Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Частина VI. Кліматичні зміни й занепад цивілізації

«Найтемніший день людини очікує тебе.

Людська самотність очікує тебе.

Нещадний потоп очікує тебе».

«Епос про Гільгамеша», 4 000 р. до н. е.

Уперше в історії люди всюди — незалежно, чи європейці, чи азійці, бідні чи багаті, вірять у Будду, Ісуса, Аллаха чи атеїсти — ставлять однакові запитання про майбутнє світу. Чи живемо ми в століття посухи? Чи в століття потопу? Чи розтануть льодовики й рівень води підійметься?

Людство, схоже, згуртувалося навколо спільного занепокоєння щодо майбутнього розвитку й організації суспільства більше, ніж будь-коли в історії. Люди майже ніколи так швидко не змінювали ставлення до фундаментальних проблем, як у випадку зі змінами клімату в останні роки. Цікаво, як цей глобальний політичний рух виробив впливовий наратив про розвиток світу, порушуючи нові запитання про минуле. Водночас страх ненадійності клімату й легенди про нього сягають корінням прадавніх релігійних оповідей і культурних міфів — самого часу появи цивілізацій уздовж великих річок Азії на пустелях сучасного Близького Сходу. Планую обговорити цей парадокс і поставлю такі запитання: чи стають шумери нашими сучасниками через страх кліматичних змін і чи створюють кліматичні зміни нові сфери впливу для сучасних дельфійських оракулів?

Останніми роками виник глобальний політичний рух, що прагне змінити штиб життя і споживання енергії. Уряди всіх країн поставили більш-менш чіткі цілі щодо зменшення викидів парникових газів і свого «сліду» на довкіллі. Найбільші компанії світу прагнуть здаватися кліматично нейтральними. Виникла всесвітня дискусія про проблеми довкілля й того, як їх розв’язувати. Яскравим прикладом позиції й напряму в цих дебатах є промова Ґрети Тунберг в ООН 23 вересня 2019-го. Шістнадцятирічна шведка тоді виступала на саміті ООН із питань довкілля в Нью-Йорку й під прицілом телекамер усіх ЗМІ світу сказала:

«Ви вкрали мої мрії й дитинство вашими порожніми балачками. І це мені ще пощастило. Люди страждають. Люди помирають. Цілі екосистеми руйнуються. Ми стоїмо на порозі масового вимирання видів. А все, про що ви можете говорити, — це гроші й казки про вічний економічний ріст. Як ви смієте?!»[358]

Ґрета Тунберг стала голосом майбутнього і критиком сучасності. Майбутній кліматичній катастрофі можна запобігти лише в разі радикальних і негайних змін у суспільстві. Дівчина відкидає минуле, втілення того спадку, що привів світ на «поріг масового вимирання видів», минуле сформоване «пустими словами» політичних лідерів і «казками про вічне економічне зростання». І вона вимагала жертв — зараз. Понад 500 років тому на території сучасної Мексики дорослі ацтеки скидали дітей зі скель — так вони жертвували богу дощу Тлалоку, щоб запобігти природній катастрофі. У Нью-Йорку ролі змінилися. Тепер дитина вимагала жертв від дорослих і лідерів світової спільноти. Водночас промова Тунберг чітко проілюструвала, як глобальний рух проти змін клімату ставить нові фундаментальні запитання про наше минуле.

Тож Тунберг і більшість кліматичних активістів вважають, що ліберально-капіталістична ринкова економіка й умови, що її створили, — це корінь проблеми. Коли так, історію потрібно інтерпретувати по-новому. Якщо світ стоїть на краю прірви, то, певна річ, варто притягти до відповідальності історію. І позаяк очікувана кліматична катастрофа спричинена не релігійним усесвітом, як у давніх легендах про кінець світу, а людиною й сучасним суспільством, то на історію потрібно дивитися зовсім новими очима.

Так виникають нові запитання про важливі події та процеси, через які ми опинилися в цій ситуації. Коли сьогодні стверджують, що тепер результати промислової революції й розвитку ліберально-капіталістичного суспільства стали явними, то всю появу сучасного світу варто вважати за гріхопадіння. Невже те, що багато для кого було взірцем і великим кроком уперед, виявилося шляхом до прірви? У такому разі індустріалізація й капіталізм — це не крок сходинками прогресу, як це стверджували історики останні 200 років, а початок слизької доріжки до кінця світу[359]. Чи опиниться винахідник парового двигуна Джеймс Ватт, що його звеличують у книжках з історії як батька сучасного світу, на ганебному стовпі історії як піонер епохи викопного палива? А як щодо гуманітарних місій? Якщо вони просували розвиток, то їх засудять як адвокатів західної економічної моделі, яка передбачала збільшення виробництва й користування викопною енергією? А письменники-романтики ХІХ століття, які стверджували, що поступ — це ілюзія, хвиля, що скине нас із Ніагарського водоспаду? Невже їх тепер сприйматимуть як завбачливих реалістів? Чи, може, за кілька десятиліть ми проводитимемо паралелі між сучасними глобальними політичними рухами проти розвитку енергозатратного суспільства й луддитами на ранньому етапі промислової революції?

Глобальна дискусія про екологічні катастрофи та їхні причини цілком природно порушує проблему історичної відповідальності. Кліматична дискусія точитиметься впереміш із дебатами про те, хто винний, хто за це сплачуватиме компенсації й де почалися помилки. Може, ми ставитимемо запитання, як і чому взагалі виникла ідея й амбіція людства опанувати природу та використовувати її для своїх цілей? Наприкінці 1960-х американський історик Лінн Вайт опублікував украй впливову працю про відповідальність релігій за те, що тоді називали екологічною кризою[360]. Вайт стверджував, що за неї має відповідати єврейсько-християнська традиція через притаманний їй дуалістичний погляд на людину та природу. У цих релігіях, на його думку, людина стояла вище за природу, коли в інших світових релігіях людина та природа були рівні. Вайт насамкінець закликав реформувати християнство й хотів зробити Франциска Ассизького таким собі екологічним покровителем.

Дослідження про взаємовідношення світоглядів, культурних традицій з одного боку, і використання та зловживання природою, з другого, тривають не одне десятиліття. У майбутньому вони будуть політично й морально серйозніші, коли йтиметься про з’ясування історичної провини, зокрема тому, що міжнародна спільнота фінансує роботу в галузі боротьби проти кліматичних змін. У такому контексті на історичні тенденції не зайве поглянути з глобальної перспективи. Визначення християнства та юдаїзму, а отже Заходу, як головної причини кліматичної кризи варто переглянути, адже цей погляд надто вузький хронологічно й географічно. Він не бере до уваги, що в Китаї, Єгипті, Ємені та Шумері люди втручалися в природу ще до виникнення християнства та юдаїзму й задовго до існування Європи в традиційному розумінні. Тому така теорія європоцентрична. Якщо порівняти відносини між людиною та природою в різних релігіях і регіонах, цю теорію про інструменталізм єврейсько-християнських традицій щодо природи спростовують[361]. У буддистському й даосистському Китаї, наприклад, люди маніпулювали водою в справді великому масштабі, і більше ніж у християнстві та юдаїзмі. Як ми вже побачили, Лао-цзи підсумував тодішню китайську мудрість у VI столітті до н. е.: «Мудрий змінює світ, розв’язуючи проблему води». Індуїстська література також має низку прикладів людей, які намагалися вплинути на богів, щоб ті змінили водойми й опади на користь людям.

