Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Частина ІІІ. Перемоги Заходу

Якби хтось зібрав усіх мудрих голів світу на конференцію 1500 року, жоден із них не сказав би, що доволі периферійний, маленький і дощовитий острів у Північній Атлантиці стане місцем, яке поведе світ у нову епоху. Однак, на диво, саме це й сталося. Приблизно 1800 року тривала азійська ера в історії добігла кінця. Панування аграрних цивілізацій пішло в минуле, а Англія стала лідером та першопрохідцем у новій промисловій світовій економіці, що позначилося на глобальному балансі сил, óбразі світу та економічних відносинах, які ми й досі не розуміємо або не можемо побачити їхні тривалі наслідки.

Промислова революція була найважливішою подією в історії людства після аграрної революції. Тому є дуже обмаль питань, на які так складно відповісти — не лише історикам, а й усім зацікавленим у розвитку світу, крім таких: чому і як людина змогла вийти за межі сільського господарства після приблизно 10 000 років? І чому, коли це раптом трапилося, лідером стала не Азія — континент, що від початку розвитку перших цивілізацій був батьківщиною низки революційних винаходів? У наш час, коли Азія, схоже, забирає в Заходу його панівну роль у світовій економіці, люди на всій планеті ставлять це питання знову і з новою цікавістю: чому саме Англія та Західна Європа вивели світ із довгого періоду панування сільського господарства, а не Азія?

Це питання таке важливе, адже відповідь на нього матиме вирішальне значення для розуміння сучасності. Про одну річ можна сказати впевнено: якщо роль Англії 1820 року як наймогутнішої країни світу й рушія модернізації пояснювати тим, що британці мали особливі позитивні цінності, уявлення та інституції — яких бракувало китайцям, індійцям, османам та іншим, — то глобальну владу й здобуту вищість Заходу вважатимуть за легітимну[142]. Не породжує сумнівів і дещо інше: якщо лідерство Англії зумовлене работоргівлею, використанням колоній і грабунком, тобто особливою жадібністю та жорстокістю, то світовий порядок останніх 200 років варто вважати за морально та політично нелегітимний. Замість віддавати належне Англії та Європі за те, що вони, завдяки традиції просвітництва, прагненню до свободи та винаходам, вивели решту світу з темряви домодерну, їхню чільну роль потрібно осуджувати як вияв європейських владних амбіцій і волі використовувати неєвропейський світ.

Тож усе це — чіткий приклад того, що погляд на минуле важливий для сьогодення, а минуле переплетене із сучасністю. Панівні дискусії ХХІ століття про значення релігії, культури й інституцій для розвитку та змін ґрунтуються на різному розумінні та ставленні до цієї зміни в історії людства. Літератури про цей сучасний прорив світу й розвиток того, що називають «Великою розбіжністю» між Заходом і рештою світу[143], сила-силенна, і щороку виходять сотні книжок і статей на згадану тему. У цій частині я подам новий погляд на причини зазначеної революції й чільну в ній роль Англії. Крім того, викладу панівні інтерпретації історії та прокоментую те, як на них вплинули ідеології й óбрази світу і як вони впливають на сучасність.

Якщо хтось хоче зрозуміти справжню історію й те, як минулим користуються та зловживають нині, побіч аналізу інтерпретацій варто також реконструювати події. Хоч про який підхід ідеться, але в центрі опиниться промислова революція як не лише одна з найважливіших подій історії, але й одна з найбільш досліджуваних тем.

Тривалий час точилися гострі дискусії щодо того, чому світ змінився на зламі XVIII—XIX століть, але вчені переважно погоджувалися, що сталося, коли у світі відбулася найбільша зміна за останні 10 000 років.

З XVI до кінця XVIII століття Китай був найсильнішою економікою у світі і, як ми вже бачили, посідав чільні позиції в технологічній та адміністративній сферах. Аж до 1800 року Османська імперія була наймогутнішою імперією, що простягалася від Індійського океану на сході до Атлантичного океану на заході, контролювала великі території на Балканах та навколо Чорного моря. Імперія Великих Моголів в Індії була найбільшим виробником бавовни у світі. На інших континентах, як-от в Америці й Африці, розвиток ішов різними напрямками. Зеніт розвитку цивілізацій мая, ацтеків та інків був уже давно позаду, і в XVIII столітті від них зосталася лише низка решток. Американські колонії щойно звільнилися від панування Лондона, але й досі відігравали периферійну роль у світовій політиці. На африканському континенті люди переважно розводили свійських тварин і практикували підсічно-вогневе землеробство, тут годі було шукати ознаки розвитку промисловості. У Єгипті натомість рільництво та торгівля не зазнали змін від часів римлян.

Відкриття того, що назвуть американським континентом, назавжди змінило перебіг історії та одразу вплинуло на масштаби й організацію світової торгівлі. Унаслідок перших експедицій Іспанія та згодом Португалія потрапили в «Новий світ» як колонізатори, і ще в XVI столітті це стимулювало появу нової глобальної системи торгівлі харчовими товарами, благородними металами та людьми[144]. Важлива торгівля золотом і сріблом виникла після того, як іспанці вкрали золоті скарби інків та облаштували величезні срібні шахти на кшталт шахти в Потосі, розташованому на 4000 метрів над рівнем моря на території сучасної Болівії. Це був, імовірно, найбільший промисловий комплекс у світі в XVI столітті, що мав заплутану систему дамб і каналів, вода з яких обертала водяні колеса, дроблячи срібло, що відтак перевозили човнами до Іспанії й Азії. Один тогочасний місіонер, Домінго де Санто Томас, писав, що разом зі сріблом колоністи відправляли «піт і кров індіанців». У відтинку між 1540 та 1700 роками в Європу перевезли 50 000 тонн срібла, дві третини — з Потосі[145]. Величезні вантажні судна вирушали із західного узбережжя Південної Америки до Філіппін, щоб відтак продати товари в Китаї, де срібло за часів династії Мін стало важливим платіжним засобом[146]. Глобальна торгівля рабами також набирала обертів. Протягом XVI—ХІХ століть пірати продали в Північну Африку понад мільйон європейців[147], і, як ми вже побачили, османське військо було утворене з християн, яких узяли в рабство на Балканах. Арабська торгівля африканськими рабами в цей період була більша, ніж будь-коли — рабів переправляли з Центральної до Північної Африки, з африканських Великих озер та узбережжя Суахілі на Близький Схід[148]. До цього варто додати ще більшу європейську торгівлю африканськими рабами до Америки. За підрахунками, приблизно дванадцять мільйонів африканців відвезли в Америку рабами у відтинку між 1532—1832 роками, з них приблизно чверть-третину — британськими кораблями[149].

У Європі панували війна та хаос. Війна стала повсякденним явищем. Мир був перепочинком між двома війнами. У 1500—1790 роках Іспанія перебувала в, так би мовити, постійному стані війни, а Англія і Франція воювали половину цих майже 300 років. Мартін Лютер і реформістська конфронтація з папською церквою призвели до того, що в Європі тягнулися криваві війни, а релігія виправдовувала насильство. Однак некатолицькі країни конфліктували з іншими некатоликами, а католики — з католиками. Особливо XVIІІ століття — століття початку першої й вирішальної фази промислової революції в Англії — відзначилося майже постійною війною між конкурентними державами Європи — Францією та Англією. Водночас загальна продуктивність землеробства в Західній Європі значно поступалася зрошувальному землеробству в Китаї та частинах Індії. Урбанізація Західної Європи, що почалася з італійських міст-держав під час Відродження, тривала й досі, і міста, як-от Лондон та Амстердам, стали центрами нових глобальних торговельних шляхів, а найбагатолюдніші міста — як-от Пекін і Едо — і досі лежали в Азії[150].

З XVI століття в Англії й решті Європи тривав постійний промисловий розвиток, пов’язаний з удосконаленням технології водяного колеса, що виникла в Азії ще тисячу років тому, а також її чимраз ширшого використання в нових сферах. Зокрема, важливим був початок застосування цієї технології разом із вітряними млинами[151], але водяні колеса використовували і для інших цілей — наприклад, для дробіння каменю й у ткацтві. До того ж у XVIII столітті традиційному мисленню та догмам кинула виклик епоха Просвітництва з її науковим підходом до світу. Але 1760 року люди в Європі жили переважно як і їхні предки впродовж кількох поколінь: обробляли землю, майже всі жили не в містах, а очікувана тривалість життя в середньому не перевищувала 40 років.

Саме в такому стані Англія очолила фундаментальну подію, яка змінила все, але якої ніхто не очікував. І вже 1820 року Англія стала найпотужнішою країною світу і проводила світ у нову промислову епоху[152].

Історичні дослідження повинні мати чіткі хронологічні межі й визначені проблеми, тож поясню, що порівнюватиму й чому. У цьому розділі розглядатиму Англію, Індію та Китай — три головні країни, що на них історики переважно зосереджуються, досліджуючи поступ сучасного світу[153].

Щоб зрозуміти та пояснити промислову революцію, спершу варто дослідити розвиток текстильної та бавовняної промисловості — найважливіших промислових секторів у трьох згаданих країнах. Загалом учені погоджуються, що модернізовані фабрики вперше виникли саме в бавовняній галузі — саме тут машини вперше організовували роботу й задавали ритм. Лише на цих фабриках виробництво могло тривати 24 години на добу і — що вирішально — увесь рік незалежно від тиранії пір року, від якої потерпала тривала епоха землеробства. Як перша промисловість в історії світу, бавовняні фабрики в Англії могли масово виробляти продукти на чимраз більший національний і глобальний ринок.

