Стовпи землі

I

У широкій долині, біля підніжжя похилого пагорба, де біг чистий бурхливий струмок, Том будував кам’яницю.

Стіни вже були три фути[10] заввишки й швидко росли. Двоє каменярів, найнятих Томом, працювали під сонцем без упину, їхні кельми черкали, ляпали та стукотіли, а самі вони обливалися потом, згинаючись під вагою каменюк. Син Тома Альфред місив вапняний розчин і вголос рахував, коли засипав пісок. З ними також був і тесляр, що працював за верстаком позаду Тома, ретельно обтісуючи теслом букову колоду.

Альфред мав чотирнадцять років і був рослий, як його батько. Том був на голову вищий за інших чоловіків, Альфред відставав від нього лише на кілька дюймів[11] і досі ріс. Вони мали багато спільного й у зовнішності: в обох було світло-каштанове волосся та зеленяві очі з карими цятками. Їх вважали дуже вродливими. Хіба що Томове обличчя прикрашала кучерява каштанова борода, а в Альфреда тільки пробивався білявий пушок. Том з ніжністю пригадував, що чуб у сина колись теж був такого самого кольору. Тепер, коли Альфред мужнів, Том переймався, щоб той серйозніше ставився до роботи, адже він мусив стати муляром — як і батько. Однак поки що принципи будівництва вселяли в Альфреда нудьгу й спантеличення.

Після завершення будинок мав стати найрозкішнішим в околицях. На першому поверсі буде простора комора зі склепінчастою стелею — щоб уникнути займання. Житлові приміщення — туди вестимуть зовнішні сходи — будуть розташовані над коморою, достатньо високо, щоб стати незручними для нападу та зручними для оборони. Біля стіни розмістять димар, щоб виводити дим від вогнища. Це буде нечуваним нововведенням: Том лише раз бачив будинок із димарем і так вразився, що вирішив неодмінно скопіювати винахід. У кутку зали він зробить невеличку спальню — такі нині були забаганки в графських дочок: вони стали надто делікатні, щоб спати в залі поруч із чоловіками, служницями й собаками. Для кухні передбачалася окрема будівля, адже рано чи пізно на кожній кухні виникала пожежа, тому доводилося будувати її якнайдалі та миритися з тим, що їжа подається ледь теплою.

Том працював над дверним отвором будинку. Одвірки планувалися заокруглені, щоб нагадували колони — на знак знатності молодят, які тут житимуть. Поглядаючи на дерев’яне лекало, що слугувало йому шаблоном, Том прикладав залізне долото й обережно стукав по ньому дерев’яним молотком. Уламки сипались униз, і форма потроху змінювалася. Він знов приклався долотом. Виходило ідеально — така робота годилася б і для собору.

Том колись брав участь у будівництві собору — Ексетерського. Спершу він ставився до цього як до будь-якої іншої роботи. Злився й ображався, коли старший майстер попередив, що його вміння не відповідають вимогам: він знав, що працює ретельніше за звичайних мулярів. Лише згодом зрозумів, що стіни собору мають бути не просто якісні, а бездоганні. Тому що собор зводять для Бога, а також тому, що будівля така велика, тож найменший нахил стіни, найдрібніше відхилення від рівня могли стати для неї фатальними. Томова образа перетворилася на захоплення. Надзвичайна амбітність конструкції та безкомпромісна увага до найменших дрібниць відкрили Томові очі на чудеса його ремесла. Він навчився в ексетерського старшого майстра важливості пропорцій, символізму різноманітних величин і майже чарівних формул, за якими вираховували необхідну ширину стіни або кут східців у ґвинтових сходах. Такі речі зачаровували його. Він з подивом дізнався, що чимало мулярів вважає їх незбагненними.

Минуло трохи часу, і Том став правою рукою старшого майстра й почав помічати його недоліки. Той був знавцем своєї справи, але нікудишнім керівником — постійно потерпав від неспроможності забезпечити потрібну кількість каменю для мулярів, змусити коваля підготувати необхідні інструменти, простежити за гасінням вапна й підвозом піску для тих, хто місив розчин, заготівлею деревини для потреб теслярів і одержанням достатніх сум від церкви, щоб за все заплатити.

Якби Том залишився на будівництві Ексетерського собору аж до смерті старшого майстра, то посів би його місце; але в капітулу закінчилися гроші — зокрема, через недбалість майстра, — і ремісники розбрелися в пошуках іншої роботи. Тома хотів найняти ексетерський каштелян — щоб ремонтувати й удосконалювати міські фортифікації. Цієї роботи йому вистачило б на все життя — якби, звісно, не якийсь нещасний випадок. Але Том відмовився, тому що хотів знову будувати собор.

Його дружина Агнеса не зрозуміла цього рішення. Вони могли б збудувати файну кам’яницю, завести слуг і власну стайню та щодня вечеряти м’ясом; жінка так і не пробачила Томові те, що він відхилив цю пропозицію. Вона не розуміла всього того, що так непереборно приваблювало її чоловіка в будівництві собору: неймовірної організаційної складності, інтелектуальної проблеми розрахунків, гігантського розміру стін і запаморочливої краси та величі завершеної будівлі. Скуштувавши раз того нектару, Том уже не міг задовольнитися нічим іншим.

То було десять років тому. Відтоді вони ніде не осідали надовго. Том проектував новий будинок капітулу, працював рік-другий на будівництві замку або зводив резиденцію для заможного купця, але щойно йому вдавалося накопичити грошей — їхав разом із дружиною і дітьми шукати, де будують собор.

Том підвів погляд від верстака й побачив біля будівельного майданчика Агнесу — в одній руці вона мала кошик з обідом, а другою тримала, сперши на стегно, великий джбан пива. Був полудень. Том ніжно подивився на дружину. Не сказати, що вродлива, але обличчя в неї було рішуче: високе чоло, великі карі очі, прямий ніс, вольова щелепа. Темне жорстке волосся, розділене посередині проділом, вона збирала в жмут на потилиці. Такою вона була, Томова супутниця життя.

Агнеса налила пива Томові й Альфредові. Якийсь час вони так і стояли — два кремезні чоловіки та сильна жінка — й пили пиво з дерев’яних кінв; потім із пшеничного лану з’явилася четверта з їхньої родини: Марта, дівчинка семи років, прекрасна, немов нарцис, але нарцис без кількох пелюсток, адже в її роті зяяла щербина там, де випали два молочні зуби, а нові ще не виросли. Вона побігла до Тома, поцілувала його в бороду й заходилася канючити ковточок пива. Том обійняв її худорляве тільце.

— Не пий забагато, інакше в канаву впадеш, — сказав він і захитався, удаючи захмеленого.

Вони всі сіли на колоду. Агнеса простягнула Томові окраєць білого хліба з товстим шматком вареної груднинки та маленьку цибулину. Той відкусив м’яса й заходився чистити цибулю. Агнеса роздала їжу дітям і стала їсти сама. Том подумав, що, хай би яким безвідповідальним було його рішення відмовитися від тієї марудної роботи в Ексетері й шукати підряду на будівництві собору, він завжди здатний прогодувати їх — попри всю свою нерозсудливість.

Він дістав столовий ніж з передньої кишені шкіряного фартуха, відрізав шматок цибулини та з’їв його, закушуючи хлібом. Цибуля була солодка й легенько пекла в роті.

Агнеса сказала:

— Я знову важка.

Том припинив жувати й витріщився на неї. Його охопив трепет захоплення. Він не знав, що сказати, тому лише безглуздо усміхнувся їй. За мить зашарівся та промовив:

— Це не так уже й дивно.

Том обійняв дружину.

— Що ж, — сказав він, досі сяючи від задоволення, — маля знов тягатиме мене за бороду. А я думав, наступна дитинка буде Альфредова.

— Ще зарано радіти, — попередила Агнеса. — Давати дитині ім’я до народження — погана прикмета.

Том кивнув на знак згоди. В Агнеси було кілька викиднів, одна дитина народилася мертвою, а їхня інша дочка, Матильда, прожила лише два роки.

— Краще б то був хлопець, — сказав він. — Глянь, який Альфред вимахав. Коли час?

— Після Різдва.

Том узявся прикидати. Коробка будинку мала бути готова до перших заморозків, потім її накриють соломою — щоб захистити під час зими. У холодні місяці каменярі будуть витісувати матеріал для вікон, складу, дверних отворів і коминка, тесляр робитиме дошки для підлоги, двері й віконниці, а Том збудує риштовання для робіт нагорі. Навесні вони зведуть склепіння у коморі, настелять підлогу в горішньому залі та покриють будинок дахом. Ця робота годуватиме його родину до Трійці, а до того часу дитині має вже виповнитися пів року. Тоді вони й поїдуть.

— Добре, — впевнено мовив він. — Це добре.

Він з’їв ще шматок цибулини.

— Я застара, щоб носити дитину, — сказала Агнеса. — Це, напевно, востаннє.

Том думав про це. Він не знав, скільки точно Агнесі років, але багато жінок її віку носили дітей. Однак вони складніше зносили вагітність, а діти народжувалися слабкими. Вона, беззаперечно, мала слушність. «Чому вона така певна, що знов не зайде на дитину?» — думав Том. Потім збагнув, і його радісний настрій затьмарився.

— Я можу знайти гарну роботу в місті, — озвався він, намагаючись підлеститися до дружини. — У соборі або в палаці. Тоді в нас буде великий будинок з дерев’яною підлогою та нянька, що допомагатиме тобі з дитиною.

Її обличчя посуворішало, і вона скептично відповіла:

— Можливо.

Агнеса не любила розмов про собори. У неї на лиці було написано, що, якби Том так не прагнув працювати на будівництві собору, вона б уже жила в міському будинку, накопичила грошей, сховала їх під коминком і не мала б про що хвилюватися.

Том відвернувся та знову відкусив груднинки. Їм було що відзначити, але вони були не в злагоді. Він почувався засмученим і мовчки жував жорстке м’ясо, коли почув кінський тупіт. Том підвів голову й прислухався. Вершник скакав переліском від дороги — очевидно, щоб оминути селище.

За мить до них під’їхав юнак верхи на поні, якого він вів риссю, зупинився й спішився. Він нагадував зброєносця, лицарського підручного.

— Сюди їде твій лорд, — сказав він.

Том підвівся.

— Тобто лорд Персі?

Персі Гамлей був одним з найвпливовіших людей у Вілтширі. Він був власником усієї долини та багатьох інших земель і платив за цей будинок.

— Його син, — мовив зброєносець. — Юний Вільям.

Вільям, син Персі, мав оселитися в будинку після одруження. Він був заручений з леді Алієною, дочкою графа Ширингського.

— Саме він, — підтвердив зброєносець. — І розлючений.

У Тома серце впало. Навіть за найкращих умов із власником майбутнього будинку було нелегко розмовляти. А з розлюченим — і зовсім неможливо.

— Чому він гнівається?

— Наречена з ним порвала.

— Графська донька? — здивувався Том. Його охопив страх: він щойно розмірковував про своє безтурботне майбутнє. — Я думав, то вирішена справа.

— Усі так думали, крім леді Алієни, — відповів зброєносець. — Щойно вона побачила Вільяма, одразу сказала, що не вийде за нього, хай би їй навіть віддали весь світ і вальдшнепа на додачу.

Том насупився. Він не хотів у це вірити.

— Але ж хлопець недурний на вигляд, як я пам’ятаю.

Агнеса сказала:

— Немов для дівчиська це має якесь значення. Якби графські доньки виходили заміж за кого хочуть, нами зараз правили б мандрівні менестрелі та кароокі розбійники.

— Вона ще може передумати, — мовив Том з надією.

— Може, якщо мати відшмагає її різкою, — відказала Агнеса.

Зброєносець відповів:

— Її мати мертва.

Агнеса кивнула.

— Тоді не дивно, чому вона не знає, як усе в житті влаштоване. Не розумію, чому батько не може її примусити.

— Кажуть, він пообіцяв не видавати її заміж за того, хто їй не до вподоби, — згадав зброєносець.

— Безглузда обітниця! — сердито буркнув Том. — Як міг могутній чоловік підкоритися дівочим примхам? Її шлюб мав би вплив на військові альянси, баронську скарбницю… навіть зведення цього будинку.

Зброєносець відповів:

— Леді Алієна має брата, тому за кого вона вийде — то не так уже й важливо.

— Хай навіть і так…

— А граф — людина тверда, — вів далі зброєносець. — Він дотримає обіцянки, хай навіть тієї, що дав дитині. — Він знизав плечима. — Принаймні так кажуть.

Том подивився на низькі кам’яні стіни майбутнього будинку. Він із жахом зрозумів, що ще не назбирав достатньо грошей для того, щоб його родина пережила зиму.

— Хлопець знайде нову наречену та розділить із нею домівку. Він може із цілого графства обирати, — сказав Альфред надтріснутим підлітковим голосом. — Клянуся Богом, це він.

Він дивився вдалину, через лан, і всі глянули в тому ж напрямку. Із селища галопом скакав кінь, здіймаючи куряву на стежині. Альфред побожився, побачивши розміри та швидкість тієї коняки: вона була здоровезна. Том уже зустрічав цих тварин, а от Альфред, схоже, ще ні. То був бойовий кінь, що в пахолку сягав людині до підборіддя, із широкою спиною. Таких коней в Англії не вирощували — їх завозили з-за моря, і коштували вони божевільних грошей.

Том поклав недоїдений хліб у кишеню фартуха, зіщулився проти сонця та подивився на той край лану. Вуха коня були притиснені до голови, ніздрі роздувалися, але Томові здалося, що голову той тримає високо — ознака того, що він іще слухався вершника. І справді — коли вони наблизилися, вершник відхилився назад, щосили тягнучи віжки, і здоровезна тварина сповільнилася. Том уже відчував, як здригається земля в неї під копитами. Він озирнувся, видивляючись Марту, щоб підхопити її на руки й захистити. В Агнеси було те саме на думці. Але Марти ніде не було видно.

— У полі, — сказала Агнеса, але Том уже зрозумів сам, і великими кроками прямував до краю лану. Він із тривогою оглянув хвилі пшениці, але дитини не побачив.

Єдине, про що він думав, — це сповільнити коня. Том вийшов на дорогу та рушив йому назустріч, розпроставши руки. Кінь побачив його, підвів голову, щоб вдивитися, і пішов повільніше. Аж тут, на Томів страх, вершник підострожив коня.

— Чортів дурень! — проричав Том, хоча їздець не чув його.

Саме тоді Марта вийшла з лану на дорогу, за кілька ярдів[12] від Тома.

На якусь мить Том застигнув на місці в німій паніці, а потім із криком стрибнув уперед, вимахуючи руками; але перед ним був бойовий кінь, навчений незворушно йти в атаку крізь юрми, що волали та брязкали зброєю. Марта як укопана стояла посередині вузької стежини, зачарована видом величезної тварини, яка наближалася до неї. Том у розпачі зрозумів, що не встигне дістати її раніше за коня. Він нахилився, торкнувшись рукою колосків пшениці, і в останню мить кінь рвонув в інший бік. Стремено вершника зачепило гарне Мартине волосся; копито залишило круглий слід у землі поруч з її босою ногою; кінь пронісся повз них, обсипавши їх обох пилом, і Том підхопив доньку на руки й притиснув до серця, що несамовито стукотіло.

Том стояв так хвильку, відчуваючи неймовірне полегшення: ноги стали ватними, усередині розлилась якась млость. Потім його охопила дика лють через нерозсудливість недоумкуватого молодика на здоровезному бойовому коні. Він сердито підвів на нього очі. Лорд Вільям сповільнив коня, відкинувшись назад у сідлі, впираючись ногами у стремена й натягуючи віжки. Кінь повернув, щоб об’їхати будівництво. Він мотнув головою, брикнув, але Вільям міцно тримався в сідлі. Він пустив коня легким галопом, а потім — риссю й зробив велике коло.

Марта плакала. Том віддав її Агнесі та чекав на Вільяма. Юний лорд був високий, зграбний хлопець років двадцяти, із солом’яним волоссям і вузькими очима — здавалося, він постійно мружить їх на сонце. Убраний у коротку чорну туніку, чорні рейтузи й шкіряні черевики з ремінцями, що оплітали ногу до коліна, він зграбно сидів верхи та, здавалося, зовсім не переймався тим, що сталося. «Недоумок навіть не знає, що він мало не накоїв, — гірко подумав Том. — Шию б йому скрутити».

Вільям зупинив коня перед стосом колод і звисока подивився на будівельників.

— Хто тут головний? — спитав він.

Том хотів сказати, що вбив би його, якби Вільям поранив його донечку, але вгамував свій гнів — немов грудку жовчі проковтнув. Він підійшов до коня й узяв його за вуздечку.

— Я головний майстер, — суворо відповів він. — Мене звуть Томом.

— У цьому будинку більше нема потреби, — сказав Вільям. — Розпусти своїх людей.

Саме цього Том і боявся. Але він сподівався, що Вільям гарячкує та що його можна переконати. Том зробив над собою зусилля й заговорив дружнім і розважливим тоном.

— Але вже стільки зроблено, — почав він. — Навіщо марнувати гроші? Коли-небудь будинок вам знадобиться.

— Не треба мене повчати, Томе Будівнику, — відповів Вільям. — Усіх вас звільнено.

Він смикнув віжки, але Том міцно тримав вуздечку.

— Відпусти мого коня, — з погрозою сказав Вільям.

Том судомно ковтнув. Юний лорд от-от мав знов пустити коня. Муляр сунув руку в кишеню, намацав і дістав недоїдену хлібну скоринку. Він дав її коневі, той нахилив голову й узяв хліб.

— Я маю ще дещо сказати перед тим, як ви поїдете, мілорде, — лагідно мовив Том.

Вільям повторив:

— Відпусти коня. Інакше відітну тобі голову.

Том подивився просто на нього, стараючись не показати, що йому страшно. Він був більший за Вільяма, але його перевага не мала б сенсу, якби той дістав свій меч.

Агнеса з острахом пробурмотіла:

— Чоловіче, роби, як каже твій лорд.

Запанувала мертва тиша. Інші робітники стояли, нерухомі мов статуї, і дивилися на них. Том знав, що найрозумніше було б підкоритися. Але Вільям мало не розтоптав його донечку, тому муляр лютував і, хоч серце йому завмирало, сказав:

— Ви маєте нам заплатити.

Вільям потягнув віжки, але Том міцно тримав вуздечку, а кінь надто зацікавився його кишенею, винюхуючи хліб.

— Свою платню вимагайте в мого батька! — гнівно відповів Вільям.

Том почув, як переляканий тесляр промовив:

— Так і зробимо, мілорде, дуже вам дякуємо.

«Нещасний боягуз», — подумав Том, хоч і сам тремтів. І все ж таки він знайшов у собі сили сказати:

— Якщо звільняєте нас, то маєте заплатити, так заведено. До маєтку вашого батька йти два дні, і, коли ми доберемося, він уже може поїхати.

— Люди помирали й за меншу провину, — процідив Вільям. Його щоки розшарілися від гніву.

Краєчком ока Том побачив, що зброєносець поклав руку на руків’я меча. Він розумів, що має заспокоїтися й підкоритись, але лють досі не відпускала його, і Том не міг змусити себе відпустити вуздечку.

— Спершу заплатіть нам, а потім вбийте мене, — відчайдушно сказав він. — Невідомо, чи вас за це повісять, але рано чи пізно ви теж помрете, і тоді я буду в раю, а ви підете в пекло.

Усмішка завмерла у Вільяма на обличчі, і він збліднув. Том здивувався: що так злякало хлопця? Звісно, не загроза страти: малоймовірно, щоб лорда повісили за вбивство ремісника. Він так злякався пекла?

Кілька хвиль вони дивилися один на одного. Том з подивом і полегшенням спостерігав, як злобний та презирливий вираз обличчя Вільяма змінюється на панічно-тривожний. Нарешті юний лорд зняв з паска капшук, кинув його зброєносцеві та сказав:

— Заплати їм.

Том вирішив спокусити долю. Коли Вільям знову потягнув віжки, а кінь підвів масивну голову та ступив убік, муляр вчепився у вуздечку та мовив:

— Повна платня за тиждень. Такий звичай.

Він почув, як Агнеса судомно вдихнула позаду нього, однак, хоч і розумів, що продовжувати протистояння — безумство, все одно гнув своє.

— По шість пенсів[13] робітникам, по дванадцять — тесляреві та кожному з каменярів і двадцять чотири — мені. Загалом шістдесят шість пенсів.

Він вмів рахувати гроші швидше за всіх.

Зброєносець запитливо подивився на свого пана. Вільям сердито сказав:

— Ну добре.

Том відпустив вуздечку й відступив.

Вільям розвернув коня, сильно підострожив його та спрямував до стежки через пшеничний лан.

Том різко сів на колоду. Він не розумів, що на нього найшло. Так говорити до лорда Вільяма було безумством. Йому пощастило, що залишився живим.

Стукіт копит Вільямового бойового коня затихнув удалині, а його зброєносець висипав вміст капшука на дошку. Том дивився на монети, що виблискували на сонці, і почувався переможцем. Це було безумство, але йому вдалося: він домігся платні для себе та своїх підлеглих.

— Навіть лорди мають шанувати звичаї, — сказав він до себе.

Агнеса почула його.

— Сподіваюся, ти більше не захочеш працювати на лорда Вільяма, — мовила вона роздратовано.

Том усміхнувся їй. Він розумів, що її різкість була спричинена страхом.

— Не треба супитися, бо молоко в грудях скисне, як народиться маля.

— Я не зможу прогодувати всіх нас, якщо ти не знайдеш роботу на зиму.

— До зими ще дуже далеко, — сказав Том.

II

Вони залишалися в селищі до кінця літа. Пізніше виявилося, що то було страшною помилкою, але тоді таке рішення здавалося цілком розумним, адже Том, Агнеса й Альфред могли заробляти по пенні[14] на день на збиранні врожаю. Коли прийшла осінь і настав час їхати, вони мали важкий мішок срібних пенні та жирну свиню.

Першу ніч родина провела на ґанку сільської церкви, а на другу натрапила на невеличкий монастир, де скористалася гостинністю ченців. На третій день вони опинились у самісінькому центрі Шутського лісу — просторої місцини, вкритої чагарником і непролазними хащами, де дорога була не набагато ширша за запряжений волом віз, а серед дубів обабіч шляху пишно відмирала літня рослинність.

Дрібні інструменти Том ніс у торбині, а молоти підвісив на пасок. Свій плащ, зав’язаний у паку, він закинув на ліве плече, а правицею опирався на костур. Майстер був радий знову вирушити в мандрівку. Можливо, він знайде роботу на будівництві собору. Може, йому вдасться стати головним муляром, працювати там до кінця життя й збудувати таку прекрасну церкву, що він напевне потрапить на Небо.

Агнеса поклала їхнє нечисленне начиння в казанок і перекинула його за плечі. Альфред ніс інструменти, за допомогою яких вони зможуть збудувати десь нове житло: сокиру, тесло, молоток, шило, щоб робити дірки в шкірі та дереві, і заступ. Марта була замала, щоб нести щось, окрім власної миски, столового ножа, прив’язаного до паска, і зимового плаща, закинутого їй за плечі. Але їй доручили важливе завдання: поганяти свиню, яку вони хотіли продати на базарі.

Поки сім’я йшла нескінченними дібровами, Том уважно стежив за Агнесою. Вона була вже на середині вагітності й в утробі несла не меншу ношу, ніж за плечима. Втім, жінка здавалася невтомною. Альфред також не виказував ознак втоми: у його віці хлопці мають більше енергії, ніж здатні витратити. Уморилася тільки Марта: її тоненькі ніженьки були створені для грайливих побігеньок, а не тривалих походів. Вона постійно відставала, а всі мусили зупинятись і чекати, поки мала зі свинею їх наздожене.

Ідучи, Том мріяв про собор, який він колись збудує. Як і завжди, він починав з того, що уявляв собі арку. Вона була дуже проста: дві підпори під дугою. Потім він уявляв собі другу, таку саму, як перша. Подумки майстер комбінував їх, щоб утворити один суцільний склепінчастий прохід. Потім додавав ще, і ще, іще — аж доки утворювався цілий ряд, де арки, одна до одної, вишиковувались у тунель. То була квінтесенція будівлі, бо таким чином утворювався дах, що захищав від дощу, і дві стіни, які той дах тримали. Цей тунель із оздобленням і був, власне, собором.

Щоб розвіяти темряву в ньому, першим елементом оздоблення мали стати вікна. Якщо стіни достатньо міцні, в них можна робити отвори. Вони мають бути округлі згори та пласкі біля підвіконня — тієї самої форми, що й склепіння. Однакова форма арок, вікон і дверей — ось що робило будівлю прекрасною. Іншою важливою складовою була одноманітність, тому Том уявляв собі дванадцять однакових вікон, рівномірно розташованих в обох стінах тунелю.

Том намагався уявити віконне оздоблення, але не міг зосередитися: його не відпускало відчуття, що за ним стежать. Але він гнав від себе цю думку, адже здавалось, що тут стежити за ними нікому, хіба що пташкам, лисам, диким котам, білкам, щурам, мишам, ласкам, горностаям і полівкам, що рясно населяли ліс.

Опівдні всі присіли біля струмочка. Пили чисту воду, їли холодну груднинку й дикі яблука, які підібрали із землі в лісі.

По обіді Марта втомилася. Певної миті вона відстала від них аж на сто ярдів[15]. Вони зупинилися, щоб дочекатися її, і Том пригадував, яким в її віці був Альфред: прекрасним золотоволосим хлопчиком, міцним і хвацьким. Ніжність змішувалася з роздратуванням, коли він дивився на Марту, яка сварила свиню за те, що та йде так повільно. Раптом з підліска перед нею з’явилася постать. Далі все сталося так швидко, що Том не міг повірити своїм очам. Чоловік, що несподівано з’явився на дорозі, підняв палицю. У Тома в горлянці зародився крик жаху, але не встигнув він закричати, як чоловік замахнувся на Марту. Він ударив її по голові збоку, і Том почув моторошний звук удару, який досяг цілі. Дівчинка впала на землю, мов лялька.

Том побіг до доньки, його ноги гатили по землі, немов копита Вільямового коня — наче у такий спосіб чоловік намагався змусити себе бігти швидше. Він біг і дивився на те, що відбувається, наче на фреску на церковній стіні: спостерігав, але не здатний був нічого вдіяти. Нападник, безсумнівно, був з вигнанців — оцупкуватий босий чолов’яга в бурому плащі. На мить він озирнувся на Тома, і той побачив, що обличчя його жахливо спотворене: губи відрізані, найпевніше, у покарання за злочин, якось пов’язаний із брехнею, і тепер його рот був назавжди розтягнений в огидній посмішці, обрамованій кривими шрамами. Жахливе видовище мало не зупинило Тома, але він бачив нерухоме тільце Марти, що лежало ниць.

Вигнанець відвернувся від Тома й зосередився на свині. За якусь мить він схилився, схопив і сунув тварину, що пручалася в його руках, собі під пахву, а потім зник у хащах підліска разом з єдиною цінною річчю, яку мала Томова родина.

Том опустився на коліна перед Мартою. Він поклав широку долоню на її щуплі груди та відчув серцебиття, сильне й стале, і його найгірші страхи розвіялися; але доньчині очі були заплющені, а у білявому волоссі червоніла кров.

За мить Агнеса теж стала на коліна поруч із ним. Вона торкнулася грудей доньки, її зап’ястка й чола, потім пильно, але спокійно подивилася на Тома.

— Вона житиме, — коротко сказала жінка. — Забери нашу свиню.

Том швидко скинув із плеча торбину з інструментами та поклав її на землю. Лівою рукою він зняв з паска великий молот. У правій і досі тримав костур. Він бачив прим’яті кущі там, звідки з’явився та куди втік вигнанець, і чув, як у хащах верещить свиня. Том занурився в підлісок.

Слід одразу впадав в око. Вигнанець був кремезним чолов’ягою, він біг зі свинею під пахвою та лишав за собою затоптані квіти, поламані кущі й молоді деревця. Том кинувся за ним, сповнений лютого бажання наздогнати крадія та забити мало не на смерть. Він продирався крізь хащі березових паростків, ковзав із сипучого підгірка та хлюпотів трясовиною, аж доки дістався вузенької стежини. Там він зупинився. Крадій міг піти і праворуч, і ліворуч, але визначити напрямок за притоптаними рослинами вже було неможливо. Том прислухався й почув вереск свині десь ліворуч. А ще він чув, що хтось іде за ним лісом — мабуть, Альфред. Том рушив на виск свині.

Стежинка привела його до западини, яка перетворювалася на крутий схил. Свиня верещала вже десь зовсім близько. Важко дихаючи, Том побіг угору — роки вдихання кам’яного пилу послабили його легені. Раптом схил закінчився, і він побачив крадія за двадцять-тридцять ярдів[16] від себе — той тікав так, немов сам диявол гнався за ним. Том зробив ривок, і відстань між ними стала скорочуватися: ось-ось наздожене — адже без свині в руках бігти легше. Аби тільки не забракло сил — у Тома вже боліло в грудях. Ось уже до злодія п’ятнадцять ярдів, дванадцять. Том здійняв костур над головою, немов спис. Ще трохи — і він кинув би його. Одинадцять ярдів, десять…[17]

Він уже збирався метнути костур, коли краєчком ока побачив кістляве обличчя, прикрите зеленим капелюхом, що з’явилося з кущів поруч зі стежкою. Том уже не встигав ухилитися. Йому під ноги сунули масивний дрючок, він перечепився через нього, як і прагнули лиходії, та впав на землю.

Том випустив з рук костур, але схопився за молот. Він перевернувся на землі та встав на одне коліно. Нападників було двоє: один у зеленому капелюсі, другий — лисий, зі скуйовдженою сивою бородою. Вони налетіли на Тома.

Том уже був на ногах. Він ступив крок убік і замахнувся молотом на чоловіка в зеленому капелюсі. Той ухилився, і важкий молот ударив його в плече, тож бандит з болісним криком упав, схопившись за вочевидь зламану руку. Том не мав часу ще раз замахнутися, щоб завдати нищівного удару лисому, тому просто із силою тицьнув руків’ям молота йому в обличчя та розсік щоку.

Обидва чолов’яги відступили, схопившись за свої рани. Том бачив: у них уже немає сил битися. Він розвернувся. Крадій так і біг стежиною. Том знову погнався за ним, не звертаючи уваги на біль у грудях. Але не пробіг він і кількох ярдів[18], як почув, що хтось скрикнув позаду знайомим голосом.

Альфред.

Він зупинився й озирнувся.

Альфред бився з тими двома, колошматив їх руками й ногами. Він три чи чотири рази вдарив по голові того, що був у зеленому капелюсі, а лисому дав ногою по гомілці. Проте розбійники наблизилися до хлопця впритул, щоб не дати йому замахнутися й ударити на повну силу. Том розривався, не знаючи, що робити: переслідувати крадія чи захищати сина. Тут лисий підставив Альфредові підніжку, той упав, і обидва бандити накинулися на хлопця, гамселячи його по обличчю й тулубу.

Том побіг назад. Він щосили вдарив лисого, і той полетів у кущі, тоді замахнувся молотом на другого в капелюсі. Розбійник уже відчув був на собі вагу молота — міг орудувати після знайомства з ним лише однією рукою. Тож, вдало ухилившись тепер від першого удару, чкурнув у чагарник раніше, ніж Том встигнув замахнутися знов.

Том озирнувся й побачив, що лисий тікає стежкою. Глянув у протилежний бік: крадій зі свинею зник з очей. Він пробурмотів лютий, богохульний прокльон — та свиня була половиною всіх його накопичень за літо. Ледь дихаючи він сів на землю.

— Ми здолали всіх трьох! — збуджено сказав Альфред.

Том глянув на сина.

— Але вони забрали нашу свиню, — відповів йому.

Злість обпекла його зсередини, мов кислий сидр. Вони купили свиню навесні, щойно назбирали необхідну кількість пенні, й вигодовували її все літо. Добре відгодовану свиню можна було продати за шістдесят пенсів. Ще кілька капустин і мішок зерна — і родина мала б харч на всю зиму й до всього кілька пар шкіряних черевиків і один-два капшуки. Втрата свині була для них катастрофою.

Том із заздрістю подивився на Альфреда, який уже відсапався після біганини та бійки й з нетерпінням чекав, що буде далі. «Коли ж це і я міг мчати мов вітер і майже не відчувати серцебиття? — подумав Том. — Коли мені було… двадцять років. Здається, це було тільки вчора».

Він підвівся на ноги.

Обійняв Альфреда за широкі плечі, й вони пішли стежинкою назад. Хлопець був на долоню нижчий за батька, але невдовзі мав його наздогнати й навіть перегнати. «Сподіваюся, розумом він теж підросте», — подумав Том, а вголос сказав:

— Кожен дурень вміє вплутатись у бійку, та лише мудра людина знає, як у неї не влізти.

Альфред безтямно подивився на нього.

Вони зійшли зі стежини, перетнули болото та подерлися на пагорб, відтворюючи свій маршрут у зворотному порядку. Продираючись крізь березові хащі, Том думав про Марту, і його нутрощі знову скрутило від гніву. Вигнанець ударив її зовсім даремно, вона нічим йому не загрожувала.

Том прискорив ходу, і за хвилину вони з Альфредом вийшли на дорогу. Марта лежала там само, де вони її залишили, так і не ворухнувшись. Очі її були заплющені, а у волоссі підсихала кров. Агнеса вклякла перед нею, а поруч із ними, на Томів подив, стояли якась жінка й хлопчик. У Тома промайнула думка: недарма він відчував, що за ними стежать, — схоже, ліс кишів людьми. Він нахилився та знову поклав руку на Мартині груди. Вона дихала рівно.

— Скоро опритомніє, — впевнено мовила незнайомка. — І тоді її знудить. А потім усе буде добре.

Том допитливо подивився на неї. Жінка стояла на колінах поруч із Мартою. Вона була доволі молода, років на десять молодша за Тома. Під короткою шкіряною тунікою виднілася її гнучка фігура. Обличчя було вродливе, а темно-каштанове волосся сходилося на чолі в «мис удови». Том відчув, як його заливає хвиля бажання. Незнайомка підвела на нього очі, і він здригнувся: в її уважних, глибоко посаджених очах незвичного медово-золотистого кольору й усьому обличчі було щось магічне, і Том був певен, що ця жінка читає його думки.

Він відвернувся, щоб приховати збентеження, та наразився на обурений погляд Агнеси. Вона спитала:

— Де свиня?

— Там було ще двоє розбійників, — відповів Том.

Альфред сказав:

— Ми побили їх, але той, що забрав свиню, вшився.

Агнеса спохмурніла, але промовчала.

Незнайомка запропонувала:

— Дівчинку можна перенести в тінь, тільки обережно.

Жінка підвелася, і Том побачив, що вона невелика на зріст — на фут[19] нижча за нього. Він нахилився й ніжно підняв Марту. Її тільце в його руках здавалося невагомим. Том переніс доньку на кілька ярдів і поклав на траву в затінку старого дуба. Дитина й досі була дуже млява.

Альфред збирав інструменти, що під час пригоди розсипалися всією дорогою. Хлопчик, який був із незнайомкою, мовчки дивився на нього із широко розплющеними очима й роззявленим ротом. Він був роки на три молодший за Альфреда, і Томові впала в очі його доволі незвична зовнішність, цілком позбавлена чуттєвої материнської вроди. Шкіра в хлопчика була дуже бліда, волосся — яскраво-руде, а блакитні очі — трохи лупаті. «Схожий на йолопа», — подумав Том. За його досвідом, діти з таким уважно-очманілим виглядом або рано помирали, або виростали сільськими дурниками. Альфреда помітно бентежив невідступний погляд цього хлопчиська.

Поки Том дивився на нього, малий узяв пилку в Альфреда з рук і мовчки став роздивлявся її, наче то було щось чарівне. Альфред, обурений такою нечемністю, потягнув пилку до себе, і той байдуже її відпустив. Його мати сказала:

— Джеку! Поводься як слід! — Їй явно було ніяково.

Том глянув на неї. Хлопець був геть не схожий на матір.

— Це твій син? — спитав жінку.

— Так. Мене звуть Еленою.

— Де твій чоловік?

— Помер.

Том здивувався.

— Подорожуєте самі? — недовірливо спитав він. У лісі було небезпечно навіть для такого чолов’яги, як він, а самотня жінка могла лише сподіватися на те, щоб вижити тут.

— Ми не подорожуємо, — сказала Елена. — Ми живемо в лісі.

Том був приголомшений.

— Тобто ви… — Він замовкнув, щоб не образити її.

— Вигнанці, — докінчила Елена. — Так. Ти думав, усі вигнанці такі, як Фарамон Розкотигуба, який украв вашу свиню?

— Так, — відповів Том, хоча насправді він хотів сказати, що ніколи не думав, що серед вигнанців може бути така прекрасна жінка. Не в змозі приховати цікавість, він спитав: — Який злочин ти скоїла?

— Я прокляла священника, — мовила та й відвернулася.

На Томову думку, провина була незначна, хіба що священник трапився дуже впливовий або ж Елена не хотіла казати правду.

Він подивився на Марту. За мить дівчинка розплющила очі. Вона була розгублена й трохи налякана. Агнеса стала на коліна поруч із нею.

— Ти в безпеці, — сказала вона. — Усе добре.

Марта сіла, і її знудило. Агнеса тримала доньку в обіймах, доки спазми не вщухли. Том був вражений: усе сталося саме так, як провістила Елена. Вона також сказала, що з Мартою все буде гаразд, і, напевне, цьому теж можна було вірити. Він зітхнув з полегшенням, здивований силою своїх почуттів. Том подумав, що не витримав би, якби з Мартою щось сталося, і на очі йому навернулися сльози. Елена кинула на нього співчутливий погляд, і він знову відчув, що ця жінка здатна зазирнути йому в самісіньке серце.

Він відламав гілку з дуба, обірвав листя та обтер ним Мартине обличчя. Дівчинка була дуже бліда.

— Їй треба відпочити, — промовила Елена. — Хай полежить стільки, скільки треба, щоб пройти три милі[20].

Том подивився на сонце. До сутінків лишалося ще чимало часу. Він усівся чекати. Агнеса лагідно гойдала Марту на руках. Малий Джек перевів увагу на дівчинку та витріщився на неї з такою самою недоумкуватою зосередженістю. Том хотів дізнатися про Елену більше. Він не був певен, чи зможе вмовити її розповісти про себе, але й не хотів, щоб вона йшла.

— То як ви тут опинилися? — нерішуче спитав він.

Вона знову подивилася йому в очі й почала розповідати.

Елена розповіла, що її батько був лицарем, великим, дужим, жорстоким чоловіком, який хотів синів, щоб їздити з ними верхи, полювати й боротися, — супутників у пияцтві та гульках. Із цим йому не пощастило, як тільки може не пощастити людині: народилась Елена, а потім його дружина померла; він одружився знову, але друга жінка виявилася неплідною. Поступово мачуха Елени остогидла йому, і чоловік врешті-решт вигнав її. Так, мабуть, він був жорстоким, але ніколи не здавався таким Елені: вона обожнювала батька та поділяла його презирство до другої дружини. Коли мачуха пішла, Елена лишилася зростати серед самих чоловіків. Вона коротко стриглася, носила кинджал і вчилася не бавитися з кошенятами й не доглядати старих осліплих псів. У Мартовому віці вона плювалась, їла серединки яблук і могла так штурхонути коня у живіт, що той затамовував подих, даючи їй можливість іще трохи затягнути попругу. Елена знала, що всі чоловіки, які не належать до батькової ватаги, звуться тюхтіями, а жінки, що не гуляють з батьком і його друзяками, — курвами, хоча дівчинка й не розуміла, що означають ці образливі слова.

Слухаючи її голос у лагідному повітрі осіннього полудня, Том заплющив очі й уявив її пласкогрудим дівчиськом із брудним обличчям, за довгим столом поруч із розбишакуватими приятелями її батька, які пили міцний ель, відригували й горлали пісень про битви, пограбування та ґвалт, про коней, замки й непорочних дів, аж доки вона засинала, поклавши стрижену голову на грубі дошки столу.

Якби Елена залишалася пласкогрудою вічно, то жила б безтурботним життям. Проте настав час, коли чоловіки стали дивитися на неї інакше. Вони більше не сміялися, коли вона казала: «Геть з дороги, інакше відріжу яйця та згодую свиням». Дехто з них витріщався на дівчину, коли та знімала вовняну накидку та лягала спати у довгій полотняній сорочці. Коли вони справляли малу потребу в лісі, то поверталися до неї спиною, чого раніше не робили.

Якось Елена побачила батька, коли той розмовляв з парафіяльним священником — що траплялося рідко, — і вони постійно дивилися на неї так, наче йшлося про неї. Наступного ранку батько сказав їй:

— Їдь з Генрі та Еверардом і роби те, що вони скажуть. — І поцілував її в чоло.

Це здивувало дівчину — невже він розм’як із віком? Елена осідлала свого гнідого рисака — вона відмовлялася їздити на вишуканому верховому коні або дитячому поні — та вирушила в путь разом із двома зброєносцями.

Вони відвезли її до жіночого монастиря й залишили там.

Коли ті двоє поїхали, весь монастир аж задвигтів від її прокльонів. Вона порізала ножем абатису й пішки повернулася в рідний дім. Батько відправив її назад зі зв’язаними руками й ногами верхи на віслюку. Її посадили в карцер і тримали там на самій воді, аж поки загоїлися рани абатиси. У карцері було холодно й вогко, і вдень темно, як уночі. Щойно Елену випустили, вона знов утекла додому. Батько, як і перше, відправив її назад, і цього разу її відшмагали перед тим, як замкнути в келії.

Врешті-решт її, звісно ж, зламали, і вона вдягнула чернече вбрання, дотримувалася правил і вчила молитви, хоча в душі ненавиділа черниць, зневажала святих і загалом не вірила нічому, що їй розповідали про Бога. Але вона навчилася читати й писати, опанувала музику, лік і малювання, а до французької та англійської, якими розмовляла в батька вдома, додалася ще й латина.

Зрештою, життя в монастирі було не таке вже й погане. Громада людей однієї статі, з власними правилами та звичаями — саме те, до чого Елена звикла змалечку. Усі черниці мусили виконувати якусь фізичну працю, і невдовзі її приставили до коней. Незабаром вона вже стала головною на стайні.

Злидні не дошкуляли Елені. Покірність давалася їй нелегко, але прийшла із часом. Третє правило — цнота — також не була для Елени великою проблемою, хоча час від часу, попри напучення абатиси, вона знайомила інших послушниць із різними втіхами…

Тут Агнеса перервала розповідь Елени й разом з Мартою пішла шукати струмок, щоб умити доньку й очистити їй одяг. Вона також взяла із собою Альфреда, щоб той захистив їх у разі небезпеки, хоча й не збиралася заходити туди, де Том їх не зміг би почути. Джек підхопився, щоб піти з ними, але Агнеса твердо сказала йому лишатися, і той, схоже, зрозумів, бо сів на місце. Том здогадався, що Агнеса хотіла забрати дітей, щоб ті не чули цієї нечестивої та непристойної історії, і водночас залишити Тома під наглядом.

Елена продовжила розповідь. Одного дня абатиса на кілька днів поїхала з монастиря. Її кінь закульгав у дорозі. Абатиса позичила іншого скакуна в пріораті Кінгзбриджу, розташованому неподалік. Після поїздки вона наказала Елені повернути позиченого коня та привести назад кульгавого.

Там, на монастирській стайні, поруч із крихким від віку Кінгзбриджським собором, Елена зустріла юнака, схожого на відшмаганого цуцика. Незграбний, як те песеня, насторожі, наче щось винюхував, але заляканий і затурканий, немов із нього вибили всю його грайливість. Коли Елена звернулася до нього, він не зрозумів. Вона заговорила латиною, але він був не із ченців. Коли вона нарешті сказала щось французькою, його обличчя засяяло з радощів, і він відповів тією самою мовою.

Елена не повернулася в монастир.

Від того дня вона жила в лісі: спершу в хиткому курені з гілок і листя, потім — у сухій печері. Елена не забула чоловічих вмінь, яких набула у батьківській оселі: досі знала, як полювати на оленів, ставити сильця на кроликів і стріляти лебедів з лука; тельбушила, білувала й готувала дичину й навіть вичиняла шкури та шила з хутра одяг. Крім м’яса їла дикі плоди, горіхи й овочі. Усе, що їй було потрібно, — сіль, одяг із вовни, сокиру або новий ніж — їй доводилося красти.

Складно стало, коли народився Джек…

А як же француз, хотів спитати Том. То він Джеків батько? І якщо так, то коли він помер? І як? Однак з виразу її обличчя було зрозуміло, що Елена не збирається розповідати про це, а таку людину, як вона, складно переконати зробити щось проти волі, і Том залишив свої запитання при собі.

Її батько тоді вже помер, а його зграя розсіялася, тож Елена залишилася сама в усьому світі — без родичів і друзів. Коли Джек от-от мав народитися, вона розпалила всенічну ватру на вході в печеру. В неї були харчі й вода, лук зі стрілами й ножі під рукою, щоб захиститися від вовків і диких собак, і навіть важка червона мантія, вкрадена в єпископа, — аби загорнути в неї дитину. Однак Елена була не готова до болю та страху пологів і доволі тривалий час думала, що помре. Хай там як, дитина народилася здоровою та сильною, а вона пережила все.

Упродовж наступних одинадцяти років Елена та Джек жили простим, скромним життям. Ліс давав їм усе необхідне, вони лиш мали запасти доволі яблук, горіхів і солоної та копченої оленини на зиму. Елена часто думала, що, якби не було королів, лордів, єпископів і шерифів, то всі могли б так жити й бути цілком щасливими.

Том спитав її, як вона співіснувала з іншими вигнанцями — такими, як цей Фарамон Розкотигуба. «Що, якби хтось із них підліз до неї вночі та спробував її зґвалтувати», — думав він, і від цієї думки його крижі затремтіли, хоча він ніколи не брав жінку проти її волі, навіть власну дружину.

Інші вигнанці боялися її — так вона сказала Томові, дивлячись на нього блискучими світлими очима, і він розумів чому: вони гадали, що Елена — відьма. А від законослухняних людей, що проїздили лісом, — людей, які могли пограбувати, зґвалтувати й убити вигнанку без страху покарання, — від таких вона ховалася. Чому тоді вона не сховалася від Тома? Тому що побачила поранену дитину й захотіла допомогти. Вона ж і сама має дитину.

Вона навчила Джека всього, що сама дізналась у батьківській домівці про зброю та полювання. Потім вона передала йому те, що перейняла від черниць: навчила читання й письма, музики й ліку, французької та латини, малювання і навіть біблійних історій. І, нарешті, довгими зимовими вечорами вона переказувала синові спадщину француза, який знав легенд, віршів і пісень більше за всіх на світі…

Том не повірив, що хлоп’яга Джек вміє читати й писати. Сам він міг написати своє ім’я та ще кілька слів — наприклад, «пенс», «ярд» і «бушель». Агнеса, дочка священника, вміла більше, хоча писала повільно й насилу, висолопивши язика. Але Альфред не спроможний був написати жодного слова й ледь умів прочитати власне ім’я, а Марта й на таке не була здатна. Як ця недоумкувата дитина могла бути більш грамотною за всю Томову сім’ю?

Елена наказала Джекові щось написати, той розрівняв пилюку на землі та надряпав якісь літери. Том упізнав перше слово — «Альфред», а решту не розібрав і почувався дурнем; Елена помітила його збентеження та прочитала написане вголос:

— Альфред більший за Джека.

Хлопець швидко намалював дві фігури, і, хоч малюнок був дуже примітивний, можна було розрізнити широкі плечі та незграбну статуру більшої та худорлявість і усмішку меншої з них. Том, який і сам мав хист до малювання, був приголомшений простотою і майстерністю цієї замальовки на пилу.

Однак малий здавався недоумком.

Елена вгадала Томові думки й зізналася, що й сама недавно стала усвідомлювати це. Джек ніколи не був у компанії інших дітей, та й взагалі інших людей, окрім матері, тому й виріс немов дика тваринка. Попри всі свої вміння, він не знав, як поводитися в присутності людей. Саме тому мовчав, вдивлявся та хапав щось із рук.

Мовивши це, Елена вперше здалася вразливою. Вираз непохитної самовпевненості зник, і Том побачив, що вона стурбована та розгублена. Вона мусила повернутися в суспільство заради Джека, але як? Якби вона була чоловіком, то могла б спробувати умовити якогось лорда дати їй ферму, особливо якби переконливо збрехала, що повернулася з паломництва в Єрусалим або Сантьяго-де-Компостелу. Часом траплялися жінки-фермерки, але то завжди були вдови з дорослими синами. Жоден лорд не дав би ферму жінці з малою дитиною. Ніхто не найняв би її робітницею ані в місті, ані на селі, до того ж вона не мала де жити, а чорноробам зазвичай житла не давали. Вона була ніким.

Том співчував їй. Вона віддала своїй дитині все, що могла, але того було замало. Однак він не бачив виходу з її біди. Хай прекрасна, винахідлива та незламна, вона була приречена провести решту днів, ховаючись у лісі зі своїм диваком-сином.

Агнеса, Марта й Альфред повернулися. Том тривожно глянув на Марту, але в доньки був такий вигляд, ніби найгірше, що з нею будь-коли траплялося, це вмивання. На певний час майстер цілком заглибився в проблеми Елени, але тепер пригадав і власні злидні: він був без роботи, а його свиню вкрали. День ішов до вечора. Том почав збирати їхнє манаття.

— Куди прямуєте? — спитала Елена.

— У Вінчестер, — відповів Том. У Вінчестері був замок, палац, кілька монастирів і, що найважливіше, — собор.

— Солсбері ближче, — сказала Елена. — Коли я була там востаннє, в місті збиралися перебудовувати собор — хочуть збільшити його.

У Тома аж серце підстрибнуло. Саме цього він і прагнув. Якби він здобув роботу на будівництві собору, то зміг би нарешті стати старшим майстром.

— У якому напрямку Солсбері? — нетерпляче спитав він.

— Ідіть назад, звідки прийшли, милі три-чотири[21]. Пам’ятаєте розвилку на дорозі, де ви повернули ліворуч?

— Так — біля ставка з гнилою водою.

— Саме так. Права стежина веде в Солсбері.

Вони зібралися йти. Агнесі не сподобалася Елена, але вона спромоглася ввічливо сказати:

— Дякую за те, що допомогла подбати про Марту.

Елена всміхнулася, але очі в неї були сумні.

За кілька хвилин Том озирнувся. Елена стояла на місці й дивилася їм услід, широко розставивши ноги та прикривши очі рукою, а чудний хлопчик тримався позаду. Том помахав їй, і вона помахала у відповідь.

— Цікава жіночка, — сказав він Агнесі.

Дружина промовчала.

Альфред мовив:

— Хлопчик у неї дивний.

Вони йшли під низьким осіннім сонцем. Том гадав, яке те Солсбері, — він зроду там не бував. У ньому вирувала радість. Звісно, він мріяв збудувати собор з порожнього місця, але то була рідкість: усі здебільшого покращували, розширювали або частково перебудовували старі будівлі. Проте він задовольнився б і тим, якби колись йому дозволили будувати за його власним проектом.

— Чому той дядько вдарив мене? — спитала Марта.

— Бо хотів украсти нашу свиню, — відповіла їй Агнеса.

— Завів би краще власну! — обурено мовила Марта, немов лише щойно второпала, що вигнанець зробив щось погане.

«Якби Елена знала якесь ремесло, то не мала б горя», — думав Том. Муляр, тесляр, ткач або чинбар ніколи не опинилися б в її становищі. Ремісник завжди міг піти в місто шукати роботу. Траплялися й ремісниці, але то здебільшого були дружини ремісників.

— Чоловік їй потрібен, — сказав Том уголос.

Агнеса твердо відповіла:

— Тільки свого я їй не віддам.

III

День, коли вони втратили свиню, також був останнім погожим днем. Вони переночували в клуні, а вранці, коли вийшли надвір, побачили, що небо стало свинцевого кольору, завивав холодний вітер, і час од часу зривалася злива. Вони розгорнули накидки з грубої повстяної тканини й надягли їх — зав’язавши туго під підборіддям і насунувши каптури, щоб уберегти обличчя від дощу. В путь рушили в похмурому настрої — четвірка понурих примар під дощем, чиї деревняки хлюпали по брудних калюжах.

Том думав про Солсберійський собор і те, яким він виявиться насправді. Загалом, собор — то такий самий храм, як інші: церква, де є єпископський престол. Але на ділі соборні церкви найбільші, найзаможніші, найпишніші та найвитонченіші. Собор нечасто був просто тунелем з вікнами. Більшість соборів мала три тунелі: високу галерею та дві нижчих нави з бічними проходами, що за формою нагадувало голову та плечі. Замість бічних стін центральний тунель мав два ряди колон, об’єднаних арками, що утворювали галерею. Проходи використовувалися для процесій — вельми видовищних у соборних церквах, — а ще в навах влаштовували каплички, присвячені певним святим, які залучали такі важливі для церкви пожертви. Собори були найдорожчими будівлями на світі, набагато дорожчими за палаци або замки, здатними, однак, заробляти кошти на своє утримання.

Солсберійський собор розташовувався не так далеко, як здавалося Томові. Ближче до середини дня вони зійшли на пагорб і побачили перед собою дорогу, що звивалася в низині; а за зрошеними дощем полями, немов човен на озерній гладіні, на іншому пагорбі височіло укріплене місто Солсбері. Дощ приховував деталі, але Том розгледів кілька веж — чотири чи п’ять, — що здіймалися високо над міським муром. Побачивши стільки кам’яних споруд, Том відчув, як його серце закалатало.

Холодний вітер на рівнині морозив щоки й руки родині, поки вона брела дорогою до східної брами. Біля підніжжя пагорба, яким були розкидані будиночки, сходилися чотири дороги, де Томова сім’я злилися з іншими подорожніми, які, згорбившись і опустивши голови, проривалися крізь негоду під захист міських мурів.

На узвозі, що вів до брами, вони порівнялися із запряженою волом повозкою, навантаженою камінням, — для Тома то був обнадійливий знак. Візник зігнувся позаду грубого дерев’яного воза та штовхав його плечем, допомагаючи двом волам, що дерлись угору. Том побачив нагоду заприятелювати. Він кивнув Альфредові, і вони удвох налягли плечима на віз.

Дерев’яні колеса застукотіли дощатим мостом, що вів через величезний засохлий рів. «Чимало ж роботи знадобилося, щоб вирити його та викласти міський мур — мабуть, тут працювали сотні людей», — думав Том; це було ще масштабніше, ніж вирити котлован для собору. Міст через рів тріщав і скрипів під вагою повозки й двох кремезних тварин, що її тягнули.

Перед брамою узвіз закінчився, і повозка пішла легше. Візник розігнувся, Том і Альфред зробили те саме.

— Красно вам дякую, — сказав візник.

Том спитав:

— Для чого каміння?

— Для нового собору.

— Нового? Кажуть, тут просто розбудовують старий.

Візник кивнув.

— Казали десять років тому. Але тепер уже будують новий.

Знов гарна новина.

— А хто старший майстер?

— Джон Шафтсберійський, хоч і єпископ Роджер докладає руку до плану.

Звичайна річ. Єпископи нечасто давали будівельникам свободу. Нелегким завданням старшого майстра завжди було вгамування хворобливої уяви священників та обмеження польоту їхньої фантазії до практичної міри. Але людей на роботу набирав особисто Джон Шафтсберійський.

Візник вказав на Томів вузол з інструментами.

— Муляр?

— Так. Шукаю роботу.

— Може, і знайдеш, — байдуже сказав той. — Якщо не в соборі, то в замку.

— А хто опікується замком?

— Той самий Роджер — він і єпископ, і каштелян.

«Ясна річ», — думав Том. Він уже чув про впливового Роджера Солсберійського, який здавна був наближеним короля.

Вони минули браму й увійшли в місто. Навколо було стільки будинків, людей і тварин, що, здавалося, кріпосний вал зараз лусне, і всі вони посиплються в рів. Дерев’яні хатини стояли стінка до стінки, тулились одна до одної, немов роззяви на повішенні. Кожен клаптик землі для чогось використовувався. Там, де між будинків був прохід, влаштовувалося мешкання — без вікон, бо майже на весь фасад ліпилися двері. Туди, де місця забракло б навіть для найменшої халупи, вклинювалася ятка, де продавали ель, хліб чи яблука; а там, де було затісно й для цього, з’являлося стійло, хлів, гноївня або просто діжка з водою.

Крім того, стояв страшенний шум. Дощу було несила заглушити галас у ремісничих майстернях, вигуки коробейників, привітання, торги, сварки, іржання, гавкіт і вереск тварин.

Намагаючись перекричати шум, Марта спитала:

— Чим так смердить?

Том усміхнувся. Донька вже два роки не бувала в місті.

— Це запах людей, — відповів він.

Вулиця була лише трохи ширша за віз, але візник не зупиняв волів, побоюючись, що ті більше не зрушать з місця; він підганяв їх, не зважаючи на перешкоди, і тварини сунули крізь натовп, без розбору відштовхуючи то лицаря верхи на бойовому коні, то лісничого з луком, то грубого ченця на поні, зброєносців, жебраків, домогосподарок і повій.

Віз наздогнав старого вівчаря, що намагався тримати купи невеличку отару. Том зрозумів, що в місті, напевно, базарний день. Коли віз порівнявся з вівчарем, одна вівця рвонула у відчинені двері пивниці, і за якусь мить уся отара вже була всередині, перекидаючи столи, стільці та кухлі.

Під ногами в них вирувало море з бруду та сміття. Том подивився, як дощ лупить по дахах, як перетворюється на потоки, та прикинув ширину канави, яка відвела б воду з вулиці. Він подумав, що в сильну зливу цією вулицею можна плавати в човні.

Ближче до вершини пагорба, де височів замок, вулиця розширялася. Там стояли кам’яні будинки, один-два потребували дрібного ремонту. Вони належали майстрам і купцям, які на першому поверсі облаштовували майстерні та крамниці, а на другому — свої мешкання. Роздивляючись товари, виставлені на продаж, Том дійшов висновку, що місто заможне. Ножі та горщики потрібні всім, але тільки багаті люди купують хустки з вишивкою, паски з прикрасами та срібні пряжки.

Перед замком візник повернув праворуч, і Том з родиною рушили слідом. Вулиця вигиналася навколо замкового валу. Вони минули ще одну браму, і метушня міста залишилася позаду — так само раптово, як і з’явилася, — а навколо постало вже інше сум’яття: гарячкова, але впорядкована коловерть будівництва.

Вони опинилися на подвір’ї собору, за муром. Його територія охоплювала всю північно-західну чверть розташованого колом міста. Якусь мить Том стояв на місці, вбираючи в себе те, що бачив. Сам вид, звуки й запахи будівництва радували його так само, як інших тішить погожий день. Коли вони прийшли слідом за возом, ще два виїхали звідти порожняком. У будах, що тулилися до церковних стін, каменярі обтісували брили залізними зубилами та здоровезними дерев’яними молотами, щоб створити елементи майбутніх цоколів, колон, капітелей, стовпів, підпор, арок, вікон, лежнів, бельведерів і парапетів. Посеред двору, віддалік від інших будівель, стояла кузня, і крізь відчинені двері виднівся вогонь; по всьому подвір’ю розносилися удари молота по ковадлу — то коваль робив нові інструменти на заміну тим, що зношували каменярі. Більшості це здавалося б хаосом, але Том бачив великий і складний механізм, яким йому так кортіло керувати. Він знав, що робить кожен з робітників, і міг миттю оцінити, на якому етапі будівництво: зараз будувався східний фасад.

Уздовж східної частини, на висоті двадцяти п’яти — тридцяти футів[22]тяглося риштовання. Муляри на ґанку чекали, поки вщухне дощ, але чорнороби жваво бігали сходами з камінням на плечах. Вище, на дерев’яному каркасі даху, працювали бляхарі, які повзали, немов павуки, і прибивали свинцеві листи до балок та прилаштовували ринви й жолоби.

Том із жалем усвідомив, що будівлю майже завершено. Роботи триватимуть ще роки зо два — і якби йому вдалося влаштуватися сюди, цього строку було б замало, щоб стати старшим муляром, не кажучи вже про старшого майстра. Хай там як, він погодився б і на це, якби хтось запропонував, адже наближалася зима. Якби вони мали свиню, то пережили б зиму і так, але тепер Том мусив знайти роботу.

Вони пішли за возом уздовж огорожі — туди, де складали каміння. Воли з вдячністю схилилися до поїлки. Візник гукнув до муляра, що проходив неподалік:

— Де старший майстер?

— У замку, — відповів той.

Візник кивнув і повернувся до Тома.

— Думаю, ти знайдеш його в палаці єпископа.

— Дякую.

— Навзаєм.

Том пішов з подвір’я, Агнеса з дітьми рушила за ним. Вони повернулися на вузьку, забиту людьми вулицю та рушили до замку. Центральну фортецю оточували ще один сухий рів і великий земляний вал. Вони пройшли звідним мостом. У караульні обіч брами сидів на табуреті присадкуватий чолов’яга в шкіряній накидці й поглядав на дощ. На паску в нього висів меч. Том звернувся до нього:

— Добридень. Я звуся Том Будівник. Хочу поговорити зі старшим майстром, Джоном Шафтсберійським.

— Він у єпископа, — байдуже одказав охоронець.

Вони зайшли всередину. Як і більшість замків, цей був скупченням різноманітних будівель, що стояли уздовж земляного валу. Подвір’я мало впоперек ярдів сто[23]. Навпроти брами з дальнього боку стояла масивна фортеця — останній рубіж у разі нападу, — що височіла над валами для ліпшої оглядовості. Ліворуч від неї купчилися низенькі будівлі, здебільшого з дерева: довга стайня, кухня, пекарня та кілька комор. Посередині був колодязь. Праворуч, захопивши більшу частину території, стояв великий кам’яний будинок — то, вочевидь, і був замок. Збудований у тому самому стилі, що й новий собор, з невеликими, закругленими згори дверми та вікнами, він мав два поверхи. Будівля була нова — муляри й досі працювали на одному з рогів, де, вочевидь, зводили вежу. Попри дощ на подвір’ї було чимало людей — одні приходили, інші йшли, дехто квапливо перебігав під дощем з одного будинку в другий: зброєносці, священники, торговці, робітники та прислуга з палацу.

Том побачив кілька дверей, що вели в палац, усі відчинені — попри те, що надворі дощило. Він не був певен, що робити далі. Якщо старший майстер мав зустріч з єпископом, то краще було їм не заважати. З іншого боку, єпископ — то не король. Том був вільною людиною, муляр у серйозній справі, а не якийсь підлабузник-прохач із суплікою. Він почувався рішуче. Залишивши Агнесу з Мартою, вони з Альфредом рушили брудним подвір’ям до палацу та увійшли в найближчі двері.

Батько із сином опинились у маленькій капличці зі склепистою стелею та вікном у дальній стіні над вівтарем. Біля входу за високим столом сидів священник і щось швидко писав на пергаменті. Він звів на них очі.

Том швидко спитав:

— Де майстер Джон?

— У ризниці, — сказав священник і кивнув головою на двері в бічній стіні.

Том не спитав дозволу зустрітися з майстром. Йому здавалося, що коли він поводитиметься так, наче на нього чекають, то змарнує менше часу. Кількома кроками він перетнув капличку й увійшов у ризницю.

То була маленька квадратна кімнатка, освітлена численними свічками. Майже всю підлогу займала мілка пісочниця. Дрібний пісок був ідеально розрівняний лінійкою. У кімнаті стояли двоє чоловіків. Обидва коротко глянули на Тома та знову відвернулися до піскової поверхні. Єпископ, зморшкуватий старий із блискучими чорними очима, малював на піску нагостреною паличкою. Старший майстер у шкіряному фартуху терпляче стежив за ним зі скептичним виразом обличчя.

Том чекав у бентежній тиші. Він мав справити гарне враження: бути ґречним, але не запопадливим, і показати свої знання без хвастощів. Зі свого досвіду наймання людей Том знав, що майстер любить, коли його підлеглі слухняні й умілі.

Єпископ Роджер малював двоповерхову будівлю з великими вікнами з трьох боків. Том бачив, що він вправний кресляр — його лінії були рівні, а кути прямі. На піску поставав план бічного профілю будівлі, але Томові було зрозуміло, що збудувати таку неможливо.

Єпископ закінчив і сказав:

— Готово.

Джон повернувся до Тома та спитав:

— Що це таке?

Том удав, ніби подумав, що в нього питають його думку про малюнок. Він відповів:

— Не можна робити такі великі вікна в крипті[24].

Єпископ роздратовано подивився на нього.

— Це скрипторій, а не крипта.

— Але завалиться точно так само.

Джон сказав:

— Він має слушність.

— Але щоб писати, потрібно світло.

Джон знизав плечима й подивився на Тома.

— Хто ти такий?

— Мене звуть Том, я — муляр.

— Я здогадався. Що привело тебе сюди?

— Шукаю роботу.

Том затамував подих.

Джон похитав головою.

— Я не можу тебе найняти.

У Тома обірвалося серце. Він хотів розвернутися й піти, але терпляче чекав, доки йому пояснять причини.

— Ми працюємо тут уже десять років, — продовжив Джон. — Більшість мулярів завели собі будинки в місті. Ми близькі до завершення, і зараз у мене більше мулярів, ніж я потребую.

Том зрозумів, що надії немає, але все одно спитав:

— А в палаці?

— Те саме, — відповів Джон. — Власне, там і працюють ті, кому тут нема роботи. Якби не палац та інші замки єпископа Роджера, я вже почав би звільняти мулярів.

Том кивнув. Удавано байдужим голосом, щоб не виказати свого розпачу, він запитав:

— Може, знаєте, де є робота?

— На початку року взялися будувати монастир у Шафтсбері. Напевне, і досі будують. Туди день іти.

— Дякую.

Том розвернувся та пішов геть.

— Мені шкода, — сказав навздогін Джон. — Ти наче непогана людина.

Том мовчки вийшов. Він був розчарований: зарано дав волю сподіванням — немає нічого дивного, коли тобі відмовляють. Але він так тішив себе мріями про те, що знову будуватиме собор. Тепер йому доведеться працювати на нудному міському мурі або огидному будинку якогось срібляра.

Том розправив плечі й пішов через подвір’я назад, де його чекали Агнеса та Марта. Він би нізащо не показав дружині свого розчарування. Завжди намагався переконати її в тому, що все добре, що він контролює ситуацію, і хай тут не знайшлося роботи — не страшно, адже вони неодмінно знайдуть щось у сусідньому місті, а якщо ні — то в наступному. Том знав: якщо Агнеса помітить його відчай, то переконає десь осісти, а він не хотів цього — хіба що то було б місто, де збиралися будувати собор.

— Для мене тут нічого нема, — сказав він Агнесі. — Ходімо далі.

Вона була пригнічена.

— А здавалось би, є і собор, і замок, можна було б сподіватися, що для муляра знайдеться місце.

— Обидві будівлі майже завершені, — пояснив Том. — Тут і без того більше людей, ніж треба.

Родина перейшла звідний міст і знов занурилася в людні міські вулиці. Вони увійшли в Солсбері через східну браму, а вийти збиралися через західну, на дорогу, що вела у Шафтсбері. Том повернув праворуч і повів їх через ту частину міста, якої вони ще не бачили.

Він зупинився біля кам’яниці, що вкрай потребувала ремонту. Вапняний розчин розкришився та сипався з-під каміння. У щілини вже пробрався мороз, і деякі каменюки тріснули. Ще одна зима прискорить руйнування. Том вирішив вказати на це господареві.

Вхід на першому поверсі мав вигляд широкої арки. Дерев’яні двері були відчинені, а в проході сидів ремісник, з молотком у правій руці та швайкою в лівій. Він вирізьблював складний візерунок на дерев’яному сідлі, що стояло перед ним на столі. Позаду Том побачив складену деревину та шкіру, а хлопчик з мітлою замітав стружку.

Том мовив:

— Добридень, майстре лимарю.

Лимар підвів голову, оцінив Тома, дійшов висновку, що той може дозволити собі сідло, якщо воно йому знадобиться, і коротко кивнув.

— Я будівник, — продовжив Том. — Бачу, тобі потрібні мої послуги.

— Чому?

— Вапно вже сиплеться, каміння тріскається, твій будинок може не пережити цю зиму.

Лимар похитав головою.

— У місті повно мулярів. Нащо мені давати роботу комусь прийшлому?

— Добре, — Том відвернувся. — Бог з тобою.

— Сподіваюсь, що так, — сказав лимар.

— Грубий мужлай, — пробурмотіла Агнеса, коли вони відійшли.

Вулиця вивела їх на ринкову площу. Там, на пів акра бруду, селяни з навколишніх селищ обмінювали нечисленні надлишки м’яса або зерна, молока чи яєць на речі, що були їм потрібні та які вони не в змозі були зробити самостійно: горщики, лемеші, мотузки й сіль. Ринок завжди був явищем мальовничим і галасливим. Базарний день не минав без торгу, глузливого суперництва торговців, що стояли поруч, дешевих пирогів для дітей, часом — менестрелів або акробатів, багатьох розмальованих повій, а частенько і скаліченого солдата, який розповідав про східні пустелі й люті орди сарацинів. У тих, хто вигідно продав товар, нерідко виникала спокуса це відсвяткувати й спустити бариш на міцний ель, тому ближче до середини дня атмосфера ставала буйною. Інші програвали свої пенні в кості, через що виникали бійки. Але того дощового ранку, коли врожаї вже було продано або заховано в комори, на базарі панував спокій. Промоклі селяни мляво торгувалися з містянами, що тремтіли від холоду, і всі мріяли піти нарешті додому, грітися біля коминків.

Томова родина проштовхувалася крізь похмурий натовп, ігноруючи кволі заклики продавця ковбас і точильника ножів. Вони майже минули ринок, коли Том побачив їхню свиню.

Він так здивувався, що спершу не міг повірити очам. Тут Агнеса просичала:

— Томе! Дивись!

Він зрозумів, що дружина теж її впізнала.

Не могло бути жодних сумнівів: він знав ту свиню так само добре, як Альфреда або Марту. Її вправно тримав чолов’яга з міцною статурою та червонощоким обличчям людини, що їсть м’яса вдосталь, а може й дещо надмірно: то, безперечно, був різник. Том з Агнесою витріщилися на нього, а він не міг їх не помітити, адже вони перегородили йому дорогу.

— Що? — спитав різник, збентежений їхніми поглядами, силкуючись пройти.

Тишу порушила Марта.

— Це наша свиня! — збуджено сказала вона.

— Це правда, — мовив Том, спокійно дивлячись на різника.

На мить на його обличчі з’явилася хитра гримаса, і Том зрозумів, що той знає: свиня крадена. Однак чолов’яга сказав:

— Я щойно віддав за неї п’ятдесят пенсів, тому тепер вона моя.

— Хоч би кому ти їх віддав, той не мав права продавати цю свиню. Тому й не дивно, що ти купив її так дешево. У кого сторгував?

— У селянина.

— Ти знаєш його?

— Ні. Послухай, я гарнізонний різник. Я не можу просити кожного фермера, що продає мені свиню чи корову, привести із собою дванадцятьох людей, які присягнуть, що вона належить йому.

Він розвернувся, щоб піти, але Том схопив його за руку й зупинив. Той на секунду розізлився, але зрозумів: якщо дійде до бійки, йому доведеться випустити свиню, і хтось із Томової родини може її схопити, а тоді вже різник муситиме доводити, що то його свиня. Тому він стримався та сказав:

— Якщо маєш претензії — іди до шерифа.

Том на мить замислився, але відкинув такий варіант. Він не мав доказів. Натомість він спитав:

— Який він мав вигляд — той, хто продав тобі мою свиню?

Різник зирнув убік і відповів:

— Такий самий, як і в інших.

— Він прикривав рота?

— Ось тепер пригадую, що так.

— Це вигнанець, він приховував каліцтво, — різко сказав Том. — Ти, звісно, не звернув на це уваги.

— Дощ так і ллє! — запротестував різник. — Усі по вуха закутані.

— Просто скажи мені, чи давно він пішов.

— Щойно.

— А куди?

— У шинок, куди ж іще.

— Тринькати мої гроші, — з огидою мовив Том. — Ну все, йди собі. Може, і тебе колись пограбують, і тоді ти також злитимешся на людей, що купують товар запівдарма без зайвих запитань.

Різник сердився та хотів якось одповісти, але трохи подумав і вирішив, що краще йому просто зникнути.

Агнеса спитала:

— Чому ти його відпустив?

— Тому що його тут знають, а я — чужинець, — пояснив Том. — Якщо я поб’юся з ним, то звинуватять мене. У свині на дупі не написано, що вона моя, тож звідки знати, чия вона насправді?

— Але всі наші збереження…

— Ми ще можемо повернути гроші за неї, — сказав Том. — Замовкни й дай мені подумати.

Сварка з різником роздратувала його, і він зірвався на Агнесі.

— Десь у цьому місті бродить чолов’яга без губ і з п’ятдесятьма пенні в кишені. Нам треба лиш знайти його та забрати гроші.

— Так, — рішуче мовила Агнеса.

— Іди назад — туди, звідки ми прийшли. Іди аж до подвір’я собору. Я рушу далі й підійду до собору з іншого боку. Потім пройдемо наступною вулицею, потім — ще однією. Якщо його не буде на вулиці, то він у пивниці. Як побачиш його, лишайся поруч і відправ Марту шукати мене. Альфред піде зі мною. Старайся не привертати уваги крадія.

— Не хвилюйся, — похмуро сказала Агнеса. — Мені потрібні ці гроші, щоб прогодувати дітей.

Том торкнувся її руки й усміхнувся.

— Ти — левиця, Агнесо.

Дружина на мить зазирнула йому в очі, раптом підвелася навшпиньки та поцілувала його в губи — недовго, але сильно. Потім розвернулася та пішла назад через ринкову площу, тягнучи Марту за собою; Том з Альфредом рушили в інший бік.

Крадій, схоже, почувався безпечно. Коли той викрав свиню, Том прямував у Вінчестер. Злодюга тікав у протилежному напрямку, щоб продати її в Солсбері. Але вигнанка Елена розповіла Томові про перебудову тамтешнього собору, тому він змінив плани й, таким чином, наздогнав свинокрада, хоч і не збирався. Однак злодій думав, що вже ніколи не побачить хазяїна свині, тож завдяки цьому Том міг захопити його зненацька.

Том повільно йшов брудною вулицею і вдивлявся у відчинені двері, стараючись не привертати уваги. Він намагався бути ненав’язливим, адже ця пригода могла закінчитися бійкою, і йому не хотілося, щоб хтось запам’ятав рослого муляра, який нишпорив по місту. Більшість будинків були звичайнісінькими халупами з колод і глини, вкритими очеретом, з підлогою, засланою соломою, вогнищем посередині й нечисленними саморобними меблями. Діжка та лавки всередині вказували на шинок; ліжко в кутку, закрите завіскою, — на лігво повії; шумний натовп навколо столу — на те, що там іде гра в кості.

Жінка з нафарбованими червоним губами оголила перед ним груди, але він покрутив головою та пішов далі. Він потайки плекав думку про те, щоб зробити таке з незнайомкою, серед дня, і заплатити за це гроші, але ніколи не наважувався.

Він знову згадав Елену-вигнанку. Думка про неї теж спокушала його. Вона була неймовірно приваблива, але її глибоко посаджені уважні очі лякали. Жест повії трохи розхвилював його, однак чари Елени ще не розвіялися, і Том відчув раптове безглузде бажання кинутися назад у ліс, знайти її та повалити.

Том дійшов до церковного подвір’я, але злодія так і не побачив. Він подивився на бляхарів, що крили свинцевими листами трикутну дерев’яну основину даху над навою. Ті ще не дійшли до односхилих дахів бічних вівтарів, ще можна було побачити опірні піварки, що об’єднували зовнішній край бічних нав зі стіною центральної та підпирали верхню половину храму. Том указав на них Альфредові:

— Без цих опор стіна нави випнеться назовні й трісне під вагою склепіння, що всередині, — пояснив він. — Бачиш, піварки на одній лінії з контрфорсами[25] на стіні нави? Вони так само на одній лінії з колонами аркади. А вікна у наві — на одній лінії з арками галереї.

В Альфреда на обличчі застигнув спантеличений і водночас роздратований вираз. Том зітхнув.

Він побачив, як з іншого боку наближається Агнеса, і його думки повернулися до більш нагальних питань. Її обличчя ховалося під каптуром, але він упізнав цілеспрямовану, впевнену ходу дружини. Широкоплечі робітники відступали, щоб дати їй дорогу. Якби вона зараз наскочила на крадія і розпочала бійку, то сили були б приблизно рівні.

— Бачив його? — спитала вона.

— Ні. Ти, схоже, також не бачила.

Том сподівався, що крадій ще не пішов з міста. Він мав би спершу витратити свої пенні, тому що в лісі вони йому ні до чого.

Агнеса була тієї самої думки.

— Він десь тут. Треба шукати.

— Ходімо різними вулицями, а зустрінемося на ринку.

Том з Альфредом рушили назад уздовж церковного подвір’я та вийшли через ворота. Їхні накидки вже наскрізь промокли від дощу, і думки Тома крутилися навколо кухля пива й миски яловичої юшки біля вогню в шинку. Він згадав, як тяжко працював, щоб купити свиню, а потім — чоловіка без губ, який ударив ціпком безвинну Марту, і гнів зігрів його.

Шукати послідовно було нелегко, тому що вулиці розташовувалися безладно. Вони вели то туди, то сюди — відповідно до хаотичної забудови: то тут, то там зустрічалися різкі повороти й глухі провулки. Тільки вулиця, що вела від східної брами до звідного моста замку, була прямою. Першого разу Том тримався ближче до замкового валу. Тепер він шукав на околицях, блукаючи провулками, прилеглими до міського муру. Там були бідніші квартали, з напівзруйнованими хатинами, найгаласливішими пивницями та найстарішими повіями. Район розташовувався на схилі, тому весь непотріб із заможніших районів змивало цими вулицями та прибивало до міського муру. Щось подібне відбувалось і з людьми, адже там аж кишіло каліками, жебраками, голодними дітьми, побитими жінками й безпорадними пияками.

