Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

ЧАСТИНА ІІ. Ера Азії

«Вивчай минуле, якщо хочеш визначити майбутнє».

Конфуцій (прибл. 500 р. до н. е.)

На початку XVI століття Китай під правлінням династії Мін став найрозвиненішою країною світу. Династія Мін керувала Серединним царством майже 300 років — від 1368-го до 1644-го. Назва «Сяйниста династія», як із китайської можна перекласти слово «Мін», свідчить про те, як вони себе уявляли й чого досягли[85]. Ця назва — перебільшення й прикрашання, але вона має більший стосунок до дійсності, ніж європейська тогочасна «Священна Римська імперія», яка, за словами Вольтера, не була ані священна, ані римська, ані імперія. Китай мав найбільшу у світі економіку й був провідною державою майже в усіх технологічних сферах. У 1500 році Китай населяли 60—100 мільйонів осіб — проти приблизно двох мільйонів в Англії[86]. Династія Мін забезпечила собі вічне визнання, звівши суттєві частини Великого китайського муру, що мав боронити Китай від «варварів із півночі». Стіна була завдовжки 8000 кілометрів, або на 500 кілометрів довшою, ніж відстань від Парижа до Москви.

За наказом імператорів, у Пекіні, куди вони перенесли столицю, збудували Заборонене місто. Це палацовий комплекс у центрі Пекіна, неподалік головної площі Тяньаньмень, що займає 720 000 метрів квадратних і складається з майже 1000 будівель із понад 8000 кімнатами. Тут від 1406 до 1420 року працювали 1000 митців та один мільйон робітників. Усе в Європі блякне на тлі Забороненого міста, куди мали доступ лише імператор, його родина та придворні. Однак найбільший проєкт династії — це канал, що з’єднує Пекін із Ханчжоу. Великий китайський канал — найзахопливіший інфраструктурний проєкт в історії світу. Канал завдовжки 1800 кілометрів простягався від річки Янцзи на півдні й до Пекіна на півночі[87]. Тож 500 років тому китайці викопали та залили водою канал, довжина якого майже відповідає відстані між Римом і Копенгагеном, а ширина в найвужчому місці — 40 м[88]. Канал пов’язував північний Китай із його південними провінціями й допоміг створити те, що, на думку багатьох, стало першою у світі ринковою економікою. Річ у тім, що завдяки каналу династія отримувала більше податків; також можна було надсилати достатньо їжі з родючого півдня на суху північ, куди імператор переніс столицю (слово «Пекін» означає «північна столиця») і де були зібрані всі солдати, що мали захищати країну від постійної загрози нападу «кочівників» зі степів. Китайці воліли за всяку ціну уникнути повторного монгольського панування, зокрема тому, що попередницю династії Мін — династію Юань — 1279 року заснував онук Чингісхана — Хубілай.

На іншому кінці Шовкового шляху — найважливішого в той час торговельного шляху між Азією та Європою — лежав Константинополь, столиця Османської імперії. Наприкінці XV століття Османська імперія була найбільша та найпотужніша. Вона проіснувала з кінця ХІІІ століття до 1920-х, і її варто вважати за одну з найвдаліших імперій у тривалій історії імперій. Вона панувала над Близьким Сходом і значною частиною Східної Європи впродовж приблизно чотирьохсот років, зостаючись імперією впродовж майже семисот років.

Османська імперія швидко просувалася Європою, і незабаром султани могли вважати великі частини Середземного моря за мусульманське озеро. Ця імперія охоплювала більшість території Балкан — сучасні Угорщину, Грецію, Сербію та Болгарію. Єгипет завоювали 1517 року, і формальний очільник усього ісламського світу тепер переїхав у Константинополь — легендарну християнську столицю Східної Римської імперії, Візантії, яку османи завоювали п’ятдесятьма роками раніше. Підім’явши під себе Єгипет, халіфат і Константинополь отримали доступ до виробництва їжі в долині Нілу, що доти мала обмежене значення для цієї частини світу після того, як араби відвоювали у Візантії Єгипет 642 року. Крім цього, османи контролювали Палестину й ті регіони, до яких сьогодні належать постосманські державні утворення, — територію Сирії, Іраку, Йорданії, південну частину Аравійського півострова, включно зі священними містами ісламу Меккою та Медіною. Один із правителів, Сулейман I Величний, або Сулейман Пишний, султан Османської імперії між 1520 і 1566 роками, мав, напевне, одну з найкращих візитівок в історії світу. У короткій версії його титул звучав так:

«Султан османів, посланник Аллаха на землі, Пан над усіма панами в цьому світі, Володар людських ший[89], Король вірних і невірних, Король над усіма королями, Імператор Сходу й Імператор Заходу, Принц і Пан найвдалішого сузір’я, Гарант перемоги, Захисник усіх людей у світі і Всемогутня тінь над землею»[90].

Офіційно імперія мала назву «Блискуча Османська Держава». Пригадуємо, що «Мін» — це «Сяйниста династія» китайською. Тож Константинополь і Пекін були свідомі своєї позиції і, певна річ, зовсім не соромилися влади та слави, яку вона їм давала.

Подорож світом наприкінці XV століття привела б до висновку, що суттєва частина Європи — безнадійне видовище. Континент був роздроблений, тут точилися війни між королями та королівськими родинами, а європейські еліти імпортували з Азії та Османської імперії товари розкоші. «Новий світ» ще не відкрили, а Париж і Лондон були столицями країн, що втомилися захищатися й створювати певну форму держави. Годі було думати, що Європа загалом, а надто Англія, домінуватиме у світі за якихось кілька століть — це визнали б за чистісінькі бздури. Тому європейська перспектива, що обмежує арену історії до Європи, не годиться для аналізу тогочасних подій і владних відносин у світі[91].

Історія династії Мін та Османської імперії тривалий час захоплювала увесь світ, а через рухи і зміни в сучасній історії ця історія знову стала актуальною. Китай незабаром стане найбільшою економікою світу й досі дивує світ вкрай амбіційними інфраструктурними проєктами, як-от «Один пояс, один шлях». Туреччина, як старий центр Османської імперії, за прогнозами, увійде до дванадцяти найбільших економік 2050 року й нині працює в багатьох сферах, щоб відновити втрачений після розпаду Османської імперії вплив. Крім цього, політичне лідерство Китаю та Туреччини тепер цілеспрямовано повертає в сучасну політику династію Мін та Османську імперію відповідно, до того ж у неочікуваний і промовистий спосіб.

Ставлення сучасності до історії парадоксальне та комплексне. Це постійно виявляється по-новому й має значення для того, як використовують і сприймають минуле. З одного боку, династія Мін та Османська імперія — «чужий край», політичну культуру й погляди яких годі зрозуміти так, як їх розуміли люди в той час. Із другого боку, та сама історія в останні роки стала вкрай актуальною сучасністю, навіть у стислій формі політичних гасел.

Чіткими геостратегічними ініціативами державні діячі Китаю та Туреччини відновили актуальність Мін та османів. Сучасні áктори шукають підтримки в окутаному міфами минулому, щоб посилити свою позицію в майбутньому. Те, як ці історії зараз розповідають і як їм надають актуальності, формуватиме світ. Подвійна функція мандрівок у часі ілюструє всю складність предмета історії. Завдання істориків полягає в тому, щоб відтворити й побачити минуле закінченим, мертвим і позбавленим сенсу, рятуючи його в такий спосіб від наруги пізніших сучасників. Водночас учений також має проаналізувати, як минуле й досі живе та все-таки співіснує з сучасністю, стаючи орієнтиром для політичних дій сьогодні й у майбутньому.

Є чимало китайських династій, які в минулому мали велике історичне значення. Ми говоримо про країну, яка вже за династії Сун до ХІІІ століття так розвинула економіку, що активно торгувала не лише внутрішньо, а й із чи не всією Азією. Цій країні ми завдячуємо такими революційними технологічними інноваціями, як компас, порох і друкарський верстат, водяне колесо, будування каналів зі шлюзами й доменні пічки для плавлення заліза, — і це лише дещиця. Але, як я вже зауважував і до чого ще повертатимуся, «Сяйниста династія» відрізнялася, зокрема, тому, що це була китайська династія, яка замінила чужоземну, монгольську, і після якої імператорський трон знову зайняли іноземці — із Маньчжурії.

Комуністична партія Китаю дістала династію Мін та її конфуціанську ідеологію з глибокої скрині історії. Конфуцій став, так би мовити, особистим пропагандистом товариша Сі. І це радикальна зміна: лише кілька десятиліть тому партійне керівництво Китаю вважало, що потрібно боротися із впливом конфуціанства на китайську політику і його місце на «звалищі історії».

Майже десятирічна Культурна революція засновника Китайської народної республіки й лідера компартії Мао Цзедуна, що почалася в 1960-х, поклала ідеологічний кінець впливу конфуціанства[92]. Її мета полягала в тому, щоб викорінити консервативний штиб мислення, що прагнув стабільності, а не справедливості та революції. Мао нібито сказав небожеві, що того дня, коли компартія повернеться до Конфуція, вона перестане бути компартією. Тому Культурна революція як частина боротьби Мао за владу в партії — зокрема, проти Ден Сяопіна — підкреслювала право на повстання й закликала не слухати мудреця. Партійним бюрократам довелося відмовитись від конфуціанської чиновницької традиції — буржуазної ідеології, говорячи мовою Мао — і заробити «мозолі на руках», себто перевчитися. Усе суперечило конфуціанській традиції, яка радше наголошувала, що принци — це принци, королі — це королі, правителі — це правителі, батьки — це батьки, а сини — це сини. Ця традиція не сповідувала «рух проти течії», проти влади, що було гаслом Культурної революції, її ідеалом було радше знати своє місце: знати, хто встановив порядок, і не намагатися скинути природне.

Так, промова Сі Цзіньпіна на 2565-му ювілеї з дня народження Конфуція — це політична дія, насичена символізмом[93]. Партійне керівництво чітко продемонструвало, як далеко Китай відійшов від ідеалів маоїзму та ідей про класову боротьбу й перманентну революцію. Поряд із місцем народження Конфуція Сі Цзіньпін оголосив, що компартія — вірний спадкоємець і захисник величної та традиційної китайської культури.

В останні десятиліття, коли самого марксизму-ленінізму бракує для розбудови держави, лідери Китаю пильно вишукували альтернативні способи утвердити та обґрунтувати свою роль. «Сяйниста династія» була китайською династією, що досягла успіху в багатьох сферах, тож її можна було використовувати, щоб просувати націоналізм, який партія могла контролювати. Конфуціанство може заохочувати до послуху й спільних дій на користь інтересів держави та Китаю. Боротьба Сі проти корупції в суспільстві також потребує більше легітимності, адже кампанія наразилася на спротив. Філософія Конфуція, у якій йдеться про те, як має поводитися держава та високопосадовці, щоб досягти спільного блага, може стати неабиякою підтримкою й опорою. Як і відомі історії про безжальну кампанію імператорів династії Мін проти корупції наприкінці ХIV і в XV столітті.