До 1820 року прядильні машини та ткацькі верстати переважно працювали від водяних коліс, а найефективнішим виявилося наливне (верхньобійне) колесо. На черпаки такого колеса вода падала згори, на відміну від традиційних підливних (нижньобійних) коліс, урухомлюваних потоком води, що бив на нижню частину колеса. Традиційні колеса були вразливіші до зміни рівня води в річках, намулу та каменів у воді і — що не менш важливо — у холодних регіонах — до замерзання води. Наливні колеса потребували лише одного: трохи води — краще без намулу, щоб каміння та гравій не ламали черпаків (які будували переважно з дерева), — яка могла б падати згори й урухомлювати колесо вдень і вночі, увесь рік, рік за роком[154]. Тому всі перші заводи лежали неподалік річок або струмків, що постачали їх водою цілий рік, і де була відповідна висота, завдяки якій вода могла ставати джерелом енергії. Саме енергія була передумовою першого етапу промислової революції.

Важливо зазначити — бо цим часто нехтують або неправильно тлумачать в аналізах промислової революції, — що парові двигуни стали важливим рушієм текстильної промисловості лише після 1820 року, на другому етапі промислової революції[155]. Парові двигуни згодом повністю замінили водяні колеса, але це сталося після першого та вирішального етапу промислової революції й після того, як Англія стала панівною країною у світі. Коли низка впливових інтерпретацій промислової революції, зокрема в попкультурі, звертають увагу лише на значення парової машини, це, ймовірно, відбиває одне загальне явище — тенденцію писати історію з кінця. Захоплення паровим двигуном і всіма похідними винаходами від цієї технології, створеними з 1820-х — як-от пароплав, залізниця та геть нові індустрії, — привело до того, що йому приписують головну роль у першому етапі революції. Однак такої ролі двигун ніколи не відігравав. Якщо стверджувати, що саме завдяки двигунам нові фабрики змогли завоювати світовий ринок між 1760 і 1820 роками, то історію потрібно переписувати з чистого аркуша — це ж бо матиме цілком інші далекосяжні наслідки. Така позиція узалежнює революцію від нової європейської технології більше, ніж це було насправді, і нехтує географічним контекстом, у якому вона розвивалася.

Іншим вирішальним економічним сектором була металургія. Металургія, як і текстильна промисловість, — давня галузь господарства. Люди тривалий час користувалися залізом — залізною добою називають відомий період в історії, що в Скандинавії тривав від 500 р. до н. е. до прибл. 1050 р. н. е.[156] Та нова «залізна доба», що розвивалася від Середньовіччя й упродовж промислової революції, мала великі наслідки для низки галузей економіки та суспільного життя. Залізо було передумовою побудови найміцніших та найбільших мостів, масового виробництва зброї та рушниць, а відтак виробництва парових двигунів, прокладання залізниці, побудови потягів і човнів, конструкції найкращих аграрних машин, найкращих шлюзів тощо. Другий етап промислової революції повністю ґрунтувався на металургії, завдяки якій створювали раніше неможливі машини. Однак важливим було не виробництво самого заліза чи кількість заліза в країні, а можливості використовувати його для побудови справних машин і кращої зброї.

Революція в металургії під час промислової революції полягала в тому, що залізо стало якіснішим і люди тепер могли легше формувати цей твердий за своєю природою метал. Вирішальним фактором для виробництва міцного та гнучкого металу був процес плавлення. Що вища і стійкіша температура, то чистіше й гнучкіше буде залізо. Традиційне дерев’яне водяне колесо заступили залізні. Завдяки гнучкості заліза люди тепер могли будувати складні машини та точну зброю. У час, коли часто казали, що небезпечніше стріляти, ніж потрапляти під обстріл, це мало вирішальне воєнне значення. Найефективніше такої високої температури досягали в доменних печах, і вирішальною частиною процесу було вдути досить багато кисню для горіння. У той час це завдання ефективно й задовільно могла розв’язати лише одна технологія — водяні колеса, які урухомлювали ковальські міхи. Тож постає питання: де поруч зі старими фабриками і ринками заліза протікали водойми, які могли б урухомлювати міхи, і де з плином часу люди навчилися обертати енергію води на свою користь?

Третя сфера, яку потрібно вивчати, — це розвиток торгівлі і — що головніше, адже це становить передумову переміщення ресурсів і торгівлі загалом, — транспортну систему. Аж від часів шотландського економіста Адама Сміта наприкінці XVIII століття всі вчені з усіх дисциплін погоджувалися, що важливо розуміти розвиток торгівлі, торгових шляхів і ринку разом із поступом сучасного світу. Лише тим країнам, які могли перевозити товари на далекі відстані, вдалося здійснити таку трансформацію. Крім того, людям довелося розв’язувати нові проблеми, що часто видаються абстрактнішими, теоретичними проблемами ринкової вартості. «Невидима рука» ринку не могла, певна річ, транспортувати важкі матеріали, як залізо та вугілля, з місць видобутку до місць, де їх ділили та продавали.

Єдиним способом це зробити між XVI століттям і до запровадження парових двигунів, винайдення потягів і прокладання рейок було використання водних шляхів. Перевезення товарів дорогами було б дорожче й часто неможливе для важких товарів, як-от залізо та вугілля, — дороги ж у дощовитій Англії та Західній Європі часто були непридатні для користування, адже перетворювалися на суцільний бруд, а надто після дощу. На річкових рівнинах в Азії ця проблема була ще гостріша через мусони та розливи річок, котрі «закривали» дороги на кілька місяців у році. Тому у трьох актуальних країнах ще з ХІІІ століття поступово «рідшав» транспорт. Історичну роль морів як бар’єрів між країнами та континентами перемогли після 1500 року. Це лише підсилило значення водних шляхів як сполучної ланки між місцями виробництва та ринком. Так, мережа водних шляхів стала передумовою нової глобальної економіки. Саме ці географічні та матеріальні структури пов’язували між собою країни та ринки, уможлививши в такий спосіб сучасний світовий устрій.

Якщо хочемо зрозуміти еволюцію транспорту та її перебіг, варто порівняти потенціал різних гідрологічних систем. Їх потрібно вивчати в усій повноті, тому недостатньо зосереджуватися на транспортній спроможності лише однієї чи двох річок. Потенціал річок визначає низка різних умов: швидкість течії, кількість водоспадів і природних бар’єрів, максимальний і мінімальний рівень води, вплив чи брак впливу припливів і відливів на річку, зміна рівня води впродовж року й кількість намулу та осаду у воді. Такі чинники визначали не лише можливості транспорту, але і його вартість, адже це допомагало зрозуміти, скільки разів товари потрібно розвантажити й завантажити знову. Це впливало й на регулярність перевезень, наприклад чи можна перевозити товари увесь рік, проти чи за течією. Гідрологічні особливості водойм визначали також тип суден і відповідно вагу та кількість товарів, які можна було перевезти. Іншими природно-географічними змінними були відстань між судноплавними річками та каналами, сировиною та ринками, а також точки, де судноплавні річки впадають у море. Виникають такі запитання: де були річки й потоки, які можна було використовувати весь рік для наливних коліс, щоб регулярно й невпинно урухомлювати машини на текстильних фабриках і міхи побіч доменних печей? І де з плином часу розвинулися технологічні традиції, завдяки яким суспільство було здатне користуватися водними шляхами та такими джерелами сили?

Багато хто відкидав важливість географічних умов для інтерпретації промислової революції. Ось типовий вислів: «Географія двох протилежних кутків Євразії, на мою думку, не відрізняється такою мірою»[157], щоб цим пояснювати різні шляхи розвитку країн. Клопіт із цим аргументом полягає в тому, що він цілком вичерпний, коли йдеться про загальний клімат, близькість до моря, ресурси сільського господарства, пори року, ґрунт, але він ігнорує один цілком вирішальний фактор. Маю на увазі те, що більшості країн бракувало передумов, щоб індустріалізуватися в XVIII і на початку XIX століття — у них не було ані потрібних водойм, ані відповідних відносин між водоймами та суспільством, які уможливили б механізацію текстильних заводів і побудову ефективних доменних печей у галузі металургії. Не мали вони й матеріально-фізичних передумов для транспортної мережі, що створила б національні ринки й ефективно пов’язала б їх із новими глобальними транспортними шляхами через океани. Величезні зміни в суспільному житті, як-от промислова революція, мають, певна річ, низку різних причин. Зовсім не варто зосереджуватися лише на одній причині, як це роблять багато теорій. У цьому розділі розгляну комплексні причинові зв’язки й історичні тенденції, але передусім згадаю передумови, які взагалі вможливили революцію.

Перша в історії текстильна фабрика з’явилася 1771 року в Кромфорді, графство Дербішир. Подеколи тут працювали аж 1000 осіб, а власником фабрики був чоловік на ім’я Річард Аркрайт. Незабаром він став одним із найбагатших британців і побудував кілька схожих фабрик у регіоні, за його зразком згодом почали будувати заводи чи не в усій Англії.

