Стовпи землі

I

Пророцтво Філіпа затьмарило Вільямів тріумф: замість задоволення й втіхи він відчував страх — страх, що потрапить у пекло за свої вчинки.

Він безбоязно та глузливо кинув Філіпові: «Це і є пекло, попе», — але ці слова вирвалися в нього в запалі битви. Коли справа була зроблена й він забрав своїх людей з охопленого полум’ям міста, коли їхні коні й серця сповільнилися, коли Вільям зміг згадати всі подробиці їхнього нападу та скількох людей він поранив, спалив і вбив, у нього перед очима стало безперестанно з’являлося гнівне обличчя Філіпа та його перст, яким пріор вказував на самісіньке дно геєни, вигукуючи: «За це ти підеш у пекло!»

Коли стемніло, Вільям геть занепав духом. Його воїни обговорювали напад, оживляли в пам’яті найцікавіше та смакували бійню, але настрій командира поволі передався їм, і запала похмура тиша. Вони переночували в маєтку одного з найбільших Вільямових орендарів. За вечерею всі похмуро напилися до безпам’ятства. Орендар, що знав, як воїни почуваються після бойовища, привів із Ширингу повій, але це не допомогло. Вільям цілу ніч не спав: він боявся померти уві сні та вирушити прямісінько в пекло.

Наступного ранку, замість того щоб повернутися в Ерлскасл, він поїхав до єпископа Валер’яна. Коли вони прибули туди, єпископа не було в палаці, але Дін Болдвін сказав, що він має повернутися по обіді. Вільям чекав у каплиці, витріщившись на хрест на вівтарі, і тремтів, попри літню спеку.

Коли Валер’ян нарешті з’явився, Вільям був готовий цілувати йому ноги.

Єпископ увійшов у каплицю у своїй чорній мантії та холодно спитав:

— Що ти тут робиш?

Вільям підвівся, стараючись приховати нестерпний страх під маскою байдужості.

— Я щойно спалив Кінгзбридж…

— Я знаю, — перебив Валер’ян. — Усі тільки про це й говорять. Що в тебе вселилося? Ти збожеволів?

Вільям не чекав такої реакції. Він не обговорював напад із Валер’яном заздалегідь, тому що був цілком певен, що той схвально поставиться до його задуму: єпископ ненавидів Кінгзбридж і все з ним пов’язане, особливо пріора Філіпа. Гамлей чекав, що той буде задоволений, а може, навіть радий.

— Я знищив твого найбільшого ворога. Тепер я хочу сповідатися, — сказав Вільям.

— Не дивно — подейкують, понад сотню людей згоріли живцем, — мовив Валер’ян і знизав плечима. — Жахлива смерть.

— Я готовий до сповіді, — повторив Вільям.

Валер’ян похитав головою.

— Не певен, що зможу відпустити тобі гріхи.

З вуст Вільяма зірвався зойк жаху:

— Чому?!

— Як тобі відомо, ми з єпископом Генріхом Вінчестерським перейшли на бік короля Стефана. Навряд чи король схвалить відпущення гріхів прибічнику королеви Мод.

— Чорт забирай, Валер’яне, це ти переконав мене стати на її бік!

— Ну то перейди на інший, — знову знизав плечима Валер’ян.

Вільям зрозумів, що в тому й полягала мета Валер’яна. Він хотів, щоб Вільям присягнув на вірність Стефанові. Його реакція на спалення Кінгзбриджу була удаваною: він просто підвищував ставки. Вільям відчув полегшення, адже це означало, що Валер’ян, найпевніше, не відмовить йому у відпущенні гріхів. Та чи хотів Вільям перейти на інший бік? Якийсь час він мовчав, стараючись усе зважити.

— Стефан перемагав у битвах упродовж усього літа, — продовжив Валер’ян. — Мод благає чоловіка повернутися з Нормандії їй на допомогу, але той не йде. Ти не в найкращому становищі.

Вільям усвідомив увесь жах своєї перспективи: церква відмовиться пробачати його злодіяння, шериф звинуватить його у вбивстві, переможний король Стефан підтримає шерифа та церкву, і тоді Вільяма судитимуть і повісять…

— Наслідуй мій приклад і ставай на бік єпископа Генріха — він завжди тримає ніс за вітром, — наполягав Валер’ян. — Якщо все піде так, як треба, Вінчестер стане архієпархією, а Генріх — архієпископом Вінчестерським, рівнею архієпископу Кентерберійському. А коли Генріх помре, то хтозна — може, я стану наступним архієпископом. А потім… уже з’явилися англійські кардинали, може, коли-небудь з’явиться і Папа-англієць…

Вільям вирячився на Валер’яна, зачарований, попри свій страх, амбітністю, якою палало його зазвичай кам’яне обличчя. Валер’ян у ролі Папи? Усе можливо. Але негайні наслідки прагнень Валер’яна важили для нього більше. Вільям усвідомлював, що він лише пішак у Валер’яновій грі. Впливовість і Біґо, і єпископа Генріха зростала завдяки здатності залучити Вільяма і його лицарів на той чи інший бік у громадянській війні. То була ціна, яку він мав заплатити за те, щоб церква заплющила очі на його злочини.

— Тобто… — його голос став хрипким, але він прокашлявся й продовжив: — Тобто ти вислухаєш мою сповідь, якщо я присягну на вірність Стефанові й повернуся на його бік?

Блиск у Валер’янових очах згаснув, і його обличчя знову стало безвиразним.

— Так, я саме про це, — сказав він.

Вільям не мав вибору, але й приводу відмовитись у нього не було. Він підтримав Мод, коли здавалося, що вона перемагає, а тепер, коли перевагу здобув Стефан, був готовий повернутися до нього. Хай там що, він погодився б на все, аби лиш звільнитися від нестерпного страху пекла.

— Тоді згода, — мовив він без вагань. — Тільки вислухай мою сповідь, я швидко.

— Добре, — відповів Валер’ян. — Помолимося.

Вони нашвидку провели таїнство, і Вільям відчув, як тягар вини впав із його плечей. Нарешті він зрадів своїй перемозі. Коли вийшов з каплиці, його люди помітили, що командир піднісся духом, і самі підбадьорилися. Вільям сказав їм, що вони знову битимуться за короля Стефана, бо на те, за словами єпископа Валер’яна, є воля Господня, і це треба відзначити. Валер’ян наказав принести вина.

Поки вони чекали обіду, Вільям зауважив:

— Тепер Стефан має остаточно віддати мені графство.

— Має, — погодився Валер’ян, — але це не означає, що віддасть.

— Але я став на його бік!

— Річард Кінгзбриджський так і не відступив від нього.

Вільям дозволив собі самовдоволено всміхнутися.

— Гадаю, Річард мені вже не загрожує.

— Он як?

— Річард ніколи не мав власних земель. Він міг дозволити собі лицарський антураж лише сестриним коштом.

— Так, це нетипово, але ж дієво.

— Ось тільки його сестра більше не має грошей. Учора я спалив її комору. Вона жебрачка, і Річард також.

Валер’ян схвально кивнув.

— Невдовзі він зникне з очей, це лише питання часу. І тоді, думаю, графство стане твоїм.

Подали обід. Вільямові воїни сиділи з дальнього краю столу й тепер почали загравати до праль. Вільям розмістився на чільному краї, разом із Валер’яном і його архідияконами. Він зовсім заспокоївся й із заздрістю поглядав на своїх людей, адже в товаристві церковників йому було неймовірно нудно.

Дін Болдвін простягнув йому таріль з горохом і сказав:

— Лорде Вільяме, як ви тепер завадите комусь влаштувати власний ярмарок вовни, як це зробив пріор Філіп?

Це запитання здивувало Вільяма.

— Ніхто не посміє!

— Монах, напевне, не посміє, а от граф міг би.

— На те потрібен дозвіл.

— Той, хто бився за Стефана, легко його одержить.

— Не в цьому графстві.

— Болдвін має рацію, Вільяме, — сказав єпископ Валер’ян. — На кордонах твого графства чимало міст, які можуть провести ярмарок вовни: Вілтон, Дівайзіс, Веллс, Мальборо, Воллінгфорд…

— Я спалив Кінгзбридж, і будь-яке інше місто також спалю, — роздратовано відповів Вільям. Він вважав свою перемогу остаточною.

Валер’ян узяв свіжу булочку, розламав, але не відкусив ані шматочка.

— Кінгзбридж — то легка здобич, — зауважив він. — Там нема ані муру, ані замку, ані великої церкви, де могли б укритися містяни. А керує ним монах, що не має ні лицарів, ні війська. Кінгзбридж беззахисний, на відміну від більшості міст.

— А коли громадянська війна завершиться, то, хоч би хто в ній переміг, вам уже не вдасться спалити місто й легко відбутися, — додав Дін Болдвін. — Це вважатимуть порушенням миру в королівстві. У мирні часи жоден монарх не заплющить на це очі.

Вільям був змушений із цим погодитися й від того розлютився ще більше.

— То виходить, все це було марно, — сказав він і відклав ніж.

Його нутрощі аж звело від напруги, і він не міг більше їсти.

— Ну, якщо Алієна зубожіла, то з’являється вільне місце, — зауважив Валер’ян.

Вільям не второпав.

— Про що ти?

— Цього року вона скупила більшість вовни в графстві. А от що буде наступного року?

— Не знаю.

Валер’ян продовжив тим самим мрійливим тоном:

— Усі виробники вовни на багато миль навколо — крім пріора Філіпа — є або орендарями графа, або орендарями єпископа. Фактично ти — граф, хоч і не титулований, а я — єпископ. Якщо ми змусимо всіх наших орендарів продавати вовну нам, у наших руках опиняться дві третини всієї вовни в королівстві. Ми продаватимемо її на Ширингському ярмарку вовни, і тоді в іншому ярмарку вже не буде сенсу, хай навіть хтось і здобуде дозвіл.

Вільям негайно зрозумів, що це блискучий задум.

— І заробимо стільки само грошей, скільки Алієна, — відзначив він.

— Авжеж.

Валер’ян поклав до рота шматочок м’яса та почав задумливо жувати.

— Тож ти спалив Кінгзбридж, знищив свого заклятого ворога й створив собі нове джерело прибутку. Незле як за один день.

Вільям зробив великий ковток вина й відчув, як тепло розливається по його нутрощах. Він подивився на інший край столу й зупинив погляд на чорнявій дівчині, яка кокетливо усміхалася двом його воїнам. Мабуть, він оволодіє нею. Вільям уже знав, як досягти бажаного. Він затягне її в куток, кине на підлогу, задере її спідницю, пригадає Алієну та вираз жаху й розпачу в неї на обличчі, коли вона побачила, як горить її вовна. І тоді він зможе досягти успіху. Він усміхнувся з думки про це й відрізав собі ще шмат оленини.

Пріор Філіп був до глибини душі вражений спаленням Кінгзбриджу. Несподіваність Вільямового нападу, жорстокість його воїнів, жахливе видовище охопленого панікою натовпу, кошмарний погром і власна неспроможність Філіпа зарадити цьому дуже приголомшили пріора.

Найтяжчим ударом стала смерть Тома Будівника. Людина неймовірних умінь, знавець усіх тонкощів свого ремесла, він мав очолювати зведення собору аж до завершення. До того ж він став найближчим другом Філіпа за межами клуатру. Вони розмовляли принаймні раз на день і разом шукали розв’язання нескінченних завдань, що ставило перед ними їхнє велике будівництво. У характері Тома було рідкісне сполучення мудрості й скромності, завдяки чому працювати з ним було справжнім задоволенням.

Філіп відчував, що більше нічого не розуміє, не має справжньої влади та не здатний керувати навіть корівником, не кажучи вже про таке велике місто, як Кінгзбридж. Він завжди вірив, що якщо чесно докладатиме всіх зусиль і покладатиметься на Господа, то врешті-решт усе буде добре. Схоже, спалення Кінгзбриджу довело, що він помилявся. Він втратив усю рішучість і цілими днями сидів у своєму будинку в пріораті, дивлячись, як горить свічка на його невеличкому вівтарі, занурений у плутані безвідрадні думки.

На допомогу йому прийшов юний Джек. Він звелів забрати тіла мертвих у крипту, розмістити поранених у чернечому дорміторії та нагодувати живих на лузі на тому березі річки. Погода була теплою, і всі спали просто неба. Наступного дня Джек організував розгублених містян для прибирання попелу й руїн на подвір’ї пріорату, поки Катберт Білоголовий і рахівник Мілій замовляли харчі з розташованих навколо ферм. Ще через день вони поховали загиблих у північній частині монастирського подвір’я, для чого знадобилося вирити сто дев’яносто три могили.

Філіпові залишалося тільки віддавати відповідні накази. Джек зауважив, що більшість містян, які вижили під час пожежі, втратили небагато, — хіба що свої хижки й щось із меблів. Врожаї досі стояли в полях, худоба — на пасовищах, а їхні заощадження були там, де вони їх тримали, — зазвичай закопані під вогнищами їхніх осель — і не постраждали в полум’ї, яке знищило місто. Найбільших збитків зазнали купці, чиї товари згоріли: дехто залишився без нічого, як-от Алієна, хоча більшість мала накопичення, сховані під підлогами їхніх осель, і могла повернутися до своїх справ. Джек запропонував негайно почати відновлення міста.

За пропозицією Джека Філіп дозволив безплатно валити дерева для відбудови хат у лісах, що належали пріоратові, але тільки на тиждень. Тож Кінгзбридж збезлюднів на сім днів, поки всі обирали й валили дерева, щоб збудувати собі нове житло. Того тижня Джек попросив Філіпа намалювати план нового міста. Цей задум захопив Філіпову уяву й вивів його з пригніченого стану.

Упродовж чотирьох днів він невпинно працював над цим планом. Біля монастирського муру мали вирости великі будинки заможних ремісників і крамарів. Філіп згадав чітке планування вулиць Вінчестеру й спланував Кінгзбридж за таким самим зручним шаблоном: прямі вулиці, на яких могли б роз’їхатися два вози, вели до річки, а інші — вужчі — перетинали їх. Він вирішив, що стандартна ділянка під забудову матиме двадцять чотири фути[150] завширшки, що було цілком достатньо для фасаду міського будинку, і сто двадцять футів[151] углиб, щоб вистачило місця для заднього двору з відхожим місцем, городом і стайнею, корівником або хлівом для свиней. Міст також згорів, і новий треба було збудувати в зручнішому місці — у нижньому кінці нової головної вулиці. Вона мала пройти від мосту прямо на пагорб, далі повз собор і звідти в дальню частину міста, як у Лінкольні. Ще одна широка вулиця пролягатиме від брами пріорату до нової річкової пристані, униз за течією від мосту та вздовж річкового вигину. Таким чином, вантажі з пристані можна буде доставляти в пріорат, оминаючи головну торгову вулицю. Біля пристані мав постати новий район з маленькими хатинками: бідняки житимуть нижче за течією від монастиря, і бруд від їхнього господарювання не псуватиме свіжу воду, що надходила до пріорату.

Планування оновленого міста вивело Філіпа з безпорадного заціпеніння, але щоразу, коли він дивився на свої малюнки, гнів закипав у ньому й журба за всіх загиблих переповнювала серце. Часом пріору здавалося, що Вільям Гамлейський був утіленням диявола: він спричинив більше горя, ніж здатна людина. На обличчях містян, які поверталися з лісу, везучи деревину, Філіп бачив таке саме чергування надії та скорботи. Джек з іншими монахами зобразили новий план міста на землі, за допомогою кілків і мотузок, і коли люди підходили обирати собі ділянки, багато хто питав, який у тому сенс, якщо наступного року все знову спалять. Якби можна було сподіватися на правосуддя, на те, що лиходіїв спіткає кара, вони не почувалися б такими невтішними. Філіп написав Стефанові, Мод, єпископові Генріху, архієпископові Кентерберійському та Папі, але розумів, що під час війни така впливова й важлива людина, як Вільям, навряд чи буде притягнута до відповідальності.

Більші за розміром ділянки на Філіповому плані, попри вищу ренту, мали великий попит, тому він змінив план, примноживши їх. Майже ніхто не хотів будувати житло в бідних кварталах, але Філіп вирішив залишити все як є — для подальшого використання. За десять днів після пожежі на більшості ділянок почали з’являтися нові будинки, а ще за тиждень вони були вже майже завершені. Щойно люди звели собі домівки, вони повернулися до робіт на соборі. Будівельники одержували платню та прагнули витрачати гроші, тому відчинилися крамниці, і дрібні землевласники почали возити в місто яйця й цибулю. Посудомийки та пралі відновили роботу в ремісників і крамарів. Життя у Кінгзбриджі потроху поверталося до звичайного.

Але загинуло так багато людей, що місто, здавалося, наводнили привиди. Кожна родина когось втратила: дитину, матір, чоловіка чи сестру. Люди не носили жалоби, але вираз їхніх облич свідчив про скорботу так само явно, як голі гілки дерев свідчать про те, що надворі зима. Найгірше було шестирічному Джонатану. Він вештався подвір’ям, немов заблудла душа, і Філіп із часом зрозумів, що малий сумує за Томом, який, здавалося, займався ним більше за всіх. Відтоді як усвідомив це, Філіп намагався приділяти Джонатанові щонайменше годину на день — щоб розповідати історії, грати в ігри на лік і слухати його захоплений гомін.

Філіп написав абатам усіх великих бенедиктинських монастирів в Англії та Франції і запитав, чи можуть вони порекомендувати старшого майстра на заміну Томові. Найпростішим було б порадитися щодо цього зі своїм єпископом, бо ж єпископи багато подорожували й, певно, чули про вправних будівників, але єпископ Валер’ян не став би допомагати Філіпові. Те, що між ними тривав нескінченний конфлікт, робило завдання Філіпа важчим, ніж мало б бути.