Китайське партійне керівництво також постійно згадує видовищні морські мирні експедиції династії Мін до узбережжя Східної Африки в XV столітті, щоб надихнути суспільство й показати, яким воліє бути новий Китай. Я повернуся до цих експедицій згодом, а наразі лише зазначу, що з технологічного й організаційного погляду вони абсолютно перевершували майбутні морські походи Колумба та Васку да Ґами. На внутрішньополітичному рівні розповіді про ці експедиції закликають китайців іти у світ як представників китайської цивілізації й завойовувати повагу[94]. На зовнішньополітичному рівні вони підкреслюють мирні наміри Китаю. Таке використання минулого династії Мін стало актуальною проблемою політики, адже Китай незабаром відвоює ту чільну позицію, що мав у XVI столітті.

Отже, сучасне значення династії Мін — це приклад того, що минуле не лише співіснує із сучасністю, а й загрожує їй. Подібно президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган дістає ісламо-османську імперію з музеїв, покликаючись на неї як на попередницю і взірець того, якою хоче стати сучасна Туреччина.

Двадцять дев’ятого травня 2011 року президент Ердоган повідомив, що всі автобуси в Стамбулі їздитимуть із прапором на згадку про те, як османи завоювали християнський Константинополь 558 років тому, 29 травня 1453 року[95]. Це рішення втілює історичну та радикальну зміну в турецькій державотворчій ідеології, тож його можна вважати за відкриту конфронтацію із християнською Європою, чиїм союзником Туреччина є в НАТО. Це цілком імовірно, але тут, по-перше, йшлося про нову внутрішню політику, а по-друге, про регіональні амбіції Туреччини. Те, що ісламське завоювання столиці східної Церкви тепер стало святом, безпосередньо суперечило політиці батька сучасної Туреччини — Кемаля Ататюрка (1881—1938). Якщо Ататюрк обстоював світський націоналізм, то Ердоган намагався закласти підвалини націоналізму, натхненого ісламом[96]. Ататюрк прагнув покласти край османській традиції: він забороняв вкривати голову в університетах і школах, заборонив політичні партії, що мали релігійну програму, а також запровадив європейський алфавіт замість арабських символів. Це був один із головних архітекторів формального розпаду Османської імперії та ісламського халіфату 1924 року. Так Ердоган намагався відмотати частину історії до доататюрківських часів. І у внутрішній, і в зовнішній політиці Туреччина тепер мала захищати іслам. Пропагована велич могутньої Османської імперії мала допомогти створити нову національну єдність, згуртовану навколо ісламу, а не турецького націоналізму, і водночас сприяти Ердогану та новим геополітичним амбіціям Туреччини.

Коли 2011 року Ердоган асоціював себе та свою партію ПСР із перемогою Османської імперії над християнською Візантією, він зайняв позицію в боротьбі в самому ісламському світі, і в боротьбі за вплив із Саудівською Аравією та Іраном. Позаяк Туреччина стала головною базою Братів мусульман, після того як тих у Єгипті визнали терористичною організацією й відтак вислали, багато ісламістів вважають Османську імперію за приклад ісламської боротьби проти Заходу. Інші вважають ердоганівське відновлення османської традиції за перешкоду для європейського майбутнього Туреччини, зокрема тому, що, на їхню думку, Османська імперія занепала через іслам[97], головну причину вад технічного, політичного й економічного розвитку й лібералізації. Ще інші вважають Османську імперію за приклад вдалого мультикультуралізму, а критики такого погляду стверджують, що це була мультиетнічна імперія, яка ґрунтувалася на систематичній дискримінації всіх, окрім мусульман.

Офіційне святкування османських перемог 1453-го актуалізує історію Османської імперії і з інших причин. Подамо кілька прикладів: нерозв’язане національне питання курдів, які живуть у чотирьох країнах Близького Сходу, а також у багатьох європейських країнах, — це головно результат наднаціонального характеру Османської імперії й того, як вона розпалася незадовго після Першої світової війни. Занепад Лівії як держави після того, як Муаммара Каддафі скинули й убили, годі зрозуміти, якщо не знати, як цією країною керували впродовж п’ятисот років за влади османів. Напруга на Балканах, між сербським антиісламським націоналізмом і мусульманським Косовом, — це наслідок вдалого експансіонізму Османської імперії.

Османська імперія стала актуальною в Норвегії також через іншу й безпосереднішу причину. Велика частина мігрантів з Азії й Африки до Норвегії походять із районів, якими в певні періоди правили османи, — або вони мають балканське, іракське чи сирійське походження, належать до курдів чи турків, або походять з Еритреї, Ефіопії чи Сомалі в Африці. Османський період історії Туреччини актуалізований також через активну роль турецького уряду щодо іммігрантських громад, почасти щоб посилити позиції Ердогана на батьківщині, почасти щоб просувати позицію Туреччини щодо інших мусульманських країн Близького Сходу. Зовнішня політика Норвегії також тривалий час була зосереджена на регіонах, які довго були частиною Османської імперії та потерпали від внутрішніх і регіональних конфліктів, частково посилюваних історичною роллю імперії — як-от Палестинське питання, війна в Лівії, тривалі війни між Еритреєю та Ефіопією, війни в Іраку та Сирії й навіть громадянська війна в Судані. Якщо проглянути дебати, які точилися в норвезькому парламенті щодо політики в цих регіонах, ми побачимо, що спадок Османської імперії та її вплив на політичну гру в цих регіонах ані згадували, ані розуміли.

Щоб хоч трохи збагнути, що сталося під час розвитку династії Мін та Османської імперії 500 років тому, цей розвиток потрібно розуміти історично, тобто як закінчене минуле. Це передбачає, що аналіз водночас розглядатиме, як політичні áктори цю історію використовували й використовують досі. А втім, потрібно знати й відмежовуватися від суб’єктивних методів інтерпретації, які бачать світ через призму політики чи ідеології або сприймають його лише через панівну традицію.

Певна річ, годі спостерігати за хаотичною, некерованою реальністю й не фільтрувати її. На ці фільтри зазвичай впливають потужні світогляди та сучасні самосприйняття різних народів. Тому потрібно спробувати наблизитися до такого проблемного питання, як історія Китаю й Османської імперії, так дистанційовано та збалансовано, як можна. Серед небагатьох наявних методів — дослідити, як на аналіз цих держав вплинуло те, як їх розуміли впродовж історії. Саме тому важливо визначити та обговорити особливості європейських інтерпретацій. Крім цього, такі традиції становлять важливу частину світової історії.

Коли французькі філософи та реформатори суспільства Монтеск’є і Вольтер у XVIII столітті читали одну книжку про Китай[98], вони дійшли різних висновків щодо того, як зображувати та розуміти Серединне царство. Вольтер сприймав Китай як таке собі ідеальне суспільство: у китайців не було духівництва, що на них тиснуло, як католицька церква у Франції та Європі, вони жили без дворянства, а найосвіченішим класом у суспільстві були високопосадовці. Він бачив, що китайці мали ідеалізовану моральну науку. Вольтер погоджувався з німецьким філософом Ґоттфрідом Ляйбніцом, який раніше запропонував, щоб китайські місіонери їздили в Європу й розповідали про своє практичне розуміння життя[99]. Наприкінці XVIII століття Вольтер пропонував брати Китай за взірець саме тоді, коли країну заледве можна було вважати за зразкову. Монтеск’є натомість сприймав Китай як східну, політично відсталу, деспотичну державу, ігноруючи досягнення режиму. Він зосереджувався на теорії буржуазної держави, а зображуючи Китайську імперію як деспотичний режим, намагався підкреслити, що його визначення форм правління теоретичне. Річ у тім, що обидва філософи тлумачили Китай через призму власних політичних проєктів на батьківщині — це один із багатьох ранніх прикладів того, як боротьба за «справжній Китай» перебувала під впливом політично-ідеологічних течій у Європі та на Заході.

У ХІХ столітті, коли соціологи, історики та політики намагалися обґрунтувати, чому саме Англія вела світ у промислову еру, потрібно було зрозуміти провали Китаю. Ця країна в очах громадськості стала втіленням стагнації, варварства й неволі, тобто всього того, чим Європа вже не була. Відтоді як Марко Поло в XIІІ столітті описав враження від Китаю Хубілая в «Подорожах Марко Поло», європейці сприймали Китай як країну, що в багатьох сферах була витонченіша й складніша за Європу[100].

У ХІХ столітті в Європі панувало почуття вищості та тріумфу, спричинене промисловою революцією. Карл Маркс і Фрідріх Геґель, як і Макс Вебер на початку ХХ століття і зрештою багато інших впливових істориків та соціологів погоджувалися, що проблеми Китаю головно були вислідом їхньої історії. Країна зайшла в глухий кут — чи то через конфуціанство, імператорський деспотизм, азійські методи виробництва, технічну млявість, чи то через брак протестантського підприємництва. Жвава, модернізована й індустріалізована Європа сприймала Китай як аграрну цивілізацію, «що стояла на місці». Це пояснювали, зокрема, культурою: Китай не модернізувався через брак сучасних європейських ідей; населення перебувало в такому собі застарілому духовному всесвіті, тому не могло вирватися зі своєї відсталості. Геґель навіть сформулював відому тезу про те, що театр історії змістився зі сходу на захід, через враження від Китаю на початку ХІХ століття: саме на «заході», у Європі, Історія реалізувала свій потенціал.

У 1970-х Китай теж був противагою Європи, щоправда, уже в іншому розумінні. Тепер Китай символізував інновації та зміни, а китайці жили в духовному всесвіті, звільненому від деспотичної ідеології капіталізму. Теорії про вирішальну та позитивну роль третього світу, поширювані через бомбардування США В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі, відводили Китаю чільну роль у боротьбі з нерівністю у світі. Як країна третього світу, вона очолила такий собі міжнародний третій стан — як паралель із третім станом у часи Великої французької революції у XVIII столітті. Різниця, щоправда, полягала в тому, що Китай розпалить революцію не лише в одній країні, а в усьому світі, прагнучи створити глобальну справедливість. Тож Китай став новим утіленням поступу й революційного утопізму, а не варварської ідеології й нерухомого традиціоналізму, як раніше.

Поки Вебер говорив про китайську культуру як про Ахіллесову п’яту розвитку, цей новий Китай не лише подолав китайську культуру, а й обмеження «культури» загалом[101]. Практику Мао й Культурної революції натомість сприймали як таку, що відповідала загальноісторичним законам; у їхніх діях «відбивалася» сама історія. Китайці показували решті світу шлях до справедливого суспільства. Так, маоїзм викреслили з історії Китаю, позбавили всього, що могло стати на заваді перетворити китайське на загальне. Адже, щоб Китай міг стати взірцем боротьби проти несправедливості у світі, у Норвегії, Колумбії чи Індії, потрібно було, щоб він мав якомога менше винятково китайських рис. Тож роль Китаю як маоїстської утопії сприймали не як антиісторичну, а як цілком логічну.