Аркрайт був утіленням людини, що зробила себе сама. Його батько був кравцем, і родина не мала грошей, щоб відрядити Річарда до школи. Тож він походив не зі шляхетної родини, не мав особистих зв’язків із британськими торговельними інвестиціями в Азії чи на Карибах і не нажив статків завдяки трансатлантичній торгівлі рабами. Аркрайт починав цирульником і перукарем, а згодом винайшов і вдосконалив те, що назвуть Water Frame і Spinning Jenny[158]. Він відіграв революційну історичну роль, адже зміг поєднати незвичне джерело енергії зі звичним водяним колесом. Аркрайт винайшов «вічний двигун», завдяки якому машини на його фабриці працювали, що й було передумовою його першості.

Фабрика Аркрайта лежала неподалік річки Дервент. Ще 1721 року нижче за течією цієї річки, неподалік Дербі, уже відкрили фабрику з виробництва шовкового текстилю. Цю першу механізовану текстильну фабрику запустили два брати після того, як один із них побував у П’ємонті, де вчився в італійців, як вони використовують водяні колеса у виробництві текстилю. Впливовим теоріям, які пояснюють тріумф Англії, стверджуючи, що передумовою капіталізму стала протестантська етика, буде складно відповісти, чому один із братів вирушив саме до католицької країни. Річ у тім, що на початку XVIII століття в Італії, у багатому на воду регіоні П’ємонті під Альпами, існувало підприємництво, яке британці були зобов’язані запозичити. Тож вони скопіювали італійську технологію водяних коліс і тамтешній концепт фабрик, а відтак встановили водяне колесо в Дервенті. Тривалий час виробництво йшло добре. Та ось вода в річці замерзла. Фабрикам не зоставалося нічого, крім як тимчасово зупинити виробництво.

Аркрайт придумав простий, але розумний розв’язок проблеми, що погубила фабрику неподалік Дербі. Неподалік із шахти витікав маленький струмок, і Аркрайт збагнув, що має джерело енергії, яке діятиме весь рік, незалежно від посухи чи холоду. Цей струмок із постійно літеплою водою відвели на ділянку, де стояла фабрика, підняли на достатню висоту, щоб вода, падаючи, могла обертати колеса, які відтак урухомлювали машини на фабриці. Так творилася історія, а таємниця першої сучасної фабрики полягала ані в революційних відкриттях у галузі гідрології чи термодинаміки, ані в читанні Лютера чи Ньютона. Її успіх зумовив струмок Боннсал. Підхід та ідеї Аркрайта довели, що він міг стати піонером та підприємцем. Але якби він не використав джерело сили, що крутило його прядильні машини увесь рік, і в такий спосіб не продемонстрував би, що тривале промислове виробництво за допомогою сили води можливе, ми навряд про нього колись почули б.

Усі найважливіші текстильні фабрики в Англії — як і 1780-го, так і 1800-го і 1820-го — працювали від води, наслідуючи Аркрайта[159]. Нові фабрики й новий спосіб організації праці стали можливими, адже Аркрайт і його послідовники знайшли надійне та передбачуване джерело води, яке могло б обертати колеса весь рік. Зважаючи на те що якість текстильних продуктів, а також регулярність виробничого процесу була передумовою і, як здавалося згодом, гарантією успіху на ринку, люди сміливо інвестували в цю нову промисловість. Навіть після винайдення парових двигунів чимало промисловців і фабрик і далі використовували воду як рушій, адже це було дешевше та простіше.

Модель фабрики Аркрайта можна було завиграшки поширити в цій частині Англії, тому регіон швидко став найуспішнішим і за кілька десятиліть перетворив Англію на чільного виробника бавовни у світі. Тут були гідрологічна система й топографічні риси, що давали значні переваги, як порівняти з іншими. Мало регіонів у Європі, якщо такі взагалі існують, — і точно жоден регіон у Китаї чи Індії, — мали такі водойми та топографію, які могли б забезпечувати обертання коліс весь рік. В Англії дощило майже постійно, тому води тут ніколи не бракувало. Такий клімат грав на користь мерсеризації бавовни. Крім того, мово­знавство вказує на іншу деталь, що має істотне топографічне значення для здатності цих річок нести енергію. Манчестер розташований посеред регіону, що стане відомим як Мекка нової бавовняної промисловості. Сама назва «Манчестер» походить від слова, яке означає «персоподібні пагорби» — ця промовиста метафора чи не найкраще описує вкриту горбами місцевість «Текстильної Англії». Між «персами» протікало чимало маленьких, легко контрольованих річок із малим вмістом намулу. Поєднання топографії з регулярними опадами ідеально забезпечували обертання коліс, а отже, роботу машин.

Цю частину Англії можна, з дещо ширшої перспективи, вважати за «промисловий» регіон із тривалим і різним практичним досвідом застосування водяних коліс. Ще «Книга страшного суду», що містила матеріали перепису населення та помешкань в Англії, здійсненого в 1085—1086 роках, зареєструвала понад 6000 млинів у країні; більшість із них працювали від водяних коліс. Тож упродовж семисот років водяні колеса використовували для низки більших і менших цілей усюди, де річки та струмки могли їх обертати. Так виникло підґрунтя для експериментів із використанням водяних коліс у низці галузей, як-от для виробництва паперу, ткацтва, мелення зерна та дроблення каміння. Отже, як виявилося, значні частини Англії не лише мали унікальні природні передумови, щоб запустити фабрики, які працювали від води та ефективних наливних коліс наприкінці XVIII століття, а й на цих територіях жили суспільства, які мали досить компетенції, щоб пришвидшити людську роботу завдяки воді і зробити її ефективнішою, дешевшою та невпинною.

Поєднання водойм, технологічної компетенції та досвіду різної традиційної промислової діяльності було також передумовою того, що Англія могла стати першою у світі країною — виробником металів і продуктів із металів. Це, своєю чергою, призвело до вдосконалення сільськогосподарських інструментів і підвищення продуктивності землеробства. Водночас залізо посприяло й розвитку інших галузей, наприклад текстильної промисловості: міцніші залізні водяні колеса замінили дерев’яні, а також почали виробляти складніші машини, як-от парові двигуни. Не варто забувати, що від якості заліза залежала і якість зброї. Тому потенційні перемоги на полі бою залежали від доменних печей.

Щоб виготовляти високоякісне залізо, вирішальними були два процеси, які ґрунтувалися на силі води та водяних колесах, — нагрівання і кування. Щоб згинати та формувати тверді метали, потрібна висока температура. У XVIII столітті залізо розжарювали за допомогою вугілля, що було в багатьох регіонах та країнах, і ковальських міхів, які використовувала більшість тогочасних суспільств, прагнучи забезпечувати достатньо кисню. Міхи — це технологія, що її винайшли китайці кількасот років тому, достоту, як вони — або індійці — винайшли водяне колесо понад 2000 років тому. Однак для достатнього, тривалого та постійного подавання кисню потрібні були великі міхи. Такі міхи ефективно, регулярно й відносно дешево могли урухомлювати лише водяні колеса. У регіонах, де водяні колеса не могли забезпечити такої сили, міхи для доменних печей роздували за допомогою ручної праці або тварин. Це було набагато менш ефективно, дорожче, а температура не сягала бажаних показників.

Доменні печі повернули старе мистецтво ковальства в промислову еру. У різних місцинах Англії виникла промислова діяльність навколо таких печей, які обробляли залізо, і країна швидко стала одним із найбільших виробників якісного заліза. Побудова Айронбриджу 1779 року, першого у світі великого залізного моста, яким люди могли ходити щодня, — а також непоганої розваги для туристів, — стала символом чільної ролі Англії й у цьому секторі. Міст простягався над річкою й пов’язував кілька промислових районів. Тут виробляли якісне залізо завдяки доступу до сировини, новим технологічним процесам, достатній кількості води, щоб урухомлювати міхи, та річці, якою можна було відправляти товари у світ. Тому в XVIII і XIX століттях Англія могла масово виробляти якісне залізо та бавовняну тканину на продаж на чимраз більшому світовому ринку, водночас виготовляючи кращу й точнішу зброю для своїх вояків і флоту, ніж у ворогів.

Різноманіття водойм і різне пристосування до них у різних регіонах також може пояснити чіткі регіональні розбіжності в Англії на ранніх етапах промислової революції (як і чіткі регіональні розбіжності в Іспанії, Італії, Франції, Німеччині, Росії та, зрештою, Норвегії на ранніх етапах промислової революції). Доки парові двигуни не «врятували» плоскі регіони Південно-Східної Англії, тут майже не було сучасної промисловості. Ці регіональні відмінності між південно-східними та північно-західними регіонами годі пояснити умовами, пов’язаними з англійським колоніалізмом, релігією або наукою. Люди, які жили на Фенських болотах чи навколо Кембриджа, не були менш протестантські, ніж у решті Англії (через вплив Нідерландів на Фенських болотах трапилося навпаки). Не можна сказати, що й у регіоні Кембриджа знали Ньютона гірше, ніж неподалік Дервента, адже саме в Кембриджі Ньютон і працював. Нічого не вказує й на те, що ці регіони отримували менше прибутку від колоніальних пригод. Тому фактичні розбіжності між цими регіонами варто пояснювати в інший спосіб. Річ у тім, що ці регіони, попри однаковий доступ до техніки, мали цілком різні передумови: на плоскому південному сході майже не текли річки та струмки з достатнім для обертання водяних коліс потоком води. Тому тут годі було говорити про передбачуване промислове виробництво, і зовсім не відігравало ролі, що місцеві думали про Бога та життя після смерті.

Ніщо не могло зрівнятися з транспортом англійців.

