Стовпи землі

Пролог 1123

Дітлахи першими прийшли дивитися на повішення.

Було ще темно, коли троє-четверо малих, взутих у повстяні чуні, вислизнули зі своїх халуп — тихо, немов коти. Тонкий шар снігу вкривав містечко, наче свіжа фарба, і їхні сліди першими спаплюжили його недоторкану досконалість. Діти пробиралися повз скупчення дерев’яних хатин вкритими мерзлим брудом вулицями в напрямку ринкової площі, де у мертвій тиші стояла шибениця.

Хлопці зневажали все, що шанували старші. Знущалися з краси та кепкували із чеснот. Заходилися сміхом, коли бачили каліку, а поранених тварин до смерті забивали каменюками. Вихвалялися ранами й гордо носили свої шрами, а спотворення викликали в них неабиякий захват: безпалий хлопець був би серед них королем. Вони любили насильство — пробігли б кілька миль[4], аби побачити, як десь проллється кров. Дарма казати, що повішення вони ніколи не пропускали.

Один з них полив струменем сечі підніжжя стратища. Другий піднявся сходами, уп’явся руками в шию та захитався, скрививши лице в бридкому виразі задушення; решта загулюкали на знак захоплення, а їм відповіло гавкотом двійко собак, що прибігли на площу. Маленький хлопчик завзято заходився гризти яблуко, але старший штурхонув його в носа, а яблуко відібрав. Малий втішився тим, що поцілив гострою каменюкою в пса, і той з виттям побіг додому. Більше не було чим розважитися, тож хлопці знайшли сухеньке місце на сходах великої церкви й засіли там чекати, що буде далі.

Вогники свічок замерехтіли за віконницями солідних кам’яниць, що оточили площу, — домівок заможних ремісників і крамарів. То челядь і підмайстри розпалювали вогнища, гріли воду й варили кашу. Небо із чорного стало сірим. Пригинаючись, містяни виходили з низеньких дверей, загорнуті у важкі плащі з грубої вовни, і, щулячись від холоду, простували до річки по воду.

Невдовзі на ринкову площу бундючно ступила зграйка юнаків — стайничих, поденників і підмайстрів. Стусанами й копняками вони прогнали малечу із церковного ґанку, сперлися на різьблені арки та стали чухатися, плювати й з великим знанням справи обговорювати смерть через повішення.

Якщо пощастить, вів один, одразу зламає шию — швидка й безболісна смерть. А як ні, то висітиме, доки почервоніє, і кліпатиме ротом, мов та риба, аж поки задихнеться. Другий зауважив, що до такого скону мине стільки само часу, скільки милю[5] йти. Третій сказав, що бачив і гірше, — мовляв, коли один шибеник помер, шия в нього аж на фут[6]розтягнулась.

Літні пані скупчилися на протилежному боці ринкової площі, якомога далі від юнаків, що вигукували на адресу своїх бабусь непристойності. Старі завжди прокидалися рано, хоча вже й не мусили пестити немовлят чи доглядати дітей. Вони першими розпалювали вогнища й підмітали в хаті. Їхня незаперечна очільниця, кремезна вдова Брюстер, приєдналася до гурту з барильцем пива, яке котила так само легко, як дитина обруч. Не встигла вона вибити денце, як поруч зібрався натовп спраглих із кухлями та цеберками.

Пристав відчинив браму та впустив селян з передмістя — то були мешканці хатин, що тулилися до міського муру. Дехто приніс на продаж яйця, молоко та свіже масло, інші прийшли купити пива чи хліба, а хтось просто вийшов на площу й став чекати на страту.

Час од часу люди здіймали голови, наче обачні горобці, й дивилися на замок, що височів над містом на пагорбі. Вони бачили, як куриться димок з кухонного димаря, а за бійницями мерехтять смолоскипи варти. У мить, коли з-поза густих сірих хмар мало б почати сходити сонце, дебела дерев’яна брама замку відчинилась і з нього виїхала нечисленна кавалькада. Першим на баскому вороному жеребці їхав шериф, а за ним, у возі, запряженому волом, везли скутого в’язня. Обличчя трьох вершників, що їхали позаду, роздивитися було неможливо, але їхні вбрання підказували, що то лицар, священник і чернець. У хвості процесії їхали двоє озброєних ратників.