Інтерпретація та використання історії Китаю як політичної зброї точно не відійшло в минуле. Збільшена напруга й постійні конфлікти між Заходом і Китаєм, а надто між США та Китаєм, може, призведуть до того, що ми житимемо в час діаметрально протилежних уявлень про Китай. Уже з’явилися і ще з’являтимуться книжки, статті та твердження, що намагатимуться просунути визначений погляд на Китай (див. п’яту частину). Так розвідка про династію Мін має абстрагуватися від давньої традиції інтерпретації, що зводила історію Серединного царства до аргументу в політико-ідеологічній боротьбі. У Європі та західному світі до того ж історію Китаю часто розуміли хибно й стереотипно, вважаючи цю країну або за цілком ворожу, або за цілком дружню.

Османська імперія відігравала головну роль у європейській історії впродовж майже семисот років. Розуміння й описи того, що цінувала та представляла імперія, довго перебували в центрі європейської політики й того, як Європа описувала себе та світ. Однак, на відміну від Китаю, у західних дискусіях Османська імперія ніколи не була ідеалом чи утопією[102].

В останні десятиліття в західних уявленнях про Близький Схід домінувала критика «орієнталізму». Американський історик Едвард Саїд, найвпливовіший дослідник упередженого ставлення Заходу до Сходу та ісламського світу[103], обстоював думку, ніби на інтерпретації впливало те, що їхні автори були частиною європейського колоніального проєкту. Позаяк увесь цей проєкт обґрунтовували уявленнями про вищість європейської культури, то й самі вчені виробляли «орієнталістські» шаблони. Близький Схід був «інший», «екзотичний» та «ірраціональний», підтверджуючи сприйняття себе Заходом як «нормальних» і «раціональних». Так, «інші» виникли як протилежність Європи. Ця критика орієнталізму доходила висновку, що західні вчені через свою позицію в ієрархії політики та ідеї могли лише робити «інших» екзотичними.

Критики орієнталізму віднайшли не відому раніше рису багатьох європейських і західних описів Сходу. Це стосувалося, зокрема, текстів ХІХ століття, написаних у період розквіту європейського колоніалізму. Але з науково-теоретичного погляду це поклало край традиції, у котрій аж роїлося упереджень і стереотипів — позицій, що унеможливлювали справжню науку та наукові дискусії. Коли якість дослідження або його надійність a priori визначені походженням автора, годі говорити про універсальну, міжкультурну інтерпретацію чи про глобальну історіографію. І якщо західний учений виявить ірраціональне явище на Близькому Сході чи в Азії й зрозуміє, що воно також існує в Бразилії, США й Норвегії, у межах тієї традиції цю нібито «ірраціональність» відкинуть як упередження. Тож найважливіша думка критиків полягає в тому, що на інтерпретації Близького Сходу впливала й досі впливає лише європейська колоніальна домінація. Така гостра позиція, однак, антиісторична.

Унаслідок цього всього історичними змінами балансу сил між Європою і Близьким Сходом або нехтували, або зовсім стирали їх з історії. Османську імперію як найбільшу у світі імперію впродовж сотень років боялися в Європі. Страх того, що османам вдасться завоювати християнський світ, насправді не безпідставний. Упродовж цього тривалого періоду європейці не вважали себе вищими за Близький Схід чи Османську імперію, а радше вбачали в Сході смертельну загрозу християнській Європі. Географічне поширення Османської імперії вважали за продовження ісламської експансії, що тривала більш-менш безперервно, починаючи з VII століття. Те, що в часи Мухаммада було маленьким регіоном на півдні Аравійського півострова, де домінували мусульмани, за першого халіфату розширилося на майже весь Близький Схід і Північну Африку, а у VIII столітті великі частини Іспанії та Португалії опинилися під ісламським пануванням.

За 300 років після того, як імператор Костянтин заснував Константинополь, назвавши місто «новим Римом», а імператор Феодосій у 380-х оголосив християнство державною релігією, мусульманські війська стояли під мурами міста. Багато найважливіших подій у перше століття Церкви, як-от собор у Нікеї, де християнські священники вперше зібралися, щоб з’ясувати головні питання віри, відбулися саме на території сучасної Туреччини[104]. З експансією ісламу стало, певна річ, важливо завоювати Візантію, почасти через те, що її столиця була бастіоном християнства в регіоні, почасти через стратегічне розташування на кінці Шовкового шляху як ворота до Європи. Мусульманські війська воювали проти ослабленої Східної Римської імперії майже безперервно, починаючи з VII століття.

Через ці тривалі, столітні воєнні конфлікти й постійні ісламські спроби завоювати Візантію з плином часом виникла ідея про «Європу» з одною ідентичністю, пов’язаною з образом «християнського континенту». Важлива подія, що має значення для того, як Близький Схід сприймали та описували, сталася, коли Візантія поклала край ісламським спробам завоювати імперію 678 року. Відтак візантійське керівництво в ХІ столітті попросило папську церкву та європейців прийти на допомогу, коли мусульманські війська атакували «Святу землю», яка на той час ще була під слабкими крилами Візантії. Це призвело до християнських походів та їхньої доби — тривалої воєнної конфронтації між європейським християнством та ісламом, — яка скінчилася поразкою хрестоносців[105].

Коли мусульманські сили, зрештою, захопили «Святу землю», а Османська імперія завоювала Константинополь та окупувала суттєву територію Балкан, Чорне море подеколи ставало внутрішнім османським морем[106]. Це була стратегічна поразка ширення християнства на Близькому Сході й вершина ісламської влади в Європі та світі[107]. Іслам натомість чимраз більше асоціювали з Османською імперією й турками, що там домінували. Серед багатьох, хто вважав імперію за затятого ворога Європи, був Мартін Лютер, який 1529 року опублікував книжку «Vom Krieg wider die Türken», або «Про війну з турками». Лютер був проти всього, що скидалося на релігійний похід, але закликав роздроблені європейські держави об’єднатися в оборонній війні проти набагато потужнішої турецько-османської імперії.

Тож, аналізуючи, як Європа інтерпретувала османів, не можемо ігнорувати цю частину історії між Європою та Близьким Сходом від VI до XVII століття. Тоді ж бо аналіз буде незбалансований і зосереджуватиметься винятково на короткому колоніальному періоді. Так, упродовж багатьох століть європейці, як порівняти їх з османами, були «відсталі інші»[108].

В останні десятиліття ісламський світ та іслам аналізували через призму двох украй різних перспектив, жодну з яких не можна пов’язати з уявленням про Схід у ХІХ столітті як «екзотичних інших». Перша перспектива сприймає іслам та ісламізм як антитезу й загрозу всьому тому, що уособлює світська Європа. Історичним прикладом цієї перспективи є теорія про те, що колишні конфлікти між цивілізаціями відновляться, а в майбутньому триватиме боротьба між цивілізаціями, а надто між західною та ісламською. Таке розуміння інтерпретує глобалізацію як процес, що не врівнюватиме всіх, а призведе до того, що люди пов’язуватимуть ідентичність із цивілізацією, етнічною належністю чи релігією[109]. Прибічники цієї теорії вважають, що її підтверджують фундаментальні ісламістські сили, які постійно твердять, що західний світ та його цінності — це сатанинські цінності. Інший аргумент на користь цих теорій — терористичні акти ісламістів проти Заходу і християн. Така перспектива наголошує на війнах Османської імперії проти заходу, інтерпретуючи їх як попередника війни ісламізму проти Заходу. Так, Мехмед ІІ Завойовник і Ердоган опиняються на одній довгій лінії історії.

Друга панівна перспектива — це безпосередня протилежність «орієнталізму». Згідно з нею, усі люди, попри походження, однакові й рівні, зокрема в тому розумінні, що всі мають однакове уявлення про цілі розвитку й те, що таке добре суспільство. Тож у цій перспективі Схід не є протилежністю Європи, а радше паралеллю західного світу. Описи чи дослідження розбіжностей між «нами» та «іншими» сприймаються як упереджені чи «орієнталістські». Та якщо в колоніальній традиції Схід сприймали як ірраціо­нальний, то в повоєнний час його почали сприймати як однодумця, раціонального «партнера» чи «отримувача допомоги».

Наративи про антиколоніалізм і системи міжнародної допомоги, що домінували в риториці у другій половині ХХ столітті й досі чинять суттєвий вплив, не можуть і далі ґрунтуватися на уявленні про те, що певні релігії чи культури мають вирішальне значення в процесах розвитку. У Норвегії — державі, більшість гуманітарної підтримки якої спрямована ісламським країнам і країнам із великими ісламськими меншинами, — це також вплинуло на те, як громадськість обмірковувала історію ісламських країн і події в раніше османських регіонах. Так, іслам й ісламізм, а також політично-релігійні традиції, що розвинулися на теренах Османської імперії, часто сприймали як неважливі. Ними нехтували або зводили до інших, менш важливих ідей. Або пояснюють як соціальну реакцію на політику Заходу, а отже, вважають за щось тимчасове, а не загальне й конститутивне. Релігійні традиції взагалі ігнорують, вважаючи їх за тимчасові явища, що не мають реального значення для процесів розвитку. На думку прихильників цієї універсалістської школи, її надійність підтверджена історією: країни, де домінує іслам, з плином часу набувають більше рис, щоб удосконалити суспільство та реалізувати людський потенціал.

Цей огляд того, як інтерпретували Китай та Османську імперію впродовж історії, продемонстрував, як на описи цих країн впливали тогочасні традиції та уявлення. Знаючи про óбрази ворога, орієнталізм і повоєнний універсалізм, ми не отримуємо жодних гарантій. Утім, зважаючи на їхнє існування, можемо спробувати позбутися панівних стереотипів і поглянути на минуле неупереджено.

У всьому різноманітті та складності династія Мін та Османська імперія мають істотні історичні риси, через які їх доцільно аналізувати одночасно й через які вони особливо цікаві в наш час. Річ у тім, що обидві ці сили розвивалися перед епохою західного домінування, а їхню історію сьогодні використовують впливові політичні áктори, просуваючи власні інтереси. Історія династії Мін та Османської імперії яскраво свідчить про те, що погляду, за яким Захід — це головний áктор, взірець і мірило, варто покласти край. Минуле обох цих держав може дати змогу по-новому поглянути на загальніші історичні питання, наприклад на взаємозв’язок між природою та розвитком суспільства, між ідеями про справедливість та історичними змінами і на тезу про розвиток як нормальний стан суспільства.

Династія Мін прийшла до влади внаслідок повстань проти династії Юань на початку XIV століття[110]. Династія Юань втратила владу, як і багато інших династій у тривалій і детальній історії Китаю, через внутрішні міжусобиці, зазвичай поєднувані з природними катастрофами[111], на тлі яких європейські вічні зими чи періоди голоду видаються майже непомітними. Династія Юань, що її заснував Хубілай, занепала через цілий букет таких причин. Те саме станеться і з династією Мін, щоправда, за 276 років.

