Стовпи землі

I

Кінгзбридж і далі розростався. Він уже давно вихлюпнувся за межі муру, який тепер оточував менш ніж половину будинків. П’ять років тому гільдія збудувала новий мур, який огородив передмістя, що з’явилися за старими стінами, а тепер передмістя стрімко виникали поза цим новим муром. Лука за річкою, де містяни зазвичай відзначали свято врожаю та день сонцестояння, стали невеличким селищем, яке назвали Ньюпортом.

Холодної великодньої неділі шериф Вільям Гамлейський в’їхав у Ньюпорт і перетнув кам’яний міст, що вів у старе місто, як тепер звався центр Кінгзбриджу. Того дня мали освятити щойно завершений новий Кінгзбриджський собор. Вільям проїхав крізь грізну міську браму й попрямував головною вулицею, яку нещодавно замостили. Обабіч стояли кам’яниці з крамницями на перших поверхах і житловими приміщеннями вище. «Кінгзбридж став більшим, багатолюднішим і заможнішим за Ширинг, навіть у його найкращі часи», — гірко подумав Вільям.

Вулиця вивела його на пагорб, звідки він повернув на подвір’я пріорату. Там перед його очима постала причина розквіту Кінгзбриджу й занепаду Ширингу: собор. Від цього видовища перехоплювало подих.

Неймовірно високу наву підпирав ряд витончених аркових контрфорсів. У західній частині було три великі портики, схожі на двері велетнів, і ряди високих вузьких стрілчастих вікон угорі з тонкими вежами по боках. Ця ідея знайшла втілення ще в трансептах, які завершили вісімнадцять років тому, але остаточний вигляд будівлі приголомшував. Ніде в Англії не було нічого схожого на неї.

Ринок і досі збирався щонеділі, тому майдан перед входом у собор був заставлений прилавками. Вільям спішився, залишив Волтера дбати про коней і пошкутильгав до собору: йому виповнилося п’ятдесят чотири роки, і він був надто товстий, ще й подагра вгризалася в його кінцівки постійним болем. Тож Вільям був вічно роздратований і злий.

Усередині собор вражав ще більше. Нава була збудована в тому самому стилі, що й трансепти, але старший майстер удосконалив проект і зробив колони ще тоншими, а вікна — ще більшими. Але то був не єдиний винахід. Вільям неодноразово чув про кольорові вікна, виготовлені майстрами, яких Джек Джексон привіз із Парижу, і не розумів, чому це так схвилювало всіх. Він уявляв ці вікна схожими на гобелен чи картину. Тепер він бачив, чому люди без кінця говорили про них. Світло лилося крізь кольорове скло, і воно сяяло — здавалося, то були чари. У соборі було безліч людей, які, задравши голови, роздивлялися ті вікна. Вітражі зображували біблійні сюжети, рай і пекло, святих і пророків, апостолів і декого з містян Кінгзбриджу, які, напевне, заплатили за скло, — пекаря з тацею хліба, чинбаря зі шкурами, муляра з інструментами. «Філіп, напевне, незле заробив на цих вікнах», — заздро думав Вільям.

Собор заповнили віряни, які зібралися на великодню службу. Торговцям не вистачало місця на ринку, тому вони, як завжди на свята, влаштували прилавки й у самій церкві. Поки Вільям ішов навою, йому пропонували холодне пиво, гарячі імбирні пряники та нашвидку злягтися під стіною за три пенси. Духовенство намагалося не пускати торговців у храм, але то було неможливо. Вільям обмінявся привітаннями з найвпливовішими людьми графства, втім, ані торговці, ані давні знайомі не могли відвернути його уваги від широких ліній аркади. Арки та вікна, стовпи зі згрупованими навкруг них колонами, нервюри та сегменти склепіння немов вказували на Небеса та слугували невідворотним нагадуванням про справжню мету цієї будівлі.

Підлога була замощена, колони пофарбовані, а вікна засклені: Кінгзбриджський пріорат квітнув, і собор став яскравим свідченням його заможності. У каплицях, розташованих у трансептах, стояли золоті свічники та прикрашені коштовностями розп’яття. Містяни також хизувалися своїм добробутом, який підкреслювали кольорові туніки, срібні прикраси та золоті персні.

І тут він побачив Алієну.

Як і завжди, його серце на мить зупинилося. Вона була така сама прекрасна, хоч їй уже перевалило за п’ятдесят. Її волосся було досі густе й кучеряве, хоч і коротше підстрижене, а його колір дещо посвітлішав, немов воно вигоріло на сонці. У кутиках очей причаїтися привабливі зморшки. Вона дещо погладшала, але залишилися такою самою спокусливою. Алієна була вбрана в синій плащ, підбитий червоним шовком, і червоні шкіряні чоботи. Її оточував шанобливий почет. Хоча вона була не графинею, а лише сестрою графа, її брат оселився на Святій землі, і всі ставилися до неї як до правительки, а поводилася вона немов королева.

Від цього видовища у Вільямі зануртувала жовчна ненависть. Він знищив її батька, зґвалтував її, забрав у неї замок, спалив її вовну та змусив її брата податися у вигнання, але щоразу, коли думав, що нарешті розчавив її, вона поверталася знову, підіймаючись після поразки до нових вершин багатства й могутності. Вільям, старий, гладкий і скручений подагрою, збагнув, що провів усе життя під її страшними чарами.

Поруч із нею стояв високий рудий чоловік, якого Вільям спершу прийняв за Джека. Але ж ні, він був надто молодий, і Вільям зрозумів, що то Джеків син. Хлопець носив лицарське вбрання й був озброєний мечем. Сам Джек стояв поруч, на дюйм-два[194] нижчий за сина. Його руде волосся почало рідіти. Він, як пам’ятав Вільям, був років на п’ять молодший за Алієну, але і на його обличчі пролягли зморшки. Джек захоплено розмовляв з юною дівчиною, яка, без сумнівів, була їхньою донькою. Вона була схожа на Алієну, така сама вродлива, тільки заплітала густе волосся в тугу косу й одягалася доволі просто. Якщо під її темно-коричневою тунікою і ховалося розкішне тіло, вона, очевидно, не хотіла, щоб хтось бачив його.

Поки він роздивлявся заможну, поважну та щасливу родину Алієни, образа випалювала його зсередини. Усе, що було в них, мало б належати йому. Але він і досі сподівався на помсту.

Кількасот ченців заспівали, заглушивши гамір і вигуки крамарів, і пріор Філіп увійшов у собор на чолі процесії. «Тут ніколи не було стільки ченців», — подумав Вільям. Монастир зростав разом із містом. Філіп, якому було вже шістдесят років, майже повністю облисів і дещо погладшав, тож його колись худе обличчя стало зовсім круглим. Вигляд у нього був доволі самовдоволений, і не дивно: зведення цього собору було його метою, відколи він вперше з’явився в Кінгзбриджі тридцять чотири роки тому.

Коли увійшов єпископ Валер’ян у розкішному вбранні, натовпом пронісся гамір. Його бліде кощаве обличчя застигло в безпристрасному виразі, але Вільям знав, що всередині він кипить. Собор став символом тріумфу Філіпа та його перемоги над Валер’яном. Хоча Вільям також ненавидів Філіпа, але потайки радів, спостерігаючи приниження пихатого єпископа.

Валер’ян нечасто відвідував Кінгзбридж. У Ширингу теж завершили будівництво нової церкви — з окремою каплицею, присвяченою пам’яті Вільямової матері, — і, хоча вона й близько не була така велика та приголомшлива, як Кінгзбриджський собор, Валер’ян саме звідти керував та інтригував.

Однак, попри всі зусилля Валер’яна, кафедральний собор тепер був у Кінгзбриджі. За час ворожнечі, яка тривала понад три десятиліття, Валер’ян докладав усіх зусиль, намагаючись знищити Філіпа, але той однаково взяв над ним гору. Вони дещо нагадували Вільяма з Алієною. В обох випадках слабкість і делікатність здолали силу й нещадність. Вільям відчував, що ніколи не зможе цього збагнути.

Єпископ мусив відвідати службу й церемонію освячення: його відсутність на урочистостях, де йому належало вітати шанованих гостей, була б дуже підозрілою, адже сюди мали прибути кілька єпископів із сусідніх єпархій, а також чимало поважних абатів і пріорів.

А от архієпископа Кентерберійського, Томаса Бекета, не чекали на урочистостях. Він посварився зі своїм давнім другом королем Генріхом аж так, що мусив тікати з країни та переховуватись у Франції. У них виникли суперечки щодо низки питань закону, але головна причина конфлікту була дуже проста: чи може король чинити що заманеться, а чи він має певні обмеження? Такий самий конфлікт був і у Вільяма з пріором Філіпом. З погляду Вільяма, граф міг робити все, що захоче, — на те він і граф. Генріх так само сприймав свій королівський сан. Тимчасом пріор Філіп і Томас Бекет прагнули обмежити владу правителів.

Єпископ Валер’ян був із тих священнослужителів, які підтримували сильних світу цього. На його думку, влада на те і влада, щоб нею користуватися. Поразки минулих тридцяти років не послабили ані його віри в те, що він є знаряддям здійснення волі Божої, ані його безжальної рішучості вершити свій святий обов’язок. Вільям був певен, що навіть під час служби з освячення Кінгзбриджського собору Валер’ян обмірковує, як зіпсувати Філіпів тріумф.

Вільям проштовхувався між людьми. Коли він ходив, ноги в нього боліли менше, ніж коли стояв. Під час його відвідин Ширингської церкви Волтер носив для нього стілець, і тоді Вільям міг подрімати. А тут він мусив спілкуватися з людьми, до того ж багато хто з них використовував цей час для ведення справ. Вільям ходив, підлещуючись до сильних, залякуючи слабких, і в усіх без винятку вивідував щось про інших. Він був уже нездатний сіяти страх у серцях містян, як за давніх добрих часів, але як шерифа його досі побоювалися та поважали.

Служба тривала нескінченно, а тоді монахи зробили перерву, щоб обійти собор і обприскати стіни святою водою. Ближче до завершення пріор Філіп оголосив про призначення нового підпріора: ним став брат Джонатан, монастирський сирота, якому було вже за тридцять. Він був надзвичайно високий і нагадав Вільямові Тома Будівника, який теж здавався справжнім велетнем.

Коли служба нарешті закінчилася, поважні гості потягнулись у південний трансепт, а дрібне дворянство графства зібралося навколо, щоб привітати їх. Вільям пошкутильгав до них. Колись він вважав себе рівнею єпископам, але тепер мав уклонятися лицарям і дрібним поміщикам. Єпископ Валер’ян поманив Вільяма до себе та спитав:

— Хто такий цей новий підпріор?

— Монастирський сирота, — відповів Вільям. — Завжди був улюбленцем Філіпа.

— Замолодий він як на підпріора.

— Коли Філіп став пріором, він був іще молодший.

Валер’ян замислився.

— Монастирський сирота… Нагадай мені подробиці.

— Коли Філіп переїхав сюди, він привіз із собою малюка.

Валер’янове обличчя прояснилося — схоже, він пригадав.

— О так! Як я міг забути про це?

— Це було тридцять років тому. Хіба не однаково?

Валер’ян презирливо подивився на Вільяма. Той ненавидів цей погляд — Валер’ян немов питав: «Невже так складно здогадатися, тупий ти биче?» Ногу пронизав біль, і Вільям переніс вагу на другу, щоб його вгамувати.

— Звідки взявся той малюк? — спитав Валер’ян.

Вільям проковтнув образу.

— Його знайшли покинутим біля старого лісового скиту, якщо не помиляюсь.

— Пречудово, — завзято мовив Валер’ян.

Вільям не розумів, до чого той хилить.

— То й що? — спитав він понуро.

— Чи можеш ти сказати, що Філіп виховував дитину, немов власного сина?

— Можливо.

— А тепер він призначив його підпріором.

— Схоже, його обрали самі ченці. Гадаю, вони його люблять.

— Той, хто в тридцять п’ять стає підпріором, зрештою стане кандидатом на посаду пріора.

Вільям не став іще раз перепитувати, що в тому такого. Натомість він чекав, наче недоумкуватий школяр, доки Валер’ян сам пояснить.

— Напевне, Джонатан насправді Філіпів син, — сказав нарешті Валер’ян.

Вільям розсміявся. Він очікував глибоких умовиводів, а Валер’ян сказав щось геть безглузде. На радість Вільяма, його зневага змусила Валер’янові воскові щоки зашарітися.

— Ті, хто знають Філіпа, ніколи в таке не повірять, — заперечив Вільям. — Він народився старим висохлим дідом. Маячня!

Він знову розсміявся. Валер’ян може вважати себе до біса розумним, але тепер він справді втратив зв’язок із реальністю, хоча його крижана гордість не танула.

— Я скажу, що Філіп мав коханку, коли керував маленьким лісовим скитом. Потім він став пріором Кінгзбриджським і мусив покинути ту жінку. Вона не хотіла сама ростити дитину, тому залишила малюка йому. Філіп, чутлива душа, почувався зобов’язаним дбати про дитину, тож видав його за знайду.

Вільям похитав головою.

— Малоймовірно. Хто завгодно, тільки не Філіп.

— Якщо дитину покинули, то як він доведе, звідки вона взялася? — наполягав Валер’ян.

— Ніяк, — визнав Вільям і подивився у південний трансепт, де Філіп і Джонатан розмовляли з єпископом Герефордським. — Але вони зовсім не схожі.

— Ти от не схожий на свою матір, — зауважив Валер’ян. — Дякуй за це Богові, до речі.

— І що це дасть? — спитав Вільям. — Яка тобі із цього користь?

— Я звинувачу його перед церковним судом, — відповів Валер’ян.

То була інша річ. Ті, хто знав Філіпа, не повірили б Валер’яновим звинуваченням, а от суддя, не знайомий з Кінгзбриджем, міг сприйняти їх як правдиві. Вільям неохоче визнав, що Валер’янів задум, врешті-решт, не такий уже й нікчемний. Як і завжди, Валер’ян виявився хитрішим за Вільяма. Звісно, вигляд у нього був дражливо самовдоволеним. Але Вільям був у захваті від можливості знищити Філіпа.

— Господи Боже, — нетерпляче сказав він. — Думаєш, це можливо?

— Залежить від того, хто буде суддею. Але тут можна щось придумати. Цікаво…

Вільям подивився через трансепт на Філіпа, задоволеного й усміхненого, поруч із яким стояв його рослий протеже. Чарівне світло лилося на них крізь кольорові вітражі, і в цьому світлі вони нагадували якихось казкових персонажів.

— Блуд і кумівство, — злорадно сказав Вільям. — Боже мій.

— Якщо нам вдасться висунути це обвинувачення, — із задоволенням промовив Валер’ян, — цьому проклятому пріорові кінець.

Жоден розумний суддя не визнав би Філіпа винним. Насправді Філіпові ніколи не було надто складно противитися спокусі блуду. Він знав — зі сповідей, які вислуховував, — що деякі ченці відчайдушно борються з плотською хіттю, але з ним усе було інакше. Коли йому було приблизно вісімнадцять років, він страждав від нечистих помислів, але це тривало недовго. Більшу частину життя цнота давалася йому легко. Він ніколи не вступав у статеві стосунки, а тепер, мабуть, вже був застарий для цього.

Проте церква сприйняла звинувачення дуже серйозно. Філіпа мав допитувати церковний суд за участю архідиякона з Кентербері. Валер’ян хотів, щоб засідання провели в Ширингу, але Філіп успішно виступив проти, і місцем суду призначили Кінгзбридж — врешті-решт, саме він був кафедральним містом. Тепер Філіп забирав особисті речі зі свого будинку, щоб звільнити місце для архідиякона, який мав там зупинитися.

Філіп знав, що не винен у блуді, із чого логічно випливало, що він не винний і в непотизмі[195], адже чоловік не може надавати протекцію своїм синам, якщо їх не має. І все ж таки він ретельно дослідив своє серце, щоб зрозуміти, чи не вчинив лукаво, підвищивши Джонатана. Як нечисті думки були тінню страшнішого гріха, так, напевне, і прихильність до любого всім сироти могла бути тінню непотизму. Ченцям належало утримуватися від утіх сімейного життя, але Джонатан був Філіпові наче син. Він призначив Джонатана келарем, коли той був іще зовсім юний, а тепер підвищив його до підпріора. Філіп питав себе, чи не зробив це заради власної гордості й задоволення?

«Мабуть, так і є», — думав він.

Йому було неймовірно приємно навчати Джонатана, спостерігати за тим, як він зростає, дивитися, як він вчиться керувати справами пріорату. Але навіть якби все це не приносило Філіпові жодного задоволення, Джонатан однаково був найкомпетентнішим управителем у пріораті. Він був розумний, побожний, винахідливий і сумлінний. Оскільки хлопець виріс у монастирі, він не знав іншого життя й ніколи не прагнув свободи. Філіп і сам виріс в абатстві. «З нас, монастирських сиріт, виходять найкращі монахи», — думав він.

Філіп поклав у торбину Євангеліє від Луки, продовжуючи розмірковувати. Він ставився до Джонатана як до сина, але не мав жодних гріхів, вартих розгляду церковним судом. Обвинувачення було абсурдним.

На жаль, уже саме обвинувачення завдасть йому шкоди. Воно підірве його моральний авторитет. Люди запам’ятають обвинувачення, а про рішення суду забудуть. Коли Філіп казатиме, що заповідь забороняє жадати чужої дружини, хтось із вірян може подумати, що сам пріор доволі порозважався в молодості.

У будинок вбіг захеканий Джонатан. Філіп насупився. Така поведінка не личила підпріорові. Філіп уже збирався прочитати йому нотацію про гідність чернечого проводу, коли Джонатан випалив:

— Архідиякон Пітер уже тут!

— Добре, добре, — заспокійливо сказав Філіп. — Я вже закінчую.

Він простягнув торбину Джонатанові.

— Віднеси в дорміторій, і не гасай: монастир — місце тиші та спокою.

Джонатан покірно прийняв і торбу, і докір, але сказав:

— Не подобається мені цей архідиякон.

— Я певен, що він буде справедливим суддею, а це все, що нам треба, — відповів Філіп.

Двері знову відчинилися, і на порозі з’явився архідиякон. То був високий сухорлявий чоловік Філіпового віку з рідким сивим волоссям і зверхнім поглядом. Його обличчя здалося Філіпові знайомим.

Філіп простягнув руку та сказав:

— Я — пріор Філіп.

— Ми знайомі, — кисло відповів той. — Невже не впізнаєш?

Від його скрипучого голосу у Філіпа завмерло серце. То був його найдавніший ворог.

— Архідиякон Пітер, — похмуро сказав він. — Пітер Вейргемський.

— Він був баламутом, — пояснив Філіп Джонатанові за кілька хвилин, коли вони залишили архідиякона влаштовуватися в будинку пріора. — Скаржився на те, що ми замало працюємо, або що ми їмо надто добре, або що наші служби надто короткі. Казав, що я поблажливий. Я певен, він сам прагнув стати пріором. То було б лихо. Я призначив його роздавачем милостині, щоб він більше часу проводив поза монастирем. Так, я хотів позбутися його. Так було краще і для пріорату, і для нього самого, але не сумніваюся, що він і досі мене ненавидить, навіть через тридцять п’ять років. — Філіп зітхнув. — Коли закінчився великий голод і ми з тобою навідались у лісовий скит Святого Йоана, я дізнався, що Пітер пішов у Кентербері. І ось тепер він судитиме мене.

Вони увійшли у клуатр. Погода була теплою, сонце ласкаво пригрівало. У північній галереї п’ятдесят хлопців у трьох різних класах навчалися читати й писати, і на подвір’ї лунав тихий гул їхніх голосів. Філіп пригадав, як колись уся школа складалася з п’яти учнів і старезного наставника. Він подумав про свої досягнення: зведення собору, перетворення занепалого монастиря на активну, впливову установу, розвиток міста Кінгзбридж. У соборі понад сотню ченців співали месу. З того місця, де він сидів, було видно приголомшливо прекрасні вітражі в клеристорії. У нього за спиною, у східній галереї, розташувалася бібліотека, де зберігалися сотні книг з теології, астрономії, етики, математики — фактично з усіх галузей знань. Поля за монастирськими стінами, доглянуті дбайливими ченцями, годували не лише їх, а ще й сотні робітників. Невже він буде позбавлений усього цього через жалюгідну брехню? Невже успішний, богобоязливий пріорат буде переданий якомусь пішакові єпископа Валер’яна — слизькому архідиякону Болдвіну або ж самовдоволеному дурневі Пітерові Вейргемському, — які повернуть його до злиднів та розпусти швидше, ніж Філіп спромігся його врятувати? Невже величезні отари овець обернуться на купку кістлявих доходяг, фермерські лани заростуть бур’янами, бібліотечні книги припадуть пилом, а прекрасний собор занепадатиме у вогкості й цвілі? «Господь допоміг мені стільки досягнути, — подумав він. — Я не повірю, що Він хоче, щоб усе так закінчилося».