Але чолов’яги без губ ніде не було.

Том двічі натрапляв на людей схожої статури й зовнішності, але, придивившись, бачив, що обличчя в них не спотворені.

Він закінчив свій пошук на ринковій площі, де його з нетерпінням чекала Агнеса. Вона була напружена, а її очі горіли.

— Я знайшла його! — просичала вона.

На Тома наплинуло змішане відчуття збудження й остраху.

— Де?

— Пішов у харчевню біля східної брами.

— Веди мене туди.

Вони обійшли замок, минули звідний міст і рушили прямою вулицею до східної брами, а там повернули в лабіринт провулків біля муру. За мить Том побачив харчевню. То був навіть не будинок, а похилий дах на чотирьох підпірках, що тулився до муру. Там палало вогнище, над яким крутили на рожні баранця, а в казані кипіла юшка. Був полудень, і в крихітному шинку юрмилися люди — здебільшого чоловіки. Від аромату м’яса в Тома забурчало в животі. Він обвів оком натовп, побоюючись, що вигнанець міг піти, поки вони дісталися сюди, але негайно впізнав його — той сидів на табуреті окремо від інших, їв ложкою рагу з миски, прикриваючи рота шарфом.

Том швидко відвернувся, щоб безгубий його не побачив. Він мав вирішити, як діяти далі. Страшенно злий, він був готовий збити крадія з ніг і забрати його гаманець. Але натовп не відпустив би його, і йому довелося б пояснювати все не лише свідкам, а й шерифові. Правда була на Томовому боці, за вигнанця все одно ніхто не поручився б, а Том був муляром і справляв враження поважної людини. Але на те, щоб усе це довести, потрібен був час — імовірно, навіть кілька тижнів, якщо шериф виїхав з міста, — і його все одно могли звинуватити в порушенні спокою в королівстві — якби спалахнула бійка.

Ні. Розумніше дістати злодія, коли він буде сам.

Безгубий не міг залишитися в місті на ніч, адже в нього не було домівки, а на ночівлю його не пустили б, бо він не мав чим засвідчити свою добропорядність. Тому він мусив піти до того, як вночі зачинять браму.

А брам було лише дві.

— Найпевніше, він піде туди, звідки прийшов, — сказав Том Агнесі. — Я чекатиму біля східної брами. Альфред нехай пильнує західну. Ти лишайся в місті й стеж за крадієм. Тримай Марту поруч, але так, щоб він її не побачив. Якщо треба буде щось переказати Альфредові чи мені — відправиш її.

— Добре, — скупо відповіла Агнеса.

— А що робити, якщо він вийде до мене? — збуджено спитав Альфред.

— Нічого, — твердо мовив Том. — Подивишся, якою дорогою він піде, і чекатимеш. Марта перекаже це мені, і схопимо його разом.

Альфредове обличчя скривилося від розчарування, тому Том додав:

— Роби як я кажу. Не хочу на додачу до свині втратити й сина.

Альфред неохоче кивнув.

— Розділимося, поки він не запідозрив, що ми щось задумали. Ідіть.

Том негайно пішов від них не озираючись. Він знав, що Агнеса не підведе, і поквапився до східної брами, де вийшов з міста й перейшов хиткий дерев’яний міст, через який вони вранці підштовхували віз. Перед ним лежала дорога на Вінчестер — пряма, мов нескінченний килим, що розгортався в східному напрямку через пагорби й низини. Ліворуч скручувався й зникав за пагорбом Торговий тракт[26] — дорога, якою Том з родиною прийшли в Солсбері. Крадій майже напевне прийшов тим самим шляхом.

Том спустився з пагорба, минув скупчення хат на роздоріжжі та повернув на Торговий тракт. Треба було десь сховатися, і Том видивлявся дорогою підхоже місце. Так він пройшов зо двісті ярдів[27], але так і не знайшов схованки. Озирнувся й зрозумів, що зайшов надто далеко: він уже не бачив облич людей на роздоріжжі, тому проґавив би чоловіка без губ, якби той повернув на Вінчестер. Том знов подивився навколо. З обох боків дороги прорито канави, де можна було б сховатись у суху погоду, але сьогодні в них бігла вода. За кожною канавою височів земляний вал. З південного боку в полі за огорожею скубли траву корови. Том помітив, що одна з них лежала на горбку, частково прихованому земляним валом, з якого можна було оглядати дорогу. Він зітхнув, повернув назад, перестрибнув канаву та штовхнув корову ногою. Та підвелася й пішла геть. Том улігся на її місці — сухому й теплому. Він натягнув каптур на голову та зготувався чекати, шкодуючи, що не подумав купити хліба, перш ніж піти з міста.

Він хвилювався й трохи побоювався. Вигнанець був дрібнішим за нього, але моторним і жорстоким — достатньо було згадати, як він вдарив дрючком Марту, коли крав свиню. Тома лякала перспектива бути побитим, але перспектива залишитися без грошей хвилювала його ще більше.

Муляр сподівався, що з Агнесою та Мартою все добре. Він знав, що його дружина здатна за себе постояти. І хай би навіть вигнанець помітив її — що він міг зробити? Лише був би насторожі, от і все.

З того місця, де лежав Том, було видно вежі собору. Раптом йому закортіло зазирнути всередину, бо цікаво було, якими зробили стовпи галереї. Зазвичай то були грубі колони, з верхівки яких виходили арки — одна в північному, друга в південному напрямку, — що з’єднували сусідні колони в галереї, а ще одна — у східному чи західному напрямку, уздовж бічної нави. Це мало потворний вигляд, адже було щось неприродне в тому, що арка починалася з верхівки циліндричної колони. Коли Том подумки будував свій собор, кожна верхня опора в нього мала кілька стрижнів, з яких і виходили арки — витончене й логічне розв’язання.

Він почав уявляти оздоблення арок. Найпоширенішими були геометричні фігури — щоб викарбовувати зиґзаґи й ромби особливі вміння були не потрібні, — але Томові подобався листяний орнамент, що додавав м’якості й природності жорстким і правильним формам каміння.

Уявний собор не йшов з його думок аж до надвечір’я, коли Том побачив тендітну постать і біляве волосся Марти, яка пробиралася мостом, а потім — уздовж хатин. На роздоріжжі вона розгубилася, але обрала правильний шлях. Том дивився, як вона йде, насуплена, не певна, де його шукати. Коли донька порівнялася з ним, він тихенько гукнув:

— Марто.

Вона скрикнула, потім побачила його та стрибнула через канаву.

— Мама наказала передати тобі оце, — сказала вона й дістала щось з-під накидки.

То був гарячий пиріг із м’ясом.

— Клянуся Богом, твоя мати — неймовірна жінка! — вигукнув Том, і відкусив здоровезний шмат. Усередині була яловичина із цибулею, що смакувала дивовижно.

Марта сіла на траву поруч із Томом.

— Ось що робив той дядько, що вкрав у нас свиню, — сказала вона, поколупалася в носі й зосередилася, щоб згадати, що їй веліли переказати. Вона була така прекрасна, що Томові аж захопило дух. — Він вийшов із харчевні, зустрів пані з розмальованим обличчям і пішов до неї в хату. Ми чекали надворі.

«Поки той витрачав наші гроші на шльондру», — гірко подумав Том.

— Продовжуй.

— Він був у неї недовго, а потім вийшов і пішов у шинок. Він там і зараз. П’є мало, але грає в кості.

— Сподіваюся, він виграє, — похмуро буркнув Том. — Це все?

— Все.

— Ти голодна?

— Я з’їла хлібець.

— Ти вже переповіла це Альфредові?

— Ще ні. Я спершу пішла до тебе.

— Скажи йому, щоб не стояв під дощем.

— Щоб не стояв під дощем, — повторила вона. — Сказати це до того, як розповім про дядька, що вкрав свиню, чи після?

Це, звісно, не мало значення.

— Після, — відповів Том, наче їй була конче потрібна конкретна відповідь. Він усміхнувся їй. — Розумнице моя. Ну, біжи.

— Весела гра, — сказала Марта, помахала рукою, її тоненькі ніжки перестрибнули канаву, і вона побігла назад у місто. Том дивився їй услід з любов’ю, та водночас у його серці закипав гнів. Їм з Агнесою доводилося тяжко працювати, щоб прогодувати дітей, і він був ладен убити, щоб повернути вкрадене в них.

Вигнанець, певно, також був готовий убити. Вигнанці були поза законом: вони жили в жорстокому світі. Можливо, Фарамон Розкотигуба вже не вперше зустрічався зі своїми жертвами. Без сумніву, він був дуже небезпечним.

Темніти стало несподівано рано — як часом буває сльотавими осінніми вечорами. Том почав хвилюватися, що не впізнає крадія під дощем. Наближався вечір, і рух біля міської брами потроху вщухав, адже більшість прибулих уже покинула місто, щоб дістатися своїх сіл до ночі. І у високих міських будинках, і в приміських хатинах заблимали вогники свічок і ліхтарів. Том уже думав, чи не вирішив крадій залишитися-таки в місті на ніч. Може, він мав там безчесних друзів, які прихистили б його попри те, що він — вигнанець. Можливо…

І тут Том побачив чоловіка з лицем, замотаним у шарф.

Той ішов дерев’яним мостом поруч із двома супутниками. Тому здалося, ніби то двоє його поплічників — лисий і чоловік у зеленому капелюсі, що цілком могли прийти разом із ним у Солсбері. Том не бачив їх у місті, але вони могли розділитися, а потім зустрітися, щоб повертатися разом. Муляр вилаявся: він навряд чи впорався б із трьома. Але коли ті троє наблизилися, Том з полегшенням зрозумів: вони йдуть не разом.

Перші двоє, батько й син, були селянами з темними, близько посадженими очима й гачкуватими носами. Вони пішли Торговим трактом, а чоловік у шарфі попрямував за ними.

Том придивився до крадієвої ходи. Той, хоч як прикро, здавався тверезим.

Муляр озирнувся на місто й побачив постаті жінки з дитиною: Агнеса й Марта. Він розгубився, адже не думав, що йому доведеться зійтися з крадієм у них на очах, але розумів: тепер уже нічого не вдієш.

Він дивився, як усі вони наближаються, і напружився. Том був кремезний, тож під час сутички з ним більшість відступила б. Але вигнанці мали славу відчайдухів, тому наслідки бійки складно було передбачити.

Селяни пройшли повз Тома, весело балакаючи про коней. Муляр зняв молот з паска й зважив його в руці. Він ненавидів злодіїв, що, замість працювати, крали хліб у добрих людей, тому без вагань вдарив би безгубого молотом.

Крадій наблизився й пішов повільніше, немов відчув небезпеку. Том зачекав, доки той опинився за чотири-п’ять ярдів[28] від нього — заблизько, щоб тікати назад, задалеко, щоб прошмигнути вперед, — скотився з валу, стрибнув через канаву та перегородив йому шлях.

Той став як укопаний і витріщився на Тома.

— Що треба? — боязко спитав він.

«Не впізнає мене», — подумав Том і сказав:

— Учора ти вкрав мою свиню, а сьогодні продав її різникові.

— Я нічого…

— Не сперечайся, — вів далі Том. — Просто віддай гроші, що виручив за неї, і тобі ніц не буде.

На якусь мить йому здалося, що крадій послухається його й що напруженість спадає, але крадій розвернуся й побіг — просто на Агнесу.

Він не встиг розігнатися настільки, щоб збити Агнесу з ніг — це, хай там що, було б складно, — тому вони сіпалися то в один, то в другий бік, немов у незграбному танці. Крадій второпав, що жінка навмисно його не пускає, і відштовхнув її. Вона підставила йому ногу, і обоє впали.

Том кинувся до дружини, його серце гучно калатало. Крадій підводився, впершись коліном їй у спину. Том схопив його за комір, відтягнув від неї на узбіччя й, перш ніж той оговтався, штовхнув його в канаву.

Агнеса підвелася. Марта побігла до неї. Том швидко спитав:

— Ти ціла?

— Так, — відповіла Агнеса.

Селяни зупинилися, обернулися й витріщилися на цю сцену, дивуючись, що відбувається. Крадій стояв у канаві на колінах.

— Це вигнанець, — крикнула Агнеса, щоб ті не втручалися. — Він вкрав у нас свиню.

Селяни промовчали, але залишилися чекати, що буде далі.

Том знов заговорив до крадія:

— Віддай мені гроші, і я дам тобі спокій.

Чолов’яга виліз із канави з ножем у руці, прудкий, мов пацюк, і кинувся на Тома. Агнеса закричала, Том ухилився. Ніж блискавкою пронісся біля його обличчя, і Томову щоку обпекло болем.

Він відступив, заніс молот, а крадій знов махнув ножем. Том відскочив назад, а молот і ніж просвистіли у вологому вечірньому повітрі, але не влучили в ціль.

Якусь мить двоє чоловіків стояли один навпроти одного, важко дихаючи. Томова щока боліла. Він побачив, що сили рівні: хай Том був більший, але крадій мав ніж — зброю, небезпечнішу за мулярський молот. Він відчув холодну хватку страху, коли усвідомив, що може зараз померти. Раптом йому стало складно дихати.

Бічним зором він помітив якийсь рух. Крадій теж його помітив, зиркнув на Агнесу й ухилився від каменюки, яку та пожбурила йому в голову.

Том зреагував зі швидкістю людини в смертельній небезпеці та вдарив крадія по нахиленій голові.

Молот влучив у ціль саме тоді, коли чолов’яга підводив голову, — стукнув його в чоло на рівні росту волосся. Удар вийшов квапливим, Том не зміг вкласти в нього всю свою силу. Крадій похитнувся, але не впав.

Том ударив ще раз. Цей удар був потужнішим. Том встигнув підняти молот над головою й націлитися, поки оглушений крадій старався навести різкість. Коли Том опускав молот, він думав про Марту. Він ударив з усією силою, і крадій упав на землю, немов ганчір’яна лялька.

Том був надто розпалений і не відчував полегшення. Він став на коліна поруч із крадієм та почав обшукувати.

— Де його гаманець? Де гаманець, чорт забирай?

Обважніле тіло було складно совати. Нарешті Том перекинув його на спину та розв’язав накидку. На паску висів великий шкіряний кошіль. Том негайно зірвав його. Усередині лежав м’який вовняний мішечок, затягнутий шнурком. Том розв’язав його. Він був легенький.

— Порожньо! — сказав Том. — Напевне, в нього є інший.

Він зірвав із крадія накидку й ретельно її обмацав. Прихованих кишень не було, не знайшлося нічого, що нагадувало б монету. Стягнув з непритомного чоботи. Усередині також було порожньо. Тоді витягнув свій столовий ніж і розрізав підошви — і там нічого.

Том з нетерпінням розпоров комір крадієвої накидки. Схованки для грошей не було.

Крадій лежав посеред брудної дороги в самих панталонах. Селяни витріщилися на Тома, наче на божевільного. Той розлючено крикнув Агнесі:

— У нього нема грошей!

— Мабуть, програв усе в кості, — гірко мовила вона.

— Хай горить у пеклі, — сказав Том.

Агнеса стала на коліна й торкнулася грудей крадія.

— Він уже в пеклі, — озвалася вона. — Ти його вбив.

IV

Ближче до Різдва вони почали страждати від голоду.

Зима прийшла рано — холодна та сувора, як залізне зубило каменяра. Коли іній вкрив поля, на гілках ще були яблука. Люди казали: то ранні заморозки, і сподівалися, що вони короткочасні, але дарма. У селах, де відкладали осінню оранку, лемеші ламались об твердий, немов камінь, ґрунт. Селяни квапливо різали свиней і солили на зиму м’ясо. Лорди також пускали худобу під ніж, тому що зимові пасовища не прогодували б таке саме поголів’я, як улітку. Але нескінченні заморозки знищили траву, і деякі з тварин, що залишилися, все одно померли. Розпачливі вовки йшли до сіл у присмерках і задирали чахлих курчат і кволих дітей.

Щойно вдарили перші морози, на будівництвах по всій країні зведені влітку стіни спішно крили гноєм і соломою — щоб захистити від найгірших холодів, адже вапняний розчин ще не до кінця затвердів і потріскався б, якби замерз. До весни розчин уже не клали. Декого з мулярів наймали тільки на літо, і ті повернулися у свої села, де їх знали просто як майстрів, а не мулярів, і де упродовж зими вони робили плуги, сідла, упряжі, вози, лопати, двері та все інше, що потребувало вправності з молотком, різцем і пилкою. Інші муляри перебрались у прибудови на будівництві, де обтісували каміння й надавали йому складних форм, поки надворі було світло. Але через ранні заморозки роботи йшли надто швидко, а через те, що селяни голодували, єпископи та каштеляни не могли витрачати на будівництво стільки, скільки сподівалися; і поки тягнулася зима, декого з мулярів звільнили.

Том з родиною пішов із Солсбері у Шафтсбері, а звідти — у Шерборн, Веллс, Бат, Бристоль, Глостер, Оксфорд, Воллінгфорд і Віндзор. Хоч куди вони приходили, скрізь бачили вогонь у хатинах і чули стукіт заліза по камінню в церквах і замках; бачили старших майстрів у безпалих рукавичках, які будували макети арок і склепінь. Дехто з них поводився нетерпляче, грубо й безцеремонно; інші сумно дивилися на худих дітей Тома та його вагітну дружину й відмовляли ввічливо й із жалем, але завжди одне й те саме: ні, для тебе тут роботи немає.

За нагоди вони користувалися гостинністю монастирів, де подорожніх завжди могли якось нагодувати й пустити переночувати — але тільки на одну ніч. Коли на колючих кущах вистигла ожина, вони кілька днів харчувалися нею, мов пташки. Агнеса розводила багаття в лісі та варила кашу в казанку. Але здебільшого їм доводилося купувати хліб у пекарів і мариновані оселедці в рибалок, або ж їсти в шинках і харчевнях, що було дорожче, ніж куховарити самим; тому їхні гроші невблаганно закінчувалися.

Марта була худорлява від природи, але схудла ще більше. Альфред досі зростав, наче бур’ян на подвір’ї, та став довготелесим. Агнеса їла мало, але дитинка в її животі була жадібна, і Том бачив, що дружина потерпає від голоду. Часом він наказував дружині їсти більше, і тоді її суворість поступалася авторитету чоловіка й ненародженої дитини. І все одно вона не погладшала й не налилася рум’янцем, як було колись. Навпаки, жінка мала виснажений вигляд, а великий живіт лиш додавав їй схожості з дитиною, що голодує.

Після того як Том з родиною покинули Солсбері, вони пройшли три чверті великого кола, і ближче до кінця року повернулись у великий ліс, що тягнувся від Віндзору до Саутгемптону. Попрямували у Вінчестер. Том продав свої інструменти, але вони вже витратили все, крім кількох пенні: якби він знайшов роботу, йому довелося б позичати інструменти, або ж шукати грошей, щоб їх купити. До чого вдатися, якщо йому не пощастить отримати роботу у Вінчестері, він не знав. У нього були брати в рідному містечку, але воно розташовувалося на півночі, за кілька тижнів ходу, і родина померла б з голоду, поки туди дісталася б. Агнеса була єдиною дитиною в родині, а батьки її померли. Взимку робіт на полі також не було. Можливо, Агнеса могла б заробляти пенні-другий, якби влаштувалася посудомийкою в заможний особняк у Вінчестері. Блукати дорогами їй було вже не під силу, адже наближався час пологів.

Але до Вінчестеру треба було йти три дні, а вони геть охляли. Ожина зійшла, монастирів дорогою не було, а в казані, що Агнеса несла на спині, не залишилося вівса. Минулого вечора вони обміняли ніж на буханець житнього хліба, чотири миски юшки без м’яса та місце для ночівлі в селянській хаті. Після того їм не зустрілося жодного селища. Але ближче до вечора Том побачив дим над деревами, і скоро вони вийшли до самотньої оселі вердюра[29] — одного з королівських лісничих. Він дав їм мішок ріпи в обмін на Томову сокиру.

Не встигли вони пройти й трьох миль[30], як Агнеса сказала, що надто втомилася, щоб іти далі. Том здивувався. Упродовж усіх років, що вони були разом, він жодного разу не чув від неї такого.

Вона сіла під великим каштаном біля дороги. Том викопав ямку для ватри стертою дерев’яною лопатою — одним з небагатьох інструментів, що в нього залишилися, адже її ніхто не хотів купувати. Діти набрали хмизу, Том розпалив багаття й пішов шукати струмок. Він повернувся з повним казаном крижаної води та поставив його на вогонь. Агнеса розрізала кілька ріпок. Марта назбирала кінських каштанів, що нападали з дерева, і мати показала їй, як їх чистити і як молоти м’яку серединку на грубе борошно, щоб зробити ріповий суп трохи густішим. Том відправив Альфреда принести ще хмизу, а сам став ритися в опалому листі, сподіваючись знайти їжака або якогось гризуна, що залягли у сплячку, щоб збагатити юшку хоч якимось м’ясом. Але все було марно.

Він сів поруч з Агнесою, і вони дивилися, як вариться юшка, поки навколо темнішало.

— У нас не залишилося солі? — спитав Том.

Вона похитала головою.

— Ви кілька тижнів їли кашу без солі, — сказала. — Невже не помітив?

— Ні.

— Бо голод — найкраща приправа.

— Ну, цього в нас доволі.

Раптом Том відчув жахливу втому. Його немов підім’яв під себе непосильний тягар усіх розчарувань за минулі чотири місяці, і його мужність підупала. Він похнюпився й спитав:

— Що ж пішло не так, Агнесо?

— Геть усе, — відповіла вона. — Взимку ти не мав роботи. Знайшов її навесні, але графська донька відмовилася йти заміж, а лорд Вільям відмовився від будинку. Потім ми вирішили залишитися працювати на збиранні врожаю — і то була помилка.

— Так, влітку мені було б легше знайти роботу на будівництві, ніж восени.

— А зима прийшла надто рано. Але то було б пів біди, якби в нас не вкрали свиню.

Том стомлено кивнув.

— Єдина моя втіха — знати, що крадій тепер страждає від пекельних тортур.

— Сподіваюся на це.

— Ти в цьому сумніваєшся?

— Священники не таки мудрі, як прикидаються. Мій тато був священником, не забувай.

Том пам’ятав дуже добре. Одна зі стін парафіяльної церкви її батька майже завалилася, і Тома найняли її відбудувати. Священникам не можна було одружуватися, але парох мав служницю, а в неї була донька, і все селище знало, що він був її батьком. Агнеса навіть у юності не вирізнялася вродою, але її шкіра була свіжою, а сама вона випромінювала молоду силу. Вона розмовляла з Томом, поки той працював, і коли вітер розправляв на ній сукню, юнак бачив контури її тіла — і навіть пупок — так ясно, немов вона була гола. Однієї ночі вона прийшла в хижку, де він ночував, приклала руку до його рота, наказала мовчати, а потім зняла сукню, і він побачив її юне тіло в місячному сяйві. Він схопив її в обійми, і вони почали кохатись.

— Ми обоє були незаймані, — сказала вона вголос.

Вона знала, про що він думає. Агнеса усміхнулася, але її обличчя знов посмутнішало, і вона сказала:

— Здається, це було так давно.

Марта спитала:

— Уже можна їсти?

Суп пахнув так, що в Тома забурчало в животі. Він опустив свою миску в киплячу юшку та зачерпнув кілька шматків ріпи й рідкої каші. Тупим боком ножа потицяв у ріпу. Вона ще не проварилася, але Том вирішив не змушувати їх чекати. Зачерпнув юшки й дав дітям миски, а одну приніс Агнесі.

Вона здавалася віддаленою та замисленою. Він подмухав на юшку, щоб остудити її, та простягнув миску дружині.

Діти швидко покінчили зі своїми порціями та хотіли ще. Том обмотав руки своєю накидкою, щоб не обпектися, зняв казан з вогню й вилив залишки їм у миски.

Він повернувся до Агнеси, і та спитала:

— Чому ти не їси?

— Поїм завтра, — відповів він.

Вона була надто втомлена, щоб сперечатися.

Том з Альфредом розвели велике багаття й назбирали достатньо хмизу, щоб підтримувати вогонь до ранку. Потім усі вони загорнулись у свої накидки та повлягалися спати в листі.

Том спав чутко, і миттю прокинувся, коли Агнеса застогнала.

— Що сталося? — прошепотів він.

Вона застогнала знову. Її обличчя було бліде, а очі заплющені. За мить вона відповіла:

— Дитина йде.

Томове серце на мить зупинилося. «Тільки не зараз, — подумав він. — Не тут, на промерзлій землі серед лісу».

— Але ще не час, — сказав він. — Ще рано.

Том намагався розмовляти спокійно.

— Води відійшли?

— Невдовзі після того, як ми пішли від лісничого. — Агнеса важко дихала, але так і не розплющила очей.

Том пригадав, як вона раптом пішла в кущі, наче справити потребу.

— А перейми?

— Теж відтоді.

Терпіти мовчки — це було так схоже на неї.

Альфред з Мартою прокинулися. Альфред спитав:

— Що сталося?

— Дитина йде, — відповів Том.

Марта розплакалася.

Том насупився.

— Зможеш дійти до хати лісничого? — спитав він Агнесу.

Там принаймні був дах над головою, солома, щоб м’якше лежати, і хоч хтось, хто міг би допомогти.

Агнеса похитала головою.

— Дитя вже опустилося.

— Тоді недовго чекати!

Вони були в найглухішій частині лісу. Останнє селище пройшли ще вранці, і лісничий сказав, що й наступного дня жодного не зустрінуть. Марно було розраховувати на те, щоб знайти десь повитуху. Том мав власноруч приймати пологи, на холоді, а допомогти йому могли тільки діти. І він не мав жодних ліків, жодних вмінь на випадок, як щось піде не так…

«Я винен у всьому, — думав Том. — Вона завагітніла від мене, і я довів її до злиднів. Вона вірила, що я забезпечу її всім, а тепер мусить народжувати дитину просто неба, серед зими». Він завжди зневажав чоловіків, які ставали батьками й кидали дітей вмирати з голоду. Тепер він нічим не відрізнявся від них. Йому було соромно.

— Я так втомилася, — озвалася Агнеса. — Я не вірю, що здатна народити дитину на світ. Я хочу відпочити.

На її обличчі, освітленому язиками полум’я, блищали краплини поту. Том розумів, що повинен зібратися. Він мусив підтримати Агнесу.

— Я допоможу, — сказав він.

У тому, що мало статися, не було нічого загадкового чи складного. Він був свідком народження кількох дітей. Зазвичай допомагали жінки, адже вони знали, як почувається роділля, і тому користі від них було більше. Але за необхідності із цим міг впоратись і чоловік. Спершу він мав подбати про те, щоб їй було зручно. Потім з’ясувати, як далеко зайшли пологи, зробити всі необхідні приготування й нарешті заспокоювати й підтримувати жінку, поки вони триватимуть.

— Як почуваєшся? — спитав Том.

— Мені холодно, — відповіла Агнеса.

— Іди ближче до вогню, — сказав він, зняв із себе накидку та розіслав на землі, за ярд[31] від багаття. Агнеса спробувала підвестися на ноги. Том легко підняв її та обережно опустив на накидку біля вогню.

Він став на коліна поруч із нею. Вовняна сукня, яку Агнеса носила під своєю накидкою, була застібнута на всі ґудзики. Він розстібнув два з них і запустив руки всередину. Агнеса ахнула.

— Боляче? — спитав він, здивовано й стурбовано.

— Ні, — сказала вона й коротко всміхнулася. — У тебе руки холодні.

Він обмацав її живіт. Опуклість була вища й чіткіша, ніж учора, коли вони спали на соломі, на підлозі селянської хатини. Том натиснув трохи сильніше й торкнувся плода. Знайшов нижню частину тіла — одразу під пупком Агнеси, — але верхню знайти не зміг. Він сказав:

— Я відчуваю низ, а голову — ні.

— Бо дитя йде головою вперед, — відповіла Агнеса.

Том укрив дружину й підіткнув накидку під неї. Він мав швидко приготуватися. Том подивився на дітей. Марта гучно сопіла. Альфред просто сидів переляканий. Треба було знайти їм заняття.

— Альфреде, іди з казаном до струмка. Вимий його й набери свіжої води. Марто, насмикай очерету та сплети мені два шнурки, як для намиста. Швидко. На світанку у вас з’явиться братик чи сестра.

Вони пішли. Том вийняв свій столовий ніж та маленьке точило й заходився гострити лезо. Агнеса знову застогнала. Том поклав ніж і взяв її за руку.

Так він сидів з нею і тоді, коли народжувалися інші діти: Альфред, потім — Матильда, яка за два роки померла, Марта й мертвонароджене немовля — хлопчик, якого Том хотів назвати Гарольдом. Але щоразу поруч був хтось, хто міг допомогти й підтримати: мати Агнеси, що прийняла Альфреда, сільська повитуха — Матильду й Гарольда, і навіть леді маєтку[32], яка прийняла Марту. Тепер він мусив усе зробити сам. Але не можна було показувати своєї тривоги: він мав бути опорою та підтримкою.

Перейми минули, і вона розслабилася. Том сказав:

— Пам’ятаєш, як леді Ізабелла була повитухою, коли народилася Марта?

Агнеса усміхнулася.

— Ти будував каплицю для лорда й попросив леді відправити служницю в селище по повитуху… А вона каже: «По ту стару п’яну відьму? Я не дозволила б їй прибирати лайно за цуценятами хорта!» І відвела нас у свої покої, а лорд Роберт не міг лягти спати, доки Марта не народилася.

— Вона добра жінка.

— Інші леді не такі.

Повернувся Альфред з казаном холодної води. Том поставив його біля вогню — так, щоб нагріти, а не скип’ятити. Агнеса сунула руку у свою накидку й дістала полотняний мішечок із чистим ганчір’ям, яке вона підготувала завчасно.

З’явилася Марта з очеретинами в руках і всілася плести.

— Нащо тобі мотузки? — спитала вона.

— Це дуже важливо, сама побачиш, — відповів Том. — Роби старанно.

Альфред мав тривожний і збентежений вигляд.

— Іди назбирай ще хмизу, — сказав йому Том. — Нам треба більше вогню.

Хлопець пішов, радий, що йому знайшлося заняття.

Обличчя Агнеси скривилося від напруги — це знову почалися перейми. Вона виштовхувала плід й тихо стогнала, мов дерево на вітрі. Том бачив, що ці зусилля даються їй тяжко, геть виснажують. Якби ж то він міг взяти біль переймів на себе та позбавити її страждань! Нарешті біль, здавалось, вгамувався, і Том зміг спокійно вдихнути. Агнеса, схоже, задрімала.

Тут повернувся Альфред з повними руками гілляччя.

Агнеса пробудилась і пробурмотіла:

— Я так змерзла…

Том сказав:

— Альфреде, підкинь хмизу в багаття. Марто, лягай до матері та грій її.

Обоє послухалися, хоч і зі стурбованим виглядом. Агнеса обійняла Марту та з тремтінням притиснула до себе.

Том хвилювався до нудоти. Багаття палало, але повітря холоднішало. Цей холод здатний був вбити дитину з першим її вдихом. Дітей і раніше народжували просто неба — це часто траплялося під час жнив, коли всі були заклопотані й жінки працювали до останньої хвилини; але влітку ґрунт був сухий, трава — м’яка, а повітря — тепле. Він не чув, щоб хтось народжував просто неба взимку.

Агнеса підвелася на ліктях і розсунула ноги.

— Що таке? — перелякано спитав Том.

Вона так напружилася в переймах, що нездатна була відповісти. Том сказав:

— Альфреде, стань на коліна в матері за спиною і дай їй обпертися на тебе.

Коли Альфред встав так, як наказав Том, той розгорнув свою накидку, на якій вона лежала, розстібнув Агнесину накидку й поділ її сукні. Ставши на коліна, він побачив, що пологові шляхи почали розкриватися.

— Уже скоро, кохана моя, — пробурмотів він, щосили стараючись подолати тремтіння в голосі.

Вона знову розслабилася, заплющила очі та відкинулася на Альфреда. Щілина, здавалось, трохи стиснулася. Мертву тишу лісу порушувало лиш потріскування багаття. Раптом Том подумав про те, як вигнанка сама народила дитину в лісі. Їй, напевно, було дуже страшно. Як вона казала, її лякало, що поки вона лежить безпорадна, до неї може вийти вовк і поцупити немовля. Казали, що цьогоріч вовки зухваліші, ніж зазвичай, але навряд чи вони напали б одразу на чотирьох людей.

В Агнеси почалися чергові перейми, і на її скривленому обличчі з’явилися свіжі краплини поту. «Ось воно!» — подумав Том. Йому було страшно. Він дивився, як щілина знову розширилася, і тепер побачив вогке темне волосся немовляти, що протискалося назовні. Він хотів помолитися, але на те не було часу. Агнеса почала дихати швидкими короткими ривками. Щілина відкрилася ширше — неймовірно широко, — і показалася голова, обличчям униз. За мить Том побачив зморщені вуха, притиснуті до голови немовляти, а потім — складки шкіри на шиї, але ще не розумів, чи дитина здорова.

— Голова вийшла, — сказав він, але Агнеса безперечно знала це, адже все відчувала.

Вона знову розслабилася. Немовля повільно оберталося, і скоро Том побачив заплющені очі й рот, мокрі від крові та слизу.

Марта крикнула:

— Ой! Подивіться, яке маленьке личко!

Агнеса почула її та усміхнулася, і знову напружилась у переймах. Том нахилився до неї та підтримав голівку дитини лівою рукою, коли по одній почали з’являтися ручки. Решта тіла вислизнула вмить — Том підхопив немовля рукою під стегна, а за ними в холод ночі з’явилися й ніжки.

Пологові шляхи одразу стулилися навколо пульсуючої блакитної пуповини, що закінчувалася на черевці немовляти.

Том підняв немовля та з тривогою роздивився його. Воно все було в крові, і Том уже був злякався, що сталося щось жахливе, але, придивившись, побачив, що все гаразд. Він глянув проміж ніг. То був хлопчик.

— Яке воно страшко! — сказала Марта.

— Він чудесний, — відповів Том і аж відчув слабкість від полегшення. — Це чудесний хлопчик.

Немовля розтулило рота й закричало.

Том подивився на Агнесу. Їхні очі зустрілися, й обоє усміхнулись.

Том притиснув крихітну дитинку до грудей.

— Марто, принеси миску води з казана.

Та аж підстрибнула, коли кинулася виконувати його доручення.

— Агнесо, де ганчір’я?

Агнеса вказала на полотняний мішечок, що лежав на землі біля неї. Альфред передав його Томові. По обличчю хлопця бігли сльози. Він уперше бачив народження дитини.

Том змочив ганчірку в мисці теплої води й обережно стер кров і слиз із личка немовляти. Агнеса розстебнула ґудзики на грудях, і Том віддав їй малого. Він і досі верещав. Том побачив, що пуповина, яка зв’язувала його живіт з лоном Агнеси, припинила пульсувати, зморщилася й побіліла. Том звернувся до Марти:

— Дай ті мотузки, що сплела. Зараз побачиш, для чого вони.

Дівчинка простягнула йому очеретяні шнурки. Том перев’язав ними пуповину у двох місцях і міцно затягнув вузли. Потім перерізав ножем пуповину між двома вузлами.

Том сів напочіпки. Їм вдалося. Найгірше залишилося позаду, а дитя було здорове. Він пишався собою.

Агнеса підтягнула немовля, щоб його обличчя опинилося в неї біля грудей. Його ротик знайшов її розбухлу пипку. Маля припинило верещати й заходилося смоктати.

Марта здивовано спитала:

— Звідки він знає, що робити?

— Це таємниця, — відповів Том і простягнув їй миску. — Принеси матері попити.

— Ой, так, — із вдячністю мовила Агнеса, наче щойно зрозуміла, що вмирає від спраги.

Марта принесла воду, і та випила все до останньої краплі.

— Чудово, — сказала Агнеса. — Дякую.

Вона подивилася на малюка, що смоктав її груди, а потім на Тома.

— Ти — найкращий чоловік, — тихо сказала вона. — Я кохаю тебе.

Томові на очі набігли сльози. Він усміхнувся дружині й опустив погляд. Побачив, що кровотеча в неї не припиняється. Зморщена пуповина, яка досі потроху виходила, скрутилася в калюжі крові на Томовій накидці, що лежала проміж Агнесиних ніг.

Він підвів голову. Маля припинило смоктати й заснуло. Агнеса накрила його накидкою й теж заплющила очі.

За мить Марта спитала Тома:

— Ти чогось чекаєш?

— Посліду, — відповів він.

— Що це?

— Побачиш.

Мати й дитя трохи подрімали, і Агнеса знову розплющила очі. Її м’язи напружилися, вагіна знову трохи розширилася, і вийшла плацента. Том взяв її в руки та став роздивлятися. Він немов дивився на різницьку колоду. Придивившись, він звернув увагу на те, що вона розірвана, в ній наче бракувало якогось фрагмента. Але він ще ніколи не роздивлявся послід так пильно, тож подумав, що все так, як і має бути. Том кинув його в багаття. Засмерділо, але послід треба було спалити, інакше на його запах могли прийти лиси або навіть вовк.

Агнеса й досі кровила. Том пам’ятав, що після виходу посліду буває кровотеча, але не пригадував, щоб крові було так багато. Він розумів, що криза ще не минула. Якоїсь миті він мало не зомлів від хвилювання й голоду, але млость минула, і Том знову зібрався.

— У тебе досі кров іде, — сказав він Агнесі вдавано спокійним тоном.

— Скоро зупиниться, — відповіла вона. — Укрий мене.

Том застібнув поділ її сукні та вкрив накидкою ноги.

Альфред спитав:

— Можна мені відпочити?

Він досі стояв на колінах в Агнеси за спиною. Том подумав, що син, мабуть, геть задубів, поки стояв в одному положенні.

— Я тебе підміню, — сказав Том, вирішивши, що Агнесі буде зручніше напівсидячи, крім того, він зігріватиме її та захищатиме від вітру. Вони з Альфредом помінялися місцями. Хлопець закректав від болю, розминаючи ноги. Том обійняв Агнесу з дитиною.

— Як почуваєшся? — спитав він.

— Втомилася.

Немовля заплакало. Агнеса підняла його, щоб воно могло знайти пипку. Поки малюк смоктав, вона, здавалося, дрімала.

Тома не відпускала тривога. У втомі породіллі не було нічого надзвичайного, але його турбувала млявість Агнеси. Вона була заслабка.

Малятко заснуло, а невдовзі поринули в сон і двоє старших дітей: Марта скрутилася поруч із Агнесою, а Альфред розтягнувся біля багаття. Том тримав Агнесу в обіймах, легенько погойдував і час від часу цілував її в маківку. Він відчував, що її тіло розслабляється в міру того, як сон глибшає та міцнішає. Чоловік подумав, що це, певно, найкраще в її стані. Торкнувся її щоки. Шкіра на дотик була волога й холодна, попри всі Томові зусилля зігріти її. Він сунув руку Агнесі під накидку й торкнувся грудей немовляти. Його тіло було теплим, а серцебиття — сильним. Том усміхнувся. «Міцний малюк, — подумав він, — вижив попри все».

Агнеса ворухнулася.

— Томе?

— Так.

— Пам’ятаєш, як я прийшла до тебе в хижку вночі, коли ти працював у батьковій церкві?

— Ну звісно, — відповів він. — Як таке забудеш!

— Я жодного разу не пошкодувала про те, що віддалася тобі. Ніколи, ані на мить. Щоразу, як згадую ту ніч, я страшенно радію.

Він усміхнувся. Чути це було приємно.

— Я також, — сказав він. — Я радий, що ти зробила це.

Вона ненадовго задрімала, а потім заговорила знову:

— Сподіваюся, ти ще збудуєш собор.

Том здивувався.

— Я думав, що ти проти.

— Була проти, але я помилялася. Ти заслуговуєш на те, щоб створити щось прекрасне.

Він не розумів, про що вона.

— Збудуй для мене прекрасний собор, — мовила Агнеса.

То була якась маячня, і він був радий, коли дружина знову заснула. Її тіло зм’якнуло, а голова схилилася набік. Том мусив підтримувати немовля, щоб те не впало в неї з грудей.

Вони лежали так доволі довго. Врешті-решт, малюк прокинувся й заплакав. Агнеса не реагувала. Плач розбудив Альфреда, він перевернувся на землі та подивився на свого крихітного братика.

Том легенько струсив Агнесу.

— Прокидайся, — сказав він. — Маля зголодніло.

— Тату! — перелякано крикнув Альфред. — Подивись на її обличчя!

Тома охопило погане передчуття. Вона втратила забагато крові.

— Агнесо! — гукнув він. — Прокинься!

Відповіді не було. Він підвівся, притримуючи жінку за спину, аж доки вивільнився й поклав її на землю. Обличчя Агнеси було мертвотно бліде.

Страхаючись того, що він може побачити, Том розгорнув накидку, яка закривала її ноги.

Кров була повсюди.

Альфред ахнув і відвернувся.

Том прошепотів:

— Ісусе Христе, спаси нас!

Дитячий плач розбудив Марту. Вона побачила кров і закричала. Том підійняв її і легенько ляснув по щоці. Дівчинка замовкла.

— Не кричи, — спокійно сказав він і поставив її на землю.

Альфред спитав:

— Мама помирає?

Том поклав руку Агнесі під ліву грудь. Серце не билося.

Не билося.

Він натиснув сильніше. Тіло під її важкими грудьми було тепле, але вона не дихала, а серце не билося.

Німий холод, немов туман, огорнув Тома. Вона померла. Він подивився на її обличчя. Як це могло статися? Він чекав, що вона ворухнеться, розплющить очі, вдихне, і тримав руку в неї на грудях. Кажуть, серце може знов почати битися, але вона втратила стільки крові…

Том подивився на сина.

— Мама мертва, — прошепотів він.

Альфред тупо витріщився на нього. Марта розридалася. Немовля також плакало. «Я маю дбати про них, — подумав Том. — Я маю бути сильним заради них».

Але він теж хотів заплакати, хотів схопити в обійми її тіло й тримати так, поки воно холоне, і згадувати її в юності, згадувати її сміх, згадувати, як вони кохалися. Він хотів шалено ридати й погрожувати кулаком нещадним Небесам. Але його серце мало лишатися твердим. Він мусив контролювати себе, мусив бути сильним заради дітей.

В його очах не з’явилося ані сльозинки.

Він думав: що зробити спершу?

Вирити могилу.

«Я маю вирити глибоку яму, покласти її туди, щоб віднадити вовків і зберегти її кістки до Судного дня, а потім помолитися за її душу. О, Агнесо, на кого ти покинула мене?!»

Немовля заходилося плачем. Його очі були міцно заплющені, а рот ритмічно відкривався й закривався, немов кожен вдих живив його. Його треба було годувати. Груди Агнеси були повні теплого молока. Чому ні, подумав Том. Він підштовхнув немовля до її грудей. Дитина знайшла пипку й заходилася смоктати. Том щільніше загорнув його в Агнесину накидку.

Марта дивилася широко розплющеними очима та смоктала великий палець. Том сказав їй:

— Потримаєш малюка, щоб він не впав?

Вона кивнула й стала на коліна поруч із мертвою матір’ю і крихітним братом.

Том узяв заступ. Вона обрала це місце для відпочинку — тут, під гілками каштана, — то хай тоді воно стане місцем її вічного спочину. Він ковтнув, силкуючись подолати бажання сісти на землю й розридатися. Том намітив прямокутник за кілька ярдів від стовбура, де біля поверхні не мало бути коріння, і почав копати.

Це допомогло йому. Коли він зосередився на ударах заступом по мерзлому ґрунту й викиданні грудок з ями, що утворювалася перед ним, його свідомість немов притупилася, і йому вдалося зберегти самовладання. Вони копали по черзі з Альфредом, якому теж була на користь монотонна фізична робота. Копали швидко, докладали всіх зусиль і попри холод пітніли, немов теплого дня.

Через деякий час Альфред спитав:

— Може, вже досить?

Том зрозумів, що вони викопали яму майже в його зріст. Він не бажав зупинятися, але неохоче кивнув.

— Так, досить, — сказав Том і виліз із ями.

Поки вони копали, почало світати. Марта забрала малюка від матері й сіла біля вогнища заколисувати його. Том підійшов до Агнеси й став навколішки. Він міцно загорнув дружину в накидку, залишивши відкритим тільки обличчя, і підняв її. Підійшов до могили й, поклавши її тіло на край, поліз у яму.

Потім стягнув Агнесу собі на руки й обережно поклав на дно ями. Довго дивився на дружину, стоячи на колінах в її холодній могилі. Затим легенько поцілував її в губи та закрив їй очі.

Тоді виліз із могили.

— Ідіть сюди, діти, — сказав він.

Альфред із Мартою наблизились і стали обабіч нього, Марта — з малюком на руках. Том поклав руки їм на плечі. Вони подивились у могилу. Том мовив:

— Кажіть: «Господи, помилуй матір».

Обоє повторили за ним:

— Господи, помилуй матір.

Марта плакала, і в Альфреда очі були мокрі. Том обійняв їх обох, і проковтнув свої сльози.

Він випустив їх з обіймів і підібрав заступ. Коли він кинув першу грудку землі, Марта закричала. Альфред обійняв сестру. Том не міг кидати землю померлій на обличчя, тому засипав спершу ступні, потім — ноги й тулуб. Утворилася висока купа ґрунту, і після кожного нового кидка лопатою частина його зсипалася вниз і потроху покривала її шию, потім — губи, що він їх щойно цілував, — аж доки її обличчя зникло назавжди.

Він зарив могилу доволі швидко.

Коли закінчив, подивився на горбок.

— Прощавай, кохана, — прошепотів він. — Ти була чудовою дружиною, і я люблю тебе.

Том зробив зусилля над собою і відвернувся.

Його накидка досі лежала на землі — там, де Агнеса народила дитину. Її нижня половина була просякнута холодною кров’ю, що вже згорталася. Він узяв ніж, відрізав закривавлену половину й кинув у вогонь.

Марта досі тримала немовля на руках.

— Віддай його мені, — попросив Том.

Дівчинка подивилася на батька з острахом. Він загорнув малюка в чисту половину накидки, і поклав його на могилу. Немовля заплакало.

Том розвернувся до дітей, які мовчки дивилися на нього. Він сказав:

— У нас нема молока, щоб годувати його, тому треба залишити його разом із матір’ю.

Марта крикнула:

— Але він помре!

— Так, — відповів Том, з усієї сили намагаючись, щоб його голос не тремтів. — Але хай би що ми зробили, він усе одно помре.

Він думав лиш про те, щоб немовля припинило плакати.

Том зібрав їхні речі, поклав їх у казан і прив’язав його за спиною — так, як завжди робила Агнеса.

— Ходімо, — сказав він.

Марта зарюмсала. Альфред зблід. Вони пішли дорогою в сірому й холодному ранковому сяйві. Потроху плач дитини затихнув удалині.

Лишатися біля могили не було жодного сенсу, адже діти не змогли б там спати, а в цілонічному неспанні не було жодного сенсу. Крім того, рух зараз був їм тільки на користь.

Том задав швидкий темп, а його думкам тепер ніщо не заважало, і вони більше не слухалися його. Іти — то єдине, що їм лишалося: в них не було жодних домовленостей, жодної роботи, вони не мали про що дбати й на що дивитися, крім похмурого лісу й тіней, що танцювали у світлі смолоскипів. Том думав про Агнесу, спогади заволоділи ним, і він усміхався сам до себе, коли занурився в них; потім шок від усвідомлення того, що вона вже мертва, скручував його, мов фізичний біль. Він гнівався, ніби сталося щось надзвичайне, хоч і не було нічого дивного в тому, що жінка її віку померла під час пологів, а чоловік його віку залишився вдівцем. Але відчуття втрати краяло, наче рана. Йому розповідали, що люди, які втратили великого пальця на нозі, попервах не могли встати, а потім довго вчилися ходити наново. Він почувався так само: немов втратив якусь частину себе, і ніяк не міг звикнути до того, що Агнеса зникла назавжди.

Том намагався не думати про неї, але постійно згадував, який вигляд вона мала перед смертю. Те, що кілька годин тому вона була жива, а тепер її не стало, здавалося незбагненним. Він згадував її обличчя в переймах, коли вона народжувала, і її горду усмішку, коли дивилася на крихітного хлопчика. Згадав і її останні слова: «Сподіваюся, ти ще збудуєш собор» і потім: «Збудуй для мене прекрасний собор». Вона немов знала, що помирає.

Що далі вони йшли, то більше він думав про загорнуте в половину накидки немовля, яке залишив на свіжій могилі. Воно, мабуть, і досі було живе, якщо тільки до нього не добралися лиси. Хай там як, до ранку хлопчик помре. Трохи поплаче, потім заплющить очі, і життя потроху вислизне з нього, коли він замерзне уві сні.

Якщо раніше до нього не доберуться лиси.

Він нічим не міг йому зарадити. Той потребував молока, щоб жити, а його не було: ані селищ, де Том міг би знайти годівницю або вівцю, козу чи корову, чиє молоко могло б замінити материнське. Єдине, що він міг запропонувати йому, — це ріпа, яка вбила б його так само, як і лисиця.

Поки ніч спливала, його дедалі сильніше мучило те, що він покинув дитину. Том знав, що і це траплялося часто: селяни з великими родинами й маленькими фермами нерідко кидали дітей на смерть, а священники не звертали на це уваги.

Проте Том був не такою людиною. Він мав би тримати сина на руках, доки той не помер би, а потім — поховати його. Ясна річ, у цьому не було жодного сенсу, але, хай там як, принаймні то був би правильний вчинок.

Аж тут Том усвідомив, що вже розвиднілося.

Він раптом зупинився.

Діти мовчки стояли й дивилися на нього в очікуванні. Вони були готові до всього — їхнє життя полетіло шкереберть.

— Я не повинен був кидати немовля, — сказав Том.

Альфред відповів:

— Але нам нема чим його годувати. Він приречений на смерть.

— Усе одно я не повинен був кидати його, — повторив Том.

Марта сказала:

— Ходімо назад.

Але Том сумнівався. Повернутися — це те саме, як визнати, що він скоїв щось погане.

Але це була правда. То був негідний вчинок.

Він розвернувся.

— Добре, — озвався він. — Підемо назад.

Тепер усі загрози, які він раніше відкидав, раптом здалися ймовірнішими. Безперечно, лисиці вже почули його та затягнули у свою нору. Може, навіть і вовки. Дикі кабани теж були небезпечні, хоч вони й не їли м’яса. А сови? Сови, звісно, не підняли б малюка, але могли повидзьобувати йому очі…

Том наддав ходи, забувши про все від втоми й голоду. Марта мала бігти, щоб не відстати, але не скаржилася.

Він боявся того, що може побачити, коли повернеться. Хижаки були безжальні й точно знали, коли живе створіння беззахисне.

Том не знав достеменно, чи далеко вони зайшли: він втратив відчуття часу. Ліс обабіч дороги видавався незнайомим, хоча вони щойно проходили тими місцями. Він із тривогою видивлявся могилу. Багаття ще мало б горіти — вони розвели велику ватру… Він вдивлявся в дерева, шукав характерного листя кінських каштанів. Вони проминули поворот, що вилетів у нього з пам’яті, й Том почав божевільно міркувати, чи міг він уже пройти повз могилу й не побачити її; потім йому здалося, що попереду видніється слабкий жовтогарячий вогник.

Його серце заходилося. Він пришвидшив ходу й примружився. Так, то було багаття. Він побіг. Позаду лунали крики Марти, яка злякалася, що він хоче покинути їх, і волала: «Зачекай!» Потім Том почув, що обоє дітей біжать за ним.

Коли він порівнявся з кінським каштаном, його серце ладне було вискочити з грудей. Багаття досі палало, а поруч лежала купка хмизу. Руді плями застигли там, де Агнеса на смерть спливала кров’ю. Поруч була могила — купка свіжої землі, під якою вона тепер спочивала. Але зверху того горбка не було нікого.

Том гарячково роззирнувся, його думки геть переплуталися. Дитини ніде не було. У нього на очах з’явилися сльози відчаю. Навіть половина накидки, в яку він загорнув малюка, зникла. Але могила була неторкана: жодних слідів тварин на пухкому ґрунті, ані крові, ані ознак того, що малюка кудись потягнули…

Томові здалося, що світ йому перемінився. Стало дуже складно ясно мислити. Він розумів, що скоїв страшне, коли кинув малюка напризволяще. Якби знав, що дитина мертва, він би заспокоївся. Але вона досі могла бути десь поруч. Він вирішив обійти ту місцину й пошукати.

Альфред спитав:

— Куди ти?

— Треба шукати малого, — відповів Том, не озираючись.

Він рушив краєм галявини, зазираючи в кущі з тією самою очманілістю й запамороченням. Там не було нічого, навіть натяку на те, куди вовк міг потягнути немовля. Він був певен, що дитина дісталася вовку. Імовірно, його лігвище було десь поруч.

— Будемо шукати далі, — сказав Том дітям.

Він знову повів їх колом, тепер — далі від багаття, у чагарник і підлісок. Том почувався розгубленим, але старався зосередитися на одному: нагальній потребі знайти малюка. Журба минула, лишалася тільки люта, несамовита рішучість і усвідомлення того, що все це з його провини. Він продирався лісом, вдивлявся униз, постійно зупинявся, щоб прислухатися, чи не почується десь монотонний плач немовляти. Але коли вони з дітьми затихали, ліс також повертався в тишу.

Том втратив лік часу. Він рухався дедалі ширшим колом і час од часу повертався на дорогу, але раптом зрозумів, що востаннє виходив на неї доволі давно. Потім він здивувався, що досі не натрапив на хату лісничого. Том запідозрив, що вони заблукали й замість того, щоб обходити колом могилу, просто бредуть лісом. Але то не мало значення, адже пошуки тривали.

— Тату, — озвався Альфред.

Том роздратовано поглянув на нього, сердитий, що син заважає йому зосередитися. Альфред ніс на плечах Марту, яка міцно спала.

— Що? — спитав Том.

— Можна відпочити? — попросив Альфред.

Том вагався. Він не хотів зупинятись, але Альфред, здавалося, от-от упаде.

— Добре, — відповів він. — Але недовго.

Вони були на пагорбі. Десь унизу мав бути струмочок.

Його мучила спрага. Він забрав Марту в Альфреда й пішов униз із нею на руках. Як він і думав, унизу бринів струмок, вкритий кригою по краях. Він поклав Марту неподалік. Вони з Альфредом стали на коліна й набрали в пригорщі крижаної води.

Альфред ліг поруч із Мартою і заплющив очі. Том глянув навколо. Вони були на галявині, вкритій опалим листям. Навколо росли низькі дебелі дуби, їхні голі гілки перепліталися в нього над головою. Том перетнув галявину, щоб пошукати малюка за деревами, але щойно перейшов на той бік, його ноги підкосилися, і він з розгону сів на землю.

Сонце вже піднялося високо, але висів туман, і здавалося, що було не тепліше, ніж опівночі. Том несамовито тремтів. Він раптом усвідомив, що весь цей час був у самій нижній сорочці. Силкувався згадати, куди поділася його накидка, але не міг. Чи то туман згустився, чи щось дивне сталося з його очима, але він уже не бачив дітей по той бік галявини. Том хотів підвестися й піти до них, але ноги теж йому відмовили.

Невдовзі слабке сонячне сяйво пробилося крізь хмари, а потім з’явився янгол.

Постать ішла галявиною зі сходу, вбрана в довгу зимову накидку із знебарвленої вовни, майже білу. Том дивився, як вона наближається, без подиву чи цікавості. Він уже не відчував ані здивування, ані страху. Витріщився на неї тьмяним, відсутнім, байдужим поглядом з-під кремезних дубів, що росли навколо. Її овальне обличчя було облямоване пишним чорним волоссям, а накидка ховала її ноги, і здавалося, що вона плине по опалому листю. Вона зупинилася просто перед ним, її блідо-золоті очі немов зазирнули йому просто в душу та зрозуміли його біль. Вона здавалася знайомою — наче янгол із фрески, що він бачив у церкві нещодавно. Тут вона розчахнула накидку, під якою не було нічого. Вона мала тіло земної жінки двадцяти із чимось років із блідою шкірою та рожевими пипками. Том завжди думав, що тіло в янголів ідеально безволосе, але ця була не така.

Він сидів під дубом схрестивши ноги, а вона стала перед ним на коліно, нахилилася до нього й поцілувала в губи. Він був такий приголомшений усім, що сталося, що навіть не мав сил здивуватися. Вона легенько штовхнула його на спину, скинула накидку та притиснулася до нього голим тілом. Він відчув його жар через свою сорочку. За мить він припинив тремтіти.

Вона торкнулася його бородатих щік руками та знову поцілувала — жадібно, немов пила холодну воду наприкінці довгого спекотного дня. Потім опустила руки до його зап’ястків, взяла й поклала його долоні собі на груди. Він рефлексивно схопив їх. Вони були м’які й податливі, а її пипки набубнявіли від його доторку.

Десь у підсвідомості Том припускав, що вже мертвий. Він знав, що рай має бути не таким, але йому було байдуже. Його здатність критично мислити давно зникла. Ті незначні залишки здорового глузду, що в нього лишалися, теж кудись поділись, і він покладався лише на інстинкти. Він потягнувся вперед, теж притиснувся до неї, сповнюючись силою від жару й наготи її тіла. Вона розтулила губи, сунула язика йому в рота, і він радо відповів тим самим.

На мить вона відірвалася від нього й підвелася. Він зачаровано дивився, як вона заголює його до пояса й, розсунувши ноги, вмощується на його стегнах. Вона дивилася йому проникливим поглядом просто в очі, поки сідала на нього. На якусь нестерпну мить, коли їхні тіла торкнулися, вона завагалась; тоді він сам увійшов у неї. То було таке пронизливе відчуття, що, здавалося, він от-от вибухне від задоволення. Вона почала рухати стегнами, всміхаючись йому та вкриваючи поцілунками його обличчя.

Невдовзі вона заплющила очі й почала важко дихати, і Том зрозумів, що вона втрачає контроль над собою. Він дивився на це в захваті, немов заворожений. Вона почала ритмічно скрикувати, рухаючись дедалі швидше, і її екстаз зворушив Тома до глибин його роз’ятреної душі. Він не знав, чи то вити з розпачу, чи кричати з радощів, чи істерично сміятися; а потім вибухи насолоди струшували їх обох знов і знов, наче дерева від вітру, аж доки їхня пристрасть вщухла й вона впала йому на груди.

Вони довго так пролежали. Жар її тіла зігрівав його. Він немов занурився в неглибокий сон, а коли розплющив очі, то зрозумів, що його розум прояснився.

Він подивився на прекрасну жінку, яка лежала в нього на грудях, і збагнув, що то не янгол, а вигнанка Елена, яку він зустрів у день, коли в них вкрали свиню. Вона відчула, що він ворушиться, розплющила очі й подивилася на нього зі змішаним виразом прихильності й тривоги. Він раптом подумав про своїх дітей, обережно пересунув Елену на бік і сів. Альфред і Марта спали в листі, загорнувшись у накидки, а сонце освітлювало їхні обличчя. Усі події минулої ночі раптом накрили Тома хвилею жаху, і він згадав, що Агнеса померла, а малюк — його син — зник. Він закрив лице руками.

Том почув, як Елена дивно свиснула на дві ноти. Він підвів голову. З лісу вийшов її дивакуватий син Джек, з блідим обличчям, рудим волоссям і пташиними блакитними очима. Том встав, поправив одяг. Елена теж підвелася й запнула свою накидку.

Хлопчик щось ніс у руках. Коли він наблизився, то показав це Томові. Той упізнав половину накидки, в яку загорнув малюка, перш ніж покласти його на могилу Агнеси.

Том спантеличено витріщився на хлопця й Елену. Вона взяла його за руки, зазирнула в очі та сказала:

— Твій малюк живий.

Том не наважувався повірити. То було б надто неймовірно, надто нереально для цього світу.

— Не може бути, — промовив він.

— Він живий.

У душі Тома зажевріла надія.

— Справді? — спитав він. — Справді?

Вона кивнула.

— Справді. Я відведу тебе до нього.

Том зрозумів, що вона не жартує. Його охопило полегшення та щастя. Він впав на коліна й нарешті заридав так, немов греблю прорвало.

V

— Джек почув дитячий плач, — розповідала Елена. — Він ішов до річки, на північ звідси, де можна забити качку камінцем, якщо влучно кинути. Він не знав, що робити, тому побіг додому, щоб привести мене. Але коли ми поверталися туди, то побачили священника верхи, який тримав малюка на руках.

Том сказав:

— Я маю знайти його.

— Не хвилюйся, — відповіла Елена. — Я знаю, де він. Він повернув на роздоріжжя неподалік від могили. Та стежина веде до монастиря, що ховається серед лісу.

— Малому потрібне молоко.

— Монахи тримають кіз.

— Слава Богу! — палко мовив Том.

— Я відведу вас туди, щойно ви поїсте, але… — насупилася вона. — Поки що не кажи своїм дітям про монастир.

Том озирнувся на галявину. Альфред і Марта досі спали. Джек пішов туди й тепер дивився на них байдужим поглядом.

— Чому ні?

— Не можу сказати… Мені здається, розумніше буде зачекати.

— Але твій син усе їм розповість.

Вона похитала головою.

— Він бачив священника, але навряд чи щось зрозумів.

— Добре, — підкорився Том. — Якби я тільки знав, що ти десь поруч. Ти могла б врятувати мою Агнесу.

Елена знов похитала головою, і її темне волосся затанцювало навколо обличчя.

— Тут нічого не вдієш, хіба що зігрівати жінку, а ти зробив це. Коли в жінки кровить усередині, то кровотеча або вщухає і їй легшає, або ні, і тоді вона помирає.

На очах у Тома з’явилися сльози, і Елена сказала:

— Співчуваю. — Том мовчки кивнув, а жінка вела далі: — Але живі мають дбати про живих, а тобі потрібна гаряча їжа й нова ряднина.

Елена підвелася. Вони розбудили дітей. Том розповів їм, що з малюком усе добре, що Джек і його мама бачили, як його забрав священник, і що Том з Еленою знайдуть його пізніше, а спершу вона їх нагодує. Діти прийняли цю приголомшливу звістку спокійно — вже ніщо не здатне було їх вразити. Том, навпаки, був немов одурманений. Життя рухалося надто стрімко, не даючи йому можливості усвідомити разючі зміни. Він почувався наче верхи на коні, що поніс: залишалося тільки триматися й намагатися не втратити здоровий глузд. Агнеса народила дитину просто неба холодної ночі; дитина якимось дивом виявилася здоровою; все, здавалося, було добре, аж тут дружина спливла кров’ю в його обіймах, і він ошалів від горя; малюк був приречений, і він кинув його помирати; потім вони намагалися знайти його, але марно; потім з’явилася Елена, він вирішив, що це янгол, і вони кохалися, немов уві сні; а затим вона сказала, що дитина жива й здорова. Чи сповільниться колись життя, щоб дати Тому обміркувати всі ці події?

Вони вирушили. Том завжди думав, що вигнанці живуть в убогості, але Елена вбогою не була, і Томові стало цікаво, яка на вигляд її домівка. Вона вела їх лісом і постійно змінювала напрямок. Стежки ніде не було видно, але жінка впевнено переступала струмки, пірнала під низькі гілки, продиралася замерзлим болотом, чагарниками, перелазила через гігантські стовбури впалих дубів. Нарешті вона вийшла до суцільної стіни ожини й зникла. Том пішов за нею і побачив, що, попри його перші враження, у заростях вилася вузенька стежка. Він рушив далі. Ожина зімкнулася в нього над головою, і Том опинився в напівтемряві. Він зупинився й став чекати, доки очі пристосуються до пітьми. Поступово зрозумів, що вони в печері.

Повітря було тепле. Том побачив перед собою вогнище, обкладене пласкими каменюками. Дим ішов просто вгору: десь там утворювався природний димар. Обабіч вогню до стін печери дерев’яними кілками були прикріплені звірячі шкури — вовча й оленяча. Згори звисало копчене оленяче стегно. Том побачив саморобні кошики з дикими яблуками, смолоскипи на стінах і сухий очерет на підлозі. Біля вогню стояв казан, як у звичайній домівці, і, судячи із запаху, в ньому було таке саме вариво, яке готували всі інші люди: овочі, зварені з м’ясом на кістках і пряними травами. Том був вражений. Ця оселя була затишніша за хати багатьох холопів.

За вогнищем лежали сінники, зроблені з оленячої шкури й набиті, найімовірніше, очеретом, охайно покриті вовчими шкурами. Тут Елена й Джек спали, і вогнище, таким чином, розташовувалося між ними й входом у печеру. У глибині печери зберігався чималий арсенал мисливської зброї: лук, стріли, риболовна сітка, сильця на кроликів, кілька зловісних на вигляд кинджалів, ретельно зроблений дерев’яний спис із загостреним і загартованим у вогні кінчиком. Серед цього примітивного знаряддя в очі впадали три книги. Том був приголомшений: він ніколи не бачив книг у будинках, не кажучи вже про печеру — книгам місце в церкві.

Джек узяв дерев’яну миску, зачерпнув з казана й став пити. Альфред з Мартою дивилися на нього зголоднілими очима. Елена винувато глянула на Тома й сказала:

— Джеку, коли в нас удома незнайомці, ми спершу годуємо їх і вже потім їмо самі.

Хлопчик витріщився на неї, спантеличений.

— Чому?

— Тому що це чемно. Дай дітям юшки.

Мати його не переконала, але він послухався. Елена дала юшки Томові. Той сів на підлогу та випив її. М’ясний смак зігрів його зсередини. Елена накинула йому на плечі хутро. Коли Том допив юшку, то заходився виловлювати пальцями овочі й м’ясо. Він не їв м’яса кілька тижнів. Схоже, то була качка, вбита Джеком із пращі.

Вони їли, аж доки казан спорожнів, а тоді Альфред і Марта лягли на очерет. Перш ніж вони заснули, Том сказав їм, що піде з Еленою шукати священника, а та наказала Джекові лишатися й дбати про гостей до її повернення. Виснажені діти кивнули й заплющили очі.

Том з Еленою пішли. Він залишив на плечах хутро, яке дала йому жінка. Коли вони вийшли з кущів ожини, Елена зупинилася, розвернулася до Тома, потягнула його голову до себе й поцілувала в губи.

— Я тебе кохаю, — палко сказала вона. — Я покохала тебе з першого погляду. Завжди жадала чоловіка, що був би сильним і ніжним, і вже думала, що таких не існує. А потім побачила тебе. І захотіла тебе. Але я бачила, що ти кохаєш свою дружину. Боже, як я заздрила їй. Мені шкода, що вона померла, справді шкода, адже я бачу сум у твоїх очах і сльози, що рвуться назовні, і твоя журба розбиває мені серце. Але тепер, коли її не стало, я хочу, щоб ти був моїм.

Том не знав, що сказати. Було важко повірити, що така прекрасна, винахідлива та самодостатня жінка могла покохати його з першого погляду; ще важче — зрозуміти, що він нині відчуває. Він був у відчаї від втрати Агнеси — Елена не помилилася — і ледь стримував сльози, навіть відчував їхню тяжкість у себе в очах. Але його також охоплювала пристрасть до Елени, її прекрасного гарячого тіла, її золотих очей і безсоромної хіті. Йому було дуже соромно так жадати цю жінку лише через кілька годин після того, як Агнеса лягла в могилу.

Том подивився на неї, її очі знову зазирнули йому в самісіньке серце, і вона мовила:

— Не кажи нічого. Ти не маєш соромитися. Я знаю, що ти любив її. Вона теж це знала, повір мені. Ти й досі її любиш — ну звісно ж, любиш. І завжди любитимеш.

Елена попросила не казати нічого — та він однаково не знав, що сказати. Він німів перед цією неймовірною жінкою. Здавалося, вона здатна все владнати. Від того, що вона знала все, що в нього на серці, Томові полегшало, наче тепер він і справді не мав чого соромитися. Він зітхнув.

— Отак краще, — озвалася Елена, взяла його за руку, і вони пішли геть від печери.

Вони простували незайманим лісом майже милю[33], а потім вийшли на дорогу. Поки вони йшли, Том постійно дивився на обличчя Елени. Він згадував: коли вперше її побачив, подумав, що через ці дивні очі її не назвеш красунею. Тепер він не розумів, як таке могло спасти йому на думку. Нині ці очі видавалися йому ідеальним вираженням її дивовижної особистості. І вона вся видавалася йому ідеальною, хіба що він не розумів, чому вона хоче бути з ним.

Вони пройшли три-чотири милі[34]. Том і досі відчував втому, але юшка додала йому сил. І, хоч він довіряв Елені, не міг заспокоїтися, поки не побачить малюка на власні очі.

Коли серед дерев показався монастир, Елена сказала:

— Не треба одразу з’являтися перед ченцями.

Том був спантеличений.

— Чому?

— Ти покинув дитину. Це вважається за вбивство. Ліпше поспостерігаймо, що це за люди.

Том не думав, що йому щось загрожує, але обережність не була зайвою, тому він кивнув у відповідь і пірнув за Еленою в підлісок. Невдовзі вони опинилися на узліссі.

Монастир був дуже маленький. Том будував монастирі, і це, схоже, був так званий скит — віддалене поселення великого пріорату чи абатства. Він складався лише з двох кам’яних будівель: каплиці та спочивальні. Інші були або з дерева, або з глини: кухня, стайня, комора й купка маленьких господарських споруд. Монастир мав охайний, доглянутий вигляд, і здавалося, що ченці працюють у полі не менше, ніж моляться. Людей було небагато.

— Більшість ченців працює, — сказала Елена. — Будують комору на пагорбі.

Вона глянула на небо.

— Десь опівдні повернуться обідати.

Том подивився на галявину. Праворуч, біля невеличкої отари прив’язаних кіз, він побачив двох людей.

— Дивись, — сказав Том і показав туди пальцем.

Поки вони з Еленою роздивлялися цю картину, він побачив іще дещо.

— Той, що сидить, — священник, і…

— І в нього щось на колінах.

— Підійдімо ближче.

Вони пройшли, ховаючись за деревами, уздовж узлісся й наблизилися до кіз. Коли Том придивився до священника, який сидів на табуреті, серце мало не вистрибнуло в нього з грудей. На колінах у того лежала дитина, Томова дитина. Тож це була правда: немовля вижило. Він ледь стримався, щоб не кинутися до священника з обіймами.

Поруч стояв молодий чернець. Том придивився й побачив, що юнак вмочує ганчірку в цеберце з молоком — козячим, судячи з усього, — та прикладає просякнутий кутик до рота немовляти. Винахідливо.

— Що ж, — з острахом мовив Том, — треба зізнатись у тому, що я накоїв, і забрати свого сина.

Елена уважно подивилася на нього.

— Подумай трохи, Томе, — сказала вона. — Що ти робитимеш далі?

Він не зрозумів, на що вона натякає.

— Попрошу в ченців молока, — відповів. — Вони побачать, що я в злиднях, і дадуть.

— А потім?

— Ну, сподіваюсь, вони дадуть стільки молока, щоб вистачило на три дні, доки я доберуся до Вінчестеру.

— А потім? — наполягала вона. — Як ти годуватимеш малюка?

— Я знайду роботу…

— Ти шукав роботу, відколи я тебе зустріла, аж із кінця літа, — зауважила Елена.

Том бачив, що вона сердиться, але не розумів чому.

— Ти не маєш ані грошей, ані інструментів, — продовжувала жінка. — Що буде з малим, якщо у Вінчестері не знайдеш роботи?

— Я не знаю, — сказав Том, якого образив її жорсткий тон. — Що мені робити? Жити, як ти? Я не вмію стріляти качок із пращі. Я муляр.

— Ти можеш залишити малого тут, — мовила Елена.

Том стояв як громом прибитий.

— Залишити? — перепитав. — Коли я щойно його знайшов?

— Ти знатимеш, що він буде в теплі й у ситості. Тобі не треба буде носити його із собою, поки шукаєш роботу. А коли знайдеш щось, повернешся сюди й забереш його.

Томові інстинкти протестували проти цього.

— Ну, не знаю, — промовив він. — Що подумають ченці, як дізнаються, що я його покинув?

— Вони вже знають про це, — з нетерпінням сказала вона. — Питання лиш у тому, коли ти їм зізнаєшся — зараз або пізніше.

— Ченці вміють доглядати дітей?

— Не гірше за тебе.

— Сумніваюся.

— Вони ж знайшли спосіб нагодувати дитину, що вміє тільки смоктати.

Том почав усвідомлювати, що вона має рацію. Хоч як він хотів, щоб той крихітний згорток опинився в його руках, неможливо було заперечити, що ченці краще за нього здатні подбати про дитину. Він не мав ані харчів, ані грошей, ані певності в тому, що зможе знайти роботу.

— Покинь його знову, — сумно сказала Елена.

— Схоже, доведеться.

Він завмер на місці, дивлячись через галявину на крихітну фігурку у священника на колінах. Малюк мав темне волосся, як в Агнеси. Том прийняв рішення, але все одно не міг змусити себе зрушити з місця.

Аж раптом на тому боці галявини з’явилися ченці, осіб п’ятнадцять-двадцять. У руках у них були сокири й пилки. Вони могли помітити Тома й Елену. Ті присіли в підліску й тихенько позадкували. Том уже не бачив немовляти. Триста-чотириста ярдів[35] вони бігли, тримаючись за руки, і Том виснажився. Вони відійшли на безпечну відстань і зійшли з дороги, щоб відпочити непоміченими.

Присіли на порослому травою березі, поцяткованому сонцем, що пробивалося крізь гілки. Том подивився на Елену. Жінка лежала на спині й важко дихала, її щоки зашарілися, а губи всміхалися йому. Накидка розчахнулася, і Том бачив її шию та округлість грудей. Раптом він зажадав знову побачити її оголеною, і це бажання було сильнішим за відчуття провини. Він нахилився поцілувати її, але завагався й замилувався нею. Слова, що вирвалися в нього, були необмірковані, і він сам здивувався, коли спитав:

— Елено, ти станеш моєю дружиною?

I

Пітер Вейргемський був природженим баламутом.

Його перевели в лісовий скит з головного монастиря в Кінгзбриджі, і всім було зрозуміло, чому Кінгзбриджський пріор так старався позбутися Пітера. Високий сухорлявий чоловік під тридцять, він мав могутній інтелект і зневажливі манери й жив у незмінному стані праведного обурення. Коли він прибув у скит і почав працювати в полі, то задав шалений темп, а потім став звинувачувати всіх у лінощах. Однак, на його подив, більшість ченців була здатна не відставати від нього, і врешті-решт послушники виснажили його. Тоді він почав шукати якогось гріха, окрім лінощів, й обрав ненажерливість.

Він став з’їдати лише половину своєї порції хліба, а м’яса не торкався. Удень пив лише джерельну воду, пиво розводив та відмовлявся від вина. Він вичитав здорового молодого ченця за те, що той попросив добавки каші, й довів до сліз юнака, який жартома випив чуже вино.

«Ці ченці навряд чи можуть слугувати прикладом ненажерливості», — думав пріор Філіп, коли вони в обідній час йшли з пагорба до монастиря. Юнаки були стрункі та м’язисті, а старші — засмаглі й жилаві. Ніхто з них не мав блідої м’якої повноти, характерної для тих, хто багато їсть і нічого не робить. Філіп був певен, що всі монахи мають бути худими. Грубі монахи підохочували бідноту до заздрощів і ненависті до слуг Божих.

Пітер, як то було йому притаманно, замаскував свої звинувачення під сповідь.

— Я винний у гріху ненажерливості, — мовив він того ранку, коли вони перепочивали, сидячи на деревах, які щойно зрубали, їли житній хліб і пили пиво. — Я порушив статут Святого Бенедикта, що наказує монахам не їсти м’яса й не пити вина. — Він, високо здійнявши голову та яскріючи темними очима, подивився на інших і нарешті зупинив погляд на Філіпі. — І кожен з нас так само згрішив, — закінчив він.

«Дуже сумно, що Пітер так поводиться, — думав Філіп. — Чоловік він відданий Господові, цілеспрямований, має тверезий розум. Але в нього непереборна потреба почуватися особливим, щоб усі звертали на нього увагу, і це змушує його провокувати сварки». Пітер був дуже докучливою людиною, але Філіп любив його так само, як і всіх інших, адже за гонористістю й зневагою крилася стривожена душа, яка не вірила в те, що може бути комусь небайдужа.

Філіп сказав:

— Ось слушна нагода пригадати, що святий Бенедикт казав про це. Пітере, пам’ятаєш точні слова?

— «І сказав він: „Усі, крім хворих, мають утримуватися від м’яса“, а далі — „Вино — то не напій для монахів“», — відповів Пітер.

Пріор кивнув. Як Філіп і підозрював, Пітер не знав статут так добре, як він.

— Майже правильно, Пітере, — сказав він. — Святий згадував не м’ясо, а «плоть чотириногих тварин», але й тоді робив винятки — не лише для хворих, а й для слабких. Що означає «слабкий»? У нашій невеличкій громаді вважається, що люди, виснажені важкою працею, можуть потребувати яловичини для підтримки їхніх сил.

Пітер слухав його й похмуро мовчав, несхвально насупивши густі чорні брови, що сходилися в суцільну смугу над великим кривим носом. На його обличчі застигла маска прихованої непокори.

Філіп продовжував:

— Щодо вина святий каже: «Написано, що вино — то не напій ченців». Ужите ним слово «написано» означає, що він не до кінця схвалює проскрипцію. Крім того, він каже, що кожен має вдовольнитися пінтою[36] вина на день. І попереджає нас не пити зайвого. Погодься, цілком зрозуміло, що він не очікує від ченців цілковитої абстиненції.