Поки Філіп чекав відповіді від абатів, майстри інстинктивно стали слухатися Альфреда. Альфред був сином Тома, старшим муляром, і деякий час керував власними робітниками. На жаль, він був не такий тямущий, як Том, але знав грамоту і мав досвід у своїй справі, тому поступово посів те місце, що спорожніло після смерті його батька.

Питань і проблем, пов’язаних з будівництвом, стало більше, ніж за часів Тома, і Альфред постійно звертався до Філіпа, коли Джека не було поруч. То було цілком природно, адже всі в Кінгзбриджі знали, що зведені брати ненавидять один одного. Через це Філіпові знов і знов доводилося відриватися на його нескінченні запитання.

Але тижні минали, і Альфред поступово став упевненішим у собі, тож одного дня прийшов до Філіпа та сказав:

— Може, краще зробити собор зі склепінням?

Томів проект передбачав дерев’яний дах над центральною частиною церкви та кам’яні склепіння над вужчими бічними навами.

— Я б залюбки, — відповів Філіп. — Але ми задумали дерев’яну стелю, щоб заощадити гроші.

Альфред кивнув.

— Біда в тому, що дерев’яна стеля може згоріти. А кам’яне склепіння вогонь не бере.

Філіп подивився на нього уважніше й подумав, що, можливо, недооцінив його. Він не чекав, що Альфред запропонує змінити проект свого батька: то було б більше схоже на Джека. Але думка про собор, якому не загрожує пожежа, видавалася дуже привабливою, особливо після того, як було спалене ціле місто.

Альфред докинув:

— Єдина будівля, що вціліла в місті, — це нова парафіяльна церква.

«А в нової парафіяльної церкви, збудованої Альфредом, склепіння кам’яне», — подумав Філіп, але відразу йому спало на думку інше. Він запитав:

— А стіни витримають збільшену вагу кам’яного даху?

— Доведеться зміцнити контрфорси. Вони трохи сильніше випиратимуть, от і все.

Філіп зрозумів, що Альфред уже все обміркував.

— А як щодо ціни?

— Загалом це коштуватиме більше, і будівництво триватиме на три-чотири роки довше. Але на ваші річні витрати це ніяк не вплине.

Філіпові дедалі більше подобалася ця ідея.

— Але тоді нам доведеться чекати ще рік до того, як ми зможемо проводити служби біля вівтаря.

— Ні. З дерева чи з каменю, ми однаково не зможемо будувати стелю до наступної весни, тому що стіна з вікнами над хорами має затвердіти перед тим, як прийме додаткову вагу. Зведення стелі з дерева триває на кілька місяців менше, але, хай там як, дах над вівтарем буде готовий до кінця наступного року.

Філіп думав. Дилема полягала в перевазі вогнетривкого даху та незручності, яку спричиняли чотири додаткові роки робіт і витрат. Але витрати здавалися далекою перспективою, тоді як надійність будівлі була очевидна вже зараз.

— Я маю обговорити це з братією на засіданні капітулу, — сказав пріор. — Але мені до вподоби твій задум.

Альфред подякував йому й вийшов. Коли він пішов, Філіп довго сидів, дивлячись на двері, й думав, чи так уже й потрібен йому інший очільник на будівництві.

Свято врожаю в Кінгзбриджі видалося пишним. Уранці кожна родина спекла паляницю — врожай щойно зібрали, тому борошна було доволі й коштувало воно дешево. Ті, хто не мав власної печі, пекли паляниці в сусідів або у великих печах пріорату й двох міських пекарів — Пеґґі Бакстер і Джекета-Новена. Опівдні скрізь стояв запах свіжоспеченого хліба, і всі відчули голод. Паляниці виставили напоказ на столах, що розмістили на лузі біля річки, і всі із захватом роздивлялися їх. Серед них не було двох однакових. Чимало хто випік хліб із фруктами або прянощами.

Були паляниці зі сливами, родзинками, імбиром, цукром, цибулею, часником тощо. Дехто фарбував їх: у зелене — петрушкою, у жовте — яєчним жовтком, у червоне — сандалом, у лілове — геліотропом. Буханці мали різні форми: трикутника, конуса, кульки, зірки, овалу, піраміди. Були тут багети, кругляки та навіть вісімки. А хтось удавався й до химерніших задумів: можна було зустріти паляниці у формі зайців, ведмедів, мавп і драконів. Дехто випікав хлібні будинки та замки. Але всі погодилися з тим, що найкращою стала паляниця Елени й Марти, яка мала форму завершеного собору за проектом покійного Тома Будівника.

На скорботу Елени боляче було дивитися. Вона голосила, як душа в муках, ніч за ніччю, і ніхто не міг її втішити. Навіть тепер, за два місяці після втрати, вона мала виснажений вигляд і порожні очі. Однак вони з Мартою підтримували одна одну, і випікання хлібного собору, схоже, стало для них розрадою.

Алієна довго дивилася на витвір Елени. Вона б і сама хотіла мати якесь зайняття, яке заспокоїло б її, але не відчувала натхнення ні до чого. Коли почалася дегустація, дівчина апатично ходила між столів, але нічого не скуштувала. Вона навіть не хотіла будувати собі нову домівку, але пріор Філіп витягнув її з напівзабуття, а Альфред привіз деревину та доручив своїм людям допомогти їй. Алієна й досі їла в монастирі, коли не забувала про це. Вона не мала сил ні на що. Коли їй спадало на думку зробити щось для себе, як-от змайструвати кухонну лавку із залишків деревини, чи замазати щілини в стінах мулом із річки, чи спорудити сильце для ловлі пташок, щоб самій прогодувати себе, вона згадувала про те, як тяжко працювала, перш ніж стати успішною торговкою вовною, та як швидко втратила все, і рішучість покидала її. Дні минали, але нічого не змінювалося: вона пізно прокидалася, йшла в монастир на обід, якщо відчувала голод, цілий день спостерігала за річкою, а коли темнішало — лягала спати на соломі у своїй новій хатині.

Попри байдужість до всього, Алієна розуміла, що свято врожаю — то лише поверхня, під якою нуртують інші настрої. Місто відбудовувалося, люди поринули у справи, але недавня бійня тінню лягла на Кінгзбридж, і за маскою добробуту відчувався страх. Більшості вдавалося краще приховувати свої емоції, ніж Алієні, але насправді всі відчували те саме, що вона: що це не триватиме довго й що все відбудоване знову буде зруйноване.

Поки вона стояла й байдужо роздивлялася паляниці, неочікувано приїхав її брат Річард. Він перейшов через міст зі спорожнілого міста, ведучи коня на поводі. Річард давно поїхав воювати за Стефана, тому не знав, що спіткало Кінгзбридж, і був приголомшений побаченим.

— Що, в біса, тут сталося? — спитав він сестру. — Я не знайшов нашого будинку. Місто не впізнати!

— Вільям Гамлейський і його воїни спалили місто в день ярмарку вовни, — відповіла Алієна.

Річард зблід від почутого, а шрам на його правому вусі аж посинів.

— Вільям! — видихнув він. — Цей диявол!

— У нас тепер новий будинок, — байдуже сказала Алієна. — Його збудували Альфредові робітники. Тільки він менший і стоїть біля нової пристані.

— Що з тобою сталося? — спитав Річард, вирячившись на неї. — Ти майже лиса, і брови кудись зникли.

— Я опалила волосся.

— Але ж він не…

Алієна похитала головою.

— Цього разу ні.

Якась дівчина піднесла Річардові скуштувати солоного хліба. Він узяв шматок, але їсти не став, а лише стояв, мов очманілий.

— Рада, що ти повернувся цілий, — сказала Алієна.

Він кивнув.

— Стефан вирушив на Оксфорд, де засіла Мод. Війна невдовзі закінчиться. Але мені потрібен новий меч, тож я приїхав по гроші. — Він відкусив хліба, і на його обличчі знову з’явився рум’янець. — Смакота, Богом присягаюся. Я б іще пізніше з’їв м’яса.

Раптом Алієна злякалася, усвідомивши, що Річард розгнівається, коли дізнається, що вона нездатна його підтримати.

— Я не маю м’яса, — сказала вона.

— Ну то піди до м’ясника!

— Не сердься, Річарде, — відповіла Алієна й затремтіла.

— Я не серджуся, — роздратовано кинув він. — Що з тобою сталося?

— Уся моя вовна згоріла, — мовила вона та боязко глянула на нього, очікуючи вибуху гніву.

Брат насупився, подивився на неї, ковтнув і викинув скоринку.

— Уся?

— Геть уся.

— Але ж ти однаково маєш гроші.

— Ні.

— Чому? Ти завжди тримала повну скриню пенні під підлогою…

— Тільки не в травні. Я все витратила на вовну — до останнього пенні. І ще позичила сорок фунтів у бідолашного Малахія, які тепер не здатна повернути. Я не можу купити тобі новий меч. Я навіть не можу купити шматок м’яса на вечерю. Ми не маємо ані фартинга.

— То як мені воювати?! — злобно закричав він.

Його кінь прищулив вуха та неспокійно смикнувся.

— Я не знаю! — сказала вона крізь сльози. — Не кричи, ти лякаєш коня.

Алієна розплакалася.

— Це все Вільям Гамлейський, — процідив Річард. — Клянуся всіма святими, настане день, коли я заколю його, немов жирну свиню.

До них підійшов Альфред із крихтами хліба в кошлатій бороді та окрайцем сливової паляниці в руках.

— Скуштуй, — сказав він Річардові.

— Я не голодний, — нелюб’язно буркнув Річард.

Альфред подивися на Алієну та спитав:

— У чому річ?

— Вона каже, що в нас немає ані фартинга, — відповів за сестру Річард.

— Кожен щось втратив, проте Алієна втратила все, — кивнув Альфред.

— Ти ж розумієш, що це означає для мене, — сказав Річард, звертаючись до Альфреда, але дивлячись із засудженням на сестру. — Мені кінець. Якщо не матиму нової зброї, якщо не зможу платити своїм людям і купувати коней, я не матиму змоги битися за короля Стефана. Який тоді з мене лицар? І я ніколи не стану графом Ширингським.

— Алієна могла б знайти собі заможного чоловіка, — зауважив Альфред.

Річард зневажливо засміявся.

— Вона ж усім відмовила.

— Може, знайдеться той, хто посватається ще раз.

— Еге ж, — Річардове обличчя скривилось у жорстокій посмішці. — Розішлемо листи всім відкинутим залицяльникам з повідомленням, що вона втратила всі гроші й передумала…

— Досить, — сказав Альфред і поклав руку Річардові на плече. Той замовкнув. Альфред розвернувся до Алієни. — Пам’ятаєш, що я сказав тобі рік тому, під час першого обіду парафіяльної гільдії?

Серце в Алієни завмерло. Їй не вірилося, що Альфред знову взявся за старе. Вона не мала сил на це.

— Пам’ятаю, — відповіла вона. — А ти, сподіваюся, пам’ятаєш мою відповідь?

— Я досі кохаю тебе, — мовив Альфред. Річард здивовано подивився на нього. Альфред продовжив: — І я досі хочу одружитися з тобою. Алієно, ти станеш моєю дружиною?

— Ні! — відрізала Алієна.

Вона хотіла додати ще щось — щось таке, щоб назавжди покласти цьому край, але раптом відчула страшенну втому. Перевела очі з Альфредового обличчя на Річардове й назад і відчула, ще не здатна більше це витримувати. Вона відвернулася від них, швидко пішла з лугу й перетнула міст, що вів у місто.

Вона була до втоми зла на Альфреда за те, що він повторив своє освідчення в присутності Річарда. Алієна не хотіла, щоб її брат знав про це. Після пожежі минуло три місяці. Чому Альфред тягнув аж дотепер? Здавалося, він навмисне чекав на повернення Річарда, щоб зробити цей крок.

Вона йшла порожніми новими вулицями — усі були в пріораті на дегустації хліба. Її хатина стояла в новому, бідному, районі біля пристані. Рента тут була невелика, але Алієна гадки не мала, як сплатити навіть таку незначну суму.

Річард наздогнав її верхи, а потім спішився та пішов поруч.

— Місто пахне свіжою деревиною, — невимушено сказав він. — І так чисто!

Алієна вже звикла до нового вигляду міста, але Річард бачив його вперше. І справді, воно було неприродно чистим. Полум’я винищило вогкі, гнилі колоди старих будівель, очеретяні дахи, прокопчені сажею хатніх вогнищ, затхлі стайні та старі смердючі гноївні. Усе пахнуло свіжістю: свіже дерево, свіжий очерет, свіжа солома на підлогах і навіть свіже вапно на стінах заможніших домівок. Пожежа удобрила ґрунт, і скрізь проросли дикі квіти. Хтось помітив, що після пожежі майже ніхто не захворів, і це підтверджувало теорію, якої дотримувалися численні філософи: що зараза передається через смердючі випари.

Її думки десь блукали. Річард щось сказав, але вона не розчула.

— Що? — перепитала вона.

— Кажу, не знав про те, що Альфред освідчився тобі минулого року.

— Ти мав важливіші справи. Саме тоді Роберта Глостерського захопили в полон.

— Альфред дуже люб’язно збудував для тебе будинок.

— Саме так. А ось і він.

Вона дивилася на брата, а той дивився на її хату. Він занепав духом. Алієна співчувала йому: Річард походив із графського замку, і навіть великий міський будинок, що вони мали до пожежі, був для нього приниженням. Тепер він мусив звикати до помешкання, яке зазвичай зводили для себе тільки наймити та вдови.

Алієна взяла його коня за вуздечку.

— Ходімо. Прив’яжеш коня на задньому дворі.

Вона провела величезну тварину через єдину кімнату в хаті й вивела на задній двір. Подвір’я були розділені низькими, грубо збитими парканами. Алієна прив’язала коня до стовпчика паркану та заходилася знімати важке дерев’яне сідло. Трава й бур’яни, насіяні вітром, проросли крізь попіл. Більшість містян уже викопали вигрібну яму, засадили город і збудували свинарник чи курник на задньому дворі, але Алієнин двір так і стояв неторкнутий.

Річард затримався в хаті, але там не було на що дивитися, тож він пішов за Алієною на подвір’я.

— У хаті якось вбого — ані меблів, ані посуду…

— Я не маю грошей, — апатично відповіла Алієна.

— І на подвір’ї ти нічого не зробила, — сказав він, з огидою дивлячись навколо.

— Я не маю сил, — сердито кинула вона, віддала йому сідло й пішла в хату.

Алієна сіла на підлогу та прихилилася до стіни. Було прохолодно. Вона чула, як Річард порається коло коня надворі. За мить побачила, як пацюк вистромив носа із соломи. Тисячі пацюків і мишей зникли в полум’ї, але ось з’явилися нові. Дівчина озирнулася навколо, шукаючи, чим його вбити, але ніщо не потрапляло під руку, а тим часом пацюк зник.

Вона думала, що їй робити. Жити так усе життя було неможливо. Але думка про те, щоб розпочати нову справу, виснажувала її. Алієні вже доводилося рятувати від нужди і себе, і брата, і це виснажило всі її ресурси — повторити таке вона була неспроможна. Мусила знайти інший, пасивний, спосіб життя, яке контролював би за неї хтось, щоб їй не потрібно було нічого вирішувати та брати на себе ініціативу. Вона згадала господиню Кейт із Вінчестеру, яка поцілувала її в губи, стиснула їй груди та пообіцяла, що, коли Алієна погодиться працювати на неї, їй не доведеться хвилюватися за гроші, бо вони обидві розбагатіють. «Ні, нізащо!» — подумала Алієна.

Увійшов Річард зі своїми саквами.

— Якщо ти не здатна подбати про себе, то знайди когось, хто здатен, — сказав він.

— У мене є ти.

— Я не можу про тебе дбати! — запротестував Річард.

— Чому? — У ній спалахнула іскорка гніву. — Я дбала про тебе цілих шість років!

— Я бився на війні, а ти лише продавала вовну.

«І зарізала розбійника, — подумала вона. — І збила з ніг священника-крадія, годувала, одягала й захищала тебе, коли ти міг хіба що кусати себе за пальці та смикатися зі страху». Але іскра згасла, гнів минувся, і вона сказала:

— Я просто жартую.

Він крякнув, не певний, чи був то камінець у його город. Потім стурбовано похитав головою та мовив:

— Хай там як, не треба так швидко відкидати пропозицію Альфреда.

— Замовкни, заради Господа, — відповіла вона.

— Що з ним не так?

— З Альфредом усе гаразд. Хіба ти не розумієш? Дещо не так зі мною.

Він поклав сідло й вказав на сестру пальцем.

— Влучно. І знаю, що саме. Ти надто самолюбна й думаєш тільки про себе.

Це було так безумно несправедливо, що в неї навіть не стало сил злитися. Сльози набігли їй на очі.

— Як ти можеш таке казати? — жалісно спитала вона.

— Тому що в тебе все буде добре, якщо ти вийдеш за Альфреда, але ж ти не погоджуєшся.

— Те, що я вийду за Альфреда, тобі не допоможе.

— Допоможе.

— Чим?

— Альфред сказав, що допоможе мені повернутись у військо, якщо я стану його зятем. Мені доведеться скоротити витрати — Альфред не може дозволити собі платити моїм воїнам, — але він пообіцяв мені стільки, що вистачить на бойового коня, нову зброю та власного зброєносця.

— Коли? — приголомшено спитала Алієна. — Коли він це сказав?

