Стовпи землі

I

Після того як Елена пішла, неділі в гостьовому будинку стали дуже тихими. Альфред грав у м’яча з хлопцями із селища — на галявині по той бік річки. Марта скучала за Джеком і грала у свої ігри: збирала овочі, варила юшку та одягала ляльку. Том малював ескізи собору.

Том раз чи два натякнув Філіпові, що той має обміркувати, яку саме церкву хоче збудувати, але пріор не помічав або свідомо ігнорував його натяки. Він мав багато справ. А Том не міг думати ні про що інше, особливо неділями.

Він любив сидіти у дверях гостьового будинку й дивитися через галявину на руїни собору. Часом малював щось на шматку сланцю, але здебільшого проектував подумки. Він знав, що більшості людей важко уявити великі об’єкти та складні приміщення, але для нього це було просто.

Він заслужив довіру й вдячність Філіпа завдяки тому, як розібрав руїни собору. Однак Філіп усе одно вважав його лише робітником-муляром. Том мав переконати пріора, що він здатний спроектувати й збудувати собор.

Однієї неділі, десь за два місяці після того, як пішла Елена, Том відчув, що готовий почати креслення.

Він сплів рогожу з очерету та гнучких різок три на два фути[87] завбільшки. По боках зробив бортики, як на лотку. Потім перепалив крейду на вапно, змішав із дещицею гіпсу та заповнив лоток цією сумішшю. Коли розчин почав тверднути, Том став водити по ньому голкою. Прямі лінії він малював під лінійку, кути — під косинець, а криві — за допомогою циркуля.

Він мав зробити три креслення: переріз — щоб пояснити, як будуватиметься собор, фасад — щоб продемонструвати красу пропорцій, і план — щоб показати розташування приміщень.

Том почав із перерізу. Уявив собор як довгасту хлібину, а потім немов зрізав скоринку в західній частині й заходився малювати.

Усе було дуже просто. Він намалював аркову галерею із пласким дахом. То буде нава, вид із крила. У ній буде пласка дерев’яна стеля, як у старому соборі. Том краще збудував би кам’яне склепіння, але знав, що Філіп не зможе дозволити собі таку розкіш.

Над навою він намалював трикутний дах. Ширину будівлі визначала саме ширина даху, яка, своєю чергою, залежала від того, яку деревину вдасться дістати. Балки в понад тридцять п’ять футів[88] завдовжки складно знайти, і вони скажено дорогі. Гарні стовбури були такими коштовними, що покупці домовлялися з власниками про їхній продаж задовго до того, як дерево сягало необхідної висоти. Нава Томового собору, найімовірніше, матиме тридцять два фути[89] завширшки — як дві довжини його залізної жердини.

Том намалював високу, неймовірно високу наву. Але собор мав бути величною будівлею — викликати святобливість своїми розмірами й притягувати погляди людей до небес своєю висотою. Люди ходили в собори зокрема через те, що то були найбільші будівлі у світі: ті, хто не відвідував їх, могли прожити все життя й не побачити нічого більшого за власну хатину.

На жаль, у такому вигляді собор був би приречений. Стіни не витримали б ваги кроков і свинцевих листів даху, вигнулися б назовні й розвалилися б. Їх треба було підпирати.

Тому Том домалював обабіч нього дві арки із заокругленим верхом, удвічі нижчі за центральну наву. То були бічні нави. Стелю в них Том замислив кам’яну та склепінчасту — оскільки ці нави були нижчі й вужчі за головну, вони потребували менших витрат. Кожна бічна нава мала б односхилий дах.

Бічні нави, об’єднані кам’яним склепінням з головною, повинні були підтримати стіни, але їм однаково бракувало висоти. Том мусив додати ще кілька опор на певній відстані одна від одної — у піддашку бічних нав, над склепінчастою стелею під односхилим дахом. Він намалював одну з них: кам’яну арку, що підіймалася з верхньої частини стіни бічної нави до стіни головної. Там, де вона впиралась у стіну, Том прималював масивний контрфорс, що випинався з боку стіни. Над контрфорсом Будівник накреслив башточку — щоб додати ваги й краси.

Збудувати високий величний собор без опорних елементів — бічних нав, підпірок і контрфорсів — було неможливо, але складно пояснити це монахові. Саме для цього Том і креслив схему.

Він також намалював фундамент, що занурювався глибоко під землю. Непричетні до будівельної справи люди завжди дивувалися глибині фундаментів.

То був примітивний ескіз — такий примітивний, що будівникам від нього було б мало користі. Але його можна було показати пріорові Філіпу. Том хотів, щоб той розумів його пропозицію, міг уявити собі будівлю й оцінити її. Важко було скласти в уяві образ великого, масивного собору, дивлячись на лінії, намальовані по вапняному розчину. Тут Філіпові знадобиться Томова допомога.

Стіни на його малюнку видавалися суцільними, однак насправді буде не так. Том заходився малювати бічний вигляд стіни нави — так, ніби на неї дивилися зсередини собору. Вона була розділена на три рівні. Нижній взагалі був не стіною, а низкою колон, верхівки яких з’єднувалися напівкруглими арками. Це звалося аркадою. Крізь арки видніли вікна бічних нав із заокругленими верхівками. Вікна мали розташовуватися на одній лінії з арками, щоб ззовні потрапляло світло. Колони між арками Том вирівняв з контрфорсами зовнішніх стін.

Над кожною аркою в аркаді він запланував три менші арки, що утворювали галерею-трибуну. Вони не пропускали світла, бо за ними був односхилий дах бічної нави.

Над галерею Том накреслив клеристорій — ряд вікон, які освітлювали верхню половину нави.

За часів, коли будували старий Кінгзбриджський собор, міцність стін забезпечувалася шляхом їхньої товщини. У цій товщі боязко прорубали маленькі вікна, що майже не пропускали світла. Сучасні майстри дійшли висновку, що будівля буде достатньо міцною, якщо стіни зробити прямими та стійкими.

Том спроектував три рівні стіни нави — аркаду, галерею та клеристорій — у суворій пропорції 3:1:2. Аркада була заввишки в половину стіни, а галерея — в одну третину другої половини. Пропорції в соборі були найголовнішим: вони надавали підсвідомого відчуття гармонійності всій будівлі. Оглядаючи готовий ескіз, Том знайшов його досконалим і граційним. Але що скаже Філіп? Том бачив ряди колон, що тягнулися по всій довжині собору, їхнє оздоблення та різьблення в променях надвечірнього сонця… Але чи зможе Філіп уявити те саме?

Том узявся до третього ескізу. То був план собору. Він уявляв, що аркада складатиметься з дванадцяти арок. Таким чином, собор буде розділений на дванадцять секцій — прогонів. Центральна нава матиме довжину в шість прогонів, а вівтарна частина — в чотири. Між ними, на рівні сьомого й восьмого прогонів, буде середохрестя з трансептами по обидва боки й вежею над ними.

Усі собори й майже всі церкви будували у формі хреста. Хрест, безумовно, був найважливішим символом християнства, але існували і практичні причини: завдяки трансептам у соборі з’являлося більше місця для каплиць і чернечих приміщень, як-от ризниця й кімната для молитовних зборів.

Закінчивши простий план собору, Том повернувся до головного ескізу, що зображав інтер’єр, якби на нього дивилися із західного краю. Він додав вежу, що височіла над навою та позаду неї.

Вежа могла бути в півтори нави заввишки або вдвічі вища. Нижчий варіант надавав би будівлі привабливого, гармонійного вигляду: бічні нави, центральна нава й вежа підіймалися б рівномірно в пропорції 1:2:3. Натомість вища вежа робила собор ефектнішим, адже центральна нава за такого варіанту була удвічі вища за бічні, а вежа — удвічі вища за неї, тож пропорція становила 1:2:4. Том обрав більш ефектний вигляд: це буде єдиний собор, який він збудує, і Будівник хотів, щоб той здійнявся аж до небес. Том сподівався, що Філіп розділить його прагнення.

Якщо Філіп погодиться з Томовим ескізом, Будівникові доведеться намалювати його знову — набагато точніше й із додержанням усіх пропорцій. Тих ескізів буде ще дуже багато, сотні: цоколі, колони, капітелі, пояски, лиштви, башточки, сходи, гаргуйлі та інші незліченні деталі. Тільки на підготовку ескізів знадобляться роки. Але зараз перед ним лежала сама сутність будівлі, і вийшло незле: просто, недорого, елегантно та ідеально сумірно.

Томові кортіло показати комусь ескіз.

Він думав дочекатися слушної миті, щоб віднести його пріорові, але тепер, коли ескіз був готовий, Будівник хотів, щоб Філіп подивився на нього негайно.

Чи не подумає Філіп, що це нахабство? Пріор не просив його малювати ескіз. Може, він збирався залучити іншого майстра, про якого вже чув або чиї роботи бачив і оцінив? Він міг висміяти Томові поривання.

З іншого боку, якщо нічого не показувати, Філіп може подумати, ніби він не здатний щось створити, і найме когось іншого, навіть не спитавши Тома. До такого ризику він не був готовий — хай краще його вважають нахабою.

Ще не стемніло. У клуатрі зараз тривало навчання. Філіп мав бути у своєму будинку й читати Біблію. Том вирішив піти й постукати в його двері.

Він обережно взяв ескіз і вийшов із будинку.

Коли він ішов повз руїни, майбутнє, пов’язане з будівництвом нового собору раптом злякало його: безліч каміння, безліч деревини, безліч робітників, безліч років. Йому доведеться керувати всім, стежити за безперервним постачанням матеріалів, їхньою якістю, наймати та звільняти робітників, невтомно перевіряти їхню роботу мірилом і виском, робити шаблони для ліпнини, вигадувати та будувати підіймальні механізми… Він раптом засумнівався, чи здатний на все це.

А потім Том подумав про те, яке це диво — створити щось із нічого й колись побачити, як там, де тепер лежать руїни, з’явиться новий собор, і сказати: «Це зробив я».

Його переслідувала ще одна думка, ніби ховаючись в запорошеному закутку, — бажання, в якому він не хотів зізнаватися сам собі. Агнеса перед смертю не посповідалася й була похована в неосвяченому місці. Було б добре повернутися туди зі священником, щоб той прочитав молитву, і, напевне, поставити невеликий надгробок. Але Том боявся, що, коли приверне увагу до її могили, випливе історія з покинутим немовлям. Покинути дитину вмирати дорівнювало вбивству. Минали тижні, і він дедалі сильніше хвилювався за Агнесину душу й те, де вона опинилася після смерті, — у гарному місці чи навпаки. Том боявся питати про це священників, бо не хотів розповідати всі подробиці. Але знаходив утіху в тому, що, коли він збудує собор, Господь виявить милість до нього, і, можливо, Томові вдасться попросити, щоб та милість була дарована Агнесі замість нього. Якби він міг присвятити свою роботу над собором Агнесі, думав Том, її душа опинилася б у безпеці та йому не треба було б уже хвилюватися за неї.

Том наблизився до будинку пріора — невеличкої одноповерхової кам’яниці. Двері були відчинені, хоча день стояв зимний. Якусь мить Том вагався. «Будь спокійним, авторитетним, обізнаним будівничим, — сказав він собі. — Майстром. Тим, кому легко можна довіритися».

Він увійшов. У будинку була лише одна кімната. З одного краю стояло велике ліжко з розкішним балдахіном, з іншого — невеличкий вівтар із розп’яттям та свічником. Пріор Філіп стояв біля вікна й читав щось, написане на пергаменті, стурбовано насупивши брови. Він звів очі й усміхнувся Томові.

— Що ти приніс?

— Ескізи, отче, — сказав Том низьким переконливим голосом. — Для нового собору. Дозволите показати?

Філіп здивувався й зацікавився.

— Звісно, показуй.

У кутку стояв великий аналой[90]. Том переніс його ближче до вікна, де було світліше, і поставив раму, залиту застиглим розчином, на похилу підставку. Філіп подивився на ескіз. Том уважно вивчав Філіпове обличчя. Він зрозумів, що Філіпу іще не доводилося бачити таких креслень: ні перерізу, ні фасаду, ні плану. Обличчя пріора затьмарило розгублення.

Том почав пояснювати. Він вказав на фасад.

— Ви стоїте в центрі нави й дивитеся на стіну, — сказав він. — Оце — колони аркади. Вони з’єднані арками. Крізь арки ви бачите вікна бічної нави. Над аркадою — галерея-трибуна, а над нею — вікна клеристорію.

Філіп зрозумів, і його обличчя посвітлішало. Він все засвоював швидко. Філіп подивився на план, і Том побачив, що цей ескіз також спантеличив пріора. Будівник вів далі:

— На місці зведення будівлі ми позначаємо, де будуть стіни, де колони, розташування дверей і опор, а для цього потрібен план, щоб знати, де вбивати кілочки й натягувати мотузки.

На Філіповому обличчі знову з’явився вираз розуміння. «Добре, що пріор не знається на ескізах», — подумав Том: це додавало майстрові ваги, впевненості й компетентності. Нарешті Філіп подивився на переріз. Том пояснив:

— Оце — центральна нава з дерев’яною стелею. Позаду неї — вежа. Оце от обабіч — бічні нави. По краях від них — контрфорси.

— На вигляд розкішно, — сказав Філіп.

Том бачив, що переріз особливо його вразив, адже пріор зміг побачити собор зсередини, немов нутрощі буфета, коли відчинили дверцята.

Філіп знову глянув на план.

— У наві тільки шість арок?

— Так, і чотири у вівтарі.

— Це не замало?

— Зможете дозволити собі більше?

— Я взагалі не можу дозволити собі будівництво, — відповів Філіп. — Ти й гадки не маєш, у скільки все стане.

— Я знаю точно, скільки це буде коштувати, — сказав Том. Він бачив, що Філіп здивований: пріор не знав, що він уміє робити підрахунки. Майстер витратив багато годин, щоб прорахувати вартість будівництва до останнього пенні. Але він назвав Філіпові округлену суму. — Це коштуватиме не більше як три тисячі фунтів.

Філіп голосно засміявся.

— Я упродовж кількох тижнів розраховував річний прибуток пріорату. — Він потрусив пергаментом, який щойно роздивлявся. — І ось відповідь: триста фунтів на рік. І ми витрачаємо все до останнього пенні.

Том не здивувався. Було очевидно, що в минулому монастирем керували недбало. Але він вірив, що Філіп покращить ситуацію.

— Ви знайдете гроші, отче, — сказав він і благочестиво додав: — Із Божою поміччю.

Філіп знову невпевнено подивився на ескізи.

— Скільки часу на це піде?

— Залежить від того, скільки людей залучити, — відповів Том. — Якщо найняти тридцять мулярів і відповідну кількість робітників, підмайстрів, теслярів і ковалів — то приблизно років п’ятнадцять: рік на фундамент, чотири роки на вівтар, чотири роки на трансепти й шість років на нави.

Цей точний розрахунок вразив Філіпа.

— Якби ж і мої монахи вміли так само думати наперед і розраховувати, — сказав він. — Тож знадобиться дві сотні фунтів на рік. Не так уже й страшно, якщо подивитися із цього боку.

Він задумався, а Том зрадів: Філіп почав сприймати це як щось здійсненне, а не просто як абстрактний задум.

— Якщо ми зможемо витратити більше, то зможемо й збудувати швидше?

— Атож, — обережно підтвердив Том, який не хотів, щоб Філіп сповнювався зайвого оптимізму, бо то був шлях до розчарування. — Можна залучити шістдесятьох мулярів і зводити всю будівлю одразу, а не рухатися від східної частини до західної. Тоді нам знадобиться вісім-десять років. Але не більше ніж шістдесятьох, бо на будівлі такого розміру вони почнуть одне одному заважати й лише сповільнять роботу.

Філіп кивнув: схоже, він розумів усе з півслова.

— Але навіть із тридцятьма мулярами східну частину можна буде завершити за п’ять років.

— І проводити там служби, і влаштувати усипальницю для мощей святого Адольфія.

— Саме так.

Тепер Філіп справді зацікавився.

— Я думав, минуть десятиліття, перш ніж у нас буде новий собор. — Він проникливо подивився на Тома. — Тобі вже доводилося будувати собори?

— Ні, хоча я проектував і будував менші церкви. Але я кілька років працював на будівництві Ексетерського собору й зрештою став помічником старшого майстра.

— Ти хочеш збудувати цей собор сам, правда ж?

Том вагався. Але з Філіпом краще бути відвертим: він не терпів двозначності.

— Так, отче. Я хочу, щоб ви призначили мене старшим майстром, — сказав він, намагаючись здаватися спокійним.

— Чому?

Том не очікував такого запитання. На те було так багато причин. Тому що він бачив погано збудовані церкви й знав, що здатен зробити краще. Тому що для майстра немає вищої винагороди, ніж можливість застосувати свої вміння — за винятком хіба що кохання з прекрасною жінкою. Тому що це наповнює сенсом людське життя. Якої відповіді очікував Філіп? Пріор, напевне, хотів би почути щось благочестиве. Але Том ризикнув сказати правду.

— Тому що він буде прекрасним, — відповів він.

Філіп якось дивно глянув на нього. Том не розумів, сердиться той чи ні.

— Тому що він буде прекрасним, — повторив Філіп.

Том подумав, що це, напевне, безглуздо, і хотів додати щось іще, але не знаходив слів. Тут він зрозумів, що Філіп не сердиться — він зворушений. Томові слова глибоко вразили його. Нарешті пріор кивнув, немов погодився після роздумів.

— Так. Що може бути ліпшим, ніж створити щось прекрасне на славу Господу? — мовив він.

Том мовчав. Філіп не сказав: «Так, ти будеш старшим майстром», тому він чекав.

Філіп, здавалось, дійшов якогось рішення.

— Через три дні ми з єпископом Валер’яном їдемо до короля у Вінчестер, — сказав він. — Не знаю, що саме на думці в єпископа, але я певен, що він проситиме короля Стефана заплатити за новий Кінгзбриджський собор.

— Сподіваюся, він виконає ваше прохання, — кивнув Том.

— Ми прислужилися йому, — зауважив Філіп із загадковою усмішкою. — Тож він мав би віддячити нам і допомогти.

— А якщо допоможе? — спитав Том.

— Гадаю, Господь послав тебе сюди недарма, Томе Будівнику, — сказав Філіп. — Якщо король Стефан обдарує нас грошима, ти зможеш будувати собор.

Настала Томова черга зворушитися. Він не знав, що сказати. Справдилося бажання всього його життя, хоч і умовно: усе залежало від того, чи захоче король допомогти Філіпові. Він кивнув на знак того, що приймає його обіцянку та пов’язану з нею невизначеність.

— Дякую, отче, — промовив він.

Пролунали вечірні дзвони. Том потягнувся по свої ескізи.

— Вони тобі потрібні? — спитав Філіп.

Том подумав, що було б незайвим залишити їх у пріора. Вони б постійно нагадували Філіпові про собор.

— Ні, не потрібні, — відповів він. — Усе це в мене в голові.

— Добре. Хай краще залишаються тут.

Том кивнув і пішов до дверей.

Тут він подумав, що якщо не запитає про Агнесу зараз, то, мабуть, уже ніколи не наважиться. Обернувся.

— Отче!

— Так?

— Моя перша дружина… Її звали Агнеса… Вона померла без священника й похована в неосвяченому місці. Вона не грішила, просто… так уже склалося. Я от що подумав: часом людина будує церкву або засновує монастир у надії, що в потойбічному житті Господь пригадає її вчинок. Як думаєте, мій ескіз зможе захистити душу Агнеси?

Філіп насупився.

— Господь просив Авраама віддати в жертву свого єдиного сина. Богові більше не потрібні криваві жертви, адже жертва за гріхи була принесена раз і назавжди. Але наука, яку треба засвоїти з історії про Авраама, полягає в тому, що Господь вимагає від нас найціннішого. Цей собор — то найкраще, що ти можеш запропонувати Богові?

— Не рахуючи моїх дітей — так.

— Тоді спи спокійно, Томе Будівнику. Господь прийме це.

II

Філіп і гадки не мав, чому Валер’ян Біґо захотів зустрітися з ним на руїнах замку графа Варфоломія.

Йому довелось їхати в Ширинг, переночувати там і вранці вирушити до Ерлскаслу. І тепер, коли кінь ніс його до замку крізь ранковий туман, пріорові спало на думку, що це, напевне, просто питання зручності: Валер’ян їздив з місця на місце, і Ерлскасл був найближчим до Кінгзбриджу селищем у нього на шляху, а замок — гарним орієнтиром.

Філіп жадав би знати більше про Валер’янові плани. Він не бачився з новообраним єпископом після того, як той завітав оглянути руїни собору. Валер’ян не знав, скільки саме грошей потрібно Філіпові для будівництва, а Філіп не знав, що саме той проситиме в короля. Валер’ян не любив розповідати про свої наміри, і Філіп страшенно тривожився.

Він був радий дізнатися — зі слів Тома Будівника, — скільки грошей знадобиться для будівництва нового собору, хай якою приголомшливою виявилася сума. Пріор знову подумав про те, як йому пощастило з Томом. То була дуже різнобічна людина. Він майже не вмів читати й писати, але міг скласти ескіз собору, накреслити його, розрахувати кількість робітників і час, необхідний для будівництва, а також визначити, скільки все це буде коштувати. Том був спокійною, але помітною людиною: дуже високий, із обвітреним і зарослим бородою обличчям, проникливим поглядом і високим чолом. Філіп часом навіть страшився його й намагався приховати зніяковіння за дружнім ставленням. Але Том завжди був дуже прямим і серйозним; йому й невтямки було, що Філіп його побоюється. Розмова про Томову дружину була доволі зворушливою і виявила побожність, якої Філіп раніше не помічав у цьому чоловікові. Том був із тих людей, хто несе віру глибоко в серці. Часто вони виявлялися найкращими представниками людства.

У міру наближення до Ерлскаслу Філіп почувався дедалі незатишніше. Колись цей замок процвітав, захищав навколишні селища й давав багатьом роботу. Тепер він став руїною, а хати, розкидані навколо, були покинуті, немов порожні гнізда на голих гілках зимових дерев. І Філіп був до цього причетний. Він викрив змову, що готувалася тут, і стягнув гнів Господній в особі Персі Гамлейського на замок і його мешканців.

Пріор відзначив, що мури та ворота не надто постраждали під час бою. Найпевніше, нападники вдерлися всередину до того, як зачинили браму. Він проїхав дерев’яним мостом і опинився на нижньому подвір’ї. Тут ознаки битви були помітнішими: окрім кам’яної каплиці, жодної будівлі не вціліло — про них тепер нагадували тільки обвуглені уламки деревини, які стирчали із землі тут і там, і попіл, що його носив вітер уздовж замкового муру.

Єпископа ніде не було видно. Філіп проїхав подвір’ям, перетнув ще один міст і в’їхав на верхнє подвір’я. Там височів масивний кам’яний донжон з хиткою драбиною, що вела до входу на перший поверх. Філіп задивився на неприступне мурування з лиховісними бійницями. Хай би яким могутнім здавався донжон, він не зміг захистити графа Варфоломія.

Із тих вікон Філіп зміг би видивлятися єпископа через замковий мур. Він прив’язав коня до сходинки та підійнявся нагору.

Філіп штовхнув двері, і ті відчинилися. Він увійшов. У великій залі було темно й брудно, а солома на підлозі висохла, немов старі кістки. Пріор побачив давно захололе вогнище та ґвинтові сходи, що вели нагору. Підійшов до вікна. Від рясного пилу залоскотало в носі. З вікна він нічого не побачив, тому вирішив зійти вище.

Нагорі він опинився перед двома дверима. На його думку, менші вели у вбиральню, а більші — у графську спочивальню. Філіп увійшов у більші двері.

У кімнаті хтось був.

Філіп завмер на місці зі страху. Посередині кімнати, просто перед ним, сиділа дівчина неймовірної вроди. На мить йому здалося, що це примара, і його серце зайшлося. Її чарівливе обличчя облямовувала хмара темних кучерів. Він подивився в її великі темні очі та зрозумів, що вона налякана не менше за нього. Пріор видихнув і саме збирався зробити ще один крок уперед, коли хтось схопив його ззаду. Він відчув холодне лезо великого кинджала в себе біля горлянки та почув чоловічий голос.

— Хто ти, в біса, такий?

Дівчина наблизилася до нього.

— Назвися, інакше Метью тебе вб’є, — велично промовила вона.

Її манери свідчили про родовитість, але навіть людям високого походження не дозволено погрожувати монахам.

— Скажи Метью, щоб забрав руки від пріора Кінгзбриджського, інакше пошкодує, — спокійно відповів Філіп.

Його відпустили. Він обернувся й побачив тендітного чоловіка приблизно свого віку. Схоже, Метью підкрався до нього із вбиральні.

Він розвернувся до дівчини. На вигляд їй було років сімнадцять. Попри свій гонор, вона була вдягнена в лахміття. Поки Філіп роздивлявся її, відкинулося віко скрині, що стояла біля стіни позаду неї, і звідти виліз боязкий хлопець-підліток. Він тримав у руці меч. Філіп не міг зрозуміти, чи він там вичікував, чи ховався.

— А ти хто така? — спитав пріор.

— Я — донька графа Ширингського, моє ім’я Алієна.

«Донька, — подумав Філіп. — Я і гадки не мав, що вона досі живе тут». Пріор подивився на хлопця. Тому було років п’ятнадцять, і він нагадував дівчину, якщо не зважати на кирпатий ніс і коротке волосся. Філіп питально звів брову.

— Я — Річард, спадкоємець графства, — промовив хлопець ламким юнацьким голосом.

Чоловік, що стояв позаду Філіпа, сказав:

— Я — Метью, домоправитель замку.

Філіп зрозумів, що ця трійця ховається відтоді, як графа Варфоломія схопили. Домоправитель дбав про дітей: схоже, він мав запас їжі або ж приховав якісь гроші. Філіп звернувся до дівчини:

— Я знаю, де ваш батько, а от куди поділася ваша мати?

— Померла багато років тому.

Філіп відчув докір сумління. Діти фактично осиротіли, і він був частково причетним до цього.

— Хіба ви не маєте родичів, які про вас подбали б?

— Я маю доглядати замок, доки батько повернеться, — відповіла дівчина.

Філіп зрозумів, що вони живуть в уявному світі. Алієна поводилася так, немов і досі належала до заможної та впливової родини. Але тепер, коли її батько опинився в неволі та в немилості, вона стала просто дівчиськом, а хлопець нічого не успадкує. Граф Варфоломій ніколи не повернеться в цей замок, хіба що король захоче повісити його тут. Пріорові було шкода цю дівчину, але водночас його захоплювала сила волі, що давала їй змогу підтримувати свою фантазію та переконливість, щоб змусити двох інших людей повірити в неї. «Вона могла б стати королевою», — подумав Філіп.

Надворі почувся стукіт копит: кілька коней їхали мостом. Алієна спитала у Філіпа:

— А ви навіщо сюди приїхали?

— Я маю тут декого зустріти, — відповів Філіп.

Він розвернувся й пішов до дверей, але шлях йому перегородив Метью. Мить вони стояли, дивлячись один одному в очі. Усі четверо людей в кімнаті завмерли. Філіп подумав, чи не хочуть вони його зупинити. Але домоправитель відступив.

Філіп вийшов. Він підняв поділ сутани й побіг гвинтовими сходами униз. Аж раптом почув кроки за спиною — його наздогнав Метью.

— Не кажіть нікому, що ми тут, — попросив він.

Філіп побачив, що Метью розуміє їхню безнадію.

— Довго ви збираєтесь тут переховуватися? — спитав він.

— Стільки, скільки зможемо, — відповів домоправитель.

— А коли вам доведеться піти, що робитимете тоді?

— Я не знаю.

Філіп кивнув.

— Я збережу вашу таємницю, — сказав він.

— Дякую, отче.

Філіп перетнув припалу пилом залу й вийшов надвір. Подивившись униз, він побачив єпископа Валер’яна та ще двох вершників, які зупинили своїх коней поруч із ним. Валер’ян був у важкій накидці, підбитій чорним хутром, із чорним хутряним каптуром. Він глянув угору, і його бляклі очі зустрілися з Філіповими.

— Мілорде єпископе, — шанобливо промовив Філіп і зійшов униз драбиною. Образ невинної дівчини досі стояв у його уяві, і він мотнув головою, щоб його позбутися.

Валер’ян зліз із коня. Філіп побачив, що його супроводжують ті самі люди: Дін Болдвін і солдат. Він кивнув їм, а тоді став на коліна й поцілував Валер’янову руку.

Валер’ян прийняв його шанобливість, але не став нею впиватися й за мить забрав руку. Він любив саму владу, а не її атрибути.

— Ти тут сам, Філіпе? — спитав Валер’ян.

— Так. Пріорат у злиднях, і супровід для мене — то зайва розкіш. Коли я був пріором лісового скиту Святого Йоана, то завжди їздив без супроводу, і досі живий.

Валер’ян знизав плечима.

— Ходімо зі мною, — сказав він. — Я дещо тобі покажу.

Він пішов подвір’ям до найближчої вежі. Філіп рушив за ним. Валер’ян увійшов у двері й підійнявся сходами. Під низькою стелею юрмилися кажани, і Філіп пригинався, щоб не зачепити їх головою.

Вони піднялися на верхівку вежі та стали біля зубчастої стіни, роздивляючись землі навколо.

— Це не найбільше графство в цьому краю, — сказав Валер’ян.

— Так і є, — відгукнувся Філіп.

Нагорі віяв холодний вологий вітер, а його плащ був не такий теплий, як Валер’янова накидка. Він старався здогадатися, до чого веде єпископ.

— Тут є непогана земля, але більшість графства вкрита лісами й кам’янистими пагорбами.

— Так.

У ясний день вони побачили б чимало акрів[91] лісів і плідних земель, але в цей день, попри те що ранковий туман розвіявся, далі узлісся на півдні й пласких полів, що оточували замок, нічого не було видно.

— До графських володінь також належить велика каменярня, де видобувають добрий вапняк, — продовжував Валер’ян. — У лісах багато акрів доброї деревини, а ферми приносять непогані гроші. Якби король дав нам це графство, ми могли б побудувати собор.

— Якби свиня мала крила, то літала б, — зауважив Філіп.

— О маловірний!

Філіп витріщився на Валер’яна.

— Ви не жартуєте?

— Аж ніяк.

Філіп був налаштований скептично, але однаково відчув надію. Якби тільки це було можливо! Але вголос він сказав:

— Королю потрібна військова підтримка. Він віддасть графство тому, хто може повести лицарів у битву.

— Король зобов’язаний короною церкві, а своєю перемогою над Варфоломієм — нам із тобою. Йому потрібні не лише лицарі.

Філіп бачив, що Валер’ян не жартує. Невже справді є така можливість? Невже король віддасть Ширингське графство церкві, щоб оплатити відбудову Кінгзбриджського собору? У це важко було повірити, попри доводи Валер’яна. Але Філіп не міг прогнати від себе думку про те, як чудово було б, якби йому як на блюдечку піднесли каміння, ліс, та ще й гроші, щоб заплатити майстрам. Він пригадав, що, за словами Тома Будівника, шістдесят мулярів збудували б собор за вісім-десять років. Ця думка зачаровувала.

— А що буде з графом? — спитав він.

— Варфоломій зізнався в зраді. Він не заперечував причетності до змови, але упродовж певного часу наполягав, що скоєне ним — то не зрада, адже, на його думку, Стефан узурпував владу. Але королівський кат таки переконав його.

Філіп затремтів. Він намагався не думати про те, що зробили з Варфоломієм, щоб змусити його здатися, і прогнав цю картину зі своєї уяви.

— Графство Ширингське, — пробурмотів він сам до себе. То було дуже сміливе прохання, але й не менш захоплива перспектива. Він сповнився безпідставного оптимізму.

Валер’ян подивився на небо.

— Час вирушати, — сказав він. — Король чекає нас післязавтра.

Вільям Гамлейський роздивлявся двох священнослужителів зі своєї схованки за зубчастою стіною іншої вежі. Він знав їх обох. Високий, схожий на дрозда завдяки гострому носу й чорній накидці, був новим єпископом Кінгзбриджським. Маленький, енергійний, з виголеною тонзурою і яскравими блакитними очима — пріором Філіпом. Вільям гадав, що вони тут роблять.

Він бачив, як монах приїхав, озирнувся навколо — так, немов сподівався когось тут знайти, і пішов у донжон. Вільям не знав, чи зустрів він тих трьох, що жили в донжоні, — Філіп перебував там лише кілька хвилин, і вони могли сховатися від нього. Щойно під’їхав єпископ, пріор Філіп вийшов із донжона, і вони зійшли на вежу. Єпископ указував на землі навколо замку з виглядом власника. З їхніх поз і жестів Вільям зробив висновок, що єпископ палав ентузіазмом, а пріор був сповнений скепсису. Вони щось затівали, Вільям був певний у тому.

Але він прийшов сюди не для того, щоб стежити за ними. Він прийшов стежити за Алієною.

Він робив це дедалі частіше. Вона панувала в його думках, його переслідували фантазії про те, як він знаходить її: десь у полі, зв’язану й голу, або в куточку своєї опочивальні, де вона ховається, немов перелякане цуценя, або в лісі, де Алієна заблукала пізно ввечері. Вільям жадав бачити її. Рано-вранці він їхав у Ерлскасл, полишав Волтера доглядати коней у лісі, а сам ішов полями до замку. Там він прокрадався у свою схованку, звідки було видно донжон і верхнє подвір’я. Часом йому доводилося нескінченно довго чекати на її появу. Це було складне випробування для його терпіння, але думка про те, щоб піти, не побачивши її хоч на мить, була ще нестерпнішою, тому він завжди лишався. А коли вона нарешті з’являлася, в нього пересихало в горлі, серце билося швидше, а долоні мокріли. Найчастіше вона була з братом або з отим жінкуватим домоправителем, але часом бувала й сама. Одного літнього дня, коли він чекав на неї від самого ранку, вона пішла до колодязя, набрала води й роздягнулася, щоб помитися. Уже самі спогади про це видовище розпалювали його. Міцні напівсфери її грудей дражливо рухалися, коли вона здіймала руки, щоб намилити волосся. Коли вона обливалася холодною водою, її пипки принадно тверділи. Між ніг у неї виднівся на диво великий кущ темного кучерявого волосся, і, коли вона мила себе там енергійними рухами намиленої руки, Вільям не втримався та спустив просто собі в штани.

Відтоді нічого подібного не відбувалося, адже вона навряд чи стала б митися надворі взимку, але були й менші розради. На самоті Алієна співала, а часом — говорила сама до себе. Вільям бачив, як вона плете косу, танцює, ганяє голубів із замкового муру, немов мале дитя. Підглядаючи за цими невидимими для інших таємними проявами її життя, Вільям відчував певну владу над нею, і це неймовірно тішило його.

Вона не вийшла б надвір, поки там були єпископ і монах. На щастя, вони не затримувалися довго. Доволі скоро вони зійшли з вежі, і за кілька хвилин виїхали із замку із своїм почтом. Може, хотіли насолодитися краєвидом? Якщо так, то вони, напевне, були розчаровані через погоду.

Домоправитель уже виходив по дрова, ще до того, як прибули гості. Він куховарив у донжоні. Невдовзі він мав знову вийти — по воду до криниці. На думку Вільяма, вони їли саму кашу, адже не мали печі, щоб випікати хліб. О другій половині дня домоправитель ішов кудись із замку і часом брав хлопця із собою. Після того Алієна завжди з’являлася на подвір’ї.

Коли Вільям втомлювався чекати, він згадував, як вона милася. Той спогад був не гіршим за неї справжню. Але цього дня Вільям був вибитий з колії. Приїзд єпископа та пріора зіпсував атмосферу. До сьогодні замок з його трьома мешканцями здавався йому зачарованим місцем, але прибуття тих цілком буденних людей на брудних конях розвіяло чари. Його немов розбудили посеред чарівного сновидіння: хоч як старайся, а повернути його не вдасться.

Він розмірковував, що робили тут ці відвідувачі, але не міг зрозуміти, хоч йому і здавалося, що вони щось задумували. Тільки одна людина могла б у цьому розібратися — його мати. Він вирішив забути на сьогодні про Алієну та повернутися додому, щоб розповісти про те, що бачив.

Вони прибули у Вінчестер на другий день, коли вже вечоріло, в’їхали з півдня через Королівську браму, а звідти — на подвір’я собору. Там вони розділилися. Валер’ян рушив у резиденцію єпископа Вінчестерського — замок на окремій ділянці, прилеглій до собору. Філіп пішов привітати пріора й попросити місця для ночівлі в чернецькому дорміторії.

Після трьох днів у дорозі монастирський спокій і тиша здавалися Філіпові живодайними, немов водограй у спекотний день. Вінчестерський пріор був огрядним добродушним чоловіком з рожевою шкірою та сивим волоссям. Він запросив Філіпа повечеряти з ним у його будинку. За вечерею вони розмовляли про своїх єпископів. Вінчестерський пріор мало не побожно ставився до єпископа Генріха й був цілком йому підвладним. Філіп припускав, що з таким заможним і впливовим єпископом, як Генріх, не було сенсу сперечатися. Але сам Філіп не збирався віддаватися на милість свого єпископа.

Він спав як убитий, а опівночі піднявся, щоб піти на службу.

Вперше увійшовши у Вінчестерський собор, Філіп навіть злякався.

Пріор сказав йому, що це найбільший храм у світі, і коли він побачив його, то охоче в це повірив. Завдовжки собор був в одну восьму милі[92]: Філіп бачив села, які помістилися б всередині цього собору. Він мав дві величезні вежі — одну над трансептом, другу — над західною частиною. Тридцять років тому центральна вежа була зруйнована та завалилася на склеп Вільгельма Руфуса, короля-безбожника, якого взагалі не варто було ховати в храмі, але після того її відбудували. Стоячи саме під цією вежею та співаючи молитви, Філіп відчув безмежну велич і силу цієї будівлі. Собор, задуманий Томом, буде значно скромнішим — за умови, що його взагалі збудують. Філіп усвідомлював, що тепер обертається в найвищих колах, і хвилювався через це. Він був просто хлопчиком з уельського селища, коли потрапив у монастир, а сьогодні мав розмовляти із самим королем. Як таке могло статися?

Він повернувся в дорміторій разом з іншими монахами, але не зміг заснути через хвилювання. Філіп боявся сказати чи зробити щось таке, що образить короля Стефана або єпископа Генріха та настроїть їх проти Кінгзбриджського пріорату. Ті, хто мав французьке походження, частенько кепкували з вимови англійців. Що вони подумають про уельську вимову? У монашому світі про Філіпа судили з його побожності, послуху й відданості справі Божій. Але ці чесноти нічого не вартували тут, у столиці одного з найвеличніших королівств у світі. Філіп почувався як собака в човні — ніби самозванець, який прикидається тим, ким не є насправді, і який весь час чекає, що його от-от викриють і з ганьбою відправлять назад. Це пригнічувало його.

Він прокинувся на світанку, відвідав ранкову службу й поснідав у трапезній. Монахи пили міцне пиво з білим хлібом: то був заможний монастир. Після сніданку, коли ченці зібралися в капітулі, Філіп пішов у єпископський палац — гарну кам’яницю з великими вікнами, розташовану серед оточеного парканом саду.

Валер’ян був певен у тому, що єпископ Генріх підтримає його зухвалу оборудку. Генріх мав такий вплив, що за його сприяння вона цілком могла завершитися успішно. Мало того, що Генріх Блуаський був молодшим братом короля та мав більше за будь-кого зв’язків серед священнослужителів Англії, він ще й як абат заможного Гластонберійського монастиря володів неабиякими статками та готувався стати наступним архієпископом Кентерберійським. Впливовішого союзника годі було й уявити. Філіп подумав, що його сподівання цілком можуть справдитись і король допоможе їм звести новий собор. Ця надія змусила його серце битися швидше.

Управитель сказав Філіпові, що єпископ Генріх навряд чи з’явиться до пізнього ранку. Пріор надто хвилювався, щоб повертатись у монастир, і вирішив прогулятися найбільшим містом, яке він досі бачив.

Єпископський палац стояв у південно-східній частині міста. Філіп пішов уздовж східної стіни, через подвір’я ще одного монастиря — абатства Діви Марії — й опинився в районі, де, схоже, обробляли вовну та шкіру. Тут і там цю місцину перетинали невеличкі струмочки. Придивившись, Філіп зрозумів, що то штучні канали, які відводять воду з річки Ічен у місто, де її використовують для чиньби шкур і промивки вовни. Такі ремесла зазвичай облаштовували по берегах, і Філіп дивувався винахідливості людей, які змогли повернути річку до своїх майстерень замість будувати їх біля води.

Попри те що у Вінчестері працювало багато ремісників, він був тихшим і менш людним за будь-яке інше місто, що його бачив Філіп. Солсбері або Герефорд, задушені мурами, нагадували гладуна в затісній туніці: будинки стояли надто близько один до одного, подвір’я були замалі, ринкова площа — надто залюднена, а вулиці завузькі. Люди й худоба змагалися за місце так, що, здавалося, щомиті може зчинитися бійка. А от Вінчестер був такий великий, що місця вистачало всім. Поступово Філіп зрозумів, що цим треба завдячувати перпендикулярному розташуванню вулиць. Вони були здебільшого прямі й перетиналися під прямим кутом. Він не бачив такого раніше. Схоже, місто будували за планом.

У місті були десятки церков усіх форм і розмірів, одні з дерева, інші з каменю, і кожна обслуговувала свій окіл. Тільки заможне місто могло дозволити собі таку кількість священників.

Коли Філіп ішов Різницькою вулицею, його мало не знудило. Він іще не бачив стільки сирого м’яса в одному місці. Кров текла з яток просто під ноги покупцям, де снували гладкі пацюки.

На півдні, навпроти старого королівського палацу, Різницька приєднувалася до Головної вулиці. Філіпові розповіли, що королі не жили там, відколи в замку збудували новий донжон, але королівські монетники й досі карбували срібні пенні в підземеллі палацу, під захистом грубих стін і брами із залізними ґратами. Філіп трохи постояв біля ґрат, спостерігаючи за іскрами, що летіли з-під молотів, які били по формах. Він був у захваті від величезного багатства, що кувалося просто в нього на очах.

Тут зупинився не він один. Безсумнівно, це видовище притягувало всіх гостей Вінчестеру. Молода жінка, що стояла поруч, всміхнулася Філіпові, і він усміхнувся у відповідь. Вона сказала:

— За пенні можеш робити що захочеш.

Він не зрозумів, що вона має на увазі, і знову невпевнено усміхнувся. Вона розгорнула накидку, і Філіп, на свій жах, побачив, що під нею жінка зовсім гола.

— Усе, що хочеш, — за срібний пенні, — повторила вона.

Він відчув слабкий напад хіті — то була немов примара чогось давно забутого — і зрозумів, що перед ним повія. Зніяковівши, Філіп зашарівся, розвернувся й швидко пішов геть.

— Не бійся, — гукнула вона. — Я люблю голені голови!

У спину йому вдарив її глузливий сміх.

Збуджений і збентежений, Філіп повернув із Головної вулиці в провулок і опинився на ринковій площі. Над ятками височіли вежі собору. Він поспішив далі, проштовхуючись серед людей, глухий до закликів торговців, і невдовзі опинився біля монастирського подвір’я.

Впорядкований спокій церковних володінь був для нього немов прохолодний вітерець. Він зупинився біля цвинтаря, щоб зібрати думки докупи. Філіп відчував одразу і сором, і гнів. Як вона посміла зваблювати чоловіка в чернецькій сутані? Очевидно, впізнала в ньому нетутешнього… Чи могло бути так, що ченці з далеких монастирів зверталися по її послуги? Тут він усвідомив, що так усе й було. Монахи грішили так само, як і звичайні люди. Його просто шокувала безсоромність цієї жінки. Видіння її оголеного тіла залишалося з ним — так само, як вогник свічки, якщо довго на нього дивитися, жевріє під повіками, навіть коли заплющуєш очі.

Він зітхнув. То був ранок яскравих видовищ: штучні струмки, пацюки в різницьких рядах, купи щойно викарбуваних пенні й насамкінець жіночі принади. Він знав, що ці образи ще певний час будуть ввижатися йому та заважатимуть його роздумам.

Філіп пішов у собор. Він почувався нечистим, щоб стати на коліна й молитися, але сам шлях через наву до південного виходу, як йому здалося, дещо очистив його. Він пройшов подвір’ям пріорату й подався в єпископський палац.

На першому поверсі розташовувалася каплиця. Філіп підійнявся сходами й увійшов усередину. Слуги та молоді клірики стояли або сиділи на лавах уздовж стіни. У дальньому кінці приміщення за столом були Валер’ян і єпископ Генріх. Управитель зупинив Філіпа та сказав, немов Філіп сам того не бачив:

— Єпископи снідають.

— Я приєднаюся до них, — відповів Філіп.

— Раджу зачекати, — зауважив управитель.

Філіп подумав, що той прийняв його за звичайного монаха.

— Я Кінгзбриджський пріор, — сказав він.

Управитель знизав плечима та відступив.

Філіп наблизився до столу. Єпископ Генріх сидів на чільному місці, а Валер’ян — праворуч від нього. Генріх був широкоплечим коротуном із суворим обличчям. Він був приблизно того самого віку, що й Валер’ян, — на рік-два старший за Філіпа, тобто мав не більше ніж тридцять. Однак, на відміну від смертельно блідого Валер’яна та маслакуватого Філіпа, він мав пишну статуру й грубі кінцівки завзятого їдця. Очі в єпископа були пильні й розумні, на обличчі немов назавжди застиг рішучий вираз. Наймолодший із чотирьох братів, він, певно, все життя здобував своє з боєм. Філіп з подивом відзначив, що Генріхова голова поголена — знак того, що він колись дав чернечі обітниці й досі вважав себе монахом. Але він не носив одягу з домотканої матерії — навпаки, єпископ був одягнений у розкішну сутану з фіолетового шовку. Валер’ян під своєю звичайною чорною сутаною мав білосніжну сорочку з лляного полотна. Філіп зрозумів, що вони обидва причепурилися для аудієнції в короля. Єпископи їли холодну яловичину й пили червоне вино. Філіп зголоднів після прогулянки, і рот його наповнився слиною.