Усі вони були присутні під час графського суду, що відбувся напередодні в одній з нав[7] церкви. Священник спіймав крадія на місці злочину; монах упізнав срібний келих, що належав монастирю; лицар був лордом крадія та впізнав у ньому втікача; а шериф засудив його на смерть.

Поки вони повільно спускалися з пагорба, містяни збилися навколо шибениці. Останніми на площу прибули найповажніші мешканці: різник, пекар, двоє чинбарів, двоє ковалів, ножівник і лучник[8] — усі разом із дружинами.

Серед натовпу панував дивний настрій. Зазвичай люд із задоволенням дивився на страту. Шибениками найчастіше ставали крадії, яких усі ненавиділи із шалом трудівників, що заробляють на життя тяжкою працею. Але цей був не схожий на інших. Ніхто не знав, хто він і звідки родом. Він обікрав не їх, а монастир за двадцять миль[9] від міста. Ще й поцупив оздоблений коштовностями келих такої вартості, що продати його було майже неможливо — а це не те саме, що крадіжка окосту, нового ножа або файного паска, яка дійсно була б відчутною для постраждалого. Вони не могли ненавидіти людину за такий безглуздий злочин. Коли віз із в’язнем виїхав на площу, пролунало кілька глузливих вигуків, а хтось дошкульно свиснув, але без ентузіазму. Лише малі діти кепкували із засудженого хвацько й завзято.

Більшість містян не були в суді, тому що суд засідав буднями, а всі вони мали заробляти на життя, отже, в’язня побачили вперше. Він був іще молодий — від двадцяти до тридцяти років, — невидатного зросту й статури, але зовнішність мав незвичайну. Його шкіра була біла, немов сніг на навколишніх дахах, очі — яскраво-зелені й вирячкуваті, а волосся — кольору свіжої моркви. На думку дівчат, він був бридкий; літні пані йому співчували; малі ж хлопці реготали з нього так, що аж падали.

Шериф був фігурою відомою, інших трьох із тих, хто вирішив долю крадія, містяни не знали. Лицар, тілистий чолов’яга із солом’яним волоссям, явно важна особа, їхав верхи на бойовому коні — здоровезній звірюці, що коштувала стільки само, скільки тесляр міг заробити за десять років. Чернець був старший — років п’ятдесяти або й більше — високий, худий пан, що важко сидів у сідлі, немов життя стало для нього нестерпним тягарем. Найбільше привертав увагу священник, молодик із гострим носом і прямим чорним волоссям, вбраний у чорну мантію, верхи на гнідому жеребці. Він мав пильний, небезпечний вигляд і нагадував кота, що винюхує мишаче кубельце.

Малий ретельно прицілився та плюнув у в’язня. Плювок виявився влучним і втрапив тому просто межи очі. В’язень прогарчав якийсь прокльон і шарпонувся в бік образника, але мотузки, якими він був прив’язаний до бортів воза, міцно його тримали. Випадок, здавалося б, був нічим не примітний, крім того, що той чоловік розмовляв нормандсько-французькою — мовою вельможців. Чи був він знатного походження? А чи просто опинився далеко від дому? Ніхто того не знав.

Запряжений волом віз заїхав під шибеницю. Пристав видерся на нього із зашморгом у руках. В’язень почав смикатися. Хлопчаки зраділи — вони були б дуже розчаровані, якби той лишався спокійним. Мотузки, якими приречений був прив’язаний за зап’ястки й кісточки, обмежували його рухи, але він смикав головою з боку в бік, стараючись уникнути зашморгу. Мить — і пристав, кремезний дядько, відступив і вдарив в’язня у живіт. Той, задихаючись, зігнувся навпіл, і пристав накинув зашморг йому на шию, затягнув вузол, зістрибнув на землю, натягнув мотузку та прив’язав її до гака в основі шибениці.

То була вирішальна мить. Якби в’язень пручався й далі, він лиш наблизив би свою смерть.

Ратники звільнили в’язневі ноги та підвели його, залишивши стояти самого на возі, з руками, зв’язаними за спиною. У натовпі запанувала мертва тиша.

Зазвичай на цьому етапі починався якийсь рух: мати в’язня билася в істериці, або дружина витягала ножа й кидалася до стратища в останній спробі врятувати чоловіка. Часом сам в’язень благав Господа про милість або проголошував страхітливі прокльони своїм катам. Ратники встали по обох боках шибениці, готові до будь-якого розвитку подій.