Отже, твердження про те, що використання й контроль природи — це особлива західна, єврейсько-християнська ідея, або особлива сучасна ідея, не відповідає дійсності. Контролювати природу почали не в епоху капіталізму чи на Заході, хоч і, певна річ, індустріалізація та її наслідки лише посилили такі процеси. Якщо хочемо зрозуміти, чому люди втручаються в природу, потрібно зважати на ідеологію та релігії. А втім, не можна цим обмежуватися, позаяк контроль природи впродовж історії завжди був тривалим процесом, що передбачав спроби та помилки. До того ж у різний час і в різних регіонах природу пристосовували до своїх потреб по-різному. Перші цивілізації приборкували природу для одних цілей, а ми, намагаючись розв’язати кліматичну кризу сьогодні, для інших.

Глобальний рух захисту довкілля й нове розуміння взаємозв’язку дій людини та клімату також може допомогти з’ясувати, як організована політика. Якщо світ хоче запобігти масовому вимиранню видів, потрібна політична реорганізація на глобальному та національному рівнях. Ані національні держави, ані наявні міжнародні та глобальні інституції не здатні в сучасній формі впоратися з кризою. Структура традиційної географічної політичної організації не була створена, щоб розв’язати такі проблеми. Раптом лісові пожежі в Австралії, потопи в Пакистані та посухи в Південній Африці стали передумовами дискусій про майбутнє торговельної політики в країнах на всій земній кулі, у країнах Північної Європи — теж.

Лише кілька десятиліть тому ніхто й не думав пов’язувати опади в неєвропейському світі з економічною політикою Європи. За приклад може слугувати найбільша посуха в Африці у ХХ столітті — посуха в Сахелі в 1970-х. Тоді ніхто не проводив паралелі між дощем у Сахарі та європейською або норвезькою внутрішньою політикою чи нафтовим промислом у Північному морі. ООН також не тицяла вказівним пальцем на промислові країни, звинувачуючи тих у катастрофі. Того разу низка наукових звітів і газетних статей поклали всю відповідальність за опустелювання на місцевих кочівників, які випасали там худобу і вирубували забагато дерев. Тоді локальні кліматичні зміни ще не вважали за наслідок економічної активності в промислових країнах, тому ніхто не звинувачував водіїв у великих містах Заходу й не закликав використовувати більше електромобілів у Лондоні чи Осло, зважаючи на бідних в Африці[362].

Тепер же всі ці проблеми вважають за глобальні й такі, що стосуються всіх. Раптом декларація ООН про право держав на самовизначення, ухвалена в епоху деколонізації, перетворилася на анахронічну. Ця зміна парадигми стає ще цікавішою через те, що вона відбулася без політики. Вона стала можливою радше через новий погляд на природу та клімат, а також на здатність людини впливати на них.

Тверда певність у тому, що людина здатна формувати клімат на планеті, радикально змінила те, як ми розуміємо стосунки між людиною та природою. Така парадигма суттєво відрізняється від того, що формувало історію людства. Упродовж тисячі років погодою та кліматом керували винятково боги. Зевс вирішував, коли в Стародавній Греції дощитиме, а в Скандинавії Тор із молотом контролював погоду, грім і блискавку. У Єгипті розливи Нілу залежали від сліз бога Ісіса, а в пустелях Близького Сходу Яхве й Аллах вирішували, коли йтиме дощ, а коли потоп. У Китаї катастрофічний паводок чи посуха означали, що імператор утратив Небесний мандат на правління. В африканських традиційних суспільствах одну з найважливіших позицій посідав шаман, адже лише він чи вона могли комунікувати із силами, що визначали опади. Після сучасного наукового стрибка в Європі тривалий час було звично твердити, що сама природа, завдяки її надмогутнім атмосферним силам і Сонцю, керувала в несоціальному світі.

Ніколи досі людина не вважала себе за таку могутню, що могла визначати напрямок вітрів, танення льодовиків, атмо­сферні явища чи колообіг води в природі на глобальному рівні. Раніше можновладці, коли суспільства потерпали від потопу чи посухи, могли звинувачувати богів або природу. Через нове розуміння кліматичних процесів на Землі відповідальними за це стали політики — їхні дії або бездіяльність. Яке значення для політики матиме те, що на плечі народних обранців ляже не лише відповідальність за рівень безробіття й податки, а ще й за погану погоду? Невже дощові дні стануть аргументом голосувати проти чинної влади?

Ця зміна розуміння відносин між природою й суспільством призвела до появи нової, центральної арени для влади в суспільстві. Раніше державне керівництво зазвичай намагалося вийти на контакт із богами й умилостивити їх, щоб погода і клімат не змовилися проти їхніх планів чи громадян, або консультувалося з містиками й оракулами, щоб позбутися клопотів із погодою. Так, фараон просив Йосипа розтлумачити свої сни, прагнучи дізнатися, чи Єгипет матиме сім добрих або сім голодних років. Але тепер дельфійський оракул, Нострадамус і віщунки вельви стали пережитками минулого.

Тепер влада опинилася в руках учених або науки — влада не лише над майбутнім клімату, а й над його змінами або збереженням. Останніми роками природознавці чимраз частіше відігравали роль провидців майбутньому. На заміну кавовій гущі або картам таро прийшли складні симуляції, що ґрунтуються на природознавчих теоріях, знаннях про фізику в кліматичній системі, емпіричних даних і температурних показниках із майже всієї планети. І на відміну від мудреців-самітників минулого, сьогодні збирають дані та створюють точніші моделі тисячі вчених, щоб зуміти передбачити майбутнє й отримати владу над майбутнім клімату.

Отже, нова з історичного погляду дискусія про сучасні та майбутні природні й антропогенні зміни клімату порушила низку вкрай важливих глобальноісторичних проблем, що мають величезне суспільне значення. Крім того, самі аргументи про зміни клімату ґрунтуються на аналізі світової історії — кліматологічні моделі мають ж бо сенс, лише якщо вони спираються на дані багатьох років. Що більше точних історичних даних з усіх регіонів світу, то точніші моделі. Тож, щоб зрозуміти кліматичні зміни й те, як вони впливають на суспільство, дані мають охоплювати і широкі хронологічні рамки, і широку географію. Лише рекордні температурні показники в Антарктиді, посухи в Індії чи Австралії, потопи у Венеції чи в Удді нічого не кажуть про місцеві кліматичні зміни, а ще менше — про глобальні, адже іноді окремі події у випадкових регіонах — це просто результат погоди. Історія світу, писана нині, може використовувати низку природознавчих даних і мусить зважати на методи, за допомогою яких ці дані отримали. Вивчаючи клімат, учені змогли виявити неймовірну кількість даних, що допоможуть нам зрозуміти історичні події. Тепер ми знаємо про нищівні наслідки Ель-Ніньйо в Індії та Китаї наприкінці XVIII i XIX століть, колапс цивілізації Мая в Месоамериці приблизно тисячею років раніше й Малий льодовиковий період, що тривав від середини XV до середини XIX століття[363].

Водночас у кліматичній історії часто саме сучасність становить ту норму, з якої все бере відлік. Такий погляд порушує іншу проблему, пов’язану зі взаємовідношенням сучасності й минулого. Позаяк історія — це плинність сучасностей, який рік тоді треба вважати за нормальний або який клімат нормальний, коли визначаємо його зміни? Як визначити й обґрунтувати, якою є «нормальна» середня температура на планеті? Хоч би яку позицію щодо кліматичних змін áктори не займали, зазвичай усі «табори» вважають нашу сучасність, тобто 2030 або 2040 рік, за нову «нормальність», адже саме в ці роки, згідно з планами, клімат стабілізується, немов «очиститься», повернеться до ідеального стану. Але достоту, як немає «нормального» стану в історії суспільств, так і немає його в історії клімату. Він радикально змінювався впродовж мільярдів років існування нашої планети. Вибраний за критерій для метеорологів певний рік або десятиліття суперечить нашим знанням про історію клімату. Постійно змінюючи кліматологічну норму (метеорологи нещодавно почали працювати над новим 30-річним циклом), сама наша сучасність стає нормою. Однак немає жодних аргументів, які підтримували б тезу про те, що 1990, або 2020, або 1810, або 1210, нульовий рік або 8000 р. до н.е. — це стандартний кліматичний рік. Нічого не вказує на те, що є «правильний» період, з яким потрібно зіставляти всі зміни.