Валер’ян звів очі, побачив Філіпа, і на його обличчі промайнув вираз незадоволення.

— Доброго ранку, — привітався Філіп.

Валер’ян звернувся до Генріха:

— Це мій пріор.

Філіпові не хотілося, що його представляли як Валер’янового пріора. Він сказав:

— Я — Філіп Гвінедійський, Кінгзбриджський пріор, мілорде єпископе.

Він чекав, що єпископ простягне руку з перснями для поцілунку, але Генріх лише пробурмотів: «Чудово», і набив рота яловичиною. Філіп стояв зніяковілий. Невже його не запросять присісти?

Валер’ян промовив:

— Ми невдовзі приєднаємося до тебе, Філіпе.

Філіп зрозумів, що його випроваджують. Він розвернувся, почуваючись приниженим, і повернувся до тих, хто стояв біля дверей. Управитель, який намагався зупинити його, подивився на нього, немов наголошуючи: «Що я тобі казав?».

Філіп став осторонь від інших. Цього разу він чомусь засоромився своєї заплямованої коричневої сутани, яку не знімав день і ніч от уже пів року.

Бенедиктинці фарбували своє вбрання в чорне, але Кінгзбриджський пріорат давно відмовився від цього, щоб зберегти гроші. Філіп завжди вважав, що вишуканий одяг — це марнотратство, негоже для духовної особи будь-якого положення, але тепер він зрозумів його доцільність. З ним би не повелися так зневажливо, якби він був одягнений у шовк і хутро.

«Але хай там як, монах має бути скромним, — думав він, — і це на користь моїй душі».

Єпископи встали з-за стола й попрямували до дверей. Прислужник подав Генріхові пурпурну мантію, оздоблену тонкою вишивкою та облямовану шовком. Коли єпископ надівав її, він сказав:

— Тобі сьогодні не доведеться багато розмовляти, Філіпе.

Валер’ян додав:

— Залиш розмови нам.

— Залиш розмови мені, — промовив Генріх із ледь помітним наголосом на останньому слові. — Якщо король поставить вам запитання-друге, відповідайте просто й не старайтеся занадто справити враження. Він зрозуміє, що вам потрібен новий собор, без сліз і ридань.

Філіпові не треба було цього казати. Йому було неприємно, що Генріх так його недооцінює. Однак пріор ствердно кивнув і приховав своє невдоволення.

— Нам треба йти, — сказав Генріх. — Мій брат прокидається рано й має швидко покінчити зі справами, щоб їхати на полювання в Нью-Форест.

Вони вийшли. Воїн з мечем і палицею йшов перед Генріхом. Вони рушили Головною вулицею, а потім — угору, на пагорб, до західної брами. Натовп розступався перед єпископами, але не перед Філіпом, тому він пішов позаду. Люди просили благословення, і Генріх хрестив їх на ходу. Перед вартівнею вони повернули вбік і перейшли дерев’яний міст над міським ровом. Попри запевнення, що йому не доведеться багато розмовляти, Філіп відчував несамовитий страх: зараз він мав зустрітися з королем.

Замок розташовувався в південно-західній частині міста. Його західна й південна стіни були частиною міського муру. Але стіни, що відділяли тил замку від міста, були не нижчі й не слабші за зовнішні — немов король потребував такого самого захисту від своїх підданців, як і від ворогів.

Вони увійшли через низеньку браму в стіні й негайно опинилися біля масивного донжона, що височів над подвір’ям. То була грізна квадратна вежа. Філіп полічив бійниці й подумав, що в ній має бути не менш ніж чотири поверхи. Як і в усіх донжонах, на першому поверсі тут були комори, а до входу вела зовнішня драбина. Двійко вартових біля неї низько поклонилися Генріхові.

Вони увійшли в залу. На підлозі лежав оситняк, біля кам’яних стін стояли стільці, дерев’яні лави, далі було вогнище. У кутку двоє воїнів охороняли сходи, що тулилися до стіни й вели нагору. Один із них негайно перехопив погляд єпископа Генріха. Він кивнув і пішов сходами нагору — мабуть, сказати королю, що його брат чекає внизу.

Філіпові аж паморочилася голова від хвилювання. Наступні хвилини можуть вирішити їхнє майбутнє. Він шкодував, що не надто певний у своїх супутниках. Шкодував, що не провів ранок у молитвах замість бродити Вінчестером. Шкодував, що не має чистої сутани.

У залі було двадцять-тридцять людей, усі чоловіки. То були лицарі, священники й заможні містяни. Раптом Філіп із подивом побачив біля вогнища Персі Гамлейського, який розмовляв із жінкою та юнаком. Що він тут робить? Ті двоє, що були з ним, — то його потворна дружина й буйний син. Вони були співучасниками Валер’яна в поваленні Варфоломія, тому їхня присутність тут сьогодні навряд чи була випадковістю. Філіпові стало цікаво, чи Валер’ян чекав зустріти їх тут.

Він спитав Валер’яна:

— Бачите?..

— Я бачу їх, — відрізав Валер’ян, явно роздратований.

Філіп відчув, що присутність Гамлеїв несе якусь загрозу, хоч і не розумів, яку саме. Він роздивився їх. Батько із сином були схожі: кремезні, дужі чоловіки зі світлим волоссям і похмурими обличчями. Дружина ж нагадувала демона, що мучив грішників, як їх зображували на картинах пекла. Вона безупинно торкалася чиряків у себе на обличчі, її кістляві руки постійно рухалися. На ній була жовта сукня, яка робила її ще бридкішою. Вона переступала з ноги на ногу й весь час роздивлялася кімнату. Її очі зустріли Філіпові, і жінка швидко відвернулася.

Єпископ Генріх ходив залою, вітався з тими, кого знав, і благословляв тих, із ким не був знайомий, але, схоже, постійно стежив за сходами: коли вартовий спустився, Генріх швидко глянув на нього, побачив, що той кивнув, і замовкнув на півслові.

Валер’ян пішов нагору слідом за Генріхом, і Філіп поплентався за ними, стараючись вгамувати стукіт серця.

Приміщення нагорі за розміром і формою було таке саме, як і зала, але мало зовсім інакший вигляд. На стінах висіли гобелени, на вискребеній підлозі лежали овечі шкури. Весело жеврів вогонь, а сама кімната була яскраво освітлена кількома десятками свічок. Біля дверей стояв дубовий стіл з перами, чорнилом і стосом аркушів пергаменту для листів, за яким сидів церковник, готовий писати під диктування короля. Біля вогнища у великому дерев’яному кріслі, засланому хутром, сидів король.

Перше, що помітив Філіп, — він був без корони. Одягнений у пурпурову туніку й шкіряні панчохи, він, схоже, збирався їхати кудись верхи. В ногах у короля, немов улюблені придворні, лежали двійко мисливських псів. Він нагадував свого брата, єпископа Генріха, але Стефанові риси були тонші, він здавався вродливішим і мав копицю рудувато-брунатного волосся. Попри ці відмінності, в нього були такі самі розумні очі. Він відкинувся у своєму великому кріслі — це, на думку Філіпа, і був трон — з розслабленим виглядом, витягнувши перед собою ноги й поклавши руки на підлокітники, але, попри його позу, в кімнаті відчувалася напруга. Король єдиний був спокійним.

Коли увійшли єпископи й Філіп, з кімнати вийшов здоровань у дорогому вбранні. Він фамільярно кивнув єпископові Генріху, але проігнорував Валер’яна. «Напевне, якийсь впливовий лорд», — подумав Філіп.

Єпископ Генріх наблизився до короля, поклонився й сказав:

— Доброго ранку, Стефане!

— Я так і не бачив цього покидька, Ранульфа, — мовив король Стефан. — Якщо він найближчим часом не з’явиться, я велю відрубати йому пальці.

Генріх сказав:

— Він скоро буде, повір мені. Але пальці йому варто відрубати, хай там що.

Філіп гадки не мав, хто такий Ранульф і чому король хотів бачити його, але в нього склалося враження, що попри невдоволення, Стефан насправді не збирався його калічити.

Філіп не встигнув нічого більше подумати, тому що Валер’ян ступив уперед, поклонився, а Генріх запитав:

— Ти ж пам’ятаєш Валер’яна Біґо, нового єпископа Кінгзбриджського?

— Так, — сказав Стефан і подивився на Філіпа. — А це хто?

Відповів Валер’ян.

— Це мій пріор.

Валер’ян не назвав його імені, тому Філіп насмілився заговорити.

— Філіп Гвінедійський, Кінгзбриджський пріор, — сказав гучніше, ніж збирався, і вклонився.

— Підійди ближче, отче пріоре, — промовив Стефан. — Ти наче боїшся чогось. Що тебе турбує?

Філіп не знав, як йому відповісти. Його турбувало дуже багато речей. Він сказав у відчаї:

— Мене турбує те, що я не маю чистої сутани.

Стефан засміявся, але беззлобно.

— Тоді припини хвилюватися, — мовив він і кинув погляд на свого розкішно вбраного брата. — Я люблю, коли монах схожий на монаха, а не на короля.

Це дещо втішило Філіпа.

Стефан сказав:

— Я знаю про пожежу. Як ти даєш собі раду?

Філіп відповів:

— У день пожежі Господь послав нам будівника. Він дуже швидко привів до ладу клуатр, і ми проводимо служби в крипті. З його допомогою ми вже підготували руїни до відбудови, і він намалював ескіз нового собору.

Валер’ян звів брову: він іще не знав про ескіз. Філіп розповів би йому, якби єпископ спитав, але той не поцікавився. Король сказав:

— Похвальна спритність. Коли починаєш будівництво?

— Щойно знайду гроші на це.

Єпископ Генріх втрутився:

— Саме тому я привів пріора Філіпа та єпископа Валер’яна на зустріч із тобою. Ані пріорат, ані єпархія не мають коштів на таке велике будівництво.

— Королівство їх також не має, мій дорогий брате, — сказав Стефан.

Філіп збентежився: такий початок не вселяв надії.

Генріх повів далі:

— Знаю. Тому я шукав спосіб допомогти їм відбудувати Кінгзбриджський собор без витрат для тебе.

Стефан скептично подивився на нього.

— І тобі вдався такий винахідливий, якщо не сказати — магічний — задум?

— Так. Я пропоную віддати землі графа Ширингського єпархії, щоб вона мала гроші на будівництво.

Філіп затамував подих.

Король задумався.

Валер’ян хотів був щось сказати, але Генріх жестом наказав йому мовчати.

Нарешті король мовив:

— Це слушна думка. Я б радо вчинив так. — Філіпове серце зайшлося з радощів, але король продовжив: — На жаль, я, можна сказати, фактично пообіцяв графство Персі Гамлейському.

З губ Філіпа зірвався стогін. Він думав, що король погодиться. Розчарування різонуло його немов ножем.

Генріх і Валер’ян стояли ошелешені. Такого ніхто не чекав.

Генріх заговорив першим. Він перепитав:

— Можна сказати?

Король знизав плечима.

— Я можу ухилитися від своєї обіцянки, хоч це й буде доволі неприємно. Врешті-решт, саме Персі притягнув зрадника Варфоломія до відповідальності.

Валер’ян випалив:

— Але не без моєї допомоги, мілорде!

— Я знаю, що ти відігравав певну роль у цьому…

— Це я розповів Персі Гамлейському про змову проти вас.

— До речі, як ти про неї дізнався?

Філіп переступив з ноги на ногу. То було небезпечне запитання. Ніхто не повинен був дізнатися, що про все розповів його брат Френсіс, адже той і досі служив Робертові Глостерському, якому подарували його участь у заколоті.

Валер’ян відповів:

— Це стало відомо з передсмертної сповіді.

Філіп зітхнув з полегшенням. Валер’ян повторив Філіпову брехню, але таким чином, що складалося враження, ніби сповідувалися перед ним, а не перед пріором. Філіп аж ніяк не заперечував, що його ім’я не згадуватиметься у цій історії.

Король сказав:

— Але ж то не ти, а Персі напав на замок Варфоломія, ризикуючи життям і здоров’ям, і схопив зрадника.

— Ти міг би якось інакше нагородити Персі, — встряг Генріх.

— Персі хоче саме Ширинг, — пояснив король. — Він знає ті місця й уміло ними правитиме. Я міг би віддати йому Кембриджшир, та чи приймуть його фенці[93]?

Генріх зауважив:

— Ти мав би спершу дякувати Богові, а потім — людям. Саме Господь зробив тебе королем.

— Але ж то Персі схопив Варфоломія.

Генріх обурився через його непоштивість.

— Господь бачить усе…

— Не треба на мене тиснути. — Стефан звів руку.

— Звісно, — покірно відповів Генріх.

То була яскрава демонстрація королівської влади. Якийсь час вони сперечалися майже як рівні, але Стефан одним словом узяв гору.

Філіп був страшенно розчарований. Від початку він думав, що король не виконає такого прохання, але поступово в нього з’явилася надія, і він навіть уявляв собі, як розпорядиться тим багатством. Але тепер його доволі різко повернули до реальності.

Валер’ян сказав:

— Мілорде королю, дякую за готовність переглянути подальшу долю Ширингського графства. Я з нетерпінням і молитвою чекатиму, як ви розсудите.

«Вправно», — подумав Філіп. Здавалося, Валер’ян елегантно поступався. Насправді ж він підсумував, що питання залишається відкритим. Це було не так: хоч король і не відмовив їм прямо, його відповідь була негативною. Однак нічого зухвалого в тому, щоб наполягати на праві короля змінити свою думку в будь-який момент, теж не було. «Треба запам’ятати це, — подумав Філіп, — коли тобі збираються відмовити, відтермінуй рішення».

Якусь мить Стефан вагався, немов запідозрив, що ним намагаються маніпулювати, але потім відкинув сумніви.

— Дякую вам за візит, — сказав він.

Філіп і Валер’ян розвернулися, щоб піти, але Генріх не поспішав.

— Коли ми дізнаємося твоє рішення? — запитав він у короля.

Стефан знову збентежився.

— Післязавтра, — відповів він.

Генріх поклонився, і всі троє вийшли.

Невизначеність була не краща за відмову. Очікування здавалося Філіпові нестерпним. Пообідні години він провів серед книг із багатої колекції Вінчестеру, але й вони не могли відірвати його від міркувань про те, що на думці в короля. Чи міг Стефан відмовитися від своєї обіцянки Персі Гамлейському? Наскільки впливовим є Персі? Він належав до тих дворян, які тільки прагнули графського титулу, тому король не мав причин боятися образити його. Інше питання — чи хоче Стефан допомогти Кінгзбриджському пріорату? Як відомо, королі стають набожними на старості літ, а Стефан був іще молодий.

Філіп знов і знов подумки оцінював усі можливості, дивлячись у розгорнуту книгу Боеція «Розрада від філософії», але не читаючи її, коли до нього навшпиньках підійшов сором’язливий послушник.

— Вас дехто чекає на подвір’ї, отче, — прошепотів хлопець.

Якщо відвідувача змусили чекати надворі, то це, певно, була світська особа.

— Хто саме? — спитав Філіп.

— Це жінка.

Спершу Філіп з острахом подумав, що то повія, яка чіплялася до нього біля монетного двору, але щось у виразі обличчя послушника підказало йому, що це не так. Він пригадав іще одну жінку, яку бачив того дня.

— Яка вона на вигляд?

На обличчі хлопця з’явилася гримаса огиди.

Філіп зрозумів і кивнув.

— Регана Гамлейська.

Яку капость вона задумала цього разу?

— Добре, я іду.

Він повільно й замислено обійшов клуатр і вийшов на подвір’я. Щоб розмовляти із цією жінкою, знадобиться вся його кмітливість.

Регана стояла біля приймальні келаря, закутавшись у важку накидку та сховавши обличчя під каптуром. Вона подивилася на Філіпа з такою злістю, що йому закортіло негайно розвернутися й відступити, але соромно було тікати від жінки, тому пріор стримався й запитав:

— Що ви хотіли?

— Дурний монаше, — виплюнула вона, — як можна бути таким безмізким?

Філіп відчув, як кров прилинула до його обличчя.

— Я — пріор Кінгзбриджський, раджу звати мене «отче», — сказав він і з досадою помітив, що його голос звучить сердито, а не авторитетно.

— Ну добре, отче, як можна давати цим ненажерливим єпископам використовувати себе?

Філіп глибоко вдихнув.

— Кажіть простіше, — гнівно відповів він.

— Складно дібрати достатньо прості слова для такого недоумка, як ти, але я спробую. Валер’ян використовує спалену церкву як привід для того, щоб заграбастати Ширингське графство. Тепер зрозуміло? Схопив суть?

Її зневажливий тон неймовірно дратував Філіпа, але він не міг подолати спокусу заперечити їй.

— Тут немає нічого таємного. Доходи від цих земель підуть на відбудову собору.

— Чому ти такий певний?

— Тому що так було задумано! — запротестував Філіп, але десь у його підсвідомості зародилися перші сумніви.

Презирливий тон Регани змінився на лукавий.

— Ці землі належатимуть пріорату, — спитала вона, — чи єпархії?

Філіп глянув на неї та відвів погляд: її обличчя було надто бридке. У своїх розрахунках він спирався на припущення, що землі належатимуть пріорату, а не єпархії, і будуть під його керівництвом, а не під керівництвом Валер’яна. Але тепер пріор пригадав, як єпископ Генріх просив короля віддати графство єпархії. Філіп тоді подумав, що той просто обмовився. Але Генріх так і не виправився — ані тоді, ані пізніше.

Пріор підозріло подивився на Регану. Вона не могла напевно знати, що Генріх сказав королеві. Отже, це її правдиве припущення? Чи вона просто плете інтригу? Наразі сварка між Філіпом і Валер’яном була їй надзвичайно вигідна. Філіп сказав:

— Валер’ян — єпископ, йому потрібен собор.

— Йому багато чого потрібно, — зауважила Регана. Тепер вона здавалася не такою злобною та більш людяною, але Філіп однаково не міг змусити себе довго дивитися на неї. — Для деяких єпископів собор був би першочерговою необхідністю. Але у Валер’яна є інші потреби. І поки тримає руку на гаманці, він даватиме тобі й твоїм робітникам стільки, скільки вважатиме за потрібне.

Філіп розумів, що вона не помиляється — принаймні в цьому. Якщо Валер’ян збиратиме ренту, він, безперечно, забиратиме якусь частку на власні потреби й сам визначатиме величину тієї частки. Ніщо не завадить йому за бажання забирати будь-які кошти на витрати, ніяк не пов’язані із собором. А Філіп тим часом упродовж місяців не знатиме, чи зможе розрахуватися з будівниками.

Безсумнівно, краще було б, якби землею володів пріорат. Але Філіп розумів, що Валер’ян противитиметься цьому, а єпископ Генріх його підтримає. Останньою надією Філіпа було звернення до короля. Але якщо король Стефан дізнається, що церковники не можуть дійти згоди, то тоді вже точно віддасть графство Персі Гамлейському.

Чого, власне, і прагнула Регана.

Філіп похитав головою.

— Якщо Валер’ян хоче обманути мене, то навіщо він взяв мене із собою? Міг би приїхати сам, щоб особисто звернутися до короля.

Вона кивнула.

— Так, міг би. А в короля могли б виникнути сумніви в щирості Валер’яна, коли б той сказав, ніби просить графство лише, щоб відбудувати собор. Ти ж угамував його підозри, коли підтримав Валер’янове прохання. — У її голосі знову з’явилися нотки презирства. — Ти такий жалюгідний у своїй брудній сутані, що король неодмінно мав би тебе пожаліти. На це Валер’ян і розраховував, коли взяв тебе із собою.

Філіп зі страхом подумав, що її слова можуть бути правдою, але не хотів визнавати це.

— Ви просто хочете, щоб графство віддали вашому чоловікові, — сказав він.

— Згоден пів дня їхати верхи, щоб побачити підтвердження моїх слів?

Останнє, чого прагнув Філіп, — це втрапити в якусь оборудку Регани Гамлейської. Але він мав переконатися, чи не безпідставні її звинувачення, тому неохоче відповів:

— Так, згоден.

— Завтра?

— Добре.

— Будь готовий на світанку.

Вільям Гамлейський, син Персі й Регани, — ось хто наступного ранку, коли монахи служили утреню, чекав Філіпа надворі. Вони виїхали з Вінчестеру через західну браму й одразу повернули на північ від Етелінг-стріт. Філіп зрозумів, що вони рушили в напрямку палацу єпископа Валер’яна — дорога туди тривала якраз пів дня. Але навіщо? Усе це викликало підозри, і він мав бути готовим до всього. Гамлеї могли спробувати використати його — питання лише, як саме. Можливо, Валер’ян мав якийсь документ, і Гамлеї хотіли, щоб Філіп побачив його або викрав — якусь угоду чи грамоту. Юний лорд Вільям міг сказати людям єпископа, що їх відправили по той документ, і йому повірили б, тому що Філіп був із ним. Вільям також міг задумати будь-яку іншу каверзу, тож Філіпові треба бути напоготові.

То був похмурий, сірий мрячний ранок. Перші кілька миль Вільям жваво скакав, а потім сповільнився, щоб дати коневі відпочити. Певний час вони їхали мовчки, аж потім хлопець сказав:

— То що, монаше, хочеш забрати в мене графство?

Його ворожий настрій заскочив Філіпа зненацька. Він нічим не заслужив такого ставлення, тому обурився й відповів:

— У тебе? Ти його не отримаєш, хлопче. Воно може дістатися мені, або твоєму батькові, або єпископові Валер’яну. Ніхто не просив віддати його тобі. Сама думка про це вже абсурдна.

— Я його успадкую.

— Побачимо, — Філіп вирішив, що немає сенсу сперечатися з Вільямом, і примирливо додав: — Я не бажаю тобі зла, я лише хочу побудувати новий собор.

— Тоді забери графство в когось іншого, — сказав Вільям. — Чому всі завжди докучають нам?

Філіп відзначив нотки люті в його голосі та спитав:

— Невже вам і справді так докучають?

— Те, що сталося з Варфоломієм, мало всім стати наукою. Він зневажав нашу родину, і от що його спіткало.

— Я думав, це більше стосується його доньки.

— Та лярва така ж пихата й гонориста, як її батько. Але вона своє дістане. Врешті-решт усі стануть перед нами на коліна, от побачиш.

Філіп подумав, що такі емоції зазвичай не притаманні двадцятирічним хлопцям. Вільямові промови більше личили б заздрій і дошкульній жінці середнього віку. Пріор не хотів продовжувати розмову. Зазвичай люди намагалися не подавати свою ненависть у чистому вигляді, але Вільям був надто наївний для того. Філіп сказав:

— Краще приберегти помсту до Страшного суду.

— Чому б тобі не зачекати з будівництвом до Страшного суду?

— Тому що тоді вже буде запізно рятувати душі грішників від пекельних тортур.

— От тільки не треба про це! — огризнувся Вільям з істеричними нотками в голосі. — Прибережи це для своїх проповідей.

Філіп хотів зробити якесь різке зауваження, але утримався. Було щось дивне в цьому хлопцеві. Пріор відчував, що Вільяма будь-якої миті може охопити неконтрольований гнів і тоді він стане смертельно небезпечним. Філіп його не боявся. Він взагалі не боявся жорстоких людей — напевне, тому що в дитинстві бачив найгірше, на що вони здатні, і пережив це. Але він нічого не доб’ється, якщо гнівитиме Вільяма своїми нотаціями, тому лагідно сказав:

— Небеса і пекло — ось із чим я маю справу. Чеснота і гріх, відпущення і покарання, добро і зло. Боюся, я не можу мовчати про це.

— Тоді розмовляй сам до себе, — відрізав Вільям, підострожив коня та поскакав уперед.

Коли він опинився за сорок-п’ятдесят ярдів[94], то знову сповільнився. Філіп думав, що хлопець заспокоївся й поїде поруч із ним, але той продовжував їхати попереду — і так упродовж усього ранку.

Філіп почувався тривожно й чомусь засмучено. Він більше не контролював своєї долі: дозволив Валер’янові Біґо взяти ініціативу до своїх рук у Вінчестері, а тепер Вільяму Гамлейському — супроводити себе в загадкову подорож. «Усі намагаються мною маніпулювати, — думав він. — Чому я дозволив це? Час перехопити ініціативу». Однак йому нічого не лишалося, хіба що розвернутись і поїхати назад, у Вінчестер. Але то було б зовсім безглуздо, тому він їхав за Вільямом і похмуро дивився на крижі його коня.

Незадовго до полудня вони в’їхали в долину, де стояв єпископський замок. Філіп пригадав, як був тут на початку року, — сповнений тривоги через жахливу таємницю, яку ніс. Після того сталося дуже багато змін.

На його подив, Вільям проминув палац і подався на пагорб. Дорога перетворилася на вузьку стежку між полями, яка не могла вести до чогось важливого. Коли вони майже досягли вершини, Філіп помітив ознаки будівельних робіт: дорогу їм перерізав земляний насип, який, здавалося, з’явився зовсім недавно. Філіпа вразила жахлива здогадка.

Вони повернули вбік і їхали уздовж валу, аж доки знайшли прохід. За валом Філіп побачив рів, засипаний біля проходу, щоб можна було його перейти.

Філіп спитав:

— Оце ти й хотів показати?

Вільям тільки кивнув у відповідь.

Підозри підтвердилися: Валер’ян будував замок. Філіп почувся розчавленим.

Він пустив коня вперед і перетнув рів, а Вільям поїхав за ним. Рів і насип оточували верхню частину пагорба. За ровом стояв кам’яний мур у два-три фути[95] заввишки. Його явно ще не добудували, адже, зважаючи на неабияку ширину, він мав бути дуже високим.

Валер’ян будував замок, однак на будівництві не було робітників, інструментів, стосів каміння або деревини. Чимало було зроблено за короткий проміжок часу, але потім роботи зупинилися. Очевидно, у Валер’яна закінчилися гроші.

Філіп сказав Вільямові:

— Жодних сумнівів, що цей замок будує єпископ.

Вільям відповів:

— Хіба Валер’ян Біґо дозволив би комусь іще будувати замок поруч зі своїм палацом?

Пріор почувався ображеним і приниженим. Картина була зрозуміла: єпископ Валер’ян жадав Ширингського графства з його каменярнями й лісами, щоб побудувати собі замок, а не собор. Філіп для нього був просто засобом досягнення своєї мети, а пожежа в Кінгзбриджському соборі — зручним приводом. Роль обох полягала в тому, щоб пробудити в короля побожність і змусити його віддати Валер’янові графство.

Філіп подивився на себе очима Валер’яна та Генріха: наївне, покірне, усміхнене й на все згодне ягня, яке ведуть на забій. Як вправно вони скористалися ним! Він довіряв їм і зважав на них, він зносив їхню зневагу зі щирою усмішкою, адже вірив, що вони йому допоможуть, тоді як вони водили його за ніс.

Його шокувала Валер’янова безпринципність. Філіп згадав сумний вираз його очей, коли він дивився на зруйнований собор. Тоді пріор подумав, що в глибині Валер’янової душі жевріє щира побожність. Мабуть, Валер’ян був переконаний, що в служінні церкві благочестиві наміри виправдовують нечисті. Філіп ніколи так не вважав. «Я ніколи не вчиню з Валер’яном того, що він вчинив зі мною», — подумав він.

Філіп зроду не вважав себе легковірним. Він замислився, в чому саме помилився. Йому на думку спало, що єпископ Генріх у шовковій мантії, розкіш Вінчестеру та його собору, купи срібла на монетному дворі, гори м’яса в різницях і очікування зустрічі з королем вселили в нього святобливий трепет. Він забув, що Господь бачить грішне серце і крізь шовки; що єдине багатство, якого слід прагнути, — то Царство Небесне і що навіть король має ставати на коліна в церкві. Коли йому здалося, що всі навколо набагато могутніші й вишуканіші за нього, Філіп забув про справжні чесноти, втратив здатність критично мислити й сліпо довірився своїм патронам. І в нагороду за це його зрадили.

Він ще раз оглянув мокре від дощу будівництво, розвернув коня та поїхав назад, глибоко ображений. Вільям не відставав.

— Що скажеш, монаше? — вискалив зуби Вільям.

Філіп промовчав.

Він згадав, як допоміг Валер’янові стати єпископом. Валер’ян сказав: «Ти хочеш, щоб я зробив тебе пріором Кінгзбриджським. Я хочу, щоб ти зробив мене єпископом». Звісно, він приховав те, що єпископ тоді вже був мертвий, тому Філіпова обіцянка не мала жодного значення, хоч і здавалося, що він мусить її дати, щоб гарантувати своє обрання пріором. Прикрість полягала в тому, що він мав би залишити вибір і пріора, і єпископа на волю Господню. Його рішення не було боговгодним, і покаранням за нього стало суперництво з єпископом Валер’яном.

Потім він згадав, як його зневажали, як ним нехтували та маніпулювали, як його зрадили, і страшенно розізлився. «Покірність — чеснота для монаха, але за стінами клуатру від неї самі неприємності», — із сумом подумав він. У світі, де в ціні влада й гроші, людина має бути підозрілою, вимогливою та наполегливою.

— Брехливі попи надурили тебе, чи не так? — сказав юний Гамлей.

Філіп натягнув віжки. Тремтячи від гніву, він вказав пальцем на Вільяма.

— Стули-но пельку, хлопче. Ти говориш про служителів Господніх. Ще одне слово — і горіти тобі в пеклі, присягаюся.

Вільям побілів зі страху.

Філіп вдарив коня п’ятами в боки. Вільямів глум нагадав йому, що мали на меті Гамлеї, коли вирішили показати Валер’янів замок. Вони хотіли спровокувати сварку між Філіпом і Валер’яном, внаслідок якої виникне суперечка, і графство відійде не пріорові чи єпископові, а Персі. Що ж, Філіп більше не дозволить маніпулювати собою. Відтепер маніпулювати буде він.

Але що він міг зробити? Якщо Філіп посвариться з Валер’яном, земля дістанеться Персі. Якщо Філіп нічого не зробить, земля дістанеться Валер’янові.

Чого прагнув король? Він хотів допомогти побудувати новий собор: то був би вчинок, гідний короля, який врятує його душу в потойбічному житті. Але він також мав відзначити вірність Персі. Хоч як дивно, ніщо не змушувало його задовольняти забаганки двох впливовіших мужів — єпископів. Філіпові здалося, що королівська дилема — як задовольнити і себе, і Персі Гамлейського — може бути розв’язана.

Отаким і має бути рішення.

Ця думка втішила його. Ніхто не чекав, що він може домовитися з Гамлеями, і саме тому це могло спрацювати. Єпископи точно не готові до цього. Він заскочить їх зненацька.

То буде втішна переміна.

Але як домовитися зі скупими Гамлеями? Персі були потрібні родючі Вілтширські землі, графський титул, влада й авторитет, що їх давало б лицарське військо під його командуванням. Філіпові також була потрібна земля, а от лицарі були йому ні до чого: його більше цікавили каменярня й ліс.

Він почав подумки формулювати домовленість, і йому здалося, що не все ще втрачено. Якою втіхою стане для нього перемога — після всього, що сталося.

Із дедалі більшим азартом пріор обмірковував, як звернутися до Гамлеїв. Він мусив бути не просто прохачем. Мусив зробити пропозицію, яку неможливо відхилити.

Коли вони під’їхали до Вінчестеру, Філіпова накидка промокла до нитки, а кінь брикався, але пріорові здавалося, що він знайшов відповідь.

Коли вони проїхали арку західної брами, він сказав Вільямові:

— Ходімо до твоєї матері.

Вільям здивувався.

— Я думав, ти одразу поїдеш до єпископа Валер’яна.

Безсумнівно, Регана сказала синові, що саме так і має статися.

— Мені байдуже, що ти думав, хлопче, — процідив Філіп. — Веди мене до своєї матері.

Він почувався готовим до конфронтації з леді Реганою. Надто довго він був покірним.

Вільям повернув на південь і повів Філіпа в будинок на Золотій вулиці, між замком і собором. То була велика оселя зі стінами, наполовину зробленими з каменю й наполовину — з дерева. Вони увійшли в коридор, звідки двері вели в кілька апартаментів. Вочевидь Гамлеї зупинилися тут: вінчестерці здавали кімнати тим, хто приїздив на королівський суд. Якщо Персі стане графом, він матиме власний будинок у місті.

Вільям провів Філіпа у світлицю, де стояло велике ліжко й горів вогонь у каміні. Регана сиділа біля вогню, а Персі стояв поруч. Регана здивовано подивилася на Філіпа, але швидко оговталася й спитала:

— Ну що, монаше, — моя правда?

— Ти ще ніколи так не помилялася, нерозумна жінко, — грубо відказав Філіп.

Його злість так шокувала її, що вона нічого не могла вимовити.

Йому було приємно дати їй скуштувати її ж власного частування. Він продовжив тим самим тоном:

— Думала, що можеш нацькувати нас із Валер’яном одне на одного? Думала, я не здогадаюся, що до чого? Ти хитра відьма, але повір — ти не одна така розумна на світі.

Він прочитав у неї на обличчі усвідомлення того, що її план не спрацював і вона гарячково думає, як вчинити далі. Філіп вирішив дотиснути, поки Регана збентежена.

— Ти зазнала краху, Регано. Тепер перед тобою два шляхи. Перший — сидіти й сподіватися на краще. Чекати на королівське рішення. Сподіватися, що завтра вранці він буде в гуморі.

Філіп замовкнув. Вона неохоче спитала:

— А другий?

— Другий шлях — це домовитися зі мною. Ми розділимо графство, і нічого не залишимо Валер’янові. Ми звернемося до короля та скажемо, що дійшли згоди, щоб він благословив її до того, як єпископи щось заперечать. — Філіп сів на лавку з невимушеним виглядом. — Це найкраще для вас. Ви не маєте вибору.

Він подивився на вогонь, тому що не хотів бачити її напруження. Його пропозиція мала здатися Гамлеям привабливою. То була можливість одержати щось конкретне замість перспективи не одержати нічого. Але вони були жадібні й могли схилитися до варіанту «все або нічого».

Першим заговорив Персі:

— Розділити графство? Як?

Філіп із полегшенням подумав, що вони хоча б зацікавилися.

— Моя пропозиція така щедра, що відхиляти її — справжнє безумство, — сказав йому пріор та розвернувся до Регани: — Я пропоную вам кращу половину.

Вони подивилися на нього, чекаючи пояснень. Регана спитала:

— Про що ти? Яку саме?

— Що цінніше для вас — орна земля чи ліс?

— Орна земля, звісно ж.

— Тоді беріть орні землі, а я візьму ліс.

Регана примружилася.

— Бо тобі потрібна деревина для собору.

— Саме так.

— А пасовища?

— Що б ви хотіли — пасовища для худоби чи травку для овець?

— Пасовища.

— Тоді я візьму овечі ферми на пагорбах. Доходи від ринків чи від каменярні?

Персі поспішив:

— Від рин…

Регана перебила його.

— А якщо ми захочемо каменярню?

Філіп знав, що вона розуміє його мотиви: йому було потрібне каміння для будівництва собору. Але знав він і те, що каменярня їх не цікавить, — ринки приносили більше грошей із меншим клопотом, — тому впевнено сказав:

— Але ви не захочете, правда ж?

Вона похитала головою.

— Ні. Ми згодні на ринки.

Персі постарався вдати, що його ошукують.

— Мені потрібні ліси для полювання, — сказав він. — Граф має їздити на полювання.

— Можете полювати, — швидко відповів Філіп. — Мені потрібна лише деревина.

— Це прийнятно, — сказала Регана.

Вона погодилася так швидко, що Філіп аж стривожився. Невже він віддав щось важливе й не помітив цього? Чи вона просто квапиться й не хоче зважати на дрібні деталі? Проте не встигнув він це обміркувати, як вона повела далі:

— Що, як ми переглянемо угоди та грамоти в колишній скарбниці графа Варфоломія та дізнаємося, що є якісь інші землі, які можуть спричинити суперечку між нами?

Те, що вона поринула в такі деталі, дало Філіпові надію, що вони приймуть його пропозицію. Він приховав свою радість і спокійно сказав:

— Нас розсудить посередник. Може, єпископ Генріх?

— Священник? — перепитала Регана в притаманній їй глузливій манері. — Хіба він буде безпристрасним? Ні. Може, шериф Вілтширський?

«Він буде не справедливішим за єпископа», — подумав Філіп, але йому не спадало на думку, хто міг би задовольнити обидві сторони, тому він сказав:

— Згода — за єдиної умови: якщо хтось із нас захоче оскаржити його рішення, ми матимемо право звернутися до короля.

Це мусило стати достатньою гарантією.

— Гаразд, — мовила Регана, подивилася на Персі й додала, — якщо мій чоловік не проти.

Персі сказав:

— Так, так.

Філіп розумів, що майже досягнув успіху. Він глибоко вдихнув і повів далі:

— Якщо ви згодні на мою пропозицію, то….

— Хвилинку, — перебила Регана. — Ми ще не погодилися.

— Але я дав вам усе, чого ви хотіли.

— Ми можемо забрати все графство, без поділу.

— Або не отримати нічого.

Регана вагалася.

— І як нам зробити це, навіть якщо ми погодимося?

Філіп уже обміркував усе. Він подивився на Персі.

— Чи є можливість зустрітися сьогодні з королем?

Персі стривожився, але сказав:

— Якщо я матиму поважну причину — то так.

— Треба переказати йому, що ми дійшли згоди. І попросити оголосити його рішення завтра вранці. І, крім того, запевнити його, що і ви, і я будемо ним задоволені.

— Що, як він спитає, чи згодні на це єпископи?

— Можна сказати, що не було часу повідомляти їм, і нагадати, що собор будуватиме пріор, а не єпископ. А ще натякнути, що, коли я буду задоволений, то і єпископам нема на що жалітись.

— А якщо в єпископів будуть заперечення?

— Які ж це? — спитав Філіп. — Вони ж просили віддати їм графство лише для того, щоб відбудувати собор. Валер’ян не зможе протестувати на підставі того, що він не матиме змоги витратити доходи з тих земель на щось інше.

Регана всміхнулася. Хитрість Філіпа імпонувала їй.

— Незлий задум, — зауважила вона.

— Є ще одна важлива умова, — додав Філіп і подивився їй в очі. — Король має оголосити, що моя частка буде передана пріорату. Якщо він цього не зробить сам, то я попрошу. Якщо він скаже, що передасть її комусь іншому — єпархії, ключареві, архієпископові чи комусь іще, — я відмовлюся від угоди. Майте на увазі, що я зроблю це без жодних вагань.

— Зрозуміло, — роздратовано відповіла Регана.

Її роздратування змусило Філіпа задуматися, чи не збиралася вона подати королеві дещо іншу версію їхньої угоди. Він був радий, що наголосив на цьому.

Філіп підвівся, щоб піти, але хотів остаточно переконатися, що угоду укладено.

— Отже, ми домовилися, — сказав він, немов перепитував. — Це урочиста угода.

Він подивився на подружжя.

Регана легенько кивнула, а Персі відповів:

— Ми домовилися.

Філіпове серце забилося швидше.

— Добре, — суворо сказав він. — Побачимося вранці в замку.

Він старався втримати емоції, поки йшов із кімнати, але коли опинився на темній вулиці й дещо розслабився, його обличчя осяяла широка тріумфальна усмішка.

Після вечері Філіп запав у переривчастий, тривожний сон. Він прокинувся опівночі, відвідав службу, а потім лежав із розплющеними очима на матраці й гадав, що принесе йому цей день.

Йому здавалося, що король Стефан мав би погодитися на їхню пропозицію. Це розв’язало б його дилему: він і задовольнив би лорда, і мав би собор. Утім, попри те що Філіп сказав леді Регані, він не думав, що Валер’ян покірно прийме таке рішення. Єпископ міг знайти привід, щоб його оскаржити. Він міг би — якщо швидко зорієнтується — зауважити, що така угода не забезпечить достатньо коштів, щоб побудувати величний і багато оздоблений собор, який відповідав би його потребам. Цього було б достатньо, щоб король погодився переглянути своє рішення.

Незадовго перед світанком Філіпові спало на думку, що існує ще одна загроза: Регана могла його ошукати й за його спиною домовитися з Валер’яном, запропонувавши ті самі умови: каміння й ліс, необхідні для його замку. Філіп стривожився й нервово перевернувся на другий бік. Він радо пішов би до короля сам, але той, мабуть, не прийме його, до того ж Валер’ян запідозрив би щось, якби дізнався. Ні, він уже нічого не міг вдіяти — залишалося тільки молитися.

Це він і робив аж до світанку.

Філіп поснідав разом з монахами, звернувши увагу на те, що їхній білий хліб не втамовує голод так надовго, як кінський. Але, хоч як, він однаково не міг змусити себе їсти. Філіп прийшов у замок рано, хоча знав, що о цій годині король іще не приймає підданців. Пріор увійшов у залу, сів на одну з кам’яних лав біля стіни та став чекати.

Приміщення потроху наповнювали скаржники й придворні — серед останніх було чимало вбраних у яскраві жовті, сині й рожеві туніки та накидки, облямовані розкішним хутром. Пріор пригадав, що десь у замку зберігали знамениту «Книгу Страшного суду» — найімовірніше, в залі нагорі, де король приймав Філіпа та єпископів. Пріор її не помітив, але тоді він був надто напружений, щоб звернути на щось увагу. Там була й королівська скарбниця, але книга, напевне, зберігалася поверхом вище, у сховищі поряд із королівською опочивальнею. Філіп знову відчув побожний трепет перед тим, що його оточувало, але він розумів: не можна дозволяти собі втрачати спокійну зосередженість. Усі ці люди в розкішному вбранні — лицарі, лорди, купці та єпископи — були, врешті-решт, усього лиш людьми. Більшість не вміла писати — хіба що власне ім’я. Крім того, кожен з них прийшов просити щось для себе, тоді як Філіп був тут за Господнім дорученням. Його місія і його брудна сутана робили його не нижчим за них, а вищим.

Ця думка додала йому мужності.

Коли на сходах, що вели у верхню залу, з’явився священник, натовпом пронеслася хвиля сум’яття. Усі сподівалися, що король почне приймати прохачів. Священник обмінявся кількома словами з одним із вартових і повернувся нагору. Вартовий вказав на одного з лицарів, що були в залі. Той залишив свій меч вартовим і підійнявся сходами.

Філіп подумав, яким дивним життям живуть королівські духовні особи. Король, безперечно, не міг обійтися без них — вони не лише проводили служби, а й чимало писали й читали, допомагаючи володарю в його справах. Ніхто, крім духовенства, не був здатний на це: ті нечисленні миряни, що знали грамоту, не вміли швидко читати й писати. Але життя духовенства при дворі не вирізнялося особливою побожністю. Рідний брат Філіпа Френсіс теж обрав таке життя й служив у Роберта Глостерського. «Якщо ми ще колись зустрінемося, треба спитати, що він думає про це», — вирішив Філіп.

Невдовзі по тому, як перший скаржник зійшов нагору, в залі з’явилися Гамлеї.

Філіп подолав порив негайно підійти до них: він не хотів, щоб хтось здогадався про їхню змову — було ще рано. Пріор пильно роздивлявся їх, немов намагався прочитати їхні думки. Йому здалося, що Вільям має оптимістичний вигляд, Персі — тривожний, а Регана — натягнута немов струна. За кілька хвилин Філіп підвівся й пішов через кімнату, стараючись не привертати до себе уваги. Він ввічливо привітався з Гамлеями та спитав у Персі:

— Вдалося побачитися з ним?

— Так.

— То що?

— Він сказав, що обміркує це упродовж ночі.

— Але чому? — спитав Філіп із відчуттям розчарування та гніву. — Про що тут міркувати?

Персі знизав плечима.

— Спитай у нього.

Філіп обурився.

— Яким він здавався — радим чи ні?

Йому відповіла Регана:

— Думаю, йому кортить розв’язати цю дилему, але рішення здалося таким простим, що він щось запідозрив.

Це було слушно, та Філіпа все одно дратувало, що король Стефан не вхопився обома руками за таку чудову нагоду.

— Думаю, краще нам припинити розмову, щоб єпископи не здогадалися, що ми щось затіваємо, — принаймні до того, як король оголосить своє рішення, — сказав він, ввічливо кивнув і відійшов.

Філіп повернувся на ту саму кам’яну лаву. Щоб згаяти час, він думав про те, що робитиме, якщо їхній задум спрацює. Чи скоро він зможе почати будівництво нового собору? Усе залежало від того, як швидко почнуть надходити гроші від його новонабутої власності. Він матиме чимало овець — отже, й вовни на продаж улітку. Кілька ферм на пагорбах можна віддати в оренду, а ренту найчастіше сплачували після збору врожаю. Восени йому вже вистачить грошей, щоб найняти лісничого та старшого каменяра й почати запасатися деревиною та камінням. Водночас робітники можуть починати рити фундамент під наглядом Тома Будівника. А наступного року братися вже до мурування.

То були приємні роздуми.

Придворні бігали нагору й униз із тривожною спритністю: того дня король Стефан приймав швидко. Філіп навіть злякався, що він покінчить зі справами та поїде на полювання, перш ніж прибудуть єпископи.

Нарешті Генріх і Валер’ян з’явилися. Коли вони увійшли, Філіп повільно підвівся. Валер’ян здавався напруженим, а на обличчі Генріха блукав утомлений вираз. Для Генріха то була дрібна справа: він мусив підтримати іншого єпископа, але результат мало його хвилював. Для Валер’яна натомість вирішувалася доля його амбітного будівництва — а замок був лише одним з етапів на шляху Валер’яна до влади.