— Щойно. Біля пріорату…

Алієна відчула себе приниженою, і навіть Річардові стало дещо ніяково. Ці два торгувалися в неї за спиною, немов два гендлярі. Вона підвелася й мовчки пішла з хати.

Повернулася до пріорату, перестрибнула канаву біля старого водяного млина й увійшла на подвір’я з південного боку. На млині було тихо, як і завжди у святковий день. Якби млин працював, вона б не пішла тією дорогою, адже стукіт молотів завжди викликав у неї головний біль.

Подвір’я було безлюдним, як вона і сподівалася. На будівництві стояла тиша. То була година, коли монахи навчалися або відпочивали, а всі інші були в лузі. Алієна перетнула цвинтар на північ від недобудованого собору. Ретельно доглянуті могили, з охайними дерев’яними хрестами та пучками свіжих квітів, відкривали правду: місто ще не оговталося після побою. Вона зупинилася біля кам’яного надгробка Тома, прикрашеного фігуркою мармурового янгола, яку вирізьбив Джек. Згадалось, як сім років тому батько знайшов їй ідеального нареченого. Вільям Гамлейський був не старий, не бридкий і не бідний. Будь-яка інша дівчина радо погодилася б на таку пропозицію. Проте Алієна відмовила, і от до якої біди це призвело: на їхній замок напали, її батька ув’язнили, вони з братом опинились у злиднях. Схоже, навіть спалення Кінгзбриджу й смерть Тома стали наслідком її впертості.

Смерть Тома здавалася найбільшою бідою — мабуть, тому, що дуже багато людей любили його, і тому, що він став другим батьком, якого втратив Джек.

«А тепер я знову відмовляюся від прийнятної пропозиції, — подумала вона. — Чи маю я право вважати себе особливою? Моя перебірливість уже коштувала надто дорого. Треба погоджуватися на пропозицію Альфреда й дякувати Богові, що я не повинна працювати на господиню Кейт».

Вона відійшла від могили, наблизилась до собору, зупинилась у середохресті й подивилася на вівтар. Він був уже майже завершений — залишалося звести дах, — і будівники готувалися до наступного етапу: зведення трансептів. Вони вже були сплановані й викладені на землі за допомогою кілків і мотузок, і робітники почали працювати над фундаментом. Стіни, що височіли перед нею, кидали довгу тінь у надвечірньому сонці. День був теплий, але від собору віяло холодом. Алієна довго вдивлялась у ряди заокруглених арок: вони були широкі знизу, звужувалися до середини, а потім знову розширювалися вгорі. У чергуванні арок і колон було щось таке, що викликало заспокоєння.

Якщо Альфред справді готовий допомогти Річардові грошима, в Алієни з’явиться шанс все ж таки дотримати своєї обітниці батькові: дбати про брата, доки той поверне собі графський титул. У глибині душі вона розуміла, що має піти за Альфреда. Але не могла із цим змиритися.

Алієна рушила уздовж південної бічної нави, торкаючись рукою стіни, намацуючи грубу поверхню каменів, чіпляючись нігтями за дрібні канавки, що їх залишили зубчаті різці каменярів. Тут, у наві, попід вікнами стіна була прикрашена сліпою аркадою — рядом закритих арок. Аркада не мала практичної мети, але додавала гармонійності, яку відчувала Алієна, коли дивилася на будівлю. Усе в Томовому соборі видавалося продуманим. Напевне, і Алієнине життя наперед визначене в якомусь грандіозному плані, а вона поводиться, немов нерозумний будівник, який хоче у вівтарі збудувати водоспад.

У південно-східному кутку собору були низенькі двері, що вели до вузьких ґвинтових сходів. У якомусь пориві Алієна увійшла туди й підійнялася сходами. Коли двері внизу зникли з очей, а нагорі ще нічого не було видно, в неї з’явилося дивне відчуття: здавалося, сходи тягнутимуться вічно. Потім вона побачила денне світло, що падало на сходи крізь стрілчасте вікно в стіні вежі. Нарешті вийшла в широку галерею над навою. Вікон там не було, але звідти розгортався вид усередину ще не покритого дахом собору. Алієна сіла на лежень однієї з внутрішніх арок і прихилилася до колони. Холодний камінь ласкаво торкнувся її щоки. Вона замислилася, чи не Джек різьбив його. Ще їй спало на думку, що вона помре, якщо впаде звідси. Але висота була не така вже велика, тож можна було зламати тільки ноги і страждати, аж доки монахи не прийдуть і не знайдуть її.

Вона захотіла підійнятись у клеристорій, тому повернулася до сходів і пішла вгору. Наступний прогін був коротший, але їй однаково було моторошно, і, коли Алієна подолала його, серце аж вистрибувало в неї з грудей. Вона ступила в прохід клеристорію — вузький тунель у стіні — і пробиралася ним, аж доки дісталася внутрішнього підвіконня, де взялася за стовп, що розділяв вікно навпіл. Коли подивилася вниз із висоти в сімдесят п’ять футів[152], її затрусило.

Раптом Алієна почула кроки на ґвинтових сходах, і їй перехопило подих — немов вона довго бігла. Нікого не було видно. Невже хтось прокрався слідом за нею? Тепер кроки лунали в проході клеристорію. Вона відпустила стовп і, хитаючись, встала на край. З коридору вийшов чоловік. То був Джек. Серце Алієни билося так гучно, що їй самій було чутно.

— Що ти робиш? — насторожено спитав Джек.

— Я… Я дивилася, як іде будівництво.

Він вказав на капітель у неї над головою.

— Це я зробив.

Вона подивилась угору. У камені була вирізьблена фігура чоловіка, який, здавалося, тримав вагу арки в себе на спині. Його тіло зігнулося, немов від болю. Алієна уважно роздивлялася. Вона ніколи в житті не бачила нічого подібного. Не думаючи сказала:

— Саме так я і почуваюсь.

Коли вона перевела погляд на нього, він уже стояв поруч і тримав її за руку — лагідно, але міцно.

— Я знаю, — промовив він.

Вона подивилась у провалля. Від думки про те, що може впасти звідси, їй стало неймовірно страшно. Джек потягнув її за руку. Вона дозволила йому ввести себе в клеристорій.

Вони рушили гвинтовими сходами вниз і вийшли надвір. Ноги в Алієни підкошувалися. Джек обернувся до неї та спокійно сказав:

— Я читав у клуатрі, глянув угору й побачив тебе в клеристорії.

Алієна подивилася на його юне обличчя, стурбоване й ніжне, і згадала, чому втекла від усіх і сховалася тут. Закортіло поцілувати його, а в його очах вона прочитала таке саме бажання. Кожною клітинкою свого тіла Алієна хотіла кинутися в його обійми, але знала, що мусить зробити натомість. Вона хотіла сказати, що її любов до нього — немов громовиця, немов лев, немов нездоланний шал. Натомість сказала:

— Гадаю, я вийду заміж за Альфреда.

Джек вирячився на неї. Він був шокований. Потім на його обличчі проступив сум — якась стара й мудра туга не по його літах. Алієна думала, що він заплаче, але помилилася. У його очах з’явився гнів. Він розтулив рота, щоб сказати щось, передумав, завагався й нарешті промовив холодним, як північний вітер, голосом:

— Краще б ти стрибнула з клеристорію.

Він відвернувся від неї та пішов назад у монастир.

«Я втратила його назавжди», — подумала Алієна й відчула, що в неї от-от розірветься серце.

II

Джека бачили, коли він вислизнув із монастиря на свято врожаю. Саме собою то не було великим порушенням, але його вже кілька разів ловили на такому, а те, що цього разу він розмовляв із неодруженою жінкою, робило цю провину ще серйознішою. Джекову поведінку обговорили наступного дня під час засідання капітулу й наказали обмежити йому волю. Це означало, що він міг перебувати тільки в монастирських будівлях, клуатрі та крипті, а переходити з однієї будівлі в іншу міг тільки в супроводі когось із братії.

Джек майже не звернув на це уваги. Він був такий пригнічений словами Алієни, що збайдужів до всього. Якби його відшмагали, він сприйняв би це з такою самою байдужістю.

Його роботу на будівництві собору, звісно, не обмежували, але після того, як Альфред став там за головного, Джек не відчував задоволення від неї. Вільні післяобідні години він присвячував читанню. Його латина неабияк вдосконалилась, і він міг прочитати будь-який текст, хоч і повільно. Оскільки Джек мав читати латиною, щоб покращити своє знання мови, йому дозволяли брати будь-які книги, що його цікавили. Хай якою малою була монастирська бібліотека, вона мала кілька праць із філософії та математики, і Джек з ентузіазмом заглибився в них.

Більшість із того, що він читав, розчаровувало його. То були нескінченні сторінки, присвячені генеалогії, монотонні переліки чудес, створених мертвими святими, та нескінченні теологічні міркування. Перша книга, яка привабила Джека, розповідала всю історію світу від Сотворення і до заснування Кінгзбриджського пріорату, і коли хлопець дочитав її, йому здалося, ніби він знає про все, що коли-небудь сталося. Через деякий час він усвідомив, що викладення історії в тій книзі було неправдоподібним, адже події відбувалися скрізь — не лише в Кінгзбриджі й Англії, а й у Нормандії, Анжу, Парижі, Римі, Ефіопії та Єрусалимі, — тож автор, напевне, чимало пропустив. І все ж таки ця книга подарувала Джекові цілком нове відчуття того, що минуле подібне до повістини, де одне веде до іншого, а світ — то не безмежна загадка, а цілком реальне явище, яке можна збагнути.

Ще більше його бентежили складні питання. Один філософ запитував, чому слабкій людині вдається зрушити камінь за допомогою важеля. Досі Джек ніколи не задумувався про таке, але тепер це питання почало його мучити. Він провів кілька тижнів у каменярні, тож пригадав, що, коли камінь неможливо було зрушити важелем завдовжки у фут, зазвичай використовували двофутовий[153] важіль. Чому одна й та сама людина не могла зрушити камінь футовим важелем, а от довшим — могла? Це запитання вело до інших. Будівельники собору використовували здоровезне колесо, щоб підіймати великі каменюки й балки нагору. Вантаж, що кріпили до мотузки, був надто важкий для однієї людини, але як та сама людина могла підіймати його, крутячи колесо, на яке намотувалася мотузка? Чому це було можливо?

Ці спостереження певний час розраджували його, але врешті-решт Джек однаково повертався думками до Алієни. Він міг стояти в клуатрі з важкою книгою на аналої та згадувати ранок на старому млині, коли поцілував її. Він пам’ятав кожну мить того поцілунку від першого ніжного доторку губ до збудливого відчуття її язика в нього в роті, до того, як його тіло притислося до її так, що він відчував її груди та стегна. Цей спогад був дуже сильним і ніяк не відпускав його.

Чому вона змінилася? Він досі вірив, що той поцілунок був щирим, а от її подальша холодність — ні. Він відчував, що знає її. Вона була повна любові, чутлива, романтична, ніжна й мала багату уяву. Крім того, вона була необачна й гордовита та навчилася жорстокості. Але насправді не була ні холодною, ні жорстокою, ні безсердечною. Іти заміж за чоловіка, якого не кохає, заради грошей, було несхоже на неї. Вона буде нещаслива, вона шкодуватиме, вона страждатиме. Він знав це, і в глибині душі вона також це знала.

Одного дня, коли Джек був у скрипторії, монастирський слуга, який підмітав підлогу, зупинився перепочити, обіперся на мітлу та сказав:

— То у вашій родині велике свято.

Джек саме вивчав мапу світу на великому аркуші пергаменту. Він звів очі на слугу. То був вайлуватий старий, заслабкий для важкої роботи. Він, напевно, переплутав Джека з кимось.

— Про що ти, Джозефе?

— Хіба ти не знаєш? Твій брат одружується.

— Я не маю братів, — машинально відповів Джек, але серце в нього похолонуло.

— Ну то зведений брат, — сказав Джозеф.

— Ні, я не знав. — Джек мусив запитати про це. Він процідив через зуби: — З ким він одружується?

— З тією Алієною.

То вона справді збиралася зробити це. Джек потай плекав надію на те, що вона передумає. Він відвернувся від Джозефа, щоб той не побачив виразу відчаю в нього на обличчі.

— Ти глянь, — кинув з удаваною байдужістю.

— Ага — це та, що була дуже гонориста, доки не втратила все під час пожежі.

— А… Коли, кажеш?

— Завтра. Їх обвінчають у новій парафіяльній церкві, яку збудував Альфред.

Завтра!

Завтра Алієна мала вийти за Альфреда. Джек аж дотепер не вірив, що це дійсно може статися, і от реальність вдарила його, немов блискавка. Завтра Алієна вийде заміж за Альфреда. Завтра скінчиться Джекове життя.

Він подивився на мапу, що лежала перед ним на аналої. Чи не байдуже, де той центр Всесвіту — в Єрусалимі чи у Воллінгфорді? Чи стане він щасливішим, якщо зрозуміє, як працює важіль? Він сказав Алієні, що їй краще стрибнути з клеристорію, ніж виходити за Альфреда, але насправді мав би сказати, що тоді йому, Джекові краще буде стрибнути вниз.

Він зневажав пріорат. Монаший спосіб життя здавався йому нікчемним. Якщо він не зможе працювати на будівництві собору, а Алієна вийде за когось іншого, йому не буде заради чого жити.

Найгіршим було те, що він знав, якою глибоко нещасною вона почуватиметься, коли стане дружиною Альфреда. Він думав так не лише тому, що ненавидів Альфреда. У Кінгзбриджі було доволі дівчат, що почувалися б більш-менш задоволеними в шлюбі з його зведенюком, наприклад Едіта, яка колись хихотіла, слухаючи розповідь Джека про те, як він любить різьбити по каменю. Едіта не чекала б від Альфреда чогось особливого й була б рада улещувати його та підкорятися йому, допоки він лишався б заможним і любив би їхніх дітей. Але Алієна зненавидить кожну хвилину їхнього шлюбу. Вона зненавидить Альфредову грубість, зневажатиме його хамовиті манери, їй буде огидна його скнарість, а його нетямущість повисне їй каменем на шиї. Шлюб із Альфредом перетворить її життя на пекло.

Невже вона цього не розуміє? Джек був спантеличений. Що в неї на думці? Що завгодно буде кращим за шлюб із чоловіком, якого вона не кохає. Сім років тому всі говорили про те, як Алієна відмовила Вільямові Гамлейському, а тепер вона покірно погоджувалася на пропозицію не менш непідхожого нареченого. Що з нею? Джек мав дізнатися.

Йому треба поговорити з нею, і до біса монастир.

Він згорнув мапу, поклав її у шафу та рушив до дверей. Джозеф так і стояв, спершись на мітлу.

— Ідеш кудись? — запитав він. — Я думав, ти маєш лишатися тут, доки по тебе прийде трапезник.

— Хай трапезник іде посрати, — кинув Джек і вийшов.

Він потрапив на очі пріорові Філіпу, щойно дійшов до східної доріжки в клуатрі. Той саме виходив із недобудованого собору. Джек швидко відвернувся, але Філіп гукнув:

— Джеку! Куди зібрався? Забув, що тебе покарано?

Джек більше не збирався дотримуватися монастирської дисципліни. Він не звернув уваги на Філіпа й подався в іншому напрямку, до проходу, що виводив на доріжку в південній частині клуатру, звідки можна було вийти до хатин біля нової пристані. Але йому не пощастило: тієї ж миті зіштовхнувся з трапезником, братом П’єром, який ішов у супроводі двох помічників. Вони побачили Джека й завмерли на місці. На огрядному обличчі П’єра з’явився вираз недовіри та обурення.

— Зупини послушника, брате трапезнику! — крикнув Філіп.

П’єр простягнув руку, щоб зупинити Джека, але той відштовхнув його. П’єр почервонів і схопив його за руку. Джек вирвався та вдарив П’єра в ніс. Трапезник скрикнув — більше від люті, ніж від болю, — а потім на Джека накинулися його помічники.

Джек чинив шалений опір і майже вислизнув, але П’єр оговтався після удару та приєднався до своїх помічників, і всі разом вони змогли скрутити хлопця. Той не припиняв пручатися, розлючений тим, що чернеча маячня не дає йому зробити дещо неймовірно важливе: поговорити з Алієною.

— Відпустіть мене, недоумки! — повторював він знов і знов.

Помічники сіли на нього зверху. П’єр стояв поруч і витирав заюшений ніс рукавом. До них наблизився Філіп.

Попри злість, Джек бачив, що Філіп також розгніваний — сильніше, ніж хлопець коли-небудь бачив.

— Я не потерплю такої поведінки, — сказав пріор голосом, у якому бряжчало залізо. — Ти — послушник, і маєш підкорятися мені.

Він розвернувся до П’єра.

— Посадіть його в карцер.

— Ні! — крикнув Джек. — Ви не можете!

— Ще й як можу, — гнівно відповів Філіп.

Карцер був маленькою келією без вікон у підземеллі під дорміторієм — у південному крилі, поряд із нужником. Його використовували переважно для ув’язнення порушників закону, які чекали на суд пріора або на перевезення в темницю шерифа в Ширингу, але часом туди саджали монахів, винних у серйозних порушеннях дисципліни — наприклад, у перелюбі зі служницями пріорату.

Джека лякало не самотинне ув’язнення, а те, що він не зможе побачитися з Алієною.

— Ви не розумієте! — крикнув він Філіпові. — Я маю поговорити з Алієною!

Тієї миті тяжко було сказати щось гірше. Філіп розгнівався ще сильніше.

— Тебе покарано саме за те, що ти з нею розмовляв, — суворо промовив він.

— Але я мушу!

— Єдине, що ти мусиш, — це навчитися боятися Бога та слухатися своїх менторів.