— І все ж архідиякон Пітер не може визнати вас винним, — сказав Джонатан.

— Я думаю, зможе, — з важким серцем відповів Філіп.

— Але яким чином?

— Гадаю, він усе життя плекав образу на мене, і це його шанс довести, що я — грішник, а він — праведник. Валер’ян якось дізнався про це і подбав, щоб саме Пітера призначили суддею.

— Проте доказів нема!

— Йому не потрібні докази. Він вислухає звинувачення й захист, помолиться, щоб Господь скерував його, і оголосить вирок.

— Господь скерує його в правильному напрямку.

— Пітер не слухає Господа. Він ніколи нікого не слухав.

— Що ж буде далі?

— Мене усунуть з посади, — похмуро сказав Філіп. — Може, залишать тут як звичайного монаха замолювати гріхи, але навряд чи. Найпевніше, виженуть з ордену, щоб я більше не мав тут впливу.

— І що потім?

— Потім проведуть вибори. На жаль, нині ми бачимо королівську політику в усій красі. Король Генріх посварився з архієпископом Кентерберійським — і архієпископ Томас Бекет тепер у вигнанні у Франції разом із половиною відданих йому архідияконів. Інша половина — ті, хто залишився, — стала на бік короля й виступила проти свого архієпископа. Пітер, вочевидь, також із ними. Єпископ Валер’ян теж на боці короля. Валер’ян рекомендуватиме людину на посаду пріора, а його підтримають кентерберійські архідиякони й король. Тутешнім ченцям буде важко йому протистояти.

— І хто це може бути?

— Я певен, що Валер’ян уже прийняв рішення. То може бути архідиякон Болдвін. А може, і Пітер Вейргемський.

— Ми мусимо якось запобігти цьому! — вигукнув Джонатан.

Філіп кивнув.

— Але все проти нас. Ми не здатні вплинути на можновладців. Єдина можливість — це…

— Що? — нетерпляче спитав Джонатан.

Ситуація здавалася такою безнадійною, що Філіп не хотів давати Джонатанові марну надію, щоб потім його розчарування не стало сильнішим.

— Нічого, — відповів він.

— Що ви збиралися сказати?

Філіп іще трохи поміркував.

— Якби можна було надати неспростовні докази, то Пітер не зміг би визнати мене винним.

— Що може вважатися таким доказом?

— Я саме про це. Доказ від супротивного навести не вдасться. Треба знайти твого справжнього батька.

Джонатан одразу ж захопився.

— Так! Саме так! Це ми і зробимо!

— Заспокойся, — сказав Філіп. — Я намагався. А тепер, коли минуло стільки років, навряд чи це буде простіше.

Але Джонатана важко було розхолодити.

— Невже не було жодних натяків на те, звідки я міг з’явитися?

— Боюся, жодних.

Філіп хвилювався, що дав Джонатанові марну надію, яка ніколи не зможе справдитися. Хлопець нічого не знав про своїх батьків, але те, що він був покинутий, завжди його діймало. Тепер він вважав, що зможе розгадати цю таємницю та знайти пояснення, які доведуть, що його справді любили. Філіп був певен: це прямий шлях до розчарування.

— Ви розпитували людей, що жили неподалік? — поцікавився Джонатан.

— Там ніхто не жив. Скит розташований глибоко в лісі. Твої батьки, схоже, прийшли здалека — можливо, з Вінчестеру. І я давно обійшов усі околиці.

— Ви не зустрічали подорожніх у той час? — наполягав Джонатан.

— Ні, — сказав Філіп і насупився. Чи правда це?

Раптом він дещо згадав. Того дня, коли знайшли немовля, Філіп поїхав зі скиту в єпископський палац і дорогою зустрів людей. Раптом він пригадав усе.

— Хоча знаєш — ні. Там ішли Том Будівник із родиною.

Джонатан був приголомшений.

— Ви ніколи мені цього не казали!

— Це здавалося такою дрібницею. І досі здається. Я зустрів їх за день чи два після того, розпитав, і вони сказали, що не бачили нікого, хто міг би бути матір’ю чи батьком покинутої дитини.

Джонатан засмутився. Філіп підозрював, що ця стежка приведе його до подвійного розчарування: він не дізнається, хто його батьки, і не зможе знайти докази, які виправдали б Філіпа. Однак Джонатан не збирався зупинятися.

— А що вони робили в лісі? — наполягав він.

— Том ішов у єпископський замок шукати роботу. Так він потрапив сюди.

— Я хочу ще раз їх розпитати.

— Том та Альфред мертві. Елена живе в лісі, і тільки Бог знає, коли вона знову з’явиться тут. Але ти можеш поговорити з Джеком або Мартою.

— Варто спробувати.

Може, Джонатан і мав рацію. Ним рухала енергія молодості, а Філіп був розчарованим і сповненим песимізму.

— Іди, — сказав він Джонатанові. — Якби я не був старий і втомлений, я і сам так вчинив би. Поговори з Джеком. Це примарна надія, але іншої в нас нема.

На величезному дерев’яному столі, вимитому елем, щоб фарби не розпливалися, вже був у повний розмір намальований і розфарбований ескіз вітража. Малюнок зображав дерево Єссея — родовід Христа. Саллі вибирала шматочки скла рубінового кольору та викладала ними на малюнку тіло одного із царів Ізраїлевих — Джек не знав точно, кого саме: він не міг запам’ятати закручений символізм богословських зображень. Саллі вмочувала тонкий пензлик у крейду, розчинену у воді, й малювала тіло на поверхні скла: плечі, руки та край мантії.

У вогнищі поруч з її столом лежав залізний прут із дерев’яним руків’ям. Вона взяла його з вогню — швидко, але обережно — і провела ним по контуру, який намалювала. Скло тріснуло уздовж смуги, яку вона провела. Її підмайстер узяв шматок скла та заходився вирівнювати краї спеціальним інструментом.

Джек любив спостерігати за тим, як працює донька. Вона робила все швидко і вправно, точними й виваженими рухами. У дитинстві її захоплювала робота склярів, яких Джек привіз із Парижу. Вона казала, що хоче робити те саме, коли виросте, і не зрадила свого вибору. Джек із смутком помічав, що люди, які вперше бачили Кінгзбриджський собор, були більше вражені вітражами Саллі, ніж його архітектурою.

Підмайстер передав їй готовий шматок скла, і вона заходилася малювати на ньому складки мантії фарбою, зробленою із залізняку, сечовини та гуміарабіку для кращого зчеплення. Поверхня скла раптом стала нагадувати м’яку тканину. Майстерність Саллі була неймовірною. Вона швидко закінчила роботу, поклала розфарбовані шматки скла на залізний лоток, дно якого було засипане вапном. Коли лоток заповнювався, його ставили в піч. Під впливом високої температури фарба ставала єдиним цілим зі склом.

Вона звела очі на Джека, усміхнулася йому та взяла наступний шматок скла.

Джек пішов. Він міг цілий день дивитися, як вона працює, але й сам мав справи. Він, як казала Алієна, дурів від їхньої доньки. Коли він дивився на неї, часто сповнювався подивом, що дотичний до появи на світ цієї розумної, самостійної та зрілої дівчини. Його захоплювало те, що вона стала такою вправною майстринею.

За іронією долі він колись наполягав на тому, щоб Томмі став будівником. Джек навіть упродовж двох років змушував його працювати на будівництві. Але Томмі цікавила фермерська справа, верхова їзда, мисливство та фехтування — усе те, до чого Джек був байдужий. Врешті-решт Джек визнав свою поразку. Томмі служив зброєносцем в одного з місцевих лордів і зрештою був посвячений у лицарі. Алієна подарувала йому невеличкий маєток із п’яти селищ. Виявилося, що талант був у Саллі. Томмі вже був одружений з молодшою донькою графа Бедфордського й мав трьох дітей. Джек став дідом. А от Саллі у свої двадцять п’ять і досі була самотня. Вона дещо нагадувала свою бабусю Елену — така сама агресивно самодостатня.

Джек обійшов західну частину собору й подивився на вежі-близнючки. Вони були майже завершені, а з ливарні в Лондоні вже їхали величезні бронзові дзвони. Нині Джек мав небагато роботи. На зміну цілій армії м’язистих каменярів і мулярів, які викладали ряди квадратних каменюк і зводили риштовання, прийшли різьбярі та маляри, що виконували тонку й копітку роботу: виготовляли статуї для ніш, виводили орнаменти й золотили крила кам’яних янголів. Останнім часом Джек не мав що проектувати, окрім нових будівель для пріорату: бібліотеки, будинку капітулу, просторіших приміщень для пілігримів, нової пральні та сироварні. Між цими дріб’язковими роботами він, уперше за багато років, став розважатися різьбленням по каменю. Йому кортіло знести старий вівтар, зведений Томом Будівником, і перебудувати східну частину за власним проектом, але пріор Філіп хотів помилуватися завершеним собором хоча б рік, перш ніж починати нове будівництво. Філіп відчував свій вік. Джек боявся, що старий може не дожити до того, як вівтар буде завершений.

Але роботи триватимуть і після смерті Філіпа, подумав Джек, і раптом побачив високу постать брата Джонатана, який прямував до нього з кухонного подвір’я. Із Джонатана буде гарний пріор, можливо, не гірший за Філіпа. Джек був радий, що Філіп знайшов спадкоємця: це дозволяло впевнено дивитись у майбутнє.

— Я хвилююся через цей суд, — розпочав Джонатан без зайвих церемоній.

— Я думав, що це лише дрібниці, — сказав Джек.

— Я також. Але, як виявилося, архідиякон — давній ворог пріора Філіпа.

— Дідько! Хай навіть так, він не зможе визнати Філіпа винним.

— Він може зробити все, що йому заманеться.

Джек обурено похитав головою. Часом його дивувало, як люди на зразок Джонатана досі можуть вірити церкві, коли вона така безсоромно розбещена.

— І що робити?

— Єдиний спосіб довести його безвинність — це дізнатися, хто мої батьки.

— Уже запізно!

— Це єдина надія.

Його хвилювання передалося Джекові. Він бачив, що Джонатан у відчаї.

— Із чого ти почнеш?

— З тебе. Ти був неподалік від лісового скиту Святого Йоана, коли я народився.

— Справді? — Джек не розумів, до чого веде Джонатан. — Я жив неподалік до одинадцяти років, тобто я десь на одинадцять років старший за тебе…

— Отець Філіп каже, що зустрів тебе, твою матір і Тома Будівника з дітьми через день після того, як мене знайшли.

— Так, я пам’ятаю. Ми з’їли всі його харчі. Ми тоді мало не вмерли з голоду.

— Пригадай. Ти бачив там когось із дитиною або вагітну жінку?

— Стій, — збентежився Джек. — То тебе знайшли біля скиту Святого Йоана?

— Так. Хіба ти не знав?

Джек не вірив власним вухам.

— Ні, не знав, — повільно промовив він, і його пройняла раптова здогадка. — Коли ми прийшли в Кінгзбридж, ти вже був тут, тому я думав, що тебе знайшли десь неподалік.

Йому захотілося присісти, і він опустився на купу кам’яних уламків.

— То ти бачив когось у лісі? — нетерпляче спитав Джонатан.

— О так, — відповів Джек. — Джонатане, я не знаю, як це тобі сказати.

Джонатан зблід.

— Тобі щось відомо, правда ж? Що ти бачив?

— Я бачив тебе, Джонатане. Ось що я бачив.

Джонатан розкрив рота з подиву.

— Що? Як?

— То було на світанку. Я полював на качок, почув крик і знайшов немовля, загорнуте в обрізок старої накидки, яке лежало поряд із майже згаслим багаттям.

Джонатан витріщився на нього.

— Щось іще?

Джек повільно кивнув.

— Малюк лежав на свіжій могилі.

— Моєї матері? — Джонатан судомно ковтнув.

Джек кивнув.

Джонатан заплакав.

— І що ти зробив? — спитав він крізь сльози.

— Я пішов по свою маму, але дорогою назад ми зустріли священника, що їхав верхи й тримав на руках дитину.

— Френсіс, — прошепотів Джонатан.

— Що?

Джонатан знову ковтнув.

— Мене знайшов брат отця Філіпа Френсіс, священник.

— Що він там робив?

— Їхав зустрітися з Філіпом у лісовому скиті Святого Йоана. Туди він і привіз мене.

— Боже мій, — Джек дивився на високого монаха, чиє обличчя заливали сльози. «Ти ще не все дізнався, Джонатане», — подумав він.

— Ти бачив когось, хто міг бути моїм батьком? — спитав Джонатан.

— Так, — урочисто промовив Джек. — Я знаю, хто він.

— То скажи, — прошепотів Джонатан.

— Том Будівник.

— Том Будівник? — Джонатан важко сів на землю. — Моїм батьком був Том Будівник?

— Так, — Джек із подивом похитав головою. — Тепер я розумію, кого ти мені нагадуєш. Ви з ним — найвищі люди, яких я зустрічав.

— У дитинстві він завжди добре ставився до мене, — приголомшено сказав Джонатан. — Він грався зі мною та завжди був поруч — не менше за пріора Філіпа.

Сльози градом покотилися з його очей.

— Він був моїм батьком. Батьком! — Джонатан подивився на Джека. — Чому він покинув мене?

— Вони думали, що ти все одно помреш. У них не було молока, щоб тебе годувати, вони й самі мало не померли з голоду. На багато миль навколо не було жодного житла. Вони не знали, що неподалік є скит. З харчів у них була тільки ріпа, від якої ти вмер би.

— То вони таки любили мене.

Джек пригадав усе, немов то було вчора: згасле багаття, свіжий ґрунт на могилі, крихітне рожеве немовля, що сукало ноженятами, загорнуте в стару сіру накидку. Та маленька людинка виросла у високого чоловіка, що зараз сидів перед ним і плакав.

— Так, вони любили тебе.

— Чому ніхто ніколи не казав про це?

— Том, напевне, соромився, — сказав Джек. — Моя мама, найпевніше, знала, і ми дітьми також це відчували, але то була заборонена тема. І ми ніколи не думали, що ти і є тим малюком.

— Але Том якось здогадався, — промовив Джонатан.

— Так.

— Чому він не взяв мене до себе?

— Моя мати покинула його невдовзі після того, як ми переїхали сюди, — відповів Джек і похмуро посміхнувся. — Їй було тяжко догодити, як і моїй Саллі. Томові довелося б наймати няньку, щоб доглядати тебе, тож він напевне, вирішив, що краще залишити тебе при монастирі. Про тебе там добре дбали.

Джонатан кивнув.

— Так, милий старий Джонні Вісім-Пенсів, упокой, Господи, його душу.

— Так Том проводив із тобою більше часу. Ти цілими днями бігав подвір’ям пріорату, а він там працював. Якби ти сидів удома з нянькою, він насправді бачив би тебе менше. Тобою опікувалися, ти був щасливий, тож здавалося за краще залишити все як є. Врешті-решт, багато хто віддає дітей у монастир.

— Упродовж стількох років я гадав, хто мої батьки, — сказав Джонатан, і Джекове серце сповнилося співчуттям до нього. — Я намагався уявити, які вони, благав Господа про зустріч із ними, питав, чи любили вони мене, дивувався, чому вони мене покинули. І тепер я знаю, що моя мати померла в пологах, а батько все життя був поруч зі мною.

Він усміхнувся крізь сльози.

— Ти не уявляєш, який я щасливий.

Джек і сам мало не плакав. Щоб приховати зніяковіння, він сказав:

— Ти схожий на Тома.

— Справді? — зрадів Джонатан.

— Пам’ятаєш, який він був високий?

— Тоді всі дорослі здавалися мені високими.

— Він мав правильні риси, як і ти, і прекрасну статуру. Якби ти відростив бороду, то всі побачили б схожість.

— Я пам’ятаю той день, коли він помер, — мовив Джонатан. — Він повів мене на ярмарок дивитися на цькування ведмедя. Після того я видерся на стіну вівтаря й злякався спускатися, тому він видерся нагору, щоб забрати мене. Звідти він побачив Вільямове військо й відніс мене в клуатр. То був останній раз, коли я бачив його.

— Я це пам’ятаю, — пригадав Джек. — Я дивився, як він спускається з тобою на руках.

— Спершу він подбав про мене, — захоплено сказав Джонатан.

— А потім — про інших, — додав Джек.

— Він справді любив мене.

— І це все міняє для пріора Філіпа, правда ж? — раптом згадав Джек.

— Я мало не забув, — сказав Джонатан. — Так, звісно. О Господи!

— Чи буде це неспростовним доказом? — засумнівався Джек. — Я бачив малюка та священника, але не бачив, як немовля привезли в скит.

— Це зробив Френсіс. Але Френсіс — брат Філіпа, тому це не вважатиметься доказом.

— Моя мати з Томом кудись ходили того ранку, — напружив пам’ять Джек. — Вони казали, що шукатимуть священника. Я певен, що вони ходили у скит — переконатися, що з малюком усе гаразд.

— Якщо вона скаже це перед судом, то нам нема про що хвилюватися, — зрадів Джонатан.

— Філіп вважає її відьмою, — нагадав Джек. — Чи дозволить він їй свідчити?

— Ми його переконаємо. Але й вона його ненавидить. Чи погодиться вона?

— Не знаю, — зітхнув Джек. — Це треба в неї питати.

— Блуд і непотизм?! — скрикнула Джекова мати. — І Філіп? — Вона розсміялася. — Яка маячня!

— Мамо, все серйозно, — сказав Джек.

— Філіп не вдався б до блуду, навіть якби його посадили в діжку з трьома шльондрами, — кинула вона. — Бо він не знав би, що з ними робити!

Джонатан зніяковіло слухав, а потім сказав:

— Пріор Філіп у страшній біді, хай би яким нісенітним здавалося звинувачення.

— З якого б то дива мені допомагати Філіпові? — спитала Елена. — Я йому зобов’язана хіба що стражданнями.

Джек побоювався цього. Мати так і не пробачила Філіпові те, що він розлучив їх із Томом.

— Філіп заподіяв мені те саме, що тобі, і якщо я йому пробачив, то й ти зможеш.

— Я не з тих, хто пробачає, — сказала вона.

— Тоді зроби це не для Філіпа, а для мене. Я хочу й далі будувати в Кінгзбриджі.

— Що будувати? Церква завершена.

— Я хочу знести Томів вівтар і перебудувати його в новому стилі.

— Ой, заради бога…

— Мамо, Філіп — добрий пріор, а коли він піде, його місце посяде Джонатан — якщо ти підеш у Кінгзбридж і скажеш правду під час суду.

— Ненавиджу суди, — відповіла вона. — Хорошого від них дарма чекати.

Джек розлютився. Доля Філіпа залежала від неї: її свідчення виправдали б його. Але мати була впертою старою. Джек не на жарт злякався, що не зможе її переконати, і вирішив дошкулити.

— Так, розумію: дорога не близька, особливо у твоєму віці, — хитро сказав він. — Скільки тобі вже? Шістдесят вісім?

— Шістдесят два, і не замовляй мені зуби, — відрізала вона. — Я у кращій формі, ніж ти, хлопчику мій.

«Її правда», — подумав Джек. Волосся в матері стало біле як сніг, зморшки на обличчі поглибшали, але приголомшливі золоті очі були такі самі пронизливі, як і раніше: щойно вона подивилася на Джонатана, як зрозуміла, хто він.

— Можна не питати, чому ти тут, — сказала Елена. — Дізнався про своє коріння, правда ж? Богом клянуся, ти такий самий високий, як твій батько, і майже такий самий широкий у плечах.

Вона була самостійна й норовлива, як завжди.

