередника однієї риси індуїзму — усеохопного й різнобічного релігійного шанування святих річок і священних водойм. У тривалій історичній перспективі найпоказовіше, мабуть, те, що в Мохенджо-Даро виявили перші відомі в історії громадські вбиральні та систему міської каналізації. Ці цегляні каналізаційні шляхи повсюдно пронизували місто. Прогулянка вздовж таких каналів, викопаних тисячі років тому, дає змогу зблизька поглянути на справді важливий внесок у розвиток людства.

Проіснувавши приблизно 2000 років, ця цивілізація зникла з історії. Усі історики погоджуються, що багато важливих міст, як-от Хараппа й Мохенджо-Даро, втратили значення або їх просто покинули[61]. Цивілізації, яка використовувала колесо, уперше вирощувала бавовну, мала міста з ваннами в будинках і відрізнялася від інших давніх цивілізацій егалітарною структурою, більше не існує. Дехто вважає, що загарбники з півночі, а надто з регіону Кавказу, витіснили або вбили тих, хто жив у ключових районах Індської цивілізації. Інші твердять, що цивілізація зникла через внутрішні причини. Однак теорія, яка набрала найбільше прибічників останніми роками, пояснює, що поєднання ефекту кліматичних змін і ненадійних річок підважило позицію міст та продуктивність зрошувального землеробства.

Можна сказати напевне, що у тривалій історичній перспективі Індійський субконтинент цілком доречно описувати як «континент із полишеними містами». Такий вислів описує процес, за якого раніше живі й бурхливі міста з плином часу перетворюються на незначні тіні власного минулого. Пояснити такі події може особливе явище, що формувало цей регіон упродовж тисячоліть, навіть після зникнення Індської цивілізації. Річки Ганг, Джамна, Брахмапутра й Інд — які створили передумови родючого землеробства на рівнинах, що самі й сформували, — приносили з Гімалаїв чимало намулу, а рівень води в них постійно змінювався через танення льодовиків і мусони. Тож річки часто змінювали русло й течії, нерідко радикально. Звиваючись, вони полишили міста та селища, які будували на колишніх берегах і які розвивалися саме через близькість до води. Коли йдеться про річкову систему Інду, наприклад, то можемо впевнено сказати, що кожнісінька його притока змінювала річище багато разів упродовж історії, навіть сам Інд. Ті міста, що стояли побіч цих річок, часто ставали безвладними свідками того, як «їхні» річки полишали їх. Звідси «полишені міста».

Головні релігійні міфи про «Зниклу річку» ілюструють значення цього явища. Ріґведи — одні з найстаріших відомих індійських текстів, які, ймовірно, записали у відомому нам вигляді в останньому тисячолітті до н. е. і які суттєво заклали підвалити індуїзму. Цілих 45 гімнів Ріґвед звеличують річку Сарасваті. Тут цю річку називають матір’ю всіх річок і найбільшою з-поміж найбільших. Її навіть називали «натхненницею гімнів»: таке може вказувати на те, що згадані тексти писали на її берегах[62]. Але відтак річка зникла — її немає. Упродовж кількох тисячоліть ріґведські розповіді про цю річку вважали за вигадані міфи з незрозумілим походженням. Після того як учені знайшли сліди доісторичної річки, що лежить на три метри глибше під дном річки Гхаггар, сьогодні тривають дискусії, чи це не історична Сарасваті[63]. Нам відомо, що Гхаггар початково була притокою Інду, тоді вона витікала із засніжених Гімалаїв, а тепер це річка, що збирає воду мусонів і тече, зникаючи, у пустелю Тар[64]. Вона стала тінню доісторичної себе, а Сарасваті, що також зникла з природи, стоїть у центрі релігії.

Коли в Індії десятки мільйонів прочан що дванадцятого року йдуть на Кумбха-Мела до міста Праяґ, раніше відомого як Аллах­абад, вони утворюють найбільше на планеті зібрання людей в одному місці. У 2001 році тут зібралося 60 мільйонів прочан, щоб прийняти святу ванну у воді, яка змиває всі гріхи, адже тут сходяться три найсвятіші річки — Ганг, Джамна й Сарасваті. Однак Сарасваті тече не насправді, а сходить на людей із неба. Ця річка вже точно не становить частину географії Індії, але у світі релігії живе й досі. Ця міфічна, але й цілком історична річка нагадує сучасності про зростання й занепад величезної цивілізації, а також про вразливість суспільства перед силами природи.