Філіп не знав, як поводитися з єпископами. Вони намагалися ошукати його, і йому кортіло відповісти, сказати їм, що він дізнався про їхню зраду. Але тоді вони можуть здогадатися про щось, а Філіп хотів, щоб вони нічого не підозрювали, доки король не затвердить угоду. Тому пріор приховав свої почуття і ввічливо всміхнувся. Але він дарма хвилювався: єпископи не звернули на нього жодної уваги.

Невдовзі вартові покликали їх. Генріх із Валер’яном пішли вперед, а Філіп — за ними. Гамлеї йшли позаду. Філіпове серце ладно було вискочити з грудей.

Король Стефан стояв перед вогнищем. Сьогодні він здавався жвавішим і діловитішим. Це було добре: він не стане терпіти єпископських докорів. Єпископ Генріх підійшов і став поруч із братом біля вогню, а решта вишикувалася посеред зали. Філіп відчув біль і усвідомив, що стиснув кулаки так сильно, що нігті вп’ялись у долоні. Він постарався розслабитися.

Король тихо казав щось єпископові Генріху — що саме, розчути було складно. Генріх насупився й відповів — так само нерозбірливо. Вони ще певний час розмовляли, аж поки Стефан жестом наказав Генріхові замовкнути. Король подивився на Філіпа.

Пріор нагадав собі, що минулого разу володар говорив із ним лагідно, жартував і казав, що любить, коли монахи вдягаються по-монашому.

Навряд чи сьогодні буде так само. Король прокашлявся й мовив:

— Мій вірний підданий Персі Гамлейський сьогодні набуває титулу графа Ширингського.

Філіп побачив, як Валер’ян зробив крок уперед, немов хотів щось заперечити, але єпископ Генріх зупинив його коротким заперечливим жестом.

Король продовжив:

— З володінь колишнього графа Персі отримає замок, усю землю, яку орендують лицарі, а також усі інші орні землі та низинні пасовища.

Філіп ледь стримував хвилювання. Схоже, король ухвалив їхню угоду! Він іще раз зиркнув на Валер’яна: на обличчі в того застигла гримаса розчарування.

Персі став на коліна перед королем і звів руки, немов у молитві. Король поклав свої руки на його.

— Персі, я нарікаю тебе графом Ширингським. Землі, що я зазначив, і дохід від них тепер належать тобі.

Персі промовив:

— Клянуся всім святим бути вашим вірним васалом і битися за вас із будь-ким.

Стефан відпустив руки Персі, і той підвівся.

Король обернувся до всіх інших.

— Решту фермерських земель колишнього графа я дарую… — Він зупинився, перевів погляд із Філіпа на Валер’яна й назад. — Дарую Кінгзбриджському пріорату для будівництва нового собору.

Філіп ледь стримав радісний вигук — він переміг! Він аж світився від задоволення рішенням короля. Пріор подивився на Валер’яна. Той був глибоко вражений і навіть не намагався вдати байдужість: роззявивши рот і вирячивши очі, він дивився на короля, не в змозі повірити в почуте. Він перевів погляд на Філіпа. Валер’ян розумів, що чомусь зазнав невдачі — і невдачі, вигідної для Філіпа, але не міг второпати, як це сталося.

Король Стефан сказав:

— Кінгзбриджський пріорат також матиме право без обмеження брати каміння з графської каменярні й деревину з його лісу для будівництва нового собору.

У Філіпа пересохло в горлі. Вони так не домовлялися! Каменярня й ліс повинні були належати пріоратові, а Персі мав лише одержати право там полювати. Тож Регана таки змінила умови угоди. Тепер Персі був власником усього, а пріорат лише мав право брати деревину й камінь. У Філіпа було лише кілька секунд на те, щоб подумати, чи відмовитися від такої угоди, чи ні. Король тим часом вів далі:

— У разі виникнення суперечок скарги розглядатиме шериф Ширингський, але сторони матимуть право звернутися до мене як до останньої інстанції.

Філіп подумав, що Регана вчинила зухвало, але яка різниця? Хай там як, він одержував майже все, що хотів. Тут король сказав:

— Мені здається, що ця домовленість уже затверджена обома сторонами.

Тепер часу вже не лишалось. Персі промовив:

— Так, мілорде королю.

Валер’ян розтулив рота, щоб заперечити, але Філіп його випередив.

— Так, мілорде королю, — сказав він.

Єпископ Генріх і Валер’ян обернулися й подивилися на нього. Обидва були вражені, коли зрозуміли, що Філіп, молодий пріор, який навіть не знав, що на зустріч із королем треба одягатись у чисте вбрання, домовився з королем у них за спиною. За мить вираз обличчя Генріха змінився на зацікавлений подив, немов кмітлива дитина обіграла його в «Танець на дев’ятьох», а от погляд Валер’яна став злобним і таким виразним, що Філіп, здавалося, міг прочитати його думки. Валер’ян усвідомив, що жахливо помилився, недооцінивши свого опонента, і тепер стояв як обпльований. Для Філіпа ж ця мить стала компенсацією за все: зраду, приниження, зневагу. Він підвів голову, ризикуючи піддатися гріхові гордині, й подивився на Валер’яна, немов хотів сказати: «Не так просто обставити Філіпа Гвінедійського».

Король мовив:

— Повідомте про моє рішення колишньому графові Варфоломію.

Філіп припустив, що Варфоломія тримають у підземеллі десь неподалік. Він згадав дітей, що жили разом зі своїм слугою в зруйнованому замку, подумав про те, що буде тепер із ними, і відчув докір сумління.

Король випроводив усіх, крім єпископа Генріха. Філіп ішов так, немов ступав по хмаринах. Він опинився на сходах одночасно з Валер’яном і зупинився, щоб пропустити єпископа вперед. Той подивився на нього із шаленою люттю. Коли Валер’ян заговорив, в його голосі було стільки жовчі, що Філіп, попри своє піднесення, аж похолов. Маска ненависті, на яку перетворилося обличчя єпископа, розтулила рота й прошипіла:

— Клянуся Богом, ти ніколи не збудуєш свого собору.

Він підібрав поли своєї довгої мантії та пішов сходами вниз.

Філіп зрозумів, що нажив собі запеклого ворога.

III

Вільям Гамлейський ледь стримував збудження, коли на обрії замайорів Ерлскасл.

Після того як король оголосив своє рішення, Вільям із Волтером одразу вирушили в дорогу. Вони їхали вже майже два дні, але Вільям анітрохи не втомився. Його серце, здавалося, заповнило груди й не давало дихати. Скоро він знову побачить Алієну!

Колись він сподівався одружитися з нею, бо вона була графською донькою, але дівчина відкинула його пропозицію — тричі. Він приплющив очі, пригадавши її зневагу. Вона змусила його почуватися ніким. Алієна поводилася так, наче Гамлеї були ницими простолюдинами. Але тепер усе змінилося. Тепер її родина стала ницою, і вона сама також. Він тепер графський син, а вона — ніщо. В неї немає ані титулу, ані статусу, ані земель, ані статків. Він забере в неї замок, викине її геть — і тоді вона залишиться ще й без домівки. Це було так прекрасно, що він не міг повірити своєму щастю.

Коли вони наблизилися до замку, Вільям притримав коня. Він не хотів, щоб Алієна завчасно дізналася про його прибуття: мріяв, що його поява стане для неї раптовим, жахливим, руйнівним ударом.

Граф Персі та графиня Регана повернулися до свого старого маєтку в Гамлеї, щоб забрати в Ерлскасл скарбницю, найкращих коней і слуг. Вільям мав найняти когось із місцевих, щоб навести лад у замку, розпалити вогнища та зробити його знову придатним для життя.

Небо затягло свинцево-сірими хмарами — вони нависли так низько, що, здавалося, торкалися муру. Увечері мало задощити. Так навіть краще. Він викине Алієну просто під дощ.

Вони з Волтером спішились і повели коней через дерев’яний звідний міст. Вільям з гордістю подумав, що саме він захопив замок. Нижнє подвір’я вже поросло травою. Вони прив’язали коней і залишили їх пастися. Вільям дав своєму жменю зерна. Сідла вони залишили в кам’яній каплиці, адже стайня згоріла. Коні харчали та били копитами, але вітер глушив ці звуки. Вільям і Волтер перейшли другий міст і опинилися на верхньому подвір’ї.

Навколо не було видно жодних ознак життя. Вільям раптом подумав, що Алієна могла поїхати. То було б таким розчаруванням! Тоді їм із Волтером доведеться провести безрадісну голодну ніч у холодному й брудному замку. Вони наблизилися до драбини, що вела до верхньої зали.

— Тихо, — сказав Вільям Волтерові. — Якщо вони тут, я хочу їх здивувати.

Він штовхнув двері. У великій залі було пусто, темно й стояв запах нежилого приміщення: як він і очікував, вони мешкали на верхньому поверсі. Вільям обережно рушив до сходів. Сухий очерет хрустів у нього під ногами. Волтер скрадався слідом за ним.

Вони підійнялися сходами. Нічого не було чутно: грубі кам’яні стіни приглушували звуки. На півдорозі Вільям зупинився, обернувся до Волтера, приклав пальця до губ і вказав на світло під дверима нагорі: там хтось був.

Вони зійшли нагору й зупинилися біля дверей. Зсередини почувся дівочий сміх. Вільям радісно усміхнувся. Він намацав ручку, обережно обернув її та відчинив двері. Сміх перейшов у переляканий крик.

Те, що він побачив у кімнаті, неймовірно потішило Вільяма. Алієна та її молодший брат Річард сиділи за столиком біля вогнища й грали в якусь настільну гру, а домоправитель Метью стояв позаду й зазирав дівчині через плече. Обличчя Алієни зарум’янилося від жару вогнища, на ній була світла полотняна туніка, а в її темному волоссі стрибали руді відблиски вогню. Дівчина, широко розтуливши рота, дивилася на Вільяма. Він мовчки насолоджувався її переляком. Але вже за мить вона оговталася, підвелася та спитала:

— Що тобі треба?

Вільям багато разів уявляв цю сцену. Він повільно увійшов до кімнати й зупинився біля вогнища, щоб погріти руки, а потім сказав:

— Я живу тут. А ти що тут забула?

Алієна перевела погляд із нього на Волтера. Вона була налякана й збентежена, але однаково говорила з викликом.

— Цей замок належить графові Ширингському. Кажи, нащо прийшов, а потім забирайся геть.

Обличчя Вільяма осяяла тріумфальна усмішка.

— Граф Ширингський — мій батько, — мовив він.

Домоправитель гучно крекнув, немов почув те, чого боявся, Алієна була розгнівана. Вільям тим часом продовжував:

— Учора у Вінчестері король дав батькові графство. Тепер замок належить нам. І я тут господар, доки не приїде мій батько.

Він клацнув пальцями перед обличчям домоправителя.

— Я зголоднів. Принеси хліба з м’ясом і вина.

Домоправитель вагався. Він стурбовано подивився на Алієну. Схоже, Метью боявся покидати її, але не мав вибору й пішов до дверей.

Алієна ступила до виходу, наче хотіла піти з ним.

— Залишся тут, — наказав їй Вільям.

Волтер зупинився між нею та дверима, перегородивши їй шлях.

— Не смій тут розпоряджатися! — сказала Алієна з нотками колишньої владності.

Метью перелякано мовив:

— Лишайтеся, міледі. Не гнівіть їх. Я швидко повернуся.

Алієна похмуро подивилася на нього, але залишилася на місці. Метью вийшов.

Вільям сів у крісло Алієни, а та пересіла до брата. Вільям роздивлявся їх. Вони мали схожість, але в її обличчі було більше сили. Річард був високим, незграбним і безбородим підлітком. Вільям тішився почуттям того, що вони тепер в його владі. Він спитав:

— Скільки тобі років, Річарде?

— Чотирнадцять, — похмуро відповів той.

— Убивав колись людину?

— Ні, — відказав він і з удаваною хоробрістю додав: — поки що.

«Ти теж страждатимеш, дрібний пихатий поганцю», — подумав Вільям і знову перекинувся до Алієни:

— А тобі скільки років?

Спершу здавалося, що вона його проігнорує, але потім — напевне, згадавши настанову Метью не гнівити гостей, — дівчина відповіла:

— Сімнадцять.

— Боженьки, які грамотії, — зауважив Вільям. — Алієно, ти незаймана?

— Звісно ж! — сказала вона й зашарілася.

Раптом Вільям випростав руку та вчепився в її грудь. Вона приємно лягла в його велику п’ятірню. Він стиснув її: вона була пружна, але податлива. Алієна відсахнулася, і грудь вислизнула з його хватки.

Річард підскочив і вдарив Вільяма по руці, хоч уже й було запізно. Це тільки потішило Вільяма. Він підвівся з крісла й дав Річардові добрячого ляпаса. Як він і підозрював, Річард був слабенький: він заплакав і закрив обличчя руками.

— Облиш його! — закричала Алієна.

Вільям здивовано подивився на неї. Вона, схоже, більше хвилювалася за брата, ніж за себе. Це варто було запам’ятати.

Повернувся Метью з дерев’яною дошкою, на якій лежали буханець хліба, шмат шинки та стояв глечик вина. Він зблід, побачивши, що Річард закриває обличчя руками. Метью поставив дошку на стіл і підійшов до хлопчика. Він обережно відтулив його обличчя й подивився на нього. Щока почервоніла, а одне око набрякало.

— Я ж казав не гнівити їх, — пробурмотів домоправитель.

Здавалося, він зрадів, що хлопець відбувся так легко. Вільям був розчарований: він сподівався, що Метью розгнівається. А домоправитель, схоже, прагнув позбавити його втіхи.

Вільям побачив їжу, і його рот наповнився слиною. Він підтягнув крісло до столу, дістав столовий ніж і відрізав добрячий шмат шинки. Волтер сів навпроти нього. Набивши рота хлібом із шинкою, Вільям наказав Алієні:

— Принеси кубки та налий вина.

Метью ворухнувся, щоб виконати його наказ. Вільям зупинив його.

— Не ти — вона.

Алієна вагалася. Метью стурбовано подивився на неї та кивнув. Вона підійшла до столу й узяла глечик.

Коли вона нахилилася, Вільям сунув руку їй під туніку та швидко обмацав її ногу. Його пальці торкнулися тонких литок, вкритих м’якими волосинками, потім — м’язів над коліном і ніжної шкіри стегна. Вона сіпнулася, розвернулася та замахнулася важким глечиком, щоб ударити його по голові.

Вільям відхилив удар лівою рукою, а правою щосили дав їй ляпаса — так, що аж рука заболіла. Алієна закричала. Бічним зором Вільям побачив, що Річард підвівся. Саме цього він і чекав. Він із силою відштовхнув Алієну, і та впала на підлогу з глухим звуком. Річард кинувся на кривдника, наче олень на мисливця. Вільям ухилився від його удару та штурхонув Річарда в живіт. Той зігнувся навпіл, і Вільям кілька разів ударив його в обличчя, цілячись в очі та ніс. Бити його було не так приємно, як Алієну, але все одно доволі втішно, і невдовзі Річардове обличчя заюшила кров.

Раптом Волтер скрикнув, немов хотів про щось попередити, і підхопився на ноги, дивлячись Вільямові через плече. Той обернувся й побачив Метью, що наближався до нього із занесеним для удару ножем. Вільям остовпів — він не чекав такої хоробрості від жінкуватого домоправителя. Волтер не встигав завадити йому, і Вільямові лишалося тільки здійняти обидві руки для захисту. На якусь шалену мить йому здалося, що його вб’ють саме в мить його тріумфу. Хтось сильніший смикнув би Вільяма за руку, але Метью мав тендітну статуру, ще й розм’якнув від кімнатного життя, тому ніж не влучив Вільямові в шию. Він зітхнув був із полегшенням, але Метью знову замахнувся. Вільям потягнувся по меч. Тут Волтер рвонув з-за столу з довгим гострим кинджалом у руці та вдарив ним домоправителя в спину.

Обличчя Метью спотворила жахлива гримаса. Вільям побачив, що Волтерів кинджал проштрикнув того наскрізь: жало розпороло його туніку й вилізло з грудей. Метью впустив ніж і похитнувся. Він ахкав, силкуючись вдихнути, але з горлянки виходило тільки клекотіння, а потім осів на підлогу. З рота в нього потекла кров, очі заплющилися, і він завалився на бік. Волтер висмикнув свій кинджал із нерухомого тіла. Кров приснула з відкритої рани, але за мить вщухнула.

Усі вони — Волтер, Вільям, Алієна та Річард — дивилися на тіло, що лежало на підлозі. Вільям немов сп’янів, опинившись віч-на-віч зі смертю. Він почувався так, наче йому підвладне все. Учепився в комір Алієниної туніки. Та була зроблена з м’якого й тонкого полотна — дуже дорогого. Вільям різко смикнув, і туніка розірвалася. Він потягнув сильніше й розідрав її навпіл. Шмат полотна залишився в його руці. Алієна кричала, намагаючись прикритися пошматованими рештками туніки, але та вже не сходилася на ній. У Вільяма пересохнуло в роті. Її раптова вразливість збуджувала. Це хвилювало ще більше, ніж підглядати, як вона миється, адже тепер дівчина знала, що він дивиться на неї, і соромилася. Її сором’язливість розпалювала Вільяма дедалі сильніше. Вона прикрила груди однією рукою, а другою — трикутник у себе між ніг. Вільям кинув шматок полотна, що тримав у руці, та схопив Алієну за волосся. Він потягнув її до себе, розвернув і зірвав з неї залишки туніки.

Вона мала ніжні білі плечі, вузький стан і на диво круті стегна. Вільям притиснув її до себе, торкаючись стегнами її сідниць, а потім нахилив голову та сильно, до крові, вкусив її ніжну шию — так, що Алієна знову закричала. Тут він побачив, що Річард підвівся.

— Тримай хлопця, — сказав він Волтерові. Той схопив Річарда обома руками.

Вільям однією рукою притиснув Алієну до себе, а другою обмацував її тіло. Він торкнувся її грудей, зважив їх на руці, стиснув і вщипнув маленькі пипки. Потім потягнувся рукою до її лона — до трикутника волосся, такого самого пишного й кучерявого, як і волосся в неї на голові, — і грубо запхав туди пальці. Вона заплакала. Його прутень став таким твердим, що, здавалося, проштрикне одяг.

Вільям відступив і кинув дівчину через ногу на спину. Вона впала й забилася так сильно, що почала хапати повітря ротом.

Вільям не хотів такого й не розумів, як все вийшло з-під контролю, але тепер ніщо не могло його зупинити.

Він підняв туніку й показав їй свого прутня. Вона перелякалася. «Схоже, вперше бачить твердий пуцюр, — подумав він. — Гляди, і справді незаймана. Так навіть краще».

— Приведи сюди хлопця, — наказав Вільям Волтерові. — Нехай дивиться.

Чомусь думка про те, щоб зробити це на очах у Річарда, здавалася йому неймовірно спокусливою.

Волтер підштовхнув Річарда вперед і змусив стати на коліна.

Вільям став навколішки й розсунув її ноги. Вона почала відбиватися. Він ліг на неї, силкуючись змусити її підкоритися, але дівчина пручалася, і він не міг увійти в неї. Це дратувало: вона могла все зіпсувати. Він обперся на лікоть і вдарив її кулаком в обличчя. Дівчина крикнула, її щока почервоніла, але щойно він спробував нею оволодіти, як вона знову запручалася.

Волтер міг би вгамувати її, але він тримав хлопця. Раптом Вільямові дещо спало на думку.

— Волтере, відріж малому вухо, — сказав він.

Алієна завмерла.

— Ні! — хрипко закричала вона. — Облиш його, припини його мучити!

— Тоді розсунь ноги, — сказав їй Вільям.

Вона дивилася на нього, її очі округлилися від страху та усвідомлення жахливого вибору, що він їй запропонував. Вільям смакував її страждання. Волтер зрозумів з півслова, витягнув кинджал і приставив його Річардові до правого вуха. Якусь мить він вагався, а потім майже лагідним рухом відрізав Річардові мочку вуха.

Річард закричав. З ранки пирснула кров. Шматок плоті впав на груди Алієні, що здіймалися від важкого дихання.

— Не треба! — закричала вона. — Добре. Я згодна.

Вона розсунула ноги.

Вільям плюнув собі на долоню, змочив їй між ногами та запхав у неї пальці. Вона закричала від болю. Це збудило його ще більше. Він ліг на неї. Вона лежала покірлива, але напружена, заплющивши очі. Поки Алієна опиралася, тіло її стало слизьким від поту, але вона все одно тремтіла. Вільям прилаштувався, але завагався — його надто тішив передсмак і її страх. Він звів очі. Річард дивився на них із жахом, а Волтер — хтиво.

Вільям сказав:

— Ти наступний, Волтере.

Алієна застогнала у відчаї.

Вільям грубо й раптово увійшов у неї, сильно та глибоко й, зустрівши спротив її невинності — вона справді була незаймана! — сунув глибше, так само жорстоко. Йому трохи боліло, але не так сильно, як їй. Вона закричала. Тоді він зробив іще зусилля й відчув, як рветься її перетинка. Алієна зблідла, схилила голову набік і знепритомніла. Тоді нарешті Вільям викинув у неї своє сім’я. Він реготав від відчуття задоволення й тріумфу, аж доки впав знесилений.

Негода вирувала майже всю ніч, але вщухла ближче до світанку. Раптова тиша розбудила Тома. Він лежав у темряві, слухав важке дихання Альфреда, який спав поруч із ним, і легенький подих Марти з іншого боку й подумав, що ранок може видатися ясним і вперше за кілька хмарних тижнів можна буде побачити схід сонця. Він чекав цього.

Том підвівся й відчинив двері. Було ще темно, і він мав достатньо часу. Штовхнув ногою сина.

— Альфреде, прокидайся! Скоро зійде сонце.

Альфред застогнав і сів. Марта перевернулася на інший бік, так і не прокинувшись. Том підійшов до столу та зняв кришку з глиняного горщика. Він дістав звідти пів буханця хліба й відкраяв дві великі скибки — одну для себе, одну для Альфреда. Вони сіли на лавці й поснідали.

У джбані ще залишався ель. Том зробив великий ковток і передав джбан Альфредові. Агнеса змусила б їх розлити його по чашах, так само й Елена, але тепер у домівці не було жінки. Коли Альфред напився, вони вийшли з будинку.

Поки вони йшли подвір’ям пріорату, небо із чорного стало сірим. Том хотів був піти до будинку пріора, щоб розбудити Філіпа. Але той, схоже, мислив так само, як і Том, бо вже стояв на колінах у важкій накидці в руїнах собору й молився.

Вони мусили точно визначити східно-західний напрямок, що мав стати віссю, вздовж якої будуватиметься новий собор.

Том уже давно підготувався до цього. На сході він вбив у землю залізний штир із маленьким кільцем, схожим на вушко голки. Штир був майже в Томів зріст, і кільце опинялося на рівні його очей. Він закріпив штир сумішшю жорстви та вапняного розчину, щоб той часом не зрушив із місця. Того ранку Том мав поставити ще один такий штир, точно на захід від першого, з протилежного краю майданчика.

— Заміси розчин, Альфреде, — сказав він.

Альфред пішов по пісок і вапно, а Том — у комору з інструментами, облаштовану поряд із клуатром, по дерев’яний молоток і другий штир. Звідти він попрямував на майданчик і став там, чекаючи на схід сонця. Філіп закінчив молитися та приєднався до нього, а Альфред у ночвах змішував пісок і вапно з водою.

Небо посвітлішало. Усі троє напружилися. Вони уважно дивилися в напрямку східної стіни монастирського подвір’я. Нарешті над стіною показався червоний сонячний диск.

Том змінював свою позицію, аж доки побачив краєчок сонця через кільце на штирі на дальньому краю. Потім, коли Філіп почав молитися вголос латиною, Том взяв другий штир і тримав його перед собою — так, щоб він затуляв йому сонце. Тоді поставив його рівно на землю та став повільно втискати загостреним кінцем у вологий ґрунт, стежачи, щоб штир був точно між його оком і сонцем. Том зняв молоток з паска та почав обережно забивати штир у землю, доки кільце опинилося на рівні його очей. Якщо він усе зробив правильно і якщо його рука не здригнулась, сонце мало з’явитися в кільцях обох штирів.

Він заплющив одне око й подивився другим через ближній штир на дальній. Сонце світило через обидва кільця. Між штирями можна було провести ідеальну лінію зі сходу на захід. Вона й визначатиме розташування нового собору.

Том пояснив це Філіпові, відступив і дав йому подивитися на сонце через кільця на верхівках обох штирів.

— Ідеально, — сказав Філіп.

Том кивнув.

— Так і є.

— Знаєш, який сьогодні день? — спитав Філіп.

— П’ятниця.

— Крім того, сьогодні день мучеництва святого Адольфія. Господь послав нам ясний день, щоб визначити за сонцем розташування собору, в наше престольне свято. Хіба це не добрий знак?

Том усміхнувся. Зі свого досвіду він знав, що в будівельній справі старанна робота важливіша за добрі прикмети. Але він був радий за Філіпа.

— І справді, — сказав він. — Це дуже добрий знак.

I

Алієна старалася не думати про це.

Усю ніч вона просиділа на холодній кам’яній підлозі каплиці, спершись спиною на стіну та вдивляючись у темряву. Попервах дівчина думала тільки про пекло, через яке щойно пройшла, але поступово біль відступив, і вона змогла зосередитися на звуках бурі: дощу, що стукотів по даху каплиці, й вітру, який завивав на бастіонах опустілого замку.

Спершу Алієна сиділа гола. Після того як ті двоє її… Коли вони закінчили, то залишили її лежати на підлозі, а Річарда — спливати кров’ю поруч із нею, самі ж сіли до столу. Вони їли й пили так, немов забули про неї, і тоді вони з Річардом скористалися нагодою і потихеньку пішли із зали. Тоді вже вирувала буря, і вони побігли через міст під рясним дощем, а потім сховались у каплиці. Але Річардові довелося негайно повернутися назад. Він мусив увійти до зали, де були ті двоє, взяти накидки, що висіли на гачку біля дверей, для себе й Алієни, і втекти, перш ніж вони встигнуть щось зробити.

Брат не розмовляв із нею, а мовчки віддав їй накидку, загорнувся у свою і сів за ярд[96] від Алієни, притулившись до тієї самої стіни. Вона потребувала, щоб хтось, хто її любить, обійняв і заспокоїв її, але Річард поводився так, немов сестра скоїла щось страшенно ганебне. Найгіршим було те, що вона почувалася так само. Алієна відчувала провину — немов вчинила щось гріховне, — тож розуміла, чому брат не хоче її втішити, не хоче навіть торкатися її.

Вона раділа холоду. Він допоміг їй відсторонитися від світу й, здавалося, навіть утамував її біль. Дівчина не могла заснути, але із часом вони обоє немов увійшли в якийсь транс і дуже довго так просиділи, нерухомі, наче мертві.

Коли буря раптом ущухла, чари розвіялися. Алієна зрозуміла, що бачить вікна каплиці — маленькі сірі плями, що з’явилися там, де раніше була суцільна пітьма. Річард підвівся й пішов до дверей. Дівчина дивилася на нього, роздратована тим, що брат порушив її спокій: вона хотіла сидіти біля стіни, аж доки замерзла б або померла з голоду, адже її тішила лише думка про мирний сон у вічному забутті. Річард відчинив двері, і тьмяне ранкове світло впало йому на обличчя.

Це видовище вивело її з трансу. Річарда тяжко було впізнати. Його обличчя набрякло так, що втратило форму, і було все вкрите засохлою кров’ю та синцями. Алієні захотілося плакати. Річард завжди вдавав із себе сміливця. Ще маленьким хлопчиком він гасав замком на уявному коні, вдаючи, що коле людей уявним списом. Батькові лицарі завжди заохочували його й прикидалися, що бояться його дерев’яного меча. Насправді ж Річард боявся навіть котячого сичання. Але вчора він зробив усе, на що був здатен, і сильно постраждав через це. Тепер вона мала подбати про брата.

Алієна повільно підвелася на ноги. Тіло боліло, але біль був не такий сильний, як учора. Вона спробувала вгадати, що зараз відбувається в донжоні. Вільям і його слуга, напевне, допили глек вина й заснули, а прокинуться, мабуть, коли добре розвидниться.

До того часу вони з Річардом мусять бути вже далеко.

Алієна пішла через каплицю до вівтаря. То була проста дерев’яна скриня, пофарбована в біле, без оздоблення. Вона обперлася на неї та сильним поштовхом зсунула вбік.

— Що ти робиш? — перелякано спитав Річард.

— Тут батькова схованка, — пояснила дівчина. — Він розповів мені про неї перед тим, як його схопили.

На підлозі під вівтарем виявився клунок з ряднини. Алієна розгорнула його. Усередині лежав великий меч із піхвами та паском і кинджал зловісного вигляду завдовжки у фут[97].

Річард підійшов подивитися. Він не вмів поводитися з мечем. Цілий рік він навчався цього мистецтва, але й досі був незграбний. Проте Алієна взагалі не знала, як його тримати, тому дала його братові. Він застібнув пасок у себе на крижах.

Алієна подивилася на кинджал. Вона ніколи в житті не носила зброї. Упродовж усього життя поруч був хтось, хто міг її захистити. Дівчина відчула себе геть покинутою, коли зрозуміла, що тепер має носити смертоносний ніж заради власного захисту. Вона навіть не була певна, чи зможе ним скористатися. «Я колись вдарила дикого кабана дерев’яним списом, тож, напевне, зможу вдарити кинджалом людину — когось на зразок Вільяма Гамлейського», — подумала вона й відчула відразу від самої думки про це.

Кинджал був у шкіряних піхвах із петелькою, щоб чіпляти на пасок. Петелька була доволі велика, і Алієна надягла її собі на зап’ясток, немов браслет, і сховала кинджал у рукаві. Він був довгий і сягав їй аж за лікоть. Навіть якщо вона не наважиться нікого ним вдарити, то зможе добряче налякати.

Річард сказав:

— Ходімо звідси, мерщій.

Алієна кивнула, рушила до дверей, але зупинилася. Надворі швидко розвиднювалося, і вона побачила на підлозі речі, на які раніше не звернула уваги. Придивившись, вона зрозуміла, що це два сідла: одне — звичайного розміру, друге — велетенське. Вона уявила собі Вільяма та його слугу, які приїхали напередодні, розпалені своїм успіхом у Вінчестері, втомлені подорожжю, кинули сідла в каплиці й поспішили в донжон. Вони й подумати не могли, що хтось наважиться їх викрасти. Але коли люди в розпачі, вони здатні на відчайдушні вчинки.

Алієна підійшла до дверей і визирнула надвір. Ранкове світло було ще слабким, і все здавалося сірим. Вітер вщухнув, і небо було безхмарним. Уночі з даху каплиці зірвало кілька дощок. На подвір’ї не було нікого, крім двох коней, що скубали мокру траву. Вони глянули на Алієну й знов опустили голови.

Один кінь був великим бойовим — для нього і призначалося те велетенське сідло. Другий — рябий жеребець — був не такий розкішний, але збитий і міцний. Алієна перевела погляд на сідла, потім — знов на коней.

— Чого ти чекаєш? — з нетерпінням запитав Річард.

Алієна наважилася.

— Заберемо їхніх коней, — рішуче сказала вона.

Річард злякався.

— Вони вб’ють нас.

— Вони не зможуть нас наздогнати. А якщо ми залишимо їм коней, то поженуться за нами й тоді точно вб’ють.

— А що, як вони зловлять нас до того, як ми поїдемо?

— Нам треба поквапитися.

Насправді вона зовсім не була така певна в собі, як удавала, але мала якось підбадьорити Річарда.

— Спершу осідлаємо рисака — схоже, він не такий баский. Неси звичайне сідло.

Вона побігла на подвір’я. Обидва коні були прив’язані до пнів, що залишилися на місці спалених будинків. Алієна взялась за мотузку й обережно потягнула. То, звісно, був кінь слуги. Дівчина хотіла б, щоб він був меншим і лагіднішим, але гадала, що і з цим зможе впоратися. А Річардові доведеться їхати на бойовому коні.

Рисак підозріло подивився на Алієну та прищулив вуха. Вона, хоч і поспішала, змусила себе розмовляти лагідно й обережно натягувати мотузку, і кінь заспокоївся. Вона взяла його за голову й стукнула по носі, а Річард надягнув вуздечку та вставив вудило в пащу. Алієна зітхнула з полегшенням. Річард поклав менше з двох сідел коневі на спину й затягнув попругу кількома швидкими, впевненими рухами. Вони обоє були змалечку звиклими до коней.

До сідла слуги з обох боків були приторочені мішки. Алієна сподівалася, що там може бути щось корисне — кресало, якась їжа або овес для коней, — але вони не мали часу перевіряти. Вона стривожено поглянула на міст, що вів до донжона. Там нікого не було.

Бойовий кінь подивився, як сідлають рисака, та зрозумів, що чекає на нього, але, схоже, не надто волів підкорюватися незнайомим людям. Він пирхнув і вперся, коли Алієна потягнула за мотузку.

— Цить! — сказала вона.

Міцно схопивши мотузку, дівчина сильно натягнула її, і кінь неохоче наблизився. Але він був надзвичайно дужий, і, якби почав брикатися, навряд чи вони змогли б осідлати його. Алієна подумала, що вони могли б сісти на рисака удвох із Річардом. Але тоді Вільям зумів би наздогнати їх на бойовому коні.

Коли кінь наблизився, вона обв’язала мотузку навколо пня, щоб жеребець не втік. Але щойно Річард спробував надягнути вуздечку, кінь задрав голову й ухилився.

— Спробуй спершу осідлати, — порадила Алієна.

Вона говорила до тварини й гладила її кремезну шию, поки Річард затягував попругу величезного сідла. Кінь, здавалося, готовий був підкоритися.

— Будь слухняним, — твердо сказала йому Алієна, однак коня було складно надурити, і він одразу відчув паніку під її удаваним спокоєм.

Річард наблизився з вуздечкою, але кінь пирхнув і відсахнувся.

— Я тебе пригощу, — пообіцяла Алієна й сунула руку в порожню кишеню своєї накидки.

Кінь повірив. Вона простягнула порожню руку, а він опустив голову й понюхав. Дівчина відчула його шершавий язик у себе на долоні. У ту саму мить Річард накинув вуздечку та всунув між губ коневі вудило.

Алієна знову з острахом озирнулася на донжон, але там досі було тихо.

— Залазь, — наказала вона Річардові.

Він, не без зусиль, вставив ногу в стремено та сів верхи на величезного коня. Алієна відв’язала мотузку.

Тут кінь гучно заіржав.

В Алієни зайшлося серце. Цей звук могли почути в донжоні. Вільям, напевне, знав голос свого коня, ба більше — такого дорогого коня. Він міг прокинутися.

Вона стала квапливо відв’язувати другого коня. Замерзлі пальці незграбно шарпали по вузлу. Думка про те, що Вільям міг прокинутися, змусила її нервувати. Вона уявляла, як він розплющить очі, сяде, озирнеться, пригадає, де перебуває, та подумає, чому його кінь ірже. Він безперечно вийде надвір. Вона відчувала, що не може побачити його знову. Те ганебне, жорстоке й нестерпне, що він вчинив, знову повстало перед нею в усьому своєму жахітті.

— Швидше, Алі! — нетерпляче гукнув Річард.

Його кінь смикався від нетерпіння, і хлопчик ледь стримував його. Щоб той хоч трохи втомився, його треба було гнати галопом одну-дві милі[98], тільки тоді, й лише тоді, він стане слухняним. Кінь знов заіржав і пішов убік.

Алієна нарешті впоралася з вузлом. Вона вже хотіла кинути мотузку, але згадала, що тоді не матиме чим прив’язати коня знову, тому поспішно скрутила її та приторочила до сідла. Дівчина мусила також підтягнути стремена, налаштовані під Вільямового слугу, який був на кілька дюймів вищий за неї, — вона б не дотягнулася до них, коли сіла б верхи. Але натомість Алієна уявила, як Вільям спускається сходами, йде через залу, виходить надвір…

— Я не можу більше його тримати, — із зусиллям сказав Річард.

Алієна нервувала не менше за Річардового коня. Вона заскочила на жеребця. Їй було боляче сидіти, тому вся її увага зосередилася на тому, щоб утриматися в сідлі. Річард повів коня до брами, і Алієнин кінь без спонукань пішов слідом. Ноги не діставали до стремен, як вона й чекала, тому дівчина трималася колінами. Щойно вони рушили, як ззаду почувся крик.

— Ні! — вголос простогнала вона.

Алієна побачила, як Річард підштовхнув свого коня. Величезна тварина пустилася риссю. Її рисак поскакав услід. Дівчина була рада, що той наслідує бойового коня, адже вона не могла його контролювати. Річард ще раз штовхнув коня ногою і швидко пролетів через арку вартівні. Алієна знову почула крик, тепер уже ближче. Вона обернулася й побачила Вільяма зі слугою, які бігли за нею через подвір’я.

Річардів кінь був більш норовистий, тому, побачивши перед собою вільний простір, нахилив голову й понісся галопом. Вони з гуркотом проскакали по дерев’яному мосту. Алієна відчула, немов хтось тягне її за ногу, і побачила бічним зором руку, що тягнулася до попруги. Але за мить рука зникла, і вона усвідомила, що їм вдалося втекти. Її страх зник, але повернувся біль. Поки Алієна скакала галопом через поле, їй здавалося, що її ріжуть ізсередини, — як тоді, коли мерзотник Вільям оволодів нею. Вона відчула, як тепла цівка побігла по стегну. Дівчина довірилася своєму коневі й заплющила очі, силкуючись подолати біль. Але жахи вчорашнього дня знов наринули на неї, і вона знов бачила все, навіть із заплющеними очима. Вони з братом неслися через поля, і Алієна повторювала під стукіт кінських копит: «Я не пам’ятаю, я не пам’ятаю — нічого, нічого, нічого».

Її кінь повернув праворуч, і вона відчула, як він іде некрутим схилом. Алієна розплющила очі й побачила, що Річард повернув із багнистої дороги та виїхав на лісову стежку. Їй спало на думку, що брат, мабуть, хоче вморити коня, перш ніж його сповільнити. Обома кіньми буде легше правити, коли вони втомляться. Невдовзі вона помітила, що її кінь сповільнився. Дівчина відкинулася в сідлі. Кінь пішов підтюпцем, а потім — ступою. Річардів кінь усе ще був на силі й незабаром відірвався від них.

Алієна обернулася й подивилася назад, через поле. Вони віддалилися вже десь на милю[99] від замку, і дівчина не була певна, чи справді бачить дві постаті на звідному мості, що дивляться їй услід, чи то тільки здається, їм доведеться чимало пройти пішки, перш ніж знайдуть інших коней. Алієна подумала, що на якийсь час вони з братом у безпеці.

Її ноги й руки зігрілися й тепер поколювали. Кінь грів її не гірше за вогнище, немов огорнувши коконом теплого повітря. Річард нарешті сповільнив свого жеребця й розвернувся до неї. Його скакун ішов ступою і важко дмухав. Вони поїхали серед дерев. Обоє добре знали ці ліси, адже прожили поряд з ними більшу частину життя.

— Куди ми їдемо? — спитав Річард.

Алієна насупилася. А й справді, куди вони їдуть? Що їм тепер робити? Вони не мають ані їжі, ані питва, ані грошей. Вона навіть не має одягу, окрім накидки, в яку загорнута, — ані туніки, ані сорочки, ані капелюха, ані взуття. Вона мусить подбати про свого брата, але як?

Тепер Алієна розуміла, що упродовж минулих трьох місяців жила, немов уві сні. Десь підсвідомо вона знала, що її колишньому життю прийшов край, але відмовлялася визнавати це. Вільям Гамлейський немов розбудив її. Вона не сумнівалася, що він не збрехав і король Стефан справді зробив Персі Гамлея графом Ширингським, але, можливо, то було не все. Можливо, король подбав про неї та Річарда. А якщо ні — то мав би, і вони безперечно мали право звернутися до нього з клопотанням. Хай там що, їм треба їхати у Вінчестер. Там принаймні вони зможуть дізнатися, що сталося з їхнім батьком.

Раптом Алієна подумала: «Батьку, чому все полетіло шкереберть?»

Відколи не стало її матері, батько дуже дбав про неї. Алієна знала, що він приділяє їй більше уваги, ніж інші батьки приділяють донькам. Йому було прикро, бо не одружився знову, щоб хтось був їй за матір, але батько пояснював це тим, що щасливіший зі спогадами про померлу дружину, ніж якби замінив її на іншу. Алієна ж тим більше не хотіла іншої матері. Батько дбав про неї, вона дбала про Річарда, і все в них було добре.

Але ті дні назавжди минули.

— Куди ми їдемо? — знов запитав Річард.

— У Вінчестер, — сказала вона. — Ми підемо до короля.

Річард зрадів.

— Так! А коли ми розповімо йому про те, що зробили Вільям і його слуга, король, певно…

Раптом Алієну охопив неконтрольований гнів.

— Стули пельку! — закричала так, що коні аж смикнулися, а вона щосили натягнула віжки. — Ніколи не згадуй цього! — Вона аж задихалася від люті, слова застрягали в неї в горлянці. — Ми нікому не скажемо, що вони зробили, — нікому! Ніколи! Ніколи! Ніколи!

У саквах слуги вони знайшли великий шматок твердого сиру, дещицю вина у шкіряний баклазі, кресало, трохи трісок для розпалювання і фунт-другий[100] зернової суміші, що, як міркувала Алієна, призначалася для коней. Опівдні вони з Річардом з’їли сир і випили вино, поки коні скубали траву, що росла острівцями тут і там, хвойну парость і пили прозору воду з джерельця. Кровотеча в Алієни вщухла, а нижня частина живота немов заніміла.

Вони зустрічали інших подорожніх, проте Алієна наказала Річардові ні з ким не розмовляти. Здалека вони здавалися грізною парочкою, особливо Річард на великому коні та з мечем. Але той, хто перекинувся з ними хоча б кількома словами, одразу зрозумів би, що перед ним просто дітлахи, про яких нема кому подбати, і це наразило б їх на нову небезпеку. Тому вони старанно уникали інших людей.

Коли почало сутеніти, вони стали думати, де б їм зупинитися на ночівлю. Знайшли галявину біля струмка, ярдів за сто[101] від дороги. Алієна дала коням зерна, а Річард розпалив вогнище. Якби вони мали казан, то зварили б кашу з кінського зерна, а так доведеться жувати його сирим, якщо не знайдуть солодких каштанів, щоб посмажити.

Поки Алієна міркувала про це, Річард зник з очей, збираючи хмиз для багаття. Раптом за спиною в неї почувся низький голос, який її страшенно перелякав:

— Ти хто така, дівуле?

Вона закричала. Сполохані коні відступили. Алієна обернулася й побачила брудного бороданя в коричневому шкіряному вбранні. Він зробив крок до неї.

— Не підходь до мене! — заверещала вона.

— Тобі нема чого боятися, — сказав він.

Вона бачила, що за спиною незнайомця з’явився Річард із повними руками хмизу. Він стояв і дивився на них. «Витягни меч», — подумала Алієна. Проте брат, схоже, перелякався не менше за неї та розгубився. Вона відступила, намагаючись сховатися за коня.

— У нас немає грошей, — сказала вона. — У нас нічого нема.

— Я королівський вердюр, — відгукнувся незнайомець.

Алієна мало не зомліла від полегшення. Вердюр був королівським служителем, що стежив за дотриманням законів про ліс.

— Чому ж ти одразу не сказав, дурний ти чоловіче?! — спитала вона, зла сама на себе через свій переляк. — Я думала, ти розбійник!

Той здивувався й, здавалося, навіть образився, наче вона сказала щось неввічливе, але спокійно зауважив:

— А ти, я бачу, родовита леді.

— Я — донька графа Ширингського.

— А хлопчик — то, значить, його син, — сказав вердюр, хоч Річард і стояв у нього за спиною.

Річард зробив крок уперед і впустив хмиз на землю.

— Саме так, — сказав він. — А ти як звешся?

— Браян, — відповів незнайомець. — Заночувати тут збираєтеся?

— Так.

— Самі?

— Так.

Алієна знала, що його зацікавить, чому вони без супроводу, але не збиралася розповідати про це.

— І грошей не маєте, кажеш?

Алієна насупилася.

— Не віриш мені?

— О ні. У тебе шляхетні манери.

Їй здалося чи в його голосі пролунали іронічні нотки?

— Якщо ви самі й не маєте жодного пенні, то краще вам переночувати в моїй хаті. Це недалеко.

Алієна не збиралася покладатися на милість цього грубіяна. Вона саме хотіла відмовитися, коли він заговорив знову:

— Моя дружина радо нагодує вас вечерею. А ще я маю теплу надвірну будівлю, де ви зможете переночувати, якщо любите спати самі.

Дружина — то вже інша річ. Немає нічого небезпечного в тому, щоб прийняти гостинність поважної родини. Втім, Алієна досі вагалася. Але вона подумала про вогнище, миску гарячої юшки, кубок вина та солом’яну постіль із дахом над головою.

— Будемо тобі вдячні, — промовила вона. — Нам немає чим тобі відплатити — я сказала правду про гроші, — але колись ми повернемося і винагородимо тебе.

— Влаштовує, — відповів вердюр. Він підійшов до вогнища та розкидав його ногами.

Алієна й Річард сіли на коней — вони ще не встигли їх розсідлати. Вердюр підійшов до них і сказав:

— Дайте мені віжки.

Алієна не зовсім зрозуміла, чого саме він хоче, але віддала йому свої віжки, і Річард зробив те саме. Вердюр повів їхніх коней лісом. Алієна краще тримала б віжки сама, але вирішила не заперечувати.