— Але він каже, що в усьому слід дотримуватися помірності, — зауважив Пітер.

— Ти вважаєш нашу помірність недостатньою? — спитав його Філіп.

— Вважаю, — твердо відповів той.

— «Хай ті, кого Господь нагородив даром стриманості, одержать належну нагороду», — процитував Філіп. — Якщо тобі здається, що хліб наш занадто щедрий, можеш їсти менше. Але пам’ятай, що каже святий. Він згадує Перше послання до Коринтян, слова апостола Павла: «Кожен має від Бога свій дар, один так, інший так»[37]. Далі святий каже нам: «Тому не можна виміряти харч, належний іншій людині, не обділивши її». Пітере, будь ласка, згадуй це, коли будеш постувати й думати про гріх ненажерливості.

Вони повернулися до роботи, Пітер — з мученицьким виглядом. Філіп зрозумів, що його складно буде втихомирити. Із трьох чернецьких обітниць — бідності, цноти й покори — Пітерові найскладніше було дотримуватися останньої.

Було три способи приборкати неслухняного монаха: самотинне ув’язнення на хлібі з водою, тілесне покарання й, нарешті, довічне відлучення й вигнання з монастиря. Зазвичай Філіп застосовував ці покарання без вагань, особливо тоді, коли монах ставив під сумнів його авторитет. Завдяки цьому його вважали суворим педантом. Але насправді він ненавидів карати — це вносило розлад і смуток у чернецьке братство.

А у випадку з Пітером від покарання не було б жодної користі — це зробило б його ще пихатішим і немилосерднішим. Філіп мав знайти спосіб і контролювати Пітера, і змусити його пом’якшати. Це було непросто. Але якби все було легко, думав він, людям не потрібні були б Господні настанови.

Вони дісталися лісової галявини, де розташовувався монастир, і Філіп побачив, як брат Джон, що стояв біля козячої кошари, енергійно махає їм рукою. Він був простачком, і всі звали його Джонні Вісім-Пенсів. Філіпу стало цікаво, чому той так розхвилювався. Поруч із Джонні сидів чоловік у священницькому вбранні, який здалеку видався Філіпові знайомим, і він поспішив до них.

То був низенький чоловік двадцяти із чимось років із коротко підстриженим чорним волоссям і яскравими блакитними очима, що горіли пильною проникливістю. Філіп дивився на нього, немов у люстерце, і вражено усвідомив, що цей священник не хто інший, як його молодший брат Френсіс.

Френсіс тримав на руках новонароджену дитину.

Філіп не знав, чому більше дивуватися: Френсісові чи дитині. Монахи зібралися навколо них. Френсіс підвівся, віддав немовля Джонні, і Філіп обійняв брата.

— Що ти тут робиш? — тепло спитав він. — І чому ти з дитинкою?

— Чому я тут — розповім пізніше, — сказав Френсіс. — А це немовля я знайшов у лісі, біля вогнища. Воно було зовсім саме.

Френсіс замовкнув.

— Ну? — заохотив його Філіп.

Френсіс знизав плечима.

— Це все, що я можу сказати, тому що нічого більше не знаю. Я сподівався дістатися сюди ще вчора, але не встигнув, тому провів ніч у хаті лісничого. Виїхав на світанку й дорогою почув дитячий плач. За мить побачив немовля, підібрав його, привіз сюди, та й по всьому.

Філіп скептично подивився на крихітний згорток у руках Джонні. Він нерішуче простягнув руку, підняв куток ковдри, в яку було загорнуте немовля, і побачив зморщене рожеве личко, розтулений беззубий рот і маленьку лисину на маківці — мініатюрну копію літнього монаха. Пріор іще трохи відгорнув ковдру й побачив тендітні плечики, рученята й стиснуті кулачки. Філіп придивився до недогризка пуповини, що звисав із животика немовляти й мав доволі огидний вигляд. Він подумав, чи природно це. Але хай там як, це мало вигляд рани, що добре загоюється, і краще було не чіпати його. Філіп підняв ковдру ще трохи.

— Хлопчик, — сказав він із конфузливим смішком і знов накрив немовля. Один з новачків захихотів.

Філіп раптом почувся безпорадним. «Що мені робити з ним? — подумав він. — Як годувати?»

Немовля заплакало, і ті звуки торкнулися всіх струн його душі, наче улюблений псалом.

— Він зголоднів, — мовив Філіп і подумав: «Звідки я це знаю?»

Один із ченців зауважив:

— Ми його не вигодуємо.

Філіп хотів заперечити, але раптом йому спало на думку, що на багато миль навколо немає жодної жінки.

І тут він побачив, що Джонні вже розв’язав цю проблему. Монах сів на табурет, поклав маля собі на коліна й узяв рушник, скручений джгутом. Він умочував джгут у цеберце з молоком, чекав, доки той просякне рідиною, і прикладав до рота немовляти. Маля розтуляло губи, смоктало рушник і ковтало.

Філіп мало не скрикнув з радощів.

— Дуже розумно, Джонні, — здивовано сказав він.

Джонні вишкірився.

— Я таке вже робив, коли коза померла, не вигодувавши свого козеняти, — гордо мовив він.

Монахи заворожено стежили за тим, як Джонні знов і знов вмочує рушник у молоко й дає малому смоктати. Філіп з подивом помітив, що, коли чернець торкався рушником губ немовляти, дехто з них також розтуляв губи. Годування було довгим, але, хай там як, годувати дитину — то нешвидка справа.

Пітер Вейргемський, який піддався загальному захвату й на якийсь час забув про свою дошкульність, тепер отямився й сказав:

— Нам легше було б знайти його матір.

Френсіс відповів:

— Не думаю. Вона, найпевніше, неодружена, її мучать докори сумління. Гадаю, вона молода. Хотіла приховати свою вагітність, а потім, коли прийшов час, втекла в ліс і розпалила багаття. Народила на самоті, залишила немовля вовкам і повернулася туди, звідки прийшла. Вона подбає про те, щоб її не знайшли.

Немовля заснуло. Філіп у якомусь пориві забрав його в Джонні, притиснув до грудей і почав колисати.

— Бідолашне, — сказав він. — Бідне, нещасне дитя.

Його раптом сповнило бажання дбати про малюка й захищати його. Ченці витріщилися на пріора, здивовані цим раптовим проявом ніжності. Вони ніколи не бачили, щоб він когось пестив, адже фізичні прояви прихильності в монастирі суворо заборонялися, і браття не думали, що Філіп здатний на таке. «Нехай, — подумав він. — Тепер вони знають про мене правду».

Пітер Вейргемський знову заговорив:

— Тоді треба віднести дитину у Вінчестер і віддати в якусь родину.

Якби це сказав хтось інший, Філіп не став би протестувати так запекло. Але то був Пітер, тому Філіп заговорив поспішно, і його життя назавжди змінилося.

— Ми не віддамо його на всиновлення, — твердо сказав він. — Це дитя — дар Божий. — Філіп обвів поглядом ченців. Вони дивилися на нього широко розплющеними очима, вслуховуючись у його слова. Він продовжив: — Ми самі подбаємо про нього. Будемо годувати, навчати, виховувати у страху Божому. А коли він підросте, то й сам стане монахом, і ми повернемо його Господеві в такий спосіб.

Запала тиша, монахи були приголомшені.

Тут Пітер злобно заперечив:

— Це неможливо! Ченці не можуть виховувати дитину!

Філіп подивився на брата, й обидва усміхнулися, згадавши одне й те саме. Коли Філіп заговорив знову, його голос став сумним від спогадів.

— Неможливо? Ні, Пітере. Навпаки. Я певен, що це можливо, і брат згодний зі мною. Ми знаємо це з власного досвіду. Правда, Френсісе?

Того дня його батько повернувся додому пораненим.

Філіп першим побачив його на пагорбі, коли той їхав верхи звивистою дорогою, що вела в невеличке селище в Північному Уельсі. Шестирічний Філіп, як завжди, побіг йому назустріч, але цього разу тато не посадив хлопчика на коня перед собою. Він їхав повільно, похилившись у сідлі. Тримав віжки правою рукою, а ліва мертво звисала. Його обличчя було бліде, а одяг — заплямований кров’ю. Філіпові було водночас цікаво й моторошно, адже він ще ніколи не бачив батька слабким.

Тато сказав:

— Приведи сюди матір.

Коли вони втягнули його в хату, мама розрізала на ньому сорочку. Філіп злякався: вид його ощадливої матері, яка псувала гарний одяг, вразив його більше за кров.

— Тепер облиште мене, — мовив тато, але його потужний рик ослабнув до шепоту, і ніхто його не послухався — і це теж приголомшувало, адже досі батькове слово було законом. — Облиште мене, збирайте людей і йдіть у монастир. Прокляті англійці скоро будуть тут.

На пагорбі стояв монастир із церквою, але Філіп не розумів, нащо йти туди, якщо надворі не неділя. Мама сказала:

— Якщо ти втратиш іще трохи крові, то вже нікуди не зможеш піти.

Тітонька Ґвен сказала, що треба бити на сполох, і пішла з хати.

Через роки, пригадуючи подальші події, Філіп зрозумів, що всі тоді забули про нього та його чотирирічного брата Френсіса, і ніхто не здогадався забрати їх у безпечне місце, за монастирські стіни. Люди думали про власних дітей і гадали, що про них подбають їхні батьки. Але тато спливав кров’ю, а мама намагалася його врятувати, і сталося так, що англійці схопили всіх чотирьох.

Короткий життєвий досвід не міг підготувати Філіпа до того, що двоє ворожих воїнів виб’ють двері та вдеруться в їхню хату, де була лиш одна кімната. За інших обставин вони не становили б загрози, адже то були хоч і високі, але ще незграбні юнаки з тих, які зазвичай кепкували з літніх жінок, знущалися з євреїв і затівали кулачні бої біля шинків опівночі. Але тоді (як Філіп зрозумів через багато років, коли став здатний об’єктивно оцінити події того дня) вони були одержимі жагою крові. Ці юнаки брали участь у битві, чули передсмертні крики кремезних воїнів, бачили, як падають без духу їхні друзі й були буквально до нестями перелякані. Однак вони виграли битву, вижили, а тепер переслідували ворогів, і ніщо не задовольнило б їх більше за кров, крики, рани та смерть. Це було написано на їхніх обличчях, коли вони вдерлись у хату, немов лиси в курник.

Усе відбувалося швидко, але Філіп запам’ятав кожен їхній крок, наче все тоді сповільнилося. Обидва були в легких обладунках — лише кольчуги та шкіряні шоломи із залізними ободами. Обидва тримали мечі наголо. Один був потворний, з великим скривленим носом і косим оком, він вишкірив зуби у страшній мавпоподібній посмішці. Другий мав розкішну бороду, залиту кров’ю, — схоже, чужою, адже не видно було, що він поранений. Вони на ходу обвели кімнату поглядом, їхні нещадні цинічні очі проминули Філіпа та Френсіса, зупинилася на мамі, а тоді зосередилися на татові. Ніхто не встиг і ворухнутися, як вони вже були біля нього.

Мама схилялася над татом, силкуючись перев’язати його ліву руку. Батько випростався й скочив на ноги, схопившись здоровою рукою за руків’я меча, очі його палали безнадійною відвагою. Філіп закричав зі страху.

Потворний здійняв меч, вдарив маму руків’ям по голові й відштовхнув її, не вдаривши лезом, — напевно, боявся, що меч застрягне в тілі, поки тато ще живий. Філіп зрозумів це лише через багато років, а тоді він кинувся до матері, не усвідомлюючи, що вона більше не здатна його захистити. Мама впала оглушена, а потворний знову заніс меч. Філіп схопився за її спідницю, поки мама намагалася встати, і не міг не дивитися на батька.

Тато дістав зброю з піхов і приготувався захищатись. Потворний ударив мечем, леза схрестилися, і пролунав гучний брязкіт. Як і всі діти, Філіп думав, що його батько нездоланний, але тієї миті він дізнався правду. Тато ослаб від втрати крові. Коли мечі схрестилися, він випустив свій з руки. Нападник замахнувся й швидко вдарив. Удар припав туди, де батькова м’язиста шия переходила в широкі плечі. Коли Філіп побачив, як гостре лезо врізалося в його тіло, він закричав. Потворний знов замахнувся і штрикнув мечем батькові в живіт.

Паралізований страхом, Філіп подивився на матір. Їхні погляди зустрілися, і саме в ту мить інший чоловік, бородатий, ударив її. Вона впала на підлогу поруч із Філіпом, з рани в голові лилася кров. Бородатий перехопив меч обома руками, спрямував його вниз, заніс так високо, немов хотів вдарити самого себе, та із силою опустив униз. Коли лезо увійшло в мамині груди, почувся невимовно жахливий тріск зламаних кісток. Лезо увійшло так глибоко (Філіп звернув на це увагу попри сліпучий панічний страх), що, напевне, вийшло в неї зі спини та прикололо до підлоги, немов цвяхом.

Філіп знов перевів нажаханий погляд на батька. Він побачив, як той упав на меч потворного та виплюнув великий згусток крові. Його супротивник відступив і смикнув меч, намагаючись витягнути його. Тато зробив іще крок до нього. Потворний скажено закричав і прокрутив меч у тата в животі. Цього разу йому вдалося витягнути лезо. Тато впав на підлогу й схопився руками за живіт, немов хотів затулити рану. Філіпові завжди здавалося, що людські нутрощі більш-менш тверді, тому він відчув подив і огиду, побачивши, як з батька вивалюються бридкі кишки й органи. Нападник високо здійняв меч, націлив його на тата точно так само, як бородатий, і завдав останнього удару.

Англійці подивилися один на одного, і Філіп несподівано побачив на їхніх обличчях полегшення. Вони обидва розвернулися й глянули на Френсіса. Один кивнув, другий знизав плечима, і Філіп зрозумів, що вони зараз вб’ють їх із братом, розітнувши своїми гострими мечами. І коли він подумав про те, як це буде боляче, жах закипів у ньому, аж здалося, що в нього зараз лусне голова.

Чоловік із закривавленою бородою швидко нахилився та схопив Френсіса за кісточку. Він підійняв його й тримав так, поки той кликав матір, не розуміючи, що вона мертва. Потворний витягнув меч із татового тіла й замахнувся, щоб ударити Френсіса просто в серце.

Проте він так і не вдарив. Почувся владний голос, і обидва молодики завмерли. Крики припинилися, і Філіп зрозумів, що це кричав він сам. Подивившись на двері, він побачив абата Пітера, який стояв у домотканій мантії із блискавками Господнього гніву в очах і дерев’яним хрестом, який тримав, наче меч.

Коли потім Філіп переживав цей день у кошмарах, прокидався спітнілим і кричав у темряву, йому завжди вдавалося заспокоїтися та знову заснути — варто було лише згадати цю фінальну картину й те, як шалений крик і несамовитий жах зникли, коли з’явився чоловік із хрестом у руках.

Абат Пітер знову заговорив. Філіп не розумів мови, якою він розмовляв, — то, звісно, була англійська, — але зміст його слів був зрозумілий, адже молодики мали присоромлений вигляд, а бородатий обережно опустив Френсіса на підлогу. Продовжуючи розмову, чернець упевнено ввійшов у кімнату. Воїни відступили на крок, немов боялися його, хоча вони були озброєні мечами й носили обладунки, а він мав лише вовняну мантію та дерев’яний хрест. Він зі зневагою повернувся до них спиною, опустився перед Філіпом і спокійно заговорив.

— Як тебе звуть?

— Філіп.

— О так, я згадав. А твого брата?

— Френсіс.

— Точно.

Абат вказав на закривавлені тіла на підлозі.

— Це твоя мама, так?

— Так, — відповів Філіп і відчув, як його знову накриває паніка, коли він вказав на спотворене тіло свого батька: — А це мій тато!

— Я знаю, — заспокійливо мовив монах. — Тільки не кричи більше, а відповідай, коли я запитаю. Ти розумієш, що вони мертві?

— Я не знаю, — жалібно відповів Філіп. Він знав, що тварини помирають, але як це могло статися з мамою і татом?

Абат Пітер сказав:

— Це наче заснути.

— Але в них розплющені очі! — закричав Філіп.

— Тихіше. Тоді треба їх заплющити.

— Так, — погодився Філіп. Йому здавалося, що це може щось виправити.

Абат Пітер встав, взяв Філіпа та Френсіса за руки й повів їх до тіла їхнього батька.

Він став на коліна та взяв Філіпа за праву руку.

— Я покажу тобі як, — сказав він і потягнув його руку до батькового обличчя, але Філіпові було страшно торкатися батька, адже його тіло було таким дивним, блідим, слабким і жахливо пораненим, і він висмикнув руку. Філіп озирнувся на абата Пітера — людину, з якою ніхто не сперечався, — але той не сердився.

— Ну ж бо, — мовив він натомість лагідно й знову взяв Філіпа за руку.

Цього разу Філіп не пручався. Монах взяв його за вказівний палець і заплющив ним повіку його батька, прикривши страшно витріщене око. Потім абат сказав:

— Заплющ друге око.

Тепер Філіп самостійно простягнув руку, торкнувся татової повіки й опустив її.

Йому полегшало.

Абат Пітер сказав:

— Заплющимо тепер і мамині очі?

— Так.

Вони стали на коліна перед її тілом. Абат рукавом стер кров з її обличчя. Філіп спитав:

— А може, хай Френсіс?

— Так, хай допоможе, — відповів абат.

— Зроби те саме, що я, Френсісе. Заплющ мамині очі, як я заплющив татові, щоб вона спала, — сказав Філіп братові.

— Вони сплять? — спитав Френсіс.

— Ні, але це те саме, що спати, — авторитетно відповів Філіп, — тому очі мають бути заплющеними.

— Ну добре, — сказав Френсіс, без вагань простягнув свою пухлу ручку й обережно опустив мамині повіки.

Потім абат підхопив їх під руки й, не дивлячись на воїнів, виніс хлопців з хати й рушив до крутої стежини, що вела на пагорб, під захист монастирських стін.

Він нагодував їх на монастирській кухні, а потім, щоб не залишати наодинці із сумними думками, наказав допомогти кухареві приготувати вечерю для ченців. Наступного дня він повів їх подивитися на тіла їхніх батьків. Їх омили й перевдягнули, зашивши та, як можна було, замаскувавши рани, і поклали в домовини біля церковної нави. Окрім них, Філіп і Френсіс побачили кількох своїх родичів, адже не всі селяни встигли сховатись у монастирі від війська, що наступало. Абат Пітер повів їх на похорон і показав, як обидві труни опустили в одну могилу. Філіп заплакав, і Френсіс за ним. Хтось шикнув на них, але абат Пітер сказав:

— Хай плачуть.

Лише після того, як хлопчики серцем усвідомили, що їхні батьки пішли назавжди й ніколи не повернуться, він нарешті заговорив про їхнє майбутнє.

Серед їхніх родичів не залишилося жодної повної родини: у кожній сім’ї було вбито або батька, або матір. Доглядати хлопців не було кому. Лишалося два шляхи: їх могли віддати або навіть продати фермеру, де вони були б за рабів, доки не виросли б і не втекли б із ферми, або вони могли присвятити життя служінню Божому.

Випадки, коли малі хлопці ставали послушниками в монастирі, не були поодинокими. Зазвичай вони потрапляли туди в одинадцять років, але не раніше ніж у п’ять, адже ченці не готові були доглядати зовсім малих дітей. Деякі з тих хлопців були сиротами, інші — з неповних сімей, ще інші — з багатодітних. Зазвичай сім’я віддавала за це суттєву пожертву на користь монастиря: ферму, церкву або навіть ціле селище. Якщо ж родини були зовсім злиденні, могло обійтися й без пожертви. Але Філіпів батько залишив по собі невеличке господарство на пагорбі, тому прийняття його дітей не було для монастиря чистою благодійністю. Абат Пітер запропонував взяти до себе хлопців і прийняти ферму. Ті їхні родичі, що вціліли після нападу, погодилися, й угоду затвердив принц Гвінедійський Ґріфід ап Кінан, приборканий, але не впокорений армією короля Генріха, воїни якої вбили Філіпового батька.

Абат часто стикався із журбою, але, попри всю свою мудрість, він не був готовий до того, що відбувалося з Філіпом. Десь через рік, коли його скорбота, здавалося, минула й хлопці звикли до життя в монастирі, Філіпа охопила невблаганна лють. Умови життя в громаді на пагорбі не були аж такі погані, щоб спровокувати ту лють: були харчі й одяг, камін у спочивальні взимку й навіть дещиця любові та прихильності, а дисципліна й нудні ритуали компенсувалися порядком і стабільністю. Але Філіп почав поводитися так, немов був несправедливо ув’язнений. Він не підкорявся наказам, за кожної нагоди зневажав авторитет ченців, крав їжу, бив яйця, відпускав коней, кепкував з немічних і ображав старших. Єдине порушення, якого він уникав, було святотатство, тому абат пробачав йому все інше. Врешті-решт Філіп просто переріс це. Якось на Різдво він пригадав минулі дванадцять місяців і усвідомив, що жодної ночі не провів у келії для покараних.

Філіп не мав жодних причин повертатися до світського життя. Мабуть, допомогло й те, що він зацікавився навчанням. Його зачарувала математична теорія музики, і навіть у спорідненості латинських дієслів він знаходив певну заспокійливу логіку. Філіпа приставили помічником до келаря — ченця, що забезпечував монастир усіма необхідними припасами, від сандалій до посівного насіння. Він до обожнення захопився братом Джоном — вродливим, м’язистим молодим монахом, який, здавалося, був уособленням вченості, святості, мудрості й доброти. Чи під його впливом, чи за власним бажанням, чи то з обох цих причин Філіп став знаходити втіху в щоденних молитвах і службах. Так він і почав дорослішати: згідно з монастирським ладом і під спів церковних гімнів.

Під час навчання і Філіп, і Френсіс значно випереджали своїх ровесників, але думали, що це через те, що вони живуть у монастирі, де освіті приділялося багато часу. Тоді вони ще не усвідомлювали своєї винятковості. Навіть коли вони вже стали самі навчати дітей у маленькій школі та водночас брати уроки безпосередньо в абата, а не в педантичного старого послушника, то вважали, ніби їхня перевага пов’язана з тим, що вони почали навчатись у ранньому віці.

Коли Філіп згадував юність, в його пам’яті неодмінно зринав короткий золотий період — рік, а може, й менше — між його бунтарством і навалою плотської хіті. Потім прийшла нестерпна доба нечистих думок, нічних виділень, страшенно ніякових сповідей перед абатом, нескінченного каяття та приборкання плоті самобичуванням.

Хіть так і не перестала турбувати його, але із часом відступила на задній план, лише зрідка нагадуючи про себе, коли його тіло й розум були бездіяльні — немов стара рана, що дає про себе знати тільки в холоди.

Френсіс вступив у цю битву трохи пізніше, і, хоч не довірив братові цієї таємниці, у Філіпа склалося враження, що той боровся з лихими пристрастями не так відважно, як він, а поразки сприймав надто радісно. Хай там як, вони обидва впоралися з пристрастями, що були найбільшим ворогом чернецького життя.

Поки Філіп допомагав келареві, Френсіс працював у пріора, заступника абата Пітера. Коли келар помер, Філіп мав двадцять один рік і, попри молодість, взяв келареву роботу на себе. А коли Френсісові виповнився двадцять один рік, абат запропонував йому нову посаду — помічника пріора. Однак ця пропозиція спровокувала кризу: Френсіс благав, щоб його звільнили від такої відповідальності й випустили з монастиря. Він прагнув стати священником і служити Господу за монастирськими стінами.

Філіп був вражений і переляканий. Йому ніколи не спадало на думку, що один із них може покинути монастир, і це було так само приголомшливо, як раптом дізнатися, що ти успадкував престол. Але після тривалих зусиль і роздумів Френсіс вийшов у великий світ і став капеланом у графа Глостерського.

До того як це сталося, Філіп уявляв майбутнє дуже просто (коли взагалі про нього замислювався): він буде ченцем, житимете скромним і смиренним життям, а в старості, напевне, стане абатом і старатиметься наслідувати Пітерів приклад. Тепер він задумався, чи не має Господь для нього іншого призначення. Він пригадав притчу про таланти: Господь хотів, щоб Його слуги збільшували Його Царство, а не просто зберігали. Філіп із трепетом поділився цими думками з абатом Пітером, розуміючи, що ризикує бути покараним за гординю.

На його подив, абат сказав:

— Я все думав, коли ж ти нарешті усвідомиш це. Ти, безперечно, призначений для чогось іншого. Ти народився неподалік від монастиря, осиротів у шість років, був вихований ченцями, став келарем у двадцять один — Господь не трудився б так над долею людини, яка повинна провести все життя в маленькому монастирі на похмурому пагорбі далекого гористого князівства. Тут ти не маєш де розвернутися. Ти мусиш покинути скит.

Ці слова ошелешили Філіпа, але, перш ніж піти, він наважився на запитання й випалив:

— Якщо цей монастир — щось аж таке незначне, то нащо Господь відправив сюди вас?

Абат Пітер усміхнувся:

— Можливо, щоб подбати про тебе.

Того ж року абат поїхав у Кентербері засвідчити свою повагу архієпископові, а коли повернувся, сказав Філіпові:

— Я віддав тебе Кінгзбриджському пріорові.

Філіп злякався. Кінгзбриджський пріорат був одним з найбільших і найважливіших монастирів у всьому краї. То був соборний пріорат — з кафедральною церквою і престолом єпископа, а єпископ фактично вважався абатом монастиря, хоча насправді ним керував пріор.

— Пріор Джеймс — мій давній друг, — сказав абат Пітер Філіпові. — Він дуже пригнічений упродовж останніх років, навіть не знаю чому. Хай там як, Кінгзбриджу потрібна свіжа кров. У Джеймса складнощі в одному монастирі — невеличкому лісовому скиті, — і йому конче потрібна надійна людина, що візьме на себе керівництво й наставить монастир на шлях Господній.

— То я стану пріором? — здивовано спитав Філіп.

Абат кивнув.

— І якщо ми не помиляємось у припущенні, що Господь має багато роботи для тебе, то з Його допомогою ти владнаєш будь-які проблеми, що там є.

— А якщо помиляємося?

— Ти завжди зможеш повернутися сюди й працювати келарем. Але ми не помиляємося, сину мій. Сам побачиш.

Прощання було сумним. Філіп провів тут сімнадцять років, і ченці стали йому рідними — ріднішими за батьків, яких в нього так жорстоко відібрали. Він знав, що, мабуть, ніколи не побачить братію знову, і на серці було тяжко.

Спершу Кінгзбридж приголомшив його. Обнесений муром монастир був більший за деякі селища. Соборна церква здавалася величезною темною печерою; будинок пріора був наче невеликий палац. Але коли Філіп звикнув до цих масштабів, то побачив ознаки тієї пригніченості, яку абат Пітер помітив у своєму давньому другові — пріорі. Церква потребувала суттєвого ремонту; молитви промовляли поспіхом; обітницю мовчання постійно порушували; а ще було забагато слуг — навіть більше, ніж монахів. Філіпів захват минув, і на зміну йому прийшов гнів. Йому кортіло вчепитися пріорові Джеймсу в горлянку, струсонути його та сказати: «Як ти смієш?! Як ти наважуєшся поспіхом молитися Богові? Дозволяти послушникам грати в кості, а ченцям — тримати домашніх псів? Як ти смієш жити в палаці, в оточенні слуг, коли Божий храм перетворюється на руїну?» Звісно, він не сказав нічого такого. У нього відбулася коротка формальна розмова з пріором Джеймсом — високим, худим, сутулим чоловіком, який, здавалося, ніс на похилих плечах надсильний тягар. Потім він поговорив з помічником пріора Ремігієм. На початку розмови Філіп натякнув, що, на його думку, пріорат потребує змін, і чекав, що заступник його голови із щирого серця погодиться; натомість Ремігій зневажливо подивився на Філіпа, немов хотів спитати: «За кого ти себе маєш?», і змінив тему.

Ремігій сказав, що лісовий скит Святого Йоана був заснований три роки тому, до нього долучався клаптик землі й деяке майно, і тепер він мав би сам себе забезпечувати, але все ще залежав від ресурсів, що їх надавав головний монастир. Були й інші проблеми: диякон, що переночував там, скаржився на те, як його зустріли; подорожні жалілися, що в тих краях їх пограбували ченці; подейкували про недобропристойність… Те, що Ремігій не міг або не хотів розповісти все в подробицях, було лише ще одним свідченням недбалого керівництва. Філіп пішов, тремтячи від гніву. Монастир мав прославляти Господа. Якщо він не здатен із цим впоратися — він нічого не вартий. Він лише ганьбив Господа своїм ледарством. Але із цим Філіп не мав можливості нічого вдіяти. Єдине, на що він міг сподіватися, — це навести лад в одному з кінгзбриджських скитів.

Упродовж дводенної подорожі до лісового скиту Філіп обмірковував ті скупі відомості, які йому надали, і з молитвами думав, що йому робити. Він вирішив, що спершу варто бути м’якшим. Зазвичай пріора обирали монахи, але для скиту, що був лише віддаленим поселенням великого монастиря, його міг призначити головний пріор. Тому Філіп не мусив висувати свою кандидатуру для виборів, але водночас не міг розраховувати й на приязнь братії. Він мав бути обережним. Йому треба було вивчити проблеми, що виникли в скиті, а потім — знайти мудре рішення. Він повинен був заслужити повагу й довіру ченців, особливо старших за нього, які могли обуритися через його призначення. Пізніше, коли він знатиме все досконально, а його лідерство ніхто не заперечуватиме, він почне діяти.

Проте не так сталося, як гадалося.

Сонце вже сідало, коли на другий день подорожі він зупинив свого поні на галявині й оглянув нову домівку. Тоді там був лише один кам’яний будинок — каплиця (наступного року Філіп збудував з каменю нову спочивальню). Інші споруди, дерев’яні, були напівзруйновані. Філіп подивився на це з осудом: усе, до чого докладали рук ченці, мало бути зробленим на віки — і свинарні, і собори. Роззирнувшись навколо, він помітив інші ознаки безладу, що здивував його ще в Кінгзбриджі: парканів не було, з клуні сипалося сіно, а біля ставка з рибою розташувалася гноївня. Він аж відчув, як його обличчя перекосив вираз докору, і став заспокоювати себе: легше, легше.

Спершу він нікого не зустрів, але й не здивувався, адже то був час вечірні й більшість ченців мали молитися в каплиці. Він легенько стьобнув поні й поїхав галявиною в напрямку споруди, що нагадувала стайню. З-за дверей з’явився юнак із соломою у волоссі й відсутнім поглядом і здивовано витріщився на Філіпа.

— Як тебе звуть?.. — спитав Філіп і після секундного вагання додав: — Сину мій?

— Мене кличуть Джонні Вісім-Пенсів, — сказав юнак.

Філіп зліз із поні та простягнув йому віжки.

— Добре, Джонні Вісім-Пенсів, розсідлай мого коня.

— Так, отче. — Він затягнув віжки на рейці й попрямував кудись.

— Куди ти йдеш? — різко окликнув його Філіп.

— Сказати братам, що тут незнайомець.

— Виховуй у собі покірність, Джонні. Розсідлай мого коня. Я сам скажу братам, що я приїхав.

— Так, отче.

Джонні злякався й підкорився.

Філіп подивився навколо. Посеред галявини стояла довга споруда, схожа на велику залу; поряд — маленька кругла хатинка, з отвору в даху якої здіймався дим. То мала бути кухня. Він захотів подивитися, чим вони вечерятимуть. У монастирях із суворим статутом їли лише раз на день — опівдні. Але тут суворістю й не пахло, тому після вечірньої служби могли дозволити собі легку вечерю: хліб із сиром або солоною рибою чи ячмінну юшку з травами. Натомість, наближаючись до кухні, він відчув легко впізнаваний запах смаженого м’яса, від якого аж текла слина. Філіп зупинився, насупив брови, потім увійшов.

Навколо вогнища сиділи двоє ченців і хлопчик. Один передав другому глечик, а той хильнув із нього. Хлопчик крутив рожен, на якому смажилося порося.

Вони здивовано обернулися на Філіпа. Той мовчки взяв глечик у монаха, понюхав і спитав:

— Чому ви п’єте вино?

— Бо воно тішить моє серце, незнайомцю, — сказав монах. — Пригощайся, випий і ти з нами.

Було ясно, що їх не попереджали про прибуття нового пріора. І так само ясно було, що вони не страшилися наслідків у разі, якщо проїжджий чернець донесе про їхню поведінку в Кінгзбридж. Філіп подолав спокусу розбити глечик об голову ченця, натомість глибоко вдихнув і заговорив до них м’яко:

— Діти бідняків голодують, щоб забезпечити нас м’ясом і напоями. Це робиться на славу Господа, а не щоб тішити нам серце. Досить з вас вина на сьогодні.

Філіп пішов до виходу із глечиком у руках.

Почув, як монах за його спиною сказав:

— Та хто ти такий?

Він не відповів. Скоро самі дізнаються.

Філіп поставив глечик на землю поряд із кухнею та пішов галявиною до каплиці, стискаючи й розтискаючи кулаки, щоб приборкати свій гнів. «Не зривайся, — казав він собі. — Будь обережним. Не гарячкуй».

На низенькому ґанку каплиці він зупинився на мить, постарався заспокоїтися, потім обережно штовхнув великі дубові двері й тихо увійшов.

Близько десятка ченців і кілька послушників стояли нерівними рядами спиною до нього. Перед ними стояв ключар і читав з розгорнутої книги. Він квапливо промовляв слова служби, а монахи неуважно бурмотіли за ним. На напрестольному покривалі стояли три свічки різної висоти.

Двоє братів позаду щось жваво обговорювали, цілком ігноруючи службу. Коли Філіп наблизився до них, один із них сказав щось смішне, і вони зареготали так гучно, що заглушили бурмотіння ключаря. Це стало останньою краплею для Філіпа, і він миттю забув про свій план з’явитися тихо. Він розтулив рота й щосили загорлав:

— ТИША!

Сміх перервався. Ключар припинив читати. У каплиці запала тиша, ченці обернулися й витріщилися на Філіпа.

Він підійшов до брата, який реготав, і схопив його за вухо. Той був не молодший за Філіпа й вищий, але надто збентежений, щоб чинити спротив незнайомцеві, який потягнув його за вухо вниз.

— На коліна! — закричав Філіп.

Здавалося, монах хотів вирватися, але він усвідомлював свою провину, і, як і сподівався Філіп, його непокору підривала нечиста совість. Коли Філіп смикнув сильніше, молодик став на коліна.

— Усі! — скомандував Філіп. — На коліна!

Ці монахи прийняли обітницю покори, і ганебна атмосфера вседозволеності, в якій вони, очевидно, жили останнім часом, нездатна була знищити звичку, відпрацьовану роками. Половина ченців і всі послушники стали на коліна.

— Усі ви порушили обітницю, — сказав Філіп, який тепер дав волю презирству. — Ви блюзніри, всі до останнього. — Філіп обвів їх поглядом, пильно заглядаючи в очі. — Ваше каяття починається негайно, — закінчив він.

Вони повільно, по одному, ставали на коліна, лише ключар не підкорився. То був м’ясистий чоловік із сонними очима, років на двадцять старший за Філіпа. Філіп підійшов до нього, обходячи братію, що стояла на колінах.

— Віддай мені книгу, — промовив він.

Ключар подивився на нього з викликом і не сказав ані слова.

Філіп простягнув руку та схопив товстий фоліант. Ключар вчепився в нього сильніше. Філіп вагався. Упродовж двох днів він переконував себе, що треба діяти обережно й не квапитися, а тепер стояв перед ними, ще вкритий дорожньою курявою, ризикуючи всім у протиборстві із чоловіком, про якого нічого не знав.

— Віддай мені книгу й стань на коліна, — повторив він.

На обличчі в ключаря з’явився натяк на глузливу посмішку.

— Хто ти такий? — спитав він.

Філіп знову завагався. Усі мали б зрозуміти, що він чернець — це було видно з його сутани й тонзури. А з його поведінки вони мали б здогадатися, що він наділений владою. Але ченці, схоже, сумнівалися, що він вищий за ключаря. Філіпові слід було лише сказати, що він їхній новий пріор, однак він не хотів. Раптом йому здалося, що важливіше буде здобути перевагу коштом морального авторитету.

Ключар відчув його нерішучість і скористався нею.

— Скажи на милість, — удавано поштиво промовив він, — хто це наказує нам стати перед ним на коліна?

Уся Філіпова нерішучість раптом немов випарувалася, і він подумав: «Господь зі мною, то чого мені боятися?»

Він глибоко вдихнув, і його слова прогриміли й луною відбилися від вимощеної камінням підлоги та склепінчастої стелі каплиці:

— Господь наказує вам стати на коліна перед Ним!

Впевненість ключаря похитнулася. Філіп скористався нагодою і вихопив у нього книгу. Той втратив останній атрибут авторитету й нарешті неохоче став на коліна.

Філіп подивився на всіх, намагаючись приховати полегшення, і сказав:

— Я ваш новий пріор.

Він залишив їх стояти навколішки, поки вів службу. Це тривало довго, адже він змушував їх повторювати респонсорій[38] знов і знов, аж доки їхні голоси зазвучали в унісон. Потім Філіп мовчки вивів братію з каплиці та провів галявиною в трапезну. Він відіслав смажену свинину назад на кухню, розпорядився принести хліба та слабенького пива й поставив одного із ченців читати вголос молитви, поки всі їли. Щойно вони доїли, він так само мовчки повів їх у спочивальню.

Філіп наказав принести постіль з окремої хатини, призначеної для пріора, бо збирався спати в одній кімнаті з братією. То був найпростіший і найдієвіший спосіб запобігти гріхові розпусти.

У першу ніч він так і не стулив очей, а натомість сидів зі свічкою та молився, аж доки настав час будити ченців на опівнічну службу. Філіп провів її швидко, щоб вони не подумали, що він зовсім безжальний. Монахи знову пішли спати, але Філіп сидів без сну.

На світанку, до того, як монахи прокинулися, він вийшов надвір, подивився навколо й почав обмірковувати плани на день. Одну ділянку нещодавно ретельно очистили від дерев, але посередині досі стирчав величезний пень — схоже, від великого дуба. Філіпові спало дещо на думку.

Після утрені та сніданку він повів братію в поле, з мотузками й сокирами, і весь ранок вони підрубували коріння величезного пня — половина тягнула мотузками, друга половина рубала сокирами, і всі хором кричали «ра-а-азом!». Коли пень нарешті піддався, Філіп роздав усім пиво, хліб і по шматку свинини, яку заборонив їсти на вечерю.

Труднощі на тому, звісно, не скінчилися, але із цього почалося їх розв’язання. Від самого початку Філіп відмовився просити щось у головному монастирі, окрім зерна для хліба та свічок для каплиці. Розуміння, що їм не бачити м’яса, крім того, яке самостійно виростять або вполюють, перетворило монахів на старанних тваринників і птахоловів; і якщо раніше вони ставилися до відправи як до можливості відмикувати від роботи, то тепер навіть раділи, що пріор скоротив кількість годин, які вони повинні були проводити в каплиці, щоб мати більше часу для роботи в полі.

Через два роки вони вже самі себе забезпечували, а ще через два почали постачати Кінгзбриджському пріорату м’ясо, дичину та сир із козячого молока, який став там жаданим делікатесом. Скит процвітав, служби проводилися бездоганно, а брати були здорові й щасливі.

Філіп був би задоволеним, якби не головний монастир, Кінгзбриджський пріорат, який дедалі занепадав. Він мав би бути одним із головних релігійних центрів королівства й кипіти діяльністю: щоб його бібліотеку прагнули відвідати заморські науковці, а барони поспішали просити в пріора поради; щоб його святині приваблювали пілігримів з усієї країни, його гостинність славилася серед знаті, а благодійність — серед жебраків.

Проте церква розвалювалася, половина монастирських будівель пустувала, а пріорат дуже заборгував лихварям. Філіп щонайменше раз на рік їздив у Кінгзбридж, і щоразу повертався сам не свій від злості на те, як багатства, пожертвувані заможними парафіянами та примножені відданими ченцями, легковажно витрачаються — немов батькова спадщина блудним сином.

Частково проблема полягала в розташуванні пріорату. Кінгзбридж був маленьким селищем на периферійній дорозі, що нікуди не вела. Ще із часів короля Вільгельма I (якого звали Завойовником, або Бастардом, — залежно від того, хто згадував) більшість соборів була перенесена у великі міста, але Кінгзбридж уникнув цих нововведень. Хай там як, це, на думку Філіпа, не було нездоланною перепоною для процвітання: жвавий монастир із соборною церквою міг сам собою бути містом.

Справжня біда полягала в бездіяльності старого пріора Джеймса. Коли стерно тримає нетверда рука, корабель безладно носить хвилями. Філіп розумів, що, на превеликий жаль, поки пріор Джеймс живий, Кінгзбриджський пріорат так і буде занепадати.

Вони загорнули немовля в чисте рядно й поклали його в кошик для хліба замість колиски. Малий заснув, напоєний козячим молоком. Філіп приставив до нього Джонні Вісім-Пенсів, адже той, попри свою простакуватість, знав, як поводитися з тендітними створіннями.

Філіпові кортіло дізнатися, що привело Френсіса в монастир. Він натякнув на це під час обіду, але Френсіс не відповів, і Філіпові довелося вгамувати свою цікавість.

По обіді була година навчання. Ченці не мали відповідного приміщення — вони могли сидіти на ґанку каплиці й читати або ж гуляти галявиною. Також їм дозволялося зайти на кухню, щоб погрітися біля вогнища, — така була традиція. Філіп і Френсіс пішли разом навколо галявини, як часто гуляли територією монастиря в Уельсі. Френсіс заговорив.

— Король Генріх завжди ставився до церкви як до частини свого королівства, — розпочав він. — Давав накази єпископам, стягував податки та перешкоджав здійсненню повноважень Папи.

— Знаю, — сказав Філіп. — І що?

— Король Генріх помер.

Філіп наче прикипів до місця. Він не чекав цього.

Френсіс продовжував:

— Помер у своєму мисливському будинку в Ліон-ла-Форе в Нормандії після того, як з’їв страву з міноги: він її полюбляв, а вона його — не дуже.

— Коли?

— Сьогодні перший день року, отже, рівно місяць тому.

Філіп був приголомшений. Генріх правив, відколи він, Філіп, народився. На його віку королі ще не помирали, але він знав, що це означає неспокій і, можливо, війну.

— Що тепер буде? — тривожно спитав він.

Вони пішли далі. Френсіс сказав:

— Біда в тому, що спадкоємець короля загинув у морі багато років тому. Ти, можливо, пам’ятаєш.

— Пам’ятаю.

Філіпові тоді виповнилося дванадцять років. То була перша подія державного значення, яка залишила слід в його дитячій свідомості й нагадала про світ, що існує за монастирськими стінами. Син короля загинув під час трощі «Білого корабля» біля Шербуру. Абат Пітер, який розповів усе це малому Філіпові, хвилювався, що після смерті спадкоємця почнеться війна й анархія, але король Генріх утримав ситуацію в руках, і життя Філіпа та Френсіса тривало без потрясінь.

— Король, звісно, мав багатьох інших дітей, — продовжував Френсіс. — Не менше ніж двадцять, включно з моїм лордом, графом Робертом Глостерським. Але, як тобі відомо, всі вони — бастарди. Попри свою шалену плодючість, в нього залишилася лише одна законнороджена дитина, та й та дівчинка — Матильда, Мод. Бастарди не можуть успадкувати престол, але й жінка майже нічим за них не ліпша.

— Король Генріх не призначив спадкоємця? — спитав Філіп.

— Призначив. Він обрав Мод. Вона має сина, його також звуть Генріхом. Старий король мріяв, щоб престол посів його онук. Але хлопчику ще нема й трьох років. Тому він змусив баронів присягнути на вірність Мод.

Філіп був збентежений.

— Якщо король зробив Мод спадкоємицею, а барони присягнули їй на вірність… то в чому річ?

— Придворне життя не таке просте, як здається, — сказав Френсіс. — Мод одружена із Жоффруа Анжуйським. Анжу та Нормандія були суперниками упродовж кількох поколінь. Наші нормандські сюзерени ненавидять анжуйців. Правду кажучи, з боку старого короля було надто оптимістично вважати, що англо-нормандська знать віддасть Англію й Нормандію анжуйцеві, хай би яку присягу вона склала.

Філіп був дещо вражений обізнаністю меншого брата та його зневажливим ставленням до найвпливовіших людей королівства.

— Звідки ти все це знаєш?

— Лорди збирались у Ле-Небурі, щоб вирішити, що робити. Зрозуміло, і мій лорд, граф Роберт, був серед них. А я поїхав із ним, щоб вести його листування.

Філіп здивовано подивився на брата й подумав, що той живе зовсім іншим життям, ніж він сам. Потім він пригадав дещо.

— Граф Роберт — старший син старого короля, чи не так?

— Так, і він дуже амбітний. Але Роберт поділяє загальну думку про те, що бастарди мають завойовувати королівство, а не успадковувати його.

— Хто ще там був?

— Король Генріх мав трьох небожів, синів його сестри. Старший із них — Теобальд Блуаський. Потім — Стефан, улюбленець покійного короля, якому той дарував чималі угіддя тут, в Англії. І нарешті молодший — Генріх, відомий тобі як єпископ Вінчестерський. Старший, Теобальд, — фаворит серед лордів, згідно з традицією, що тобі може видатися цілком обґрунтованою.

Френсіс подивився на Філіпа й усміхнувся.

— Цілком обґрунтованою, — повторив з усмішкою Філіп. — То наш новий король — Теобальд?

Френсіс похитав головою.

— Він теж сподівався на це, але ми, молодші сини, вміємо протискатися вперед. — Вони дійшли до найвіддаленішого закутка галявини й повернули назад. — Тоді як Теобальд ласкаво приймав шанобливість лордів, Стефан перетнув Ла-Манш, щодуху помчав у Вінчестер і з допомогою молодшого брата, єпископа Генріха, захопив замок і — що найважливіше — королівську скарбницю.

Філіп хотів уголос виснувати, що тепер Стефан їхній новий правитель, але припнув язика: він уже сказав те саме про Мод і Теобальда, і двічі помилився.

Френсіс вів далі:

— Щоб убезпечити свою перемогу, Стефанові бракувало лиш одного: підтримки церкви. Адже до того, як єпископ коронує його у Вестмінстері, йому не бути справжнім королем.

— Це мало б бути нескладно, — зауважив Філіп. — Його брат Генріх — один із найвпливовіших священників королівства: єпископ Вінчестерський, абат Гластонберійський, багатий, як Соломон, і майже такий самий могутній, як архієпископ Кентерберійський. А якщо єпископ Генріх не збирався коронувати Стефана, то чому допоміг йому захопити Вінчестер?

Френсіс кивнув.

— Мушу сказати, що дії єпископа Генріха в цій ситуації були блискучими. Навряд чи він допомагав Стефанові суто з міркувань братської любові.

— То чим він тоді керувався?

— Кілька хвилин тому я нагадав тобі, як покійний король Генріх ставився до церкви — так, наче то частина його королівства. Єпископ Генріх хоче, щоб новий король, хай би хто то був, ставився до церкви ліпше. Тому, перш ніж надати підтримку, Генріх змусив Стефана урочисто присягнути, що той збереже права та привілеї церкви.

Філіп був вражений. Відносини Стефана із церквою точно визначилися від самого початку його королювання, і то на умовах церкви. Але ще важливішим був сам прецедент. Церква коронувала правителів, але не мала права висувати умови. Схоже, прийшли часи, коли монархам не вдаватиметься здобути владу без домовленості із церквою.

— Це дуже важливо для нас, — сказав Філіп.

— Стефан, звісно, може й не дотримати обіцянки, — вів далі Френсіс. — Але ти все одно маєш рацію. Він не буде таким нещадним до церкви, як Генріх. Утім, є ще одна загроза. Двоє лордів надзвичайно незадоволені тим, що зробив Стефан. Один із них — Варфоломій, граф Ширингський.

— Я чув про нього. До Ширингу звідси день їхати. Кажуть, Варфоломій — людина віддана.

— Так, напевне. Я знаю тільки, що він — самовдоволений і впертий лорд, який не зречеться присяги на вірність Мод, хай би йому й обіцяли помилування.

— А хто другий невдоволений?

— Мій лорд, Роберт Глостерський. Я вже казав, що він амбітний. Його серце крає думка про те, що якби він був законним сином, то став би королем. Він хоче, щоб престол посіла його єдинокровна сестра, адже вірить, що та буде спиратися на його поради й настанови та що він буде фактичним королем.

— Він збирається якось діяти?

— Боюся, що так, — Френсіс стишив голос, хоча поруч нікого не було. — Роберт і Варфоломій разом із Мод і її чоловіком хочуть влаштувати заколот. Вони збираються скинути Стефана та посадити Мод на престол.

Філіп зупинився.

— Але це згубить усе, чого домігся єпископ Вінчестерський! — Він схопив брата за руку. — Послухай, Френсісе…

— Я знаю, про що ти думаєш. — Самовпевненість Френсіса раптом як вітром звіяло, він здавався стривоженим і наляканим. — Якби граф Роберт знав, що я розповім це тобі, він би мене повісив. Він у всьому мені довіряє. Але я цілком вірний церкві.

— Але що ти можеш вдіяти?

— Я думав про те, щоб попросити про аудієнцію з новим королем і все йому розповісти. Бунтівні графи, звісно, будуть все заперечувати, а мене повісять за віроломство. Але заколот не вдасться, і я потраплю на Небеса.

Філіп похитав головою.

— Нас навчали, що прагнути мучеництва — марна річ.

— А я думаю, що Господь ще має роботу для мене в цьому світі. Я маю довіру в маєтку впливового барона і, якщо залишуся там і буду вдосконалювати себе тяжкою працею, зможу сприяти правам церкви й верховенству закону.

— Чи є якийсь інший шлях?

Френсіс подивився Філіпові в очі.

— Саме тому я тут.

Філіп затремтів зі страху. Френсіс хотів і його вплутати. Інакше б він не виказав цю жахливу таємницю.

Тим часом його брат продовжував:

— Я не можу зрадити повстання, а ти можеш.

Філіп мовив:

— Господи Ісусе і всі Його святі, помилуйте мене.

— Якщо змову викриють тут, на півдні, то підозра не впаде на Глостер. Ніхто не знає, що я тут, ніхто не знає, що ти — мій брат. Вигадай якесь правдоподібне пояснення, як ти про це дізнався. Може, ти бачив зборисько воїнів, чи, можливо, хтось із Варфоломієвої челяді проговорився, коли сповідався твоєму знайомому священникові.

Філіп закутався в плащ. Він тремтів так, немов раптово похолоднішало. Це було небезпечно, дуже небезпечно. Ішлося про втручання в королівські справи, що нерідко було смертельним навіть для досвідчених інтриганів. Стороннім людям, як-от Філіп, не варто було й намагатися лізти в це.

Проте на кону стояло надто багато. Філіп не міг ігнорувати заколот проти короля, обраного церквою, коли він здатний був йому запобігти. І хай би як небезпечно для нього було розкривати змову, для Френсіса це було просто смертельно.

Філіп спитав:

— Який план у заколотників?

— Граф Варфоломій зараз повертається в Ширинг. Звідти він відправить гінців до всіх своїх прибічників на півдні Англії. Граф Роберт прибуде в Глостер на день-два пізніше та збере свої сили на заході. Нарешті Браян Фіцкаунт, лорд Воллінгфордського замку, зачинить його браму. Увесь південний захід Англії опиниться в руках заколотників без бою.

— Уже надто пізно! — сказав Філіп.

— Не надто. Маємо близько тижня. Але ти мусиш поквапитися.

Філіп, хоч і з острахом, усвідомлював, що він уже більш-менш наважився на це.

— Я не знаю, кому про це розповісти, — мовив він. — Слід було б повідомити графа, але він заколотник. Шериф, найпевніше, на його боці. Потрібен той, хто точно на нашому.

— Кінгзбриджський пріор?

— Мій пріор старий і немічний. Найімовірніше, він нічого не робитиме.

— Але ж має бути хтось.

— Є ще єпископ.

Філіп ніколи не розмовляв з єпископом Кінгзбриджським, але був певен, що той прийме його, вислухає та, напевне, стане на бік Стефана, адже Стефан був обранцем церкви. До того ж він був достатньо впливовим, щоб якось діяти в цій ситуації.

Френсіс спитав:

— Де живе єпископ?

— У півтора дня їзди звідси.

— Краще їдь сьогодні ж.

— Так, — мовив Філіп з важким серцем.

Френсіс мав винуватий вигляд.

— Мені шкода, що я не можу доручити це комусь іншому.

— Мені також, — сказав Філіп з почуттям. — Мені також.

Філіп зібрав братію в каплиці й повідомив, що король помер.

— Треба молитися за мирне престолонаступництво й нового короля, який любив би церкву більше за покійного Генріха, — сказав він, промовчавши, однак, про ключ до мирного престолонаступництва, який опинився в його руках. Натомість додав: — Надійшли й інші новини, що змушують мене відвідати монастир у Кінгзбриджі, і я повинен їхати негайно.

Помічник пріора вестиме служби, а келар керуватиме фермою, але жоден із них не був рівнею Пітерові Вейргемському, і Філіп боявся, що в разі його тривалої відсутності Пітер накоїть щось таке, що від монастиря нічого не залишиться. Він і раніше не міг вигадати, як стриножити Пітера й водночас не зашкодити його самооцінці, а тепер і зовсім не мав часу на це, тому вирішив зробити найкраще, що міг за таких обставин.

— Сьогодні ми з вами розмовляли про ненажерливість, — сказав Філіп після паузи. — Брат Пітер заслуговує на нашу подяку, адже він нагадав, що коли Господь благословляє нашу ферму й дарує нам Свої блага, то не для того, щоб ми стали гладкими й почувались утішеними, але в ім’я слави Його. Розділяти багатство з нужденними — наш священний обов’язок. Аж дотепер ми його нехтували — здебільшого через те, що тут, у лісі, нам нема з ким ділитися цими благами. Брат Пітер нагадав нам про обов’язок шукати нужденних, щоб допомогти їм.

Ченці були здивовані: їм здавалося, що питання щодо ненажерливості вже закрито. Пітер і сам мав непевний вигляд. Він радів, знову опинившись у центрі уваги, але його хвилювало, що саме задумав Філіп, і недарма.

— Я вирішив так, — продовжував пріор: — щотижня ми роздаватимемо нужденним по одному пенні з кожного брата нашої громади. Якщо для цього знадобиться менше їсти, будемо тішитися тим, що нам віддасться на Небі. Але ще важливіше розуміти, що наші пенні витрачені не даремно. Ти даєш жебракові пенні на хліб для його сім’ї, а він може піти натомість у шинок і напитися, повернутися додому й відлупцювати дружину, якій, таким чином, ліпше було б без нашої благодійності. Краще дати йому хліба. Ще краще — дати хліба його дітям. Давати милостиню — то священна праця, що потребує такої самої ретельності, як лікування хворих або навчання юних. Тому в багатьох монастирях призначають роздавача милостині, який несе відповідальність за пожертви. У нас буде так само.

Філіп роззирнувся навколо. Усі уважно й зацікавлено слухали. Пітер стояв із самовдоволеним виглядом і, очевидно, думав, що це його перемога. Але ніхто не здогадувався, що буде далі.

— Робота роздавача нелегка. Доведеться ходити в найближчі містечка й селища, а нерідко — й у Вінчестер. А там йому доведеться спізнатися з найогиднішими, найбруднішими та найлихішими верствами суспільства, бо такими є жебраки. Доведеться молитися за них, поки ті лихословлять, і пробачати їм, коли вони намагатимуться ошукати й пограбувати. Потрібна сила, смиренність і нескінченне терпіння. Доведеться відмовитися від зручностей нашої громади, тому що багато часу треба буде проводити за її межами.

Він знову подивився навколо. Усі були насторожені, адже виконувати ці обов’язки ніхто не хотів. Його погляд зупинився на Пітері Вейргемському. Пітер зрозумів, що буде далі, й перемінився на обличчі.

— Пітер привернув увагу до наших недоліків, — урочисто промовив Філіп, — тому я вирішив, що саме він матиме честь стати нашим роздавачем милостині. — Він посміхнувся. — Можеш починати сьогодні ж.

Пітерове обличчя стало темним, немов хмара.

«Ти надто рідко будеш тут, щоб накапостити, — думав Філіп. — А мерзенні, бридкі жебраки смердючих вінчестерських провулків вгамують твоє презирство до легкого життя».

Однак Пітер, схоже, сприйняв це як покарання, бо подивився на Філіпа з такою ненавистю, що на мить той навіть злякався.

Філіп підвів очі на інших.

— Зі смертю короля завжди приходять небезпека й невизначеність, — сказав він. — Моліться за мене, поки я в дорозі.

II

На другий день своєї подорожі, опівдні, пріор Філіп був уже за кілька миль[39] від єпископського палацу. Що ближче він під’їжджав, то сильніше тремтіла в ньому кожна жилка. Він вигадав історію, яка мала пояснити, як він дізнався про заколот. Однак єпископ міг не повірити їй або зажадати доказів. Найгіршою — і це спало Філіпові на думку вже після того, як він розстався з Френсісом, — була, хоч і невисока, ймовірність того, що єпископ належав до заколотників і підтримував бунт. Він міг бути другом графа Ширингського. Єпископи частенько ставили власні інтереси вище за інтереси церкви.

Єпископ міг розпорядитися катувати Філіпа, щоб дізнатися, хто повідомив йому про заколот. Звісно, він не мав такого права, але права змовлятися проти короля він також не мав. Філіп пригадав інструменти для тортур на картинах, де зображувалося пекло. Такі картини писали за мотивами того, що відбувалося в підземеллях баронів і єпископів. Філіп не був готовий померти мученицькою смертю.

Коли пріор побачив попереду кількох піших подорожніх, першою його реакцією було притримати кобилу, щоб не їхати повз них, адже він подорожував сам-один, а в тих краях було чимало розбійників, які не посоромилися б пограбувати священника. Але він побачив, що серед подорожніх двоє дітей і жінка. Сім’ї зазвичай не становили небезпеки. Він підострожив кобилу, щоб їх наздогнати.

Філіп під’їхав ближче й зміг роздивитися подорожніх. То були високий чоловік, низенька жінка, юнак, що зростом наздоганяв чоловіка, і двоє дітей. Вони вочевидь були бідні: без торбин, у яких простолюд зазвичай носить своє неоціненне майно, і вдягнуті в дрантя. Чоловік був ширококостий, але змарнілий — немов помирав від виснажливої хвороби чи просто голодував. Він втомлено подивився на Філіпа, притягнув дітей до себе й щось пробурмотів. Філіпові спершу здалося, що йому десь під п’ятдесят, але тепер він бачив, що чоловік років на двадцять молодший, — то скрутне життя зорало його обличчя зморшками.

Жінка сказала:

— Вітання, чорноризцю.

Філіп уважно подивився на неї. Зазвичай жінка не заговорювала раніше за чоловіка, а звертання «чорноризцю» хай і не було грубим, але звучало менш поштиво, ніж «брате» або «отче». Жінка була років на десять молодша за чоловіка й мала глибоко посаджені очі незвичного блідо-золотого кольору, які робили її дуже привабливою. Філіп відчув, що вона може бути небезпечною.

— Добридень, отче, — сказав чоловік, немов перепрошуючи за безцеремонність дружини.

— Благослови тебе Боже, — мовив Філіп і сповільнив свою кобилу. — Хто ти? Назвися.

— Том, старший майстер-будівник, шукаю роботу.

— Але, схоже, марно.

— Ваша правда.

Філіп кивнув. То була звичайна історія. Майстри-будівники часто подорожували в пошуку роботи й не завжди успішно — часом їм не таланило, а часом місць на будівництві було менше за шукачів. Такі люди нерідко вдавалися до монастирської гостинності. Коли вони були при грошах, то лишали щедрі пожертви, але ті, що довго блукали, зазвичай мали порожні кишені. Забезпечити і тим, і іншим однаково теплу гостину було справжнім випробуванням для монастирської благодійності.

Том Будівник вочевидь належав до тих, у кого в кишенях давно гуляє вітер, хоча його дружина мала цілком здоровий вигляд. Філіп сказав:

— Я маю харчі в саквах, зараз обідня година, а благодійність — то священний обов’язок. Якщо ти й твоя родина розділите зі мною трапезу, я буду нагороджений двічі: і на Небі, і тут, в земній юдолі, бо обідатиму не на самоті.

— Дуже щедро з вашого боку, — промовив Том. Він подивився на жінку. Та легенько знизала плечима, а потім коротко кивнула. Чоловік миттю сказав: — Ми приймаємо вашу милість і дякуємо.

— Дякуйте Господові, а не мені, — звично відповів Філіп.

Жінка сказала:

— Подякуймо селянам, що сплачують десятину, завдяки якій ви маєте цей харч.

«Гостра на язик», — подумав Філіп, але промовчав.

Вони зупинилися на галявинці, де Філіпова кобилка могла поскубати жовклу зимову траву. Філіп потайки радів з того, що має привід затриматись і трохи відкласти моторошну розмову з єпископом. Будівник сказав, що також прямує до єпископського палацу, — він сподівався, що той потребує ремонту, а може, й розширення. Поки вони розмовляли, Філіп нишком роздивлявся родину. Жінка замолода, щоб бути матір’ю старшого хлопця. Той немов теля — дужий, незграбний і простакуватий на вигляд. Другий — маленький і дивний, з волоссям морквяного кольору, білосніжною шкірою та виряченими яскраво-блакитними очима. Його манера витріщатися на все з відсутнім виглядом нагадала Філіпові бідного Джонні Вісім-Пенсів, тільки в цього хлопця, коли ти ловив його погляд, в очах з’являвся дуже дорослий, свідомий вираз. Філіп зрозумів, що малий такий самий стривожений, як і його мати. Третя дитина — дівчинка років шести — постійно плакала, а батько ніжно дивився на неї і періодично плескав по плечах, але нічого не казав. Було видно, що він дуже її любить. Він також раз торкнувся дружини, і Філіп помітив спалах пристрасті в їхніх очах.

Жінка відправила дітей шукати великого листя, що замінило б їм тарілки. Філіп розв’язав сакви. Том спитав:

— Де ваш монастир, отче?

— У лісі, за день ходу звідси.

Жінка зиркнула на нього, а Том здійняв брови.

— Знаєте це місце? — спитав Філіп.

Том чомусь збентежився.

— Здається, ми проминули його дорогою із Солсбері, — відповів він.

— Так, це по дорозі, але монастир далеко від головного шляху, тож ви навряд чи його побачили б — хіба що знали, де він, і пішли його шукати.

— О так, — сказав Том, здавалося, його думки блукають десь далеко.

Філіпові раптом дещо спало на думку.

— Скажіть, а ви не бачили дорогою жінку? Найпевніше, дуже молоду й… е-е… з малюком.

— Ні, — сказав Том. Його голос звучав буденно, але Філіпові здалося, що він зацікавився. — А чому ви питаєте?

Філіп усміхнувся.

— Я скажу тобі. Учора, рано-вранці, в лісі знайшли немовля й принесли до мене в монастир. Це хлопчик, йому день, не більше. Напевне, народився тієї ж ночі. Тому його мати мала бути там приблизно в один час із вами.

— Ми нікого не бачили, — повторив Том. — Що ж ви зробили з немовлям?

— Напоїли козячим молоком. Схоже, воно йому до вподоби.

Чоловік і жінка пильно дивилися на Філіпа. Ця історія, на його думку, могла кого завгодно розчулити. За мить Том спитав:

— Ви шукаєте його матір?

— О ні. Я питаю просто так. Якби я зустрів її, то віддав би їй дитину. Але маля їй навряд чи потрібне, тож вона, мабуть, подбала про те, щоб її не знайшли.

— А що буде з тим малим?

— Він зростатиме в монастирі. То буде Господнє дитя. Саме так росли й ми з братом. Тата й маму забрали в нас, коли ми були ще зовсім малі, й абат став нам за батька, а братія — за рідних. Ми були ситі, теплі й навчені грамоти.

Жінка мовила:

— І обидва стали ченцями.

Вона сказала це з ноткою іронії, немов хотіла наголосити, що монастирська благодійність мала свій зиск. Філіп радо заперечив.

— Ні, мій брат покинув орден.

Тут повернулися діти. Вони не знайшли великих листків — взимку це складно, — тож замінити тарілки не було чим. Філіп віддав їм весь хліб і сир. Вони накинулися на їжу, наче голодні тварини.

— Цей сир зварено в нашому монастирі, — сказав пріор. — Він гарно смакує свіжим, як оцей, але ще смачніший, коли дозріє.

Вони були надто голодні, щоб звертати увагу на це. Філіп мав три груші. Він витягнув їх із мішка й дав Томові. Той віддав їх дітям.

Філіп підвівся.

— Я молитимусь за те, щоб ти знайшов роботу.

Том сказав:

— Якщо така ваша ласка, отче, замовте за мене слово перед єпископом. Ви знаєте про нашу нужду й бачите, що ми чесні люди.

— Замовлю.

Том тримав кобилу, поки Філіп сідав на неї.

— Ви добра людина, отче, — додав Будівник, і Філіп з подивом помітив сльози в йоґо очах.

— Хай Господь буде з тобою, — мовив пріор.

Том не відпускав кобилу.

— А те немовля, знайда, про якого ви розповідали, — тихо сказав він, так, наче не хотів, щоб діти почули. — Ви… Ви дали йому ім’я?

— Так. Ми звемо його Джонатаном, що означає «дар Господній».

— Джонатан. Гарне ім’я.

Том відпустив кобилу. Філіп допитливо поглянув на нього, потім хвицнув поні та поїхав геть.

Єпископ Кінгзбриджський мешкав не в Кінгзбриджі. Його палац стояв на південному схилі пагорба у вкритій буйною рослинністю долині, і дорога туди від холодного кам’яного собору й похмурих монахів забирала цілий день. Єпископа це влаштовувало, адже надто часті візити до церкви заважали б іншим його справам: збору ренти, відправленню правосуддя та маневруванню при королівському дворі. Ченців це теж влаштовувало, адже що далі був єпископ, то менше він їм заважав.

По обіді, коли Філіп прибув до єпископського палацу, було так холодно, що, здавалося, от-от засніжить. Долиною ширяв лютий вітер, а над маєтком на пагорбі купчилися низькі сірі хмари. Хоч і не замок, але захищений він був не гірше за фортецю. Ліс вирубали на сотні ярдів[40].

Палац був оточений міцним дерев’яним парканом з людський зріст заввишки, перед яким викопали канаву для дощової води, а вартовий біля брами, хоч і здавався недбалим, мав великого меча. Це була добротна кам’яна споруда, збудована у формі літери «Е». У нижній, напівпідвальний поверх вело кілька важких дверей, але вікон не було. Одні з дверей були відчинені, і за ними в напівтемряві Філіп побачив діжки й мішки. Решта дверей була зачинена й замкнена на ланцюги. Філіп розмірковував, що саме криється за ними: коли єпископ когось ув’язнював, то залишав каратися саме там.

У середній частині літери «Е» він побачив зовнішні сходи, що вели в житлові приміщення верхнього поверху. Очевидно, в довгому приміщенні, що відповідало вертикальній частині літери «Е», розташувалася зала. Філіп здогадався, що в приміщеннях, які утворювали верх і низ «Е», розмістилися каплиця й опочивальня. Там були віконця з віконницями, що нагадували очі-намистинки, які підозріло видивлялися на світ.

В обгородженому дворі стояли кам’яні споруди кухні й пекарні, дерев’яні стайня й клуня. Усі будівлі були в гарному стані. «Невтішні новини для Тома Будівника», — подумав Філіп.

У стайні стояло кілька файних коней, серед них і двійко бойових, а тут і там вештались воїни, збавляючи час. Схоже, в єпископа були візитери.

Філіп залишив кобилу помічникові конюха та з поганим передчуттям рушив до сходів. Скрізь відчувався тривожно-воєнний настрій. Де черги прохачів із супліками й матерів, що привели дітей на благословення? Філіп потрапив у незнайомий йому світ, знаючи небезпечну таємницю. Він зі страхом подумав, що, можливо, ще нескоро йому вдасться поїхати звідси, і шкодував, що Френсіс звернувся до нього.

Він зійшов сходами вгору. «То малодушні думки, — сказав сам собі. — Я маю нагоду служити Господу, а переймаюся власною безпекою. Є люди, які щодня стикаються з небезпекою: в битві, в морі, у ризикованому паломництві чи хрестовому поході. Навіть монах має іноді боятися й тремтіти».

Він глибоко вдихнув й увійшов.

Зала була тьмяна й димна. Філіп швидко зачинив двері, щоб не впустити холодне повітря, і вдивився у напівтемряву. Потойбіч горіло велике вогнище. Воно й кілька віконець були єдиним джерелом світла в приміщенні. Біля вогню сиділи чоловіки: дехто в церковному вбранні, решта — в дорогому, але поношеному одязі дрібних дворян. Схоже, вони обговорювали щось важливе — їхні голоси звучали тихо, але діловито. Вони сиділи хто де хотів, але всі дивилися в один бік і зверталися до священника, який розсівся посередині, мов павук у павутинні. То був худий чоловік, чия поза — руки, що звисали з підлокітників крісла, і широко розставлені ноги — змушувала очікувати, що він от-от підстрибне. Він мав пряме, чорне як смола волосся, а його чорне вбрання робило його водночас вродливим і зловісним.

Це був не єпископ.

Дворецький підвівся зі стільця біля дверей і сказав Філіпові:

— Добрий день, отче. До кого ви?

У той самий час гончак, що лежав біля вогнища, здійняв голову й загарчав. Чоловік у кріслі звів очі, побачив Філіпа й подав рукою знак припинити розмову.

— Що сталося? — різко спитав він.

— Добрий день, — ввічливо привітався Філіп. — Я приїхав поговорити з єпископом.

— Його тут немає, — зневажливо сказав священник.

Філіпове серце впало. Він страшився розмови й загрози, пов’язаної з нею, але тепер почувався розчарованим. Що йому робити із цією жахливою таємницею?

Філіп звернувся до церковника:

— Коли він повернеться?

— Ми не знаємо. Яке тобі до нього діло?

Священник говорив грубо, і Філіп відчув образу.

— Я тут у Божих справах, — різко відповів він. — А ви хто такий?

Священник звів брови, наче не чекав зустрічного виклику, і всі інші раптом замовкли, немов в очікуванні бурі. Той помовчав і промовив доволі м’яко:

— Я його архідиякон. Мене звуть Валер’ян Біґо.

Гарне ім’я для священника, подумав Філіп, і сказав:

— Моє ім’я Філіп. Я — пріор лісового монастиря Святого Йоана. Це скит Кінгзбриджського пріорату.

— Я чув про тебе, — сказав Валер’ян. — Ти — Філіп Гвінедійський.

Філіп був здивований. Він не уявляв, звідки архідиякон міг знати ім’я когось такого скромного, як він. Однак його сан, хай яким скромним він був, змінив Валер’янове ставлення. З обличчя архідиякона зник вираз роздратування.

— Ходи до вогню, — запросив він. — Вип’єш гарячого вина, щоб зігрітися?

Він вказав на когось, хто сидів на лавці біля стіни, і вдягнена в лахміття постать миттю підскочила виконувати його розпорядження.

Філіп підійшов до вогнища. Валер’ян щось тихо сказав, і всі підвелися та рушили до дверей. Філіп сів і підставив руки до вогню, поки Валер’ян проводжав гостей до виходу. Філіпові було цікаво, що вони обговорювали й чому архідиякон не закінчив збори молитвою.

Слуга в лахмітті подав йому дерев’яний кубок. Філіп ковтнув гарячого пряного вина й став обдумувати свій наступний крок. Якщо єпископа немає на місці, до кого йому звертатися? Майнула думка поїхати до графа Варфоломія та напрямки благати його відмовитися від своїх намірів. Це, звісно, було безглуздо: граф замкнув би його в підземеллі до кінця життя. Залишався шериф, який теоретично був креатурою короля в графстві. Але неможливо передбачити, на чий бік він міг стати, поки є сумніви щодо того, хто буде королем. «І все ж, — думав Філіп, — можна ризикнути». Він прагнув повернутися до нехитрого життя в монастирі, де найбільшим його ворогом був Пітер Вейргемський.

Валер’янові гості пішли, двері за ними зачинилися й заглушили тупіт коней на подвір’ї. Валер’ян повернувся до вогнища й підтягнув до себе велике крісло.

Філіп був цілком занурений у свою проблему й не дуже хотів розмовляти з архідияконом, але розумів, що має поводитися ввічливо.

— Сподіваюся, я не завадив вашим зборам, — сказав він.

Валер’ян примирливо махнув рукою.

— Вони все одно майже закінчилися, — відповів він. — І завжди забирають більше часу, ніж насправді потребують. Ми обговорювали поновлення оренди єпископських земель — питання, яке можна розв’язати за кілька хвилин, якби тільки люди були рішучіші.

Він знов махнув кістлявою рукою, немов демонструючи свою зневагу до всіх єпископських земель і їхніх орендарів.

— Я чув, ти добре попрацював у тому маленькому лісовому скиті.

— Дивно, що вам відомо про це, — відповів Філіп.

— Єпископ — то ex officio[41] абат Кінгзбриджський, тож він має всім цікавитися.

«Або має обізнаного архідиякона», — подумав Філіп і сказав:

— Господь не обділив нас Своєю милістю.

— Воістину.

Вони розмовляли нормандсько-французькою — мовою, якою Валер’ян говорив зі своїми гостями, мовою можновладців; але часом у нього з’являвся дивний акцент, і невдовзі Філіп зрозумів, що Валер’ян має вимову людини, яка з дитинства розмовляла англійською. Це означало, що він був не нормандським аристократом, а корінним англійцем, який вибився в люди власними зусиллями — як і Філіп.

Його здогадка підтвердилася, коли за мить Валер’ян перейшов на англійську та сказав:

— Якби ж то Господь був такий самий милостивий до Кінгзбриджського пріорату.

Виходить, Філіп не єдиний був стурбований станом справ у Кінгзбриджі. Валер’ян, напевне, знав про це більше за нього. Філіп спитав:

— То як поживає пріор Джеймс?

— Хворий, — сухо мовив Валер’ян.

«Тоді до нього їхати в цій справі точно немає сенсу», — похмуро подумав Філіп. А йому доведеться вирушити в Ширинг і поспитати щастя із шерифом.

Йому спало на думку, що Валер’ян — це людина, що знає всіх можновладців у королівстві.

— А що за людина шериф Ширингський? — спитав він.

Валер’ян знизав плечима.

— Нечестивий, пихатий, пожадливий і продажний. Як усі шерифи. Чому питаєш?

— Якщо я не можу поговорити з єпископом, то, напевне, мав би навідатися до шерифа.

— Єпископ довіряє мені, — сказав Валер’ян і злегка усміхнувся. — Якщо я можу чимось зарадити…

Він знову махнув рукою, як щира людина, яка не образиться, якщо їй відмовлять.

Філіп був дещо розслабився, йому здавалося, що критична мить відкладається на день-два, але тепер його знов охопила тривога. Чи можна довіряти архідияконові Валер’яну? «Його байдужість удавана», — подумав він. Схоже, архідияконові насправді страшенно кортіло дізнатися, що ж такого важливого хотів сказати Філіп. Однак не було причин не довіряти йому. Він справляв враження поміркованої людини. Чи мав він достатньо впливу, щоб вдіяти щось із цим заколотом? Утім, якщо навіть у нього не було такої можливості, він знав, де шукати архієпископа. Раптом Філіп подумав, що довіритися Валер’янові — слушна думка: якщо єпископ міг допитуватися про справжнє джерело Філіпової інформації, то архідиякон не мав таких повноважень, і мусив би вдовольнитися тим, що розповість Філіп, незалежно від того, повірить йому чи ні.

Валер’ян знов усміхнувся.

— Якщо ти й далі вагатимешся, я почну думати, що ти мені не довіряєш!

Філіпові здалося, що вони з Валер’яном порозуміються. Той багато в чому нагадував його ж, Філіпа: молодий, освічений, розумний, походженням із низів. На думку Філіпа, він був дещо балакучий, але це можна пробачити церковникові, якому доводиться проводити багато часу серед лордів і леді та якому не доступні переваги закритого чернецького життя. Філіп сподівався, що Валер’ян у глибині серця благочестива людина. Заради церкви він зробить правильний вибір.

Філіп ще трохи вагався, але вже прийняв рішення. Дотепер таємницю знали лише він і Френсіс. Невідомо, що буде, якщо виявити її комусь третьому. Філіп глибоко вдихнув.

— Три дні тому в наш лісовий монастир приїхав поранений чоловік, — почав він, подумки молячись Господові пробачити його брехню. — То був воїн на чудовому швидкому коні, і він упав за милю-дві[42] від нас. Думаю, він їхав швидко, тому що в нього була зламана рука й розтрощені ребра. Ми вправили руку, але з ребрами нічого не могли вдіяти, а він уже кашляв кров’ю, що є точною ознакою внутрішніх ран.

Поки Філіп говорив, він стежив за обличчям Валер’яна. Наразі на ньому блукав лиш вираз ввічливої цікавості.

— Я порадив йому сповідатися, адже він стояв на порозі смерті. Він повідав мені таємницю. — Тут він завагався, адже не знав, чи Валер’янові відомі останні новини. — Гадаю, тобі вже відомо, що Стефан Блуаський із благословення церкви претендує на престол.

Валер’ян знав більше за Філіпа:

— І вже був коронований у Вестмінстері, за три дні до Різдва.

— Уже?!

Френсіс про це ще не знав.

— То про яку таємницю йдеться? — спитав Валер’ян з нотками нетерпіння в голосі.

Філіп зробив останній крок назустріч невідомому.