Історією перших цивілізацій потрібно цікавитися насамперед тому, що в ХІХ столітті, коли про них не знали, батьки суспільствознавства сформулювали чимало основоположних понять, що й досі впливають на розуміння змін і розвитку суспільства[65]. Тоді люди дещо знали про Стародавній Єгипет, але ці знання досі були рудиментарні та поверхові — тексти в пірамідах переклали, наприклад, у 1850-х. Шумер відкрили в середині ХІХ століття і 1857 року вперше змогли прочитати їхню мову. Індська цивілізація натомість зоставалася невідомою аж до 1920-х. Тож базові моделі розвитку суспільства в історичному та соціо­логічному дискурсі сформулювали, не знаючи анітрохи про розвиток перших суспільств. Річ у тім, що, як не можна зрозуміти Європу, не розуміючи світу за межами Європи, так само годі зрозуміти сучасне суспільство або сформулювати загальні теорії соціального розвитку, якщо ігнорувати тисячі років домінування цих давніх цивілізацій.

Після того як археологи та історики низки країн упродовж ста років досліджували ці три перші цивілізації, можемо зараз упевнено стверджувати, що вони мали одну вкрай важливу спільну рису: були суспільствами зрошування. Їхнє землеробство та доходи з нього ґрунтувалися на штучному зрошуванні, бо використовували великі річки — Інд, Ніл, Тигр і Євфрат — у різних формах і масштабах. У сухих і теплих регіонах ці річки створили основи та передумови розвитку продуктивнішого землеробства, ніж будь-де у світі.

Порівняння — це популярний метод у дослідженні історії, адже, коли порівнювати дуже різні явища або явища, яких не порівнювали раніше, можна поглянути на речі під новим кутом. Зокрема, історію землеробства в Норвегії можна протиставити землеробству великих річкових цивілізацій. Тоді ми краще зрозуміємо і Норвегію, і ці цивілізації. Хоч землеробство в Норвегії за часів Середньовіччя, себто за кілька тисячоліть, було новітніше й люди застосовували плуг і коней, його продуктивність у середньому була нижча, аніж продуктивність зрошувального землеробства в Стародавньому Єгипті. Навіть у всій Скандинавії — яку в ширшій глобальній історичній перспективі можна описати як північно-західне дощовите узбережжя Євразії — на землеробство неабияк вплинув той факт, що все, що росте, має мати воду — не замало й не забагато. Узимку тут ґрунт всипав сніг або лід, тож його не можна було обробляти. Навесні, коли ця вся вода починала танути, а також улітку та ранньої осені, коли тут падали регулярні опади, селянам доводилося витрачати час і сили, щоб відвести воду з полів. Забагато води шкодить урожаю так само, як і замало. Тому проблемою тут, де річки через опади текли «всюди», були не брак води й надмір тепла, а завологий ґрунт і холод[66].

Тож велике завдання для норвезьких селян полягало радше у відведенні води з полів за допомогою дренування, а не підведенні додаткової води на сухі поля[67]. Цю роботу, втім, кожен селянин міг виконувати індивідуально, викопуючи канави й відводячи воду в найближчий струмок, зовсім не заручаючись допомогою сусідів чи «суспільства». Це була індивідуальна активність, яка не потребувала організації суспільства в такому масштабі, як приборкання та використання великих річок.

Ті річки, які повсюдно протікали Норвегією, були не лише маленькі, — як порівняти з великими цивілізацієтворчими річками на Близькому Сході та в Азії, — а й текли геть іншою місцевістю й не були такі небезпечні. Норвезькі річки зазвичай ховалися у вузеньких долинах, де природа їх переважно і тримала, коли люди жили на схилах долин, а не попід самим берегом. Тому в такому суспільстві землеробство не передбачало контролю від сильної держави. Якщо в певних регіонах вода була основним фактором дефіциту та невизначеності й текла однією або двома річками, навколо яких організовували суспільство, то в Норвегії всюди дощило однаково й річки зі струмками повсюдно протинали країну. Жодна центральна влада, жоден король чи цар не могли взяти владу над цими різними водоймами й у такий спосіб успішно нав’язати свою волю суспільству. Цю екологічну рису країни треба вважати за глибоку структурну передумову, аналізуючи позицію й відносну автономію бондетинґів (сільських зборів або віче) у Норвегії. Можна навіть сказати, що завдяки такій екології розвинулися самостійні норвезькі селяни[68].