Його оселя була далі, ніж він казав. Вони проїхали три-чотири милі[102], і, коли дісталися дерев’яного будиночка під солом’яною стріхою, було вже темно. Але за віконницями горіло світло, пахло їжею, і Алієна спішилася з відчуттям подяки.

Дружина вердюра почула коней і підійшла до дверей. Чоловік сказав їй:

— Юні лорд і леді були в лісі самі. Дай їм попити.

Він розвернувся до Алієни.

— Я подбаю про ваших коней.

Алієні не сподобався його владний тон — вона воліла б сама віддавати накази. Проте їй не хотілося розсідлувати коня, тому дівчина увійшла в дім. Усередині стояв сморід й було димно, але тепло. У кутку ремигала прив’язана корова. Алієна зраділа, що у вердюра є ще одна окрема будівля, — їй ніколи не доводилося ночувати в одному приміщенні з худобою. На вогнищі кипів казан. Вони сіли на лавку, і дружина лісничого налила їм по мисці юшки, схоже, з дичини. Побачивши Річардове обличчя, жінка була приголомшена.

— Що з тобою сталося? — спитала вона.

Річард уже розтулив рота, щоб відповісти, але Алієна випередила його.

— У нас сталося лихо, — відповіла вона замість брата. — Ми їдемо на зустріч із королем.

— Зрозуміло, — сказала лісничиха.

То була невисока жінка зі смаглявою шкірою та настороженим поглядом. Вона не стала їх більше розпитувати.

Алієна швидко доїла юшку й захотіла ще. Вона підняла свою миску. Жінка відвернулася. Це спантеличило дівчину. Невже та не розуміла, чого вона просить? Чи вона не мала більше юшки? Алієна вже збиралася суворо звернутися до неї, коли в дверях з’явився вердюр.

— Я покажу вам клуню, де ви зможете поспати, — сказав він і зняв каганець із гачка біля дверей. — Ходімо зі мною.

Вони з Річардом підвелися. Алієна звернулася до жінки:

— Мені потрібно дещо. Чи не маєш якоїсь старої сукні? У мене під накидкою нічого немає.

Це чомусь роздратувало лісничиху.

— Пошукаю, — буркнула вона.

Алієна пішла до дверей. Вердюр якось дивно подивився на неї: витріщився, немов міг прозирнути крізь її накидку, якби добре постарався.

— Веди нас! — різко сказала дівчина.

Лісничий розвернувся й вийшов.

Він повів їх навколо хати й через невеличкий город. У полохливому світлі каганця вони побачили дерев’яну будівлю — радше сарай, ніж клуню. Вердюр відчинив двері, й вони стукнули об діжку, куди з даху стікала дощова вода.

— Подивіться, чи вас усе влаштовує, — запропонував хазяїн.

Річард увійшов першим.

— Тут темно, Алі, — сказав він.

Алієна розвернулася, щоб узяти у вердюра каганець. Саме тоді він сильно штовхнув її через поріг всередину — так, що вона врізалась у брата, і вони обоє впали на підлогу. Двері зачинилися, і стало темно. Ззовні почувся звук — немов під двері підсунули щось важке.

Алієні не вірилося, що це відбувається насправді.

— Що сталося, Алі? — заплакав Річард.

Вона сіла. Чи то справді вердюр, чи все ж таки розбійник? Розбійником він бути не міг — на це вказував його будинок. Але якщо він вердюр, чому замкнув їх? Невже вони порушили закон? Чи він здогадався, що їхні коні їм не належать? Чи, може, він замислив щось нечисте?

— Алі, чому він вчинив так? — спитав Річард.

— Я не знаю, — втомлено відповіла вона.

У неї не залишилося сил на гнів чи хвилювання. Алієна підвелась і штовхнула двері. Ті не відчинялися. Схоже, вердюр підпер їх діжкою з водою. Вона обмацала стіни сараю й дотягнулася до краю даху. Будівля була дуже міцна — складена із суцільних дерев’яних колод. То була в’язниця вердюра, де він тримав порушників перед тим, як відвести їх до шерифа.

— Нам звідси не вибратися, — мовила дівчина.

Вона сіла. Підлога була суха й заслана соломою.

— Доведеться сидіти тут, доки він нас не випустить, — сказала покірно.

Річард сів поруч. Невдовзі вони лягли на підлогу, спина до спини. Алієна почувалася надто розбитою, наляканою та напруженою, щоб заснути. Однак вона ще й страшенно втомилася, тому за кілька хвилин її здолав цілющий сон.

Алієна прокинулася, коли денне світло осяяло її обличчя через відчинені двері. Вона негайно сіла, сполохана, не розуміючи, де вона й чому спить на твердій підлозі. Потім все згадала й злякалася: що вердюр хоче з ними зробити? Проте у дверях стояв не він, а його невисока смагловида дружина. І хоча її обличчя було таке саме незворушне та напружене, як напередодні, вона принесла їм окраєць хліба й дві чаші.

Річард також сів. Вони обоє насторожено дивилися на жінку. Лісничиха мовчки простягнула їм чаші, розламала хліб навпіл і також дала їм. Алієна раптом зрозуміла, що вмирає з голоду. Вона вмочила хліб у пиво й заходилася їсти.

Жінка стояла у дверях і дивилася на них, поки вони доїдали хліб і допивали пиво, а потім дала Алієні згорток пожовтілого старого полотна. Алієна розгорнула його. То була стара сукня.

Жінка сказала:

— Одягайся й забирайтеся звідси.

Алієну дещо бентежив контраст її добрих вчинків і грубих слів, але вона рішуче взяла сукню. Повернулася спиною до жінки, зняла накидку, швидко натягнула сукню та знову загорнулась у накидку.

Тепер вона почувалася краще.

Жінка також дала їй пару деревняків, завеликих на неї.

Алієна сказала:

— Я не можу їхати верхи в деревняках.

Жінка грубо засміялася.

— Ти не поїдеш верхи.

— Чому?

— Він забрав ваших коней.

Серце в Алієни захолонуло. Їх і далі переслідували нещастя.

— Куди він забрав їх?

— Він мені про таке не розповідає, але, думаю, повів їх у Ширинг. Там він продасть коней, дізнається, хто ви такі й чи можна взяти з вас ще щось, окрім ваших скакунів.

— Чому ти відпускаєш нас?

Жінка зміряла Алієну пильним поглядом.

— Тому що мені не сподобалося, як він роздивлявся тебе, коли ти сказала, що гола під накидкою. Тобі зараз це складно зрозуміти, от вийдеш заміж — збагнеш.

Алієна вже все зрозуміла, але вирішила промовчати.

— Він не вб’є тебе, коли дізнається, що ти нас відпустила? — спитав Річард.

Лісничиха цинічно посміхнулася.

— Він не лякає мене так, як інших. А тепер — геть.

Вони рушили. Алієна розуміла, що ця жінка навчилася жити з грубим і безсердим чоловіком і навіть зберегла якусь порядність і людяність.

— Дякую за сукню, — ніяково сказала вона.

Жінці, схоже, байдуже було до її вдячності. Вона вказала на стежку:

— Це дорога на Вінчестер.

Вони пішли не озираючись.

Алієна ніколи в житті не носила деревняків — люди їхнього рівня взували шкіряні чоботи або сандалі, — тож почувалася незручно й незграбно. Але то було краще, ніж іти босоніж, адже земля вже промерзла.

Коли будинок вердюра зник серед дерев, Річард спитав:

— Алі, чому з нами таке відбувається?

Це запитання зачепило Алієну. Усі були жорстокі з ними. Люди могли грабувати їх, бити й взагалі ставитися до них, немов до собак чи коней. Захистити їх не було кому.

«Ми надто довірливі», — подумала вона. Вони три місяці жили в замку й навіть не замикали дверей. Алієна вирішила нікому не довіряти в майбутньому. Вона ніколи й нікому більше не довірить віжок свого коня, хай навіть їй доведеться бути для цього грубою. Вона ніколи й нікому не дозволить підійти до себе ззаду — як зробив учора вердюр, коли штовхнув її в сарай. Вона ніколи не покладатиметься на гостинність незнайомців, ніколи не залишить двері незамкненими на ніч, ніколи не сприйматиме доброту за чисту монету.

— Ходімо швидше, — сказала Алієна Річардові. — Може, встигнемо дістатися Вінчестеру до ночі.

Вони пішли стежкою до галявини, де напередодні зустріли вердюра. На місці, де вони розвели багаття, досі лежала зола. Звідти вийшли на дорогу, що вела у Вінчестер. Вони неодноразово бували у Вінчестері та знали, як туди потрапити. Коли вийшли на дорогу, змогли рухатися швидше. Підморозило, і болото, на яке дощ перетворив усі шляхи, підмерзло.

Обличчя Річарда потроху поверталося до норми. Учора він умився у холодному струмку серед лісу та змив майже всю засохлу кров. На місці мочки його вуха з’явився огидний струп. Губи й досі були набряклі, але одутлість з обличчя потроху сходила. Однак сліди побоїв ще не загоїлися, і він мав доволі страшний вигляд. Утім, це було незайвим.

Алієні бракувало тепла коня. Та завдяки швидкій ході вона не мерзла, хіба що руки затерпли — ранок був холодний. Опівдні трохи потеплішало. Вона зголодніла та пригадала, що тільки вчора їй було байдуже, чи поїсть вона колись і чи зігріється. Але їй не хотілося про це думати.

Коли вони чули коней чи бачили людей, то ховалися в лісі, поки подорожні не зникали вдалині. Ідучи через села, ні до кого не говорили. Річард готовий був попросити якоїсь їжі, але Алієна йому не дозволяла.

О другій половині дня до місця призначення залишалося кілька миль, і ніхто не потривожив їх. Алієна подумала, що, врешті-решт, не так уже й складно уникати неприємностей, і саме тоді побачила, як з-за кущів з’явився якийсь чоловік і став перед ними на безлюдній дорозі.

Вони не мали часу сховатися.

— Ідемо далі, — сказала Алієна Річардові, але чоловік перегородив їм дорогу, і довелося зупинитися.

Алієна обернулася назад, сподіваючись втекти, але з лісу, ярдів за десять-п’ятнадцять[103] від них, з’явився ще один і відрізав їм шлях для відступу.

— Хто це нам зустрівся? — гучно спитав той, що стояв перед ними.

То був огрядний червонопикий чолов’яга зі здоровезним пузом і бридкою скуйовдженою бородою. У руці він тримав важку палицю. Алієна не сумнівалася, що це розбійник. З його обличчя було видно, що він готовий до будь-якої жорстокості, і страх скував її серце.

— Облиш нас, — мовила вона благальним тоном. — У нас нічого немає.

— Я так не сказав би, — відповів той і зробив крок до Річарда. — Це, схоже, файний меч, за нього дадуть кілька шилінгів.

— Він мій! — запротестував Річард голосом переляканої дитини.

«Усе марно, — подумала Алієна. — Ми безсилі. Я — жінка, а Річард іще хлопчик, і ці люди можуть зробити з нами все, що хочуть».

Огрядний чоловік раптово спритним рухом заніс палицю та вдарив Річарда. Той намагався ухилитися, але нападник, який цілив у голову, вдарив його по плечу. Пузань був дужий і вдарив так сильно, що Річард упав.

Тут Алієні урвався терпець. Її жорстоко та несправедливо зганьбили й пограбували, вона мерзла, голодувала та майже не контролювала себе. Її меншого брата побили мало не до смерті менш ніж два дні тому, і цей удар палицею розлютив її. Вона втратила всю свою поміркованість і осторогу. Не усвідомлюючи, що робить, Алієна вихопила кинджал з рукава, кинулася на розбійника, штрикнула його в пузо й прокричала:

— Облиш його, псюро!

Вона заскочила його зненацька. Накидка розбійника розчахнулася, коли він бив Річарда, а руки були зайняті палицею. До того ж він не чекав нападу від юної дівчини, яка здавалася зовсім беззбройною. Кинджал пропоров вовну його накидки, полотно нижньої сорочки і встромився в тугу шкіру його кендюха. Алієна на мить завагалася: думка про те, що вона зараз заріже живу людину, нажахала її. Але страх зміцнив її рішучість, і вона штрикнула кинджалом у його м’яке черево, а усвідомивши, що того може бути замало, щоб його вбити, і він здатен буде помститися їй, устромила його аж до руків’я.

Раптом грізний, певний у собі, жорстокий чолов’яга перетворився на перелякану поранену тваринку. Він скрикнув від болю, впустив палицю й подивився на кинджал, що стирчав з його тіла. Алієна миттю зрозуміла, що рана не смертельна, і з острахом відсахнулася. Розбійник подався назад. Вона раптом згадала про другого бандита в себе за спиною, і її охопила паніка: він, напевне, захоче помститися за свого товариша. Алієна вчепилася в руків’я кинджала та смикнула. Розбійник намагався відвернутися від неї, тому вона потягнула кинджал убік і відчула, як той розпоров йому живіт. Кров бризнула їй на руки, і розбійник упав. Вона розвернулася з кинджалом у руці та подивилася на другого чоловіка, а Річард тим часом витягнув із піхов меч.

Другий розбійник глянув на них, потім — на свого смертельно пораненого приятеля й без зайвих зволікань побіг у ліс.

Алієна подивилася йому вслід, не вірячи власним очам. Вони налякали його. Це було складно збагнути.

Вона перевела погляд на того, що упав на дорогу. Він лежав на спині, і його нутрощі лізли з нього через розпоротий живіт. Він широко розплющив очі, а його обличчя перекосило від болю та жаху.

Алієна не відчувала ані полегшення, ані гордості через те, що захистила себе й брата від безжальних розбійників: бридке видовище викликало в неї тільки відразу.

Річард не страждав від таких емоцій.

— Ти зарізала його, Алі! — вигукнув він з істеричним захопленням. — Ти їх здолала!

Алієна подивилася на брата. Вона мала дати йому науку.

— Вбий його, — сказала вона.

Річард витріщився на неї.

— Що?

— Вбий його, — повторила вона. — Позбав його страждань. Кінчи його!

— Чому я?

Вона умисно відповіла йому грубо:

— Тому що ти поводишся як хлопчик, а поруч зі мною має бути чоловік. Тому що досі ти тільки грався з мечем, а тепер маєш навчитися ним орудувати. Що з тобою таке? Чого ти боїшся? Він однаково помирає і нічого тобі не заподіє. Добий його мечем. Іди вправляйся. Вбий його!

Річард непевно узяв меч обома руками.

— Як?

Розбійник знову заволав.

Алієна закричала на Річарда:

— Я не знаю! Відрубай йому голову або встроми меч у серце! Як завгодно! Заткни йому пельку!

Річард стояв, немов його загнали в кут. Він здійняв меч і знов опустив його.

Алієна сказала:

— Якщо ти цього не зробиш, то, клянуся всіма святими, я покину тебе. Я встану серед ночі й піду геть — коли прокинешся, мене вже не буде поруч, і ти залишишся сам. Іди й убий його!

Річард знову здійняв меч, і тут, на їхній подив, поранений замовкнув і став силкуватися встати. Він перевернувся на бік і підвівся на лікті. Річард вигукнув — то був наполовину крик жаху, а наполовину бойовий клич — і вдарив мечем по оголеній шиї розбійника. Зброя була важка, а лезо — гостре, і меч майже відтяв тому голову. Фонтаном бризнула кров, і голова розбійника гротескно відкинулася набік. Тіло осіло на землю.

Алієна з Річардом дивилися на нього. Гаряча кров парувала в морозному повітрі. Обоє були приголомшені тим, що вони зробили. Алієні закортіло негайно піти звідти, і вона побігла. Річард припустив за нею.

Коли вона вже не могла бігти, то зупинилася та зрозуміла, що плаче. Дівчина пішла повільніше. Їй було байдуже, чи побачить Річард її сльози. Це однаково не хвилювало його.

Поступово Алієна заспокоїлася. Ноги боліли від деревняків. Вона зупинилася, роззулася й пішла далі босоніж, несучи взуття в руці. Вони мали скоро дійти до Вінчестеру.

Річард помовчав і сказав:

— От ми дурні.

— Чому?

— Треба було зняти чоботи з того дядька. — Алієна зупинилася й із жахом витріщилася на брата. Той подивився на неї та усміхнувся: — Ну а що тут такого?

II

Коли ближче до вечора вони увійшли в східну браму й опинилися на Головній вулиці Вінчестеру, в Алієни зажевріла надія. У лісі їй здавалося, що її можуть вбити й жодна душа не дізнається про це, але в місті дівчина почувалась інакше. Тут, звісно, було чимало крадіїв і головорізів, але вони не стали б їх чіпати серед білого дня. У місті діяв закон, і його порушників виганяли, калічили або вішали.

Алієна пригадала, як лише рік тому була на цій вулиці разом із батьком. Вони, звісно ж, їхали верхи: батько на норовливому гнідому рисаку, а вона — на прекрасному мишастому жеребці. Люди на широкій вулиці розступалися, щоб дати їм дорогу. Вони мали будинок у південній частині міста, де їх вітав десяток слуг. У будинку завжди було чисто, на підлозі лежала свіжа солома й горіло вогнище. Алієна щодня носила прекрасне вбрання: тонке полотно, шовки, файну вовну яскравих кольорів, чоботи та паски з телячої шкіри, оздоблені коштовностями брошки та браслети. Вона мала гостинно зустрічати й частувати всіх, хто відвідував графа: заможних — м’ясом і вином, бідніших — хлібом і елем, і всіх — лагідною усмішкою та місцем біля вогнища. Батько був дуже церемонним у всьому, що стосувалося гостинності, але сам до неї не вдавався — його вважали холодним, відстороненим і навіть свавільним. Алієна компенсувала те, чого йому бракувало.

Її батька всі поважали, і навіть найвищі особи королівства шукали зустрічі з ним: єпископ, пріор, шериф, лорд-канцлер і барони в суді. Алієна думала, чи впізнає її хтось із них тепер, коли вона босоніж ішла тією самою вулицею, через бруд і сміття. Але ця думка не послабила її оптимізму.

Найважливішим було те, що вона більше не почувалася жертвою. Вона повернулась у світ, де існували правила й закони, і мала шанс відновити контроль над своїм життям.

Вони пройшли повз їхній будинок. Він був порожній і зачинений: Гамлеї ще не дісталися до нього. На якусь мить у неї з’явилося бажання увійти туди. «Це мій будинок», — думала вона. Але, звісно, то було не так, і думка про ночівлю в ньому нагадала дівчині, як вони жили в замку, ігноруючи реальність, тож Алієна рішуче пішла далі.

До того ж у місті був монастир. Монахи завжди пускали на ночівлю тих, хто потребував цього. На ніч вони з Річардом матимуть дах над головою, в безпеці й теплі.

Алієна побачила собор і пішла на подвір’я пріорату. Двоє монахів стояли біля столу та роздавали кінський хліб і пиво сотні чи більше людей. Алієна не думала, що монаша гостинність приваблює стількох. Вони з Річардом стали в чергу. «Дивовижно, — міркувала дівчина, — що людей, які зазвичай штовхають одне одного та б’ються за дармову їжу, можна змусити стояти тихо й організовано лише тому, що так сказав чернець».

Вони взяли свою вечерю та понесли її в гостьовий дім. То була велика дерев’яна будівля, схожа на клуню, без меблів, тьмяно освітлена очеретяними смолоскипами, всередині якої стояв важкий дух людської юрби. Вони сіли на підлогу, щоб поїсти. Підлога була вкрита очеретом не першої свіжості. Алієна розмірковувала, чи варто казати ченцям, хто вона така. Пріор мусив пам’ятати її. У такому великому пріораті, певно, мав бути кращий гостьовий будинок для знатних відвідувачів. Але вона передумала: по-перше, боялася зневаги, а по-друге, не хотіла знов опинитися в чиїйсь владі. І хоча Алієні нічого було боятися пріора, вона однаково почувалася спокійніше невпізнаною та непоміченою.

Серед гостей переважали пілігрими. Також було кілька мандрівних ремісників — зважаючи на інструменти — і коробочників, які ходили між селищами та продавали селянам речі, що ті не здатні були виготовити самі: шворні й ножі, казанки та прянощі. Дехто подорожував разом із родиною. Діти були шумні й розпалені, вони бігали, билися й падали. Часом врізались у дорослих, діставали по потилиці та ревіли. Деякі були незвиклими до оселі: Алієна кілька разів бачила, як вони дзюрять в очерет на підлозі. Таке, напевне, не було рідкістю серед родин, що мешкали в одному приміщенні з худобою, але у великому людному будинку це здавалося доволі огидним, бо вони всі потім мали спати на тому спаскудженому очереті.

В Алієни з’явилося відчуття, що люди дивляться на неї так, наче знають, що її позбавили цноти. Це, звісно, була маячня, але вона не могла того відчуття позбутися. Дівчина постійно перевіряла, чи не кровить у неї, але все було гаразд. Утім, щоразу, коли роззиралася, Алієна ловила на собі чийсь важкий, пронизливий погляд. Коли вона перехоплювала його, людина відводила очі, але невдовзі хтось інший так само витріщався. Вона старалася переконати себе, що то дурниці, що то дивляться не на неї, а просто оглядають людне приміщення. І хай там як, дивитися не було на що: зовнішньо вона не відрізнялася від решти — така сама брудна, бідно вбрана та втомлена. Але відчуття залишалося, і мимоволі Алієна розлютилася. Їй на очі навернувся чоловік, що свердлив її поглядом, — пілігрим середнього віку з великою родиною. Алієні урвався терпець, і вона закричала:

— Чого витріщився? Не дивись на мене!

Той, схоже, збентежився й мовчки відвів погляд.

Річард тихо спитав:

— Чому ти кричиш на нього, Алі?

Вона сказала братові замовкнути, і той послухався.

Невдовзі після вечері монахи обійшли дім та забрали смолоскипи. Вони вважали, що людям краще лягати рано: тоді вони не ходять по шинках і борделях і вранці їх легше випровадити. Коли в приміщенні стало темно, кілька самотніх чоловіків вийшли з будинку й, безсумнівно, попрямували у вертепи, але більшість загорнулась у свої накидки на підлозі.

Алієна багато років не спала в такій залі. Дитиною вона завжди заздрила людям унизу, які лежали біч-о-біч біля вогнища, що згасало, серед пахощів їжі й диму, під охороною собак: там виникало відчуття єднання, якого не було в просторих, порожніх палатах графської родини. Дівчинка нерідко вставала з ліжка та навшпиньках ішла униз — спати поруч зі своїми улюбленими слугами, пралею Медж чи старою Джоан.

Коли вона заснула під пахощі свого дитинства, їй наснилася мати. Зазвичай Алієні було складно пригадати мамину зовнішність, але тепер, на свій подив, вона ясно бачила все до найменших подробиць: риси обличчя, несміливу усмішку, граційну поставу, вираз тривоги в її очах. Вона бачила, як мати йде, трохи схилившись набік, немов хоче обпертись о стіну, витягнувши руку в протилежному напрямку для рівноваги; чула, як мама сміється — її несподівано багате контральто, що завжди звучало так, немов жінка готова розсміятись або заспівати, але боїться. Уві сні Алієна усвідомлювала те, чого ніколи не розуміла вповні наяву: батько так залякав дружину та придушив її почуття радості від життя, що вона зав’яла й померла, немов квітка під час посухи. Дівчина побачила все цілком ясно — так, наче знала про це завжди. Однак найбільше уві сні Алієну вразило те, що вона вагітна. Мати, здавалося, зраділа цьому. Вони сиділи разом в опочивальні, і Алієнин живіт був такий великий, аж вона мусила розставити ноги, щоб сісти, і скласти на ньому руки — класична поза жінки перед пологами. Потім у кімнату вдерся Вільям Гамлейський із довжелезним кинджалом, і Алієна знала, що він вдарить її ним у живіт — так само, як вона вдарила розбійника на дорозі. Дівчина закричала так гучно, що прокинулася й сіла. Алієна усвідомила, що Вільяма ніде нема й що вона навіть не кричала — то було тільки уві сні.

Після того вона лежала з розплющеними очима й думала: чи могла вона насправді завагітніти?

Раніше це не спадало їй на думку, а тепер страшенно злякало. Яка гидота — народити дитину від Вільяма Гамлейського. А може, і не від нього, а від його слуги — цього не можна було знати напевне. Як їй любити таку дитину? Щоразу, як вона дивитиметься на неї, згадуватиме той жахливий день. Алієна поклялася собі, що народить потайки та покине немовля замерзати — так робили селяни, що мали забагато дітей. Подумки зважившись на це, вона знову поринула в сон.

Щойно зажеврів світанок, як монахи принесли сніданок. Шум розбудив Алієну. Більшість гостей уже прокинулася, адже лягли вони дуже рано, але дівчина спала до останнього: втома далася взнаки.

На сніданок дали гарячу кашу із сіллю. Алієна з Річардом жадібно накинулися на неї, шкодуючи, що до каші не дали хліба. Алієна думала, що скаже Стефану. Вона була певна, що король просто забув про дітей графа Ширингського. Щойно вони стануть перед ним і нагадають про себе, володар неодмінно віддасть відповідні розпорядження. Крім того, вона вже обміркувала, що скаже, якщо його доведеться переконувати. Алієна не наполягатиме на безвинності свого батька, адже це було б натяком на те, що королівське рішення помилкове, і він міг би образитися. Вона так само не збиралася протестувати проти того, що графство було дароване Персі Гамлейському. Можновладці не люблять, коли оскаржують уже прийняті ними рішення. «Усе владналося, на краще чи на гірше», — так казав її батько. Ні, вона просто зауважить, що вони з братом не винні ні в чому, і попросить короля дати їм лицарський маєток, щоб вони могли самі себе підтримувати й щоб Річард готувався за кілька років стати одним з королівських воїнів. Маленький маєток дав би їй можливість дбати про батька, якби король був ласкавий випустити його з темниці. Він уже не становив загрози, адже не мав титулу, послідовників і грошей. Вона нагадає, як віддано батько служив старому королеві Генріху, який доводився Стефанові дядьком. І не буде надто наполегливою, але скромною, переконливою, виразною та лаконічною.

Після сніданку Алієна спитала в ченця, де їй можна вмитися. Той здивувався: схоже, до нього нечасто зверталися з таким запитанням. Але монахи заохочували охайність, і він показав їй відкритий водовід, яким на подвір’я пріорату подавалася чиста холодна вода. Однак попередив, щоб вона не милася, як він сказав, «непристойно», — бо раптом хтось із братії випадково побачить і тим опоганить свою душу. Ченці робили чимало добра, але їхнє ставлення часом дратувало.

Коли вони з Річардом змили із себе дорожній бруд, то пішли з пріорату Головною вулицею вгору, до замку, який стояв поряд із західною брамою. Алієна сподівалася, що, прийшовши рано, зможе прихилити до себе того, хто відає допуском прохачів до короля, щоб не загубитися серед впливовіших людей, які прибудуть пізніше. Але за мурами замку було навіть спокійніше, ніж вона сподівалася. Може, король Стефан у місті вже так давно, що всі встигли побувати в нього у своїх справах? Алієна не знала, коли він прибув. Звичайно впродовж Великого посту король залишався у Вінчестері, але, знову ж таки, вона не знала, коли почався піст, тому що втратила лік дням, поки жила в замку з Річардом і Метью, де поруч не було священника.

Біля входу в донжон стояв кремезний вартовий із сивою бородою. Алієна збиралася пройти повз нього, як і тоді, коли бувала тут разом із батьком, але вартовий перегородив їй дорогу списом. Вона владно подивилася на нього та спитала:

— Що?

— Куди це ти зібралася, дівчинко? — сказав вартовий. Алієна зрозуміла, що чоловік любить свою службу, тому що вона дає йому владу над людьми, і в неї впало серце.

— Ми прийшли звернутися до короля, — холодно відповіла вона. — Дай нам пройти.

— Справді? — глузливо перепитав вартовий. — У деревняках, які посоромилася б взути навіть моя дружина? Геть звідси.

— Пропусти нас, вартовий, — сказала Алієна. — Кожен підданий має право прохати милості в короля.

— Але злидням зазвичай бракує перцю, щоб тим правом користуватись…

— Ми не злидні! — спалахнула Алієна. — Я дочка графа Ширингського, а це — мій брат, його син, тож пропусти нас, інакше згниєш у підземеллі.

Пихатість вартового, здавалося, пригасла, але він однаково самовпевнено відповів:

— Ти не можеш звернутися до короля, тому що його тут немає. Він у Вестмінстері, і ти мала б це знати, якщо справді та, за кого себе виставляєш.

Алієна стояла як громом побита.

— Чому він поїхав у Вестмінстер? Король мав залишитися тут на Великдень!

Вартовий зрозумів, що вона не проста вулична голота.

— Великодній двір у Вестмінстері. Теперішні порядки відрізняються від звичаїв старого короля.

Він, звісно, мав рацію. Алієні не спадало на думку, що новий король, як і попередній, може запровадити нові звичаї — вона була замала, щоб пам’ятати, як велося, коли Генріх сів на трон. Її охопив відчай. Здавалося, вона знала, що робити, але, як виявилося, помилялась. Алієна була готова здатися.

Вона потрусила головою, щоб прогнати відчуття приреченості. То була лише перешкода, а не поразка. Звернутися до короля — не єдиний спосіб подбати про них із братом. Алієна мала дві мети у Вінчестері, і друга — дізнатися, що сталося з їхнім батьком. Вона підбадьорилася.

— А хто є в замку? — спитала у вартового. — Має ж бути хтось із придворних. Я хочу побачитися зі своїм батьком.

— Є писар і управитель, — відповів вартовий. — Кажеш, граф Ширингський — твій батько?

— Так, — у неї завмерло серце. — Знаєш щось про нього?

— Я знаю, де він.

— І де?

— У темниці — тут, у замку.

Зовсім поруч!

— Де темниця?

Вартовий указав пальцем собі за спину.

— Біля підніжжя пагорба, за каплицею, перед головною брамою. — Він, схоже, нагодував свою пиху та став більш миролюбним. — Тобі треба знайти тюремника, його звуть Одо. Але знай, що в нього дуже глибокі кишені.

Алієна не зрозуміла зауваження про кишені й була надто схвильована, щоб просити пояснень. Вона знала, що батько в якомусь далекому місці, яке зветься «в’язниця», а тепер виявилося: він просто тут, у замку. Дівчина забула про короля. Їй нестерпно захотілося побачити батька. Думка про те, що він десь неподалік, готовий допомогти, змусила її з новою гостротою відчути небезпеку й невизначеність минулих місяців. Їй страшенно кортіло, щоб він обійняв її, сказав, що все буде добре.

Донжон стояв на узвишші — кутова будівля за муром. Алієна розвернулася й подивилася на інші замкові споруди. То було різнорідне зібрання кам’яниць і рублених будівель, що тулилися до високого муру. Униз під пагорб, сказав вартовий, далі повз каплицю — Алієна подивилася на охайну кам’яницю — і навпроти головної брами. Головна брама в зовнішньому мурі давала королеві змогу потрапити в замок, оминаючи місто. Навпроти цього в’їзду, поряд із задньою стіною, що відокремлювала замок від міста, стояв маленький кам’яний будинок. То, напевно, й була темниця.

Алієна з Річардом поспішили вниз. Дівчина думала про батька. Чи дають в’язням пристойну їжу? В’язнів батька в Ерлскаслі годували кінським хлібом і юшкою, але вона чула, що в інших місцях до них ставляться гірше. Вона сподівалася, що з батьком усе добре.

Поки вони йшли подвір’ям, її серце несамовито калатало. Замок був великий, але захаращений будівлями: кухнями, стайнями, повітками. Каплиць було дві. Тепер, коли Алієна знала про відсутність короля, вона побачила її ознаки дорогою до темниці. Мимохідь помічала свиней і овець, що забрели з околиць і тепер нишпорили по купах сміття; воїнів, які нудьгували й вигукували непристойності жінкам, що проходили повз, а на ґанку однієї з каплиць ішла якась азартна гра. Атмосфера розбещеності турбувала Алієну. Це могло означати, що її батька не доглядають належним чином. Вона почала хвилюватися за його стан.

В’язницю облаштували в занедбаній будівлі, яка колись, напевне, належала одному з придворних — лорду-канцлеру або управителю, — аж поки стала занепадати. Верхній поверх, де раніше розташовувалася зала, був цілком зруйнований, позбувшись більшої частини даху. Уцілів тільки підвал. Вікон не було — лише великі дерев’яні двері, оббиті цвяхами. Вони були прочинені. Поки Алієна вагалася, повз них пройшла вродлива жінка середнього віку, вдягнена в недешевий плащ, відчинила двері й увійшла всередину. Алієна з Річардом пішли слідом.

У похмурому приміщенні смерділо старим брудом і гниттям. Унизу колись була комора, але пізніше її розділили на менші кімнати наспіх зведеними стінами з кругляків. Десь у глибині монотонно стогнав чоловік — немов чернець, що бурмоче молитву в порожній церкві. Одразу за дверима був невеличкий коридор, де стояв стілець, стіл, а посередині горіло вогнище. Здоровань із недоумкуватим виразом обличчя та мечем на паску апатично підмітав підлогу. Він подивився на вродливу жінку та привітав її.

— Доброго ранку, Меґ.

Та дала йому пенні й зникла в темряві. Він перевів погляд на Алієну з Річардом.

— Що треба?

— Я прийшла провідати батька, — відповіла Алієна. — Він — граф Ширингський.

— Ні, не граф, — сказав тюремник. — Тепер він просто Варфоломій.

— До біса твої зауваження, тюремнику. Де він?

— Скільки грошей маєш?

— Я не маю нічого, тож не випрошуй хабаря.

— Якщо не маєш грошей, то й батька не побачиш.

Він знову заходився підмітати.

Алієна мало не закричала. Вона була за кілька ярдів[104] від свого батька, але не могла з ним побачитися. Тюремник був кремезний і озброєний, вони б його не здолали, а грошей не мали. Алієна стривожилася, коли побачила, як та жінка, на ім’я Меґ, дала йому пенні, але вирішила, що то за якусь особливу послугу. Вочевидь ні: то була ціна допуску.

Вона сказала:

— Я дістану пенні та принесу, щойно зможу. Але дай нам хоч побачити його, на кілька хвилин.

— Спершу дістань пенні, — відповів тюремник, повернувся до неї спиною та продовжив свою справу.

Алієна ледь стримувала сльози. Вона хотіла крикнути щось батькові, але усвідомила, що той може стривожитись, якщо недочує, та хвилюватиметься, не розуміючи, що відбувається. Дівчина пішла до дверей, почуваючись відчайдушно безсилою.

На ґанку вона обернулася.

— Як він? Можеш хоча б це сказати? З ним усе добре?

— Ні, — відповів тюремник. — Він помирає. А тепер — геть звідси.

Алієна вийшла навпомацки, сльози заливали їй очі. Побрела наосліп, наштовхнулася на щось — вівцю чи свиню — і мало не впала. Зайшлася плачем. Річард узяв її за руку, і вона дозволила йому вести себе. Вони вийшли через головну браму, пройшли повз хати й городи передмістя й нарешті опинилися на галявині та сіли на пень.

— Мені страшно, коли ти плачеш, Алі, — жалісно сказав Річард.

Алієна постаралася опанувати себе. Принаймні вона знайшла батька. Дізналася, що він хворий: грубий тюремник, мабуть, перебільшував важкість його стану. Їй треба було лише знайти пенні — тоді вона зможе поговорити з батьком, дізнатися все достеменно та спитати, чим здатна зарадити — і Річардові, і йому.

— Як нам дістати пенні, Річарде? — спитала вона.

— Я не знаю.

— Нам нема що продати. Ніхто не позичить нам грошей. Красти ти не вмієш…

— Можна просити милостиню, — запропонував Річард.

То була слушна думка. Вони побачили заможного селянина, який їхав в напрямку замку на кремезному чорному поні. Алієна скочила на ноги й побігла до дороги. Коли селянин порівнявся з нею, вона сказала:

— Сер, дайте мені пенні.

— Пішла геть, — прогарчав той і пустив поні риссю.

Вона повернулася до пенька й понуро мовила:

— Жебраки зазвичай канючать їжу або старий одяг. Ніхто не дає їм грошей.

— А де люди беруть гроші? — спитав Річард. Він, очевидно, вперше замислився про це.

Алієна сказала:

— Король бере гроші з податків. Лорди — з ренти. Священники — з десятини. Купці продають товар. Ремісникам платять за роботу. Селянам не потрібні гроші, бо вони мають поля.

— Підмайстрам теж платять.

— І робітникам. Ми теж можемо працювати.

— На кого?

— У Вінчестері багато майстерень, де вичиняють шкури й виготовляють тканину, — сказала Алієна й знову відчула надію. — У містах добре шукати роботу.

Вона підвелася на ноги.

— Мерщій ходімо!

Річард вагався.

— Я не можу працювати, як простолюдин, — промовив він. — Я графський син.

— Тепер уже ні, — різко відповіла Алієна. — Чув, що сказав тюремник? Час усвідомити, що ти не кращий за інших.

Він надувся й промовчав.

— Я піду, — озвалася вона. — Лишайся, якщо хочеш.

Алієна рушила до західної брами. Вона знала, що Річардові вибрики зазвичай нетривалі.

Дівчина не помилилася — брат наздогнав її, коли вона наближалася до міста.

— Не сердься, Алі, — сказав він. — Я працюватиму. Я доволі дужий — з мене буде добрий робітник.

Вона усміхнулася.

— Так, безперечно.

Це була неправда, але вона не хотіла його знеохочувати.

Вони пішли Головною вулицею. Алієна пригадала, що Вінчестер має дуже логічний поділ на райони. Південна половина, праворуч від них, була розділена та три частини: у першій розкинувся замок, далі стояли заможні будинки, потім — монастирське подвір’я та єпископський палац у південно-східному куті. Північна половина, ліворуч від них, також була розділена на три частини: єврейські квартали, крамниці й нарешті майстерні в північно-східному куті.

Алієна повела брата на східний край міста. Там вони повернули ліворуч, на вулицю, вздовж якої протікав струмок. З одного боку стояли звичайні будинки, переважно дерев’яні — лише деякі з них були наполовину з дерева й наполовину з каменю. По той бік струмка безладно скупчилися абияк зведені будівлі, здебільшого — дахи на підпірках, які, здавалося, от-от заваляться. Подекуди через струмок були перекинуті містки або ж звичайні дошки, але деякі будівлі стояли просто над ним. У кожному будинку, на кожному подвір’ї займалися чимсь, що вимагало чимало води: промивали вовну, чинбарили, валяли чи фарбували тканину, варили ель і робили ще багато чого, тільки Алієна не розуміла, що саме. Її ніс лоскотали незнайомі запахи: їдкі та дріжджові, сірчисті та димні, деревні та гнилісні. Люди страшенно метушилися. Селяни зазвичай також мали багато роботи й працювали старанно, але робили це розмірено й завжди знаходили час, щоб відірватися на якусь цікавинку або поговорити з перехожими. Натомість люди в майстернях, здавалося, не мали змоги навіть підвести голову. Схоже, робота вимагала від них всієї енергії та концентрації. Хоч би що вони робили — несли мішки, лили воду з величезних цебер чи струшували тканину або шкуру — всі рухалися надзвичайно швидко. Спостерігаючи, як вони пораються в мороці хитких хижок, Алієна згадала чортів біля казанів на картинах, що зображали пекло.

Дівчина зупинилася біля майстерні, де робили те, що вона принаймні розуміла: валяли тканину. Жилава жінка черпала воду зі струмочка та лила її у великий кам’яний лоток, вистелений свинцем, і час од часу зупинялася, щоб додати валяльної глини з мішка. На дні лотка, цілком занурена у воду, лежала тканина. Двоє чоловіків з великими дерев’яними палицями — Алієна пригадала, що вони звалися валяльними кийками, — збивали тканину в лотку. Таким чином вона стискалася й щільнішала, ставала цупкою та могла краще захистити від дощу й снігу, а валяльна глина вимивала з неї лій. Позаду лежали паки необробленої тканини, нової та не зваляної, і мішки з валяльною глиною.

Алієна перейшла струмок і підійшла до людей, що працювали біля лотка. Ті зиркнули на неї, але не відірвалися від роботи. Земля навколо них була вогка, і вони працювали босоніж. Коли Алієна зрозуміла, що робітники не зупиняться й не спитають, що їй потрібно, вона гучно сказала:

— Де ваш хазяїн?

Жінка замість відповіді кивнула головою в напрямку приміщень на задньому дворі.

Алієна жестом наказала Річардові йти за нею, а сама попрямувала туди, де на дерев’яних рамах сохнула повсть. Там вона побачила чоловіка, який укладав тканину на рами.

— Я шукаю старшого майстра, — сказала вона.

Він випростався й подивився на неї. То був потворний чолов’яга з одним оком і згорбленою спиною — здавалося, він стільки простояв над рамами для сушки, що вже не міг розігнутися.

— Що треба? — спитав він.

— Ти старший майстер?

— Я працюю тут мало не сорок років, відколи ще був хлопчиком, тож сподіваюся, що так, — відповів він. — Що треба?

Алієна зрозуміла, що перед нею людина, яка неодмінно має показати свою дотепність, тому змінила тон на шанобливий.

— Нам із братом потрібна робота. Візьмеш нас?

Кілька хвиль він мовчки змірював їх оком і нарешті сказав:

— Господи Ісусе і всі Його святі, що ж мені з вами робити?

— Ми зробимо все, що накажеш, — рішуче мовила Алієна. — Нам потрібні гроші.

— А от ви мені не потрібні, — зневажливо сказав майстер і повернувся до роботи.

Алієна не задовольнилася його відповіддю.

— Чому? — гнівно спитала вона. — Ми не жебраємо, а хочемо щось заробити. — Чолов’яга знов розвернувся до неї. — Прошу тебе, — додала дівчина, хоч і ненавиділа просити.

Чоловікові кортіло відігнати її, немов нав’язливу шавку, — зупиняло лише вагання, чи варто марнувати зусилля на те, щоб дати їй копняка.

Але Алієна бачила й те, що цьому грубіяну не терпиться довести, яка вона безмізка, а він — розумний.

— Добре, — мовив він і зітхнув. — Я тобі поясню. Ходімо зі мною.

Він повів їх до лотка. Жінка й чоловіки саме виймали тканину з води та поступово згортали її. Майстер заговорив до жінки:

— Іди сюди, Ліззі. Покажи руки.

Жінка покірно підійшла та простягнула руки. Вони були загрубілі, червоні та вкриті вавками там, де шкіра тріснула.

— Торкнися, — сказав майстер Алієні.

Алієна торкнулася жінчиної руки. Вона була холодна, немов сніг, дуже шорстка, але найбільше вражала її твердість. Алієна подивилася на свої руки: білі, м’які й маленькі.

Майстер вів далі:

— Її руки змалечку постійно у воді, тому вона звикла. А ти — інша. Ти й одного ранку не протягнеш.

Алієна вже хотіла заперечити, мовляв, вона також звикне, але не була в тому певна. Раптом заговорив Річард:

— А може, я? Я більший за тих чоловіків, я теж так зможу.

І правда — Річард був вищий на зріст і ширший у плечах за робітників, які вимахували валяльними кийками. Він дає раду з бойовим конем, подумала Алієна, тож і з кийком має впоратися.

Двоє робітників скрутили тканину в рулон, і один із них узяв його собі на плече, щоб віднести сушитися. Майстер зупинив його.

— Гаррі, дозволь юному лорду відчути вагу мокрої повсті.

Той, кого звали Гаррі, зняв згорток зі свого плеча й поклав на Річардове. Хлопець зігнувся під його вагою, спробував розпрямитися, зблід і впав на коліна — аж кінці рулону торкнулися землі.

— Я не можу його підійняти, — сказав Річард, ледве переводячи подих.

Робітники розсміялися, майстер глянув переможно, а робітник, на ім’я Гаррі, взяв рулон, спритно закинув його на плече та поніс. Майстер зауважив:

— Це дещо інша сила — та, що з’являється, коли мусиш працювати.

Алієна розізлилася. З неї кепкували, тоді як вона просто шукала чесного способу заробити хоч пенні, — вона бачила, що майстер щиро потішається тим, що пошив їх у дурні. Напевне, це триватиме, доки вона дозволятиме, але він не дасть роботу ані їй, ані Річардові.

— Дякую за ласкавість, — саркастично сказала вона, розвернулася та пішла геть.

Річард засмутився.

— Вона така важка через те, що мокра, — мовив він. — Я не чекав цього.

Алієна розуміла, що має здаватися безжурною, щоб Річард не впадав у відчай.

— Треба шукати іншу роботу, — сказала вона, поки вони брели брудною вулицею.

— Що ми можемо робити?

Алієна відповіла не одразу. Вони дісталися північної частини міського муру й повернули ліворуч, на захід. Там стояли найбідніші оселі, прибудовані до стіни, а часто — просто прихилені до неї. Вони не мали задвірків, тому на вулицях було дуже брудно. Нарешті Алієна заговорила:

— Пам’ятаєш, як у замок приходили дівчата, яким більше не було місця вдома, а чоловіка вони ще не знайшли? Батько завжди пускав їх, і вони працювали на кухні, прали одяг або допомагали на стайні, а батько давав їм пенні на день янгола.

— Думаєш, нас пустять жити у Вінчестерський замок? — із сумнівом спитав Річард.

— Ні. Поки короля тут немає, вони нікого до себе не пустять — зараз у них більше людей, ніж вони потребують. Але тут багато заможних містян. Їм можуть бути потрібні слуги.

— Така робота не для чоловіка.

Алієна хотіла сказати, щоб він сам щось вигадав, замість чіплятися до неї, але прикусила язика й відповіла:

— Треба, щоб хтось із нас заробив пенні, — аби побачитися з батьком і спитати в нього, що нам робити далі.

— Добре.