Саме тоді в’язень заспівав.

Він мав високий тенор, надзвичайно чистий. Співав французькою, але навіть ті, хто не розумів слів, могли здогадатися із журливої мелодії, що це пісня про тугу та втрату.

Співаючи, він дивився на когось у натовпі. Люди перед цією особою потроху розступалися, і невдовзі всі її побачили.

То була дівчина років п’ятнадцяти. Містяни дивувалися, чому не звернули на неї уваги раніше. В неї було довге темно-каштанове волосся, густе й пишне, яке сходилося на широкому чолі в точку, що в народі звалася «мисом удови». Вона мала звичайні риси обличчя та чуттєві, пухлі губи. Старші пані спостерегли її грубий стан і важкі груди, дійшли висновку, що вона вагітна, та припустили, що в’язень — то батько дитини, яку вона носить. Але всі інші не бачили нічого, крім її очей. Хай вона й здавалася вродливою, але ті глибоко посаджені, пильні очі разючого золотого кольору були такі блискучі й проникливі, що, здавалося, здатні зазирнути в самісіньке серце, і хотілося мерщій відвести погляд з остраху, що власниця тих очей може вивідати твої таємниці. Вдягнена вона була в дрантя, а м’якими щоками текли рясні сльози.

Візник запитально поглянув на пристава. Той своєю чергою поглянув на шерифа, чекаючи на кивок. Молодий священник похмуро, з нетерпінням підштовхнув шерифа ліктем, але той не звернув на нього уваги. Він дав крадієві доспівати. Запала страшна пауза, поки чарівний голос потворного чоловіка затримував смерть.

Щойно пісня закінчилася, шериф глянув на пристава й кивнув. Пристав вигукнув «Вйо!» та шмагнув вола мотузкою. У той самий час візник вдарив його батогом. Віл зробив крок уперед — в’язень похитнувся; віл потягнув віз далі — і в’язень повиснув на мотузці. Вона розтягнулася, і шия страченого з хрустом зламалася.

Пролунав крик, і всі обернулися до дівчини.

Кричала не вона, а дружина ножівника, що стояла поруч. Але саме та дівчина змусила її кричати. Вона стояла на колінах перед шибеницею, випроставши руки перед собою — у позі, в якій проказують прокльон. Нажахані люди відсахнулися від неї: всі знали, що прокльони тих, хто потерпів через несправедливість, найдієвіші; і всі відчували, що із цією стратою щось не так. Дітлахи перелякалися.

Дівчина підвела заворожливі золоті очі на трьох незнайомців — лицаря, ченця та священника — і проголосила своє прокляття, промовляючи страшні слова дзвінким голосом: «Проклинаю вас на хворобу та скорботу, голод і біль; хай домівки ваші згорять у вогні, а діти ваші сконають на шибениці; хай вороги ваші гараздують, а ви постарієте в журбі й жалю та вмрете в бридоті й муках…» Промовляючи останні слова, дівчина сунула руку в мішок, що стояв позаду, і витягнула живого когутика. Раптом у неї в руці з’явився ніж, і одним рухом вона відрізала півникові голову.

Кров ще лилася з відрізаної голови, коли дівчина пожбурила безголового когутика в чорнявого священника. Тушка не долетіла, але кров забризкала і його, і лицаря, і ченця, що стояли попліч із ним. Вони з прокльонами намагалися ухилитися, але кров забризкала кожного, заляпавши обличчя й заплямивши вбрання.

Дівчина розвернулася й побігла.

Натовп розступився й зімкнувся за нею. На мить запанувало сум’яття. Врешті-решт шериф привернув увагу своїх ратників і гнівно наказав переслідувати втікачку. Вояки намагалися пробратися крізь натовп, жорстоко розштовхуючи чоловіків, жінок і дітей у себе на шляху, але дівчина миттєво зникла, і шериф, хоч і збирався її шукати, знав, що не знайде.

Він відвернувся, роздратований. Лицар, чернець і священник не бачили втечі дівчини. Їхні погляди були прикуті до шибениці. Шериф подивився в тому напрямку. Мертвий крадій висів у зашморгу, бліде молоде обличчя вже починало синіти, а під його ногами, що повільно гойдалися, по заплямованому кров’ю снігу бігав колом безголовий, але все ще живий півник.