У 1800 році всі англійські міста, крім Лутона, мали вихід до моря через водні шляхи. Їх також пов’язувала між собою величезна мережа водойм, яка створила національний ринок і яка — на щастя для Англії — поєднувала національну торгівлю з міжнародною. Як сказав спікер Палати громад ще 1665 року: «Космографи погоджуються, що цей острів унікальний у своєму багатстві на дружні річки, вони пронизують його, як судини в людському тілі»[160]. Завдяки річкам, що живляться припливами, було можна піднятися за течією в глиб країни ще до появи парових двигунів. Вирішальна передумова того, що Лондон став центром світової торгівлі до появи парових човнів, полягала в тому, що Темза, як і багато інших річок в Англії, зазнавала впливу припливів[161]. Ще 2000 років тому римляни скористалися цією особливістю англійських водойм, коли заснували Лондінум там, де приплив прибив їхні човни. Вікінги зробили те саме, піднявшись річкою Уз і перетворивши Йорк із містечка на ранній центр торгівлі. Пізніше завдяки припливам можна було вирушити з Букінгемського палацу до Калькутти в Індії по чай — коли цей напій увійшов у моду серед вищого класу, — розвернутися й поплисти назад, піднятися Темзою під час припливу й привезти чай Королеві чи Королю[162]. Рівень води в річці був обмежений і передусім стабільний, тож річка не затоплювала околиць, як водойми в Азії чи в Альпах, її можна було використовувати чи не весь рік. Через спокійний характер річки тут вдалося звести постійні причали та порти, у яких товари перевантажували з мореплавних човнів на річкоплавні там, де це було потрібно, зважаючи на ширину та глибину річки.

Тисяча сімсот шістдесят перший став роком початку транспортної революції в Англії — рівно за десять років до того, як Аркрайт відкрив першу фабрику. Цього року герцог Бриджвотер, Френсіс Еґертон, відкрив канал, що за його наказом викопали між вугільними шахтами у Ворслі та Манчестером[163]. Усі охочі можуть побачити його на шляху до «Олд Траффорду», стадіону, що його прихильники «Манчестер Юнайтед» називають «Театр мрій». Там попід стінами вода спокійно тече в центр міста. Поява каналу привела до того, що ціни на вугілля на манчестерському ринку впали на дві третини. Не можна сказати, що в цьому регіоні застосували якусь революційну технологію. Герцогу Бриджвотеру спала на думку ця ідея, коли він кілька років тому, як і всі чоловіки британського вищого класу, був в освітній подорожі Європою. Він вирушив у католицьку Південну Францію, щоб побачити відомий Південний канал. Цей канал починався в Середземному морі, перетинав Південну Францію і притікав до річки Гаронна неподалік Бордо, тож був технологічним досягненням. Проєкт побудови Бриджвотерського каналу, як порівняти, був простіший і дешевший. Проти Імператорського каналу в Китаї він здавався майже примітивним і масштабами не вражав. Подорож лише частинами Імператорського каналу забирала багато днів, прогулянка меншим, але чарівним Південним каналом — приблизно чотири. Проплисти весь канал герцога Бриджвотера можна було за кілька годин.

Бриджвотерський канал ознаменував початок того, що в англійській історіографії називають «каналоманія», тобто тих десятиліть, коли ідея акціонерних товариств розвинулася й здобула підтримку. Більші та менші капіталісти почали інвестувати в канали, сподіваючись заробити гроші в майбутньому. Саме простота перших каналів спричинилася до збільшення кількості каналів узагалі й до того, що в них почали вкладати кошти приватні інвестори. Деякі канали виявилися вкрай вигідними для них, хоч інші ніколи не окупилися, а ще інших так і не добудували. Однак незалежно від прибутковості кожної штучної водойми мережа транспортних шляхів дуже позитивно вплинула на економіку загалом. Разом із природною мережею малих річок, що повсюдно текли в країні й часто поруч, ці канали перетворили Англію на ельдорадо судноплавства на першому етапі промислової революції. Один свідок тогочасних подій 1803 року коротко й точно підсумував усі переваги ситуації:

«Навігація всередині країни сприяла транспорту та торговельній діяльності; вона полегшує комунікацію між протилежними частинами країни; вона знижує витрати на транспорт, а отже, ціни на потрібну сировину, паливо тощо для власника фабрики чи виробника; завдяки їй можна відправляти товари на ринок за менші гроші й дешевше, ніж конкуренти. У країнах, де є така перевага, як канали, старі фабрики можуть процвітати, а нові відкриватимуть ледь не щодня, — і це все в місцинах, які раніше не мали великого значення й були рідкозаселені»[164].

Поступ у цих трьох ключових сферах — текстильні фабрики, виробництво заліза та транспорт — заклав підвалини майбутнього лідерства Англії в глобальній промисловій революції й трансформував загальну економічну систему та структуру країни. Її водойми, наповнені енергією, яку могли використовувати механічно, були важливою передумовою прориву в бавовняному секторі та металургії. Завдяки річкам, на які впливали припливи, природній річковій системі, створеній для потреб транспорту на першому етапі промислової революції, топографічним умовам і регулярності опадів було легко викопувати нові штучні водойми й наповнювати їх водою. Не менш важливо те, що впродовж історії англійці набули практичної компетенції в застосуванні водяних коліс, постійно вдосконалюючи їх та водні шляхи методом спроб і помилок. Тому наприкінці XVIII століття вже був прошарок практичних «інженерів» і підприємців, які ґрунтовно підтримували нові економічні активності. Саме тому революційну фабрику Аркрайта й канал герцога Бриджвотера варто вважати не продуктами наукового прориву й не доказами політичного значення «Славної революції», а потрібно розуміти в описаному ширшому контексті.

Однак чому Китаю, країні, яка тисячі років була найбільшою й найсучаснішою економікою світу, таке не вдалося? Відомий вислів історика Девіда Лендіса про те, що велика таємниця полягає в невмінні Китаю реалізовувати потенціал, становить приклад панівного погляду на події в Серединному царстві наприкінці XVIII — на початку XIX століття[165]. Але насправді немає ніякої «китайської таємниці», а така характеристика радше розмиває цілком зрозумілі риси китайського суспільства. Це твердження відбиває погляд, за яким чільна роль Англії зумовлена лише її унікальними культурними та політичними ідеями. Отже, за таким світоглядом, те, що сталося в Англії, — це втілення універсальної історичної норми. Проте історичні аналізи XVIII століття Китаю, що обмежують себе пошуком вигаданих ідей та інституцій, не лише безпідставно роблять Захід мірою всіх речей, але й ускладнюють розуміння китайської історії.

Перші технології впродовж тисячі років поширювалися з Китаю на захід через Індію й мусульманський світ, аж доки потрапляли в Європу. Це поширення тривалий час було однобічне — зі сходу на захід. Навіть простий інструмент, як-от тачка, виник спершу в Китаї, а відтак за майже 1000 років у Європі, приблизно 1250 року. Крім того, Китай — батьківщина чотирьох видатних винаходів: пороху, компаса, друкарства та виробництва паперу; тут також винайшли арбалет, стремено, сейсмограф, водонепроникну перетинку, штурвал і, вірогідно, навіть водяне колесо[166].

Я вже описував інноваційну роль династії Мін в епоху аграрних цивілізацій. Протягом останнього століття династії розвинулася грошова економіка, а також з’явилися досить великі промислові та торговельні підприємства приватної й державної власності (а надто в текстильному центрі на рівнині Цзянхань та в Південно-Східному Китаї). Через це історики стверджують, що за часів династії Мін існував «зародковий капіталізм»[167]. Проблема цього терміна й теорії, на яку він спирається, в тому, що він припускає, буцімто капіталізм — то наступна, очікувана й необхідна стадія розвитку країни. Тобто він ґрунтується на уявленні, що меркантилізм та індустріалізація в європейському стилі розвинулися б тут, якби не несприятливі зовнішні умови, як-от завоювання Китаю маньчжурами в середині XVII століття, а відтак європейський імперіалізм. Критики цієї теорії також наголошували на тому, що такий висновок хибний з емпіричного погляду — у XVII столітті в Китаї не було жодного натяку на трансформацію суспільства чи економіки[168].

Маньчжури, які завоювали Китай і були наступниками Мін, заснували династію Цін (1644—1911)[169]. Понад сто років тривав повсюдний розвиток сільського господарства, торгівлі та виробництва текстилю, що набрало обертів за часів Мін. До 1850 року кількість населення збільшилася майже втричі й сягала 400—450 мільйонів. У цей період багато де в Китаї сільське господарство стало інтенсивнішим і ширшим. Імператорський канал тримали в хорошому стані, тож обсяги торгівлі дедалі збільшувалися. З’явилася мережа доменних печей для вироб­лення заліза, де працювало 3000 осіб, а також квітнула культура. Загалом Цін вважають за прогресивну династію. Західні інтелектуали та еліти захоплювалися Китаєм у цей період. Для тогочасного чільного економіста Адама Сміта Китай був багатший і перевершував усі сучасні йому європейські нації наприкінці XVIII століття. Для Вольтера було очевидно, як ми вже побачили, що Китай має правити Європі за приклад і взірець.