Тож «Сяйниста династія» народилася в селянських повстаннях і громадянській війні. Чжу Юаньчжан став першим за майже 2000 років імператором селянського походження. У дитинстві Чжу втратив батьків через паводок — вони померли внаслідок пошесті, зазвичай поширюваної в Китаї серед затоплених руїн. Незабаром він, як і багато інших сиріт у китайській історії, став монахом у буддистському монастирі. Завдяки незвичній вправності й хитрості, які він виявив як солдат і військовий стратег спершу проти зовнішнього ворога, династії Юань, а відтак у між­усобицях проти інших повстанців, Чжу Юаньчжан заснував нову династію. Як імператор Хун У (1328—1387), він керував найрозвиненішою країною світу від 1368 року й аж до смерті.

Складно знайти іншу людину, яка вплинула на напрямок історії Китаю більше, ніж засновник династії Мін[112]. Імператор одразу продемонстрував грубу силу, щоб довести, що династія Мін уособ­лює стабільність і стійкість, а династія Юань — злочинність і хаос. Економіка та сільське господарство були в жахливому стані, а державний апарат, що мав би гуртувати велику країну, був переважно зруйнований. Хун У пообіцяв очистити Китай від того, що він називав впливом монгольських варварів, і тут абсолютно потрібною була сильна держава із сильним керівництвом.

Імператора Хун У описували як завбачливого лідера, іноді навіть як креативного генія, але відтак у нього розвинулися параноїдальні симптоми й він заледве не збожеволів. У 1380 році, наприклад, він звинуватив свого найважливішого радника в підривній діяльності та присудив йому смертну кару, а шукаючи змовників, убив 30 000 осіб. Хун У закликав розвивати державну бюрократію, що ґрунтувалася б на досягненнях, але постійно демонстрував власну безмежну владу. Він розбудував таку інституційну систему, де удар тяжкою бамбуковою палицею був звичним покаранням, а тих, хто працював на вищих бюрократичних рівнях, могли забити на смерть за найменший непослух. Ман­дарини були мандаринами з однієї причини — вони виконували доручення імператора. Хун У також відомий завдяки вислову про те, що він колись зробив із людьми, які не виконували його наказів: «Я пішов у Тайпінський порт і переконався, що їх добряче відлупцювали й відрубали ступні. Потім я наказав їм повертатися до роботи, щоб вони були прикладом для інших»[113].

Також варто згадати іншого визначного імператора династії Мін. Чжу Ді (1360—1424), четвертий син імператора Хун У, прийшов до влади на початку XV століття після кривавих конфліктів із близькими родичами. Він вибрав ім’я Юнле, «Вічне щастя», і його правління було схоже на батькове — у суспільстві панувала відносна стабільність, умови життя головно поліпшувалися, а суворий режим намагався контролювати систему водойм. Саме Юнле переніс столицю з багатого, але спекотного Нанкіна (що його називають однією з китайських «пічок») до Пекіна. Він отримав «вічне життя» в анналах історії також тому, що добудував Великий китайський канал і відрядив армаду кораблів на чолі з євнухом Чжен Хе у Східну Африку.

Імператор Юнле також одразу продемонстрував волю до абсолютної влади. Він попросив одного з найповажніших істориків, Фан Сяожу, написати йому інавгураційну промову, але той відмовив. Як здавалося вченому, Юнле був зрадник, що не скорився волі батька. Фана засудили до смерті й мали розпилити навпіл по лінії пояса. Щоб показати зневагу до нового імператора, Фан порадив Юнле піти далі й вирізати його «рід у дев’яти поколіннях», як це передбачало давнє правило. Тобто 1. Самого злочинця; 2. Батьків злочинця; 3. Бабусь і дідусів злочинця; 4. Дітей злочинця (і партнерів дітей); 5. Онуків злочинця; 6. Партнера злочинця; 7. Батьків партнера; 8. Дядьків і тіток злочинця; і 9. Двоюрідних братів і сестер злочинця. Так, 800 родичів стратили перед Фановими очима. За легендою, після того як Фана розполовинили, він мокнув вказівний палець у кров і написав нею «узурпатор»[114].

У державі династії Мін не було формальних меж імператорської влади, а в системі керування — жодних контролювальних чи балансувальних механізмів. Тож це була вкрай сильна держава, але верховенство права у ній годі було шукати. Імператор страчував людей, коли вважав за потрібне, когось мобілізували на колективні роботи, коли, на думку держави, це було необхідно, а рабство й досі зоставалося поширеним явищем. Євнухів, яких зазвичай викрадали й позбавляли волі, кастрували та допускали до двору; з плином часу вони сформували бюрократію, що налічувала десятки тисяч осіб. Династія також наглядала за власними громадянами за допомогою величезної мережі шпигунів.

Як і державні утворення в інших суспільствах, династію Мін потрібно аналізувати на підставі завдань, які варто було розв’язати для існування суспільства, а не на підставі європейських уявлень про ідеальну державу. Період правління династії Мін загалом, попри великі розбіжності у вміннях імператорів, відзначається відносною стабільністю та гармонією. Сільське господарство розширювалося, а державу очолювали освічені високопосадовці. Через це династія слугувала і слугує прикладом того, що конфуціанська суспільна філософія — це основа доброго суспільства в Китаї. Є економічні та екологічні причини того, що саме така династія зуміла створити гармонію та стабільність і могла з певністю — принаймні в деякі періоди — зватися Сяйнистою. Усе вказує на те, що ця династія або її пізніші копії могли б існувати далі впродовж сотень років, ґрунтуючись на тій самій формі правління й технологіях. Утім, чимраз більша напруженість між мандаринами (чиновниками) та євнухами при дворі, постійні стихійні лиха, посилені змінами клімату, і промислова революція в Європі за короткий часовий відтинок перетворили Китай на другорядну країну й легку здобич для європейської експансії. Однак у XVI столітті в китайському суспільстві не було жодних політичних чи інтелектуальних рухів, які ставили б під питання притаманний династії погляд на людину чи хотіли б змінити всеохопну роль держави. Не з’явилося в суспільстві й жодних нових класів з економічними інтересами, які потребували б нового керівництва чи нового способу організації суспільства. Інакше кажучи, альтернативного шляху просто-таки не було.

Історія Китаю — це історія того, як бідніша на опади Північ поступово завойовувала родючіший Південь. На півночі вирощували пшеницю, а на півдні найважливішим сільськогосподарським продуктом був рис. З експансією на південь Китай став суспільством із широкою й різноманітною системою гігантських водних шляхів та водойм. Це заклало підвалини спеціалізації, унаслідок якої виникли передумови та потреба в національній і регіональній торгівлі. Величезне населення Китаю жило насамперед навколо великих водойм, які займали приблизно два мільйони квадратних кілометрів (що понад утричі більше за площу Франції). Ці річкові рівнини були такі родючі, що в XVI столітті їх населяла суттєва частина людства. Годі зрозуміти історію та розвиток Китаю, якщо не зосередитися на відносинах між людьми та річками, адже решта країни — це гірська місцевість (приблизно пів країни) і пустелі (приблизно чверть площі).

Китай був аграрним суспільством, де, вирощуючи посіви, люди переважно використовували різні форми штучного зрошення й контролювали річки та канали. За підрахунками, загальна площа території, яку штучно зрошували в період династії Мін, становила приблизно 90 мільйонів акрів (або майже вдесятеро більше, ніж уся посівна площа Норвегії 2018 року)[115]. Вважають, що династія Мін утричі збільшила посівну площу впродовж кількох десятиліть. Річ у тім, що за наказом імператорів тисячі канав, каналів і резервуарів, що були в жахливому стані, відреставрували й відремонтували, а також збудували чимало нових споруд. Династія відновила сильну державу, що було передумовою розширити та зміцнити зрошувальне землеробство — і навпаки. Поки держава забезпечувала селян водою й гарантувала їхню безпеку, позиції Мін посилювалися[116].

Представники династії Мін зважали на програми всіх колишніх успішних державних діячів в історії Китаю. Зокрема, вони намагалися дбати про спадок напівміфічного імператора Юя, який, за легендами, створив Китай і світ, приборкавши воду, майже 4000 років тому. Чимало культур ідуть слідами свого походження аж до того нечіткого обрію, де історія переплітається з міфами. У разі Китаю ця лінія проходить десь між 2200 і 2000 рр. до н. е. — саме тоді Юй приборкав Хуанхе й скерував воду з річкових рівнин у море.

Історія Китаю почалася, коли Юй, приборкавши водойми, отримав Небесний мандат і став імператором першої китайської династії — династії Ся. Ця традиція Небесного мандата важлива, щоб зрозуміти зв’язок між природою й суспільством загалом і зв’язок між водою та правителем у Китаї. Ідея про те, що правитель і панівна династія має мандат від неба, щоб керувати, неабияк вплинула на ставлення китайців до очільників держави. У добрі часи, як-от за міфічного Юя, це давало імператорові чимало легітимності. У складніші часи, коли, наприклад, погода і клімат змінювалися й не дощило чи коли річки затоплювали міста, швидко ширилися звинувачення в тому, що імператора позбавили Небесного мандата. Це призводило до селянських повстань, яких в історії Китаю трапилося сила-силенна.

Тож записана історія китайської цивілізації починається на берегах Хуанхе, річки, яку теж називають «матір’ю Китаю»[117]. Ця рання китайська цивілізація, що розвивалася майже одночасно з Індською, була класичною зрошувальною економікою. Однак вона розвивалася самотужки, не контактуючи з іншими, західнішими зрошувальними суспільствами, і водночас реалізувала найскладніші проєкти, пов’язані з контролем води.

Правителі династії Мін мали вдосталь знань про китайську історію, щоб розуміти, що економічний успіх і відносна стабільність династії були результатом штучного зрошення та успішного контролю над річками. Тому вони намагалися, як і інші амбіційні династії, дотримуватися девізу Лао-цзи, який підсумовував: «Мудрий змінює світ, розв’язуючи проблему води».

Постійна потреба захищатися від вічної загрози катастрофічних паводків, а також потреба копати та ремонтувати канали зумовлені кількома географічними особливостями. Китай розташований у тій частині євразійського континенту, де майже всі опади випадають лише за кілька місяців осені, а решту року не дощить узагалі. Через це рівень води в річках сильно змінюється залежно від пори року. Інший чинник, який сформував більшість великих річок, полягає в тому, що в них стікає тала вода з Гімалаїв. Це означає, що всі річки, а надто Хуанхе та Янцзи, постійно несли із собою рівнинами каміння та намул. Наприклад, кожен кубічний метр «води» в Хуанхе може містити 400 кілограмів намулу, що забиває зрошувальні канали. Однак цікавіше те, що мул, осідаючи далі за течією, поступово підіймає річище над навколишніми землями. На тлі Хуанхе — п’ятої найбагатоводнішої річки світу — усі європейські річки блякнуть, а Ґломма, найдовша річка Норвегії, видається струмочком. Коли Хуанхе виходила з берегів, то не залишала нічого живого, перетворюючись на смертельну загрозу. Тому річку потрібно було загачувати, щоб люди могли жити на величезних рівнинах. І водночас нею потрібно було користуватися, щоб люди могли вирощувати їжу вздовж берегів.