— Саллі на тебе схожа, — зауважив Джек.

Вона зраділа.

— Справді? Чим саме?

— Ослячою впертістю.

— Ха! — Мати насупилася. — Тоді я за неї спокійна.

Джек вирішив, що йому залишається тільки благати.

— Мамо, прошу, ходімо з нами в Кінгзбридж, скажи їм правду.

— Навіть не знаю, — відповіла вона.

— Я маю до вас іще одне прохання, — втрутився Джонатан.

Джек не знав, чого чекати. Він боявся, що Джонатан скаже щось таке, що відштовхне її, — це було неважко, особливо для церковника. Він затамував подих.

— Можете показати мені, де похована моя мати? — попросив Джонатан.

Джек потихеньку видихнув. Проти такого вона не зможе заперечити. Насправді Джонатан не міг вигадати нічого кращого, щоб змусити її відтанути.

Елена негайно облишила свою зневажливу манеру.

— Звісно, я покажу тобі, — сказала вона. — Думаю, я зможу знайти її могилу.

Джек не хотів гаяти часу. Суд мав початися вранці, а на них іще чекав далекий шлях. Але, схоже, він мав покластися на долю.

— Хочеш піти туди негайно? — спитала мати в Джонатана.

— Так, якщо можна.

— Добре.

Вона підвелася, взяла кролячу накидку з каптуром і загорнулася в неї. Джек уже хотів сказати, що їй може бути жарко в ній, але потім стримався: старшим людям завжди було холодніше.

Вони вийшли з печери, залишивши позаду запах яблук і диму, продерлися крізь чагарник, що приховував вхід у неї, і вийшли на яскраве сонце. Мати рішуче пішла вперед. Джек із Джонатаном відв’язали коней і рушили слідом. Їм довелося вести коней за собою, адже хащі були надто густі, щоб їхати верхи. Джек помітив, що мати йде повільніше, ніж раніше. Вона, схоже, була не в такій чудовій формі, як удавала.

Сам Джек нізащо не знайшов би те місце. Були часи, коли він знав ліс так само, як тепер знав Кінгзбридж, але нині всі галявини здавалися йому однаковими — як будинки в Кінгзбриджі чужинцеві. Мати йшла стежинками, протоптаними тваринами через густі хащі. Часом Джек впізнавав якісь місця, пов’язані зі своїми дитячими спогадами: велетенський старий дуб, на якому він якось рятувався від дикого вепра, галявину з кролячими норами, де він часто здобував їм з матір’ю обід, струмок із фореллю, в котрому можна було швидко зловити жирну рибину. Часом йому здавалося, що він впізнає місцевість, але потім знов губився. Дивно було усвідомлювати, що місце, яке він колись вважав домівкою, тепер стало зовсім чужим — струмки й підліски здавалися йому такими самими беззмістовними, як його лекала та шаблони селянам. Якби Джек тоді задумався, як складеться його життя, він нізащо не здогадався б.

Вони пройшли кілька миль. Стояв теплий весняний день, і Джек пітнів, але мати не знімала кролячої накидки. По обіді вони зупинилися на тінистій галявині. Джек помітив, що мати важко дихає і дещо зблідла. Настав час їй покинути ліс і жити разом із ним та Алієною. Він вирішив зробити все, щоб переконати її.

— Усе гаразд? — спитав він.

— А як іще? — відрізала вона. — Ми прийшли.

Джек подивився навколо. Він не впізнавав цього місця.

— Це тут? — спитав Джонатан.

— Так, — сказала мати.

— Де дорога? — озвався Джек.

— Отам.

Коли Джек зрозумів, де дорога, галявина стала здаватися йому знайомою, і на нього наринули спогади. Він побачив великий кінський каштан: тоді він був голий, а його плоди вкривали лісовий ґрунт. Тепер дерево квітло великими білими свічками. Цвіт уже облітав, і щохвилини з дерева сипалися цілі хмари пелюсток.

— Марта розповіла мені, що саме сталося, — мовив Джек. — Вони зупинилися тут, тому що твоя мати не могла йти далі. Том розпалив багаття й зварив ріпу на вечерю: м’яса в них не було. Мати народила тебе просто тут, на землі. Ти народився здоровим, але щось сталося, і вона померла.

За кілька футів від коріння дерева видніло невеличке узвишшя.

— Дивись, — сказав Джек. — Бачиш горбок?

Джонатан кивнув. Напружене обличчя виказувало його хвилювання.

— Ось її могила.

Коли Джек сказав це, налетів вітерець, зірвав цвіт із дерева, і горбок вкрився килимом з пелюсток.

Джонатан опустився на коліна поруч із могилою та почав молитися.

Джек стояв мовчки. Він пригадав, як знайшов своїх родичів у Шербурі: то були приголомшливі враження. Те, що відчував Джонатан, мало бути ще глибшим.

Нарешті Джонатан підвівся.

— Коли я стану пріором, — урочисто промовив він, — я збудую тут скит з каплицею та заїздом, щоб жодному подорожньому не довелося взимку спати просто неба, і присвячу його пам’яті своєї матері.

Джонатан подивився на Джека.

— Навряд чи ви знаєте її ім’я…

— Агнеса, — тихо відповіла Елена. — Твою матір звали Агнеса.

Єпископ Валер’ян навів переконливі аргументи.

Спершу він розповів судові про ранні успіхи Філіпа: як той став монастирським келарем лише у двадцять один, пріором лісового скиту Святого Йоана у двадцять три й нарешті пріором Кінгзбриджським у двадцять вісім — безпрецедентно молодому віці для такої посади. Валер’ян постійно наголошував на цьому й зауважив, що приймати таку високу відповідальність так рано — це, безперечно, надмірна самовпевненість. Потім він описав лісовий скит Святого Йоана, його віддаленість й ізольованість і згадав про свободу та незалежність особи, якій випало бути там пріором.

— Що дивного в тому, — сказав він, — що через п’ять років, коли він був сам собі господарем, під суто символічним наглядом, у цього недосвідченого, гарячого молодика з’явилася дитина?

Здавалося, нічого вже не можна було вдіяти. Звинувачення Валер’яна звучали дуже правдоподібно. Філіпові закортіло задушити його.

Валер’ян розповів про те, як Філіп привіз із собою в Кінгзбридж Джонатана й Джонні Вісім-Пенсів. Монахів збентежило, сказав він, що новий пріор прибув із дитиною та нянькою. Це була правда. На мить Філіп забув про своє напруження й усміхнувся цим спогадам.

Валер’ян розповідав далі про те, як Філіп грався з Джонатаном, навчав його, а потім зробив особистим помічником — тобто поводився з ним як будь-який батько із сином. Ось тільки ченцям не дозволено мати дітей.

— Джонатан, як і Філіп, багато досягнув у ранньому віці, — сказав Валер’ян. — Коли помер Катберт Білоголовий, Філіп призначив Джонатана келарем, хоча тому виповнився лише двадцять один рік. Невже серед понад сотню ченців у монастирі не знайшлося нікого іншого, хто міг би стати келарем, окрім двадцятиоднорічного хлопця? Чи Філіп просто віддав перевагу плоті від плоті своєї? Коли Мілій став пріором у Гластонбері, Філіп зробив Джонатана скарбником. Йому зараз тридцять чотири роки. Чи він справді наймудріший і найвідданіший з усіх тутешніх ченців? А чи просто Філіпів фаворит?

Філіп роззирнувся навколо. Суд вершився в південному трансепті Кінгзбриджського собору. Архідиякон Пітер сидів на великому стільці, прикрашеному орнаментним різьбленням, як на троні. Присутнім був і весь почет Валер’яна, а також усі ченці монастиря — вони однаково не бралися б до роботи, поки їхнього пріора судять. Приїхали всі помітні церковники графства та навіть скромніші парафіяльні священники. Були тут і представники сусідніх єпархій. Уся духовна спільнота Південної Англії чекала на рішення суду. Їх не дуже цікавили Філіпові чесноти або їхня відсутність: вони просто стежили за останнім двобоєм між пріором Філіпом і єпископом Валер’яном.

Коли Валер’ян сів, Філіп склав присягу та став розповідати давню історію того раннього зимового ранку. Він розпочав із хвилювань, які спричинив Пітер Вейргемський: він хотів, щоб усі знали, що той ставиться до нього з упередженням. Потім він викликав Френсіса, щоб той розповів, як знайшов малюка.

Джонатан поїхав із монастиря, залишивши записку, що натрапив на слід своїх батьків. Джек також зник. Вочевидь, Джонатанова поїздка була якось пов’язана з Джековою матір’ю, тож Джонатан поїхав без попередження. Певно, боявся, що інакше Філіп заборонить йому, адже Елена була відьмою. Вони мали б уже повернутися, але досі не з’явилися. Утім, Філіп не сподівався, що Елена зможе додати щось до розказаного Френсісом.

Коли Френсіс закінчив, заговорив Філіп.

— Джонатан не моя дитина, — просто сказав він. — Я присягаюся, що не маю дітей, присягаюся своєю безсмертною душею. Я ніколи не злягався із жінкою і до цього дня зберігаю цноту, як заповідав нам апостол Павло. Але єпископ питає, чому я ставився до хлопчика як до власного сина. — Він подивився на присутніх, і вирішив, що єдиним правильним шляхом буде розповісти правду та сподіватися на те, що Господь говоритиме достатньо гучно, щоб подолати духовну глухоту Пітера. — Коли мені було шість років, не стало моїх батьків. Їх убили в Уельсі воїни старого короля Генріха. Нас із братом врятував абат сусіднього монастиря, і з того самого дня про нас дбали ченці. Я був монастирським сиротою, я знаю, що це за життя. Я розумію, як сироті бракує материнської ласки, хай би як він любив братів, що дбають про нього. Я знав, що Джонатан почувається дивним, незвичайним, незаконнородженим. Колись я також почувався відособленим, не схожим на інших — тому що в інших були батько й мати, а в мене — ні. Як і він, я соромився бути тягарем для інших і розмірковував, за які вади позбавлений того, що всі інші вважають за даність. Я знав, що ночами йому сняться теплі обійми й ласкавий голос матері, якої він ніколи не бачив, — матері, що любила його таким, який він є.

Обличчя архідиякона Пітера було немов кам’яне. «Він — найгірший з християн, — подумав Філіп. — Він сприймає найгірше, дотримується всіх заборон, радо відмовляє де тільки можна, вимагає суворого покарання за найменшу провину, але ігнорує християнське співчуття, відмовляє в милості, зневажає етику любові та відкрито насміхається з Ісусового вчення про співчуття. Такими самими були й фарисеї. Не дивно, що Господь трапезував із митарями й грішниками».

Він продовжив, хоча і з важким серцем усвідомлював, що не зможе пробити обладунок фальшивої праведності Пітера.

— Ніхто не міг подбати про хлопця краще за мене — окрім, звісно, його власних батьків, але ми не змогли їх знайти. Який ще знак потрібен, щоб…

Він замовк. У собор увійшли Джонатан і Джек, а між ними стояла та відьма — Джекова мати.

Вона постарішала: волосся стало сніжно-білим, а на обличчі пролягли глибокі зморшки. Але вона увійшла ходою королеви, з високо здійнятою головою, а в її дивних золотих очах палав виклик. Філіп був надто здивований, щоб щось заперечити.

Коли вона увійшла в трансепт і стала перед архідияконом Пітером, запала мертва тиша. Її голос зазвучав гучно, немов сурма, і відбивався луною від стін зведеної її сином церкви.

— Присягаюся всім святим, що Джонатан — син мого покійного чоловіка Тома Будівника та його першої дружини.

Серед церковників пронісся приголомшений гомін, який на кілька хвилин заглушив усі інші голоси. Філіп був геть збентежений. Він дивився на Елену, розкривши рота. Том Будівник? Джонатан був сином Тома Будівника?

Він глянув на Джонатана й зрозумів, що це правда: вони дійсно були схожі не лише зростом, а й зовнішністю. Якби Джонатан носив бороду, це сильніше впадало б у вічі.

Його першою реакцією було відчуття втрати. Дотепер він був найближчим для Джонатана. Але виявилося, що справжнім батьком хлопця був Том, і, хоча він давно помер, це відкриття все змінювало. Філіп більше не зможе таємно думати про себе як про батька, а Джонатан більше не почуватиметься як його син. Тепер Джонатан був сином Тома. Філіп втратив його.

Філіп опустився на стілець. Коли гомін стих, Елена розповіла про те, як Джек почув плач у лісі та знайшов новонародженого малюка. Філіп слухав, немов зачарований, про те, як вона з Томом ховалася в кущах і бачила Філіпа та ченців, які повернулися з ранкової роботи й застали Френсіса, що чекав їх із немовлям, а Джонні Вісім-Пенсів намагався нагодувати його з ганчірки, вмоченої у відро козячого молока.

Філіп дуже ясно пригадав, яким зацікавленим був Том, коли вони випадково зустрілися через день-два на дорозі, як жваво розпитував про покинуту дитину. Філіп думав, що його цікавість викликана тільки співчуттям, але насправді він переймався долею власної дитини.

Потім Філіп згадав, як Том захоплювався Джонатаном у подальші роки, коли немовля виросло й почало ходити, а потім перетворилося на пустотливого хлопчика. Ніхто не звернув на це уваги: тоді весь монастир ставився до Джонатана як до хатньої тваринки, а Том майже весь день проводив на подвір’ї пріорату, тому важко було щось запідозрити. Але тепер, озираючись назад, Філіп розумів, що Том ставився до Джонатана з особливою увагою.

Коли Елена сіла, Філіп усвідомив, що його безвинність доведено. Зізнання Елени було таким приголомшливим, що він мало не забув про те, що його судять. Її історія про пологи та смерть, відчай і надію, давні таємниці й безсмертне кохання зробила питання цноти Філіпа чимось другорядним. То, звісно, було не так: від нього залежала доля пріорату, але Елена відповідала на запитання з таким драматизмом, що, здавалося, процес уже не зможе продовжуватися. «Після цього навіть Пітер Вейргемський не зможе визнати мене винним, — подумав Філіп. — Валер’ян знову програв».

Але Валер’ян не збирався визнавати поразку. Він вказав пальцем на Елену.

— Ти кажеш, що Том Будівник розповів тобі, ніби немовля, яке привезли в скит, — це його дитина.

— Так, — стримано відповіла Елена.

— Але ті, хто міг би підтвердити твої слова, — його діти, Альфред і Марта, — не ходили з вами до скиту.

— Так.

— А Том помер. Тож ми маємо тільки твоє слово, що Том дійсно сказав це тобі. Твоя історія не має підтвердження.

— Скільки ще треба підтверджень? — гаряче спитала вона. — Джек бачив покинуте немовля. Френсіс підібрав його. Ми з Джеком зустріли Тома з Альфредом і Мартою. Френсіс відвіз немовля в скит. Ми з Томом стежили за тим, що там відбувалося. Скільки ще свідків потрібно?

— Я не вірю тобі, — сказав Валер’ян.

— Не віриш мені? — спитала Елена, і Філіп раптом побачив, що вона розлючена — розлючена страшенно й несамовито. — Ти не віриш мені? Ти, Валер’ян Біґо, відомий мені як кривосвідок?

Філіп не розумів, що відбувається, і чекав на неминучу катастрофу. Валер’ян зблід. «Щось тут не так, — подумав Філіп. — Валер’ян чогось боїться». Він відчув радісне тремтіння, адже його ворог раптом розгубився.

— Жінко, чому ти називаєш єпископа кривосвідком? — спитав Філіп в Елени.

— Сорок сім років тому в цьому монастирі тримали в’язня, на ім’я Джек Шербур, — відповіла Елена.

— Суд не цікавлять такі давні події, — перебив її Валер’ян.

— Цікавлять, — заперечив Філіп. — Звинувачення проти мене ґрунтується на можливому блуді тридцятип’ятирічної давнини, мілорде єпископе. Ви вимагали, щоб я довів свою безвинність. Від вас суд чекає того самого. — Він обернувся до Елени. — Продовжуй.

— Ніхто не знав, за що його ув’язнили, навіть він сам. Але потім його звільнили та вручили йому прикрашений коштовностями кубок — напевне, як відшкодування за ті роки, що він незаслужено провів в ув’язненні. Він не хотів його брати, бо сам того кубка не потребував, а продати таку коштовність було неможливо. Джек покинув його в старому соборі — тут, у Кінгзбриджі. Невдовзі його заарештували — це зробив Валер’ян Біґо, який був тоді простим сільським священником, непоказним, але амбітним, — і кубок загадковим чином знов опинився в Джековій торбі. Джека Шербура несправедливо звинуватили у викраденні кубка й засудили на підставі свідчень, які дали троє людей: Валер’ян Біґо, Персі Гамлейський і Джеймс, пріор Кінгзбриджський. Його повісили.

Запала тиша, а потім Філіп сказав:

— Звідки ти це знаєш?

— Я була єдиною близькою людиною Джека Шербура, і він став батьком мого сина, Джека Джексона, старшого майстра цього собору.

Здійнявся ґвалт. Валер’ян і Пітер одночасно намагалися щось сказати, але їх не було чути за збудженим гамором церковників. «Вони прийшли подивитися на розв’язку нашої ворожнечі, — подумав Філіп, — але такого ніхто не чекав».

Нарешті голос Пітера зміг пробитися крізь гомін.

— Навіщо законослухняним громадянам несправедливо звинувачувати безвинного незнайомця? — скептично спитав він.

— Заради вигоди, — сказала Елена. — Валер’яна Біґо зробили архідияконом. Персі одержав маєток Гамлей і ще кілька селищ і став поміщиком. А от яку винагороду одержав пріор Джеймс — я не знаю.

— Це знаю я, — пролунав чийсь голос.

Філіп обернувся: то був Ремігій. Йому було вже за сімдесят, він геть посивів і став говорити нерозбірливо. Але тепер, коли підвівся й став, спираючись на костур, його очі палали, а обличчя пожвавилося. Ремігій рідко розмовляв на людях: після падіння й повернення в монастир він жив тихим і скромним життям. Філіп чекав, що він скаже. На чий бік стане Ремігій? Може, він прагне скористатися з нагоди, щоб встромити ножа в спину своєму давньому ворогові, яким був для нього Філіп?

— Я скажу вам, яку нагороду отримав пріор Джеймс, — почав Ремігій. — Пріоратові віддали селища Нортволд, Саутволд і Гандредакр, а також Ольдинський ліс.

Філіп стояв ніби обухом вдарений. Невже це правда й старий пріор кривосвідчив під присягою заради кількох селищ?

— Пріор Джеймс був поганим господарником, — продовжив Ремігій. — Пріорат опинився в злиднях, і додатковий прибуток став би нам у пригоді. — Ремігій замовк, а потім гірко мовив: — Шкоди від цього було більше, ніш користі. Прибуток допоміг, але ненадовго, а от пріор Джеймс назавжди втратив самоповагу.

Слухаючи Ремігія, Філіп пригадав згорблену постать старого пріора, його пригнічений настрій і нарешті зрозумів причини цього.

— Насправді Джеймс не кривосвідчив, адже він тільки присягнув, що кубок належить пріоратові. Але він знав, що Джек Шербур не винний, і промовчав. Він шкодував про це до кінця життя, — вів далі Ремігій.

«Не дивно, — подумав Філіп. — Продажність — жахливий гріх для священника». Свідчення Ремігія підтверджували слова Елени та викривали Валер’яна.

Тим часом Ремігій не замовкав.

— Наші найстарші ченці пам’ятають, в якому стані був пріорат сорок років тому: занепалий, нужденний, обшарпаний, розбещений. Причиною тому була провина, що тяжіла над пріором. Перед смертю він нарешті сповідався переді мною у своєму гріху. Я хотів… — Ремігій раптом затнувся. Усі в церкві мовчки чекали. Старий зітхнув і продовжив: — Я хотів посісти його місце та виправити становище. Але Господь обрав для цього іншу людину. — Він знову затнувся, і його обличчя напружилося. — Мушу сказати, що Господь обрав більш гідну людину.

Він різко сів.

Філіп був приголомшений, вражений і вдячний. Його врятували двоє давніх неприятелів, Елена й Ремігій. Розкриття цих давніх таємниць змусило його почуватися так, немов до того він ходив з одним заплющеним оком. Єпископ Валер’ян був сам не свій від люті — напевне, думав, що тепер, через стільки років, йому вже ніщо не загрожує. Він нахилився до Пітера й щось шепотів на вухо архідияконові, тоді як усі навколо заговорили одночасно.