Коли ми в такий спосіб перетворюємо сучасність — хоч у суспільній, хоч у кліматичній царині — на «нормальну», це вияв недалекоглядного й застарілого погляду на історію як процес. Водночас дуже складно знайти іншу альтернативу, якщо хочемо вдало мобілізувати всі сили в боротьбі проти кліматичних змін, адже від них насамперед залежить існування будь-якого суспільства. Цей парадокс зоставатиметься нерозв’язаним і далі визначатиме всі дискусії та суперечки про кліматичні зміни й боротьбу з ними.

Соціологія може навести чимало прикладів того, що такі антиісторичні ідеї, як «нормальність» клімату, — це вигадка. Адже від появи перших цивілізацій на Близькому Сході та в Азії організовані суспільства мусили пристосовуватися до радикальних кліматичних змін.

Зміни клімату, безсумнівно, знищили й стерли з історії низку цивілізацій, а різні кліматичні умови мали вирішальне значення для майбутнього країн і континентів. Пристосування до кліматичних змін — це один із найістотніших чинників, що сформував історію людини зі світанку часів до сьогодення.

Чотиритисячорічний «Епос про Гільгамеша» свідчить про те, що зміни клімату та природні катастрофи — це частина історії людини. Шумерська цивілізація зникла з історії через низку причин, але найголовнішою було поєднання величезних повеней і посух. Індська цивілізація щезла з анналів історії, щойно опинилася в посушливій місцевості майже 4000 років тому через зміни русел великих річок на індійському субконтиненті. Низка китайських династій — я показав лише дві, Мін і Цін, — розвалилися почасти через тиск повеней і паводків. Монгольську експансію Чингісхана на захід, імовірно, зупинили саме зміни клімату, а колонізація Північної Європи почалася після останнього льодовикового періоду, коли тамтешні землі визволилися від криги.

Менш відома широкому загалу цивілізація також може слугувати за нагадування, як суспільство, що пристосувалося до визначеного клімату, не зуміло пристосуватися до його змін. Ідеться про Ангкорську, або Кхмерську, цивілізацію, що лежала на території сучасної Камбоджі й досягла розквіту у XII—XIIІ ст. н. е[364]. Тривалий час Ангкор-Ват зоставався забутою цивілізацією, доки його не відкрили китайці, а відтак французи. Тепер він відомий релігійною архітектурою та храмами, але бажано проходити повз ці руїни та вивчати навколишню місцевість рано-вранці, коли сонце встає й повітря чисте, попри тропічний клімат, бо можна побачити не лише рештки старих храмів, а й зрошувальних споруд. І те, й інше свідчить про високий рівень розвитку цієї цивілізації.

Ангкор повністю залежав від можливостей місцевих водойм. Ба більше, саме вони його й сформували. Місто жило від землеробства, штучно зрошуючи великі площі. З часом у нас побільшало знань про цю цивілізацію, тож стало зрозуміліше, що це була напрочуд добре організована та вкрай продуктивна аграрна цивілізація. Вони вирощували рис, зрошуючи його розливами річок, однак також активно викопували канали; деякі вчені стверджують, що вони навіть намагалися мінімально контролювати річку. Нам невідомо, чи кхмери мали великі амбіції, чи просто пристосувалися до стабільного клімату, але про одну річ можна сказати точно — вони побудували таку комплексну іригаційну систему, що не зуміли впоратися з масштабними проблеми, коли водойми змінилися.

Схоже, ця цивілізація занепала в XIV столітті після того, як кілька років посухи зруйнували систему зрошування. Брак обслуговування призвів до того, що кхмери не змогли впоратися з водою, коли після років посухи пішли величезні опади й почалися паводки. Вода затопила та фізично знищила життєво важливі структури, тож суспільство більше не могло вирощувати вдосталь їжі.

Схожі катастрофічні наслідки взаємодії клімату та суспільства можна побачити в більшості світу в різні часи. За інший приклад може слугувати цивілізація Мая, що мала приблизно 40 міст. Деякі з них, за підрахунками, замешкувало 50 000 осіб, а разом цивілізація налічувала приблизно два мільйони жителів[365]. Вона простягалася від півострова Юкатан у Мексиці на південь до Гватемали та Ель-Сальвадору. Мая розвинули ієрогліфічну писемність, створювали складні календарі (календар Мая) й одні з перших астрономічних систем. Вони також виготовляли папір із кори диких фігових дерев і писали на ньому книжки. Головні регіони цієї цивілізації лежали в такій собі сезонній пустелі — одну частину року тут не дощило взагалі, а в іншу землю поливали добрячі опади. Землеробство мая ґрунтувалося на поєднанні підсічно-вогневої системи зі складною системою штучного зрошування. Мая будували міста на антропогенних плато і зводили резервуари для води. Найбільший і найкращий із цих резервуарів міг вміщувати запас води на 18 місяців.

Вожді Мая керували на підставі релігійної угоди з богами. Головна частина цієї угоди передбачала, що в резервуарах завжди має бути достатньо води на потреби сільського господарства. Учені погоджуються, що головні регіони цивілізації занепали в IX—X ст. н. е., але щодо причин точаться гострі дискусії. Одні кажуть про воєнні конфлікти, інші наголошують на внутрішньому культурному занепаді, однак, після того як завдяки новим методам змогли реконструювати ранні кліматичні зміни, чимраз більше дослідників вважають зміни опадів за головну причину занепаду Мая.

На долю ІХ століття припало кілька посух, і вони тривали чимраз довше, через що, напевне, резервуари спустіли. Певна річ, це вплинуло на врожаї, але не менш важливе те, що це підважило легітимність династії Мая. Здавалося, угода з богами розірвана. Тому, ймовірно, лідери втратили легітимність і владу.

Як завжди, історичні події мають кілька причин: мабуть, тут справу зробили і культурний занепад, і війна. Нам відомо, що у війнах лідери завойованих міст ставали заручниками й зазнавали тортур, а отже, їх приносили в жертву богам. Пожертва людей була одним із найголовніших ритуалів для родючості й водночас демонструвала вразливість суспільства перед погодними змінами — якщо боги за дощ і врожай вимагали великих жертв, то що, як не війна, може врятувати від звірств клімату.

Єдиний регіон, де цивілізація Мая вижила до 1519 року, тобто до появи іспанців, — це півострів Юкатан, що на території сучасної Мексики. Річ у тім, що там була вода, навіть у сухі періоди й попри опади. У джерела прісної води на півострові, або в так звані сеноти, вода потрапляла з величезної мережі підземних річок. А під регіоном проживання Мая на Юкатані протікає найбільша система таких річок. Сьогодні тут можна залізти в дірку в землі й опинитися в річках, де можна проплисти між сталактитами. Це свідчить про те, що такі печерні утворення раніше були пусті, але після останнього льодовикового періоду наповнилися водою. Так Мая отримали банк води на півострові Юкатан.

Неподалік Норвегії також можна знайти цікаві сліди людських суспільств, що тепер опинилися під водою через зміни клімату. На дні Доґґер-банки, мілини в Північному морі, за 20—35 метрів нижче від рівня моря археологи знайшли й дослідили рештки кочівницького суспільства мисливців-збирачів. У рекламному контексті цю місцину називають «Атлантида Північної Європи» та «Затоплене минуле Великої Британії». Річ у тім, що колись сучасне морське дно було територією, яка поєднувала Англію з Європою. Однак унаслідок потепління після останнього льодовикового періоду рівень моря піднявся й поступово затопив цю низинну місцевість. У приблизно 8000 р. до н. е. майбутня Англія зосталася без наземного сполучення з Європою. Згідно з дослідженнями, більшість жителів сучасної Доґґер-банки перекочували на територію Нідерландів та Африки, але не виключено, що деякі з них пішли на північний схід — до майбутньої Норвегії[366].