— Ти мені не ментор, тупий віслюче! Ти ніщо для мене! Відпустіть мене, чорт вас забирай!

— Заберіть його звідси, — похмуро сказав Філіп.

Навколо вже зібралися люди, і кілька монахів за руки й за ноги підійняли Джека. Він крутився, немов рибина на гачку, але їх було надто багато. Хлопець не міг повірити, що це відбувається насправді. Джек відбивався та пручався, але його таки донесли до дверей карцеру. Хтось відчинив їх. Джек почув мстивий голос брата П’єра:

— Киньте його всередину!

Він відчув, як монахи відступили на крок, а потім полетів уперед і впав на кам’яну підлогу. Джек підвівся на ноги, не зважаючи на біль від забоїв, і кинувся до дверей, але ті зачинилися просто перед ним, і він врізався в них тієї самої миті, коли ззовні хтось опустив важкий залізний засув і повернув ключ у замку.

Джек заходився щосили гатити в двері.

— Випустіть мене! — істерично заволав він. — Я маю завадити їй одружитися з ним! Випустіть!

За дверима було тихо. Він кричав і далі, але його вимоги перетворилися на благання, крики стихли до скиглення, потім — до шепоту, а по обличчю текли сльози безсилого гніву.

Нарешті його очі висохли, і в нього не залишилося сил навіть на плач.

Джек відвернувся від дверей. У карцері було не зовсім темно: з-під дверей пробивалося світло, і він міг роздивитися навколо. Пройшов уздовж стін, обмацуючи їх руками. Зі слідів, що різці залишили на каменях, він зрозумів, що карцер збудовано дуже давно. Карцер мав площу приблизно шість футів[154],^{3} колону в одному куті й аркову стелю — очевидно, раніше він був частиною більшого приміщення, перш ніж його відгородили стіною, щоб використовувати як в’язницю. В одній зі стін була впадина, схожа на отвір для стрілчастого вікна, але надійно закрита віконницею. Хай там як, вона однаково здавалася замалою, щоб у неї пролізти. Кам’яна підлога була волога. Джек почув безперервний шум, і зрозумів, що канал, який біг через подвір’я пріорату від загати біля млина до нужника, проходив під карцером. Це пояснювало, чому підлога була з каменю, а не з утрамбованої землі.

Він почувався виснаженим. Сів на підлогу, прихилився до стіни та прикипів очима до смужки світла під дверима — нестерпного нагадування про те, де він прагнув бути. Як він опинився в цій халепі? Його ніколи не захоплював монастир, він не збирався присвятити своє життя Богові — Джек взагалі в Нього не вірив. Він став послушником лише для того, щоб розв’язати нагальну проблему: залишитись у Кінгзбриджі, поруч із тим, що він любить. Він думав, що може піти, коли йому заманеться. Але тепер, коли Джек понад усе на світі хотів піти, він не міг: його ув’язнили. Він подумав, що задушить пріора Філіпа, щойно вийде звідси, — хай навіть його за це повісять.

Це змусило його замислитися, коли його можуть випустити. Він почув дзвони до вечері. Це означало, що до ранку його точно не звільнять. Зараз вони, напевне, обговорюють його. Найпаскудніші із ченців скажуть, що його треба залишити в карцері на тиждень, — він так і бачив, як П’єр із Ремігієм наполягають на суворій дисципліні. Інші — ті, кому він подобається, — можуть сказати, що одна ніч буде достатнім покаранням. Але що скаже Філіп? Джек йому подобався, але зараз він страшенно сердився, особливо після того, як хлопець назвав його тупим віслюком і сказав, що Філіп йому не ментор, а взагалі ніщо. Філіп може стати на бік адептів суворого покарання й зробити так, як вони наполягають. Залишалося сподіватися, що вони захочуть негайно вигнати його з монастиря, адже це, на їхню думку, може бути найсуворішою карою. Тоді він зможе встигнути поговорити з Алієною до весілля. Але Джек був певен, що Філіп не погодиться, — пріор сприйняв би це як власну поразку.

Світло в шпарині під дверима почало згасати. Надворі темнішало. Джек подумав, як в’язневі спорожнитися. У карцері не було нічного горщика, що здивувало його: ченці поважали чистоту, навіть коли йшлося про грішників. Хлопець знов дослідив підлогу, дюйм за дюймом, і знайшов невеличкий отвір у кутку. Шум води там був гучніший, і він здогадався, що отвір виходить у підземний канал. Схоже, то й була його вбиральня.

Невдовзі після того, як він зробив це відкриття, відчинилася віконниця. Джек схопився на ноги. На підвіконня поставили миску й поклали скибку хліба. Джек не бачив обличчя людини, яка це зробила.

— Хто тут? — спитав він.

— Мені не можна з тобою розмовляти, — відповів монотонний голос.

Джек упізнав його: то був монах, на ім’я Лука.

— Луко, довго мене тут триматимуть? — спитав Джек жалісним голосом.

— Мені не можна з тобою розмовляти, — повторив чернець знову свою мантру.

— Прошу, Луко, скажи мені, якщо знаєш! — заблагав Джек, байдужий до того, яким жалюгідним він здається.

— П’єр хотів, щоб тиждень, але Філіп вирішив, що два дні, — прошепотів Лука, і віконниця зачинилася.

— Два дні! — з відчаєм сказав Джек. — Але тоді вона вже буде одружена!

Відповіді не було.

Джек стояв, втупившись у порожнечу. Світло, що лилося крізь віконце, було дуже яскравим проти темряви карцеру, і кілька хвиль він нічого не бачив. Потім його очі призвичаїлися до імли, але на них набігли сльози, знову засліпивши Джека.

Він ліг на підлогу. Тепер нічого не вдієш — він був замкнений до понеділка, а у понеділок Алієна вже буде Альфредовою дружиною та прокидатиметься в його ліжку з його сім’ям усередині. Від цієї думки Джека занудило.

Невдовзі знову стало зовсім темно. Він намацав підвіконня й попив із миски. У ній була проста вода. Він узяв шматочок хліба, але не відчував голоду, тому насилу проковтнув його, запив залишками води та знову ліг на підлогу.

Він не спав, але занурився в якийсь транс і переживав у ньому, немов у сновидінні чи маренні, всі недільні вечори, що провів з Алієною минулого літа, розповідаючи їй історії про зброєносця, що покохав принцесу та пішов на пошуки лози, котра родила самоцвітами.

Опівнічні дзвони вивели його з дрімоти. Він уже звикнув до монастирського розкладу й не спав опівночі, натомість відчував потребу дрімати по обіді, особливо коли на обід давали м’ясо. Зараз монахи мусили б підхопитися з постелей і вишикуватись у процесію, яка рушить від дорміторію до собору. Вони мали бути просто над Джеком, але він нічого не чув: стіни карцеру не пропускали звуків. Невдовзі йому здалося, що він чує дзвони до лауд[155], які промовляли за годину після півночі. Час минав швидко, надто швидко, адже завтра Алієна мала вийти заміж.

У досвітні години, попри свої страждання, Джек заснув.

Прокинувся він раптово. Поруч із ним у карцері хтось був.

Джеку стало страшно.

У келії було темно, а звуки води, здавалося, стали гучнішими.

— Хто тут? — спитав він тремтливим голосом.

— Не бійся, це я.

— Мамо! — Джек мало не знепритомнів від полегшення. — Як ти дізналася, що я тут?

— Старий Джозеф розповів мені про те, що сталося, — відповіла вона в повний голос.

— Тихіше! Монахи почують.

— Не почують. Тут можна хоч співати, хоч волати, і ніхто не почує. Я знаю, бо я так робила.

У нього було стільки запитань, що він не знав, з якого почати.

— Як ти сюди потрапила? Двері відчинені? — Він кинувся до неї, випроставши перед собою руки. — Ой, ти вся мокра!

— Канал тече просто під нами. А з підлоги можна витягти камінь.

— Звідки ти знаєш це?

— Твій батько десять місяців провів у цьому карцері, — сказала вона, і в голосі її бриніла роками настояна скорбота.

— Мій батько? У цьому карцері? Десять місяців?

— Тут він і розповів мені всі ті історії.

— Як він опинився тут?

— Ми ніколи не дізнаємося, — сумно відповіла вона. — Його викрали чи заарештували — він сам точно не зрозумів — у Нормандії та привезли сюди. Він не розмовляв ані англійською, ані латиною, і гадки не мав, де опинився. Упродовж року він працював на стайні — там ми з ним і познайомилися.

У її голоси зазвучала ностальгія.

— Я покохала його з першого погляду. Він був такий ніжний, такий переляканий і нещасний, але співав немов пташка. Упродовж довгих місяців ніхто не розмовляв із ним. Він був такий радий почути від мене кілька слів французькою, що, гадаю, покохав мене вже лише за це.

Гнів зробив її голос жорсткішим.

— Невдовзі його посадили в цю келію. Саме тоді я дізналася, як потрапити сюди.

Джек усвідомив, що його, напевне, зачали саме тут, на холодній кам’яній підлозі. Ця думка збентежила його, і він зрадів, що вони з матір’ю не бачать одне одного в темряві. Він зауважив:

— Але мій батько мав скоїти щось таке, за що його арештували.

— Він не знав нічого такого за собою. Але вони врешті-решт самі вигадали для нього злочин. Хтось дав йому кубок, прикрашений коштовностями, і сказав, що він може йти. Але не встигнув він пройти й двох миль[156], як його заарештували та звинуватили в тому, що він вкрав кубок. І повісили за це.

Вона розплакалася.

— Хто зробив це?

— Ширингський шериф, пріор Кінгзбриджський… Та байдуже хто.

— А де родина мого батька? У нього ж мали бути батьки, брати і сестри…

— Так, він мав велику родину у Франції.

— Чому він не втік і не повернувся туди?

— Він якось намагався, але його спіймали та привезли назад. Саме тоді й посадили сюди. Він, звісно, міг би спробувати ще — коли дізнався, як втекти з карцеру. Але не знав дороги додому, не розмовляв англійською й не мав ані фартинга. Шанси були мізерні. Тепер зрозуміло, що йому не було чого втрачати, але тоді ми не думали, що його повісять.

Джек обійняв її, щоб заспокоїти. Мати вся промокла й тремтіла від холоду. Вона мала вибратися з карцеру й зігрітися. Раптом Джек зрозумів, що якщо вона може вибратися, то й він також. Поки мати розповідала про батька, він майже забув про Алієну, але тепер зрозумів, що його найбільше бажання — поговорити з Алієною до весілля — здійснилося.

— Покажи мені, як вийти звідси, — різко сказав він.

Вона шморгнула та проковтнула сльози.

— Візьми мене за руку, я поведу тебе.

Вони пройшли до протилежної стіни карцеру, і Джек зрозумів, що мати кудись спустилася.

— Просто пролізь у канал, — промовила вона. — Вдихни глибоко та пірнай. А потім повзи проти течії. Не йди за течією, інакше потрапиш у паскудник. Наприкінці тобі забракне повітря, але не хвилюйся, йди далі, і ти виберешся.

Вона опустилася нижче та зникла з очей.

Джек знайшов отвір, поліз униз, і його ноги майже негайно торкнулися води. Коли він став на дно каналу, його плечі все ще залишались у карцері. Перш ніж нахилитися й пірнути, він намацав камінь і поставив його на місце, зловтішно уявляючи, як здивуються ченці, коли побачать порожню келію.

Вода була холодна. Він глибоко вдихнув, опустився, став рачки й поповз проти потоку. Джек рухався так швидко, як тільки міг. Поки повз, уявляв будівлі на поверхні. Спершу він проповз під проходом у клуатрі, потім — під трапезною, кухнею та пекарнею. Відстань, хоч і невелика, здавалася йому нескінченною. Він намагався підвести голову, але бився об стелю каналу. Джек мало не запанікував, але згадав, що сказала йому мати. Він був майже на місці. За кілька хвиль побачив світло. Схоже, поки вони розмовляли у карцері, почало світати. Джек повз, аж доки побачив світло просто над собою, тоді підвівся і з полегшенням вдихнув, трохи відсапався й виліз із канави.

Мати вже перевдягнулася. На ній була чиста суха сукня, а мокру вона саме викручувала. Мати також принесла сухий одяг і для нього. На бережку, обережно складене, лежало вбрання, якого він не вдягав уже пів року: полотняна сорочка, зелена вовняна туніка, сірі рейтузи та шкіряні чоботи. Мати відвернулася, і Джек скинув чернечу сутану та сандалі й швидко вбрався у власний одяг.

Сутану він пожбурив у канаву. Більше він ніколи в житті не вдягне її.

— Що робитимеш тепер? — спитала мати.

— Піду до Алієни.

— Одразу? Ще рано.

— Чекати не можна.

Вона кивнула.

— Будь лагідним. Їй тяжко.

Джек нахилився, щоб поцілувати її, але імпульсивно обійняв і притиснув до себе.

— Ти витягла мене з в’язниці, — сказав він і засміявся. — Ти — найкраща мати на світі!

Вона усміхнулася, але в очах у неї стояли сльози.

Він іще раз обійняв її та пішов.

Хоча вже зовсім розвиднілось, навколо не було жодної душі — у неділю люди не мали працювати, тому, користуючись з нагоди, не вставали на світанку. Джек не був певен, чи варто йому ховатися. Чи має право пріор Філіп переслідувати послушника-втікача та примусити його повернутися? А якщо має, то чи захоче він? Джек не знав. Хай там як, Філіп був у місті законом, якого Джек ослухався, тому на нього однаково чекали неприємності. Утім, Джека хвилювали лише найближчі хвилини.

Він підійшов до Алієниної хатини. Раптом згадав, що там може бути й Річард. Лишалося тільки сподіватися, що він деінде, тому що Джек однаково нічого не міг із цим вдіяти. Він підійшов до дверей і тихенько постукав.

Джек нахилив голову й прислухався. Усередині стояла тиша. Він постукав іще раз, гучніше, і цього разу почув шарудіння соломи, немов хтось ворухнувся.

— Алієно! — гучно прошепотів він.

Почув, як вона підійшла до дверей.

— Так? — боязко сказала вона.

— Відчини двері!

— Хто там?

— Це я, Джек.

— Джеку!

Запала пауза. Джек чекав.

Алієна у відчаї заплющила очі й нахилилася до дверей, притиснувшись щокою до грубого дерева. «Тільки не Джек, — подумала вона, — не сьогодні, не тепер».

Вона знов почула його голос — тихий наполегливий шепіт.

— Алієно, прошу, відчини двері, мерщій! Якщо мене спіймають, то посадять назад у карцер!

Вона чула, що його посадили під замок — про це говорило все місто. Вочевидь він утік і одразу прийшов до неї. Дівчина відчула, як її серцебиття прискорилося. Вона не могла прогнати його.

Алієна підняла засув і відчинила двері.

Його руде волосся було мокрим і липнуло до голови, наче він щойно помився. Джек був одягнений у світське вбрання. Він усміхнувся їй так, немов бачити її — то найкраще, що могло з ним статися. Потім насупився та сказав:

— Ти плакала.

— Нащо ти прийшов? — спитала вона.

— Я мусив тебе побачити.

— Я сьогодні одружуюся.

— Я знаю. Можна увійти?

Вона розуміла: впускати його неправильно, але потім подумала, що вже завтра буде дружиною Альфреда й, можливо, востаннє розмовляє з Джеком віч-на-віч.

«Мені байдуже, можна так чи ні», — подумала вона й відчинила двері ширше.

Джек увійшов, вона зачинила їх і замкнула на засув.

Вони стояли й дивилися одне на одного. Тепер їй стало ніяково. Джек дивився на неї з відчайдушним бажанням, як людина, що вмирає від спраги, дивиться на водоспад.

— Не дивись на мене так, — сказала вона й відвернулася.

— Не йди за нього, — промовив Джек.

— Я мушу.

— Ти будеш нещасною.

— Я вже нещасна.

— Будь ласка, поглянь на мене.

Алієна розвернулася до нього та звела очі.

— Прошу, скажи — навіщо ти робиш це? — запитав Джек.

— Чому я маю тобі щось казати?

— Бо я пам’ятаю, як ти поцілувала мене на старому млині.

Вона опустила очі й відчула, як кров припливає до щік. Того дня вона втратила самовладання й дуже цього соромилася. Тепер він вирішив скористатися її слабкістю. Вона промовчала, адже не мала, що сказати на свій захист.

— А після того ти охолола до мене, — вів далі він.

Вона опустила очі ще нижче.

— Нам було так добре разом, — безжально правив своєї він. — Упродовж усього літа, на твоїй галявині поруч із водоспадом… Я розповідав тобі історії, і ми були такі щасливі. Якось я поцілував тебе. Пам’ятаєш?

Звісно ж, вона пам’ятала, хоч і не хотіла цього визнавати. Але спогади розтопили її серце, і вона подивилася на нього очима, повними сліз.

— А потім я зробив так, щоб млин валяв твою тканину, — продовжував він. — Я був такий радий допомогти тобі у твоїй справі. А ти була в захваті, коли побачила це. Тоді ми знову поцілувалися, але не так, як першого разу. Другий поцілунок був… пристрасний.

«Господи, ще й який!» — подумала вона й знову зашарілася, важко задихала, думаючи тільки про те, щоб він зупинився. Але Джек не зупинився.

— Ми так міцно обійнялися й цілувалися так довго. Ти розтулила рота…

— Припини! — крикнула вона.

— Чому? — різко спитав він. — Що із цим не так? Чому ти відвернулася від мене?

— Тому що мені страшно! — сказала Алієна не думаючи. Вона затулила руками обличчя й заплакала. Раптом відчула його руки на своїх плечах. Алієна мовчала, і за мить він лагідно обійняв її. Вона забрала руки від обличчя й заридала в його зелену туніку.