Упродовж тисячі років осілі суспільства, де сільське господарство залежало від опадів, не могли збирати стільки врожаю, щоб його надлишок заклав підвалини поділу праці. Усі оброб­ляли землю, намагаючись прогодувати себе. Постійні поселення в теплих регіонах, які штучно зрошували свої поля — водою з річок, що до того ж їх угноювала, — збирали за сприятливих обставин великі врожаї, уможливлюючи розвиток цивілізації. Утім, не всі великі річки в теплих регіонах зумовили розвиток цивілізації. Зрошувальні суспільства, наприклад, могли розвинутися лише у визначених регіонах уздовж Інду, Нілу, Тигру та Євфрату. Інші великі річки, як-от найбільша в Африці річка Конго, найбільша в Європі річка Волга чи найбільша у світі Амазонка, не створили таких умов. Хоч Амазонка і величезна, вона не могла закласти підвалини таких давніх цивілізацій, які виросли вздовж Нілу, Інду, Тигру та Євфрату.

Аж до сучасності Амазонка була радше перешкодою економічних змін і розвитку. Тут годі було щось вирощувати чи ходити човном. У довколишніх місцинах пересуватися можна було лише річкою, і це швидко стає помітно, коли плисти нею човном і розуміти, що на кількадесят кілометрів зусібіч лише перуанські джунглі (вони завбільшки з Німеччину). Та навіть човном тут ходити складно: через потужну течію й вітер до появи пароплавів плисти проти течії було марно. Течія ж бо така сильна, що в багатьох місцях річку складно перетнути. До того ж через різний рівень води в різні пори роки на берегах річки майже неможливо щось вирощувати, а в сезон дощів річка не лише виходила з берегів, а й часто «заходила» далеко в джунглі. Величезні дерева регулярно стояли у воді, що іноді підіймалася на кілька метрів. Регіональний гідрологічний обіг із великою кількістю опадів — часто короткими, але потужними зливами — вимивав добрий ґрунт і перезволожував його, що призводило, певна річ, до поганих урожаїв. А позаяк місцевість тут плоска, люди не могли відвести зайву воду, як це робили в Норвегії. Через рельєф у пізніші часи воду не могли використовувати, щоб обертати водяні колеса для роботи млинів або міхів (Ікітос, наприклад, найбільше місто в перуанській Амазонії, лежить за 3000 кілометрів від витоку, але не вище ніж 160 метрів над рівнем моря). Один із багатьох парадоксів історії полягає в тому, що ця екологія Амазонки — через яку понад 2000 поселень тубільців ніколи не дійшли до етапу мисливців-збирачів — тепер стає зеленими легенями планети, які врятують сучасність.

Ці порівняння та гра на контрастах, а також дискусія про складний взаємозв’язок між екологією річок і розвитком сус­пільств можуть пояснити одну важливу особливість — розвиток перших цивілізацій засвідчує, що дуже важливо вивчати те, як суспільства виникають і змінюються, взаємодіючи з природою навколо, що створює для них передумови. Тож історія розвитку людства має — крім того, що вивчати релігію, технології та владу — досліджувати конкретний, тривалий і взаємний вплив, що існує між природою та людиною. Однак ці дослідження мають бути якомога конкретніші, адже, наприклад, аналіз зв’язку «річок» і «зрошувальних суспільств» оперує надто загальними й широкими географічними чи гідрологічними категоріями.

Цей огляд давніх цивілізацій продемонстрував, що навіть тоді люди писали історію самотужки, але не незалежно від довколишньої природи. Люди вирішували, де оселяться й що робитимуть, але саме наявність великих річок із різними особливостями уможливила життя там, де вони вибирали, і створювала різні передумови для зрошувальних систем, що за продуктивністю перевершували будь-що у свій час.

Тому, якщо хочемо розуміти історію, мусимо вивчати і суспільство, і природу, а також складний розвиток відносин між ними. Перші цивілізації також можна вдало проаналізувати на різних рівнях того, що називаю «водо-суспільними системами», або water-society systems[69]. Така перспектива відкриває ще не вивчене поле досліджень і дає поживу для нових роздумів та висновків. У дедалі більшій кількості сфер виявлятимуть, що вивчати значення географії для суспільства й не зважати на історичну перспективу так само марно, як і вивчати історію та нехтувати географією.

