Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Частина V. Від століття США до домінування Китаю?

«Бог особливо дбає про пияків, дітей і США».

Отто фон Бісмарк, райхсканцлер Німецької імперії в 1871—1890 роках.

Чотирнадцятого листопада 2019 року один із найвидатніших і найповажніших американських дипломатів, дев’яностосемирічний Генрі Кіссінджер, перебував у Пекіні з візитом. Там він застерігав проти можливої великої війни між США й Китаєм. Кіссінджер щиро сказав, що ця війна, якщо почнеться, буде набагато жорстокішою, ніж світові війни в минулому столітті[291].

Кіссінджера варто слухати, адже такою людиною, якою Вінстон Черчилль був для Британської імперії, він, можна сказати, був для зовнішньої політики США в американське століття. Кіссінджер пережив «усе». Він поділяв ідею щодо бомбардування В’єтнаму на початку 1970-х — тоді США скинули більше бомб, до того ж потужніших, ніж скинули на Європу під час Другої світової війни загалом. Документально підтверджено, що він підтримував переворот у Чилі 1973-го, а отже, і вбивство обраного президента Сальвадора Альєнде. Трьома місяцями по тому Кіссінджер і міністр закордонних справ Північного В’єтнаму Ле Дих Тхо отримали Нобелівську премію миру за переговори, які привели до перемир’я у В’єтнамі. Дих Тхо відмовився прибувати на нагородження в Осло, щоб отримати премію разом із Кіссінджером. Американський гуморист і співак Том Лерер, своєю чергою, підсумував, що політична сатира як жанр померла — складно ж бо тепер уявити щось більш сміховинне, ніж Генрі Кіссінджер, який отримує премію миру.

А втім, президент США Річард Ніксон таємно відрядив у Пекін 1972-го саме Кіссінджера. Там він мав посприяти нормалізації дипломатичних відносин між двома країнами після відомої пінг-понгової дипломатії Мао, коли той запрошував американських гравців у настільний теніс до Китаю грати з тамтешніми чемпіонами. Кіссінджер відіграв вирішальну роль у розірванні міжнародної ізоляції Китаю. Йому вдалося посилити «спільний фронт» проти Радянського Союзу, а також підготувати ґрунт для відкриття Китаю для Заходу. Ден Сяопін, один із діячів компартії Китаю, також пришвидшив цей процес антиідеологічним гаслом, що стало символом посткультурреволюційного Китаю: «Байдуже, кіт білий або чорний, головне, що він ловить мишей».

Зважаючи на це, візит саме Кіссінджера, а не якоїсь менш значної постаті, в Китай 2019 року мав величезне значення, як і його застереження проти того, що конфлікт між США та Китаєм може призвести до великої війни. Немає підстав вважати, що Кіссінджер завжди казав лише правду, але його слова зазвичай мають вагу. Тому цікаво, що під час візиту в Китай він підсумував ситуацію так: «Як на мене, це розпочав не Китай. Це почала історія»[292].

Що ж такого в минулому й відносинах США та Китаю, через що цей сценарій Кіссінджеру видається ймовірним? Чи риторика Кіссінджера сприяє інтересам США? І позаяк безісторичність сучасності та зловживання історії становить інтерес для моєї книжки: що означає, коли Кіссінджер — один із найдосвідченіших і найголовніших áкторів міжнародної політики й надактивний архітектор сучасного світового порядку — суперечить усім колишнім переконанням і говорить про історію, неначе вона некерована та прямує до катастрофи?

Складно уявити конфлікт із більшим історичним символізмом і значенням, ніж конфлікт між гігантами Китаєм і США. Заледве можна назвати інші дві наддержави, конфлікт між якими матиме таке доленосне значення й наслідки. Водночас майже немає двох наддержав із таким різним минулим. Я вже описував «Серединне царство» й «Сяйнисту династію» як найрозвинутіше суспільство у XVI столітті — у час, коли батьківщини Кіссінджера не було ані насправді, ані на папері. Історія Китаю налічує понад 4000 років, більшість із яких країна була найбільшою економікою світу та центром інновацій, коли США виникли трохи понад 250 років тому, а стали об’єднаною країною — приблизно 150 років тому. На мою думку, щоб зрозуміти сучасний конфлікт, варто знати, як цей новий гравець на міжнародній арені так швидко зумів встановити свій світовий порядок і стати наддержавою, що цілком затьмарює всі колишні імперії, зокрема британський колоніалізм.

США посіли місце першої держави, розбивши Британську імперію. Але важливий не лише сам факт, а й те, як саме це сталося. Бо ж американська стратегія була унікальна.

Суецька криза 1956 року стала поворотною точкою в історії. Тоді США завдали британському колоніалізму останнього удару. Після двох світових воєн, у яких Британія виборювала право існування своєї імперії, — вгрузнувши в останній в американські борги, — Лондон був економічно виснажений і політично ослаб­лений. Імперію, над якою ніколи не сідало сонце, легко обіграли, але не заявлені вороги, а найближчі союзники у Вашингтоні. США виявили безпорадність доти найбільшої імперії у світі.

Вашингтон зруйнував заплутану глобальну систему, утворену з різних форм правління, владних відносин і способів співпраці, систему, що її британські політики й далі захищали, вважаючи за наріжний камінь колоніальної доброчинності. У 1956 році британський прапор майорів від Карибських островів на заході до Сингапуру, Малайзії й Гонконгу на сході. Лондон і досі керував більшістю Африки, і жодна інша особа не була формальним очільником більшої кількості країн, ніж королева Єлизавета в Букінгемському палаці. Пізнього літа 1956-го уряд у Лондоні вимушено визнав, що це не відігравало жоднісінької ролі. Вони відрядили солдатів у Єгипет, щоб повернути контроль над Суецьким каналом після того, як антибританський уряд на чолі з Гамалем Абделем Насером його націоналізував. Уряд у Лондоні заявив, що для порятунку імперії від розпаду потрібне військове втручання, але довелося переглянути свої плани перед усім світом[293]. Спричинилося до цього не антибританське повстання на Близькому Сході, а наказ президента Двайта Айзенгавера з Білого дому. Достоту, як Османська імперія перемогла Візантійську п’ятистами роками раніше і як британська та французька імперії здолали Османську 50 років тому, так і США тепер знищили європейську імперію, щоправда, без жодної кулі.

Суецька криза швидко змінила історію, але ця подія також цікава, адже продемонструвала значення політичного наративу. Річ у тім, що наратив США полягав у тому, що вони очолили світову політику, борючись за «вільний світ» проти тоталітарного комунізму, за універсальні права і проти європейського колоніалізму. Після Другої світової війни США позиціювали себе як противники європейського імперіалізму. Тодішній президент Річард Ніксон вирушив у турне Азією, виголошуючи промови, основна думка яких полягала в тому, що європейський колоніалізм має опинитися на смітнику історії. США вважали колоніалізм антиісторичним і таким, що повністю суперечить їхнім інтересам. Завдяки колоніалізму великі європейські держави отримали торговельні переваги, що не відповідали їхній чимраз слабкішій економічній і політичній владі, і це гальмувало експансію США. Тож Сполучені Штати стали наддержавою, виступаючи проти колоніалізму й закликаючи до визволення від нього. Так, ця країна зуміла перевершити всіх інших імперієтворців із погляду ораторської майстерності та влади. США обґрунтовували свою чільну позицію у світі інтересами «всіх», і такий наратив швидко здобув підтримку.

Скинувши Британську імперію з драбини, США прояснили, що тепер виникла наддержава, яка ліпше за інших вміла зображувати власні інтереси як добрі та корисні всім. Зведення цієї риторики до тактики або лицемірства — антиісторичне спрощення. Багато американських політиків справді вірили в той наратив, і такий образ США — як сили добра у світі — частково підтвердили події повоєнного часу. Так, низка країн стали незалежними завдяки підтримці США — від самого початку Другої світової війни США вимагали, щоб Лондон пообіцяв надати незалежність Індії після війни. Американські політики повоєнної епохи часто вважали, що вони продовжують традицію «батьків-засновників» США, зокрема Томаса Джефферсона, який ста п’ятдесятьма роками раніше назвав країну an Empire of Liberty, імперією свободи. Тож США та її лідери й далі діяли відповідно до того, що Джефферсон називав долею американців, — «дослухатися до вимог не лише власного суспільства». Вони були силою, яка зростає і яка від імені людства мала поширювати принципи належного врядування. Саме за такими американськими ідеалами слідували президенти Рузвельт, Трумен та Айзенгавер.

В атмосфері, у якій аналітичні терміни часто вважають за політичні вислови, поняття «американська імперія» часто сприймають як знак ідеологічної належності. Тривалий час глобальну домінацію США, використовуючи поняття «імперія», описували «класичні ліві сили». «Класичні праві сили» натомість говорили про великодержавну політику і — в певних випадках — гегемонію. Однак в академічному контексті ані політичних, ані істинних, ані хибних понять немає — є лише більш або менш доцільні. Тепер «американська імперія» стала цілком застосовуваним аналітичним та описовим поняттям. «Усі» говорять про американську імперію як про дійсність. Радикальні антиімперіалісти, як-от Ноам Чомскі, і консервативні проімперіалісти погоджуються щодо одного — американська імперія є[294].

Така нормалізація цього поняття — наслідок того, що чимраз більше істориків подавали джефферсонські аргументи, мовляв, що США можуть бути «силою добра». У такому проімперіалістичному світогляді, певна річ, слово «імперіалізм» — то не лайка, а радше, навпаки, заохочення США бути імперією заради себе й заради світового порядку. Ніл Ферґюсон гостро критикує певне лицемірство тих, хто відкидає корисність поняття «американська імперія». США натомість виникли, окупувавши пів континенту, а отже, розширилися, поглинувши частини Карибів, Пуерто-Рико, тихоокеанські острови, Гаваї й Гуам, а також Філіппіни[295]. Тепер це наймогутніша у світі імперія, і, на думку Ферґюсона, це добре, адже як він пише: «Я повністю підтримую імперію. Я насправді вважаю, що в ХХІ столітті колоніалізм як ніколи потрібний». Канадський науковець Майкл Ігнатьєв також підтримує американський імперіалізм, але в традиційнішому, ліберальному сенсі — у його моделі наріжними каменями цієї імперії є захист прав людини, поширення демократії й вільного ринку[296]. Інші розуміють цю імперію як всесвітню мережу військових баз, що дає США змогу garrison the globe (займати військами всю планету), як це формулює Чомскі[297].

У ліберальній і часто проамериканській традиції історики тривалий час зазвичай розглядали явище імперії як щось, що має зостатися в минулому. Сьогодні цілком звично чути від істориків з різних боків політичного спектра, що ми живемо в століття, може, наймогутнішої з усіх імперій у світовій історії. Я також вважаю це поняття за корисне, хай яке до нього політичне ставлення. Воно ж бо створює простір для досліджень, що могли б чіткіше з’ясувати зміни в політиці США впродовж історії, а також деталі поступового домінування цієї країни у світовій політиці. Поняття «американська імперія» також може засвідчити, що той, хто хоче зрозуміти історію, мусить вивчати імперії.

Отже, слова Кіссінджера в Пекіні вказують на те, що важливо розуміти історію відносин між американським світовим порядком і чимраз сильнішим Китаєм. А зрозуміти розвиток цих відносин ми можемо в ширшій історичній перспективі.

Як США — країні, заснованій британськими емігрантами, чиї батьки вперше перетнули океан у XVII—XVIII століттях, пливучи в «невідоме», — вдалося відплатити Британській імперії, стати наймогутнішою країною у світі й власноруч збудувати глобальну імперію в ім’я свободи?

Картина American Progress, яку написав Джон Ґаст 1872 року і яка висить у Музеї західного спадку в Лос-Анджелесі, може частково на це питання відповісти. На тій картині автор зобразив ентузіазм, пов’язаний із поширенням християнської цивілізації. У центрі пейзажу стоїть постать, яка ще довго втілюватиме головний наратив про Захід, — білявка-велетка, ангел або богиня, що тримає Біблію в правій руці й телеграфні дроти в лівій. Її фігура парить над місцевістю, вона лине зі гостинного та привабливого сходу на темний, майже моторошний захід, щоб принести туди світло цивілізації. На рівні її щиколоток ми бачимо символи підприємництва та родючості — білих чоловіків, що працюють із плугом і приборкують природу. На другому плані паротяги, що тягнуть вервечку вагонів, і вози завойовують природу від імені поступу, а тубільці злякано тікають за межі пейзажу.