Потім обійняла його за стан.

Він притиснувся щокою до її волосся — бридкого, короткого, безформного волосся, яке ще не відросло після пожежі, — і погладив її по спині, наче дитину. Алієна могла б стояти так вічно, але він відірвався від неї, щоб подивитися їй в очі, і спитав:

— Чого ти так боїшся?

Вона знала, але не могла йому розповісти. Похитала головою та відступила на крок, але він взяв її за зап’ястки й не відпускав.

— Послухай, Алієно, — сказав він. — Ти маєш знати, як жахливо я почуваюся. То здавалося, що ти кохаєш мене, потім — що ненавидиш, а тепер взагалі зібралася заміж за мого зведеного брата. Я не розумію. Я нічого не знаю про такі речі, бо раніше ніколи не кохав. Але це так боляче. Я не здатен описати, як мені зле. Не думаєш, що мусиш хоча б спробувати пояснити мені, чому я маю все це зносити?

Алієна відчула каяття. Жахливо, що вона змусила так страждати того, кого насправді дуже кохає. Їй стало соромно. Він робив їй тільки добро, а вона зруйнувала його життя. Він заслуговує на пояснення. Алієна зібралася на силі.

— Джеку, колись давно зі мною дещо сталося — дещо справді жахливе, таке, про що я роками намагалася забути. Я не хотіла навіть думати про це, але коли ти поцілував мене, спогади знову наринули, і я нічого не могла вдіяти із собою.

— Що це було? Що з тобою сталося?

— Після того, як мого батька арештували, ми залишилися жити в замку — я, Річард і наш слуга, на ім’я Метью. Одного дня прийшов Вільям Гамлейський і вигнав нас.

Джекові очі звузилися.

— І?

— Вони вбили бідолашного Метью.

Він розумів, що вона чогось недоговорює.

— Чому?

— Про що ти?

— Чому вони вбили твого слугу?

— Тому що він намагався їх зупинити.

По її щоках потекли сльози, а горло стискалося щоразу, як вона намагалася заговорити, немов слова душили її. Алієна безпорадно похитала головою та спробувала відвернутися, але Джек не пускав її. Ніжним, немов поцілунок, голосом він спитав:

— Що вони хотіли зробити?

Раптом вона зрозуміла, що може розповісти йому все, і слова самі вилетіли з неї.

— Вони взяли мене силою, — почала вона. — Його слуга тримав мене, а Вільям заліз зверху, але я однаково не давалася, і тоді вони відрізали Річардові мочку вуха й сказали, що різатимуть далі.

Алієна досі плакала, але вже від полегшення, неймовірно рада, що може нарешті вимовити все це. Вона глянула Джекові у вічі та повела далі:

— Тоді я розсунула ноги, і Вільям зробив це зі мною, а слуга змусив Річарда дивитися.

— Це так жахливо, — прошепотів Джек. — Ходили чутки, але я не думав, що… Алієно, мила, як вони могли?

Але вона мусила розповісти йому все.

— Після того як це зробив Вільям, те саме повторив його слуга.

Джек заплющив очі. Його обличчя стало блідим і напруженим.

Алієна сказала:

— А потім, коли ми з тобою поцілувалися, я захотіла це зробити, але згадала про Вільяма та його слугу, і мені стало так страшно й зле, що я втекла. Тому я так повелася з тобою і тому зробила тебе таким нещасним. Пробач.

— Пробачаю, — прошепотів він, притягнув її до себе й знову обійняв. Це заспокоїло її.

Вона відчула, як він тремтить, і з тривогою спитала:

— Я тобі бридка?

Джек подивився на неї.

— Я тебе обожнюю.

Він нахилив голову й поцілував її в губи.

Алієна завмерла. Не цього вона прагнула. Він трохи відсторонився, а потім поцілував її знову. Доторк його губ був дуже ніжним. Вона відчувала вдячність і приязнь до нього, але спершу стиснула губи, однак потім знову розслабилася, наче у відповідь на його цілунок. Джек, натхнений реакцією Алієни, знову наблизився до неї. Вона відчувала його подих на своєму обличчі. Він розтулив губи, але вона швидко відсахнулася.

Джек, здавалось, образився.

— Невже це так погано?

Насправді Алієна вже не боялася так, як досі. Вона розповіла йому жахливу правду про себе, і він не відскочив від неї з огидою: Джек залишився такий самий ніжний, як і завжди. Вона підвела голову, і він знову її поцілував. Це було не страшно. Їй ніщо не загрожувало, вона не відчувала присутності некерованої жорстокості, примусу, ненависті чи влади над собою — радше, навпаки: поцілунок був насолодою, розділеною на двох.

Джек розтулив її губи, і Алієна відчула кінчик його язика. Вона напружилася. Він сунув язика їй проміж губ, і вона знову розслабилася. Джек ніжно посмоктав її нижню губу, і їй трохи запаморочилось у голові.

— Зробиш те, що минулого разу? — спитав він.

— А що я зробила тоді?

— Зараз покажу. Розтули рота ще трохи.

Вона підкорилась і знову відчула, як його язик торкається її губ, проштовхується за розтулені зуби, шукає та знаходить її язик. Вона відірвалася від нього.

— Отак, — сказав він. — Ось що ти зробила.

— Справді? — Вона була приголомшена.

— Так.

Він усміхнувся, а потім раптом посерйознішав.

— Якщо ти зробиш так іще раз, я забуду всі свої страждання за минулі дев’ять місяців.

Алієна знову підвела голову й заплющила очі. За мить відчула доторк його губ. Вона розтулила свої губи, якусь мить вагалася, а потім боязко сунула язик йому до рота. Пригадала, як почувалася минулого разу, на старому млині, і це шалене відчуття повернулося. Вона відчула потребу обіймати його, торкатися його шкіри та волосся, відчувати його м’язи й кістки, бути всередині нього та мати його всередині себе. Їхні язики зустрілися, але замість збентеження й відчуження її охопило збудження від такої довіри й близькості.

Вони обоє важко дихали. Алієна торкалася його рук, спини, а потім — стегон, намацуючи напружені м’язи. Серце мало не вистрибувало в неї з грудей. Нарешті вона, задихана, перервала поцілунок.

Вона подивилася на Джека. Він зашарівся й часто дихав, його обличчя палало пристрастю. За мить він знову нахилився вперед, але, замість цілувати губи, підвів пальцем її підборіддя та поцілував ніжну шкіру її шиї. Вона почула власний стогін задоволення. Джек опустив голову нижче й провів губами по її грудях. Її пипки під грубою тканиною набрякли та стали нестерпно чутливими. Його губи намацали одну з них. Вона відчувала на своїй шкірі пал його дихання.

— Обережно, — з острахом прошепотіла вона.

Він поцілував її пипку крізь полотно, і, хоча доторк був дуже ніжним, відчуття насолоди виявилося таким різким, немов Джек вкусив її, і вона ахнула.

А потім він став перед нею на коліна.

Джек зарився обличчям в її поділ. До цього вся її чутливість була зосереджена в грудях, але тепер вона раптом відчула збудження внизу живота. Джек намацав край її нічної сорочки та підійняв її до поясу. Алієна дивилася на нього, страхаючись його реакції: їй завжди було соромно через те, скільки в неї там волосся. Але Джек не відсахнувся, а, навпаки, нахилився вперед і ніжно поцілував її лоно, немов то було найкрасивіше, що він бачив у житті.

Алієна теж стала навколішки. Вона дихала так, ніби щойно пробігла цілу милю. Вона страшенно жадала його. У неї аж пересохло в горлі від пристрасті. Дівчина провела рукою по його ногах, а потім запустила руку йому під туніку. До того їй не доводилося торкатися чоловічого члена. Він був гарячий, сухий і твердий, немов палиця. Джек заплющив очі й застогнав, коли її пальці стали пестити його. Алієна підійняла його туніку та поцілувала напружену плоть, ніжно торкнувшись її губами. На кінці шкіра була натягнута, як на барабані, і чомусь волога.

Раптом її охопило бажання показати йому свої груди. Вона знову підвелася, і він розплющив очі. Не відриваючи погляду від нього, Алієна швидко зняла нічну сорочку та кинула її на підлогу. Тепер вона була зовсім гола. Вона відчула напад сором’язливості, але то було приємне відчуття, приємно-безсоромне. Джек дивився на її груди, немов зачарований.

— Вони прекрасні, — сказав він.

— Ти справді так думаєш? — спитала Алієна. — Я завжди вважала, що вони завеликі.

— Завеликі?! — перепитав він, наче саме це припущення було нісенітним.

Він простягнув праву руку й торкнувся її лівої груді. Ніжно погладив її шкіру кінчиками пальців. Вона подивилась униз, на його руки. Скоро їй закортіло, щоб він схопив її сильніше. Вона взяла його за руки та притиснула їх до своїх грудей.

— Міцніше, — сказала хрипко. — Я хочу відчувати тебе.

Ці слова розпалили його. Він стиснув її груди, а потім вщипнув пипки, але легенько, так що біль був ледь відчутний, і вона здичавіла від цього. Уже не могла думати ні про що, крім відчуттів свого тіла та близькості його.

— Роздягнись, — попросила вона. — Я хочу дивитися на тебе.

Він скинув туніку, нижню сорочку, чоботи й рейтузи та знову став перед нею на коліна. Його руде волосся підсихало й розпадалося на неслухняні кучері. Тіло було худе й бліде, з кістлявими плечима та стегнами. Він видавався жилавим і спритним, молодим і свіжим. Його прутень стирчав із темно-рудого волосся в паху, немов деревце. Раптом Алієні захотілось цілувати його груди. Вона нахилилась уперед і провела губами по його пласких невеликих пипках. Вони напружились так само, як її. Алієна ніжно провела по них язиком, щоб йому стало так само приємно, як було їй. Він погладив її волосся.

Тоді вона зажадала, щоб він негайно увійшов у неї.

Вона побачила, що він не певен, що робити далі.

— Джеку, — спитала вона, — ти незайманий?

Він збентежено кивнув.

— Добре, — палко сказала вона. — Це так добре.

Вона взяла його за руку та потягнула її собі між ніг. Там усе стало дуже чутливим, і його дотик був як удар.

— Торкнися мене, — попросила вона.

Він доторкнувся пальцями, досліджуючи її.

— Ізсередини, — простогнала вона.

Він нерішуче сунув палець у її піхву. Вона вся була волога від бажання.

— Отак, — зітхнула вона із задоволенням. — Саме так.

Алієна відвела його руку та лягла на солому. Він ліг на неї, спершись на лікоть, і поцілував її в губи. Вона відчула, як він увійшов у неї, але зупинився.

— Що сталося? — спитала вона.

— Тут тісно, — відповів Джек. — Я боюся зробити тобі боляче.

— Сильніше, — сказала вона. — Я так хочу тебе, що мені байдуже, чи боляче це.

Вона відчула, як він увійшов глибше. Їй і справді стало боляче — сильніше, ніж вона думала, — але на зміну болю прийшло відчуття дивовижного наповнення. Він подався назад, а потім знову увійшов, і вона потягнулась йому назустріч.

— Ніколи не думала, що це так добре, — здивовано мовила Алієна й усміхнулася йому. Джек заплющив очі, наче не міг знести такого щастя.

Він почав ритмічно рухатися. Невпинний рух надав темп задоволенню в її лоні. Вона чула, як ахкає щоразу, коли їхні тіла торкаються. Джек опустився нижче — так, щоб його груди торкалися її, і вона відчула його дихання. Вона вчепилась пальцями в його худу спину. Її постійне ахкання перетворилося на скрики. Раптом їй закортіло поцілувати його. Вона занурила руки в Джекове волосся, притягнула до себе та стала цілувати його губи, а потім запустила язик йому до рота. Вона божеволіла від відчуття його прутня в собі й свого язика в його роті. Потім її тіло струсив потужний спазм задоволення — такий сильний, немов вона впала з коня та вдарилася об землю. Від цього вона гучно крикнула. Алієна розплющила очі та дивилася на Джека, промовляючи його ім’я знов і знов, і її накрила ще одна хвиля, а потім — ще одна, і тоді вона відчула, як б’ється його тіло. Він також скрикнув, і гарячий струмінь пирснув у неї, і від того вона розпалилася ще більше, знов і знов стрясаючись від задоволення, так, що навіть втратила лік спазмам, аж доки нарешті кров відлинула від її обличчя й вона поступово вгамувалася.

Алієна була надто виснажена, щоб щось казати або навіть ворушитися, але відчула, як Джекове тіло навалилося на неї — його кістляві стегна врізалися в її, його пласкі груди підім’яли під себе її бюст, його губи опинилися біля її вуха, а пальці вп’ялися в її волосся. Десь у її підсвідомості блукала невиразна думка: ось що відбувається між чоловіком і жінкою, ось чому всі приділяють цьому стільки уваги, ось чому чоловіки й дружини так кохають одне одного.

Джекове дихання стало легким і розміреним, а його тіло розслабилося й пом’якшало. Він заснув.

Алієна повернула голову й поцілувала його. Він був неважкий. Вона мріяла, щоб він назавжди залишився отак лежати на ній.

А потім вона згадала все.

То був день її весілля.

«Господи Боже, — подумала вона, — що я накоїла?»

Алієна розплакалася.

Джек прокинувся за мить.

Він цілував сльози на її щоках із нестерпною ніжністю.

— Джеку, я хочу вийти за тебе, — мовила вона.

— Саме так ми й вчинимо, не сумнівайся, — сказав він глибоко задоволеним тоном.

Він неправильно її зрозумів, і від того було ще гірше.

— Ми не можемо, — відповіла вона, і її сльози побігли ще швидше.

— Але після цього…

— Я знаю…

— Після цього ти мусиш зі мною побратися!

— Ми не можемо побратися, — повторила вона. — Я втратила всі свої гроші, і ти також нічого не маєш.

Джек звівся на ліктях.

— Я маю свої руки, — палко заявив він. — Я найкращий різьбяр у цих краях.

— Тебе вигнали…

— Байдуже. Я знайду роботу на будь-якому будівництві у світі.

Вона скорботно похитала головою.

— Цього замало. Я мушу дбати про Річарда.

— Чому?! — обурився він. — До чого тут Річард? Він і сам здатен подбати про себе.

Раптом Джекова поведінка стала хлоп’ячою, і Алієна відчула різницю в їхньому віці: він був на п’ять років молодший і досі думав, що має право на щастя.

— Я заприсягнулася своєму батькові, коли він помирав, що дбатиму про Річарда, аж доки він стане графом Ширингським, — пояснила вона.

— Але цього може ніколи не статися!

— Обітниця є обітницею.

Джек отетерів і скотився з неї. Його зів’ялий член вислизнув із неї, і її охопило болісне відчуття втрати. «Я більше ніколи не відчую його всередині себе», — подумала вона із сумом.

Він сказав:

— Ти ж не серйозно? Обітниця — це просто слова! Вони — ніщо в порівнянні із цим. Це — справжнє, це ми з тобою.

Він подивився на її груди, а потім простягнув руку й торкнувся хвилястого волосся в неї між ніг. Цей його дотик відгукнувся в ній так гостро, як удар батога. Джек побачив, як вона здригнулась, і забрав руку.

Була мить, коли Алієна готова була сказати: «Так, нумо втечемо разом!» — і, напевне, якби він торкався її далі, вона так і вчинила б. Але здоровий глузд повернувся до неї, і вона сказала:

— Я вийду заміж за Альфреда.

— Не верзи дурниць.

— Це єдиний шлях.

Він подивився на неї та мовив:

— Я не вірю тобі.

— Це правда.

— Я не зможу забути про тебе. Не зможу, не зможу.

Його голос надломився, і він схлипнув.

Вона спробувала умовити його, переконуючи себе так само, як і його.

— Як я можу порушити обітницю, яку дала батькові, щоб присягнути на вірність у шлюбі тобі? Якщо я порушу першу обітницю, то й друга буде нічого не варта.

— Мені байдуже, я не прошу від тебе обітниць. Я просто хочу, щоб ми завжди були разом і кохалися завжди, коли того захочемо.

Алієна подумала, що таке сприйняття шлюбу цілком природне для вісімнадцятирічного юнака, але вголос цього не сказала. Вона прийняла б і це, якби була вільна.

— Я не можу робити те, що захочу, — сумно мовила вона. — Така вже в мене доля.

— Те, що ти робиш, — неправильно, — відповів він. — Навіть злочинно. Відмовлятися від щастя — це як викидати перлини в океан. Це гірше за будь-який гріх.

Раптом Алієні спало на думку, що її мати погодилася б із цим. Вона не знала звідки така певність, але однаково відкинула цю думку.

— Якщо мені доведеться жити, усвідомлюючи, що не дотримала слова, яке дала батькові, я не зможу бути щасливою навіть з тобою.

— Ти більше переймаєшся своїм батьком і братом, ніж думаєш про мене. — У його голосі вперше з’явилася нотка роздратування.

— Ні.

— А що ж це тоді?

Він просто сперечався, але вона поставилася до запитання серйозно.

— Це означає, що моя обітниця батькові для мене важливіша за кохання до тебе.

— Справді? — спитав він із недовірою. — Це справді так?

— Саме так, — сказала вона з важким серцем, і її слова прозвучали, немов похоронний дзвін.

— Тоді нема про що більше говорити.

— Просто знай — мені шкода.

Він підвівся, повернувся до неї спиною та взяв з підлоги свою нижню сорочку. Алієна дивилася на його високу худорляву постать. Його ноги були вкриті виткими рудими волосинками. Він швидко вдягнув сорочку й туніку, а потім натягнув рейтузи та сунув ноги в чоботи. Усе це відбулося миттєво.