Чи ґрунтується розвиток цивілізацій на тому, що ідеї та технології поширилися з Шумеру на решту світу, чи перші цивілізації розвивалися самотужки завдяки передумовам, перебуваючи переважно в ізоляції? Безліч істориків та археологів сушили голову над цим запитанням, і воно в різний час було пов’язане з широкими теоретичними дискусіями про глобальні та загальні історичні тенденції. Це стосувалося, зокрема, і найголовніших дискусій, які обґрунтовували колоніалізм і міжнародну допомогу як проєкти поширення культури, або як це називали, коли виникла політика допомоги розвитковим країнам: Show how — Know how («Покажи як — знатимуть як»). Деякі вчені вважають, що поширення культури, або культурна дифузія, відіграло вирішальну роль в історії світу та розвитку цивілізацій[70]. Інші твердять протилежне, вважаючи, що цивілізації або культурні регіони головно розвиваються на підставі власних передумов[71].

Обидві ці перспективи наголошують на, як уже йшлося, різних умовах в історії та взаємовідносинах перших цивілізацій. Утім, вони мають одну спільну ваду: не беруть до уваги значення особливих географічних умов, у яких розвивалися перші цивілізації, і того, як ці умови обмежували можливості поширення культури та технологій.

Ще до появи писемності Шумерська цивілізація торгувала з Індською та Єгиптом — є чіткі докази цього. І Шумер, і Єгипет імпортували, наприклад, дорогіцінний камінь лазурит із регіону сучасного Афганістану[72]. Є також кілька прикладів обміну товарами між Шумером та Єгиптом. Але ці народи не обов’язково зустрічалися віч-на-віч; імовірно, на торгових шляхах між Індійським субконтинентом і Шумером було чимало посередників. Однак торгівлі й того факту, що всі ці цивілізації зрошували поля, недостатньо, щоб підтвердити тезу, що вони мали спільне походження чи вони виникли через поширення культури.

Ці три цивілізації розвивалися по-різному в різних регіонах. Ці розбіжності треба розуміти як реакцію й пристосування до локальних екологічних структур. Тобто всі вони могли стати зрошувальними суспільствами, але релігійні практики, методи зрошення, форми правління, мову та технологію формували різні відносини між суспільствами й тим природним ресурсом, від якого вони повністю залежали. Це були аграрні цивілізації, що ґрунтувалися на штучному зрошуванні, але кожна цивілізація знайшла власний шлях користування та пристосування до «своєї річки» та природи навколо.

Історія писемності засвідчує, що поширення культури не варто перебільшувати: між трьома мовами трьох цивілізацій немає однозначної структурної спорідненості. Тож немає підстав вважати, що перша писемність виникла внаслідок поширення культури, хоч і в майбутньому, з появою алфавіту, таке трапилося[73]. Тоді стало набагато простіше копіювати писемність, аніж винаходити власну систему самотужки. Клинопис, імовірно, виник приблизно 3200 р. до н. е, ієрогліфи приблизно 3100-го, а індська мова — приблизно 2500-го[74].

Теорія про те, що головні ідеї та економічні практики потрібно поширювати, щоб виникла цивілізація, ігнорує те, що люди, живучи вздовж цих річок, навчилися користуватись природою, пристосовуватися до неї та приборкувати її. А навчила їх цього сама природа. Саме місцева природа була найбільшим учителем людей, а не інші річкові цивілізації по той бік океанів. Технологія була проста, і коли народи вздовж Нілу, Євфрату, Тигру та Інду висаджували насіння у щойно зволожений пісок, вони наслідували природу. Ставлячи на річку човни, що пливли за течією, вони наслідували природу, яка сама транспортувала щось річкою. А використовуючи глину, асфальт і папірус як матеріали, вони копіювали та розвивали далі процеси, що виникли самі собою в природі. Появу іригації, або штучного зрошування, яке стане основою для розвитку поділу праці та цивілізації, варто тлумачити як спробу людини наслідувати та вдосконалювали методи самої природи, але під своїм частковим контролем.