Пітер підвівся та прокричав:

— Тиша! — Усі замовкли. — Суд завершено!

— Стійте!

То був Джек Джексон.

— Цього замало, — запально вигукнув він. — Я хочу знати — чому?

Пітер пішов до дверей у клуатр, не звертаючи уваги на Джека, а Валер’ян подався слідом.

Джек не відступав.

— Чому ти зробив це? — крикнув він Валер’янові. — Ти збрехав під присягою, і людину стратили, а ти йдеш звідси так, немов нічого не сталося?

Валер’ян озирнувся на нього. На його блідому обличчі зі стиснутими губами застигла маска ледь стримуваного гніву. Коли він вийшов у двері, Джек гарикнув:

— Відповідай, брехливий, продажний, нікчемний боягузе! За що ти вбив мого батька?

Валер’ян вийшов із собору, сильно гупнувши дверима.

I

Лист від короля Генріха прибув, коли ченці зібрались у будинку капітулу.

Джек звів новий будинок капітулу, де могли розміститися сто п’ятдесят монахів, — більшого не було в жодному монастирі Англії. Кругла будівля мала кам’яне склепіння й кілька ярусів сходинок, на яких можна було сидіти. Для старших монахів були передбачені кам’яні лавки на підвищенні, а для пріора й підпріора — різьблені кам’яні трони, що стояли біля стіни навпроти дверей.

Молодий монах читав сьомий розділ статуту Бенедикта.

— «Шостий ступінь покірності для монаха — це примирення з усім низьким і огидним…»

Філіп усвідомив, що не знає імені читця. Чи це він старіє, чи монастир став таким великим?

— «Сьомий ступінь покірності досягається, коли людина не лише на словах визнає, що вона гірша й нижча за інших, але й вірить у це всім серцем».

Філіп знав, що ще не досягнув цього ступеня покірності. Він багато досяг у свої шістдесят два роки завдяки сміливості, відданості й розуму та постійно мусив нагадувати собі, що справжня причина його успіху полягає в Божій допомозі, без якої всі його зусилля були б марні.

Поруч із ним нетерпляче совався Джонатан. Йому покірність давалася ще важче, ніж Філіпові. Зарозумілість часто чатувала на добрих керівників. Джонатану кортіло якнайшвидше взятися до керування монастирем. Він розмовляв з Алієною та хотів випробувати її землеробські новації: орання кіньми та засів перелогів ярими культурами — горохом і вівсом. «Я був такий самий у тридцять п’ять років, коли вирощував овець і продавав вовну», — подумав Філіп.

Він знав, що має поступитися Джонатанові посадою пріора та присвятити решту своїх років молитвам і роздумам. Саме це він часто радив іншим. Але тепер, коли Філіп досягнув того віку, щоб іти на спочинок, ця перспектива раптом злякала його. Його тіло залишалося здоровим, а розум — ясним. Він би збожеволів від життя в молитвах і роздумах.

Але й Джонатан не міг чекати вічно. Господь обдарував його здібністю керувати великим монастирем, і він не збирався марнувати свій талант. Упродовж минулих років він відвідав чимало абатств і скрізь справляв гарне враження. Одного разу, коли помре котрийсь із абатів, братія може покликати Джонатана очолити монастир, і Філіпові буде тяжко відмовити.

Молодий монах, чиє ім’я Філіп не міг пригадати, саме закінчував розділ, коли у двері постукали й увійшов вартовий. Брат Стівен, доглядач, насупився: мирянам заборонено було турбувати братію в будинку капітулу. Брат Стівен відповідав за дисципліну і, як усі люди на такій посаді, вимагав суворого дотримання правил.

Вартовий гучно прошепотів:

— Прибув королівський вісник!

— Потурбуйся про це, гаразд? — сказав Філіп Джонатанові. Вісник наполягав на тому, щоб передати лист безпосередньо в руки пріора.

Джонатан вийшов. Монахи почали перешіптуватися.

— Ми продовжимо, на черзі синодик, — твердо сказав Філіп.

Поки промовляли молитви за померлих, Філіп розмірковував, що король Генріх II хотів передати Кінгзбриджському пріоратові. Навряд чи то будуть добрі новини. Упродовж шести довгих років Генріх перебував у конфлікті із церквою. Суперечку спричинило питання повноваження церковних судів, але свавілля короля й гарячковість архієпископа Кентерберійського Томаса Бекета не давали дійти згоди, тож суперечка перетворилась на кризу. Бекет був змушений покинути Англію.

На жаль, англійська церква не була одностайною в його підтримці. Єпископи, як-от Валер’ян Біґо, стали на бік короля, щоб здобути його прихильність. Але Папа Римський тиснув на Генріха та наполягав, щоб той примирився з Бекетом. Можливо, найгіршим наслідком усієї суперечки було те, що потреба Генріха в підтримці всередині англійської церкви дала жадібним до влади єпископам більший вплив при дворі. Саме тому королівський лист здавався Філіпові зловісним.

Джонатан повернувся та передав Філіпові сувій пергаменту, скріплений королівською печаткою на воску. Усі ченці дивилися на нього. Філіп вирішив, що не може вимагати від них зосередження на молитвах за померлих, коли тримає в руці такий важливий лист.

— Добре, — сказав він. — Продовжимо молитви пізніше.

Він зламав печатку, розгорнув пергамент, проглянув привітання й передав лист Джонатанові, який мав гостріший зір.

— Прочитай усім нам, будь ласка.

Після формальних привітань король писав: «Новим єпископом Лінкольнським призначається Валер’ян Біґо, нині єпископ Кінгзбриджський…»

Голос Джонатана заглушили вигуки монахів. Філіп обурено похитав головою. Після одкровень, що відкрилися під час суду над Філіпом, Валер’ян втратив останню довіру в їхньому краї та не міг залишатися єпископом. Тому він переконав короля призначити його єпископом у Лінкольні — одній з найзаможніших єпархій у світі й одній з трьох найвпливовіших у королівстві, після Кентербері та Йорку. Звідти до архієпископства залишався один крок. Генріх міг готувати Валер’яна до того, щоб він замінив Томаса Бекета. Сама думка про те, що Валер’ян може стати архієпископом Кентерберійським, главою англійської церкви, лякала Філіпа до нудоти.

Коли ченці заспокоїлися, Джонатан продовжив:

— «Рекомендую настоятелеві та капітулові Лінкольну обрати його».

«Ну, це легше сказати, ніж зробити», — подумав Філіп. Королівська рекомендація — це те саме, що наказ, але не зовсім: якщо капітул Лінкольну виступить проти Валер’яна або якщо в них є власний кандидат, в короля можуть виникнути труднощі. Найпевніше, він врешті-решт доб’ється свого, але це ще питання.

Джонатан читав далі:

— «Наказую вам, капітулові Кінгзбриджського пріорату, провести вибори нового єпископа Кінгзбриджського; рекомендую обрати єпископом мого вірного слугу Пітера Вейргемського, архідиякона Кентерберійського».

Ченці обурено закричали, а Філіп похолодів зі страху. Пихатий, злопам’ятний, лицемірний архідиякон Пітер став королівським обранцем на посаду єпископа Кінгзбриджського! Пітер був такий самий, як Валер’ян. Обидва зовні благочестиві й богобоязливі, але позбавлені розуміння власних помилок, вони вважали свої бажання волею Божою, і тому йшли до мети з беззастережною нещадністю. Якщо Пітер стане єпископом, Джонатан як пріор проведе все життя в боротьбі за справедливість і доброчесність у графстві, яким залізною рукою керуватиме безсердечна людина. А якщо Валер’ян стане архієпископом, то годі й сподіватися на якесь покращення в майбутньому.

Філіп відчув, що насуваються темні часи — як у найгірші роки громадянської війни, коли графи, схожі на Вільяма, робили що заманеться, пихаті священники нехтували потреби своїх вірян, а пріорати перетворювалися на зубожілі тіні своєї колишньої пишноти. Думка про це розгнівила його.

Він не єдиний лютував. Доглядач брат Стівен підвівся із червоним обличчям і щосили закричав, забувши про вимогу Філіпа розмовляти в будинку капітулу спокійно й тихо:

— Так бути не повинно!

Монахи підтримали його вигуками, а Джонатан довів свою мудрість ключовим запитанням:

— Що ми можемо зробити?

Кухар Бернард, гладкий, як і завжди, сказав:

— Треба відмовитися виконувати вимогу короля!

Кілька ченців підтримали його.

— Мусимо написати королю, що оберемо кого захочемо! — сказав Стівен, і знічено додав: — З Божою допомогою, звісно.

— Не думаю, що ми маємо навідріз відмовлятися, — заперечив Джонатан. — Що швидше ми кинемо виклик королю, то швидше стягнемо на себе його гнів.

— Джонатан правий, — зауважив Філіп. — Той, хто програв у суперечці з королем, може бути пробачений, а от той, хто переміг, — приречений.

— Але ти просто здаєшся! — випалив Стівен.

Філіп так само хвилювався та боявся, як і решта, але старався здаватися спокійним.

— Стівене, будь ласка, стримуйся, — сказав він. — Безперечно, ми маємо боротися проти цього жахливого призначення. Але треба діяти розумно й обережно, уникаючи відкритих зіткнень.

— Але що нам робити? — спитав Стівен.

— Не знаю, — відповів Філіп.

Спершу він почувався пригніченим, але тепер його опанувало бажання діяти. Він знову мав боротися, як і впродовж усього життя. Він боровся тут, у пріораті, коли здолав Ремігія та став пріором, боровся в графстві — коли протистояв Вільямові Гамлейському й Валер’яну Біґо, а тепер його боротьба виходила на рівень усього королівства. Він мав протистояти королю.

— Схоже, мені доведеться їхати у Францію, — сказав Філіп, — щоб зустрітися з архієпископом Томасом Бекетом.

З кожного тяжкого становища, що траплялися йому впродовж усього життя, Філіп умів знайти вихід. Коли йому чи його пріоратові загрожували беззаконня чи жорстокість, він обмірковував, як захиститися або як завдати зустрічного удару. Він ніколи не був певним в успіху, але завжди знав, що робити, — аж дотепер.

Прибувши в місто Санс у Французькому королівстві, на південний схід від Парижу, він досі шукав відповіді.

Собор у Сансі був найширшою будівлею, яку він бачив. Нава, напевне, мала п’ятдесят футів[196] завширшки. У порівнянні з Кінгзбриджським собором він вражав простором, але не світлом.

Подорожуючи Францією — вперше в житті — Філіп побачив, що у світі більше архітектурне розмаїття храмів, ніж він думав, і зрозумів, який вплив це мало на формування революційного мислення Джека Джексона. Дорогою Філіп завітав в абатство Сен-Дені й помітив, звідки Джек запозичив деякі зі своїх ідей. Він також побачив дві церкви з арковими контрфорсами, як у Кінгзбриджі: вочевидь, інші майстри зустрілися з тією самою проблемою, що і Джек, і знайшли подібне розв’язання.

Філіп заїхав засвідчити свою повагу архієпископу Санському Гійому Білорукому — блискучому молодому священнослужителю, який доводився племінником покійному королю Стефану. Архієпископ Гійом запросив Філіпа на обід. Це лестило Філіпові, але пріор відмовився: він подолав довгий шлях, щоб зустрітися з Томасом Бекетом, і хотів побачити його якомога швидше. Після відвідання меси в соборі він рушив на північ, уздовж річки Йонни.

Він подорожував порожнем, що не відповідало статусу пріора одного з найзаможніших монастирів Англії: його супроводжували тільки двоє воїнів, особистий помічник — молодий чернець, на ім’я Майкл Бристольський, і в’ючний кінь, що віз богословські книги, переписані й чудово проілюстровані у кінгзбриджському скрипторії. Ці коштовні книги Філіп дарував абатам і єпископам, яких відвідував дорогою, і такі розкішні подарунки різко контрастували зі скромністю Філіпового почту. Це було зроблено навмисно: він хотів, щоб поважали пріорат, а не пріора.

Одразу за південною брамою Сансу, на залитій сонцем луці біля річки, він побачив стародавнє абатство Сент-Коломб, де упродовж останніх трьох років жив архієпископ Томас. Один із Томасових священників тепло зустрів Філіпа, покликав слуг, щоб ті подбали про коней і багаж, і супроводив його в гостьовий будинок, де мешкав архієпископ. Філіпові спало на думку, що вигнанці, мабуть, радіють гостям з рідних країв не лише із сентиментальних причин, а й тому, що це був знак підтримки.

Філіпа з помічником нагодували, пригостили вином і представили Томасовому оточенню. Воно складалося виключно зі священників, молодих і, як відзначив Філіп, доволі розумних. Невдовзі Майкл зав’язав з одним із них дискусію про переєстествлення[197]. Філіп сьорбав вино й слухав, але не втручався. Один із монахів звернувся до нього:

— Якого погляду дотримуєтеся ви, отче Філіпе? Ви досі нічого не сказали.

Філіп усміхнувся.

— Заплутані богословські питання наразі хвилюють мене найменше.

— Чому?

— Тому що всі вони коли-небудь будуть розв’язані, отже, їх можна відкласти на потім.

— Добре сказано! — пролунав незнайомий голос.

Філіп обернувся та побачив архієпископа Томаса Кентерберійського.

Він одразу відчув, що перебуває в присутності надзвичайної людини. Томас був високий, стрункий і надзвичайно вродливий: із широким чолом, яскравими очима, світлою шкірою і темним волоссям. Він був років на десять молодший за Філіпа, тобто мав п’ятдесят — п’ятдесят один рік. Попри всі його поневіряння, вираз його обличчя був жвавий і безжурний. Філіп одразу відзначив, що він дуже привабливий чоловік, і це певним чином пояснювало його феноменальне сходження з низів.

Філіп став на коліна й поцілував архієпископу руку.

— Дуже радий знайомству з вами! — привітався Томас. — Завжди хотів відвідати Кінгзбридж — багато чув про ваш пріорат і дивовижний новий собор.

Це неймовірно полестило Філіпові. Він сказав:

— Я приїхав зустрітися з вами, тому що все, чого ми досягнули, опинилося під загрозою через рішення короля.

— Негайно розкажіть мені все, — мовив Томас. — Ходімо в мої покої.

Він розвернувся та вийшов.

Філіп пішов за ним, почуваючись і задоволеним, і стривоженим водночас.

Томас повів його в меншу кімнату, де стояло ліжко, оздоблене шкірою та дорогим деревом і застелене тонким полотном й вишитим покривалом, але Філіп також помітив благенький матрац, згорнутий у кутку, і пригадав історії про те, що Томас ніколи не користується розкішними меблями, наданими господарями. Згадавши власне зручне ліжко в Кінгзбриджі, Філіп відчув докори сумління через те, що дозволяв собі хропіти на м’якій перині, тоді як архієпископ всієї Англії спить на підлозі.

— До речі, щодо соборів, — сказав Томас. — Що думаєте про Санський?

— Він неймовірний, — відповів Філіп. — Хто його будував?

— Вільям Санський. Сподіваюся коли-небудь заманити його в Кентербері. Сідайте. Розкажіть мені, що відбувається в Кінгзбриджі.

Філіп розповів Томасові про єпископа Валер’яна та архідиякона Пітера. Архієпископ живо цікавився всім, що розповідав Філіп, і поставив кілька проникливих запитань. У нього був не лише шарм, а й глибокий розум. Очевидно саме це поєднання допомогло Томасові досягнути положення, яке дозволяло протистояти волі одного з найсильніших королів у історії Англії. Подейкували, що під архієпископською мантією він носив верету, і Філіп нагадав собі, що за його привабливою зовнішністю ховається залізна воля.

Коли Філіп закінчив свою розповідь, обличчя Томаса спохмурніло.

— Цього не можна допустити, — сказав він.

— Ваша правда, — зауважив Філіп, якого надихнула впевненість Томаса. — Ви можете це зупинити?

— Тільки якщо повернусь у Кентербері.

Це була не та відповідь, на яку сподівався Філіп.

— Але чи не могли б ви написати Папі вже тепер?

— Неодмінно, — погодився Томас. — Сьогодні ж. Папа не визнає Пітера єпископом Кінгзбриджським, обіцяю. Але ми не зможемо завадити йому засісти в єпископському палаці й не можемо призначити на його місце іншого.

Філіп був вражений і засмучений рішучістю Томасового заперечення. Дорогою до Франції він плекав надію, що архієпископові вдасться те, що не вдалося йому, і він винайде спосіб зруйнувати Валер’янові плани.

Однак і блискучий Томас також був безсилий. Все, що він міг запропонувати, це надія на його повернення в Кентербері. Тоді, звісно, він матиме змогу накладати вето на єпископські призначення.

— Чиє надія, що ви скоро повернетеся? — спитав Філіп зажурено.

— Якщо ви оптиміст — надія, звісно, є, — відповів Томас. — Папа розробив мирну угоду, і ми з Генріхом маємо погодитися на неї. Умови здаються мені прийнятними: ця угода передбачає саме те, чого я прагнув. Генріх також каже, що вважає її прийнятною. Я наполягав на тому, щоб він довів свою щирість і поцілував мене на знак примирення. Він відмовився.

Жвава інтонація Томаса змінилася на монотонну. Життєва сила зникла з його обличчя, і він став схожим на священника, що виголошує проповідь про самопожертву перед байдужою паствою, але Філіп бачив у виразі його обличчя ту впертість і гордість, що змушували його боротися упродовж стількох років.

— Його відмова означає, що він планує заманити мене назад в Англію, а потім знехтувати умови нашої угоди.

Філіп кивнув. Поцілунок примирення, що був однією зі складових меси, вважали символом довіри, і жоден договір — від шлюбу до перемир’я — не укладався без нього.

— Чим я можу допомогти? — спитав Філіп, звертаючись і до себе, і до Томаса.

— Повертайтеся в Англію та агітуйте за мене, — сказав архієпископ. — Пишіть листи дружнім пріорам та абатам. Відправте кінгзбриджську делегацію до Папи. Подайте клопотання королю. Під час проповідей у вашому знаменитому соборі розповідайте людям, що король зневажає їхніх найвищих священнослужителів.

Філіп кивнув. Він не збирався робити нічого із цього. Томас пропонував йому приєднатися до противників короля — це могло трохи збадьорити Бекета, але нічого не принесло б Кінгзбриджу.

Філіп мав кращу ідею. Якщо Генріх і Томас були раніше такі близькі, можливо, не знадобиться багато, щоб підштовхнути їх до угоди. Філіп подумав, що зможе посприяти цьому, і пожвавішав. Це було ризиковано, але він не мав що втрачати.

Врешті-решт, уся суперечка крутилася навколо поцілунку.

Філіпа приголомшило те, як постарішав його брат.

Волосся Френсіса посивіло, під очима з’явилися мішки, а шкіра висохла. Але йому виповнилося вже шістдесят, тож це було не дивно. Однак очі в нього лишалися такими самими ясними та жвавими.

Філіп усвідомив, що насправді переймається власним віком. Зустріч із братом завжди змушувала його замислитися про те, як він сам постарішав. Він не дивився в дзеркало вже багато років. Цікаво — у нього теж мішки під очима? Він торкнувся свого обличчя. Важко було щось сказати.

— Як тобі служиться в Генріха? — спитав Філіп, якому, як і всім, було цікаво знати про приватне життя королів.

— Краще, ніж у Мод, — відповів Френсіс. — Вона розумніша, але надто хитра. Генріх дуже відкритий. Завжди ясно, про що він думає.

Вони сиділи в клуатрі монастиря в Байо, де зупинився Філіп. Двір короля Генріха розташовувався неподалік. Френсіс і досі служив у нього — уже двадцять років. Зараз він очолював канцелярію, що писала всі королівські листи й хартії. Це була важлива та впливова посада.

— Відкритий? — перепитав Філіп. — Генріх? Архієпископ Томас так не вважає.

— Ще одна помилка з боку Томаса, — презирливо відказав Френсіс.

Філіп подумав, що Френсіс не мав би так зневажливо ставитися до архієпископа.

— Томас — велика людина, — зауважив він.