— Ти будеш страшенно нещаслива, — сказав він.

Він намагався бути грубим, але марно, адже вона чула жаль у його голосі.

— Так, я знаю, — промовила вона. — Скажи, ти хоча б… поважаєш моє рішення?

— Ні, — без вагань відповів він. — Не поважаю. Я зневажаю тебе за це.

Вона сіла, гола, подивилася на нього й заридала.

— Мені краще піти, — сказав Джек, і на останньому слові його голос надломився.

— Так, іди, — мовила вона крізь ридання.

Він пішов до дверей.

— Джеку!

Він розвернувся.

— Побажай мені щастя, Джеку, — попросила Алієна.

Він підняв засув.

— Добре… — Він зупинився, не здатний вимовити слова, подивився на підлогу, а потім знову на неї. — Щасти, — насилу прошепотів і вийшов.

Будинок, що належав Томові, тепер перейшов Елені, але залишився й Альфредовою домівкою, тому цього ранку там було повно людей, які готували весільний бенкет. Ними керувала Марта, тринадцятирічна сестра Альфреда, а мати Джека тільки похмуро дивилася на все це. Альфред також був там. Він збирався йти до річки й тримав у руці рушник. Жінки милися раз на місяць, а чоловіки — на Великдень і на Михайлів день, але вранці перед весіллям також було заведено митися. Коли увійшов Джек, усі затихнули.

— Чого тобі треба? — спитав Альфред.

— Я хочу, щоб ти скасував весілля, — відповів Джек.

— Пішов геть, — сказав Альфред.

Джек зрозумів, що почав невдало. Не варто було одразу переходити до конфронтації. Він хотів запропонувати дещо в Альфредових інтересах, треба було лише правильно все подати.

— Альфреде, вона не кохає тебе, — промовив він якомога лагідніше.

— Ти нічого про це не знаєш, малий.

— Знаю, — наполягав Джек. — Вона не кохає тебе. Вона йде за тебе тільки заради Річарда. Він — єдиний, кому цей шлюб принесе щастя.

— Іди у свій монастир, — зневажливо відповів Альфред. — До речі, де твоя сутана?

Джек глибоко вдихнув. Не було іншого виходу, крім як сказати йому всю правду.

— Альфреде, вона кохає мене.

Він чекав, що Альфред розлютиться, але на його обличчі з’явилася лукава посмішка. Джек сторопів. Що це могло означати? Але тут йому блиснула думка.

— Ти й сам це знаєш, — мовив він непевно, наче відмовлявся в таке вірити. — Ти знаєш, що вона кохає мене, але тобі чхати! Ти однаково хочеш її, хай навіть вона тебе й не кохає. Ти просто хочеш мати її.

Скрадлива посмішка Альфреда стала ще ширша й зловтішніша, і Джек зрозумів, що сказане ним — правда. Але то ще не все — Альфредове обличчя було надто красномовним. У Джека з’явилася страшна підозра.

— Нащо вона тобі? — спитав він. — Невже… ти хочеш одружитися з нею тільки для того, щоб забрати її в мене? — Його голос затремтів від гніву. — Ти одружуєшся з нею мені на зло?

На тупуватому обличчі Альфреда з’явився вираз підступного тріумфу, і Джек побачив, що знову не помилився. Він почувався спустошеним. Думка про те, що Альфред робить усе це не через хіть до Алієни — це принаймні можна було б зрозуміти, — а суто через свою злобу, вжалила Джека.

— Хоча б стався до неї добре, чорт тебе забирай! — закричав він.

Альфред розсміявся.

Джека вразило те, що зведений брат навіть не приховує своїх лихих намірів. Альфред не збирався добре ставитися до неї. Це був останній етап його помсти Джекові. Він хотів одружитися з Алієною та перетворити її життя на пекло.

— Ти мерзотник, — гірко сказав Джек. — Слимак. Лайно. Бридкий, тупий, злобний, огидний хробак.

Альфред нарешті відчув його презирство, кинув рушник і рушив на Джека, стиснувши кулаки. Джек був готовий до цього й ступив уперед, щоб ударити його першим. Елена стала між ними і, попри те, що була меншою за них обох, зупинила їх самим лише словом.

— Альфреде, іди митися.

Альфред миттю заспокоївся. Він зрозумів, що переміг і не мусить битися з Джеком. Ці думки можна було легко прочитати на його самовдоволеній пиці. Він вийшов із будинку.

— Що ти тепер робитимеш, Джеку? — спитала мати.

Джек тільки тепер помітив, що його трусить з люті. Він кілька разів вдихнув і видихнув, і лише потім заговорив. Він розумів, що не здатен завадити весіллю, але залишатися на ньому було вищим за його сили.

— Я маю піти з Кінгзбриджу.

Він побачив смуток у неї на обличчі, але вона кивнула.

— Я дуже боялася, що ти так скажеш. Але, гадаю, ти маєш рацію.

У пріораті почулися дзвони.

— Скоро вони дізнаються, що я втік, — сказав Джек.

Вона стишила голос:

— Іди негайно, але сховайся біля річки, неподалік від моста. Я принесу тобі дещо.

— Добре, — відповів він і відвернувся.

Марта стояла між ним і дверима, по щоках у неї бігли сльози. Він обійняв її, і сестра щосили притиснулася до нього. Її дитяче тільце було пласким і кістлявим, як у хлопчика.

— Повертайся до нас, — палко сказала вона.

Він швидко поцілував її та вийшов.

На вулиці вже було людно, містяни носили воду й насолоджувалися теплим осіннім ранком. Більшість людей знала, що Джек став послушником, — містечко було невеличке, і всі про всіх знали, — тому його світське вбрання притягувало здивовані погляди, хоча ніхто не ставив жодних запитань. Він швидко спустився з пагорба, перетнув міст і пішов уздовж берега до заростей очерету. Сховався за ним і сів чекати на матір.

Джек і гадки не мав, що йому тепер робити. Він міг би йти кудись, доки не знайде місто, де будують собор, і залишитися там. Те, що Джек сказав Алієні, не було хизуванням: він знав, що його вміння скрізь знайдуть попит. Навіть якщо всі місця на будівництві будуть зайняті, йому варто лише показати старшому майстрові, як він вміє різьбити, і його миттю візьмуть. Але Джек більше не бачив у цьому сенсу. Він ніколи в житті не покохає нікого, крім Алієни, і такі самі почуття викликав у нього Кінгзбриджський собор. Він хотів будувати тут, а не деінде.

А може, йому варто просто піти в ліс, лягти десь і померти? На якийсь час його захопила ця думка. Погода була приємна, а листя — зелено-золотисте. То був би мирний кінець. Джек шкодував тільки про те, що перед смертю не зможе нічого більше дізнатися про свого батька.

Він уявив собі, як лежить на смертельній постелі з осіннього листя й поступово віддається смерті, коли побачив, як мати переходить міст. Вона вела за собою кобилу.

Джек звівся на ноги й побіг до неї. Кобила, яку вона привела, була її гнідою.

— Забирай її, — мовила мати.

Він схопив її за руку та стиснув на знак подяки.

У неї в очах з’явилися сльози.

— Я погано про тебе дбала, — сказала вона. — Спершу виростила тебе в глушині лісу. Далі ти мало не помер з голоду, коли я пішла за Томом. А потім я змусила тебе жити разом з Альфредом.

— Ти добре дбала про мене, мамо, — відповів він. — Уранці я кохався з Алієною. Тепер я помру щасливим.

— Дурнику, — сказала вона. — Ти точно такий, як я. Якщо ти не можеш бути з тією, кого жадаєш, краще залишишся самотнім.

— То ти теж така? — спитав він.

Вона кивнула.

— Після того як не стало твого батька, я вирішила, що краще житиму сама, ніж погоджуся бути з кимось іншим. Я ніколи не хотіла іншого чоловіка, доки не зустріла Тома. Це сталося аж через одинадцять років.

Вона забрала руки від нього.

— Я кажу це тобі не просто так. Може минути одинадцять років, і ти неодмінно покохаєш когось, от побачиш.

Він похитав головою.

— Не думаю, що це можливо.

— Я знаю. — Вона стривожено подивилася на місто через плече. — А тепер краще йди.

Він підійшов до кобили. Вона була нав’ючена двома важкими саквами.

— Що в мішках? — спитав він.

— Трохи харчів і грошей і повний бурдюк вина, — відповіла мати. — А в другому — Томові інструменти.

Джек був зворушений. Мати наполягла на тому, щоб залишити собі інструменти Тома після його смерті — на пам’ять. Тепер вона передавала їх Джекові. Він обійняв її.

— Дякую.

— Куди ти підеш? — спитала вона.

Він знову подумав про свого батька.

— Де менестрелі розповідають свої казки? — спитав він.

— На шляху пілігримів до Сантьяго-де-Компостели.

— Як думаєш, менестрелі пам’ятають про Джека Шербура?

— Можливо. Скажи їм, що він був схожий на тебе.

— Де ця Компостела?

— В Іспанії.

— Тоді я їду в Іспанію.

— Джеку, це дуже далеко.

— Я маю час.

Вона обійняла його та притиснула до себе. Джек задумався про те, скільки разів мати чинила так, коли треба було вгамувати його сум через розбите коліно, загублену іграшку, дитяче розчарування — а тепер через його дорослу журбу. Він подумав про все, що вона зробила для нього, — від виховання в лісі до звільнення з карцеру. Вона завжди билася за свою дитину, немов кішка. Йому було боляче покидати її.

Мати відпустила його, і він сів верхи.

Джек озирнувся на Кінгзбридж. Коли він вперше потрапив сюди, це було сонне селище з напівзруйнованим собором. Він спалив той собор, хоча ніхто й не здогадувався про це. Тепер Кінгзбридж став жвавим, пихатим містом. Що ж, були й інші міста. Їхати геть було тяжко, але перед ним відкривалася невідома майбутність, пригода, яка могла стерти біль від розлуки з усім, що він любив.

— Джеку, обіцяй, що колись повернешся, — сказала мати.

— Я повернуся.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Якщо гроші скінчаться до того, як знайдеш роботу, спершу продай кобилу, а не інструменти.

— Я люблю тебе, мамо, — мовив він.

Сльози бриніли в її очах.

— Бережи себе, синку.

Він штовхнув кобилу, і та рушила. Джек обернувся й помахав рукою. Мати помахала у відповідь. Потім він пустив кобилу риссю й уже не обертався.

Річард ледь встигнув на весілля.

Він пояснив, що король Стефан ласкаво дарував йому дводенну відпустку. Королівське військо стояло в Оксфорді, де взяло в облогу замок, який Мод обрала своєю резиденцією, тому для лицарів поки що не було роботи.

— Я не міг пропустити весілля своєї сестри, — сказав Річард.

Алієна подумала, що він просто хоче пересвідчитися, що їхню угоду з Альфредом виконано й він одержить те, про що домовлявся.

І все ж таки вона була рада, що брат поруч із нею, щоб відвести її до церкви та віддати нареченому. Інакше вона була б зовсім сама.

Алієна вбралася в нову полотняну нижню сорочку та білу сукню за останньою модою. Вона мало що могла вдіяти зі своїм спотвореним волоссям, але заплела найдовші пасма в коси та зав’язала їх білими шовковими стрічками. Сусідка позичила їй дзеркало. Обличчя її було бліде, а очі свідчили про те, що напередодні вона не спала. Алієна нічого не могла із цим вдіяти. Річард стежив за нею. Він мав дещо присоромлений вигляд, немов почувався винним, і страшенно хвилювався — напевне, боявся, що вона раптом відмовиться йти до вінця.

Кілька разів Алієна мало не вчинила так. Уявляла, як вони з Джеком, побравшись за руки, йдуть із Кінгзбриджу, щоб розпочати десь нове життя — просте життя, сповнене чесної праці, вільне від старих обітниць мертвим батькам. Але то була марна мрія. Вона б ніколи не могла бути щасливою, якби забула про свого брата.

Коли Алієна дійшла цього висновку, то уявила собі, як іде до річки й кидається у воду, а вода несе її бездиханне тіло в білій сукні за течією, обличчям угору, з прилиплим до нього волоссям. Тут вона зрозуміла, що перспектива весілля з Альфредом краща за це, і повернулася до думки, що шлюб — найкраще розв’язання всіх її труднощів.

Як тільки Джек міг зневажливо поставитися до цього?

Пролунали церковні дзвони.

Вона підвелася.

Алієна ніколи не уявляла своє весілля таким. У дитинстві вона мріяла, що батько поведе її від донжона в замку через міст до каплиці на нижньому подвір’ї, а його лицарі, воїни, слуги й орендарі вітатимуть її на заповненому людом подвір’ї. Образ юнака, який чекатиме на неї в каплиці, завжди був нечітким, але Алієна не сумнівалася, що він обожнюватиме її, а вона вважатиме його неймовірним. Що ж — життя пішло не так, як вона сподівалася. Річард притримав двері маленької однокімнатної хати, і Алієна вийшла надвір.

На її подив, чимало сусідів чекали біля своїх дверей, щоб привітати її. Коли вона з’явилася на ґанку, дехто благословляв її, а дехто зичив щастя. Вона відчувала неймовірну вдячність. Поки вони йшли вулицею, її засипали зерном. Зерно означало плідність — у неї будуть діти, які її любитимуть.

Парафіяльна церква була на іншому кутку міста, у заможних кварталах, де Алієна житиме відтепер. Вони пройшли повз монастир. Монахи саме служили відправу в крипті, але пріор Філіп обіцяв відвідати весільний бенкет і благословити подружжя. Алієна сподівалася, що він додержить слова. Філіп багато значив для неї — від того дня шість років тому, коли вона привезла свою вовну у Вінчестер.

Вони дісталися нової церкви, яку Альфред збудував з допомогою Тома. Там зібрався цілий натовп. Церемонія мала відбутися на ґанку — англійською, — а потім латиною вже всередині церкви. Зібралися всі, хто працював на Альфреда й хто ткав вовну для Алієни. Вони зустріли наречену гучними вигуками.

Наречений чекав разом із сестрою Мартою й одним зі своїх мулярів, Деном. Альфред убрався в нову пурпурову туніку й нові чоботи. Його волосся було довгим і темним, як у Елени. Алієна помітила, що її ніде немає, — жінка зникла. Вона саме збиралася спитати в Марти, де її мачуха, коли вийшов священник і почалася служба.

Алієна пригадала, як шість років тому почався новий етап її життя, коли вона присягнула своєму батькові, і тепер вона стояла на порозі нової доби, коли збиралася дати обітницю чоловікові. Вона нечасто робила щось для себе, за неочікуваним винятком, який зробила того ранку з Джеком. Тепер, згадуючи нещодавні події, вона ледь могла повірити, що наважилася на таке. То було схоже на сон чи на одну з вигадливих казок Джека — на щось ніяк не пов’язане зі справжнім життям. Алієна ніколи й нікому не розповіла б цього — то мало залишитися таємницею, яку вона зберігала б для себе та іноді пригадувала, наче скнара, що рахує свої скарби серед ночі.

Настав час шлюбних обітниць. За знаком священника Алієна сказала:

— Альфреде, сину Тома Будівника, я беру тебе собі за чоловіка та присягаюся тобі у вірності.

Коли вона промовила це, їй закортіло заридати.

Далі була черга Альфреда. Коли він заговорив, натовпом пронісся якийсь гомін, і дехто з присутніх озирнувся. Алієна перехопила погляд Марти, яка прошепотіла:

— Це Елена.

Священник насупився й сказав:

— Альфред і Алієна стали подружжям в очах Господніх, і хай Він благословить…

Він не встигнув завершити речення. З-за спини Алієни пролунав гучний голос:

— Я проклинаю цей шлюб!

То була Елена.

Усе зібрання ахнуло зі страху.

Священник намагався продовжити:

— І хай Він благословить…

Тут він зупинився й перехрестився.

Алієна розвернулася. Елена стояла позаду неї. Натовп відсахнувся. В одній руці жінка тримала ще живого когутика, а в другій — довгого ножа. Ніж був закривавлений, і кров текла з перерізаної шиї птаха.

— Я прирікаю цей шлюб на горе, — сказала Елена, і від її слів в Алієни захололо серце. — Я прирікаю його на смуток і ненависть, на злидні й жаль. Я прирікаю його на безсилля.

Коли вона промовила слово «безсилля», то підкинула півня. Дехто закричав і зіщулився зі страху. Алієна немов прикипіла до місця. Тушка пролетіла, розбризкуючи кров, і врізалася в Альфреда. Той, переляканий, відстрибнув назад. Жаске тільце птаха, з якого досі текла кров, упало на долівку.

Поки всі оговталися, Елена вже пішла.

Марта заслала ліжко — велике, м’яке ліжко, що колись належало Елені з Томом, а тепер належатиме Альфредові з Алієною, — чистими полотняними простирадлами й новою вовняною ковдрою. Елену після церкви так ніхто й не бачив. Бенкет пройшов у гнітючій атмосфері, наче пікнік у холодний день, коли всі розважаються їдлом і питвом, тому що більше нема чого робити. Не лунало навіть традиційних жартів про першу шлюбну ніч подружжя. Після заходу сонця гості розійшлися. Марта уляглась у своє ліжко в сусідній кімнаті. Річард повернувся в Алієнину хатину, яка тепер належала йому.

Альфред багато говорив про зведення для них кам’яниці наступного літа. Під час бенкету він усе вихвалявся перед Річардом.

— Там буде опочивальня, зала й комора, — казав він. — Щойно дружина Джона Срібляра її побачить, теж захоче собі таку. Скоро всі заможні люди в місті будуть мріяти про кам’яницю.