Річард не заперечував, щоб працював хтось один із них, особливо якщо це, найпевніше, буде Алієна.

Вони знову повернули ліворуч і опинилися в єврейському кварталі. Алієна зупинилася біля великого будинку.

— У них, напевне, є слуги, — сказала вона.

Річард був приголомшений.

— Невже ти працюватимеш у євреїв?

— А чому ні? Єресь — не воші, на тебе не перескочить.

Річард знизав плечима й пішов за нею.

Це була кам’яниця. Як і більшість міських будинків, вона мала неширокий фасад, але він тягнувся далеко вглиб. Алієна з Річардом опинились у передпокої на всю ширину будинку. Там горіло вогнище й стояли лави. Від пахощів з кухні в Алієни потекла слина, хоча пахло незвично — через якісь невідомі їй прянощі. З кімнати вийшла юна дівчина зі смаглявою шкірою та карими очима. Вона привітала їх і ввічливо запитала:

— Ви прийшли до злотника?

От і з’ясувалося, чий це будинок.

— Так, дякую, — відповіла Алієна.

Дівчина пішла, і Алієна роздивилася навколо. Не дивно, що злотник жив у кам’яниці — це було необхідно для того, щоб захищати золото. Двері, що вели з передпокою вглиб будинку, були зроблені з важких дубових дощок, оббитих залізом. Вікна — вузенькі, щоб ніхто не міг вдертися, навіть дитина.

Алієна подумала, як, мабуть, тривожно, коли тримаєш усі свої багатства в золоті й сріблі, що їх можуть раптом викрасти та залишити тебе в злиднях. Потім вона пригадала, що її батько був заможним — мав землі й титул — і втратив усе за один день.

Тут з’явився злотник. То був низенький, смаглявий чоловік, який похмуро вдивлявся в них, немов оцінював якусь коштовність. За мить він, схоже, дійшов якогось висновку й запитав:

— Маєте щось на продаж?

— Ти правильно оцінив нас, злотнику, — сказала Алієна. — Ми люди знатного походження, які опинились у скрутному становищі. Але ми не маємо нічого на продаж.

На його обличчі з’явився стурбований вираз.

— Якщо ви просите про позику, то, боюся…

— Ми не чекаємо, що нам позичать гроші, — перебила Алієна. — В нас нема нічого на продаж, і нам нема що заставити.

Злотник, схоже, зітхнув із полегшенням.

— То чим можу служити?

— Не візьмеш мене служницею?

Це приголомшило його.

— Християнку? Точно ні! — Він аж зіщулився від самої думки про це.

Алієна була розчарована.

— Чому ні? — сумно спитала вона.

— Так заведено.

Вона відчула образу. Думка про те, що хтось вважає її віру неприйнятною, була принизливою. Вона згадала дотепну фразу, яку сказала Річардові.

— Чужа віра — не воші, на тебе не перескочить.

— Люди в місті будуть проти.

Алієна була певна, що зважати на думку інших — зручне виправдання, хоч і розуміла, що це може бути правдою.

— Тоді нам краще пошукати заможного християнина, — промовила вона.

— Варто спроби, — із сумнівом зауважив злотник. — Але я скажу тобі відверто: мудра людина не візьме тебе служницею. Ти звикла віддавати накази, тому тобі буде складно їх виконувати.

Алієна розтулила була рота, щоб заперечити, але він жестом руки зупинив її.

— Я розумію, що ти прагнеш працювати. Але упродовж усього життя тобі хтось прислужував, і навіть зараз десь у глибині душі ти почуваєшся так, наче все має бути на твою користь. Люди високого походження — погані слуги. Вони неслухняні, образливі, егоїстичні, себелюбні та вважають, що тяжко працюють, тоді як роблять менше за інших, а це розбещує інших робітників. — Він знизав плечима. — Знаю це з власного досвіду.

Алієна вже забула, що гнівалася на злотника через зневагу до своєї віри. Він був першим, хто дружньо розмовляв із нею, відколи вони пішли із замку. Дівчина спитала:

— То що ж нам робити?

— Можу лише сказати, що зробив би єврей. Він знайшов би щось на продаж. Коли я прийшов у це місто, то почав скуповувати коштовності в людей, які потребували грошей, а потім перетоплював срібло та продавав його монетникам.

— А де ти взяв гроші, щоб їх скуповувати?

— Позичив у дядька — і повернув з відсотками.

— Нам ніхто не позичить!

Злотник замислився.

— Що я зробив би, якби не мав дядька? Гадаю, я пішов би в ліс, назбирав горіхів, а потім продав їх у місті хазяйкам, які не мають часу ходити в ліс і не можуть вирощувати дерева в себе на подвір’ях, бо ті замалі й завалені сміттям і відходами.

— Нині не та пора року, — відказала Алієна. — На деревах ніц нема.

Злотник посміхнувся.

— Юнацька нетерплячка, — сказав він. — Зачекайте трохи.

— Добре. — Не було сенсу пояснювати щось про батька. Злотник зробив усе, що міг, щоб допомогти їм. — Дякую за пораду.

Злотник пішов у задню кімнату й зачинив за собою масивні, оббиті залізом двері.

Алієна з Річардом вийшли надвір. Попри дружність злотника, вони почувалися пригнічено, адже згаяли вже пів дня, а чули самі відмови. Вони не знали, куди йти далі, тому побрели єврейським кварталом і знов опинилися на Головній вулиці. Алієна відчула, що зголодніла, — був обідній час, — а Річард, певно, вже вмирав з голоду. Вони безцільно пройшлися Головною вулицею, заздрячи відгодованим пацюкам, які рились у відходах, і опинилися перед старим королівським палацом. Там вони зупинилися — як і всі приїжджі, — щоб подивитися, як монетники карбують гроші. Алієна витріщила очі на купи срібних пенні, їй був потрібен лише один, але вона не могла його здобути.

Невдовзі вона звернула увагу на дівчину свого віку, яка стояла поруч і всміхалася Річардові. Вона здавалася приязною. Алієна деякий час вагалася, але коли дівчина знову всміхнулася, заговорила до неї.

— Ти живеш тут?

— Так, — відповіла дівчина, хоча, схоже, Річард цікавив її більше за Алієну.

Тоді Алієна наважилася й випалила:

— Наш батько у темниці, ми намагаємося заробити собі на життя, і нам потрібні гроші, щоб підкупити тюремника. Не знаєш, куди нам податися?

Дівчина перенесла увагу з Річарда на Алієну.

— Ви не маєте грошей і хочете заробити?

— Саме так. Ми готові працювати, зробимо що завгодно. Може, підкажеш нам щось?

Дівчина зміряла Алієну довгим оцінювальним поглядом і нарешті відповіла:

— Так, підкажу. Я знаю, з ким вам треба поговорити.

Алієна страшенно зраділа: то була перша людина за весь день, яка їм не відмовила.

— Коли можна з ним поговорити? — нетерпляче спитала вона.

— З нею.

— Що?

— Це жінка. Можеш хоч зараз поговорити з нею, якщо підеш зі мною.

Алієна з Річардом обмінялися захопленими поглядами. Алієні навіть не вірилося, що їм так пощастило.

Вони пішли за дівчиною. Та привела їх до великого дерев’яного будинку з південного боку Головної вулиці — одноповерхової будівлі з надбудовою. Дівчина піднялася нагору зовнішніми сходами та жестом запросила гостей за собою.

Нагорі була спальня. Алієна роздивилася навколо, і очі її розширилися від подиву: кімната була оздоблена багатше за будь-які палати в їхньому замку — навіть порівняно з тими часами, коли мама була ще жива: стіни завішані гобеленами, підлога вкрита хутром, а ліжка — балдахінами з вишивкою. У кріслі, що нагадувало трон, сиділа жінка середнього віку в розкішній сукні. Алієна здогадалася, що в молодості вона була красунею, але вік залишив зморшки на її шкірі та прорідив їй волосся.

— Це господиня Кейт, — сказала дівчина. — Кейт, ця пані без грошей, а її батько потрапив до темниці.

Кейт усміхнулася. Алієна всміхнулась у відповідь, але вимушено: щось у цій жінці їй не подобалося.

Господиня звернулася до дівчини:

— Забери хлопця на кухню та налий йому кухоль пива, а ми поки що поговоримо.

Дівчина вивела Річарда. Алієна була рада, що брата пригостять пивом — можливо, ще й нагодують.

Кейт спитала:

— Як тебе звуть?

— Алієна.

— Незвичайне ім’я. Мені подобається.

Вона встала й підійшла ближче до Алієни — навіть занадто близько — і торкнулася її щоки.

— У тебе вродливе обличчя. — Від неї пахло вином. — Зніми накидку.

Цей прискіпливий огляд бентежив Алієну, але вона підкорилася: вигляд у жінки був мирний, а втратити можливість отримати роботу після ранкових відмов здавалося нерозумним. Вона зняла накидку, поклала на лавку й залишилась у старій полотняній сукні, що їй віддала дружина вердюра.

Кейт обійшла навколо неї. Вона була чимось вражена.

— Дорогенька, ти не повинна хвилюватися за гроші. Якщо ти працюватимеш на мене, ми обидві розбагатіємо.

Алієна насупилася. Це здавалося нісенітним. Вона лише хотіла допомагати з пранням, шиттям або на кухні й не розуміла, як це може зробити когось заможним.

— Про яку саме роботу йдеться? — спитала вона.

Господиня стояла позаду. Вона торкнулася Алієниних боків і стегон і так наблизилася, що Алієна відчувала, як груди Кейт торкаються її спини.

— У тебе прекрасна фігура, — сказала вона. — І шкіра. Ти знатного роду, я вгадала?

— Мій батько — граф Ширингський.

— Варфоломій! Он як. Я пам’ятаю його, хоча він і не був моїм клієнтом. Твій батько дуже цнотливий чоловік. Тепер я розумію, чому ти у скрутному становищі.

Отже, Кейт має клієнтів.

— Що ви продаєте? — спитала Алієна.

Кейт не відповіла. Вона ще раз обійшла Алієну та зупинилася перед нею, дивлячись їй в обличчя.

— Дорогенька, ти незаймана?

Алієна зашарілася від сорому.

— Не соромся, — сказала Кейт. — Я й так бачу, що ні. Та байдуже. Незаймані високо цінуються, але то ненадовго.

Вона поклала руки Алієні на стегна, нахилилася вперед і поцілувала її в чоло.

— Ти дуже пристрасна, хоч і не розумієш цього. Усіма святими клянуся, ти неймовірна.

Вона перенесла руку зі стегна Алієни на її груди, взяла одну в руку, зважуючи, і лагідно стиснула, а потім нахилилася до дівчини й поцілувала в губи.

Раптом Алієна все зрозуміла: і чому дівчина усміхалася Річардові на вулиці, і звідки Кейт бере гроші, і що їй доведеться робити, якщо вона працюватиме на неї, і що Кейт за жінка. Алієна почулася дурепою через те, що не здогадалася раніше. Якусь мить вона дозволила Кейт цілувати себе — це так відрізнялося від того, як чинив Вільям Гамлейський, що не викликало відрази, — але то не те, що вона згодна була робити за гроші. Алієна відсахнулася від Кейт.

— Ви хочете, щоб я стала повією, — сказала вона.

— Куртизанкою, дорогенька, — відповіла Кейт. — Прокидатимешся пізно, носитимеш файне вбрання, даруватимеш радість чоловікам і розбагатієш. Ти будеш однією з найкращих. Є в тобі щось таке… За тебе заплатять які завгодно гроші. Повір мені, я знаюся на цьому.

Алієна затремтіла. У замку завжди була шльондра або дві — то було необхідністю для місця, де так багато чоловіків жило без дружин, — і вони вважалися найнижчими, найбільш ницими із жіноцтва, навіть нижчими за підмітальниць. Утім, Алієна тремтіла від огиди не через їхній статус, а через саму думку про те, що такі чоловіки, як Вільям Гамлейський, можуть злягатися з ними за пенні. Ця думка змусила її згадати про його кремезне тіло, що лежало на ній, коли вона, розсунувши ноги, тремтіла від страху й огиди та чекала, поки він оволодіє нею. Цей спогад наринув на неї з новою силою та раптом позбавив її самовладання й упевненості. Вона відчула: якщо залишиться в цьому будинку ще на мить, з нею станеться те саме. Її охопило панічне бажання негайно вийти. Алієна позадкувала до дверей. Вона боялася образити Кейт, боялася, що хтось розгнівається на неї.

— Вибачте, — пробурмотіла вона. — На жаль, я не зможу, чесно…

— Обміркуй усе, — життєрадісно сказала Кейт. — Повертайся, якщо передумаєш. Я чекатиму.

— Дякую, — непевно мовила Алієна, намацала двері, відчинила й вибігла.

Не пам’ятаючи себе вона посипалася сходами вниз, кинулася до входу в будинок і зупинилася, тому що боялася увійти.

— Річарде! — гукнула вона. — Річарде, виходь!

Мовчання. Усередині було темно, і Алієна бачила лише кілька нечітких жіночих силуетів.

— Річарде, де ти? — істерично закричала вона.

Вона побачила, що перехожі дивляться на неї, та стривожилася ще сильніше. Раптом перед нею з’явився Річард із кухлем елю в одній руці та курячою ніжкою в другій.

— Що сталося? — спитав він. Його рот був набитий курятиною, а голос звучав так, немов він дратувався через те, що його потурбували.

Вона схопила його за руку й потягнула.

— Ходімо звідси, — сказала вона. — Це бордель!

Кілька перехожих почули це й гучно зареготали, ще кілька вигукнули якісь глузливі зауваження.

— Тебе тут нагодують, — сказав Річард.

— Вони хочуть, щоб я шльондрою стала! — зашарілася вона.

— Добре, йду, — наважився Річард, допив пиво, поставив кухоль на підлогу, а недоїдену курячу ніжку заховав під сорочкою.

— Ходімо, — нетерпляче сказала Алієна, хоча необхідність дбати про меншого брата дещо заспокоїла її, як і раніше.

Річарда, здавалося, зовсім не обурило те, що з його сестри хотіли зробити повію, — натомість він шкодував, що має йти з будинку, де його частували курятиною з пивом.

Перехожі побачили, що вистава закінчилася, і розійшлися — всі, крім однієї жінки. То була ошатно вбрана незнайомка, яку вони бачили біля темниці, — Меґ, що дала тюремникові пенні. Вона дивилася на них із цікавістю й співчуттям. Алієна, яку дратували чужі погляди, гнівно відвернулася, але жінка заговорила до неї.

— Ви в біді, чи не так? — спитала вона.

Нотки доброти в її голосі змусили Алієну підвести погляд.

— Так, — сказала вона після паузи. — Ми в біді.

— Я бачила вас у темниці. Мій чоловік ув’язнений, і я щодня відвідую його. А ви що там робили?

— Там наш батько.

— Але ви не пішли до нього.

— Ми не мали грошей, щоб заплатити тюремникові.

Меґ подивилася на двері борделю через плече Алієни.

— То ти намагаєшся щось заробити?

— Так, але я не знала, що тут у них, аж доки…

— Бідолашна, — сказала Меґ. — Моя Енні була б зараз твого віку, якби дожила… Чекайте мене завтра біля темниці, і ми спробуємо переконати Одо повестися по-християнськи й пожаліти двох нещасних дітей.

— Так, це було б чудово, — відповіла Алієна. Вона розчулилася. Звісно, радіти було зарано, але вже те, що хтось хотів допомогти їм, зворушило її до сліз.

Меґ так само пильно дивилася на неї.

— Ви обідали?

— Ні. Хоча Річардові дали щось у… тому місці.

— Ходімо до мого будинку. Нагодую вас хлібом і м’ясом. — Вона помітила стривожений погляд Алієни й додала: — І вам за це не треба буде нічого робити.

Алієна повірила.

— Дякую, — сказала вона. — Ви дуже добра. До нас мало хто так ставився. Не знаю, як вам віддячити.

— У тому немає потреби, — відповіла жінка. — Ходімо зі мною.

Чоловік Меґ торгував вовною. Він купував руно, що везли йому селяни, у себе в будинку в південній частині міста, з ятки на ринку в базарні дні й під час великого ярмарку, який щорічно проводили на пагорбі Святого Егідія. Він набивав вовною величезні паки, кожна з яких уміщувала руно двохсот сорока овець, і зберігав їх у коморі в задній частині будинку. Раз на рік, коли фламандські ткачі відправляли своїх закупників по м’яку й міцну англійську вовну, чоловік Меґ продавав ці паки й забезпечував перевезення їх через Дувр і Булонь у Брюгге й Гент, де з вовни ткали сукно найвищого ґатунку й продавали по всьому світу за ціною, недосяжною для селян-вівчарів. Меґ розповіла це Алієні з лагідною усмішкою, яка означала, що люди попри все мають бути добрими одне до одного.

Її чоловіка звинуватили в тому, що він обважив покупця, — а до таких злочинів у місті ставилися дуже серйозно, адже добробут Вінчестеру безпосередньо залежав від доброчесної репутації. Судячи з того як Меґ розповідала, ув’язнення, найпевніше, було справедливим. Утім, це мало вплинуло на торгівлю — тепер Меґ виконувала обов’язки свого чоловіка. Узимку, коли роботи було небагато, вона відвідала Фландрію, переконала всіх закупників в тому, що з нею можна торгувати й далі, полагодила комору та трохи збільшила її. Коли розпочався сезон стриження, Меґ стала скуповувати вовну так само, як він. Вона вміла оцінювати якість і встановлювати ціну. Попри заплямовану репутацію чоловіка, Меґ прийняли в купецьку гільдію — адже в купців існувала традиція в скрутні часи допомагати сім’ям одне одного, а крім того, його провину ще не довели.

Річард із Алієною їли частування Меґ, пили її вино та сиділи біля її вогнища, аж доки надворі стало сутеніти, а тоді пішли в пріорат на ночівлю. Алієну знову мучили кошмари. Тепер їй снився батько. Уві сні він сидів на троні у в’язниці — такий самий високий, блідий і владний, як завжди, — і коли Алієна захотіла наблизитися, мусила вклонитися йому, немов королю. Тоді батько почав звинувачувати її в тому, що вона покинула його у в’язниці, а сама втекла жити в домі розпусти. Алієну обурила несправедливість цих звинувачень, і вона гнівно відповіла, що то він покинув її. Вона хотіла додати, що він залишив її на милість Вільяма Гамлейського, але не бажала розповідати, що той зробив із нею. Тут вона побачила, що Вільям сидить на ліжку неподалік і їсть вишні з миски. Він плюнув у неї кісточкою, і та боляче врізалася Алієні в щоку. Її батько посміхнувся, і тоді Вільям став кидати в неї перестиглими вишнями. Ті лишали плями в неї на обличчі й на сукні, і дівчина розплакалася — тому що, крім цієї сукні, хоч і старої, іншої Алієна не мала, і тепер вона вся була заплямована вишневим соком, немов кров’ю.

Уві сні їй було так сумно, аж Алієна відчула неймовірне полегшення, коли прокинулася й усвідомила, що все це лише наснилося їй, навіть попри те, що насправді вона була бездомною і злиденною, а це, мабуть, гірше, ніж бути заляпаною гнилими вишнями.

Через щілини в стінах гостьового дому прозирало світанкове сяйво. Люди навколо прокидалися та лаштувалися в дорогу. Невдовзі з’явилися монахи, відчинили двері й віконниці та покликали всіх до сніданку.

Алієна з Річардом поспіхом поїли й пішли до будинку Меґ. Жінка саме збиралася йти. Вона приготувала чоловікові гостру тушковану яловичину, і Алієна наказала Річардові нести важкий казан. Дівчина шкодувала, що вони не мають чим почастувати батька. Вона не подумала про це, але навіть якби подумала, то все одно не мала за що купити їжу. Думка про те, що вони не можуть нічого для нього зробити, була жахливою.

Вони пройшли Головною вулицею, увійшли на замкове подвір’я через задню браму, пройшли повз донжон і спустилися з пагорба до темниці. Алієна пригадала, що сказав їй вчора Одо, коли вона спитала, чи з батьком усе добре: «Ні, він помирає». Вона подумала, тюремник перебільшує, щоб познущатися з неї, але тепер почала хвилюватися. Алієна спитала Меґ:

— З моїм батьком щось сталося?

— Не знаю, дорога, — відповіла Меґ. — Я жодного разу його не бачила.

— Тюремник сказав, що він помирає.

— Цей чоловік підлий, наче шакал. Він, мабуть, сказав так, щоб поглумитися. Хай там як, скоро сама все дізнаєшся.

Попри добрі наміри Меґ, ці слова не заспокоїли Алієну, і вона увійшла в сморідну темряву в’язниці з поганим передчуттям.

Одо грів руки біля вогнища, що горіло серед кімнати. Він кивнув Меґ і подивився на Алієну.

— Знайшла гроші? — спитав він.

— Я заплачу за них, — мовила Меґ. — Ось два пенні — одно за мене, друге — за них.

На недоумкуватому обличчі Одо з’явився хитрий вираз, і він сказав:

— За них два пенси — по пенні за кожного.

— Ах ти негідник, — відповіла Меґ. — Пропусти їх обох, інакше я поскаржуся в купецьку гільдію, і тебе виженуть звідси.

— Добре, добре, не треба погроз, — сердито сказав він і вказав на арку в кам’яній стіні праворуч від них. — Варфоломій отам.

Меґ дістала дві свічки з кишені своєї накидки, запалила їх від вогнища та простягнула одну Алієні зі словами:

— Вам знадобиться світло.

На її обличчі промайнула якась тінь.

— Сподіваюся, у вас все буде добре, — мовила вона, поцілувала Алієну та швидко пішла в протилежну арку.

— Дякую за пенні, — сказала Алієна їй услід, але Меґ уже розчинилась у темряві.

Дівчина з острахом подивилась у напрямку, який вказав Одо. Вона високо підняла свічку, пішла в арку й опинилася в маленькому квадратному тамбурі. У світлі свічки Алієна побачила троє важких дверей, зачинених ззовні на засув. Одо крикнув їй:

— Просто перед тобою!

Алієна сказала:

— Річарде, зніми засув.

Річард вийняв важкий дерев’яний брус зі скоб і приставив його до стіни. Алієна штовхнула двері та швидко проказала подумки молитву.

Єдиним джерелом світла в камері була її свічка. Алієна на мить зупинилася, вдивляючись у тіні. Смерділо нужником. Раптом із темряви почувся голос:

— Хто тут?

— Батьку? — спитала Алієна. Вона помітила, що хтось сидить на вкритій соломою підлозі.

— Алієна? — з недовірою озвався він. — Це ти, Алієно?

Голос нагадував батьків, але здавався, належав набагато старшій людині.

Алієна підійшла ближче, високо тримаючи свічку. В’язень подивився на неї, світло впало на його обличчя, і дівчина ахнула зі страху.

Його ледве можна було впізнати. Батько завжди був худорлявий, але тепер нагадував скелет. Він смердів немитим тілом і був одягнений в лахи.

— Алієно! — сказав він. — Це ти!

Його обличчя скривилося в усмішку, що нагадувала вишкір черепа.

Алієна розплакалася. Ніщо на світі не могло підготувати її до такої зміни. Це було найгіршим з того, що можна було собі уявити. Вона одразу зрозуміла, що батько помирає: поганець Одо сказав правду. Але поки що він живий, хоч і замордований, і попри біль радий бачити її! Вона старанно намагалася опанувати себе, але геть втратила самовладання, впала на коліна перед ним і відчайдушно заридала. Ті схлипи, здавалося, лунали із самої її душі.

Батько нахилився, обійняв її та поплескав по спині, немов заспокоював дитину, що засмутилася через розбите коліно чи зламану іграшку.

— Не плач, — ласкаво мовив він. — Не зараз: ти зробила свого батька найщасливішим на світі.

Алієна відчула, що він забрав свічку в неї з руки.

— Цей рослий юнак — мій Річард? — спитав батько.

— Так, батьку, — глухо сказав Річард.

Алієна обійняла батька та відчула його кістки, немов дрючки в мішку. Він згасав: плоть під шкірою зовсім розтанула. Їй кортіло щось сказати йому, щось лагідне та заспокійливе, але через її ридання не могло прорватися жодне слово.

— Річарде, — промовив він, — ти так виріс! Уже маєш бороду?

— Недавно почала рости, батьку, але поки що ледь видна.

Алієна зрозуміла, що Річард теж мало не плаче й щосили старається вдавати спокійного. Для нього було б принизливим розревітися перед батьком, а той, напевне, наказав би синові припинити й поводитися як чоловік, і це лише погіршило б його стан. Хвилювання за Річарда змусило її вгамувати свій плач. Вона із зусиллям таки опанувала себе, ще раз обійняла жахливо схудлого батька, а потім випручалася з його обіймів, витерла очі та висякалася в рукав.

— З вами все добре? — спитав батько. Він говорив повільніше, ніж раніше, і голос його трохи тремтів. — Як ви впоралися? Де жили? Мені про вас нічого не казали — і це найгірші тортури, на які вони спромоглися. Але з вами наче все гаразд — живі й здорові! Це прекрасно!

Згадка про тортури змусила Алієну замислитися про те, чи мучили його фізично, але вона не спитала, бо боялася, що він не захоче нічого казати. Натомість збрехала:

— З нами все добре, батьку. — Вона знала, що правда буде для нього нестерпною. Правда спаскудить цю щасливу мить і отруїть останні дні його життя муками самобичування. — Ми жили в замку, а Метью дбав про нас.

— Але ви не можете більше там залишатися, — сказав він. — Король зробив цього гладкого телепня Персі графом, і він забере замок.

Отже, він уже про все знає.

— Не хвилюйся, — відповіла Алієна. — Ми вже пішли звідти.

Він торкнувся сукні, що їй віддала дружина вердюра.

— Що це? — різко спитав він. — Ти продала свій одяг?

«Він не втратив проникливості, — зауважила Алієна. — Його складно буде обдурити». Вона вирішила сказати напівправду.

— Нам довелося швидко покинути замок, і ми не взяли нічого.

— Де зараз Метью? Чому він не з вами?

Вона боялася цього запитання й завагалася. Пауза тягнулася якусь мить, але він помітив.

— Ну ж бо! Не намагайся щось приховати! — сказав він тоном, в якому лунала колишня владність. — Де Метью?

— Його вбили Гамлеї, — відповіла вона. — Але нас облишили.

Вона затамувала подих. Чи повірить він їй?

— Бідолашний Метью, — сумно мовив батько. — Він не з воїнської породи. Сподіваюся, він потрапив на небеса.

Схоже, в нього не виникло сумнівів. Алієна зітхнула з полегшенням і змінила тему:

— Ми вирішили йти у Вінчестер і просити короля дати розпорядження щодо нас, але він…

— Марно, — перебив батько до того, як вона встигла пояснити, чому не зустрілася з королем. — Він нічого для вас не зробить.

Його зневажливий тон образив Алієну. Хай там як, вона робила все можливе й чекала, що батько похвалить її, а не вважатиме її зусилля лиш марнуванням часу. Але він завжди був швидкий на осуд і повільний на похвалу. Вона покірно спитала:

— То що нам тепер робити, батьку?

Батько змінив позу, і почулося бряжчання. Алієна із жахом зрозуміла, що він у кайданах. Він сказав:

— Я мав єдину нагоду приховати дещицю грошей. Не найкращу нагоду, але мусив скористатися хоч такою. Я зашив п’ятдесят безантів у пасок, який сховав під сорочкою. Тож віддав той пасок священникові.

— П’ятдесят! — Алієна була щиро здивована.

Це була золота монета. Такі не карбували в Англії, а везли з Візантії. Дівчина ніколи не бачила більше ніж один безант за раз. Безант був вартий двадцяти чотирьох срібних пенні. А п’ятдесят були варті… Вона не могла підрахувати.

— Якому священникові? — практично спитав Річард.

— Отцеві Ральфу із церкви Архангела Михаїла, що біля північної брами.

— Він добра людина? — спитала Алієна.

— Сподіваюся на це, але насправді не знаю. Того дня, коли Гамлеї привезли мене у Вінчестер, перш ніж опинитися тут, я лишився на самоті з ним, на коротку мить, і зрозумів, що то єдина нагода. Я віддав отцеві Ральфу пасок і благав зберегти його для вас. П’ятдесят безантів вартують п’яти фунтів срібла.

П’ять фунтів. Поступово до Алієни прийшло усвідомлення, що ці гроші здатні перевернути їхнє життя. Вони більше не будуть у злиднях, їм не доведеться голодувати. Вони зможуть купити хліба, пару чобіт на заміну цим жахливим деревнякам і навіть двох недорогих поні на випадок, якщо їм знадобиться кудись поїхати. Ці гроші, звісно, не здатні були зарадити всім їхнім труднощам, але могли хоча б приборкати жахливе відчуття існування на межі. Вона не муситиме постійно думати про те, як їм вижити. Натомість зможе спрямувати свої думки в більш конструктивному напрямку: наприклад, придумати, як звільнити батька із цього жахливого місця. Алієна запитала:

— Коли ми здобудемо гроші, що нам робити? Ми маємо тебе звільнити.

— Я вже не вийду звідси, — різко відповів він. — Забудь про це. Якби я не був такий близький до смерті, мене повісили б.

Алієна ахнула. Як батько може казати таке?

— Чому ти дивуєшся? — спитав він. — Король хоче позбутися мене, а якщо я помру у в’язниці, це не ляже тягарем на його сумління.

Річард сказав:

— Батьку, поки король не в місті, темницю майже не охороняють. Якби хтось мені допоміг, я зміг би звільнити тебе.

Алієна знала, що цього не буде. Річард не мав ані можливості, ані досвіду, щоб організувати втечу, і через свій юний вік не зміг би переконати нікого приєднатися до нього. Вона боялася, що батько образить Річарда, зневажливо відхиливши його пропозицію, але він лише мовив:

— Навіть не думай про це. Якщо ти сюди вдерешся, я відмовлюся йти з тобою.

Алієна знала: коли батько в чомусь переконаний, то з ним марно сперечатися. Але думка про те, що він закінчить свої дні в смердючій темниці, краяла їй серце. Однак, вони однаково могли б якось скрасити його ув’язнення. Вона сказала:

— Якщо ти залишишся, ми тут приберемось і принесемо свіжий очерет. Будемо щодня носити тобі гарячу їжу. Купимо свічки та Біблію. Тут можна розпалити вогнище…

— Припини! — урвав він. — Нічого цього не буде. Я не дозволю своїм дітям марнувати життя в темниці в очікуванні смерті свого старого.

В Алієни на очах знову з’явилися сльози.

— Ми не можемо кинути тебе тут!

Він не звернув уваги на її слова, як робив завжди, коли хтось намагався з ним сперечатися.

— Ваша дорога мати мала сестру — це ваша тітка Едіт. Вона живе у селищі Гантлі, по дорозі в Глостер, разом із чоловіком-лицарем. Підете до неї.

Алієна подумала, що вони однаково зможуть бачитися з батьком. І, можливо, він дозволить своїм родичам зробити його життя менш жахливим. Вона силкувалася пригадати тітку Едіт і дядька Саймона. Дівчина не бачила їх відтоді, як померла мати. В неї збереглися туманні спогади про худу нервову жінку, схожу на її матір, і кремезного привітного чоловіка, який багато їв і багато пив.

— Вони подбають про нас? — непевно спитала вона.

— Звісно. Це ж ваші родичі.

Алієна подумала, чи то достатній привід для скромної лицарської родини, щоб взяти до себе двох дорослих і прожерливих дітей. Але батько сказав, що про них подбають, і вона йому вірила.

— Що ми будемо робити? — спитала Алієна.

— Річард стане зброєносцем дядька та навчиться лицарської майстерності. А ти будеш фрейліною тітки Едіт, доки не вийдеш заміж.

Поки вони розмовляли, Алієна почувалася так, немов з неї зняли тяжку поклажу, яку вона мусила нести упродовж довгих миль. Тепер, коли батько розпоряджався, дівчина усвідомила, що відповідальність, яку вона взяла на себе, була для неї занадто великою. Його авторитет і здатність контролювати ситуацію — навіть коли він хворий і в темниці — заспокоїли Алієну та вгамували її смуток, адже здавалося зайвим хвилюватися за людину, яка всім керує.

Він став іще більш владним.

— Перш ніж піти, ви маєте присягнути мені.

Це приголомшило Алієну. Батько завжди радив уникати присягань і казав, що присягнути означає наразити на небезпеку свою душу. Він стверджував, ніби присягнути можна хіба тоді, коли певен, що радше помреш, ніж порушиш свою обітницю. І, нарешті, він опинився в темниці саме через свою присягу: інші лорди зрадили її та визнали Стефана королем, але батько відмовився. Він був готовий померти, однак залишитися вірним обітниці, і тепер, власне, це й відбувалося.

— Дай мені меч, — сказав він Річардові.

Річард вийняв меч і простягнув його батькові.

Батько взяв зброю і розвернув руків’ям до Річарда.

— На коліна. — Річард став навколішки. — Візьмись за руків’я.

Батько зробив паузу, немов збирався на силі, і його голос справді залунав, немов дзвони.

— Присягнися Господом Всемогутнім Ісусом Христом і всіма святими, що не знатимеш спокою, доки не станеш графом Ширингським і правителем усіх земель, якими я володів.

Алієна була здивована й навіть відчула якийсь святобливий страх. Вона чекала, що батько зажадає якоїсь непевної обіцянки, наприклад завжди казати правду й боятися Бога. Але ні — він дав Річардові доволі конкретне завдання, на виконання якого могло піти все життя.

Річард глибоко вдихнув і повторив із тремтінням у голосі:

— Присягаюся Господом Всемогутнім Ісусом Христом і всіма святими, що не знатиму спокою, доки не стану графом Ширингським і правителем усіх земель, якими ти володів.

Батько зітхнув, немов упорався зі складним завданням, а потім знову здивував Алієну. Тепер він простягнув руків’я меча їй і сказав:

— Присягнися Господом Всемогутнім Ісусом Христом і всіма святими, що дбатимеш про свого брата Річарда, доки він не завершить те, що присягнувся зробити.

Алієну накрило відчуття приреченості. Отже, це тепер їхня доля: Річард мусить помститися за батька, а вона мусить дбати про Річарда. Це буде її особистою помстою, адже, якщо Річард стане графом, Вільям Гамлейський втратить свою спадщину. Їй раптом спало на думку, що ніхто навіть не поцікавився тим, як вона хоче прожити своє життя. Але ця думка зникла так само швидко, як і з’явилася. Ось її призначення, вагоме й відповідальне. Вона не противилася йому, але усвідомлювала, що це — доленосна мить, в неї за спиною зачиняються двері та прокладається її життєвий шлях. Алієна взялася за руків’я меча та присягнулася. Сила й рішучість, з якими вона повторила обітницю за батьком, здивували її саму.

— Присягаюся Господом Всемогутнім Ісусом Христом і всіма святими, що дбатиму про мого брата Річарда, доки він не завершить те, що присягнувся зробити.

Алієна перехрестилася. «Я дала присягу й радше помру, ніж порушу слово», — подумала вона зі зловтіхою.

— Все, — сказав батько, і голос його знов ослабнув. — Ніколи більше не приходьте сюди.

Алієна не могла повірити в те, що він каже це серйозно.

— Дядько Саймон міг би привозити нас, щоб відвідати тебе, а ми подбаємо, щоб тобі було тепло й ситно…

— Ні, — суворо мовив він. — Ви маєте завдання, тож не марнуйте сил на відвідування темниці.

Алієна знов почула непримириму твердість у батьковому голосі, але не могла не протестувати проти його жорстокого рішення.

— Дозволь нам прийти хоч раз і якось тебе втішити!

— Мене не треба втішати.

— Прошу тебе…

— Нізащо.

Дівчина здалася. Він завжди ставився до себе так само суворо, як і до всіх інших.

— Добре, — відповіла вона, але це пролунало наче схлип.

— А тепер ідіть, — сказав він.

— Уже?

— Так. Тут царство відчаю, гниття й смерті. Я побачив вас, дізнався, що з вами все добре, взяв із вас слово відновити втрачене й задоволений. Єдине, що може отруїти мою радість, — це бачити, як ви марнуєте час тут, у в’язниці. Ідіть.

— Тату, ні! — запротестувала Алієна, хоча й знала, що це марно.

— Послухай, — сказав він, і його голос нарешті пом’якшав. — Я прожив гідне життя й тепер помираю. Я сповідався в гріхах і готовий зустріти вічність. Моліться за мою душу. Ідіть.

Алієна нахилилася до батька й поцілувала його в чоло. Її сльози крапнули йому на обличчя.

— Прощавай, любий батьку, — прошепотіла вона й підвелася на ноги.

Річард також схилився та поцілував його.

— Прощавай, батьку, — нетвердо вимовив він.

— Хай Господь береже вас і допоможе дотримати слова, — сказав той наостанок.

Річард залишив йому свічку. Вони пішли до дверей. На порозі Алієна обернулася й подивилася на батька в непевному світлі. На його схудлому обличчі з’явився знайомий їй вираз спокійної рішучості. Дівчина дивилася на нього, аж доки сльози застелили їй очі. Тоді розвернулася, перетнула коридори темниці й вийшла надвір.

III

Її вів Річард. Алієна була приголомшена горем. Вона почувалася так, немов батько вже помер, і навіть гірше — адже він і досі страждав. Вона чула, як Річард питає, куди їм іти, однак не звернула на нього уваги. Дівчина не думала, куди вони прямують, аж доки брат зупинився біля дерев’яної церквиці з хатинкою, що спиралася на стіну храму. Алієна озирнулася навколо й побачила, що вони опинились у бідному кварталі з маленькими напівзруйнованими будиночками та брудними вулицями, де люті собаки ганялися за пацюками серед куп сміття, а босоногі діти грались у багнюці.

— Це, мабуть, і є церква Архангела Михаїла, — сказав Річард.

Хатка, що тулилася до стіни церкви, певне, була будинком священника. Вона мала одне вікно, прикрите віконницею, а двері були відчинені. Річард з Алієною ввійшли.

Серед єдиної кімнати горіло вогнище, стояв грубо тесаний стіл, кілька стільців, а у кутку — барильце з пивом. Підлога була вистелена очеретом. Біля вогнища сидів чоловік і пив щось із великої чаші. Він був миршавий, худорлявий, років п’ятдесяти, із червоним носом і рідкими пасмами сивого волосся, вбраний у повсякденний одяг — брудну нижню сорочку, коричневу сутану — і взутий у деревняки.

— Отець Ральф? — із сумнівом спитав Річард.

— Можливо, а що? — відказав той.

Алієна зітхнула. Навіщо люди множать складнощі, коли їх на світі й без того доволі? Але вона не мала сил протистояти чиємусь тяжкому норову, тому поклалася на Річарда, який сказав:

— Це означає «так»?

Відповідь на запитання з’явилася, звідки вони не чекали. Голос з вулиці гукнув:

— Ральфе? Ти в себе?

За мить увійшла жінка середнього віку й поставила перед священником велику миску, від якої пахнуло м’ясним рагу, та поклала окраєць хліба. Цього разу запах м’яса не привабив Алієну: вона надто отерпла, щоб відчувати голод. Жінка, напевне, була з Ральфових парафіянок — така сама бідно вдягнена, як і він. Він мовчки прийняв від неї частування та заходився їсти. Жінка байдуже глянула на Алієну з Річардом і вийшла.

Річард сказав:

— Отже, отче Ральфе, я — син Варфоломія, колишнього графа Ширингського.

Чоловік припинив їсти й подивився на них. Обличчя його сповнилося ворожості й ще чогось, що Алієна не могла розпізнати. Страху? Провини? Той повернувся до свого обіду, пробурмотівши:

— Що тобі від мене треба?

Алієна відчула, як сіпнулася зі страху.

— Ви знаєте, що мені треба, — сказав Річард. — Мої гроші. П’ятдесят безантів.

— Я не розумію, про що ти, — відповів Ральф.

Алієна не вірила своїм вухам. Цього просто не могло бути. Батько залишив гроші для них священникові — так він сказав! У таких речах батько не помилявся.

Річард зблід і промовив:

— Як так?

— Так, що я не розумію, про що ти. А тепер геть звідси.

Він вкинув у рота ложку рагу.

Це, безперечно, була брехня, але що їм робити? Річард вперто гнув своє.

— Мій батько залишив вам гроші — п’ятдесят безантів. І наказав передати мені. Де вони?

— Твій батько нічого мені не давав.

— Він сказав, що давав…

— Значить, він збрехав.

Одне Алієна знала напевно: батько ніколи не брехав. Вона заговорила вперше.

— Це ви брешете, і ми це знаємо.

Ральф знизав плечима.

— Тоді ідіть до шерифа.

— Тоді вам буде непереливки. Крадіям у цьому місті відрубають руки.

Обличчям священника пробігла тінь остраху, але через мить вона зникла, і він з викликом відповів:

— І кому повірять — мені чи зраднику, що сидить у темниці? І це якщо він проживе стільки, щоб дати свідчення.

Алієна зрозуміла, що він має рацію. Не було жодного неупередженого свідка, який підтвердив би, що батько віддав гроші отцю Ральфу, адже він зробив це таємно, щоб ані король, ані Персі Гамлейський, ані інші стерв’ятники не наклали руки на майно чоловіка, який зазнав краху. Алієна із сумом усвідомила, що вони такі самі беззахисні, як раніше, в лісі. Люди могли безкарно пограбувати їх із Річардом, тому що вони буди дітьми розореного дворянина. Алієна гнівно подумала: «Чому я маю так боятися цих людей? Чому вони не бояться мене?»

Річард подивився на неї і тихо спитав:

— Він має рацію, чи не так?

— Так, — зі злістю відповіла вона. — Немає сенсу скаржитися шерифові.

Враз вона згадала тих, у чиїх очах бачила страх: гладкого розбійника, якого зарізала на дорозі, і його спільника, що втік. Цей священник не кращий за розбійника, тільки старий і доволі кволий. До того ж він явно не сподівався зустрітися зі своїми жертвами. Залякати його має бути нескладно.

Річард спитав:

— Що нам тепер робити?

Алієна віддалася раптовому пориву люті.

— Спалити його будинок, — відповіла вона, вийшла на середину кімнати й ударом своїх деревняків розкидала дрова з вогнища. Очерет на підлозі зайнявся негайно.

— Гей! — заволав Ральф.

Він підвівся з місця, впустив з рук хліб і вивалив рагу на коліна. Але не встиг він повністю встати, як Алієна вже була поруч. Вона геть втратила самовладання й не тямила, що робить. Штовхнула старого, і той впав зі стільця на підлогу. Її здивувало, як легко було збити його з ніг. Вона стрибнула на нього та стала колінами на груди, так, що йому перехопило подих. Безумна від гніву, Алієна закричала йому просто в обличчя:

— Брехливий, злодійський, безбожний варваре, я спалю тебе!

Він зирнув убік, і в його очах з’явилося ще більше страху. Алієна простежила за його поглядом і побачила, що Річард дістав меч і приготувався до удару. Брудне обличчя священника зблідло, і він прошепотів:

— Дияволиця…

— Каже той, хто обікрав бідних дітей!

Вона побачила гілку, що яскраво горіла з одного кінця, схопила її та піднесла до його обличчя.

— Я випалю тобі очі — обидва, по черзі. Почну з лівого…

— Благаю, ні, — прошепотів він. — Прошу, не каліч мене.

Алієну знову здивувало те, як швидко він здався, і тут вона побачила, як навколо палає очерет.

— То де гроші? — спитала несподівано спокійним голосом.

Священник тремтів зі страху.

— У церкві.

— Де саме?

— Під каменюкою за вівтарем.

Алієна подивилася на Річарда.

— Пильнуй його, а я піду подивлюсь, — сказала вона. — Якщо ворухнеться — вбий.

— Алі, будинок тим часом згорить, — відповів Річард.

Алієна пішла в куток і підняла кришку з барильця. Там було ще до половини пива. Вона перекинула його, і пиво розлилося по підлозі, загасивши вогонь.

Дівчина вийшла з будинку. Вона усвідомила, що вже справді була готова випалити священникові очі, але замість сорому її захопило відчуття власної сили. Колись вона вирішила, що більше не дозволить людям збиткуватися з неї, і тепер довела, що здатна на опір. Вона підійшла до входу в церкву та смикнула двері. Ті були замкнені на маленький замочок. Вона могла б повернутися до священника по ключ, але натомість дістала кинджал, запхала лезо в щілину й виламала замок. Двері відчинились, і вона увійшла.

Церква була з найбідніших. Жодних меблів, окрім вівтаря, а стіни оздоблені лише грубими малюнками по білених вапном дерев’яних стінах. У куті мерехтіла самотня свічка під дерев’яною фігуркою, яка, напевне, мала зображати архангела Михаїла. Тріумф Алієни дещо зіпсувало усвідомлення того, що п’ять фунтів були непереборною спокусою для такої нужденної людини, як отець Ральф, але вона гнала від себе співчуття.

Підлога була земляною, але за вівтарем лежала велика кам’яна плита. То була доволі очевидна схованка, але нікому не спало б на думку грабувати таку бідну церкву. Алієна стала на коліно та штовхнула каменюку. Та була дуже важка й не зрушила з місця. Річард не здатен був нескінченно пильнувати Ральфа. Той міг утекти й покликати на допомогу, і тоді Алієна мусила б доводити, що гроші належать їм. І то було б ще пів біди після того, як вона напала на священника та вдерлася в церкву. Вона розуміла, що порушила закон, і від того їй стало тривожно.

Цей нервовий трепет додав їй сил. Потужним поштовхом вона зсунула каменюку на дюйм-другий[105]. Під нею відкрилася яма у фут[106], завглибшки. Алієні вдалося ще трохи відсунути плиту. У ямі лежав широкий шкіряний пасок. Вона запустила в сховок руку й дістала пасок.

— Знайшла! — сказала вголос.