Нові історичні відкриття про клімат і зміни водойм упродовж історії не лише встановлюють сам факт цих подій, а й відкривають нове поле для історичних досліджень і дають нам нові знання про вміння людини пристосовуватися й долати нові ситуації. В останні 10 000 років на планеті був незвично стабільний клімат, однак проти всіх льодовикових періодів та інших потрясінь в історії Землі, навіть досить скромні зміни клімату мали катастрофічні наслідки. Те, що сталося на території Родючого півмісяця й на пустельних рівнинах у Шумері, серед мая в тропічних лісах, зі кхмерами в джунглях Камбоджі або з мисливцями-збирачами в Доґґерленді, — усе це свідчить, що кліматичні зміни та пристосування до них становлять частину історії людства. Можна впевнено сказати, що мінливість клімату — це його єдина стабільна риса і потяг суспільства пристосуватися до цих змін завжди був серед найважливіших рушіїв в історії людства.

Прогулюючись містами Шумеру та рівнинами обабіч Інду, берегами Хуанхе й Нілу, наші пращури думали: буде більше посухи? Чи більше паводків? Єгипетський фараон попросив Йосипа розтлумачити свої сни про сім голодних і сім добрих років, що чекають на Єгипет. У Шумері люди молилися Енкі, богу води та розуму, щоб вода текла в сприятливий для суспільства спосіб. Але останнє слово було за богами. «Чи проковтне нас море?» — думали, мабуть, люди, що жили на болотистій місцевості в сучасному Іраку, південніше від Басри. Сухі землі до 15 000 р. до н. е. стали річковими долинами та болотами наприкінці останнього льодовикового періоду, а відтак поступово — дном сучасної Перської затоки. Тому цю збільшувану водойму спершу називали «Солоною річкою». Коли мисливцям і збирачам на Доґґерленді приблизно в час Шумеру довелося мігрувати через щораз вищий рівень моря, може, вони, дійшовши до майбутніх Нідерландів й оглядаючись на Північне море, питали: «Чи дістане море нас і тут?»

Непевність у майбутньому клімату насамперед пов’язана з водою. Історична новизна нової «епохи непередбачуваності води»[367], у якій ми живемо, полягає не в тому, що вода рухається, змінюється щороку чи тече інакше. До такого люди завжди пристосовувалися. Новим є брак певності, з яким суспільствам доводиться жити, щоб існувати далі. Ми маємо переосмислити історію й майбутнє, бо тепер людині вперше відомо, що клімат неабияк змінювався в минулому, і вона також знає, що клімат, імовірно, зміниться в майбутньому через природні й антропогенні чинники. Це знання спирається на міцну наукову основу — знахідки та дані про історичні зміни. Крім того, майже всі згодні, що дії людини вплинули та впливатимуть на клімат, хоч і достеменно невідомо наскільки. Поєднання цих умов призвело не лише до радикальних змін у розумінні того, як суспільство і природа впливають один на одного, а й змін у тому, як суспільство розуміє себе.

Водночас стало зрозуміло, що ми ніколи не зможемо з цілковитою певністю передбачити, якими справді будуть зміни клімату та зміни в майбутньому колообігу води[368]. Навіть несуттєві зміни в тонкому балансі, що виник між багатьма суспільствами та джерелами води, можуть мати величезні наслідки. Мегаполіси залежать від того, щоб у водосховищах, звідки вони беруть питну воду, не зменшувалося води. Виробництво їжі ґрунтується на майбутній можливості й далі використовувати більшість усієї доступної прісної води на планеті, хоч фахівці переважно вважають, що 60 % сучасного водоспоживання в цій галузі можна скоротити. У районах, де води бракує, за останнє століття суспільства стали залежнішими від доступу до води, що призвело до чимраз інтенсивнішого контролю. Водночас через це суспільства, на диво, стали вразливішими до навіть малих змін у водоймах, тобто до змін у колообігу води та кліматі, що його визначає.

Така непевність щодо майбутнього води також нова, бо знаємо, що вона не зникне. Як я вже вказував, річ у тім, що люди в усьому світі вперше отримали надійне знання про те, що колообіг води змінювався впродовж історії. І це знання ґрунтується не на залишках нашої колективної пам’яті — не на легендах про Фімбулвінтер, вічну зиму, зі «Саґ про королів» Снорре Cтурлосона чи міфах про Великий потоп у пустельних релігіях. Воно ґрунтується на незаперечних фактах і задокументованих історичних даних. Тепер годі вважати рівень моря, розміри льодовиків, рівень води в річках чи опади за щось стабільне, як це було звично думати лише кілька поколінь тому. Тоді гідроінженери переймалися небезпекою великого потопу, а структурними й тривалими змінами клімату — ні. Сьогодні гідроінженера, інженера-проєктувальника автодоріг або навіть інженера-будівельника, який у підрахунках не зважає на майбутній розвиток клімату, вважають за неосвіченого й економічно ризикованого. Нова непевність у майбутньому людства ґрунтується на знахідках у царині історії води. Так, тепер ми знаємо, що Арктика раніше була без криги, Сахара після останнього льодовикового періоду була зеленою оазою, по якій текли річки, а дренування озера Аґассіз затопило більшість планети після останнього льодовикового періоду. А також те, що через ці зміни руйнувалися суспільства й людям доводилося мігрувати.

Клопіт з історичними змінами колообігу води полягає в тому, що вони можуть відбуватися як швидко, так і впродовж тривалого періоду, а також складно зрозуміти взаємозв’язок між різними погодними явищами. Тут діють могутні сили та природні явища. Моря й океани займають 71 відсоток поверхні планети і в середньому завглибшки сягають 4000 метрів. Майже десять відсотків Землі вкрито кригою та снігом, себто замороженою водою. Решту планети зазвичай називають «суша», але насправді її пронизують річки, виступають плямами озера й замешкують тварини та люди, які переважно складаються з води. Під поверхнею землі й морським дном до того ж є величезні басейни з підземними водами (у яких міститься, за підрахунками, приблизно 99 відсотків усієї прісної води на планеті).

На континентальному рівні вода циркулює між морями й сушею через вітри, випаровується в атмосферу й потрапляє назад у море. Над приблизно половиною планети завжди висять хмари. А вони відіграють вкрай важливу роль у гідрологічному колообігу, адже це просто маси крапель або кристалів льоду в атмосфері[369]. Вода, поза всяким сумнівом, становить найважливіший парниковий газ планети й також — як хмари — тепловий двигун, що рухається в атмо­сфері. Хмари розподіляють водні маси й сонячну енергію планетою, а пара води водночас невидимо витає в повітрі й опадає на землю. Тож воду переносять не лише вітри. Сама вода створює вітри, які її транспортують планетою й регулюють температуру.

Отже, вода, що вкриває планету, постійно рухається, але робить це унікально й ми ці процеси досі не до кінця розуміємо, зокрема через брак емпіричних даних. Ніхто не знає, наприклад, скільки достеменно води опадає на землю за рік, п’ять або за п’ятдесят років, і нікому не відомо, скільки води випаровується або транспортується в хмарах у ці самі періоди. Натомість ми точно знаємо, що рухи таких водних мас відіграли набагато більшу для історії різних суспільств роль, ніж кількаградусні зміни температури, і це також причина, чому люди з давніх-давен ставили ті самі питання, що й люди зараз: «Чи буде наступного року посуха?» Або як сьогодні: «Чи живемо ми в століття посухи?»