Сучасніші дослідження зафіксували, що Китай у XVIII і на початку XIX століття не був суспільством, що занепадає. Не був він і суспільством, у якому східна деспотія зупиняла всі інновації та зміни, як це зазвичай стверджували європейські інтелектуали від Геґеля до Маркса у XIX столітті. У той час у Китаї будували, наприклад, великі текстильні фабрики, де працювали десятки тисяч людей і які з організаторського погляду перевершували фабрики Аркрайта та його сучасників в Англії. Думки, ніби індустріалізація в Китаї не сталася через хибну політику, неефективні інституції чи консервативні ідеї, ґрунтуються на образі Китаю як держави, що застрягла в глухому куті між різними соціальними інституціями, які блокують зміни. Однак нові емпіричні знахідки свідчать радше про те, що Китай і далі розвивався в низці сфер, але це відбувалося в межах традиційної сільськогосподарської економіки[170], а темпи й типи змін навіть складно порівнювати з англійськими та європейськими.

Але чому китайці не індустріалізувалися? Вони мали чимало бавовни, величезні фабрики, їм була добре відома технологія водяного колеса, а навколо текли великі річки з безліччю потенціальної енергії. Про це свідчить сьогодення: нині Китай — найбільший виробник гідроенергії у світі, коли Англія в цій сфері — маленький áктор. Крім того, китайські капіталісти були готові інвестувати, а державне керівництво активно проводило реформи. З перспективи модернізації, найбільша слабкість Китаю полягала в тому, що китайці не застосовували машини в текстильній промисловості. Вони організували роботу в новий, але доіндустріальний спосіб, а їхня техніка не ставала ефективнішою завдяки енергії самої природи[171].

Багато істориків, які вивчають економіку, стверджували, що китайці не механізували виробництво через брак стимулів. Через велику кількість населення робоча сила стала такою дешевою, що не було сенсу робити виробництво ефективнішим. Деякі вчені наголошували на скептичному ставленні конфуціанства до купців і корисливої діяльності загалом. Інші натомість зауважували, що величезна влада держави в Китаї придушувала будь-яку винахідливість і підприємництво. Ще інші вказували на корупцію в китайському суспільстві, що підважувало можливості індивідуального підприємництва. Свого часу Адам Сміт закидав Китаю, що той не сприяв зовнішній торгівлі. Карл Маркс говорив про азійський спосіб виробництва як про спосіб виробництва, що лише відтворював себе, не вдосконалюючись. Багато популярних підручників про історію Китаю визначають як вирішальний недолік загальну культуру[172]. Новіші теорії твердять, що китайське суспільство опинилося в патовій ситуації, яка унеможливлювала інновації[173], а ще інші вважали, що іноземне втручання в ХІХ столітті завадило країні реалізувати потенціал. Щоб повноцінно зобразити історію Китаю, потрібно зважати на всі ці умови, але жодна з них, ані осібно, ані разом, не можуть пояснити основну причину, чому Китай не зайняв роль Англії чи Європи.

Насправді Китай не міг здійснити цю революцію способів виробництва і структури торгівлі, що її здійснила Англія у той час, хоч державне керівництво й низка підприємців воліли цього. «Герой-підприємець» Вебера не розбудував успішну текстильну промисловість і металургію на берегах Янцзи. Ще 1313 року Ван Чжень, один із найвидатніших держслужбовців Китаю, написав «Трактат про землеробство». У ньому він докладно описав, як уже в той час існували прядильні машини для конопель, які працювали завдяки воді або тваринам і які були «набагато дешевші, ніж жінки, що їх замінили». Такі машини застосовували «багато де в Північному Китаї». Приголомшений Ван написав вірш, у якому одне речення було таке: «Коли оберталося одне колесо, разом із ним оберталися й інші».

Басейн Янцзи займає 20 відсотків площі Китаю — регіон завбільшки з Францію, Німеччину, Велику Британію та Іспанію разом. Саме тут жили люди, і саме тут за логікою зосереджували виробництво текстилю. Однак місцевість тут була надто плоска для наливних водяних коліс, а Янцзи з її притоками були завеликі, надто бурхливі й непередбачувані, мали забагато намулу й надто часто змінювалися, щоб їх використовували як надійне й регулярне джерело енергії для текстильних машин. Природа річок суперечила бажанням власників фабрик. Комбінація танення криги в Гімалаях і мусонів створила такі водойми, які було годі контролювати тогочасними технологіями й використовувати, щоб урухомлювати текстильні машини.

Жодна країна в історії не виробляла так багато заліза, як Китай. Уже в ХІ столітті китайці виробляли стільки, скільки британці в ХІХ столітті. Упродовж сотень років жодна держава не могла конкурувати з ними в якості та кількості. У XVIII столітті в Китаї були великі доменні печі з тисячами працівників — будь-яка англійська доменна піч потребувала набагато менше робочої сили. Китайцям була також відома технологія міхів, вони навіть намагалися застосовувати водяні колеса для роботи підприємств. Однак застосовувати тут водяні колеса так широко й легко, як у Британії, їм не вдалося. Погляд, що звинувачує конфуціанство або «східну державу», коли «поганим хлопцем» були річки, наголошує на різниці в цінностях, вміннях і способах мислення. Насправді найголовніша розбіжність була матеріальніша.

Китай — це річкова країна, і багато з великих річок були важливими транспортними артеріями протягом тисячі років. Коли Марко Поло потрапив сюди у ХІІІ столітті, його найбільше здивували та вразили човни, що курсували Янцзи. У Чінгуї (певне, це сучасне Чженчжоу[174], де одна з приток Імператорського каналу впадає в Янзци) італієць побачив 15 000 човнів:

«[…] однак в інших містах уздовж річки човнів навіть більше […] Ця річка омиває понад шістнадцять провінцій, на ній понад двісті великих міст — і всі вони користаються перевагами річкового транспорту. Той, хто не бачив на власні очі, скільки товарів сплавляють вверх і вниз річкою, ніколи не повірив би, що таке можливо. Зважаючи на довжину річки та всі її притоки, зовсім не дивно, що годі порахувати, скільки товарів іде в різні місця в усіх напрямках»[175].

Система, яка так дивувала Марко Поло, добре функціонувала в аграрну епоху, коли сільськогосподарські продукти та легші товари сплавляли річками та каналами на місцеві ринки. Перший етап індустріалізації натомість потребував від річок зовсім іншого — плинності весь рік, передбачуваності, можливості транспортувати товари за та проти течії тощо. Цього китайські річки дати не могли. Китайці також будували неперевершені кораблі. І Марко Поло, і арабський мандрівник XV століття Ібн Баттута писали, що не могли повірити очам, коли вперше ступили на палубу китайських кораблів, а навігаційні вміння китайців перевершували будь-що[176].

Хай скільки в дослідженнях промислової революції порівнюють транспортні системи, висновок завжди відповідає спостереженням Марко Поло. Якщо якась держава мала переваги над іншими, то це був Китай. Типовий вислів у цій традиції: «…складно, здається, знайти переконливі докази того, що Європа мала переваги в транспортній галузі»[177]. На противагу Європі подавали «вартий уваги розвиток водного транспорту» в Китаї. Китай мав «загалом перевагу в транспорті»[178]. Як писав видатний французький історик Фернан Бродель: «Водний транспорт жодної країни у світі не можна порівняти з Китаєм»[179]. Однак ці описи ігнорували те, що великі азійські річки — завдяки яким Азія й Китай змогли раніше стати домівкою перших цивілізацій — мали гідрологічні особливості, що тепер перетворилися на перешкоди.

Система водних шляхів у Китаї відігравала різну історичну роль у різні періоди. У великих річках, які живилися талою водою з Гімалаїв і сезонними опадами мусонів, рівень води неабияк змінювався в різні пори року. Більшу частину року ці річки несли так багато води, що ними годі було піднятися чи навіть перетнути їх завантаженими човнами. Коли річки перебували в найпотужнішій і найбурхливішій фазі, було також небезпечно плисти за течією вздовж них. Крім того, майже всі найбільші річки текли із заходу на схід. Транспортній мережі бракувало тої гнучкості, яку мали «плюралістичні» англійські річки та система каналів, а в епоху індустріалізації це стало вирішальним конкурентним недоліком.

Проблема полягала не в тому, що китайська культура чи азійський спосіб виробництва стояли на заваді побудови каналів. Ніхто не будував таких каналів, як китайці. Вони викопали безліч більших і менших каналів, щоб транспортувати надлишкову воду та пересуватися ними, а також зрошувальні канали. Однак тут не могли створити таку мережу каналів, як в Англії, зокрема тому, що на національному рівні панувала проблема браку води в сухі пори року і її надлишку під час сезону паводків. Імператорський канал, що його добудувала династія Мін, як я вже зазначав, повністю перевершував усі інші тогочасні споруди. А втім, він теж показував вразливість державного керівництва перед тими самими приборканими водоймами: кілька років посухи та потопів наприкінці XVIII й на початку ХІХ століття призвели до того, що комплексна система контролю води, завдяки якій канал працював, була знищена. Упродовж історії Імператорський канал описували як метафору династій і лідерства, стверджуючи, що він «випробовував життєздатність обох»[180]. Через паводки доходи від податків упали, а продуктивність сільського господарства зменшилася, тому династії бракувало економічної сили, щоб зремонтувати майже 1800-кілометровий канал, що поєднував північ і південь. Тому, певна річ, династія Цін ослабла саме в ті десятиліття, коли Англія неслася першим етапом промислової революції, коли в англійській мережі річок і каналів увесь рік аж роїлося човнів, повністю завантажених усім — від заліза до бавовняної тканини.