Алієна несамовито зраділа тому, що здолала підступного священника та повернула батькові гроші. Однак коли вона підвелася, зрозуміла, що перемога неповна: пасок був підозріло легкий. Вона розстібнула його та порахувала монети. Їх було лише десять. Десять безантів дорівнювали одному фунту срібла.

Куди поділася решта грошей? Отець Ральф їх витратив! Її знов охопила лють. Підступний священник витратив чотири п’ятих із того, що залишив їм батько, а це був увесь їхній статок. Вона вийшла із церкви, вимахуючи паском. Надворі на дівчину глянув якийсь перехожий — з таким острахом, немов помітив погрозу в неї на обличчі. Вона не звернула на нього уваги й повернулась у хату священника.

Річард стояв над отцем Ральфом, приставивши йому до горлянки меч. Алієна ввійшла та крикнула:

— Де решта батькових грошей?

— Нема, — прошепотів священник.

Вона стала на коліна й приставила кинджал йому до обличчя.

— Куди вони поділися?

— Я їх витратив, — зізнався він хрипким зі страху голосом.

Алієні хотілося зарізати його або втопити в річці, але від того вже не було б жодної користі. Він сказав правду. Вона подивилася на перевернуте барильце: пияк міг вижлуктати чимало пива. Її аж розривало від розчарування.

— Я відрізала б тобі вухо, якби за нього дали хоч пенні, — прошипіла Алієна.

Старий дивився на неї так, немов чекав, що вона відітне йому вухо, незалежно від того, чи варте воно чогось.

Річард із тривогою сказав:

— Він однаково протринькав гроші. Забирай те, що лишилося, і ходімо звідси.

Алієна неохоче визнала, що він має рацію. Її лють почала випаровуватися, залишаючи по собі гіркий осад. Вони нічого не досягнуть залякуванням цього священника, а що довше лишатимуться тут, то ймовірніше, що хтось прийде, і тоді їм буде непереливки. Алієна підвелася.

— Ну гаразд, — сказала вона, поклала золоті монети назад у пасок і застебнула його в себе на поясі під накидкою.

Алієна вказала пальцем на отця Ральфа.

— Одного дня я повернуся і вб’ю тебе, — випалила вона й вийшла.

Дівчина рушила широкими кроками по вузенькій вулиці. Річард поспішно наздогнав її.

— Алі, ти неймовірна! — сказав він із захопленням. — Ти налякала його до смерті й забрала гроші!

Алієна кивнула.

— Я знаю, — гірко мовила вона, досі напружена, але тепер, коли гнів покинув її, вона почувалася спустошено й сумно.

— Що ми купимо? — жваво спитав брат.

— Якоїсь їжі в дорогу.

— Хіба ми не купимо коней?

— На фунт — навряд чи.

— Треба купити тобі чоботи.

Вона думала про це. Деревняки мучили її, а йти босоніж було надто холодно. Ось тільки чоботи коштували дорого, і вона не хотіла так швидко витрачати гроші.

— Ні, — вирішила дівчина. — Ще кілька днів проживу без чобіт. Краще заощадимо.

Річард був розчарований, але не наважився заперечувати.

— Що ми купимо поїсти?

— Кінський хліб, твердий сир і вино.

— Нумо купимо пирогів.

— Це надто дорого.

— О-о! — На мить він замовкнув, а потім сказав: — Ти страшенно сердита, Алі.

Алієна зітхнула.

— Я знаю.

«Що зі мною? — думала вона. — Я мала б пишатися собою. Я втекла із замку, захистила брата, знайшла батька, повернула наші гроші. І ще встромила кинджал в огрядне черево розбійника, змусила брата прикінчити його й погрожувала священникові розпеченою головнею, готова випалити йому очі».

— Це через батька? — співчутливо спитав Річард.

— Ні, — відповіла вона. — Через себе.

Алієна пошкодувала, що не купила чоботи.

У Глостер вона йшла в деревняках, доки в неї закровили ноги, а потім босоніж, доки зовсім змерзла, і тоді знову взула деревняки. Дівчині було легше не дивитися на ноги: коли бачила розтерті рани й кров, їй боліло сильніше.

Серед пагорбів було чимало бідних господарств, де селяни на клаптику землі вирощували овес або жито й тримали кількох сухоребрих тварин. Алієна зупинилася на околиці селища, коли їй здалось, що вони наблизилися до Гантлі, і звернулася до селянина, який стриг вівцю за парканом, поряд із низенькою глинобитною хатиною. Голову тварини він затиснув у дерев’яні колодки та зрізав вовну ножем з довгим лезом. Ще дві вівці тривожно тупцяли поруч, а ще одна, вже стрижена, паслась у полі й, здавалося, мерзла без своєї шуби на холодному вітрі.

— Зарано їх стригти, — сказала Алієна.

Селянин звів на неї очі й приязно всміхнувся. То був рудий молодик із ластатим обличчям. Його рукави були закочені, а під ними видніли волохаті руки.

— Так, але мені потрібні гроші. Хай краще вівці змерзнуть, ніж я помру з голоду.

— Скільки тобі платять?

— Пенні за настриг. Але для цього треба йти в Глостер, і я втрачу цілий день, хоч і маю робити в полі.

Попри це зауваження, він здавався цілком безжурним.

— Як зветься це селище? — спитала Алієна.

— Нетутешні звуть його Гантлі, — відповів селянин.

Селяни в розмові ніколи не згадували свої поселення за назвою. Для них то було просто селище. Назви були для чужинців.

— А хто ви такі? — спитав він із щирою цікавістю. — Що вас привело сюди?

— Я — племінниця Саймона Гантлійського, — відповіла Алієна.

— Зрозуміло. Знайдеш його у великому будинку. Повернешся цією дорогою назад на кілька ярдів, а потім іди стежкою через поле.

— Дякую.

Селище розляглося серед зораних полів, немов свиня в калюжі. Навколо панського маєтку, не більшого за садибу заможного селянина, тулилися близько двадцяти маленьких хатин. Схоже, тітка Едіт і дядько Саймон не надто процвітали. Біля панського будинку стояли якісь люди, а поруч із ними — коні. Один з них, очевидно, був лордом: мав на собі пурпурний плащ. Алієна уважніше придивилася до нього. Минуло дванадцять чи тринадцять років, відколи вона востаннє бачила дядька Саймона, але їй здалося, що це він. Вона запам’ятала його кремезним чоловіком, однак тепер він був наче менший — вочевидь, тому що Алієна сама виросла. Його волосся поріділо, і він мав подвійне підборіддя, якого Алієна не пригадувала. Він сказав комусь:

— Цей кінь високий у пахолку.

Тут вона впізнала його хрипкий голос із придихом.

Алієна заспокоїлася. Відтепер вони будуть у ситості й теплі, про них дбатимуть і їх захищатимуть: більше ніякого кінського хліба з твердим сиром, ночівель по коморах і блукання лісовими стежками з кинджалом напоготові. Вона матиме м’яку постіль, нову сукню та ростбіф на обід.

Дядько Саймон побачив її, але спершу не впізнав.

— Гляньте-но, — сказав він своїм людям. — До нас завітала вродлива панянка та юний воїн.

Раптом вираз його обличчя змінився, і Алієна зрозуміла, що він починає щось згадувати.

— Я тебе знаю, правда ж? — спитав він.

Алієна відповіла:

— Так, дядьку Саймоне, знаєте.

Він підстрибнув — так, немов чогось злякався.

— Угодники Божі! Голос привида! — Алієна не зрозуміла його слів, але за мить дядько сам усе пояснив. Він підійшов до неї, пильно вдивляючись — так, немов збирався перевірити зуби в коня, і сказав: — Твоя мати мала такий самий голос — наче мед, що ллється з горщика. Клянуся Богом, ти така сама вродлива, як вона.

Він торкнувся її щоки, і Алієна швидко відступила.

— Але така сама вперта, як твій чортів батько, це одразу видно. Це він вас сюди відправив?

Алієна розізлилася. Їй не подобалося, коли хтось ганив її батька. Але якби вона почала сперечатися, це тільки переконало б дядька в її впертості. Тому дівчина прикусила язика й покірно відповіла:

— Так. Він сказав, що тітка Едіт подбає про нас.

— На жаль, він помилився, — промовив дядько Саймон. — Тітка Едіт померла. Ще й після того, як ваш батько попав у неласку, половина моїх земель відійшла цьому жирному пройдисвіту Персі Гамлейському. У нас тут нелегкі часи. Тому можете просто зараз повертатись у Вінчестер. Я не візьму вас до себе.

Алієна затремтіла. Це було дуже жорстоко.

— Але ви наш родич! — сказала вона.

Він здавався дещо присоромленим, але відповідь його була різкою:

— Не родич. Ти була племінницею моєї першої дружини. Але навіть за життя Едіт не часто бачилася зі своєю сестрою — через пихатого віслюка, за якого вийшла твоя мати.

— Ми будемо працювати, — заблагала Алієна. — Ми обоє готові…

— Не треба марних слів, — перебив він. — Я вас не прийму.

Алієна була приголомшена. Дядько сказав це так рішучо, що не було сенсу сперечатися чи благати. Але вона зазнала стількох розчарувань і невдач, що відчула не сум, а лють. Тиждень тому вона б лише розридалася, почувши таке. Тепер же їй захотілося в нього плюнути. Вона промовила:

— Я це тобі пригадаю, коли Річард стане графом і забере свій замок.

Він засміявся.

— Боюся, я не доживу до тих часів.

Алієна не збиралася терпіти приниження.

— Ходімо, — сказала вона Річардові. — Ми самі про себе подбаємо.

Дядько Саймон уже відвернувся й роздивлявся високого в пахолку коня. Люди, що стояли поруч із ним, здавалися збентеженими. Алієна з Річардом пішли.

Коли ніхто вже не міг їх почути, Річард спитав:

— Що нам тепер робити, Алі?

— Доведемо цим безсердечним людям, що ми кращі за них, — похмуро відповіла вона, хоча й не відчувала в собі рішучості, а саму лише ненависть: до дядька Саймона, отця Ральфа, тюремника Одо, розбійників, вердюра, а найбільше — до Вільяма Гамлейського.

— Добре, що в нас є гроші, — сказав Річард.

То була правда. Але їх не вистачить навічно.

— Не можна їх витрачати, — відповіла Алієна, поки вони йшли стежкою, що вела до дороги. — Коли ми їх проїмо, то знову загрузнемо в злиднях. Треба щось зробити з ними.

— Не розумію, — мовив Річард. — Я думаю, що треба купити поні.

Вона витріщилася на нього. Це жарт? Але брат не усміхався. Він просто нічого не розумів.

— Ми не маємо ані становища, ані титулу, ані землі, — стала терпляче пояснювати вона. — Король нам не допоможе. Ми не можемо знайти роботу — ми вже намагались у Вінчестері, але ніхто нас не взяв. Проте нам треба якось прожити й зробити тебе лицарем.

— А-а, — сказав Річард, — ясно.

Вона бачила, що насправді він так нічого й не зрозумів.

— Ми мусимо знайти собі якесь зайняття, що прогодує нас і дасть можливість заробити тобі на гарного коня.

— Тобто я маю стати підмайстром у ремісника?

Алієна похитала головою.

— Та маєш стати лицарем, а не якимось теслярем. Нам зустрічалися люди, що ні від кого не залежать, хоч і не мають ніяких вмінь?

— Так, — раптом згадав Річард. — Меґ із Вінчестеру.

Він мав рацію. Меґ торгувала вовною, хоча ніколи не була в підмайстрах.

— Але ж Меґ має ятку на ринку.

Вони підійшли до рудого селянина, який вказав їм дорогу. У полі паслися четверо його стрижених овець, а сам він в’язав вовну в паки за допомогою очеретяної мотузки. Він відірвався від роботи й помахав їм. Саме такі селяни, як він, возили вовну в міста й продавали її купцям. Але в купця мало бути місце для торгівлі…

Чи ні?

В Алієни з’явився план.

Вона різко повернула назад.

— Куди ти? — спитав Річард.

Алієна була надто збуджена, щоб відповідати. Вона прихилилася до паркана, за яким працював селянин.

— Нагадай, скільки ти можеш виручити за вовну?

— Пенні за один настриг, — відповів той.

— Але ти маєш цілий день подорожувати в Глостер і назад.

— Отака халепа.

— Може, я куплю твою вовну? Тоді тобі не доведеться йти в місто.

Річард сказав:

— Алі! Нам не потрібна вовна!

— Замовкни, Річарде.

Вона не хотіла пояснювати йому свій задум — їй кортіло дізнатися, як відреагує селянин.

Той сказав:

— Дуже ласкаво з твого боку.

Але на обличчі в нього застиг вираз сумніву, немов він запідозрив обман.

— Але я не можу заплатити тобі по пенні за настриг.

— Ага! Я знав, що тут якесь шахрайство.

— Я дам тобі два пенси за чотири.

— Але вони коштують по пенні, — запротестував він.

— У Глостері. А ми в Гантлі.

Селянин похитав головою.

— Краще я втрачу день роботи в полі, але матиму чотири пенси, ніж матиму два пенси та виграю день.

— А якщо я дам три пенси за чотири настриги?

— Я все одно втрачу пенні.

— Але надолужиш день.

Він розізлився.

— Вперше в житті чую про таке.

— Це якби я була візницею, а ти платив би мені пенні за те, що я везу твою вовну на ринок, — його нетямущість доводила її до нестями. — Питання в тому, вартий день роботи в полі одного пенні чи ні.

— Залежить від того, який то день, — задумливо відповів він.

Річард спитав:

— Алі, що ти робитимеш із вовною?

— Продам її Меґ, — нетерпляче відповіла вона. — По пенні за настриг. Так ми заробимо один пенні.

— Але нам знадобиться за один пенні йти аж у Вінчестер!

— Ні, дурнику. Ми купимо вовну в п’ятдесяти селян, і повеземо всю її у Вінчестер. Зрозумів? Так ми заробимо п’ятдесят пенні! Вистачить і на їжу, і відкласти щось на файного коня для тебе!

Вона розвернулася до селянина. Його життєрадісна усмішка померкла, він чухав свою руду голову. Алієні було прикро збивати його з пантелику, але вона хотіла, щоб він погодився на її пропозицію. У такому разі вона точно знала б, що зможе дотримати слова, яке дала батькові. Але селяни були вперті. Їй закортіло схопити його за комір і добряче струсити. Натомість вона сунула руку під накидку й порилася в гаманці. Вони обміняли золоті безанти на срібні пенні в будинку злотника у Вінчестері, і тепер Алієна вийняла три монети й показала їх селянинові.

— Ось, — сказала вона. — Бери, або ми йдемо геть.

Вид срібла допоміг селянинові визначитися.

— Добре, — відповів він і взяв гроші.

Алієна усміхнулася. Схоже, вона знайшла рішення.

Тієї ночі вона поклала паку вовни собі замість подушки. Її запах нагадав про будинок Меґ.

Уранці, коли дівчина прокинулася, виявилося, що вона не вагітна.

Справи йшли на лад.

За чотири тижні після Великодня Алієна з Річардом увійшли у Вінчестер — разом зі старою шкапою, що тягнула саморобний віз, на якому лежали запакованими двісті сорок настригів — саме з такої кількості складалася пака вовни.

Тоді вони й дізналися про податки.

Раніше вони входили в місто, не привертаючи жодної уваги. Однак з возом виявилося, що міська брама вузька і її постійно охороняють двоє митників. Вони стягували один пенні за кожен віз товарів, що в’їжджав у Вінчестер. На щастя, в Алієни іще залишилося кілька пенні, щоб заплатити за в’їзд, інакше їм довелося б повертатися ні з чим.

Більшість настригів обійшлася їм між половиною і трьома чвертями пенні. Сімдесят два пенси вони заплатили за стару кобилу, а розхитаний візок їм віддали за так. Решта грошей здебільшого пішла на харчі, але сьогодні вони мали залишитися з фунтом срібла, ще й кобилою і возом.

Задум Алієни полягав у тому, щоб знов обійти селища, скупити вовни на ще одну паку, потім повторити — аж доки селяни обстрижуть усіх овець. Дівчина розраховувала, що наприкінці літа вони матимуть достатньо грошей, щоб купити дужого коня й новий віз.

Вона відчувала неабияку радість, поки вела їхню стару шкапу вулицею до будинку Меґ. Врешті-решт, вона зможе довести, що здатна подбати про себе та про свого брата без чиєїсь допомоги. Алієна почувалася дуже дорослою та самостійною. Вона сама розпоряджалася своєю долею. Король їй не зарадив, родичі були їй не потрібні, і чоловік був ні до чого.

Вона чекала на зустріч із Меґ, яка надихала її. Меґ була серед тих, хто допоміг Алієні й не намагався пограбувати, зґвалтувати або скористатися нею. В Алієни було багато запитань до неї про торгівлю загалом і зокрема про торгівлю вовною.

Був базарний день, тому вони доволі довго тяглися людними вулицями в напрямку оселі Меґ. Нарешті дісталися її будинку. Алієна увійшла в залу. Там стояла жінка, яку вона раніше не бачила.

— О! — сказала Алієна й зупинилася.

— Кого ти шукаєш? — спитала жінка.

— Я подруга Меґ.

— Вона тут більше не живе, — різко відповіла жінка.

— Божечку! — Алієна не бачила причин для такої безцеремонності. — Куди вона поїхала?

— Разом зі своїм чоловіком, який з ганьбою покинув місто, — сказала жінка.

Алієна відчула розчарування і страх. Вона так розраховувала на Меґ, щоб продати свою вовну.

— Це просто жахливо!

— Він виявився непорядним торговцем, і на твоєму місці я не вихвалялася б дружбою з нею. А тепер іди.

Алієну образило те, що хтось каже такі речі про Меґ.

— Мені байдуже, що скоїв її чоловік. Меґ — порядна жінка, значно вища за крадіїв і повій, якими кишить це паскудне місто, — мовила вона та вийшла, перш ніж жінка встигнула щось заперечити.

Словесна перевага заспокоїла її лише на мить.

— Погана звістка, — сказала вона Річардові. — Меґ поїхала з Вінчестеру.

— А там зараз також живуть торговці вовною? — поцікавився він.

— Я не спитала. Я думала, що б сказати таке уїдливе новій господині. — Тепер Алієна почувалася дурепою.

— Що нам робити, Алі?

— Треба продати вовну, — стурбовано відповіла вона. — Мусимо йти на ринкову площу.

Вони розвернули кобилу й повернулися на Головну вулицю, а потім почали проштовхуватися через натовп у напрямку ринку, що вирував між Головною вулицею та собором. Алієна вела кобилу, а Річард ішов позаду й підштовхував віз, коли кобила втомлювалася, а це ставалося постійно. На ринку було велелюдно. Натовп рухався вузькими проходами між ятками, і Алієну з Річардом постійно затримували вози — такі, як їхній. Дівчина зупинилася, залізла на паку та стала видивлятися торговців вовною. Вона побачила лише одного, злізла з воза й повела кобилу в той бік.

Торгівля в нього йшла жваво. Він мав чималу ділянку, відгороджену мотузками, позаду якої стояла комора. Її стіни були зроблені із щитів, заплетених лозою та очеретом, — схоже, цю комору зводили кожного базарного дня, а потім розбирали. Купець, смаглявий чоловік, мав обрубану до ліктя ліву руку. До обрубка був прикріплений дерев’яний гребінь, і щоразу, як купцеві пропонували купити вовну, він виривав шматок тим гребенем, мацав правицею та називав ціну, а після того відраховував заплату водночас і гребенем, і правою рукою. Великі суми він зважував на терезах.

Алієна проштовхувалася ближче до прилавка. Селянин запропонував купцеві три доволі рідкі настриги, обв’язані шкіряним ремінцем.

— Рідкувата, — сказав купець. — Три фартинги за кожен.

Фартинг дорівнював чверті пенні. Він відрахував два пенні, взяв сокирку та швидким, вправним рухом розрубав третій пенні на чверті. Він віддав селянинові два пенні й одну чверть.

— Три фартинги по три буде два пенси й один фартинг.

Селянин зняв ремінець із вовни й віддав настриги купцеві.

Потім двоє молодих людей поклали на прилавок цілу паку вовни. Купець уважно оглянув її.

— Повна пака, але якість погана, — сказав він. — Даю вам фунт.

Алієну зацікавило, як він визначав, що пака повна. Напевне, це приходить з досвідом. Вона дивилася, як купець зважив фунт срібних пенні.

На ринку з’явилися ченці з возом, повним пак вовни. Алієна вирішила випередити їх. Вона кивнула Річардові, який зняв паку з воза й поклав її на прилавок.

Купець оцінив вовну.

— Якість різна, — сказав він. — Пів фунта.

— Що? — недовірливо перепитала Алієна.

— Сто двадцять пенні, — відповів той.

Алієна обурилася.

— Ти щойно заплатив фунт за паку!

— Справа в якості.

— Ти дав фунт за погану вовну!

— Пів фунта, — уперто потворив той.

Монахи з’юрмилися навколо ятки. Але Алієна стояла на місці: на кону був її прожиток, а злиднів вона боялася більше за купця.

— Скажи чому, — наполягала вона. — Вовна ж пристойна, правда?

— Так.

— То заплати мені стільки само, скільки тим двом.

— Ні.

— Чому?! — майже закричала вона.

— Бо дівчині не платять стільки само, скільки чоловікові.

Їй закортіло задушити купця. Він пропонував їй менше, ніж вона віддала за вовну селянам. Це було нечувано. Якби вона погодилася на таку ціну, вся її робота була б даремною. А найгіршим було те, що її задум, як прогодувати себе та брата, не справдився б і її самостійність на тому й скінчилась би. І чому? Тому що дівчині не платять стільки само, скільки чоловікові!

Очільник монахів уважно дивився на неї. Вона це ненавиділа.

— Не витріщайся! — грубо гукнула вона. — Краще думай про свої справи із цим безбожним салогубом!

— Добре, — спокійно відповів монах.

Він дав знак іншим, і ті потягнули паку на прилавок.

Річард сказав:

— Візьми десять шилінгів, Алі. Інакше в нас не буде нічого, крім паки вовни!

Алієна гнівно роздивлялася купця, який оцінював монашу вовну.

— Якість різна, — сказав той, і їй стало цікаво, чи він колись визнає, що якість гарна. — По фунту й дванадцять пенсів за паку.

«Чому сталося так, що Меґ поїхала, — із сумом подумала Алієна. — Якби вона лишилася тут, усе було б добре».

— Скільки у вас пак? — спитав купець.

Послушник сказав:

— Десять.

Тут старший перебив його.

— Ні, одинадцять.

Послушник подивився на нього так, немов хотів щось заперечити, але промовчав.

— Одинадцять з половиною фунтів срібла та дванадцять пенсів.

Купець почав відраховувати гроші.

— Я не здамся, — сказала Алієна Річардові. — Повеземо вовну ще кудись — у Ширинг чи у Глостер.

— Так далеко? А якщо і там не вдасться її збути?

Він мав рацію: те саме могло статися деінде. Найбільша складність полягала в тому, що в них не було ані статусу, ані підтримки, ані протекції. Купець не наважився б образити монахів, і навіть злиденні селяни могли б наробити йому клопоту, якби він їх ошукав. Однак кривдити двох дітей, за яких нікому було заступитися, він міг сміливо — ніщо йому за це не загрожувало.

Ченці тим часом носили паки до комори. За кожну купець відважував старшому монахові по фунту срібла й дванадцять пенні. Коли всі паки опинилися в коморі, на прилавку стояв цілий мішок срібла.

— Тут лише десять пак, — сказав купець монахові.

— А от і одинадцята, — відповів той і взявся за Алієнину.

Вона приголомшено дивилася на нього.

Купець здивувався не менше.

— Я запропонував їй пів фунта, — наголосив він.

— Я купив у неї вовну, — сказав монах, — і продав тобі.

Він кивнув іншим монахам, і ті віднесли Алієнину паку в комору.

Купець мав роздратований вигляд, але відрахував-таки останній фунт і дванадцять пенні. Монах віддав гроші Алієні.

Дівчина була вражена. Усе йшло шкереберть, і раптом якийсь незнайомець врятував її — і це після того, як вона йому нагрубила!

Річард промовив:

— Дякую за допомогу, отче.

— Дякуйте Господові, — відповів священник.

Алієна не знала, що сказати. Вона аж тремтіла, притиснувши гроші до грудей. Як йому віддячити? Вона подивилася на свого рятівника. То був невисокий, худорлявий, напружений чоловік. Він рухався швидко й насторожено — немов пташка із тьмяним оперенням, але блискучими очима. До речі, очі він мав блакитні, а чубок навколо голеної маківки посивів, хоча обличчя було молоде. Алієна раптом подумала, що воно їй знайоме. Де вона бачила його?

Схоже, монах думав про те саме.

— Ви не пам’ятаєте мене, але я вас знаю, — промовив він. — Ви — діти Варфоломія, колишнього графа Ширингського. Я чув, що ви опинились у біді, і радий вам допомогти. Можете продавати свою вовну мені.

Алієні закортіло його поцілувати. Він не лише врятував її, а й був готовий забезпечити її майбутнє! Нарешті, вона знайшла слова.

— Я не знаю, як вам дякувати, — сказала дівчина. — Бачить Бог, нам потрібен заступник.

— Тепер у вас їх двоє, — відповів монах. — Господь і я.

Алієна була зворушена.

— Ви врятували мені життя, а я навіть не знаю, хто ви, — мовила вона.

— Мене звуть Філіп, — сказав він. — Я — пріор Кінгзбриджський.

I

День, коли Том Будівник повів каменярів у каменярню, був надзвичайним.

Вони рушили туди за кілька днів до Великодня, через п’ятнадцять місяців після того, як згорів старий собор. Саме стільки знадобилося пріорові Філіпові, щоб зібрати необхідну суму для наймання робітників.

Том знайшов лісничого та старшого каменяра в Солсбері, де будівництво палацу єпископа Роджера вже майже закінчилося. Лісничий зі своїми людьми працював уже два тижні — шукав і валив високі сосни й старі дуби. Вони зосередили зусилля в лісах біля річки, вгору за течією від Кінгзбриджу, адже везти матеріали звивистими брудними дорогами коштувало дорого, і можна було заощадити чималі гроші, просто сплавляючи дерева вниз за течією, до місця будівництва. Потім дерева мали грубо порубати на опори для риштовання, ретельно витесати в лекала для каменярів і каменотесів, а найвищі відкласти, щоб у майбутньому пустити на крокви. Деревина щодня надходила в Кінгзбридж, а Том лише мав щосуботи платити лісничим.

Каменярі прибували упродовж кількох останніх днів. Старший каменяр, Отто Чорнопикий, привів із собою двох синів — обидва були каменярами — і чотирьох онуків, підмайстрів. Крім того, разом із ним прийшли ще двоє робітників: його двоюрідний брат і шурин. Така сімейщина не була чимось незвичним, і Том не заперечував: родичі зазвичай непогано працювали.

Майстри ще не розпочали роботу, і в Кінгзбриджі їх було тільки двоє: Том і тесляр із пріорату. Накопичувати матеріали було корисно, але невдовзі Том мав найняти людей, які сформують кістяк будівельної команди, — мулярів. Саме вони, камінь за каменем, будуть зводити стіни. Тоді й мала початися велика робота. Том ішов, мало не підстрибуючи: саме цього він чекав упродовж десятка років.

Першим муляром, якого він найме, стане його син Альфред. Альфредові було близько шістнадцяти, і він уже мав уміння, необхідні мулярові: знав, як різати каміння й будувати міцні стіни. Щойно почнеться будівництво — він одержуватиме повну платню.

Другий син Тома — Джонатан — мав уже п’ятнадцять місяців і швидко зростав. Здорова й міцна дитина, він став улюбленцем усього монастиря. Том попервах хвилювався за нього — через те, що його доглядав пришелепуватий Джонні Вісім-Пенсів, але Джонні був не менш уважний за будь-яку матір, а його відданість своєму обов’язкові зробила б честь кожній неньці. Монахи так і не запідозрили, що Том — Джонатанів батько, і навряд чи колись дізнаються про це.

У семирічної Марти з’явилася щербина між зубами, і вона дуже скучила за Джеком. Том найбільше переймався через неї, адже їй була потрібна матір.

Знайшлося б чимало жінок, які охоче пішли б заміж за Тома та дбали би про його доню. Він знав, що його не можна назвати непривабливим, а тепер, коли пріор Філіп узявся до будівництва по-справжньому, він міг не хвилюватися за свій заробіток. Том виїхав із гостьового будинку та збудував собі в селищі чудову хату на дві кімнати, з димарем. Врешті-решт, як старший майстер, що відповідає за всі роботи, він матиме заробіток, якому зможе позаздрити будь-який дрібномаєтний дворянин. Але він не міг і думати про те, щоб одружитися з кимось, окрім Елени. То було немов звикнути до найкращого вина, після якого все інше смакує, наче оцет. У селищі жила вдова — пухка, вродлива жінка з незмінною усмішкою, чималим бюстом і двома добре вихованими дітьми, яка кілька разів пекла для нього пироги та палко цілувала під час святкування Різдва, — готова вийти за нього заміж, варто було лише поманити. Але він знав, що буде з нею нещасливим, адже завжди мріятиме про те, щоб мати за дружину непередбачувану, шалену, чарівливу, пристрасну Елену.

Елена обіцяла колись повернутися та провідати їх. Том твердо вірив, що вона дотримає слова, і вперто чекав, хоча минув уже рік, відколи вона пішла. Але коли вона повернеться, він попросить її вийти за нього заміж.

Том гадав, що тепер вона мала б прийняти його. Він більше не був нужденним: міг прогодувати і своїх дітей, і її з Джеком. Йому здавалося, що бійкам між Альфредом і Джеком можна запобігти, якщо правильно поводитися з хлопцями. «Коли Джек почне працювати, Альфред не буде так обурюватися ним», — думав Том. Він хотів запропонувати взяти Джека в підмайстри. Хлопець наче зацікавився будівництвом, був дуже кмітливим, а за рік-другий мав достатньо зміцніти для важкої роботи. Тоді Альфред не зможе звинувачувати його в лінощах. Інша річ, що Джек умів читати, а Альфред — ні. Том хотів попросити Елену навчити його сина грамоти й письма. Вона могла б давати йому уроки щонеділі. Тоді Альфред не почувався б дурнішим за Джека. Хлопці стануть рівними: освіченими, працьовитими, а невдовзі й зрівняються за статурою.

Том знав, що Елені подобалося жити з ним, попри всі їхні знегоди, їй подобалися і його тіло, і душа. Вона захоче повернутися до нього.

Чи зможе він владнати це з пріором Філіпом — то інше питання. Елена доволі рішуче показала зневагу до його віри. Складно уявити щось більш образливе для пріора за те, що вона скоїла. Том іще не знав, як цьому зарадити.

Тим часом усі його зусилля були спрямовані на планування собору. Отто та його каменярі мали збудувати собі хатину в каменярні, щоб було де спати вночі. Коли вони облаштуються, то збудують собі справжні будинки й перевезуть у них свої сім’ї.

З усіх будівельних ремесел робота в каменярні вимагала найменше вмінь і найбільше сили. За всіх думав старший каменяр: він вирішував, де брати камінь і в якому порядку, де ставити драбини й підіймальні пристрої.

Якщо каменярі працювали на високих прямовисних ділянках, він мав подбати про риштовання, а також стежити за тим, щоб коваль справно постачав необхідні інструменти. Загалом же робота каменяра не була складною. Треба було пробити кайлом щілину в скелі, а потім її поглиблювали молотом і долотом. Коли щілина ставала такою великою, що по каменю йшла тріщина, її розширювали дерев’яним клином. Якщо розрахунок був правильний, камінь розколювався саме там, де необхідно.

Робітники виносили каміння з каменярні на ношах або підіймали на мотузці, закріпленій на великому колесі, що оберталося. У своїй хижі каменярі начорно рубали каміння за формою, вказаною старшим будівельником. Точне різьблення та формування мали робити вже в Кінгзбриджі.

Найскладнішим було перевезення. Подорож від каменярні до Кінгзбриджу тривала день, і візник, напевне, братиме по чотири пенси за ходку — а він же не зможе вантажити більше ніж вісім-дев’ять великих каменюк за раз, інакше в нього зламається віз або здохне кінь. Щойно каменярі облаштуються на місці, Том повинен буде дослідити місцевість і з’ясувати, чи можна скоротити маршрут — наприклад, водним шляхом.

Вони вирушили з Кінгзбриджу на світанку. Коли йшли лісом, дерева, що схилялися над дорогою, змусили Тома замислитися про колони нового собору. Листя на деревах лише починало зеленіти. Тома вчили прикрашати опори спіралями чи зиґзаґами, але тепер йому спало на думку, що орнамент у вигляді листя буде дуже ефектним.

Вони взяли непоганий темп і в другій половині дня вже наблизилися до каменярні. На свій подив, Том почув удалині звуки, немов хтось бив по каменю чимось металевим — наче там хтось працював. Фактично каменярня належала графу Ширингському — Персі Гамлейському, — але король дозволив Кінгзбриджському пріорату видобувати там камінь для собору. «Напевне, — розмірковував Том, — граф Персі надумався видобувати каміння для власної вигоди одночасно з пріоратом. Король, мабуть, не заборонив йому, але це створить чимало незручностей».

Коли вони підійшли ближче, Отто — смаглявий грубий чоловік — насупився, почувши цей звук, але промовчав. Інші почали стурбовано бурмотіти один до одного. Том не зважав на них і пішов швидше. Йому кортіло швидше дізнатися, що там відбувається.

Дорога повернула в невеличкий лісок і вперлась у пагорб. Він, власне, і був каменярнею: збоку від нього немов відкусили шматок — то були сліди роботи каменярів у минулому. Томові здавалося, що працювати тут буде нескладно: пагорб зручніший за копальню, адже спускати каміння легше, ніж підіймати його з ями.

У каменярні хтось працював, у цьому не було жодних сумнівів. Біля підніжжя пагорба стояла хижка, вгору тягнулося міцне риштовання футів у двадцять[107] заввишки, а поряд лежала купа каміння, що чекало, поки його заберуть. Том побачив щонайменше десятьох каменярів. Біля хижки стояли два воїни із суворими обличчями, які кидали каміння в діжку.

— Мені це не подобається, — сказав Отто.

Томові це теж не подобалося, але він старався здаватися спокійним. Зайшов у каменярню впевнено, немов господар, і швидко пройшов повз двох воїнів. Ті підхопилися на ноги з дещо винуватим виглядом, притаманним вартовим, які знудилися на багатоденній варті. Том швидко глянув на їхню зброю: кожен мав меч і кинджал, обидва були вдягнені в жилети з грубої шкіри, але без обладунку. У Тома був лише мулярський молот на паску. Він не готувався до бою. Будівник мовчки пішов просто на тих двох, але в останню мить повернув убік, обійшов їх і попрямував до хижки. Вартові непевно подивилися один на одного: якби Том мав дрібнішу статуру й не мав молота, вони зупинили б його більш рішуче, але тепер було запізно.

Том увійшов у хижку. То була простора дерев’яна будівля з комином. На стінах висіли новенькі інструменти, а в кутку стояв камінь — щоб їх гострити. Два каменярі сиділи на масивній дерев’яній лавці та обтісували каміння сокирами.

— Вітаю, браття, — привітався Том, як було заведено серед ремісників. — Хто тут старший майстер?

— Я старший каменяр, — сказав один. — Звуся Гарольд Ширингський.

— Я — старший майстер-будівник Кінгзбриджського собору. Мене звуть Том.

— Вітаю, Томе Будівнику. Що привело тебе сюди?

Перед тим як відповісти, Том роздивився Гарольда. То був блідий, вкритий пилом чоловік із маленькими сіро-зеленими очима, які він мружив, коли говорив, немов старався змахнути кам’яний пил. Він невимушено прихилився до верстака, але був не такий спокійний, як хотів здаватися.

Гарольд був схвильований, насторожений і явно щось передчував. «Він чудово знає, чому я тут», — подумав Том.

— Я привів свого старшого каменяра працювати тут.

Воїни увійшли слідом за Томом, а Отто і його люди стояли в них за спинами. Кілька Гарольдових робітників також увійшли поцікавитися, що відбувається.

Гарольд сказав:

— Каменярня належить графові. Якщо хочеш брати тут каміння — маєш домовлятися з ним.

— Ні, не маю, — відповів Том. — Коли король віддав каменярню графові Персі, він також дав Кінгзбриджському пріоратові право брати тут камінь. Нам не потрібні нічиї дозволи.

— Але ми не зможемо працювати тут усі, правда ж?

— Думаю, зможемо, — мовив Том. — Я не хотів би позбавити твоїх хлопців роботи. Тут достатньо каменю — вистачить не на один собор. Нам треба домовитися, як ужитися тут разом.

— Я не згодний, — сказав Гарольд. — Я працюю на графа.

— А я працюю на Кінгзбриджського пріора, і мої люди почнуть роботу завтра, хочеш ти того чи ні.

Тут заговорив один із воїнів.

— Ти не працюватимеш тут — ані завтра, ані коли-небудь іще.

До цієї миті Том чіплявся за думку, що Персі, хоч і порушив королівський едикт і почав сам розробляти каменярню, піддасться тискові, дотримається угоди й дозволить пріоратові видобувати камінь. Але, очевидно, цим воїнам наказали не пускати сюди монастирських каменярів.

Це все змінювало. Том зрозумів, що їм не здобути камінь у мирний спосіб, і його серце обірвалося.

Воїн, що заговорив до нього, був низеньким присадкуватим хлопцем років двадцяти п’яти із сердитим виразом обличчя. Він здавався тупим, але впертим — переконати таких у чомусь було найскладніше. Том подивився на нього з викликом і спитав:

— Хто ти такий?

— Я — управитель графа Ширингського. Він наказав мені охороняти каменярню, і я виконую його наказ.

— І як ти охоронятимеш її?

— Оцим мечем. — Він торкнувся руків’я зброї, що висіла в нього на паску.

— Не боїшся королівського гніву, коли постанеш перед ним за порушення порядку?

— Я готовий ризикнути.

— Але вас тільки двоє, — переконливо сказав Том. — А нас семеро, не рахуючи чотирьох хлопців, і ми маємо королівський дозвіл працювати тут. Якщо ми вб’ємо вас, нас не повісять.

Обидва воїни замислилися, але не встигнув Том скористатися своєю перевагою, як заговорив Отто:

— Зачекай. Я привів людей видобувати каміння, а не битися.

Том занепав духом. Якщо каменярі не готові чинити опір, значить, надії нема.

— Не треба їх боятися, — сказав він. — Хочеш залишитися без роботи через двох головорізів?

Отто понуро подивився на нього.

— Я не битимуся з озброєними людьми, — відповів він. — Я добре заробляв упродовж десяти років і не помру з голоду. Крім того, я не знаю, на чийому боці правда: це твоє слово проти їхнього.

Том подивився на людей Отто. В обох каменярів на обличчі був той самий упертий вираз, що й в Отто. Вони, безперечно, послухаються його: він був не лише їхнім старшим майстром, а ще й батьком. Власне, Том розумів позицію Отто. На його місці він, напевне, вчинив би так само. Він не став би сваритися з озброєними людьми, якби не був у безвиході.

Але виваженість Отто нічим не могла зарадити Томові, а навпаки — змусила його відчути ще більше розчарування. Він вирішив спробувати ще раз.

— Нам не треба битися, — сказав він. — Вони знають, що король повісить їх, якщо щось нам заподіють. Тож розпалимо багаття, влаштуємося на ніч, а вранці почнемо роботу.

Дарма він згадав про ніч. Один із синів Отто запитав:

— Як нам спати поруч із цими кровожерливими розбійниками?

Інші забурмотіли щось схвальне.

— Поставимо вартових, — у відчаї запропонував Том.

Отто рішуче похитав головою.

— Ми йдемо звідси сьогодні ж. Зараз.

Том ще раз подивився на них і зрозумів, що зазнав поразки. Уранці він був сповнений надій і тепер не міг повірити, що ці нікчемні громили зруйнували його плани. Якась дошкульність висіла в нього на язику, і він не втримався.

— Ви пішли проти короля, і це вам так не минеться, — сказав він Гарольдові. — Перекажи це графу Ширингському. А ще скажи йому, що я, Том Будівник Кінгзбриджський, якщо колись дотягнуся до його гладкої шиї, то душитиму, аж доки здохне.

Джонні Вісім-Пенсів пошив для малюка Джонатана мініатюрну монашу сутану, із широкими рукавами та каптуром. Хлопчик мав у ній такий чарівний вигляд, що на нього неможливо було дивитися без захвату. На жаль, це вбрання вийшло не дуже практичним: каптур падав йому на очі, а коли він повзав, поли плутались у нього між колін.

У другій половині дня, після денного сну, пріор Філіп зустрів його разом із Джонні Вісім-Пенсів у колишній наві собору, де зараз влаштували гральний майданчик для послушників. О цій годині послушникам дозволяли трохи розважитися, і Джонні дивився, як вони грають у квача, а Джонатан досліджував павутиння кілків і шпагату, за допомогою яких Том Будівник створював план східної частини нового собору.

Філіп мовчки постояв кілька хвилин поруч із Джонні, дивлячись, як гасають юнаки. Пріор захоплювався Джонні, який компенсував розумові обмеження своїм надзвичайно добрим серцем.

Джонатан стояв на ногах, прихилившись до стовпчика, який Том вбив у землю там, де мав розташовуватися північний ґанок. Він схопився за мотузку, прив’язану до стовпчика, і, спершись на цю хитку опору, зробив кілька незграбних, обережних кроків.

— Скоро він піде, — сказав Філіп Джонні.

— Він намагається, отче, але завжди падає на дупцю.

Філіп присів і простягнув руки до Джонатана.

— Ходи до мене, — покликав він. — Ну ж бо.

Джонатан усміхнувся, показавши дрібні зуби. Тримаючись за Томову мотузку, він зробив іще крок. Потім тицьнув пальцем на Філіпа, немов це мало якось йому допомогти, і, раптом наважившись, покрив відстань між ними в три швидкі рішучі кроки.

Філіп схопив його на руки та сказав:

— Молодець!

Він обійняв малого з почуттям гордості, немов то було його досягнення, а не Джонатана. Джонні зрадів не менше за нього.

— Він пішов! Він пішов!

Джонатан пручався, вимагаючи, щоб його відпустили. Філіп поставив малюка на ноги, щоб подивитися, чи піде він знову. Але той, схоже, вичерпав свої можливості, негайно впав на коліна та поповз до Джонні.

Філіп згадав, як дехто з монахів обурився, коли він привів Джонні й малюка Джонатана в Кінгзбридж. Але з Джонні нескладно було поладнати, якщо не забувати, що він лише дитина в тілі дорослого чоловіка, а Джонатан легко подолав будь-який спротив власною чарівністю.

Джонатан був не єдиним джерелом неспокою в монастирі упродовж першого року. Проголосувавши за вправного годувальника, монахи почувалися зрадженими, коли Філіп запровадив аскезу для зменшення повсякденних витрат. Філіпа це ображало: йому здавалося, він ясно дав зрозуміти, що головним його пріоритетом буде новий собор. Монастирські служителі також були не в захваті від його плану позбавити їх фінансової незалежності, хоч і розуміли, що відсутність реформ неодмінно призведе до занепаду пріорату. А його рішення витратити гроші на примноження поголів’я овець мало не призвело до бунту. Однак серед ченців були переважно люди, що слухаються наказів, а єпископ Валер’ян, який міг підбурювати заколотників, більшу частину року присвятив подорожі в Рим і назад, тому протест монахів обмежився невдоволеним буркотінням.

Філіп, хоч і страждав від того, що опинився в меншості, був певен: результати підтвердять його правоту. Вжиті ним заходи вже давали свої плоди. Ціна на вовну знову зросла, і Філіп розпорядився починати стрижку. Завдяки цьому він зміг найняти лісничих і каменярів. Щойно покращиться фінансовий стан і розпочнеться будівництво собору, його авторитет як пріора стане незаперечним.

Він ласкаво погладив Джонні Вісім-Пенсів по голові та пішов будівельним майданчиком. З допомогою слуг пріорату й молодших монахів Том з Альфредом почали копати котлован для фундаменту, хоча його глибина наразі становила всього лише п’ять-шість футів[108]. Том сказав Філіпові, що котлован у деяких місцях сягатиме двадцяти п’яти футів[109], але для цього йому знадобиться чимало робітників і підіймальних механізмів.

Нова церква мала бути більшою за стару, та однаково була замала, щоб зватися собором. Філіп потайки мріяв про найдовший, найвищий, найбагатший і найпрекрасніший собор у королівстві, але вгамовував себе думкою про те, що буде вдячним за будь-яку церкву.

Він увійшов у Томову повітку й поглянув на дерев’яні деталі, що лежали на лавці. Будівник провів тут більшу частину зими, працював залізним мірилом і тонкими стамесками — робив те, що він звав «лекалами»: дерев’яні зразки для каменярів, якими ті мали керуватися під час формування каменів. Філіп захоплено спостерігав, як Том — кремезний чолов’яга з великими ручищами — точно й старанно викарбовує в деревині ідеальні криві, правильні квадрати й точні кути. Пріор взяв одне з лекал і роздивився. Воно мало форму маргаритки — чверть кола з кількома виступами, що нагадували пелюстки. Який з елементів будівлі потребував такої форми? Філіпові було складно змалювати щось таке в думках, і його постійно вражала сила Томової уяви. Він подивився на креслення Тома, викарбувані в гіпсі в дерев’яних рамках. Одне з них видалося йому схемою опор в аркаді у вигляді скупчення дерев, але, придивившись, він зрозумів, що то ілюзія: опорами слугуватимуть кам’яні колони круглої форми, прикрашені на зразок стовбурів дерев.