«Чи випаде дощ цього року? А наступного?» Або як сьогодні: «Чи живемо в століття паводків? Чи стане та рівнина безлюдною наступного року? А через покоління? Як довго лежатиме сніг? А крига на землі, озерах і річках, як щодо неї?»

Серед місць на планеті, де наслідки кліматичних змін будуть найкатастрофічніші, — Індія та Китай, дві великі економіки світі та дві могутні країни, не кажучи вже про багатолюдність. Це також дві найкласичніші цивілізації на планеті. Я вже писав про те, як ці регіони, саме завдяки водоймам, могли стати колискою двох перших цивілізацій у світі, а також описував, як відносини між водою та суспільством сформували історію цих країн. І Китай, і Індія повністю залежні від води, що її приносять мусони зі сходу, з Африки, наприкінці літа, і від талої води гімалайських льодовиків, які живлять річки навесні. Уся ця вода відтак потрапляє в гігантські річки, економічні центри країн і життєво важливі водойми впродовж тисяч років, які були головною передумовою збільшення кількості населення в останні 600 років.

Індія та Китай не з чуток знають, що таке кліматичні зміни. Пекіну добре відомо, що вони призводили до розквіту та занепаду безлічі династій упродовж історії. Долю династій Мін і Цін варто розглядати в кліматичній перспективі. У той час, коли Англія вела світ у промислову еру, Китай зазнавав стихійних лих. Наприкінці і XVIII, i ХІХ століття більшість Азії постраждала від Ель-Ніньйо. Це мало безпосередні наслідки для Великого китайського каналу, транспортної артерії, що збагачувала династії й тримала країну вкупі, але в ХІХ столітті підважила позиції останньої імператорської династії в історії Китаю. В Індії через Ель-Ніньйо почалися посухи, унаслідок яких загинули мільйони осіб. Індійський субконтинент уперше постраждав приблизно тоді, коли британці індустріалізували та грабували Індію. Тож не лише британські колоністи, а ще й боги погоди змовилися проти Азії в період промислової революції в Європі[370].

І Китай, і Індія сьогодні мають гігантські плани та проєкти, орієнтовані на протидію несправедливому доступу до води. Показова риса Китаю — його роль воднотранспортної держави, і цей спадок держава Компартії зберегла. Як уже зазначав, новий великий «Воднотранспортний проєкт Південь-Північ» забиратиме п’ять відсотків води Янцзи на півдні й транспортуватиме її трьома каналами на північ, долаючи 1800 кілометрів. Індія планує навіть більший проєкт «Національний план з’єднання річок» (The National River Link Plan, NRLP), але втілюватимуть його в геть інший спосіб. Мета цього проєкту — поєднати на першому етапі 37 річок, що витікають із Гімалаїв, в одну контрольовану систему. На другому етапі цю систему з’єднають із річками південної частини субконтиненту. Найдовгостроковіша амбіція — створити систему, у якій можна буде транспортувати воду з Брахмапутри вздовж усієї Північної Індії на захід у Раджастхан і аж до самісінького південного мису країни. Як вважає індійський уряд, цей проєкт «визволить Індію з рук мусонів».

Головна ідея цих великих проєктів полягає в транспортуванні такої кількості води, що може позмагатися з великими природними річками в Європі та Норвегії, з регіонів, де води достатньо, до регіонів, де її бракує. Тут є чимало проблем, адже на рівень води в «річках-матерях» впливають кліматичні зміни. Якщо глобальне потепління триватиме, льодовики в Гімалаях танутимуть більше й швидше, ніж зараз. Це підвищить ризик паводків, і греблі та загати, зведені для «нормальних» умов, опиняться під тиском, який вони, може, не витримають. Після того як льодовики розтануть або суттєво зменшаться, річки отримуватимуть менше води в критичні пори року, і тоді виявиться, що в регіонах, де раніше було багато води, тепер відчутний її брак. Як це вплине на відносини між двома згаданими країнами, коли Китай контролює більшість цих річок? І що станеться між бідними й багатими на воду регіонами цих двох країн? А як щодо штучних річок? Що буде, як вони більше не забезпечуватимуть тих, хто живе вздовж них, достатньою кількістю води? Що станеться з містами та суспільствами, чий розвиток залежав від води, якої, може, більше не буде? Навіть якщо ці проєкти будуть сплановані ідеально, у такому разі їхнє керівництво постане перед украй складними проблемами і, мабуть, надзвичайно складними політичними рішеннями, що матимуть величезне значення для добробуту й цілісності обох країн.

Через значення згаданих проєктів і річок, певна річ, величезне значення матимуть і прогнози та підрахунки щодо майбутньої течії цих водойм. Наукові звіти, опубліковані на початку ХХІ століття, вже були тривожні — у них стверджували, що багато гімалайських льодовиків тануть шаленими темпами і, ймовірно, зникнуть до 2050 року. Такі насправді не зовсім вірогідні сценарії привернули увагу всієї Азії. Адже якщо льодовики зникнуть, то що тоді станеться з Індом, Брахмапутрою, Гангом, Янцзи, Хуанхе та Меконгом? І що станеться з азійськими цивілізаціями, які могли розвиватися впродовж тисячі років саме завдяки цим річкам? І що не менш важливо: що станеться з легітимністю державного керівництва і що робитимуть сотні мільйонів бідних індійців та китайців?

А втім, сценарії кліматичних змін початку 2000-х не збулися. Нові та вдосконалені підрахунки показують, що льодовики танутимуть швидше, ніж в останнє століття, але більшість учених вважає, що розтануть вони не так швидко, як припускали раніше. Це не означає, що проблема кліматичних змін менш серйозна, вона лиш не така гостра, як вважали раніше, і виявилося, що взаємозв’язок між температурою й таненням льодовиків — набагато складніший, ніж здавалося спершу[371]. Хай там як, одна річ точна: підрахунки та прогнози майбутніх кліматичних змін, а також дискусії, що вони їх породжують у регіоні, впливають на водногосподарську політику держав. І це дуже цікаво з політично-суспільної перспективи. Тож, навіть якби водойми суттєво або систематично не змінювалися, фактична непередбачуваність майбутнього води вже встигла вплинути на геополітику.

Те, що на кількох районах кліматичні зміни позначаться так швидко й безпосередньо, як на мільярдах людей, що живуть на цих великих річкових рівнинах в Азії, має геополітичне значення. Китай розташований нижче за течією щодо Тибету, але вище щодо Індії — багато ж бо великих річок, які втікають в Індію з півночі, мають джерела в Китаї. Якщо в китайських річках поменшає води, то Китай почне активніше використовувати річки, які течуть далі в Індію, через що Індія отримуватиме менше води. Керівництво обох цих держав чудово розуміє цю водно-політичну ситуацію, яку створила природа й посилила кліматична загроза. Жодна зі сторін про це особливо не говорить, лише підкреслює важливість цієї проблеми, зокрема, у довготривалій перспективі.

Ненадійне майбутнє води завжди впливало на політику Індії щодо Кашміру й може пояснити її раптову анексію цього регіону 2019 року. У гідрополітичній перспективі цей хід дав Індії вирішальну перевагу проти сусідів і ядерної держави Пакистану. Тепер Делі контролює найважливіші притоки річок Пакистану, що протікають через Кашмір, — і це в ситуації, коли Пакистан стає чимраз вразливішим саме через брак води. Індія також допомагала західному сусіду Пакистану, Афганістану, будувати греблю на річці Кабул, яка відтак тече в Пакистан і стає притокою Інду. Аграрний Пакистан щосили намагався перешкодити цьому проєкту, бо усвідомлює, що коли Індія контролюватиме й цю річку, то Пакистан залежатиме від милості Індії.