Ці географічні умови створили суперечливий характер річки, її їнь та ян, як це часто називали китайські філософи. Часто одна річка має суперечливі риси, що водночас і доповнюють одне одного. Ця гра та взаємодія суперечностей і утворює річки. Традиційно зв’язок між їнь і ян зображували як дві краплеподібні фігури, що разом утворювали довершене ціле — коло. У такий спосіб можна й думати про річки — так Хуанхе можна назвати «матір’ю китайської цивілізації» і «її бичем». Обидва імені цілком вдало описували річку, і перше не було можливе без другого. Річка створила найродючіші регіони у світі. Водночас лідери династії Мін, як і раніші та пізніші керівники, мусили постійно будувати й підтримувати величезну систему дамб, що перешко­джала зміні річища та смертельним паводкам.

Якщо відвідати рівнини Хуанхе нині, дуже легко зрозуміти значення контролю води. Ідучи вулицями міст, які лежать уздовж річок, іноді маєте поглянути догори, щоб побачити річку — вона може текти на десять метрів вище від людських голів, полів і домівок. Норвежцю, який звик, що річки течуть глибоко в долинах та ущелинах, лячно ходити в тіні височезних дамб і міркувати, які нечувані сили вони стримують. У Кайфені — відомому місті, в історії якого греблі рвалися чимало разів, — річище Хуанхе здіймається на 10 метрів над рівнем навколишніх земель. Владі та людям доводилося будувати чимраз вищі дамби через мул, що його річка невпинно наносила. Попри всі витрачені на приборкання річки ресурси та людські життя, за останні 2000 років в історії Китаю Хуанхе рвала греблі щонайменше щодругого року[118]. І хоч державна влада в Китаї пріоритезує захист країни від паводків, Хуанхе та Янцзи зумовили кілька найбільших стихійних лих в історії людства (див. п’яту частину цієї книжки).

Тож побудова дамб — це не вибір, а абсолютна передумова життя та сільського господарства вздовж Хуанхе. Такі системи захисних споруд потребували сильної держави — щоб їх узагалі звести і щоб обслуговувати, адже вода постійно їх нищила. Різні регіони та райони вздовж річок мусили не лише будувати дамби, а й дотримуватися загальної стратегії втримання річки. Так, коли будуєш споруди, потрібно зважати не лише на місцеві водні та захисні потреби, а також й інших людей, що живуть нижче за течією. Неможливо було б анітрохи приборкати великі річки, якби кожен регіон чи громада вирішували самотужки, що робити. Так, збалансованість спроб контролювати воду визначала соціальний розвиток у Китаї в той час.

Такі особливі відносини між суспільством і водою передбачали, що центральна влада, продуктивність землеробства й життя та здоров’я людей — усе це залежало від тісної співпраці між регіонами під пильним і сильним керівництвом. Щойно співпраця припинялася, одразу послаблювалася економіка, а отже, і центральна влада. Коли династії втрачали легітимність і змогу здійснювати потрібні колективні роботи, під загрозу одразу потрапляла сільськогосподарська економіка. Тому регіональна незалежність чи самостійність підважувала всю систему контролю над водою. Європейська феодальна система, що ґрунтувалася на балансі сил між соціальними групами в суспільстві, на балансі між центром і периферією, де феодал міг змінити лояльність, не була оптимальним способом організувати китайське суспільство. Тому феодалізм не прижився в Китаї, а історія маоїстського Китаю в такий спосіб спростувала головну думку матеріалістичної теорії історії про те, що феодалізм — це обов’язкова стадія розвитку, яку мусять пройти всі суспільства.

У низці наукових праць Китай називають «гідравлічною державою», однак я віддаю перевагу більш описовому терміну: це була «водотранспортна й водоуправлінська держава». Адже, крім кон­тролю за річками, Китай мав іншу важливу рису, яка постійно виявляла себе в історії, — він транспортував воду й будував канали. Китайці викопали безліч більших і менших каналів, щоб відвести надлишкову воду з полів і земель, де жили люди, а також побудувати водні шляхи і — що не менш важливо — мережу зрошувальних каналів. Найбільшим і найголовнішим водотранспортним проєктом був Великий китайський канал, або Імператорський канал. Його будували ще з 400-х років до н. е., і він став єдиною комунікаційною системою імперії за часів династії Суй. Канал був хребтом китайської системи внутрішніх перевезень, завдяки йому могли перевозити їжу, сировину та солдатів із півдня на північ винятково регулярно й у таких масштабах, про які інші країни лише мріяли.

Коли династія Мін подовжила й розширила Імператорський канал у XV столітті, це був величезний подвиг у багатьох сенсах. Однак насамперед то був вияв виняткової та блискучої влади, а також організаторських і технологічних здібностей китайської влади. Канал став ядром у надзвичайно складному гідроінженерному проєкті, що передбачав контроль над кількома великими водоймами. Коли головному інженеру Бай Їнгу вдалося загатити Хуанхе й скерувати її води в канал, добудований 1415 року, 12 000 човнів із сільськогосподарськими продуктами могли підійматися каналом щороку. Обслуговувати його було так складно, що лише для цієї роботи найняли 50 000 чоловіків. Щоб збагнути популярність династії Мін і конфуціанства, важливо розуміти, що Великий китайський канал був проєктом, якого не зміг би здійснити жоден капіталіст, багата родина чи впливовий феодал. Такий проєкт потребував украй сильної, ефективної й багатої держави з не менш ефективною бюрократією, що могла б комплексно його реалізувати. Саме такою державою керувала династія Мін, і це була найсильніша держава в історії.

Коли філософ Геґель, економіст Маркс і соціолог Макс Вебер описували Китай як країну, де продуктивні сили не могли розвинутися через східний деспотизм, ідеологічну або буддистсько-релігійну відразу до торгівлі й появу так званого «азійського способу виробництва», це був вияв класичного європоцентричного упередженого аналізу, що ігнорував Імператорський канал і техніку штучного зрошування. Це нехтування особливими економічними рисами Китаю виявлене, зокрема, в описах Вебера. Соціолог, який цілком обґрунтовано став класиком завдяки дослідженням бюрократії, держави й форми влади, також запропонував теорію про те, чому Китай не вдосконалювався, і ця теорія й досі має міцні позиції на Заході. У книжці «Релігія Китаю: конфуціанство й даосизм», виданій німецькою 1915 року, Вебер писав, що конфуціанство закликало до такого підходу, який призвів до раціонального пристосування до матеріального, природного світу, на відміну від західного мислення, спрямованого на «раціональне опанування світу». Як мені здається, Вебер просто-таки проігнорував те, що жодна країна світу не наблизилася до раціонального опанування природи так близько, як Китай. Великий канал перевершував усі досягнення європейців аж до ХХ століття. Може, Вебер дійшов такого висновку, бо не цікавився однією великою особливістю Китаю — його вмінням утілювати вкрай складні проєкти, щоб контролювати й транспортувати воду. Таке вміння годі знайти будь-де у світі.

Обмеження згаданого європоцентричного погляду на розвиток раннього Китаю також стають помітні, коли поглянути на технологічні інновації цієї країни в морській сфері. Наукові експедиції династії Мін через Індійський океан знову стали актуальними, зокрема тому, що Сі Цзіньпін покликається на них як на великого й мирного попередника нового Шовкового шляху, який Пекін побудує між Китаєм, Азією, Африкою та Європою. Очолював цю експедицію Чжен Хе — мусульманський євнух, якого в дитинстві китайці взяли в полон, відвезли в Пекін і кастрували. За часів Мін він здіймався соціальними щаблями й на початку XV століття став одним із найближчих людей імператора Юнле. Чжен Хе організовував такі експедиції, що організаторською складністю й технологічним рівнем перевершували виправи Колумба в Атлантичний океан за 100 років пізніше[119]. Човни Чжена були вп’ятеро більші за колумбівські. Китайський експедиційний флот налічував 63 кораблі, що вміщували 27 000 осіб, і досяг мети — продемонстрував і підтвердив владу та позицію Китаю.

Саме тому комуністична партія Китаю 600 років по тому говорить про ці експедиції, згадуючи свої добрі наміри: достоту, як династія Мін мала мирні цілі, так і компартія має мирні наміри, будуючи новий Шовковий шлях. Величезний флот Чжен Хе вирушив у світ не задля грабунку чи завоювань нових земель, а щоб налагодити контакти. Як порівняти з іспанськими конкістадорами, для яких Колумб відкрив двері, чи португальськими завойовниками в Індії, це вкрай показово. Однак Сі не згадує (це взагалі не пасує в офіційні наративи про експедиції) того, що більшість на кораблях становили вояки. Експедиція мала, певна річ, чимало цілей, а однією з них було показати силу Китаю.

Така сильна, усюдисуща держава, як китайська, з її незвично складними, але водночас дуже конкретними завданнями, що їх доводилося розв’язувати, коли династія воліла зберегти владу, передбачала наявність широкої та ефективної бюрократії. Одна з великих проблем династії Мін — масштаби корупції. Це питання часто було пов’язане з суперництвом двох панівних прошарків суспільства — євнухів і чиновників. Адміністрацію династії очолювали чиновники, які обов’язково вчилися за єдиною та чіткою програмою. Придворних назначав сам імператор, тому цю частину персоналу, що виявилася найкорумпованішою, свідомо до­укомплектовували євнухами, щоб зменшити можливості родинних змов проти імператора.

У перший рік правління династії Мін імператор запустив антикорупційну кампанію. З корупціонерами не церемонилися: від тих, хто брав хабарі й кого викривали, відрізали шматок за шматком, доки ті не помирали. У тяжчих випадках страчували цілі клани. Відомий приклад — Лю Цзінь (1451—1510), впливовий євнух при дворі імператора Чжу Хоучжао (1506—1521). Це був один із найбільших корупціонерів в історії Китаю, водночас його вважають за одного з найбагатших в історії. У резиденції Лю Цзінь нібито зберігав 449,75 кілограма золота та 9682,47 кілограма срібла. Імператор наказав його стратити методом «тисячі порізів». За легендою, за три дні його проштрикнули ножем 3357 разів. Лю помер після того, як кати відрізали від нього 300—400 шматків, що їх глядачі купували, смажили та їли, запиваючи рисовим вином і проклинаючи його ім’я[120].