Те, як факелоносці цивілізації сприймали себе, раз у раз було основою політики США. Поява США безпосередньо пов’язана з боротьбою за свободу проти британської імперії, і не лише неї. Саме американці першими взяли в руки зброю й успішно здобули незалежність від глобальної імперії Лондона. Однак політична культура цієї країни також сформована й іншою націєтворчою міфічною оповіддю, що її втілює Статуя Свободи в Нью-Йорку. У лівій руці вона тримає не Біблію, а Декларацію незалежності США, а біля її ніг лежать розірвані кайдани. Цей постамент зображує США як країну вільнодумства та здорового глузду, як дім для тих, хто любить свободу й тікає від гноблення та бідності. Зважаючи на такі наративи про історичну роль США, не дивно, що для багатьох американців цілком природно, що саме США нарешті поклали край британському колоніалізму, а Вашингтон під гаслом «свобода для колоній» опанував більшість світу.

Хоч США очолили першу антиколоніальну війну проти Великої Британії, однак ця країна утворилася внаслідок тривалих завойовницьких воєн, а в деяких секторах її економіки вирішальну роль відіграли раби. Після перемоги над Лондоном США почали експансію на захід, витісняючи тубільців із їхніх територій і перемагаючи іспанців та мексиканців на полі бою. Водночас чільні американські політики урочисто повторювали революційний і свободоствердний постулат із Декларації незалежності 1776 року: «Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними». Тож від моменту створення США була притаманна очевидна, але особлива подвійність у політиці й риториці, а також поєднання високих ідеалів із політикою з позиції сили.

Образ США як носія «факела цивілізації» був головний і в легітимізації зовнішньої політики держави в ХХ столітті, і зовсім не безпідставно. CША, як уже згадувалося, суттєво посприяли розпаду європейських імперій — спершу німецької й італійської, відтак французької та англійської й насамкінець радянської в 1980—1990-х. Країна до того ж очолила глобальну боротьбу проти тоталітарних ідеологій і систем, а також рух поширення ліберальної демократії та ідей про суверенітет націй[298]. США, беззаперечно, посприяли глобалізації світу, унаслідок якої, з одного боку, різниця між найбагатшими й найбіднішими неабияк зросла, а з другого боку, у багатьох людей з’явилося більше грошей, поліпшилося здоров’я і зріс рівень освіти. Це сталося в століття США, коли вони «стояли на варті», і почасти як наслідок їхньої політики. Це було наслідком стратегії, яка відповідала інтересам США — і в боротьбі проти європейської колоніальної системи, і в обмеженні впливу СРСР та Китаю. І хоч якими були наміри, через цю стратегію політично-військовий вплив США зріс, а американські підприємства стали економічно могутнішими.

Однак навколо ролі США як моделі суспільства й політичного áктора вже тривалий час точаться дебати. «Я готовий любити всіх людей, крім американців», — писав британський письменник Семюел Джонсон 1778 року[299]. Антиамериканізм Джонсона — це ранній вияв майбутнього потужного політично-ідеологічного напрямку в Європі, який лише посилився, коли США в ХІХ столітті сприймали як символ поверховості сучасного капіталізму. США знищили старі традиції та звички, пожертвувавши всім заради прибутку. У XVIII столітті нідерландець Корнеліус де Пау, придворний філософ Фрідріха ІІ[300], писав, що Новий світ не дбав про людей. Його «так обдарувала природа, що все, що він має, або нице, або бридке»[301]. Де Пау був певен, що в майбутньому виявиться, що «завоювання Нового світу […] було найбільшою катастрофою, яка вражала людство»[302]. Після двох візитів до США Кнут Гамсун 1889 року видав книжку «З духовного життя Америки», просякнуту скепсисом. Тут він критикував не лише політику, мову, пресу, літературу й мистецтво цієї нації, а й штиб життя і ту форму поверхової сучасності, що її уособлював американський капіталізм[303]. У 2003 році британський історик Саймон Шама підсумував ситуацію: «Наприкінці ХІХ століття стереотип про жахливого американця — ненаситного, хвалькуватого найманця й бундючного шовініста — був частиною європейського мислення»[304].

Саме через паралельне існування потужного антиамериканізму й повсюдного звеличення американської винятковості історичну роль США часто інтерпретують надто вузько.

США поступово розвинули незвично потужну економічну основу своєї позиції як наддержави. Економічні та технологічні здобутки країни перетворили її на таку собі вітрину капіталізму такими швидкими й потужними темпами, про які Англія, Франція або Німеччина могли лише мріяти. США побудувала строката мішанка з підприємців, релігійних філософів, вільнодумців і практиків, заручившись підтримкою держави та повсюдним використанням рабської сили, зокрема в першій половині ХІХ століття. Пізніше розбудові сприяла набагато дешевша й умотивованіша робоча сила — невпинний потік іммігрантів.

Фундаментальною передумовою успіху США була її географія й багатство на ресурси. Перший етап промислової революції в США здійснювали на східному узбережжі і вздовж деяких річок. Система водойм тут подекуди була подібна до тієї, яка існувала в Північно-Західній Англії, на що вказує зокрема назва одного регіону — Нова Англія. Як і в Англії, промислову революцію у США в проривній фазі урухомлювала вода. Саме завдяки водяним колесам і водяним шляхам США змогли розгорнути текстильну й паперову промисловість так швидко[305].

США рано стали частиною цієї першої, справді глобальної промисловості як великий експортер бавовни й незабаром як чільний виробник готових товарів із текстилю. Регіони нижче за течією Міссісіпі неабияк пасували для вирощування там бавовни. США вкрай вдало викупили землю, суттєво розширивши орний ареал і ще підвищивши значення району вздовж Міссісіпі. Так, у 1803 році президент Джефферсон придбав усю Луїзіану в Наполеона та Франції. Говорячи про цю оборудку, часто зауважують, що жодна країна не отримувала так багато за такі смішні кошти. І справді, Луїзіана займала добрих два мільйони квадратних кілометрів, або понад п’ять площ Норвегії, і за це уряд США заплатив 15 мільйонів доларів[306]. Державне керівництво майже одразу зрозуміло стратегічну перевагу контролю за всією Міссісіпі, включно з Новим Орлеаном, що лежить неподалік витоку річки і звідки США могли човнами постачати бавовну та інші продукти всьому світу. Або як 1802 року сказав Джефферсон: «На планеті є лише одне місце, де власник — наш затятий і природний ворог. Це Новий Орлеан». Тож 1803 року США убезпечили це засноване французами місто, гарантувавши собі повний контроль над басейном Міссісіпі, що поєднувала різні частини США зі світовим ринком, а штат, який став центром вирощування бавовни, перейшов у руки американців.

Рабство забезпечувало власників плантацій дешевою робочою силою. Багатство всієї нації залежало від рабів з Африки, і ця система відіграла особливу роль у бавовняній промисловості. У 1850 році раби стали частиною інвентарю землевласників побіч великої рогатої худоби й інструментів для рільництва. На той час вони вартували 1,3 мільярда доларів, або становили п’яту частину статків США. Отже, раби були найбільшим економічним активом держави. На відміну від Великої Британії, США могли вирощувати та збирати шалені обсяги якісної бавовни. Так, бавовна зоставалася найважливішим експортним товаром США аж до Громадянської війни. Водночас американці мали водні ресурси і, використовуючи їх, могли швидко й ефективно виготовляти одяг із бавовни, здобувши від початку конкурентну перевагу в усьому ланцюжку вартості.

США мали й іншу перевагу, коли йдеться про дешеву робочу силу — країна імпортувала мільйони поселенців. Через географію й доступ до ресурсів відносно кількості населення вони мали унікальний інструмент. Хомстед акт, закон 1862 року, обіцяв 65 гектарів землі кожному іммігранту, який її оброблював би п’ять років, сплачуючи символічну оренду. У Європі, де землí всім бракувало, така пропозиція приваблювала людей. Ніколи в історії світу жодна держава не була здатна запропонувати новоприбулим щось подібне. Зважаючи на те що сектор сільського господарства постійно географічно розширювався і його чимраз інтенсивніше експлуатували, США згодом стали житницею всього світу й могли самотужки себе забезпечувати в усіх суттєвих сферах. У сухих регіонах західніше від Міссісіпі американська держава, співпрацюючи з капіталістами, поступово змінила весь регіон. Утілюючи гігантські гідроінженерні проєкти й викопуючи канали, американці змогли постачати воду в пустелі й містечка, що згодом розвинуться і стануть Лос-­Анджелесом та Лас-Вегасом. Вишенькою на тортику була гребля Гувера на річці Колорадо, що її звели за «Нового курсу» Рузвельта, і проєкт у долині річки Теннессі. Ці задуми відтак стали взірцевими для всього світу[307].

Жодна країна світу не мала внутрішньої транспортної системи, яка могла б зрівнятися з американською. Після винайдення парового двигуна й пароплава річкова система Міссісіпі з усіма великими притоками об’єднувала приблизно 30 відсотків площі США, стала вкрай ефективним водним шляхом, що поєднував більшість США зі світовим ринком. Увесь басейн Міссісіпі займає приблизно 3,1 мільйона кілометрів квадратних, що вдвічі більше за площу Англії, Франції й Німеччини разом. Тож більшість цього регіону була частиною ефективної та вигідної транспортної мережі[308]. Якщо англійські річки були вузькі й малі, ідеально пасували для нерроуботів, що їх тягнули коні або люди під час першого етапу промислової революції, то американська річкова система була гігантська та пристосована до нової епохи великих човнів із зовсім іншою вантажопідйомністю й шириною.

З появою парового двигуна величезний, але доволі плоский північноамериканський континент відкрився з нового боку. Першу трансконтинентальну залізницю побудували вже в 1870-х, а великими й досить спокійними річками курсували пароплави, перевозячи сировину та продукти. До того ж США, на відміну від Англії та Франції, уже мали надлишок усіх головних ресурсів у «століття енергоресурсів». Ідеться насамперед про воду. Відтак американці виявили, що мають найбільші у світі поклади вугілля — від початку 1880-х саме цей ресурс даватиме більшість енергії промисловості, що росла шаленими темпами. І насамкінець вони знайшли нафту. Зокрема, після відкриття нафтового родовища Ойл-Крик у Пенсильванії 1859 року промисловість набрала обертів, і США незабаром стали найбільшим у світі виробником нафти. Жодна країна світу не виробляла і близько стільки нафти в ХІХ та більшості ХХ століття. Цього ресурсу не мали ані Англія, ані Франція, ані Німеччина, ані Японія, і його спершу згодом виявили на Близькому Сході й у Росії. У 2019 році США знову стали найбільшим у світі виробником нафти[309]. Крім того, США виявили величезні поклади зóлота. Золота лихоманка в Каліфорнії почалася приблизно у 1850-х після того, як один чоловік, копаючи канал для місцевої лісопильні, знайшов у річці Амерікан-ривер, що в долині Сакраменто, чисте золото. Справи лісопильні вгору не пішли, але в Каліфорнію приїхали понад 300 000 нових мігрантів і це нині найбільший штат США за кількістю населення[310].

Так, становлення США чільною силою у світі спиралося на незвично широку, різнобічну та стабільну ресурсну й економічну основу. Англія, до прикладу, попри величезну імперію, не мала таких передумов, як і жодна інша країна. Спираючись на використання лише власних ресурсів та розвиваючи національний і відтак міжнародний ринок для своїх продуктів, США стали наддержавою. Тож ця імперія стала чільною у світі не через імперіалізм, а завдяки величезній національній силі. У 1871 році США стали найбільшою економікою світу й досі посідають це місце, не маючи серйозних конкурентів.