Якою гострою є проблема води між двома ядерними державами в Азії, можна проілюструвати так званою «Війною на небесах». Це найтриваліший конфлікт із часів Другої світової війни, і він лютує навколо другого найбільшого льодовика у світі, Сіачен, одна половина якого розташована між Індією й Пакистаном, а друга — на кордоні з Китаєм. Причин згаданого конфлікту чимало, але за одну з важливих варто вважати постачання води в Інд. Коли в Пакистані була посуха наприкінці 1990-х, повідомляли, що президент країни розглядав можливість навмисно підігріти цей льодовик за допомогою ультрачервоного випромінювання, або, за іншою інформацією, ядерної бомби. Коли льодовик і те, як він тане, стає питанням національного значення, то, певна річ, усі підрахунки та прогнози щодо майбутнього льодовиків і річок одразу перетворюються на елементи великої політичної гри. Проблема кількості води стала такою важливою, що гідрологічні дані річок вважають за державну таємницю в причетних державах. До речі, Том Круз в одному з фільмів серії «Місія неможлива» рятує світ від терористів, які хотіли отруїти третину людства, скинувши на цей кашмірський льодовик ядерну бомбу[372].

Якщо одним реченням підсумувати найважливіші риси Африки в порівняльній кліматичній перспективі, вартувало б сказати, що континенту притаманна помітна різниця між короткими дощовими періодами й довгими періодами посух. Сезонні зміни завжди були й досі набагато непередбачуваніші, ніж мусони в Азії та інші визначальні природні явища на інших континентах. Також через це континент часто асоціюють з голодом і посухою, а з паводками та потопами — рідко.

В Африці 1950 року жили 220 мільйонів осіб, 2020-го — приблизно 1,3 мільярда, і, за прогнозами ООН, 2100-го ця цифра зросте до 4,3 мільярда. Тому звіти й дослідження кліматичних змін неабияк позначаться на цьому континенті. Що станеться з усіма тими людьми, якщо клімат радикально зміниться, — цікаве та важливе запитання, хоч і прогнози, схоже, перебільшують. В останні роки гуманітарні організації, дослідники та політики раз у раз стверджували, що найголовніша причина міграційної кризи у світі — зміни клімату, часто вказуючи на Африку. Однак зараз годі засвідчити факт винятково кліматичної міграції. Війни між Ефіопією та Еритреєю, війна в Лівії 2011 року, сучасна війна в Східному Конґо, громадянська війна в Південному Судані або в Південноафриканській Республіці взагалі не пов’язані з кліматичними змінами. Навпаки, причиною цих воєн стали традиційні конфлікти за ресурси та вплив. Заголовки про африканських кліматичних біженців — це поки що один із багатьох прикладів, як змінам клімату закидають те, до чого вони не мають жодного — або обмаль — стосунку.

Попри це, у медіа та публічному дискурсі публікують багато історій про катастрофічні кліматичні зміни та їхні наслідки в Африці. На початку 2000-х усі ЗМІ писали, що на найвідомішій горі континенту, Кіліманджаро, розтанув сніг. Добрих десять років тому газети кричали, що відомі льодовики Африки зникнуть до 2020-го, а вчені писали книжки, підтверджуючи такі прогнози. Однак і тут журналісти проігнорували суперечки в учених колах щодо цих прогнозів, а на найвищій горі Африки й досі лежить сніг. Так, схоже, його меншає, але деякі науковці вважають, що це наслідок локальних коливань, а деякі тривожні прогнози досі не справдилися.

Також час від часу з’являються повідомлення про те, що озеро Чад от-от зникне[373]. Воно, безсумнівно, суттєво зменшилося на початку ХХІ століття. Супутникові знімки озера, що лежить у Сахарі в Північній Африці, свідчили про катастрофу. Усі розуміли, що це може мати серйозні наслідки, адже мільйони людей залежали від води, що тече з озера до річки Ніґер — життєво важливої водойми для більшості Західної Африки. У 2017 році ЄС профінансував нові дослідження, і виявилося, що відтоді озеро збільшилося та стало ширшим. Клопіт з озером Чад, з гідрологічного погляду, полягає в тому, що воно дуже мілке, тому вкрай чутливе до короткотривалих змін погоди. Тому короткі періоди, коли озеро зменшується, не можуть бути свідченням на користь кліматичних змін, однак знімки озера, що, схоже, скоро зникне, ідеально пасують, щоб драматизувати кліматичну кризу.

Те, що станеться з кліматом уздовж Нілу, матиме більші регіональні та міжнародні наслідки. У країнах уздовж цієї водойми вже живе приблизно мільярд осіб, і це важливі країни на міжнародній арені, як-от Єгипет і Ефіопія. За припущеннями ООН, у країнах, уздовж яких протікає Ніл, 2100 року житиме 1,5 мільярда, або вчетверо більше, ніж 2010-го. Наслідки цього, мабуть, буде легше зрозуміти, якщо знати, що ці 11 країн ще тоді, 2010-го, сказали, що в ньому замало води.

Тому не дивно, коли тривожні заголовки початку 2000-х писали, що озеро Вікторія суттєво зменшиться. Тоді рівень води в ньому опустився на кілька метрів[374]. Причиною називали кліматичні зміни. А втім, у 2019 і 2020 роках опублікували вимірювання, які засвідчили, що нині озеро має більше води, ніж у 2000-х[375]. Якщо поїхати до міста Джиджа в Уґанді, де Ніл витікає з озера Вікторія, це можна чітко побачити на власні очі. Там побудували платформу й місток, який веде до блакитної таблички, що позначає, де починається Ніл. Той місток, по якому я раніше ходив, коли був у цьому культовому для африканської історії місці, тепер стоїть під водою. Новини про катастрофи, певна річ, з’являтимуться й у майбутньому, адже і Чад, і Вікторія — це мілкі озера, тому вони швидко реагують на навіть найменші зміни опадів. Утім, насправді ніхто достеменно не знає, яка кліматична ситуація чекає згаданий регіон у майбутньому. Одні вважають, що тут більше дощитиме, а інші твердять протилежне, якщо температура на планеті підвищиться на два градуси.

Однак якщо клімат уздовж Нілу і прилеглих територій зміниться так само швидко, як у Сахарі в приблизно 5000 р. до н. е., то термін «кліматичний біженець» заграє новими барвами. Лише в Єгипті, за підрахунками ООН, у 2100 році житиме 220 мільйонів осіб. А ця країна повністю залежна від Нілу й того, щоб він приносив бодай стільки води, скільки сьогодні. Уряд уже заявив, що брак води перешкоджає розвитку країни, а тому й стабільності. Але що ця країна Середземного моря робитиме, якщо майбутній клімат зменшить рівень води в Нілі?

Отже, пророцтва про великі кліматичні зміни та міграційні катастрофи в Африці поки не справдилися. Хоч ці тривожні сценарії не підтверджені, однак континент залишається вразливим до кліматичних змін. Адже впродовж історії кліматичні катастрофи тут спричиняли масові міграції з регіонів Сахари та Нілу, народів банту з регіону між Нігерією та Камеруном до Субсахари, і нілотських кочівницьких народів із центрального Судану до сучасної Танзанії. Однак страх кліматичних змін в Африці спричинений не непередбачуваністю води, адже такий страх на континенті виникає лише в короткі дощові періоди. Наукові та історичні дані, своєю чергою, вказують на те, що кліматичні зміни сучасності спричинили люди. Але не африканці, адже вони залишили на довкіллі несуттєвий «вуглецевий слід».