Погляд на історичну легітимність держави та її роль у суспільстві становить політично визначальний чинник для всіх — від Руху чаювання в сучасних США до анархістів, марксистів і соціал-демократів. Сьогодні політичні групи часто вдаються до «історії» про появу держав, щоб знайти підтримку свого погляду на легітимність держави. Однак це неначе ходити в ліс: як гукнеш, так і відгукнеться.

У соціології, спрощено кажучи, є дві школи, які по-різному обґрунтовують появу держави і між собою конкурують. Одна із них — теорії примусового походження, які формулювали різні особи й у різні історичні епохи, як-от грецький філософ Геракліт 500 р. до н. е. і британський філософ Герберт Спенсер у ХІХ столітті. Головна ідея тут полягає в тому, що «війна — це причина всього». Держава виникла, щоб захищати людей, а люди поступаються свободою й підпорядковуються державі, щоб прийняти захист. Саме ця теорія, мабуть, пасувала б Шумеру, але позаяк міста-держави мали широку автономію, то і влада могла ґрунтуватися на альянсах між ними, а не на центральній владі, як це, схоже, було в Єгипті. Щоправда, ця теорія не пояснює виникнення Індської цивілізації.

Інший напрям являє собою добровільні теорії, яких кілька. Так, французький філософ Руссо вважав, що держави виникли через «суспільний договір»: люди частково поступились автономією, щоб досягти колективного блага завдяки державі. Сьогодні теорія Руссо має цінність лише з погляду цікавості, адже ґрунтується на розумінні ранньої історії як такої собі організованої конференції. Як альтернативу, археолог та еволюціоніст Ґордон Чайлд запропонував теорію автоматичного волюнтаризму, з позицій якої землероби добровільно змушували себе виробляти більше продукції, ніж потрібно. Так, ті, хто вже був трохи могутніший за інших, ставали ще багатшими, що призвело до виникнення поділу праці, який, своєю чергою, заклав підвалини держави. Однак ця теорія має обмежену пояснювальну спроможність, адже немає достатньої емпіричної причини стверджувати, що раннє землеробство автоматично створило поділ праці[75]. Крім того, модель Чайлда не пояснює розбіжності між трьома давніми цивілізаціями в розвитку державних утворень.

Ще одна теорія — це так звана Circumstriction theory, або теорія про екологічні обмеження, що її сформулював американський антрополог Роберт Карнейро[76]. На його думку, якщо немає екологічних чи географічних перешкод, ті, хто програє війни, можуть просто мігрувати. У такий спосіб жодного ефективного державного утворення не виникає. Екологія тримає людей на одному місці, тому можливостей мігрувати, які привели б до утворення держави у тривалій перспективі, обмаль. Держави, з цієї позиції, виникають, щоб розв’язувати низку складних завдань, як-от перенаселення, забезпечення їжею, захист від інших та, що не менш важливо, від природи. Багато що підтверджує цю теорію в ранніх зрошувальних суспільствах, де громадяни часто підкорювалися тій чи тій державній (центральній або місцевій) владі, коли їх оточувала безлюдна пустеля. Однак цю теорію годі вважати за закон виникнення держав, адже є забагато винятків. Одним із таких прикладів може бути Індська цивілізація. А ще іншим — Норвегія, тут-бо завжди існували можливості вийти із суспільства й самостійно жити, адже екологія не так обмежувала міграцію.

Насправді дослідження історії навряд зможуть колись остаточно відповісти на це питання, хоч якими спокусливими будуть пошуки «першоруху». Певна річ, що теорія, яку свого часу запропонував Фрідріх Енгельс, приваблива в тому розумінні, що вона cприяє політичному розв’язанню держави як проблеми: держава виникла через приватну власність, тож може і зникнути, якщо приватну власність скасувати[77]. Можна, звісно, гадати, що сталося з державою 5000 років тому, й навіть щось висновувати, але, мабуть, історії потрібно зосереджуватися на питаннях, на які можна знайти відповідь. У час, коли розмір та позиція держави зростають всюди, більш-менш незалежно від ідеології лідерів[78], розумніше піти слідами німецького соціолога Макса Вебера. Як державні утворення згодом утворили постійні бюрократії, інституціоналізовані політичними лідерами, які отримали різні форми влади? І що не менш важливо: які державні утворення дали найкращі передумови для дієздатних політичних спільнот?