— Перед смертю вершник сказав мені, що його повелитель Варфоломій, граф Ширингський, разом із Робертом Глостерським учинили змову, щоб здійняти повстання й скинути Стефана.

Він затамував подих і вдивився у Валер’янове обличчя.

Бліді щоки Валер’яна ще більше побіліли. Він нахилився у своєму кріслі.

— Думаєш, він сказав правду? — швидко спитав він.

— Людина, що вмирає, зазвичай не бреше під час останньої сповіді.

— Може, він переповідав чутки, що ходять при дворі графа.

Філіп не чекав, що Валер’ян скептично поставиться до його слів і почав поспішно імпровізувати.

— О ні, — сказав він. — То був гонець, якого граф Варфоломій відправив, щоб зібрати військо у Гемпширі.

Проникливі Валер’янові очі бігали, поки він обдумував сказане Філіпом.

— Він мав письмову депешу?

— Ні.

— Якусь печатку чи символ графської влади?

— Нічого, — Філіп відчув, як вкривається потом. — Мені здалося, що люди, яким він ніс звістку, добре знають його як графського речника.

— Як його звали?

— Френсіс, — бовкнув Філіп і мало не прикусив собі язика.

— Просто Френсіс?

— Більше він нічого не сказав.

Філіп почувався так, немов Валер’ян от-от викриє його.

— Його можна розпізнати за зброєю та обладунками.

— Він був без обладунків, — у відчаї мовив Філіп. — А зброю ми поховали разом із ним — монахам мечі не потрібні. Його можна було б викопати, але я певен, що на мечі не було жодних позначок. Навряд чи вдасться щось за ним дізнатися.

Він мусив відвернути Валер’яна від цього питання.

— Як думаєш, що можна зробити?

Валер’ян насупився.

— Коли немає доказів, складно щось робити. Змовники можуть просто відкинути всі звинувачення, і тоді вже обвинувач опиниться в ніяковому становищі. — Він не додав: «Особливо, якщо все це — брехня», але Філіп здогадувався, що саме це той має на думці. Валер’ян повів далі: — Ти більше нікому цього не казав? — Філіп похитав головою. — Куди ти поїдеш звідси?

— Гадаю, у Кінгзбридж. Я мав якось обґрунтувати свою відлуку зі скиту, тому сказав, що навідаюсь у пріорат, і тепер маю це зробити, щоб виправдати свою брехню.

— Нікому нічого не кажи.

— Не скажу.

Філіп не збирався, але тепер йому стало цікаво, чому Валер’ян наполягає. Певно, має особистий інтерес: якщо він збирається ризикнути й викрити змову, то прагне поставити це собі в заслугу. Що, на думку Філіпа, було навіть краще для нього.

— Залиш це мені, — у голосі Валер’яна знову з’явилася безцеремонність, і цей контраст із його попередньою манерою дав Філіпові зрозуміти, що його люб’язність — наче мантія, яку він то надіває, то знімає. Валер’ян продовжив: — Їдь у Кінгзбриджський пріорат і забудь про шерифа, добре?

— Так.

Філіп усвідомив, що все буде гаразд, принаймні в найближчій перспективі, і почувався, мов камінь скотився з плечей. Його не кинуть у підземелля, не катуватимуть і не звинуватять у підбуренні до заколоту. До того ж він переклав відповідальність на іншого — і той, схоже, охоче прийняв її. Філіп підвівся й підійшов до найближчого віконця. Був день, і сонце мало сісти ще нескоро. Він мусив поїхати якнайшвидше, залишивши тут свою таємницю.

— Якщо я поїду негайно, то до ночі здолаю вісім-десять миль[43], — сказав він.

Валер’ян не наполягав, щоб Філіп затримався.

— Ти якраз доїдеш до селища, що зветься Бессінгборн, де зможеш залишитися на ніч. Якщо виїдеш звідти рано-вранці, то опівдні будеш у Кінгзбриджі.

— Так.

Філіп відвернувся від віконця та глянув на Валер’яна. Архідиякон дивився у вогонь із глибоко замисленим виразом. Філіп зачекав ще кілька секунд, але той мовчав. Філіпові кортіло знати, які думки зараз крутяться в голові цієї тямущої людини.

— То я поїду просто зараз, — промовив він.

Валер’ян немов струсив свою задумливість і знов став люб’язним. Він усміхнувся й підвівся.

— Добре, — сказав він, проводив Філіпа до дверей і вийшов з ним надвір.

Помічник конюха привів Філіпову кобилу й осідлав її. Валер’ян, замість попрощатися й повернутися до вогню, чогось чекав. Філіп здогадався, що архідиякон хотів упевнитись, що він, Філіп, поїде дорогою на Кінгзбридж, а не на Ширинг.

Філіп сів у сідло. Він почувався значно краще, ніж коли приїхав сюди. Уже збирався рушити, коли помітив Тома Будівника, який увійшов на подвір’я разом із сім’єю. Філіп сказав Валер’янові:

— Цей чоловік — будівник, якого я зустрів дорогою. Схоже, чесна людина, що переживає складні часи. Якщо потрібно щось відремонтувати, то це слушна нагода.

Валер’ян мовчав. Він дивився на сім’ю, яка увійшла на подвір’я. Уся рівновага й самовладання раптом покинули його. Його рот роззявився, а очі витріщилися. Схоже, він був чимось приголомшений.

— Що сталося? — тривожно спитав Філіп.

— Ця жінка! — Валер’ян перейшов на шепіт.

Філіп подивився на неї.

— Вона дуже вродлива, — сказав він, вперше усвідомивши це. — Але священник має лишатися непорочним. Відверніться, архідияконе.

Валер’ян не слухав.

— Я думав, вона мертва, — пробурмотів він і раптом згадав про присутність Філіпа.

Він відірвав очі від жінки й подивився на нього, збираючи думки докупи.

— Перекажи привітання Кінгзбриджському пріорові, — мовив він і ляснув Філіпову кобилу. Та рвонула до брами. Коли Філіп схопився за віжки й зміг нарешті її вгамувати, він був уже надто далеко, щоб попрощатися.

III

Кінгзбридж з’явився на обрії приблизно опівдні наступного дня, як і казав архідиякон Валер’ян. Він показався за вкритим лісом пагорбом, серед пустих замерзлих полів, що їх оживляли тільки випадкові силуети дерев. Людей не було видно, адже серед зими в полі нема що роботи. Милі за дві[44] їзди холодною сільською місцевістю зависочів кінгзбриджський собор: велика присадкувата будівля, схожа на гробницю.

Дорога вела вниз, і Кінгзбридж зник з очей. Безтурботна Філіпова кобила обережно ступала межи замерзлих вибоїн. Філіп думав про архідиякона Валер’яна. Він був такий розважливий, кмітливий і діловитий, що змусив Філіпа почуватися молодим і наївним, хоча різниця у віці між ними була незначною. Валер’ян без зусиль контролював усю зустріч: він люб’язно позбувся гостей, уважно вислухав Філіпову легенду, миттєво визначив головну проблему — відсутність доказів, швидко зрозумів, що допитуватися немає сенсу й так само швидко випровадив його — без жодних гарантій того, що будуть вжиті якісь заходи, як Філіп аж тепер зрозумів.

Він похмуро всміхнувся, усвідомлюючи, як вправно ним маніпулювали. Валер’ян навіть не пообіцяв переповісти єпископові те, про що дізнався. Але Філіп був певний: амбітність, яку він помітив у архідияконі, гарантує, що цінна інформація потрапить у надійні руки. У нього навіть виникло відчуття, що Валер’ян тепер у боргу перед ним.

Хай би як вразив його Валер’ян, ще більше Філіпа спантеличили ті ознаки слабкості, що їх архідиякон виказав, коли побачив дружину Тома Будівника. Філіпові вона незрозуміло чому здавалася небезпечною. Валер’ян, очевидно, вважав її спокусливою — що, власне, могло означати те саме. Однак тут ховалося щось іще. Схоже, Валер’ян зустрічав цю жінку раніше, адже сказав, що вважав її мертвою. Напевне, він згрішив із нею колись давно й тепер почувався винним. Тільки цим можна було пояснити те, як квапливо архідиякон спровадив Філіпа, наче боявся, що той щось дізнається.

Однак ця невеличка таємниця не змінила Філіпової думки про Валер’яна. Той був священником, а не ченцем. Цнотливість вважалася невіддільним елементом життя в монастирі, але священників до неї не примушували. Єпископи мали ґаздинь, а парафіяльні священники — хатніх робітниць. Як і заборона на лихі думки, закон про церковний целібат був надто суворим, щоб його дотримуватися. Якби Господь не пробачав хтивим священникам, мало хто з духовенства опинився б на Небесах.

Кінгзбридж знову з’явився перед очима, коли Філіп зійшов на наступний пагорб. У пейзажі домінувала грандіозна церква із закругленими вгорі арками й маленькими, глибоко прорізаними вікнами, а саме селище тонуло в тіні монастиря. Західна частина церкви, на яку дивився Філіп, мала дві кремезні вежі, одна з яких завалилася під час урагану за чотири роки до того. Її досі не відбудували, тому фасад мав не найкращий вигляд. Це видовище завжди злило Філіпа, адже купа каміння на вході в храм була ганебним нагадуванням про занепад чернечих чеснот у пріораті. Монастирські будівлі, складені з такого самого блідого вапняку, що й церква, скупчилися біля неї, немов змовники навколо трону. Поза низьким муром, що оточував пріорат, стояли звичайні хати з дерева й глини, де мешкали селяни, які обробляли навколишні поля, і слуги, що працювали на ченців. У південно-західній частині селища бігла вузенька, але бурхлива річка, з якої брали питну воду для монастиря.

Філіп почувався роздратованим, уже коли переїжджав річку старим дерев’яним містком. Кінгзбриджський пріорат ганьбив церкву Господню та чернечий рух, але Філіп нічого не міг із тим вдіяти; йому аж пекло в животі від злості й безсилля.

Пріорат володів мостом і стягував платню за користування ним, тож, коли дошки заскрипіли під вагою Філіпа та його кобили, з буди на тому березі вийшов літній монах і заходився підіймати вербову гілку, що слугувала загорожею. Він впізнав Філіпа та помахав рукою. Філіп помітив, що той кульгає, і спитав:

— Що в тебе з ногою, брате Поле?

— Обморозив. Навесні минеться.

Філіп побачив, що на ногах у ченця самі лиш сандалі. Пол був старим і стріляним горобцем, але роки мав уже не ті, щоб цілий день стояти просто неба за такої погоди.

— Розпалив би багаття, — сказав Філіп.

— То була б розкіш, — відповів Пол, — але брат Ремігій каже, що дрова коштуватимуть дорожче, ніж ми збираємо на цьому мості.

— Скільки ми стягуємо?

— Пенні за коня та фартинг[45] з людини.

— Багато людей ходить через міст?

— Так, чимало.

— То як виходить, що нема грошей на багаття?

— Ченці не платять — це зрозуміло, як і слуги пріорату, і селяни. Тому гроші надходять лише від подорожніх лицарів або мандрівних лудильників, що проходять тут раз на день чи два. Фартинги нам сиплються лише на свята, коли слухати службу збирається народ з усього графства.

— Тоді й тобі треба стояти тут лише на свята й купувати дрова для багаття на вторговане, — зауважив Філіп.

Пол стривожився.

— Тільки не кажи нічого Ремігію, добре? Якщо він подумає, що я скаржився, то буде невдоволений.

— Не хвилюйся, — відповів Філіп.

Він хвицнув кобилу й поспіхом поїхав, щоб Пол не побачив виразу його обличчя. Така безглуздість обурювала його. Пол усе життя віддав службі Господній і монастирю, а тепер, у похилому віці, мав страждати від болю й холоду заради фартинга-другого на день. Це було не лише жорстоко, а й марнотратно, адже такий покірний старий, як Пол, міг виконувати іншу, більш плідну роботу — ростити курей, наприклад, — і пріорат збагатився б значно більше, ніж на кілька фартингів. Але Кінгзбриджський пріор був надто старий і апатичний, щоб звертати увагу на таке. Те саме, схоже, можна було сказати й про підпріора Ремігія. Філіп із сумом подумав, що так безладно марнувати людей і багатства, даровані Господом, — то страшний гріх.

У тому самому невмолимому настрої він правив своїм поні навколо хатин дорогою до брами пріорату. Це була прямокутна ділянка із собором посередині. Селище спланували так, що на півночі та заході були публічні, світські та господарські споруди, а на півдні та сході — приватні, духовні та священні.

В’їзд на територію був у північно-західному куті прямокутника. Брама була відчинена, і молодий чернець у вартівні помахав Філіпові, коли той заїжджав. За брамою, біля східної стіни, стояла стайня — міцна дерев’яна будівля в значно кращому стані, ніж селянські хати по той бік муру. Двійко конюших сиділи на купі соломи. То були не монахи, а робітники пріорату. Вони неохоче підвелися на ноги, немов обурені тим, що приїжджий завдає їм зайвого клопоту. Нестерпний сморід ударив Філіпові в носа, і він помітив, що стійло не чищене вже два чи навіть три тижні. Він був не в тому настрої, щоб це проігнорувати. Передаючи конюшому віжки, він сказав:

— Перш ніж поставите мого поні, вичистіть стійло та покладіть свіжу солому. Потім зробіть те саме для решти коней. Якщо в них під ногами буде волога, то загниють копита. Вам усе одно нема чим більше зайнятись.

Вони обидва мовчали, тому Філіп додав:

— Робіть що кажу, інакше втратите денну платню через свої лінощі. — Він уже збирався був йти, коли раптом згадав дещо. — У мене в саквах сир. Віднесіть його на кухню та віддайте братові Мілію.

Він не став чекати відповіді та пішов далі. У пріораті було шістдесят робітників, які дбали про сорок п’ять монахів, що, на думку Філіпа, було ганебною надмірністю. Люди, в яких було замало роботи, легко ставали такими ледачими, що намагалися уникати й тих нечисленних обов’язків, які мали, як видно було з двох конюших. То був ще один приклад Джеймсової слабкості.

Філіп пішов уздовж західної стіни повз гостьовий будинок, щоб подивитися, чи є в пріораті відвідувачі. Але велика будівля на одну кімнату була холодна й порожня, а на ґанку лежало торішнє листя. Він повернув ліворуч і рушив через широкий двір з поріділою травою, що відділяв гостьовий будинок — де часом селили мирян і навіть жінок — від собору. Філіп наблизився до західної частини, де був вхід для вірян. Каміння зруйнованої вежі лежало купою у два людських зрости заввишки.

Як і більшість церков, кінгзбриджський собор був збудований у формі хреста. У західній частині був вхід у наву, що утворювала довгу частину хреста. Його перехрестя утворювали дві поперечні нави — на північ і на південь від вівтаря. За перехрестям були хори, призначені для монахів, а за хорами, у найвіддаленішій частині східного краю, розмістилася крипта святого Адольфія, яка досі приваблювала деяких пілігримів.

Філіп увійшов у наву й подивився на ряд круглих арок і могутніх колон. Його настрій знову погіршився. То була вогка похмура будівля, яка помітно занепала із часів його останнього візиту. Вікна в низьких бічних стінах обабіч нави, прорізані в неймовірно товстих стінах, нагадували вузькі тунелі. Верхній ряд більших вікон під дахом освітлював стелю із фресками по дереву, і це світло лише підкреслювало, як вони зблякнули: постаті апостолів, святих і пророків потьмянішали й майже злились із тлом. Попри холодний вітер з вікон, що не мали шибок, скрізь переслідував слабкий запах гнилої тканини.

З іншого крила церкви лунали звуки урочистої меси: співочий голос вимовляв фрази латиною, а хор відповідав. Філіп пішов навою. Підлогу так і не настелили, тому на голій землі в кутках, куди не ступали деревняки селян і сандалі монахів, ріс мох. Різьблені спіралі й канелюри[46] масивних колон та врізні шеврони, що прикрашали арки між ними, колись були пофарбовані та вкриті позолотою, але тепер від неї залишилися тоненькі лусочки, а на місці фарби виднівся розсип плям. Вапняний розчин між каменями тріскався й сипався на підлогу під стінами, утворюючи невеличкі купки. Філіп відчув, як його охоплює знайоме почуття гніву. Люди, що приходили сюди, мали бачити велич всемогутнього Господа. Але селяни були людьми простими, вони судили за зовнішністю, і коли бачили це, то, мабуть, думали, що Господь — байдуже, недбале божество, яке навряд чи слухатиме їхні молитви та помічатиме їхні гріхи. Врешті-решт, селяни платили церкві ціною свого поту, і те, що винагородою за все був цей напівзруйнований мавзолей, було неприпустимо.

Філіп на кілька секунд став на коліна перед вівтарем, усвідомлюючи, що праведний гнів — то неналежний настрій для ревного вірянина. Охолонувши трохи, він підвівся і пішов далі.

Східна частина собору, пресвітерій[47], була розділена надвоє. Ближче до перехрестя розміщувалися хори з дерев’яними лавками, де під час служб сиділи або стояли монахи. За хорами було святилище з криптою святого. Філіп зайшов за вівтар, щоб сісти на хорах, коли раптом побачив труну.

Здивований, він зупинився. Ніхто не сказав йому, що хтось із монахів помер. Утім, і розмовляв він лише з трьома людьми: Полом, що був старий і забудькуватий, і двома конюшими, яким він не дав і слова мовити. Філіп підійшов до труни, щоб подивитися, хто в ній, зазирнув усередину, і його серце на мить завмерло.

То був пріор Джеймс.

Філіп дивився, розтуливши рота. Це все змінювало. Буде новий пріор, нова надія…

Ці радощі були недоречною реакцією на смерть преподобного брата, хай би які вади він мав. Філіп надав обличчю більш відповідного ситуації виразу й відігнав ці думки. Він роздивився небіжчика. Пріор був сивим сутулим чоловіком з худим обличчям. Тепер одвічна втома покинула його риси, і він здавався не стривоженим і безвідрадним, а вмиротвореним. Філіп став на коліна біля труни й пробурмотів молитву, міркуючи про те, який саме тягар лежав на плечах старого в недавні роки його життя: не висповіданий гріх, зв’язок із жінкою чи зло, заподіяне безвинній людині. Хоч що то було, він уже не розповість про це аж до Судного дня.

Попри свою твердість, Філіп не міг не думати про майбутнє. Пріор Джеймс — нерішучий, тривожний і м’якотілий — тримав монастир у мертвій точці й не давав йому змінюватись. Тепер прийде хтось новий, той, хто наведе лад серед ледачих слуг, відновить напівзруйнований собор і зможе плідно розпоряджатися майном, щоб пріорат надовго став впливовим. Філіп був надто схвильований, щоб стояти на місці. Він підвівся й пішов легкою ходою на хори та присів на вільне місце позаду.

Службу вів ключар Ендрю Йоркський — дратівливий червонопикий чоловік, якого, здавалося, от-от візьме апоплектичний удар. Він був одним із ченців — старших служителів монастиря. Ендрю відповідав за відправи та всі святині: фоліанти, священні реліквії, ризи й шати та, власне, за будівлю собору. Йому підпорядковувалися регент, що керував хором, і скарбник, відповідальний за золоті ставники, прикрашені коштовностями, келихи та інший ритуальний посуд. Сам ключар не підпорядковувався нікому, крім пріора та його заступника Ремігія, що був давнім приятелем Ендрю.

Ендрю читав службу своїм звичайним тоном — з ледь стримуваним роздратуванням. Філіпова голова була зайнята іншим, тому він не одразу помітив, що служба йде не так, як належить. Кілька молодих ченців гомоніли та сміялися. Філіп побачив, що вони кепкують зі старого наставника послушників, який заснув на своєму місці. Молоді монахи, більшість яких ще донедавна були учнями старого й, напевне, досі пам’ятали його хворостину, кидали в нього грудками землі з підлоги. Щоразу, коли вони влучали, його обличчя смикалося й ворушилося, але він не прокидався. Це, здавалося, не хвилювало Ендрю. Філіп озирнувся навколо в пошуках наглядача — ченця, відповідального за дисципліну. Він сидів з дальнього краю хорів, заглиблений у розмову з іншим монахом, і не звертав уваги ані на відправу, ані на поведінку юнаків.

Філіп ще якийсь час дивився на них. Він не став би терпіти таке навіть за інших обставин. Заводієм, схоже, був вродливий парубок із пустотливою посмішкою, десь двадцяти одного року. Філіп побачив, як він занурив свій столовий ніж у свічку та кинув розтоплений лій на лису маківку наставника. Монах прокинувся і скрикнув, а юнаки зайшлися сміхом.

Філіп зітхнув і підвівся з місця. Він підійшов до хлопця ззаду, схопив його за вухо та грубо потягнув за собою з хорів у південну наву. Ендрю підвів голову й похмуро подивився на Філіпа: він не бачив, що сталося до того.

Коли вони відійшли так, щоб інші ченці не могли їх почути, Філіп відпустив вухо юнака й спитав:

— Ім’я?

— Вільям Бовей.

— Що за диявол вселився в тебе під час урочистої меси?

Вільям похмуро дивився на нього.

— Я втомився від служби, — сказав він.

Філіп був скупим на співчуття монахам, що скаржилися на свою долю.

— Втомився? — спитав він, трохи підвищивши голос. — Що ж тебе так втомило?

Той відповів з викликом:

— Молитва та хвалебний гімн серед ночі, утреня перед сніданком, потім ще одна молитва, канони, навчання, а тепер — урочиста меса.

— А ти їв?

— Я снідав.

— І сподіваєшся пообідати?

— Так.

— Більшість людей твого віку мусять працювати в полі до виснаження, від світанку до темряви, щоб заробити собі на сніданок і обід, ще й мають віддавати частину свого хліба тобі. Знаєш, чому вони це роблять?

— Так, — сказав Вільям, шаркаючи ногою й дивлячись долу.

— Продовжуй.

— Вони роблять це тому, що хочуть, щоб монахи співали для них під час служіння.

— Правильно. Працьовиті селяни подарували тобі хліб, м’ясо та спочивальню з кам’яними стінами, де взимку горить вогнище. Але ти так втомився, що не здатен заради них спокійно всидіти під час меси!

— Прошу пробачення, брате.

Філіп знову подивився на Вільяма. Від нього не було великої шкоди. Провина лежала на його старших, які через свою недбалість допускали глум у церкві. Філіп лагідно спитав:

— Якщо тебе виснажує служба, то чому ти пішов у монастир?

— Я п’ятий син у батька.

Філіп кивнув.

— А той, безперечно, віддав пріорату землю за те, щоб тебе прийняли?

— Так — ферму.

То була типова історія: чоловік, який мав багато синів, віддавав одного Господу, а щоб Бог не відкинув дар, давав якесь майно на додачу, щоб прогодувати сина в чернечих злиднях. Таким чином, чимало людей, що не мали до того покликання, ставали неслухняними монахами.

Філіп сказав:

— Якби тебе перевели на ферму чи в мій маленький лісовий скит Святого Йоана, де багато роботи на свіжому повітрі, а часу на молитви менше — ти зміг би віддавати відправам належне?

Вільямове обличчя просвітліло.

— Так, брате, я думаю, зміг би!

— Я так і знав. Подивимося, що можна зробити. Але ще зарано радіти — треба дочекатися призначення нового пріора та попросити його перевести тебе.

— Хай там як, дуже тобі дякую!

Меса закінчилась, і процесія монахів потягнулася до виходу. Філіп дав Вільямові знак мовчати, приклавши пальця до губ. Коли ченці йшли вервечкою через південну наву, Філіп і Вільям приєдналися до них і вийшли в галерею — прямокутне приміщення зі склепінчастою стелею, що межувало із південною частиною нави. Там процесія розсипалася. Філіп рушив був до кухні, але дорогу йому перегородив ключар, що набув агресивної пози, розставивши ноги й узявшись під боки.

— Брате Філіпе, — сказав він.

— Брате Ендрю, — відповів Філіп, а сам подумав, що ж на того найшло.

— Навіщо ти перервав відправу урочистої меси?

Це приголомшило Філіпа.

— Перервав відправу? — перепитав він з недовірою. — Один із хлопців кепсько поводився. Він…

— Я сам здатний впоратися з неслухами, — сказав Ендрю на підвищених тонах.

Монахи зупинились і стали прислухатися до їхньої розмови.

Філіп не розумів, чому ключар здійняв галас. Час від часу старшим братам доводилося навчати молодих монахів і послушників дисципліни під час відправи, і жодних правил, які уповноважували б на це виключно ключаря, не існувало. Філіп сказав:

— Але ти не бачив, що там відбувалося…

— А може, й бачив, але вирішив подбати про це згодом.

Філіп був певен, що той нічого не бачив.

— І що ж там сталося? — спитав він з викликом.

— Не смій мене допитувати! — крикнув Ендрю. Його червоне обличчя аж збагряніло. — Хай ти пріор у дрібному лісовому скиті, але я двадцять років служу ключарем і проводитиму відправу так, як вважаю за краще, — без порад невігласів, удвічі за мене молодших!

Філіпові здалося, що він, можливо, і справді помилився — чого б інакше Ендрю так розгнівався? Але ще важливішим було те, що сварка в стінах монастиря була не найкращим прикладом для інших монахів, тому її слід було припинити. Філіп приборкав своє самолюбство, скреготнув зубами й покірно схилив голову.

— Я виправлюся, брате. Покірно прошу пробачити, — промовив він.

Ендрю був налаштований гримати й далі, і навіть те, що супротивник так швидко відступив, не вгамувало його.

— Щоб більше такого не було, — грубо сказав він.

Філіп промовчав. Ендрю прагнув лишити останнє слово за собою, тому будь-яке зауваження з боку Філіпа лише спровокувало б подальшу суперечку. Він прикусив язика й дивився на підлогу, поки Ендрю свердлив його очима. Нарешті ключар розвернувся на п’ятках і пішов з високо піднесеною головою.

Монахи дивилися на Філіпа. Приниження дратувало його, але він мав це стерпіти, адже гордий монах — то нікчемний монах. Він мовчки вийшов із собору.

Чернечі келії були розташовані на південь від прямокутної галереї, опочивальня — на південно-східному розі, а трапезна — на південно-західному. Філіп пішов на захід, минув трапезну й знову опинився на публічному боці монастирського подвір’я, неподалік від гостьового будинку й стайні. Там, у південно-західному куточку, був кухонний дворик, оточений з трьох боків трапезною, власне кухнею, пекарнею та броварнею. Надворі стояв віз, повний ріпи, і чекав, поки його розвантажать. Філіп піднявся сходами й увійшов у кухню.

На вході він мало не впав: повітря було гаряче, просякнуте запахом смаженої риби, а навколо стояв приголомшливий дзвін посуду та шум голосів. Троє кухарів, червоних від спеки й поспіху, готували обід з допомогою шести чи семи підручних. У двох великих кабицях у різних кінцях приміщення весело палав вогонь, і над кожною кабицею смажилися по двадцять, а то й більше, рибин, а спітнілий хлопчик крутив рожни. Від запаху риби у Філіпа аж слинка потекла. У здоровезних залізних казанах, що висіли над вогнищем, варилися цілі морквини. Двоє юнаків стояли біля колоди й різали ярдові[48] буханці білого хліба на товсті скибки: їх використовували як їстівні тарілки. Усім цим шарварком керував лише один монах — брат Мілій, головний кухар, одноліток Філіпа. Він сидів на високому табуреті, стежив за скаженим рухом навколо нього з незворушною усмішкою, немов усе в ідеальному порядку й бездоганно організоване — як воно, певно, й було на його досвідчений погляд. Він усміхнувся Філіпові та сказав:

— Дякую за сир.

— О так, — Філіп уже геть забув про сир, адже після того стільки всього сталося. — Зроблений з молока ранкового дійва. Має дещо інший присмак.

— В мене вже слина тече. Але ти якийсь смутний. Щось сталося?

— Пусте. Трохи з Ендрю полаявся. — Філіп зробив жест рукою, немов хотів відмахнутися від самої думки про Ендрю. — Можна взяти камінь з вогню?

— Звісно.

На вогнищі в кухні завжди лежало кілька каменів, які можна було взяти із собою та швидко нагріти дещицю води або супу. Філіп пояснив:

— Брат Пол, що чергує на мості, відморозив ногу, а Ремігій не дозволяє розпалити вогнище.

Він взяв щипці з довгими ручками та підняв гарячий камінь з вогнища.

Мілій відкрив шафку й дістав шматок подертої шкіри — мабуть, від старого фартуха.

— Загорни в оце.

— Дякую.

Філіп поклав гарячий камінь на шкіряний клапоть і обережно підняв його за куточки.

— Повертайся швидше, — сказав Мілій. — Обід готовий.

Філіп махнув рукою та вийшов з кухні. Він перетнув кухонний дворик і попрямував до брами. Ліворуч від нього, із внутрішнього боку західної стіни, стояв млин. Багато років тому вгору за течією від пріорату викопали канал — щоб спрямувати воду з річки в загату. Вода рухала колесо млина, а потім плинула підземним каналом до броварні, кухні, фонтана в галереї, де монахи мили руки перед трапезою і, нарешті, вбиральні поряд з опочивальнею, після чого канал повертав назад у річку. Один з перших пріорів був дуже вправним проектувальником.

Філіп помітив, що біля стайні лежить купа брудної соломи: робітники виконували його розпорядження — чистили стайню. Він вийшов через браму й пішов селищем до моста.

Ідучи повз хати, Філіп усе питав себе, чи не забагато взяв на себе, коли докорив юному Вільямові Бовею. Поміркувавши, він вирішив, що ні. Не можна було не звернути уваги на таке зухвале порушення під час відправи.

Він дістався моста й зазирнув у Полову буду.

— Ось, погрійся. — Філіп простягнув камінь, загорнутий у шкіру. — Коли трохи охолоне, розгорни й постав ноги просто на камінь. Цього вистачить до ночі.

Брат Пол розчулено подякував. Він негайно зняв сандалі та поставив ноги на згорток.

— Біль миттю відпустив, — сказав він.

— Залиш його на ніч на вогнищі в кухні — і до ранку він знов нагріється, — додав Філіп.

— Брат Мілій не буде проти? — з острахом спитав Пол.

— Аж ніяк.

— Ти дуже добрий до мене, брате Філіпе.

— Пусте.

Філіп пішов, поки Полові подяки не стали надто нав’язливими. Врешті-решт, то був лише гарячий камінь.

Він повернувся до пріорату, пішов у галерею і вимив руки в кам’яній чаші, а потім подався у трапезну. Один з монахів уголос читав, стоячи за аналоєм. Обід мав проходити в повній тиші, за винятком читання, але воно супроводжувалося звуками, з якими сорок з гаком монахів поглинали їжу й, попри правила, перешіптувалися. Філіп тихенько сів на вільне місце біля одного з довгих столів. Монах поруч із ним самозабутньо смакував їжу. Він відчув на собі Філіпів погляд і пробурмотів:

— Риба сьогодні свіжа…

Філіп кивнув. Він бачив її на кухні. В животі в нього забурчало. Монах із заздрістю сказав:

— Кажуть, у твоєму лісовому скиті щодня їдять свіжу рибу.

Філіп похитав головою та прошепотів:

— Лише домашня птиця раз на два дні.

Погляд монаха став іще більш завидющим.

— А в нас шість днів на тиждень солона риба.

Слуга поклав перед Філіпом товсту скибку хліба, а на неї — рибу, що пахла прянощами брата Мілія. У Філіпа аж слина потекла. Він уже збирався накинутися на рибу зі своїм столовим ножем, коли монах з дальнього боку столу встав і вказав на нього. То був трапезник — відповідальний за дисципліну. Філіп подумав: а тепер що?

Трапезник порушив правило тиші, на що мав право.

— Брате Філіпе!

Ченці припинили їсти, і в трапезній стало тихо.

Філіп, який щойно заніс ніж над рибою, зупинився й запитливо подивився на нього. Наглядач сказав:

— У нас правило: хто запізнився — той без обіду.

Філіп зітхнув. Сьогодні все йшло шкереберть. Він поклав ніж, передав хліб і рибу слузі, схилив голову та став слухати, як монах читає молитву.

Під час пообіднього відпочинку Філіп пішов у комору під кухнею поговорити з Катбертом Білоголовим, келарем. Це була темна печера з низькими й грубими колонами та крихітними віконцями. Сухе повітря тут напахнилося ароматами припасів: хмелю та меду, старих яблук і сушених прянощів, сиру й оцту. Брат Катберт зазвичай був там, адже робота не залишала йому багато часу для відвідування служб, що його цілком влаштовувало: він був кмітливим приземленим чоловіком без особливої цікавості до духовного життя. Як ключар відповідав за святині, так келар — за земне: Катберт мав забезпечувати практичні потреби ченців, зберігати вирощене на монастирських полях і фермах і купувати на ринку те, чим братія та робітники не могли самі себе забезпечити. Ця робота вимагала неабиякої завбачливості й ретельного розрахунку. Але Катберт був не сам на сам із нею: приготуванням їжі відав кухар Мілій, і ще один чернець дбав про монаший одяг. Ці двоє виконували розпорядження Катберта. Крім них йому підпорядковувалися ще троє, але вони мали більшу свободу дій: гостинник, лазаретник, що дбав про старих і хворих монахів в окремій будівлі, і роздавач милостині. Попри це, Катберт мав неабиякий клопіт. Але йому вдавалося тримати все в голові, і він казав, що на це не варто марнувати пергамент і чорнило. Філіп підозрював, що Катберт просто так і не навчився пристойно писати й читати. Катбертів чуб посивів ще в молодості — тому його й прозвали Білоголовим, — але тепер, коли ченцю було вже за шістдесят, єдине волосся, що в нього залишилося, росло густими пучками з вух і носа, немов урівноважуючи його лисину. Філіп і сам колись був келарем у своєму першому, Уельському, монастирі й добре розумів труднощі Катбертової роботи та співчував його бурчанню. За це, власне, Катберт і любив Філіпа. Знаючи, що той пропустив обід, він дістав з пів десятка груш із діжки. Вони були вже трохи зморщені, але смачні, і Філіп із вдячністю з’їв їх, поки Катберт ремствував щодо грошових справ монастиря.

— Не розумію, чому пріорат у боргах, — сказав Філіп із ротом, набитим соковитим м’якушем.

— А не мав би, — відповів Катберт. — Монастир має більше землі, ніж коли-небудь, і парафій, що платять десятину, теж побільшало.

— То чому ми не заможні?

— Ти ж знаєш, як у нас тут усе влаштовано: монастирське майно здебільшого розділене між орудниками. У ключаря свої землі, у мене — свої, і дещиця — в наставника послушників. Решта належить пріорові. Кожен розпоряджається прибутком для виконання своїх обов’язків.

— А що із цим не так?

— Про все майно треба дбати. Уяви, наприклад, що ми здаємо якусь землю в оренду за дзвінку монету. Не можна віддати її тому, хто запропонує найбільше. Треба знайти порядного орендаря та стежити за тим, щоб він добре ту землю обробляв, інакше пасовища заболотяться, ґрунт виснажиться, а орендар не зможе платити й поверне землю в нікудишньому стані. Або от угіддя, де працюють наші робітники під керівництвом монахів: якщо туди навідуватися тільки, щоб зібрати врожай, ченці стануть ледачими й розбещеними, робітники крастимуть те, що там виросте, і з кожним роком угіддя даватимуть менше й менше. Та й церкву треба доглядати. Збирати десятину недостатньо. Треба поставити на чолі доброго монаха, який знає латину й живе духовним життям. Інакше люди скотяться в безбожність, будуть одружуватися, народжувати та помирати без церковного благословення й відмовляться платити десятину.

— Орудники мають турботливо розпоряджатися майном, — сказав Філіп, доївши останню грушу.

Катберт налив у кухоль вина з діжки.

— Мають, але на думці в них інше. І хай там як — що наставник послушників знає про обробіток землі? Чому лазаретник має знати, як управляти майном? Так, сильний пріор змусив би їх дбайливо до нього ставитися. Але упродовж тринадцяти років у нас був слабкий пріор, і тепер нема грошей, щоб відремонтувати собор, ми їмо солону рибу шість днів на тиждень, у школі майже немає послушників, а гостьовий будинок стоїть порожній.

Філіп промовчав і похмуро сьорбнув вина. Йому складно було спокійно ставитися до такого жахливого розбазарювання дарованого Господом майна. Йому кортіло схопити винного в цьому і струсити його так, щоб мізки стали на місце. Але винний лежав у труні за вівтарем. Утім, це давало хоч якусь надію.

— Скоро в нас буде новий пріор, — сказав Філіп. — Він усе виправить.

Катберт скептично подивився на нього.

— Ремігій? Виправить?

Філіп не розумів, що той має на увазі.

— Але ж не Ремігій стане новим пріором, правда ж?

— Дуже вірогідно, що саме він.

Філіп був збентежений.

— Він нічим не кращий за пріора Джеймса! Невже братія проголосує за нього?

— Наші підозріло ставляться до незнайомців, тому не голосуватимуть за тих, кого не знають. Пріором має стати хтось із нас. А Ремігій — пріорів заступник, найстарший монах після пріора.

— Але немає правила, що зобов’язало б нас обрати найголовнішого серед ченців, — запротестував Філіп. — Можна обирати серед орудників. Ти міг би стати пріором.

Катберт кивнув.

— Мені пропонували. Я відмовився.

— Чому?

— Я старішаю, Філіпе. Моя робота вже доконала б мене, якби я так до неї не звик, що виконую її не думаючи. Але прийняти таку велику відповідальність — це буде занадто. Я не маю сил очолити занепалий монастир і реформувати його. Врешті-решт, я буду не кращий за Ремігія.

Філіп однаково не вірив тому, що почув.

— Але є інші: ключар, наглядач, наставник…

— Наставник старий і зморений ще більше за мене. Гостинник — прожера й пияк. А ключар і наглядач обіцяли підтримати Ремігія. Чому? Не знаю, але здогадуюся. Думаю, Ремігій обіцяв призначити ключаря своїм заступником, а наглядача зробити ключарем — у нагороду за їхню підтримку.

Філіп аж упав на мішки з борошном, на яких сидів.

— Ти маєш на увазі, що Ремігій уже подбав про свою перемогу?

Катберт відповів не одразу. Він підвівся й пішов в інший куток комори, де поставив у ряд дерев’яний чан із живими вуграми, відро чистої води й діжку, на третину наповнену маринадом.

— Допоможи-но мені, — сказав він і дістав ніж.

Він витяг вугра із чана, вдарив його головою о кам’яну підлогу та вительбушив ножем. По тому він передав рибину, що й досі слабко корчилася, Філіпові.

— Омий його у відрі та кинь у діжку, — попросив він. — Цим ми будемо вгамовувати голод під час Великого посту.

Філіп якомога обережніше обполоснув напівмертвого вугра у відрі та кинув його в солону воду.

Катберт вительбушив наступного вугра та сказав:

— Є й інша можливість: кандидат, який зможе реформувати монастир, і чия посада, хоч і нижча від заступника пріора, але дорівнює ключареві або келареві.

Філіп кинув вугра у відро й спитав:

— Хто це?

— Ти.

— Я?! — Філіп так здивувався, що випустив з рук наступного вугра на підлогу. Фактично він також був орудником пріорату, але не вважав себе рівним ключареві або іншим — тому що вони були набагато старші за нього.

— Я надто молодий…

— Поміркуй, — сказав Катберт. — Ти все життя провів у монастирях. Ти мав двадцять один рік, коли став келарем. Ти був пріором маленького скиту близько п’яти років і реформував його. Всякому зрозуміло, що тебе торкнулася правиця Господня.

Філіп підняв вугра з підлоги й кинув у діжку з маринадом.

— Господь усіх торкнувся правицею Своєю, — мовив він.

Його приголомшила Катбертова пропозиція. Він жадав, щоб новим пріором Кінгзбриджського монастиря став хтось завзятий, але не думав про те, що то міг би бути він.

— Так, з мене був би кращий пріор, ніж із Ремігія, — задумливо сказав він.

Катберт мав вдоволений вигляд.

— Філіпе, якщо ти й маєш ваду, то це твоя чистота.

Філіп не вважав себе безгрішним, тому спитав:

— Про що ти?

— Ти, на відміну від більшості, не шукаєш у діях людей низьких мотивів. Весь монастир уже вважає тебе кандидатом на посаду пріора, усі думають, що ти приїхав боротися за їхні голоси.

Філіп обурився.

— Чому вони так вважають?

— А ти подивись на себе очима низької, підозрілої людини. Ти приїхав через кілька днів після смерті пріора Джеймса, немов хтось звідси потайки повідомив тебе про це.

— І як, на їхню думку, я це зорганізував?

— То їм невідомо, але вони думають, що ти розумніший за них, — Катберт заходився далі тельбушити вугрів. — І згадай, як ти поводився сьогодні. Приїхав і наказав чистити стайню. Потім припинив дурощі під час відправи. Запропонував перевести юного Вільяма Бовея в інший монастир, а всім відомо, що переведенням монахів відає саме пріор. Ти, хоч і непрямо, але засудив Ремігія, коли поніс гарячий камінь братові Полу, що стоїть на мосту. І, нарешті, ти привіз смачний сир на кухню, і всі ми з’їли по шматочку після обіду. І хоч ніхто не сказав, звідки той сир узявся, ми всі впізнали неповторний смак сиру з лісового скиту Святого Йоана.

Філіпа розізлило те, що його дії могли так витлумачити.

— Але будь-хто міг зробити те саме.

— Будь-хто зі старших монахів міг би зробити щось одне. Ніхто не зробив би все одразу. Ти увійшов і взяв на себе керівництво! Ти вже почав реформувати монастир. І, звісно, поплічники Ремігія стараються відбиватися. Саме тому ключар Ендрю сварив тебе в галереї.

— Так от воно, пояснення! А я думав: що на нього найшло?

Філіп мив вугра й розмірковував.

— І схоже, що трапезник змусив мене пропустити обід з тих самих причин.

— Саме так. Він принизив тебе перед монахами. Але, думаю, і те й інше дало протилежний результат: обидва зауваження не були виправдані, а ти прийняв їх із гідністю. Справляв враження істинного праведника.

— Я робив це не для того, щоб справити враження.

— Святі теж не прагнули когось вразити. А от і дзвони до пообідньої відправи. Облиш вугрів. Після служби буде навчальна година, коли дозволені дискусії. Багато хто з братів хоче поговорити з тобою.

— Не поспішай! — занепокоєно мовив Філіп. — Те, що хтось вважає, ніби я хочу стати пріором, не означає, що я візьму участь у виборах. — Його лякала сама думка про вибори, і він зовсім не хотів покидати свій чудово облаштований лісовий скит та поринати у складні пертурбації Кінгзбриджського пріорату. — Я маю все обміркувати, — благально сказав він.

— Я знаю, — Катберт випростався й подивився Філіпові в очі. — Поки будеш обмірковувати, пам’ятай от про що: пиха — то, безперечно, гріх, але надмірна скромність так само заважає волі Господній.

Філіп кивнув.

— Я пам’ятатиму. Дякую тобі.

Він пішов з комори й поспішив у галерею. Коли Філіп приєднався до інших монахів, що вишикувалися на вході до церкви, в його думках панував безлад. Він усвідомив, що можливість стати Кінгзбриджським пріором неймовірно хвилює його. Він гнівався через те, як ганебно керували пріоратом упродовж довгих років, і тепер мав можливість виправити все. Раптом йому здалося, що він не певен у своїх силах. Замало було лише визначити, що необхідно зробити, і віддати відповідні накази. Треба було переконувати інших, розумно розпоряджатися майном, знаходити гроші. Ця робота вимагала неабиякої кмітливості й великої відповідальності.

Собор, як і завжди, заспокоїв його. Після ранкового демаршу ченці були мовчазні й серйозні. Поки Філіп слухав знайому відправу й бурмотів слова респонсорію[49], — як робив уже багато років, — він відчув, що знову здатен мислити ясно.

«Чи хочу я бути Кінгзбриджським пріором?» — спитав він себе й негайно сам собі відповів, що так. Піклуватися про занепалий собор, відремонтувати його, відновити оздоблення й наповнити звуками співу сотень монахів і молитов тисяч вірян, що промовлятимуть «Отче наш», — уже заради цього він би радо погодився. Крім того, треба було подбати про монастирське майно: впорядкувати його, вдихнути нове життя, щоб воно знову стало плідним. Філіп мріяв побачити зграйки хлопчиків, які навчалися б читання й письма по кутках у галереї. Він хотів, щоб гостьовий будинок знову зустрічав світлом і теплом заїжджих лордів і єпископів, які перед від’їздом вшановували б пріорат цінними дарами. Він хотів виділити окрему кімнату під бібліотеку й заповнити її книгами, що містили б у собі мудрість і красу. Так, він хотів стати Кінгзбриджським пріором.

Філіп питав себе: може, ним рухає щось іще? Чи не гординя змушує його уявляти себе пріором, що відновлює пріорат на славу Божу?

Так, звісно.

Він не міг збрехати собі в урочистій і святій атмосфері собору. Його метою було славити Господа, але й прославитися самому також кортіло. Йому імпонувала думка про те, щоб віддавати накази, які ніхто не міг би скасувати. Він уже бачив, як ухвалює рішення, чинить правосуддя, радить і заохочує, дарує єпитимії та індульгенції — так, як вважає за краще. Він уявляв, як люди казатимуть: «Філіп Гвінедійський реформував монастир. Він був у занепаді, і подивіться на нього тепер!»

«Але я був би гідний цього», — думав він. Господь дав йому мізки, щоб керувати майном, і здатність бути на чолі. Він довів це, коли був келарем у Гвінеді та пріором у лісовому скиті Святого Йоана. І коли він очолить цей монастир, братії буде добре. При ньому старі не відморожуватимуть ноги, а юнаки не будуть скаржитися через брак праці. Він дбатиме про людей.

З іншого боку, і Гвінед, і скит Святого Йоана були доволі нескладними завданнями в порівнянні з Кінгзбриджським пріоратом. У Гвінеді не було труднощів з керівництвом. Лісовий скит виявився в занедбаному стані, коли Філіп потрапив туди, але він був маленький і керувати ним було легко. А от реформація Кінгзбриджського пріорату могла стати завданням усього життя. Кілька тижнів могло піти лише на те, щоб дізнатися, які ресурси є в його розпорядженні: скільки землі й де що на тій землі — ліси, пасовиська або поля. Щоб узяти все це майно під управління, дізнатися, що з ним не так і виправити все, а потім об’єднати розрізнені елементи в єдине й успішне ціле, знадобляться роки. А в лісовому скиті Філіп мав лише змусити з десяток юнаків старанніше працювати в полі й урочисто молитися в церкві.

Філіп визнавав, що мотиви його неправедні, а здібності — сумнівні. Напевне, варто відмовитися від участі у виборах. Так він принаймні уникне гріха гордині. Але як там сказав Катберт? «Надмірна скромність так само заважає волі Господній».

Нарешті він спитав себе: «А чого хоче Бог? Чи хоче Він, щоб пріором став Ремігій? Його здібності ще гірші за мої, а наміри, напевне, аж ніяк не чисті. Чи є інший кандидат? Наразі — ні». Доки Господь не надасть якусь третю можливість, слід вважати, що вибір між ним і Ремігієм. Цілком очевидно, що Ремігій керуватиме монастирем так само, як керував під час хвороби пріора Джеймса — тобто ліниво й недбало, — і поведе його до подальшого занепаду. А він сам? Він переповнений пихою, а таланти його не доведені — але він намагатиметься реформувати монастир і впорається, якщо Господь дасть йому сили.

Коли служба закінчилася, він сказав Богові: «Добре. Добре, я згодний стати кандидатом у пріори й щосили намагатимуся виграти ці вибори». А якщо Він не хоче бачити його в цій ролі з причин, які не відкриває Філіпові, — то хай зупинить його, коли заманеться.

Хоч Філіп і провів у монастирях двадцять два роки, він служив під керівництвом пріорів-довгожителів і не застав жодних виборів. То була неабияка подія в монастирському житті, адже, коли ченці віддавали голоси, вони не мусили бути покірними — навпаки, раптом усі вони ставали рівними.

Колись давно, якщо легенди розповідають правду, монахи були рівними в усьому. То були люди, що вирішили полишити світ плотської хіті та створити собі притулок у дикій природі, щоб присвятити себе служінню Господу й самозреченню. Вони вирубували ліс й осушували болота, доки клаптик безплідної землі ставав родючим, і будували церкву разом. За тих часів вони справді були як брати. Пріор[50], як і витікало із цього слова, був лише першим з рівних, і вони присягали на вірність статуту Бенедикта, а не церковним головам. Але все, що залишилося від тієї примітивної демократії, — це право вибору пріора й абата.

Декого з братії бентежила навіть і така влада. Їм було б спокійніше, якби їм сказали, як треба голосувати, або передали право ухвалити рішення групі старших монахів. Інші ж зловживали цим привілеєм і нахабніли або вимагали якихось послуг за підтримку. Більшість же була надто схвильована, щоб прийняти правильне рішення.

Того дня в галереї Філіп поговорив з більшістю ченців, поодинці або одразу з кількома, й відверто зізнався, що прагне призначення на цю посаду та вважає, що здатний на більше, ніж Ремігій, — попри свою молодість. Він відповів на їхні запитання, більшість яких стосувалася порцій їжі та питва. Наостанок сказав:

— Якщо кожен з нас прийме рішення після роздумів і молитов, то й результат буде благословенний Господом.

То були завбачливі слова, крім того, він і сам щиро в них вірив.

— Наша бере, — сказав йому Мілій наступного ранку на кухні, коли вони снідали кінським хлібом[51] із дещицею пива, а кухонні робітники розпалювали вогнище.

Філіп відкусив шмат грубого темного хліба й, щоб пом’якшити його, відпив пива. Мілій був кмітливим, моторним молодим чоловіком, ставлеником Катберта й палким прихильником Філіпа. Він мав темне пряме волосся й маленьке личко з акуратними, правильними рисами. Як і Катберт, він радий був служити Господу практичними справами й не відвідував більшості відправ. Його оптимізм насторожив Філіпа.

— Як ти дійшов такого висновку? — скептично спитав він.

— Тебе підтримують усі, хто на боці Катберта: лазаретник, наставник, я — адже ми знаємо, що ти добрий годувальник, а під теперішнім керівництвом ми маємо труднощі з провізією. Багато хто з простих монахів проголосує за тебе з тих самих міркувань: вони думають, що ти краще розпоряджатимешся майном пріорату, а їм буде тепліше й ситніше.

Філіп насупився.

— Не хочу нікого розчаровувати. Моєю першою метою буде ремонт церкви й наведення ладу серед слуг. А вже потім можна подумати про харчі.

— Безперечно, і їм це відомо, — поспішно сказав Мілій. — Ось чому гостинник і ще один-двоє все одно голосуватимуть за Ремігія. Вони прагнуть млявого керівництва та спокійного життя. Інші прибічники — це його давні приятелі: ключар, трапезник, скарбник та інші. Регент — друг ключаря, але, думаю, його можна перетягти на наш бік, особливо якщо ти пообіцяєш призначити когось іншого бібліотекарем.

Філіп кивнув. Регент відповідав за хоровий спів і не хотів додатково дбати про книги.

— Слушна думка, — зауважив Філіп. — Нам потрібна людина, яка збиратиме книги.

Мілій підвівся з табурета й заходився гострити кухонний ніж. Філіп розумів, що в нього забагато енергії і він має чимось зайняти руки.

— Право голосу мають сорок чотири ченці, — сказав Мілій.

Колись їх було сорок п’ять, але тепер одного не стало.

— За моїм підрахунком, за нас вісімнадцять, за Ремігія — десять, шістнадцятеро ще не визначилися. Щоб перемогти, нас мають підтримати двадцять три. Тобто треба схилити на свій бік п’ятьох із тих, хто не визначився.

— Якщо так дивитися, то все просто, — сказав Філіп. — Скільки в нас часу?

— Не знаю. Брати мають провести вибори, але якщо зробити це надто швидко, єпископ може відмовитися затвердити результат. А якщо тягнути надто довго, він може наказати скасувати й вибори. Крім того, він має право призначати кандидата. А сам ще, мабуть, і не дізнався про смерть старого пріора.

— Тоді все може затягнутися.

— Так. І щойно ми будемо певні, що більшість на нашому боці, ти маєш поїхати назад у свій скит і сидіти там, поки все скінчиться.

Це здивувало Філіпа.

— Чому?

— Близькість породжує зневагу. — Мілій завзято вимахував ножем. — Пробач, якщо ображу тебе, але ти сам спитав. Наразі ти немов з німбом ходиш. Ти — малознайома священна фігура, особливо для нас, молодих монахів. Ти створив диво в маленькому скиті, врятував його та змусив цілком себе забезпечувати. Ти — суворий педант, але добре годуєш монахів. Ти — природжений лідер, але сприймаєш зауваження як наймолодший послушник. Ти знаєш Святе Письмо й вариш найкращий сир у королівстві.

— А ти перебільшуєш.

— Якщо й так, то не надто.

— Не віриться, що ви тут такої думки про мене. Це щось надзвичайне.

— Твоя правда, — визнав Мілій і легенько знизав плечима. — Але це захоплення швидко мине, коли тебе краще спізнають. Якщо залишишся тут надовго, твоя аура зникне. Побачать, як ти колупаєшся в зубах, як чухаєш собі дупу, почують, як ти хропиш і пердиш, дізнаються, як ти поводишся, коли в тебе кепський настрій, коли зачеплено твою гордість, коли в тебе болить голова. Нам це не потрібно. Хай дивляться, як Ремігій день за днем хибить і паскудить, а твій образ в їхній уяві залишатиметься непорочним.

— Не до вподоби мені це, — стурбовано мовив Філіп. — Якось це лукаво.

— Тут нема нічого облудного, — запротестував Мілій. — Це точне відображення того, як добре ти служитимеш Господу й монастирю, якщо станеш пріором, і того, як погано ним керуватиме Ремігій.

Філіп похитав головою.

— Я не стану прикидатися янголом. Добре, я не залишуся тут — мені однаково треба повертатись у скит. Але ми маємо бути прямодушними з нашими братами. Ми просимо їх обрати вразливу, недосконалу людину, яка потребуватиме їхньої допомоги та їхніх молитов.

— От і скажи їм це! — з ентузіазмом відгукнувся Мілій. — Їм сподобається.

«Він невиправний», — подумав Філіп і змінив тему:

— Що ти думаєш про братів, які ще не визначилися з вибором?

— Вони консервативні, — впевнено сказав Мілій. — Ремігій для них — то передбачуваний старий, який не принесе значних змін і який уже зараз виконує обов’язки пріора.

Філіп згідно кивнув.

— А на мене вони дивляться обережно, немов на чужого пса, що може вкусити.

Пролунав дзвін, скликаючи до капітулу[52]. Мілій допив своє пиво.

— На тебе спробують тиснути, Філіпе. Не знаю, як саме це буде, але тебе спробують виставити молодим, недосвідченим, упертим і ненадійним. Ти мусиш залишатися спокійним, бути обачним і поміркованим, а захищати тебе дозволь нам із Катбертом.

Філіп стривожився. Зважувати кожний крок і розраховувати, як інші сприймуть його, здавалося йому іншим способом мислення. Дещо скептичним тоном він відповів:

— Зазвичай мене хвилює лиш те, чи засудить мене Господь.

— Знаю, знаю, — нетерпляче сказав Мілій. — Але показати простій людині твої дії у правдивому світлі — це не гріх.

Філіп насупився. Хай там як, але Мілій був надзвичайно переконливим.

Вони вийшли з кухні й рушили через трапезну в монастир. Філіп був неймовірно схвильований. Тиснути? Що означає «тиснути»? Збрешуть щось про нього? І як йому реагувати? Якщо хтось зведе на нього наклеп, він розгнівається. Може, варто буде вгамувати свій гнів, щоб здаватися спокійним і поміркованим? Але тоді брати можуть повірити брехні. І він вирішив, що буде просто собою, лише трохи серйознішим і поважнішим.

Невеличка кругла будівля капітулу межувала зі східною галерею монастиря. Усередині кількома колами стояли лавки. Вогнище там не горіло, тому після теплої кухні здавалося доволі зимно. Вікна, що освітлювали приміщення, були розташовані над головою, тож він не мав куди дивитися, крім як на інших монахів.

Філіп так і вчинив. Зібралися майже всі: ченці віком від сімнадцяти до сімдесяти, високі й низенькі, чорняві й біляві — усі вбрані в домоткані сутани з грубої неосвітленої вовни та взуті в шкіряні сандалі. Там уже сидів гостинник, чий круглий живіт і червоний ніс красномовно вказували на його пороки — гріхи, які можна було б пробачити, якби він хоч іноді приймав гостей, думав Філіп. Також він побачив служителя, який змушував монахів голитися й міняти одяг на Різдво й Трійцю (відвідання лазні також рекомендувалося, але не було обов’язковим). Притулившись до дальньої стіни, стояв найстарший із братів — худорлявий, задумливий, незворушний старий із волоссям, що досі не побілішало остаточно. Він говорив не часто, але влучно. Він мав би стати пріором, якби не був таким самовпевненим. То був брат Саймон — чоловік із хитрим поглядом і невтомними руками, який так часто сповідувався в гріху скверни (як Мілій шепнув Філіпові), що, здавалося, його тішить сповідь, а не гріх. Тут був Вільям Бовей, який поводився просто зразково; брат Пол, чия кульгавість уже майже минула; Катберт Білоголовий, що мав спокійний і витриманий вигляд; Джон Малий, мініатюрний скарбник; і, нарешті, трапезник П’єр, злий на язик монах, який вчора відмовив Філіпові в обіді. Філіп глянув навколо, зрозумів, що всі дивляться на нього, і збентежено опустив очі.

Ремігій прийшов разом із ключарем Ендрю, і вони сіли поруч із Джоном Малим і П’єром. «Тож, — подумав Філіп, — вони не збираються приховувати, що утворили свою фракцію».

Збори почалися із читання про Симеона Стовпника, святого, чий день нині відзначався. То був відлюдник, який провів більшу частину життя на вершині стовпа, і, хоч Філіп не міг заперечити його самозречення, потайки він завжди ставив під сумнів справжню цінність такого вчинку. Цілі натовпи збиралися подивитись на Симеона, питання лише в тому, навіщо: заради духовного піднесення чи щоб побачити дивака?

Після молитов зачитали капітулярій[53] із книги Святого Бенедикта. Саме це читання дало назву і зборам, і будівлі, в якій вони відбувалися. Читав Ремігій, і коли він на мить зупинився, Філіп уважно подивився на нього, вперше оцінюючи його як супротивника. Ремігій мав жваву, спритну манеру рухатися й говорити, завдяки чому справляв враження компетентної людини, попри свою справжню сутність. Утім, придивившись пильніше, можна було виявити деякі ознаки того, що ховалося за фасадом: його дещо опуклі блакитні очі бігали швидко й тривожно, його кволий рот нерішуче ворушився перед тим, як він щось казав, а руки постійно стискались у кулаки й розтискались, хоча вся постать лишалася нерухомою. Його впливовість ґрунтувалася тільки на пихатості, зухвалості й зверхньому ставленні до підлеглих.

Філіпові стало цікаво, чому Ремігій вирішив сам читати капітулярій, і невдовзі він зрозумів. «Перший ступінь смиренності — сувора покірність», — читав той. Він обрав П’ятий капітулярій, присвячений покірності, щоб нагадати всім про своє старшинство та їхню підлеглість. То було не що інше, як лукавство. Далі прозвучали слова: «Вони не живуть, як того прагнуть, не йдуть шляхом своїх жадань і втіх; натомість вони слухаються наказів і настанов інших, дотримуються монастирського ладу, а волевияв їхній скеровується абатом. Нема сумнівів, що вони несуть слово Боже, бо написано: „Я з Неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене“[54]».

Ремігій цілком очікувано обрав рядки: вони мали підкреслити його усталений авторитет.

Після читання капітулярію йшов поминальник, і всі молитви того дня були промовлені за душу пріора Джеймса. Найжвавіша частина зборів приберігалася насамкінець: обговорення справ, сповідання в гріхах і звинувачення в неналежній поведінці.

Ремігій почав зі слів:

— Учора, під час урочистої меси, сталося порушення порядку.

Філіп відчув щось схоже на полегшення. Тепер він знав, як саме на нього будуть тиснути. Він мав сумніви щодо правильності своїх вчорашніх дій, але знав, чому він так вчинив, і був готовий відстоювати свої погляди.

Ремігій повів далі:

— Я не був присутній під час інциденту — мене затримали термінові справи в будинку пріора, — але ключар розповів мені, що саме сталося.

Його перебив Катберт Білоголовий.

— Не дорікайте собі за це, брате Ремігію, — м’яко сказав він. — Ми знаємо, що зазвичай монастирські клопоти не повинні заважати урочистій месі, але й розуміємо, що через смерть нашого дорогого пріора тобі довелося долучитися до надто складних для тебе справ, тож я певен, що ти не маєш у чому каятися.

«Лукавий старий лис», — подумав Філіп. Звісно ж, Ремігій і не думав про каяття. Але Катберт пробачив йому, і всі відчували, що той зізнався в провині. Тепер, навіть якщо Філіпа звинуватять в огріху, вони з Ремігієм будуть на рівних. Крім того, Катберт натякнув, що Ремігію складно було впоратися з обов’язками пріора. Кількома лагідними словами Катберт повністю підірвав авторитет Ремігія. Той був розлючений. Філіпа охопило відчуття тріумфу.

Ключар Ендрю осудливо зиркнув на Катберта.

— Нікому не варто казати таке про нашого шановного підпріора, — озвався він. — А порушення, про яке йдеться, скоїв брат Філіп, що завітав до нас із лісового скиту Святого Йоана. Філіп вивів юного Вільяма Бовея з хорів у південну наву й оголосив йому догану, поки я вів службу.

Ремігій зобразив на обличчі скорботний докір.

— Думаю, всі погодяться, що Філіп мав зачекати закінчення відправи.

Філіп оцінив вираз обличчя інших монахів. Вони, здавалося, не погоджувалися зі сказаним, але й не заперечували. Ченці стежили за дискусією, немов роззяви на лицарському турнірі, де немає правих і неправих, головне — хто стане переможцем.

Філіп хотів зауважити, що якби він чекав до закінчення відправи, то до її закінчення тривали б і пустощі, але згадав пораду Мілія і промовчав; за нього відповів Мілій:

— Я також пропустив урочисту месу, адже, на мою біду, вона часто припадає на передобідній час, тому, гадаю, краще буде, якщо ти, брате Ендрю, розкажеш нам, що саме відбувалося на хорах перед тим, як брат Філіп поклав тому край. Чи було все правдиво й добропристойно?

— Була якась метушня серед юнаків, — похмуро відповів ключар. — Я збирався поговорити з ними пізніше.

— Не дивно, що ти не певен щодо подробиць, адже ти був зосереджений на службі, — поблажливо сказав Мілій. — На щастя, в нас є трапезник, чий обов’язок полягає в тому, щоб не допускати порушень правил поведінки братами. Розкажи нам, брате П’єре, що ти бачив.

Трапезник неприязно подивився на нього.

— Те саме, про що тобі сказав ключар.

Мілій мовив:

— Гадаю, нам доведеться дізнатися подробиці в брата Філіпа.

«Мілій дуже розумний, — подумав Філіп. — Він легко показав усім, що ані ключар, ані трапезник не бачили, що робили під час служби молоді монахи». Однак, хоч Філіпа і вражали діалектичні здібності Мілія, він не хотів грати в цю гру. Вибір пріора мав полягати не в змаганні з дотепності, а в прагненні зрозуміти волю Господню. Він вагався. Мілій подивився на нього так, немов хотів сказати: «Ось нарешті твій шанс». Але Філіп був упертий, і ця риса особливо яскраво проявлялася, коли хтось намагався спонукати його до чогось сумнівного. Він подивився Мілію в очі та сказав:

— Усе було так, як описали брати.

Мілій аж перемінився на обличчі. Він з недовірою подивився на Філіпа й розтулив був рота, але, очевидно, не знав, що сказати. Філіп почувався винувато через те, що підвів його. «Поясню йому все потім, якщо він не дуже злитиметься», — подумав він.

Ремігій уже збирався продовжити свою звинувачувальну промову, коли почувся чийсь голос:

— Я хочу сповідатися.

Усі оглянулися. То був Вільям Бовей, той самий порушник. Він підвівся й стояв з винуватим обличчям.

— Я кидав грудки землі в наставника та сміявся, — тихо, але виразно сказав він. — Брат Філіп присоромив мене. Я благав Господа пробачити мені й попросив братів призначити мені покарання.

Він різко сів.

Ремігій не встиг відреагувати, як підвівся ще один юнак.

— Я хочу сповідатися. Я робив те саме. Прошу призначити мені покарання, — сказав він і також сів на місце.

Ці раптові зізнання, здавалося, були заразні: за своїми товаришами зізнався третій монах, потім — четвертий, а за ним і п’ятий.

Попри Філіпові вагання, правда випливла, і він не міг не радіти з того. Він бачив, що Мілій старається приховати переможну усмішку. Ці каяття не залишали сумнівів, що просто під носом у ключаря й трапезника відбувався неабиякий бешкет.

Ремігій, надзвичайно невдоволений, призначив покарання: тиждень цілковитого мовчання. Вони не повинні були ні з ким розмовляти, і ніхто не мав розмовляти з ними. То було жорстокіше покарання, ніж могло здатись. Колись у юнацтві Філіп теж був так покараний. Навіть один день усамітнення здавався жахливим, а цілий тиждень був просто нестерпний.

Але Ремігій просто давав вихід своєму гніву через те, що його перехитрили. Після того як юнаки сповідалися, він не міг не покарати їх, а покаравши, визнавав, що Філіп мав рацію. Його напад на Філіпа цілком провалився, і той почувався переможцем. Попри відчуття провини, він дійсно смакував ту мить.

Але приниження Ремігія ще не закінчилися.

Катберт знову заговорив:

— Було ще одне порушення, яке нам варто обговорити. Воно сталося в галереї після урочистої меси.

Філіпові стало цікаво, що ж буде тепер.

— Брат Ендрю звинуватив брата Філіпа в непорядній поведінці.

«Ще б пак, — подумав Філіп. — Про це всі знають».

Катберт продовжив:

— Нам усім відомо, що зараз слушний час і місце для таких звинувачень — під час капітулу. І наші предки постановили так недарма. Пристрасті за ніч затихають, тому претензії краще обговорити наступного ранку, у спокої й урівноваженості, а до розв’язання питання може долучитися мудрість усієї спільноти. Але, на превеликий жаль, Ендрю порушив це чутливе правило та влаштував сцену в монастирі, збаламутивши всіх своєю непоміркованістю. Не звернути увагу на таке порушення — це несправедливо щодо молодших братів, які були покарані за свої вчинки.

«Це безжально й блискуче», — із задоволенням подумав Філіп. Питання про те, чи мав Філіп право виводити Вільяма з хорів під час служби, не обговорювали. Спроби порушити його перетворилися на обговорення поведінки обвинувача. Воно й не дивно, адже скарга Ендрю на Філіпа була нещирою. Катберт і Мілій, таким чином, виставили Ремігія і двох його головних союзників — Ендрю й П’єра — не в найкращому світлі.

Обличчя Ендрю, і без того червоне, побуряковіло від гніву, а Ремігій, здавалося, злякався. Філіп був радий, адже вони заслужили на це, але його хвилювало, що їхнє приниження зайде надто далеко.

— Молодшим братам не слід обговорювати покарання для старших, — сказав він. — Нехай підпріор розбереться з ними віч-на-віч.

Він бачив: монахи підтримують його великодушність, і зрозумів, що мимоволі здобув іще одну перемогу.

Здавалося, все скінчилось. Збори були за Філіпа, і він відчував, що перетягнув на свій бік більшість із тих, хто ще вагався. Аж тут Ремігій сказав:

— Я маю порушити ще одне питання.

Філіп подивився на обличчя підпріора. Той мав розпачливий вигляд. Він глянув на ключаря Ендрю та трапезника П’єра й відзначив, що обидва здивовані. Схоже, то було щось спонтанне. Може, Ремігій хотів висунути себе на посаду?

— Більшості з вас відомо, що єпископ має право призначати кандидатів, яких ми повинні розглянути, — почав Ремігій. — Він також має право відхилити наш вибір. Таке розділення повноважень може призвести до чвар між єпископом і монастирем, як дехто зі старших братів знає з власного досвіду. Врешті-решт, єпископ не може змусити нас прийняти свого кандидата, а ми не можемо наполягати на своєму. У разі конфлікту питання розв’язується шляхом переговорів. У такому разі результат залежить від відданості та єдності братії — особливо єдності.

У Філіпа з’явилися погані передчуття. Ремігій вгамував свій гнів і знову став спокійним і гоноровим. Філіп досі не знав, на що чекати, але відчуття тріумфу покинуло його.

— Я говорю про все це сьогодні, тому що дізнався дві важливі новини, — продовжував Ремігій. — Перша — це те, що серед присутніх у цій кімнаті може бути обраний не лише один кандидат.

«Це нікого не здивувало», — подумав Філіп.

— Друга — те, що єпископ також призначить кандидата.

Запала тривала пауза. То була погана новина для обох сторін. Хтось спитав:

— Чи відомо, кого призначить єпископ?

— Так, — сказав Ремігій, і Філіп одразу відчув, що він бреше. — Єпископ обрав брата Озберта Ньюберійського.

Кілька монахів ахнули. Ця новина всіх налякала. Монахи знали Озберта. Колись він був трапезником у Кінгзбриджі. То був незаконний син єпископа, який ставився до церкви суто як до джерела прибутку, що забезпечувало йому ледаче й сите життя. Він навіть не намагався дотримуватися своїх обітниць, натомість шахраював не ховаючись, адже знав, що походження врятує його від халепи. Перспектива мати його за пріора лякала навіть друзів Ремігія. Тільки гостинник і один-два з його безнадійно розтлінних приятелів могли поставитися до Озберта прихильно, розраховуючи на слабку дисципліну й потурання нехлюйству.

Ремігій продовжив:

— Браття, якщо ми призначимо двох кандидатів, єпископ може сказати, що ми розділені й нездатні дійти згоди, і ухвалить рішення за нас, а нам доведеться змиритися з його вибором. Щоб протистояти Озбертові, ми маємо висунути лише одного кандидата. І, гадаю, варто додати, що це має бути такий кандидат, якому складно буде дорікнути молодістю або недосвідченістю.

Кімнатою пронеслося згідне бурмотіння. Філіп почувся спустошеним. Якусь мить тому він був певний у своїй перемозі, і от її вирвали просто в нього з рук. Тепер усі монахи були за Ремігія, адже вважали його надійним кандидатом, що згуртує всіх і зможе здолати Озберта. Філіп був певен, що Ремігій збрехав про Озберта, але це тепер не мало значення. Перелякані ченці підтримають Ремігія, а це означало роки й роки занепаду для Кінгзбриджського пріорату.

Ніхто не встиг нічого сказати, як Ремігій мовив:

— Тепер розійдімося й будемо думати й молитися про це, поки трудимося на славу Господеві.

Він підвівся й вийшов, а за ним — Ендрю, П’єр і Джон Малий. Ця трійця мала здивований, але переможний вигляд.

Щойно вони пішли, всі стали обговорювати почуте. Мілій сказав Філіпові:

— Не думав, що Ремігій утне таку штуку.

— Він бреше, — гірко сказав Філіп. — Я в цьому певен.

До них приєднався Катберт, який чув слова Філіпа.

— Не має значення, бреше він чи ні, еге ж? — зауважив він. — Самої ймовірності цього вже достатньо.

— Правда рано чи пізно випливе, — сказав Філіп.

— Необов’язково, — відповів Мілій. — Якщо єпископ не призначатиме Озберта, Ремігій скаже, що той поступився перед загрозою суперечки зі згуртованим пріоратом.

— Я не готовий здатися, — вперто мовив Філіп.

— Що нам лишається робити? — спитав Мілій.

— Ми маємо дізнатися правду, — відповів Філіп.

— Не вийде, — заперечив Мілій.

Філіп замислився. Розчарування вбивало його.

— Хіба не можна просто спитати? — сказав він.

— Спитати? Про що ти?

— Спитати в єпископа про його наміри.

— Як?

— Можна послати вістку в єпископський палац, чи не так? — розмірковував уголос Філіп.

Він подивився на Катберта. Той замислився.

— Так. Я постійно відправляю вісників. Можна послати й у палац.

Мілій скептично сказав:

— І запитати, що задумав єпископ?

Філіп насупив брови. У тому й полягала складність. Катберт погодився з Мілієм.

— Єпископ нам не відповість, — мовив він.

Раптом Філіпа пройняло. Його погляд пояснішав, і він збуджено плеснув руками.

— Так, — випалив він. — Єпископ не скаже. Скаже його архідиякон.

Тієї ночі Філіпові наснився Джонатан, покинутий малюк. У сновидінні хлопчик лежав на ґанку каплиці скиту Святого Йоана, а Філіп читав утреню, коли раптом з лісу вийшов вовк і, спритний, мов змій, рушив через поле до малого. Філіп боявся ворухнутися, щоб не порушити порядок під час відправи й не стягти на себе гнів Ремігія та Ендрю, які обидва були там (хоча насправді вони ніколи не навідувались у скит). Він хотів закричати, але не зміг видати ані звуку, як то часто бувало в його снах. Він так силкувався гукнути, аж сам себе розбудив і, лежачи в темряві, тремтів, слухав дихання інших монахів, що спали навколо, і потроху переконував себе, що ніякого вовка не було.

Після прибуття в Кінгзбридж Філіп майже не думав про малюка. Тож тепер замислився про те, що робити з дитиною, якщо він стане пріором. Тоді все зміниться. Малюк у невеличкому монастирі глибоко в лісі, хоч як незвичайно це було, не спричиняв жодних наслідків. Але немовля в Кінгзбриджському пріораті неодмінно викличе переполох. З іншого боку, що в тому такого? Дати людям тему для розмов — то не гріх. А бувши пріором, він зможе робити так, як заманеться, наприклад перевести Джонні Вісім-Пенсів у Кінгзбридж, щоб той дбав про дитя. Ця думка неймовірно потішила його. «Саме так я і вчиню», — подумав він, але потім згадав, що, найпевніше, не стане пріором.

Так Філіп пролежав до світанку, аж тремтячи від нетерпіння. Але він нічим не міг собі зарадити. Розмовляти з монахами було марно, адже тепер вони страшилися Озберта. Кілька з них навіть підходили до Філіпа висловити співчуття через його поразку, немов вибори вже відбулися. Він втримався від спокуси назвати їх безвірними боягузами. Натомість усміхнувся й сказав, що вони ще можуть здивуватись. Але і його власна віра була слабка. Архідиякона Валер’яна могло не бути в єпископському палаці, або він міг мати причини не казати Філіпові про плани єпископа, або — і це було найімовірнішим, зважаючи на характер архідиякона, — він міг плекати власні плани.

Філіп устав на світанку разом з іншими монахами й пішов у церкву на утреню — першу відправу впродовж дня. Звідти він попрямував у трапезну, щоб поснідати разом із рештою, але його перехопив Мілій і крадькома запросив на кухню. Філіп пішов за ним, його нерви були на межі. Напевне, вісник повернувся, до того ж неймовірно швидко. Схоже, відповідь надійшла негайно, і він виїхав ще вчора по обіді. Але навіть якщо все так і сталося, то все одно було надто швидко. На стайні не було жодного коня, здатного покрити таку відстань за такий час. Але яку відповідь він приніс?

Та на кухні його чекав не вісник, а архідиякон, Валер’ян Біґо, власною персоною.

Філіп здивовано витріщився на нього. Худа, закутана в чорне постать архідиякона височіла на табуреті, немов ворон на пні. Кінчик його довгого носа почервонів від холоду. Він грів кістляві білі руки об келих гарячого вина з прянощами.

— Добре, що ти приїхав, — бовкнув Філіп.

— Добре, що ти написав мені, — спокійно відповів Валер’ян.

— То це правда? — нетерпляче спитав Філіп. — Єпископ призначить Озберта?

Валер’ян здійняв руку, зупиняючи його.

— Ми ще дійдемо до цього. Катберт щойно розповів мені про вчорашні події.

Філіп приховав своє розчарування. То не було прямою відповіддю. Він придивився до Валер’янового обличчя, намагаючись зчитати його думки. Схоже, він справді мав свої плани, але Філіп не міг зрозуміти, які саме.

Катберт, якого Філіп спершу не помітив, сидів біля вогнища та вмочував кінський хліб у пиво, щоб зробити його прийнятно м’яким для своїх старих зубів. Він продовжив розповідати про вчорашні збори капітулу. Філіп відчайдушно намагався зрозуміти, що задумав Валер’ян. Узяв скибку хліба, але надто хвилювався, щоб з’їсти, тому випив трохи водянистого пива, аби зайняти чимось руки.

— Отже, — нарешті мовив Катберт, — здавалося, нашою останньою можливістю було перевірити, які наміри має єпископ. На щастя, Філіп згадав про знайомство з вами, і ми надіслали повідомлення.

Філіп з нетерпінням спитав:

— То ти даси відповідь на наше запитання?

— Дам. — Валер’ян відставив вино, так і не відпивши. — Єпископ хоче, щоб його син став пріором Кінгзбриджським.

У Філіпа на серці похолонуло.

— То Ремігій не збрехав.

Валер’ян продовжив:

— Хай там як, єпископ не прагне суперечки з монахами.

Філіп насупився. Усе було приблизно так, як і передбачав Ремігій. Але його однаково щось бентежило. Тож він зауважив:

— Навряд чи ти приїхав у таку далечінь, щоб сказати це.

Валер’ян з повагою подивився на Філіпа, і тому здалося, що його припущення були слушні.

— Так, — сказав Валер’ян. — Єпископ просив мене дізнатися про настрої в монастирі. І дав мені повноваження призначити кандидата. Я маю єпископську печатку, щоб засвідчити це. Я маю всі повноваження.