— Ти спроектував її? — спитав Річард, і Алієна відзначила в його голосі скептичні нотки, але, схоже, ніхто, крім неї, не звернув на це уваги.

— Я маю старі батькові креслення, чорнилом по пергаменту. На одному з них будинок, який ми колись будували для Вільяма Гамлейського й Алієни. Я спиратимусь на нього.

Алієна з огидою відвернулася від них. Як можна було згадувати про це в день весілля? Але Альфред не припиняв бундючитися, розливав вино, жартував і переморгувався зі своїми робітниками. Він здавався цілком щасливим.

Тепер він сидів на краю ліжка та знімав чоботи. Алієна вийняла стрічки з волосся. Вона не знала, що думати про прокляття Елени. Це приголомшило її, вона й гадки не мала, що в жінки на думці, але чомусь це не злякало її так, як інших.

Чого не можна було сказати про Альфреда. Коли мертвий когутик врізався в нього, він аж почав заїкатися. Річард буквально витрусив з нього переляк, схопивши за туніку й добряче тріпонувши. Альфред доволі швидко отямився, і про його переляк свідчила лише удавана бадьорість, з якою він плескав по спинах приятелів і цмулив пиво.

Алієна почувалася на диво спокійною. Її не тішило те, що на неї чекало, але принаймні ніхто її до того не примушував, і хай це буде неприємно, але не принизливо. З нею буде лише один чоловік, і ніхто на них не дивитиметься.

Вона зняла сукню.

— Господи, оце так ніж, — мовив Альфред.

Вона відстебнула ремінець, що тримав кинджал у неї на передпліччі, та лягла в ліжко в самій нижній сорочці.

Альфред нарешті стягнув чоботи, скинув панталони та хтиво подивився на Алієну.

— Знімай сорочку, — сказав він. — Я маю право бачити цицьки своєї дружини.

Алієна вагалася. Вона не хотіла роздягатися, але дивно було б відмовити йому в першому ж проханні. Покірно зняла сорочку, стараючись придушити спогади про те, як зовсім по-іншому почувалася, коли вранці зробила те саме перед Джеком.

— Які красуні, — зауважив Альфред.

Він підійшов до ліжка та вхопився за її праву грудь. Його здоровезні руки були грубі, з брудними нігтями. Він стиснув надто сильно, і вона скривилася з болю. Альфред засміявся й відпустив її. Потім він відступив на крок, зняв туніку, повісив її на гачок, підійшов до ліжка та скинув з Алієни ковдру.

Алієна ковтнула. Вона почувалася вразливою, коли він так пильно дивився на неї голу.

— Ого яка волохата. — Він запустив руку їй проміж ніг. Алієна спершу напружилася, але змусила себе розсунути стегна. — Гарна дівчинка, — сказав він і сунув їй у піхву пальця.

Алієна нічого не розуміла: вранці, з Джеком, там було мокро та слизько. Альфред закректав і встромив пальця глибше.

Алієна мало не заплакала. Вона знала, що їй це не сподобається, але не чекала, що Альфред поводитиметься так брутально. Він навіть не поцілував її. «Він не любить мене, — подумала вона, — я йому навіть не подобаюся. Я для нього наче молода кобила, на яку він хоче сісти верхи. Хоча навіть до кобили він би ставився краще — гладив би й пестив її, щоб вона звикла до нього, і лагідно говорив би до неї, щоб заспокоїти». Вона ледь стримувала сльози. «Я сама обрала це, — нагадала собі вона. — Ніхто не примушував мене, тож тепер треба терпіти».

— Суха, як тирса, — пробурмотів Альфред.

— Пробач, — прошепотіла вона у відповідь.

Він забрав руку, двічі плюнув на неї та розмазав слину в неї проміж ніг. У цьому була якась презирлива неповага. Вона закусила губу й відвернулася.

Він розвів її стегна. Алієна заплющила очі, потім розплющила та змусила себе дивитися на нього з однією лише думкою: «Звикай до цього, тобі терпіти це до самої смерті». Альфред заліз на ліжко та став на коліна проміж її ніг. На його обличчі з’явився похмурий вираз. Він сунув одну руку їй між стегон, а другою поліз під свою нижню сорочку. Вона бачила, як він ворушить під нею рукою.

— Господи Боже, — пробурмотів він, — ти наче нежива, мені аж огидно. Я немов мацаю труп.

Ці звинувачення були такі несправедливі.

— Я не знаю, що маю робити, — сказала вона крізь сльози.

— Є дівчата, яким це подобається, — відповів він.

«Подобається? Неможливо», — подумала вона, а потім згадала, як вранці стогнала й кричала від задоволення. Проте, хоч як дивно, Алієна не бачила зв’язку між вранішніми подіями й тим, що відбувалося зараз.

Але то було нісенітно. Вона сіла. Альфред дрочив під сорочкою.

— Дозволь мені, — промовила вона й запустила руку йому проміж ніг.

Те, що вона намацала, було млявим і м’яким. Алієна не знала, що із цим треба робити. Вона лагідно стиснула його, потім торкнулася кінчиками пальців і подивилася на Альфредове обличчя, чекаючи на якусь реакцію. Схоже, він злився. Вона продовжила робити те саме, але безрезультатно.

— Сильніше, — сказав він.

Вона стала м’яти енергійніше. Його член не потвердішав, але Альфред рухав стегнами так, немов йому подобалося. Це підбадьорило її, і вона подвоїла зусилля. Раптом він видав болісний крик і відсахнувся. Вона перестаралася.

— Тупа корова! — крикнув Альфред і вдарив її навідліг — так, що вона впала набік.

Алієна залишилася лежати, схлипуючи з болю та страху.

— Ти нікчемна, ти проклята! — люто сказав він.

— Я зробила все, що могла!

— Ти мертва дірка, — сплюнув він, схопив її за руку, підвів і виштовхнув із ліжка. Вона впала в солому на підлозі.

— Це все влаштувала та відьма Елена. Вона завжди мене ненавиділа.

Алієна перевернулася на підлозі й підвелася на коліна, дивлячись на нього. Схоже, він не збирався бити її знову. Він уже не злився, просто був похмурий.

— Можеш залишитися там, — сказав Альфред. — Дружина з тебе нікудишня, тому не лізь до мене в ліжко. Спи на підлозі, як собака. — Він трохи помовчав. — І не смій дивитися на мене! — У його голосі звучали панічні нотки.

Він озирнувся навколо, побачив свічку, задмухнув її та кинув на підлогу.

Алієна залишилася мовчки лежати в темряві. Вона чула, як Альфред вмощується в ліжку, натягує на себе ковдру та збиває подушки. Вона боялася навіть дихнути. Він довго крутився в постелі, але не вставав і не говорив до неї. Нарешті затихнув, і його дихання стало рівним. Коли Алієна запевнилася, що Альфред спить, вона тихенько, щоб не шурхотіти соломою, переповзла в інший куток кімнати. Там вона згорнулася клубочком і довго лежала з розплющеними очима. Врешті-решт вона заплакала. Попервах вона намагалася опанувати себе, боячись розбудити Альфреда, але не могла стримати сліз і тихо схлипувала. Якщо це й розбудило його, він не подав знаку.

Алієна так і залишилася лежати на соломі в кутку й тихо плакала, доки не заснула.

I

Алієна нездужала всю зиму.

Вона погано спала ночами, загорнувшись у свою накидку на підлозі в ногах Альфредового ліжка, а дні проводила в безнадійній апатії. Її часто нудило, тож вона їла дуже мало, але однаково набрала вагу: її груди та стегна, безперечно, побільшали, а стан роздався.

Вона мала господарювати в Альфредовому будинку, але більшість роботи виконувала Марта. Вони втрьох тягли жалюгідний жереб. Марта ніколи не любила брата, а Алієна палко ненавиділа Альфреда, тому не дивно, що він старався якомога більше часу проводити поза домом: вдень — на роботі, а ввечері — у шинку. Марта з Алієною купували харчі та неохоче куховарили, а вечорами шили одяг. Алієна чекала весни, коли потеплішає, і вона зможе щонеділі ходити на свою таємну галявину. Там вона змогла б спокійно лежати та мріяти про Джека.

А поки що її розрадою був Річард. Він справив собі жвавого вороного рисака, новий меч, найняв зброєносця на поні та знову бився за короля Стефана, хоч і без такого розкішного почту, як раніше. Війна розтягнулась і на цей рік: Мод утекла з Оксфордського замку, і цього разу вислизнувши з рук Стефана, а її брат, Роберт Глостерський, знову взяв Вейргем. Протистояння тривало: кожна сторона здобувала щось, щоб потім втратити. Проте Алієна лишалася вірною своїй обітниці, і то було єдине, що її тішило.

На початку року в Марти почалося перше місячне. Алієна зробила їй теплий напій з медом і прянощами, щоб полегшити біль, розповіла про жіноче прокляття й заходилася шукати скриньку, де тримала чисте ганчір’я, що використовувала сама. Але скриньки ніде не було, і вона згадала, що після одруження не забрала її зі старої оселі.

Відтоді минуло три місяці.

Тобто в неї не кровило вже три місяці.

Від самого дня весілля.

Від того дня, коли вона кохалася з Джеком.

Вона покинула Марту сидіти біля вогнища, пити медовий відвар і кусати себе за пальці та пішла у свою стару хату. Річард поїхав, але вона мала ключ. Алієна швидко знайшла скриньку, однак затрималася там — сіла перед холодним вогнищем, загорнувшись у накидку, і глибоко замислилася.

Вона вийшла за Альфреда на Михайлів день, а тепер уже минуло Різдво. Це три чверті року. Тричі сходив новий місяць. У неї мало б кровити вже тричі. Але скринька з ганчір’ям весь цей час простояла на високій полиці, поряд із брусом, на якому Річард гострив столові ножі. Тепер вона стояла в неї на колінах. Алієна провела пальцем по грубій деревині. Скринька припала пилом.

А найгіршим було те, що вона жодного разу не кохалася з Альфредом.

Після тієї жахливої першої ночі він намагався ще тричі: наступної ночі, потім — через тиждень і ще раз через місяць, коли прийшов додому добряче напідпитку. Але завжди був цілком неспроможним. Попервах Алієна підбадьорювала його, з міркувань подружнього обов’язку, але з кожною невдачею він розлючувався дедалі сильніше, і їй стало страшно. Безпечнішим здавалося не потрапляти йому на очі, носити незвабливе вбрання та старатися, щоб Альфред не бачив, як вона роздягається, — і хай би він ліпше про це не згадував. Алієна думала, чи варто намагатися ще, але розуміла, що з того нічого не вийде. Усе було безнадійно, хоча вона й не знала чому: може, через прокляття Елени, може, тому що Альфред був імпотентом, а можливо, й через спогади про Джека — але вона була певна, що Альфред уже ніколи не спробує кохатися з нею.

Тож він знатиме, що дитина не його.

Алієна сумно дивилася на згаслий, холодний попіл у Річардовому вогнищі й думала, чому її завжди спіткають нещастя. Вона щосили старалася зробити жахливий шлюб стерпним і от завагітніла від іншого після єдиного разу.

Однак жаліти себе не мало сенсу. Вона мусила вирішити, що їй робити.

Алієна поклала руку собі на живіт. Тепер було зрозуміло, чому вона погладшала, чому її нудило й чому вона відчувала втому. У її лоні росла маленька людина. Жінка усміхнулася сама до себе. Як добре буде мати дитину.

Вона похитала головою. Навряд чи із цього буде щось добре. Альфред розлютиться як бик. Невідомо, що він зробить: вб’є її, вижене геть, вб’є дитину… Раптом в Алієни виникло жахливе передчуття, що він неодмінно спробує завдати шкоди ненародженому дитятку, вдаривши її у живіт. Краплі холодного поту виступили в неї на чолі, і Алієна витерла їх.

«Я не скажу йому», — подумала вона.

Чи вдасться їй приховати свою вагітність? Можливо. Вона вже давно носила безформний мішкуватий одяг. Може, вона не надто погладшає — у деяких жінок живіт не випирав до самих пологів. Альфред був не надто уважним. Мудріші жінки, безперечно, помітять, але вона могла б переконати їх тримати це в секреті чи хоча б не казати чоловічій половині міста. Так, подумала Алієна, може, їй і вдасться приховувати свій стан аж до народження дитини.

Але що далі? Тоді принаймні немовля без пригод з’явиться на світ. Альфред не зможе вбити його, вдаривши Алієну в живіт, та однаково знатиме, що то не його дитина. Він, безперечно, зненавидить бідолашне маля: воно буде вічною ганьбою його чоловічій силі. Дитині буде непереливки.

Хай там як, Алієна не могла продумати все на стільки кроків наперед. Вона обрала найбезпечніший шлях на наступні шість місяців. За цей час спробує придумати, як діяти після народження дитини.

Вона подумала: цікаво, це хлопчик чи дівчинка?

Алієна підвелася зі скринькою ганчір’я для Мартиного місячного.

«Бідолашне дівча, — втомлено подумала вона. — У неї все це ще попереду».

Упродовж усієї зими Філіп міркував про свої труднощі.

Язичницьке прокляття Елени, промовлене на ґанку церкви під час служби, обурило його. Тепер він уже не сумнівався, що вона відьма, і шкодував тільки про нерозсудливість, з якою пробачив їй наругу над статутом Бенедикта багато років тому. Він мав би розуміти, що жінка, спроможна на таке, ніколи в житті не розкається. Єдиним приємним наслідком було те, що Елена знову покинула Кінгзбридж і відтоді не показувалася. Філіп щиро сподівався, що вона ніколи не повернеться.

Алієна, ставши дружиною Альфреда, була глибоко нещаслива, хоча Філіп не думав, що це через прокляття. Пріор нічого не знав про подружнє життя, але розумів, що така розумна, обізнана та жвава жінка, як Алієна, не може бути щасливою разом із туполобим і недалеким Альфредом, незалежно від того, одружені вони чи ні.

Звісно, Алієна мала б одружитися з Джеком. Тепер Філіп розумів це й відчував провину за те, що так наполягав на своєму баченні його майбутнього та не зміг збагнути справжніх прагнень Джека. Той не був призначений до монастирського життя, і Філіп помилився, коли намагався силоміць нав’язати його хлопцеві. Тепер Кінгзбридж назавжди втратив Джекову геніальність і енергію.

Після трагедії під час ярмарку вовни все пішло шкереберть. Пріорат як ніколи загруз у боргах. Філіпові довелося звільнити половину робітників, оскільки він не мав чим платити їм. Через це населення міста скоротилося, недільні базари зменшилися й прибуток від ренти впав. Кінгзбридж котився під ухил.

Причиною всьому були занепадницькі настрої серед містян. Хоча вони й відбудували свої хати й відновили промисли, у них не було впевненості в майбутньому. Хоч би що вони запланували, хоч би що збудували — все це одного дня міг зруйнувати Вільям Гамлейський, якби знову захотів напасти на них. Ця непевність була в усіх на думці й гальмувала будь-які починання.

Поступово Філіп усвідомив, що мусить покласти край занепаду. Він мав якимось драматичним жестом показати світові загалом і містянам зокрема, що Кінгзбридж не здається. Він присвятив багато годин молитвам і роздумам про те, як саме треба вчинити.

Насправді ж тільки диво могло йому допомогти. Якби мощі святого Адольфія зцілили принцесу від чуми або змусили засолений колодязь давати свіжу воду, безліч людей кинулася б у Кінгзбридж на прощу. Але святий уже багато років не являв чудес.

Часом Філіп думав, чи не образили святого його врівноважені, практичні методи керування, адже чудеса чомусь частіше траплялися там, де правління було менш розсудливим і панував релігійний запал, якщо не цілковита істерія. Але Філіп дотримувався більш прагматичних поглядів.

Отець Пітер, абат в його першому монастирі, казав: «Моліться про чудо, але й капусту саджати не забувайте».

Символом життя й могутності Кінгзбриджу був собор. Якби якимось дивом вдалося його добудувати! Якось Філіп цілу ніч молився про це, але вранці вівтар так і стояв без даху, відкритий усім вітрам, а стіни обривалися там, де мали зустрітися зі стінами трансепта.

Філіп іще не найняв нового старшого майстра. Його приголомшило, скільки грошей вони вимагали: тільки тепер він зрозумів, як дешево обходився йому Том. Хай там як, Альфред цілком успішно керував тими робітниками, що залишилися. Після весілля він став похмурішим, як людина, яка здолала численних суперників у боротьбі за королівський трон, щоб усвідомити, що монарший сан — то важкий тягар. Але він залишився владним і рішучим, а інші робітники поважали його.

Та однаково Том лишив по собі порожнечу, яку неможливо було заповнити. Філіпові бракувало його не лише як старшого майстра, а і як людини. Тома цікавило, чому церкви будують певним чином, і Філіпа тішили його висновки, чого певні будівлі стоять, а інші завалюються. Том не був побожним, але час від часу ставив Філіпові теологічні запитання, з яких було видно, що він ставиться до релігії так само вдумливо, як і до свого ремесла. Томів розум багато в чому нагадував пріорові його власний. Філіп міг спілкуватися з ним на рівних, а таких людей йому страшенно бракувало. Одним із них був Джек, попри свої юні роки. І ще Алієна, поки її не поглинув нещасливий шлюб. Катберт Білоголовий уже старішав, а рахівник Мілій дедалі більше часу проводив у роз’їздах по овечих фермах, де рахував акри, овець і паки вовни. Жвавий і клопітливий пріорат у заможному соборному місті мав би приваблювати грамотних людей так само, як вабить воїнів переможна армія. Філіп чекав цих часів, але вони навряд чи прийдуть, якщо він не зможе знову вдихнути в Кінгзбридж життя.