США вперше відіграли головну роль на міжнародній політичній арені під час мирних переговорів у Версалі, що тривали від січня 1919 до січня 1920 року. Перша світова війна закінчилася перемогою європейських колоніальних імперій — Великої Британії та Франції. Османська імперія була союзником Німеччини й після війни розпалася. Уся провина за конфлікт лягла на Німеччину, що не мала колоній і була змушена сплачувати репарації. Американці добряче нажилися економічно на війні, у яку формально не вступали до 1917 року. Перебіг історії світу змінився, коли людство дізналося про таємну телеграму — так звану телеграму Ціммермана, що її надіслали з Німеччини в Мексику. У ній Німеччина гарантувала Мексиці підтримку у війні за втрачені території на півдні США в обмін на співпрацю[311]. Цю телеграму перехопила британська розвідка й передала США. Там ця новина перевернула громадську думку з ніг на голову. Тодішньому президенту США Вудро Вілсону саме це було й потрібно, щоб вступити у війну на боці європейських колоніальних імперій. Вашингтон уже тривалий час підтримував Лондон і Париж, даючи тим позики з найбільших американських банків і продаючи воєнне спорядження за величезні кошти. Вступивши у війну безпосередньо, американці забезпечили собі місце за столом, де після війни перекроюватимуть мапу світу.

Паризька мирна конференція була місцем, де ухвалили багато важливих рішень, але в нашому контексті найвизначнішою подією під час конференції була пропозиція Вілсона про «право націй на самовизначення». Цей лозунг був спрямований проти старої європейської колоніальної системи, і так його сприйняла більшість світу. На тлі революції в Росії, яка осуджувала європейсько-капіталістичний колоніалізм та імперіалізм, це була політично-ідеологічна поворотна точка, котра підсилювала ідею про те, що самостійна національна держава була передумовою свободи та самовизначення й не лише в Європі, а й у всьому світі. Ідея про «право націй на самовизначення» загрожувала підірвати легітимність імперіального світового порядку, і відтоді й досі, колоніалізм старого зразка був змушений переходити в захист. Політика Вілсона спиралася на уявлення й риторику про те, що США репрезентували «сумління» світу[312]. Це вказувало на майбутню стратегію американської імперії — формувати світ за своєю подобою і відповідно до своїх інтересів, постійно показуючи себе як захисника свободи:

«Такі американські принципи, американський курс. Ми не можемо виступати за щось інакше. І це також принципи й курс усіх прогресивних чоловіків і жінок усюди, у кожній сучасній країні, у кожному просвітленому суспільстві»[313].

Гасло Вілсона про право націй на самовизначення мало неабиякі наслідки, зокрема тому, що відповідало вимогам самих колоній, вимогам, які після війни почали лунати гучніше, мільйони азійців і африканців-бо брали участь у війні на боці союзників і як солдати окремих підрозділів, і як носії, робітники та слуги. Понад 200 000 з них поклали за перемогу життя. Тепер вони воліли мати свою країну, бути господарем у своєму домі, як, на їхню думку, їм пообіцяли.

Після Другої світової війни позиція США щодо інших країн світу була така міцна, що перевищувала позицію будь-якої країни. У міжвоєнний час США зміцнили економіку, як порівняти з європейськими колоніальними імперіями, зміцнили політичну гегемонію над рештою американського континенту, розширили інтереси в Азії, а американські політики постійно критикували європейський колоніалізм. Водночас США не вступили до Ліги Націй, адже багато хто вважав, що це посилить європейські імперії та обмежить свободу торгівлі США, які вже 1920 року економічно значно перевершували Велику Британію. Білий дім волів уникнути ситуації, у якій Лондон і Париж могли від імені Ліги Націй наказати повести американський флот чи армію у війну, щоб захистити інтереси європейських імперій, водночас коли ті намагалися завадити американським підприємцям інвестувати в регіони, якими керували європейські колоніалісти[314]. У Другій світовій війні будь-які сумніви зникли — тепер бо США керували союзниками й мали чітку мету послабити їх.

Це була глобальна війна, у якій нові імперії століття — Японія та Німеччина — програли, а старі — Франція та Велика Британія — перемогли. А втім, ще 1942 року США заявили, що підтримають союзників лише в разі майбутньої незалежності колоній. Після війни Берлін і Токіо стояли зруйнованими, мрії про японську або німецьку імперію розлетілися, як дим, а Франція й Англія були лиш тінями колишньої величі. Радянський Союз унаслідок війни проти нацистів втратив 15 відсотків населення, тож його економіка на ладан дихала через війну[315]. США натомість мали геть іншу позицію. Їхні втрати були менші, а економіка активно розвивалася. Висадження в Нормандії й скинуті на Японію атомні бомби відкинули всі сумніви — влада США спиралася не лише на економічні переваги, а й на військові. Як сказав Роберт Оппенгеймер, фізик-теоретик, що очолював роботу над таємною атомною зброєю, цитуючи «Бгаґавад-ґіту»: «Тепер я — Смерть, Руйнівник світів»[316].

Ще під час війни американський президент Франклін Рузвельт зініціював створення нового світового порядку зі США на чолі. Бреттон-Вудська система і Світовий банк виникли 1944 року зі штаб-квартирою у США і, певна річ, під проводом США. Згідно з правилами Світового банку, його президентом міг бути лише американець, а мірилом усіх валют мав стати долар. Так утворилися міцні економічно-інституційні підвалини для майбутнього панування США. Щойно Друга світова завершилася, США заснували ООН на конференції в Сан-Франциско 24 жовтня 1945 року. Штаб-квартиру цієї організації відтак розмістили в Нью-Йорку, переважно за кошти й під пильним контролем США[317]. У 1947 році з’явилася так звана доктрина Трумена, головною метою якої було підтримувати «свободу народів проти комунізму». Того-таки року створили Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), щоб шпигувати за ворогами та друзями. Наступного року американці втілили величезну програму допомоги європейським країнам — European Recovery Program, або просто план Маршалла. Лише за кілька років на цю програму виділили 10 мільярдів доларів. Завдяки їй вдалося відбудувати Європу після війни, об’єднати європейські держави, як ніколи досі (18 країн погодилися прийняти допомогу), і вивести Західну Європу з-під впливу Радянського Союзу. Водночас план Маршалла посилив економічні та політичні зв’язки між Західною Європою та США, і США вдалося здійснити низку вигідних інвестицій завдяки надлишковому капіталу[318]. Водночас американці контролювали військо Західної Німеччини й керували Японією як де-факто колонією до 1950-х.

У 1948 році ООН ухвалила «Загальну декларацію прав людини». Ця подія означала велику політично-ідеологічну перемогу для США й західних держав. Завдяки їй, як колись сказав Вінстон Черчилль, західні цінності про свободу та індивідуальні права нарешті посіли міжнародний трон[319]. Однак, за стратегією США, американці воліли відірвати ці цінності від їхнього західноєвропейської історії, показуючи їх як «універсальні цінності»[320]. Ці цінності також відіграли визначну роль, коли США поклали край расистському штибу мислення й уявленню про вищість певних народів чи націй. Утім, це матиме неминучі політичні наслідки і для США, адже такі цінності стануть джерелом натхнення руху за громадянські права афроамериканців.

У 1949 році американський президент Гаррі Трумен в інавгураційній промові озвучив дві ініціативи, які разом символізуватимуть зовнішню політику США в повоєнний час і поєднуватимуть реальну політику зі «м’якою силою». Першою ініціативою було створити НАТО, а другою — надати допомогу, за його словами, «розвитковим країнам», тобто те, що сьогодні називаємо допомогою в цілях розвитку або економічною допомогою. У НАТО США зробили ключовою країною Велику Британію, через що британці й далі вірили в особливі відносини між Лондоном і Вашингтоном. Першим генеральним секретарем НАТО був британець, Гастінгс Лайонел Ісмей, і він доволі точно підсумував мету НАТО: «to keep the Germans down, the Russians out, and the Americans in» (тримати німців у покорі, росіян — якомога далі, американців — поруч)[321]. Створюючи західний оборонний альянс і паралельно починаючи проєкт «Четвертий пункт» (у промові Трумена щодо зовнішньополітичних цілей четвертий пункт був присвячений допомозі), Трумен дав зрозуміти, що нові зовнішньополітичні інтереси США передбачатимуть допомогу всім країнам, навіть тим, що межують із СРСР і Китаєм, а також колоніям, що були під владою Лондона й Парижа.

У хаотичному світі після нищівної війни ці ініціативи давали надію на появу нової світової системи, у якій «розвинуті» країни, виснажені після п’ятирічної війни, і «розвиткові країни», які от-от стануть вільними, могли об’єднати зусилля й досягти глобального розвитку та свободи під проводом США. Ця спільнота отримала чітку ідеологічну основу й тепер могла розрізняти «нас» і ворожих «їх» завдяки промові Черчилля у Вестмінстерському Коледжі в березні 1946 року — він оголосив, що вільний захід і тоталітарний схід розділила залізна завіса.

Джон Фіцджеральд Кеннеді, мабуть, ліпше за інших американських президентів окреслив зовнішню політику США як безкорисну боротьбу за справедливість і свободу. В інавгураційній промові 1961 року він проголосив, що США мають бути готові «заплатити будь-яку ціну, понести будь-яку ношу, зустріти будь-який спротив, підтримати будь-якого друга, об’єднатися проти будь-якого ворога, щоб забезпечити майбутнє й успіх свободи». Ідея була проста: те, що добре для США, — добре для світу. Це поєднання утилітаризму й універсалізму було головним складником виняткової імперіалістичної стратегії.

Тож США були імперією нового типу, де політичний вплив та економічна могутність, а не контроль територій, були найважливішим і вирішальним засобом здійснювати владу[322]. Це лише один приклад того, як прості, формальні терміни можуть приховувати глибокі й комплексні історичні процеси та взаємозв’язки.

Міжнародна система економічної допомоги, що її США вдалося інституціоналізувати в ООН та Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), являла собою, на думку багатьох, суттєвий крок уперед. У дусі антиколоніалізму вона була покликана замінити колоніальне зловживання владою, європейський патерналізм і воліла «нести цивілізації» та поширювати «західні цінності» на засадах рівності, співпраці й універсальних цінностей. Незабаром ОЕСР, заснована передусім для втілення плану Маршалла, стала головною інституцією, яка організовувала всю західну систему міжнародної економічної допомоги, безумовно, під контролем США. Насправді лише за кілька років США — завдяки економічній і військовій моці та міжнародній системі економічної допомоги як ідеологічній основі — вдалося встановити новий світовий порядок під своїм проводом і за власною візією.

Допомога розвитковим країнам і її система — це одна зі сфер, у яких найлегше помітити новизну й інноваційність американської імперії проти колишніх імперій. У ширшій перспективі, зосереджуючись на відносинах Заходу та європейських держав із неєвропейськими, систему міжнародної економічної допомоги можна розглядати як наcтупницю колоніальної системи, але також і як частину світового порядку американської імперії. Новий спосіб організації відносин між найпотужнішими, найбагатшими й найбіднішими країнами на планеті мав чимало рис колоніальної системи, але водночас він був радикально інакший.

Якщо колоніалізм ґрунтувався на ідеях про те, що Європа розвинула особливі цивілізаційні цінності, які варто поширювати на решту світу через їхню вищість, то міжнародна система економічної допомоги ґрунтувалася на ідеї про те, що розвиток — це нормальний стан суспільства і всі суспільства хотіли та могли розвиватися. Так, стратегію вдосконалення сформулювали як універсальну стратегію розвитку, за якою могло б розвинутися будь-яке суспільство й у якій усі суспільства прагнутимуть до одних, універсальних цілей.

Ліндон Джонсон очолив США, коли країні вдалося залучити всіх інших країн — членів ОЕСР до організації американської державної співпраці для розвитку. Той самий чоловік, який розпалив війни в Індокитаї, риторикою недалеко пішов від Кеннеді:

«Будь-яку людину й будь-яку націю, що воліє миру, ненавидить війну й готова благородно боротися проти голоду, хвороб і нужди, США підтримають, йтимуть пліч-о-пліч аж до самої перемоги».

Заявленою метою нової міжнародної системи була співпраця, спільні рішення, спільні цінності й спільні цілі. Так виник глобальний порядок, у якому політичні еліти колишніх колоній співпрацювали з раніше колоніальними державами під проводом США, щоб розвинути решту світу за взірцем Заходу.

Крім цього, американський капіталізм створив сучасне суспільство (масового) споживання, яке вважали за найвищий щабель розвитку. Таке суспільство, разом із попкультурою, завоювало hearts and minds світу. Утома від війни серед людей поступово зникла, а в їхніх руках опинилися брендові сумки, на ногах — джинси, а самі вони сиділи в кінозалах, дивлячись голлівудські фільми, або слухали Елвіса та Луї Армстронґа. Усі погляди були скеровані на США, молодь на Заході орієнтувалася на США, і чимраз більше людей хотіли, щоб на них вплинула американська культура. Так, США стали вкрай нетиповою імперією, яку, мабуть, найкраще описує вислів an Empire by affection (імперія, близька серцю).