Якийсь час Філіп обмірковував це. Валер’ян мав право призначити кандидата й засвідчити це єпископською печаткою. Тобто єпископ повністю передав цю справу Валер’янові. Тепер той діяв від його імені.

Філіп глибоко вдихнув і промовив:

— Катберт, напевне, сказав тобі, що в разі призначення Озберта виникне конфлікт, якого єпископ прагне уникнути.

— Так, я розумію це, — відповів Валер’ян.

— То ти не призначиш Озберта.

— Ні.

Філіп був такий напружений, що, здається, ще трохи й луснув би. Монахи так зрадіють визволенню від Озберта, що залюбки проголосують за будь-яку кандидатуру, призначену Валер’яном.

Тобто фактично Валер’ян призначав нового пріора.

Філіп спитав напрямки:

— Тоді кого ти призначиш?

— Тебе… або Ремігія, — відповів Валер’ян.

— Ремігієва спроможність керувати пріоратом…

— Я знаю і його здібності, і твої, — перебив Валер’ян, знову звівши худу білу руку, щоб зупинити Філіпа. — Я знаю, хто з вас буде кращим пріором. — Він помовчав і потім продовжив: — Але є ще одне питання.

Філіп подумав: «А тепер що? Що може бути важливішим за рішення, хто буде кращим пріором?» Він подивився на інших. Мілій був спантеличений, але Катберт ледь усміхнувся, немов знав, чого чекати далі.

Валер’ян сказав:

— Як і ти, я переживаю за те, щоб усі важливі посади в церкві посідали завзяті та здібні люди, незалежно від їхнього віку, замість роздавати ті посади як винагороду за тривалу службу старшим, чия здатність до керівництва нерідко поступається їхній побожності.

— Безперечно, — з нетерпінням відповів Філіп. Він не розумів, до чого ці повчання.

— У таких питаннях ми маємо діяти спільно — ви троє і я.

Мілій сказав:

— Не розумію, на що ви натякаєте.

— А я розумію, — сказав Катберт.

Валер’ян легенько усміхнувся Катбертові та знову звернувся до Філіпа.

— Я скажу прямо, — мовив він. — Єпископ і сам старий. Одного дня він помре, і нам знадобиться новий єпископ, як-от сьогодні потрібен новий пріор. Кінгзбриджські монахи мають право обирати нового єпископа, адже Кінгзбриджський єпископ також є і абатом пріорату. — Філіп насупився. Усе це мало стосувалося справи. Зараз ішлося про вибори пріора, а не єпископа. Тим часом Валер’ян вів далі: — Ченці, безперечно, не матимуть цілковитої свободи вибору, адже своє слово мусять мовити архієпископ і король; але саме ченці узаконюють це призначення. І коли прийде час, ви троє зможете значно вплинути на їхнє рішення.

Катберт кивав, немов його здогадка підтвердилась, і Філіп теж почав здогадуватися, куди хилить архідиякон.

Валер’ян підсумував:

— Ти хочеш, щоб я зробив тебе Кінгзбриджським пріором. Я хочу, щоб ти зробив мене єпископом.

Так от у чому річ!

Філіп мовчки дивився на Валер’яна. Усе було дуже просто. Архідиякон хотів укласти угоду.

Філіп був приголомшений. Хоч це й було не одне й те саме, що купувати або продавати церковну посаду, — гріх, відомий як «симонія», — але однаково мало неприємний присмак торгівлі.

Він старався тверезо обміркувати пропозицію.

Це означало, що він, Філіп, стане пріором. Його серце забилося сильніше. Він не хотів сперечатися щодо чогось, що завадило б йому отримати пріорат. Тож це також означало, що коли-небудь Валер’ян, імовірно, стане єпископом. Однак чи гарним єпископом він буде? Він, безперечно, буде компетентним. І, здається, він не має значних вад. Його підхід до служіння Господові світський і практичний, але й у Філіпа теж. Філіп відчував, що Валер’ян має жорсткий внутрішній стрижень, якого самому Філіпові бракує, але відчував і те, що за цим стоїть правдиве прагнення захищати й плекати інтереси церкви.

Хто ще може стати кандидатом у разі смерті єпископа? Напевне, Озберт. Випадки, коли церковні посади переходили від батька до сина, часом траплялися, попри суворі вимоги щодо целібату священнослужителів. На єпископському престолі Озберт буде набагато більшим тягарем для церкви, ніж у сані пріора. Аби лиш цього не допустити, варто було підтримати й набагато гіршого за Валер’яна кандидата.

Хто ще міг бути серед кандидатів? Це було складно передбачити. До смерті єпископа могло минути ще багато років.

Катберт сказав Валер’янові:

— Ми не можемо гарантувати, що вас оберуть.

— Знаю, — відповів Валер’ян. — Я прошу лише висунути мене. Власне, те саме я пропоную у відповідь — висунення.

Катберт кивнув.

— Я згодний, — урочисто промовив він.

— Я також, — сказав Мілій.

Архідиякон і двоє монахів подивилися на Філіпа. Той вагався. Він знав, що негоже обирати єпископа в такий спосіб, але пріорат був у нього майже в руках. Неправильно обмінюватися церковними посадами, немов кіньми на базарі, але якщо він відмовиться, то Ремігій зможе стати пріором, а Озберт — єпископом!

Утім, раціональні аргументи тепер здавалися йому цілком канонічними. Бажання стати пріором діяло на Філіпа як непереборна сила, і він просто неспроможний був відмовитися, попри всі за і проти. Він пригадав молитву, яку промовив напередодні, коли зізнався Господу, що буде боротися за посаду. Він звів очі догори та промовив іще одну: «Якщо Ти не хочеш, щоб так було, відніми мені язика, стули мого рота, відбери мені дихання і не дай сказати ці слова».

Потім він подивився на Валер’яна та сказав:

— Я згодний.

Пріорове ліжко було велетенське, утричі ширше за будь-яке інше, на якому Філіпові доводилося спати. Дерев’яна основа була в половину людського зросту, а згори лежав пір’яний матрац. Для захисту від протягів з усіх боків висів балдахін з вишивкою, що зображала біблійні сцени, — кропітка робота рук благочестивої жінки. Філіп роздивлявся ліжко з деяким побоюванням. Уже сама наявність у пріора окремої спальні здавалася йому чимось надмірним — Філіп ніколи в житті не мав окремої спальні, і то була перша ніч, коли він спав сам. Ліжко було занадто розкішним. Він думав про те, щоб забрати солом’яний матрац зі спочивальні, а ліжко перенести в лазарет, де воно стало б у пригоді старому монахові, що нездужав. Але, ясна річ, ліжко призначалося не лише для Філіпа. Коли пріорат відвідував особливо високий гість — єпископ, лорд або навіть король, — вони зупинялись у спальні, а пріор мав шукати собі інше місце для ночівлі. Тому Філіп не міг позбутися ліжка.

— Сьогодні ти добре спатимеш, — сказав Валер’ян Біґо, не без заздрощів у голосі.

— Сподіваюся, що так, — із сумнівом відповів Філіп.

Усе сталося дуже швидко. Валер’ян просто на кухні написав листа в пріорат, яким наказав ченцям негайно провести вибори, і призначив Філіпа кандидатом. Він підписав лист іменем єпископа та скріпив його єпископською печаткою. Потім вони вчотирьох пішли в будинок капітулу.

Щойно Ремігій побачив, як вони заходять, він зрозумів, що програв. Валер’ян зачитав листа, і монахи гучно раділи, коли почули Філіпове ім’я. Ремігію вистачило розуму провести формальні вибори й визнати свою поразку.

Так Філіп став пріором.

Упродовж засідання капітулу він був немов заціпенілий, а потім пішов через моріг до будинку пріора в південно-східному куті подвір’я, щоб заселитись у свою нову резиденцію.

Щойно він побачив ліжко, як зрозумів, що його життя надзвичайно й безповоротно змінилося. Він став іншим, особливим, відокремленим від решти монахів. Він здобув владу та привілеї. Але й обов’язки. Він мусив самостійно забезпечити виживання та процвітання громади із сорока п’яти чоловіків. Якщо вони голодуватимуть — винним буде він; якщо вони розбестяться, то звинуватять його; якщо вони зганьблять церкву Господню, Він притягне Філіпа до відповідальності. Він нагадав собі, що прагнув цього тягаря й тепер має його нести.

Його першим обов’язком у сані пріора було повести монахів у собор на урочисту месу. То був святковий день — Водохреще, дванадцятий день після Різдва.

Під час відправи будуть присутні всі селяни, а крім них прийдуть люди з прилеглих округів. Ошатний собор із поважним чернецтвом міг привабити тисячу людей або навіть більше. І навіть у похмурий Кінгзбридж їхала більшість місцевого дворянства, адже меса була і громадським заходом, коли лорди могли зустрітися із сусідами й поговорити про справи.

Однак перед службою Філіп мав дещо обговорити з Валер’яном, адже вони нарешті залишилися віч-на-віч.

— Та звістка, що я передав тобі, — почав він. — Щодо графа Ширингського…

Валер’ян кивнув.

— Я не забув — і це дійсно важливіше за те, хто стане пріором чи єпископом. Граф Варфоломій уже прибув в Англію. Завтра його чекають у Ширингу.

— І що ти робитимеш? — з нетерпінням спитав Філіп.

— Я залучу сера Персі Гамлейського. Сподіваюся, він сьогодні буде серед парафіян.

— Чув про нього, але ніколи не бачив, — сказав Філіп.

— Видивляйся гладкого лорда з потворною дружиною та вродливим сином. Ти помітиш його жінку — вона як більмо на оці.

— Чому ти думаєш, що вони стануть на бік короля Стефана й підуть проти графа Варфоломія?

— Вони люто ненавидять графа.

— Чому?

— Їхній син, Вільям, був заручений із графською донькою, але вона стала дибки проти нього, і весілля скасували, що принизило Гамлеїв. Вони досі переживають цю образу та скористаються будь-якою нагодою відплатити Варфоломієві.

Філіп вдоволено кивнув. Він радий був розділити цю відповідальність з іншим: у нього тепер з’явилося багато справ. Кінгзбриджський пріорат був достатньо складним завданням. Добре, що Валер’ян міг подбати про те, що відбувалося за його стінами.

Вони вийшли з будинку пріора й попрямували до собору. Братія чекала. Філіп став на чолі колони, і процесія рушила.

Мить, коли Філіп увійшов у собор під спів монахів, яких він вів, була чудовою. Він тішився нею навіть більше, ніж очікував. Сказав собі, що його новий високий сан символізує силу, спрямовану на те, щоб творити добро, і саме тому він почувається таким схвильованим. Він подумав, що якби старий абат Пітер із Гвінеду зараз бачив його, то дуже пишався б.

Філіп повів монахів на хори. Велику відправу, таку, як ця, часто проводив єпископ. Сьогодні її мав вести його заступник, архідиякон Валер’ян. Коли той розпочав, Філіп став роздивлятися вірян у пошуках родини, про яку казав Валер’ян. У наві стояли десь із півтори сотні людей: купці й лорди у важких зимових накидках і шкіряному взутті, селяни в грубих кожухах, взуті в повстяники або деревняки. Філіп швидко знайшов Гамлеїв. Вони були в передніх рядах, перед вівтарем. Першою він побачив жінку. Валер’ян не перебільшував — вона була справді бридка. Хоч і напнула каптура, її обличчя було видно, і Філіп побачив, що шкіра в жінки вкрита потворними гнояками, які вона постійно нервово мацала. Поруч із нею стояв огрядний чолов’яга років сорока. То був Персі. Його вбрання підкреслювало статус людини впливової та заможної, однак далекої від найвищих верств, до яких належали барони й графи. Їхній син спирався на колону. То був ладний парубок з яскраво-солом’яним волоссям, вузенькими очима та бундючним поглядом. Споріднення з графською родиною мало дати Гамлеям змогу перетнути межу, що відділяла помісне дворянство від титулованого. Не дивно, що вони так гнівалися через скасування весілля.

Філіп повернувся думками до відправи. Валер’ян дещо поспішав, як на думку Філіпа. Він знов замислився про те, чи правильно вчинив, коли погодився допомогти Валер’янові стати єпископом у разі смерті старого. Валер’ян був відданою людиною, але, схоже, недооцінював важливість відправи. Врешті-решт, багатство й влада церкви слугували лиш засобом: справжньою метою було спасіння душ. Філіп подумав, що забагато переживає через Валер’яна. Справу вже було зроблено, а єпископ, напевне, проживе ще років двадцять, хай би як це розчаровувало Валер’яна.

Паства була доволі шумна. Ніхто з них, звісно, не знав респонсорію — вони лише повторювали найвідоміші молитви й «амінь», а в решті відправи брали участь лише священники й монахи. Дехто з вірян слухав у шанобливій тиші, але інші блукали навою, віталися й розмовляли. «Прості люди, — подумав Філіп, — треба щось робити, щоб привернути їхню увагу».

Служба наближалася до закінчення, і архідиякон Валер’ян звернувся до пастви:

— Більшість із вас знає, що наш дорогий пріор Кінгзбриджський помер. Його тіло, що зараз із нами в храмі, буде поховане на монастирському цвинтарі сьогодні по обіді. Єпископ і монахи обрали його наступником брата Філіпа Гвінедійського, який сьогодні вранці ввів нас у собор.

Він замовк, і Філіп підвівся, щоб вивести процесію із церкви, коли Валер’ян сказав:

— На жаль, я маю сповістити вам ще одну сумну новину.

Філіп здивувався й негайно сів на місце.

— Я щойно одержав звістку, — додав Валер’ян.

Філіп знав, що звісток йому не надходило. Вони були разом упродовж ранку. Що тепер задумав лукавий архідиякон?

— Мене звістили про втрату, що дуже зажурить усіх нас.

Він знову зупинився.

Хтось помер — але хто? Валер’ян знав про це ще до того, як приїхав, але тримав у секреті й тепер удавав, ніби щойно дізнався. Чому?

На Філіпову думку, цьому могло бути лише одне пояснення — і якщо його підозри були справедливі, то виходило, що Валер’ян іще амбітніший і безпринципніший, ніж гадалося Філіпові. Невже він справді морочив їх і маніпулював ними? Невже Філіп був лише пішаком у Валер’яновій грі?

Останні слова Валер’яна підтвердили, що так воно й було.

— Дорогі браття, — урочисто мовив він. — єпископ Кінгзбриджський помер.

I

— Ця курва теж прийде, — сказала Вільямова мати. — Я певна в цьому.

Вільям подивився на фасад Кінгзбриджського собору, що вимальовувався вдалині, відчуваючи водночас страх і жадання. Якщо леді Алієна з’явиться на службі з нагоди Водохреща, то всі вони опиняться в неприємній і ніяковій ситуації, але його серце все одно забилося швидше від думки про те, що він знову її побачить.

Вони скакали дорогою в Кінгзбридж: Вільям і його батько — на бойових конях, а мати — на файному рисаку. Їх супроводжували троє лицарів і стільки само конюхів. То був разючий і навіть загрозливий гурт, що радувало Вільяма. Селяни на дорозі розбігалися, коли бачили їхніх могутніх коней. Якби ще мати не бурчала.

— Усім усе відомо, навіть цим убогим холопам, — процідила вона. — Вони кепкують з нас. «Хто сватався й обляпався? Вілл Гамлейський!» Я одного наказала відшмагати за це, але яка з того користь. Пустили б мене до тієї курви — я б з неї шкіру зняла живцем і повісила на сук воронам на поживу.

Вільям волів, щоб вона замовкла. Родина зазнала приниження з вини Вільяма — принаймні так вважала його мати, — і він не хотів, щоб йому зайвий раз про те нагадували.

Вони з гуркотом проїхали розхитаним містком, що вів до селища Кінгзбридж, і погнали коней похилою дорогою до пріорату. Біля цвинтаря, з північного боку церкви, вже скубали поріділу траву два-три десятки коней, але не таких розкішних, як гамлеївські. Вони під’їхали до стайні та віддали віжки монастирським конюшим.

Моріг вони перетнули строєм: Вільям і батько обабіч матері, за ними — лицарі, а замикали ходу конюхи. Люди розступалися перед ними, але Вільям бачив, як вони підштовхують одне одного та вказують на них, тому був певен, що всі шепочуться про скасоване весілля. Він глянув на матір, і з грізного виразу її обличчя здогадався, що вона думає про те саме.

Родина ввійшла в собор.

Вільям ненавидів церкви. У них було холодно навіть за теплої погоди, і в темних кутках і низьких тунелях проходів завжди ховався слабкий гнилісний запах. Та найгіршим було те, що в церкві Вільям завжди думав про пекельні страждання, а він боявся пекла.

Вільям оглянув парафіян. Спершу він ледь розрізняв обличчя через морок, що царював усередині. За хвилину його очі звикли до темряви, але він однаково не побачив Алієни. Вони пішли в бік вівтаря. Там її також не було видно. Вільям відчув одразу і полегшення, і смуток, а потім побачив її, і його серце на мить зупинилося.

Алієна була попереду, на південному боці нави, в супроводі незнайомого Вільямові лицаря, в оточенні зброєносців і фрейлін. Вона стояла спиною до Вільяма, але її темне хвилясте волосся він не сплутав би ні з чиїм. Коли він помітив її, дівчина повернулася, і йому явився вигин її м’якої щоки та прямий гордовитий ніс. Її очі — такі темні, що здавалися чорними, — зустрілися з Вільямовими. Він затамував подих. Ці темні очі, і без того великі, розширилися, коли вона побачила його. Він хотів із байдужим виразом подивитися в інший бік, але не міг відірвати від неї погляду.

Він мріяв про те, щоб вона усміхнулася йому, хай би то був навіть непомітний рух губами, просто на знак уваги. Він схилив перед нею голову — то був радше кивок, ніж уклін, — але її обличчя посуворішало, і вона відвернулася.

Вільям зіщулився, наче від раптового болю. Він почувався як собака, якого копняком відігнали з дороги, і йому закортіло скрутитися десь у куточку, де ніхто його не побачить. Він схвильовано озирнувся, щоб переконатися, чи не помітив хтось цього обміну поглядами. Поки Вільям ішов до вівтаря разом із батьками, він зрозумів, що й тут люди витріщаються на нього й на Алієну, підштовхують одне одного ліктями та перешіптуються. Він дивився просто перед собою, щоб уникнути чужих поглядів, і змусив себе високо підвести голову. «Як вона заподіяла нам таке?» — подумав він. Вони були однією з найповажніших родин Південної Англії, а вона змусила їх почуватися ницими. Ця думка обурювала його настільки, що він ладен був вихопити меч і кинутися на когось.

Шериф Ширингський привітав Вільямового батька, і вони потиснули один одному руки. Люди відвернулися від них у пошуках нового предмету для балачок. Вільям усе ще злився. Молоді лицарі вітали Алієну нескінченними уклонами. Вона охоче витрачала на них свої усмішки.

Почалася служба. Вільям думав, як так сталося, що все пішло псові під хвіст. Граф Варфоломій мав сина, який успадкує його титул і статки, тому єдине, що залишалося його доньці, — це укласти шлюб. Алієні було шістнадцять років, і вона, залишаючись незайманою, не збиралася, однак, іти в черниці, тому мала б радіти нагоді одружитися зі здоровим дев’ятнадцятирічним лицарем. Врешті-решт, батько міг змусити її вийти за огрядного, хворого на подагру сорокарічного графа або навіть за лисого барона років шістдесяти — суто з політичних міркувань.

Вільям з батьками не стали тримати домовленість про одруження в секреті. Навпаки, вони гордовито поширили новину сусідніми графствами. Шлюб Вільяма й Алієни всі вважали вирішеною справою — окрім, як згодом з’ясувалося, самої Алієни.

Вони з нею були знайомі й до того. Вільям пам’ятав її ще маленькою дівчинкою з пустотливим обличчям, тоді ще кирпатим носом і неслухняним волоссям, яке їй коротко підстригали. Вона була бентежна, уперта, забіякувата й зухвала. Завжди ставала заводійкою в дитячих іграх: визначала, в що гратимуть, розподіляла по командах, розсуджувала суперечки й вела рахунок. Вільям захоплювався нею та водночас обурювався її домінуванням над усім. Можна було зіпсувати Алієні тріумф і ненадовго опинитися в центрі уваги — достатньо було розпочати бійку, — але це тривало недовго, і вона врешті-решт знову брала гору, а він почувався розгубленим, переможеним, приниженим, розлюченим, але однаково причарованим — як і зараз.

Після того як померла мати Алієни, вона багато подорожувала з батьком, і Вільям мало бачився з нею. Але навіть тих зустрічей було достатньо, щоб усвідомити, якою прекрасною дівчиною вона стала, і він був неймовірно радий дізнатися, що Алієна буде його нареченою. Вільям гадав, що вона мусить піти за нього незалежно від свого бажання, але все ж таки вирішив зустрітися з нею, щоб дівчина охочіше пішла до вівтаря.

Вона, найпевніше, була незайманою, на відміну від нього. Дехто з дівчат, яких він причаровував, були майже такі самі вродливі, як Алієна, хоча ніхто не міг зрівнятися з нею походженням. Зі свого досвіду Вільям знав, що багатьох дівчат вабило його ошатне вбрання, його баскі коні та невимушена манера витрачати гроші на солодке вино й гарні стрічки. І якщо йому вдавалося заманити їх у клуню, вони, у більшості випадків, віддавалися йому за власним бажанням.

Зазвичай його спосіб залицяння був дещо провокативний. Спершу Вільям давав зрозуміти, що зовсім не цікавиться дівчиною. Однак коли він опинився наодинці з Алієною, удавана холодність покинула його. Вона була вбрана в яскраву синю сукню, широку та вільну, але він думав лише про тіло, що ховалося під цією сукнею, тіло, яке він невдовзі зможе бачити оголеним, коли йому заманеться. Алієна читала книгу — незвичне заняття для світської жінки. Щоб позбутися думок про її груди, які випиналися під синім шовком, Вільям спитав, що вона читає.

— Це «Александрія». Історія короля, на ім’я Александр Великий, що розповідає, як він завойовував землі на сході, де коштовності ростуть на виноградних лозах, а рослини вміють розмовляти.

Вільям не розумів, нащо марнувати час на такі дурощі, але вголос цього не сказав. Він розповів їй про своїх коней, собак, мисливські подвиги, успіхи в боротьбі та битві на списах. Попри його сподівання, це зовсім її не вразило. Вільям згадав про будинок, що вони з батьком будували для них, і, щоб підготувати наречену до пори, коли вона керуватиме господарством, описав, як він бачить їхнє життя. Він відчував, що втрачає її увагу, хоч і не розумів чому. Вільям сів якомога ближче до неї, адже хотів схопити в обійми, обмацати й нарешті дізнатися, чи її цицьки справді такі великі, якими здаються, але вона ухилилася, склала руки, схрестила ноги та подивилася на нього так погрозливо, що Вільям неохоче відмовився від своїх намірів, заспокоюючи себе тим, що невдовзі зможе робити з нею все, що заманеться.

Поки він був із нею, Алієна не виказувала жодних ознак того, що невдовзі здійме страшенний скандал. Вона лише тихо сказала, що вони не дуже пасують одне одному, але він сприйняв це як ознаку її чарівної скромності й сказав, що вона цілком йому підходить. Вільям і не знав, що, коли він поїхав, вона побігла до батька й заявила, що не піде за нього заміж, що ніщо її не переконає і що вона краще вступить у монастир, а якщо її закують у кайдани й силоміць приведуть до вівтаря, то не промовить шлюбної обітниці. «Стерво, — думав Вільям. — Яке ж стерво!» Але йому бракувало тієї отрути, якою плювалася його мати, коли говорила про Алієну. Він не прагнув здерти з неї шкіру живцем. Він лише хотів лежати на її гарячому тілі й цілувати її губи.

Водохресна служба закінчилася оголошенням про смерть єпископа. Вільям сподівався, що ця новина затьмарить чутки про скасоване весілля. Процесія ченців вийшла із собору, а серед вірян, що потягнулися до виходу, почалося жваве обговорення. Багато хто, крім духовних, мав і матеріальні зв’язки з єпископом — як-от орендарі, суборендарі або робітники, що працювали на його землях. Усіх цікавило, хто посяде його місце та чи запровадить його наступник якісь зміни. Смерть владики завжди створювала небезпеку для тих, ким він правив.

Коли Вільям разом із батьками йшов навою, він із подивом побачив, що до них наближається архідиякон Валер’ян. Він спритно пробирався серед вірян, немов великий чорний пес серед корів на пасовищі. І точно немов корови, люди тривожно озиралися через плече й відступали на крок-два. Архідиякон не звертав уваги на селян, але перекидався слівцем зі знаттю. Наблизившись до Гамлеїв, він привітав Вільямового батька, проігнорував Вільяма та зосередив увагу на його матері.

— Прикро, що весілля скасоване, — сказав він.

Вільям зашарівся. Цей дурень вважав свої співчуття за люб’язність?

Мати прагнула обговорювати цю тему не більше за Вільяма.

— Я не з тих, хто держить образу, — збрехала вона.

Валер’ян пропустив це повз вуха.

— Я дізнався дещо про лорда Варфоломія, і це може вас зацікавити, — тихо сказав він, немов не хотів, щоб його почули сторонні, і Вільямові довелося прислуховуватися. — Схоже, граф не зречеться своїх обітниць спочилому королю.

Батько сказав:

— Варфоломій завжди був упертим лицеміром.

Валер’ян пустив очі під лоба. Він хотів, щоб вони слухали, а не коментували.

— Варфоломій і граф Роберт Глостерський не визнають короля Стефана, як відомо, підтриманого церквою та лордами.

Вільям міркував, нащо архідиякон переповідає лордові звичайну графську гризню. Батько, схоже, теж так подумав, бо сказав:

— Але графи однаково не можуть нічого вдіяти.

Мати, схоже, поділяла Валер’янове незадоволення батьковими зауваженнями.

— Краще послухай, — просичала вона.

Валер’ян продовжив:

— З того, що я знаю, вони збираються влаштувати заколот і посадити на трон Мод.

Вільям не вірив своїм вухам. Архідиякон дійсно зробив цю безглузду заяву, таким тихим прозаїчним тоном, просто в наві Кінгзбриджського собору? За таке могли повісити, правда то була чи ні.

Батько теж насторожився, але мати задумливо зауважила:

— Роберт Глостерський — зведений брат Мод. Це має сенс.

Вільям подумав, як вона може так спокійно реагувати на цю кричущу звістку? Але вона була дуже розумна й майже ніколи не помилялася.

Валер’ян сказав:

— Той, хто позбавиться графа Варфоломія та придушить заколот, перш ніж він почнеться, заслужить довічну подяку короля Стефана й нашої святої матері-церкви.

— Справді? — приголомшено спитав батько, але мати розсудливо кивнула.

— Чекають, що Варфоломій повернеться завтра. — Кажучи це, Валер’ян дивився вбік, немов побачив когось. Потім кинув погляд на матір і закінчив: — Мені здалося, що це має зацікавити саме вас. — І відійшов від них, щоб привітати когось іще.

Вільям дивився йому вслід. Невже то було все, що він хотів сказати?

Вільямові батьки пішли далі, і він за ними — надвір, через величні аркові двері. Усі троє мовчали. Упродовж п’яти минулих тижнів Вільям донесхочу наслухався розмов про те, хто стане королем, але, здавалося, питання було закрите, коли Стефана коронували у Вестмінстерському абатстві за три дні до Різдва. А тепер, якщо Валер’ян казав правду, все починалося наново. Але чому він розповів про це саме Гамлеям?

Вони пішли через моріг до стайні. Щойно натовп лишився позаду й ніхто вже не міг їх почути, батько із захопленням сказав:

— Яка неймовірна удача: той чолов’яга, що принизив нашу родину, виявився зрадником! — Вільям не розумів, що він вважає великою удачею, але мати, схоже, розуміла цілком і кивнула на знак згоди. Батько вів далі: — Можна приставити йому до горлянки меча та заарештувати, а потім повісити на найближчому дереві.

Вільям про таке не думав, але тепер уявив собі цю картину. Якщо Варфоломій зрадник, то вбити його — це праве діло.

— Так і помстимось, — випалив Вільям. — А замість покарання король нагородить нас!

Вони знову зможуть ходити з гордо здійнятою головою, і…

— Нікчемні недоумки, — з раптовою злістю сказала мати. — Сліпі, безмізкі дурні. Ви повісили б Варфоломія на найближчому суку. Сказати вам, що буде після того?

Вони обидва промовчали. Коли мати була в такому настрої, краще було не реагувати на її закиди.

Вона продовжила:

— Роберт Глостерський заперечуватиме існування заколоту й присягне на вірність королю Стефану. На тому все й скінчиться, от тільки вас обох повісять за вбивство.

Вільям затремтів. Думка про повішання неймовірно лякала його. Він бачив це у страшних снах. Він розумів, що мати має рацію: король міг повірити або вдати, ніби вірить в те, що ніхто не наважиться змовлятися проти нього, і легко принести два життя в жертву заради переконливості.

Батько сказав:

— Ти права. Ми зв’яжемо його, мов ту свиню, що везуть на бійню, привеземо живим королеві у Вінчестер, викриємо його там і зажадаємо винагороди.

— Не пробував думати головою? — презирливо спитала мати. Вона була напружена і, як бачив Вільям, теж схвильована, тільки якось інакше, ніж батько. — Хіба архідиякон Валер’ян не хотів би сам привести зрадника зв’язаним до короля? — вела далі вона. — Хіба не хотів би він сам одержати винагороду? Хіба ти не знаєш, що він прагне стати єпископом Кінгзбриджським? Нащо йому поступатися тобі честю заарештувати зрадника? Чому він вирішив звернутися до нас у соборі — так, немов випадково зустрів, — замість приїхати до нас у Гамлей? Чому розмова була така коротка й незрозуміла?

Вона зробила паузу, немов чекала на їхню відповідь, але і батько, і Вільям знали, що вона її не потребує. Вільям чув, нібито священники не повинні були бачити кровопролиття, і подумав, що, напевне, тому Валер’ян і не хоче втручатись у справу з Варфоломієм. Проте, згадавши архідиякона, одразу подумав, що той навряд чи зважав би на це.

— Я скажу вам чому, — мовила мати після паузи. — Тому що він не певен, чи Варфоломій насправді зрадник. У нього ненадійне джерело. Не знаю, звідки він взяв це — може, підслухав розмову когось напідпитку, або перехопив якусь двозначну вістку, або розмовляв з неблагонадійним шпигуном. У всякому разі він не хоче пхати в це носа. Він не хоче відкрито звинувачувати графа Варфоломія в зраді — на той випадок, якщо звинувачення виявиться несправедливим, — щоб його самого не затаврували як наклепника. Він хоче, щоб ризикнув хтось інший, хоче чужими руками жар загрібати. А коли все скінчиться, якщо зраду доведуть, він радо поставить це собі в заслугу. Але якщо виявиться, що Варфоломій безвинний, Валер’ян просто не визнає, що казав нам щось сьогодні.

Тепер усе здавалося очевидним. Без матері Вільям з батьком, безперечно, потрапили б у Валер’янову пастку. Вони б по своїй волі наразилися заради нього на велику небезпеку. Розсудливість матері була неймовірною.

Батько сказав:

— То що, нам просто забути про це?

— Певно, що ні! — В неї загорілися очі. — Ми досі маємо можливість знищити людей, які нас принизили.

Конюх тримав її рисака. Вона взяла віжки й відмахнулася від нього, але не сіла одразу. Стала поруч із конем, плескаючи його по шиї, і тихо заговорила:

— Треба знайти докази змови, які ніхто не зможе заперечити після того, як ми його звинуватимо. Їх треба здобути потай — ніхто не має здогадатись, що саме ми шукаємо. А коли ми їх матимемо, то заарештуємо Варфоломія і відведемо до короля. Протистояти доказам він не зможе, тому зізнається й попросить помилування. А ми попросимо винагороду, що нам належить.

— А про Валер’яна й не згадаємо, — додав батько.

Мати похитала головою.

— Хай також одержить частку і слави, і винагороди. Хай залишиться в боргу перед нами. Це нам лише на користь.

— Як нам знайти докази? — стурбовано спитав батько.

— Треба пробратися у Варфоломіїв замок, — похмуро сказала мати. — Це буде складно. Ніхто не повірить, що ми завітали туди з візитом — усі знають, як ми ненавидимо Варфоломія.

Раптом Вільямові сяйнула думка.

— Я можу піти, — озвався він.

Батьки насторожилися. Мати зауважила:

— Це буде менш підозрілим, ніж якби пішов батько. Але який в тебе привід для візиту?

Вільям уже все обміркував.

— Я поїду зустрітися з леді Алієною, — відповів він, і його серце забилося швидше від самої думки про це. — Наприклад, щоб благати її змінити своє рішення. Врешті-решт, вона зовсім не знає мене. Вона недооцінила мене під час нашої зустрічі. Я буду хорошим чоловіком. Може, треба лиш бути наполегливішим.

Він зобразив на обличчі подобу цинічної посмішки, щоб батьки не здогадалися, що все сказане ним було чистою правдою.

— Цілком правдоподібний привід, — погодилася мати. — Господи Ісусе, невже цей хлопець успадкував хоча б малу частку материного розуму.

Коли Вільям вирушив у графський замок наступного дня після Водохреща, він вперше за кілька місяців був у доброму гуморі. Стояв ясний холодний ранок. Північний вітер щипав йому вуха, а вкрита памороззю трава хрустіла під копитами його бойового коня. Він вбрався в сіру накидку з тонкої фландрійської тканини, облямованої кролячим хутром, під якою була багряна туніка.

Його супроводжував Волтер, особистий конюх. Коли Вільямові виповнилося дванадцять років, Волтер став його наставником і навчив їздити верхи, полювати й боротися. Тепер він був Вільямовим конюхом, супутником і охоронцем. Такого самого зросту, як Вільям, він мав кремезнішу статуру — справжній богатир. Старший за господаря на дев’ять-десять років, Волтер був ще достатньо молодий, щоб пиячити та залицятися до дівок, але й доволі дорослий, щоб уберегти хлопця від халепи. Він залишався найближчим Вільямовим другом.

Вільям був на диво радий можливості знову побачитися з Алієною, хоч і знав, що його знову чекає приниження. Та мить, коли він побачив її у Кінгзбриджському соборі й зазирнув у її темні, мов ніч, очі, знову запалила в ньому пристрасть. Він з нетерпінням чекав можливості поговорити з нею, наблизитися до неї, побачити, як поколихується її хвилясте волосся, коли вона розмовляє, помилуватися обрисами її тіла під сукнею.

Водночас нагода помститися роз’ятрила Вільямову ненависть. Він аж тремтів від збудження, думаючи про те, що зможе відплатити за приниження, якого зазнав сам і його родина.

Вільям шкодував, що не знає, що саме треба шукати. Він не сумнівався, що дізнається, правдива Валер’янова історія чи ні, адже в замку мали б бути ознаки підготовки до війни — зібрані коні, начищена зброя, запасені харчі, — хоч таке приготування й могло маскуватися під щось інше, наприклад під далеку подорож, щоб задурити стороннього спостерігача. Однак переконатися в тому, що змова таки існує — не те саме, що знайти докази. Вільям не знав, що може ними послугувати. Він сподівався: як буде уважним, щось таке саме потрапить на очі. То, звісно, був кепський план, і хлопець страшенно хвилювався, що нагода помститися вислизне в нього з рук.

Коли вони під’їхали ближче, Вільям дещо напружився. Він подумав, що його можуть не пустити в замок, і мало не запанікував, але потім усвідомив, що це дуже малоймовірно: замок був публічним місцем, і закрити його для місцевого дворянства — однаково, що оголосити про свої заколотницькі плани.

Граф Варфоломій жив за кілька миль від міста Ширинг. У Ширингському замку мешкав шериф графства, тому граф збудував власний — за містом. Селище, що виросло навколо замку, звалося Ерлскаслом. Вільям досі не бував там, але тепер роздивлявся його очима нападника.

Замок оточував широкий і глибокий рів у формі вісімки. Його верхнє коло було меншим за нижнє. Викопаний ґрунт, звалений вздовж внутрішнього краю кіл, утворював вал.

Через рів був перекинутий міст, який вів до отвору у валу, що ним можна було потрапити в нижнє коло вісімки. То був єдиний вхід. Для того щоб потрапити у верхнє коло, треба було минути нижнє й перейти ще один міст через рів, що розділяв два подвір’я. Графський маєток стояв на верхньому подвір’ї.

Поки Вільям і Волтер їхали полями, що оточували замок, вони бачили багатьох подорожніх. Двоє воїнів на швидких конях виїхали із замку й, перетнувши міст, поскакали в різні боки, а четверо інших вершників прямували до мосту попереду Вільяма й Волтера.

Вільям відзначив, що останню секцію мосту можна було втягнути всередину масивної кам’яної вартівні, яка стояла на в’їзді в замок. Кам’яні вежі стояли з певними інтервалами вздовж усього земляного валу, тому весь периметр прострілювався лучниками. Вільям похмуро подумав, що взяття замку в лоб було б тривалим і кривавим, і Гамлеї не змогли б зібрати стількох людей, щоб не сумніватися в успіху.

Сьогодні, звісно, замок був відкритим для всіх, хто мав там справи. Вільям назвав своє ім’я вартовому, і той пропустив його без зайвих запитань. На нижньому подвір’ї, відгородженому земляним валом, розкинулася звичайна низка будівель: стайні, кухні, майстерні, вежа-клозет і каплиця. Навколо був рейвах. Конюші, зброєносці, слуги та служниці жваво снували туди-сюди, гучно розмовляли, віталися й жартували. Людині, яка нічого не підозрює, все це здавалося б звичайним збудженням, спричиненим поверненням господаря, але Вільям вбачав у тому дещо більше.

Він залишив Волтера на стайні з кіньми й пішов подвір’ям туди, де точно навпроти вартівні був другий міст через рів — той, що вів у верхнє коло. На тому боці мосту його перепинив інший вартовий. Цей охоронець, на відміну від першого, спитав, у якій справі прийшов Вільям, і той відповів:

— Приїхав побачитися з леді Алієною.

Вартовий не знав його, але роздивився з голови до ніг, відзначив накидку тонкої роботи й багряну туніку та прийняв Вільяма за сподіваного залицяльника, тож із посмішкою сказав:

— Знайдете юну леді у великій залі.

У центрі верхнього подвір’я стояв донжон — квадратна триповерхова кам’яниця з товстими стінами. Зазвичай на першому поверсі таких споруд розташовувалася комора. Над нею була велика зала, куди вела приставна дерев’яна драбина, яку можна було втягнути зсередини. На верхньому поверсі мала бути графська опочивальня, яка повинна була стати останнім рубежем Варфоломія, коли Гамлеї прийдуть по нього.

Загалом замкові будівлі були розташовані таким чином, щоб утворити низку тяжких перешкод для нападників. Це було звичайною практикою, але тепер, коли Вільям намагався зрозуміти, як обійти ці перешкоди, він ясно бачив призначення різних складових. Навіть якщо нападники проривались у нижнє коло, вони однаково мали перейти ще один міст і пройти повз іще одну вартівню, а потім атакувати міцний донжон. Далі їм треба було якось потрапити на верхній поверх — для цього, мабуть, довелося б скористатися власною драбиною, — і навіть тоді на них чекав іще один бій, щоб дістатися сходами в графську опочивальню. Вільям усвідомив, що взяти замок можна тільки хитрістю, і почав обмірковувати, як пробратися всередину.

Він піднявся драбиною та увійшов у залу, повну людей, але графа серед них не було. У дальньому кутку ліворуч були сходи, що вели в опочивальню, а біля них сиділи п’ятнадцять-двадцять лицарів і солдатів, які тихо розмовляли. Це було незвично. Лицарі й солдати належали до різних класів. Лицарі володіли землею та забезпечували себе коштом ренти, а солдатам платили поденно. Вони починали товаришувати лише тоді, коли з’являлася загроза війни.

Вільям упізнав декого з них: Ґілберта Котячу Пику, злого старого вояка із допотопною бородою й довгими бакенбардами, досі сильного попри те, що йому було вже за сорок; Ральфа Лаймського, який витрачав на одяг більше, ніж деякі наречені, і нині був убраний у синю мантію із червоною шовковою підбійкою; Джека Фіцгійома, котрий, хоч і був однолітком Вільяма, вже став лицарем, і кількох інших. Він кивнув товариству, але на нього не звернули уваги — відомий усім, Вільям був, однак, ще надто молодим, щоб щось важити.

Він подивився в інший куток зали й одразу побачив Алієну. Вигляд у неї був геть не такий, як напередодні. Вчора вона вбралася для відвідин собору в шовки, тонку вовну й льон вкупі з манжетами, стрічками й гостроносими черевичками. Нині ж дівчина одягнула коротку туніку, немов селянка або дитина, а ноги в неї були босі.

Алієна сиділа на лаві й дивилася на гральну дошку, де стояли різноколірні фішки. Вільям побачив, як вона підтягнула туніку, оголивши коліна, насупилася й наморщила носа. Напередодні вона була неймовірно витончена, сьогодні ж здавалася беззахисною дитиною — і це робило її ще більш жаданою для Вільяма. Раптом він засоромився через те, що це дитя завдало йому стільки страждань, і захотів якось довести їй, що здатен її підкорити. Це відчуття було майже як хіть.

Вона грала з хлопчиком, молодшим од неї роки на три, непосидливим і роздратованим: йому не подобалася гра. Вільям відзначив родинну схожість між ними. Хлопчик нагадував Алієну в дитинстві — той самий кирпатий ніс і коротке волосся. То, мабуть, був її молодший брат Річард, наступник графського титулу.

Вільям наблизився. Річард глянув на нього й знову зосередився на дошці. Алієна не відводила від неї погляду. Дошка мала форму хреста й була поділена на різноколірні квадрати. Чорні й білі фішки, схоже, були зроблені зі слонової кістки. Вони грали у «Млин», також відомий як «Танець на дев’ятьох» — напевне, цю гру Алієнин батько привіз їм у подарунок із Нормандії. Але Вільяма більше цікавила сама Алієна. Коли вона нахилилася до дошки, туніка зсунулася, і він на мить побачив її груди. Вони були такі великі, як він собі й уявляв.

У нього пересохнуло в роті. Річард посунув фішку на дошці, і Алієна сказала:

— Ні, так не можна.

Хлопчик збентежився.

— Чому ні?

— Тому що це не за правилами, дурнику.

— Мені не подобаються ці правила, — буркнув Річард.

Алієна спалахнула.

— Правил треба дотримуватися!

— Чому це?

— Просто треба — і все!

— А я не буду, — сказав він і скинув дошку з лави на підлогу, розсипавши фішки.

Алієна миттю дала йому ляпаса.

Той заплакав, адже його гордість постраждала не менше за обличчя.

— Ти… — Хлопчик мить вагався. — Ти — курва сатани!

Він розвернувся й побіг, але через три кроки врізався у Вільяма.

Вільям схопив його за руку й підняв догори.

— Дивись, щоб священник не почув, як ти клянеш сестру, — сказав він.

Річард смикався й верещав.

— Мені боляче! Відпусти!

Вільям ще трохи потримав його так. Річард припинив сіпатися й зарюмсав. Вільям поставив його на підлогу, і той побіг геть у сльозах.

Алієна забула про гру й дивилася на Вільяма, здивовано вигнувши брову.

— Навіщо прийшов? — спитала вона. Її голос був тихим і спокійним — голосом дорослої людини.

Вільям сів на лаву. Він пишався тим, як майстерно вгамував Річарда.

— Приїхав побачитися з тобою, — відповів він.

Її обличчя стало підозрілим.

— Нащо?

Вільям сів так, щоб бачити сходи. На них саме з’явився чоловік років за сорок, вбраний як старший слуга — у берет і коротку туніку з дорогої тканини. Він зробив жест рукою, і один з лицарів у супроводі солдата піднявся до нього. Вільям знову подивився на Алієну.

— Щоб поговорити.

— Про що?

— Про нас із тобою.

Він подивився їй через плече й побачив слугу, що наближався до них зніженою, жіночою ходою. В одній руці він ніс цукрову голову брудно-коричневого кольору. У другій — тримав кручений коренеплід, схожий на імбир. Судячи з усього, то був домоправитель, який ішов від комірки з прянощами — замкненої шафки в графській опочивальні, де зберігалися дорогі харчі, — і тепер ніс все це на кухню: цукор для пирога з диких яблук, а імбир — для міноги.

Алієна простежила за Вільямовим поглядом.

— О, вітаю, Метью.

Домоправитель усміхнувся, відламав шматок цукру та простягнув їй. Вільямові здалося, що Метью обожнює Алієну. Слуга, схоже, помітив з її поведінки, що вона чимось стурбована, бо його усмішку змінив хмурий погляд, і він обережно спитав:

— Чи все гаразд?

— Так, дякую.

Метью здивовано подивився на Вільяма.

— Юний Вільям Гамлейський, чи не так?

Вільяма збентежило те, що його впізнали, хоча це було неминуче.

— Залиш свій цукор для дітлахів, — озвався він, хоч його й не пригощали. — Мені чхати на нього.

— Як скажете, мілорде. — З вигляду Метью було ясно, що він не піднісся б так високо, якби сварився із синами дворян. Він звернувся до Алієни: — Батько привіз вам чарівний тонкий шовк — покажу пізніше.

— Дякую, — відповіла вона.

Метью пішов. Вільям не втримався:

— Дурень жінкуватий.

Алієна спитала:

— Чому ти такий грубий з ним?

— Я не дозволяю слугам звати себе «юним Вільямом». — То був не найкращий спосіб почати женихання до леді. Вільям із гнітючим відчуттям зрозумів, що помилився з перших хвилин. Він мав бути чарівливим, тому всміхнувся й сказав: — Якби ти була моєю дружиною, слуги звали б тебе «леді».

— Ти приїхав говорити про одруження? — скептично спитала вона.

— Ти не знаєш мене, — запротестував Вільям. Він з відчаєм зрозумів, що йому не вдається задати тон їхній бесіді. Хотів був трохи потеревенити перед тим, як перейти до діла, але її прямота змусила його бовкнути: — Ти недооцінила мене. Не знаю, що я скоїв під час минулої зустрічі, щоб відвернути тебе від себе. Але хай там що, ти поквапилася.

Вона відвернулася, обмірковуючи відповідь. У неї за спиною Вільям побачив лицаря й солдатів, які спустилися сходами та цілеспрямовано рушили до дверей. За мить нагорі з’явився чоловік у церковному вбранні — напевне, секретар графа — і махнув рукою. Двоє лицарів встали й подалися нагору: Ральф Лаймський у своїй мантії, підбитій червоним, і старший чоловік з лисою головою. Схоже, всі в залі чекали на зустріч із графом в його опочивальні й заходили по одному-двоє. Але навіщо?

— І ти стільки чекав? — спитала Алієна. Схоже, вона намагалася щось приховати. Можливо, гнів, але у Вільяма закралася підозра, що це сміх. — І тепер, коли неприємності, гнів і скандали нарешті вщухли, ти кажеш мені, що я помилилася?

Вільям усвідомив: вона побудувала фразу так, що це справді здавалось дещо неправдоподібним.

— Не вщухло — всі досі пліткують про це, моя мати досі гнівається, а тато не може підвести голову на людях, — обурився він. — Для нас ніщо не вщухло.

— То річ у честі родини, так?

Її голос заграв небезпечними нотками, але Вільям не звернув на це уваги. Він зрозумів, навіщо граф зустрічається нагорі з лицарями й солдатами: він розсилає вісників.

— Честі родини? — неуважно перепитав Вільям. — Так.

— Я знаю, що мушу дбати про честь і міжродинні союзи, — сказала Алієна. — Але шлюб — то не тільки про це. — Якусь мить вона обмірковувала, а потім визначилася: — Гадаю, треба розповісти тобі про мою маму. Вона ненавиділа батька. Батько не поганий, він чудова людина, і я люблю його, але він страшенно серйозний і суворий і ніколи не розумів маму. То була радісна й безтурботна жінка, яка весь час сміялася, розповідала казки та цінувала музику, а батько робив її нещасною.

Вільям помітив, що на очах в Алієни виступили сльози, але він міг думати тільки про вісників.

— Тому вона й померла — бо він не дозволяв їй бути щасливою. Я точно це знаю. І йому це також відомо. Ось чому він пообіцяв, що ніколи не видасть мене за того, хто мені не подобається. Тепер ти розумієш?

Ті вістки — то накази, думав Вільям. Накази друзям і союзникам графа Варфоломія, розпорядження готуватися до битви. А вісники — це і є доказ.

Він відчув на собі погляд Алієни.

— Не видасть за того, хто тобі не подобається? — повторив він за нею. — Невже я тобі не подобаюся?

Гнів проблиснув в її очах.

— Ти мене не слухав, — сказала вона. — Ти думаєш тільки про себе й не звертаєш уваги на почуття інших. Як ти поводився минулого разу? Говорив лише про себе, а мною зовсім не цікавився!

Її голос підвищився майже до крику, і, коли вона зупинилася, Вільям помітив, що чоловіки в іншому кутку зали замовкли й стали прислухатися. Він почувався ніяково.

— Не треба так гучно, — попросив він.

Вона не слухала.

— Хочеш знати, чому ти мені не подобаєшся? Добре, я скажу тобі. Ти мені не подобаєшся, тому що тобі бракує делікатності. Ти мені не подобаєшся, тому що ти ледь умієш читати. Ти не подобаєшся мені, тому що тебе цікавлять лише твої пси, коні й ти сам.

Ґілберт Котяча Пика і Джек Фіцгійом гучно зареготали. Вільям відчув, як зашарівся. Ці чоловіки були ніким. Якісь жалюгідні лицарі сміялися з нього, сина лорда Персі Гамлейського. Він підвівся.

— Досить, — квапливо сказав він, щоб зупинити Алієну. Проте марно.

— Ти мені не подобаєшся, тому що ти себелюбний, нудний і безмізкий, — прокричала вона, і тепер уже зареготали всі лицарі. — Ти мені не подобаєшся, ти мені огидний, я тебе ненавиджу й зневажаю. І тому я ніколи не вийду за тебе!

Лицарі загулюкали й заплескали в долоні. Вільям аж зіщулився всередині. Їхній сміх змусив його почуватися малим, слабким і безпорадним, немов у дитинстві, — коли він був хлоп’ям, то постійно боявся. Вільям відвернувся від Алієни, щосили стараючись, щоб вираз обличчя не виказав його справжніх почуттів. Він мало не бігом пройшов через залу під дедалі гучніший сміх. Нарешті дістався дверей, розчахнув їх і вийшов геть. Він грюкнув дверима й збіг униз драбиною, задихаючись від сорому, а приглушене відлуння їхнього глузливого реготу так і стояло в його вухах, поки Вільям простував брудним подвір’ям до брами.

Дорога на Ширинг перетинала тракт десь за милю[55] від Ерлскаслу. На перехресті подорожні могли повернути на північ, у напрямку Глостеру й кордону з Уельсом, або на південь — до Вінчестеру й узбережжя. Вільям з Волтером повернули на південь.

Вільямові муки перетворилися на злість. Він надто гнівався, щоб говорити. Йому кортіло вдарити Алієну й повбивати тих лицарів. Він жадав встромити жало меча в кожний вишкірений рот і загнати лезо глибоко в горлянку. Вільям уже обміркував, як помститися принаймні одному з них. Якщо все вдасться, він також здобуде й необхідні йому докази зради. Від думки про це він відчув якусь звірячу втіху.

Спершу треба було спіймати одного з них. Там, де дорога пірнала в ліс, Вільям спішився й пішов з конем на поводі. Волтер мовчки зробив те саме, зважаючи на його настрій. Вільям зупинився там, де дорога звужувалася. Він повернувся до Волтера й спитав:

— Хто вправніший з ножем, ти чи я?

— У ближньому бою кращий я, — обережно сказав Волтер. — Але ти влучніше метаєш, мілорде.

Усі слуги звали його мілордом, коли він злився.

— Зможеш зупинити коня на скаку й повалити його?

— Якщо буде добра, міцна жердина, то зможу.

— Іди знайти якесь деревце, зрубай, позрізай гілки — і буде тобі добра, міцна жердина.

Волтер пішов.

Вільям завів обох коней у ліс і прив’язав на галявині, вдалині від дороги. Він зняв сідла й кілька ремінців з упряжі — так, щоб вистачило зв’язати людині руки і ноги. Його задум був простий, але часу вигадувати щось більш хитре він не мав, тож просто сподівався на краще.

На зворотному шляху до дороги він знайшов дебелу дубову гілку, суху й важку, що згодилася б за палицю.

Волтер чекав із жердиною. Вільям обрав йому місце для засідки — за великим буком, що ріс неподалік від стежини.

— Не висовуй жердину надто рано, інакше кінь перестрибне через неї, — попередив він. — Але не проґав мить, бо за задні ноги його не зачепиш. Найкраще влучити між передніх. І постарайся встромити жердину в землю, щоб кінь її не відштовхнув.

Волтер кивнув.

— Я бачив, як таке роблять.

Вільям пройшов ярдів тридцять[56] у напрямку Ерлскаслу. Він мав переконатися, що кінь іде достатньо швидко й не встигне зупинитися, якщо побачить жердину. Вільям сховався якомога ближче до дороги. Рано чи пізно вісники графа Варфоломія з’являться. Вільям сподівався, що довго чекати не доведеться. Він переживав, чи буде вдалим його задум, і хотів скоріше з усім покінчити.

«Ті лицарі, що кепкували з мене, і гадки не мали, що я за ними стежу», — подумав він, і це трохи його заспокоїло. Але один із них невдовзі дізнається про це. І пошкодує про свій глум. І пошкодує про те, що, замість скалити зуби, не став на коліна цілувати його чоботи. Він ридатиме й благатиме, а Вільям лише примножуватиме його муки.

Він мав й інші приводи тішитися. Якщо його задум здійсниться, це означатиме падіння графа Варфоломія та відродження Гамлеїв. І тоді всі, хто хихотів зі скасованого весілля, затремтять зі страху, а дехто самим лиш страхом не відбудеться.

Падіння Варфоломія також означатиме падіння Алієни, і це буде найкраще з усього. Її роздута пиха й зверхнє ставлення зникнуть після того, як її батька повісять за зраду. І якщо вона хоче й далі ласувати цукром і носити шовк, їй доведеться вийти за Вільяма. Він уявив, як вона, покірна й розкаяна, несе йому гаряче печиво з кухні, дивиться на нього великими темними очима, рада його потішити, спрагла до ласки, з напіввідкритими м’якими губами, що благають про поцілунок.

Його фантазії перервав стукіт копит по мерзлому зимовому ґрунту. Він вийняв ніж і зважив його в руці, згадуючи як він у ній лежить. Лезо біля жала було нагострене з обох боків — щоб легше входило в тіло. Вільям підвівся, притулився спиною до дерева, що повністю закривало його, взяв ніж за лезо й, затамувавши подих, став чекати. Він хвилювався: боявся, що не влучить, що кінь не впаде, що вершник уб’є Волтера вдалим ударом і Вільямові доведеться битися з ним самому… Щось його бентежило в стукоті копит, що наближався. Він бачив, як Волтер схвильовано дивиться на нього з кущів — той теж чув це. Тут Вільям зрозумів, у чому річ: скакало кілька коней. Він мав швидко прийняти рішення. Чи нападати їм на двох? То буде чесний, але ризикований бій. Він вирішив пропустити їх і зачекати самотнього вершника. Це було прикро, але розумно. Він заперечливо помахав Волтерові. Той кивнув і відступив у свою схованку.

За мить на дорозі з’явилися два вершники. Вільям побачив спалах червоного шовку — Ральф Лаймський. Потім промайнула лиса голова Ральфового супутника. Вони промчали повз Вільяма й зникли з очей.

Попри розчарування, Вільям радий був пересвідчитися, що його здогадка, ніби граф відправляє цих людей з дорученнями, підтвердилася. Однак тепер його хвилювало, чи не задумав Варфоломій відправляти всіх парами. То була б природна обачність: за змоги всі подорожували групами — з міркувань безпеки. З іншого боку, Варфоломій мав багато кому надіслати звістку, а людей в нього було недостатньо, тому відправляти двох лицарів з одним повідомленням — то була б зайва розкіш. До того ж лицарі славилися жорстокістю, тож безсумнівно взяли б верх над розбійником, якби дійшло до бійки, — у ній грабіжник був мало зацікавлений, адже що візьмеш з лицаря, окрім меча, продати який без відповіді на незручні запитання буде складно, і коня, котрий, найпевніше, скалічиться, потрапивши в пастку. Тому лицар у лісі міг почуватися безпечніше за інших.

Вільям почухав потилицю руків’ям ножа. Він міг помилятися, а міг і мати рацію, тож просто став чекати. У лісі було тихо. Кволе зимове сонце вийшло з-за хмар, слабко посвітило через густі зарості й знову сховалося. Вільямів шлунок нагадав йому, що час обіду вже минув. За кілька ярдів від нього дорогу перейшов олень, який і не підозрював, що на нього дивиться голодна людина. Вільямові уривався терпець.

Він вирішив, що, як вершники знову з’являться парою, треба буде нападати. Це було небезпечно, але з ним Волтер, відмінний боєць. Крім того, то могла бути остання можливість. Вільям розумів, що його можуть убити, але смерть, можливо, краща за життя в постійному приниженні. Врешті-решт, смерть у бою — це честь.

Але найкращою, думалося йому, була б поява Алієни, самої, на білому поні. Хай би вона впала з коня, обідрала собі руки й ноги, подряпалася до крові об шпичаки в густому підліску, а він накинувся б на неї та притиснув би до землі. Вона померла б зі страху.

Він тішився думкою про це, уявляючи її рани, її обличчя з маскою жаху, коли вона усвідомила б, що цілком в його владі, та смакуючи, як рухалися б її груди, коли він сидів би на ній. І тут він знов почув стукіт копит.

Цього разу кінь був лише один.

Вільям випростався, вхопив ніж, притиснувся до дерева та прислухався.

То був гарний швидкий кінь — не бойовий, але, схоже, добрий рисак. Він ніс помірний тягар — найпевніше, вершника без обладунку, адже поступ його був сталий, а подих — легкий. Вільям перехопив погляд Волтера й кивнув: вершник їхав сам-один і віз потрібний доказ. Він підвів праву руку, взявши ніж за лезо.

І тут удалині заіржав Вільямів кінь.

Звук пронісся мовчазним лісом, його не заглушило навіть тупотіння коня, що наближався. Той почув звук й сповільнився. Вершник сказав: «Вйо», — і пустив коня ступою. Вільям пошепки вилаявся. Тепер їздець буде дуже обережним, а їхнє завдання стане набагато складнішим. Вільям пошкодував, що не завів коня глибше в ліс.

Тепер, коли кінь ішов ступою, Вільям не міг здогадатись, чи далеко він. Усе летіло шкереберть. Він утримався від спокуси визирнути з-за дерева й уважно прислухався. Раптом кінь пирхнув десь зовсім близько, а потім показався за ярд[57] від того місця, де стояв Вільям. Кінь побачив його на мить пізніше. Він брикнув, а вершник крякнув від здивування.

Вільям знову вилаявся. Він раптом зрозумів, що кінь може розвернутися й рвонути в інший бік. Тож пригнувся й вийшов з-за дерева з іншого боку, до крупа коня, і заніс руку з ножем. Вільям впізнав вершника, бородатого й насупленого, який вчепився у віжки, — то був суворий Ґілберт Котяча Пика — і метнув ножа.

Кидок був ідеальний. Ніж устромився коневі в зад на дюйм[58], а може, й більше.

Кінь смикнувся, як чимось приголомшена людина, і, перш ніж Ґілберт встигнув зреагувати, рвонув із місця галопом, миттю набравши швидкість, — просто до засідки Волтера.

Вільям побіг слідом. Кінь за мить опинився там, де ховався Волтер. Ґілберт і не старався сповільнити рисака — всі його зусилля були спрямовані на те, щоб не впасти із сідла. Вони порівнялися з Волтеровою засідкою, і Вільям подумав: «Зараз, Волтере, зараз!»

Волтер розрахував кидок так точно, що Вільям навіть не помітив, як жердина вилетіла з-за дерева. Він лиш побачив, як передні ноги коня підломилися, немов сили раптом покинули їх. Потім задні ноги наздогнали передні й наче переплуталися. Нарешті його голова упала, круп задерся, і кінь важко повалився.

Ґілберт вилетів із сідла. Вільям кинувся до нього, але спіткнувся об коня.

Вояк упав вдало, перекотився й встав на коліна. На якусь мить Вільям злякався, що той побіжить і втече від них, але з підліска з’явився Волтер, підстрибнув, кинувся на Ґілберта й привалив його до землі.

Вони обидва важко впали, водночас скочили на ноги, і Вільям з острахом побачив, що Ґілберт тримає в руці ножа. Він перестрибнув через коня та замахнувся на Ґілберта палицею — якраз тоді, коли той здійняв ножа. Палиця врізалася Ґілбертові у скроню.

Ґілберт захитався, але встояв на ногах. Вільям проклинав його міць. Він знов замахнувся палицею, але Ґілберт виявився моторнішим і вдарив ножем. Вільям був убраний для женихання, а не для бійки, і гостре лезо прошило його тонку вовняну накидку, але він спромігся відстрибнути назад і врятуватися від поранення. Ґілберт пішов на нього, вимахуючи ножем, щоб той не мав змоги замахнутися палицею. З кожним випадом Вільям відстрибував назад і не мав часу оговтатися, а Ґілберт тим часом швидко наближався. Вільям уже був злякався за своє життя, коли Волтер підійшов ззаду та збив Ґілберта з ніг.

Вільям зітхнув із полегшенням. Якоїсь миті йому здавалося, що він зараз помре. Слава Богу, з ним був Волтер.

Ґілберт намагався встати, але Волтер вдарив його в обличчя. Вільям про всяк випадок двічі стукнув його палицею, і після того Ґілберт затихнув.

Вони перевернули вояка на живіт, Волтер сів йому на голову й тримав так, поки Вільям зв’язував руки за спиною. Потім Вільям зняв з нього високі чорні чоботи та зв’язав кісточки міцним шкіряним ремінцем з кінської упряжі.

Він підвівся, усміхнувся Волтерові, і той усміхнувся у відповідь. Тепер, коли старий воїн був надійно зв’язаний, Вільям нарешті заспокоївся.

Далі треба було змусити Ґілберта зізнатися. Той почав приходити до тями. Волтер перевернув його. Коли Ґілберт побачив Вільяма, його обличчя змінилося: спершу він упізнав його, потім здивувався й, нарешті, злякався. Вільям відчув насолоду. «Ґілберт уже шкодує про свій глум, — подумав Вільям. — Скоро він пошкодує ще більше».

Ґілбертів кінь, хоч як дивно, вже підвівся на ноги. Він відійшов на кілька ярдів, але тепер зупинився й озирався, важко дихаючи та здригаючись щоразу, коли шуміли дерева. Вільямів ніж випав з його крупа. Вільям підібрав ніж, а Волтер пішов ловити коня.

Вільям прислухався, чи не їдуть інші вершники. Черговий вісник міг з’явитися на дорозі будь-якої миті. Тоді Ґілбертові слід було б заткнути рота й відтягнути якомога далі від дороги. Але нікого не було, а Волтерові не довелося докладати надмірних зусиль, щоб зловити Ґілбертового коня.

Вони закинули Ґілберта коневі на спину й повели жеребця лісом на галявину, де Вільям залишив їхніх скакунів. Ті стривожилися, коли почули запах крові з рани на крупі Ґілбертового коня, тому Вільям прив’язав його якнайдалі від них.

Він подивився навколо, шукаючи дерева, що відповідало б його задуму. Побачив в’яз із міцною гілкою на висоті восьми-дев’яти футів[59] від землі та вказав на нього Волтерові.

— Підвісь Ґілберта на цей сук, — сказав він.

На Волтеровому обличчі з’явилася жорстока усмішка.

— Що робитимеш із ним, мілорде?

— Побачиш.

Суворе Ґілбертове обличчя побіліло зі страху. Вільям обв’язав його мотузкою під пахвами, зав’язав її за спиною та закинув інший кінець на гілку.

— Підіймай, — наказав Волтеру.

Волтер підтягнув Ґілберта, але той став сіпатися, вирвався й упав долу. Волтер узяв Вільямову палицю, ударив Ґілберта кілька разів по голові, поки той затихнув, а потім знову здійняв його. Вільям обмотав мотузку навколо гілки та міцно зав’язав. Волтер відпустив Ґілберта, і той повиснув на гілці. Його ноги гойдалися за ярд[60] від землі.

— Збери гілля, — наказав Вільям.

Вони розклали багаття в Ґілберта під ногами, і Вільям розпалив його кресалом. Невдовзі полум’я розпалилося. Жар вивів Ґілберта із забуття.

Він зрозумів, що відбувається, і завив від жаху.

— Благаю, — сказав він, — благаю, відпусти. Пробач, що я сміявся з тебе, прошу — змилуйся.

Вільям мовчав. Слухати мольби Ґілберта було приємно, але він прагнув не того.

Коли полум’я лизнуло голі ноги Ґілберта, він зігнув ноги в колінах, щоб забрати їх із вогню. Його обличчям струменів піт, а у повітрі з’явився слабкий запах гару — то почав куритися його одяг. Вільям вирішив, що час починати допит. Він спитав:

— Навіщо ти сьогодні приїхав у замок?

Ґілберт витріщився на нього.

— Засвідчити повагу, — сказав він. — Яка різниця?

— Чому ти поїхав засвідчити повагу?

— Граф сьогодні повернувся з Нормандії.

— Тебе не викликали до нього?

— Ні.

«Це може бути правдою», — подумав Вільям. Допитувати в’язня було не так просто, як здавалося. Він трохи подумав.

— Що сказав граф, коли ти піднявся до нього в покої?

— Він подякував за те, що я приїхав привітати його з поверненням додому.

Здавалося, у Ґілбертових очах з’явився обережний вираз усвідомлення, до чого всі ці запитання, але Вільям не був у тому певний. Він спитав:

— Що ще?

— Розпитав мене про родину й моє селище.

— І все?

— І все. Тобі не однаково, що він казав?

— Що він сказав тобі про короля Стефана та імператрицю Мод?

— Нічого, я ж сказав!

Ґілберт уже був нездатний тримати коліна зігнутими, і його ступні опустилися просто в язики полум’я. За мить він зайшовся шаленим криком, а його тіло забилось у корчах. Вояк смикнувся й на хвильку відхилив ноги від вогню. Він зрозумів, що може полегшити біль, якщо буде гойдатися вперед і назад. Однак, за кожним разом він однаково торкався вогню та знову скрикував.

Вільям задумався, чи можливо, що Ґілберт каже правду. Дізнатися було складно. Напевне, настане мить, коли йому буде так нестерпно боляче, що він скаже все, що захоче Вільям, аби тільки полегшити свої страждання. «Не можна дати йому здогадатися, чого я від нього чекаю», — тривожно подумав Вільям. Хто ж знав, що катувати людину — це так складно.

Він заговорив спокійним голосом, немов то була звичайна розмова.

— Куди ти прямував?

Ґілберт болісно й розпачливо закричав:

— Яка різниця?!

— Куди ти прямував?

— Додому!

Полонений втрачав пильність. Вільям знав, де живе Ґілберт, і це було на півночі, а він їхав в іншому напрямку.

— Куди ти прямував? — знову спитав Вільям.

— Чого ти хочеш від мене?

— Я знаю, що ти брешеш, — відповів Вільям. — Просто скажи мені правду.

Він почув, як Волтер схвально крякнув, і подумав, що нарешті знайшов правильний підхід.

— Куди ти прямував? — спитав він учетверте.

Ґілберт надто втомився, щоб розгойдуватися. Стогнучи від болю, він зупинився над вогнем і знову підібгав ноги. Але тепер полум’я здіймалося вище й обпалювало його коліна. Вільям відчув запах, віддалено знайомий і водночас нудотний. За мить він зрозумів, що то запах підсмаженої плоті, а знайомим здавався тому, що нагадував запах обіду. Шкіра на Ґілбертових ногах потемніла до коричневого й тріскалася, а волосини на гомілках почорніли; жир з його плоті капав у багаття і шкварчав. Спостереження за його стражданнями зачарувало Вільяма. Щоразу, як Ґілберт кричав, Вільям відчував неабиякий захват. Він панував над болем людини й тішився цим. Це чимось нагадувало відчуття, що охоплювало Вільяма, коли йому вдавалося заманити дівчину туди, де ніхто не міг чути її протести, кинути на землю, задрати їй спідниці до пояса й бути певним, що ніщо не здатне завадити йому оволодіти нею.

Він знову, мало не силуючи себе, спитав:

— Куди ти прямував?

Голосом, у якому було чутно стриманий крик, Ґілберт відповів:

— У Шерборн.

— Навіщо?

— Відпусти мене заради Бога, і я все скажу.

Вільям відчув, що перемога вже близько. Це дуже його тішило. Але він іще не був цілком певен. Сказав Волтерові:

— Забери його ноги з вогню.

Волтер потягнув Ґілберта за туніку, визволяючи його ноги з вогню.

— Ну, — сказав Вільям.

— Граф Варфоломій має п’ятдесят лицарів, у Шерборні й в околицях, — з натугою викрикнув Ґілберт. — Я маю зібрати їх і привести в Ерлскасл.

Вільям посміхнувся. Усі його здогадки підтвердилися.

— А нащо графові всі ці лицарі?

— Він не казав.

Вільям звернувся до Волтера.

— Підсмаж його ще трохи.

— Ні! — закричав Ґілберт. — Я скажу!

Волтер вагався.

— Швидко, — попередив він.

— Вони мають битися за імператрицю Мод, — нарешті вимовив Ґілберт.

Нарешті. Це й був доказ. Вільям тішився успіхом.

— Перед моїм батьком ти скажеш те саме? — спитав він.

— Так, так.

— А коли мій батько спитає про це перед королем, ти також скажеш правду?

— Так!

— Поклянися хрестом.

— Клянуся хрестом Господнім, я скажу правду!

— Амінь, — задоволено мовив Вільям і заходився гасити багаття.

Вони прив’язали полоненого до сідла й поїхали ступою, ведучи Ґілбертового коня на поводі. Лицар ледь тримався на коні, а Вільям не хотів, щоб той помер, адже від нього мертвого не буде жодної користі, тому він старався не виявляти надмірну жорстокість. Коли вони їхали повз струмок, він плеснув водою на обпечені ноги лицаря. Ґілберт закричав від болю, але це, напевно, полегшило його муки.

Вільяма охопило дивне відчуття — суміш тріумфу й розчарування. Йому ще не доводилося вбивати людину, а прикінчити Ґілберта дуже кортіло. Катувати людину й не вбити її — то було наче роздягнути дівчину й не зґвалтувати. Що більше він думав про це, то сильніше відчував, що хоче жінку.

Може, коли він дістанеться дому… ні, на те не буде часу. Він муситиме переповісти батькам, що сталося, а ті зажадають, щоб Ґілберт повторив своє зізнання перед священником і, найпевніше, перед іншими свідками. Потім вони спланують захоплення графа Варфоломія, що, мабуть, треба буде зробити завтра, до того, як Варфоломій збере своїх бійців. Але Вільям не уявляв, як взяти замок без тривалої облоги…

Він саме подумав, що ще нескоро побачить привабливу жінку, коли вона раптом з’явилася перед його очима.

Назустріч Вільямові дорогою йшли п’ятеро, а серед них — жінка років двадцяти п’яти, вже не дівчинка, але ще доволі молода. Коли вони наблизилися, у Вільяма прокинувся інтерес: жінка була вродлива, з темним волоссям, що сходилося в «мис удови» на чолі, і глибоко посадженими очима золотого кольору. Вона мала елегантну, гнучку фігуру та м’яку засмаглу шкіру.

— Стій тут, — сказав Вільям Волтерові. — Тримай лицаря позаду, поки я говоритиму з ними.

Подорожні зупинилися й насторожено подивилися на нього. Це, безперечно, була родина: високий чоловік — голова сім’ї, хлопець, судячи з усього, дорослий, але ще безбородий, і двоє пуцьвірінків. Вільям раптом подумав, що чоловік йому когось нагадує.

— Я тебе знаю? — спитав він.

— Я знаю тебе, — відповів той. — І впізнаю твого коня, адже ви вдвох мало не вбили мою дочку.

Вільям почав щось пригадувати. Кінь не зачепив дитину, але був близький до того.

— Ти будував мій маєток, — сказав він. — А коли я звільнив тебе, ти зажадав платні й мало не наважився на погрози.

Чоловік дивився зухвало й не заперечував того.

— Тепер ти не такий пихатий, — з усмішкою мовив Вільям.

Уся родина, схоже, потерпала від голоду. День виявився плідним на зведення рахунків із тими, хто образив Вільяма Гамлейського.

— Ви голодні?

— Так, ми голодні, — відповів Будівник понурим голосом, в якому бриніла злість.

Вільям знову подивився на жінку. Та стояла, розставивши ноги й задерши підборіддя, і безстрашно дивилася на нього. Алієна розпалила його, і він прагнув вгамувати свою хіть із цією дівкою. «Вона вперта, — подумав він. — Буде сіпатися й дряпатися. Але так навіть краще».

— Ти не одружений із цією дівчиною, Будівнику, — озвався Вільям. — Я пам’ятаю твою дружину — потворну корову.

На обличчі Будівника промайнув болісний вираз і він сказав:

— Моя дружина померла.

— А цю ти до церкви не водив, чи не так? Бо не маєш і пенні за душею, щоб заплатити священникові.

Волтер кашлянув у Вільяма за спиною, і коні нетерпляче поворушилися.

— Може, я дам вам грошей на харчі, — сказав він Будівникові, щоб подражнити.

— Я вдячно прийму їх, — мовив той, і Вільям побачив, що йому складно принижуватися.

— Я милостиню не подаю. Я куплю твою жінку.

Та відповіла йому сама.

— Я не продаюся, хлопчику.

Її зневага влучила точно в ціль, і Вільям розізлився. «Коли залишимося самі, я покажу тобі, що я чоловік, а не хлопчик», — подумав він і звернувся до Будівника:

— Я дам за неї фунт срібла[61].

— Вона не продається.

Вільямова хіть розпалилася ще більше. Він пропонував зголоднілому ціле багатство, а той відмовлявся, і це неймовірно розлютило Вільяма. Він сказав:

— Дурню, якщо не візьмеш гроші, я проштрикну тебе мечем і зляжуся з нею просто перед твоїми дітьми.

Будівник сунув руку під накидку. «Він має якусь зброю, — подумав Вільям. — До того ж кремезний чолов’яга й, попри те що худий, немов лезо, зможе люто битися, щоб захистити свою жінку». Жінка тим часом посунула свою накидку вбік і взялася за руків’я на диво великого кинджала, що висів у неї на паску. Старший хлопець також був доволі міцним і міг завдати чимало клопоту.

Волтер тихо, але переконливо сказав:

— Мілорде, в нас обмаль часу.

Вільям неохоче кивнув. Він мав доставити Ґілберта до маєтку Гамлеїв. Це було надто важливо, щоб відволікатися на бійку через жінку. Йому доведеться терпіти й далі.

Він подивився на п’ятьох голодних обірванців, готових на смерть битися проти двох дужих людей з мечами й на конях. Йому складно було це зрозуміти.

— Ну то дохніть з голоду, — кинув Вільям, штурхнув коня п’яткою, і за кілька хвилин подорожні зникли з очей.

II

Коли вони відійшли десь на милю[62] від місця, де зустріли Вільяма Гамлейського, Елена сказала:

— Можна трохи повільніше?

Том зрозумів, що задав шалений темп. Він злякався: якоїсь миті йому здалося, що їм з Альфредом доведеться битися з двома озброєними вершниками. Том не мав жодної зброї. Він сунув руку під накидку, щоб дістати свій молот, але потім з болем згадав, що кілька тижнів тому обміняв його на мішок вівса. Він не зрозумів уповні, чому Вільям відступив, але прагнув, щоб відстань між ними була якомога більшою — на випадок, якщо юний лорд раптом повернеться до своїх злих, ницих намірів.

Томові не вдалося знайти роботу ані в палаці єпископа Кінгзбриджського, ані деінде. Однак неподалік від Ширингу була каменярня, а там, на відміну від будівництва, взимку працювало не менше людей, ніж улітку. Зазвичай Томова робота була складнішою і краще оплачуваною, але йому вже давно було плювати на це. Він лише прагнув прогодувати родину. Власником ширингської каменярні був граф Варфоломій, а Томові розповіли, що графа можна знайти в замку, за кілька миль на захід від містечка.

Тепер, коли він був з Еленою, його розпач лише посилився. Він розумів, що заради кохання вона покинула колишнє життя, заздалегідь не зваживши наслідків. Зокрема, вона не уявляла, як складно може бути Томові знайти роботу. Елена не припускала, що вони можуть і не пережити зиму, а Том не прагнув руйнувати її ілюзії, адже хотів, щоб вона була з ним. Але жінка, врешті-решт, завжди ставить на перше місце добробут своєї дитини, тому Том боявся, що Елена покине його.

Вони були разом уже тиждень: це були сім днів відчаю та сім ночей насолоди. Щоранку Том прокидався щасливим і життєрадісним. Але впродовж дня його починав мучити голод, діти втомлювалися, а Елена хмурнішала. Іноді їх годували — як тоді, коли вони зустріли ченця, що пригостив їх сиром, — а іноді їм доводилося жувати смужки висушеної на сонці оленини із запасів Елени. То було те саме, що жувати оленячу шкуру, але все одно краще за ніщо. А коли темнішало, вони лягали поруч, змерзлі й нещасні, обіймалися, щоб зігрітися, а згодом починали пестити одне одного й цілуватися. Попервах Том постійно хотів негайно увійти в неї, але вона ніжно відсувала його — їй кортіло довше милуватися й цілуватися. Він слухався її із захопленням. Досліджував її тіло, торкався її там, де ніколи не торкався Агнеси, — пахв, вух і між сідниць. Вони, бувало, хихотіли разом, сховавшись під накидками. Часом вони кохалися ніжно. А часом, як у гостьовому будинку монастиря, коли зморені діти міцно спали, вона домінувала над ним, змушувала пестити її пальцями, і він підкорювався, зачарований і збуджений її безсоромністю. Опісля вони засинали глибоким тихим сном, а страх і злість, що мучили їх упродовж дня, начисто змивало кохання.