Одні з найвідоміших і найбільших споруд минулого — чотири величезні кам’яні статуї Рамзеса ІІ, що заввишки сягають 21 метр[79], — можуть проілюструвати значення цих запитань. Якщо стояти біля його величезних ніг на вході в Храм сонця, коли він окидає оком Асуанське водосховище, можна побачити втілення майже безмежного марнославства влади. Ідеться про людину, яка керувала Єгиптом приблизно 50 років і вважала за прийнятне, коли її зображували як сина Бога сонця. Ці статуї ілюструють те, що треба вивчати як поширене в державних утвореннях явище. Ієрархії, які початково були інституалізацією випадковостей, стали легітимними з плином часу, природними і в певному розумінні неминучими на практиці. Так, у Єгипті все скінчилося тим, що царі вважали себе за богів, у Шумері встановилася теократична влада, яка керувала людьми, задовольняючи потреби тоталітарних богів[80], але форми легітимізації влади в Індській цивілізації зостаються невідомими досі.

Дискусії про розвиток суспільства, ставлення людини до природи, зміни клімату й екологічну катастрофу, які зараз тривають на глобальному й національному рівнях, у певному сенсі й доволі парадоксально споріднюють нас із давніми цивілізаціями. Теорії про те, що цивілізації можна найкраще описати за допомогою біологічних метафор — вони народжуються, зростають, стають зрілими, а відтак старіють і помирають, — це поширене уявлення про розвиток історії. Класична і, напевне, найвпливовіша розповідь про розквіт та занепад цивілізації пов’язана з британським істориком і парламентарем Едвардом Ґіббоном. Наприкінці XVIII століття, саме тоді, коли Велика Британія очолювала промислову революцію, і задовго до того, як людство дізналося про Шумерську чи Індську цивілізацію, він написав шеститомний бестселер про римську імперію, де стверджував, що падіння Риму було визначене історією заздалегідь; це був «природний і неминучий результат надмірної величі»[81]. Сто років по тому німецький історик Теодор Моммзен вивчав Римську імперію за допомогою біологічних метафор, як-от «генеза», «ріст», «занепад», «смерть»[82]. Найвідоміший цивілізаційний історик Арнолд Тойнбі в останньому томі A Study of History писав, що всі цивілізації проходять стадіями, які визначив Моммзен[83]. Згідно з цими впливовими поглядами на загальний розвиток історії, цивілізації занепадали відповідно до «закону» про схильність еліт до паразитування. Еліта втратила здатність керувати через свій культурний занепад, і уникнути цього було годі.

Долею давніх цивілізацій послуговувалися як прикладом і доказом на користь цієї «біологічної» теорії про неминучий занепад усіх цивілізацій. Такі метафори про обов’язковий розвиток історії також використовують, щоб передбачити майбутній суспільний розвиток. Наприклад, Ґіббон вважав, що гегемонія Британської імперії обов’язково скінчиться. А в майбутньому за цією моделлю пояснювали занепад радянської імперії. Сьогодні вона лежить в основі актуальних та повторюваних прогнозів про те, що американський світовий порядок приречений на загибель. Згодом унаочню те, що ці біологічні метафори не можуть пояснити занепад ані Османської, ані Британської імперій і як вони породили нереалістичні прогнози щодо занепаду американської наддержави.

Розвиток давніх цивілізацій теж не підтверджує цієї теорії. Адже, по-перше, єгипетська цивілізація ніколи не занепадала (як і китайська, що ми незабаром побачимо). Тому хибно тлумачити занепад Шумерської та Індської цивілізації як наслідок обов’язкового соціального процесу чи як законну функцію соціальних змінних. Їхній занепад зумовлений низкою причин, де вирішальними стали надмірне зрошування, вода з високим умістом солі, річки, що змінюють русло, і нищівні паводки. У цивілізацій виникли проблеми насамперед не через послаб­лення еліт, а радше тому, що вони не зуміли контролювати сили в природі, від якої ці суспільства залежали — почасти тому, що їх не розуміли або не могли зрозуміти, почасти тому, що природа могутніша за людей.