— Томас хоче стати королем, — відрізав Френсіс.

— А Генріх, схоже, мітить в архієпископи, — відповів Філіп.

Якусь мить вони дивилися один на одного.

«Якщо навіть ми почали сваритися, — подумав Філіп, — то не дивно, що конфлікт між Генріхом і Томасом такий запеклий».

Він усміхнувся й сказав:

— Але нам із тобою не варто сваритися через це.

Обличчя Френсіса пом’якшало.

— Так, безперечно. Зважай, цей конфлікт багато років отруює моє життя. Я не можу ставитися до цього так байдуже, як ти.

Філіп кивнув.

— Але чому Генріх не погоджується на угоду, яку запропонував Папа?

— Він погодиться, — сказав Френсіс. — Ми за крок від примирення. Але Томас хоче більшого. Він наполягає на поцілунку миру.

— Якщо наміри короля щирі, чому він не погоджується на поцілунок на знак гарантії?

Френсіс підвищив голос і відповів роздратовано:

— Домовленість цього не передбачає!

— Але чому просто не погодитися? — наполягав Філіп.

— Генріх би погодився, і радо, — зітхнув Френсіс. — Але він колись присягнув на людях ніколи не цілувати Томаса на знак примирення.

— Королі нерідко порушують обіцянки, — зауважив Філіп.

— Слабкі королі. Генріх не відмовиться від обіцянки, яку зробив публічно. Саме це відрізняє його від жалюгідного короля Стефана.

— Тоді, напевне, церква не повинна наполягати, — неохоче підсумував Філіп.

— Чому Томас так прагне цього поцілунку? — нетерпляче запитав Френсіс.

— Тому що він не довіряє Генріхові. Що заважає йому відмовитися від домовленостей? Що тоді робити Томасові? Повертатись у вигнання? Його прибічники налаштовані рішуче, але вони втомилися від невизначеності. Томас не може ще раз пройти через усе це. Тому він і прагне мати залізні гарантії, перш ніж поступиться.

Френсіс сумно похитав головою.

— Тепер це питання гордості, — сказав він. — Я знаю, що Генріх не збирається обманювати Томаса. Але він і не поступиться. Він ненавидить, коли його до чогось змушують.

— Думаю, Томас такий самий, — відповів Філіп. — Він попросив про цей символічний жест і не відмовиться від свого прохання.

Філіп втомлено похитав головою. Йому здавалося, Френсіс здатний запропонувати те, що примирило б цих двох, але завдання видавалося нездійсненним.

— Іронія в тому, що Генріх охоче поцілує Томаса після примирення, — мовив Френсіс. — Він не погоджується на це як на передумову.

— Він казав це? — спитав Філіп.

— Так.

— Це ж усе змінює! — радісно вигукнув Філіп. — Що саме він сказав?

— Сказав, що поцілує його в губи, поцілує йому ноги та піде на його месу — після того, як він повернеться. Я чув це на власні вуха.

— Я перекажу це Томасові.

— Думаєш, він погодиться? — живо спитав Френсіс.

— Не знаю. — Філіп навіть не наважувався сподіватися на таке. — Це наче незначна поступка. Він отримає свій поцілунок, хоча й трохи пізніше, ніж сподівається.

— Для Генріха це також незначна поступка, — збуджено озвався Френсіс. — Він поцілує його, але добровільно, не з примусу. Побий мене грім, може, із цього щось і вийде.

— Вони могли б примиритись у Кентербері. Про угоду варто оголосити завчасно, щоб жоден із них не передумав в останню хвилину. Томас зможе провести месу, а Генріх поцілує його в соборі.

«І так, — подумав Філіп, — вони зруйнують лихий задум Валер’яна».

— Я запропоную це королю, — сказав Френсіс.

— А я — Томасу.

Пролунали монастирські дзвони. Брати підвелися.

— Постарайся бути переконливим, — попросив Філіп. — Якщо все вдасться, Томас зможе повернутися в Кентербері, і тоді з Валер’яном Біґо буде навіки покінчено.

Вони зустрілися на мальовничій луці біля річки, на кордоні між Нормандією та Французьким королівством, неподалік від міст Фретеваль і В’єві-ле-Рее. Коли Томас прибув разом з архієпископом Гійомом Санським, король Генріх із почтом уже чекав на нього. Філіп, який приїхав у почті Томаса, побачив свого брата Френсіса на тому боці луки.

Генріх і Томас досягли згоди — теоретично.

Обидва прийняли умови угоди, за якими поцілунок миру мав відбутися під час меси, після повернення Бекета в Англію. Однак домовленість не вважалася досягнутою до їхньої зустрічі.

Томас виїхав на середину луки, залишивши своїх супутників позаду, і Генріх вчинив так само. Усі дивилися на них затамувавши подих.

Вони розмовляли впродовж кількох годин.

Ніхто не чув, про що саме йшлося, але всі здогадувалися. Вони говорили про провини Генріха перед церквою, про те, як англійські єпископи не підкорялися Томасові, про суперечливі Кларендонські постанови[198], Томасове вигнання, роль Папи… Попервах Філіп боявся, що ці двоє посваряться ще гірше й розійдуться заклятими ворогами. Томас і Генріх і раніше бували близькими до примирення й так само зустрічалися, але щось неодмінно заважало їм — якесь питання, що зачіпало гордість обох, — і вони, обмінявшись кількома шпигачками, розходилися, щоб потім звинувачувати один одного в непримиренності. Але що довше вони розмовляли, то оптимістичнішим почувався Філіп. Якби один із них був готовий піти, то це уже сталося б.

Перевалило за полудень, і спека почала спадати. Тіні високих в’язів пролягли через річку. Однак напруга залишалася неймовірною.

І тут нарешті Томас зрушив з місця.

Чи збирався він поїхати? Ні. Він спішився. Що це означає? Філіп дивився на нього й не дихав. Томас зліз із коня, підійшов до Генріха та став на коліна перед королем.

Король також спішився й обійняв Томаса.

Почет з обох сторін вибухнув радісними криками, люди стали кидати вгору капелюхи.

Філіп відчув, як на очі набігли сльози. Конфлікт вдалося залагодити — завдяки здоровому глузду й добрій волі. Так усе й мало бути.

Можливо, це стане гарним знаменням.

II

Було Різдво, і король був у гніві.

Вільям Гамлейський злякався. Він знав лише одну людину, що мала такий саме темперамент, як король Генріх, і то була його мати. Генріх лякав його мало не так само, як вона. Він і без того мав доволі грізну зовнішність: широкі плечі, такі самі широкі груди й велику голову. Але коли він гнівався, його блакитні очі наливалися кров’ю, вкрите ластовинням обличчя червоніло, а звичайна для нього невгамовність перетворювалася на скажений шал ведмедя, якого посадили на ланцюг.

Вони були у Бер-ле-Руа, у мисливському маєтку Генріха неподалік від узбережжя Нормандії. Генріх мав би радіти: він найбільше на світі любив полювання, і то було одне з його найулюбленіших місць. Натомість він лютував. А причиною тому був архієпископ Томас Кентерберійський.

— «Томас, Томас, Томас»! Тільки це й чую від вас, огидних святенників! Томас робить те, Томас робить се, Томас вас образив, Томас до вас несправедливий. Мені набрид ваш Томас!

Вільям крадькома роздивлявся обличчя графів, єпископів та інших сановників, що зібралася за різдвяним столом у великій залі. Більшість із них здавалися стривоженими, і лише Валер’ян Біґо сидів із задоволеним виглядом.

Валер’ян передбачав, ще Генріх невдовзі знову посвариться з Томасом. Томасова перемога була надто переконливою, казав він. Мирна угода, запропонована Папою, змусила короля піти на великі поступки, і, якщо Томас наполягатиме на виконанні королем інших домовленостей, варто очікувати нових суперечок. Утім, Валер’ян не збирався просто спостерігати за подальшими подіями — він старанно працював над тим, щоб його передбачення здійснилися. З допомогою Вільяма він постійно збирав і переказував Генріхові скарги на те, що робив Томас після повернення в Англію: їздив графствами зі своєю армією лицарів, відвідував своїх посіпак, вигадував підступні плани й карав церковників, які підтримали короля під час його вигнання. Валер’ян як міг прикрашав ці звіти перед тим, як передавати їх королю, але в усьому, що він казав, була частка правди. Врешті-решт, він роздмухував полум’я, яке і без того жваво палало. Усі, хто відступився від Томаса упродовж шести років його ворожнечі з Генріхом, тепер жили в страху відплати й прагнули очорнити його перед королем.

Ось чому Валер’ян із задоволенням дивився на те, як гнівається Генріх, і в цьому не було нічого дивного: він найбільше постраждав через повернення Томаса. Архієпископ відмовився затверджувати призначення Валер’яна єпископом Лінкольнським. Натомість сам запропонував кандидатуру на посаду єпископа Кінгзбриджського, і то був пріор Філіп. Якщо Томас доможеться свого, Валер’ян втратить Кінгзбридж і не здобуде Лінкольн. Це стане для нього катастрофою.

Вільямове положення також похитнеться. Без підтримки Валер’яна, зважаючи на те, що графством править Алієна, єпископом стане Філіп, а пріором Кінгзбриджським — безсумнівно, Джонатан, Вільям залишиться без жодного союзника. Тож він приєднався до Валер’яна при королівському дворі, щоб разом розхитати крихкий мир між королем Генріхом і архієпископом Томасом.

Ніхто й не торкнувся страв з лебедів, гусаків, павичів і качок, які подали на стіл. Вільям, який зазвичай любив поїсти, щипав хліб та пив посет, щоб заспокоїти шлунок.

Генріха довели мало не до сказу останні новини: Томас відрядив делегацію в Тур, де перебував Папа Александр, щоб поскаржитися на те, що Генріх не дотримується своїх зобов’язань, передбачених угодою. Один із найстаріших радників короля, Аньюже де Богун, сказав:

— Доки Ваша величність не стратить Томаса, миру не буде.

Вільям не повірив своїм вухам.

— Саме так! — заревів Генріх.

Вільямові було ясно, що Генріх підтримав це зауваження через паскудний настрій, а не тому, що вважав його серйозною пропозицією. Але водночас він відчував, що Аньюже сказав це не просто так.

— Коли я дорогою з Єрусалиму заїхав у Рим, мені розповідали про Папу, якого стратили за надмірну пиху, — ліниво промовив Гійом Мальвуазен. — Чорт забирай, не можу пригадати його ім’я.

— Схоже, це єдине, що може приборкати Томаса, — зауважив архієпископ Йоркський. — Поки живий, він розпалюватиме смуту — і вдома, і за кордоном.

Усі ці заяви здавалися Вільямові узгодженими. Він подивився на Валер’яна, і тут Біґо заговорив:

— Звісно, звертатися до Томасової добропристойності немає сенсу…

— Замовкніть, усі ви! — закричав король. — Досить із мене! Ви лише скаржитеся! Коли ви нарешті підіймете свої дупи й зробите щось? — Генріх ковтнув елю з кубка. — Не пиво, а сеча! — заволав він, відштовхнув від себе стілець і пішов геть із зали, поки всі квапливо підхоплювалися на ноги.

Валер’ян порушив напружену тишу:

— Мілорди, натяк цілком зрозумілий. Ми маємо підвестися зі стільців і щось робити з Томасом.

Вільям Мандевіль, граф Ессекський, сказав:

— Думаю, нам треба відрядити делегацію до Томаса й направити його на добрий розум.

— А що робити, якщо він не захоче слухатися здорового глузду?

— Гадаю, треба заарештувати його іменем короля.

Усі заговорили одночасно. Товариство розділилося на кілька груп. Ті, хто приєднався до графа Ессекського, обговорювали відрядження делегації в Кентербері. Вільям побачив, як Валер’ян розмовляє з трьома молодими лицарями. Той перехопив його погляд і поманив до себе.

— Делегація Вільяма Мандевіля — то марні зусилля. Томас упорається з ними, хай навіть йому одну руку за спиною зв’яжуть.

Реджинальд Фіцурс уважно подивився на Валер’яна та промовив:

— Дехто з нас вважає, що настав час для суворіших заходів.

— Про що ви? — спитав Вільям.

— Ви чули, що сказав Аньюже.

Річард ле Бре, юнак років вісімнадцяти, випалив:

— Страта.

Від цього слова у Вільяма захолонуло серце. Тобто все серйозно. Він подивився на Валер’яна.

— А як же королівське благословення?

— Це неможливо. Він не може заздалегідь дати такий дозвіл, — відповів Реджинальд і хижо посміхнувся. — Але пізніше може нагородити своїх вірних слуг.

— То що, Вільяме, — ви з нами? — спитав його юний Річард.

— Не знаю, — сказав Вільям, який відчував водночас і збудження, і страх. — Я мушу подумати.

— Нема часу думати, — зауважив Реджинальд. — Треба вирушати негайно, щоб випередити Вільяма Мандевіля, інакше він зашкодить нам.

Валер’ян звернувся до Вільяма:

— Їх має супроводжувати хтось старший — щоб керувати і спланувати дії.

Вільямові кортіло погодитися. Це розв’язало б усі його проблеми, і король, напевне, дарував би йому графство.

— Але вбивство архієпископа — це страшний гріх! — сказав він.

— Не переймайся, — кинув Валер’ян. — Я тобі його відпущу.

Жахливість того, що вони мали скоїти, нависала над Вільямом, немов грозова хмара, упродовж усієї подорожі загону вбивць до Англії. Він не міг думати ні про що інше, не міг ані їсти, ані спати, і був геть розгублений. Коли вони доїхали до Дувру, він був уже готовий відмовитися від цього заміру.

За три дні після Різдва, у понеділок ввечері, вони приїхали у Солтвудський замок у Кенті. Замок належав архієпископу Кентерберійському, але під час вигнання Томаса його зайняв Ранульф де Брок і тепер відмовлявся віддавати його. Справді, одна зі скарг Томаса Папі стосувалася того, що король Генріх не повернув йому замок.

Ранульф відновив Вільямову віру в себе. За відсутності архієпископа, користуючись із нагоди, де Брок спустошував Кент так само, як Вільям колись своє графство, і був готовий на все, аби тільки зберегти свободу робити все, що йому заманеться. План убивства захопив його, він радо згодився приєднатися та негайно взявся обговорювати деталі. Його практичний підхід розвіяв забобони, які затуманювали Вільямову свідомість. Він знову уявив собі, що зможе стати графом і ніхто не наказуватиме, що йому робити.

Вони планували напад упродовж усієї ночі. Ранульф нашкрябав схему подвір’я біля собору та план єпископського палацу ножем на столі. Монастирські будівлі розташовувалися на північ від церкви, що було незвично, — найчастіше їх споруджували на півдні, як у Кінгзбриджі. Палац архієпископа був прибудований до північно-західного кута церкви із виходом на кухонне подвір’я.

Поки вони обмірковували свій план, Ранульф відрядив вершників у Дувр, Рочестер і Блетчинглі з наказом своїм лицарям чекати його вранці на дорозі в Кентербері. Ближче до світанку змовники прилягли на годину-другу спочити.

Після довгої подорожі ноги у Вільяма пекли вогнем. Він сподівався, що ця авантюра стане для нього останньою. Йому от-от мало виповнитися п’ятдесят п’ять, і він почувався вже застарим для таких справ.

Попри втому й заохочення з боку Ранульфа, він не міг заснути. Думка про вбивство архієпископа здавалася Вільямові надто жахливою, хоча йому й було обіцяне прощення гріхів. Він боявся, що уві сні його переслідуватимуть кошмари.

План нападу, який вони розробили, здавався вдалим. Звісно, щось піде не так: щось завжди йшло не так. Важливо було залишатися гнучкими, щоб у разі чого підлаштуватися під обставини. Хай там як, загартованим воїнам буде неважко здолати купку зніжених монахів.

Тьмяне світло похмурого зимового ранку просочилося в кімнату крізь стрілчасті вікна. Невдовзі Вільям підвівся з ліжка. Він хотів помолитися, але не зміг.

Інші також прокинулися рано й поснідали у залі. Окрім Вільяма з Ранульфом там також були Реджинальд Фіцурс, якого Вільям призначив очолити загін, Річард ле Бре, наймолодший серед них, Вільям Трейсі, найстарший, і Г’ю Морвіль — найвельможніший.

Вони наділи обладунки й поїхали на Ранульфових конях. День був морозний, небо затягли важкі сірі хмари — от-от мало засніжити. Вони вирушили старою дорогою, що звалася Кам’яною вулицею. Через дві з половиною години до них приєдналося ще кілька лицарів.

Решта мала чекати на них в абатстві Святого Августина, неподалік від міста. Ранульф переконував Вільяма, що абат — давній ворог архієпископа, але Вільям однаково вирішив сказати йому, що вони збираються заарештувати Томаса, а не вбивати. Так вони удаватимуть аж до кінця: ніхто не мав знати справжньої мети їхньої поїздки, окрім Вільяма, Ранульфа та чотирьох лицарів, з якими вони приїхали з Франції.

Вони дісталися абатства опівдні. Там на них чекали люди, яких скликав Ранульф. Абат пригостив їх обідом. Ранульф віддав накази воїнам, що мали оточити подвір’я собору й не дати нікому втекти.

Вільям продовжував тремтіти, навіть біля вогнища в гостьовому будинку. Завдання було неважке, але розплатою за провал, певно, стане смерть. Король зможе виправдати вбивство Томаса, але замах на вбивство не пробачить: він заперечуватиме свою причетність і велить повісити всіх винних. Як шериф Ширингський Вільям і сам повісив чимало людей, але думка про те, що його тіло теліпатиметься на мотузці, змушувала його труситися зі страху.

Він старався думати про графський титул, який міг повернутися до нього в разі успіху. Найбільше, про що Вільям мріяв у своєму віці, — це відновити повагу до себе, щоб всі знову беззаперечно підкорялися йому. Можливо, Річард, брат Алієни, загине на Святій землі, і Генріх поверне Вільямові його колишні маєтки. Ця думка гріла його сильніше за вогонь.

Коли вони виїхали з абатства, їх уже супроводжувало ціле військо. І все ж вони без пригод в’їхали в Кентербері. Ранульф контролював цю частину країни шість років і ще не зрікся своєї влади. Він мав більший вплив, ніж Томас, тому не дивно, що той поскаржився Папі Римському. Щойно вони в’їхали, воїни оточили подвір’я та перекрили всі виходи.

«Почалося», — подумав Вільям і здригнувся зі страху. До цієї миті ще можна було все скасувати, не завдавши нікому шкоди, але тепер жереб кинуто.

Він поставив Ранульфа керувати облогою, взявши із собою невеличкий загін лицарів. Більшість із них він залишив у будинку перед головною брамою, а сам пішов крізь ворота до собору в супроводі решти. Реджинальд Фіцурс і ще троє змовників в’їхали на кухонне подвір’я, вдаючи із себе звичайних подорожніх, а от Вільям забіг у вартівню, погрожуючи мечем переляканому воротарю.

Напад розпочався.

Вільямове серце несамовито калатало, коли він наказував воїнам зв’язати воротаря, а потім зібрав усіх у вартівні та зачинив браму. Тепер ніхто не міг ані вийти, ані увійти. Він узяв монастир під свій контроль.

Далі рушив услід за чотирма змовниками на кухонне подвір’я. У північній частині стояла стайня, але вони прив’язали коней до шовковиці посередині та зняли паски з мечами й шоломи: так вони зможуть довше вдавати мирних відвідувачів.

Вільям наздогнав їх і також поклав зброю під деревом. Реджинальд запитально подивився на нього.

— Усе гаразд, — мовив Вільям. — Подвір’я оточене.

Вони пройшли через двір до палацу й зійшли на ґанок. Вільям наказав місцевому лицареві, на ім’я Річард, чатувати біля дверей, а інші увійшли у велику залу.

Слуги в палаці саме сідали обідати — отже, вже обслужили Томаса, священників і ченців, що були з архієпископом. Один зі слуг підвівся.

— Ми — люди короля, — сказав Реджинальд.

Усі в залі затихнули, але слуга, який підвівся, мовив:

— Вітаю, мілорди. Я — розпорядник палацу, Вільям Фіцніл. Прошу, заходьте. Не бажаєте пообідати?

«Він доволі дружній попри те, що його господар конфліктує з королем, — подумав Вільям. — Напевне, його можна схилити на свій бік».