Був полудень, коли Том припустив, що Вільям Гамлейський уже далеко, і вирішив зробити зупинку та перепочити. Їжі, окрім сушеної оленини, вони не мали. Але того ранку їм вдалося випросити трохи хліба на самотній фермі, а господиня ще й дала їм елю у великій дерев’яній пляшці без корка, дозволивши забрати пляшку із собою. Половину того елю Елена приберегла на обід.

Том сів на край широкого пня, а Елена примостилася поруч. Вона зробила великий ковток із пляшки й передала її Томові.

— Хочеш м’яса? — спитала вона.

Том похитав головою та ковтнув елю. Він легко проковтнув би його весь, але мав лишити трохи дітям.

— Залиш м’ясо на потім, — сказав він Елені. — Може, в замку нас нагодують вечерею.

Альфред приклався до пляшки й випив усе до дна.

Джек похнюпився, а Марта розплакалася.

Хлопець дивно всміхнувся.

Елена подивилася на Тома й за мить промовила:

— Ти не мав би спускати це йому з рук.

Том знизав плечима.

— Він більший за них — йому і треба більше.

— У нього й без того завжди більші порції. Щось має перепадати й меншим.

— Немає сенсу втручатися в дитячі сварки, — заперечив Том.

Голос Елени посуворішав.

— То Альфредові можна ображати молодших, як йому заманеться, а ти нічого не вдієш із цим?

— Він їх не ображає, — відповів Том. — Діти завжди б’ються.

Вона похитала головою в обуренні.

— Я тебе не розумію. Ти в усьому добра людина. Але коли йдеться про Альфреда, стаєш наче сліпий.

Томові здавалося, що Елена перебільшує, але він не хотів її засмучувати й сказав:

— То дай малим трохи м’яса.

Елена розв’язала свій мішок. Досі роздратована, вона відрізала по шматку сушеної оленини й дала їх Марті й Джекові. Альфред простягнув руку, але жінка не звернула на нього уваги. На Томову думку, вона мала б дати і йому шматок. Альфред хороший хлопчик, просто Елена його не розуміє. «Великий парубок, — з гордістю подумав Том. — У нього здоровий апетит і запальний характер, і якби то був гріх, то половина юнаків у світі були б прокляті».

Вони перепочили й рушили далі. Джек із Мартою йшли попереду, досі жуючи жорстке м’ясо. Менші непогано ладнали, попри різницю у віці, — Марта мала шість років, а Джек — одинадцять чи дванадцять. Але Марта вважала Джека неймовірно чарівним, а Джек, схоже, тішився тим, що раніше було йому недоступно, — гратися з іншою дитиною. Прикро, що Альфредові не подобався малий. Це дивувало Тома: він чекав, що Джек, якому ще було далеко до дорослішання, не викличе в Альфреда презирства, та марно. Альфред, звісно, був сильніший за Джека, але той був розумніший.

Том не хотів думати про це. Хлопці завжди так поводяться, а він і без того мав чим перейматися, крім як переживати щодо дитячих сварок. Часом він потайки задумувався, чи зможе взагалі колись знайти роботу. Вони могли блукати дорогами, аж доки всі по черзі перемруть: хтось із дітей замерзне холодним ранком, хтось надто ослабне й не здолає лихоманки, Елену може зґвалтувати й убити якийсь розбійник на кшталт Вільяма Гамлейського, а сам Том буде марніти й марніти, аж доки якось залишиться лежати на лісовій землі й потроху поринати в забуття.

Елена тоді вже безперечно піде від нього. Вона повернеться у свою печеру, де залишилися діжка яблук і мішок горіхів, яких достатньо на двох, щоб дотягнути до весни, але забракне на п’ятьох. Том знав, що це розіб’є йому серце.

Він думав і про малюка. Монахи назвали його Джонатаном. Томові подобалося це ім’я. Воно означало «дар Господній», якщо вірити монахові, що пригостив їх сиром. Том уявив собі Джонатана, червоного, зморщеного й із лисиною на маківці — такого, яким він був, коли народився. Тепер він, звісно, змінився: тиждень — великий термін для новонародженого. Він уже мусив підрости, його очі мали ширше розплющитися. Навколишній світ уже, напевне, увійшов у його свідомість: гучний шум лякав його, а колиска — заспокоювала. Коли він відригував, його рот кривився. Ченці, найпевніше, не знали, що то гази, і плутали гримасу зі справжньою усмішкою.

Том сподівався, що в монастирі про маля добре дбають. Дивлячись на ченця із сиром, можна було дійти висновку, що й інші люди там добрі й тямущі. І хай там як, вони були здатні подбати про малого краще за Тома — бездомного й нужденного. «Якщо колись стану старшим майстром на великому будівництві й зароблятиму сорок вісім пенсів на тиждень і поденну платню на додаток, буду жертвувати гроші цьому монастирю», — думав Том.

Вони вийшли з лісу й невдовзі побачили замок.

Томів настрій покращився, але він старанно вгамовував своє піднесення: місяці розчарувань навчили його, що великі надії часто обертаються болісним розчаруванням.

Вони йшли до замку стежкою, що вилася між голих полів. Марта з Джеком натрапили на поранену пташку, і всі зупинилися, щоб на неї подивитися. То була кропив’янка — така мала, що її можна було й не помітити. Марта схилилася над нею, і та підстрибнула — вочевидь неспроможна літати. Дівчинка підняла пташку й взяла в руки.

— Вона тремтить, — сказала Марта. — Я відчуваю. Мабуть, злякалась.

Пташка не намагалася вирватися й тихо сиділа в руках у Марти, роздивляючись людей яскравими очима-намистинками.

Джек зауважив:

— Гадаю, в неї зламане крило.

Альфред буркнув:

— Дай подивлюся.

Він забрав пташку в сестри.

— Ми доглянемо її, — промовила Марта. — Може, вона одужає.

— Не одужає, — відповів Альфред. Швидким рухом своїх ручищ він скрутив пташці шию.

Елена сказала:

— Та якого чорта?

Марта вдруге за день розридалася, а Альфред засміявся й кинув тільце на землю. Джек підняв її.

— Мертва, — сказав він.

Елена спитала:

— Альфреде, що з тобою не так?

Том відповів:

— З ним усе добре. А пташка все одно померла б.

Він рушив далі, решта пішла за ним. Елена знову злилася на Альфреда, а той за це злився на неї. Нащо влаштовувати галас через чортову кропив’янку? Том пам’ятав, яким був у чотирнадцять років — хлопчиком з тілом чоловіка, життя було нелегким. Елена сказала, що, коли йдеться про Альфреда, він наче сліпий, але вона нічого не розуміла.

Дерев’яний міст, що вів через рів до вартівні, був ненадійний і хиткий, але, схоже, графа це влаштовувало: мостом могли скористатися нападники, і що ймовірнішим було його падіння, то в більшій безпеці був замок. По периметру йшов ґрунтовий насип із кам’яними вежами. Коли родина перейшла через міст, то опинилася перед кам’яною вартівнею у вигляді двох веж, поєднаних містками. «Чимало кам’яної кладки, — подумав Том, — цей замок не рівня тим, що будували з дерева й глини». Можливо, завтра в нього буде робота. Він пригадав відчуття гарних інструментів у руках, шкрябання зубила по каменю, коли його обтісували та вирівнювали поверхню, і суху кам’яну куряву в ніздрях. Можливо, завтра вони заснуть із животами, повними їжі, яку він заробив, а не випросив.

Коли вони підійшли ближче, його досвідчений погляд одразу відзначив, що зубчастий мур над вартівнею в поганому стані. Великі камені попадали, і бруствер уже не виконував своєї функції. До того ж деякі камені в арці брами також ледь трималися.

На брамі стояло двійко вартових, і обидва були насторожі. Схоже, вони чекали чогось. Один із них спитав Тома, в яких він справах.

— Я каменяр, шукаю роботу в графських каменярнях, — відповів він.

— Пошукай графського домоправителя, — люб’язно відказав вартовий. — Його звуть Метью. Найпевніше, знайдеш його у великій залі.

— Дякую, — сказав Том. — Який на вигляд цей чоловік?

Вартовий посміхнувся своєму напарникові та сказав:

— Чоловік, що на вигляд — не чоловік.

Обидва розсміялися.

Том подумав, що скоро сам дізнається, що до чого. Він увійшов, і Елена з дітьми пішли за ним. Будівлі за муром були здебільшого з дерева, деякі — на кам’яному фундаменті, а кам’яниця — лише одна, і то, схоже, каплиця. Коли вони йшли подвір’ям, Том відзначив, що кладка на кількох вежах розхитана, а бійниці пошкоджені. Вони перейшли ще один рів і зупинилися біля другої вартівні. Том сказав вартовому, що шукає домоправителя Метью. Вони увійшли на верхнє подвір’я і попрямували до квадратного кам’яного донжона. Дерев’яні двері на першому поверсі вели в комору, тому вони подерлися драбиною в залу.

Том побачив домоправителя й графа одразу як увійшов. Він упізнав їх за вбранням. Граф Варфоломій був у довгій туніці з розширеними донизу рукавами та прикрашеними вишивкою манжетами. Метью був у короткій туніці, схожій на ту, що мав Том, але з м’якої тканини, та в береті. Вони були біля каміна — граф сидів, а домоправитель стояв. Том наблизився так, щоб опинитися в межах чутності, і чекав, поки на нього звернуть увагу. Граф Варфоломій був рослим чоловіком за п’ятдесят із сивим волоссям і блідим кістлявим і бундючним обличчям. Він не здавався великодушною людиною. Метью був молодший. Його поза змусила Тома згадати сказане вартовим: він мав жінкуватий вигляд. Том не знав, як з ним поводитися.

У залі було ще кілька людей, але вони не звертали на Тома жодної уваги. Він чекав, надія змінювалася на страх, а страх — на надію. Розмова графа з домоправителем тривала цілу вічність. Нарешті вони закінчили, домоправитель вклонився й відступив. Том зробив крок до нього, мало не вмираючи від хвилювання.

— Ти Метью? — спитав він.

— Так.

— Мене звуть Том. Я майстер, муляр. Я вмілий робітник, але мої діти голодують. Кажуть, ви маєте каменярню. — Він затамував подих.

— Ми маємо каменярню, але робітники там не потрібні, — відповів Метью. Він озирнувся на графа, який легенько похитав головою. — Ні, — додав Метью. — Ми не можемо тебе найняти.

Тома приголомшила швидкість, з якою йому відмовили. Коли люди поводилися поважно, ретельно зважували своє рішення та відмовляли із жалем, це було легше знести. Том бачив, що Метью зовсім не жорстока людина, але він був заклопотаний і сприймав муляра з його зголоднілою родиною як чергове питання, з яким треба швидше покінчити.

Том у відчаї сказав:

— Я можу полагодити щось у замку.

— У нас є різнороб, що виконує таку роботу, — відповів Метью.

Різнороб був майстром на всі руки, що зазвичай вчився на тесляра.

— Я муляр, — наголосив Том. — Мої стіни міцні.

Метью дратувало те, що Том сперечається, і він уже збирався сказати щось грубе, але подивився на дітей, і вираз його обличчя знову пом’якшав.

— Я б радо дав тобі роботу, але ти нам не потрібен.

Том кивнув. Він мав би покірно прийняти сказане домоправителем, набути сумного вигляду й попросити поїсти й переночувати. Але з ним була Елена, і Том боявся, що вона покине його, тому наважився на останню спробу. Гучно, так, щоб чув і граф, він промовив:

— Добре, що ви не збираєтеся ні з ким воювати.

Ця фраза справила набагато більше враження, ніж він сподівався. Метью насторожився, а граф підвівся й різко спитав:

— До чого ти сказав це?

Том здогадався, що торкнувся болісної теми.

— До того, що ваші укріплення в поганому стані.

— Чим саме? — сказав граф. — Кажи як є, чоловіче!

Том глибоко вдихнув. Граф вочевидь гнівався, але слухав уважно. То була остання Томова можливість.

— Вапняний розчин у мурах вартівні повипадав. У щілини пролізе плішня. Ворог може легко виламати кілька каменів, а потім завалити мур. Крім того, — він продовжив на одному подиху, щоб ніхто не встигнув щось зауважити, — зубчасті стіни пошкоджені. Вони подекуди стали рівні. Тому ваші лучники й лицарі нічим не захищені від…

— Я знаю, для чого роблять зубчасті стіни, — роздратовано перебив граф. — Щось іще?

— Так. На перший поверх донжона ведуть дерев’яні двері. Якби я нападав на донжон, то зламав би ті двері й підпалив комору.

— А якби ти був графом, як би запобіг тому?

— Приготував би обтесане каміння, пісок і вапно для розчину й поставив би муляра, який заклав би той вхід у разі небезпеки.

Граф Варфоломій уважно дивився на Тома. Його блідо-блакитні очі звузилися, а чоло насупилося. Том не розумів його емоцій. Він розгнівався на Тома через те, що той так відгукнувся про укріплення замку? Реакцію лорда на критику завжди було складно передбачити. Але Том був у розпачі.

Граф нарешті дійшов якогось висновку. Він розвернувся до Метью і сказав:

— Найми цього чоловіка.

Томові довелося придушити радісний вигук. Він не вірив своєму щастю. Подивився на Елену, і обоє радісно усміхнулися. Марта, не обтяжена дорослими умовностями, крикнула «Ура!».

Граф Варфоломій відвернувся й заговорив до лицаря, що стояв поруч. Метью усміхнувся Томові.

— Ви сьогодні обідали? — спитав він.

Том ковтнув. Він був такий радий, що мало не плакав.

— Ще ні.

— Я проведу вас на кухню.

Вони охоче пішли за домоправителем із зали надвір, а потім — через міст, на нижнє подвір’я. Кухня була у великій дерев’яній будівлі на кам’яному фундаменті. Метью наказав їм зачекати надворі. У повітрі стояв солодкий запах: на кухні пекли печиво. Томів живіт забурчав аж до болю, а рот наповнився слиною. За мить із кухні вийшов Метью з великим джбаном елю, який він дав Томові.

— За кілька хвилин вам винесуть хліба й холодної груднинки, — сказав Метью і пішов.

Том ковтнув елю та передав джбан Елені. Вона дала ковток Марті, випила сама й віддала посудину Джекові. Та не встиг Джек піднести джбан до рота, як Альфред уже потягнувся по нього. Джек відвернувся, ховаючи джбан від Альфреда. Том не хотів, щоб діти сварилися тепер, коли все нарешті владналося. Він уже збирався втрутитися, порушивши таким чином власне правило не лізти в дитячі сварки, коли Джек розвернувся й покірно простягнув джбан Альфредові.

Альфред приклався до нього та став пити. Том зробив лиш один ковток і сподівався, що йому щось іще залишиться, але, схоже, Альфред збирався осушити джбан до дна. Раптом сталося дещо дивне. Коли Альфред зняв кришку, щоб допити останні краплі, йому на обличчя впало щось, схоже на маленьку тваринку.

Альфред закричав з переляку й випустив джбан. Він змахнув м’яку грудку з обличчя й відстрибнув.

— Що це таке?! — заволав він.

Грудка впала на землю. Він подивився вниз, зблідлий, тремтячи від огиди.

Усі подивилися туди само. То була мертва кропив’янка.

Том глянув на Елену, і вони обоє подивилися на Джека. Згадали, як малий взяв джбан в Елени, відвернувся на мить, немов щоб не дати Альфредові його забрати, а потім з несподіваною готовністю віддав…

Тепер він стояв мовчки, дивлячись на переляканого Альфреда, а на його розумному, юному й водночас дорослому, обличчі блукала задоволена посмішка.

Джек знав, що це йому так не минеться.

Альфред якось йому відплатить. Коли інші не дивитимуться, той, напевно, вдарить його в живіт. Альфред найбільше полюбляв бити так, бо це було дуже боляче й не лишало слідів. Джек бачив, що він так само бив і Марту.

Але шок і страх на Альфредовому обличчі, коли мертва пташка випала з його елю, були того варті.

Альфред ненавидів Джека. Для Джека це було щось нове. Мати завжди любила його, а більше ніхто й не мав до нього ніяких почуттів. Для Альфредової жорстокості не було жодних явних причин. Так само він ставився й до Марти: щипав її, смикав за волосся, підставляв ногу й не марнував жодної нагоди спаплюжити те, що їй дороге. Джекова мати бачила, що відбувається, і ставилася до цього з відразою, а от Альфредів батько, схоже, не надавав витівкам сина значення, хоча сам був доброю та лагідною людиною і, безперечно, любив Марту. Це збивало з пантелику, але й певним чином заворожувало.

Усе навколо заворожувало. Джекові ніколи в житті ще не було так цікаво. Попри Альфреда, попри постійне відчуття голоду, попри те, що мати всю увагу приділяла не йому, а Томові, Джек був зачарований невпинним потоком нових явищ і вражень.

Останнім із низки цих чудес став замок. Джек чув про замки раніше: довгими зимовими вечорами в лісі мати вчила його пісень і поем французькою про лицарів і чарівників, більшість з яких складалась із тисячі рядків. Замки згадувалися в них як місце притулку й романтичних пригод. Джек ніколи їх не бачив і уявляв собі замок схожим на печеру, де вони мешкали, тільки більшим. Реальність виявилася приголомшливою: величезна територія, купа будівель і сила-силенна людей, які були страшенно заклопотані: підковували коней, набирали воду, годували курей, пекли хліб, несли солому для підлоги, дрова для вогнищ, мішки борошна, бунти тканини, мечі, сідла й пергаментні сувої. Том сказав йому, що рів і мур з’явилися не самі собою, а були викопані та збудовані десятками людей, що працювали разом. Джек не те щоб не повірив Томові, але не міг уявити собі, як це можна було зробити.

Ближче до вечора, коли працювати вже було неможливо через темряву, весь люд потягнувся до великої зали в донжоні. Запалили тьмяне світло, підкинули дров у вогнище, і на тепло вийшли собаки. Чоловіки й жінки брали дошки й підпірки, складені в кутку, і ладнали стіл у формі літери «Т», а потім ставили стільці уздовж верхньої поперечини, а лави — по боках. Джек ніколи не бачив, щоб така велика кількість людей працювала спільно, і несамовито тішився тим видовищем. Вони усміхалися, реготали, підіймали важкі дощаті щити з криками «Гоп!», «Сюди!» й «Опускай потихеньку». Джек заздрив цьому товариству й мріяв колись стати його частиною.

Невдовзі всі розсілися на лавках. Слуга роздавав великі дерев’яні миски й ложки та рахував їх уголос; потім він знову обійшов усіх і поклав на дно кожної миски по грубому кусню черствого чорного хліба. Інший слуга приніс дерев’яні кухлі й наповнив їх елем з кількох великих джбанів. Джекові, Альфредові та Марті, які сиділи в нижній частині літери «Т», теж дали по кухлю, тому не було за що сперечатися. Джек взяв свій кухоль, але мати наказала йому зачекати.

Коли ель був розлитий, усі в залі затихли. Зачарований, як і завжди, Джек чекав, що буде далі. За мить на сходах, що вели в залу з опочивальні, з’явився граф Варфоломій. Він спустився в супроводі домоправителя Метью, трьох чи чотирьох ошатно вбраних чоловіків, хлопчика й, нарешті, найчарівнішого створіння, яке Джек тільки бачив.

То була дівчина або жінка, він не знав напевне. Рукави її білої туніки, що тягнулася за нею, коли вона спускалася сходами, мали неймовірну вишивку. Волосся обрамляло її обличчя темною хмарою хвилястих завитків, а очі були темні-темні. Джек зрозумів, що означали пісні, де йшлося про прекрасну принцесу в замку. Не дивно, що лицарі й королі ридма ридали, коли принцеса помирала.

Коли вона зійшла зі сходів, Джек побачив, що дівчина доволі юна, лише на кілька років старша за нього. Але вона високо тримала голову й сіла на чолі столу, поруч із графом Варфоломієм, немов королева.

— Хто вона? — прошепотів Джек.

— Гадаю, графська донька, — відповіла Марта.

— Як її звуть?

Марта знизала плечима, але дівчинка із замурзаним обличчям, що сиділа поруч із Джеком, сказала:

— Її звуть Алієна. Вона прекрасна.

Граф підніс кубок за Алієну, потім повільно оглянув стіл і випив. То і був сигнал, на який усі чекали. Вони наслідували його приклад і, перш ніж випити, здійняли кухлі вгору.

Вечерю принесли у великих казанах, з яких валила пара. Графові їжу подали першому, потім — його доньці, хлопчикові та іншим чоловікам, що сиділи на чолі стола. Решта ж мала сама про себе подбати. Джек наповнив свою миску, з’їв усе, а потім з’їв хлібну тарілку на дні миски, просякнуту жирною підливою. Між ковтками він поглядав на Алієну, вивчаючи все, що вона робить, — від того, як граційно ріже рибу кінчиком ножа й обережно кладе шматочки між своїх білих зубів, до того, як владним голосом кличе до себе слуг, щоб віддати розпорядження. Здавалося, всі вони були в захваті від своєї господині: швидко з’являлися поруч, усміхалися на її слова та поспішали виконати її накази. Джек помітив, що юнаки за столом часто кидають на неї погляди й випинають груди, коли думають, що вона дивиться в їх бік. Але її увага була зосереджена переважно на дорослих чоловіках, що сиділи поруч із батьком, і на тому, чи вистачає їм вина й хліба. Вона щось питала в них і уважно слухала їхні відповіді. Джек намагався уявити, що може відчувати людина, з якою розмовляє прекрасна принцеса й на яку вона дивиться великими чорними очима, слухаючи відповідь.

Після вечері заграла музика. Двійко чоловіків і жінка награвали на овечих дзвіночках, барабані й сопілках, змайстрованих із кісток тварин і птахів. Граф заплющив очі й немов розчинився в музиці, але Джекові не подобалися ці нав’язливі, меланхолійні мелодії. Він більше любив безжурні пісні, що співала його мати. Інші, схоже, почувалися так само — вони сіпалися й човгали ногами, а коли музика вщухла, усі, здавалося, зітхнули з полегшенням.

Джек сподівався придивитися до Алієни ближче, але, на його жаль, вона пішла із зали, щойно музика припинилася, і піднялася нагору. Він зрозумів, що в неї там, певно, власна спочивальня.

Діти й дехто з дорослих до кінця вечора грали в шахи й «Танець на дев’ятьох», а більш працьовиті заходилися майструвати паски, ковпаки, панчохи, пальчатки, миски, свистки, кості, заступи та батоги. Джек зіграв кілька партій у шахи й щоразу вигравав. Але солдати злилися, що програють дитині, і мати заборонила Джекові грати. Він пішов залою, дослухаючись до розмов між людьми. Відзначив, що дехто по-знавецькому розмовляє про поля й тварин або єпископів і королів, інші ж дражнили одне одного, вихвалялися та жартували. Усе це було йому однаково цікавим.

Нарешті очеретяні смолоскипи догоріли, граф покинув залу, а шістдесят-сімдесят людей загорнулись у накидки та повлягалися спати на вкритій соломою підлозі.

Як і завжди тепер, мати лягла разом із Томом під його велику накидку й обняла його так, як обіймала Джека, коли той був малий. Він із заздрістю дивився на чоловіка. Слухав, як вони розмовляють, як тихенько засміялася мати. Невдовзі їхні тіла під накидкою почали ритмічно рухатися. Коли Джек побачив це вперше, то страшенно розхвилювався: він не розумів, що відбувається, але думав, що матері боляче. Проте вони цілувалися, і, хоч мати часом стогнала, він розумів, що то був стогін задоволення. Джек не наважувався щось у неї питати, сам не розуміючи чому. Потім, коли вогонь почав вщухати, він побачив, як іще одна пара робить те саме й дійшов висновку, що це, мабуть, нормально. «Чергова загадка цього світу», — подумав він і невдовзі заснув.

Діти прокинулися рано-вранці, але сніданку марно було сподіватись, допоки не відслужать утреню, а утреню не відслужать, доки не прокинеться граф, тож вони мали чекати. Слуга, що також рано встав, змусив їх принести дрова на весь день. Коли у двері прокрався ранковий холод, почали прокидатися й дорослі. Діти саме закінчили носити дрова, коли побачили Алієну.

Вона спускалася сходами, як і напередодні, але мала інший вигляд. Вбрана в коротку туніку та взута в повстяники, дівчина зав’язала густе волосся стрічкою, відкривши граційний обрис своєї щоки, маленькі вушка й білу шию. Її великі чорні очі, які напередодні здавалися такими серйозними й дорослими, тепер сяяли радістю, на обличчі блукала усмішка. За нею йшов хлопчик, що вчора теж сидів на чолі столу. Він був на рік-два старший за Джека, але ще не виріс повністю, як Альфред. Хлопчина допитливо подивився на Джека, Марту й Альфреда, але заговорила до них дівчина.

— Хто ви такі? — спитала вона.

Альфред відповів:

— Мій батько — муляр, що буде лагодити замок. Я — Альфред. Мою сестру звуть Марта, а це — Джек.

Коли вона наблизилася, Джек відчув запах лаванди й був приголомшений. Як людина може пахнути квітами?

— Скільки тобі років? — спитала вона Альфреда.

— Чотирнадцять.

Джек бачив, що Альфред також ошелешений нею. За мить Альфред бовкнув:

— А тобі скільки?

— П’ятнадцять. Їсти хочете?

— Так.

— Ходімо зі мною.

Вони пішли за нею, драбиною вниз із зали. Альфред сказав:

— До утрені снідати не дають.

— Тут роблять так, як скажу я, — тряхнула головою Алієна.

Вона повела їх через міст на нижнє подвір’я й наказала чекати біля кухні, а сама пішла всередину. Марта прошепотіла Джекові:

— Гарна, правда ж?

Він мовчки кивнув. За хвилину Алієна вийшла з кухлем пива та буханцем білого хліба. Вона розламала хліб на шматки, роздала всім, а потім пустила кухоль по колу.

Марта сором’язливо спитала:

— Де твоя мама?

— Моя мати померла, — швидко відповіла Алієна.

— І ти не журишся?

— Журилась, але то було давно.

Вона кивком указала на хлопчика, що був поруч із нею.

— Річард її навіть не пам’ятає.

Джек виснував, що Річард — її брат.

— Моя мамка теж померла, — сказала Марта, і на очах у неї з’явилися сльози.

— Давно померла? — спитала Алієна.

— Минулого тижня.

Джек помітив, що Мартині сльози не зворушили Алієну, хіба що вона за байдужістю намагалася приховати свою журбу. Вона різко спитала:

— А хто тоді та жінка, що прийшла з вами?

Джек охоче відповів:

— Це моя мама.

Він був радий, що нарешті має що їй сказати.

Вона розвернулася до нього так, немов бачила вперше.

— А де твій батько?

— Я його не маю, — відповів Джек. Він зрадів ще більше, що вона дивиться на нього.

— Він також помер?

— Ні, — відповів Джек. — У мене не було батька.

На мить стало тихо, а потім Алієна, Річард і Альфред вибухнули сміхом. Джек був спантеличений і з нерозумінням дивися на них. Вони засміялися ще сильніше, і він відчув образу. Що смішного в тому, що в тебе ніколи не було батька? Але навіть Марта усміхалася, забувши про сльози.

Альфред уїдливо сказав:

— Звідки ж ти з’явився, якщо не мав батька?

— Зі своєї мами — усі малі з’являються зі своїх мам, — мовив Джек, досі спантеличений. — До чого тут батько?

Вони ще дужче зареготали. Річард аж підстрибував зі сміху й тицяв у Джека пальцем. Альфред сказав Алієні:

— Він ніц не знає — ми його в лісі знайшли.

Джекові щоки зашарілися від сорому. Він був такий радий поговорити з Алієною, але тепер вона вважає його йолопом, лісовим незнайком. Але найгіршим було те, що він не розумів, що такого сказав. Йому захотілося плакати, і зробилося ще гірше: хліб пристав йому до горлянки, і він не міг проковтнути його. Він подивився на Алієну, її миле обличчя, осяяне веселощами, і, не в силі цього витримати, жбурнув хліб на землю та пішов геть.

Джек ішов, не дивлячись навколо, аж поки дістався замкового муру, де видерся похилим укосом нагору. Він сидів, дивився перед собою та з ненавистю думав про Альфреда й Річарда та навіть про Марту й Алієну. «Принцеси безсердечні», — вирішив він.

Пролунали дзвони до утрені. Церковна служба була для нього ще однією загадкою. Ченці співали та зверталися до статуй, картин і навіть якихось невидимих створінь мовою, що не була ані англійською, ані французькою. Джекова мати старалася уникати служб, коли мала можливість. Поки мешканці замку йшли в каплицю, Джек перейшов через мур і сів з іншого боку, де ніхто не міг його побачити.

Замок оточували пласкі голі поля, а вдалині виднівся ліс. Двоє ранніх відвідувачів ішли дорогою до замку. У небі купчилися низькі сірі хмари. Джек подумав, що може засніжити.

Він побачив іще двох відвідувачів. Ці їхали верхи, швидко наближаючись до замку, й обігнали перших двох. Вони провели коней ступою через дерев’яний міст, що вів до вартівні. Усім чотирьом доведеться чекати закінчення утрені й лише потім залагоджувати справи, що привели їх сюди, адже всі, окрім вартових, були на службі.

Джек аж підстрибнув, коли почув голос зовсім поруч.

— Он ти де. — Це була його мати. Він розвернувся до неї, і вона одразу ж помітила, що син засмучений. — Що сталося?

Джек хотів, щоб вона його заспокоїла, але згнітив серце та спитав:

— Я мав батька?

— Так, — відповіла вона. — Кожен має батька.

Мати стала на коліна поруч із ним. Він відвернувся. То вона була винна в його приниженні, бо не сказала йому про батька.

— Що з ним сталося?

— Він помер.

— Коли я був малий?

— Ще до твого народження.

— Як він міг бути моїм батьком, якщо помер до того, як я народився?

— Діти ростуть із сімені. Сім’я з’являється із чоловічого прутня, який саджають у жіночу щілину. Потім у жінки в животі із сімені виростає дитина, а коли визріває — виходить назовні.

Джек якийсь час мовчав, усвідомлюючи те, що почув. Він підозрював, що це якось пов’язане з тим, що вони роблять уночі.

— Том посадить у тебе сім’я? — спитав він.

— Можливо.

— Тоді в тебе буде нова дитина.

Вона кивнула.

— Стане тобі братом. Тобі цього хотілося б?

— Мені байдуже, — сказав він. — Том уже забрав тебе в мене. Брат нічого не змінить.

Мати поклала руку йому на плечі й обійняла.

— Ніхто мене в тебе не забере, — промовила вона.

Його настрій трохи поліпшився.

Вони посиділи так, аж поки вона сказала:

— Тут холодно. Ходімо чекати сніданку біля вогню.

Джек кивнув. Вони підвелися, перелізли через мур і бігом спустилися на подвір’я. Чотирьох гостей ніде не було видно. Мабуть, вони пішли в каплицю.

Ідучи з матір’ю через міст на верхнє подвір’я, Джек спитав:

— Як звали мого батька?

— Так само, як і тебе, — Джеком, — відповіла вона. — Його називали Джек Шербур.

Хлопчик зрадів. Його звали так, як батька.

— Якщо я зустріну якогось іншого Джека, то казатиму, що мене звуть Джек Джексон[63].

— Можеш. Люди не завжди кличуть тебе так, як ти хочеш, але варто спробувати.

Джек кивнув. Тепер він почувався краще. Старався думати про себе як про Джека Джексона й тепер не так соромився. Він принаймні дізнався все про батьків і знав ім’я власного тата. Джек Шербур.

Вони наблизилися до вартівні верхнього подвір’я. Вартових там не було. Мати зупинилася й насупилась.

— У мене відчуття, наче відбувається щось дивне, — сказала вона.

Її голос звучав спокійно й рівно, але в ньому вчувалися нотки страху, і Джек також злякався. Його миттю охопило передчуття катастрофи.

Мати увійшла в маленьку вартівню. За мить Джек почув, як вона ахнула. Він увійшов за нею. Вона стояла приголомшена, приклавши руку до рота, і дивилася на підлогу.

Вартовий лежав на спині, розкинувши руки. Його горлянка була перерізана, поруч розлилася калюжа свіжої крові, і він безперечно був мертвий.

III

Вільям Гамлейський із батьком виїхали серед ночі в супроводі майже сотні лицарів і солдатів на конях, а мати їхала в ар’єргарді. Загін вершників зі смолоскипами й закритими від нічного холоду обличчями лякав мешканців селищ, через які нісся в напрямку Ерлскаслу. Коли він дістався перехрестя, було ще непроглядно темно. Воїни пустили коней ступою — щоб ті відпочили й щоб не здіймати зайвого шуму. Коли почало світати, вони сховались у лісі, що ріс за полями навколо замку графа Варфоломія.

Вільям не рахував бійців, яких бачив у замку, — і мати люто гнівалася через цей недогляд, хоча більшість із тих, кого він побачив, були вісниками, і ще невідомо скільки прибуло в замок після того, як він поїхав, тому будь-який підрахунок не міг дати точної цифри. Але то все одно було б краще за ніщо, як відзначив батько. Вільямові здавалося, що там було близько сорока людей, і якщо це число значно не змінилося з моменту його від’їзду, то перевага Гамлеїв була більш ніж двократною.

Звісно, цього все одно було замало для облоги замку. Але вони винайшли спосіб взяти його без облоги. Небезпека полягала в тому, що вартові побачать їхнє військо, і замок буде готовий до нападу задовго до того, як вони опиняться біля нього. Тож вони мусили знайти спосіб запобігти цьому — принаймні упродовж часу, що його потребувала кіннота, щоб покрити відстань до замку від лісової схованки.

Рішення, як завжди, знайшла мати.

— Треба відвернути їхню увагу, — сказала вона й почухала чиряк на підборідді. — Влаштувати паніку, через яку вони не помітять наступу, аж доки вже буде пізно. Щось на зразок пожежі.

Батько заперечив:

— Незнайомець, що прийде до замку влаштувати підпал, однаково приверне увагу.

— Це треба зробити потай, — сказав Вільям.

— Ну звісно ж, — нетерпляче зауважила мати. — Ти зробиш це, поки всі будуть у церкві.

— Я? — спитав Вільям.

Так він очолив маленький загін, що першим висунувся до замку.

Ранкове небо світлішало з болісною повільністю. Вільям не міг знайти собі місця від нетерпіння. Уночі мати з батьком дещо вдосконалили їхній задум, але однаково багато що могло піти не так: їх могли з якихось причин не пустити в замок, або поставитися до них з підозрою й завадити їм здійснити задумане, або викрити їх до того, як вони встигнуть щось зробити. Але навіть якщо задумане вдасться, далі буде битва, що стане для Вільяма першою. Людей будуть калічити й убивати, і він цілком міг опинитися серед тих, кому не пощастить. Усі його нутрощі скрутило він страху. Алієна також у замку, і вона неодмінно дізнається про його поразку. З іншого боку, якщо вони переможуть, вона також про це дізнається. Він уявив собі, як вдирається в її опочивальню із закривавленим мечем у руці. Тоді вона пошкодує, що глузувала з нього.

У замку пролунав дзвін до утрені.

Вільям кивнув, і двоє воїнів рушили пішки до замку. То були Реймонд і Рейнальф, суворі м’язисті парубки, на кілька років старші за нього. Вільям сам обрав їх: батько, який мав командувати головним штурмом, дав йому повну владу.

Вільям дивився, як Реймонд і Рейнальф бадьоро крокують через мерзлі поля. Вони ще не підійшли до замку, коли Вільям глянув на Волтера, штурхнув ногою коня, і вони удвох поскакали дорогою серед полів. Вартові на стінах бачили дві окремі групки людей — двох вершників і двох піших, — які із самого ранку поспішали в замок. Усе мало цілком мирний вигляд.

Вільям розрахував усе точно: вони з Волтером обігнали Реймонда та Рейнальфа за сто ярдів[64] від замку. На мосту вони спішилися. Вільямове серце несамовито стукало. Якщо він зараз напартачить, то всій справі край.

Браму боронили двоє вартових, але Вільям з острахом чекав, що натрапить на засідку, на нього накинеться десяток бійців і порубає на шматки. Вартові були насторожі, але не надто хвилювалися. На них не було обладунку, а от Вільям з Волтером мали під плащами кольчуги.

Вільямові здавалося, що всі його нутрощі стали рідкими. Він не міг навіть ковтнути. Один із них упізнав його.

— Вітаю, лорде Вільяме, — весело сказав він. — Знову приїхали женихатись?

Вільям слабким голосом промовив: «О Господи», а потім ударив вартового кинджалом у живіт — знизу вгору, під грудину, щоб дістати серце.

Той ахнув, обвис і розтулив рота, немов хотів закричати. Шум міг усе зіпсувати. Вільям у паніці висмикнув кинджал і всадив його бідоласі просто в рота, аж до горлянки. Замість крику з рота вартового ринула кров, а його очі заплющилися. Вільям витягнув кинджал, і чоловік упав на долівку.

Вільямів кінь відійшов убік, злякавшись несподіваної метушні. Вільям узявся за віжки й подивився на Волтера, який щойно покінчив із другим вартовим. Той попрацював кинджалом більш уміло, ніж Вільям: він одразу розітнув вартовому горлянку, і той помер беззвучно. «Треба це запам’ятати, — подумав Вільям, — стане у пригоді, якщо треба буде покінчити з кимось безшумно». А потім його осяяла інша думка: «Я зробив це! Я вбив людину!»

Він зрозумів, що більше не боїться.

Вільям віддав віжки Волтерові й підійнявся гвинтовими сходами на вежу вартівні. Нагорі було приміщення з коловоротом, за допомогою якого підіймали міст. Вільям перерубав канат двома ударами меча й викинув вільний кінець із вікна. Той упав на край рову, а звідти — у воду, навіть без сплеску. Тепер міст не можна було знову підняти, щоб завадити батьковому загону. Цей крок вони також обміркували вночі.

Реймонд і Рейнальф підійшли до вартівні якраз тоді, коли Вільям спустився сходами. Спершу треба було виламати велику, оковану залізом, дубову браму, що закривала арку, яка з’єднувала міст із подвір’ям. Вони взяли дерев’яні молотки та долота й заходилися розколювати вапняний розчин навколо потужних навісок. Удари молотком по долоту звучали глухо, але Вільямові вони однаково здавалися страшенно гучними.

Він швидко затягнув тіла вартових усередину. Поки всі стояли на відправі, можна було сподіватися, що їх не знайдуть завчасно.

Вільям забрав віжки у Волтера, і вони зайшли в арку та рушили подвір’ям до стайні. Вільям старався ступати спокійно, без поспіху й уважно видивлявся вартових на вежах. Чи бачив хтось, як обрубок каната впав у рів? Чи почули вони удари молотків? Дехто з них дивився на Вільяма з Волтером, але спокійно, а звуки ударів, які й сам Вільям уже майже не чув, до вежі, напевне, й зовсім не долітали. Він зітхнув із полегшенням. Їхній задум діяв.

Вони дісталися стайні й увійшли всередину. Обидва накинули віжки на брус, але прив’язувати коней не стали, щоб тварини могли втекти. Вільям дістав кресало й вибив іскру, підпаливши солому на підлозі. Подекуди вона була брудна й волога, але все одно зайнялася. Він розпалив ще три невеликі вогнища, і те саме зробив Волтер. Кілька хвиль вони стояли й спостерігали. Коні почули запах диму й почали схвильовано ворушитись у стійлах. Вільям зачекав іще трохи. Вогонь розгорявся — усе йшло так, як і було задумано.

Вони з Волтером вийшли зі стайні та пішли подвір’ям. Біля брами, що ховалася в арці, Реймонд і Рейнальф досі вибивали шматки розчину з-під навісок. Вільям з Волтером попрямували до кухні, щоб склалося враження, наче вони хочуть попросити якоїсь їжі, що здавалося цілком природним. На подвір’ї нікого не було: усі слухали відправу. Мимохідь придивляючись до укріплень, Вільям відзначив, що вартові не дивляться на замок, а спостерігають за полями, як, власне, вони й мали робити. І все одно Вільям постійно чекав, що хтось вискочить із якоїсь будівлі та нападе на них. У такому разі їм довелося б убити нападника просто на подвір’ї, і, якби це помітили, гра була б програна.

Вони обминули кухню та пішли до мосту, що вів на верхнє подвір’я. Ідучи повз каплицю, Вільям чув приглушені звуки служби. Він з радісним збудженням подумав, що граф Варфоломій теж зараз там і нічого не підозрює. Він і гадки не мав, що за милю[65] від його замку зібралося військо й що четверо бійців уже пробралися в його цитадель, а стайня палає. Алієна теж була зараз у каплиці й молилася, ставши на коліна. «Скоро вона стане на коліна переді мною», — подумав Вільям, і кров ударила йому в голову.

Вони дісталися мосту й перейшли його. Про перший міст вони вже подбали, коли Вільям розрубав канат, — щоб їхнє військо мало змогу ввійти. Але граф міг сховатися на верхньому подвір’ї. Наступним завданням Вільяма було підняти другий міст і зробити його непрохідним. Тоді граф опиниться в пастці на нижньому подвір’ї.

Вони підійшли до вартівні, з якої вийшов вартовий і сказав:

— Ви надто рано.

Вільям відповів:

— Нас викликали до графа.

Він наблизився до вартового, але той відступив. Вільям не хотів, щоб воїн відійшов надто далеко, адже тоді він вийшов би за арку, де його могли побачити вартові на валу верхнього кола.

— Граф у каплиці, — сказав вартовий.

— Доведеться зачекати.

Його треба було вбити швидко й тихо, але Вільям не знав, як до нього підступитися. Подивився на Волтера, щоб той щось підказав, але він терпляче чекав з незворушним виглядом.

— У донжоні горить камін, — зауважив вартовий. — Ідіть погрійтеся.

Вільям вагався, і вартовий насторожився.

— Чого ви чекаєте? — роздратовано спитав він.

Вільям гарячково думав, що сказати.

— Можна нам щось поїсти? — нарешті вимовив він.

— Хіба що після служби, — відповів вартовий, — коли в донжоні подадуть сніданок.

Вільям помітив, що Волтер потроху просувається вбік. Якби вартовий хоча б трохи відвернувся, Волтер зміг би підійти до нього ззаду. Вільям зробив кілька кроків в іншому напрямку й сказав:

— Ненав’язлива ж гостинність у вашого графа.

Вартовий повернувся в його бік. Вільям продовжив:

— Ми приїхали здалека….

Тут Волтер кинувся.

Він підскочив до вартового ззаду та схопив його за плечі. Лівою рукою задер йому підборіддя, правою вихопив ножа й розітнув воїну горлянку. Вільям зітхнув з полегшенням. За мить усе було скінчено.

Вільям і Волтер вбили вже трьох, ще до сніданку. Вільяма охопило пронизливе відчуття сили. «Відтепер ніхто не посміє кепкувати з мене», — подумав він.

Волтер затягнув тіло у вартівню. Ця будівля була така сама, як і перша, з гвинтовими сходами, що вели нагору. Вільям підійнявся туди, і Волтер пішов за ним.

Напередодні Вільям не розвідав, як тут усе влаштовано. Він не подумав про це, однак, хай там що, у нього однаково не було тоді переконливого приводу сходити нагору. Він думав, що там має бути коловорот чи хоча б котушка з ручкою, за допомогою яких підіймався міст, але виявилося, що підіймального механізму в цій вартівні не було — лише канат, який треба було тягнути. Вільям і Волтер разом вчепилися в нього, але міст навіть не ворухнувся. То було завдання щонайменше для десятьох.

Вільям на мить збентежився. Інший міст, на вході до замку, підіймався коловоротом. Підійняти його було їм з Волтером під силу. Тут він зрозумів, що перший міст підіймали щоночі, а цей — лише за крайньої потреби.

Однак думати про це не було сенсу. Питання полягало в тому, що робити далі. Якщо вони не можуть підняти міст, то варто хоча б зачинити браму — це також може затримати графа.

Вільям побіг сходами вниз, Волтер не відставав. Але внизу він зупинився, приголомшений. Схоже, не всі були на службі. Він побачив жінку з дитиною, які вийшли з вартівні, і аж похитнувся. Вільям одразу впізнав її. То була дружина Будівника, яку він учора хотів купити за фунт. Вона здійняла пронизливі очі медового кольору, і її погляд прошив його наскрізь. Вільям покинув прикидатися звичайним гостем, що приїхав відвідати графа: він розумів, що її не обдуриш. Не можна було дати їй здійняти тривогу. А для цього треба було вбити її, швидко й тихо, як вони щойно вбили вартових.

Її всевидющі очі зчитали всі ці наміри з його обличчя. Вона швидко взяла дитину за руку та відвернулася від нього. Він намагався її схопити, але жінка була для нього зашвидка. Вона побігла подвір’ям до донжона, і Вільям з Волтером поспішили за нею.

Жінка була дуже прудка, а вони мали на собі кольчуги й несли важку зброю. Вона добігла до драбини, що вела у велику залу, і закричала. Вільям озирнувся на вал. Крик почули щонайменше двоє вартових. Їх було викрито. Вільям зупинився під драбиною, важко дихаючи. Волтер зробив те саме. Спершу двоє вартових, потім троє, потім четверо бігом наближалися до них. Жінка із хлопцем зникли в донжоні, але це більше не мало значення: тепер, коли вартові звернули на них увагу, вбивати її вже не мало сенсу.

Вони з Волтером оголили мечі й стали пліч-о-пліч, готові битися на смерть.

Священник саме здійняв гостію[66] над вівтарем, коли Том зрозумів, що з кіньми щось відбувається. Він чув іржання й тупіт, набагато сильніші, ніж зазвичай. За мить хтось перервав священницьку латину й гучно сказав:

— Димом пахне!

Том також відчув запах диму, як і всі навколо. Він був вищим за інших і міг визирнути у вікно каплиці, якщо стати навшпиньки, тож відійшов убік і глянув у вікно. Стайня була охоплена полум’ям.

— Пожежа! — гукнув він і не встиг нічого додати, як його голос потонув у криках інших людей. Вони кинулися до дверей. Про службу всі забули. Том притримав Марту, щоб натовп не розчавив її, і сказав Альфредові бути поруч, а сам думав, де Елена й Джек.

За мить у каплиці залишилися тільки вони втрьох і роздратований священник.

Том вивів дітей надвір. Люди відв’язували коней, щоб врятувати їх з вогню та носили воду з колодязя, щоб загасити полум’я. Том ніде не бачив Елени. Звільнені коні гарцювали подвір’ям, налякані вогнем, криками та метушнею людей. Том прислухався та спохмурнів: звук копит був занадто гучний, здавалося, коней сто, а не двадцять чи тридцять, їхнє тупотіння заглушало все. Раптом його приголомшило страшне передчуття.

— Постій тут, — наказав він Марті. — Альфреде, доглядай її.

Він зійшов на вал. Схил був крутий, тому Том дістався вершини повільніше, ніж прагнув. Там він зупинився, важко дихаючи, і подивився навколо.

Передчуття не обмануло, і його серце завмерло зі страху. Великий загін, десь вісімдесят чи навіть сто вершників, мчав полем до замку. То було моторошне видовище. Том бачив, як виблискують кольчуги та мечі наголо. Коні неслися галопом, з їхніх ніздрів здіймалася пара. Вершники, що нахилилися вперед у сідлах, мали зловісний і невблаганний вигляд. Вони їхали мовчки, чутно було тільки оглушливий стукіт сотень копит.

Том озирнувся на подвір’я замку. Невже ніхто не чув наближення війська? Але стукотіння копит заглушали замковий вал і панічна метушня на подвір’ї. Невже вартові нічого не бачили? Але всі вони покинули свої пости, щоб гасити пожежу. Том мав сам здійняти тривогу.

Та де ж Елена?

Нападники наближалися, а Том усе нишпорив очима по подвір’ю. Усе вкривав щільний білий дим від охопленої вогнем стайні. Елени ніде не було видно.

Він помітив графа Варфоломія поруч із колодязем: той намагався керувати гасінням пожежі.

Том спустився з валу й побіг до колодязя. Він не дуже ввічливо схопив графа за плече та сказав йому в самісіньке вухо, стараючись перекричати навколишній галас:

— Це напад!

— Що?

— Нас атакують!

Думки графа досі крутилися навколо пожежі.

— Атакують? Хто?

— Прислухайтеся! — крикнув Том. — Там сотня коней!

Граф схилив голову. Том бачив, як на його блідому аристократичному обличчі промайнула тінь усвідомлення.

— Ти не помиляєшся, хрестом клянуся!

Здавалося, він злякався.

— Ти бачив їх?

— Так!

— Хто ж… А байдуже хто! Сотня коней?

— Так…

— Пітере! Ральфе! — граф, відвернувшись від Тома, покликав своїх помічників. — Це напад: пожежа лише для того, щоб відвернути увагу, — нас атакують!

Як і граф, вони зреагували не одразу, а першою емоцією був страх. Граф закричав:

— Усі до зброї! Швидше, швидше!

Він розвернувся до Тома:

— Ходімо зі мною, муляре, — ти чоловік дужий, допоможеш зачинити браму.

Граф побіг подвір’ям, Том — за ним. Якщо вони встигнуть зачинити браму та підняти міст, то зможуть затримати наступ.

Вони дісталися вартівні. Крізь арку було видно, як наближається ворожа армія. Вершники були вже менше ніж за милю[67] й розосереджувалися, як відзначив Том: швидкі коні попереду, слабші — позаду.

— Подивіться на браму! — крикнув граф.

Том подивився. Обидві стулки оббитих залізом дубових воріт лежали на землі. Він бачив, що навіски були вибиті зі стіни. Хтось із ворогів побував тут раніше. Його нутрощі опалило жахом.

Том озирнувся на подвір’я, знову виглядаючи Елену, але її ніде не було. Куди вона поділася? Він мав бути з нею та захищати її, адже тепер могло статися що завгодно.

— Підняти міст! — наказав граф.

Том зрозумів, що найкращий спосіб захистити Елену — це затримати нападників. Граф побіг гвинтовими сходами нагору, у приміщення з коловоротом, і Том змусив себе піти за ним. Якщо вони піднімуть міст, то навіть за переваги ворога зможуть захистити вартівню. Але коли він добіг, його серце впало. Канат був перерізаний. Вони не могли підняти міст.

Граф Варфоломій люто вилаявся.

— Той, хто це задумав, — хитрий, мов Люцифер, — сказав він.

Раптом Том усвідомив, що ті, хто виламав браму, розрубав канат і влаштував підпал, і досі можуть бути десь у замку. Він з острахом озирнувся, немов шукав зловмисників.

Граф подивився в бійницю.

— Боже милостивий, вони вже майже тут!

Він побіг сходами вниз.

Том мало не наступав йому на п’яти. Кілька лицарів біля брами поспіхом чіпляли до пояса мечі й надягали шоломи. Граф Варфоломій почав роздавати накази.

— Ральфе і Джоне — женіть коней до мосту, щоб завадити ворогові пройти. Річарде, Пітере, Робіне — збирайте всіх і обороняйтеся тут. — Брама була вузька, і навіть кілька бійців могли певний час стримувати натиск супротивника. — Ти, муляре, — забери слуг і дітей на верхнє подвір’я.

Том був радий приводу піти, щоб шукати Елену. Він побіг до каплиці, де так і стояли перелякані Альфред і Марта.

— Біжіть у донжон, — крикнув він. — Усіх жінок і дітей кличте із собою — наказ графа. Мерщій!

Вони негайно побігли.

Том подивився навколо. Йому слід було рушати за ними: Том не хотів втрапити в пастку на нижньому подвір’ї. Але він мав іще трохи часу, щоб виконати наказ графа. Тож побіг до стайні, де люди й досі заливали водою вогонь.

— Облиште це, на замок напали, — закричав він. — Заберіть дітей у донжон!

Дим виїдав йому очі, він мало що бачив крізь сльози. Том змахнув їх рукою та рушив до юрби, яка дивилася на полум’я, що поглинало стайню. Він повторив їм накази й побіг до конюших, які ловили коней. Елени ніде не було.

Том ковтнув диму й закашлявся. Давлячись, він рвонув через подвір’я до мосту, що вів у верхнє коло. Там він зупинився, намагаючись віддихатися, й озирнувся. Люди бігли через міст. Том був майже певен, що Елена й Джек уже в донжоні, але його лякала думка, що він міг їх пропустити. Він бачив, як купка лицарів вступила в бій біля нижньої брами. Більше він не бачив нічого, крім диму. Раптом поруч із ним з’явився граф Варфоломій із закривавленим мечем і сльозами від диму на обличчі.

— Рятуйся! — крикнув він Томові.

Тієї ж миті нападники прорвалися крізь арку нижньої брами й розкидали захисників замку. Том розвернувся й побіг через міст.

Біля другої брами стояли п’ятнадцять-двадцять воїнів графа, готові захищати верхнє подвір’я. Вони розійшлися, щоб пропустити Тома. Щойно вони зімкнулися за його спиною, Том почув стукіт копит по дерев’яному мосту. Захисники не мали жодних шансів. Том підсвідомо розумів, що це був ретельно спланований і блискуче виконаний напад, але всі його думки крутилися довкола Елени й дітей. Сотня кровожерливих озброєних людей мала от-от удертися всередину. Він побіг до донжона.

На дерев’яній драбині, що вела у велику залу, він озирнувся. Вершники майже миттю змели захисників другої вартівні. Граф Варфоломій дерся драбиною слідом за Томом. Вони ще мали час, щоб підійнятися та втягнути за собою драбину. Том миттю подолав відстань, що залишалася, й опинився в залі — де побачив, що нападники й тут їх перехитрили.

Їхній загін, що виламав браму, розрізав канат звідного мосту й підпалив стайню, зробив дещо ще: увійшов у донжон і влаштував пастку для всіх, хто хотів там сховатися.

Тепер вони стояли посеред зали — четверо зловісних чоловіків у кольчугах. Навколо лежали скривавлені тіла вбитих ними лицарів. Вражений Том упізнав ватажка загону: то був Вільям Гамлейський.

Том дивився на нього, заціпенівши від подиву. Вільямові очі горіли жагою крові. Том думав, що Вільям його вб’є, але не встигнув він злякатися, як один із Вільямових поплічників схопив Тома за руку та відтягнув убік.

Виходило, що на замок графа Варфоломія напали Гамлеї. Але чому?

Усі слуги й діти скупчилися в іншому кутку зали й тремтіли зі страху. Нападники вбили тільки озброєних чоловіків. Том вдивився в обличчя людей у залі та з великим полегшенням побачив Альфреда, Марту, Елену та Джека — наляканих, але живих і, схоже, неушкоджених.

Не встиг він підійти до них, як біля дверей почалася бійка. Граф Варфоломій і його люди вдерлися в залу, де на них чекали лицарі Гамлеїв. Один з воїнів графа був миттю вбитий, але другий захищав його зі здійнятим мечем. З’явилися ще кілька графських лицарів, і в приміщенні раптом спалахнув жорстокий бій на ножах і кулаках, тому що не було де замахнутися мечем. Якоїсь миті здавалося, що люди графа візьмуть верх, але дехто з них почав обертатися й захищатися: очевидно, нападники увійшли на верхнє подвір’я і тепер намагалися вдертись у залу.

Могутній голос проревів:

— ДОСИТЬ!

Воїни з обох сторін зайняли оборонну позицію, і бій припинився.

Той самий голос гукнув:

— Варфоломію Ширингський, ти готовий підкоритися?

Том побачив, як граф розвернувся й подивився у двері. Лицарі перед ним розступилися.

— Гамлей? — недовірливо пробурмотів граф, а потім підвищив голос і спитав: — Якщо я підкорюся, ти помилуєш моїх рідних і слуг?

— Так.

— Присягаєшся?

— Якщо підкоришся — так, клянуся хрестом Господнім.

— Я здаюся, — сказав граф Варфоломій.

Надворі почулися радісні вигуки.

Том відвернувся. Марта побігла до нього. Він узяв її на руки, а потім обійняв Елену.

— Ми цілі, — сказала вона зі сльозами на очах. — Усі ми цілі.

— Цілі, — сумно мовив Том, — але знов у злиднях.

Вільям раптом замовкнув. Він був сином лорда Персі, йому не личило кричати й гулюкати, як воїни. Він зобразив на обличчі вираз гордовитого задоволення.

Вони перемогли. Вільям здійснив їхній задум — не без труднощів, але все вийшло, тож напад був вдалим саме завдяки його діям. Він втратив лік людям, яких убив або понівечив, а сам залишився неушкодженим. Раптом Вільям усвідомив, що на його обличчі забагато крові як на того, хто не зазнав поранень. Він витер кров, але вона з’явилася знову. Схоже, то була його кров. Вільям приклав руку до обличчя, а потім — до голови. Частина волосся зникла, а там, де він торкався шкіри, страшенно боліло. Він був без шолома — щоб не привертати уваги. Тепер, коли Вільям дізнався про своє поранення, він відчув пекучий біль. Але він не зважав: поранення — то відзнака відваги.

Його батько видерся драбиною та став навпроти графа Варфоломія у дверях. Варфоломій простягнув йому свій меч руків’ям уперед на знак того, що він готовий підкоритися. Персі взяв зброю, і його люди знову загулюкали.

Коли галас стихнув, Вільям почув, як Варфоломій запитує:

— Навіщо ти зробив це?

Батько відповів:

— Ти задумав зрадити короля.

Варфоломій був приголомшений тим, що Гамлеєві це відомо, і його обличчя перекосилося. Вільям затамував подих, чекаючи, чи Варфоломій, у розпачу від поразки, визнає свою провину перед усіма присутніми. Але той, зберігаючи самовладання, випростався й сказав:

— Я захищатиму свою честь не тут, а перед королем.

Батько кивнув.

— Як забажаєш. Накажи своїм людям скласти зброю та забиратися геть із замку.

Граф пробурмотів команду своїм лицарям, і ті стали по одному підходити до старшого Гамлея та складати зброю до його ніг. Це тішило Вільяма. Він гордовито спостерігав за тим, як його батько упокорив усіх. Той тим часом звернувся до одного з лицарів:

— Зловіть усіх коней і поприв’язуйте. Хай хтось обійде подвір’я та збере зброю загиблих і поранених.

Зброя та коні переможених належали переможцеві: Варфоломієві лицарі повернуться додому беззбройні та пішки. Люди Гамлеїв спустошать також і запаси замку. Усі трофеї вони завантажать на коней і повезуть у Гамлей — селище, що дало ім’я їхній родині. Батько покликав іншого лицаря та сказав:

— Знайди кухарів і накажи приготувати обід. Решту слуг прожени.

Після битви всі зголодніли, тож тепер мав бути бенкет. Перш ніж військо рушить додому, воїни добряче прикладуться до найкращих харчів і вин графа Варфоломія.

Тут лицарі, що стояли поруч із батьком і Варфоломієм, розступилися, й урочисто ввійшла мати.

Поруч із кремезними воїнами вона здавалася крихітною, але коли зняла хустку, що закривала її обличчя, ті, хто не бачив її досі, відсахнулися, — як завжди чинили люди, вражені її потворністю. Вона подивилася на батька.

— Це велика перемога, — задоволено мовила мати.

Вільям хотів нагадати, що успіхом вони завдячують його вмілим діям, але прикусив язика. Натомість батько вступився за нього.

— Це Вільям дав нам змогу зайти в замок.

Мати розвернулася до нього, і Вільям уже чекав, що та привітає і його.

— Он як? — спитала вона натомість.

— Так, — сказав батько. — Хлопець чудово впорався.

Мати кивнула.

— Так, напевне, — визнала вона.

Її слова зігріли Вільямове серце, і він дурнувато всміхнувся.

Вона подивилася на графа Варфоломія та сказала:

— Граф має вклонитися мені.

— Ні, — відповів той.

Мати наказала:

— Приведи його доньку.

Вільям подивився навколо. На якийсь час він і забув про Алієну. Він вдивився в обличчя слуг і дітей і негайно побачив її. Вона стояла поруч із Метью, жінкуватим домоправителем. Вільям пішов до неї, схопив за руку та привів до матері. Метью подався за ними.

Мати сказала:

— Відріжте їй вуха.

Алієна закричала, а Вільям відчув дивне ворушіння в крижах.

Варфоломієве обличчя посірішало.

— Ти обіцяв не чіпати її, якщо я підкорюся, — звернувся він до Гамлея-старшого. — Ти присягнувся.

Мати одповіла:

— Протекція наша буде така сама остаточна, як і твоє підкорення.

«Розумно», — подумав Вільям. Але Варфоломій однаково дивився з викликом.

Вільям подумав, кому мати доручить відрізати Алієнині вуха. Може, вона обере його? Від цієї думки він розпалився ще більше.

Мати звернулася до Варфоломія:

— На коліна.

Варфоломій повільно став на одне коліно та схилив голову. Вільям відчув легке розчарування.

Мати підвищила голос.

— Уздріть! — прокричала вона. — І не забувайте, що спіткало людину, яка завдала образи Гамлеям!

Вона зверхньо обвела всіх поглядом, і гордість заповнила Вільямове серце. Честь сім’ї відновлено.

Мати відійшла й наперед виступив батько.

— Заберіть графа в опочивальню, — сказав він. — І пильнуйте його.

Варфоломій підвівся на ноги. Батько звернувся до Вільяма:

— Відведи туди й дівчину.

Вільям міцно схопив Алієну за руку. Йому подобалося торкатися її. Хтозна, що могло статися далі. Може, він опиниться з нею сам на сам і тоді робитиме що захоче. Може, зірве з неї одяг і подивиться на її наготу. Може…

Його думки перервав голос графа.

— Хай з нами піде домоправитель Метью — він дбатиме про мою доньку.

Батько глянув на Метью і сказав з усмішкою:

— Від нього не варто чекати біди. Хай іде.

Вільям подивився Алієні в обличчя. Вона й досі була бліда, але страх робив її ще привабливішою. Її вразливість збуджувала Вільяма. Його охопило бажання впасти на неї всім тілом і побачити жах в її очах, коли він розсуватиме її стегна. Він імпульсивно нахилився до неї і тихо сказав:

— Я і досі хочу взяти тебе заміж.

Вона відсахнулася й гучно мовила, як плюнула:

— Заміж? Я краще здохну — чуєш, потворна пихата паскудо?

Лицарі посміхнулися, а дехто із челяді захихотів. Вільям відчув, як зашарілося його обличчя.

Мати раптом зробила крок уперед і дала Алієні ляпаса. Варфоломій хотів її захистити, але лицарі не пускали його.

— Стули пельку, — сказала мати Алієні. — Тепер ти не леді. Ти — донька зрадника й незабаром будеш жебрувати й голодувати. Ти більше не рівня моєму синові. Геть з очей моїх, і ані слова більше.

Алієна відвернулася. Вільям відпустив її руку, і вона пішла за батьком. Дивлячись їй услід, Вільям відчув, як солодка помста набуває гіркого присмаку.

«Вона — справжня героїня, немов принцеса з поеми», — думав Джек. Він із захватом дивився, як Алієна йде сходами з високо підведеною головою. Усі в залі мовчали, доки вона не щезла з очей. Щойно дівчина зникла в опочивальні, в залі наче згасло світло. Джек дивився туди, де вона щойно пройшла.

До мешканців замку наблизився один з лицарів і спитав:

— Хто з вас кухар?

Сам кухар обачно промовчав, але хтось указав на нього.

— Приготуй обід, — сказав лицар. — Збери підручних та йди на кухню. — Кухар відібрав п’ятьох. Лицар підвищив голос: — А всі решта — геть звідси. Забирайтеся із замку. Ідіть швидко та не беріть нічого, що вам не належить, якщо цінуєте своє життя. Наші мечі досі закривавлені, тож свіжої юшки не бояться. Ворушіться!

Усі рушили до дверей. Елена взяла за руку Джека, а Том — Марту. Альфред ішов поруч із ними. Накидки були на них, а жодного іншого майна, крім свого одягу й столових ножів, вони не мали. Вони разом з іншими спустилися драбиною, без зупинок перейшли міст, перетнули нижнє подвір’я, вартівню й через беззахисну тепер арку вийшли із замку. Щойно вони перейшли міст через рів — і всі зірвалися, немов жила з лука, що раптом луснула. Люди волали й скаржилися на свою долю. Джек слухав їх мовчки. Усі згадували про свою відважність. Джек не міг похизуватися сміливістю — він просто втік.

Єдиною сміливицею серед них була Алієна. Коли вона ввійшла в донжон і побачила, що будівля перетворилася з безпечної схованки на пастку, то миттю почала роздавати накази дітям і челяді, щоб ті сиділи тихо й не лізли під руку воїнам, що билися. Вона кричала на ворожих лицарів, коли ті погрожували мечами неозброєним жінкам і чоловікам, та й узагалі поводилася так, немов була цілком невразлива.

Мати скуйовдила його волосся.

— Про що замислився?

— Про те, що буде тепер із принцесою.

Вона зрозуміла, про що він.

— З леді Алієною?

— Вона немов принцеса з поеми, що живе у замку. Але лицарі не такі доброчесні, як у поемах.

— Саме так, — похмуро сказала мати.

— Що чекає на неї?

Мати похитала головою.

— Цього я не знаю.

— Її мама померла.

— Тоді їй буде складно.

— Я так і думав.

Джек помовчав.

— Вона сміялася з мене, тому що я не знав про батька. Але однаково сподобалася мені.

Мати обійняла його.

— Мені шкода, що я не розповіла тобі раніше.

Джек торкнувся її руки на знак того, що приймає перепрошення.

Вони йшли мовчки. Час від часу хтось сходив з дороги і простував полями до родичів або друзів, щоб попросити їжі й подумати, що робити далі. Більшість із тих, хто йшов разом з ними, звернула на перехресті в інший бік. Дехто пішов на південь, дехто — на північ, дехто попрямував далі, в торгове місто Ширинг. Мати відпустила Джека й потягнула за руку Тома, щоб той зупинився.

— Куди ми підемо? — спитала вона.

Це запитання, здавалося, здивувало його, немов Том чекав, що всі будуть без жодних запитань іти за ним, хай би куди він попрямував. Джек відзначив про себе, що слова матері частенько викликали такий вираз на Томовому обличчі. Схоже, його попередня дружина була зовсім іншою людиною.

— Ми йдемо в Кінгзбриджський пріорат, — сказав Том.

— Кінгзбридж!

Мати почала легенько тремтіти. Джек намагався зрозуміти, чому саме.

Том не звернув на те уваги.

— Минулого вечора я чув, що там новий пріор, — продовжив він. — Зазвичай новий настоятель прагне полагодити або перебудувати храм.

— Старий пріор помер?

— Так.

Це чомусь потішило матір. «Напевне, вона знала старого пріора й не любила його», — подумав Джек.

Нарешті Том розчув тривожні нотки в її голосі.

— Тобі чимось не подобається Кінгзбридж? — спитав він.

— Я була там. Туди день з гаком іти.

Джек розумів, що насправді аж ніяк не довгий шлях турбує її, але Том не міг того второпати.

— Навіть трохи довше, — сказав він. — Але завтра вдень будемо там.

— Добре.

І вони пішли далі.

Трохи згодом Джек відчув біль у животі. Певний час він думав, що то може бути. Його не поранили в замку, і Альфред не бив його от уже два дні. Лише згодом він уторопав, що то.

Він знову був голодний.

I

Кінгзбриджський собор справляв похмуре враження. То була низька, приземкувата й масивна споруда з грубими стінами й крихітними віконцями. Він був збудований задовго до народження Тома, коли будівники не розуміли важливості пропорцій. Томове покоління вже знало, що рівна, правильно збудована стіна міцніша за товсту, і в таких стінах можна робити великі вікна, якщо верхню частину виконати у формі ідеального півкола. Здалека храм здавався кривобоким, і коли Том наблизився, він зрозумів чому: одна з двох веж-близнюків у західній частині завалилася. Він зрадів. Новий пріор напевне захоче її відбудувати. Надія окрилила його. Том відчував розпач після того, як його наймач в Ерлскаслі зазнав поразки в битві й був узятий у полон у нього на очах. Том був не спроможен стерпіти ще одне таке розчарування.

Він подивився на Елену. Тома досі лякало те, що вона може покинути його, якщо переконається, що він не здатен знайти роботу, перш ніж усі вони помруть з голоду. Вона усміхнулася йому та знову насупилася, дивлячись на масивні обриси собору. Том помітив, що їй завжди незатишно поруч із священниками й ченцями. «Може, це через те, що ми з нею не в освяченому церквою шлюбі?» — думав він.

На подвір’ї пріорату вирувало життя. Томові доводилося бачити і сонливо-ліниві монастирі, і заклопотані, але Кінгзбридж був чимось винятковим. Здавалося, тут влаштували велике весняне прибирання на три місяці раніше, ніж треба. Біля стайні двійко ченців чистили коней, третій займався упряжжю, а послушники вигрібали гній зі стійла. Інші ченці підмітали й вимивали гостьовий будинок поряд зі стайнею, а неподалік стояв віз соломи, що нею мали вистелити чисту підлогу.

Проте на впалій вежі ніхто не працював. Том роздивився руїни. Схоже, споруда завалилася кілька років тому, бо мороз і дощі вже сточили краї зламаного каміння, вапняний розчин вимило, а шматки мурування вгрузли на дюйм-два[68] в м’яку землю. Те, що ремонт так довго відкладали, здавалося неймовірним, адже соборні церкви мали бути величними. Старий пріор, мабуть, був або ледачий, або недбалий, або й те й інше разом. Том, схоже, з’явився саме тоді, коли ченці почали думати про відбудову. Йому пощастило опинитися тут у слушний час.

— Ніхто не впізнає мене, — сказала Елена.

— А коли ти була тут? — спитав Том.

— Тринадцять років тому.

— Тоді не дивно, що тебе забули.

Коли вони йшли уздовж західного фасаду собору, Том відчинив одні з велетенських дерев’яних дверей і зазирнув усередину. У темній, похмурій наві з грубими колонами й старовинною дерев’яною стелею кілька монахів білили стіни віхтями на довгих жердинах, а решта мела утоптану земляну підлогу. Було очевидно, що новий пріор вирішив навести лад у монастирі. То був обнадійливий знак. Том зачинив двері.

За собором, на кухонному подвір’ї, навколо ночов із брудною водою скупчилися послушники, які камінцями зішкрябували кіптяву та пригорілий жир із казанків та іншого кухонного начиння. Їхні руки почервоніли від крижаної води. Вони побачили Елену, захихотіли й відвернулися.

Том спитав зашарілого послушника, де йому шукати келаря. По правді, йому варто було б звернутися до ключаря, адже саме той відповідав за стан будівлі храму, але з келарем легше було знайти спільну мову. Рішення, врешті-решт, однаково було за пріором. Послушник указав на підвал одного з будинків на подвір’ї. Том рушив туди та ввійшов у відчинені двері, а Елена з дітьми пішла за ним. На порозі вони зупинилися, вдивляючись у напівтемряву.

Том одразу відзначив, що ця споруда новіша за церкву й краще збудована. Повітря було сухим і не смерділо гниллю. Від запахів харчів, що там зберігалися, в Тома закрутило в шлунку, адже він не їв уже два дні. Коли його очі призвичаїлися до темряви, він побачив, що в підвалі міцна підлога з плитняку, короткі й грубі колони та склепінчаста стеля. За мить він помітив високого лисого чоловіка, який ложкою сипав сіль у казан.

— Ти келар? — спитав Том, але чоловік жестом наказав йому мовчати, і муляр зрозумів, що той рахує. Усі мовчки чекали, поки він закінчить. Нарешті він сказав:

— Сорок і дев’ятнадцять — шістдесят.

Він відклав ложку. Том сказав:

— Я Том Будівник, і я радо відбудував би вам північно-західну вежу.

— Я Катберт, на прізвисько Білоголовий, келар, і я б радо подивився, як це зроблять, — відповів той. — Але треба спитати в пріора Філіпа. Ти чув, що в нас новий пріор?

— Так.

«Привітний монах, — подумав Том, — балакучий і добродушний. Він охоче все розповість».

— Схоже, новий пріор вирішив подбати про стан монастиря.

Катберт кивнув.

— Але він не налаштований за це платити. Ти звернув увагу на те, що всі роботи виконують ченці? Він не наймає робітників — каже, в пріораті й без того забагато слуг.

Це були кепські новини.

— І як монахи ставляться до цього? — обережно поцікавився Том.

Катберт розсміявся, і його зморшкувате обличчя збрижилося ще сильніше.

— Ти тактовна людина, Томе Будівнику. Не часто побачиш, щоб ченці так старанно працювали. Але новий пріор нікого не змушує. Він тлумачить статут Бенедикта так, що ті, хто виконує фізичну роботу, можуть їсти червоне м’ясо й пити вино, а ті, хто лише навчається та молиться, мають жити на солоній рибі й розведеному пиві. Він може навести складне теоретичне обґрунтування цього постулату, але й без того з’явилося багато добровольців, особливо серед юнаків.

Катберт, здавалося, не засуджував дії пріора, а захоплювався ними.

Том сказав:

— Але монахи не вміють будувати кам’яні стіни, хай би як добре вони їли.

Не встигнув він договорити, як почув дитячий плач, що вразив його в самісіньке серце. Він навіть не одразу зрозумів, що малюк у монастирі — загалом явище незвичайне.

— Спитаймо в пріора, — казав далі Катберт, але Том уже майже не слухав його. То був плач зовсім малої дитини, тиждень чи два від народження, і він лунав десь зовсім поруч. Том перехопив погляд Елени. У дверях з’явилася тінь, і в Тома клубок застряг у горлі. Увійшов чернець із немовлям на руках. Том подивився на обличчя дитини. То був його син.

Том ковтнув. Личко малюка було червоним, він стиснув кулачки й розтулив рота, показавши світові беззубі ясна. Маля плакало не через біль або хворобу — просто просило їсти. То був здоровий, сильний крик нормальної дитини, і Том умлів від полегшення, побачивши, що з його сином усе гаразд.

Чернець, що ніс його, — життєрадісний хлопець років двадцяти з неслухняним волоссям і широкою дурнуватою усмішкою — не відреагував на присутність жінки, на відміну від інших. Він усміхнувся всім і звернувся до Катберта:

— Джонатанові треба ще молока.

Томові кортіло взяти дитину на руки. Він щосили старався зобразити байдужість на обличчі, щоб воно не виказало його справжніх почуттів. Потайки глянув на дітей. Їм було відомо лиш те, що малюка, якого вони покинули, знайшов подорожній священник, але вони не знали, що той священник забрав його в маленький лісовий монастир. На їхніх обличчях з’явилася деяка зацікавленість, однак, схоже, вони ніяк не пов’язували цього малюка з тим, якого залишили в лісі.

Катберт узяв ополоник і налив у глечик молока з відра. Елена спитала молодого монаха:

— Можна я потримаю малюка?

Вона простягнула руки, і чернець віддав їй дитину. Том позаздрив. Йому страшенно кортіло притулити до серця той крихітний теплий згорток. Елена заколисала малюка, і він притихнув.

Катберт подивився на неї та сказав:

— О, Джонні Вісім-Пенсів некепська нянька, але малюкові бракує жіночих рук.

Елена всміхнулася хлопцеві.

— Чому тебе звуть Джонні Вісім-Пенсів?

За нього відповів Катберт.

— Тому що в його шилінгу пенсів бракує[69], — сказав він і постукав себе по лобі, натякаючи на те, що Джонні недоумкуватий. — Але він розуміє потреби бідолашних безсловесних створінь краще за нас, розумників. — І туманно додав: — Такий вже промисл Божий.

Елена наблизилася до Тома та простягнула йому дитину. Вона наче прочитала його думки. Він вдячно подивився на неї та взяв крихітне немовля на свої велетенські руки. Стук його серця відчувався навіть через ковдру, в яку загорнули маля. Том відзначив якість матерії та задумався, де монахи дістали таку м’яку вовну. Він притиснув малюка до себе й став колисати. Том був не такий вправний, як Елена, і дитина знову розплакалася, але чоловік не зважав: цей гучний, наполегливий крик здавався йому музикою, адже означав, що покинуте маля було сильним і здоровим. Хай би яким складним здавалося те рішення, він відчував, що вчинив правильно, залишивши дитину в монастирі.

Елена спитала Джонні:

— Де він спить?

Тепер Джонні відповів сам.

— Разом з нами в спочивальні, в колисці.

— Він, напевне, не дає вам спати.

— Ми все одно прокидаємося опівночі на службу, — сказав Джонні.

— Точно! Я й забула, що ночі в ченців такі самі безсонні, як і в матерів.

Катберт передав Джонні глечик із молоком. Джонні вправно однією рукою забрав малюка в Тома. Той не хотів з ним розлучатись, але в очах монахів він був ніким, тому покірно віддав дитину. За мить Джонні з немовлям зник, а Томові довелося боротися з бажанням кинутися за ним і сказати: «Стій, зажди, це мій син, віддай його мені». Елена стиснула його руку на знак співчуття.

Том усвідомив, що тепер має нову надію. Якби він працював тут, то міг би щодня бачити Джонатана — так, наче й не покидав його. То було б надто добре, і він не наважувався про це навіть мріяти.

Катберт уважно роздивлявся Марту й Джека, які витріщалися на глечик з молоком, доки його не забрав Джонні.

— Діти хочуть молока? — спитав він.

— Так, отче, якщо ваша ласка, — сказав Том. Він і сам не відмовився б.

Катберт налив молока в дерев’яні чаші й дав їх Марті та Джекові. Вони миттю проковтнули молоко, яке залишило білі сліди навколо їхніх губ.

