Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Післямова

«І тих, хто танцював, вважали за божевільних ті, хто не чув музики»

Фрідріх Ніцше

Кінець ХІХ століття. Акуратний англійський джентльмен Філеас Фоґґ живе в модному районі Лондона, але проводить більшість часу в Реформ-клубі на вулиці Пел-Мел. До цього клубу належить еліта британської промисловості та фінансового сектору, вершки тогочасного суспільства. Щодня Фоґґ робить те саме: читає Times, п’є чай і грає в карти. Одного дня, коли карти роздали й ніхто ще їх не взяв до рук, Фоґґ зауважив, що планета стала меншою. Колись бо вона була доволі велика, але тепер — ні. Інший картяр погоджується і стверджує, що тепер світ можна обігнути вдесятеро швидше, ніж 100 років тому. Фоґґ трохи поміркував над сказаним і заявив, що зможе здійснити кругосвітню подорож за 80 днів. Присутні в цьому засумнівалися, тож Фоґґ побився з ними об заклад. Того самого вечора він зібрав речі й почав подорож, щоб довести, що світ зменшився.

Класичний роман початку 1870-х, «Навколо світу за вісімдесят днів» французького письменника Жуля Верна, якнайкраще описав почуття, коли ти живеш у світі, у якому відбуваються величезні зміни і стає чимраз важливіше знати про всю Земну кулю. Кількадесят років тому, на початку ХІХ століття, людина не могла пересуватися місцевістю швидше, ніж учвал на коні. Тепер, після того як у життя увірвалися залізниця та парові двигуни, відстані між країнами скоротилися. Континенти й люди стали ближчі одне до одного. Фоґґ на практиці довів, що здійснити навколосвітню подорож за 80 днів можна, і роман Верна посилив усвідомленість: світ відчутно став меншим за такий короткий період.

Сто п’ятдесят років по тому, у 2020-му, люди в усьому світі раптово стали заручниками своїх осель, міст чи країн. Уряди забороняли виїжджати та в’їжджати деінде. Тим, хто таки перетинав кордони, доводилося часто перебувати тиждень на карантині. За яскравий приклад такої нової реальності можна визнати концерт, організований ВООЗ разом із Global Citizen наприкінці квітня. Цей концерт транслювали на весь світ під гаслом «Один світ — спільний дім». Люди з усього світу стали ближчими, хоч і кожен глядач сидів удома. Концерт «закривав» гурт Rolling Stones, зігравши класичну рок-пісню з назвою, яка раптом заграла новими сенсами; тепер вона описувала наслідки раптового локдауну — You Can´t Always Get What You Want («Ти не завжди можеш отримати те, що хочеш»). Відомі на весь світ попзірки й актори вмикалися зі своїх домівок, адже ніхто не міг зустрітися, тож стало зрозуміло, що світ став більшим, а в кількох сферах навіть більшим, ніж за останні роки, і не лише у фізичному розумінні, але й у ментальному. Коли до ізольованих глядачів звернувся генеральний секретар ООН і сказав, що вони всі в такий спосіб стали учасниками глобальної колективної дії, світова історія набула нового та дражливого значення.

Ще в грудні 2019 року таку реальність годі було уявити. Якщо поглянути на весну 2020-го очима осені 2019-го, можна побачити божевільний світ, у якому люди раптом стояли на відстані кількох метрів одне від одного, футболісти грали для порожніх трибун, кожен поспішав перейти дорогу, якщо бачив, що назустріч хтось іде, і ніхто не подорожував навколо світу. Те, що вважали неввічливим 2019-го, стало нормальним 2020-го, а звичайне дружнє спілкування перетворилося на порушення соціальної дистанції. Як і з історією, тут потрібно розуміти контекст навколо тих чи тих дій; щоб його зрозуміти, історики майбутнього мають відтворити страх і непевність щодо пандемії коронавірусної хвороби, послухати пісні, під які люди танцювали 2020-го. Може, у майбутньому хтось порівняє глобальний локдаун та обмеження на подорожі із заклáдом Філеаса Фоґґа та його ставленням до можливостей сучасного світу, адже ця праця раптом описувала атмосферу зовсім нової епохи, у якій витав оптимізм і безмежні можливості.