Імператори династії Мін надавали чимраз більше значення колективним роботам, тож усвідомлювали важливість ефективної бюрократії. Тому вони зважали на навчання чиновництва. Зокрема, імператори створили оригінальну й широку для свого часу освітню систему, яку мусили проходити всі бюрократи в державному керівництві. Одна з передумов стабільності династії полягала в тому, що чиновники та лідери, завдяки спільній освітній системі, розвинули елементи елітної та високої культури, такий собі дух колективізму. Усі, хто хотів керувати державою, мусили складати централізовані іспити. Освіта полягала в тому, що студенти писали есеї, пов’язані з ученням Конфуція, вивчали математику й навіть стрільбу з лука — одне з найулюбленіших занять імператорів династії Мін. Усі (тут, вочевидь, ідеться лише про чоловіків) складали однакові іспити, хоч ліпше це назвати випробуваннями. У великих залах парти щільно ділили на такі собі кабінки, і в кожну заходив один випускник. Там вони сиділи на твердих лавах упродовж кількох днів, а за ними пильно наглядали солдати, щоб ніхто не списував. Есеї потрібно було писати за визначеною моделлю. Імператор самотужки визначав у списку порядок розташування тих, хто склав. Відтак вони могли починати працювати — першим кроком у надзвичайно привабливій кар’єрі бюрократа потужної династії була робота в адміністрації провінції. Так виникла державна адміністрація, яка в принципі була такою собі подовженою рукою імператора в суспільстві й анітрохи не стосувалася сучасних європейських ідей про бюрократію, що так чи інакше репрезентує інтереси суспільства.

Тож система освіти бюрократів була сувора й водночас розчиняла перед ними двері. Ці можливості зумовлені іншою важливою рисою в історії китайського суспільства — тут ніколи не розвинулася кастова система, як у Індії. І посаду імператора міг фактично здобути будь-хто. На практиці таке ставалося, звісно, зрідка, хоч і сама династія Мін доводила, що це можливо. Право власності на землю також було гнучкіше, ніж у багатьох європейських країнах, адже землею могли володіти не лише еліти, церква чи король. На початку правління династії Мін лише 15 відсотків адміністраторів походили з чиновницьких родин. Згодом цей відсоток зріс, але навіть наприкінці правління Мін нових бюрократів, що зростали в родинах адміністраторів, було досить мало. Тож завдяки відкритим можливостям виникла нова еліта освічених людей, яка була доволі велика — за підрахунками, майже пів мільйона чоловіків навчалися в цій освітній системі[121].

Завдяки такій неоконфуціанській системі династії Мін вдалося встановити ефективну адміністрацію, що втримувала династію на троні 300 років. Майбутні бюрократи вивчали конфуціанський канон і тексти Конфуція. Конфуціанство розглядало не метафізику й теологію, а радше прагматичні питання, що мали значення для стабільності та керування державою. Конфуціанство ґрунтувалося на уявленні про міфічне, ідеалізоване минуле й на епосі імператора Юя — тоді ж бо всі знали місце та обов’язки в суспільстві і всі підтримували інституції, які були запорукою стабільності та ладу. Тож елітарне суспільство ґрунтувалося не лише на примусі та грубій силі, а й на культурній лояльності.

Імператор Юнле також почав іншу ініціативу, яка виявила силу держави, важливість культури та освіти, а також потребу згуртувати китайські еліти навколо спільної ідеологічно-історичної традиції. Він наказав, щоб усі знання Китаю зібрали й записали. Книжники роз’їхалися країною, щоб зібрати, копіювати та записати всю літературу та всі наявні знання. Так, у XV столітті світ побачила «Енциклопедія Юнле», котра налічувала 11 915 томів.

За часів династії Мін, як і за всіх китайських династій, легітимність імператора залежала від того, чи не позбавлять його Небесного мандата. Цей мандат надавав імператорові унікальну владу, але й водночас робив його династію вразливою. Передумовою стабільності було те, що природні сили — у разі Китаю це великі річки — грали на боці правителя. Щойно Хуанхе та Янцзи не давали того, що від них очікувало суспільство, потерпала не лише економіка, а й під загрозою опинялася політична легітимність імператора та його династії. Вдалі реформи сільського господарства також підважував спад продуктивності. Це було почасти зумовлено наслідками Малого льодовикового періоду в Китаї на початку XVII століття, почасти змінами в міжнародній торгівлі сріблом, через які постачання срібла, що його селяни потребували для сплати податків, стало меншим.

Державне керівництво або династії знову й знову вміло зупиняли спроби повстання — з надзвичайною жорстокістю та ефективністю. Однак у XVI i XVII століттях потопи й посухи траплялися одне за одним. Попри надзвичайну технологічну компетенцію династії, їй не вдалося їх зупинити. Так, Імператорський канал, наприклад, довелося закрити в 1571 і 1572 роках через потоп, тож люди вимушено перевозили харчові продукти вздовж узбережжя. Це послабило економічний фундамент суспільства і водночас легітимність усієї династії. Одна зі справді тривалих тенденцій історії Китаю стає явною: некеровані води вкотре підважують віру в те, що династія й досі мала Небесний мандат, і в те, що імператор і досі син Неба. Коли цей мандат зникав, люди мали право скинути правителя, тому в китайській історії повстання траплялися незадовго після стихійних лих. В останній рік правління Мін Імператорський канал закрили для човнів, що ознаменувало кінець династії.

Перед династією Мін стояло неможливе завдання — контролювати некеровану природу річок. Водночас імператори показували тиранічне єство, використовуючи ту саму природу річки як смертельну зброю проти ворогів. Під час відомого Кайфенського потопу 1642 року правителі буквально воювали водою. Вони, як і багато династій доти, пішли на такий останній відчайдушний крок — власноруч організували катастрофу, щоб зберегти династію. Річище Хуанхе тут розташоване вище від домівок, тож на долю Кайфеня випало чимало катастрофічних потопів в історії. Однак знищення дамби 1642 року запланував губернатор Мін. Він використав паводкові води, щоб прорвати облогу повстанців, яка вже тривала пів року[122]. Греблі прорвало, тож потоп залив усе місто. Із 378 000 жителів загинуло 300 000 — або від паводка, або від голоду та чуми, що виникли внаслідок нього. «Сяйниста» династія, що стала могутньою через уміння контролювати річки на користь держави, занепала, продемонструвавши деспотичну владу над людьми й пославши на них бурхливі води Хуанхе.

Династії Мін не вдалося протистояти тенденціям розпаду суспільства, виявом яких стало знищення дамб. Завойовники вдерлися з півночі, і Великий китайський мур не врятував Мін. Маньчжури, які походять із регіону, північнішого від китайських кордонів, просто обійшли той мур. Кінець династії Мін став мелодраматичним. Приблизно 300 років після того, як династія прийшла до влади, розбивши залишки монгольської династії Юань, останній імператор Мін висів на дереві перед Забороненим містом, поки нові чужоземні правителі йшли до Пекіна.

Міф про походження Османської імперії відомий як «сон Османа». Осман був турком-сельджуком, себто належав до етнічної групи, яка кількома століттями раніше мігрувала з Азії до Анатолії, туди, де приблизно 800 років по тому виникне Туреччина. Сельджуки були мусульманами, а Осман був лідером однієї з багатьох так званих «держав ґазі», що виникли на Близькому Сході в ХІІІ столітті[123]. «Ґазі» в ісламі — це приблизно те саме, що хрестоносець у християнстві, тож Осман належав до тих, хто воював у священній війні за іслам проти Візантії. Осман обріс міфами лише після смерті й у міру того, як Османська імперія ставала чимраз більшою й могутнішою. Найголовнішою в розповідях про нього як про засновника Османської імперії стала легенда про сон. За легендою, Османові наснилося, що з його грудей виросло величезне дерево, гілки якого сягали неба, а коріння мережило Азію, Європу й Африку. Невдовзі ця мрія втілилася, а на честь Османа назвали одну з найпотужніших імперій у світовій історії.

Особливість цієї гігантської імперії, що стояла однією ногою на заході, а другою — на сході, полягала не в тому, що вона народилася на полі бою й не в постійних конфліктах османів із сусідами. Усі імперії в історії мали вплив відповідно до того, як використовували військову силу. Османи постійно воювали з Персією під шиїтами і з Візантією, яку розривали релігійні та схоластичні між­усобиці, зокрема про природу Ісуса й заборону його зображення. Візантійська імперія, яка проіснувала майже 1000 років і якою правили 90 імператорів і 125 патріархів[124], зникла назавжди з історії, коли османи завоювали Константинополь і вирізали міське населення. Хоч Османська імперія спричинила одну з найбільших поразок християнського світу з історичного погляду, її успіх був поразкою арабсько-мусульманської експансії. Тепер турки, контролюючи Османську імперію, могли оголосити себе справжніми захисниками ісламської віри та її найефективнішими охоронцями.

Особливість Османської імперії полягає в тому, що вона була організована як войовнича імперія. Упродовж вісімдесяти років її площа збільшилася вдвічі в усіх напрямках. Це було б неможливо без майже постійних воєн. Її варто називати саме войовничою імперією також через те, що в османів був один принцип — переможені ставали їхнім майном. Однак ще більш промовисто: очільник держави, султан, перебував осібно на полі бою і скидався радше на воїна та полководця, ніж на звичайного керівника. Держава османів була воєнною державою з професійною адміністрацією та бюрократією й залишила після себе надзвичайно великий історичний доробок, нові сторінки якого історики відкривають і досі. Це була войовнича держава з елітою, яка в XV столітті дивувалася з того, що в Європі є неписьменні феодали, і констатувала, що знання європейців неабияк відстають від османських.

Османи тривалий час перевершували сусідів на Близькому Сході, Балканах і в Північній Африці з технологічного та організаторського погляду. Вони, наприклад, запровадили перше на європейському континенті постійне військо — уже в XV столітті, і воно налічувало приблизно 20 000—25 000 осіб[125]. Украй важливим було новостворене військо яничарів, що виявилося особливо ефективним і професійним інструментом у руках султана; за допомогою яничарів той підтримував, посилював і розширював владу Османської імперії[126]. Вояків добирали дуже суворо, але це давало султанові підконтрольне військо. Яничарів поповнювали за так званою системою девшірме: щороку тисячі християнських дітей від 8 до 18 років примусово забирали від батьків із Балкан[127]. Іноді дітей забирали як частину податку, що відоме в історії як «кривавий податок». Також було правило, за яким султан мав право на п’яту частину від усіх воєнних трофеїв, що на практиці передбачало й полонених. Ісламський закон, як його тоді тлумачили, дозволяв примусовий перехід з однієї віри в іншу й поневолення військовополонених, тож вони могли стати хребтом султанської армії[128]. Перевагою такої організації війська було те, що режим отримував солдатів, які сліпо підкорювалися вказівкам султана.