Індія була радше континентом, ніж країною, і за розмірами перебільшувала Англію у 25 разів. На початку XVIII століття це був найбільший у світі експортер бавовняної тканини й продавав її і в Європу. Раніше індуїстську Індію завоювали мусульмани, прийшовши з північного заходу та з Афганістану. У 1536 році регіон став формально частиною Імперії Великих Моголів. Завойовники перевершували індійців на полі бою, вони були, зокрема, відомі застосуванням слонів як таких собі танків, тож старими індуїстськими князівствами тепер керували іноземці. Точилося чимало дискусій про жорстокість завоювання, але вчені переважно погоджуються, що індійський субконтинент за правління моголів став об’єднанішою країною під одною владою, аніж будь-коли в історії[181].

Розвинута текстильна промисловість в Індії ґрунтувалася на традиційних технологіях. Найважливішою інновацією стала поява мобільного ткацького верстата, завдяки якому індивідуальні ремісники могли подорожувати та працювати там, де була потреба. У промисловості працювало чимало людей: вони виробляли надлишок текстилю, який відтак експортували в інші азійські країни. Однак, на відміну від Китаю, промисловість не працювала від машин[182].

Достоту, як китайцям, індійцям упродовж тисячі років була відома технологія водяного колеса, але вони теж не мали доступу до малих річок без намулу, які могли б завиграшки обертати наливні колеса. Як і в Китаї, рівень води в річках залежав від танення криги в Гімалаях і від мусонів, що виливали на країну силу-силенну опадів лише за кілька місяців, коли більшість року не дощило взагалі. Крім того, коли річки мали найбільше потенційної енергії, у них було багато каміння та намулу, що, вочевидь, постійно загрожувало водяним колесам. У кращому разі індійці могли користуватися річками на півдні, що залежали винятково від опадів, однак лише в певні сезони. На рівнинах на півночі річки Ганг, Інд і Джамна текли вкрай пласкою місцевістю, де їх годі було використовувати для таких цілей. У них до того ж істотно змінювався рівень води, річки несли багато намулу, й було складно облаштувати потрібну висоту для роботи наливних коліс або знайти достатньо стабільні райони для підливних коліс.

Усі, хто наприкінці XVIII століття подорожував Бенгалією, нині розташованою на території сучасних Індії та Банґладешу, помічав одну іншу рису, що впливала на розташування фабрик 200 років тому. Річ у тім, що 80 відсотків Банґладешу становлять рівнини, що легко затоплюються, адже протікають нижче ніж десять метрів за рівень моря. Тому часто 40 відсотків країни стоять під водою, а зазвичай після мусонів і збільшення рівня води в Брахмапутрі та Гангу водою затоплює 20 відсотків території. За таких умов, звісно, годі розбудувати текстильну промисловість, яка ґрунтувалася б на водяних колесах, адже це потребувало стабільності та передбачуваності. Британці за часів Ост-Індійської компанії — яка прагнула, вочевидь, заробити якомога більше грошей і якій була відома технологія, що її застосовували на батьківщині, — не розвинули тут таку промисловість саме тому, що це було неможливо.

Популярна думка, яка лягла в основу індійської та марксистської критики британського колоніалізму, полягає в тому, що індійці не індустріалізувалися, бо британські інтереси придушували індійську промисловість, уникаючи конкуренції, і ця думка не зовсім коректна. Зображання британських капіталістів як злодіїв історії, певна річ, вдало апелює до моралі. Цей образ має таку риторичну силу, що вплинув на загальний погляд на брак індустріалізації в неєвропейському світі. І він має емпіричні докази — вплив британських текстильних баронів та капіталістичних інтересів на зовнішню та митну політику Лондона добре задокументований, і він, вочевидь, вставляв палиці в колеса індійському експорту текстильних товарів. Однак, наголошуючи лише на цьому чиннику, ми ігноруватимемо головну проблему — індійська текстильна промисловість мала іманентну структуральну слабкість і конкурентний недолік, коли йшлося про модернізацію та ефективність виробництва. За будь-якої політики цього не позбутися.

Тож Індія не механізувала промисловість не тому, що британці нав’язали їй вільну торгівлю, витіснивши більшість індійської текстильної промисловості до 1820 року. Тут просто не могли поставити наливні колеса. Деякі індійські та європейські історики, навпаки, стверджували, що проблема полягає в індійській релігії та традиціоналізмі — що вони не схиляли індійців до науки й стояли на заваді технологічної інновації, інструментального ставлення до природи, підприємництва тощо[183]. Такі ідеї та умови справді вплинули на індійських підприємців у XVIII столітті, однак пояснювальна сила цієї теорії обмежена. Щойно британці привезли в Індію парові двигуни й почали їх застосовувати, виявилося, що Індія та індійські підприємці ще від 1860-х почали відвойовувати центральну позицію у світовому виробництві текстилю. Це сталося саме тоді, коли контроль Британської імперії над Індією був найсильніший, але цього разу змінилися передумови — текстильна промисловість тепер не залежала від річок, а річкові рівнини, на яких не могли поставити водяні колеса, більше не були конкурентним недоліком.

Індія виробляла найякісніші залізні вироби, як, наприклад, відомі залізні статуї IV століття, які й досі можна побачити в Делі, і статуї XII століття неподалік Дхару. Через величезні розміри цих колон і їхню неймовірну здатність витримувати корозію сучасні металурги неабияк зацікавилися індійськими методами виробництва й оброблення заліза[184]. Є низка досліджень про різні плавильні печі в Індії від XVII до XIX століття[185]; у цих працях документують досягнення індійців у металургії і водночас демонструють, що залізо топили нижчі касти, а міхи роздували, взагалі не застосовуючи водяних коліс. Індійці виготовляли міхи із зеленого бамбука, а роздував їх чоловік, почергово стаючи ногою. З такою металургією індійці не могли розвинути сучасну механізовану текстильну промисловість із потрібною точністю виробництва, тож не мали шансів у конкуренції з британцями та їхньою залізною продукцією. Погана якість заліза індійців також зумовила те, що британці так легко могли перемогти Імперію моголів на полі бою. Збройна технологія індійців була примітивна та неточна проти арсеналу британців.

Транспорт становив постійну проблему в Індії. Упродовж кількох місяців щороку до багатьох місць було годі дістатися, адже суша стояла під водою. Мусони брали в заручники більшість території. Безліч маленьких громад вимушено жили досить ізольовано в селах. Однак кілька наявних доріг були непридатні для користування. Ганг[186], Брахмапутра, Джамна та Інд часто ставали такими великими й бурхливими, що їх годі було перетнути чи плисти проти течії. Цей опис подорожі Брахмапутрою початку ХІХ століття не дуже докладно описує решту річки, але показує головні проблеми річкового транспорту:

«У суху пору року тут не було второваних шляхів; човнярам доводилося або протискатися крізь високий очерет, або, як кому подобається, триматися мілководдя, де на мілини можна було спертися, але на ті мілини часто сідає човен. У дощову погоду судноплавство утруднене, береги затоплює й будь-які орієнтири щезають, тож проплисти тут можна лише в найповільніший спосіб — на бамбуковому плоту, відштовхуючись палицею від дна»[187].

Працівники британської Ост-Індійської компанії воліли використовувати річки в Бенгалії для транспортних цілей. Відповідно до таких пріоритетів, період, коли річками можна було ходити, — з початку червня до грудня — офіцери називали The Great Aquatic Moment, або «Велика водна мить». У цю пору в річках було напхом напхано човнів. Спостерігаючи за річками лише в такі періоди, мандрівники захоплено писали про жвавий індійський річковий транспорт. Британські колоніалісти бачили перевагу водоплавного транспорту й розуміли, які прибутки він може їм дати. Однак вони усвідомлювали, що їхні амбіції потрібно пристосовувати до обмежень річкової системи. Вони знали, що не могли подолати гідрологічні реалії на північноіндійських рівнинах, а індійський річковий транспорт має стратегічні недоліки. Навіть після появи парових суден у ХІХ столітті британці переважно песимістично оцінювали роль річок у національній транспортній мережі.

У південній частині Індії всі річки були сезонні, тому не годилися як транспортні артерії в епоху індустріалізації, коли було важливо мати надійний і постійний доступ до ринків. Це одна з причин, чому британці будували в Індії залізницю — побудова національної мережі водних шляхів здавалася нереалістичним завданням. Тому індуїстський державець і філософ Каутілья, або Чанак’я[188], що жив приблизно у ІІ—ІІІ ст. до н. е., мав рацію, стверджуючи, що індійські річки не можна використовувати для транспортних потреб увесь рік і що навіть у найкращий сезон вони були небезпечні[189].

Чимало праць описують, що Індія наприкінці XVIII століття була не менш розвинута за Англію[190]. Такі порівняння доволі проблематичні, зокрема через брак надійних даних про рівень виробництва і обсяги торгівлі. Крім того, часто не зважають і на низку інших умов, як-от рівень освіти й захворюваності. Однак ще важливіше те, чого такі порівняння не розглядають найістотніше — географічні передумови країни. Річ у тім, що тогочасна Індія в період між 1760 і 1820 роками просто не мала можливостей, щоб індустріалізуватися та модернізуватися.