Водночас США й далі вели політику з позиції сили, воюючи — спершу в Кореї, відтак у В’єтнамі, Лаосі та Камбоджі і в останні десятиліття в Іраку, Афганістані, Лівії, Сомалі та Сирії, а також підтримуючи перевороти й військові диктатури в багатьох країнах. США змусили країни торгувати так, щоб це не суперечило економічним інтересам Вашингтона. Коротко кажучи, США діяли як наддержава й пожинали з цієї позиції якомога більше плодів.

Чимало книжок та фахівців прогнозують розвал, колапс або «занепад» США в найближчі десятиліття[323]. Зокрема, після війни у В’єтнамі розмови про майбутню смерть імперіалізму США почали лунати гучніше, що було спричинено антиамериканськими повстаннями в усьому світі, збільшенням внутрішньої напруженості та соціальної нерівності, конфліктами між етнічними групами, зовнішнім боргом, проблемами в секторі освіти й незабаром украй помітним дефіцитом торговельного балансу. Позитивна динаміка, помітна від часів Громадянської війни в середині ХІХ століття, тепер щезла. Виробництво й торгівля США стали менш прибутковими, експорт товарів сільського господарства та інших товарів упав, і за кілька років США з колишнього найбільшого кредитора стали найбільшою нацією-боржником[324].

Аж тут атмосфера змінилася. Лише 1991 року, коли Алматинська декларація формально засвідчила розпад СРСР, здавалося б, непереможні США повернулися на арену великої політики, тепер як єдина наддержава та наймогутніша країна — і з військового, і з економічного погляду. За минулі 73 роки всі інші імперії довоювалися до свого розпаду — британська, французька, нідерландська, російська, османська, німецька, нацистська, японська, італійська та радянська, — коли США стояли на чолі «нового світового порядку», у центрі якого були самі. Ейфорія та тріумф затьмарили песимізм і негативні прогнози. США взяли на себе лідерську роль та очолили боротьбу за демократію, права людини й ліберальне суспільство в усьому світі. Цю боротьбу вони вели всіма можливими способами — від військових «гуманітарних вторгнень», як на Балканах і Близькому Сході, до організацій глобальних конференцій, присвячених правам людини. У «боротьбі проти терору» у ХХІ столітті США продемонстрували нову позицію, порушивши низку міжнародних конвенцій про заборону тортур, роками вбиваючи цивільних і ув’язнених без суду та слідства й не понісши за це жодної відповідальності — ані юридичної, ані економічної й заледве політичної. І ось раптово, лише за кілька десятиліть, Китай стає майже наймогутнішою економікою у світі. Водночас зовнішній борг США зростає, політична система іноді не функціонує належно, а розкол в американському суспільстві та політичному житті подеколи призводить до бездіяльності. США посварилися з союзниками в НАТО, вийшли з деяких міжнародних угод та організацій, що їх власноруч і зініціювали. А також почався конфлікт із Китаєм. І знову залунали балачки про те, що час США спливає, що сонце над імперією заходить і президент Трамп у Білому домі свідчить про занепад держави. Тепер лідери американської імперії застерігають проти війни з Китаєм і публічно пояснюють, чому Китай загрожує світу.

У документальному фільмі «The Fog of War. Eleven Lessons from the Life of Robert S. McNamara» («Туман війни. Одинадцять уроків із життя Роберта Макнамари»), що отримав низку нагород, Мак­намарі, міністру оборони в часи президенства Кеннеді та Джонсона й колишньому очільнику Світового банку, поставили запитання, чи він особисто відповідальний за війни США в Індокитаї. Він ухилився від відповіді й сказав натомість, що війна — це вияв людської природи. У впливових колах США майбутню війну з Китаєм вважають за майже неминучу, але не через психологічні закони, а через історичні закономірності.

Упродовж кількох років головні áктори американського зовнішньополітичного істеблішменту заявляли, що відносини між Китаєм і США рухаються до війни, якщо не в найближчі роки, то в недалекому майбутньому. Так, Патрік Шенаген, в. о. міністра оборони 2019 року після відставки генерала Джеймса Меттіса, чітко оголосив пріоритети США в останнє десятиліття: «Китай, Китай, Китай»[325]. Найближчий радник Трампа в Білому домі з питань Китаю, Пітер Наварро, написав кілька книжок, у яких війну з Китаєм вважають за щось природне. Одна книжка має назву, наприклад, «Coming China Wars: Where They Will Be Fought and How They Can Be Won» («Майбутні війни з Китаєм: де відбуватимуться бойові дії і як китайців перемогти»), а інша — ще більш апокаліптично: «Death by China: Confronting the Dragon — A Global Call to Action» («Смерть від Китаю: протистояння дракону — глобальний заклик до дій»).

Інший представник такого мислення — Грем Аллісон, професор політології Гарвардського університету й автор низки впливових фахових праць. На початку 2000-х він видав книжку «Destined for War: Can America and China Escape Thucydides’s Trap?» («Приречені на війну: чи можуть Америка та Китай вийти з пастки Фукідіда?»). Це доволі моторошне читво, однак у цьому й полягає весь сенс. Автор, який працював у п’яти адміністраціях як демократів, так і республіканців, надає тривожний опис того, як розвиток відносин між США й Китаєм із високою імовірністю може призвести до війни. Ця книжка також цікава через те, як автор звертається до історії й використовує її, щоб знайти приклади, які можуть обґрунтувати й підтвердити специфічний аналіз сучасного балансу сил і геополітичної динаміки.

Ядром аналізу є нововведений Аллісонів термін — «пастка Фукідіда». Сам Фукідід був грецьким істориком, який понад 2400 років тому написав книжку про війну між Афінами та Спартою. На його думку, цієї війни було не уникнути, адже розвиток Афін загрожував Спарті — тому країни опинилися в пастці й почали воювати. Аллісонова теза ґрунтується на історичних прикладах, які наперед її підтримують, як і теза Фукуями про «кінець історії» 1989 року, тож вона здобула широку політичну підтримку[326]. Аллісон і його команда науковців дослідили 16 ситуацій упродовж останніх п’ятисот років, у яких агресивна, чимраз успішніша нація загрожувала домінантній державі. В усіх випадках, крім чотирьох, почалася війна. Вони, як стверджує Аллісон, виявили стару, як світ, закономірність. Найяскравішим прикладом, певна річ, є Перша світова війна, початок якої згодом розуміли як результат того, що Німеччина вимагала «місця під сонцем». Ця країна розвивалася швидше за інших наприкінці ХІХ століття, зокрема швидше за британську та французьку імперії. Це призвело до війни, що забрала життя приблизно двадцяти мільйонів, революції в Росії, розпаду Австро-Угорщини й Османської імперії та кінця 500-річної домінації Європи. Однак не всі історики підтримують висновок Аллісона[327]. Він перетворює наративи переможців 1919-го року на науковий закон 2019-го. Щодо інших п’ятнадцяти прикладів також немає консенсусу серед учених. Тим паче ця теорія не бере до уваги й багатьох інших воєн. Тож твердження про ймовірну майбутню війну між США й Китаєм спирається на вкрай спірну та однобічну інтерпретацію п’ятисот років історії світу.

На думку гарвардських дослідників, у такій «пастці Фукідіда» можуть опинитися США й Китай. Підґрунтя та позицію такої теорії легко зрозуміти — в останні десятиліття відносини між цими країнами скидалися на американські гірки і все відбувалося дуже швидко, що складно це й збагнути. Приблизно 150 років США були панівною економічною силою у світі. Аж тут, лише за кілька десятиліть, Китай кинув виклик цій гегемонії. У 1980 році економіка Китаю становила лише десяту частину американської. У 2019-му китайська економіка майже в п’ятдесят разів перевершувала показники років, коли Ден Сяопін відкрив країну. За підрахунками Аллісона, у 2040-му економіка Китаю може збільшитися втричі. Тому розквіт Китаю щодо США ідеально пасує до їхньої моделі — перед очима всього світу країни потрапляють у пастку Фукідіда. І США, і Китай вірять у свою винятковість, тож це лише зміцнює теорію про те, що вони «незабаром зіткнуться у війні». Цієї війни можна уникнути лише завдяки розуму та вмінням, а зважаючи на американоцентричний світогляд Аллісона і його роль радше як політичного áктора, а не дослідника, це означає, що все залежить від розуму та вмінь США.

Дивовижний та раптовий розквіт китайської економіки й те, що цій країні вдалося стати потужною державою, захоплює всіх, хто цікавиться історією[328]. Коли США заснували міжнародну систему економічної допомоги, у якій розвинуті країни мали допомагати розвитковим, удосконалювати їхню економіку та політику, міжнародні експерти були переконані, що мало держав матимуть таке похмуре майбутнє, як Китай. Відомий на весь світ шведський економіст Ґуннар Мюрдаль отримав Нобелівську премію з економіки 1974 року, зокрема, за свої дослідження розвитку в Азії й особливо Китаю. Його книжка, «Asian Drama» («Азійська драма», 1968), мала красномовний підзаголовок у норвезькому виданні — країна без надії. Виявиться, що лауреат Нобелівської премії, як і більшість інших, страшенно помилився[329].

Після того як Ден Сяопін прийшов до влади в компартії Китаю й радикально змінив економічну політику, економіка країни почала зростати такими темпами, яких у світі ніколи не бачили. Згідно з усіма статистиками, китайська економіка в період 1990—2020 років була економікою, що зростала найшвидше в історії. Попри різні підрахунки й неточності, учені загалом переконані, що, відколи Китай відкрився й почав реформувати економіку, його ВВП у середньому зростав на приблизно шість відсотків щороку між 1969 і 2019 роками. У цей тридцятирічний період понад 850 мільйонів осіб, говорячи термінами Світового банку, «вийшли з-за межі бідності». Нині Китай має другу найбільшу економіку у світі.

Те, як економічне зростання Китаю змінило баланс сил у світі, може, зокрема, засвідчити роль країни у світовій торгівлі. Хоч цифри, що описують глобальну торгівлю США й Китаю, доволі неточні, однак тут можна простежити чіткі тенденції. До 2000 року США повністю домінували. Майже 80 відсотків країн торгували більше зі США, аніж із Китаєм. У 2018-му цей показник упав на 30 відсотків, і Китай став найважливішим торговельним партнером 128 зі 190 країн[330]. Ці радикальні зміни глобальної торгівлі сталися за лише 18 років, коли Китай 200 років до цього був на маргінесі. Гроші й торговельні зв’язки уособлюють владу, тож ці нові реалії стали відверто загрожувати світовому порядку, встановленому після розпаду СРСР. Ніхто навіть у найсміливіших фантазіях не міг уявити, що за кілька десятиліть Китай загрожуватиме гегемонії США більше, ніж СРСР будь-коли.

Події в Китаї були чи не найважливішою причиною появи у 2000-х низки оптимістичних повідомлень про розвиток світу й боротьбу з глобальною бідністю. Коли ООН звітувала про успіх «Цілей розвитку тисячоліття», то вона покликалася переважно на успіх Китаю. Розвиток китайської економіки також спричинив позитивні економічні наслідки в багатьох інших країнах, головно в Азії, але також і в США, Південній Америці та Європі. Однак найпомітніші зміни були в Африці — континенті, що, згрубша кажучи, дістався після Другої світової Європі, СРСР і США[331].

Міцна економіка дала Китаю змогу стати важливим міжнародним донором. Так, країна ввійшла в політичну сферу, у якій з початку 1960-х домінували США і їхні союзники, змагаючись за першість із країнами Варшавського договору. Китай також почав активно допомагати Африці — почасти через потребу в ресурсах континенту, почасти через наявність інженерського ресурсу, почасти тому, що співпраця з іншими країнами в третьому світі була частиною стратегії держави. На досаду гуманітарним місіям країн ОЕСР, Китай незабаром повністю перевершить міжнародну допомогу Заходу — і за ефективністю, і за обсягами. Тепер для африканців Пекін був важливіший за Лондон і Париж, не говорячи вже про Осло. У 2017 році Китай став найважливішим економічним партнером Африки — торгівля між ними зросла на 20 відсотків із 2000 року, а інвестиції Китаю виросли на понад 40 відсотків від часів економічної кризи 2007—2008 до 2017 року. За підрахунками, 2017 року в Африці налічувалося 10 000 китайських підприємств, 90 відсотків із яких — приватна власність[332].