Розвиток такого війська з рабів міг ґрунтуватися на тому, що рабство було давньою, встановленою та легітимною інституцією на Близькому Сході, як і в багатьох інших регіонах світу. Ця традиція міцно вкоренилася й у перших мусульманських суспільствах на Аравійському півострові, хоч іслам її подекуди обмежував, адже рабство суперечило ісламському вченню. Згодом вирішили, що мусульмани не можуть бути рабами. Раби, яких обертали в іслам, так і зоставалися рабами, але їхні діти ставали вільними. А що раби переважно приймали релігію рабовласників, виникла потреба в чимраз більшій кількості рабів.

Османську імперію в певні періоди можна сміливо назвати рабським суспільством. Раби були світло- й темношкірі, а рабське населення, особливо в Константинополі, згодом Стамбулі, постійно зростало, коли османи завойовували нові території. За підрахунками, раби становили п’яту частину населення Стамбула. Рабів використовували як солдатів, у промисловості, у сільському господарстві й у гаремах[129].

Коли османські султани наприкінці XV століття сиділи у своїх палацах чи проводили час у хамамах — громадських лазнях — або дозволяли себе звабити в гаремах Константинополя й думали про добробут імперії, вони точно усвідомлювали значення географічного розташування. Османська імперія лежала просто на перетині торговельних шляхів між Азією, Європою та Африкою. А майже міфічний Шовковий шлях, що поєднував Китай та Європу впродовж сотень років, 1500 року закінчувався в серці величезної Османської імперії.

Шовковий шлях справді поєднував кілька торговельних шляхів, що пов’язували всі великі торговельні центри та економіки в Євразії в той час, включно з Китаєм, Індією та Персією[130]. Товари везли до головної території османів поруч із протокою Босфор, а тоді їх експортували в Європу венеційські купці. Інші торговельно-транспортні шляхи простягалися від Балкан і європейського регіону Чорного моря, тягнулися через Анатолію, Сирію, Месопотамію, Близький Схід і Єгипет, проходили Північною Африкою до берегів Атлантичного океану. Класичні торговельні шляхи, які раніше давали економічну силу й політичну владу римським цезарям і візантійським папам і які тривалий час ділили ворожі один до одного áктори, як-от Венеція, Генуя, Сербія та Болгарія, тепер були під контролем султана.

Одна з великих стратегічних переваг Османської імперії полягала в її владі впродовж кількасот років над цією транспортною мережею. Караванні шляхи були успадковані від римської та візантійської імперій. Вони протинали імперію вздовж і впоперек, пов’язуючи головні міста та важливі регіони з центром. Завдяки цим шляхам громадяни могли вести комерційну активність, та й збирати податки з далеких територій було легше. Османи також активно вдосконалювали й обслуговували караванні шляхи: вони збудували, наприклад, мережу місць, де каравани могли перепочити, боролися з розбійниками, викопали колодязі для верблюдів вздовж шляхів і поставили гарнізони на стратегічних пунктах важливих шляхів. Каравани були двох типів: у європейській частині імперії домінували коні з возами, а в сухих регіонах Аравійського півострова й на Близькому Сході за тяглових тварин правили верблюди.

Організація великих торговельних караванів — це притаманна ісламській цивілізації економічна риса аж від її розквіту на Аравійському півострові в VII столітті. Подорожі в караванах неймовірно виснажливі. Наприклад, дорога від Салонік, що зараз у Північній Греції, до Відня могла забрати 50 днів, а такий караван міг налічувати понад 20 000 коней. Караван, що 28 днів йшов від Багдада до Алеппо, міг налічувати понад 10 000 верблюдів[131]. Історії про хадж, паломництво до Мекки, були ще захопливіші: Лодовіко ді Вартема, один із чотирьох християн, які завдяки хитрощам потрапили в Мекку до 1900 року, писав про 30 000 верблюдів і 40 000 людей у каравані, що йшов із Дамаска до Мекки. Італієць також припустив, що в той час із Каїра йшло приблизно 64 000 верблюдів[132]. Утім, у караванів, як виявилося згодом, були й вади. Це був доіндустріальний транспортний засіб. Каравани могли долати приблизно 50 кілометрів за день, залежали від доріг, погоди й відстані між місцинами з водою. Транспортна інфраструктура Османської імперії мала й інші вади: коні могли перевозити людей і солдатів, але не зерно та залізо у великих масштабах. Верблюди могли вигідно перевозити прянощі й золото, але не були масовим транспортом для перевезення тяжких і дешевих товарів, як-от вугілля. І що ще важливіше: згодом каравани з Азії до Європи не могли конкурувати з новим морським шляхом між Європою та Азією через Мис Доброї Надії, що його наприкінці ХІІІ століття знайшли португальці, прагнучи уникнути османського контролю над торгівлею з Азією. Однак досвід караванів дав османам військову та організаторсько-адміністративну перевагу. Тому Османська імперія стала торговельною імперією, що збирала данину й ґрунтувалася, власне, на здатності османів збирати податки з підконтрольних територій.

А втім, ця імперія не обмежувалася винятково торгівлею та збиранням данини. Османи захопили Єгипет і дельту Нілу, тож це була імперія, яка виробляла чимало їжі і в якій потрібні речі перевозили Нілом до Середземного моря, а відтак до Константинополя. Османи також контролювали родючі землі вздовж Тигру та Євфрату, у долині Йордану й на території Родючого півмісяця. Але сільськогосподарська економіка позначилася на султанаті значно менше, ніж на Китаї. Багатство радше залежало від кількості підданих, з яких могли збирати податки, а не від продуктивності селян. Однак упродовж століть Османська імперія була центром виробництва текстилю у світі, а за межами султанату особливо прославилися килими. Османський дизайн був таким удалий, а килими так активно експортували, тож стає очевидно, що османським ткачам в XV столітті не було чого навчитися в Західної Європи. Той факт, що текстильна промисловість розвинулася в середньовічній Італії й Іспанії, а відтак і в усій Європі, зумовлений поширенням турецької техніки та імпортом сировини з Османської імперії.

Отже, незвично тривалий час існування Османської імперії та її успіх мали потужне економічне підґрунтя. Поєднавши сільське господарство, виробництво текстилю, широку торгівлю та збирання данини, імперія ставала сильнішою за регіони, які султанат завойовував.

Будь-якій імперії стає в пригоді об’єднавча ідеологія. Османська імперія, величезне, мультиетнічне утворення з автократичною формою правління, потребувала саме такої ідеології, щоб об’єднати та створити еліту, яка могла б підтримувати стабільність та єдність в імперії. Потреба лише посилювалася тим, що в чимраз більшій імперії в перші її століття мусульмани керували більшістю немусульман, серед яких були християни та євреї[133]. Тому доволі природно, що еліту, попри етнічне та географічне походження, об’єднував іслам і думка про умму (релігійну єдність). Завдяки релігії мусульманські вчені стали частиною такого собі «міжнародного товариства просвіти» в Османській імперії. Хай звідки походив учений, він міг зайти в мечеть і почуватися як удома[134]. Спільна ідеологія серед еліт також привела до появи на диво однорідного керування державою. Хай куди приходили мусульманські завойовники, вони пропонували низку спільних ритуалів, зрозуміле об’єднавче віровчення й ідею та модель організації суспільства[135]. У всіх була одна священна мова, релігійний закон, п’ять стовпів, переважно спільна архітектура мечетей, а також чітке розрізнення між «нами» та «іншими». Завойовники та правителі впродовж століть збагнули, що іслам як система віри та законів давала режимам і державцям легітимність і посилювала стабільність. Завдяки ісламу люди лояльно ставилися до безособових інституцій, а накази державного керівництва здавалися легітимними.

Керівництву Османської імперії вдалося продовжити мусульманську експансію, яка тривала майже невпинно починаючи з VII століття. Однак цього разу не лише змінився контекст, але й не було мусульманських халіфатів. Успіх ісламу ґрунтувався на тому, що багато вірян були переконані, що Бог чи Аллах востаннє явився перед людьми ще за часів Мухаммада. Вони вважали, що саме мусульмани жили за справді останнім посланням Бога, а євреї та християни дотримувалися застарілих — тому й хибних — версій плану та волі Бога чи Яхве. Усі люди, хай де вони жили й до якого клану чи етнічної групи належали, мусили віддати себе в руки Аллаха як єдиного Бога — бо ж слово «іслам» означає «упокорення». Говорячи про ісламську традицію, яку створили Мухаммад і його найближчі послідовники, мусульманські лідери — і під час арабської експансії VII—VIII століть, і під час завоювань Османської імперії в XIII столітті — могли стверджувати, що релігійний обов’язок кожного полягав у тому, щоб оберігати й поширювати єдине та останнє послання й одкровення єдиного бога всім. Певна річ, за потреби, боронити та поширювати іслам варто зі зброєю в руках.

Пророк Мухаммад був взірцем релігійного та військового лідера. Чоловік, перед яким явився Бог, символізуватиме та втілюватиме унікальне поєднання політики, релігії та воєнної активності — так іслам від самого початку відрізняється від інших моністичних релігій і від інших світових релігій, як-от індуїзм і буддизм. Релігійні лідери були водночас політичними та військовими лідерами для мусульманської умми — одної єдності, що теоретично охоплювала всіх мусульман. Так, іслам ґрунтувався на якісно відмінній системі влади, аніж у християнстві, де Ісус помер на хресті як повстанець проти можновладців. Якщо перше століття християнства — це історія про гноблення та переслідування й лише за кілька сотень років політично-військові еліти ставали його прихильниками, то іслам доволі швидко поширювався в нових районах через місцеве політичне керівництво та воєнну експансію. У християнства й ісламу є низка спільних рис. Ці дві релігії універсалістські і обидві спричиняли та легітимізували завойовницькі війни в історії. Однак, попри збіги, через уявлення вірян про роль і долю своєї релігії, їхні міфи, ритуали та традиції виникли дві системи віри, що відіграють різну історичну роль як суспільні явища.

Останніми роками імперію зі столицею в Константинополі описували іноді як ранній зразок ідеального мультикультурального суспільства. Частини імперії, а надто Константинополь, були, без сумніву, космополітичні, маючи багато мов і народів, які жили досить гармонійно. У самій імперії переважала активна внутрішня мобільність. Однак той факт, що тут жило чимало релігійних та етнічних груп, не робив Османську імперію мультикультурною державою. Для цього потрібні державотворча ідеологія, політика та ідеал, які передбачали б рівне ставлення до всіх культурних виявів. Тому називати Османську імперію мультикультурною — це не відповідати історичним фактам, а також виявляти сучасний імперіалізм щодо минулого, адже таке твердження припускає, ніби османи сформували те, що на Заході стало ідеалом лише наприкінці ХХ століття. Османська імперія ґрунтувалася радше на діаметрально протилежній ідеї — уся економічна та політична структура імперії ґрунтувалася на принципі, за котрим до різних громадян варто було ставитися по-різному, зважаючи на їхню релігію та культуру.