Повноцінна історія про Індію у XVIII і на початку ХІХ століття охоплює й кілька інших аспектів, які стисло тут згадаю. Наприкінці XVIII століття, саме в ті роки, коли англійці перевернули з ніг на голову свою економіку, Індія постраждала від низки смертельних посух, що разом забрали життя мільйонів людей. Кастова система, згідно з якою 10—15 відсотків населення були далітами, або «недоторканими», гальмувала розвиток окремих індивідів у суспільстві. Другорядна позиція жінок, яку найкраще ілюструє поширена традиція спалювати вдів, так звана традиція саті, теж, схоже, мала значення для модернізації суспільства. Немає сумнівів, що суперництво між Францією та Британією за Індію, а також постійні війни між європейськими торговими компаніями, теж варто взяти до уваги, коли пояснювати тогочасні події. Але хай у що вірили правителі, хай які інституції вони будували і хай у країні було чимало протестантських підприємців, вони не могли розвинути тут механізовану промисловість, адже в той історичний період не було інших джерел енергії, крім водотоків.

Погляд, який обґрунтовує, що промислова революція почалася в певних регіонах Англії, а не в Китаї чи Індії через вирішальну роль водойм, значно відрізняється від панівних уявлень про поступ сучасного світу, що домінували останні 200 років.

Тому таку інтерпретацію варто розглядати паралельно з іншими теоріями та інтерпретаціями промислової революції — почасти, щоб знайти контраргументи, почасти, щоб обговорити потенціал досліджень суспільного розвитку, які зважатимуть на роль водойм. Водночас огляд різних інтерпретацій однієї з найважливіших подій в історії світу також становить головну частину історіографії. Те, як промислову революцію розуміли впродовж кількох поколінь, cформувало головні світогляди й досі впливає на дискусію про світ і те, як кожен із нас його розуміє[191].

Першу впливову традицію сприйняття промислової революції я називаю школою Європейської політично-ідеологічної унікальності (The European political-ideological uniqueness). У цьому напрямі наголошують, що причиною тріумфу Англії та Європи є їхні виняткові політичні й інституціональні цінності та традиції[192]. Прихильники цього напряму вважають, що саме такі ідеї та інституції — яких в Азії й на Близькому Сході не знайдеш — стимулювали будь-які інновації та підприємництво. Неєвропейським регіонам бракувало цих ідей та інституцій, тож вони не змогли індустріалізуватися, хоч загалом мали хороші, мабуть, навіть кращі природні та географічні передумови.

Тож лише Англія та Європа мали цінності й інституції, які могли здійснити революцію в способі виробництва та організації економіки й суспільства. Це пояснення покликається на перемоги раціоналізму та науковий прорив — новий, проактивний світогляд на чолі з такими постатями, як Галілей, Коперник і Ньютон[193]. У межах цієї традиції також часто говорять про французьких і британських філософів епохи Просвітництва, а також про досить самостійну позицію жінок у Європі на противагу Азії[194]. Також зазвичай зазначають важливість того, що політика відокремилася від релігії в Англії та Західній Європі, що країни мали досить фрагментований і тому плюралістичний політичний ландшафт, що роль держави була обмежена, що виникли інституції, які просували ринковий лібералізм і підприємництво, а також що — на відміну від Китаю та Індії — виникли соціальні групи та буржуазія, економічно зацікавлені у зміні засобів виробництва та створенні конкуренції на ринку[195]. Інакше кажучи, виникла система стимулів для приватних інвестицій[196].

Відомі та впливові тези німецького політолога Макса Вебера про роль релігії також типові для цього напряму, який наголошує на європейській культурній винятковості. У «Протестантській етиці та дусі капіталізму» Вебер пише про те, що, на його думку, було значенням кальвіністської доктрини напередвизначення. На Боже спасіння могли розраховувати лише обрані, тож кальвіністам не було гарантоване спасіння, зоставалося лише вірити. Робота ставала ліками проти сумнівів, а світський успіх — знаком Божої милості. Так виникло накопичення капіталу, його збереження та інвестування — тобто життєва філософія та практика, що становила основу капіталістичного мислення. За Вебером і всіма його послідовниками, розбіжності в ступені індустріалізації та модернізації між Європою та Сходом, а також між Північною, Південною та Східною Європою потрібно пояснювати різними релігійними традиціями, ідеями й етикою. Так, індустріалізацію Англії заохочував дух капіталізму, що його просували та підтримували протестантські герої-підприємці[197].

Різні варіанти теорій про культурну винятковість були поширені серед науковців та інтелектуалів уже в середині ХІХ століття. Адам Сміт, Геґель, Оґюст Конт і Маркс мали різні позиції щодо майже всіх важливих сторін сучасного капіталістичного суспільства, але всі вони погоджувалися, що Європа на чолі з Англією змогла створити промислове суспільство, поєднавши політичні й культурні особливості та переваги.

Книжка американського політолога Френсіса Фукуями про світову історію являє собою сучасну та впливову версію такого розуміння англійського тріумфу. Згідно з Фукуямою, саме The Glorious Revolution, або «Славна революція», що відбулася в Англії наприкінці XVII століття, розпочала розвиток демократичного суспільства, заклавши в такий спосіб підвалини тріумфу Великої Британії[198]. Завдяки цій революції державна влада отримала нову форму політичної легітимності. Революція 1688—1689 років постановила, що уряди можуть легітимно правити, щойно отримають згоду на це від підданих. Така згода, що її державне керівництво отримало завдяки революції, посилила довіру до верховенства права і привела до встановлення конституційної монархії, а отже, до появи стабільного фінансового ринку. Фукуяма твердить, що велика розбіжність Великої Британії з іншими країнами полягала в тому, що в тих країнах правителі ані отримали згоди, ані прагнули її. Тому в майбутньому ці держави не змогли зібрати стільки податків, скільки Англія.

Тож, за Фукуямою, причина перемоги Англії доволі проста, але фундаментальна — тут уперше поєднали принцип могутньої держави й підзвітність уряду громадянам, що створена завдяки їхній згоді. Китай, своєю чергою, мав сильну, але не правову державу. В Індії існувало певне верховенство права, але сама держава була слабка. Тому обом цим країнам бракувало того унікального поєднання, яке забезпечило винятковий успіх Англії. Вирішальна мить, стверджує Фукуяма, сталася тоді, коли «цей пакет зібрали докупи». Так виникла модель суспільства, яка дуже сприяла економічному зростанню, тому змінила світ[199].

Ця обмежена вибірка важливих дослідників належить до широкої традиції інтерпретації, яка ґрунтується на різних видах політично-культурної винятковості. Основу цього погляду на те, чому одні країни стають багатими, а інші бідними, можна підсумувати так: «Усе визначає культура»[200]. Це переконання доволі логічно посприяло певній зарозумілості Англії, а відтак цілої Європи та Заходу. Історика Девіда Лендіса тут можна вважати за типового представника згаданого напряму: «Британцям вдалося, бо вони мали правильні цінності та культуру; вони мали сучасне уявлення про час, вони мали ринок, приватне підприємництво, і Англія давала народові “простір”. Вони не сумнівалися у своїх уміннях; вони знали, ким вони є»[201]. У такій інтерпретації промислова революція стає не лише яскравим прикладом того, як західні цінності сприяли модернізації, а й прикладом переваг західної економічної моделі. А історія промислової революції, за цією традицією, засвідчує, що всі країни, які воліють модернізуватися, мають дотримуватися ліберально-капіталістичної моделі та брати її за взірець. Отже, у межах цієї перспективи домінування Заходу вважають за легітимне, а решта світу зобов’язана Заходу, адже поступ усього світу в останні 200 років уможливили лише виняткові риси Заходу. І навпаки, неєвропейські райони з їхніми культурними, релігійними та інституційними традиціями самі винні, що зникли у вирі історії.

Іншу школу, яка домінувала в дебатах про події наприкінці XVIII і початку ХІХ століття, я називаю школою «Європейської експлуатації “інших”», або школою The European exploitation of ‘the other’[202]. Цей напрям не вважає, що Європа та Англія мали якісь особливі риси, яких не було деінде. Китай та Індія могли б так само повести світ революційним шляхом модернізації, якби європейцям не вдалося встановити нерівноправну міжнародну систему цінностей. Це сталося, бо європейці були хитріші, жадібніші й більш схильні користатися іншими, або просто їм вдалося стати першими — або й те, й інше. Тож Англії вдалося, а Китаю, Індії (та Османській імперії коли так) — ні — через корисливість різних видів, утіленій у всьому: від несправедливої торговельної системи до работоргівлі та колоніалізму.

Типовим і впливовим представником цього напряму є німецький історик Андре Ґундер Франк[203]. Він пояснював успіх Англії та Західної Європи «привілейованим доступом до заморських ресурсів». Вони пожинали «плоди заморського примусу та експлуатації». Тут ідеться про крадене золото та срібло з Південної Америки, за які вони могли «придбати […] квиток на азійський потяг». Водночас британці та європейці перешкоджали й гальмували розвиток «периферії» у встановленій ними світовій системі. У такий спосіб вони крали майбутнє в цих країн, водночас користаючись владою над ними.

Згідно з цією теорією, Європа й Англія зросли не самотужки, і точно не завдяки певній формі європейської культурної чи ідейної «винятковості»[204]; вони нажили статків, створюючи та користуючись стражданням інших. Саме ці надприбутки заклали підвалини індустріалізації. У межах цієї традиції інтерпретації саме користування колоніями фінансувало й уможливило промислову революцію в Англії та Європі. Глобальна політика Лондона не лише послугувала індустріалізації в Англії, а й знищила можливість такого розвитку в неєвропейському світі. Так, британці не лише віддали колоністів у жертву для власної наживи, але й знищили їх. Історик і пізніше прем’єр-міністр Тринідаду і Тобаго Ерік Вільямс[205] і британський історик та письменник Пол Ґілрой наголошували на вирішальній ролі работоргівлі для промислової революції та розвитку капіталізму[206]. Так звана Каліфорнійська школа — на чолі з істориком Кеннетом Померанцем — обстоювала думку, що три головні країни — Англія, Індія та Китай — були однаково розвинуті наприкінці XVIII століття, а британський і європейський успіх зумовлений глобальним балансом сил. Як пише Померанц:

«Не бувши унікальними, найрозвиненіші частини Західної Європи, схоже, мали важливі спільні економічні риси з густонаселеними регіонами Євразії — комерціалізацію, торгівлю товарами, землею та робочою силою, ринкову економіку, а також пристосування народжуваності й розподілу праці в домогосподарствах до економічних трендів»[207].