— Дякую, не треба обіду, — відповів Реджинальд.

— Може, кубок вина, щоб освіжитися з дороги?

— У нас королівське послання для твого господаря, — нетерпляче перебив Реджинальд. — Повідом його про наш візит.

— Неодмінно.

Розпорядник вклонився. Вони були неозброєні, тому він не мав приводу їм відмовити. Він вийшов з-за стола та попрямував у дальній кінець зали.

Вільям із чотирма лицарями пішли слідом. Слуги мовчки стежили за ними. Вільям трусився так само, як перед битвою, і жадав, щоб розпочалася бійка, — тоді йому полегшало б.

Вони зійшли сходами на верхній поверх і опинились у просторій кімнаті для відвідувачів з лавками, що стояли уздовж стін, і великим кріслом посередині. На лавках сиділи кілька священників у чорних сутанах, але крісло стояло порожнє.

Розпорядник пройшов через кімнату до відчинених дверей.

— Вісники від короля, мілорде архієпископе, — гучно сказав він.

Вони нічого не почули у відповідь — схоже, архієпископ просто кивнув, адже розпорядник дав їм знак увійти.

Монахи зі священниками вирячилися на лицарів, як прокрокували кімнатою та увійшли в покої архієпископа.

Томас Бекет сидів на краю ліжка, вбраний в архієпископську мантію. Крім нього в кімнаті була лише одна людина: чернець, що сидів у нього в ногах і слухав. Вільям придивився до монаха та був приголомшений, упізнавши Філіпа, пріора Кінгзбриджського. Що він тут робить? Безсумнівно, випрошує якусь милість. Філіпа обрали єпископом Кінгзбриджським, але архієпископ досі не затвердив його на цій посаді. «І вже ніколи не затвердить», — із кровожерливою зловтіхою подумав Вільям.

Філіп так само не чекав побачити Вільяма. Але Томас говорив далі, немов не помічав лицарів. «Це прояв зумисної зневаги», — подумав Вільям. Лицарі повсідалися на низькі табурети й лавки, що стояли навколо ліжка. Вільям хотів би, щоб вони цього не робили, бо тепер візит здавався дружнім, і він відчув, що їхня рішучість послабшала. Напевне, цього й прагнув Томас.

Нарешті Томас подивився на них. Він не підвівся, щоб привітатися. Архієпископ знав їх усіх, окрім Вільяма, і його погляд зупинився на Г’ю Морвілі, найвельможнішому з них.

— О, Г’ю, — сказав він.

Далі ініціативу мав узяти Реджинальд, тому саме він, а не Г’ю, відповів архієпископові:

— Ми прибули за дорученням короля з Нормандії. Бажаєте вислухати його звістку на людях чи приватно?

Томас роздратовано перевів очі з Реджинальда на Г’ю, а потім назад — так, наче йому неприємно було розмовляти з кимось нижчим за себе за рівнем. Він зітхнув і попросив:

— Філіпе, покиньте мене.

Філіп підвівся й зі стурбованим виглядом пройшов повз лицарів.

— Але не зачиняйте дверей, — сказав йому вслід Томас.

Коли Філіп вийшов, Реджинальд продовжив:

— Іменем короля вимагаю поїхати у Вінчестер і відповісти на звинувачення на вашу адресу.

Вільям із задоволенням помітив, як збліднув Томас.

— Он як, — тихо промовив архієпископ і подивився вбік, де біля дверей крутився розпорядник.

— Поклич усіх сюди, — велів йому Томас. — Нехай усі це почують.

Ченці та священники заповнили кімнату, і пріор Філіп із ними. Деякі сіли на лавки, що стояли уздовж стін. Вільям не заперечував: що більше людей тут буде, то краще, так вони матимуть свідків, які підтвердять, що лицарі не застосовували зброї, а Томас відмовився підкоритися королівському наказу.

Коли всі розмістилися, Томас подивився на Реджинальда.

— Ще раз, — сказав він.

— Іменем короля вимагаю поїхати у Вінчестер і відповісти на звинувачення на вашу адресу, — повторив Реджинальд.

— Які звинувачення? — спокійно спитав Томас.

— У зраді!

Томас похитав головою.

— Я не відповідатиму на звинувачення Генріха, — спокійно відповів він. — Я не скоїв жодного злочину, Господь мені свідок.

— Ви відлучили від церкви слуг короля.

— Це зробив не я, а Папа.

— Ви позбавили сану інших єпископів.

— Я запропонував поновити їх на дуже м’яких умовах. Вони відмовилися. Моя пропозиція досі в силі.

— Ви поставили під загрозу престолонаступництва, зневаживши коронацію королівського сина.

— Я не робив цього. Архієпископ Йоркський не мав права його коронувати, і Папа оголосив йому догану за зухвалість. Але ніхто не казав, що коронація незаконна.

— Одне випливає з іншого, проклятий ти дурню, — гарячково рявкнув Реджинальд.

— З мене досить! — вигукнув Томас.

— І з нас також досить, Томасе Бекете! — закричав Реджинальд. — Клянуся ранами Господніми, з нас досить і тебе, і твоєї пихи, і порушень закону, і зрадництва!

Томас підвівся.

— Архієпископські замки захоплені людьми короля! — крикнув він. — Ренту, що належить архієпископові, забирає король! Архієпископові наказано не покидати Кентербері. І ви кажете, що з вас досить?

Один із священників намагався втрутитись і сказав Томасові:

— Мілорде, краще обговорити це віч-на-віч…

— Навіщо? — відрізав Томас. — Вони вимагають від мене того, що я не мушу робити й не робитиму.

Крики привернули увагу всіх у палаці, і Вільям побачив, що біля дверей зібралося чимало людей, які слухали із широко розплющеними очима. Суперечка тривала вже доволі довго: тепер ніхто не зможе заперечити, що Томас ослухався королівського наказу. Вільям подав знак Реджинальду. То був легкий порух, але пріор Філіп помітив його й здивовано звів брови, очевидно, зрозумівши, що головний у них не Реджинальд, а Вільям.

Реджинальд офіційно промовив:

— Архієпископе Томасе, вас позбавлено королівської протекції. — Потім розвернувся до спостерігачів і наказав: — Вийти з кімнати.

Ніхто не ворухнувся.

— Ченці, іменем короля наказую вам охороняти архієпископа й не дозволити йому втекти, — додав Реджинальд.

Звісно, вони не послухалися. Проте Вільям, власне, і не хотів цього: навпаки, він прагнув, щоб Томас спробував утекти — тоді й убити його буде легше.

Реджинальд розвернувся до розпорядника, Вільяма Фіцніла, який мав виконувати обов’язки охоронця архієпископа.

— Тебе заарештовано, — сказав він, схопив слугу за руку та вивів із кімнати. Той не опирався. Вільям та інші лицарі вийшли слідом за ними.

Вони спустилися сходами та пройшли через залу. Місцевий лицар Річард так і стояв біля дверей. Вільям замислився, що їм робити з розпорядником.

— Ти з нами? — спитав він його.

— Так, якщо ви з королем! — перелякано відповів той.

Вільям подумав, що він надто боїться, щоб становити загрозу, і сказав Річардові:

— Пильнуй його. Не випускай нікого з палацу. Замкни вхідні двері.

Разом з іншими він пройшов подвір’ям до шовковиці. Вони заходилися швидко надягати шоломи й підперезуватися пасками з мечами. «Зараз ми зробимо це, — з острахом подумав Вільям. — О Боже мій, ми повернемося туди та вб’ємо архієпископа Кентерберійського!» Вільям давно вже не надягав шолома, і облямівка кольчуги, що захищала шию та плечі, тиснула йому. Він проклинав свої незграбні пальці, адже не мав часу на цю мороку. Аж тут побачив хлопчика, що дивився на нього з відкритим ротом, і крикнув йому:

— Гей, ти! Як тебе звуть?

Той озирнувся в бік кухні, не певний, відповідати Вільямові чи тікати.

— Роберт, лорде, — озвався за мить. — Мене звуть Роберт Пайп.

— Іди сюди, Роберте Пайпе, і допоможи мені.

Той знову завагався. Вільямові урвався терпець.

— Іди сюди негайно, інакше, клянуся кров’ю Ісуса, я відрубаю тобі руки своїм мечем!

Той неохоче підійшов. Вільям показав йому, як треба тримати кольчугу, поки сам надівав шолом. Нарешті йому вдалося, і Роберт Пайп утік.

«Він розповідатиме про це своїм онукам», — мимоволі подумав Вільям.

Шолом мав забрало, яке кріпилося ремінцем. Інші опустили їх, щоб приховати обличчя. Вільям поки що залишив своє піднятим. Кожен тримав меч в одній руці, а сокиру — в другій.

— Готові? — спитав Вільям.

Усі кивнули.

Далі вони не розмовлятимуть. У подальших наказах не було потреби, усе вже вирішено. Вони просто мали повернутися назад і вбити Томаса.

Вільям вклав у рота два пальці та свиснув.

Лише після цього він опустив забрало.

Воїни вибігли з вартівні й відчинили браму.

Вільямові лицарі, які чекали в будинку через дорогу, вибігли з нього та кинулися на подвір’я, як він їм і наказував, із криками:

— Люди короля! Люди короля!

Вільям побіг у палац.

Лицар Річард і розпорядник Вільям Фіцніл розчахнули перед ним двері.

Щойно вони збирались увійти, як кілька слуг архієпископа, скориставшись тим, що Річард і Вільям Фіцніл були зайняті іншим, швидко зачинили двері між холом і залою.

Вільям ударив об двері усією своєю вагою, але було пізно: їх замкнули на клямку. Він вилаявся. Перша перепона, і так скоро! Лицарі заходилися рубати двері сокирами, але марно: вони були навмисне зроблені так, щоб витримати напад. Вільям відчував, що ситуація виходить з-під його контролю. Стараючись подолати паніку, він спустився з ґанку та став шукати іншого входу. Реджинальд пішов із ним.

З того боку будівлі не було жодних дверей. Вони побігли до західного крила палацу, повз кухню, сад і на південний бік. Вільям крякнув від задоволення: на південній стіні він побачив сходи, що вели на верхній поверх. Схоже, то був вхід у покої архієпископа. Він умить заспокоївся.

Вони поспішили до сходів. Ті були провалені посередині, а поряд лежали інструменти й стояла драбина — очевидно, їх саме збиралися лагодити. Реджинальд прихилив драбину до сходів та подерся нею, оминувши зламані сходинки. Він швидко опинився нагорі, перед дверима, що вели на невеличкий балкон. Вільям дивився, як Реджинальд потягнув двері. Вони були зачинені. Вікно поряд було забране віконницями. Реджинальд розбив віконницю одним ударом сокири, сунув руку всередину, понишпорив там, відчинив двері балкона й увійшов.

Вільям подерся драбиною за ним.

Філіп злякався тієї самої миті, як побачив Вільяма Гамлейського, але священники й монахи з оточення Томаса спершу були спокійні. Потім, коли почули грюкіт у двері зали, вони теж злякалися, і декілька з них запропонували сховатися в соборі.

Томас презирливо відмахнувся.

— Сховатися? — мовив він. — Від кого? Від цих лицарів? Архієпископ не повинен тікати він купки головорізів.

Філіп подумав, що він певною мірою має рацію: не має сенсу називатися архієпископом, якщо тебе можуть злякати лицарі. Священнослужитель, певний у тому, що йому будуть прощені гріхи, ставиться до смерті як до радісного відходу в краще місце й не боїться мечів. Однак навіть архієпископ не повинен нехтувати свою безпеку й накликати на себе напад. Крім того, Філіпові були добре знайомі лють і жорстокість Вільяма Гамлейського. Тому, почувши грюкіт у віконницю на балконі, він вирішив взяти ситуацію у свої руки.

У вікна він бачив, що палац оточений лицарями. Це налякало його ще більше. То був ретельно спланований напад, і зловмисники збиралися чинити насильство. Він поспіхом зачинив двері спальні та поклав засув на скоби. Інші дивилися на нього, готові поступитися ініціативою комусь рішучішому. Архієпископ Томас зверхньо поглядав на його метушню, але не заважав.

Філіп став біля дверей і прислухався. Почув, як хтось увійшов на балкон і пройшов у приймальню. Він подумав, чи міцні двері в покої, але чоловік не пішов до дверей, а перетнув приймальню та рушив сходами вниз. Філіп здогадався, що той збирається відчинити двері в залу, щоб впустити лицарів.

Це давало Томасові кілька хвилин переваги.

У протилежному куті кімнати були ще одні двері, частково приховані ліжком. Філіп указав на них і швидко спитав:

— Куди вони ведуть?

— У клуатр, — відповів хтось. — Але вони зачинені.

Філіп підійшов до дверей і смикнув їх.

— Ви маєте ключ? — спитав він Томаса, а потім додав: — Мілорде архієпископе?

Томас похитав головою.

— На моїй пам’яті цей хід ніколи не використовувався, — сказав він зі спокоєм, здатним довести до шалу.

Двері здавалися не дуже міцними, але Філіпові було шістдесят три роки, і він ніколи не міг похвалитися великою силою. Він ступив назад і вдарив у двері ногою так, що йому стало боляче. Двері затрусилися. Філіп стиснув зуби та вдарив сильніше. Двері розчинилися.

Філіп подивився на Томаса. Схоже, той досі вагався, чи тікати йому. Напевне, він, на відміну від Філіпа, ще не зрозумів, що кількість лицарів і їхні добре організовані дії свідчать про те, що вони готові на все. Однак Філіп інстинктивно розумів: його спроби настрашити архієпископа будуть марними. Натомість він сказав:

— Час вечірньої служби. Не можна дозволити кільком розбишакам порушувати порядок відправ.

Томас усвідомив, що Філіп вдається до його власного аргументу й усміхнувся.

— Добре, — промовив він і підвівся.

Філіп пішов уперед. Він відчував полегшення, що Томас погодився, але боявся, що архієпископ надто бариться. Прохід вів до довгого маршу сходів. Там було темно, і світло падало тільки з відчинених дверей архієпископських покоїв, наприкінці проходу були ще одні двері. Філіп спробував відчинити їх так само, як перші, але ці були міцніші й не піддавалися. Він почав стукати в них і кричати:

— Допоможіть! Відчиніть двері! Мерщій! Мерщій!

Філіп почув панічні нотки у власному голосі та постарався заспокоїтися, але його серце несамовито калатало, адже він знав, що Вільямові лицарі ідуть за ними.

Інші священнослужителі наздогнали його. Він не припиняв стукати й кричати.

— Філіпе, благаю, зберігайте гідність, — сказав Томас, але Філіп не звернув на його слова уваги. Він прагнув зберегти гідність архієпископа, а про свою не думав.

Не встигнув Томас іще щось заперечити, як вони почули, що з дверей знімають засув, а в замку повертається ключ. Двері відчинилися. Філіп зітхнув із полегшенням. Перед ними стояли двоє келарів.

— Я не знав, що ці двері кудись ведуть, — озвався один із них.

Філіп квапливо пройшов повз келарів. Вони опинились у монастирській коморі. Пробравшись між діжок і мішків до інших дверей, утікачі вийшли на подвір’я.

Надворі сутеніло. Вони були в південній галереї клуатру. У дальньому кінці Філіп, на свою неймовірну радість, побачив двері, що вели в північний трансепт Кентерберійського собору.

Вони були майже в безпеці.

Він мусив провести Томаса в собор до того, як їх наздожене Вільям зі своїми лицарями. Інші ченці теж повисипали надвір.

— У собор, мерщій! — сказав Філіп.

— Ні, Філіпе, не треба поспішати, — заперечив Томас. — Ми увійдемо у мій собор із гідністю.

Філіпові кортіло закричати, але він лише промовив:

— Звісно, мілорде.

Він почув зловісний тупіт наприкінці коридору, яким вони щойно йшли: лицарі вдерлись у покої та знайшли вихід. Філіп знав, що гідність — найкращий захист для архієпископа, але спокушати долю також було не варто.

— Де архієпископське розп’яття? — спитав Томас. — Я не можу увійти в собор без хреста.

Філіп застогнав у відчаї.

— Я взяв розп’яття, — сказав один зі священників. — Ось воно.

— Будь ласка, неси його переді мною, як завжди, — наказав Томас.

Священник здійняв хрест і рушив до входу в собор, ледве стримуючись, щоб не поспішати.

Томас пішов за ним.

Його почет першим увійшов у собор, як того вимагав етикет. Філіп ішов останнім із них і притримав для архієпископа двері. Щойно Томас увійшов, з комори вибігли двоє лицарів і кинулись у південну галерею.

Філіп зачинив двері трансепта. В отворі в стіні біля одвірка стояв засув. Філіп схопив його й поклав на скоби поперек дверей.

Він розвернувся, зітхнув із полегшенням і притулився до дверей спиною.

Томас ішов через трансепт у напрямку сходів, що вели в північну наву, але коли почув, як грюкнув засув, зупинився й розвернувся.

— Ні, Філіпе, — сказав він.

У Філіпа стиснулося серце.

— Мілорде архієпископе…

— Це храм, а не фортеця. Відчиніть двері.

Двері тряслися під ударами лицарів, що намагалися прорватися всередину.

— Боюся, вони хочуть вбити вас! — сказав Філіп.

— Найпевніше, їм це вдасться, незалежно від того, зачинені двері чи ні. Хіба ви не знали, що в соборі є й інші входи? Відчиніть двері.

Почулося гучне гупання — схоже, лицарі рубали двері сокирами.

— Ви можете сховатися, — у відчаї промовив Філіп. — Тут безліч місць — отам вхід у крипту, і вже темнішає…

— Сховатися, Філіпе? У власному соборі? А ви б стали ховатися?

Філіп довгу мить дивився на Томаса.

— Ні, не став би, — нарешті відповів він.

— Відчиніть двері.

Філіп із важким серцем підняв засув.

Лицарі вдерлися всередину. Їх було п’ятеро, обличчя сховані за забралами, з мечами й сокирами в руках. Вони, здавалося, вийшли із самого пекла.

Філіп знав, що не повинен боятися, але гострі леза мечів змушували його тремтіти зі страху.

— Де Томас Бекет, зрадник короля і королівства? — крикнув один із них.

— Де зрадник? Де архієпископ? — підхопили інші.

Уже було майже темно, і собор освітлювався лише свічками. Усі ченці були вбрані в чорне, а лицарям заважали їхні забрала. У Філіпа з’явилася була надія, що вони не впізнають Томаса в темряві, але даремно: він спустився до лицарів і сказав:

— Я тут — не зрадник короля, а служитель Господній. Чого ви хочете?

Дивлячись на те, як архієпископ стоїть перед п’ятьма озброєними людьми, Філіп раптом усвідомив, що Томас помре, тут і сьогодні.

Наближені до архієпископа, схоже, відчули те саме, тому що більшість із них вдалася до втечі. Дехто зникнув у темряві вівтаря, інші змішалися з вірянами, що чекали на службу, а хтось зник за маленькими дверима, що вели до Гвинтових сходів. Філіп обурився.

— Ви маєте молитися, а не тікати! — крикнув він їм услід.

Філіп подумав, що його, ймовірно, також уб’ють, якщо він не втече. Але він не міг покинути архієпископа.

— Покайся у зраді! — сказав один із лицарів, і Філіп упізнав голос Реджинальда Фіцурса — того, хто говорив від імені короля раніше, в покоях архієпископа.

— Я не маю в чому каятися, — відповів Томас. — Я не зраджував.

Він залишався цілком спокійним, але його обличчя стало геть бліде, і Філіп розумів: Томас також усвідомлює, що стоїть на порозі смерті.

— Тікай, ти покійник! — закричав Реджинальд.

Томас залишився стояти непорушно.

«Вони хочуть, щоб він тікав, — подумав Філіп. — Вони не можуть просто холоднокровно вбити його».

Схоже, Томас також розумів це, адже непохитно стояв перед ними, немов кидаючи виклик. На якусь мить усі завмерли в драматичній мізансцені: лицарі не хотіли нападати першими, а священник був надто гордий, щоб тікати.

Нарешті Томас порушив це заціпеніння.

— Я готовий до смерті, але ви не торкнетеся моїх людей, священнослужителів, ченців та вірян, — сказав він.