У такий заплутаний час, коли взаємозалежність світу явна, як ніколи, і коли на нього впливають події та процеси, про які годі було уявити раніше, варто підсумувати деякі головні тенденції минулого. В «Історії світу» я їх визначив кілька. Я намагався дати огляд і контекст, не зводячи різноманіття й широту історії до людського досвіду та проєктів.

Улін-ван, правитель царства Чжао, майже 2500 років тому сказав: «Замало вміти слідувати шляхами минулого, щоб поліпшити сучасний світ, а вивчивши зниклі дні, ви ніколи не заволодієте сучасністю»[381]. Він мав рацію, але немає сенсу вважати знання історії за політичний інструмент. Можна радше мислити навпаки: що більше людей у суспільстві знають про складність історії, то складніше тим чи тим інтересам опанувати сучасністю. Знання про події минулого та його тенденції можуть дати міцну основу в нашій мінливій і непередбачуваній сучасності. Як мені видається, якщо чітко розрізняти минуле й сучасне, стати жертвою сучасних упереджень і стереотипів складніше.

Головна ідея цієї книжки полягає в тому, що дослідження історії має захистити минуле від імперіалізму сучасності, а також від простої й часто нарцисичної моралізації тих, хто жив раніше. Я намагався не зловживати історією, створюючи міфологічне минуле, яке звинувачувало б тих чи тих áкторів сучасності або минулого. Інша головна ідея полягає в тому, що співіснування сучасності з минулим — украй складне, тому сучасність часто потребує нових відповідей від історії. Я подав описи та погляди, зважаючи саме на згаданий парадокс. Крім того, ця книжка не написана з тієї позиції, що історик мусить жити в минулому й постійно вишукувати ту «першопричину» або перший «рух». Дослідник має нагоду та відповідальність спробувати пов’язати сучасні тенденції з колишніми. Може, знання про історію, що виникають унаслідок цього, допомагають позбутися сліпої влади минулого й дистанціюють від панівних настроїв сучасності про тріумф чи поразку.

Наш час має багато потенційних поворотних моментів в історії з політичного, технологічного, цивілізаційно-історичного поглядів, а також з погляду ставлення людини до природи. Зважаючи на це, у цій книжці я демонструю, що мислення, за яким розвиток вважають переходом від простого до складного, або від неволі до волі, — це спрощення й надмірний оптимізм. Еволюційні теорії історії не можуть пояснити ані перших цивілізацій, ані долі династії Мін чи Османської імперії, ані стрімкого розвою та консолідації сучасного світу. Вони передбачають, що історія обов’язково йде певним шляхом, і намагаються допасувати всю різнобічність і непередбачуваність історії до однієї моделі. Однак держави, імперії й цивілізації не розвиваються як рослини — з насіння до квітки. Такі уявлення про історію ігнорують її раптовість і не вловлюють чи не найціннішої риси людини — уміння бачити різні можливості, пристосовуватися і створювати нові моделі життя. Теорія про розвиток як нормальний стан суспільства і можливий задум історії створюють надмірну довіру до лібералізму та свободи і, може, до здатності людини підготуватися до майбутнього, сповненого несподіванок. Достоту, як перші цивілізації не були початком історії, так і сучасність не становить її кінець.

Коли дописую цю книжку, світ здається інакшим — на диво непередбачуваним, з нечітким майбутнім. Історія сформована, як ми побачили, з низки великих, епохальних несподіванок. Історія — це вічне, нескінченне джерело знань про широту та розмаїття людського досвіду. Тому історична перспектива може звільнити людину, адже сучасність — це не завжди продукт того, що сталося раніше, а історія складається з тривалої низки сучасностей.

Вивчаючи світову історію, ми можемо обміркувати те, як панівні інституції та ідеї суспільства відбивали упередження, визначені часом і місцем. Загалом історичні знання допомагають зрозуміти, що завжди є альтернативи. Маємо чимало причин бути песимістами, але причин вірити, що історія скінчилася або от-от скінчиться — жодних. Лише так можемо зберегти віру у здатність людини змінити себе та світ.