Податкова політика османської держави була легітимізована релігійно, адже податкові правила ґрунтувалися на словах, які Мухаммад сказав у VII столітті. Головне правило полягало в тому, що немусульмани платили податки султанату, а мусульмани — ні. Усіх, хто вірив у бога, належав до «людей Писання» (християни та євреї), визнавав політичну вищість ісламу й приймав умови мусульманської держави та волів у ній жити, категоризували як зіммі — захищених осіб. Достоту, як Омеяди в Іспанії, османи запровадили певне самоврядування для християн та євреїв, назвавши його «міллетська система». Вони могли й далі вірити у що завгодно, адже султану було в принципі байдуже — аби вони сплачували податки й корилися державі. Сенс системи міллетів полягав у тому, що немусульмани в обмін на певний рівень самоврядування мусили визнати те, що вони житимуть у такому суспільстві, де державою керуватимуть лише згідно з ісламськими законами й де ісламська більшість матиме привілеї.

Тому в певному сенсі Османська імперія була суспільством, де визнавали релігійний плюралізм і де водночас ідеологія інституціоналізувала привілеї мусульман у державі. Через це виникла така політично-економічна система, у якій було вигідно переходити в іслам; водночас вона мотивувала правителів захоплювати нові території, адже це збільшувало податкові надходження в скарбницю. Така риса ісламу робила його непоганою завойовницькою ідеологією, і османи з цього користалися.

Серед істориків панує консенсус, що іслам відіграв головну роль в управлінні Османською імперією та її експансії. Також панує єдність щодо того, що османські правителі використовували іслам та риторику про джихад (священну війну), щоб підтримувати воєнні амбіції. Завдяки цьому гаслу вдавалося мобілізовувати «священних воїнів» на постійні завойовницькі війни. Боротьба за поширення ісламу також була інструментом внутрішньої пропаганди, мета якої полягала в тому, щоб здобути та підтримувати легітимність режиму. Однак між істориками тривалий час точиться дискусія про важливість чинника ісламу та священної війни для експансії Османської імперії. Чи експансія радше зумовлена турецькими традиціями, що панували при дворі султана та в адміністрації?[136]

Ця дискусія знову стала актуальна через те, як Ердоган та його союзники орудують спадком Османської імперії. Вони наголошують саме на значенні ісламу для імперії, а надто на ролі релігії як об’єднавчої сили. За цією традицією, прозахідний і світський турецький націоналізм Ататюрка має повільно замінитися, і святкування османських традицій — частина цього процесу.

Політику священної війни часто обговорюють, коли йдеться про Османську імперію. Із середини 1930-х до 1980-х серед істориків було заведено пояснювати експансію османів тезою про ґазі (вільних воїнів, що воювали проти невірних). Ці історики часто називали османську державу XV століття «ґазі-державою», тобто вважали, що її визначала ідеологія про священну війну[137]. Боротьбу за розширення території ісламу завдяки дар аль-Харбу (території війни, тобто там, де керують немусульмани) сприймали як обов’язок османів.

Після 1980-х цю тезу про вирішальну роль ісламу гостро критикували, хоч серед учених панувала згода, що Османська імперія була ґазі-державою. Турецько-націоналістичний погляд на історію стверджував, що турецькі племена, які втекли з Монгольської імперії, розширювали державу, натхнені специфічною турецько-ісламською традицією. Тож за цим підходом роль ісламу зменшувалася.

Інші історики, не визнаючи ані ісламського, ані турецького підходу, намагалися з’ясувати, які традиції були важливіші — турецькі чи ісламські. Так, вони цікавилися взаємозв’язком ісламу та турецьких звичаїв і способу мислення, дійшовши висновку, що Османська імперія — це турецько-ісламська войовнича держава. Це почасти спрощення, як і більшість висновків. Султани належали до «дому Османа» й були сельджуками. Усі чоловіки, народжені в домі Османа, мали право ставати султанами, але більше ніхто. Ця чітка етнічна основа імперії виявляється також і в престолонаступництві. Османським султанам забороняли одружуватися з кимось, тому вони заводили дітей із багатьма жінками в гаремі. Жінки не належали до кланів, що конкурували між собою, тож гарем став місцем, де зачинали майбутніх султанів. У час розквіту імперії османи практикували так зване «відкрите престолонаступництво», але лише в межах родини. Це означало, що після смерті чинного султана його сини мусили боротися між собою за трон, аж доки хтось не перемагав. Усі достатньо дорослі сини жили в різних частинах імперії на однаковій відстані від столиці. Отримавши звістку про смерть батька, сини наввипередки мчали у столицю. Усіх, крім переможця, вбивали. Коли наприкінці XV столітті на трон сів Мехмед ІІІ, він наказав вбити 19 братів, включно з немовлятами[138]. Це була жорстока система, але завдяки їй клану Османа вдалося зберегти владу.

У суспільстві загалом законодавство ґрунтувалося на шаріаті, а доповнював його секуляризований канун — традиція, що розвинулася з правової практики поміж турків і монголів. В Османській імперії це означало, що султани, халіфи та місцева влада могли встановлювати власні правила, якщо шаріат це не пояснював. Такі правила, зокрема, створювали для економічних відносин. А втім, попри добре розвинену правову систему, султанат однаково можна назвати деспотією. Маючи дисципліновану постійну армію рабів і збираючи податки з різних підкорених народів, Османська імперія прибрала будь-яку внутрішню загрозу. Державу формувала велика бюрократія, безпосередньо підпорядкована султанові. Але влада ґрунтувалася на думці, що султан самотужки, за допомоги радників, дбав про те, щоб проблему розв’язали якнайкраще. Саме султан був гарантом доброго керівництва та стабільності, і це можна було втілити тільки завдяки безмежній владі. Передумовою для такої автократичної системи з владою над величезною мультиетнічною імперією, що зоставалася цілісною впродовж дуже тривалого періоду, була широка торговельна система й поширення мусульманської умми. Дискусія поміж істориків щодо значення кожного з цих чинників зараз повертається у визначений напрямок, коли Ердоган та його союзники намагаються відродити ісламський спадок Османської імперії.

За дев’ять років після того, як Реджеп Тайїп Ердоган наказав автобусам у Стамбулі їздити з прапорами на честь завоювання Константинополя, 24 липня 2020 року він очолив першу за 90 років молитву в Софійському соборі в Стамбулі[139]. За наказом президента, колишній православний собор, у якому дотепер був розташований музей, став мечеттю. У центр історичного кварталу Стамбула, де вже стояли телекамери всіх світових ЗМІ, на молитву прибули турецький лідер і низка міністрів. Вони стояли навколішки на нових турецьких килимах, а довжелезні поволоки за їхніми спинами затуляли оригінальні візантійські мозаїки Ісуса та Діви Марії. Мусульманський лідер Туреччини зійшов сходами мечеті, тримаючи в руках меч султана Мехмеда Завойовника. Згодом він пояснив, що це був ритуал, який завжди проводили в мечетях і який символізував завоювання. Музей, що його свідомо й злочинно заснував Ататюрк у стінах собору 1934 року, більше не існував[140]. Зовні, на площі, разом з Ердоганом молилися 350 000 людей, згадуючи вдале османське завоювання залишків Східної Римської імперії.

Молитва Ердогана в Софійському соборі лише підкреслила те, що минуле Османської імперії — це не просто минуле. Згадана подія радше засвідчила, що минуле впливає на сучасність, а боротьба за інтерпретацію цього минулого формуватиме наше майбутнє.

Династія Мін та Османська імперія були двома найрозвиненішими й найпотужнішими державними утвореннями у XV столітті. Вони мали абсолютно різну економіку та вкрай розбіжну державотворчу ідеологію[141]. Династія Мін ґрунтувалася на сільськогосподарській економіці в провідній технологічній країні світу, розвинувши внутрішній ринок, — тобто це було поєднання торговельної й аграрної імперії. Османська імперія переважно ґрунтувалася на далекій торгівлі й опиралася на збирання данини, хоч також зайняла вкрай родючі сільськогосподарські землі. Якщо в Китаї релігія відігравала маргінальну роль і релігійні місії не мали значення для зовнішньої політики Пекіна, то правова система Османської імперії та її державотворча ідеологія були пов’язані та опиралися на релігію в імперії. Її експансіоністську політику повсюдно обґрунтовували священною війною ісламу.

У Китаї не було справжнього духівництва, яке уособлювало б релігійну та політичну владу. Не було й жодної універсалістської релігії, що спонукала б до місіонерства та експансіонізму. Конфуціанство становило радше світську, прагматичну ідеологію, що пояснювала, як правити Китаєм і розвивати його якомога гармонічніше — і які цінності потрібні, щоб досягти цієї мети. Китай за часів Мін був доволі інтровертною державою, яку влаштовувала своя позиція — Серединне царство або центр світу.

Приблизно 1500 року майбутнє «Сяйнистої династії» й «Божественно захищеної, квітучої, абсолютної власності дому Османа» здавалося світлим.

Триста років по тому все змінилося. У 1800 році династії Мін більше не існувало, і Китай за нової династії Цін стояв на порозі того, що в китайській історіографії називають «Століття приниження». Османська імперія, своєю чергою, незабаром отримає принизливе прізвисько «Хворий чоловік Європи» й розпадеться, зокрема під тиском вимог більшої автономії від Єгипту та після Грецької революції проти османів. Виявиться, що жодному з цих ранніх та потужних суспільств не вдалося радикально змінити ані спосіб виробництва, ані технології. Не існувало й реальних політично-економічних сил, що конкурували між собою й могли змінити чи докорінно реформувати чинну політичну систему або владу панівних еліт і класів.

Велич, розвиток та значення Мін і Османської імперії лиш підкреслюють потребу дивитися на історію світу як на історію не лише Заходу. Крім цього, їхнє значення показує, якою вузькою стає перспектива, якщо світову історію зводити до функції або наслідку влади та лідерства західного світу. Говорячи про європоцентричність історії, часто говорять, що потрібно покласти край впливу етнічних і расових чинників на дослідження, неначе можна змінити те, що історик — європеєць, африканець, азієць, біло- чи темношкірий. Певна річ, для опису складних подій немає однієї правильної позиції. А втім, клопіт із європоцентричними, азієцентричними та афроцентричними інтерпретаціями історії світу виникає тоді, коли власну історію вважають за природну міру всіх речей або коли власний континент стає центром, навколо якого обертається Історія.

Якщо звільнитися від короткозорого європоцентризму, стає зрозуміло, що поява в сучасному світі ідей про рівні права людей, верховенство права, народовладдя, а також поступ технологічного розвитку, який догори дриґом перевернув життя людини, — це все аж ніяк не природний чи необхідний крок у розвитку історії. Виявляється, тут радше йдеться про історичне диво — землетрус, що змінив перебіг історії.

Тож, беручи за основу саме такий підхід, ми з’ясуємо, чому не Азія, а саме Англія — і відтак увесь Захід — кинула виклик такому світоустрою, хутко й неочікувано поставивши Європу в центр світу.