Реджинальд першим зрушив з місця. Він здійняв меч і підніс жало до Томасового обличчя, немов збирався на силі, щоб торкнутися ним священника. Томас стояв, немов закам’янілий, і дивився на лицаря, а не на меч. Раптом Реджинальд замахнувся та збив з Томаса митру.

Філіп знову сповнився надією. «Вони не можуть змусити себе зробити це, — подумав він. — Вони бояться його торкнутися».

Але він помилився. Цей безглуздий жест, схоже, зміцнив рішучість злочинців: вони немов чекали, що Господь негайно покарає їх, і коли цього не сталося, наважилися чинити ще гірше.

— Заберіть його звідси, — наказав Реджинальд.

Лицарі сховали мечі й підійшли до архієпископа.

Один із них схопив Томаса за пояс і спробував підійняти.

Філіп був у відчаї. Вони таки наважилися торкнутися його. Вони насмілилися здійняти руку на Божу людину. Філіпа охопило нудотне усвідомлення глибини їхньої порочності — він немов зазирнув за край безодні. Вони мали б знати, що підуть за це в пекло, але однаково не зупинялися.

Томас втратив рівновагу, махнув руками та став відбиватися. Інші лицарі приєдналися до першого у спробах підійняти його та понести. З усього Томасового супроводу поруч залишилися тільки Філіп і священник, на ім’я Едвард Грім. Обидва рвонули вперед, щоб допомогти Томасу. Едвард міцно вчепився в Томасову мантію. Один із лицарів обернувся та вдарив Філіпа затягнутим у кольчужну рукавицю кулаком. Удар припав на скроню, і Філіп упав оглушений.

Коли він отямився, то побачив, що лицарі відпустили Томаса, і він стоїть у молитовній позі, схиливши голову та склавши руки. Один із лицарів заніс меч.

Філіп, який досі лежав на підлозі, безпорадно закричав:

— Ні-і-і!

Едвард Ґрім простягнув руку, щоб захистити Томаса від удару.

— Господи, у твої руки віддаю духа сво…

Меч опустився.

Він ударив і Томаса, і Едварда. Філіп почув свій крик. Меч врізався в голову Томаса й розсік Едвардову руку. Бризнула кров, Томас упав на коліна.

Філіп приголомшено дивився на жахливу рану на голові архієпископа.

Томас повільно опустився та сперся на руки, а потім завалився обличчям на кам’яну підлогу.

Інший лицар також заніс меч і вдарив. Філіп мимоволі заголосив. Другий удар влучив туди само, куди й перший, і зніс верхню частину черепа. Удар був такий сильний, що лезо врізалось у кам’яну підлогу та зламалося навпіл. Лицар кинув обрубок.

Третій лицар зробив те, про що Філіп не зможе забути до кінця свого життя: він встромив жало меча в розрубану голову архієпископа та викинув на підлогу мозок.

Ноги Філіпа підкосилися, і він опустився на коліна, охоплений жахом.

— Він уже не підведеться, — сказав зловмисник. — Ходімо звідси!

Лицарі розвернулися та побігли.

Філіп дивився, як вони біжать навою, вимахуючи мечами, щоб розігнати містян.

Коли вбивці зникли, запала мертва тиша. Тіло архієпископа лежало ницьма на підлозі, а скальп, відокремлений від голови, валявся поруч, немов кришка від казана. Філіп закрив обличчя руками. Це був кінець усіх надій. «Дикуни перемогли, — подумав він. — Дикуни перемогли». У нього з’явилося запаморочливе відчуття невагомості, ніби він повільно занурювався в глибоке озеро, тонув у відчаї. Більше не було за що триматися: усе, що здавалося виправленим, раптом стало непевним.

Він усе своє життя присвятив боротьбі зі свавіллям лихих людей і тепер, в останньому двобої, зазнав поразки. Філіп згадав, як Вільям Гамлейський вдруге прийшов спалити Кінгзбридж, і містяни за день збудували мур. Яка то була славетна перемога! Мирна сила сотень звичайних людей здолала люту жорстокість графа Вільяма. Згадав, як Валер’ян Біґо намагався збудувати собор у Ширингу, щоб чинити свавілля. Але Філіп зібрав людей з усього графства. Сотні їх, та ні — понад тисячу, зібрались у Кінгзбриджі на Трійцю тридцять три роки тому, і чиста сила їхнього завзяття дала йому змогу здолати Валер’яна. Але тепер надії не лишилося. Усі люди в Кентербері, навіть усе населення християнського світу не здатне буде повернути Томаса до життя.

Стоячи на плитах підлоги в північному трансепті Кентерберійського собору, Філіп знову бачив вояків, що п’ятдесят шість років тому вдерлися до їхнього дому та вбили його батька й матір. Він згадав, яке відчуття охопило тоді його, шестирічного. Не страх і навіть не скорбота. То була лють. Безсилий перед здоровезними, червонопикими, кровожерливими чоловіками, він відчував палке бажання закувати їх у кайдани, затупити їхні мечі, стриножити їхніх бойових коней і змусити підкоритися іншій силі, вищій за царство жорстокості. А за мить, коли його батьки лежали мертві на підлозі, з’явився абат Пітер, який вказав йому шлях. Беззбройний і беззахисний, він миттєво зупинив кровопролиття самим лиш авторитетом церкви й силою своєї доброти. Та сцена надихала Філіпа упродовж усього життя.

До цієї миті Філіп вірив, що він і такі, як він, перемагають. За минулі пів століття вони досягнули кількох насправді великих перемог. Але тепер, на схилі життя, вороги довели йому, що нічого не змінилося. Його перемоги були тимчасовими, а досягнення — примарними. Так, він виграв кілька битв, але програв свою війну. Такі самі люди, як ті, що вбили його батька й матір, тепер вбили архієпископа просто в соборі, немов доводячи, що, без жодних сумнівів, не існує сили, здатної протистояти тиранії людини з мечем.

Філіп і помислити не міг, що вони наважаться вбити архієпископа Томаса, особливо в церковних стінах. Але так само він не міг думати, що хтось здатен вбити його батька. Ті самі кровожерливі люди в шоломах та з мечами в обох випадках довели, що він помиляється. І тепер, у шістдесят два, коли він дивився на жахливо спотворене тіло Томаса Бекета, його охопила дитяча, нерозсудлива, всеосяжна лють шестирічного хлопчика, чийого батька щойно вбили.

Він підвівся. Повітря в соборі, здавалося, тремтіло від емоцій, люди збиралися біля тіла архієпископа. Священники, ченці, містяни повільно підходили ближче, приголомшені й налякані. Філіп відчував, що за цим приголомшенням ховається гнів — такий самий, що й у нього. Дехто бурмотів молитви, дехто стиха плакав. Якась жінка швидко нахилилася й торкнулася мертвого тіла — немов на щастя. Ще кілька зробили те саме. Потім Філіп побачив, як та жінка потайки зібрала кров з підлоги в маленьку пляшку, немов Томас був мучеником.

Церковники потрохи приходили до тями. Камергер архієпископа, Озберт, по щоках якого рясно текли сльози, дістав ніж, відрізав смугу від своєї сорочки та схилився над тілом, незграбно прив’язуючи скальп архієпископа до голови в жалюгідній спробі повернути хоча б дещицю гідності його жахливо спотвореному тілу. Коли він робив це, натовп застогнав.

Ченці принесли ноші й обережно поклали на них тіло Томаса. Багато рук простяглося їм на допомогу. Філіп бачив, що на вродливому обличчі архієпископа застигнув умиротворений вираз, а єдиною ознакою заподіяного йому була тонка цівка крові, що текла з правої скроні через ніс і на ліву щоку.

Коли ноші підняли, Філіп нахилився й підійняв обрубок меча, яким вбили Томаса. Він усе думав про жінку, яка зібрала Томасову кров у пляшечку, наче кров святого. У цьому її маленькому вчинку було величезне значення, але Філіп іще не усвідомив, яке саме.

Люди пішли за ношами, немов їх притягала якась невидима сила. Філіп приєднався до них, відчуваючи цей дивний потяг, який охопив усіх. Ченці пронесли тіло через церкву й обережно опустили перед вівтарем. Люди, більшість яких уголос промовляла молитви, дивилися, як священник приніс чисту тканину й обережно перев’язав голову, а зверху надів нову митру.

Монах розрізав архієпископську мантію, просяклу кров’ю, і прибрав її. Він не знав, що робити із закривавленою тканиною, і зібрався був відкинути її вбік, але один із містян швидко ступив уперед і забрав її в нього, наче то була якась реліквія.

Думка, що непевно блукала в підсвідомості Філіпа, раптово виплила на поверхню й осяяла його. Містяни поставилися до Томаса як до мученика: жадібно збирали його кров і одяг, немов ті мали надприродні сили святих мощей. Філіп вважав убивство політичною поразкою церкви, але прості люди дивилися на це інакше, вбачаючи в ньому мучеництво. Смерть мученика, хоч і могла здаватися поразкою, зрештою ніколи не переставала надихати та зміцнювати церкву.

Філіп знову подумав про сотні людей, що зібрались у Кінгзбриджі будувати собор, про чоловіків, жінок і дітей, які пів ночі працювали, щоб вранці навколо міста виріс мур. «Якби зараз вдалося скликати таких людей, — подумав він зі збудженням, яке дедалі зростало, — вони здійняли б такий крик обурення, що його чули б по всьому світі».

Дивлячись на чоловіків і жінок, що зібралися навколо тіла зі страхом і смутком на обличчях, Філіп усвідомив, що їм потрібен очільник.

Чи це можливо?

Було в цьому щось знайоме. Спотворене тіло, натовп спостерігачів і воїни десь удалині. Де він це бачив? Він відчував, що далі купка послідовників мертвого чоловіка має повстати проти влади впливової та могутньої імперії.

Ну звісно! Так починалося християнство.

Коли він усвідомив це, одразу зрозумів, що робити далі.

Філіп підійшов до вівтаря й розвернувся до натовпу. В руці він досі тримав обрубок меча. Усі дивилися на нього. Якусь мить він сумнівався в собі. «Чи здатний я на таке, — подумав він. — Чи зможу дати поштовх тут і зараз, щоб похитнути англійський трон?» Він подивився на обличчя людей, що оточували його. Окрім гніву й смутку на декількох він побачив натяк на надію.

Філіп високо здійняв обрубок меча.

— Цим мечем вбили святого, — розпочав він. Пролунав згідний гомін. Це надихнуло Філіпа, і він продовжив: — Сьогодні ми стали свідками мучеництва.

Священники й ченці здивувалися. Як і Філіп, вони не відразу усвідомили значення вбивства, свідками якого щойно стали. Але містяни вже все зрозуміли, і вголос підтримали Філіпа.

— Кожен із нас, коли піде звідси, має розповісти всім про те, що бачив.

Кілька людей жваво закивали. Вони слухали, але Філіпові цього було замало. Він прагнув надихнути їх. Проповідництво ніколи не було його сильною стороною. Він був не з тих, хто може довести натовп до екстазу, змусити людей сміятися й плакати та переконати йти за собою до кінця. Він не вмів керувати голосом і робити так, щоб його очі палали небесною славою. Він був практичним, приземленим чоловіком. Але тепер він мусив говорити наче янгол.

— Невдовзі кожен чоловік, жінка й дитина в Кентербері дізнається, що люди короля вбили архієпископа Томаса просто в соборі. Але це тільки початок. Ця звістка пошириться всією Англією, а потім — усім християнським світом. — Він бачив, що втрачає їхню увагу. На деяких обличчях з’явилися незадоволення та розчарування.

— Але що нам робити? — вигукнув якийсь чоловік.

Філіп зрозумів, що має негайно щось вирішити. Не можна закликати до хрестового походу, а потім відправляти всіх по домах.

«Хрестовий похід, — подумав він. — Ось воно!»

— Завтра я понесу цей меч у Рочестер, — сказав він. — Післязавтра — у Лондон. Підете зі мною?

Більшість дивилася байдуже, але хтось іззаду крикнув «Так!», і ще кілька голосів підхопили.

Філіп трохи підвищив голос.

— Ми розповімо про це в кожному англійському місті й селищі. Ми покажемо людям меч, яким вбили святого Томаса. Ми покажемо плями крові на його священницькому вбранні. — Він захопився й дав волю гнівові. — Наші голоси почують скрізь, так, і навіть у Римі. Ми здіймемо весь християнський світ проти дикунів, які скоїли цей жахливий, богохульний злочин!

Цього разу більшість підтримала його. Вони шукали спосіб висловити свої емоції, і він вказав їм шлях.

— Цей злочин, — повільно промовив він, а потім підвищив голос до крику, — ніколи, ніколи… не буде… забутий!

Натовп заревів.

Раптом Філіп зрозумів, що треба робити тепер.

— Ми вирушаємо в хрестовий похід негайно! — сказав він.

— Так!

— Ми понесемо цей меч усіма вулицями Кентербері!

— Так!

— І розповімо всім, хто живе в його стінах, про те, що ми сьогодні побачили!

— Так!

— Беріть свічки та йдіть за мною!

Він пішов на середину собору, високо здійнявши зламаний меч.

Люди рушили за ним.

Тріумфуючи, Філіп пройшов через вівтар, обійшов трансепт і рушив навою. Дехто з монахів і священників попрямували за ним. Він не обертався, тому що чув за спиною звуки кроків сотень людей, і вийшов через головні двері.

Там Філіп стривожився. У темному саду він побачив воїнів, які грабували єпископський палац. Якщо його послідовники зіткнуться з ними, хрестовий похід, щойно почавшись, перетвориться на бійку. Злякавшись, він різко повернув і повів людей на вулицю через найближчі ворота.

Хтось із ченців заспівав гімн. За віконницями будинків горіли свічки та вогнища, але коли процесія проходила повз, люди відчиняли двері, щоб побачити, що відбувається. Дехто починав розпитувати їх, дехто до них долучався.

Філіп повернув за ріг і побачив Вільяма Гамлейського.

Той стояв поруч зі стайнею. Він, схоже, щойно зняв кольчугу й ладнався сісти на коня, щоб поїхати з міста. З ним були кілька його воїнів. Усі дивилися із цікавістю — напевне, почули спів і тепер гадали, що відбувається.

Поки процесія зі свічками в руках наближалася до них, Вільям спершу здавався спантеличеним. Потім побачив зламаний меч у руках у Філіпа, і до нього стало доходити. Ще якусь мить він оніміло дивився на них, а далі закричав:

— Зупиніться! Наказую всім розійтися!

Ніхто не звернув на нього жодної уваги. Інші лицарі стривожилися: навіть зі зброєю вони були безсилі проти натовпу з понад сотню розлючених плакальників.

Вільям звернувся до Філіпа:

— Іменем короля наказую тобі припинити це!

Філіп пройшов повз нього. Натовп ніс його вперед.

— Занадто пізно, Вільяме! — крикнув він через плече. — Занадто пізно!

III

Дітлахи першими прийшли дивитися на повішання.

Вони вже були на ринковому майдані Ширингу — кидали камінцями в котів, дошкуляли жебракам і затівали бійки одне з одним, — коли там з’явилася Алієна. Вона прийшла пішки сама, вдягнена в дешевий плащ із каптуром, щоб сховати обличчя.

Стала осторонь, дивлячись на шибеницю. Вона не збиралася приходити — за ті роки, що правила графством, їй довелося побачити чимало повішень. Тепер, коли це залишилося в минулому, вона б радо назавжди забула про це видовище. Але сьогодні був особливий випадок.

Вона більше не виконувала графських обов’язків, тому що її брат Річард загинув у Сирії — за іронією долі не в битві, а під час землетрусу. Звістка про це досягнула Англії лише через пів року. Алієна не бачилася з ним упродовж п’ятнадцяти років, і тепер уже ніколи не побачиться.

На пагорбі відчинилася брама замку, і виїхав в’язень із супроводом, а за ним — новий граф Ширингський, син Алієни Томмі.

Річард не залишив по собі дітей, тому нащадком став його небіж. Король, приголомшений і надломлений скандалом із Бекетом, обрав шлях найменшого спротиву та швидко дарував графський титул Томмі. Алієна радо передала справи молодшому поколінню. Вона досягнула в графстві всього, чого хотіла. Воно знову стало заможним і квітучим, краєм вгодованих овець, зелених ланів і міцних млинів. Найбільші й найсміливіші землевласники також почали використовувати для орання коней, яких годували вівсом, вирощеним за системою трипільної сівозміни. Тож тепер земля могла прогодувати навіть більше людей, ніж за часів мудрого правління її батька.

Томмі мав стати гарним правителем. Він був наче народжений для цього. Джек довго не міг цього усвідомити й хотів, щоб його син став будівником, але врешті-решт мусив визнати очевидне. Томмі не вмів рівно розрізати камінь, але як природжений лідер у свої двадцять вісім років був рішучим, упевненим, розумним і неупередженим. Тепер його зазвичай звали Томасом.

Коли він став графом, усі очікували, що Алієна залишиться в замку — гризтися з невісткою та бавитися з онуками. Вона посміялася із цього. Їй подобалася дружина Томмі — вродлива дівчина, одна з молодших доньок графа Бедфордського, — і вона обожнювала трьох онуків, але у свої п’ятдесят два роки ще не була готова йти на спокій. Вони з Джеком оселилися у великій кам’яниці неподалік від Кінгзбриджського пріорату — там, де раніше були бідні квартали, хоча такими їх тепер було не назвати, — і повернулася до торгівлі вовною, купувала й продавала з колишньою енергією, заробляючи не менше, ніж раніше.

В’язня вивели на майдан, і Алієна відкинула свої спогади. Вона уважно подивилася до засудженого зі зв’язаними за спиною руками, якого тягли за другий кінець мотузки. То був Вільям Гамлейський.

Хтось спереду плюнув у нього. Натовп зібрався величезний, адже багато хто був радий побачити останні хвилини життя Вільяма, і навіть для тих, хто не мав образи на нього, побачити страту колишнього шерифа було доволі ласим видовищем. До того ж Вільям був злочинцем, причетним до найгучнішого вбивства, яке пам’ятали в королівстві.

Алієна не пригадувала й навіть уявити не здатна була щось, схоже на реакцію на вбивство архієпископа Томаса. Звістка про нього блискавично поширилася всім християнським світом — від Дубліну до Єрусалиму й від Толедо до Осло. Папа Римський оголосив скорботу. На континентальну частину імперії короля Генріха була накладена заборона — це означало, що церкви зачинили й жодних служб, окрім хрещення, не проводили. Люди в Англії почали ходити на прощу в Кентербері, як раніше ходили в Сантьяго-де-Компостелу. І творилися чудеса. Вода, забарвлена кров’ю мученика, та клаптики мантії, в яку він був убраний під час убивства, зцілювали хворих не тільки у Кентербері, а й по всій Англії.

Люди Вільяма намагалися викрасти його тіло із собору, але ченців попередили про це, і вони сховали його, а тепер воно зберігалось у кам’яній крипті, і пілігрими мусили пропихати голови крізь отвір у стіні, щоб поцілувати мармурову труну.

Це стало останнім злочином Вільяма. Він намагався укритися в Ширингу, але Томмі заарештував його та звинуватив у святотатстві, а суд єпископа Філіпа визнав його винним. Іншим разом ніхто не наважився б засудити шерифа, адже він був королівським службовцем, але з Вільямом все було навпаки: ніхто, навіть сам король, не наважився б захищати убивць Бекета.

Слизька стежка привела Вільяма до жахливого кінця.

Його очі дико озиралися навколо, рот був розтулений, і з нього крапала слина. Він щось незв’язно бурмотів, а на його туніці видніла пляма — там, де він обмочився.

Алієна дивилася, як її давній ворог сліпо хитнувся в бік шибениці. Вона ще пам’ятала молодого, зухвалого, безсердечного хлопця, який зґвалтував її тридцять п’ять років тому. Важко було повірити, що він перетворився на ту людиноподібну істоту, що тепер перелякано скиглила перед нею. Він нічим не нагадував навіть того гладкого, подагричного, розчарованого лицаря, яким був останнім часом. Коли його повели до шибениці, він почав смикатися та кричати. Воїни тягнули його, наче кабана на бійню. Алієна не знайшла в собі жалю до нього — вона відчувала тільки полегшення. Вільям більше ніколи не зможе ні з кого знущатися.