Кілька років тому, прямуючи до витоку Блакитного Нілу, я був високо в ефіопських горах. Ми зупинили наше авто на узбіччі, бо я хотів спуститися до берегів Нілу й поглянути на його швидкі коричневі води, повні намулу. На березі стояла величезна й гарна акація. Аж тут я почув, як хтось гукає зі землянки на протилежному боці річки — хлопчина приблизно шкільного віку кричав «чайніз!». Він подумав, що я китаєць, бо вони часто бували в цьому регіоні. Раніше в африканських селах я чув лише, що діти мене називали «кавача» — «білошкірий». Особистий досвід, певна річ, не може бути доказом, але цей маленький епізод підтверджує низка даних з інших регіонів. Сто років західного домінування на африканському континенті опинилися під загрозою. Але амбіції Китаю набагато більші, ніж просто мати вплив в Африці.

Двадцять дев’ятого березня 2014 року очільник Китаю потягом прибув у німецький Дуйсбург. Після трьох ударів у гонг до перону повільно під’їхав повністю завантажений китайський потяг. Дуйсбург став кінцевою станцією залізничного маршруту Китай — Європа, що починається в Чунціні, великому місті в центральному Китаї. Сьогодні Чунцін, мабуть, відомий як місто, що зазнало найбільших бомбардувань в історії світу — японці ж бо скидали на нього бомби майже невпинно, коли кілька років воювали проти китайців. Новий залізничний маршрут простягається провінцією Сіньцзян, тягнеться через Центральну Азію та Східну Європу й закінчується в Дуйсбурзі — самісінькому серці Європи, яке має схожу долю, що й Чунцін. Під час Другої світової війни Дуйсбург зазнав найбільше бомбардувань у Європі після того, як 1944 року понад 1000 британських літаків скинули на нього 1599 тонн бомб. Сі Цзіньпін також відвідав місцевий порт, щоб підкреслити значення китайського плану «Один пояс, один шлях».

Сі Цзіньпін сказав, що ця масштабна ініціатива, запущена 2013 року, виявляє китайську політику й філософію, має на меті спільний розвиток, добробут та співпрацю, прагне пов’язати європейські й азійські ринки та давати користь усім країнам і народам, що живуть уздовж цього нового «шовкового шляху». Порт Дуйсбурга, найбільший внутрішній порт у світі й важлива транспортна та логістична точка Європи, вибрали за кінцеву станцію цього шляху та європейський центр.

За кілька років я сидів на балконі й дивився на Рейн, простісінько там, де річка Рур, пронісшись серцем промислової Німеччини, з’єднується з найважливішим водним шляхом у Європі. Воліючи ретельно дослідити географію й історію промислової революції, я опинився в Дуйсбургу, що мав порт на Рурі, і Вупперталі — місті, де ще наприкінці XVIII століття з’явилася жвава й інноваційна текстильна промисловість, що працювала від води. У компаративних дослідженнях історії промислової революції це німецьке місто зазвичай ігнорують[333].

Тож, гортаючи наявні в номері німецькі газети та брошури, я випадково прочитав про візит китайського лідера. Мені тоді було добре відомо про китайський проєкт нового шовкового шляху, тож я пригадав, як на одній зустрічі в Пекіні Сі Цзіньпін сказав, що цей проєкт приведе до того, що «конфлікти заступить спільне навчання, а почуття вищості — співіснування», а також, що він сприятиме миру та співпраці й закладе підвалини «взаєморозуміння, взаємоповаги і взаємної довіри між країнами»[334]. Але про візит очільника Китаю в Дуйсбург 2014 року я досі нічого не чув. Над моїм балконом легенький вечірній вітерець дихав у крила історії, а річкою тягнулися вантажні баржі, несучи з Чунціна й Вуханя в Європу контейнери, заповнені одягом, іграшками та новітніми гаджетами, або, навпаки, везли з Мілана в Китай шотландське віскі, французьке вино і трикокаж.

Невже візит Сі Цзіньпіна сюди ознаменував початок китайського століття в Європі? Китайський лідер раз у раз наголошував, що його ініціатива сприятиме миру та співпраці. У промові на форумі «Один пояс, один шлях» у Пекіні 2017-го він сказав: «Унікальний старий Шовковий шлях доводить, що географічну відстань можна подолати. Якщо зробимо перший сміливий крок назустріч одне одному, проторуємо шлях, що приведе до дружби, взаємного розвитку, миру, гармонії та кращого майбутнього». Китайське керівництво добре знає історію, тож є підстави вважати, що Сі Цзіньпін чудово усвідомлював увесь символізм «захоплення» Китаєм порту в географічному й логістичному центрі Європи, порту, який відіграв головну роль в індустріалізації континенту й завдяки якому Німеччина стала економічним рушієм Європи. Також є підстави вважати, що він добре усвідомлював, яке історичне значення має те, що державне китайське підприємство 2020 року мало більшість акцій пірейського порту, розташованого неподалік Афін — міста, яке європейці вважають за колиску власної цивілізації[335].

Ініціатива «Один пояс, один шлях» — яскравий приклад економічної моці Китаю. Її мета — утілити величезні проєкти доріг, залізниць і морських шляхів у 152 країнах до 2049 року, просто перед 100-літнім ювілеєм КНР. На ці проєкти виділили понад 900 мільярдів доларів. Лише 2019 року китайські компанії підписали контракти щодо втілення масштабних інфраструктурних проєктів у низці країн на суму понад 128 мільярдів доларів. Фінансовий сектор Китаю заробляє гроші, надаючи позики на побудову доріг і портів за кордоном, які в майбутньому виведуть китайські товари на нові ринки та спростять імпорт до Китаю. Сам Китай, покликаючись на дослідження, стверджує, що цей проєкт дасть величезні прибутки. Інші натомість ставляться до тієї моделі скептичніше, вважаючи, що це призведе до поширення корупції і Китай не виконає зобов’язань та зостанеться без оплати. Однак нова мережа інфраструктури вже вплинула на міжнародну торгівлю й зміцнила позицію Китаю як надійного партнера вздовж торговельних шляхів, які частково лежать поза контролем США.

Через призму ініціативи «Один пояс, один шлях» можна вивчати й розуміти глобальну стратегію Китаю, а також баланс сил між США й Китаєм. Через відкриття 1498 року морського шляху до Індії старий Шовковий шлях перестав бути головним торговельним шляхом, що пов’язував Європу й Азію. Вигідна позиція Османської імперії тепер, як ми вже побачили, втратила значення, а західноєвропейські країни стрімко опанували новий, швидший і вигідніший морський шлях. Якщо китайцям вдасться втілити свій проєкт, є всі підстави вважати, що економічна й політична мапа світу радикально зміниться. Чи здобуде Китай так світове панування? Чи щезне роль традиційних морських шляхів США й Західної Європи? Якщо Пекін зазнає невдачі, це означатиме не лише особисту поразку Сі Цзіньпіна, а й поразку всього режиму, не кажучи вже про економічні втрати для Китаю.

З 2013 року США, спілкуючись із європейськими партнерами, постійно порушували питання про зупинення ініціативи «Один пояс, один шлях». Це зумовлено тим, що, на думку Вашингтона, згаданий проєкт не лише змінить економічний баланс сил у світі, а й посилить політичний вплив Китаю, зокрема в Європі. Їхнім аргументом тут є твердження, що, мовляв, те, що добре для Китаю і, може, для Дуйсбурга, не обов’язково добре для всього світу.

Якщо впродовж своєї історії США ставали чимраз могутнішими, не зазнаючи серйозних криз і не воюючи проти ворога на своїй землі, то історія Китаю аж роїться такими подіями. Минуле країни, яка більшість історії людства мала найпотужнішу економіку у світі, має як блискучі успіхи, так і глибокі кризи, а в останні століття — навіть національне приниження.

Упродовж 4000 років Китай був чільною економічною й технологічною країною, але ХІХ століття ознаменувало початок низки катастроф і принизливих поразок. Країна досі перебувала під окупацією маньчжурів, які змушували китайців зав’язувати волосся в косу, а тих, хто не дотримувався цієї вимоги, страчували. Хоч завойовники з плином часу стали «китаїзованими»[336], династія не була здатна протистояти більшій європейській присутності в Азії після успіхів промислової революції. Приниження не знало меж, коли британські гармати змусили імператора династії Цін підписати Нанкінський договір 1842 року. Перша опіумна війна між Великою Британією та Китаєм закінчилася нищівною поразкою останнього. Лондон відрядив найсучасніший на той час військовий корабель із красномовною назвою «Немезис», збудований із заліза і з неперевершеними гарматами, у річку Янцзи. Китайці називали його «диявольським кораблем», і після морської битви 1841 року саме він змушував китайців відкрити водні шляхи та порти й дозволити торгувати опіумом. Британці хотіли продавати Китаю опіум в обмін на чай. За Нанкінським договором, китайці були до того ж змушені заплатити Лондону майже 21 мільйон доларів контрибуцій за торговельні збитки. Китаю також довелося віддати Британії Гонконг, і Лондон здобув право мати торгові колонії в китайських містах. Аж до кінця Другої світової війни європейці мали райони зі власною юрисдикцією в шістдесяти китайських містах. США також здобули низку переваг над Китаєм у ХІХ столітті, зокрема через Другу опіумну війну, що тривала у 1856—1860 роках. Лише під час Другої світової війни, коли Китай і США пліч-о-пліч воювали з Японією, ці переваги заледве не колоніального характеру щезли. Китай був такий слабкий, що коли країна організовувала першу дипломатичну місію на Захід — 1867 року, — то китайці попросили американця обстоювати їхні інтереси! У 1900 році в Китаї спалахнуло Боксерське повстання проти західного впливу, адже багато хто побоювався, що країну от-от поділять між західними інтересами. Тоді США були серед багатьох західних країн, що відрядили вояків у Пекін. Повстання придушили, і, згідно з угодою 1901 року, династія Цін була змушена сплатити сотні мільйонів доларів компенсації західним країнам, що лише послабило й так слабку династію.

Ще важливішими були поразки від сусідньої Японії, яку Китай завжди сприймав як нижчу за себе. Договір із Японією 1915 року, за яким Китай вимушено приймав 21 вимогу, що давали Японії формальне право контролювати важливі частини китайської території й економіки, засвідчили слабкість Китаю. Згодом, 1931 року, японці вдерлися в Китай — азійські історики часто вважають цей рік за рік початку Другої світової війни. Почалася надзвичайно жорстока війна, під час якої трапилася сумнозвісна різанина в Нанкіні — чи не найкривавіша подія в історії. Японці публічно стратили десятки тисяч китайців — відтинаючи голови, спалюючи живцем, варячи в казанах, переїжджаючи танками або просто скидаючи в Янцзи. Багато вбивств фотографували самі японці. Від 20 до 80 тисяч жінок і дівчат стали жертвами публічного зґвалтування — найбільшого масового зґвалтування в історії світу[337]. У 1940 році скидалося на те, що Японії вдасться втілити концепцію «Великої східно­азійської сфери співпроцвітання», яка визначала новий порядок у Східній Азії. А втім, Друга світова скінчилася поразкою Японії та смертю 15—20 мільйонів китайців[338].

Після Другої світової війни китайська економіка опинилася в руїнах. Серединне царство лежало долілиць зі зламаним хребтом, тоді як США ставали найпотужнішою економічною й політичною державою світу та встановлювали американський світовий порядок.

Після революції 1949 року відновити стару велич Китаю мала комуністична партія і її лідер Мао Цзедун. Уперше після занепаду династії Мін у 1644-му, усією країною керував китайський уряд. Мао, достоту, як і перший імператор династії Мін, походив зі селянської родини. І достоту, як Мін з’явилася після війни проти іноземного вторгнення і тривалої громадянської війни, так і КНР постала з попелу після іноземного вторгнення і громадянської війни.