Том казав, що за п’ять років вівтарна частина буде звершена. П’ять років — і Філіп знову зможе вести службу в соборі. Він мусив лише знайти гроші. За цей рік йому ледь вдалося наскребти грошей, щоб щось почати, адже зміни, які він запроваджував, мали надто повільний вплив. Але наступного року, після продажу вовни весняної стрижби, він зможе найняти більше робітників і взятися до будівництва як слід.

Пролунали вечірні дзвони. Філіп вийшов із повітки та попрямував до входу в крипту. Він обернувся на браму пріорату й з подивом побачив Тома Будівника разом з усіма каменярами. Чому вони повернулися? Том казав, що залишиться там на тиждень, а каменярі — доки буде треба. Філіп поспішив їм назустріч.

Коли він наблизився, то відзначив їхній втомлений і пригнічений вигляд — немов із ними сталося щось надзвичайно прикре.

— Що трапилось? — спитав він. — Чому ви повернулись?

— Є погані новини, — відповів Том Будівник.

Упродовж усієї вечірньої служби Філіп аж тремтів від люті. Вчинок Персі був несамовито зухвалим. Не було жодних сумнівів щодо правих і винних і жодної двозначності у вказівках короля: граф був свідком оголошення королівської волі — право на видобуток каміння офіційно даровано пріорату. Філіп вистукував правою ногою по кам’яній підлозі крипти в нетерплячому, гнівному ритмі. Його грабували! З боку Персі це було те саме, що красти пенні із церковної скарбниці. Таке нічим не можна виправдати. Персі ганебно зігнорував і Господа, і короля. Але найгіршим було те, що Філіп не міг збудувати новий собор без безплатного каміння з каменярні. Він і так ледве знаходив гроші на будівництво, а якщо йому доведеться платити за каміння й везти його здалека, все взагалі зупиниться. Йому доведеться чекати ще рік або й довше, і тоді можна навіть не мріяти про те, щоб відновити служби в соборі раніше ніж через шість-сім років. Сама ця думка була нестерпною.

Негайно після вечірньої служби Філіп скликав позачергові збори капітулу й розповів усе братії.

Він відпрацював певну методику ведення цих зборів. Ремігій, підпріор, досі мав зуб на Філіпа через те, що його не обрали пріором, і нерідко давав волю злопам’ятності, коли обговорювали монастирські справи. То був консервативний, прозаїчний, педантичний чоловік, і його підхід до керування пріоратом докорінно відрізнявся від Філіпового. Ченці, які підтримали Ремігія на виборах, ставали на його бік і під час зборів капітулу: Ендрю, апоплектичний ключар; трапезник П’єр, відповідальний за дисципліну, чия обмеженість цілком пасувала до його посади; і нарешті Джон Малий, ледачий скарбник. І, аналогічно, Філіпа підтримували ті самі люди, які були на його боці під час обрання пріора: передусім старий келар Катберт Білоголовий і молодий Мілій, якого Філіп призначив рахівником — управителем грошових справ пріорату. Філіп дозволяв Мілієві сперечатися з Ремігієм. Зазвичай він обговорював з ним усе важливе перед зборами, а коли не встигав, то міг розраховувати на те, що Мілій дотримуватиметься приблизно таких самих поглядів. Тоді Філіп підбивав підсумки, наче неупереджений посередник, і, хоча Ремігію не завжди вдавалося відстояти свою думку, пріор нерідко приймав його аргументи або частково погоджувався на його пропозиції — щоб зберегти атмосферу одностайності.

Вчинок графа Персі обурив монахів. Усі вони раділи, що король Стефан надав пріоратові каміння й ліс у необмеженій кількості, а тепер, коли Персі знехтував королівський наказ, були шоковані.

Коли протести затихнули, слово взяв Ремігій.

— Пам’ятаю, рік тому я попереджав, — почав він, — що домовленість, за якою граф володіє каменярнею, а ми лише маємо право видобувати каміння, недостатня. Нам мали б віддати каменярню у володіння.

Справедливість цього зауваження ніяк не зараджувала Філіпові. Він домовлявся з леді Реганою саме про повне володіння каменярнею, але вона в останню хвилину обдурила його. Він хотів сказати, що виторгував найкращий варіант із можливих і радо подивився б на поведінку Ремігія в підступному лабіринті королівського суду, але прикусив язика, адже він, врешті-решт, був пріором і мав визнавати свою відповідальність, якщо щось ішло не так.

Йому на допомогу прийшов Мілій.

— Бажати, щоб король віддав нам каменярню в повне володіння, звісно, нікому не шкодить, але він розсудив інакше, і питання в тому, що нам робити тепер.

— Думаю, це очевидно, — негайно відповів Ремігій. — Ми не можемо самостійно прогнати людей графа, тому треба, щоб це зробив король. Потрібно відрядити до нього когось із нас і попросити Стефана забезпечити виконання його наказу.

Почувся ствердний гамір. Ключар Ендрю сказав:

— Треба відправити наймудріших і найвправніших ораторів.

Філіп зрозумів, що Ремігій та Ендрю бачили себе на чолі цієї делегації. Ремігій додав:

— Коли король дізнається, що сталося, навряд чи Персі Гамлейський надовго залишиться графом Ширингським.

Філіп не був таким певним.

Ендрю немов згадав про щось:

— А де король? Хто-небудь знає?

Філіп недавно був у Вінчестері й дещо знав про переміщення короля.

— Поїхав у Нормандію, — сказав він.

Мілій одразу ж зауважив:

— Наздогнати його буде складно.

— Пошук справедливості вимагає терпіння, — пихато відказав Ремігій.

— Але кожен день у пошуках справедливості забирає в нас день будівництва нового собору, — заперечив Мілій.

Судячи з голосу, його дратувала готовність Ремігія погодитися з тим, що будівництво буде відкладене. Філіп відчував те саме. Мілій повів далі:

— І це не єдина наша проблема. Коли знайдемо короля, ми маємо переконати його вислухати нас. Це може забрати кілька тижнів. Потім він може дати Персі можливість висловитися — знов очікування…

— Які аргументи можуть бути в Персі? — роздратовано спитав Ремігій.

Мілій відповів:

— Не знаю, але він, напевне, щось вигадає.

— Але ж король, врешті-решт, має дотримати власного слова.

Тут почувся інший голос.

— Я не був би такий певний.

Усі обернулися. То мовив брат Тімоті, найстарший чернець у пріораті. Дрібний, скромний чоловік, він говорив рідко, але коли казав щось, усі дослухались.

Часом Філіпові здавалося, що він мав би стати пріором. Зазвичай під час зборів капітулу Тімоті сидів напівсонний, але зараз нахилився вперед, а його очі горіли переконанням.

— Король — заручник певного моменту, — повів він. — Йому постійно хтось загрожує: то бунтівники у власній країні, то сусідні монархи. Йому потрібні союзники. Граф Персі — впливова людина, що має чимало лицарів. Якщо королеві буде потрібен Персі саме тоді, коли ми звернемося з нашою скаргою, він відмовить нам, незалежно від того, праві ми чи ні. Є лише один справедливий суддя, і це — Господь.

Він сів, обперся на стіну й напівзаплющив очі, немов його зовсім не цікавило, як сприйняли його промову. Філіп приховав усмішку: Тімоті точно виклав його власні побоювання щодо королівської справедливості.

Ремігій не хотів відмовлятися від перспективи тривалої захопливої подорожі до Франції та відвідання королівського суду, але не міг суперечити логіці Тімоті.

— Що ще ми можемо зробити? — спитав він.

Філіп не міг сказати напевне. Шериф навряд чи захоче втручатися в цю справу: Персі став надто впливовим, щоб підкоритися звичайному шерифові. Єпископові також не можна було довіряти. Ситуація здавалася безвихідною, але Філіп не збирався миритися з поразкою. Він має забрати каменярню, ось тільки як?

І тут дещо спало йому на думку.

— Хвилинку, — сказав він.

Для цього знадобляться всі здорові ченці з монастиря… Усе треба ретельно продумати — немов бойову операцію, тільки без зброї… І ще їм потрібні харчі на два дні…

— Я не певен, чи це спрацює, але варто спроби, — почав він. — Послухайте.

І Філіп розповів їм свій план.

Вони вирушили майже одразу: тридцять монахів, десятеро послушників, Отто Чорнопикий і його каменярі, Том Будівник та Альфред, а з ними — віз, запряжений двома конями. Коли стемніло, вони запалили ліхтарі, щоб освітлювати шлях. Опівночі зупинилися поїсти на швидку руку приготовлені на кухні курку, хліб і вино. Філіп був переконаний, що важка робота має винагороджуватися смачною їжею. Дорогою вони заспівали відправу, яку повинні були відслужити в пріораті.

Раптом Том Будівник, який вів їх, дав знак зупинитися. Він сказав Філіпові:

— Ми за милю[110] від каменярні.

— Добре, — відповів Філіп і розвернувся до монахів. — Скидайте деревняки та взувайте повстяники. — Він сам зняв сандалі й натягнув м’які повстяники — такі самі, які взимку носили селяни.

Пріор покликав двох послушників.

— Едварде й Филимоне, залишайтеся тут з кіньми та возом. Стійте тихо й чекайте на світанок, а потім приєднаєтеся до нас. Зрозуміло?

— Так, отче, — відповіли вони в унісон.

— А всі інші, — сказав Філіп, — ідіть за Томом Будівником, у повній тиші.

Вони рушили.

Війнув легкий західний вітерець. Шерхіт дерев заглушив дихання п’ятдесяти людей і човгання п’ятдесяти пар повстяників. Філіп напружився. Тепер, коли вони були готові діяти, його план здавався йому дещо безумним. Він подумки помолився про успіх.

Дорога повернула ліворуч, і у мерехтливому світлі ліхтарів з’явилася дерев’яна хижка, стос необробленого каміння, драбини й риштовання, а позаду — пагорб, спотворений білими шрамами, що залишили роки видобування каменю. Філіп раптом подумав, що в робітників, які сплять у хижці, можуть бути собаки. У такому разі ченці втратять перевагу, яку їм давала несподіванка, і весь їхній задум опиниться під загрозою. Але відступати було пізно.

Вони пройшли повз хижку. Філіп затамував подих, зі страхом чекаючи на какофонію собачого гавкоту. Однак було тихо.

Пріор зупинив своїх людей біля підніжжя риштовання. Філіп пишався тим, як тихо їм вдалося підійти. Людям важко було дотримуватись тиші, навіть у храмі. Напевне, вони надто боялися й тому мовчали.

Том Будівник і Отто Чорнопикий почали тихенько розставляти людей у каменярні. Вони розділили їх на дві групи. Одна зібралася біля пагорба на рівні землі. Друга підійнялася на риштовання. Коли всі були на місцях, Філіп жестами наказав монахам стати або сісти поруч із робітниками. Сам він стояв окремо від інших — на півдорозі між хижкою та пагорбом.

Час був дібраний ідеально. Світати почало за кілька хвилин після того, як Філіп віддав останні розпорядження. Він дістав свічку з-під сутани та запалив від ліхтаря, а потім обернувся до ченців і високо здійняв її. То був заздалегідь обумовлений сигнал. Усі сорок монахів і послушників дістали свічки й запалили. Видовище було неймовірним. День здіймався над каменярнею, заповненою мовчазними примарними постатями, в руках яких мерехтіли вогники.

Філіп розвернувся до хижки. Там досі не було видно жодних ознак життя. Він приготувався чекати. Монахи добре це вміли. Стояти смирно упродовж довгих годин було невіддільною частиною їхнього життя. Робітники ж не були до цього звиклі й невдовзі стали проявляти нетерпіння: тупцювати й тихенько розмовляти. Але то вже не мало значення.

Їхнє бурмотіння — чи радше дедалі яскравіше світло нового дня — розбудило мешканців хижки. Філіп почув кашель і харкання, а потім — шарудіння, немов із дверей знімали засув. Він здійняв руку на знак того, щоб усі принишкли.

Двері хижки відчинилися. Філіп не опускав руки. Надвір, потираючи очі, вийшов чоловік. З Томових слів Філіп упізнав Гарольда Ширингського, старшого каменяра. Спершу Гарольд не помітив нічого незвичайного. Він прихилився до одвірка й кашлянув — то був гучний, клекітливий кашель людини, у якої в легенях накопичилося чимало кам’яного пилу. Філіп опустив руку. Десь позаду регент узяв ноту, і ченці заспівали. Каменярня наповнилася моторошною гармонією.

Це приголомшило Гарольда. Його голова смикнулася, немов хтось потягнув за мотузку, очі розширилися, а щелепа повисла, наче він побачив примарний хор, що раптом матеріалізувався в каменярні. З його рота вирвався крик жаху. Він позадкував у двері хижки.

Філіп дозволив собі усміхнутися від задоволення. Початок був непоганий.

Однак жах перед надприродним не триватиме довго. Він знову здійняв руку й, не обертаючись назад, махнув. За цим сигналом каменярі почали працювати, і до хору доєднався стукіт заліза по каменю.

Два чи три обличчя з острахом визирнули з дверей. Схоже, вони вже зрозуміли, що бачать звичайних, матеріальних монахів і робітників, а не видіння чи духів, і вийшли з хижки, щоб краще їх роздивитися. За каменярами вийшли двоє воїнів, які також роздивлялися цю картину, підперезуючись пасками з піхвами. Для Філіпа то була критична мить: що робитимуть озброєні люди?

Їхня зовнішність — бороди, бруд, кільчасті паски з мечами та кинджалами й важкі шкіряні жилети — пробудили у Філіповій пам’яті яскраві й чіткі образи двох інших вояків, що вдерлися колись в його дім, коли йому було шість років, і вбили його батька та матір. Раптом Філіпа охопила туга за батьками, яких він ледь пам’ятав. Він з огидою подивився на людей Персі, але бачив не їх, а мерзенного чоловіка зі скривленим носом і другого, із закривавленою бородою. Його охопила лють і несамовита рішучість здолати цих безмізких, безбожних головорізів.

Деякий час вони просто стояли й дивилися. Поступово, один за одним, усі каменярі графа вийшли з хижки. Філіп порахував їх: дванадцять робітників і двоє воїнів. Тут з-за обрію з’явилося сонце.

Кінгзбриджські каменярі вже відкопували каміння. Якщо воїни захочуть їм завадити, їм доведеться напасти на ченців, що захищають робітників. Філіп був певен, що вони не наважаться застосовувати силу до монахів, які моляться.

Поки що його припущення справджувалися: вони вагалися.

Двоє послушників, які залишалися позаду, тепер наближалися до каменярні, ведучи за собою коней, що тягнули віз. Вони з острахом розглядалися навколо. Філіп жестом наказав їм наблизитися. Потім він обернувся, подивився на Тома Будівника й кивнув.

Робітники вже вирубали кілька каменів, і Том сказав молодшим монахам нести їх і класти у віз. Люди графа із зацікавленістю спостерігали за цим. Каменюки були завеликі для однієї людини — їх треба було спустити з риштовання на мотузках, а потім нести на ношах. Коли першу каменюку поклали на віз, воїни почали про щось радитися з Гарольдом. На віз поклали ще одну каменюку. Тоді обидва воїни відділилися від натовпу біля хижки й рушили до воза. Один із послушників, Филимон, заліз на нього й демонстративно всівся на каміння. «Відважний хлопець», — подумав Філіп, бо йому самому було страшно.

Ті двоє підійшли до воза. Четверо монахів, які носили каміння, перегородили їм дорогу. Філіп напружився. Воїни стали перед ченцями лицем до лиця й поклали руки на руків’я мечів. Спів припинився, і всі дивилися, затамувавши подих.

Філіп думав, що вони, звісно, не здіймуть меча на беззахисних монахів. Але потім йому спало на думку, що цим кремезним і дужим чоловікам, звиклим до кровопролиття на полі бою, буде зовсім нескладно порубати людей, які не становлять для них жодної загрози й навіть не зможуть їм помститися.

Але, хай там як, вони мали б зважати на найвищий Суд і покарання за вбивство людей Божих. Навіть такі головорізи мали б знати, що на них чекає Судний день. Хіба не бояться вони вічної геєни? Певно, що так. Однак вони також бояться й свого господаря, графа Персі. Філіп був певен, що зараз воїни думають, чи знайдеться переконливе виправдання, чому вони не змогли захистити каменярню від людей з Кінгзбриджу.

Пріор дивився, як вони нерішуче стоять перед групкою молодих монахів, поклавши руки на мечі, та порівнюють небезпеку ослухатися Персі з гнівом Господнім.

Нарешті воїни подивилися один на одного. Один похитав головою, другий знизав плечима, і обидва пішли від каменярні.

Регент узяв іншу ноту, і монахи заспівали переможний гімн. Каменярі радісно вигукнули. Філіп відчув, що в нього від полегшення аж підкошуються ноги. На якусь мить здалося, що вони опинились у смертельній небезпеці, тому тепер пріор аж світився від задоволення. Він відстояв каменярню!

Філіп погасив свічку й підійшов до воза. Він обійняв по черзі усіх чотирьох монахів, які протистояли воїнам, і обох послушників, які вели віз.

— Пишаюся вами, — лагідно сказав він. — І думаю, що Господь також пишається.

Монахи й каменярі потискали один одному руки й вітали з перемогою. Отто Чорнопикий підійшов до Філіпа зі словами:

— Оце добре, отче Філіпе. Ви — відважна людина, скажу я вам.

— Господь захистив нас, — відповів пріор.

Він подивився на графських каменярів, які похмуро стояли біля дверей своєї хижки. Філіп не хотів, щоб вони вважали його ворогом, через те що лишалися без роботи. До того ж Персі міг скористатися їхнім невдоволенням, щоб нашкодити пріорату. Філіп вирішив поговорити з ними.

Він узяв Отто за руку й повів до хатини.

— Так сподіялася воля Господня, — мовив він Гарольдові. — Сподіваюся, ніхто не ображений.

— Ми втратили роботу, — відповів Гарольд. — Що це, як не образа?

Раптом Філіпові спало на думку, як переманити Гарольдових людей на свій бік. Він імпульсивно сказав:

— Якщо хочете, можете сьогодні ж повертатися до роботи. Працюйте на мене. Я найму вас усіх. Можете навіть не виїжджати зі своєї хижки.

Такий поворот подій чимало здивував Гарольда. Він здригнувся, але потім відновив самовладання та спитав:

— За яку платню?

— За звичайну, — швидко відповів Філіп. — Два пенси на день майстрам, пенні на день — робітникам, чотири пенси тобі, а з підмайстрами розраховуєшся сам.

Гарольд обернувся й подивився на своїх робітників. Філіп відвів Отто вбік, щоб дати тим можливість порадитися. Насправді Філіп не міг дозволити собі найняти ще дванадцятьох, і, якщо вони погодяться на його пропозицію, йому доведеться відкласти найми мулярів. Вийде так, що заготовлювати каміння будуть швидше, ніж він зможе його використовувати. Він може зібрати стос каміння, але то зашкодить його фінансам. І все ж таки наймання всіх каменярів Персі — то вдалий захисний хід.

Якщо Персі знову захоче сам розробляти каменярню, йому спершу доведеться найняти робітників, а це може бути складно, адже чутки про ці події дуже скоро розійдуться околицями. А коли Персі через деякий час знову спробує завадити йому, Філіп уже матиме достатньо каменю.

Гарольд, здавалося, сперечався зі своїми людьми. За кілька хвилин він покинув їх і повернувся до Філіпа.

— Якщо я працюватиму на вас, хто буде головним? — спитав він. — Я чи ваш старший каменяр?

— Отто тут головний, — без вагань відповів Філіп.

Не можна було дозволити Гарольдові керувати, адже Персі міг знову переманити його на свій бік. А наявність двох старших майстрів неодмінно призвела б до конфліктів.

— Ти можеш керувати своїми людьми, — сказав Філіп Гарольдові. — Але Отто керуватиме усіма.

Гарольд із розчарованим виглядом повернувся до своїх. Обговорення тривало. Том Будівник підійшов до Філіпа й Отто.

— Ваш задум здійснився, отче, — мовив він із широкою усмішкою. — Ми повернули собі каменярню й не пролили ані краплі крові. Ви неймовірний.

Філіп готовий був погодитися, але усвідомив, що то буде гріхом.

— Господь сотворив це диво, — зауважив він, нагадуючи про це і собі, і Томові.

Отто сказав:

— Отець Філіп запропонував найняти Гарольда та його людей, щоб ті працювали зі мною.

— Справді? — запитав Том із незадоволеним виглядом: наймати робітників мав старший майстер, а не пріор. — Я думав, він не може собі цього дозволити.

— Не можу, — визнав Філіп, — але я не хочу, щоб ці люди блукали тут без діла, аж доки Персі вигадає, як йому повернути каменярню.

Том замислився, а потім кивнув.

— А нам не завадить накопичити каміння на випадок, якщо Персі це вдасться.

Філіп був радий, що Том зрозумів його мотиви.

Гарольд тим часом домовився зі своїми людьми. Він повернувся до Філіпа та сказав:

— Ви платитимете мені, а я розподілятиму платню між іншими так, як вважаю за доцільне?

Філіп засумнівався. Це означало, що майстер може забрати більше, ніж йому належить. Однак відповів:

— Хай це вирішує старший майстер.

— Таке трапляється часто, — сказав Том. — Якщо твої люди із цим згодні, то і я також.

— Тоді ми приймаємо пропозицію, — мовив Гарольд.

Гарольд і Том потиснули один одному руки. Філіп підсумував:

— Отже, всі одержали те, чого хотіли. Добре!

— Боюся, що дехто цьому не зрадіє, — зауважив Гарольд.

— Хто саме? — спитав Філіп.

— Дружина Персі, Регана, — похмуро відповів Гарольд. — Коли вона дізнається, що тут сталося, то зажадає крові.

II

Полювання того дня не влаштовували, тому юнаки в Ерлскаслі грали в одну з найулюбленіших ігор Вільяма Гамлейського: забивали камінням кота.

У замку завжди було багато котів: одним менше, одним більше — байдуже. Хлопці зачинили двері в донжоні та затулили вікна віконницями, а всі меблі відсунули під стіну, щоб кіт не мав, де сховатися. Посеред зали вони зібрали купу каміння. Кіт — старий мишолов із посивілою шерстю — одразу відчув їхню жагу до крові й сів біля дверей, сподіваючись вшитися за першої нагоди.

Кожен клав у горщик пенні за кожну каменюку, яку кидав, а той, чий кидок стане смертельним, забирав усі гроші.

Вони кинули жеребок, щоб визначити черговість, за якою кидатимуть, і кіт стривожився й почав ходити туди-сюди перед дверима.

Волтер кидав першим — це було удачею, адже кіт, хоч і насторожився, ще не усвідомлював, що саме відбуватиметься, і його можна було застати зненацька. Вільям став спиною до тваринки, вибрав камінь, приховав його в кулаку, повільно розвернувся та раптово метнув.

Він не влучив. Камінь ударив у двері, а кіт підскочив і побіг. Усі вишкірилися.

Тому, хто кидав другим, пощастило найменше: кіт мав чимало сил і жвавості, тож ще не скоро втомиться, щоб стати легкою мішенню. Наступним кидав юний зброєносець. Він стежив за тим, як кіт біжить залою, дочекався, поки той сповільниться, і жбурнув. То був гарний кидок, але кіт його очікував, смикнувся й ухилився. Усі застогнали від розчарування.

Кіт знову побіг залою, тепер швидше — він злякався й став стрибати то на столи, що стояли під стіною, то назад на підлогу. Наступним кидав старший лицар. Він удав, що жбурляє, щоб побачити, куди стрибне кіт, а коли той побіг, він кинув, цілячись трохи перед ним. Його хитрість зустріли оплесками, але кіт був розумнішим — він раптом зупинився, і каменюка пролетіла мимо.

Кіт у відчаї намагався сховатися за дубовою скринею, що стояла в кутку. Наступний гравець побачив у цьому можливість і негайно скористався нею: він швидко кинув, поки кіт стояв на місці, і влучив у тулуб, ближче до хвостика. Почулися схвальні вигуки. Кіт уже не намагався влізти за скриню: він побіг залою, але помітно кульгав і рухався повільніше.

Наступним кидав Вільям.

Він гадав, що, найпевніше, зможе вбити кота, якщо кине влучно. Він крикнув, щоб змусити мишолова бігати й ще сильніше виснажитися, а потім зімітував кидок — задля того самого. Якби хтось інший отак тягнув час, його уже обсвистали б, але Вільям був графським сином, тому всі терпляче чекали. Кіт сповільнився — йому, очевидно, було боляче. Він з надією підійшов до дверей. Вільям замахнувся. Кіт раптом зупинився біля стіни поряд із дверима. Вільям уже готовий був кидати, коли двері відчинились і на порозі з’явився священник у чорному. Вільям жбурнув каменюку, але кіт стрілою рвонув у двері з переможним нявчанням. Священник перелякано скрикнув високим голосом і схопився за поділ сутани. Юнаки розсміялися. Кіт врізався священникові в ноги, миттю скочив на лапи та втік. Священник застиг на місці, наче літня пані, що злякалася миші, тому хлопці аж полягли від сміху.

Вільям упізнав священника. То був єпископ Валер’ян.

Хлопець зареготав іще гучніше. Те, що цей жінкуватий піп, який злякався кота, був суперником їхньої родини, здавалося йому ще смішнішим.

Єпископ швидко відновив самовладання. Він зашарівся, вказав на Вільяма обвинувальним перстом і промовив скрипучим голосом:

— На тебе чекають нескінченні тортури в самих глибинах пекла.

Вільямові веселощі миттю згасли, змінившись на жах. У дитинстві його переслідували кошмари після розповідей матері про те, що чорти роблять з людьми в пеклі: палять їх у вогні, виколюють очі, відрізають причандалля гострими ножами — і відтоді він ненавидів такі розмови.

— Замовкни! — закричав він на єпископа. У залі запала тиша. Вільям вийняв ножа й пішов на Валер’яна. — Облиш свої проповіді для інших, змію!

Валер’ян, здавалося, зовсім його не боявся — навпаки, йому, схоже, цікаво було дізнатися про Вільямову слабкість, і це ще більше розлютило хлопця.

— Я тебе поріжу, тому зроби ласку — стій смирно…

Він справді готовий був кинутися на єпископа з ножем, але його зупинив голос, що пролунав зі сходів у нього за спиною.

— Вільяме! Досить!

То був його батько.

Вільям зупинився й за мить вклав ножа в піхви.

Валер’ян увійшов до зали. За ним переступив поріг ще один священник і зачинив двері. То був Дін Болдвін.

Батько сказав:

— Здивований вашим візитом, єпископе.

— Тому що під час нашої минулої зустрічі ви вмовили Кінгзбриджського пріора обманути мене? Так, не дивно, що ви здивовані. Мене важко назвати великодушним.

Він пронизав Вільяма крижаним поглядом і знов перевів очі на його батька.

— Але я не тримаю зла, коли це суперечить моїм інтересам. Нам треба поговорити.

Персі задумливо кивнув.

— Тоді прошу нагору. Вільяме, ходи з нами.

Єпископ Валер’ян і Дін Болдвін підійнялися сходами в графські покої. Вільям поплентався за ними. Він злився через те, що кіт утік. Водночас розумів, що мало не втрапив у халепу: якби він хоча б торкнувся єпископа, його, мабуть, повісили б. Але хлопець однаково не міг заспокоїтися: щось у Валер’яновій вишуканості й тендітності викликало в нього несамовиту ненависть.

Вони пішли в батькову світлицю — кімнату, де Вільям зґвалтував Алієну. Він згадував це щоразу, як входив сюди: її розкішне біле тіло, страх в її очах, її крики, спотворене обличчя її брата, коли його змусили дивитися на все, і, нарешті, свій вигадливий жест — коли він дозволив Волтерові оволодіти нею після себе.

Він страшенно шкодував, що не міг поневолити її тут, щоб користатися нею коли заманеться.

Думка про неї була нав’язливою. Вільям намагався вистежити втікачку. У Ширингу йому попався вердюр, що намагався продати його бойового коня, і лісничий під тортурами зізнався, що викрав коня в дівчини, яка за описом нагадувала Алієну. Від вінчестерського тюремника Вільям дізнався, що вона відвідувала свого батька перед смертю. А його приятелька господиня Кейт, власниця борделю, який він часто відвідував, розповіла, що пропонувала Алієні працювати на неї. Але далі її слід губився.

— Забудь про неї, Віллі, — співчутливо сказала Кейт. — Хочеш великі цицьки й довге волосся? Бери Бетті й Міллі на всю ніч — і буде тобі одразу чотири великі цицьки.

Але Бетті й Міллі не були невинними, білошкірими й до півсмерті наляканими й не задовольняли його. Насправді жодна жінка не могла задовольнити Вільяма після того, що він зробив з Алієною тут, у графських покоях.

Він старався відкинути думку про неї. Тим часом єпископ Валер’ян звернувся до його матері:

— Думаю, вам уже відомо, що пріор Кінгзбриджський заволодів вашою каменярнею?

Ні, Гамлеї ще не знали. Вільям був приголомшений, а мати розлютилася.

— Що? — перепитала вона. — Як?

— Здається, ваші вартові прогнали каменярів, але наступного дня їх розбудив спів монахів, які захопили каменярню, і вони не наважилися здійняти руку на людей Божих. Пріор Філіп найняв ваших робітників, і тепер вони всі працюють разом, у ладі та згоді. Дивно, що ваші воїни не повернулися, щоб розповісти вам про це.

— Де ці боягузи? — проскрипіла мати, а її обличчя спалахнуло. — Як доберуся до них, змушу один одному відрізати все причандалля!

— Тоді це зовсім не дивно, — зауважив Валер’ян.

— До біса вартових, — сказав батько. — То просто солдати. Хитрий пріор у всьому винний. Я й не думав, що він здатний таке утнути. Він перехитрив нас!

— Саме так, — вставив Валер’ян. — Попри всю набожність, він хитрий, немов щур.

Вільям подумав, що Валер’ян і сам нагадує щура — чорного, з гострим писком і лискучою шерстю, що сидить у кутку з крихтами хліба в лапах і спостерігає за кімнатою, поки гризе свій обід. Чому його цікавить, хто хазяйнує в каменярні? Він був такий самий хитрий, як пріор Філіп, — він теж щось замислював.

Мати сказала:

— Не можна, щоб це йому так минулося. Треба стерти цього пріора на порох.

Батько не погодився.

— То просто каменярня, — зауважив він. — І король дозволив…

— Це не просто каменярня, йдеться про честь нашої родини, — перебила його мати. — Забудь, що сказав король.

Вільям погоджувався з матір’ю. Філіп Кінгзбриджський кинув виклик Гамлеям і мав бути знищений. Якщо тебе не бояться — ти ніщо. Але він не розумів, у чому тут складність.

— Чому не прийти туди з нашими людьми й не викинути геть його каменярів?

Батько похитав головою.

— Одна річ — стиха нехтувати королівську волю, як зробили ми, коли почали роботи в каменярні. Але силою вигнати робітників, що працюють з королівського дозволу, — то вже дещо інше. Через це я можу втратити графський титул.

Вільям неохоче визнав його правоту. Батько завжди був обережним, і це зазвичай виправдовувало себе.

Єпископ Валер’ян сказав:

— У мене є пропозиція.

Вільям передчував, що той має якийсь козир у прикрашеному вишивкою рукаві.

— Я гадаю, що в Кінгзбриджі не треба будувати собор.

Зауваження єпископа спантеличило Вільяма. Він не розумів, до чого це сказано, і батько, схоже, також. Але в матері розширилися очі, і вона глибокодумно мовила:

— Дуже цікава думка.

— У давнину собори будували переважно в селищах — таких, як Кінгзбридж, — повів далі Валер’ян. — Десь шістдесят-сімдесят років тому, за часів Вільгельма I, більшість їх перенесли в міста. Кінгзбридж — то маленьке село в глушині, де нема нічого, крім занепалого монастиря, що не має грошей навіть на утримання собору, не кажучи вже про будівництво.

— Де ви хотіли б його збудувати? — спитала мати.

— У Ширингу, — відповів Валер’ян. — Це велике місто, де мешкає понад тисячу людей, є ринкова площа й щороку влаштовується ярмарок вовни. Крім того, Ширинг стоїть на великій дорозі. У цьому є сенс. А якщо ми обидва — і єпископ, і граф — станемо наполягати на цьому, то нас, можливо, почують.

— Якщо собор буде в Ширингу, кінгзбриджські монахи не зможуть служити в ньому, — почав батько.

— У тому то й річ, — нетерпляче перебила мати. — Без собору Кінгзбридж стане нічим, пріорат повернеться в занепад, а Філіп знову стане нікчемою, на що він цілком заслуговує.

— То хто служитиме в новому соборі? — не відступав батько.

— Новий капітул каноніків, — сказав Валер’ян, — яких призначу я.

Вільям був спантеличений не менше за батька, але тепер вловив хід Валер’янових думок: якщо собор перенесуть у Ширинг, він опиниться у владі єпископа.

— Як бути з грошима? — спитав батько. — Хто платитиме за новий собор, якщо не Кінгзбриджський пріорат?

— Думаю, більша частина майна пріорату прикріплена до собору, — відповів Валер’ян. — Якщо собор переноситься, то разом із майном. Наприклад, коли король Стефан розділив Ширингське графство, він, як нам добре відомо, віддав ферми на пагорбах Кінгзбриджському пріоратові та зробив це саме для того, щоб той мав гроші на будівництво собору. Якщо сказати йому, що собор будує хтось інший, то він може розпорядитися передати ці землі новим будівникам. Монахи, звісно ж, опиратимуться, але цей спір легко владнати, якщо підняти їхні хартії.

Вільям починав розуміти. Так Валер’ян не лише заправлятиме собором: у нього в руках опиниться також багатство пріорату.

Батько думав про те саме.

— Для вас, єпископе, це вдалий задум, але де в ньому місце мені?

Йому відповіла мати.

— Невже ти не розумієш? — роздратовано сказала вона. — Ти — володар Ширингу. Подумай, скільки грошей потече в місто, коли там з’явиться собор. Сотні майстрів і робітників будуватимуть його упродовж років: їм треба буде десь жити й платити за оренду, купувати одяг і харчі в тебе на ринку. Потім з’являться каноніки, що керуватимуть собором, і віряни, котрі попрямують у Ширинг замість Кінгзбриджу на Великдень і Трійцю, і пілігрими, щоб прикластися до святих мощей… Усі вони понесуть гроші в місто.

В її очах горіла жадоба. Вільям не пам’ятав, коли востаннє бачив її такою захопленою.

— Якщо ми впораємось із цією справою, Ширинг стане одним із найважливіших міст у королівстві!

«І воно буде моїм, — подумав Вільям. — Коли батько помре і я стану графом».

— Добре, — сказав Персі. — Ми знищимо Філіпа, ви здобудете владу, а я — багатство. То як нам це зробити?

— Рішення про перенесення собору мав би ухвалити архієпископ Кентерберійський.

Мати уважно подивилася на нього й перепитала:

— «Мав би»?

— Так, тому що зараз архієпископа немає. Вільгельм Корбейльський помер на Різдво, а король Стефан ще не призначив його наступника. Однак ми вже знаємо, хто, найімовірніше, посяде його місце: наш давній приятель, Генріх Вінчестерський. Він прагне цього, а Папа вже тимчасово передав йому повноваження. Крім того, він — брат короля.

— Наскільки він нам приятель? — спитав батько. — Він не надто допоміг, коли ви намагалися загарбати це графство.

Валер’ян знизав плечима.

— Він допоможе мені, якщо зможе. Тільки його треба переконати.

Мати сказала:

— Якщо він прагне стати архієпископом, то не захоче наживати собі впливових ворогів.

— Це правда. Але Філіп не має такої впливовості. Коли будуть обирати архієпископа, його думкою навряд чи хтось поцікавиться.

— То чому б Генріхові не дати нам те, що ми просимо?

— Бо він поки що не архієпископ і знає, що за ним пильно стежать, поки він виконує його обов’язки. Генріх хоче, щоб усі побачили його справедливі рішення, а не послуги, які він робить своїм приятелям. Він матиме таку нагоду після того, як його оберуть.

Регана задумливо сказала:

— Тож найбільше, на що ми можемо розраховувати, — це на його прихильність до наших аргументів. Де речі, які в нас аргументи?

— Філіп не може будувати собор, на відміну від нас.

— А як переконати в цьому Генріха?

— Бували останнім часом у Кінгзбриджі?

— Ні.

— Я був там на Великдень, — Валер’ян усміхнувся. — Будівництво ще не розпочалося. Вони лише розрівняли ділянку та повтикали в землю дрючки з мотузками, щоб позначити, де саме вони сподіваються щось будувати. Вони почали рити котлован під фундамент, але просунулися лише на декілька футів завглибшки. Працюють муляр із підмайстром, тамтешній тесляр, іноді їм допомагають кілька ченців. Видовище не справляє враження. Єпископ Генріх мав би на це подивитися.

Мати глибокодумно кивнула. Вільям бачив, що задум має бути вдалим, хоча думка про те, щоб діяти спільно із цим мерзенним Валер’яном Біґо, страшенно його дратувала.

Валер’ян продовжив:

— Ми заздалегідь розповімо Генріхові про те, що Кінгзбридж — маленьке й незначне селище, а монастир потерпає від злиднів. Потім покажемо йому, що за цілий рік вони спромоглися вирити тільки кілька неглибоких ям. А потім супроводимо його в Ширинг і вразимо тим, як швидко зможемо звести собор, зазначивши, що і єпископ, і граф, і містяни згодні докласти всіх зусиль до того.

— А він поїде? — з тривогою спитала мати.

— Усе, що в нашій силі, — це спитати, — відповів Валер’ян. — Я запрошу його на Трійцю як виконувача обов’язків архієпископа. Його потішить те, що ми вже вважаємо його архієпископом.

— Пріор Філіп не повинен ні про що дізнатися, — сказав батько.

— Навряд чи це можливо, — зауважив Валер’ян. — Єпископ не може зненацька навідатись у Кінгзбридж — то було б дуже дивно.

— Якщо Філіп дізнається про візит єпископа Генріха, він може прискорити будівництво.

— Яким коштом? Він не має грошей — особливо тепер, коли найняв усіх ваших каменярів. Вони не вміють зводити стіни. — Валер’ян похитав головою із задоволеною усмішкою. — Насправді йому нема на що сподіватися — окрім того, що на Трійцю зійде сонце.

Спершу Філіп зрадів вістці про те, що єпископ Вінчестерський приїде в Кінгзбридж. Це означало, що їм доведеться провести службу надворі, але то було не страшно. Вони відслужать її там, де стояв старий собор. Якщо дощитиме, вони зведуть тимчасове покриття над вівтарем і навколо і єпископ не промокне, а от вірянам доведеться терпіти. Цей візит, схоже, був проявом довіри з боку єпископа Генріха, немов він хотів показати, що досі вважає Кінгзбридж собором, а відсутність церкви — лише тимчасове ускладнення.

Однак пріора непокоїли справжні причини візиту Генріха. Зазвичай єпископ відвідував монастир, щоб і він сам, і його причет могли безплатно поїсти, попити й переночувати. Але Кінгзбридж був відомий — якщо не сказати сумнівно відомий — скромністю харчів і аскетизмом житла, а реформи, що їх запровадив Філіп, покращили його рівень із нестерпного до прийнятного, не більше. До того ж Генріх був одним із найзаможніших церковників королівства, тому навряд чи їхав би в Кінгзбридж, щоб скористатися їхньою гостинністю, а Філіп розумів, що така людина нічого не робить без вагомої причини.

Що більше Філіп розмірковував про це, то сильнішою ставала його підозра, що до цього візиту якось причетний єпископ Валер’ян. Пріор чекав, що той приїде в Кінгзбридж через день-два після того, як надійшов лист, — обговорити підготовку до служби та гостини високого духовенства, а також переконатися, що Генріх буде приємно вражений монастирем. Але дні минали, Валер’ян не їхав, і Філіпові побоювання посилювалися.

Однак навіть у миті найбільшої зневіри він не міг уявити собі зради, про яку дізнався за десять днів до Трійці з листа від пріора Кентерберійського собору. Як і Кінгзбридж, Кентербері перебував під керівництвом бенедиктинців, і ченці завжди допомагали один одному, коли мали змогу. Пріор Кентерберійський, який безумовно був наближений до виконувача обов’язків архієпископа, дізнався, що Валер’ян запросив Генріха в Кінгзбридж, щоб переконати його перенести єпархію та новий собор у Ширинг.

Філіп був приголомшений. Серце мало не вистрибувало в нього з грудей, а рука, в якій він тримав лист, тремтіла. То був збіса хитрий крок з боку Валер’яна — крок, якого Філіп не те що не очікував, а навіть не міг собі уявити.

Найбільше його засмутила власна недалекоглядність. Він знав, яким підступним може бути Валер’ян. Рік тому єпископ уже намагався обійти його — коли йшлося про розпорядження Ширингським графством. І він не забув, як Біґо оскаженів, коли Філіп перехитрив його. Пріор досі пам’ятав його спотворене гнівом обличчя й слова: «Клянуся Богом, ти ніколи не збудуєш свого собору». Але із часом ця погроза перестала здаватися надто серйозною, і Філіп утратив пильність. Тепер йому безцеремонно нагадали про те, що, на відміну від нього, Валер’ян пам’ятливий.

Кентерберійський пріор писав: «Єпископ Валер’ян заявив, що ви не маєте грошей і впродовж п’ятнадцяти місяців не збудували нічого. Він хоче, щоб єпископ Генріх на власні очі пересвідчився, що побудувати собор неможливо, якщо його будівництвом орудуватиме Кінгзбриджський пріорат. Він наполягає на тому, що будівництво треба перенести саме зараз, до того, як ви встигнете зробити щось помітне».

Валер’ян був надто хитрий, щоб удаватися до відвертої брехні, натомість він вдався до сильного перебільшення. Насправді ж Філіп багато чого зробив. Він розчистив майдан від уламків, затвердив ескізи, спланував нову східну частину, розпочав закладини фундаменту, рубання дерев і видобуток каміння. Звісно, все це складно було продемонструвати відвідувачеві. Проте і для таких зрушень пріорові довелося подолати численні перешкоди: реформувати фінансові справи пріорату, випросити землі в короля, відбити каменярню в графа Персі. Це було так несправедливо.

З листом від пріора Кентерберійського в руці Філіп підійшов до вікна й подивився на будівельний майданчик. Весняні дощі перетворили його на суцільну багнюку. Двійко юних монахів, насунувши каптури, носили деревину з річки. Том Будівник змайстрував якусь штукенцію з мотузки та шківа для підіймання діжок із ґрунтом з котловану й крутив барабан, поки його син Альфред наповнював діжки вологою землею. Здавалося, вони можуть вічність так працювати без жодного помітного результату. Хіба що професіонал, споглядаючи цю картину, міг дійти висновку, що собор таки збудують раніше, ніж настане Судний день.

Філіп відійшов від вікна та повернувся до свого столу. Що робити? На якусь мить йому здалося, що нічого вже не вдієш. «Нехай єпископ Генріх їде й дивиться, нехай вирішує на свій розсуд, — подумав він. — Якщо собор побудують у Ширингу, то хай так і буде. Нехай єпископ Валер’ян править ним як хоче, хай він збагачує мешканців Ширингу й лиху Гамлеївську династію. На все воля Божа».

Однак, звісно ж, пріор знав, що це не вихід. Вірувати в Господа не означає просто сидіти й чекати. Це означає вірити в те, що досягнеш успіху, якщо діятимеш щиро й енергійно. Філіпів священний обов’язок — докласти всіх зусиль, щоб собор не опинився в руках цинічних, аморальних людей, які використовуватимуть його для власного звеличення. Отже, він мусив довести єпископові Генріхові, що будівництво йде за планом і що Кінгзбридж має сили та натхнення довести його до кінця.

Чи було це правдою? Щиро кажучи, Філіп вважав, що збудувати собор їм буде надзвичайно складно. Він мало не відмовився від цієї ідеї, варто було графові захопити каменярню. Але він знав, що впорається, тому що Господь йому допоможе. Та його впевненості було замало, щоб переконати єпископа Генріха.

Філіп вирішив: хай там як, а він докладе всіх зусиль, щоб майданчик справляв краще враження. Він змусить усіх ченців працювати упродовж десяти днів, що лишалися до Трійці. Можливо, їм вдасться вирити частину котловану на повну глибину, щоб Том і Альфред почали мурувати фундамент.

Можливо навіть, їм вдасться звести його до рівня землі, щоб Том розпочав будувати стіну. Тоді видовище буде не таке сумне, як зараз, хоч і не набагато. Насправді ж Філіпові була потрібна сотня робітників, але він не мав грошей навіть на десятьох.

Єпископ Генріх мав прибути в неділю, коли ніхто не працюватиме, якщо тільки Філіп не залучить усю паству. Тоді він матиме сотню робітників. Пріор уявив, як стане перед ними й скаже, що цього року замість співати гімни та проказувати молитви вони ритимуть ями й носитимуть каміння. Усі будуть приголомшені. Неодмінно…

А справді, як вони відреагують?

Є велика ймовірність, що радо допоможуть.

Філіп насупився. «Або я збожеволів, — подумав він, — або цей абсурдний план має шанс».

Він ще трохи обміркував усе. Після служби треба підвестися й сказати, що цього року єпитимією за всі гріхи буде пів дня роботи на будівництві собору. А в обід усім, хто працюватиме, роздадуть хліб та ель.

Вони погодяться. Неодмінно погодяться.

Пріор захотів поділитися з кимось цим задумом. Спершу він згадав про Мілія, але передумав — Мілій мислив так само, як він. То мусив бути хтось з дещо інакшими поглядами. Філіп вирішив поговорити з Катбертом Білоголовим, келарем. Він одягнув сутану, натягнув каптур, щоб захиститися від дощу, і вийшов.