Він продовжував кричати й пручатися, коли його потягли на віз, запряжений волами. Вільям нагадував тварину — червонопикий, несамовитий та брудний, — але бурмотів, стогнав і плакав, як дитина. Тримати його довелося чотирьом, тим часом як п’ятий накидав йому зашморг на шию. Він виривався з такою силою, що вузол натягнувся завчасно, і він сам почав себе душити. Воїни відступили. Вільям корчився й душився, його жирне обличчя побагряніло.

Алієна спостерігала, приголомшена. Навіть на піку своїх гніву й ненависті вона б не бажала йому такої смерті.

Коли він став задихатися, залягла тиша, натовп завмер. Навіть дітлахи замовкнули, коли побачили це страшне видовище.

Хтось штовхнув вола в бік, і той рушив уперед. Вільям нарешті впав, але його шия не зламалася, і він залишився хитатися на мотузці, повільно задихаючись. Його очі були розплющені. Алієні здавалося, що він дивиться на неї. Передсмертний вираз його обличчя був їй знайомий, і вона усвідомила, що точно таким він був, коли ґвалтував її — перед тим, як вивергнути. Цей спогад був болючий, як удар ножем, але вона не дозволила собі відвернутися.

Він вмирав повільно, але натовп не ворухнувся. Його обличчя дедалі темнішало, а передсмертні корчі перетворилися на легкі сіпання. Нарешті його очі закотилися, а потім заплющилися, він завмер, а тоді проміж зубів вивалився його язик, чорний і набряклий.

Він був мертвий.

Алієна почувалася виснаженою. Вільям змінив її життя — колись вона сказала б, що зруйнував його, — але тепер він був мертвий, безсилий завдати болю їй або кому-небудь іще.

Натовп почав розходитися. Дітлахи передражнювали одне одного, копіюючи передсмертні гримаси шибеника, закочуючи очі та висолоплюючи язики. Воїни піднялися на шибеницю й обрізали мотузку.

Алієна перехопила погляд Томмі. Він не чекав побачити її, але негайно підійшов та нахилився, щоб поцілувати матір. «Син, — подумала вона. — Мій великий син. Джеків син». Вона згадала, як боялася, що могла завагітніти від Вільяма. Що ж, у цьому доля помилувала її.

— Я не думав, що ти прийдеш сьогодні, — сказав Томмі.

— Я мусила, — відповіла вона. — Я мала побачити, як він помре.

Томмі здивувався. Він не розумів, про що йдеться, але вона була рада з того. Алієна сподівалася, що йому ніколи не доведеться розуміти таких речей.

Син обійняв її, і вони разом пішли через майдан.

Алієна не озирнулася.

Спекотним літнім днем Джек обідав разом з Алієною та Саллі в прохолоді північного трансепта, у галереї, сидячи на пошкрябаній підлозі для креслення. Голоси ченців, що співали у вівтарі, тихо жебоніли, наче струмені далекого водоспаду. Вони їли холодні баранячі котлети зі свіжим пшеничним хлібом і запивали янтарним пивом із кам’яного кухля. Джек упродовж усього ранку креслив план нового вівтаря, який збирався будувати наступного року. Саллі роздивлялася ескіз, водночас кусаючи котлету міцними білими зубами. Джек знав, що вона от-от почне критикувати його роботу. Він глянув на Алієну. Вона також спостерігала за виразом обличчя Саллі й розуміла, чого варто чекати. Вони подивилися одне на одного досвідченими батьківськими поглядами й усміхнулися.

— Чому ти хочеш заокруглити східне крило? — спитала Саллі.

— Так само зробили в соборі Сен-Дені, — відповів Джек.

— Чи є в цьому якісь переваги?

— Так. Пілігрими зможуть обходити вівтар.

— Тому тут ряд цих маленьких вікон?

Джек знав, що запитання про вікна рано чи пізно постане, адже Саллі була скляркою.

— Маленьких вікон? — перепитав він із удаваним обуренням. — Вони величезні! Коли я вперше зробив вікна такого розміру, люди думали, що будівля завалиться, бо не тримається ні на чому.

— Якби вівтар був прямокутний, ми мали б величезну пласку стіну, — наполягала Саллі. — І тоді справді можна було б поставити дуже великі вікна.

«Вона має рацію», — подумав Джек. Через заокруглений край весь вівтар мусить мати безперервне підвищення з традиційним розділенням на три рівні — аркаду, галерею та клеристорій — по всьому колу. Прямокутний план дав би змогу змінити конструкцію.

— Рух пілігримів можна організувати в інший спосіб, — задумливо сказав Джек.

— А через великі вікна світитиме світанкове сонце, — додала Саллі.

Джек уявив це.

— Можна зробити ряд стрілчастих вікон — немов ряд гострих списів.

— Або одне велике кругле вікно — наче троянда, — запропонувала Саллі.

То була блискуча ідея. Якщо з нави дивитися через собор у східному напрямку, кругле вікно здаватиметься сонцем, що розбивається на незліченні уламки чарівного кольору. Джек уже бачив це у своїй уяві.

— Цікаво, який вітраж захочуть монахи.

— «Закон і Пророки», — сказала Саллі.

Джек здивовано звів брови.

— Хитра лисичко, ти вже обговорила це з пріором Джонатаном?

Вона збентежилася, але її врятувала поява Пітера Різьбяра, молодого ремісника, скромного й незграбного чоловіка зі світлим волоссям, що падало йому на очі. Його роботи були прекрасні, і Джек радів, що має такого майстра.

— Ти щось хотів, Пітере? — спитав він.

— Взагалі-то, я шукав Саллі, — відповів Пітер.

— Ти її знайшов.

Саллі підвелася та струсила хлібні крихти з туніки.

— До зустрічі, — сказала вона й рушила з Пітером гвинтовими сходами вниз.

Джек з Алієною подивилися одне на одного.

— Вона зашарілася? — спитав Джек.

— Сподіваюся, що так, — мовила Алієна. — Господи, Саллі давно час знайти собі когось. Їй уже двадцять шість!

— Я вже втратив був надію. Думав, вона збирається залишитися старою дівою.

Алієна похитала головою.

— Тільки не Саллі. Вона така сама пристрасна, як і всі, тільки перебірлива.

— Перебірлива? — здивувався Джек. — Я щось не бачив, щоб дівчата стояли в черзі, бажаючи піти заміж за Пітера Різьбяра.

— Дівчатам подобаються статечні, вродливі чоловіки на зразок Томмі, які їздять верхи та носять плащі, підбиті червоним шовком. Саллі інша. Їй потрібен хтось розумний і чутливий. Пітер саме такий.

Джек кивнув. Він ніколи не дивився на це в такому світлі, але інтуїтивно відчував, що Алієна має слушність.

— Вона схожа на свою бабусю, — сказав він. — Теж покохала дивака.

— Саллі схожа на твою матір, а Томмі — на мого батька, — зауважила Алієна.

Джек усміхнувся їй. Вона стала ще прекраснішою. У волоссі з’явилася сивина, а шкіра на шиї вже була не така гладенька, як колись. Але з роками Алієна втратила зайву вагу, що була наслідком материнства, і тонкий профіль її обличчя тепер був більш виразним, а врода стала витонченою, майже невагомою. Джек простягнув руку й торкнувся її підборіддя.

— Наче мої летючі контрфорси, — сказав він.

Алієна усміхнулася.

Він провів рукою по її шиї і торкнувся грудей. Вони також змінилися. Джек пам’ятав, як колись вони стирчали, немов наповнені повітрям, пипками вперед. Потім, коли вона була вагітна, вони стали ще більшими. А тепер були нижчі та м’якші й чарівно похитувалися в такт її руху. Він любив їх попри всі зміни. Джек замислився, якими стануть її груди, коли вона постарішає. Висохлими та зморшкуватими? «Я, напевне, навіть тоді любитиму їх», — подумав він і, відчувши, як її пипки твердішають, нахилився до неї, щоб поцілувати.

— Джеку, ми в церкві, — пробурмотіла вона.

— Ну то й що? — сказав він і опустив руку на її живіт, а потім — проміж ніг.

На сходах почулися кроки, і він винувато забрав руку.

Алієна усміхнулася.

— Це Господь тебе карає, — пустотливо сказала вона.

— Потім поговоримо, — відповів він з удаваною погрозою.

Кроки наблизилися, і з’явився пріор Джонатан. Він урочисто привітався з обома. Обличчя його було серйозним.

— Джеку, ти маєш дещо почути, — промовив він. — Підеш зі мною у клуатр?

— Звісно.

Джек підвівся, і Джонатан рушив до сходів.

У дверях Джек затримався й погрозливо вказав пальцем на Алієну.

— Я швидко, — сказав він.

— Обіцяєш? — з усмішкою спитала вона.

Джек подався за Джонатаном униз, перетнув собор і вийшов у клуатр через двері в південному трансепті. Вони попрямували північною галереєю, повз учнів, що сиділи із вкритими воском дощечками, і зупинились у кутку. Кивком голови Джонатан вказав Джекові на ченця, що сидів сам-один на кам’яному бортику в західній галереї. Його обличчя закривав каптур. Коли вони зупинилися, чернець глянув угору, а потім швидко відвів погляд.

Джек мимоволі відступив.

То був Валер’ян Біґо.

— Що цей диявол тут робить? — сердито запитав Джек.

— Готується до зустрічі з Творцем, — відповів Джонатан.

Джек насупився.

— Не розумію.

— Він — зламана людина, — сказав Джонатан. — Він залишився без сану, без влади, без друзів. Він усвідомив, що Господь не хоче, щоб він був великим і впливовим єпископом. Валер’ян побачив помилку у своїх судженнях, прийшов сюди пішки й попросив, щоб його взяли в монастир скромним ченцем — до кінця днів вимолювати в Господа прощення за свої гріхи.

— Мені в це важко повірити, — мовив Джек.

— Я спершу також не вірив, — сказав Джонатан. — Але врешті-решт зрозумів, що він завжди був богобоязливою людиною.

Джек скептично подивився на нього.

— Я справді думаю, що він був побожним. Проте припустився великої помилки: вірив, що в служінні Господові мета виправдовує засоби, тому можна робити що завгодно.

— Зокрема, вступати в змову, щоб вбити архієпископа!

Джонатан здійняв руки, немов хотів захиститися.

— Його покарає Господь, а не я.

Джек знизав плечима. Саме так сказав би й Філіп. Джек вважав, що Валер’янові не місце в пріораті, але то вже була справа монахів.

— Чому ти хотів, щоб я з ним побачився?

— Він бажає розповісти, чому повісили твого батька.

Джек раптом відчув, як мороз пішов поза спиною.

Валер’ян сидів, немов скам’янілий, і дивився в нікуди. Він був босий. З-під повстяної сутани визирали тонкі білі кісточки старої людини. Джек зрозумів, що Валер’ян більше не здається страшним. Він був слабкий, переможений і сумний.

Джек повільно наблизився й сів на лавку за ярд[199] від нього.

— Старий король Генріх був надто могутній, — без зайвих слів розпочав той. — Деяким баронам це не подобалося, тому що він дуже обмежував їх. Вони хотіли, щоб наступний король був слабкішим. Але Генріх мав сина, на ім’я Вільям. То була дуже давня історія.

— Це сталося ще до мого народження, — сказав Джек.

— Твій батько також помер до твого народження, — відповів Валер’ян із нотками колишньої пихи.

— Продовжуй, — кивнув Джек.

— Барони вирішили вбити Генріхового сина, Вільяма. Вони вважали, що в разі порушення престолонаступництва їм буде легше мати вплив на вибір нового короля.

Джек пильно вдивлявся в Валер’янове бліде кістляве обличчя, щоб зрозуміти, бреше той чи ні. Старий здавався втомленим, розбитим і сповненим каяття. Якщо він і замислив щось, то ніщо цього не виказувало.

— Вільям загинув на «Білому кораблі», — згадав Джек.

— Він потонув не випадково, — сказав Валер’ян.

Джек здригнувся. Невже це правда? Престолонаступника вбили через те, що кілька баронів прагнули послабити монархію? Утім, це було не більш приголомшливо, ніж розправа над архієпископом.

— Далі, — кинув він.

— Люди баронів подбали про те, щоб корабель потонув, а самі врятувалися на човні. Усі потонули, окрім одного хлопця, який вчепився у рангоут і доплив до берега.

— То був мій батько, — сказав Джек. Він зрозумів, до чого веде Валер’ян.

Обличчя старого було блідим, а губи — знекровленими. Він говорив монотонно й старався не дивитися Джекові в очі.

— Він виплив до узбережжя неподалік від замку, що належав одному зі змовників, і його спіймали. Хлопець так і не зрозумів, що корабель потопили. Але він бачив дещо таке, що могло б відкрити очі іншим, якби він гуляв на волі й розповідав про свої пригоди. Тому його вивезли в Англію та передали людям, яким могли довіряти.

Джекові стало несамовито сумно. Мати казала, що його батько прагнув лише розважати людей. Але дещо у Валер’яновій історії не сходилося.

— Чому його одразу не вбили? — спитав Джек.

— Мали б убити, — так само байдуже відповів Валер’ян. — Але він не був ні в чому винний — просто менестрель, що дарував усім радість. Вони не могли наважитися на вбивство. — Він невесело посміхнувся. — Навіть найжорстокіші люди часом відчувають докори сумління.

— То чому вони передумали?

— Тому що він став небезпечним, навіть тут. Спершу він ніяк їм не загрожував, бо не говорив англійською. Але із часом навчився й завів собі друзів. Тоді його посадили в темницю під дорміторієм. Люди питали, за що його заарештовано. Він став тягарем. Змовники усвідомили, що доки він живий, вони не матимуть спокою, тож врешті-решт наказали нам вбити його.

«Так просто», — подумав Джек.

— Чому ви підкорилися?

— Ми мали великі амбіції, всі троє, — сказав Валер’ян, і на його обличчі вперше за цей час з’явилася якась подоба почуттів, і рот вигнувся в покутній гримасі. — Персі Гамлейський, пріор Джеймс і я. Твоя мати казала правду — нас усіх нагородили. Я став архідияконом — то був прекрасний початок для молодого церковника. Персі Гамлейський здобув великі маєтки, а пріор Джеймс — суттєве доповнення до майна пріорату.

— А барони?

— Упродовж трьох років після трощі на Генріха напав і Фулько Анжуйський, і Вільгельм Клітон із Нормандії, і сам король Франції. Певний час Генріх здавався дуже вразливим, але подолав усіх ворогів і правив іще десять років. Однак анархія, якої прагнули барони, врешті-решт прийшла — після того, як Генріх помер, не залишивши спадкоємця, а на трон сів Стефан. Під час громадянської війни, що тривала двадцять років, барони правили на своїх землях як королі, і ніхто не міг їх приборкати.

— Ось через що помер мій батько.

— Але від того було мало користі. Більшість баронів загинула в битвах, як і деякі з їхніх синів. А та брехня, до якої ми вдалися, щоб стратити твого батька, врешті-решт повернулася й переслідувала нас усе життя. Після повішання твоя мати прокляла нас, і добре прокляла. Усвідомлення того, що він накоїв, підточило пріора Джеймса, як сказав Ремігій під час суду над Філіпом. Персі Гамлейський помер ще до того, як випливла правда, але його сина повісили. А тепер подивись на мене: покарання за кривосвідчення наздогнало мене майже через п’ятдесят років і поклало край моїм успіхам.

Валер’янове обличчя посірішало, він здавався втомленим, немов його самовладання вимагало неабияких зусиль.

— Ми всі боялися твоєї матері, бо не знали, що саме їй відомо — хоча врешті-решт з’ясувалося, що небагато.

Джек почувався таким самим виснаженим, як Валер’ян. Він нарешті дізнався правду про свого батька, чого прагнув усе життя, але не відчував ані гніву, ані жаги помсти. Він не знав свого справжнього батька, зате пам’ятав Тома, який прищепив йому любов до будівництва, що стала другою найбільшою пристрастю в його житті.

Джек підвівся. На його очі не набігло жодної сльози — усе це сталося давно й залишилося в минулому. Відтоді багато відбулося, і здебільшого — доброго.

Він поглянув на жалюгідного старого, що сидів на лавці. Хоч як дивно, саме Валер’ян тепер краявся муками каяття. Джек пожалів його. «Як жахливо, — подумав він, — дожити до старості й зрозуміти, що все твоє життя змарноване».

Валер’ян подивився на нього, і їхні очі вперше зустрілися. Валер’ян здригнувся та відвернувся, немов йому дали ляпаса. На якусь мить Джекові здалося, що він читає думки старого: той побачив жаль в очах свого супротивника.

А для Валер’яна Біґо співчуття ворога було найстрашнішим приниженням.

IV

Філіп стояв біля західної брами стародавнього християнського міста Кентербері, з усіма єпископськими регаліями та оздобленою самоцвітами патерицею, що коштувала величезних грошей. Надворі лив дощ.

Йому було вже шістдесят шість років, і дощ проймав старого аж до кісток.

«Я востаннє їду так далеко від дому, — подумав він. — Але цей день нізащо не можна було пропустити».

Церемонія, заради якої він приїхав, мала певним чином стати вінцем усього його служіння.

Минуло три з половиною роки після історичного вбивства архієпископа Томаса. За цей нетривалий час культ Томаса Бекета поширився по всьому світі. Філіп і гадки не мав, що він започаткував, коли повів ту невеличку процесію вулицями Кентербері. Папа Римський канонізував Томаса з мало не непристойною швидкістю. На Святій землі навіть виникнув новий орден лицарів-монахів, що назвалися Лицарями святого Томи Акрського. Король Генріх ніяк не міг протидіяти цьому потужному руху. Утім, ця сила виявилася такою, що жодна людина у світі не змогла б їй протистояти.

На думку Філіпа, важливість цього явища полягала в правді, яку воно розкривало: у разі конфлікту король може перемогти церкву грубою силою, але ця перемога завжди буде примарною. І саме це доводив культ святого Томаса. А ще те, що влада короля не абсолютна: воля людей здатна обмежити її. Ця зміна сталася за життя Філіпа, і він не просто був її свідком — він допоміг це здійснити.

І сьогоднішня церемонія мала закарбувати її в пам’яті всіх.

Приземкуватий головатий чоловік ішов до міста під дощем. Він був босий і з непокритою головою. Позаду, на незначній відстані, їхала верхи велика кавалькада.

Тим чоловіком був король Генріх.

Поки він, промоклий, ішов по багнюці до міської брами, натовп спостерігав за ним мовчки, наче на похованні.

Філіп, як було сплановано заздалегідь, вийшов на дорогу та попрямував перед босоногим королем, ведучи його до собору. Генріх ішов за ним із похиленою головою, повільною ходою, усією своєю постаттю демонструючи каяття. Містяни із святобливим трепетом дивилися, як перед їхніми очима упокорювався король Англії. Його почет простував за ним, але тримався на відстані.

Філіп повільно провів його крізь браму собору. Могутні двері величної церкви були відчинені навстіж. Ця урочиста процесія, що складалася лише з двох людей, стала кульмінацією політичної кризи століття. Нава була переповнена. Натовп розступився, щоб пропустити їх. Люди перемовлялися пошепки, приголомшені видовищем: найгордовитіший король християнського світу входив у храм, немов жебрак, промоклий до нитки.

Вони повільно пройшли через наву та спустилися в крипту. Там, поруч із новою усипальнею мученика, чекали кентерберійські монахи разом із найвпливовішими єпископами та абатами королівства.

Король став на коліна.

Його почет увійшов у крипту слідом. Там, перед усіма, король Англії Генріх II, сповідався в гріхах і заявив, що мимовільно став причиною вбивства святого Томаса.

Після сповіді він зняв свій плащ. Під ним виявилася зелена туніка й верета. Король знову став на коліна та нахилився.

Єпископ Лондонський перевірив різку на гнучкість.

Короля мали відшмагати.

Він мусив отримати по п’ять ударів від кожного присутнього священника й по три — від кожного ченця. Удари, звісно, будуть символічними, інакше він помер би.

Єпископ Лондонський п’ять разів легенько торкнувся спини короля різкою, а потім розвернувся і передав її Філіпові, єпископові Кінгзбриджському.

Філіп ступив уперед, щоб відшмагати короля. Він був радий, що дожив до цього.

«Відтепер, — подумав він, — світ назавжди зміниться».