— Може, ще? — запропонував Катберт.

— Так, будь ласка, — хором відповіли діти.

Том подивився на Елену, розуміючи, що вона відчуває те саме, що й він, — глибоку вдячність за те, що малі нарешті втамували голод.

Катберт знов наповнив чаші й мимохідь спитав:

— Здалека прийшли?

— З Ерлскаслу, що неподалік від Ширингу, — відповів Том. — Пішли звідти вчора вранці.

— Щось їли за цей час?

— Ні, — сухо мовив Том.

Запитання Катберта було цілком дружнім, але Томові було огидно визнавати, що він нездатний прогодувати своїх дітей.

— З’їжте поки що яблук і зачекайте вечері, — сказав Катберт і вказав на діжку, що стояла біля дверей.

Поки Марта з Джеком допивали молоко, Альфред, Елена й Том підійшли до діжки. Альфред старався набрати якомога більше яблук, але Том вибив їх у нього з рук і тихо мовив:

— Візьми два чи три.

Той взяв три штуки.

Том із вдячністю поласував яблуками, які трохи заспокоїли його шлунок, але ніяк не міг прогнати думок про вечерю. Ченці зазвичай їдять завидна, щоб зберегти свічки, радісно згадав він.

Катберт тим часом уважно дивився на Елену.

— Я тебе знаю? — спитав він нарешті.

Вона зніяковіла.

— Ні, навряд чи.

— Ти мені когось нагадуєш, — непевно промовив він.

— Я в дитинстві жила неподалік, — відповіла Елена.

— Так ось воно що, — сказав чернець. — А я і думаю: чому це ти старша, ніж маєш бути?

— У вас дуже добра пам’ять.

Катберт насупився.

— Не така вже й добра. Я певен, що згадав тебе недарма… Але байдуже. Чому ви пішли з Ерлскаслу?

— Учора вранці на нього напали й захопили, — відповів Том. — Лорда Варфоломія звинувачують у зраді.

Це приголомшило Катберта.

— Святі, бережіть нас! — вигукнув він і раптом став схожим на стару, яку налякав віл. — Зрада!

Надворі почулися кроки. Том обернувся й побачив у дверях іншого ченця. Катберт сказав:

— Це наш новий пріор.

Том упізнав його. То був Філіп — монах, якого вони зустріли в лісі дорогою до єпископського палацу і який нагодував їх смачним сиром. Тепер кінці з кінцями зійшлися: новим Кінгзбриджським пріором став колишній пріор лісового скиту, який і привіз із собою Джонатана. Томове серце підстрибнуло: Філіп добра людина, Том йому сподобався й, схоже, викликав у нього довіру. Він напевне дасть йому якусь роботу.

Філіп також упізнав його.

— Вітаю, Будівнику, — сказав він. — Схоже, роботи в єпископському палаці не знайшлося?

— Ні, отче. Архідиякон не найняв мене, а єпископ був деінде.

— І то правда — він уже був на Небі, хоча ми тоді цього ще не знали.

— Єпископ помер?

— Так.

— То вже не новина, — нетерпляче перебив Катберт. — Том з родиною щойно прийшов з Ерлскаслу. Граф Варфоломій у полоні, а його замок захоплено!

Філіп сприйняв цю звістку дуже спокійно.

— Уже! — пробурмотів він.

— Уже? — повторив Катберт. — Чому ти кажеш «уже»?

Він, здавалося, був у захваті від Філіпа, але переживав за нього — немов батько, що переймається через сина, який повернувся з війни з мечем на паску й погрозливим виразом очей.

— Ти знав, що це станеться?

Філіп дещо зніяковів.

— Ні, не те щоб, — непевно промовив він. — Подейкували, що граф Варфоломій виступив проти короля Стефана. — Потім зміркувався й оголосив: — Нам лишається тільки дякувати за це. Стефан обіцяв захищати церкву, а от Мод могла б пригнічувати нас так само, як її покійний батько. Це і справді гарна новина.

Він мав такий задоволений вигляд, немов то була його заслуга.

Том не хотів говорити про графа Варфоломія.

— Для мене то була кепська новина, — сказав він. — Граф найняв мене лагодити їхні укріплення за день до того. Я не встигнув і денної платні заробити.

— Прикро, — зауважив Філіп. — Хто саме напав на замок?

— Лорд Персі Гамлейський.

— О, — кивнув Філіп, і Том відчув, що очікування пріора знову підтвердилися.

— Я бачу, ви наводите тут лад, — сказав Том, намагаючись перевести розмову на власні інтереси.

— Намагаюся, — відповів Філіп.

— Напевне, хочете відбудувати вежу.

— Відбудувати вежу, полагодити дах, замостити підлогу — так, я хотів би все це зробити. А ти, напевне, хотів би знайти роботу, — додав він, здогадуючись, навіщо Том прийшов у монастир. — І я радо тебе найняв би. Але боюся, мені нема чим тобі платити. Монастир не має жодного пенні.

Тома немов блискавкою вразило. Він був певен, що знайде тут роботу — все на це вказувало. Том не міг повірити своїм вухам і витріщився на Філіпа. Як було повірити в те, що пріорат не має грошей? Келар казав, що всю роботу виконують ченці, але монастир завжди міг позичити гроші в євреїв. Том відчув, що опинився на краю. Усі сили, завдяки яким тримався впродовж зими, раптом покинули його, і він почувся слабким і кволим. «Я більше так не можу, — подумав він. — Мені кінець!»

Філіп помітив його відчай.

— Я можу запропонувати вечерю, ночівлю та сніданок уранці, — сказав він.

Том відчув нестерпну лють.

— Я прийму це, — вимовив він, — хоча краще б заробив.

Філіп гнівно здійняв брову, але відповів лагідно.

— Просити в Господа — це не жебрацтво, а молитва, — зауважив він і вийшов.

В очах у всіх Том помітив страх і усвідомив, що його злість не минула непоміченою. Їхні погляди дратували його. Він вийшов з комори за Філіпом, зупинився на подвір’ї і подивився на великий старий собор, намагаючись вгамувати свої почуття.

За мить поруч з’явилася Елена з дітьми. Вона обійняла його за стан, щоб заспокоїти, а послушники почали перешіптуватися й штовхати один одного ліктями. Том не зважав на них.

— Я молитимусь, — похмуро сказав він. — Молитимусь, щоб у цей собор вдарила блискавка й він згорів ущент.

Останніми днями Джек навчився хвилюватися за майбутнє.

Упродовж свого короткого життя він ніколи не замислювався про майбутнє більше ніж на день наперед, а якби замислився, то точно знав би, на що йому чекати. У лісі дні мало чим відрізнялися між собою, а пори року змінювалися повільно. Тепер він не знав, де буде наступного дня, що робитиме й чи вдасться йому поїсти.

Найгіршим з усього було відчуття голоду. Джек потайки жував траву й листя, щоб угамувати різь у шлунку, але живіт від того болів не менше, хоча й інакше, а сам він почувався дивно. Марта часто плакала через голод. Джек із Мартою завжди йшли поруч. Вона захоплювалася ним, і то було для нього щось нове. Неспроможність зарадити її стражданням мучила його сильніше за голод.

Якби вони залишилися жити в печері, він зміг би вполювати качок, знайти горіхи або поцупити яйця з гнізд. Але в містах, селищах і на дорогах між ними Джек був безпорадним. Він лише знав, що Том має знайти роботу.

Другу половину дня вони провели в гостьовому будинку. То була проста будівля з однією кімнатою, земляною підлогою та вогнищем посередині. Саме в таких хатах жили селяни, але Джекові, який усе життя мешкав у печері, вона здавалася розкішною. Його зацікавило, як будують такі хати, і Том розповів йому. Два молоді дерева рубали, очищали від гілок і прихиляли одне до одного під кутом. Потім на відстані чотирьох ярдів[70] таким самим чином ставили ще два дерева; далі верхівки обох трикутників з’єднували за допомогою гребеневого бруса. Паралельно з ним до стовбурів дерев кріпили легкі перекладини, що утворювали похилий дах, який спускався аж до землі. На перекладини вкладали плетені з очерету прямокутні щити, що звалися тинками, а потім ті обмазувалися глиною для захисту від дощу й вологи. З одного краю влаштовували двері. Вікон у хаті не було.

Елена розстелила на підлозі свіжу солому, а Джек розпалив вогнище кресалом, яке завжди носив із собою. Коли інші не чули, Джек спитав матір, чому пріор не найняв Тома, коли в монастирі було багато роботи.

— Думаю, він хоче заощадити гроші, поки церква ще зовсім не завалилася, — сказала вона. — Тоді йому точно довелося б її відбудовувати, а поки що вони можуть нею користуватися і без однієї вежі.

Коли почало сутеніти, в гостьовий будинок прийшов робітник із кухні з казаном юшки та хлібиною в людський зріст завдовжки — і все це тільки для них.

Юшка була зварена з овочів, трав і м’ясних кісток, а на поверхні плавали плями жиру. Хліб був кінський, спечений із суміші зернових — жита, ячменю та вівса, із сухим горохом і квасолею. Альфред сказав, що то найдешевший хліб, але Джекові, який уже кілька днів не бачив жодного, і такий здавався смачним. Джек їв, аж доки в нього заболів живіт. Альфред їв, доки нічого не залишилося.

Коли вони сиділи біля вогнища й намагалися перетравити з’їдене, Джек спитав Альфреда:

— А чому завалилася вежа?

— Мабуть, блискавка вдарила, — сказав Альфред. — А може, займання було.

— Але ж там нема чому горіти, — зауважив Джек. — Вона кам’яна.

— А дах — не кам’яний, дурнику, — зневажливо відповів Альфред. — Дах роблять з дерева.

Джек на хвилинку замислився.

— А коли горить дах, будівля завжди падає?

Альфред знизав плечима.

— Буває.

Деякий час вони сиділи мовчки. Том і Джекова мати про щось тихо розмовляли по той бік вогнища. Джек сказав:

— Дивина якась із малюком.

— Що дивного? — спитав Альфред по хвилі мовчання.

— Ваш малюк загубився в лісі, за багато миль звідси, а в монастирі чомусь теж немовля.

Ані Альфред, ані Марта, схоже, не звернули жодної уваги на такий збіг, і скоро Джек забув про це.

Ченці пішли спати одразу по вечері. Скромним гостям свічки не давали, тому вся родина просто сиділа й дивилася на вогонь, доки той згаснув, а потім почала влягатися на солому.

Джек не спав і міркував. Йому спало на думку, що, якби собор згорів тієї ночі, всі їхні труднощі зникли б. Пріор найняв би Тома відбудовувати церкву, вони жили б у цій гарній хаті й завжди їли б м’ясну юшку з кінським хлібом.

Хлопець подумав, що на місці Тома він сам підпалив би церкву. Потай вийшов би, коли всі поснуть, пробрався б у церкву, запалив вогонь кресалом, потихеньку повернувся, поки той розгоряється, і прикинувся б, що спить, коли хтось здійняв би тривогу. А коли всі почали б носити відра, щоб залити полум’я водою — як біля стайні в замку графа Варфоломія, — він би також доєднався до них, немов бажаючи загасити пожежу не менше за інших.

Альфред із Мартою спали — Джек розумів це з їхнього дихання. Том з Еленою робили під накидкою те саме, що завжди (Альфред казав, що це зветься «штрикатись»), а потім також заснули. Не схоже було, що Том прокинеться й підпалить собор.

Що він мав робити? І далі волочитися дорогами, доки всі вони помруть з голоду?

Усі, крім Джека, спали — він чув їхнє повільне ритмічне дихання, яке свідчило про міцний сон, — аж раптом зрозумів, що сам може підпалити собор.

Його серце зайшлося од страху від самої думки про це.

Він мав би встати дуже тихо. Напевне, він зможе відсунути засув і вийти надвір так, щоб нікого не розбудити. Двері собору можуть бути зачинені, але туди, мабуть, можна пролізти, особливо, коли ти малий.

Усередині треба буде видертися під дах. За два тижні поруч із Томом він багато дізнався. Той постійно говорив про будівлі, хоч і здебільшого звертався до Альфреда, якого ця тема мало цікавила, на відміну від Джека. Зокрема він дізнався, що в стінах великих церков будували сходи, щоб дістатися нагору в разі, якщо знадобиться ремонт. Він знайде сходи й зійде під дах.

Джек сидів у темряві та слухав дихання інших. Томове відрізнялося легеньким грудним присвистом, спричиненим (як казала мати) роками вдихання кам’яного пилу. Альфред гучно хропнув, повернувся на бік і знову затихнув.

Щойно Джек розпалить вогонь, йому треба буде мерщій повернутися до гостьового будинку. Що зроблять монахи, якщо зловлять його? У Ширингу Джек бачив свого однолітка, якого зв’язали та шмагали за те, що той украв цукрову голову з буфета для прянощів. Хлопчик кричав, а від ударів батогом у нього на сідницях виступала кров. Це здавалося Джекові набагато гіршим, ніж смерть воїнів у Ерлскаслі, і образ скривавленого хлопчика весь час переслідував його. Він боявся, що те саме станеться й з ним.

«Якщо я зроблю це, то жодній душі не розповім», — подумав він.

Джек знов ліг, закутався в накидку й заплющив очі.

Він замислився: а що робити, якщо двері собору замкнено? Тоді можна було б залізти через вікно. Якщо зайти з північного боку подвір’я, ніхто його не побачить. Спочивальня ченців була з південного боку, її закривала галерея, а з північного боку був лише цвинтар.

Джек вирішив піти й просто подивитися, чи це можливо.

Якусь мить він вагався, а потім підвівся.

Свіжа солома хрускала під ногами. Він знов прислухався до дихання тих чотирьох, що спали. Стояла глуха тиша: миші в соломі завмерли. Він зробив крок і знову прислухався. Усі спали. Йому урвався терпець, і він зробив три швидкі кроки до дверей. Коли він зупинився, миші, очевидно, вирішили, що їм нема чого боятися, і знов почали шкребтися, але ніхто не прокинувся.

Джек торкнувся дверей кінчиками пальців, а потім поклав руки на засув. То був дубовий брус, що лежав на двох скобах. Хлопчик підхопив його знизу й потягнув угору. Той виявився важчим, ніж здавався, і Джек впустив його. Глухий звук, з яким він упав, був несамовито гучний. Томів хрипкий подих завмер. «Що я скажу, якщо мене зловлять? — з відчаєм подумав Джек. — Треба сказати, що пішов надвір… пішов надвір… Точно! Треба сказати, що пішов надвір спорожнитися». Він аж зрадів, що вигадав собі виправдання, і тут почув, як Том повертається, і чекав уже, що зараз пролунає його низький, немов припорошений пилом голос, але Том мовчав і невдовзі знов почав дихати рівно.

Краї дверей обрамляло примарне срібло. «Місячне сяйво», — подумав Джек. Він знову схопився за засув, вдихнув і напружився, щоб його підняти. Цього разу він пам’ятав про його вагу. Джек підійняв його й потягнув на себе, але підійняв недостатньо, і той все ще сидів у скобах. Джек підійняв брус ще на дюйм[71], вивільнив зі скоб і притримав грудьми, щоб зменшити навантаження на руки. Потім він повільно став на одне коліно, а далі — на обидва й опустив брус на підлогу. Кілька хвиль хлопчик простояв так, намагаючись перевести подих. Біль у руках потроху вщухав. Інші ніяк не відреагували — у будинку було чути тільки сонне дихання.

Джек обережно прочинив двері. Залізні навіски скрипнули, і в отвір шугнуло холодне повітря. Хлопець затремтів, щільніше загорнувся в накидку, відчинив двері ширше, а потім вислизнув надвір і зачинив їх за собою.

Хмари розсіялися, у безмежному небі сяяв місяць. Віяв холодний вітер, і Джекові негайно закортіло повернутися назад, у душне тепло будинку. Громада собору зі зруйнованою вежею нависала над іншими будівлями пріорату. У місячному сяйві вона здавалася срібно-чорною, а могутні стіни й крихітні віконця робили її схожою на замок. Вона була потворна.

Стояла тиша. Може, в селищі за монастирськими стінами хтось іще й сидів біля вогнища та сьорбав ель або шив при свічках, але й там не було видно жодного руху. Джек усе ще вагався, дивлячись на собор. Той, здавалося, також дивився на нього — із засудженням, немов знав, що Джек задумав. Хлопець сіпнувся, щоб струсити із себе це примарне відчуття, і пішов морогом до західного краю собору.

Двері були замкнені.

Джек обійшов собор з півночі й подивився на вікна. Часом вікна церков завішували напівпрозорим полотном, щоб не пускати холод усередину, але тут не було нічого. Він міг би залізти через вікно, але вони були надто високо. Джек торкнувся пальцями кам’яного мурування й обмацав щілини, де вапняний розчин висипався, але вони були завузькі, щоб зачепитися пальцями. Йому було потрібне щось на зразок драбини.

Він подумав про те, щоб скласти з каменюк зруйнованої вежі щось подібне до сходів, але цілі були для нього заважкі, а розбиті — надто нерівні. Джекові здалося, ніби вдень він бачив щось підхоже для його потреб, і тепер він щосили старався пригадати, що саме то було. Він немов намагався побачити щось бічним зором, але це щось постійно вислизало з очей. Джек глянув у напрямку стайні за цвинтарем і раптом згадав: він думав про дерев’яну підставку, на яку залазили вершники, щоб сісти на коня. Один із ченців ставав на неї, щоб розчесати коневі гриву.

Джек пішов до стайні, сподіваючись, що підставку не сховали на ніч, адже навряд чи хтось надумав би її викрасти. Джек ішов тихо, але коні все одно почули його та стали пирхати й хропіти. Він злякався й зупинився. На стайні могли спати стайничі. Деякий час хлопчик просто стояв і прислуховувався, чи не прокинеться хтось, але нічого не сталося, а коні затихли.

Він ніде не бачив підставки. Мабуть, її залишили десь під стіною. Джек вдивлявся в сутінки, але все одно мало що бачив. Він тихенько наблизився до стайні й пішов уздовж стіни. Коні знов почули його й цього разу злякалися: один із них тихо заіржав. Джек завмер на місці. Чоловічий голос зсередини гукнув:

— Тихо, тихо!

Переляканий Джек так і стояв, немов статуя, аж раптом побачив підставку просто перед собою: ще крок, і він би спіткнувся об неї. Він трохи зачекав. Жодних звуків більше не доносилося. Він нахилився, підняв підставку, поклав собі на плече й тихенько пішов через моріг до собору. На стайні все було тихо.

Джек став на підставку, та йому однаково не вдалося дотягнутися до вікна. Ба більше, він навіть не міг у нього зазирнути. Хоча Джек іще цілком не визначився зі своїми намірами, він прагнув діяти на власний розсуд і не залежати від інших чинників. Він шкодував, що не такий високий на зріст, як Альфред.

Треба було спробувати ще дещо. Він відступив, розігнався, стрибнув однією ногою на підставку та підскочив угору. Тепер він дотягнувся до вікна й схопився за підвіконня. Ривком підтягнувшись, хлопець сів на нього та спробував залізти всередину, але його чекала несподіванка: вікно було забране залізними ґратами, непомітними ззовні через темний колір. Джек схопився за них обома руками, ставши колінами на підвіконня. Пробратися всередину було неможливо: схоже, ті ґрати поставили саме для того, щоб ніхто не заліз у собор, коли його замкнено.

Украй розчарований, він зістрибнув униз, підхопив підставку та відніс на місце. Цього разу коні поводилися тихо.

Він подивився на зруйновану північно-західну вежу ліворуч від головного входу. Джек обережно заліз на купу каміння й вдивився всередину, шукаючи прохід серед руїн. Коли місяць сховався за хмари, хлопець тремтів і чекав, поки той з’явиться знову. Він боявся, що під його вагою, хоч і невеликою, каменюки посиплються й розбудять усіх навколо або розчавлять його. Місяць вийшов із-за хмари, Джек роздивився купу уважніше й вирішив ризикнути. Він подерся вгору під голосний стукіт власного серця. Каменюки здебільшого трималися міцно, але одна-дві зрадливо хиталися. Джек із задоволенням полазив би тут удень, якби міг розраховувати на чиюсь допомогу і якби на совісті в нього було чисто. Але зараз він був надто збентежений, і звична спритність зрадила його. Джек послизнувся на рівному й мало не впав. Саме тоді він вирішив зупинитися.

Він був уже достатньо високо, щоб бачити дах бічної нави, що тягнувся уздовж її північного боку. Джек сподівався знайти якийсь отвір або хоча б прогалину між дахом і купою каміння, але даремно: дах тягнувся аж до руїн вежі, і там не було де прослизнути. Хлопчик відчув розчарування, змішане з полегшенням.

Він поліз униз, задки, дивлячись через плече, щоб знайти, куди поставити ногу. Що нижче він спускався, то ліпше почувався. Ближче до низу він стрибнув і вдало приземлився на траву.

Джек повернувся до північної стіни церкви й пішов уздовж неї. Упродовж двох минулих тижнів він бачив кілька церков, і всі вони здавалися більш-менш однаковими. Нава, найбільша частина церкви, завжди розташовувалася на заході. Від неї на південь і на північ відгалужувалися два рукави, які Том звав трансептами[72]. На сході був вівтар, коротший за наву. Кінгзбриджський собор вирізнявся лише тим, що мав дві вежі на західному боці, розташовані обабіч головного входу, — так, щоб доповнювати трансепти.

У північному трансепті також були двері. Джек підійшов туди й побачив, що вони теж замкнені. Він рушив далі, до східної частини, — там дверей не було. Він зупинився й оглянув заросле травою подвір’я. У дальньому південно-східному куті стояли дві споруди: лазарет і будинок пріора. Там було темно й тихо. Джек знову рушив навколо східної частини собору й уздовж південної стіни вівтаря і так дійшов до кінця південного трансепта, де, немов п’ясть руки, стояла будівля, що звалася капітулом. Між трансептом і капітулом вилася вузенька стежка. Джек пішов нею.

Він опинився в клуатрі, квадратному подвір’ї з моріжком посередині та критою галереєю, що тяглася по всьому периметру двору. Біле каміння арок у місячному сяйві здавалося примарним, а в галереях стояв непроглядний морок. Джек зупинився, щоб роззирнутися.

Він стояв у східній частині клуатру. Ліворуч були двері в будинок капітулу, а далі, у південному кінці східної галереї, хлопець побачив ще одні двері, які, найімовірніше, вели в дорміторій[73]. Праворуч були двері в південний трансепт собору. Джек смикнув їх. Вони також були замкнені.

Хлопець пішов уздовж галереї до південно-західного кута, де були двері в трапезну. Він подумав, скільки ж їжі потрібно, щоб щодня годувати всіх цих монахів. Неподалік розташовувався фонтан із чашею, де ченці мили руки перед трапезою.

Він рушив далі уздовж південної галереї. На півдорозі побачив арку. Увійшов під неї та опинився в короткому коридорі, де праворуч була трапезна, а ліворуч — дорміторій. Джек уявив собі ченців, які спали в дорміторії, по той бік кам’яної стіни. Коридор закінчувався брудним схилом, що вів до річки. Джек постояв там хвилину, дивлячись на воду за сто ярдів[74] від себе. Раптом він згадав історію про лицаря без голови та мимоволі уявив собі, як той з’являється з річки й підіймається схилом до нього. Він нічого не бачив, але однаково злякався. Джек розвернувся й похапцем повернувся в клуатр. Там він почувався безпечніше.

Під аркою він зупинився й знову вдивився в освітлений місяцем чотирикутник. Джек був певен, що є ще якийсь спосіб пробратися в таку велику будівлю, але гадки не мав, який саме. Джек навіть зрадів. Його задум був надзвичайно небезпечним, тож навіть добре, якщо він виявиться нездійсненним. З іншого боку, його пригнічувала думка, що вранці їм доведеться піти з пріорату, щоб знову десь блукати: нескінченні дороги, голод, гнів і розчарування Тома, сльози Марти. Усьому цьому може запобігти одна-єдина іскра з кресала, яке він носить на паску!

Краєм ока Джек побачив якийсь рух, злякався, і його серце забилося швидше. Він обернувся й побачив, на свій жах, примарну фігуру зі свічкою в руці, яка безшумно рухалася в напрямку церкви уздовж східної галереї. Джек мало не скрикнув, але зумів втриматися. За першою фігурою з’явилася друга. Хлопець відступив в арку, де його не було видно, і вкусив себе за руку, щоб не закричати. Він почув моторошний стогін і просто дивився, скутий жахом. Раптом зрозумів: то монахи, які йдуть з дорміторію в церкву на опівнічну службу та на ходу співають гімн. Його паніка вщухла не одразу, навіть тоді, коли він уже второпав, що саме бачить перед собою. Потім на Джека наринуло відчуття полегшення, від якого хлопця аж затрусило.

Чернець, що був на чолі процесії, великим залізним ключем відімкнув двері собору. Монахи увійшли за ним, і ніхто з них не подивився в бік Джека. Більшість із них була напівсонна. Двері в храм вони за собою не зачинили.

Коли Джек зібрав думки докупи, то зрозумів, що тепер може прослизнути в собор.

У нього аж підкосилися ноги.

«Я просто увійду туди, — подумав він. — Я можу нічого робити, просто подивлюся, чи можна піднятися на дах. Не підпалюватиму його — просто подивлюся».

Він глибоко вдихнув, потім вийшов з-під арки й рушив через квадрат клуатру. Перед відчиненими дверима він зупинився, вагаючись, а потім зазирнув усередину. На вівтарі горіли свічки, монахи стояли на хорах, але світло мерехтіло лише посередині великого порожнього приміщення, а стіни й бічні нави лишались у глибокій темряві. Один із монахів бурмотів щось нерозбірливе біля вівтаря, а решта періодично хором повторювала за ним цю тарабарщину. Джекові здавалося неймовірним, що заради цього люди мають серед ночі вилазити з теплої постелі.

Він прослизнув у двері та став під стіною.

Темрява ховала його. Однак лишатися там він не міг, тому що монахи могли побачити його на зворотному шляху. Хлопчик прокрався далі. У мерехтінні свічок танцювали вертляві тіні. Монах біля вівтаря міг би побачити Джека, якби підвів голову, але він був цілком занурений у свої справи. Джек швидко перебігав від однієї грубої колони до другої, затримуючись ненадовго за кожною з них, щоб його рух був хаотичним, як і рух тіней. Коли він наблизився до середохрестя, світло стало яскравішим. Він боявся, що чернець за вівтарем раптом підведе голову, побачить, як він крадеться до трансепта, та схопить його за комір…

Джек нарешті дістався кута й з полегшенням розчинився в глибокій темряві нави.

На мить він зупинився, а потім пішов бічною навою до західної частини церкви, періодично зупиняючись — немов переслідував оленя. У найвіддаленішій, найтемнішій частині церкви він присів на цоколь колони та став чекати, поки закінчиться відправа.

Джек опустив голову під накидку й подихав собі на груди, щоб зігрітися. Його життя так змінилось упродовж цих двох тижнів, що, здавалося, відтоді, як вони з матір’ю спокійно жили в лісі, минули роки. Джек розумів, що вже ніколи не почуватиметься так безпечно. Тепер, коли він пізнав голод, холод, небезпеку та відчай, завжди їх боятиметься.

Він визирнув з-за колони. Над вівтарем, де свічки світили найяскравіше, виднілася дерев’яна стеля. Він уже знав, що в новіших церквах склепіння кам’яне, але Кінгзбриджський собор був старий. Дерев’яна стеля добре горітиме.

«Але я не зроблю цього», — подумав він. Том би дуже зрадів, якби собор ущент згорів. Джек не був певен, чи подобається йому Том — той був надто владний, безкомпромісний і жорсткий. Джек звик до м’якшого ставлення матері. Але Том вражав хлопчика й навіть приголомшував. Усі інші чоловіки, яких зустрічав Джек, були розбійниками: небезпечними, жорстокими, що поважали тільки силу та спритність, найвищим досягненням для них було встромити ножа комусь у спину. Том був зовсім іншим: гордим і безстрашним, навіть коли був неозброєний. Джек не міг забути, як Том сміливо дивився в очі Вільяму Гамлейському, коли лорд Вільям запропонував купити його матір за фунт. Найбільше Джека вразило те, що лорд Вільям злякався. Джек сказав матері, що навіть не уявляв, що людина може бути такою хороброю, як Том, а та відповіла йому:

— Саме тому ми й пішли з лісу. Ти маєш брати приклад із цього чоловіка.

Це зауваження збентежило Джека, але він і справді хотів би зробити щось, що вразило б Тома. Підпал собору, щоправда, не рахується. Про це ніхто не мав дізнатися, принаймні упродовж багатьох років. Але якось настане день, коли Джек скаже Томові: «Пам’ятаєш ту ніч, коли Кінгзбриджський собор ущент згорів, а пріор найняв тебе відбудовувати його, і ми нарешті опинилися в теплі, ситості й безпеці? Ти маєш знати, чому саме він загорівся…» Яка то прекрасна буде мить.

«Але я не наважуся на це», — подумав він.

Спів стихнув, почулося човгання ніг ченців, які потягнулися до виходу. Служба закінчилася. Джек обережно перейшов далі, щоб монахи не помітили його.

Перш ніж вийти, вони погасили свічки на хорах, але залишили одну горіти на вівтарі. Двері гупнули, коли їх зачиняли. Джек трохи зачекав — на випадок, якщо хтось іще залишився усередині. Упродовж тривалого часу було тихо. Він нарешті вийшов з-за колони.

Джек пішов навою. Було дуже дивно залишитися самому в цій велетенській, холодній, порожній будівлі. Так, напевне, почувається миша, що ховається по кутках, коли поруч є люди, і виходить лише, коли вони йдуть. Він підійшов до вівтаря, подивився на грубу яскраву свічку, і йому стало трохи легше.

Джек узяв свічку та пішов досліджувати собор зсередини. У кутку біля південного трансепта — там, де Джек страшився, що його може побачити монах за вівтарем, — були двері, що замикалися на просту клямку. Він підняв її, і двері відчинилися.

У світлі свічки хлопчик побачив ґвинтові сходи — такі вузькі, що гладка людина застрягла б, і такі низькі, що Томові довелося б зігнутися, щоб там пройти. Джек пішов сходами нагору.

Він опинився у вузькій галереї. З одного боку тягнулася низка невеликих арок, через які відкривався вид на наву. Стеля нахилялася від верхівок арок до підлоги з іншого боку. Сама підлога була не рівна, а вигнута з боків. За мить Джек зрозумів, де він. Він опинився над південною бічною навою. Тунельна склепінчаста стеля нави й була тією підлогою, на якій стояв Джек, а стелею тут слугував односхилий дах нави. Бічна нава була набагато нижча за центральну, тому він був іще далеко від головного даху будівлі.

Джек пішов галереєю на захід, роздивляючись навколо. Це було доволі захопливо, особливо тепер, коли ченці пішли й він уже не боявся, що його помітять. Він почувався так, немов заліз на дерево й побачив, що нагорі, під прикриттям нижніх гілок, усі дерева поєднуються, і за кілька футів від землі можна гуляти таємним світом.

Наприкінці галереї були ще одні дверцята. Джек увійшов і опинився у південно-західній вежі — тій, що вціліла. Приміщення явно не призначалося для сторонніх очей, адже було недобудоване й неоздоблене, а замість підлоги — самі балки із широкими прогалинами між ними. Однак уздовж стіни кріпилися дерев’яні сходи без поруччя. Джек пішов нагору.

На півдорозі в стіні був арковий отвір, і сходи пірнали в нього. Джек зазирнув туди й підняв свічку. Він опинився на горищі — над дерев’яною стелею та під свинцевими листами, якими був оббитий дах.

Спершу він не розгледів структури в сплетінні дерев’яних балок, але за мить побачив, що величезні дубові бруси, у фут завширшки й два завдовжки[75], тягнуться по всій ширині нави з півночі на південь. Над кожною балкою розташовувалися дві потужні крокви, утворюючи трикутник. Низка цих трикутників тягнулася далі й зникала в темряві. Унизу, між балками, він побачив зворотний бік пофарбованої дерев’яної стелі нави, що кріпилася до низу поперечних брусів.

Збоку, в нижньому куті трикутника, були підмостки. Джек проповз через невеличкий отвір і опинився на них. Висоти там вистачало хіба що на його зріст: дорослому чоловікові довелося б зігнутися. Джек обережно пішов уперед. Навколо було достатньо деревини, щоб підживити вогонь. Хлопець шморгнув носом, намагаючись знайти джерело дивного запаху, який стояв у повітрі, і зрозумів, що то смола. Усі балки були просмолені. Вони горітимуть наче солома.

Раптом він помітив якийсь рух під ногами й перелякався так, що серце аж зайшлося. Джек подумав про безголового лицаря та примарних ченців у клуатрі. Потім згадав про мишей і трохи заспокоївся. Але, придивившись уважніше, він побачив, що то були пташки: на піддашку тулилися гнізда.

Форма даху повторювала контури собору й нависала над трансептами. Джек дійшов до середохрестя й зупинився в кутку. Він зрозумів, що має перебувати точно над гвинтовими сходами, якими піднявся з першого поверху в галерею. Якщо і влаштовувати підпал, то саме тут: звідси вогонь міг поширитися в чотирьох напрямках: на захід, уздовж нави, на південь, уздовж південного трансепта, й через середохрестя на вівтар і північний трансепт.

Опорні балки були із серцевини дуба, і, хоча вони просмолені, підпалити їх свічкою не вдалося б. Але під піддашком було чимало трісок і стружки, уривків мотузок, шматків мішковини й залишків пташиних гнізд, які миттю займуться. Їх треба лише зібрати на купу.

Його свічка догоряла.

Здавалося б, все було зовсім нескладно: зібрати сміття, торкнутися його полум’ям свічки й піти. Потім перебігти через подвір’я, немов примара, прослизнути в гостьовий будинок, замкнути двері на засув, заритись у солому й чекати сигналу тривоги.

Але якщо його помітять…

Якби його зловили зараз, він міг би сказати, що просто блукає собором, і за це його хіба що відшмагали б. Але якщо його зловлять, коли він буде розпалювати вогонь, то простим шмаганням уже не відбудеться. Джек згадав крадія цукру в Ширингу й те, як кровили його сідниці. Він подумав про покараних розбійників: Фарамона Розкотигубу, якому відрізали губи, Джека-Простака, котрому відтяли руку, і Алана Котячу Морду, що його закували в колодки та побили камінням так, аж він втратив можливість нормально розмовляти. Ще страшнішими були історії про тих, хто не пережив покарання: про вбивцю, якого прив’язали до діжки, утиканої шпичаками, спустили з пагорба, і шпичаки проштрикнули його тіло; про конокрада, котрого спалили живцем; про шльондру-крадійку, що її посадили на палю. Що ж зроблять із хлопчиком, який підпалив церкву?

Із цими думками він став збирати сміття і складати його в купу на підмостках, під однією з потужних кроков.

Коли купа стала з фут[76] заввишки, Джек сів і подивився на неї.

Свічка опливала. Ще кілька секунд — і останню нагоду буде втрачено.

Він швидко підніс свічку до купи сміття. Воно миттю зайнялося. Вогонь охопив тріски й сухі, крихкі залишки пташиних гнізд. Полум’я весело зажевріло.

«Його ще можна згасити», — подумав Джек.

Сміття горіло надто швидко: воно могло прогоріти ще до того, як займуться балки. Джек квапливо зібрав ще сміття й кинув його у вогонь. Полум’я здійнялося вище.

«Я все ще можу його загасити», — знову подумав він.

Смола, якою була просочена балка, почала чорніти й задимилася. Сміття згоріло.

«Вогонь тепер вщухне сам», — подумав Джек, і раптом побачив, що підмостки зайнялися. Він подумав, що можна загасити багаття накидкою, але натомість підкинув ще сміття у вогонь і став дивитися, як він здіймається.

Повітря стало гарячим і димним, хоча лише за кілька дюймів[77], над дахом, віяв морозний зимовий вітер. Зайнялися дрібні планки, до яких були прибиті свинцеві листи, і нарешті вогонь метнувся на масивну головну балку.

Собор горів.

Справу зроблено. Шляху назад нема.

Джек злякався. Йому закортіло якнайшвидше повернутися в гостьовий будинок, загорнутися в накидку, вмоститися на соломі, заплющити очі та слухати рівне дихання тих, хто спить поруч.

Він пішов підмостками у зворотному напрямку. Озирнувся, діставшись краю. Вогонь на диво швидко ширився — напевне, завдяки смолі, якою була просочена деревина. Усі дрібні дерев’яні деталі потроху займалися, і вогонь ширився підмостками. Джек повернувся до нього спиною.

Він прослизнув назад у вежу, спустився, пробіг галереєю над вівтарем і гвинтовими сходами, аж поки опинився в наві. Звідти побіг до дверей, через які увійшов.

Вони були замкнені.

Він усвідомив усю свою нерозважність. Річ у тім, що монахи відімкнули двері, коли увійшли, і, звісно ж, знову замкнули, вийшовши із собору.

Хлопцеві перехопило подих зі страху. Він підпалив церкву й тепер був у ній замкнений.

Джек силкувався вгамувати паніку й зосередитись. Усі двері, які він смикав ззовні, були зачинені. Напевне, деякі з них на засув, а не на замок, тож їх можна відчинити зсередини.

Він побіг середохрестям у північний трансепт і обмацав двері, що вели на північний ґанок. Вони були замкнені на замок.

Хлопець метнувся темною навою на західний бік й одну за одною обійшов двері великих входів для вірян — усі три були замкнені на ключ. Наостанок він кинувся до дверцят, що вели з бічної нави в клуатр. Вони також були на замку.

Джек хотів заплакати, але розумів, що це йому не зарадить. Він подивився на дерев’яну стелю. То була лише його уява чи у тьмяному місячному сяйві в куті південного трансепта показався дим?

«Що мені робити?!» — подумав він.

Може, монахи прокинуться, побіжать гасити вогонь і не помітять маленького хлопчика, що вислизне у відчинені двері? Або ж одразу помітять його, схоплять і звинуватять в усьому. Чи так і спатимуть, доки будівля завалиться, а Джека поховає під купою каміння.

Сльози набігли йому на очі, і він пошкодував, що підніс вогник до купи сміття.

Із розпачем подивився навколо. Чи почує його хтось, якщо закричати у вікно?

Згори почувся грюкіт. Він підвів голову й побачив отвір у дерев’яній стелі, який пробила балка, що впала. Діра здавалася червоною плямою на чорному тлі. За мить знову почувся удар, і величезна балка пробила стелю, двічі перевернулась у повітрі та впала з глухим стуком, який струсив потужні колони нави. Посипались іскри, а в повітрі повиснули розпечені жаринки. Джек прислухався, чекаючи, що почує вигуки, заклики про допомогу й тривожні дзвони, але навколо було тихо. Удару ніхто не почув. І якщо цей гуркіт не розбудив монахів, то його крик тим паче не розбудить.

«Тут я і помру, — промайнула в нього істерична думка. — Або згорю, або мене розчавить, якщо тільки я не виберуся звідси!»

Джек подумав про зруйновану вежу. Він роздивлявся її ззовні та не побачив жодної прогалини, через яку міг би пробратися всередину, але тоді він дивився боязко, адже переживав, що впаде і його засипле камінням. Можливо, тепер зауважить щось, чого не помітив раніше, а відчай допоможе прослизнути там, де він до того не бачив жодного просвіту.

Він побіг у західну частину нави. Вогонь, який ярів через діру в стелі, і полум’я, що охопило балку на підлозі, сяяли набагато яскравіше за місяць, а галерея нави вже світилася золотом, а не сріблом. Джек придивився до купи каміння, що колись було північно-західною вежею. Здавалося, воно лежить суцільною стіною. Пробратися не було де. Нетямлячись зі страху, Джек роззявив рота й щосили заволав: «Мамо!», хоч і знав, що вона його не почує.

Він знову постарався вгамувати паніку. Раптом дещо спало йому на думку. Він зміг потрапити в іншу вежу, ту, що все ще стояла, пройшовши галереєю над південною навою. Якби він зараз пройшов уздовж галереї над північним проходом, то, можливо, зміг би побачити щілину в цій купі уламків, яку не було видно з рівня землі.

Джек побіг назад, до середохрестя, і сховався в північній наві — на випадок, якщо зі стелі впаде чергова балка. Із цього боку також мали бути дверцята та ґвинтові сходи, як і з протилежного. Він наблизився до кута, де зустрічалися нава й північний трансепт. Дверей не було видно. Тоді він зазирнув за ріг: там також не було дверей. Джек не міг повірити своєму нещастю. Мав же бути якийсь шлях до галереї!

Він старався зберігати спокій і думати. Мав бути якийсь спосіб потрапити в зруйновану вежу, треба було лише знайти його. Можна було повернутися під дах через цілу південно-західну вежу й перейти на той бік. Там мав бути отвір, що вів у північно-західну вежу. А звідти можна було б якось вибратися.

Джек з острахом подивився на стелю. Там, напевне, зараз було справжнє пекло. Але він не міг вигадати нічого іншого.

Спершу йому треба було перетнути наву. Він знову подивився нагору. На перший погляд, зараз йому ніщо не загрожувало. Він глибоко вдихнув і щасливо перебіг на той бік.

У південній бічній наві хлопець розчинив дверцята й рвонув угору гвинтовими сходами. Коли він дістався галереї, відчув жар полум’я, що вирувало нагорі. Він пробіг галереєю, увійшов у цілу вежу та помчав нагору.

Там Джек нахилився й проповз через маленьку арку під дах. Усе було в диму й вогні. Усі верхні бруси палали, і дальні кінці балок також охопило полум’я. Джек закашлявся від смолистого смороду. Якусь мить він вагався, а потім став на одну з більших балок, що з’єднували краї нави, і пішов. Його обсипало потом від жару, а очі сльозилися так, що він майже не бачив, куди йде. Він закашлявся, зашпортався та хитнувся вбік. Однією ногою вперся в балку, а другою ударив об стелю й із жахом побачив, що пробив ногою гнилу деревину. Уявив, з якої висоти йому доведеться падати, якщо він провалиться крізь стелю, і як він кричатиме, випроставши перед собою руки, перевертаючись у повітрі, наче та балка, яку щойно бачив. Але дошка витримала його вагу.

Джек нажахано завмер, спершись на руки й на коліно, з ногою, що застрягла між дощок стелі. Жар полум’я вивів його із шокового стану. Він обережно витягнув ногу з діри, встав на коліна й поповз уперед.

Коли він наблизився до протилежного краю, кілька великих балок впали в наву. Уся будівля задвигтіла, а балка під Джеком затремтіла, немов тетівка. Він зупинився й щосили вчепився в неї. Тремтіння припинилося. Хлопчик поповз далі й за мить опинився на підмостках із північного боку.

Якщо його припущення виявляться хибними й пробратися в руїни північно-західної вежі не вдасться, йому доведеться повертатися назад.

Він підвівся та вдихнув холодне нічне повітря. У купі каміння мав бути якийсь отвір. Та чи буде він достатньо широким для хлопчика?

Джек зробив три кроки в західному напрямку й зупинився перед тим, як ступити в невідоме.

Він побачив перед собою великий отвір, через який видніли залиті місячним сяйвом руїни впалої вежі. Коліна в нього затремтіли від полегшення. Він вибрався з пекла.

Але він був високо, на рівні даху, а купа каміння — далеко внизу, надто далеко, щоб стрибати. Він врятувався від вогню, та чи зможе дістатися землі, не скрутивши собі в’язи? А полум’я тим часом швидко наближалося, і дим валив з отвору, де він стояв.

Колись у цій вежі були сходи, що тягнулись всередині уздовж стіни, але вони були зруйновані, коли вежа завалилася. Однак там, де сходинки були закріплені в стіні вапняним розчином, залишилися стирчати уламки дерева — десь у дюйм-два[78] завдовжки, а десь — більше. Джек подумав, що міг би спуститися по цих оцупках, хоч це й було дуже небезпечно. Тут він відчув сморід паленої вовни — його накидка стала гарячою. Ще мить — і вона займеться. У нього не лишалося вибору.

Джек сів і потягнувся до найближчого уламка, схопився обома руками за нього, звісив ногу й мацав нею по стіні, аж поки знайшов опору, потім звісив другу ногу. Намацуючи ногами підпірки, він спустився на одну сходинку. Уламки сходів трималися. Хлопчик знову випростав ногу й випробував на міцність наступний оцупок, перш ніж стати на нього. Цей був хитким, і Джек ступив на нього дуже обережно, міцно тримаючись руками за верхній — на випадок, якщо нижній не витримає його ваги. З кожним небезпечним кроком він наближався до купи уламків. Що нижче він спускався, то меншими ставали рештки сходів — схоже, внизу вони зазнали більших пошкоджень. Джек поставив ногу в повстянику на уламок, що був не ширший за великий палець його ноги, і переніс вагу на нього — нога зірвалася. Друга нога стояла на більшому оцупку, але коли Джек сперся на нього, той зламався. Він старався втриматися руками, але уламки були такі малі, що хлопець не міг міцно схопитися. Рука зірвалася, і він, переляканий, полетів униз.

Джек приземлився на купу каміння, на руки й коліна, і сильно забився. Від збурення та страху йому здалося, що він уже помер, але потім прийшло розуміння, що падіння було вдалим. Руки боліли, коліна були обідрані, але загалом він залишився цілий.

Уже за мить він спустився по купі каміння й одним стрибком подолав кілька останніх футів, що відділяли його від землі.

Він врятувався. Нарешті можна було зітхнути з полегшенням. Він знову мало не розплакався. Йому вдалося вибратися. Джек пишався собою: яка неймовірна пригода!

Але вона ще не скінчилася. Ззовні було видно лише трохи диму, а тріскіт вогню, що аж глушив під дахом, звідси здавався далеким шумом вітру. Лише червоне сяйво у вікнах свідчило про те, що собор горить. Але недавній гуркіт уже мав би когось розбудити, і з дорміторію щомиті міг вийти заспаний монах, щоб поцікавитися, чи то землетрус, чи то йому тільки наснилося. Джек підпалив церкву, скоїв жахливий, на думку будь-якого ченця, злочин. Він мав швидко вшиватися звідти.

Він побіг через моріг до гостьового будинку. Усе було тихо й спокійно. Джек зупинився біля дверей, щоб відсапатися. Якби він увійшов одразу, то його хекання розбудило б усіх. Він щосили старався вирівняти дихання, але стало ще гірше. Треба було зачекати.

Раптом тишу порушили тривожні дзвони, і то безперечно били на сполох. Джек завмер на місці. Якщо він увійде зараз, усі здогадаються. А якщо ні…

Двері гостьового будинку відчинились, і з них вийшла Марта. Джек зі страхом витріщився на неї.

— Де ти був? — тихо спитала вона. — Ти пахнеш димом.

Джек не знав, як викрутитися.

— Я щойно вийшов, — відповів він у відчаї. — Почув дзвони.

— Брехун, — сказала Марта. — Ти давно пішов. Я знаю, бо не спала.

Він зрозумів, що не зможе її обдурити.

— Хтось іще не спить? — з острахом спитав він.

— Ні, тільки я.

— Не кажи нікому, що я кудись ходив. Прошу тебе.

Вона почула страх в його голосі й заспокійливо мовила:

— Добре. Хай це буде нашою таємницею. Не переживай.

— Дякую.

Тієї ж миті на ґанку з’явився Том і почухав потилицю.

Джек злякався: що подумає Том?

— Що сталося? — сонно спитав Том і шморгнув носом. — Димом тхне.

Джек тремтячою рукою вказав на собор.

— Схоже… — сказав і судомно ковтнув. І раптом з величезним полегшенням усвідомив, що все буде добре. Том подумає, що він просто прокинувся на кілька хвилин раніше, як і Марта. Джек знову заговорив, тепер уже впевненіше: — Подивіться на церкву — здається, вона горить.

II

Філіп ще не звик спати на самоті. Йому бракувало душної атмосфери дорміторію, храпу й вовтузні інших людей, хвилювань (коли хтось із старших монахів ішов у вбиральню, а за ним зазвичай тягнулися інші літні ченці, що страшенно розважало молодих послушників). Самота не допікала Філіпові ввечері, адже він був до смерті втомлений, але серед ночі, уже розворушеному опівнічною службою, заснути йому було важко. Замість того щоб повернутись у велике м’яке ліжко (Філіпа бентежило навіть те, як швидко він до нього призвичаївся), пріор розпалював вогнище й читав при свічках, ставав на коліна та молився або просто розмірковував.

Філіп мав про що подумати. Фінансові справи пріорату були в гіршому стані, ніж він очікував. Найскладнішим було те, що вся організація приносила дуже мало грошей. Вони володіли безкраїми землями, але багато ферм віддали в оренду задешево й на тривалий термін, а деякі платили ренту натурою: мішками борошна, діжками яблук, візками ріпи. На тих фермах, що не віддали в оренду, працювали самі монахи, але вони не були здатні виростити врожаї на продаж. Серед іншого майна пріорату були церкви, що збирали десятину. На жаль, більшістю з них керували ключарі, і Філіпові було складно дізнатися, скільки саме вони одержували та як розпоряджалися тими сумами. Книги надходжень і витрат ніхто не вів. Хай там як, було очевидно, що надходження замалі, або ж ними розпоряджалися надто недбало, щоб утримувати собор у належному стані. Утім, це не завадило ключареві зібрати чималу колекцію дорогоцінного посуду й церковного убору.

Філіп не міг дізнатися всіх подробиць до того, як особисто відвідає віддалені маєтки монастиря, але загалом усе і так було зрозуміло, а старому пріорові доводилося кілька років поспіль позичати гроші на повсякденні витрати в лихварів у Вінчестері та Лондоні. Коли Філіп усвідомив масштаби катастрофи, то був цим дуже пригнічений.

Він розмірковував, що робити, молився про те, щоб знайти якесь рішення, і йому дещо спало на думку. Філіпів план складався з трьох етапів. Спершу він мав відновити особистий контроль над грошовими справами пріорату. Наразі кожен з керівників монастиря розпоряджався певним майном і прибутками, які воно приносило: келар, ключар, гостинник, наставник і лазаретний мали «свої» ферми та церкви. Авжеж, ніхто з них не зізнався б, що має багато грошей, а якщо в них і був якийсь надлишок, вони витрачали його, побоюючись, щоб той не забрали. Філіп вирішив призначити нового відповідального за одержання всіх без винятку грошей, що належали пріоратові, і розподіл їх відповідно до потреб інших керівників, та назвати його рахівником.

Рахівником, звісно, мав стати хтось, кому б Філіп довіряв. Спершу він схилявся до того, щоб призначити на цю посаду Катберта Білоголового, келаря. Але потім пригадав його зневагу до ведення записів. Так не годилося. Відтепер усі прибутки та витрати мали записувати у велику книгу. Тоді він вирішив призначити рахівником молодого кухаря, брата Мілія. Інші керівники навряд чи схвально поставляться до такого задуму, хоч би кого він призначив, але Філіп тепер був головним, а решта монахів, які знали або підозрювали, що пріорат втрапив у злидні, так чи інакше підтримає реформи.

Після здобуття контролю над фінансами Філіп мав перейти до другого етапу свого плану.

Усі віддалені ферми треба було віддати в оренду за чисту монету. Це покладе край витратному перевезенню товарів на велику відстань. Пріорат мав ділянку в Йоркширі, ренту за яку сплачували дванадцятьма ягнятами та щороку справно відправляли їх у Кінгзбридж, хоч вартість їхнього довозу була вища за ціну самих ягнят, а половина з них гинула дорогою. У майбутньому харчі для пріорату постачатимуть лише найближчі ферми.

Філіп також планував змінити всю теперішню систему, за якою кожна ферма виробляла всього потроху: зерна, м’яса, молока тощо. Упродовж багатьох років Філіп замислювався над цим, доходячи висновку, що це дуже витратно. Кожній із ферм вдавалося хіба що забезпечити власні потреби — або, якщо називати речі своїми іменами, спожити все, що їй вдалося виробити. Філіп хотів, щоб кожна ферма зосередилася на чомусь одному. Все зерно добре було б вирощувати в селищах Сомерсету, де пріорат також мав кілька млинів. Вкриті пишною рослинністю пагорби Вілтширу чудово підходили для скотарства та виробництва масла і яловичини. Маленький лісовий скит Святого Йоана розводив би кіз і виробляв сир.

Але найважливішим задумом Філіпа було переведення всіх середняцьких ферм, що мали погані ґрунти (зокрема, розташованих у горах), на вівчарство.

Усе його дитинство пройшло в монастирі, де вирощували овець (у тій частині Уельсу всі їх вирощували), і він знав, що ціни на вовну зростають повільно, але невпинно, рік за роком, відколи він себе пам’ятав. Із часом вівчарство розв’яже грошові проблеми пріорату.

Це був другий етап його плану. Третім було знесення собору та будівництво нового.

Їхній собор був старий, негарний і незручний, а падіння північно-західної вежі означало, що вся його конструкція може бути ненадійною. Сучасні собори були вищі, довші, і найголовніше — в них було світліше. Їх будували так, щоб демонструвати склепи та священні реліквії, на які приходили подивитися пілігрими. Усе більше й більше соборів влаштовувало додаткові вівтарі й каплиці для окремих святих. Добре спланований собор, здатний задовольнити потреби сучасних вірян, зможе привабити більше молільників і пілігримів, ніж наразі здатний Кінгзбридж, і, таким чином, буде самостійно себе забезпечувати в далекій перспективі. Коли Філіп покращить фінансове становище пріорату, він збудує нову церкву, яка стане символом відродження Кінгзбриджу.

Це буде його найбільшим досягненням.

Він думав, що зможе зібрати достатньо грошей на відбудову приблизно через десять років. Ця думка страшила його — тоді йому буде вже майже сорок! Однак він сподівався, що за рік зможе розпочати ремонт, який зробить наявну будівлю пристойнішою, — а може, і надзвичайною, — через одну Трійцю.

Коли план нарешті склався в нього в голові, він знову відчув радість і оптимізм. Занурений у думки, пріор почув гучний удар, немов хтось гупнув дверима, і здивувався: невже хтось іще не спить і ходить дорміторієм або клуатром? Коли щось сталося, то хтось йому доповість, подумав Філіп і повернувся до роздумів про ренту й десятину. Важливим джерелом монастирських надходжень були подарунки від батьків, які віддавали хлопців у послушники, але щоб залучити таких послушників, монастиреві потрібна успішна школа…

Філіпові роздуми знову перервав гуркіт, цього разу такий гучний, що його будинок аж струсонуло. «Це точно не гупання дверей, — подумав він. — Що там відбувається?» Пріор підійшов до вікна й відчинив віконницю. Холодне нічне повітря вдерлося в кімнату, і він затремтів. Філіп подивився на собор, будинок капітулу, клуатр, дорміторій і кухонні будівлі за ним. У місячному сяйві вони здавалися дуже мирними. Ніч була така холодна, що аж зуби боліли, коли він дихав. Але в повітрі чимось тхнуло. Він принюхався й відчув запах диму.

Філіп тривожно примружився, але вогню ніде не побачив.

Він втягнув голову в кімнату й знову принюхався, підозрюючи, що запах диму йде з його каміна, але зрозумів, що помиляється.

Спантеличений і стривожений, Філіп швидко натягнув чоботи, схопив плащ і вибіг з будинку.

Коли він біг подвір’ям у напрямку клуатру, запах диму став сильнішим. Безсумнівно в пріораті щось горіло. Він одразу подумав про кухню — майже всі пожежі починалися звідти. Філіп побіг стежкою між південним трансептом і будинком капітулу й далі — через клуатр. Удень він пішов би через трапезну на кухонний двір, але вночі її замикали, тому він рушив через арку в південній галереї та опинився одразу за кухнею. Жодних ознак пожежі не було — ані там, ані у броварні, ані у пекарні, а запах диму дещо послабшав. Він пробіг іще трохи й зазирнув за броварню — у напрямку гостьового будинку та стайні. Там усе було спокійно.

Може, пожежа почалася в дорміторії? Вогнище було лише там. Ця думка злякала його. Поки він біг до клуатру, його переслідував жахливий образ монахів у своїх постелях, знепритомнілих від диму в пойнятому вогнем дорміторії. Він помчав до дверей дорміторію. Щойно він потягнувся до ручки, двері відчинились і звідти вийшов Катберт Білоголовий з оситняковою[79] свічкою в руці.

Катберт одразу ж спитав:

— Відчуваєш запах?

— Так. Із ченцями все добре?

— Тут ніщо не горить.

Філіп зітхнув із полегшенням. Принаймні його паства була в безпеці.

— А де горить?

— Може, на кухні? — сказав Катберт.

— Ні, я дивився.

Тепер, коли він знав, що всі в безпеці, Філіп почав хвилюватися за своє майно. Він щойно думав про гроші, тож знав, що не зможе дозволити собі ремонт. Подивився на собор. Йому здалося, чи у вікнах грає багряне жарево?

Філіп сказав:

— Катберте, візьми в ключаря ключі від собору.

Катберт уже подбав про це.

— Ключі в мене.

— Молодець!

Вони квапливо пішли уздовж східної галереї до дверей у південному трансепті. Катберт поспішно відімкнув їх. Щойно двері розчинилися, з них повалив дим.

Філіпове серце завмерло. Як сталося, що його собор горить?

Він увійшов усередину. Спершу нічого не зрозумів. На підлозі біля вівтаря та в південному трансепті горіли кілька величезних уламків дерева. Як вони потрапили сюди? Звідки взялося стільки диму? І що то за гуркіт, немов займання значно більше?

Катберт крикнув:

— Глянь угору!

Філіп підвів голову й побачив відповідь на всі свої запитання. Стеля несамовито палала. Він із жахом витріщився на неї, немов дивився на пекло знизу. Більша частина пофарбованої стелі вже зникла, оголивши дерев’яні трикутники даху, почорнілі й охоплені яскравим полум’ям, а вогонь і дим плигали та кружляли в диявольському танці. Філіп завмер на місці й дивився туди, нездатний ворухнутися, аж доки в нього заболіла шия; тоді він зібрав думки докупи.

Він побіг у середохрестя, став перед вівтарем і подивився навколо. Палав увесь дах: від західного кінця до східного й над обома трансептами. Філіпові спало на думку: як туди носити воду? Він уявив вервечку монахів, які біжать галереєю з відрами, й одразу усвідомив, що це неможливо: навіть якби в нього була сотня людей, вони не спромоглися б підняти на дах достатньо води, щоб загасити бурхливе вогняне пекло. Пріор зрозумів, що дах згорить, і на серці в нього похолонуло. Дощ і сніг завалять собор до того, як він знайде гроші на новий дах.

Філіп почув гуркотіння та подивився нагору. Велетенська балка повільно сунула вбік якраз над ним. Зараз вона впаде просто на нього. Він побіг у південний трансепт, де стояв переляканий Катберт.

Ціла секція даху — три трикутники балок із кроквами та прибитими до них свинцевими листами — впала вниз. Філіп із Катбертом дивилися на це немов паралізовані, забувши про свою безпеку. Дах упав на одну з великих округлих арок у середохресті. Величезна вага дерева та свинцю розколола мурування арки з довгим громоподібним звуком. Усе відбувалося повільно: повільно впали балки, повільно тріснула арка, повільно розлетілися шматки розбитої кладки. Ще кілька балок відокремилися від даху, а потім пролунав гуркіт, немов вдарив грім, і фрагмент північної стіни святилища здригнувся та сповз униз, у північний трансепт.

Філіп стояв приголомшений. Руйнація такої могутньої будівлі була моторошним, але захопливим видовищем, наче падіння гори або зміління річки: він не думав, що таке можливо. Пріор не вірив власним очам. Він почувався збитим з пантелику й не знав, що робити.

Катберт потягнув його за комір.

— Ходімо! — закричав він.

Філіп не міг відірватися. Він згадав, як щойно думав про те, що йому знадобиться десять років економії та важкої праці для покращення фінансового становища монастиря. А тепер раптом виявилося, що він має збудувати новий дах, відновити північну стіну — і то якщо руйнація на цьому зупиниться… «Диявольські каверзи», — подумав Філіп. Як іще пояснити те, що дах зайнявся посеред січня?

— Ми тут загинемо! — крикнув Катберт, і страх у його голосі вразив Філіпа в саме серце. Він відвернувся від полум’я, і вони обидва вибігли із церкви в клуатр.

Ченці вже почули дзвін на сполох і саме виходили з дорміторію. У дверях вони зупинялись і дивилися на церкву. Кухар Мілій підганяв їх, щоб уникнути тисняви, і жестами закликав рухатися від собору до південної галереї клуатру. На півдорозі стояв Том Будівник, який казав їм іти в арку. Філіп почув, як той каже:

— Ідіть у гостьовий будинок, тримайтеся якнайдалі від собору!

«Він перебільшує», — подумав Філіп. Невже в клуатрі їм щось загрожувало? Але жодної шкоди в тому він не бачив, і, напевне, було цілком доцільно відійти якнайдалі від пожежі. «Насправді, я сам мав би про це подбати», — подумав Філіп.

Але обачність Тома змусила його замислитися про те, як далеко може поширитися руйнування. Якщо в клуатрі не було безпечно, то що станеться з будинком капітулу? Там, у бічній кімнатці з грубими стінами й без вікон, тримали оббиту залізом дубову скриньку, де зберігалася та дещиця грошей, що вони мали. За мить він побачив скарбника Алана, молодого монаха, який працював разом із ключарем і дбав про церковне начиння. Філіп покликав його.

— Треба забрати скарбницю з будинку капітулу. Де ключар?

— Він пішов, отче.

— Іди знайди його, візьми в нього ключі, забери скарбницю з кімнати й віднеси в гостьовий будинок. Мерщій!

Алан побіг, а Філіп повернувся до Катберта.

— Простеж, щоб він зробив усе як слід.

Катберт кивнув і побіг за Аланом.

Філіп обернувся й подивився на церкву. За ті кілька хвилин, на які він відірвався, вогонь посилився, і заграва в усіх вікнах стала яскравішою. Ключар мав подбати про скарбницю замість того, щоб так квапливо рятувати власну шкуру. Про що ще він міг забути? Філіпові було складно зосередитися — усе відбувалося так швидко. Ченці йшли в безпечне місце, про скарбницю мали подбати…

Він забув про святого!

У східній частині церкви, за єпископським престолом, стояв саркофаг святого Адольфія, ранньоанглійського мученика. У ньому лежала дерев’яна труна зі скелетом святого. Час од часу віко саркофага підіймали й демонстрували труну. Щоправда, Адольфій уже був не такий популярний, як раніше, але колись давно хворі дивом зцілялися, торкнувшись труни. Мощі святого могли стати важливою принадою собору для вірян і пілігримів. Загалом, мощі приносили стільки грошей, що, хоч як прикро, монахи часом викрадали їх з інших церков. Філіп прагнув відновити інтерес до Адольфія. Він мав врятувати його скелет.

Йому знадобиться допомога, щоб підняти віко саркофага й винести труну. Ключар також мав би подбати про це, але його ніде не було видно. Наступним із дорміторію вийшов Ремігій, пихатий підпріор. Він би згодився. Філіп покликав його й сказав:

— Допоможи мені врятувати мощі святого.

Ремігій перелякано подивився блідо-зеленими очима на собор у вогні, повагався мить і пішов за Філіпом до дверей східної галереї.

Усередині Філіп зупинився. Він, здавалося, щойно вийшов звідти, але пожежа поширювалася дуже швидко. Йому в ніс ударив різкий смоляний запах, і він зрозумів, що цей дух іде від балок даху, вочевидь просмолених проти гниття. Нагорі, окрім полум’я, вирував холодний вітер: дим валив крізь діри в даху, і вогонь втягував холодне повітря у вікна. Висхідний потік роздмухував вогонь ще сильніше. Жарини дощем сипалися на підлогу собору, а кілька великих балок, що палали вгорі, здавалося, от-от впадуть. До цієї миті Філіп хвилювався лише за ченців і майно пріорату, а тепер злякався і за себе й уже не був певен, чи варто йому йти в те пекло.

Що довше він чекав, то більшою ставала небезпека. Ще трохи вагань — і він геть втратить самовладання. Пріор підібрав поділ сутани й гукнув:

— За мною!

Із цими словами Філіп кинувся в трансепт. Він обійшов невеличке багаття, яке палало на підлозі, очікуючи, що будь-якої миті на нього може впасти балка з-під стелі. Біг, а серце в нього заходилося, він мало не кричав від напруги, аж доки не опинився в бічній наві навпроти.

На мить він зупинився. Бічні нави мали кам’яне склепіння й не горіли. Ремігій був поруч із ним. Філіп важко дихав і кашляв від диму, що їв йому горлянку. Він перетнув трансепт за кілька секунд, але йому здавалося, що це тривало довше за опівнічну службу.

— Ми тут загинемо! — сказав Ремігій.

— Господь захистить нас, — відповів Філіп і подумав: «Але чому тоді мені так страшно?»

Та часу на теологічні рацеї не було.

Він пішов уздовж трансепта й повернув у святилище, тримаючись ближче до бічної нави. Відчував жар лавок, що жваво палали на хорах, а заразом — і біль від втрати: то була дорога робота з прекрасним різьбленням. Філіп постарався не думати про це й сконцентруватися на тому єдиному завданні, що зараз важило. Він побіг повз вівтар у східний куток.

Щоб дістатися до гробниці святого, треба було пройти пів церкви. То був великий кам’яний саркофаг, що покоївся на невисокому цоколі. Філіп із Ремігієм мали підняти кам’яне віко, покласти його на підлогу, витягти труну з гробниці та винести в бічну наву під градом розвогнених уламків, що сипалися з даху. Філіп подивився на Ремігія. Банькуваті зелені очі підпріора розширилися зі страху. Пріор старався не показувати, що теж боїться.

— Берися з того боку, а я візьму із цього, — мовив він, вказавши на саркофаг, і побіг до нього, не чекаючи на відповідь.

Ремігій побіг за ним.

Вони стали з протилежних боків, схопилися за віко й потягнули.

Воно не зрушило з місця.

Філіп зрозумів, що мав привести із собою більше монахів. Дарма він не подумав про це. Але було вже запізно: якби він побіг по допомогу, то на зворотному шляху вони вже не пробралися б через трансепт. Однак він не міг залишити тут святі мощі. На саркофаг могла впасти балка й розколоти його — труна тоді займеться, а прах розвіється. То буде страшним святотатством і жахливою втратою для собору.

Йому дещо спало на думку. Він підійшов до саркофага збоку й дав Ремігію знак стати поруч із ним. Філіп опустився на коліна, уперся руками в навислий край віка й щосили штовхнув угору. Ремігій одночасно з ним зробив те саме, і кам’яна плита піднялася. Вони повільно рухали її вгору. Філіп потроху випрямив одну ногу, і Ремігій зробив те саме, а потім вони обидва звелися на ноги. Коли віко стало сторч, вони штовхнули ще раз, і воно перекинулося, впало на підлогу по той бік саркофага й розкололося надвоє.

Філіп зазирнув у саркофаг. Труна добре збереглася, деревина була ще міцною, а ручки лише трохи потьмяніли. Він перехилився всередину саркофага й узявся за дві ручки. Ремігій зробив те саме з іншого краю. Вони підняли труну на кілька дюймів, але та виявилася важчою, ніж здавалося, і невдовзі Ремігій відпустив ручки та сказав:

— Я не можу, я не такий молодий, як ти.

Філіп утримався від різкої відповіді. Труна, мабуть, була оббита свинцем зсередини. Але тепер, коли вони підняли віко, вона була в ще більшій небезпеці.

— Іди сюди! — крикнув Філіп Ремігію. — Спробуємо поставити її сторч!

Ремігій обійшов саркофаг і став поруч із Філіпом. Вони схопилися за ручки та потягнули. Труна піддалася доволі легко. Вони підійняли її над стінкою саркофага й потроху почали рухатися вперед, підіймаючи труну ще вище, аж доки вона стала сторч, а потім зупинилися. Тут Філіп усвідомив, що вони підняли труну за нижній кінець, тобто поставили святого на голову, і подумки перепросив у нього. Навколо них постійно падали шматки деревини, пойняті вогнем. Щоразу, коли іскри приземлялися на Ремігієву сутану, він несамовито плескав по ній, доки вони не згасали, і з острахом дивився на охоплений вогнем дах. Філіп бачив, що мужність потроху покидає його.

Вони опустили труну на стінку саркофага та ще трохи підштовхнули. Інший її край піднявся, і тепер труна балансувала на краю. Вони відпустили її, і протилежний край ударився об підлогу. Обидва потягнули труну за інший бік і нарешті поставили її головою догори. «Кістки святого, мабуть, гримлять у труні, немов гральні кості в чашці», — подумав Філіп. Він ще ніколи не був таким близьким до святотатства, але не мав іншого виходу.

Вони стали обабіч труни, схопилися за ручки й потягнули її через собор до бічної нави, де могли б перепочити у відносній безпеці. Оббиті залізом кутки труни залишали по собі неглибокі колії у втовченій земляній підлозі. Філіп і Ремігій уже майже дісталися нави, коли ще одна секція даху — охоплені вогнем балки й розпечені свинцеві листи — впала в порожній саркофаг. Гуркіт оглушив їх, підлога затрусилася від удару, а кам’яний саркофаг розлетівся на друзки. Велика балка ударила по труні, вибивши її з рук Філіпа та Ремігія і лише якимось дивом не зачепила самих носіїв. Для Ремігія це було вже занадто.

— Це каверзи диявола! — істерично заволав він і побіг геть.

Філіп мало не побіг за ним. Якщо сюди справді явився диявол, то невідомо, що може статись. Пріор сам не бачив лукавого, але чув багато історій від тих, кому довелося з ним зустрітися. Проте монахи мають протистояти сатані, суворо нагадав він собі. Філіп із жагою подивився на укриття в бічній наві, набрався духу, схопився за ручки труни й потягнув.

Йому вдалося вивільнити труну з-під впалої балки. На дошках з’явилися борозни й тріщини, але сама труна вціліла. Філіп протягнув її ще трохи. Гарячі жарини сипалися навколо нього. Він подивився на дах. То якась двонога постать танцює глузливу джигу в полум’ї, чи то просто клуби диму? Пріор опустив голову й побачив, що поділ його сутани зайнявся. Філіп став на коліна та почав гасити вогонь руками, притискаючи гарячу тканину до підлоги, аж доки вона перестала горіти. І тут він почув шум — чи то хрипкий тріскіт понівеченої деревини, чи то безумний глузливий сміх біса.

— Святий Адольфію, захисти мене, — ахнув Філіп і знову схопився за ручки труни.

Дюйм за дюймом він тягнув труну по підлозі. Здавалося, диявол облишив його. Пріор не підводив голови, адже на лукавого краще не дивитися. Нарешті Філіп опинився під захистом бічної нави й почувся у відносній безпеці. Біль у спині змусив його ненадовго зупинитись і випростатися.

До найближчих дверей у північному трансепті було ще далеко. Він геть не був певен, що зможе дотягнути туди труну до того, як завалиться весь дах. Напевне, диявол на це й розраховував. Філіп не зміг стриматись і знов подивився у вогонь. Примарна двонога постать сховалася за обвуглену балку, щойно Філіп її побачив. «Він знає, що я не впораюся», — подумав Філіп. Він вдивлявся в прохід, готовий кинути святого й рятувати своє життя, і тут побачив брата Мілія, Катберта Білоголового й Тома Будівника — три цілком матеріальні фігури, що поспішали йому на допомогу. Його серце стрибнуло з радощів, і він раптом подумав, що диявол під дахом йому лише уздрівся.

— Слава Богу, — сказав він і додав, хоч то було зайвим, — допоможіть мені!

Том Будівник оцінив поглядом розпечений дах. Він, схоже, не помітив ніяких бісів, але сказав:

— Треба поквапитися.

Вони схопилися за кути труни й підійняли її на плечі. Це було важко навіть для чотирьох. Філіп скомандував:

— Уперед!

Вони пішли навою, намагаючись проминути її якомога швидше, зігнуті під важкою ношею.

Коли вони дісталися південного трансепта, Том гукнув:

— Заждіть!

Підлога являла собою смугу перешкод із невеличких вогнищ і шматків деревини, які постійно падали згори. Філіп вдивлявся, намагаючись прокласти маршрут через вогонь. За мить після того, як вони зупинилися, у західній частині собору почувся гуркіт. Філіп із жахом подивився туди. Гуркіт перетворився на грім.

Том Будівник загадково мовив:

— Вона хитка, як і перша.

— Про що ти? — крикнув Філіп.

— Про південно-західну вежу.

— О ні!

Грім став ще гучнішим. Філіп із жахом побачив, що вся західна частина собору посунулася на ярд[80], немов її рухала рука Господня. Понад десять ярдів[81] даху впали в наву з гуркотом, що нагадував землетрус, а після цього південно-західна вежа сповзла всередину собору.

Жах паралізував Філіпа. Собор руйнувався в нього на очах. Щоб відбудувати його, знадобляться довгі роки, навіть якщо він знайде гроші. Що йому робити? Як монастир існуватиме далі? Невже це кінець Кінгзбриджського пріорату?

Із заціпеніння його вивів поштовх труни в нього на плечі, коли інші троє рушили вперед. Філіп рушив туди, куди його вели. Том обирав шлях крізь вогняний лабіринт. Головня впала на труну, але зіслизнула на підлогу, не завдавши нікому шкоди. За мить вони вибігли у двері, на прохолодне нічне повітря.

Філіп був такий приголомшений знищенням собору, що не відчував полегшення від того порятунку з вогню. Вони поквапились через клуатр до південної арки й вийшли крізь неї. Коли вони відійшли від будівель, Том сказав:

— Усе, достатньо.

Вони з полегшенням опустили труну на підмерзлу землю.

Кілька хвилин Філіп намагався віддихатися. Розумів, що немає часу на прояв емоцій. Він був пріором і повинен був усім керувати. Що робити далі? Було б доцільним пересвідчитися, чи всі ченці врятувалися. Він іще раз глибоко вдихнув, розправив плечі й подивився на інших.

— Катберте, лишайся тут і пильнуй труну з мощами, — сказав він. — Решта — за мною.

Він повів своїх супутників навколо кухні, між броварнею і млином, і перетнув моріг, що відділяв їх від гостьового будинку. Ченці, Томова родина й селяни стояли невеличкими зграйками, тихенько розмовляли та дивилися широко розплющеними очима на охоплений вогнем собор. Філіп також кинув на нього погляд, перш ніж звернутися до них. Це видовище спричиняло йому біль. Уся західна частина перетворилося на руїну, на рештках даху вирувало полум’я.

Філіп відвернувся.

— Усі тут? — спитав він. — Якщо когось немає, назвіть його ім’я.

Хтось сказав:

— Катберт Білоголовий.

— Він пильнує мощі святого. Хтось іще?

Усі мовчали.

Філіп сказав Мілію:

— Полічи монахів про всяк випадок. Має бути сорок п’ять, рахуючи тебе й мене.

Філіп знав, що може довіряти Мілію, тому вирішив, що із цим питанням покінчено, і звернувся до Тома Будівника.

— Усі з твоєї родини тут?

Том кивнув і вказав пальцем. Вони стояли біля стіни гостьового будинку: жінка, дорослий син і двоє маленьких дітей. Менший хлопчик перелякано подивився на пріора.

«Вони, напевне, почуваються жахливо», — подумав Філіп.

Ключар сидів на оббитій залізом скриньці, де була їхня скарбниця. Філіп уже й забув про це. Він був радий бачити, що вона в безпеці. Пріор звернувся до ключаря:

— Брате Ендрю, труна святого Адольфія за трапезною. Візьми із собою братів і віднесіть її…

Він на мить задумався. Напевне, найбезпечніше було б залишити її в резиденції пріора.

— Віднесіть її в мій будинок.

— У твій будинок? — сердито перепитав Ендрю. — Мощами опікуюся я, а не ти.

— Тоді ти й мав би подбати про те, щоб урятувати їх від вогню! — вибухнув Філіп. — Роби як я кажу, і не сперечайся!

Ключар неохоче підвівся з гнівним виглядом. Філіп сказав:

— Поквапся, чоловіче, інакше я позбавлю тебе твоєї посади, просто тут і зараз!

Він відвернувся від Ендрю та звернувся до Мілія:

— Скільки нарахував?

— Сорок чотири, і Катберт. Одинадцять послушників. П’ять гостей. Усі на місці.

— Подякуємо Господові.

Філіп подивився на вогненне пекло. Йому здавалося дивом те, що всі були живі й ніхто не постраждав. Тут він відчув, як втомився, але був надто схвильованим, щоб сісти та відпочити.

— У сховищі є щось іще, що треба врятувати? — спитав він. — Окрім мощей і скарбниці…

Алан, молодий скарбник, підвівся.

— А що буде з книгами?

Філіп застогнав. Звісно ж, книги! Їх тримали в замкненій шафі в східному клуатрі, поруч із будинком капітулу, де монахи могли брати їх для навчання. Виносити книги по одній було б надто довго й небезпечно. А от кілька юнаків могли б врятувати весь вміст шафи. Філіп подивився навколо. Ключар відправив пів десятка монахів, щоб забрати труну, і вони вже йшли з нею через подвір’я. Філіп обрав трьох молодих монахів і трьох старших послушників і наказав їм іти з ним.

Він пішов назад до пойнятого вогнем собору, адже надто втомився, щоб бігти. Вони пройшли між млином і броварнею та обійшли кухню й трапезну. Катберт Білоголовий і ключар дбали про труну. Філіп повів монахів уздовж проходу між трапезною та дорміторієм і далі — під південну арку й у клуатр.