Зміни клімату, звісно, становлять важливу тему в Європі, і ця проблема стала гострішою в найбільшій річковій дельті континенту. Французький філософ Декарт, говорячи про Нідерланди, казав, мовляв, якщо Бог створив світ, то людина — Нідерланди. Так він підкреслював те, що Нідерланди стали такими, як сьогодні, бо тамтешньому населенню, починаючи з ХІ століття, вдалося визволити країну з обіймів води. Постійно втілюючи дренувальні проєкти й ставлячи вітряки, що осушували польдери, викачуючи воду в канали, нідерландці змогли відвести надлишкову воду в море. Відтак вони будували чимраз більше й чимраз вищі греб­лі, щоб захищатися від річок і моря, тож згодом колишнє морське дно стало потенційними полями. Так Нідерланди стали країною, третина якої сьогодні лежить нижче від рівня моря.

На початку 2000-х уряд Нідерландів ухвалив рішення про радикальну зміну політики щодо води, яка завжди загрожувала порвати греблі й регулярно топила території. Тоді вони очікували більшої кількості опадів та інтенсивнішого танення льодовиків в Альпах. Унаслідок цього річки могли загрожувати густонаселеній країні. Досі в Нідерландах, прагнучи стримати річки, будували греблі, але тепер збагнули, що стратегія не спрацює в тривалій перспективі. «Ми не можемо будувати греблі до небес», — тоді сказав міністр водних ресурсів Нідерландів[376]. Замість того щоб продовжувати цю політику, що вже стала частиною іміджу та національної ідентичності Нідерландів, вони вирішили повернути землю воді. Тож уряд поставив за мету створити безлюдні рівнини, куди уповноважені органи могли б відвести воду з річок, щоб захистити великі міста та густонаселені регіони нижче, за найбільшою дельтою в Європі.

Ця зміна стратегії в Нідерландах демонструє, що зміни водойм потрібно сприймати серйозно і в Європі. Сценарії початку 2000-х щодо потенційної інтенсифікації танення льодовиків в Альпах і збільшення кількості опадів не справдилися. Але нова невпевненість щодо водойм і їхнього майбутнього з огляду на кліматичні зміни нікуди не зникла. Як і в Гімалаях, майбутнє Альп складно передбачити. Упродовж Малого льодовикового періоду в Європі льодовики в Альпах виросли, але тоді люди вважали, що погана погода — це Божа воля. Коли альпійські льодовики розросталися і знищували садиби та будівлі на своєму шляху, селяни ставили хрести й підпалювали свічки перед льодовиком, що наступав, сподіваючись, що Бог втрутиться. Сьогодні в таких ситуаціях ми звертаємося до уряду й політиків, але невпевненість щодо поведінки води в принципі анітрохи не змінилася. Нідерландці також боялися моря, рівень якого, за кліматичними сценаріями, мав піднятися й потопити частини країни, які раніше визволили з рук моря, тому місцеві посилювали захисні вали. У всій Європі гідроінженери та політики обговорювали та втілювали плани, що передбачали пристосувати до майбутніх змін водне довкілля. Це ставалося всюди — від Італії на півдні, де влада створила проєкт MOSE, щоб захистити від повеней Венецію та інші населені пункти на узбережжі Венеційської лагуни, до Англії на півночі, де почали планувати побудову Бар’єра Темзи й нові насипи неподалік її гирла, щоб захистити Лондон.

Невпевненість щодо майбутньої поведінки водойм і всі рішення, що їх вимушено приймають на підставі пророцтв, пояснюють, чому в суспільстві з’явилися нова й дуже важлива арена боротьби за владу. У всьому світі вибухатимуть конфлікти — не лише за контроль над невеликою кількістю води, але й — і це теж дуже важливо — за прогнози та розуміння майбутнього водойм. Той, кому вдасться поставити свою версію майбутнього води на «трон», здобуде неймовірну могутність, адже це вплине на позицію демократії, роль національної держави, глобальну політику й на баланс між багатими та бідними у світі. У майбутньому знову з’являться нові групи сучасних «книжників», «жерців» або «твердо переконаних» дослідників, які стверджуватимуть, що саме вони розгадали кліматичні таємниці майбутнього, тому саме їм потрібно дати владу. Що станеться з суспільством, якщо комусь вдасться видати себе за знавця майбутнього й у такий спосіб опосередковано вирішувати, що необхідно для того, щоб у всьому світі йшов дощ і щоб рівень моря не підіймався? Чи матимуть такі люди майже необмежену владу, яку історія світу не бачила з часів влади богів над населенням Шумеру?

У контексті кліматичних змін часто стверджують, що людство сяде в одну калюжу. Хай що хтось думає про історію клімату, це некоректний вислів. Якщо кліматичні зміни насамперед виявляють себе в суспільстві як зміни у водоймах, то води вражають усіх по-різному. Природа води несправедлива й так було впродовж усієї історії людства — вода необхідна всім, але поводиться й розвивається по-різному, не лише в різних куточках планети, а й у різний час в одному місці. Це контрольований ресурс, на який усім людям завжди та всюди так чи інакше доводилося зважати, щоб вижити. Колообіг води в унікальний спосіб об’єднує всіх людей. Вода, яку п’ємо сьогодні, може бути тою самою водою, що текла каналами Шумеру або Нілом, коли будували піраміди. Вода, яку діти в Каліфорнії п’ють зранку, може бути водою, яку торік пили старі прибічники партії в Китаї. Тому зміни в колообігу води або в гідрологічному циклі матимуть глобальні наслідки, але вони будуть особливі й різнитимуться від місця до місця, адже вода має одну особливу рису — вона загальна й унікальна водночас.

Отже, колообіг води гуртує людство й водночас створює розбіжності між людьми та суспільствами. Гідрологічний цикл мав і має досі низку різних версій. В одних місцях води багато, в інших — мало. На планеті є моря, озера та пустелі, а також усі можливі варіанти водойм, екосистем і кліматичних зон. Одні живуть, як у раю, серед лугів і води, інших натомість оточує золота пустеля, у якій дві краплі води падають з інтервалом у рік.

Це також означає, що зміни клімату матимуть різні наслідки в різних місцях, але знань про регіональні кліматичні умови досі так обмаль, а наявні дослідження так суперечать одне одному, що жоден вчений не може достеменно сказати, як ці наслідки різнитимуться. Одні вважають, що внаслідок змін клімату в Сахарі буде більше опадів, другі твердять протилежне — що опадів буде менше і Сахара «перестрибне» Середземне море, спричинивши опустелювання в Іспанії. Якщо стане тепліше, деякий час води в річках Азії буде більше; може, це стосуватиметься й Нілу — хоч фахівці не знають, чи буде більше опадів у районі навколо Блакитного або Білого Нілу. Деякі науковці вважають, що дощ ітиме над ефіопськими горами, інші — що над ними опадів буде менше. Одні вважають, що озеро Вікторія поливатимуть більше дощів, тоді як інші стверджують, що менше. Знань про рух води в атмосфері, у природі та вітрах над Африкою поки замало, щоб дати остаточну відповідь на котрусь із цих проблем. Наскільки передбачення вчених про наслідки кліматичних змін на глобальному рівні — то ненадійні пророцтва чи вони ґрунтуються на надійних даних, у цьому контексті відіграє меншу роль. Розвиток людських суспільств — це не результат абстрактної, середньої погоди, на нього впливає непередбачуваність і зміни, пов’язані з конкретними та матеріальними рухами води в суспільстві на регіональному й локальному рівнях.