Шумер подарував людству перший літературний твір. І сьогодні він раптом стає актуальним незалежно від місця проживання чи віри, адже розповідає про безпідставний страх, сором і покарання перед обличчям екологічної катастрофи, спричиненої людською дурістю. Значення «Епосу про Гільгамеша» підкреслює також те, що це фундаментальна часова межа — межа між сотнями тисяч років без писемності й досить коротким періодом, коли люди навчилися ділитися думками й рішеннями з тими, кого ніколи не бачили[84].

«Епос про Гільгамеша» розповідає про короля, який полює за еліксиром безсмертя, але найдраматичніший момент легенди — мить, коли боги карають людство вічним потопом. Боги засмутилися та розгнівалися, утопили всіх людей, яких самі і створили, і вбили всіх, крім двох осіб. Шумерські боги мали вкрай прозаїчний мотив. Вони наслали на людей смертельний потоп, бо люди так багато сварилися, що боги не могли заснути.

Тож перша відома нам розповідь про тиранічну владу богів над людьми виникла через безсоння. Катастрофу або кару спричинили необдумані вчинки людей. Вони не жили відповідно до очікувань і вимог богів, тому мусили померти. У шумерському мисленні доля людей повністю лежала в руках богів і природи. Шумери, напевне, смертельно боялися катастрофи, знаючи історію про богів, які знищили все людство тільки тому, що те заважало спати. Хоч як цю легенду трактувати, люди зрештою корилися непередбачуваним тиранам. Стверджують, що чимало тривог сьогодні виникає через брак релігії. Однак багато що вказує на те, що ніхто не мав більших підстав жити у вічному страху, як шумери. Упродовж приблизно двох тисяч років така була їхня доля; через релігію шумери постійно боялися смертельної помсти богів і природи. Ця легенда про богів, які покарали людей річками, що вийшли з берегів і знищили все на своєму шляху, переконлива, навіть якщо вважати, що вона ґрунтувалася на реальних подіях.

Імовірно, ця легенда підсумувала колективні спогади про катастрофічні паводки Тигру та Євфрату, пояснювані тоді лютістю богів на людство. Як уже йшлося, на цю легенду в різних варіантах можна натрапити у великих світових релігіях, а також у безлічі локальніших культурних та релігійних міфів.

Інші дослідники стверджують, що «Епос про Гільгамеша» — це мандрівний сюжет, що ґрунтується на справжньому й задокументованому потопі, який створив Чорне море. За кілька тисяч років до цього внаслідок геологічних та гідрологічних процесів виник потоп, що перевершив усі відомі досі. Його спричинило танення величезного льодовикового щита, який укривав території Канади та США. Через потепління наприкінці останнього льодовикового періоду щит почав танути — і колишня крига вилилася в Атлантичний океан. Унаслідок цього рівень води так піднявся, що через Гібралтар у Середземне море вода линула стрімким спадом. Завдяки цьому Середземне море проломилося через скелястий перешийок, утворивши протоку Босфор і затопивши те, що нині становить дно Чорного моря. Учені вирахували, що тоді через протоку впродовж трьохсот днів пройшло 200 Ніагарських водоспадів. Така катастрофа мала б здатися місцевим — які нічогісінько не знали про гідрологію, Атлантичний океан чи льодовики в Америці — кінцем світу та покаранням могутніх богів. Ніхто не може точно сказати, чи саме на цій події ґрунтуються релігійні міфи про Великий потоп, але таку теорію не можна відкидати.

Поширення та позиція міфів про потоп свідчать, що перші цивілізації розвивалися на річкових рівнинах тоді, коли людина не могла контролювати природу — передумову існування суспільства. Цей суперечливий парадокс залежності був тавром цивілізацій. Він і визначив їхнє майбутнє. Священні тексти трьох великих монотеїстичних релігій розповідають, як Яхве, Бог і Аллах використовували воду, яку лиш вони контролювали на небі, щоб карати неслухняне, грішне людство. Це була така собі «найвища міра покарання», адже віряни жили у світі, де вода була чіткою та безпосередньою межею між життям та смертю. Такі прадавні релігійні легенди сьогодні знову стають актуальними, коли говоримо про страх сучасності щодо підняття рівня моря і про чимраз більш неконтрольовану природу, яка приносить паводки та потопи.

Так епос, що налічує 4000 років, викопаний із піску в Іраку лише кілька поколінь тому, може постійно нагадувати про значення перспективи: світова історія має бути справді світовою, якщо хоче знайти відповіді на великі питання історії людства та сучасності.