Філіп поспіхом перетнув брудний майданчик, машинально помахав Томові та подався на кухонний двір. Там уже з’явилися курник, корівник і маслоробня: пріор не хотів витрачати гроші на яйця й молоко, якими ченці здатні були самі себе забезпечити.

Він увійшов у комору келаря, що так і залишилася в підвалі під кухнею, і вдихнув сухе ароматне повітря, просякнуте пахощами прянощів і спецій, які Катберт зберігав тут. Келар саме рахував голівки часнику, нанизані на мотузку, і бурмотів собі під ніс. Філіп раптом з подивом відзначив, що Катберт старішає: його тіло всихало.

— Тридцять сім, — сказав Катберт уголос. — Тобі налити вина?

— Ні, дякую. — Філіп помітив, що вино, якщо його пити вдень, робить його ледачим і дратівливим. Святий Бенедикт, безперечно, саме через це радив монахам пити помірно. — Мені потрібна твоя порада, а не пожива. Сідай.

Катберт пробрався через лабіринт ящиків і діжок, перечепився через мішок, мало не впав і нарешті всівся на триногий табурет перед Філіпом. Пріор відзначив, що комора не така охайна, як раніше. Раптом він усе зрозумів.

— Катберте, у тебе зір погіршився?

— Очі не ті, що були, але ще послужать, — сухо відповів Катберт.

Він давно мав слабкий зір — напевне, тому й не навчився пристойно читати, — але, очевидно, розмови про це дратували старого, тому Філіп ні слова більше не сказав, проте подумки відзначив для себе, що настав час готувати нового келаря.

— Я одержав дуже тривожного листа від пріора Кентерберійського, — почав Філіп і розповів Катбертові про підступний задум Валер’яна. Наприкінці він додав: — Єдиний спосіб довести, що в нас щось робиться, — це попросити вірян працювати. Є якісь доводи проти цього?

Катберт не знайшов, що заперечити.

— Навпаки, це чудовий задум, — негайно сказав він.

— Дещо нетривіальний, чи не так? — спитав Філіп.

— Так робили й раніше.

— Справді? — Філіп здивувався і зрадів. — Де?

— Мені розповідали про це в декількох місцях.

Філіп зрадів іще більше.

— І це було вдало?

— Часом — так. Усе залежить від погоди.

— Як усе влаштовували? Священник оголошував наприкінці служби?

— Це потребує більших зусиль. Єпископ або пріор має розіслати вісників по парафіях і оголосити, що відпущення гріхів надаватиметься за роботу на будівництві.

— Чудова ідея! — захоплено мовив Філіп. — Ми зможемо залучити більше вірян, їх привабить таке нововведення.

— Або менше, — зауважив Катберт. — Багато хто радше дасть грошей священникові або поставить свічку святому, ніж цілий день поратиметься в багнюці й тягатиме важезні каменюки.

— Про це я не подумав, — сказав Філіп, і його ентузіазм дещо пригаснув. — Може, це не такий уже і вдалий задум.

— Ти маєш інші?

— Жодного.

— Тоді доведеться спробувати й сподіватися на краще, правда ж?

— Так, — відповів Філіп. — Хіба що сподіватися на краще.

III

Напередодні Трійці Філіп не спав усю ніч.

Упродовж тижня погода була ясна, що ідеально відповідало його плану, — гарна погода мала залучити більше добровольців, — але в суботу небо затягли хмари й задощило. Філіп лежав і безутішно слухав стукіт крапель по даху й виття вітру в гілках дерев. Йому здавалося, що він достатньо молився: Господь мав би почути його.

Минулої неділі кожен із ченців пріорату відвідав по одній, а дехто — по кілька церков, щоб поговорити з вірянами й розповісти, що вони можуть отримати прощення гріхів, працюючи на будівництві собору щонеділі. На Трійцю їм будуть відпущені гріхи за минулий рік, а надалі за день праці — прогрішення упродовж тижня, окрім убивства та святотатства. Філіп особисто поїхав у Ширинг, щоб виступити з промовою в кожній із чотирьох парафіяльних церков. Він відрядив двох монахів у Вінчестер, щоб ті навідалися в якомога більше дрібних церков у місті. До Вінчестеру було два дні ходу, але свято Трійці тривало шість днів, і люди охоче вирушали в таку подорож заради великого ярмарку або видовищної служби. Врешті-решт його звістку почуло кілька тисяч людей, але скільки відгукнеться, було невідомо.

Решту днів уся братія старанно працювала. Гарна погода й довгі дні раннього літа сприяли цьому, і вони встигли зробити більшість із запланованого Філіпом. Був закладений фундамент для стіни в дальньому східному краю вівтаря. Вирили частину котловану для північної стіни, і там можна було починати мурувати фундамент, а Том підготував достатньо підіймальних механізмів, щоб зайняти тих, хто копатиме інші ділянки котловану, — якщо, звісно, хтось прийде. Крім того, на березі лежали купи лісу, який сплавили річкою лісничі, і стоси каміння з каменярні, і все це треба було перенести на будівництво. Роботи вистачило б кільком сотням людей.

Та чи прийде хтось?

Опівночі Філіп встав й подався під дощем у крипту на нічну відправу. Коли він ішов назад, дощ вщухнув. Він не повернувся в постіль, а сів читати. Останнім часом ці години, від півночі до світанку, стали єдиним часом, який він міг присвятити освіті й роздумам, адже вдень його цілком поглинали монастирські справи.

Утім, цієї ночі йому було тяжко зосередитися — Філіп безперестанку повертався думками до того, що готує йому новий день, і зважував можливості успіху та поразки. Він може втратити все, заради чого працював упродовж минулого року, і не тільки. Йому спало на думку, — напевне, через фаталістичні передчуття, — що він не повинен прагнути успіху заради успіху. Невже на терезах опинилася його гордість? Він був найбільше схильний до гріха гордині. Але потім пріор подумав про людей, які залежали від його підтримки, протекції, про тих, кому він давав роботу: монахів, слуг у пріораті, каменярів, Тома з Альфредом, кінгзбриджських селян і вірян з усього округу. Єпископ не дбатиме про них так, як дбає Філіп. Валер’ян, схоже, був певен, що має право використовувати людей для служіння Господові так, як йому заманеться. Філіп натомість вважав, що дбати про людей — то і є служіння Господові. Саме в цьому полягало спасіння. Ні, Господь не міг хотіти перемоги Валер’яна. Філіп визнавав, що його гордість також поставлено на карту, але душі інших людей важили значно більше.

Нарешті світанок прорізав ніч, і він знов пішов у крипту — тепер на утреню. Монахи були непосидливі й схвильовані: вони знали, що той день мав визначити їхнє майбутнє. Ключар провів службу поспішно, і на цей раз Філіп не став йому докоряти.

Коли вони вийшли з крипти й пішли в трапезну снідати, вже було зовсім світло. На блакитному небі не було жодної хмаринки. Господь принаймні послав їм погоду, про яку вони молилися. Непогано як на почин.

Том Будівник знав, що від цього дня залежить усе його майбутнє.

Філіп показав йому лист від Кентерберійського пріора. Том був певен: якщо почнуть будувати собор у Ширингу, Валер’ян найме власного старшого майстра. Він не захоче будувати за проектом, що його затвердив Філіп, і не ризикне взяти на роботу людину, вірну пріорові. Кінгзбридж або ніщо — ось так стояла справа для Тома. Це була єдина для нього можливість збудувати собор, і вона опинилася під загрозою.

Його запросили відвідати ранкові збори капітулу разом із монахами. Таке траплялось і раніше — зазвичай Тома запрошували поговорити про будівництво й цікавилися його думкою про план, вартість або графік робіт. Сьогодні він мав організувати тих, хто прийде працювати, — якщо такі, звісно, будуть. Будівництво мало видаватися жвавим — принаймні під час приїзду єпископа Генріха.

Том терпляче висидів читання та молитви й, оскільки не розумів латини, думав про свої справи. Потім Філіп знову заговорив англійською та спитав у нього, як він організовуватиме роботу.

— Я муруватиму східну стіну собору, а Альфред вкладатиме каміння фундаменту, — розпочав Том. — Наша мета — показати єпископу Генріхові, як далеко просунулося будівництво.

— Скільки людей мають вам допомагати? — спитав Філіп.

— Альфредові знадобляться два робітники, які будуть підносити каміння. Він використовуватиме матеріали, що залишилися від старого собору. Крім того, хтось має замішувати розчин. Мені також потрібен замішувач і двоє робітників. Альфред може брати для фундаменту необтесане каміння — аби тільки рівне згори та знизу. А от мені потрібен оброблений матеріал, адже він буде перед очима, тому я забрав із каменярні двох каменярів, які мені допомагатимуть.

Філіп сказав:

— Це, звісно, справить враження на єпископа Генріха, але більшість людей буде рити котлован.

— Саме так. Я позначив котлован для всієї вівтарної частини, і він зараз лише в кілька футів завглибшки. Монахи працюватимуть з підіймальними механізмами — я показав їм, як це робиться, — а робітники можуть наповнювати діжки землею.

— Що, як добровольців буде більше, ніж потрібно? — спитав Ремігій.

— Ми знайдемо роботу для всіх, — сказав Том. — Якщо бракуватиме підіймальних механізмів, вони зможуть виносити землю у відрах і кошиках. Теслярі можуть майструвати драбини — деревини в нас достатньо.

— Але ж у котлован всі не помістяться, — наполягав Ремігій.

Томові здавалося, що Ремігій просто хоче посперечатися.

— Туди влізе кілька сотень, — роздратовано відповів він. — То чимала яма.

— Крім риття є й інша робота, — зауважив Філіп.

— Правда, — сказав Том. — Також треба носити ліс і каміння з річки. А монахи мають стежити за тим, щоб їх несли у відповідні місця. Каміння мають складати поряд із фундаментом, але ззовні, щоб воно потім не заважало. А куди нести ліс — підкаже тесляр.

— Усі добровольці будуть невмілі? — спитав Філіп.

— Може, й ні. Серед містян є чимало ремісників, і, сподіваюся, вони прийдуть сюди. Треба буде дізнатися, що вони вміють, і знайти їм роботу. Теслярі можуть побудувати сараї для роботи взимку. Каменярі будуть різати камінь і викладати фундамент. Якщо серед них буде коваль — відправимо його в сільську кузню робити інструменти. Кожному знайдеться заняття.

Рахівник Мілій сказав:

— Усе зрозуміло. Нумо починати. Дехто із селян уже тут, вони чекають розпоряджень.

Том мав сказати ще дещо — важливе, але делікатне — і силкувався дібрати правильні слова. Монахи часом бували гоноровитими й могли відстрашити людей. Том прагнув того, щоб усе пройшло безтурботно й бадьоро.

— Я вже працював із добровольцями, — почав він. — Дуже важливо… не ставитися до них як до прислуги. З нашого погляду, вони працюють, щоб заслужити божественну благодать, і тому мають трудитися охочіше, ніж за гроші. Але вони сприймають це інакше. Їм здається, що вони працюють за так і роблять нам велику послугу. Якщо вони подумають, що ми їм не вдячні, то працюватимуть повільно й робитимуть не те. Тому керувати ними треба обережно.

Він побачив, що пріор ледь стримує усмішку, немов знає, які побоювання криються під Томовими улесливими словами.

— Цілком слушно, — сказав Філіп. — Якщо ставитися до людей привітно, вони будуть у гарному настрої і на майданчику пануватиме атмосфера, що справить гарне враження на єпископа Генріха. — Він подивився на братію. — Якщо запитань більше немає, починаймо.

Алієна цілий рік жила в безпеці й достатку під заступництвом пріора Філіпа.

Її задум здійснився. Упродовж весни та літа вони з Річардом їздили по селищах, скуповували вовну в селян і продавали її Філіпові, щойно назбирували повну паку. Наприкінці сезону в них уже було п’ять фунтів срібла.

Батько помер за кілька днів після їхніх відвідин, хоча Алієна не знала про це аж до Різдва. Вона знайшла його могилу — для цього їй довелося витратити частину важко заробленого срібла на хабарі — на жебрацькому цвинтарі у Вінчестері. Алієна плакала — не лише за ним, а ще й за їхнім колишнім життям, безпечним і безтурботним, життям, яке вже ніколи не повернеться. Добре хоч, що встигла попрощатися з ним перед смертю: коли йшли з темниці, вона знала, що ніколи більше його не побачить. Але батько назавжди залишився з нею, адже вона була зв’язана присягою, що дала йому, і готова була покласти все життя на те, щоб виконати його волю.

Узимку вони з Річардом жили в хатині, що тулилася до муру Кінгзбриджського пріорату. Вони змайстрували віз, придбавши колеса в кінгзбриджського каретника, а навесні купили молодого вола, щоб його тягати. Сезон стрижби був у розпалі, і вони вже заробили більше, ніж віддали за вола та новий віз. Наступного року Алієна сподівалася найняти помічника, а Річарда влаштувати пажем до якогось дрібного дворянина — щоб він міг навчатися лицарського мистецтва.

Однак усе залежало від пріора Філіпа.

Самотня вісімнадцятирічна дівчина, Алієна й досі була легкою здобиччю в очах розбійників і навіть багатьох чесних торгівців. Вона намагалася продати паку вовни купцям у Ширингу та Глостері, і обидва рази їй запропонували пів ціни. У кожному місті був лише один торговець вовною, тому Алієна розуміла, що не має інших варіантів. Колись вона збудує власну комору й продаватиме всю вовну фламандським купцям, але до того ще було далеко. Наразі дівчина цілком залежала від милості Філіпа.

А Філіп раптом опинився в небезпечному становищі.

Вона завжди пильнувала, як ішлося про розбійників і крадіїв, але геть не чекала, що її добробут опиниться під загрозою, коли все йшло гладко, тож була приголомшена.

Річард не хотів працювати на будівництві собору в Трійцю — відверта невдячність, — тому Алієні довелося застрашити його, і на світанку вони вдвох подолали ту коротку відстань, що відділяла їхню хатину від монастирського подвір’я. Там зібралося мало не все селище: тридцять-сорок чоловіків, дехто — з дружинами та дітьми. Алієна спершу здивувалася, але потім згадала, що Філіп — їхній лорд, а коли лорд просить про допомогу, відмовляти йому нерозумно. За минулий рік вона чимало дізналася про життя звичайних людей, і то були доволі страшні знання.

Том Будівник давав селянам завдання. Річард негайно заговорив до Томового сина Альфреда. Вони були майже однолітки: Річарду виповнилося п’ятнадцять років, а Альфредові — на рік більше, і вони щонеділі грали в м’яча з іншими сільськими хлопцями. Молодша дівчинка, Марта, теж була з ними, але жінка, Елена, та дивакуватий хлопчик із рудим волоссям зникли, і ніхто не знав куди. Алієна пам’ятала, як Том із родиною приїхав у Ерлскасл. Тоді й почалися їхні поневіряння. Їх, як і Алієну, врятував пріор Філіп.

Алієні з Річардом дали по заступу та веліли рити котлован. Земля була волога, але сонце жваво гріло й невдовзі ґрунт мав підсохнути. Алієна заходилася копати.

Попри те що там працювало пів сотні людей, знадобилося чимало часу, щоб яма стала помітно глибшою.

Річард часто зупинявся, спершись на свій заступ, щоб перепочити. Алієна не втрималася й сказала:

— Хочеш стати лицарем — копай!

Брат не відреагував.

Алієна стала стрункішою та сильнішою, ніж була рік тому, — завдяки нескінченим подорожам і підійманню важезних пак вовни, — але помітила, що копання таки здатне заподіяти їй біль у спині. Тому вона зраділа, коли пріор Філіп ударив у дзвони й оголосив перерву.

Монахи принесли ще гарячий хліб із кухні та подали слабеньке пивце. Сонце гріло дедалі сильніше, почало припікати, і деякі чоловіки познімали сорочки.

Коли вони відпочивали, у браму ввійшов гурт незнайомців. Алієна з надією подивилася на них. Їх було лише декілька, але, напевне, за ними прямувало більше. Вони наблизилися до столу, де роздавали хліб і пиво, і пріор Філіп їх привітав.

— Звідки прийшли? — спитав він, поки подорожні вдячно приймали від монахів кухлі з пивом.

— З Горстеду, — відповів один із них і витер рота рукавом.

Це вселяло надію: Горстед мав дві-три сотні мешканців і був лише за кілька миль від Кінгзбриджу. Можна було сподіватися ще на сотню робітників.

— І скільки ваших прийде сюди? — спитав Філіп.

Це запитання, здавалося, здивувало горстедця.

— Тільки ми четверо, — відповів він.

Упродовж наступної години прочани тонкою цівкою текли через браму пріорату, і вранці разом із місцевими селянами працювали вже сімдесят-вісімдесят людей. Потім людський потік зупинився.

Але цього було замало.

Філіп стояв біля майбутнього вівтаря й дивився, як Том мурує стіну. Будівник уже заклав основи двох контрфорсів до рівня третього ряду каменів і тепер будував між ними стіну. «Це будівництво, напевне, ніколи не буде завершене», — із сумом подумав Філіп.

Коли робітники підносили Томові камінь, він спершу перевіряв кути залізним інструментом у формі літери «Г». Потім клав лопатою шар розчину на стіну, спушував його вістрям кельми, клав наверх камінь і зіскрібав надлишок розчину. Орієнтиром йому слугувала мотузка, туго натягнута між контрфорсами.

Філіп помітив, що камені були однаково рівні згори та знизу, де торкалися розчину, а також із зовнішнього боку. Це здивувало його, і він спитав у Тома, чому так.

— Камінь не повинен торкатися інших, що згори або знизу, — відповів Том. — Для цього й потрібен розчин.

— Чому вони не повинні торкатися один одного?

— Через це виникають тріщини. — Том випростався, щоб пояснити. — Якщо ви ступите на сланцевий дах, то провалитесь. Але якщо покладете наверх дошку, то зможете іти нею, не пошкодивши сланців. Дошка розподіляє вагу, те саме робить і розчин.

Філіп ніколи не замислювався про це. Будівництво було загадковою справою, особливо коли ним займалася така людина, як Том, здатний пояснити, що він робить.

Найгірше був оброблений внутрішній бік каменів. Філіп подумав, що це зіпсує інтер’єри собору, але потім згадав, що Том будував стіну з двох шарів із порожниною між ними, тому необроблену поверхню не буде видно.

Щоразу, коли Том клав камінь на шар розчину, він хапався за висок. Це був залізний трикутник зі шкіряним ремінцем, прикріпленим до однієї з вершин, і якимись позначками в основі. До ремінця кріпилося свинцеве грузило, яке завжди висіло прямо. Том прикладав основу інструмента до каменя й дивився, як висить ремінець. Якщо він відхилявся в той чи інший бік від центру, Том стукав по каменю, аж поки той ставав рівно. Потім муляр ставив інструмент над швом між сусідніми каменями, щоб пересвідчитися, що ті на однаковому рівні. Нарешті він прикладав інструмент до каменя збоку й дивився, чи нема нахилу. Перш ніж братися до наступного каменя, Том ляскав натягнутою мотузкою, щоб переконатися, що всі камені стали у пряму лінію. Філіп раніше не розумів, що кам’яні стіни неодмінно мають бути ідеально прямі.

Він подивився, що відбувається на інших ділянках будівництва. Територія була така велика, що вісімдесят чоловіків, жінок і кілька дітей буквально розчинилися на ній. Вони бадьоро працювали на сонечку, але їх було надто мало, і всі їхні зусилля здалися Філіпові марними. Він сподівався, що їм допомагатиме сотня людей, але тепер бачив, що навіть сотні було б замало.

Через браму пройшов ще один гурт, і Філіп змусив себе з усмішкою привітати прибулих. Їм не варто було знати, що всі їхні зусилля будуть марними. Хай там як, усім робітникам однаково буде дароване відпущення гріхів.

Коли пріор наблизився, то побачив, що людей більше, ніж здавалося, — він нарахував дванадцятьох, а невдовзі до них приєдналися ще двоє. Напевне, йому таки вдасться зібрати сотню людей до полудня, коли має прибути єпископ.

— Благослови вас Господи, — звернувся пріор до новоприбулих. Він уже збирався показати їм, де вони мають копати, але його перервав гучний крик:

— Філіпе!

Пріор насупився. То був голос брата Мілія, але навіть Мілій мав на людях звати Філіпа «отче». Пріор глянув в напрямку, звідки той гукав. Мілій стояв на мурі пріорату в доволі непоштивій позі. Філіп сказав — спокійно, але переконливо:

— Брате Мілію, зійди зі стіни.

Але Мілій, на його подив, не послухався й знову закричав:

— Ходіть подивіться!

Філіп подумав, що у вірян складеться погане враження про монашу покірливість, але йому кортіло дізнатися, що ж таке побачив Мілій, якщо навіть забув про гідну поведінку.

— Зійди та розкажи мені, Мілію, — мовив він тоном, яким зазвичай розмовляв із буйними послушниками.

— Це треба бачити! — знов закричав Мілій.

Філіп роздратовано подумав, що краще б Мілієві мати якусь вагому причину, щоб йому не довелося вичитувати мораль своєму найближчому сподвижникові перед незнайомим людьми. Тож, щоб припинити суперечку, він послухався Мілія.

Роздратований аж до люті, Філіп перетнув брудний двір перед стайнею та стрибнув на низький мур.

— У чому причини такої поведінки? — прошипів він.

— Дивіться! — вигукнув Мілій і вказав пальцем.

Філіп глянув у напрямку, куди вказував Міліїв палець: над дахами селища, через річку, на дорогу, що збігала з пагорба на заході. Спершу він не повірив очам. Зеленими полями до Кінгзбриджу рухався натовп із кількасот людей.

— Що це таке? — приголомшено спитав пріор. — Армія? — Тут він усвідомив, що то йдуть охочі працювати. Його серце забилося швидше. — Тільки глянь! — крикнув він. — Їх там п’ять сотень… Тисяча… Чи більше!

— Саме так! — радо відповів Мілій. — Вони таки прийшли!

— Ми врятовані.

Філіп так зрадів, що й забув, за що він гнівався на Мілія. Людський потік заполонив дорогу аж до мосту й розтягнувся перед брамою пріорату через усе селище. Люди, яких щойно привітав Філіп, були першою хвилею тієї повені, що вихлюпнулася в пріорат крізь браму та наплинула на західний край будівельного майданчика в очікуванні розпоряджень.

— Алілуя! — несамовито заволав пріор і зістрибнув зі стіни.

— Мерщій! — гукнув він Мілієві. — Забери всіх монахів з роботи — вони мають керувати новоприбулими. Перекажи кухарям спекти якомога більше хліба та викотити ще кілька діжок пива. Потрібні ще заступи й відра. Вони повинні почати працювати до прибуття єпископа Генріха!

Упродовж наступної години Філіп був шалено зайнятий. Спершу, щоб прибрати людей з подвір’я, він відправив сотню чи більше носити матеріали від річки. Щойно Мілій зібрав ченців, які мали керувати робітниками, пріор почав відправляти людей у котлован. Невдовзі в них закінчилися заступи, діжки та відра. Філіп наказав принести з кухні всі казани, а декого з прибулих поставив робити грубі короби з дощок і плести кошики — щоб виносити землю. Бракувало драбин і підіймальних механізмів, тому довелося влаштувати східці наприкінці найбільшої частини котловану, щоб люди могли спускатися в нього й підійматися звідти.

Філіп зрозумів, що не подумав, куди дівати ту величезну кількість ґрунту, що зараз підіймали з котловану. Тепер було запізно міркувати про це, тому він розпорядився звалювати землю на кам’янисту галявину біля річки — може, завдяки цьому там можна буде щось вирощувати. Коли він віддавав цей наказ, до нього в паніці прибіг кухар Бернард зі словами, що вони можуть нагодувати не більше ніж дві сотні людей, а їх уже зібралося близько тисячі.

— Розведіть вогнище на кухонному подвір’ї та варіть юшку в залізному чані, — сказав Філіп. — Розведіть пиво водою. Беріть усі припаси. Накажіть селянам готувати їжу в себе по хатах. Вигадайте щось!

Він відвернувся й знов заходився віддавати накази робітникам, коли хтось поплескав його по плечу та заговорив французькою:

— Пріоре Філіпе, дозвольте відірвати вас.

То був Дін Болдвін, супровідник Валер’яна Біґо.

Філіп обернувся й побачив високих гостей — усі були верхи, в розкішному вбранні. Вони приголомшено спостерігали сцену, що розгорталася перед ними. Серед них був і єпископ Генріх — присадкуватий чоловік з роздратованим виразом обличчя. Його монаша зачіска різко контрастувала з прикрашеною вишивкою багряною накидкою. Поруч із ним був єпископ Валер’ян, вбраний, як завжди, в чорне. Його збентеження не здатний був приховати навіть одвічний вираз холодної зневаги. З ними також був Персі Гамлейський, його дужий син Вільям і гидка дружина Регана: Персі та Вільям були спантеличені, а от Регана все вже зрозуміла й тепер палала люттю.

Філіп перевів увагу на єпископа Генріха, який, на його подив, дивився на нього із щирою цікавістю. Пріор, не криючись, також став роздивлятися його. На обличчі єпископа Генріха з’явився вираз, в якому вгадувалося здивування, цікавість і щира повага. За мить Філіп наблизився до Генріха, взявся за вуздечку його коня та поцілував єпископську руку з унизаними перснями пальцями.

Генріх спішився плавним, але жвавим рухом, і його почет зробив те саме. Філіп покликав кількох монахів — поставити коней у стійло. Генріх був приблизно такого самого віку, що й Філіп, але здавався старшим через червоне обличчя та огрядну статуру.

— Отче Філіпе, — сказав він, — я приїхав перевірити доповідь про те, що ви нездатні збудувати новий собор тут, у Кінгзбриджі. — Він зробив паузу, подивився на сотні робітників, і знову перевів погляд на Філіпа. — Схоже, мене ввели в оману.

Серце у Філіпа завмерло. Генріх не міг висловитися більш однозначно: Філіп переміг.

Пріор підійшов до єпископа Валер’яна. На обличчі в того застила гримаса прихованої люті. Він розумів, що знову програв. Філіп став на коліна, схилив голову, щоб приховати переможний блиск очей, і поцілував Валер’янові руку.

Том мурував стіну із щирим задоволенням. Будівник так давно не робив цього, що навіть забув те відчуття глибокого спокою, що наринало на нього, коли він укладав камені ідеально рівними рядами та дивився, як росте стіна.

Коли добровольці почали прибувати сотнями, він зрозумів, що задум Філіпа справдиться, і захопився процесом ще сильніше. Це каміння стане частиною Томового собору, а стіна, що наразі була лише у фут[111]заввишки, здійметься до небес. Том відчув, що це початок решти його життя.

Він знав, що прибув єпископ Генріх. Наче вода від каменя, кинутого в ставок, звістка про його приїзд розійшлася хвилями в натовпі робітників: люди кидали роботу, щоб подивитися на розкішно вбраних гостей, які велично йшли через багнюку. Том не відривався від своєї справи. Єпископа, напевне, вразив натовп із тисячі робітників, які весело та вправно працювали на будівництві. Том мав справити не гірше враження. Йому завжди було складно розмовляти з людьми в пишному вбранні, але він мусив видаватися компетентним, розумним, спокійним і певним у собі — саме такою людиною, якій можна довірити клопіт великого й дорогого будівництва.

Він видивлявся відвідувачів і відклав кельму, коли високі гості наблизилися до нього. Пріор Філіп підвів єпископа Генріха до Тома, і той став на коліна та поцілував єпископові руку. Філіп сказав:

— Том — наш будівничий, якого послав нам сам Господь у день, коли згоріла стара церква.

Том знову став на коліна перед єпископом Валер’яном, а потім подивився на решту. Будівник нагадав собі, що він — старший майстер, тому не повинен бути надто підлесливим. Він упізнав Персі Гамлейського, якому колись звів до половини будинок.

— Мілорде Персі, — сказав він із поклоном, і, помітивши його потворну дружину, додав: — Міледі Регано. — Потім йому на очі потрапив їхній син. Він не забув, як Вільям мало не розтоптав Марту своїм бойовим конем і як намагався купити Елену в лісі. Хлопець був тим ще покидьком, але Том надягнув на обличчя шанобливий вираз: — І юний лорде Вільяме. Вітаю вас.

Єпископ Генріх проникливо подивився на Тома.

— Ти намалював ескіз, будівнику?

— Так, мілорде єпископе. Хочете подивитися?

— Неодмінно.

— Прошу за мною.

Генріх кивнув, і Том повів його у свою повітку, що стояла за кілька ярдів від них. Він увійшов усередину і виніс план, накреслений по гіпсу у великій дерев’яній рамі. Том прихилив його до стіни повітки та відступив.

То була делікатна мить. Більшість людей не розумілася на кресленнях, але єпископи з лордами неохоче це визнавали, тому їм треба було пояснювати задум так, щоб не явити всьому світові їхнє невігластво. Деякі ж єпископи були компетентні в цьому й могли розгніватися, якби простий будівник став їм щось пояснювати.

Том схвильовано вказав на схему та почав:

— Оце — стіна, яку я зараз будую.

— Так, це вочевидь східний фасад, — мовив Генріх. Це все пояснювало: він добре розумівся на ескізах. — Чому трансепти не мають бічних нав?

— З міркувань економії, — миттю відповів Том. — Але ми однаково не почнемо будувати їх у найближчі п’ять років, а якщо монастир і надалі процвітатиме, як став за перший рік керівництва пріора Філіпа, можна буде дозволити собі й трансепти з бічними навами.

Том водночас і відповів на запитання, і вставив добре слово про Філіпа, тож почувався доволі розумним.

Генріх схвально кивнув.

— Планувати скромно й залишати простір для розширення — це розсудливо. Покажи мені фасад.

Том дістав креслення. Він нічого не пояснював, бо знав уже, що Генріх усе зрозуміє сам. Його здогадки підтвердилися, коли Генріх сказав:

— Пропорції дуже приємні.

— Дякую, — відповів Том. Здавалося, єпископові все подобалося. Будівник додав: — Собор доволі скромний, але він буде світлішим і красивішим за старий.

— Чи довго триватиме будівництво?

— П’ятнадцять років, якщо роботи не зупинятимуться.

— Я не став би на це розраховувати. Але менше з тим. Чи можеш показати, який вигляд він матиме для того, хто стоїть зовні.

Том зрозумів єпископа.

— Зробити ескіз?

— Так.

— Звісно.

Том повернувся до стіни, яку мурував, а єпископ з почтом пішли за ним. Будівник став на коліна перед своїм соколом[112] і розрівняв шар розчину по його поверхні. Потім вістрям кельми зобразив західну частину собору. Він знав, що добре робить це. Єпископ, його супровід, ченці й робітники, що стояли неподалік, зачудовано спостерігали за Томовою роботою. Людям, які не вміли малювати, цей процес здавався магією. За кілька хвилин Том намалював західний фасад із трьома дверними арковими прорізами, вітражне вікно та вежі по боках. То був простий трюк, але він завжди справляв враження.

— Дивовижно, — сказав єпископ Генріх, коли малюнок був завершений. — Хай Господь благословить твої вміння.

Том усміхнувся. То було потужне схвалення його як майстра.

Пріор Філіп сказав:

— Мілорде єпископе, не бажаєте підкріпитися перед тим, як проведете службу?

— Радо.

Том зітхнув із полегшенням. Іспит закінчився, і він успішно його склав.

— Прошу до мого будинку, це поряд, — запросив Філіп гостей. Ті рушили за ним. Філіп стиснув Томову руку й радісно прошепотів:

— Нам вдалося!

Коли сановники пішли, Том іще раз полегшено зітхнув. «Так, вдалося», — подумав він. Єпископ Генріх був не просто вражений — він був приголомшений, хоча самовладання його й не покинуло. Вочевидь Валер’ян готував його до картини запустіння та бездіяльності, тому реальність виявилася ще більш разючою. Сталося так, що Валер’янів злий намір зіграв проти нього самого, через що перемога Філіпа й Тома здавалася ще блискучішою.

Том іще плекав радість від свого заслуженого тріумфу, коли почув за спиною знайомий голос:

— Вітаю, Томе Будівнику.

Він обернувся й побачив Елену.

Настала Томова черга почуватися приголомшеним. Історія з будівництвом так поглинула його, що він сьогодні навіть не згадував про Елену. Тепер стояв і радісно дивився на неї. Вона була така сама, як того дня, коли пішла: струнка, смаглява, з темним волоссям, що колихалося, немов морські хвилі, і тими глибоко посадженими сяйливими золотистими очима. Елена усміхнулася йому повними губами, які завжди змушували його думати про поцілунки.

Йому страшенно закортіло схопити її в обійми, але він стримався й із зусиллям вичавив із себе:

— Вітаю, Елено!

Юнак, що стояв поруч із нею, сказав:

— Вітаю, Томе!

Том допитливо подивився на нього. Елена спитала:

— Невже ти забув Джека?

— Джек?! — вразився Том.

Хлопець змінився. Він став вищий за матір, але мав кістляву статуру, тож бабусі сказали б, що він «переріс силу». Джекове волосся залишалося яскраво-рудим, шкіра — білою, а очі — блакитними, тільки тепер його риси набули більш привабливих пропорцій. Схоже, колись його навіть можна буде назвати вродливим.

Том перевів очі на Елену та якусь мить просто милувався нею. Він хотів сказати, що скучив, що несамовито скучив за нею, і мало не сказав, але не наважився й просто спитав:

— Як тобі жилося?

— Ми жили там, де й раніше, — в лісі, — відповіла вона.

— Чому ж ви повернулися саме сьогодні?

— Ми дізналися про заклик допомогти, і нам було цікаво, як у тебе справи. І я не забула про обіцянку відвідати тебе.

— Дуже добре, — сказав Том. — Я так хотів тебе побачити.

— Он як? — стримано відповіла вона.

То була мить, на яку він чекав і до якої готувався цілий рік, а коли вона настала — злякався.

До цього дня він жив у надії, але тепер, якщо Елена йому відмовить, Том втратить її назавжди. Він не наважувався заговорити. Запала тиша. Том глибоко вдихнув.

— Послухай, — почав він. — Я хочу, щоб ти повернулася до мене. Благаю, не кажи нічого, доки не вислухаєш мене, прошу.

— Добре, — байдуже відповіла вона.

— Філіп — дуже гарний пріор. Під його проводом монастир розцвітає. Я маю надійну роботу. Нам ніколи не доведеться мандрувати дорогами, повір мені.

— Річ не в тому…

— Знаю, дай мені закінчити.

— Гаразд.

— Я збудував у селищі хату з двома кімнатами й димарем і можу ще розширити її. Нам не треба буде жити в пріораті.

— Але ж селище належить Філіпові.

— Філіп у боргу переді мною. — Том обвів рукою будівельний майданчик. — Він знає, що не досягнув би всього цього без мене. Якщо я попрошу його пробачити тобі та вважати рік твоєї відсутності тут за єпитимію, він погодиться. Він не відмовить мені, й особливо сьогодні.

— А хлопці? — спитала вона. — Я змушена буду дивитися, як Альфред лупцює Джека щоразу, коли злиться?

— Гадаю, я знайшов вихід, — сказав Том. — Альфред став каменярем. Я візьму Джека собі в підмайстри, і Альфред не буде злитися через те, що той нічого не робить. А ти навчиш Альфреда читати й писати, і хлопці стануть рівні: обоє працьовиті, обоє грамотні.

— Ти довго це обмірковував, правда ж?

— Так.

Він чекав на її реакцію. Том ніколи не вмів переконувати — він умів тільки викласти факти. Якби це було так легко, як зобразити собор на малюнку! Він урахував усі її можливі заперечення. Вона мала б погодитися! Але Елена вагалася.

— Навіть не знаю, — промовила вона.

Том втратив самовладання.

— О, Елено, не кажи так! — Він боявся розплакатися перед усіма, та, хоча клубок у горлі заважав йому говорити, заблагав: — Я так тебе кохаю! Прошу, не йди знову! Єдине, що втішало мене, — це надія на твоє повернення. Я не можу жити без тебе. Не зачиняй двері до раю переді мною. Невже ти не бачиш, що я кохаю тебе всім серцем?

Її настрій раптом змінився.

— Чому ж ти одразу не сказав? — прошепотіла Елена й наблизилася до нього впритул. Він тут-таки схопив її в обійми. — Я теж кохаю тебе, дурнику.

Том відчув, що аж послабшав з радощів. «Вона любить мене! Вона любить!» — думав він. Обійняв кохану сильніше та зазирнув їй в очі.

— Елено, ти станеш моєю дружиною?

У неї в очах стояли сльози, але вона усміхалася.

— Так, Томе, я стану твоєю дружиною, — сказала Елена та підвела обличчя до нього.

Том притягнув її до себе та поцілував у губи. Він цілий рік мріяв про це й тепер, заплющивши очі, смакував її солодкі вуста. Її рот розтулився, і губи стали вологі. Поцілунок смакував так чарівно, що Том геть забувся. Хтось поруч сказав:

— Хлопче, гляди не з’їж її!

Том відсахнувся від неї зі словами:

— Ми ж у церкві!

— Начхати, — весело відповіла Елена і знову заходилася його цілувати.

«Філіп знову нас перехитрив», — розлючено думав Вільям, сидячи в будинку пріора, попиваючи водянисте монастирське вино та куштуючи цукати, що подали з кухні. Він не одразу оцінив блискучість і повноту перемоги Філіпа. Єпископ Валер’ян змалював ситуацію правдиво: Філіпові бракувало грошей і будівництво собору в Кінгзбриджі мало бути для нього надзвичайно тяжким.

Однак попри все хитрий монах якось прискорив процес: найняв старшого майстра, розпочав будівництво, а потім ще й залучив силу робітників, щоб обдурити єпископа Генріха. І той був вражений належним чином, тим паче що Валер’ян наперед намалював геть похмуру картину.

Чортів монах також знав, що переміг. З його обличчя не сходила тріумфальна усмішка. Він заглибився в розмову з єпископом Генріхом і жваво розповідав про породи овець і ціни на вовну, а Генріх уважно — і навіть з повагою — слухав його, грубо ігноруючи Гамлеїв, які були набагато впливовішими за якогось пріора.

Філіп пошкодує про це. Нікому не вдавалося обставити Гамлеїв і вийти сухим із води. Вони не досягнули б того, що мають, якби дозволяли монахам ошукувати себе. Варфоломій Ширингський зневажив ними й сконав у темниці для зрадників. На Філіпа чекає не краща доля.

Том Будівник також пошкодує, що перейшов дорогу Гамлеям. Вільям не забув, як муляр кинув йому виклик у Дурстеді, де не відпускав його коня і змусив заплатити робітникам. Сьогодні Том непоштиво назвав його «юним лордом Вільямом». Він, напевне, тепер заодно з Філіпом: вважає за краще будувати собори, а не панські будинки. Що ж, він дізнається, що краще ризикнути з Гамлеями, ніж об’єднуватися з їхніми ворогами.

Вільям тихо кипів, аж доки єпископ Генріх підвівся й сказав, що готовий вести службу. Пріор Філіп дав знак послушникові, той вибіг із будинку, і за мить залунали дзвони.

Вони вийшли з будинку: єпископ Генріх на чолі процесії, за ним — єпископ Валер’ян, потім пріор Філіп і далі миряни. Ченці, що чекали надворі, стали за Філіпом, доповнивши процесію. Гамлеї опинились у хвості.

Робітники заповнили всю західну частину пріорату, вмостившись на стінах і дахах. Генріх зійшов на поміст посеред будівельного майданчика. Монахи вишикувалися лавами в нього за спиною — там, де мали б бути хори нового собору. Гамлеї та інші миряни, що супроводжували єпископа, стали на місці майбутньої нави.

Щойно вони розмістилися, Вільям побачив Алієну.

Вона дуже змінилася. На ній був грубий, дешевий одяг і деревняки, а кучеряве волосся змокріло від поту. Але то безперечно була вона — така прекрасна, що у Вільяма аж пересохнуло в горлі, і він витріщився на неї, неспроможний відвести очей. Тим часом розпочалася служба, а подвір’я пріорату наповнили тисячі голосів, що промовляли «Отче наш».

Алієна, здавалося, відчула його погляд: вона дивилася стурбовано, переступала з ноги на ногу й озиралася, немов шукала щось. Нарешті побачила його. На її обличчі з’явився вираз страху, і вона відступила, хоча їх і без того розділило не менш ніж десяток ярдів[113] і з пів сотні людей. Цей страх робив її ще жаданішою для нього, і Вільямове тіло зреагувало так, як не реагувало вже рік. Його хіть до неї змішувалася з обуренням через закляття, яке вона наклала на нього. Алієна зашарілася та сховала очі, немов їй було соромно. Вона щось коротко сказала хлопцеві, що стояв поруч, — то, звісно, був її брат, Вільям згадав його з проблиску свого еротичного спогаду, — а потім розвернулась і зникла в натовпі.

Вільям був розчарований. Йому кортіло піти за нею, але, звісно, він не міг — посеред служби, на очах у батьків, двох єпископів, сорока монахів і тисячі вірян. Тому він, засмучений, відвернувся. Він втратив нагоду дізнатися, де тепер мешкає Алієна.

Хоча вона пішла, Вільям однаково не міг не думати про неї та розмірковував: «Чи то не гріх, коли прутень встав у церкві?»

Він побачив, що батька щось стривожило.

— Дививсь! — сказав він матері. — Глянь на ту жінку!

Спершу Вільям подумав, що батько має на увазі Алієну. Однак вона зникла з очей, а коли він простежив за поглядом батька, то побачив жінку років тридцяти — не таку розкішну, як Алієна, але з яскравою, дикою зовнішністю, що робила її дуже привабливою. Вона стояла поруч із Томом, і Вільям подумав, що це, напевне, його дружина — жінка, яку він хотів купити в лісі близько року тому. Але звідки батько знає її?

— Це вона? — спитав батько.

Жінка озирнулася, немов почула, і подивилася просто на них — Вільям знову побачив її сяйливі, проникливі золотисті очі.

— Клянуся Богом, це вона, — просичала мати.

Погляд тих золотистих очей немов струсив батька. Його червоне обличчя зблідло, а руки затремтіли.

— Господи Ісусе, захисти нас, — сказав він. — Я думав, вона мертва.

А Вільям подумав: «Та що це, в біса, взагалі таке?»

Джек боявся цього.

Упродовж року він помічав, що його мати сумує за Томом Будівником. Вона стала не такою врівноваженою, як раніше, і часто дивилася кудись замріяним поглядом. А вночі іноді стогнала, немов їй снилося, що вона кохається з Томом. Джек знав, що рано чи пізно вона повернеться до пріорату. А тепер вона ще й погодилася залишитися.

Він ненавидів саму думку про це.

Їм завжди було добре удвох. Він любив матір, а мати любила його, і ніхто не мав втручатися в їхні стосунки.

Жити в лісі, по правді, було не дуже цікаво. Йому бракувало магії натовпів і міст, які він побачив під час нетривалого співіснування з Томом і його родиною. І Джек скучив за Мартою. Та, хоч як дивно, нудьгу лісу було легше зносити завдяки маренням про дівчину, яку він називав Принцесою, хай і знав, що її кличуть Алієною. А ще йому цікаво було б працювати з Томом і дізнатися, як зводять будівлі. Але тоді він більше не буде вільним. Йому будуть наказувати. Він повинен буде працювати, незалежно від того, хоче цього чи ні. І йому доведеться ділити матір з усім світом.

Джек сидів на стіні біля брами пріорату й із сумом це обмірковував, коли, на свій подив, побачив Принцесу.

Він зморгнув. Вона зі страдницьким виглядом проштовхувалася до воріт. Принцеса була ще прекрасніша, ніж він її запам’ятав. Тоді в неї було пишне, чуттєве дівоче тіло, вбране в дорогий одяг. Тепер вона стала стрункішою і більше була схожа на жінку, ніж на дівчинку. Просякнута потом полотняна сукня пристала їй до тіла так, аж видно груди та ребра під ними, плаский живіт, вузькі стегна й довгі ноги. Обличчя було вимазане брудом, а кучері розпатлані. Щось її збентежило, злякало та приголомшило, але від того її обличчя сяяло ще сильніше. Джек був зачарований. Він відчув щось у крижах — щось таке, чого раніше не відчував.

Юнак пішов за нею, не знаючи, що робити. Ось він сидів на стіні й дивився на неї, а ось уже поспішав за нею крізь браму. Джек наздогнав її на вулиці за межами пріорату. Від неї пахнуло мускусом, наче вона до цього важко працювала. Він згадав, як колись від неї пахло квітами.

— Що в тебе сталося? — спитав він.

— Нічого не сталося, — коротко відповіла вона й пришвидшила ходу.

Джек не відставав.

— Ти не пам’ятаєш мене. Коли ми бачилися минулого разу, ти пояснювала мені, звідки беруться діти.

— Замовкни і йди геть! — закричала вона.

Джек зупинився, неймовірно розчарований. Мабуть, він сказав щось не те.

Вона повелася з ним як з надокучливою дитиною. Йому було тринадцять, але з висоти своїх вісімнадцяти чи, може, й більше років, вона, мабуть, однаково вважала це дитинством.

Він побачив, як Принцеса наблизилася до хатини, витягла ключ, що висів на ремінчику в неї на шиї, і відімкнула двері.

Вона живе тут!

Це змінювало все.

Раптом перспектива залишити ліс і жити в Кінгзбриджі здалася Джекові не такою вже й поганою. Він бачитиме Принцесу щодня — за це хлопець міг багато чого стерпіти.

Джек так і стояв на дорозі, дивлячись на її двері, але вона не виходила. То було дивне відчуття — стояти серед вулиці та сподіватися побачитися з кимось, хто ледь його знає, — але він не хотів нікуди йти. У ньому спалахнуло якесь нове почуття. Ніщо вже не здавалося йому важливим — ніщо, окрім Принцеси. Він міг думати тільки про неї. Він був зачарований. Він був одержимий.

Він закохався.