У дослідницькій спільноті немає єдності щодо швидкості танення льодовиків у Ґренландії й того, чи тануть вони там більше, ніж в інших місцях; дехто навіть стверджує, що в певних районах острова тане більше. Однак річ у тім, що в Ґренландії багато хто побачить переваги розталої криги. Тоді цей острів зможе стати найбільшим виробником гідроенергетики. Лід вміщує неймовірну кількість води, яка до того ж падатиме з великої висоти. Може, під кригою знайдуть поклади цінних металів. Тож залежно від місця проживання на планеті кожен матиме різні інтереси щодо збереження сучасного клімату, циклу опадів і змін рівня моря. Люди в межах однієї країни можуть по-різному ставитися до кліматичних змін — селянин і власник готелю матимуть різні інтереси щодо тривалого дощу. Наслідки змін також різнитимуться в різних частинах однієї країни. Отже, як і всі інші кліматичні зміни в історії, ця зміна не згуртує людство до спільного спротиву чи пристосування. Інший погляд на це ігнорує історію, усю палітру мінливості природи та водойм, а також розбіжності інтересів індивідів та суспільства. А так годі зрозуміти глобальну дискусію про протидію кліматичним змінам.

Перші відомі нам потопи також були вкрай несправедливі. І потоп в «Епосі про Гільгамеша», і християнський та єврейський Великий потоп, у якому Яхве або Бог знищили все живе на планеті, за винятком Ноя, його дружини та тварин, що він узяв зі собою на ковчег, і Раґнарьок, і Фімбулвінтер у скандинавській міфології — усі ці легенди можна тлумачити як збірне людське уявлення про іманентну несправедливість природи. В усіх цих сюжетах бо вижило обмаль. Решта зникла.

Непевність, пов’язана з роллю та поведінкою води, відіграла головну роль у більшості релігій із часів Шумеру та Стародавнього Єгипту[377]. Міфи про створення світу та описи Бога в Біблії та Корані загрáють новими барвами, якщо читати їх уголос на горі Нево, з якої Мойсей побачив Землю Обітовану. Тоді єдина вода перед очима — пустельні міражі й оаза Єрихон, що її Яхве, за легендами, пообіцяв ізраїльтянам. Тоді чітко видно зв’язок між довкіллям і тою вагою, що її тексти надають воді, її ролі та значенню як релігійного об’єкта та метафори. Послання Яхве й Аллаха, як вони відкрилися пророкам, мали ж розуміти лише обрані. У такій екологічній перспективі зрозуміло, що три головні книги трьох великих монотеїстичних світових релігій — ісламу, юдаїзму та християнства — мають кілька спільних рис: уявлення, що їхній бог створив усіх живих істот із води, а найпоказовішою рисою раю є те, що там — на відміну від світу людей — годі перейматися браком води. І навпаки, забагато води, як-от потоп, ставало способом покарати людей.

Розгорни Старий Заповіт і спробуй позбутися думок про щедро политі дощем землі, всипані квітами узбіччя й зелені околиці, які зволожує саме небо. А поки у твоїй уяві розсипається пустеля, можеш подумати про Мойсея та його групу, що мандрували від джерела до джерела в пустелі Синай упродовж сорока років. Там, де була вода, можна було перепочити. Там, де текла вода, було життя. У Книзі Буття 2:4—7 написано: «Це ось походження неба й землі, коли створено їх, у дні, як Господь Бог создав небо та землю. І не було на землі жодної польової рослини, і жодна ярина польова не росла, бо на землю дощу Господь Бог не давав, і не було людини, щоб порати землю. І пара з землі підіймалась, і напувала всю землю. І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею». Саме вода створила Едемський сад, а річки, що витікали з Едему, — світ для людей. Міф про створення світу в ісламській традиції має багато спільних рис зі Старим заповітом. У Корані зазначено: «Аллах створив усiх живих iстот iз води» (сура 24, 45) і «Вiн — Той, Хто створив людину з води й дарував їй родичiв та своякiв» (сура 25, 54)[378]. Вода в цих текстах також описана як засіб, через який Бог або Аллах демонстрував усемогутність. Адже для всіх, хто жив у регіоні, звідки релігії брали початок, вода була буквально ресурсом життя та смерті. Водночас вона була мінлива й поза владою людини. У Старому заповіті та Корані можна знайти багато місць, де описаний дуалізм води, а також де цей дуалізм — між потопом і посухою, життям і смертю, Божим даром і покаранням — саме підкреслював усемогутність Яхве й Аллаха[379].

У єврейсько-християнській традиції уявлення про владу Бога над опадами посідає чи не найголовніше місце. Вважали, що дощ падав із великого резервуара на небі, а відкривав його Бог. Тому посуху інтерпретували як результат гріхів, а отже, покарання. Сповідавши гріхи, люди могли вмилостивити Яхве. Адже лише милостивий Бог забезпечує їхнє існування, раз і назавжди. Лише Він міг гарантувати достатньо води для тварин, криниць, землеробства та ритуалів очищення. Назва ісламських приписів, шаріат, у буквальному перекладі означає «стежка, що веде до водойми», тобто шаріат — це джерело життя. Достоту, як водойми розв’язують практичні проблеми бедуїнів, так і ісламські приписи розв’язують проблеми життя та суспільства.

Міф про Великий потоп, мабуть, найбільш досліджуваний з-поміж усіх міфів. Ще в 1950-х лише про Ноя та його ковчег було, за підрахунками, 80 000 текстів сімдесятьма двома мовами. Такий шалений інтерес свідчить про значення цього міфу в ісламі, християнстві та юдаїзмі. У християнстві й ісламі Бог та Аллах карають людей потопом, або як, за словами Корану: «Невже ти не бачиш, що Аллах жене хмари, потiм збирає їх, нагромаджує i стає видно, як злива виливається з-помiж них. Iз гiр, що на небi, Вiн посилає град i вражає ним, кого побажає, i вiдвертає його, вiд кого побажає. Свiтло блискавок мало не позбавляє зору» («гори» тут розуміють як хмари, з яких іде град; сура 24, 43). Однак в азійських релігіях, як-от у буддизмі, синтоїзмі й індуїзмі, вода відіграє головну роль у космології. В індуїстській традиції, наприклад, кінець світу починається зі сторічної посухи. Озера й річки зникають. Землю охоплюють язики полум’я. А потім починається дощ і останній потоп.

Отже, страх ненадійності води й розповіді про нього сягає початків історії людства і глибоко вкорінений у релігіях і культурах. Багато хто бачив праці Леонардо да Вінчі та Мікеланджело про Всесвітній потоп, і їх можна описати як соціал-реалістичні, адже тоді історію в Біблії сприймали як істинну. За символічніший, а тому сучасніший образ можна вважати відому картину Гюстава Доре «Світ, знищений водою» 1865 року. Це полотно сповнене протилежностей і пронизане екзистенційною темрявою, але й митець також наголошує, що внаслідок катастрофи люди виявили свої найкращі риси. Винні перед Богом віддали себе в жертву, щоб урятувати невинних[380]. Упродовж багатьох поколінь у головних релігійних світоглядах головною залишалася ідея про те, що воду контролює Всемогутній і може використовувати дощ, посуху й потоп як нагороду та покарання грішного людства. Унікальність та особливості сучасних розповідей про катастрофи, імовірно, теж відповідатимуть цій традиції. Нова всесвітня дискусія про взаємозв’язок між людиною та кліматом у новий спосіб пов’язала традиційні релігійні та сучасні світські ідеї. Це цілком нове поле для досліджень.

Шумерські боги наслали на людей потоп, бо ті так гучно сварилися, що боги не могли заснути. Потоп став заслуженим покаранням. Бог у моністичних пустельних релігіях також клав відповідальність за потоп на людей. Це було жорстоке, але справедливе покарання за їхню гріховність. Головний наратив після зламу століть, навпаки, стверджував, що людина сама — хижацьки експлуатуючи природу й вічно прагнучи її використовувати — запустила процес, у якому стала своїм катом.

Конфлікт між людиною та природою, що карає, — неймовірно класичний і глибоко історичний, але в наші дні він набув нової, не традиційно релігійної форми.

Тепер людина протистоїть природі самотужки, вона власноруч зробила її своїм ворогом, що жадає помсти, але й досі може її умилостивити.