Він відчув жар вогню. На дверцятах великої шафи з книгами були різьблені зображення Мойсея та Скрижалей Завіту. Філіп наказав юнакам взяти шафу на плечі. Вони понесли її через клуатр до південної арки. Там Філіп зупинився й озирнувся. Його серце сповнилося журби від вигляду зруйнованого собору. Дим послабшав, але полум’я вирувало ще сильніше. Зникли цілі шматки даху. Просто в нього на очах просів дах над середохрестям, і Філіп зрозумів, що той впаде наступним. Почувся громоподібний гуркіт, гучніший за все, що він чув досі, і дах над південним трансептом упав. Філіп відчував фізичний біль від того, немов горіло його власне тіло. За мить стіна трансепта немов випнулася над клуатром. «Вона впаде, допоможи нам, Боже!» — подумав Філіп. Коли мурування стало завалюватися, він усвідомив, що каміння летить в його бік, і розвернувся, щоб тікати. Але не встигнув зробити й кроку, як щось вдарило його в потилицю, і він упав непритомний.

Для Тома ж лютий вогонь, що знищував Кінгзбриджський собор, був світлом надії. Він подивився далі, через моріг, на язики полум’я, що танцювали над руїнами церкви, і на думці в нього було лише одне: тут багато роботи!

Ця думка з’явилась у його підсвідомості, щойно він, заспаний, вийшов із гостьового будинку та побачив слабке червоне жарево у вікнах собору. Увесь цей час, поки він вів ченців у безпечне місце й біг у розвогнену церкву, щоб знайти пріора Філіпа, поки допомагав йому винести труну з мощами святого, його серце заходилося від безсоромного оптимізму.

Тепер, коли він мав хвилинку, щоб усе обміркувати, Томові спало на думку, що він не мав би так беззастережно радіти пожежі в соборі. Але потім розважив, що раз ніхто не постраждав, скарбницю пріорату врятовано, а сам собор однаково був старим і хитким, то чому б не тішитися?

Юні монахи поверталися з важкою книжковою шафою. «Тепер я маю лише переконатися в тому, що мені дадуть цю роботу», — подумав Том. Мить була слушна, щоб поговорити про це з пріором Філіпом.

Але Філіпа не було з монахами, які несли шафу. Вони підійшли до гостьового будинку й опустили шафу долу.

— Де пріор? — спитав їх Том.

Старший здивовано озирнувся.

— Я не знаю, — відповів той. — Я думав, він іде позаду.

«Напевне, затримався подивитися на пожежу, — подумав Том. — А може, втрапив у якусь халепу».

Він не став чекати й миттю побіг через моріг й навколо кухні. Том переживав за Філіпа — не лише тому, що то була добра людина, а й тому, що він був покровителем Джонатана. Без Філіпа з малюком могло статися все що завгодно.

Том знайшов пріора в проході між трапезною та дорміторієм. Він із полегшенням побачив, що той сидить із приголомшеним виглядом, але цілий. Том допоміг йому підвестися.

— Щось по голові вдарило, — слабким голосом сказав Філіп.

Том подивився йому через плече. Південний трансепт завалився у клуатр.

— Вам пощастило вижити, — зауважив муляр. — Напевне, Господь має для вас призначення.

Філіп похитав головою, щоб у думках прояснилось.

— Я на хвилину знепритомнів. Тепер усе добре. Де книги?

— Їх віднесли в гостьовий будинок.

— Ходімо туди.

Поки вони йшли, Том підтримував Філіпа. Пріор не постраждав, але Том бачив, що він дуже засмучений.

Коли вони наблизилися до гостьового будинку, апогей пожежі в соборі був уже позаду, і полум’я почало вщухати, але Том усвідомив, що, попри це, може чіткіше роздивитися людські обличчя, і зрозумів, що почало світати.

Філіп знову став організовувати монахів. Кухареві Мілію він наказав варити кашу на всіх, а Катбертові Білоголовому — відкоркувати барильце міцного вина, щоб усі могли зігрітися. Він розпорядився розпалити вогнище в гостьовому будинку, і старші ченці пішли туди ховатися від холоду. Задощило, і під дощем, на холоді, вогонь на руїнах собору вщухнув.

Коли всім знайшлося діло, пріор Філіп вийшов із гостьового будинку й попрямував до собору. Том побачив це й рушив слідом. Це був його шанс. Якщо він домовиться зараз, то зможе працювати тут упродовж довгих років.

Філіп стояв, дивився на рештки західної частини собору й сумно хитав головою, немов то його життя лежало перед ним у руїнах. Том мовчки зупинився поруч із ним. Потім Філіп пішов через цвинтар уздовж північної стіни нави. Муляр — з ним, оцінюючи пошкодження.

Північна стіна нави вистояла, але північний трансепт і частина північної стіни святилища були зруйновані. Східна частина собору вціліла. Вони повернули за ріг і подивилися на південну стіну. Більша її частина впала, а південний трансепт завалився в клуатр. Будинок капітулу вистояв.

Вони пройшли через арку, що вела в східну галерею клуатру, і наштовхнулися там на купу каміння. Здавалося, все зруйновано, але бите око Тома одразу відзначило, що галереї клуатру не зазнали великих руйнувань, а лише були поховані під уламками. Він заліз на каміння й подивився на собор. Одразу за вівтарем були приховані сходи, що вели в крипту. Сама крипта розташовувалася під хорами. Том придивився до кам’яної підлоги над криптою, шукаючи тріщин, і нічого не побачив. Ймовірно, що крипта не постраждала. Він нічого не сказав Філіпові, адже хотів приберегти це для вирішальної миті.

Філіп пішов далі, за дорміторій. Том поспішив за ним. Вони побачили, що дорміторій не зазнав ушкоджень, а далі пересвідчилися, що й інші будівлі вціліли: трапезна, кухня, пекарня та броварня. Схоже, це дещо заспокоїло Філіпа, але його обличчя залишалося похмурим.

Вони мовчки повернулися туди, звідки почали: до зруйнованої західної частини, замкнувши коло навкруг подвір’я. Філіп важко зітхнув і першим порушив мовчанку.

— Це робота диявола, — сказав він.

«Моя мить настала», — подумав Том. Він глибоко вдихнув і мовив:

— А може, і промисл Божий.

Філіп здивовано подивився на нього.

— Як так?

Том обережно добирав слова.

— Ніхто не постраждав. Книги, скарбниця та мощі святого врятовано. Знищено лише собор. Напевне, Господь хотів, щоб збудували нову церкву.

Філіп скептично посміхнувся.

— І напевне, Господь хотів, щоб ти збудував її.

Хай би яким приголомшеним був Філіп, він розумів, що Томові аргументи доволі своєкорисливі.

Том стояв на своєму.

— Може, й так, — уперто сказав він. — Навряд чи диявол послав би сюди старшого майстра в ніч, коли собор ущент згорів.

Філіп відвернувся.

— Нова церква буде, але я не знаю коли. А що мені робити до того? Як жити монастирю? Усе наше життя — це молитви й навчання.

Філіп був у відчаї. То була та сама мить, коли Том мав подарувати йому нову надію.

— Ми із сином можемо розчистити клуатр і підготувати його до використання за тиждень. — Його голос прозвучав набагато впевненіше, ніж він почувався.

Філіп здивувався.

— Справді? — На його обличчі знову з’явився вираз зневіри. — А де нам проводити служби?

— Може, у крипті? Вона підходить для відправ, чи не так?

— Так, цілком годиться.

— Я певен, що крипта не зазнала великих пошкоджень, — сказав Том. То була майже правда: він був майже певен.

Філіп дивився на нього як на янгола милосердя.

— Прибрати уламки зі стежки, що веде від клуатру до сходів крипти, можна доволі швидко, — вів далі Том. — Собор зруйнований переважно з того боку, але це, хоч як дивно, навіть на краще, тому що нам не загрожує падіння уламків. Я ще маю придивитися до стін, що залишилися стояти, — можливо, їх треба буде підперти. Потрібно буде щодня перевіряти, чи не з’явилися нові тріщини, і навіть якщо їх не буде, заходити в собор у вітряну погоду не варто.

Усе це було важливим, але Том бачив, що Філіп досі не вірить йому. Він явно чекав на щось, що піднесло б його дух. Якщо Том хотів, щоб пріор найняв його, йому треба було дати Філіпові нову надію. Том змінив тон.

— Якщо мені допомагатимуть молоді ченці, я зможу полагодити все необхідне для того, щоб ви повернулися до звичного життя десь за два тижні.

Філіп витріщився на нього.

— Два тижні?

— Дайте харчі й дах над головою мені й моїй родині, а заплатите тоді, коли у вас будуть гроші.

— І ти повернеш мій пріорат до життя за два тижні? — з недовірою перепитав Філіп.

Том не був у тому певний, але якщо на те піде три тижні, то ніхто не помре.

— Два тижні, — твердо сказав він. — А потім ми знесемо рештки стін — знайте, що ця робота вимагає певних умінь, якщо виконувати її безпечно, — далі треба розібрати уламки й зібрати каміння, яке можна буде використати для будівництва. А ми тим часом складемо план нового собору.

Том затамував подих. Він зробив усе можливе. Філіп просто зобов’язаний його найняти!

Філіп кивнув і всміхнувся — вперше за весь цей час.

— Гадаю, тебе справді послав Господь, — промовив він. — Ходімо поснідаємо, а потім станемо до роботи.

Том зітхнув з полегшенням.

— Дякую, — відповів він. Його голос трохи тремтів, і він нездатний був це контролювати, але раптом йому стало байдуже. Він проковтнув ридання й додав: — Ви навіть не уявляєте, як це важливо для мене.

Після сніданку Філіп влаштував імпровізовані збори капітулу в коморі Катберта під кухнею. Монахи були схвильовані й збуджені. То були люди, що обрали для себе (або ж погодилися на це) суворе, але передбачуване й доволі нудне життя, і тепер їх пойняла тривога. Їхнє зніяковіння хвилювало Філіпове серце. Він як ніколи почувався пастирем, що мусить дбати про нерозумних і безпорадних створінь. Різниця полягала в тому, що то були не безсловесні тварини, а його брати, яких він любив. Щоб заспокоїти їх, він вирішив розповісти, що буде далі, спрямувати їхню стурбованість на важку працю та якнайшвидше повернутися до звичного ладу.

Попри незвичайні обставини, Філіп не порушив ритуалів капітулу. Він наказав читати денний мартиролог[82], а за ним — поминальні молитви. Таке було призначення монастиря: молитви виправдовували його існування. Деякі ченці ніяк не могли заспокоїтися, тому він обрав двадцятий розділ статуту Святого Бенедикта, що звався «Про молитовну святобливість». По тому зачитали синодик[83]. Звичний ритуал заспокоїв ченців, і пріор відзначив, як переляк зійшов з їхніх облич, коли вони усвідомили, що їхній світ не припинив існування.

Наприкінці Філіп підвівся, щоб звернутися до них.

— Лихо, що спіткало нас уночі, всього лиш матеріальне, — розпочав він, силкуючись, щоб його голос звучав якомога тепліше й переконливіше. — Життя ж наше є духовним, наша робота — це молитва, служіння Господові та роздуми про вічне.

Він оглянув кімнату, намагаючись зазирнути в очі кожному та пересвідчитися, що привернув їхню увагу, а потім сказав:

— Ми повернемося до своєї праці за кілька днів, обіцяю вам.

Філіп помовчав трохи, щоб монахи усвідомили його слова, і їхнє полегшення, на яке змінилася напруга, здавалося, можна було відчути на дотик. Він зачекав іще хвильку та продовжив:

— Господь у Своїй мудрості вчора послав нам старшого майстра-будівника, який допоможе нам подолати це лихо. Цей майстер переконав мене, що під його керівництвом уже за тиждень ми зможемо знову користуватися клуатром.

Монахи були приємно вражені й тихо загомоніли.

— Боюся, ми більше не зможемо проводити служби в нашому соборі — його доведеться будувати наново, а на це, звісно, піде багато років. Але Том Будівник вважає, що крипта не постраждала. Вона освячена, тому ми зможемо служити відправи в ній. Том каже, що може убезпечити її через тиждень після того, як завершить роботи в клуатрі. Отже, як бачите, ми зможемо відновити наші служіння якраз на Прощену Неділю.

Знову почувся радісний гомін. Філіп бачив, що йому вдалося переконати й заспокоїти їх. На початку зборів усі були налякані й збентежені, а тепер стали спокійні та радісні. Філіп додав:

— Брати, які почуваються надто слабкими, будуть звільнені від фізичної праці. А братам, які цілий день працюватимуть із Томом Будівником, даватимуть червоне м’ясо й вино.

Філіп сів. Першим заговорив Ремігій.

— Скільки ми маємо платити Будівникові? — підозріло спитав він.

Ремігій неодмінно став би шукати якийсь підступ.

— Наразі нічого, — відповів Філіп. — Том знає про наші злидні. Він працюватиме за їжу та притулок для себе й своєї родини, доки ми будемо в змозі розрахуватися з ним.

Тут Філіп усвідомив, що це прозвучало дещо двозначно: Том мав працювати безплатно, аж поки пріорат зможе дозволити собі заплатити за його роботу, тож буде винним йому за кожен день роботи, починаючи із цього дня. Не встигнув Філіп пояснити це, як Ремігій знову заговорив:

— А де вони житимуть?

— Я віддав їм гостьовий будинок.

— Вони могли б жити в когось із селян.

— Том зробив нам щедру пропозицію, — нетерпляче відповів Філіп. — Нам пощастило з ним. Я не хочу, щоб він спав серед чиїхось кіз і свиней у той час, як ми маємо вільним пристойне приміщення.

— У цій родині дві жінки…

— Жінка й дівчинка, — зауважив Філіп.

— Добре, одна жінка. Ми не хочемо, щоб у пріораті жила жінка!

Монахи почали тривожно перешіптуватися: їм не подобалося Ремігієве бурчання.

Філіп сказав:

— Нема нічого страшного в тому, що жінка житиме в гостьовому будинку.

— Тільки не ця жінка, — випалив Ремігій і нахнюпився, немов пошкодував про сказане.

Філіп спохмурнів.

— Ти знаєш цю жінку, брате?

— Вона колись жила в наших краях, — неохоче відповів Ремігій.

Філіп був заінтригований. Він уже вдруге бачив, як дружина Будівника викликає якусь загадкову реакцію: Валер’ян Біґо також стривожився, коли побачив її.

Філіп спитав:

— Що з нею не так?

Не встигнув Ремігій відповісти, як заговорив брат Пол, старий монах, що ніс варту на мості.

— Я пригадую, — задумливо сказав він, — як тут жила маленька лісова дикунка. Це було років п’ятнадцять тому. Ось кого вона мені нагадує — це, напевне, та сама дівчинка, тільки вже доросла.

— Подейкували, що вона — відьма, — додав Ремігій. — Не можна пускати в пріорат відьму!

— Я про це нічого не знаю, — так само повільно й задумливо відповів брат Пол. — Будь-яку жінку, яка живе в хащах, рано чи пізно називають відьмою. Плітки не завжди бувають правдивими. Нехай мудрий пріор Філіп вирішує, становить вона загрозу чи ні.

— Мудрість не приходить разом із саном, — процідив Ремігій.

— Не приходить, — повільно мовив брат Пол і додав, дивлячись Ремігію просто в очі: — Часом вона не приходить ніколи.

Ченці гучним сміхом відреагували на це зауваження, ще й з такого несподіваного джерела. Філіп мав удати, що незадоволений. Він плеснув у долоні, закликаючи всіх до тиші.

— Досить! — сказав він. — Це важливе питання. Я допитаю жінку. А тепер повернімося до наших справ. Ті, хто не буде працювати, можуть іти в лазарет, молитися й віддаватися роздумам. Решта — за мною.

Він вийшов із комори, обійшов кухонні будівлі та попрямував через південну арку до трансепта. Кілька ченців відокремилися від них і подалися до лазарету, серед них Ремігій і ключар Ендрю. Філіп подумав, що обидва не здаються немічними, але якби вони пішли з усіма, то, напевне, спричинили б якусь мороку, тому він зрадів їхній відмові від фізичної праці. Більшість монахів рушила за пріором.

Том уже зібрав слуг пріорату й почав роботу. Він стояв на купі каміння на майданчику посеред клуатру зі шматком крейди в руці й позначав каменюки літерою «Т» — своїм ініціалом.

Філіп уперше задумався про те, як переміщувати такі каменюки. Вони були завеликі, і людина не змогла б їх підняти. Пріор перевів погляд і тут-таки побачив відповідь на своє запитання. На землі лежали дві жердини, на які закочували камінь, аж доки той опинявся посередині, перпендикулярно до палиць. Після того двоє робітників бралися за кінці жердин і підіймали каменюку. Напевне, Том Будівник навчив їх цього.

Робота кипіла, до неї була залучена більшість із шістдесяти слуг пріорату. Люди рухалися неспинним потоком, забирали каміння й поверталися назад. Це видовище покращило Філіпів настрій, і він мовчки подякував Господові за Тома Будівника.

Том побачив його та зліз із купи каміння. Перш ніж заговорити до Філіпа, він звернувся до одного зі слуг — кравця, що шив ченцям одяг.

— Покажи ченцям, як носити камені, — розпорядився він. — Дивись, щоб брали лише ті, які я позначив, інакше ця купа розсиплеться та розчавить когось. — Том розвернувся до Філіпа: — Я позначив уже чимало, вони мають роботу на певний час.

— Куди вони їх несуть? — спитав Філіп.

— Ходімо, я покажу. І сам пересвідчуся, чи вони їх правильно складають.

Філіп пішов із Томом. Камені несли до східного кутка монастирського подвір’я.

— Дехто зі слуг має повернутися до своїх звичайних справ, — сказав Філіп, поки вони йшли туди. — Стайничі мусять доглядати коней, кухарі — готувати їжу; хтось повинен збирати хмиз і дрова, годувати курчат і ходити на ринок. Але із цим впорається і половина з них. Крім того, тобі допомагатимуть тридцять монахів.

Том кивнув.

— Цього достатньо.

Вони пройшли повз східну частину собору. Робітники складали ще теплі каменюки під східну стіну огорожі на подвір’ї, за кілька ярдів від лазарету й будинку пріора. Том сказав:

— Треба зберегти старе каміння для нової церкви. Для стін воно не годиться, бо швидко звітриться, а от для фундаменту — цілком. Уламки також треба зібрати: їх можна змішати з вапняним розчином і залити між зовнішньою та внутрішньою стінами, щоб утворити щебеневе полотно.

— Зрозуміло.

Філіп дивився, як Том навчає робітників складати каменюки в стоси, щоб вони не розсипалися. Він уже зрозумів, що Томові знання були для нього незамінні.

Коли Том вдовольнився, Філіп узяв його за руку та повів за північну стіну собору, на цвинтар. Дощ припинився, але надгробки досі були мокрі. Ченців ховали на східному краю цвинтаря, а селян — на західному. Розділова лінія проходила за північним трансептом собору, що тепер лежав у руїнах. Філіп з Томом зупинилися перед ним. З-за хмар вигулькнуло кволе сонце. У світлі дня обвуглені крокви вже не здавалися зловісними, і Філіпові стало соромно через те, що вночі він надумав, ніби бачить там диявола. Він сказав:

— Дехто з монахів не бажає, щоб на території пріорату жила жінка.

На обличчі в Тома з’явився вираз радше напруженості, ніж тривоги: здавалося, він злякався, навіть запанікував. «Він справді кохає її», — подумав Філіп, і поспішно додав:

— Але я не хочу, щоб ви жили в селищі й ділили хату з іншою родиною. Щоб уникнути неприємностей, твоя дружина має бути обачною. Скажи їй не наближатися до ченців, особливо молодих. Якщо вона йде кудись у пріораті, хай закриває лице. І найголовніше — хай не робить нічого, що може породити підозри в чаклунстві.

— Усе буде так, як скажете, — відповів Том. Його голос звучав рішуче, але, схоже, він злякався.

Філіп пригадав, що дружина Будівника була гострою на язик жінкою, ще й собі на умі. Вона могла бурхливо відреагувати на прохання не поводитися підозріло. Однак її родина ще вчора була в злиднях, тож вона, напевне, не вважатиме ці обмеження зависокою ціною за прихисток і безпеку.

Вони рушили далі. Минулої ночі руїна здавалася Філіпові надприродною трагедією, жахливою поразкою сил цивілізації та істинної віри, тяжким ударом по праці всього його життя. Тепер він сприймав це як труднощі, які треба подолати, — так, важкі й навіть приголомшливі, але не надприродні. Його ставлення змінилося переважно завдяки Томові. Філіп почувався неймовірно вдячним йому.

Вони дійшли до західного краю. Філіп побачив прудкого коня, якого сідлали в стайні, і подумав, хто міг кудись збиратись у такий день. Він покинув Тома, який мав намір повернутися в клуатр, і поспішив до стайні, щоб розпитати.

Сідлати наказав один із помічників ключаря, молодий Алан, який врятував скарбницю з будинку капітулу.

— Куди ти збираєшся, сину мій? — спитав Філіп.

— У єпископський палац, — відповів Алан. — Брат Ендрю послав мене по свічки, святу воду та облатки, адже все це згоріло, а без них ми не зможемо відновити служіння.

Це було розумно. Усі запаси зберігались у замкненій скрині на хорах, а вона, звісно ж, згоріла. Філіп зрадів, що ключар був такий зорганізований.

— Добре, — сказав він. — Але зачекай. Якщо ти їдеш у палац, то передай мій лист єпископові Валер’яну.

Лукавого Валер’яна Біґо вже обрали єпископом — завдяки доволі сумнівним маневрам. Але Філіп не міг відмовитися від його підтримки й був зобов’язаний визнати його своїм єпископом.

— Я маю відзвітувати йому про пожежу.

— Так, отче, — відповів Алан, — але я вже маю лист до єпископа від Ремігія.

— Он як! — Філіп здивувався. — «На диво ініціативно як на Ремігія», — подумав він, а вголос сказав: — Добре. Будь обережним, і хай Господь береже тебе.

— Дякую, отче.

Філіп пішов назад до церкви. Ремігій виявився дуже спритним. Куди вони з ключарем так поспішають? Пріор навіть відчув тривогу. Чи лист стосується тільки пожежі, а чи там є щось іще?

Філіп зупинився серед морогу й озирнувся. Він мав повне право забрати лист в Алана та прочитати його. Але було запізно: Алан саме виїжджав у браму, і Філіп міг лише розчаровано подивитися йому вслід. Тієї ж миті дружина Тома вийшла з гостьового будинку з барильцем, де, напевне, була зола з вогнища. Вона пішла до гноївні поруч зі стайнею. Філіп дивився на неї. Її хода була граційною, немов поступ породистої кобили.

Пріор знову подумав про лист Ремігія до Валер’яна. Він ніяк не міг позбутися інтуїтивної, але тривожної підозри, що головний зміст послання стосується не пожежі.

Чомусь Філіп був певен, що в листі йдеться про дружину Тома Будівника.

III

Джек прокинувся з першими півнями. Він розплющив очі й побачив, що Том встає. Хлопчик тихо лежав і слухав, як той мочиться на землю за дверима. Йому кортіло перебратися в теплу улоговинку, яку звільнив Том, і пригорнутися до матері, але Джек знав, що тоді Альфред буде безжально кепкувати з нього, тож залишився на місці. Том повернувся й розбудив сина.

Том з Альфредом допили ель, що лишався з учорашньої вечері, з’їли трохи черствого кінського хліба, а потім пішли. Вони не доїли дещицю хліба, і Джек сподівався, що цей шматочок залишиться, але був розчарований: Альфред, як завжди, забрав хліб із собою.

Альфред цілий день працював разом із Томом. Джек із матір’ю часом ходили в ліс. Мама ставила сильця, а Джек полював на качок із пращею. Усе впольоване вони продавали селянам або келареві Катберту. То було для них єдиним джерелом грошей, адже Томові не платили. На вторговані гроші вони купували тканину, шкіру або лій, і тими днями, коли не ходили полювати, мати робила взуття, сорочки, свічки або шапки, а Джек із Мартою гралися із сільськими дітьми. У неділю, після служби, Том із матір’ю сиділи біля вогнища та розмовляли. Часом вони заходилися цілуватись, і Том запускав руку матері під накидку. Тоді вони виганяли дітей і зачиняли двері. То були найгірші години за тиждень, тому що Альфред зазвичай був не в гуморі й цькував менших.

Але сьогодні був звичайний день, коли Альфред мав працювати від світанку до присмерку. Джек встав і пішов надвір. Було холодно, але сухо. За кілька хвилин вийшла й Марта. На руїнах собору вже юрмилися робітники, які носили каміння, перелопачували уламки, ставили дерев’яні підпірки під хиткі стіни та руйнували ті, що вже марно було рятувати.

Селяни й монахи дійшли згоди, що пожежу спричинив диявол, і Джек іноді навіть забував, що то він підпалив собор. Коли ж зненацька згадував, то страшенно собою пишався. Це був шалений ризик, але йому все зійшло з рук і він врятував родину від голоду.

Ченці снідали першими, і робітникам не давали нічого, доки братія не йшла в будинок капітулу. Цей період очікування був нестерпним для Марти й Джека. Хлопчик завжди прокидався голодним, а ранковий холод тільки підсилював апетит.

— Ходімо на кухонний двір, — покликав він.

Марта охоче кивнула: вона обожнювала Джека, і була згодна на всі його пропозиції.

Підійшовши до кухонних будівель, вони побачили, що брат Бернард, який опікувався пекарнею, пече хліб. Його помічники працювали біля собору, тому він сам носив дрова. То був молодий, але доволі гладкий хлопець, і він рясно пітнів під своєю ношею.

— Ми принесемо вам дров, брате, — сказав Джек.

Бернард скинув свій вантаж біля печі та простягнув Джекові великий кошик.

— Добрі діти, — прохрипів він. — Благослови вас Боже.

Джек схопив кошик, і побіг з Мартою до стосу дров за кухнею. Діти навантажили кошик і понесли його удвох.

Коли вони повернулися, в печі вже горів вогонь, тож Бернард спорожнив кошик просто у вогнище й наказав принести ще. Джекові руки боліли, але живіт болів від голоду ще дужче, тому він знову побіг наповнювати кошик.

Коли вони повернулися вдруге, Бернард викладав на панівку маленькі шматки тіста.

— Принесете ще кошик — дам вам гарячих булочок, — сказав він.

Рот Джека наповнився слиною.

У третю ходку вони наповнили кошик вище країв і потягнули його назад, міцно схопившись за ручки. На подвір’ї діти зустріли Альфреда, який ішов кудись із відром — напевне, набрати води з каналу, що тік морогом із загати біля млина та зникав під землею поряд із броварнею. Альфред іще сильніше зненавидів Джека після того, як хлопець підклав мертву пташку йому в пиво. Зазвичай, коли Джек бачив Альфреда, він розвертався та йшов в інший бік. От і тепер він міркував, чи не краще буде кинути кошик і тікати. Але то було б боягузтвом, і до того ж він відчував запах свіжого хліба з пекарні й був голодний як вовк. Тож він пішов далі, хоча його серце аж заходилося.

Альфред засміявся, коли побачив, як малі удвох силкуються тягнути ношу, яку він завиграшки підняв би сам. Діти старалися обійти його, але він наблизився, штовхнув Джека та збив його з ніг. Джек гепнувся на сідниці й боляче забився спиною. Він випустив свою ручку, і дрова розсипалися. На очах у нього виступили сльози — але то були сльози люті, а не болю. Як несправедливо, що Альфред може чинити так без жодних причин і залишатися непокараним! Джек підвівся й заходився покірно складати дрова в кошик, прикидаючись заради Марти, що йому байдуже до Альфредових вибриків. Діти знов підхопили кошик і рушили до пекарні.

Там на них чекала винагорода. Панівка з булочками охолоджувалася на кам’яній полиці. Коли вони увійшли, Бернард взяв одну, поклав собі до рота й сказав:

— Незлі вийшли. Пригощайтеся. Тільки обережно — гарячі!

Джек із Мартою взяли по булочці. Хлопчик обережно, щоб не обпектися, відкусив, але це було так смачно, що він проковтнув її вмить. Він подивився на панівку. Залишилося дев’ять штук. Він перевів погляд на брата Бернарда, а той усміхнувся йому.

— Знаю, про що ти думаєш, — озвався монах. — Не соромтеся, забирайте.

Джек підняв поділ своєї накидки та поклав туди булочки.

— Віднесемо їх мамі, — сказав він Марті.

— Хороший хлопчик, — зауважив Бернард. — Ну, біжіть.

— Дякую, брате, — промовив Джек.

Вони попрямували до гостьового будинку. Джек радів. Мама буде рада такому частуванню. Йому дуже кортіло з’їсти ще, але він не піддався спокусі: чудово буде віддати їй одразу багато.

На морогу вони знову зустріли Альфреда.

Він уже наповнив відро, повернувся до собору, спорожнив його й тепер знов ішов по воду. Джек вирішив не зважати — він сподівався, що цього разу Альфред не зверне на нього уваги. Але його цінну ношу, загорнуту в поділ накидки, неможливо було приховати, і Альфред знову посунув на них.

Джек радо дав би йому одну булочку, але тоді він забрав би все. Хлопчик побіг.

Альфред швидко наздогнав його, підставив ногу, і Джек полетів шкереберть. Булочки розсипалися по землі.

Альфред підібрав одну, обтер з неї бруд і запхав собі до рота. Його очі розширилися від подиву.

— Свіжий хліб! — сказав він і заходився підбирати решту.

Джек підвівся на ноги, щоб взяти хоч одну, але Альфред дав йому сильного ляпаса, і той знову повалився на землю. Альфред швидко зібрав булочки та пішов геть з набитим ротом. Джек розплакався.

Марта співчутливо дивилася на нього, але він не хотів співчуття: приниження було просто нестерпним. Він пішов, а коли дівчинка побігла за ним, розвернувся до неї та сказав:

— Іди геть!

Вона образилася, але зупинилася й облишила його.

Джек попростував до руїн, витираючи сльози рукавом. Його охопила жага помсти. «Я знищив собор, — подумав він, — і зможу вбити Альфреда».

На руїнах кипіла робота. Джек пригадав, що сьогодні має приїхати якийсь церковний сановник, щоб оцінити пошкодження.

Найбільше Джека злила фізична перевага Альфреда: той міг робити все що заманеться лише тому, що такий кремезний. Обурений Джек пройшовся навколо руїн. Він шкодував, що Альфреда не було в соборі, коли руйнувалися його стіни.

Нарешті він знову побачив свого кривдника. Той був у північному трансепті, збирав лопатою уламки каміння та складав у геть запорошений візок. Біля візка лежала балка з даху, майже непошкоджена: ледь обпалена, хоч і почорніла від кіптяви. Джек потер її пальцем: на ній з’явилася світла смужка. Хлопчикові дещо спало на думку, і він вивів пальцем у кіптяві: «Альфред — свиня».

Дехто з робітників звернув на це увагу. Їх здивувало те, що Джек вміє писати. Якийсь хлопець спитав:

— Що там написано?

— Спитай в Альфреда, — відповів Джек.

Альфред придивився до напису та роздратовано насупився. Джек знав, що він може прочитати хіба що своє ім’я, а решту — ні. Альфред страшенно розізлився.

Він розумів, що то якась образа, але не міг прочитати яка, і це саме собою вже було доволі принизливо. Він мав дуже безглуздий вигляд. Джеків гнів дещо вщух. Хай Альфред кремезний, зате Джек розумніший.

Ніхто так і не міг второпати, що означають написані слова. Але повз них проходив послушник, який прочитав напис і посміхнувся.

— Хто такий Альфред? — спитав чернець.

— Він, — мовив Джек і вказав пальцем.

Альфред розізлився ще більше, але досі не знав, що йому робити, тому сперся на лопату з дурнуватим виразом на обличчі. Послушник засміявся.

— Свиня, еге ж? То нащо йому лопата — жолудів шукати? — спитав він.

— Певно, що так, — відповів Джек, радий, що має союзника.

Альфред впустив лопату й кинувся на Джека.

Хлопчик був готовий до цього й рвонув з місця, немов стріла. Послушник намагався підставити йому ногу, немов хотів показати, що однаково капосно ставиться до них обох, — але Джек спритно перестрибнув через неї та побіг уздовж руїн святилища, огинаючи купи каміння й перемахуючи через обвуглені балки. Він чув важке дихання й кректання Альфреда за спиною, але страх лише підганяв його.

За мить Джек зрозумів, що біжить не в тому напрямку. З того кутка собору не було виходу. Він помилився. Серце в нього впало, коли він усвідомив, що Альфред добереться до нього.

Верхня половина східної стіни завалилася, і велика купа каміння лежала біля її решток. Опинившись у пастці, Джек почав дертися нагору цією купою, але Альфред не відставав. Опинившись нагорі, хлопчик побачив перед собою яму десь в п’ятнадцять футів[84] завглибшки. Джек стояв на краю і тремтів зі страху. Він був надто високо, щоб стрибнути. Альфред схопив його за кісточку, і Джек втратив рівновагу. На мить він завмер, вимахуючи руками, щоб не впасти, — одна його нога стояла на камені, а друга зависла в повітрі. Альфред міцно тримав його. Джек відчув, що зараз впаде. Альфред тримав його за кісточку, доки хлопчик остаточно не схилився над проваллям, а тоді відпустив. Джек, неспроможний цьому зарадити, полетів униз і почув свій крик. Він упав на лівий бік. Удар був жахливим. До того ж, на його нещастя, він забився обличчям о камінь.

На якусь мить в очах у нього потемніло.

Коли він розплющив очі, то побачив, що Альфред стоїть над ним, — мабуть, він якось спустився, — а поруч із ним — один із старших монахів. Джек упізнав його: то був Ремігій, підпріор. Ремігій подивився Джекові в очі та сказав:

— Підводься, хлопче.

Джек не був певен, чи йому вдасться — не міг поворушити лівою рукою, а ліва половина обличчя немов заніміла. Він сів. Йому здавалося, що він уже помирає, і Джек здивувався, що взагалі здатен рухатися. Він обперся на праву руку й, долаючи біль, підвівся, стараючись перенести всю свою вагу на праву ногу. Заніміння минулось, і прийшов біль.

Ремігій схопив його за ліву руку. Джек закричав від болю. Ремігій не звернув на те уваги, натомість другою рукою схопив Альфреда за вухо. Напевне, їх обох зараз суворо покарають, подумав Джек, але йому було надто боляче, щоб перейматися тим.

Ремігій заговорив до Альфреда.

— Ну, хлопче, нащо ти хотів убити свого брата?

— Він мені не брат, — відповів Альфред.

На обличчі Ремігія з’явився дивний вираз.

— Не брат? — перепитав він. — Хіба у вас не одні батько й мати?

— Вона мені не мати, — сказав Альфред. — Моя мати мертва.

Ремігій хитро подивився на нього.

— Коли померла твоя мати?

— На Різдво.

— Минуле Різдво?

— Так.

Попри біль, Джек не міг не звернути уваги на те, що цей факт чомусь неабияк зацікавив Ремігія. Голос монаха затремтів від хвилювання:

— То твій батько недавно зустрів матір хлопця?

— Так.

— А відтоді, як вони… разом, вони були у священника, який благословив їхній союз?

— Е-е… Я не знаю.

Джек бачив, що Альфред не розуміє, що в нього питають. Джек, власне, також.

Ремігій нетерпляче перепитав:

— У них було весілля?

— Ні.

— Зрозуміло.

Здавалося, ця відповідь порадувала Ремігія, хоча Джек думав, що той буде злитися. Його обличчя осяяла задоволена гримаса. Якийсь час він мовчав, а потім згадав про хлопців.

— Якщо хочете жити в пріораті та їсти церковний хліб, не бийтеся, хай навіть ви й не брати. Ми, люди Божі, не хочемо бачити кровопролиття — саме тому ми обрали життя у віддаленні від світу.

Із цими словами Ремігій відпустив їх обох, і Джек нарешті побіг до матері.

Томові знадобилося три, а не два тижні, щоб перетворити крипту на тимчасову церкву, і того дня мав прибути новообраний єпископ, щоб провести в ній першу відправу. Клуатр уже очистили від уламків, і Том відремонтував пошкоджені місця: конструкція клуатру була нескладна, тож відновити його вдалося досить легко. Решта собору лежала в руїнах, а деякі стіни, що досі трималися, могли будь-якої миті завалитися, але Том розчистив проходи від клуатру, через рештки південного трансепта, до сходів крипти.

Том роззирнувся. Крипта була простора — десь із п’ятдесят квадратних футів[85], цілком достатньо для чернецьких служб.^{1} То було доволі темне приміщення з грубими колонами та низькою склепінчастою стелею, але міцно збудоване, — завдяки цьому воно й пережило пожежу. Там поставили стіл на козлах, що мав замінити вівтар, і лави з трапезної замість хорів для монахів. Коли ключар приносив туди гаптований атласний покров для вівтаря та прикрашені самоцвітами свічники, все мало цілком пристойний вигляд.

Після того як поновили служби, робітників у Тома поменшало. Більшість монахів повернулася до молитов, а ті, хто працював, — до своїх обов’язків у полях чи керування пріоратом. Проте в розпорядженні Тома залишалася половина монастирських слуг. Пріор Філіп доволі жорстко поставився до них. Йому здавалося, що їх забагато, тому тих, хто не хотів покинути свої обов’язки стайничих чи кухонних помічників і працювати з Томом, він був готовий звільнити. З кількома так і сталося, але більшість залишилася.

Пріорат уже завинив Томові платню за три тижні. Платня старшого майстра становила чотири пенси на день, тобто загалом йому вже належало сімдесят два пенси. Борг зростав із кожним днем, і що далі, то важче було б пріорові розрахуватися. Том збирався просити його почати виплачувати борг десь через пів року. Тоді Філіп завинить йому вже два з половиною фунти срібла, які муситиме десь знайти до того, як звільнить Тома. Муляр почувався в безпеці, знаючи, що йому винні.

Крім того, існувала ймовірність — хоча Том і не наважувався думати про таке, — що він зміг би працювати тут усе життя. То, врешті-решт, був кафедральний собор, і, якби можновладці захотіли звести нову, ефектну будівлю та знайшли гроші, щоб заплатити за це, будівництво могло б стати найбільшим у королівстві, де були б зайняті десятки каменярів упродовж кількох десятиліть.

Але про це можна було хіба що мріяти. З розмов із ченцями й селянами Том дізнався, що Кінгзбридж ніколи не вважали важливим собором. Прихований у тихому вілтширському селищі, він упродовж багатьох років перебував під керівництвом невимогливих єпископів і потроху занепадав. Пріорат був непоказним і нужденним. Інші монастирі привертали до себе увагу королів і лицарів щирою гостинністю, видатними школами, багатими бібліотеками, дослідами монахів-філософів або ерудицією пріорів та абатів. Але Кінгзбридж не мав нічого такого. Найімовірніше, пріор Філіп захоче збудувати маленьку церкву з простою архітектурою та скромним оздобленням. І на це піде не більше ніж десять років.

Хай там як, це теж цілком влаштовувало Тома.

Ще до того, як почорнілі від вогню руїни охолонули, він зрозумів, що це його шанс збудувати свій собор.

Філіп був переконаний, що сам Господь послав Тома в Кінгзбридж. Муляр знав: він здобув довіру пріора завдяки тому, що вміло організував розбирання руїн і відновлення життєздатності пріорату. За слушної нагоди він збирався почати обговорювати з Філіпом проект нового собору. Якщо він буде обережним, Філіп, цілком можливо, попросить його намалювати ескіз. Те, що новий собор, найпевніше, буде скромним, могло означати, що креслення доручать Томові, а не більш досвідченому в будуванні соборів майстрові. Том покладав на це великі надії.

Пролунали дзвони до зборів капітулу. Це також був сигнал для робітників іти снідати. Том вийшов із крипти й попрямував до трапезної, але дорогою його зупинила Елена.

Вона перегородила йому шлях і видавалася досить агресивно налаштованою, а в її очах блукав дивний вираз. Поруч стояли Марта й Джек. У малого був жахливий вигляд: одне око заплющене, ліва половина обличчя обідрана й набрякла. Він спирався на праву ногу, немов ліва нездатна була витримати його вагу. Томові стало шкода хлопчика.

— Що з тобою сталося? — спитав він.

Елена відповіла за нього:

— Це зробив Альфред.

Том подумки застогнав. На якусь мить йому стало соромно за Альфреда, який був настільки більший за Джека. Але й Джек не янгол. Певно, він чимось довів Альфреда. Том озирнувся, видивляючись сина, і побачив, як той іде до трапезної, весь вкритий пилом.

— Альфреде! — заревів він. — Ходи-но сюди.

Альфред обернувся, побачив їх і повільно наблизився з винуватим виглядом.

Том заговорив до нього:

— Це ти зробив?

— Він упав з муру, — похмуро відповів Альфред.

— Ти штовхнув його?

— Я гнався за ним.

— Хто це розпочав?

— Джек мене обізвав.

Джек розтулив набряклі губи та промовив:

— Я назвав його свинею, бо він забрав наш хліб.

— Хліб? — перепитав Том. — Де ти взяв хліб до сніданку?

— Нам його дав пекар Бернард. Ми носили йому дрова.

— Ви мали поділитися з Альфредом, — сказав Том.

— Я поділився б.

— Чому ж ти тікав? — спитав Альфред.

— Я ніс його додому, мамі, — запротестував Джек. — А Альфред усе з’їв!

Виховання дітей упродовж чотирнадцяти років навчило Тома того, що в дитячій сварці неможливо визначити, хто правий, а хто ні.

— Ідіть снідати, усі троє, і якщо знову будете битися, в тебе, Альфреде, з обличчям буде те саме, що й у Джека, і це зроблю я. А тепер ідіть.

Діти послухалися.

Том з Еленою повільно пішли за ними. За хвильку Елена спитала:

— І це все, що ти йому скажеш?

Том подивився на неї. Вона досі злилася, але він нічого не міг вдіяти. Том знизав плечима.

— Усе, як завжди: вони обидва винні.

— Томе! Як ти можеш так казати?

— Вони один одного варті.

— Альфред забрав у них хліб. Джек назвав його свинею. Хіба це привід його калічити?

Том похитав головою.

— Хлопці завжди б’ються. Цілого життя забракне, щоб мирити їх. Нехай самі розбираються.

— Так не піде, Томе, — сказала вона з погрозою. — Подивись на обличчя Джека, а потім подивися на Альфреда. Це не просто дитяча бійка. Це жорстокий напад дорослого чоловіка на дитину.

Тома засмутило її ставлення. Альфред був неідеальний, але такий самий був і Джек. Том не хотів, щоб Джек став розніженим улюбленцем їхньої родини.

— Альфред не дорослий, йому лише чотирнадцять. Але він працює, щоб підтримати нашу родину, а Джек — ні. Джек цілий день бавиться, як малюк. Як на мене, він мав би ставитися до Альфреда з більшою повагою. Але він цього не робить, і ти сама це бачиш.

— Мені байдуже! — вибухнула Елена. — Кажи що хочеш, але мій син сильно забився, а міг і скалічитися, і я цього не допущу!

Вона розплакалася та промовила — тихіше, але так само сердито:

— Це моя дитина, і мені боляче дивитися на його рани.

Том співчував їй і хотів заспокоїти, але не збирався здаватися. Він відчував, що ця розмова має стати переломним моментом. Джек усе життя провів з матір’ю, яка надмірно його захищала. Том не хотів поступатися та визнавати, що Джека треба захищати від звичайних ударів повсякденного життя, тому що надалі це створило б для нього нескінченні труднощі. Том знав, що часом Альфред заходить надто далеко, і подумки бажав, щоб він дав Джекові спокій. Але казати таке вголос було не можна.

— Бійки — це частина життя, — сказав він натомість Елені. — Джек має або навчитися приймати бій, або уникати його. Я не можу все життя його захищати.

— Ти міг би захистити його хоча б від свого сина-задираки!

Том зморгнув. Він терпіти не міг, коли хтось звав Альфреда задиракою.

— Можу, але не стану, — сердито відповів він. — Джек має навчитися сам себе захищати.

— Іди під три чорти! — кинула Елена й пішла геть.

Том увійшов у трапезну. Брусована хата, де зазвичай їли робітники, була пошкоджена під час падіння південно-західної вежі, тому тепер їх годували в трапезній, після монахів. Том сів окремо від усіх: він не хотів спілкуватися. Помічник кухаря приніс йому кухоль елю та кілька скибок хліба в кошику. Він умочив хліб в ель, щоб розм’якшити його, та став їсти.

«Альфред — здоровенний хлопець і має забагато енергії», — подумав Том з любов’ю. Він зітхнув над своїм пивом. У глибині душі муляр розумів, що Альфред і справді задирака, але сподівався, що син це переросте. А поки що Том не збирався змушувати власних дітей якось по-особливому ставитися до новенького. Їм і без того довелося багато пережити. Вони втратили матір, були вимушені бродити дорогами й мало не померли з голоду. Він не хотів, щоб у них з’явився ще якийсь тягар. Вони заслужили на поблажливість. Джекові доведеться триматися якомога далі від Альфреда. Він не помре від цього.

Сварки з Еленою завжди засмучували Тома. Вони сварилися кілька разів, зазвичай через дітей, але суперечка вперше зайшла так далеко. Коли обличчя Елени ставало суворим, коли вона вороже дивилася на нього, Том забував, що палко її кохає: вона перетворювалася на гнівну незнайомку, яка вдерлася в його спокійне життя.

Із першою дружиною вони ніколи не сварилися так люто. Коли він згадував Агнесу, йому здавалося, що в них завжди була згода в усіх важливих питаннях, а коли й не погоджувались у чомусь, то не злилися одне на одного. Саме такими мають бути стосунки між чоловіком і дружиною, і Елена повинна второпати, що не може залишатися частиною родини й водночас робити все по-своєму.

Але навіть коли Елена була на піку гніву, він однаково не хотів би розлучитися з нею, хоча й часто із жалем пригадував Агнесу. Вони були разом упродовж більшої частини його дорослого життя, і тепер Том постійно відчував, що йому чогось бракує. Поки Агнеса була жива, він ніколи не думав, як йому пощастило з нею та не відчував до неї вдячності. Але коли її не стало, Том почав сумувати за нею та шкодував, що сприймав дружину як даність.

Часом, у спокійні моменти, коли робітники виконували його розпорядження, а він брався за якусь складну роботу — наприклад, відновлював стіну в клуатрі або колону в крипті, — Том подумки розмовляв з Агнесою. Здебільшого він розповідав їй про Джонатана, їхнього малюка. Том мало не щодня дивився, як його годують на кухні, або несуть у клуатр, або вкладають у ліжко в дорміторії. Він здавався здоровим і щасливим, і ніхто, крім Елени, не знав і навіть не підозрював, що Том ним цікавиться. Муляр також розповідав Агнесі про Альфреда та пріора Філіпа й навіть про Елену, пояснюючи свої почуття до них (окрім того, що стосувалося Елени) — так, як зробив би, якби вона була жива. Він ділився з нею планами на майбутнє: як сподівається, що зможе працювати в монастирі упродовж довгих років, як мріє самостійно спроектувати та збудувати новий собор. Він уявляв собі її відповіді й запитання. Вона висловлювала радість, підтримку, захват, підозру або несхвалення. Часом він думав, що вона має слушність, а часом не погоджувався з нею. Якби Том розповів комусь про ці розмови, йому сказали б, що він спілкується з духом і ченці позбігалися б із святою водою звершувати екзорцизм. Але він розумів: у тому, що відбувається, немає нічого надприродного. Він просто дуже добре знав Агнесу й міг уявити, що вона відчула б і що сказала б у будь-якій ситуації.

Згадки про неї приходили зненацька. Коли чистив столовим ножем грушу для Марти, Том згадав, як Агнеса кепкувала з нього через те, що він старався зняти шкірку однією суцільною смужкою. Коли збирався написати щось, виринали спогади, як вона навчала його всього, що дізналася від батька-священника: показувала йому, як точити перо, як писати cementarius — латинське слово, що означає «муляр». Коли вмивався неділею та втирав мило собі в бороду, пригадував слова ще юної Агнеси, що ретельне миття бороди — найкращий засіб від вошей і чиряків. Не минало дня, щоб якийсь дрібний випадок не викликав живі спогади про неї.

Том знав, що йому дуже пощастило з Еленою, і її він точно не вважав за даність. Вона була надзвичайна: в ній було щось шалене, і саме цей шал робив її такою привабливою. Том був вдячний їй за те, що вона втамувала його смуток уранці після смерті Агнеси. Але часом він думав, що було б краще зустріти її через декілька днів, а не годин після того, як поховав свою дружину, — щоб мати достатньо часу оплакати Агнесу на самоті. Він не став би носити жалобу — то була розкіш для лордів і монахів, а не для простих людей, — але мав би час призвичаїтися до відсутності Агнеси, перш ніж звикати до життя з Еленою. Це не спадало йому на думку впродовж перших днів, коли голод і сексуальне збудження від Елени породили в ньому якесь істеричне піднесення, ніби перед кінцем світу. Але після того, як Том знайшов роботу й відчув упевненість у майбутньому, його почали мучити докори сумління. Часом йому здавалося, що його думки про Агнесу спричинені не лише тугою за нею, а й прощанням із власною молодістю. Він уже ніколи не буде таким наївним, агресивним, зголоднілим і сильним, яким був, коли покохав Агнесу.

Том доїв хліб, першим вийшов із трапезної та подався до клуатру. Він був задоволений результатами своєї роботи: складно уявити, що три тижні тому чотирикутне подвір’я було поховане під купою уламків. Про катастрофу нагадувало лише кілька надтріснутих плит на доріжках, яким ще не знайшли заміни.

Але клуатр усе ще був під щільним шаром пилу. Його треба буде підмести й полити водою. Том пішов через зруйнований собор. У північному трансепті натрапив на обвуглену балку з якимсь написом на ній. Том прочитав по складах: «Альфред — свиня». От що розізлило сина. Чимало балок не згоріло вщент і лежало тепер навколо. Том вирішив, що треба наказати робітникам зібрати їх і порубати на дрова. «Навести красу, — так казала Агнеса, коли мав приїхати хтось важливий. — Нехай радіють, що Том усім тут керує». «Так, кохана», — подумав Том, усміхнувся сам собі й заходився працювати.

Почет Валер’яна Біґо помітили в полі, за милю[86] від монастиря. Вершників було троє, і скакали вони швидко. Сам Валер’ян їхав першим верхи на вороному коні, а мантія маяла в нього за спиною. Філіп зі старшими монахами чекав біля стайні, щоб привітати його.

Філіп не знав, як ставитися до Валер’яна. Той обдурив його, промовчавши про смерть єпископа, а коли про це стало відомо, здавалося, аж ніяк не засоромився, і Філіп не знайшов, що йому сказати. Він і тепер не дібрав потрібних слів, але підозрював, що скаргами нічого не доб’ється. Хай там як, катастрофічна пожежа вже затьмарила той інцидент. Філіп просто мав бути надалі дуже обережним із Валер’яном.

Єпископів жеребець був жвавий і вередливий, попри те що проскакав уже чимало миль. Заїжджаючи до стайні, Валер’ян сильно натягнув віжки, змушуючи коня схилити голову. Філіп не схвалював такого: духовним особам не личило гарцювати на гарячих скакунах, і більшість служителів Господніх обирала спокійніших коней.

Валер’ян спритно зістрибнув з коня та віддав віжки стайничому. Філіп офіційно привітав його, і єпископ подивився на руїни. У його очах з’явився холодний вираз.

— Ця пожежа дорого коштуватиме, Філіпе, — сказав він.

Він здавався щиро занепокоєним, і це здивувало Філіпа. Не встигнув він відповісти, як заговорив Ремігій:

— Диявольські каверзи, мілорде єпископе.

— Та невже? — мовив Валер’ян. — Як підказує мій досвід, помічниками диявола в таких випадках стають монахи, які розпалюють вогнище в церкві, щоб не мерзнути під час служби, або недбало залишають свічки горіти у дзвіниці.

Філіпові було приємно бачити, як Валер’ян осадив Ремігія, але він не міг мовчки терпіти ці інсинуації.

— Я розслідував усі можливі причини займання, — сказав він. — Вогнища в соборі не розпалювали, я це знаю напевне, тому що завжди присутній під час служби. А нагору кілька місяців ніхто не підіймався.

— То як ти це поясниш? Блискавка? — скептично спитав Валер’ян.

Філіп похитав головою.

— Грози не було. Займання, гадаю, почалося десь у трансепті. Після служби ми, як і завжди, залишили свічку на вівтарі. Можливо, загорівся покров, а протяг переніс полум’я на дерев’яну стелю, що була дуже стара й суха. — Філіп знизав плечима. — Не надто задовільне пояснення, але ліпшого ми не маємо.

Валер’ян кивнув.

— Ходімо подивимося ближче.

Вони пішли до собору. Валер’яна супроводжували двоє воїнів і молодий священник. Воїни залишилися доглядати коней, а священник пішов з Валер’яном і був представлений Філіпові як Дін Болдвін. Дорогою Ремігій узяв Валер’яна за руку, зупинив його та сказав:

— Гостьовий будинок, як бачите, не постраждав.

Усі зупинились і розвернулися. Філіп роздратовано подумав, до чого це зауваження. Якщо гостьовий будинок не постраждав, то навіщо зупиняти всіх, щоб на нього подивитися? Дружина Тома Будівника саме йшла з кухні, і всі споглядали, як вона входить у будинок. Філіп глянув на Валер’яна. Той, здавалося, був приголомшений. Пріор пригадав мить, коли Валер’ян побачив її біля єпископського палацу. Тоді він був наляканим. Що ж за таємниця в цій жінці?

Валер’ян зиркнув на Ремігія та ледь помітно кивнув йому, а потім розвернувся до Філіпа та спитав:

— Хто там живе?

Філіп був певен, що Валер’ян упізнав жінку, але відповів:

— Старший майстер і його родина.

Валер’ян кивнув, і вони рушили далі. Тепер Філіп зрозумів, нащо Ремігій звернув увагу єпископа на гостьовий будинок: він хотів пересвідчитися, що Валер’ян побачив жінку. Філіп вирішив розпитати її за першої ж нагоди.

Вони увійшли в зруйнований собор. Сім-вісім робітників, серед яких було порівну і монахів, і слуг пріорату, під наглядом Тома підіймали напівзгорілу балку. Попри метушню, усе мало охайний вигляд. Філіп бачив, що загалом організація копіткої праці робить йому честь, хоча він і мав би дякувати за це Томові.

Том підійшов привітатися з ними. Він височів над усіма. Філіп відрекомендував його Валер’янові:

— Це наш старший майстер, Том. Йому вдалося зробити клуатр і крипту придатними до використання. Ми дуже вдячні йому.

— Я пам’ятаю тебе, — сказав Валер’ян Томові. — Ти був у мене після Різдва. Тоді для тебе не знайшлося роботи.

— Так і було, — озвався Том низьким, хриплим від пилу голосом. — Напевне, Господь розпорядився так, щоб я міг допомогти пріорові Філіпу в скрутну годину.

— Будівник-богослов, — глузливо мовив Валер’ян.

Вкрите пилом Томове обличчя почервоніло. Філіп подумав, що з боку Біґо доволі ризиковано кепкувати з людини Томової статури, навіть попри те, що Валер’ян — єпископ, а Том лише муляр.

— Що збираєшся робити тут далі? — спитав Валер’ян.

— Треба зробити це місце безпечним. Тож ми знесемо рештки стін, щоб не впали на когось, — досить смиренно відповів Том. — А потім можна готувати майданчик для побудови нового собору. Якомога швидше треба знайти високі дерева для балок нового даху — що довше деревина сохне, то кращим вийде дах.

Філіп поспішно зауважив:

— Перш ніж почати валити дерева, треба знайти гроші, щоб за них заплатити.

— Поговоримо про це потім, — загадково сказав Валер’ян.

Це зауваження заінтригувало Філіпа. Добре, якщо єпископ має план якось залучити гроші для будівництва нової церкви. Якщо пріорат спиратиметься тільки на власні можливості, то ще багато років не зможе собі цього дозволити. Філіп тільки про це й думав упродовж трьох останніх тижнів і досі нічого не вигадав.

Він повів усіх стежкою, розчищеною серед руїн, до клуатру. Валер’ян з першого погляду переконався, що все робиться як слід. Вони пішли звідти й попрямували до будинку пріора в південно-східній частині подвір’я.

Щойно Валер’ян увійшов, як зняв мантію, сів і простягнув бліді руки до вогню. Брат Мілій, кухар, подав гаряче вино з прянощами в маленьких дерев’яних кубках. Валер’ян відпив вина та звернувся до Філіпа:

— Ти не думав, що Том Будівник міг власноруч влаштувати пожежу, щоб не лишитися без роботи?

— Думав, — відповів Філіп. — Але це малоймовірно. Він мусив би увійти в собор, який завжди надійно замкнений.

— Він міг зайти туди вдень і сховатися.

— Тоді він не зміг би вийти звідти після підпалу, — похитав головою Філіп, який мав й інші причини вважати Тома непричетним. — І я не вірю в те, що він на таке здатний. Це розумний чоловік — розумніший, ніж здається з першого погляду, — але не лукавий. Якби він був винний, я побачив би це з його обличчя, коли дивився йому в очі та питав, як, на його думку, могла початися пожежа.

На Філіпів подив, Валер’ян негайно погодився з ним.

— Думаю, ти маєш слушність, — сказав він. — Я чомусь не уявляю, як він підпалює собор. То не така людина.

— Навряд чи ми колись дізнаємося, як саме почалася пожежа, — зауважив Філіп. — Але маємо якимось чином знайти гроші на новий собор. І я не знаю…

— Так, — перебив його Валер’ян, зупиняючи жестом, і обернувся до інших: — Я маю поговорити з пріором Філіпом сам на сам. Покиньте нас.

Це спантеличило Філіпа. Він не уявляв, чому Валер’ян хоче обговорювати це питання з ним сам на сам.

Тут почувся голос Ремігія.

— Перед тим як піти, лорде єпископе, хочу передати вам прохання інших братів.

«Що тепер?» — подумав Філіп.

Валер’ян скептично здійняв брову.

— А чому ти передаєш його мені замість звернутися до свого пріора?

— Тому що пріор Філіп глухий до наших скарг.

Це водночас і розізлило, і спантеличило Філіпа. Ніхто ні на що не скаржився. Ремігій просто намагався влаштувати сцену перед новообраним єпископом. Філіп спіймав на собі запитливий погляд Валер’яна й байдуже знизав плечима.

— Я з нетерпінням чекаю дізнатися, що ж то за скарга, — мовив він. — Прошу, говори, брате Ремігію, якщо ти справді вважаєш, що це питання варте уваги єпископа.

Ремігій сказав:

— У пріораті мешкає жінка.

— Знову те саме, — втомлено відповів Філіп. — Вона — дружина Будівника й живе в гостьовому будинку.

— Це відьма, — сказав Ремігій.

Філіпові стало цікаво, нащо Ремігій це робить. Підпріор уже намагався порушити цю тему, але марно. Питання було спірним, але заради авторитету пріора Валер’ян мусив підтримати Філіпа, якщо тільки не хотів, щоб його викликали щоразу, коли Ремігій буде розходитися з Філіпом у думках. Пріор втомлено сказав:

— Вона не відьма.

— Ти допитав цю жінку? — наполягав Ремігій.

Філіп пригадав, що обіцяв, але не зробив цього: натомість він поговорив з її чоловіком і просив переказати жінці, щоб вона поводилась обачно. Прикро, але він сам дозволив Ремігієві здобути перевагу, хай і незначну. Утім, Філіп був певен, що це не переконає Валер’яна стати на бік Ремігія.

— Я не допитував її, — визнав Філіп. — Але я не бачив жодних ознак відьомства, до того ж вся їхня родина добропорядна й християнська.

— Це відьма й перелюбниця, — гнув своє Ремігій, і аж зашарівся від праведного обурення.

— Що?! — вибухнув Філіп. — З ким вона блудить?

— З Будівником.

— Він її чоловік, дурню!

— Це не так, — тріумфально вимовив Ремігій. — Вони не одружені, і знають одне одного тільки місяць.

Це збентежило Філіпа. Такого він не міг запідозрити. Ремігій заскочив його зненацька.

Якщо Ремігій казав правду, то формально жінка таки була перелюбницею. Але на такий блуд зазвичай не звертали уваги, тому що чимало подружжів не дбали про те, щоб звернутися до священника з проханням благословити їхній союз, поки не проживуть разом упродовж тривалого часу — найчастіше до народження першої дитини. А в бідних або віддалених краях королівства чоловік і дружина жили невінчаними упродовж десятиліть, ростили дітей і приголомшували священників проханням освятити їхній шлюб, коли самі вже мали онуків. Однак парох десь на краю християнського світу міг поблажливо ставитися до недбалості злиденних селян, а от коли важливий робітник пріорату дозволяв собі те саме в монастирських стінах — то вже було зовсім інше.

— Чому ти думаєш, що вони не одружені? — скептично спитав Філіп, хоч і відчував, що Ремігій, напевне, пересвідчився в цьому, перш ніж звертатися до Валер’яна.

— Я зробив зауваження його синам, коли ті билися, і вони зізналися, що не брати. Тоді я з’ясував усю правду.

Філіп почувався розчарованим у Томі. Перелюб був доволі поширеним гріхом, але викликав особливу огиду в монахів, які зреклися всіх статевих стосунків. Як Том міг так вчинити? Він мав би знати, як огидно Філіпові буде про це дізнатися. Пріор злився на Тома ще більше, ніж на Ремігія. Але й Ремігій вчинив підло. Філіп спитав його:

— Чому ти не розповів про це мені, своєму пріорові?

— Я дізнався про це лише сьогодні вранці.

Філіп відкинувся назад. Він почувався переможеним. Ремігій таки підловив його й пошив у дурні. Пріор подивився на Валер’яна. Скарга була адресована йому, і тепер він мав оголосити свій вирок.

Валер’ян недовго розмірковував.

— Тут усе ясно, — сказав він. — Жінка має сповідатися й публічно покаятися у своїх гріхах. Вона мусить піти з пріорату й жити в цнотливості, окремо від майстра, упродовж року. Потім вони можуть одружитися.

Рік у розлуці — то суворе покарання. Але Філіп вважав, що ця жінка заслужила на нього — тому що осквернила монастир. Однак його тривожило, як вона прийме звістку.

— Вона може не підкоритися, — сказав він.

Валер’ян знизав плечима.

— Тоді вона горітиме в пеклі.

— Боюся, якщо вона піде з Кінгзбриджу, Том може піти за нею.

— Він не останній будівник на світі.

— Звісно.

Філіпові було прикро втрачати Тома. Але з виразу Валер’янового обличчя було видно, що його цілком влаштує, якщо майстер з родиною назавжди підуть із Кінгзбриджу, і Філіп знову замислився про те, чому ця жінка так важить йому.

Валер’ян сказав:

— А тепер ідіть і дайте мені поговорити з вашим пріором.

— Хвилинку, — різко промовив Філіп.

Врешті-решт, то був його будинок і його монахи. Накази мав віддавати він, а не Валер’ян.

— Я сам поговорю з Будівником про це. А ви нікому про це не розповідайте, чули? Якщо не послухаєтеся, будете суворо покарані. Зрозуміло, Ремігію?

— Так, — відповів той.

Філіп запитливо подивився на Ремігія і нічого не сказав. Запала напружена тиша.

— Так, отче, — нарешті вичавив із себе Ремігій.

— Ну гаразд, тепер ідіть.

Ремігій, Ендрю, Мілій, Катберт і Дін Болдвін пішли надвір. Валер’ян підлив собі гарячого вина та простягнув ноги до вогню.

— Від жінок самі біди, — сказав він. — Коли на стайні з’являється кобила з тічкою, жеребці починають кусати стайничих і брикатися, вони немов дичавіють. Навіть мерини поводяться зле. Ченці наче ті мерини: хай вони й позбавлені фізичної близькості, але все одно чують піхву.

Його слова збентежили Філіпа. Навряд чи була якась потреба так відверто обговорювати ці теми. Він спустив погляд на свої руки.

— То як щодо відбудови собору? — спитав він.

— Ти, напевне, чув, що та справа, з якою ти приходив до мене, — граф Варфоломій і змова проти короля Стефана, — закінчилася сприятливо для нас.

— Так.

Здавалося, після того як Філіп, тремтячи зі страху, приходив у єпископський палац розповісти про заколот проти короля, якого обрала церква, минула ціла вічність.

— Я чув, що Персі Гамлейський напав на графський замок і взяв Варфоломія в полон.

— Саме так — Варфоломій зараз у вінчестерських підземеллях чекає на свій вирок, — із задоволенням сказав Валер’ян.

— А граф Роберт Глостерський? Він іще більш впливовий змовник.

— І тому його покарають не так суворо. Власне, його взагалі не каратимуть. Він присягнув на вірність королеві Стефану, і на його участь у змові… не звернули уваги.

— Але до чого тут собор?

Валер’ян встав і підійшов до вікна. Коли він дивився на руїни собору, в його очах промайнула глибока скорбота, і Філіп зрозумів, що єпископові, попри його світське ставлення до всього, не чужа щира побожність.

— Король Стефан у боргу перед нами за поразку Варфоломія. Невдовзі ми з тобою зустрінемося з ним.

— Зустрінемося з королем?! — вигукнув Філіп. Його лякала така перспектива.

— Він спитає, як нас нагородити.

Філіп усвідомив, до чого веде Валер’ян, і аж затремтів від збудження.

— А ми скажемо…

Валер’ян повернувся спиною до вікна й подивився на Філіпа. Його очі яскріли амбітністю, немов дві чорні перлини.

— Ми скажемо, що просимо новий собор для Кінгзбриджу, — промовив він.

Том знав, що Елена зчинить галас.

Вона й без того неабияк сердилася через Джека. Том мав би заспокоїти її. Але звістка про необхідність «покаяння» Елену тільки розпалить. Він хотів би відкласти цю розмову на день-два, щоб дати їй заспокоїтися. Але пріор Філіп сказав, що вона має піти з монастиря до темряви, тож Тому потрібно було поговорити з нею негайно. Філіп розмовляв з ним опівдні, тож Том переказав все Елені за обідом.

Після того як монахи поїли та пішли, вони разом з іншими робітниками вирушили в трапезну. Навколо було багато людей, але Том вирішив, що це, можливо, й непогано: присутність інших може трохи стримати її.

Невдовзі він дізнався, як сильно помилився.

Том намагався подати все поступово. Спершу він сказав:

— Вони дізналися, що ми не одружені.

— Хто їм сказав? — злобно спитала вона. — Якийсь каламутник?

— Альфред. Не вини його — хитрий чернець Ремігій витягнув це з нього. Але ж ми не просили дітей мовчати про це.

— Я не звинувачую хлопця, — вже спокійніше мовила вона. — То що вони кажуть?

Він нахилився над столом і тихо заговорив, сподіваючись, що їх ніхто не почує:

— Вони кажуть, що ти — перелюбниця.

— Перелюбниця?! — гучно перепитала вона. — А ти тоді хто? Ці ченці не знають, що для перелюбу потрібні двоє?

Люди, що сиділи поруч із ними, засміялися.

— Тихіше, — попросив Том. — Вони кажуть, що ми маємо одружитися.

Елена жорстоко подивилася на нього.

— Якби то було все, ти не скидався б на пса, що прошкодився, Томе Будівнику. Розповідай решту.

— Вони хочуть, щоб ти сповідалась у своїх гріхах.

— Лицемірні збоченці, — з огидою процідила жінка. — Самі по ночах мучать одне одному дупи й наважуються звати гріхом те, що робимо ми.

Сміх посилився. Люди покинули свої балачки та стали прислухатися до Елени.

— Розмовляй тихіше, — заблагав Том.

— Певна, вони також хочуть, щоб я покаялася. Хочуть принизити мене. Чого вони хочуть від мене? Ну ж бо, кажи правду. Не можна брехати відьмі.

— Не кажи так! — зашипів Том. — Інакше буде гірше.

— Ну то викладай.

— Ми мусимо рік мешкати порізно, а ти повинна жити в цнотли…

— Сцяти я на це хотіла! — закричала Елена.

Тепер усі дивилися на них.

— І на тебе я сцяти хотіла, Томе Будівнику! — гучно сказала вона й зрозуміла, що опинилася в центрі уваги. — І на вас усіх мені насцяти!

Люди усміхалися. Складно було злитися на неї, адже жінка зашарілася, її золоті очі розширилися — вона була чарівна.

Елена встала.

— Насцяти на Кінгзбриджський пріорат!

Вона стрибнула на стіл, і кімната вибухнула оплесками. Елена пішла по столу. Робітники прибирали миски супу й кухлі пива в неї з-під ніг, сміялися та ставили їх назад, коли вона проходила.

— Насцяти на пріора! — крикнула вона. — Насцяти на підпріора, ключаря, регента та скарбника, всі їхні закони й статути та на їхні скриньки, повні срібних пенні!

Вона дійшла до краю столу. За ним стояв іще один, менший, де хтось читав уголос, коли обідали монахи. На столі лежала розгорнута книга. Елена стрибнула туди.

Раптом Том зрозумів, що вона збирається зробити.

— Елено! — гукнув він. — Прошу, ні…

— Насцяти на статут Святого Бенедикта! — щосили заволала вона, а потім підняла поділ спідниці, присіла напочіпки та помочилася на книгу.

Чоловіки заходилися від сміху, били кулаками по столу, вигукували, свистіли та кричали. Том не знав, чи то через те, що вони поділяли її зневагу до статуту Святого Бенедикта, чи то через те, що прекрасна жінка виставляється напоказ. Її безсоромна вульгарність могла збуджувати, але й відкрите спаплюження книги, яку так шанували ченці, також захоплювало. Хай там як, усі були в захваті від Елени.

Вона зістрибнула зі столу під гучні оплески та вибігла у двері.

Усі заговорили одночасно. Ніхто з них ніколи не бачив такого. Том був переляканий і збентежений: він знав, що це матиме страшні наслідки. І все ж таки не міг не думати захоплено: «Яка жінка!»

За мить Джек підвівся й пішов за матір’ю з усмішкою на набряклому обличчі.

Том подивився на Альфреда з Мартою. Альфред був приголомшений, але Марта хихотіла.

— Ходімо звідси, — сказав їм Том, і вони пішли з трапезної.

Елени ніде не було видно. Вони пішли в гостьовий будинок і застали її там. Вона сиділа на стільці й чекала на Тома. На ній була її накидка, а в руках жінка тримала велику шкіряну сумку. Вона була спокійна та зібрана. Коли Том побачив сумку, серце в нього впало, але він удав, що не помітив її.

— Нам тепер влаштують справжнє пекло, — сказав він.

— Я не вірю в пекло, — відповіла вона.

— Я сподіваюся, тобі дозволять сповідатись і покаятися.

— Я не буду сповідатися.

Він втратив контроль над собою.

— Елено, тільки не йди!

Їй стало сумно.

— Послухай, Томе. До того як зустріти тебе, я мала що їсти й де жити. Моє життя було безпечним, спокійним і самодостатнім: мені ніхто не був потрібен. Коли я почала жити з тобою, я вперше опинилася на межі голоду. Зараз у тебе є робота, але це ненадійно: пріорат не має грошей на новий собор, і наступної зими ти знов можеш залишитися ні з чим.

— Філіп якось знайде гроші, — мовив Том. — Я в цьому певен.

— Ти не можеш бути певним, — відповіла вона.

— То ти не віриш, — гірко сказав Том і мимоволі додав, — ти точно як Агнеса, ти теж не віриш у мій собор.

— Томе, якби ж ішлося тільки про мене, — сумно зауважила Елена. — Подивись на мого сина.

Том подивився на Джека. Його обличчя було багряним від забою, вухо набрякло та стало вдвічі більше за друге, в ніздрях загусла кров, а один із зубів надколовся.

Елена повела далі:

— Я боялася, що в лісі він виросте твариною. Але така ціна за життя серед інших людей зависока. Я повертаюсь у ліс.

— Не кажи так, — з відчаєм мовив Том. — Ми можемо все обговорити. Не приймай поспішних рішень…

— Воно не поспішне, зовсім не поспішне, — із жалем сказала Елена. — Мені так сумно, що немає вже сил злитися. Я справді хотіла бути твоєю дружиною. Але не за всяку ціну.

«Якби Альфред не погнався за Джеком, нічого не сталося б», — подумав Том. Але ж то була просто дитяча сварка? Чи Елена мала рацію, коли казала, що Том заплющує очі на витівки Альфреда? Тепер він подумав, що помилявся. Напевне, він мусив бути суворішим з Альфредом. Бійки хлопців — то природно, але Джек із Мартою значно менші за Альфреда. Схоже, його син справді задирака.

Але тепер уже було запізно.

— Залишайся в селищі, — відчайдушно заблагав Том. — Зачекай, подивимося, що буде далі.

— Навряд чи ченці мені дозволять.

Він зрозумів, що Елена й тут має слушність. Пріорат володів селищем, і всі мешканці сплачували монахам ренту — зазвичай своєю працею, — а монахи могли заборонити їм давати притулок тим, хто їм не до вподоби. Якби вони відмовили Елені, не було б нічого дивного: вона в прямому сенсі підмочила свою і без того сумнівну, на їхню думку, репутацію.

— Тоді і я піду з тобою, — сказав він. — Монастир уже винен мені сімдесят два пенні. Підемо шукати щастя. Ми вижили тоді…

— А що буде з твоїми дітьми? — лагідно спитала вона.

Том пригадав, як Марта плакала від голоду. Він не міг змушувати її знову пройти через такі випробування. Крім того, його син, Джонатан, жив тут, з монахами. «Я не хочу знову покидати його — я зненавидів себе, коли зробив це вперше», — подумав Том.

Але сама думка про те, що він втратить Елену, була нестерпною.

— Не край себе, — сказала вона. — Я не піду блукати з тобою дорогами. Виходу немає — нам далі буде тільки гірше, в усьому. Я повертаюсь у ліс, а ти не підеш зі мною.

Він подивився на Елену. Йому хотілося б вірити, що вона не навсправжки, але вираз її обличчя не залишав сумнівів. На думку не спадало жодного доводу, що міг би зупинити її. Він розтулив рота, щоб сказати щось, але не зміг дібрати слів. Том почувався безпорадним. Вона важко дихала, її груди здіймалися й опадали. Йому кортіло торкнутися її, але він відчував, що вона цього не хоче. Том подумав, що, можливо, ніколи вже не обійме її. Упродовж багатьох тижнів вони були близькі, а її тіло стало йому таким самим знайомим, як його власне. Але раптом це було заборонено, а вона стала немов незнайомка.

— Не засмучуйся так, — сказала вона.

На очах в неї застигли сльози.

— Нічого не вдієш, — відповів Том. — Мені сумно.

— Шкода, що я принесла тобі нещастя.

— Навпаки — шкода, що ти зробила мене таким щасливим. Це боляче, жінко. Боляче, що я був таким щасливим.

Вона схлипнула, розвернулася й мовчки пішла.

Джек і Марта вийшли за нею. Альфред зніяковіло вагався, але також пішов за ними.

Том стояв, витріщившись на стілець, де вона щойно сиділа. «Не може бути, — подумав він. — Це неправда, вона не піде від мене».

Він сів на стілець. Той ще зберігав тепло її тіла — тіла, яке він обожнював. Том насупився, щоб стримати сльози.

Він знав, що вона вже не передумає. Елена ніколи не вагалася: вона приймала рішення й завжди йшла до кінця.

Може, вона колись пошкодує про це.

Том схопився за цей останній клаптик надії. Він знав, що Елена кохає його. Це нікуди не ділося. Минулої ночі вони кохалися так несамовито, немов хотіли вгамувати якусь шалену спрагу. Після того як він задовольнився, вона залізла на нього й продовжувала, цілувала його, немов зголодніла, й ахкала йому в бороду щоразу, коли доходила, аж доки геть знесилила від задоволення. Але вона любила не лише злягатися. Їм просто було добре удвох. Вони розмовляли навіть більше, ніж він розмовляв з Агнесою на початку їхніх стосунків.

«Вона сумуватиме за мною не менше, ніж я за нею, — подумав Том. — Невдовзі, коли її гнів ущухне, а сама вона знову пристосується до старого життя, їй закортить із кимось поговорити, торкнутися міцного тіла, поцілувати чиюсь бороду. І тоді вона згадає про мене».

Але вона горда. Надто горда, щоб повертатися, хай навіть і захоче того.

Він підхопився зі стільця. Треба сказати їй усе, що він має на думці. Том вийшов із будинку. Елена стояла біля брами пріорату та прощалася з Мартою. Том пробіг повз стайню й наздогнав її.

Вона усміхнулася.

— Прощавай, Томе.

Він узяв її за руки.

— Ти колись повернешся? Просто провідати нас. Якби знав, що ти не йдеш назавжди, що я колись іще побачу тебе, хоча б ненадовго, мені було б легше це витримати.

Елена вагалася з відповіддю.

— Благаю тебе.

— Добре, — сказала вона.

— Присягнися.

— Я не вірю у присягання.

— Але я вірю.

— Ну гаразд, присягаюся.

— Дякую.

Він ніжно пригорнув її до себе. Вона не противилася. Він обійняв її, втратив контроль над собою і дав волю сльозам. Нарешті вона подалася назад, і він неохоче відпустив її. Вона пішла до брами.

Тієї ж миті на стайні почувся шум — норовистий кінь бив копитом і хропів. Усі мимоволі обернулися. То був чорний жеребець Валер’яна Біґо, на якого саме збирався сісти єпископ. Він побачив Елену й завмер на місці.

Тоді вона заспівала.

Том не знав цієї пісні, хоча Елена співала часто. Мелодія була неймовірно сумна. Вона співала французькою, але він добре розумів слова.

Том перевів погляд з неї на єпископа. Той стояв переляканий, з розтуленим ротом та виряченими очима, блідий мов смерть. Том був спантеличений: як проста пісня могла так налякати самого єпископа?

Елена гукнула:

— Прощавай, Валер’яне Біґо. Я йду з Кінгзбриджу, але не піду від тебе. Я буду з тобою в твоїх снах.

«І в моїх також», — подумав Том.

Усі завмерли на місці.

Елена розвернулася й узяла Джека за руку. Всі мовчки дивились, як вона йде через монастирську браму та зникає в надвечірньому присмерку.