Та важливіше за схоже походження є той факт, що Мао, як і Чжу Юаньчжан та інші амбіційні лідери в довгій історії Китаю, зосередився на розбудові й захисті сільського господарства як основи економіки держави і великої кількості населення. Як завжди в китайській історії, вдосконалення в сільському господарстві вимагали, щоб держава збільшувала контроль над цивілізацієтворчими річками[339]. Родючої землі бракувало, зважаючи на розмір населення, тож її треба було використовувати по максимуму. На посушливій північнокитайській рівнині, де жила п’ята частина населення і вирощувала пшеницю, бракувало води. У басейні Янцзи, де жила третина китайців, вирощували рис, завдяки воді з річки, котра постійно нищила все повенями. Тож селяни мешкали вздовж двох річок, котрі також були важливими транспортними шляхами для продуктів сільського господарства. Але в країні текли тисячі інших річок, і через проблеми, пов’язані з намулом, і нерегулярністю мусонів, Китай тривалий час намагався багато з них приборкати. Ці тривалі відносини, що склалися між водою й суспільством, призвели до того, що Китай на той час модернізував свою місцевість більше, ніж будь-яка інша країна[340]. Так, партія Мао пішла слідами давньої традиції, щоправда, в сучасну епоху.

Система контролю річок і зрошувальна економіка була в жахливому стані в 1949 році. Це зумовлено тривалою японською окупацією, кількадесятирічною громадянською війною і браком дієвого центрального уряду від початку ХІХ століття. Так, роботи було чимало, але за правильного підходу комуністична партія могла водночас підвищити свою легітимність. Це вимагало консолідації всіх державних ресурсів, а також мобілізації мільйонів вільних рук.

Часу, щоправда, бракувало. Лише за кілька десятиліть до приходу Мао до влади Китай пережив одне з найгірших стихійних лих. У 1931 році Хуанхе вийшла з берегів, і регіон приблизно вдвічі більший за Данію (88 000 квадратних кілометрів) опинився під водою. Майже 80 мільйонів осіб зосталися без даху над головою. Між двома й чотирма мільйонами людей загинуло безпосередньо від повені або від хвороб і голоду, спричинених нею. Позаяк центрального уряду майже не існувало, китайські селяни стали безпомічними жертвами стихії. Упродовж історії Китаю «мати китайської цивілізації», як цілком виправдано називають цю річку, радикально змінювала річище 26 разів, виходила з берегів понад 1500 разів і забрала мільйони життів. Це могло статися знову, будь-якої миті. Тому гасло «опануй Хуанхе» стало одним із найголовніших під час китайської революції. Втім, і інші річки треба було обернути на користь Партії та суспільства.

Янцзи, або «довга річка», що означає ця назва китайською, завдовжки 6300 кілометрів і вважається найдовшою річкою Азії. Вона бере початок на Тибетському нагір’ї, і це місце кожен із вас може побачити на власні очі, якщо їхати потягом за маршрутом Пекін — Лхаса, відкритим у 2006-му. Її витік розташований на висоті 4000 метрів над рівнем моря — неначе море, що тече з небес. Відтак Янцзи повільно спускається яскраво-зеленими пагорбами, пробивається крізь кількадесят кілометрів гір і ущелин, поступово впадає в море, що вона його сама і створила, утворюючи дельту. Тут вона була життєво важливою водоймою суспільства тисячі років. Янцзи відігравала вирішальну роль для сільського господарства і від самісінької появи Китаю зоставалася найважливішим транспортним шляхом. Але їнь і ян річки були фізичною дійсністю — вона завдала неабияких страждань, постійно розливаючись, і водночас мала невикористаний гідроелектричний потенціал.

Спершу пріоритетом Мао й компартії став контроль Хуанхе. Тут вони прагнули захистити населення від небезпеки повеней, забезпечити більше води для зрошування й підвищити виробництво електроенергії. Це завдання простим не назвеш ані з технологічного, ані з інженерного, ані з організаторського погляду. Поставити греблю на такій річці було складно через намул — він би швидко забив шлюзи. Крім того, погодні умови були непостійними: лише за один рік могли відбутися і великий паводок, і серйозна посуха. «Проєкт Хуанхе» став найбільшою справою режиму. Вони звели низку гребель вище за течією, де намулу було менше, почавши водночас садити дерева на рівнинах, аби подолати проблему намулу. Позаяк сьогодні річку використовують надмірно і вона майже не дотікає до моря, китайці почали транспортувати воду з Янцзи, втілюючи гігантські проєкти, про які я детальніше писатиму в наступному розділі.

Вздовж Янцзи держава також побудувала низку гребель та іригаційних споруд, і в ХХІ столітті китайці тут збудували найбільшу ГЕС у світі. Вони повністю перевершили велич США — греблю Гувера на річці Колорадо. Гребля «Три ущелини» вп’ятеро більша, і може виробити приблизно водинадцятеро більше струму. Критики ж вважають, що китайці звели величезну греблю, але знищили річку. Ця гребля 2,3 кілометра завширшки і 192 метри заввишки. Вона також захищає рівнини від майбутніх потопів. До того ж «Три ущелини» покращує транспортну спроможність річки. У 2015 році, наприклад, китайці побудували на греблі ліфтовий суднопідіймач, щоб великі кораблі могли підійматися річкою і плисти вглиб країни. У 2000-х роках 70 відсотків національного виробництва рису і 40 відсотків промислового й сільськогосподарського виробництва завдячує цій водоймі. Такі важливі промислові центри, як Шанхай, Нанкін, Вухань і Чунцін, також розташовані вздовж цієї річки.

Немає сумнівів, що лідерам компартії Китаю, від Мао до Сі, вдалося перейняти естафету династій як володарів води. Вони діяли згідно з порадами Гуань Чжуна, відомого китайського філософа й лідера:

«Прошу тебе заснувати контори з управління води в кожному регіоні і вкомплектувати їх досвідченими людьми, котрі знають, як використовувати воду. Там мають бути керівний чиновник і заступник […] Обери відтак одного чоловіка керівником гідравлічних робіт вздовж усієї річки у регіоні. Попроси їх усіх оглянути водні шляхи, мури навколо міст і передмість, вали й річки, канали й басейни, урядові будівлі й домівки. Забезпеч тих, хто виконуватиме ремонтні роботи в регіоні, достатньою кількістю робітників»[341].

І хоч цим порадам понад 2700 років, у другій половині ХХ століття компартія мала виняткові технологічні, економічні й людські ресурси для їхнього втілення. Автократичний режим Мао міг вкрай ефективно мобілізувати маси, не щадив опозицію й розбудовував державу на ґрунті партійної ідеології. Хай там як, йому вдалося закласти фізичні й матеріальні підвалини безпеки, ефективності й добробуту в Китаї. Так, режим звів приблизно 25 000 гребель — більше, ніж усі країни світу разом. Займаючи маргінальні позиції у сфері гідроенергетики в 1949 році, тепер Китай опинився на чільних місцях, маючи загальні потужності, котрі втричі перевищували американські[342]. У середньому, починаючи з 1949-го, режим втілював більше ніж три гідроінженерні проєкти щодня, включно з побудовою загат та зрошувальних каналів. Якщо подорожувати Китаєм, у багатьох місцях можна побачити гігантські статуї імператора Юя, містичного засновника Китаю, котрий отримав Небесний мандат, позаяк йому вдалося опанувати річки й у такий спосіб створити Серединне царство. Для компартії Китаю, точнісінько як і для династії Мін, Юй був взірцем. Конфуцій, серед іншого, теж повертався до Юя й заснування першої китайської династії, говорячи про ідеальне суспільство. Тоді ж бо людина — тобто державне керівництво — опанувала стихію й люди могли жити з нею в гармонії.

Найвидатнішим проєктом, на тлі якого інші проєкти зі встановлення контролю над природою в історії людства блякнуть, є сучасний проєкт, що передбачає транспортування води з Янцзи на північ. Коли «Воднотранспортний проєкт Південь — Північ», як він зветься, втілять, він змінить географію й вигляд країни. Забираючи п’ять відсотків води Янцзи і транспортуючи її 1800 кілометрів на північ, три канали живитимуть підземні води північнокитайської рівнини, котра поступово просідає через надмірну експлуатацію. Цей проєкт також частково врятує Хуанхе, води якої чимраз рідше досягають моря. Завдяки найсхіднішому з трьох каналів столицю не довелося переносити з Пекіна деінде через брак води, адже тепер вода безпосередньо забезпечувала це місто. Цей канал добудували вчасно за планом, й у 2007-му, за рік до літніх Олімпійських ігор, у Пекін ринула вода з Янцзи. Найзахідніший канал мають добудувати до 2050-го, і він забезпечуватиме водою пустелю Гобі, щоб вирощувати там злаки. Компартія вважає, що цей гідроінженерний проєкт забезпечить сталий і справедливий розвиток Китаю, скасувавши природну «несправедливість», за якою південний Китай отримував більше ніж необхідно води, а північні регіони — навпаки[343].

Цей проєкт, як і гребля «Три ущелини», демонструє, наскільки Китай вразливий до природи, а також є вдалим прикладом дуалізму в ставленні китайців до своїх водойм. Тут йдеться про фундаментальну вразливість на структурному рівні, що, можливо, набагато важливіше, ніж те, що ми бачимо на звичній політичній арені. Китайський вчений Цю Цзюнь у звіті, що він його надіслав урядові в 1487-му, дуже вдало описав значення і вразливість Великого китайського каналу: «Імператорський канал можна порівняти із шиєю людини. Якщо він не ковтатиме їжу хоча б один день, він помре. Я старий учений, і це мене непокоїть». Він боявся, що майбутня катастрофа зруйнує канал. І він мав рацію: позиції династії Мін суттєво ослабли, коли канал кілька разів доводилося закривати через зміни водопостачання. Два Ель-Ніньйо і кліматичні зміни наприкінці XVIII і в другій половині XIX століття, вивівши з ладу Імператорський канал, завдали смертельного удару династії Цін. Три канали «Воднотранспортного проєкту Південь — Північ», своєю чергою, набагато комплексніші, а один із них — східний, що поєднує Янцзи й Пекін, — частково протікає старим каналом. Нові канали хоч і побудовані краще, вони навіть вразливіші перед радикальними змінами клімату, позаяк тоді з Янцзи можна буде транспортувати менше води. У такому разі всі міста, побудовані поруч із цими каналами — котрі насправді є великими річками, порівнюючи з європейськими водними шляхами — і що вони їх забезпечують, зостануться зовсім без води.

Компартії вдалося опанувати більшість водойм, але китайці так і не змогли звільнити країну від її головної вразливості. Багато хто також переживає за те, що станеться з річками в майбутньому, або що сталося з ними вже через гідроінженерів, котрі працювали задля вдосконалення й розвитку.

Часто кажуть, що економічний розвиток Китаю уможливило лише те, що країна стала конвеєром для винаходів, зроблених у Кремнієвій долині в Каліфорнії. Китайське диво, поза всяким сумнівом, не трапилося без технологій та інвестицій від чільних американських і міжнародних компаній. Багато американських гай-тек підприємств, європейських автокомпаній, виробників вакцин та інших перемістили частину потужностей у Китай, щоб використовувати місцеву дешеву робочу силу. А втім, образ Китаю як конвеєра ґрунтується на упередженнях, а також ігнорує — як це ігнорували Геґель, Маркс і Вебер 100 років тому — інноваційні можливості Китаю та звитяги в галузі транспортування води.

Лише кількість заявок на патенти не може свідчити про інноваційні здібності, але цікаво, що тут Китай випереджують тільки США. Китай не хоче, щоб його вважали за «завод світу», і планує величезні інвестиції в такі високотехнологічні сфери, як фармацевтична промисловість, освоєння космосу, штучний інтелект і робототехніка. Держава посідає панівні позиції в низці сфер, зокрема технологічних — як і було тисячі років аж до вибуху промислової революції в Англії. Губернатор штату Нью-Йорк навесні 2020 року під час пандемії коронавірусу випалив: «Як ми опинилися в такій ситуації? Ми мусимо купляти все потрібне в Китаю». Це зумовлено тим, що західні компанії перенесли все виробництво в Китай, але це не єдина причина його технологічного лідерства.

Ідея про брак у Китаю інноваційних здібностей ґрунтується на ідеологічних, але цілком антиісторичних уявленнях про те, що сильна держава має думати по-новому. Це однобічне пояснення, як і ті, якими традиційно обґрунтовували промислову революцію. Як промислову революцію не спричинили окремі підприємці, так і сучасні технології створили не американські юнаки, як Білл Гейтс і Стів Джобс, у гаражі. Ці два міфи однаково хибні. Насправді, й це загальновідомо, великі інновації в США, включно з винайденням комп’ютерів, інтернету й мобільних телефонів, були головно державними продуктами дослідження в галузі американської оборони й освоєння космосу. Так і зі СРСР, який тривалий час мав чільні позиції в усіх сферах, пов’язаних із космосом, і так було з нацистською Німеччиною. І так було тисячі років за правління могутніх династій і державних утворень у Китаї. Окремі підприємці, певна річ, відігравали вирішальну роль у певні моменти історії — і здійснюючи наукові прориви, і впроваджуючи технологічні інновації, — однак немає жодного сенсу зводити інноваційні здібності Китаю лише до окремих осіб.