Отже, велику розбіжність між трьома країнами, що їх дослі­джую, тут пояснюють різною позицією в глобальному балансі сил і світових економічних процесах, які почалися після 1500 року і які Англії вдалося обернути на свою користь. Усі головні змінні були однакові, тож тріумф Англії варто пояснювати привілейованим доступом до чужоземних ресурсів і тим, що англійці, як і інші західні європейці, здобули ці ресурси за допомогою завоювання, експлуатації та примусу. Така традиція інтерпретації відкрила нові сфери для емпіричних досліджень і принесла нам корисні знання про те, як Захід і британці експлуатували неєвропейський світ[208].

Отже, дві впливові традиції інтерпретації пропонують відповіді, які вказують у протилежні напрямки. Це має передусім означати, що жодна з них не повністю коректна або повна. Після майже двохсот років досліджень позиції цих традицій радше зміцніли, а не ослабли. Дослідження промислової революції часто ставали зброєю на політично-ідеологічному полі бою, вони часто бували однобічні й консервативні. Крім цього, таким дослідженням зазвичай притаманна вузька хронологічна перспектива, загальна нечіткість і брак підстав для порівнянь. До того ж через значення результату для сучасної політики ці дослідження часто не проводили чіткої межі між причинами та передумовами й між необхідними та достатніми передумовами.

Жодна з двох чільних шкіл не може самотужки пояснити те, що сталося. Пояснювати тріумф Заходу «винятковою» європейською культурою — хибний підхід, але й водночас його не варто відкидати як лише європоцентричну ілюзію. Цю радикальну зміну напрямку світової історії не можна пояснити перемогою раціоналізму та науки на Заході, ані протестантською етикою, ані «Славною революцією» в Англії. Не було це й наслідком постійних внутрішніх суперечностей на континенті, які водночас сприяли його розвитку й, зокрема, призвели до відкриття «Нового світу». Водночас складно переоцінити, яке значення для історії мало те, що європейські інтелектуали визволилися від релігійних догм, а також значення культурної революції в ХІІІ—XVIII століттях, яка створила the modern mind. Ця традиція в період розквіту посприяла виникненню революційних ідей, що поставили під сумнів панівні істини і згодом розвинули науку про природу та суспільство. Так само і «Славна революція» була вкрай важлива, адже встановила унікальні відносини між керівниками та підданими. Однак насправді ці зміни радше вплинули на інтелектуальне життя й організацію суспільства, аніж на промислову революцію. Або, інакше кажучи, це були важливі причини, чому Англії вдалося скористатися необхідними передумовами — унікальною системою водойм і винятковими відносинами, що склалися між громадами та водоймами.

Теорії, які обґрунтовують першість Англії в індустріалізації експлуатацією «інших», також не відповідають дійсності. Імперіалізм і колоніалізм, які досягли апогею наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, були радше наслідком, а не причиною першого етапу промислової революції. Достоту, як паровий двигун уперше з’явився лише після першого етапу революції й посприяв посиленню та поширенню британської влади, так і британські колонії радше були наслідком промислової революції, а не вирішальною причиною. Наприкінці XVIII століття колоніалізм відігравав порівняно маргінальну роль для промислових змін, адже, наприклад, Англія 1776 року втратила найважливішу колонію після проголошення незалежності США — саме в період, коли країна змінювала майбутнє світу назавжди.

Трансатлантична работоргівля мала значення для визначених секторів економіки, а окремі індивіди розбагатіли, купуючи й продаючи рабів. Африканське товариство британських торговців, наприклад, стверджувало, що «ефекти цієї торгівлі безмежно позитивні для Великої Британії… [і]… мабуть, будь-яка торгівля, що її здійснюють британці, дає цій нації прибуток»[209]. Деякі люди вважають, що Англія не могла б індустріалізуватися без работоргівлі[210]. Але немає жодних підстав стверджувати, що работоргівля відіграла вирішальну роль у розвитку ранньої текстильної промисловості, побудові каналів та металургії[211]. Інше та протилежне припущення доводить, що Велика Британія індустріалізувалася б зі схожою швидкістю й без рабства. Таку інтерпретацію також складно обґрунтувати. Третє уявлення — між цими двома крайностями оцінювання впливу работоргівлі на передумови революції: хоч работоргівля не була потрібна для самого процесу індустріалізації, вона відіграла роль у британській економіці між 1750 і 1830 роками. Згодом історики дійшли згоди, що рабство мало «важливий, але не вирішальний вплив на економічний розвиток Англії»[212].

Дві головні моделі пояснення промислової революції розглядають її як «нормальну» стадію суспільного розвитку, яка чекає свого часу. Згідно з таким підходом, Промислова революція рано чи пізно відбудеться в багатьох суспільствах, щойно в них виникне достатньо капіталу, схильної до вдосконалення еліти або героїв-підприємців, якщо на заваді не стоятимуть хибні ідеї або імперіалісти[213]. Тому промислову революцію часто вважають за нібито очікувану, таку собі логічну сходинку на шляху розвитку, і в історичних колах часто-густо точилися дискусії щодо того, яка інтерпретація може найкраще пояснити, як у сільськогосподарських суспільствах з’явилося місце для капіталізму і як унаслідок природного історичного процесу виникло промислове суспільство. Трансформація, що змінила «все», стала головним аргументом у нормативній теорії історії — подією, що мала б слугувати всім мірилом та орієнтиром, адже, якби цього не сталося, кожному суспільству б «чогось бракувало». За такого розуміння «перебігу історії» промислова революція перестає бути радикальним і неочікуваним явищем, неочікуваність і унікальність якого варто пояснити.

Однак промислова революція в Англії таки була виняткова: це радше диво, а не необхідний чи очікуваний крок. У той час вона не могла статися деінде, і жодна країна не могла скопіювати британську модель. Якби не випадкове поєднання таких передумов на цьому острові в Атлантичному океані наприкінці XVIII століття, то ми не знали б, коли світ вийшов з аграрної епохи, якщо це взагалі б сталося. Річ у тім, що промисловість, яка працювала від води, і водний транспорт заклали зерно того, що незабаром перетвориться на новий промисловий світовий порядок[214].

Тож раннім інтерпретаціям промислової революції бракувало вирішального складника. Промислова революція стосується не лише раціональних інституцій, прогресивних еліт, капіталу для інвестування, технологічних інновацій, експлуатації та нерівних торговельних спроможностей. Збалансоване й усеохопне пояснення має брати до уваги спільні й відмінні риси того, як країни та регіони жили з водоймами навколо них і як вони могли користуватися природою й змінювати її для транспортних та енергетичних потреб.

Фокусуючись на універсальному зв’язку між історією та гео­графією, аналіз повертає нас у час і світ, вільний від європоцентризму. Такий аналіз засвідчує, що перший і вирішальний етап промислової революції ґрунтувався на вдосконаленій, але фактично традиційній технології, яка прийшла в Європу з Азії приблизно 2000 років тому. Китаю та Індії не вдалося, адже саме ті якості системи водойм, завдяки яким Індська цивілізація й перша китайська цивілізація змогли стати найпрогресивнішими цивілізаціями, стали перешкодою в період, коли Англія виводила світ з аграрної епохи. І навпаки, ті самі риси англійської топографії й залежного від опадів сільського господарства, що обмежували аграрний розвиток і економічне зростання в ранній історії Англії, тепер стали порівняльними перевагами, коли англійцям вдалося скористатися системою водойм, щоб створити національний і глобальний ринок та нові способи виробництва. Динаміка історії в різний час по-новому визначала соціальну роль природи, тож упродовж історії відносини між громадами та водоймами змінювалися.

Тому перший етап промислової революції не варто вважати за початок екологічного гріхопадіння, як стверджують у сучасній літературі й часто сприймають за належне в дебатах про зв’язок капіталізму та кліматичної кризи. Найважливішим джерелом енергії на першому й вирішальному етапі промислової революції була річкова вода — відновлювальний ресурс, що його можна використовувати знову й знову. Варто зауважити, що промислова революція почалася не в містах, а в селах, поруч зі струмками й річками. Популярний образ першого етапу Промислової революції як міського явища з великими коминами, дим із яких фарбував небо в сірий колір, не відповідає дійсності. У перші десятиліття радше йшлося про те, що сьогодні назвали б «зеленою революцією», що відбувалася в селах під блакитним небом — або під сірими хмарами над островом, де дощило увесь рік.

Одним із найважливіших і негайних наслідків промислової революції стали європейський і британський імперіалізм і колоніалізм. У впливових європейських колах у ХІХ столітті цю політику ідеологічно обґрунтовували, інтерпретуючи промислову революцію по-своєму. Стверджували, що британський і європейський колоніалізм світу був природний. На плечі білої людини звалився тягар — поширювати цивілізацію та промисловий успіх у решті світу.