У майбутньому брак інновацій не завадить Китаю розвиватися, але важливою перепоною може стати брак дешевої робочої сили. Як і у випадку США, де економічний ріст став можливий завдяки імміграції, так і китайська економіка останніми роками зростала завдяки внутрішній міграції. Вони використали заледве не всі можливі резерви дешевої робочої сили в межах своїх кордонів. Найбільша й найшвидша хвиля міграції у світовій історії — із серця Китаю до узбережжя й до нових економічних зон — налічувала 150 мільйонів мігрантів. Цей тривалий приплив дешевої робочої сили одного дня припиниться, але наразі Китай не готовий цю проблему розв’язати. Китай також описують як країну чоловіків — згідно з офіційними даними, політика «одна сім’я — одна дитина» призвела до того, що тепер у країні на 30—38 мільйонів більше чоловіків, ніж жінок. Якщо кількість населення в США далі зростатиме, то, за прогнозами, у Китаї вона, навпаки, падатиме. Саме тому ми сьогодні чуємо тезу, що Китай спершу «постаріє перед тим, як розбагатіє»[344].

Багато оглядачів стверджують, мовляв, століття Китаю вже почалося, і демонструють різні сценарії, немов це лише питання часу, коли Китай посяде ту роль, що її мали останнє століття США. А втім, така перспектива ігнорує певні історичні тенденції, що вже виявляли себе в минулому Китаю.

У багатьох аналізах розвитку Китаю вчені часто наголошують, що китайське державне керівництво боїться демократії й західного лібералізму. Це цілком відповідає дійсності, але насправді керівництво компартії, ймовірно, боїться не так самої демократії, як того, що вона призведе до зростання міжрегіональних суперечностей. Не більш ніж 100 років тому династія Цін щезла з історії, коли кілька регіонів обернулися спиною до Пекіна. І економіка, і великі інфраструктурні проєкти потребують тісної та добровільної регіональної співпраці. Сучасний Китай просто не буде дієвий, якщо регіони матимуть хоч трохи ширшу автономію. Ця проблема лише загострилася в останні 100 років, коли маньчжурська династія Цін завоювала нові регіони. Один із них, провінція Сіньцзян, такий великий, що тут може поміститися Велика Британія, Франція, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Нідерланди й Бельгія. Більшість населення тут становлять мусульмани, і уйгури виступають проти державної політики, яка призводить до «китаїзації» провінції. Цей стратегічний виклик позначається й на ініціативі «Один пояс, один шлях» — його наземна частина проходить мусульманськими районами Центральної Азії, з якими Пекін мусить мати добрі відносини, водночас обмежуючи приєднання до ісламських рухів за незалежність у Сіньцзяні.

Схоже, Китай краще контролює Тибет, однак стратегічна слабкість у згаданому регіоні досі зберігається, адже Пекін так і не може розраховувати на безвідмовну лояльність від цього регіону. А Китай повністю залежить від Тибету, політичну долю якого визначає чимраз важливіший геополітичний фактор. Річ у тім, що Тибет — це водосховище Китаю, його питання життя та смерті. Усі великі річки, які створили китайську цивілізацію, Янцзи, Хуанхе, Брахмапутра, Інд і Меконг, витікають із Гімалаїв у Тибеті. Тому з позиції Китаю просто немислимо надавати певну незалежність Лхасі. У будь-якому разі тут лишатиметься певний ризик повстання або організованого спротиву проти Пекіна, що, певна річ, становить дестабілізаційний чинник. Цією стратегічною слабкістю користувалися й користуватимуться політично й дипломатично противники Китаю, якщо прагнутимуть послабити імідж Китаю у світі й позицію режиму на внутрішньополітичній арені. Навіть окремі буддистські монахи, протестуючи проти Китаю, можуть підважити його легітимність.

Китай має також геополітичні проблеми на прилеглих територіях. Його оточують вороги або країни, які вкрай скептично ставляться до нової позиції й амбіцій китайців. Такі країни, як Індія, Японія, Південна Корея та В’єтнам, мають історично проблематичні або безпосередньо ворожі відносини з Китаєм. В Азії, де після Другої світової війни в США з’явилося більше військових і політичних союзників, Китай також має справу зі скепсисом, зокрема через суперечки щодо морських кордонів між Китаєм і В’єтнамом, Китаєм та Індією, Китаєм і Японію, Китаєм і Філіппінами. Тибет живить водою більшість Азії, тож контроль Китаю над витоками річок у Гімалаях — це найефективніша зовнішньополітична зброя Пекіна проти сусідів. Певна річ, тому, що країна, яка має владу над життєво важливими водоймами інших країн, має певну деспотичну владу й може використовувати примус. Але такий тип гідровлади непокоїть країни нижче за течіями, навіть якщо того примусу немає. Усім відомо, що Китай — якщо вважатиме за потрібне — зможе скористатися владою вище за течіями суто з технічного погляду. Тому такі географічні структури й далі створюватимуть ситуації, у яких сусіди матимуть тенденцію об’єднуватися проти Китаю.

Іншою важливою слабкістю Китаю відносно США є загальна бідність ресурсів. Наприклад, 2019 року Китай імпортував на 9,5 відсотка більше нафти, ніж 2018-го, сягнувши рекордних показників сімнадцятий рік поспіль. У 2019 році Китай імпортував 506 мільйонів тонн нафти[345], тобто вони отримували в середньому 10—15 мільйонів барелів нафти щодня, але більшість цієї сировини транспортували через вузьку Малаккську протоку, що між Індонезією, Малайзією та Сингапуром. У найвужчому місці ця протока завдовжки лише 2,7 кілометра, а контролюють її союзники США або країни, які вважають присутність США в регіоні за необхідну, щоб протидіяти можливій експансії Китаю. США, своєю чергою, забезпечують себе нафтою самотужки. А втім, навіть у ситуації Китаю не все так зле. Країна чільна у світі в секторі відновлювальної енергетики, і тут її потенціал більший за американський. Клопіт лише в тому, що цього однаково бракує, щоб розв’язати всі внутрішні енергетичні проблеми. Однак у майбутньому ще важливішими будуть інші структурні умови — Китай має менше землі й води на душу населення, ніж США.

Мабуть, немає іншої країни з великою економікою, яка була б так залежна від експорту, як Китай. Це робить країну вкрай вразливою до потрясінь на міжнародному ринку і змін у світовій торгівлі. Китай за правління компартії не зазнавав масового безробіття чи великої економічної рецесії, що, ймовірно, може статися, коли економіка дуже залежна від глобального ринку. Якщо політична система США кілька разів витримувала й долала такі кризи, суттєво не втрачаючи легітимності, то в компартії Китаю майже немає досвіду з керування такими ситуаціями. Позаяк це однопартійний режим, комуністи, опинившись у скрутній ситуації, не зможуть скинути провину на когось іншого. Масштабна та швидка внутрішня міграція й концентрація мільйонів робітників у містах-мільйонниках, що швидко ростуть і мають обмежену систему соціального захисту, може потенційно спричинити низку проблем у разі тривалої економічної кризи. Важливість запровадження так званої системи соціального рейтингу, яка має фіксувати, що роблять громадяни, варто розуміти в контексті послабленої довіри в суспільстві, а також у контексті втрати державою колишнього контролю за вчинками громадян. Згідно з аргументами уряду, ця політика не становить засіб контролю — вона слугує інтересам самих громадян. Частина західних ЗМІ, своєю чергою, описує таку систему як анти­утопійний кошмар. Імовірно, істина десь посередині, але щойно довіра до уряду знизиться, не зрозуміло, як ефективно ця система підтримуватиме стабільність і «гармонію».

Усе вказує на те, що суперечності між США та Китаєм реальні й вони визначатимуть світовий порядок денний у наступні роки. Якщо торговельні війни відбуваються хвилями і риторика постійно змінюється від дружньої до ворожої, суперництво між ними, імовірно, триватиме в найближчому майбутньому. Водночас економіки цих країн переплітаються. Відомо, що ці дві країни були найважливішими торговельними партнерами кілька років. Станом на 2019 рік Китай інвестував 1,6 більйона доларів у США й був кредитором зовнішнього боргу США на суму 1,1 більйона доларів. Американці натомість вклали понад 600 мільярдів доларів прямих інвестицій в економіку Китаю в період 2010—2019 років[346], і більшість американських найбільших компаній заробила мільярди доларів завдяки інвестиціям у Китай.

Проти твердження про те, що США перебувають у вільному падінні або американська імперія стоїть на межі занепаду, можна сказати, що ця держава досі не має серйозних конкурентів. Її ніхто не здатен знищити й ніхто не здатен узяти на себе роль, що її США перейняли в Британської імперії, а та — в Османської, а та — у Візантії. Більшість світу радше воліє, щоб США й далі зоставалися могутніми — як гарант світового порядку й тому, що немає надійнішої альтернативи. Колишня держсекретарка США Мадлен Олбрайт колись назвала «США нацією, без якої ми не впораємося», хоч би хто був у Білому домі. Схоже, це твердження й досі справджується.

США мають цілковите домінування з військового погляду. Тут вона перевершує всі інші країни світу та всі інші імперії в історії. Це може засвідчити такий цікавий факт: у 2003 році США мали 234 військові поля для гольфу в усьому світі[347]. У 2000-х у Німеччині було приблизно 40 000 американських солдатів і 179 баз. У Японії базувалося 50 000 солдатів і приблизно 100 баз, усією Європою розпорошено десятки тисяч військових і сотні баз, а в Південній Кореї є 30 000 американських солдатів і 85 баз. США мають військові бази щонайменше в 74 країнах, а солдатів — майже в усьому світі[348]. Франція, як порівняти, має бази в десяти країнах, а Велика Британія — у семи. А що Китай? Відомо про лише одну закордонну китайську базу — у Джибуті. Тож США повністю панують у воєнній сфері, і зовсім на іншому рівні, ніж Британська чи Османська імперія свого часу. Після падіння Берлінського муру кількість країн-членів НАТО збільшилася від 12 до 29. Це означає, що, так би мовити, уся Європа вперше в історії опинилася під де-факто керівництвом США[349]. Ані Британська, ані Османська імперії не мали такого альянсу, на який можна було б спертися[350], альянсу з кількох найбільших економік світу, який до того ж має виняткову зброю та спорядження. Крім того, 2005 року ООН підтримала концепцію the responsibility to protect («обов’язок захищати») після тиску від зовнішньополітичного керівництва США. Тобто ООН дала «міжнародній спільноті», себто насправді США, зелене світло вдиратися в інші країни на моральній підставі захисту прав людини.

Разом із союзниками, США майже повністю контролюють усі океани на планеті. Крім того, вони контролюють повітряний простір і мережу. Завдяки розвідувальній співпраці з англомовними союзниками — Австралією, Канадою, Новою Зеландією та Великою Британією (так званий розвідувальний альянс «П’ять очей»), а також з Ізраїлем, Норвегією, Саудівською Аравією й низкою інших країн, США мають перевагу у випереджувальних діях, знаючи про сучасні й майбутні плани потенційних противників[351]. Існування кількох великих розвідувальних служб у США, у яких працює до мільйона осіб, означає, що американці не лише знають про ворогів, а й про друзів — як-от 2015 року «виявили», що США стежили за канцлеркою Німеччини Анґелою Меркель[352]. І британці, і раніші імперії намагалися стежити за населенням, щоб запобігти повстанням і попереджати панівну еліту про можливі несподіванки, але жодна імперія в історії не може зрівнятися з системою спостереження, що її організували США на внутрішньому та глобальному рівнях.

Аналогічно немає жодної держави, яка бодай близько могла б позмагатися з культурним домінуванням США. Усі великі компанії, що революціонували суспільство всього світу в останні десятиліття, як-от Google, Facebook, Amazon, Microsoft та Apple, — американські. Є низка аналогів цих компаній в інших країнах, наприклад у Китаї й Росії, але немає сумнівів, хто посідав і посідає панівні позиції в цій галузі. Культурна сила тяжіння США ніколи не була така потужна, як сьогодні. Американський сервіс потокового передавання відео Netflix став для багатьох норвежців важливішою платформою, ніж найбільший у країні телеканал NRK. Російська й Османська імперії мали вкрай обмежений культурний або ідеологічний капітал в інших країнах. Радянська імперія мала потужний культурний та ідеологічний вплив, але він не зовсім прижився в союзників поза сфер впливу царської Росії й щез, щойно державний контроль ослаб. Сильною особливістю Британської імперії було те, що еліти в завойованих країнах переймали мову, звички та ідеї колоніалістів не тому, що їх змушували, а тому, що ті були привабливі. Яскравим прикладом тут є індійська еліта, якій місцеві закидали, що та була більш британська, ніж самі британці. Тож Британська імперія заклала підвалини культурного впливу американської імперії, зробивши англійську мову мовою глобалізації. Якщо на людей впливають стилі життя, те, що вони чують, і те, що їм цікаво, то багато на кого впливає все американське. Дослідження демонструють, що світ дедалі частіше стежить за подіями в США, хоч би йшлося про родину Кардаш’янів, Майкла Джордана чи Доналда Трампа[353].

Дехто вказував на невдалі війни США в Афганістані та Іраку як на симптом занепаду імперії, але це можна сприймати і як свідчення могутності США — вони можуть вийти з Афганістану, суттєво не послабивши свою позицію, хоч і витративши мільярди доларів даремно. СРСР, своєю чергою, розвалився почасти через десятиліття війни в Афганістані. Такі очевидні поразки, які, однак, не мають великих наслідків, засвідчують міць американської імперії. І в сучасній історії майже нічого не вказує на те, принаймні в найближчому майбутньому, що може виникнути досить сильний антиамериканський альянс, що зможе кинути виклик їхній владі.

А як щодо астрономічного зовнішнього боргу США й дефіциту торговельного балансу? Не всі погоджуються, що це справді велика ахіллесова п’ята, адже решта економіки світу, зокрема Китай, залежить від США і є їхніми кредиторами. Коли Велика Британія нарешті перемогла Наполеона в битві під Ватерлоо 1815 року, зовнішній борг Британії, за підрахунками, становив 250 відсотків від їхнього ВВП, і британці тоді не мали в арсеналі валютних і кредитно-політичних інструментів, що їх нині мають США. А втім, британське століття однаково почалося. Це історична паралель, певна річ, не становить гарантії, що США збережуть свою позицію, попри величезні борги. Це лише нагадування, що зовнішній борг тої чи тої країни не варто переоцінювати, а варто зважати й на матеріальну основу економіки, її виробничі потужності та здатність до оновлення й реорганізації. Насправді США, починаючи від 1871 року, пережили всі кризи, всі економічні злети та падіння й однаково зоставалися найбільшою економікою світу.

Тому теорії про розпад американської імперії або про втрату її позиції на користь Китаю потрібно обґрунтовувати, щоб проаналізувати внутрішні події в США, які на таке вказують. Останніми роками в США та Європі вийшла низка книжок і досліджень, що пророкують такі сценарії. Зокрема, стверджували, що політичну поляризацію, яка домінувала в американській політиці та адміністрації в останні роки, варто сприймати як чіткий доказ занепаду еліт і культурної деградації, які — коли вірити впливовим теоріям про долю імперій — передують занепаду. Однак цю частину сучасної історії в ширшій компаративній перспективі можна також інтерпретувати протилежно: те, що ця поляризація може відбуватися одночасно з посиленням культурної гегемонії США та військової влади, свідчить про міцну політичну систему. У цій важливій сфері США мають перевагу, як порівняти з Китаєм, — суспільство зостається дієвим тоді, коли Вашингтон здається недієвим і вгрузлим у внутрішні конфлікти, навіть коли на вулиці великих міст виходять тисячі демонстрантів проти встановленої системи. Суспільство Китаю, своєю чергою, упродовж своєї тривалої історії завжди було найефективніше, коли залежало від сильного, об’єднаного й авторитарного держкерівництва, яке, своєю чергою, виявлялося вразливим до зовнішніх і внутрішніх потрясінь. Коли була загроза політичного конфлікту, тут за традицією використовували величезний державний апарат проти порівняно слабкого й неорганізованого громадянського суспільства.

В американської імперії також із плином часу виникли риси, яких бракувало Британській імперії і які зазвичай ігнорують через вузьку часову перспективу й обмежені одиниці порівняння. Ідеться про те, що США поступово стали етнічно складеною імперією, на противагу Британській, яка зоставалася винятково британською. Так США отримують потенційну політичну легітимність у глобалізованому світі, що її завжди бракувало британцям і що однорідному Китаю ніколи не мати. Американська імперія в ХХ столітті, безумовно, була імперією білошкірих, адже чільні політичні й економічні посади обіймали лише білі чоловіки. Однак через історичні зміни в американському суспільстві все радикально змінилося. Лише від 1965 року в США іммігрували 59 мільйонів осіб із Латинської Америки та Азії. За прогнозами, білошкірі опиняться в меншості до 2050 року. Структура населення стає чимраз строкатішою й це трапляється чимраз швидше. Це одна з причин, чому так багато людей воліють мігрувати саме до США — так вони можуть опинитися в країні, де вже є велика діаспора їхніх земляків.

Хоч дослідження постійно засвідчують, що «кольорові» меншини обіймають менше чільних позицій, США в останні десятиліття вперше в її історії очолювали афро-американські політики — від Барака Обами до Кондолізи Райс і Коліна Павелла. Як порівняти з майже всіма іншими країнами, хоч Німеччиною, хоч Францією або Англією — і зокрема Китаєм, — це особливість. Хоч і найпотужніші бізнесмени досі білошкірі, чимраз більше лідерів цієї галузі засвідчують на власному прикладі, що американська економіка також стає мультикультурнішою за інші великі економіки. Мультикультурне суспільство американської імперії також чітко помітне в американській культурі та спорті.

Спостерігаючи за боротьбою рас за свої права в 1960-ті після війни у В’єтнамі й у 2000-х, багато хто стверджував, що США як суспільство і як дієздатна політична спільнота от-от розколються. Не можна, певна річ, точно сказати, що такого не станеться. Позаяк цей конфлікт порушує фундаментальні проблеми, він може — якщо всі сторони не врегулюють суперечності в розумний спосіб — призвести до того, що США поступово буде складніше керувати. Та якщо проаналізувати історію США в ширшій перспективі, можна виявити, що такі політично-ідеологічні конфлікти, які закінчувалися публічними «переговорами» економічного й політичного характеру, радше поступово посилили мультиетнічну рису США та її імперії. Уміння жити поруч із таким розмаїттям і вміння розв’язувати такі конфлікти може виявитися однією зі стратегічних переваг США відносно Китаю. Серед учених немає згоди, наскільки це сприяє або не сприяє внутрішньому розвитку США, але імідж США на міжнародній арені як мультикультурної держави — це безперечно перевага.

Інша риса, на яку варто зважати в кожному аналізі позиції США в майбутньому, — збільшення розбіжностей і поляризація в американському суспільстві. Низка книжок і безліч коментаторів дійшли висновку, що «американська мрія» — гасло, яке відбивало та створило американський оптимізм, — померла, що це міф, чистісінька ностальгія. Такі дослідження підтверджує статистика в низці сфер. У 2018 році 1,4 мільйона американців намагалися накласти на себе руки, з яких 48 344 це вдалося[354]. У 2018 році зафіксовано 67 367 смертей від передозування[355]. У 2019 році понад пів мільйона громадян жили без даху над головою[356]. Економічна нерівність збільшилася в останні роки — один відсоток найбагатших контролює 40 відсотків усіх статків в американській економіці, де найвищі 0,1 відсотка контролює понад 20 відсотків — утричі більше, ніж наприкінці 1970-х. Як порівняти з покращенням економічної ситуації, що вплинуло на більшість американців ще після кінця громадянської війни у 1860-х, це нова риса в американській політиці.

Крім серйозних економічних та етнічних суперечностей, у політичному житті США з роками посилюється поляризація. Через це багато спостерігачів заявили, що «американська імперія зайшла в глухий кут» і спіраль смерті годі зупинити[357]. Як порівняти з іншими країнами, зокрема з Китаєм, США постійно роздирають на шматки внутрішні суперечності — між багатими й бідними, між чорними й білими, між голлівудськими цінностями й консервативними цінностями, між науковою раціональністю та креаціоністами, між вірними прибічниками Трампа 2020 року й між затятими ненависниками його ідеалів. Багато спостерігачів стверджують, що США перестали вірити в себе і свої цінності та традиції, коли інші вказують, що лише в одному місці на планеті ти можеш зайти в бар і тихо сказати ім’я батьківщини, як за хвилину всі — багаті й бідні, чорні та білі, навіть демократи з республіканцями — підіймуться і кричатимуть у такт, усміхаючись: «США! США!»

Отже, американська імперія парадоксальна, як це й було, щоправда, у регіональному контексті, у часи Джефферсона. Тепер картину «Американський прогрес» Ґаста, Статую Свободи, бомбардувальники над іншими країнами та фільм Френсіса Форда Копполи «Апокаліпсис сьогодні» потрібно об’єднати в один витвір мистецтва, щоб бодай трохи продемонструвати різноманіття цієї імперії. Це також оригінальна імперія, що демонструє силу, зберігаючи позицію й діючи без об’єднаного керівництва, може і взагалі без керівництва, хоч і президент і його штаб, певна річ, впливають на політику. Уявлення про те, що це цілісна імперія, що має лише одну ціль або просуває інтереси лише однієї еліти, — надто спрощене. Цій імперії бо притаманно те, що вона організовує багато інтересів, які конфліктують між собою на внутрішньому рівні, але їхньою спільною рисою є те, що вони користуються винятковою позицією США у світі. Тож це імперія, яка не потребує ніякого Александра Великого чи Кира Великого на чолі, як і жодних районних комісарів або генерал-губернаторів, щоб триматися купи. І якщо монгольська експансія припинилася зі смертю Чингісхана, США й далі здійснює свою владу, хоч би хто сидів у Білому домі.

Будь-який світовий порядок упродовж історії рано чи пізно піддавали сумніву, тому має бути вдосталь причин, щоб стверджувати, що таке не станеться з американським. Не в тім річ, що над американською імперією ніколи не зайде сонце, просто компаративні аналізи з широкими часовими межами не підтверджують висновки про засмерки США. І навіть якщо ця імперія розвалиться, то сумнівно, що Китай, принаймні в найближчому майбутньому, готовий — або зацікавлений — посісти її місце як лідера світу. Наратив американського політичного істеблішменту про те, що Китай уже прагне й планує світову гегемонію — це щонайменше просто перебільшення. Ці дві держави ще не стали на шлях неминучої війни.

Коли в могутніх світових порядках сумніваються, інтереси й підтримувані цінності стають чіткішими. Ані китайським династіям, ані Османській імперії не вдалося стримати тиск сучасного світу в Європі XVIII—XIX століть — для перших це скінчилося «століттям приниження», а другі стали «хворим чоловіком Європи». Ніхто не може впевнено заявити, що американський світовий порядок щезне, як і те, чи стоїть нарешті ця імперія на межі колапсу, але нині, у будь-якому разі, схоже, що країні вистачає ідеологічної, культурної та політичної моці, не кажучи вже про економічну й військову силу, щоб захистити свою позицію з більшим успіхом, ніж константинопольські султани, пекінські імператори або європейські колоніалісти в Лондоні, Парижі та Берліні.

Цей огляд історії Китаю та США, а також розвитку відносин між ними засвідчив, що вивчення конфліктів між Афінами і Спартою, що відбулися понад 2000 років тому, майже не допомагає з’ясувати сучасні відносини між США й Китаєм. Твердити, що один приклад або певна кількість інших історичних прикладів засвідчують те, що історія виробляє «пастки» — це зловживання історією для сучасних політичних цілей. Так «Історія» втрачає безсуб’єктність, стаючи головним героєм, а виявлені історичні «закони» — самоздійснюваними пророцтвами. Хай там як, а якщо між США й Китаєм вибухне війна, винною в цьому буде не «Історія», як запропонував у Пекіні 2019 року Кіссін­джер. Уся відповідальність лежатиме на політиках.