— Зима була тепла, — сказав якось Альфред невдовзі після Різдва. — Можна починати раніше, ніж зазвичай.

Філіп замислився. Склепіння мало бути завершене влітку. Тоді вони зможуть використовувати вівтар, і Кінгзбридж уже не буде соборним містом без собору. Вівтарна частина була найважливішою в храмі: вівтар і святі мощі розміщувалися в глибині східного краю, що звався пресвітерієм, а більшість служб проводилися на хорах, де сиділи монахи. Решта простору в соборі використовувалася лише неділями та святами. Щойно вівтарна частина буде завершена, будівельний майданчик перетвориться на собор, хоч і недобудований.

Прикро, що до того доведеться чекати ще рік. Альфред обіцяв завершити склепіння до кінця будівельного сезону, а він закінчувався залежно від погоди, зазвичай у листопаді. Проте готовність Альфреда почати сезон раніше змусила Філіпа задуматися, чи означає це, що й завершитися роботи зможуть раніше. Якщо їм вдасться відкрити собор влітку, всі будуть приголомшені. І це саме те, чого прагнув пріор, — те, що здивує все графство й дасть знати, що Кінгзбридж так легко не здається.

— Зможеш завершити до Трійці? — імпульсивно спитав у нього Філіп.

Альфред нерішуче потяг повітря через зуби.

— Склепіння — то найтонша робота, — почав він. — Поспішати не можна, як і довіряти її підмайстрам.

Філіп подумав із роздратуванням, що Том відповів би просто: «так» чи «ні», — і сказав:

— Припустимо, я дам тобі ще робітників — з монахів. Це якось допоможе?

— Не дуже. Мені потрібні муляри.

— Я можу найняти ще одного чи двох, — зопалу сказав Філіп.

Після теплої зими овець стригли раніше, тому й вовну він міг би продати раніше, ніж зазвичай.

— Я не знаю. — Альфред і досі вагався.

— Що, як я приплачу мулярам? — спитав Філіп. — Додаткова тижнева платня, якщо впораєтеся до Трійці.

— Уперше чую про таке, — відповів Альфред із таким виглядом, немов йому запропонували щось непристойне.

— Щось завжди буває вперше, — роздратовано промовив Філіп, бо Альфред грав йому на нерви. — То що скажеш?

— Я не можу сказати «так» чи «ні», — мляво відповів той. — Поговорю зі своїми людьми.

— Сьогодні? — нетерпляче спитав Філіп.

— Сьогодні.

Філіпові довелося задовольнитися цим.

Вільям Гамлейський і його лицарі під’їхали до палацу єпископа Валер’яна слідом за возом, завантаженим паками вовни. Розпочався сезон стрижки. Як і Вільям, Валер’ян купував вовну за торішньою ціною, сподіваючись виручити значно більше. В обох не виникло жодних труднощів із тим, щоб змусити орендарів продавати вовну тільки їм: кількох селян, які наважилися ослухатися, виселили, їхні будинки спалили, і ніхто більше їм не суперечив.

Проїжджаючи крізь браму, Вільям подивився на пагорб. Низенький вал навколо майбутнього замку, який єпископ так і не збудував, простояв на тому пагорбі сім років і слугував постійним нагадуванням про те, як пріор Філіп перехитрив Валер’яна. Щойно Валер’ян почне пожинати прибутки від торгівлі вовною, він, напевне, відновить будівництво. За днів старого короля Генріха жоден єпископ не потребував захисту, окрім хиткого дерев’яного штахетника уздовж неглибокого рову, що оточував палац. Тепер, після п’яти років громадянської війни, неприступні фортеці почали будувати не лише вони, а й ті, хто не був ні графом, ні єпископом.

«Справи у Валер’яна йдуть незле», — похмуро подумав Вільям, спішуючись на стайні.

Валер’ян залишався вірним єпископові Генріху Вінчестерському, поки той переходив від однієї сторони до другої, і так став одним із його найближчих союзників. Упродовж цих років у Валер’янові руки біг невпинний потік майна і привілеїв, і, крім того, він двічі відвідав Рим.

Вільямові ж не так таланило — тому він і був похмурим. Попри те що також перебігав з боку на бік слідом за Валер’яном і підтримував своєю армією обох супротивників, він досі не здобув титул графа Ширингського. Він обмірковував це під час затишшя в боях, страшенно лютував і вирішив навідатися до Валер’яна, щоб поговорити віч-на-віч.

Вільям підійнявся сходами до входу в залу разом із Волтером та іншими лицарями. Розпорядник, який стояв у дверях, був озброєний — ще одна ознака лихих часів. Єпископ Валер’ян, як завжди, сидів у великому кріслі посередині зали, зігнувши кістляві кінцівки, немов лялька, яку недбало туди пожбурили. Болдвін, тепер уже архідиякон, стояв поруч із ним, немов чекав на розпорядження. Валер’ян, глибоко замислившись, дивився у вогонь, але негайно обернувся, коли наблизився Вільям.

Вільям привітав Валер’яна з незмінною огидою та всівся. Пещені й водночас кістляві Валер’янові руки, бліда, як у мертвяка, шкіра, холодні злобливі очі — від усього цього в Гамлея аж мурашва по тілу бігла. Єпископ уособлював собою все, що Вільям ненавидів: хитрість, фізичну слабкість, пиху та розум.

Вільям здогадувався, що Валер’ян відчуває до нього те саме. Коли він з’являвся, єпископові ніколи не вдавалося приховати свою неприязнь. Валер’ян сів прямо, схрестив руки на грудях, скривив губу та злегка насупився — так, немов його мучили шлункові кольки.

Вони трохи поговорили про війну. То була напружена, вимучена розмова, і Вільям відчув полегшення, коли з’явився вісник із листом, написаним на згорнутому сувоєм аркуші пергаменту й запечатаним воском. Валер’ян відправив вісника на кухню, щоб його нагодували. Розпечатувати листа він не став.

Вільям скористався з нагоди, щоб змінити тему.

— Я приїхав не для того, щоб розповідати про битви. Я приїхав сказати, що мені уривається терпець.

Валер’ян звів на нього очі й нічого не сказав. Мовчанка була його типовою реакцією на неприємні теми.

Це не збентежило Вільяма.

— Минуло майже три роки від смерті мого батька, але король Стефан так і не надав мені графство. Це нечувано.

— Не можу не погодитися, — мляво промовив Валер’ян.

Він крутив лист у руках, торкався печатки та грався зі стрічкою.

— От і добре, — сказав Вільям, — бо треба якось діяти.

— Дорогий мій Вільяме, я не можу зробити тебе графом.

Вільям знав, що Валер’ян приблизно так і відповість і не збирався цим задовольнятися.

— Брат короля тобі довіряє.

— А що я скажу йому? Що Вільям Гамлейський добре служив королю? Якщо це правда — король і так знає, а якщо ні — він також знає.

Вільям не міг рівнятися з Валер’яном у логічних побудовах, тому не став зважати на його аргументи.

— Ти винен мені, Валер’яне Біґо.

Валер’ян, схоже, злегка розсердився. Він указав пергаментним згортком на Вільяма.

— Я тобі нічого не винен. Ти завжди дбав про власні інтереси, навіть тоді, коли робив те, що я просив. Між нами немає боргів вдячності.

— Повторюю, я більше не чекатиму.

— І що ж ти зробиш? — спитав Валер’ян з глузливою ноткою в голосі.

— По-перше, я особисто відвідаю єпископа Генріха.

— І що?

— Я скажу йому, що ти глухий до моїх прохань, і тому я переходжу на бік імператриці Мод.

Вільям із задоволенням відзначив, що вираз Валер’янового обличчя змінився: він ще сильніше зблід і навіть трохи здивувався.

— Знову перекинешся? — скептично спитав він.

— Лише на один раз більше за тебе, — рішуче відповів Вільям.

Зверхня байдужість Валер’яна дала тріщину, але невелику. Його успіхи неабияк завдячували тому, що Вільямове військо підтримувало ту сторону, яку обирав єпископ Генріх, тож незалежність Вільяма сильно похитнула б його становище — сильно, але не критично. Вільям вивчав Валер’янове обличчя, поки той обмірковував цю загрозу. Він міг здогадатися, про що думає Біґо: хоче втримати Вільяма біля себе, але вагається, скільки зусиль готовий до цього докласти.

Щоб виграти час, Валер’ян зламав печатку та розгорнув пергамент. Поки він читав, на його білих, як риб’яче черево, щоках з’явилася подоба рум’янцю.

— Будь він проклятий! — просичав Валер’ян.

— Що сталося? — спитав Вільям.

Валер’ян простягнув йому листа.

Вільям взяв пергамент і став вдивлятися в літери.

— «Його… пре… преве… превелебності єпископові…»

Валер’ян вихопив листа, не в змозі витримувати те, як повільно Вільям читає.

— Це від пріора Філіпа, — сказав він. — Він повідомляє, що вівтар нового собору буде завершений на Трійцю, і йому вистачає нахабства просити мене правити службу.

— Як йому вдалося? Я думав, він вигнав половину будівників! — здивувався Вільям.

Валер’ян похитав головою.

— Хай би що сталося, він знову встає на ноги.

Єпископ роздумливо подивився на Вільяма.

— І, звісно, він ненавидить тебе. Вважає тебе дияволом у плоті.

Вільям намагався зрозуміти, що Валер’ян може мати на думці.

— То що? — запитав він.

— Філіпові буде не надто приємно, якщо на Трійцю тебе проголосять графом.

— Ти ладен зробити це, щоб допекти Філіпові, але не заради мене, — пробуркотів Вільям, але насправді в ньому зажевріла надія.

— Не певен, чи можу, — сказав Валер’ян. — Але я поговорю з єпископом Генріхом.

Він вичікувально подивився на Вільяма.

Вільям вагався.

Нарешті він неохоче пробурмотів:

— Дякую.

Весна того року видалася холодною та похмурою, і на Трійцю зранку дощило. Алієна прокинулася вночі від болю в спині, і відтоді він не відпускав її, постійно нагадуючи про себе раптовими нападами. Вона сиділа в холодній кухні та заплітала Марті волосся перед тим, як іти до церкви. Альфред добряче снідав білим хлібом, м’яким сиром і міцним пивом. Після особливо сильного нападу болю Алієна зупинилась і, скривившись, завмерла на кілька хвиль. Марта помітила це та спитала:

— Що сталося?

— Спина болить, — коротко відповіла Алієна.

Їй не хотілося входити в подробиці, адже біль, найпевніше, був спричинений тим, що вона спала на підлозі на протязі. Ніхто не знав про це, навіть зовиця.

Марта підвелась і взяла з вогнища гарячий камінь. Алієна сіла. Марта загорнула камінь у шмат старої шкури, що зжолобилася від жару, і приклала до Алієниної спини. Тій одразу полегшало. Зовиця стала заплітати її волосся, яке вже відросло після пожежі та знову перетворилося на темну копицю неслухняних кучерів. Алієна розслабилася.

Вони з Мартою дуже зблизилися після того, як Елена пішла. Бідолашна Марта: спершу вона втратила матір, а потім і мачуху. Алієна відчувала, що не здатна замінити їх. Вона й сама була лише на десять років старша за Марту, тож стала їй за старшу сестру. Але, хоч як дивно, Марта найбільше сумувала за своїм зведеним братом Джеком.

Хоча, зрештою, за Джеком сумували всі.

Алієна постійно думала, де він. Він міг бути десь поруч і працювати на будівництві собору в Глостері чи Солсбері. Також він міг вирушити у Нормандію. Але могло статись і так, що він опинився десь далеко в Парижі, Римі, Єрусалимі чи Єгипті. Алієна згадувала історії, які пілігрими розповідали про ці далекі місця, і уявляла Джека в пустелі, де він карбував по каменю в сарацинській фортеці під сліпучим сонцем. Чи згадував він про неї?

Її думки перервав гучний стукіт копит надворі, і за хвилю в дім увійшов її брат Річард із конем на поводі. І він, і кінь наскрізь промокли та були вкриті брудом. Алієна подала братові гарячої води з вогнища умитися, а Марта повела коня на задній двір. Алієна виставила на кухонний стіл хліб і шматок холодної яловичини та націдила Річардові кухоль пива.

— Як іде війна? — спитав Альфред.

Річард витер обличчя ганчіркою та сів снідати.

— Ми зазнали поразки під Вілтоном, — сказав він.

— Стефана схопили?

— Ні, він вислизнув — так само, як Мод із Оксфорду. Тепер Стефан у Вінчестері, а Мод у Бристолі, обоє зализують рани та зосереджують військо на землях, які контролюють.

«Новини щоразу ті самі, — подумала Алієна. — Одна сторона чи й обидві здобувають незначну перемогу або зазнають незначної поразки, і жодної надії на швидке закінчення війни».

Річард подивився на сестру.

— Ти погладшала.

Вона кивнула й промовчала. Алієна була на дев’ятому місяці вагітності, але ніхто про це не знав. На щастя, стояла холодна погода, і вона могла носити просторий теплий одяг, який приховував її форми. За кілька тижнів вона мала народити, і тоді правда випливе. Алієна досі не придумала, що тоді робитиме.

Пролунали дзвони, які скликали містян на службу. Альфред натягнув чоботи й вичікувально подивився на Алієну.

— Я краще не піду, — сказала вона. — Щось мені геть зле.

Він байдуже знизав плечима й розвернувся до її брата.

— Ти маєш піти, Річарде. Сьогодні збирається все місто — це перша служба в новому соборі.

— Ти вже закінчив стелю? Я думав, її будуватимуть до кінця літа, — здивувався Річард.

— Ми постаралися закінчити раніше. Пріор Філіп запропонував додаткову тижневу платню, якщо впораємося до сьогодні. Бачив би ти, як швидко всі працювали. Але все одно ледь встигли — опалубку зняли тільки вранці.

— Я маю це бачити, — сказав Річард, запхав останні шматки хліба та яловичини в рота й підвівся.

— Хочеш, я залишуся з тобою? — спитала Марта в Алієни.

— Ні, дякую. Усе добре. Я трохи полежу.

Вони втрьох загорнулися в плащі й вийшли. Алієна пішла в задню кімнату з гарячим каменем, загорнутим у шкуру. Лягла на Альфредове ліжко, поклавши камінь під себе. Після весілля вона стала страшенно неповороткою. Раніше вона вела господарство й була найвпливовішою продавчинею вовни в графстві. Тепер же їй було складно навіть господарювати в Альфредовому будинку, хоча вона й не мала, крім цього, іншої роботи.

Так вона лежала, жаліла себе та старалася заснути. Раптом відчула, як по внутрішньому боку стегна побігла цівка теплої рідини. Це приголомшило її. Алієна почувалася так, немов обмочилася, але то тільки здавалося. За мить цівка перетворилася на повінь. Жінка рвучко сіла. Вона зрозуміла: то відійшли води. Починалися пологи.

Алієна злякалася. Без допомоги їй не обійтись. Вона, як могла гучно, покликала сусідку:

— Мілдред! Мілдред, зайди до мене!

Аж тут пригадала, що сусідки немає вдома — усі пішли в собор.

Води вщухли, але ліжко Альфреда наскрізь промокло. Алієна з острахом подумала, як він розлютиться, та потім згадала, що його гніву ніяк не уникнути, бо ж Альфред знатиме, що це не його дитина, і подумала: «Господи, що ж мені робити?»

Біль у спині повернувся, і вона зрозуміла, що то почалися перейми. Алієна забула про Альфреда: вона от-от мала народити. Їй було страшно переживати все це на самоті. Вона потребувала допомоги, тож вирішила піти до собору.

Спустила ноги з ліжка. Її знову скрутили перейми, вона завмерла, скривившись від болю, і зачекала, доки відпустить. Потім підвелася з ліжка та вийшла з будинку.

Алієна хитаючись пленталася брудною вулицею, а її думки вирували. Коли вона наблизилася до брами пріорату, біль повернувся, і їй довелося прихилитися до стіни та, зціпивши зуби, чекати, доки відпустить. Потім вона ступила на подвір’я пріорату.

Більшість населення міста зібралася у високому тунелі центральної частини з вівтарем на дальньому краї та в нижчих бічних навах. Новий собор мав доволі химерний вигляд: кам’яне склепіння мали згодом накрити трикутним дерев’яним дахом, але поки що воно видавалося незахищеним, наче лисий без капелюха. Віряни стояли спинами до Алієни.

Поки вона непевно йшла собором, підвівся єпископ, Валер’ян Біґо, і заговорив. Вона, немов у страшному сні, побачила, що поруч із ним стоїть Вільям Гамлейський. Від слів єпископа Валер’яна в Алієни защеміло серце.

— З величезною гордістю й задоволенням сповіщаю, що його величність король Стефан надав лордові Вільяму титул графа Ширингського^{4}.

Попри свій біль і страх Алієна була вражена. Упродовж шести років, від дня, коли побачила свого батька у вінчестерській темниці, вона жила тільки заради того, щоб повернути статки своїй родині. Вони з Річардом пережили напади грабіжників і ґвалтівників, пожежу та громадянську війну. Уже кілька разів вони були за крок до мети, але тепер все було втрачено.

Серед людей пронісся сердитий гомін. Усі вони постраждали від руки Вільяма й досі жили в страху перед ним. Вони аж ніяк не зраділи тому, що король, який мав їх захищати, відзначив їхнього кривдника. Алієна шукала очима Річарда, щоб побачити його реакцію на цей удар, але брата ніде не було видно.

Підвівся пріор Філіп, з обличчям, чорнішим за хмару, і заспівав гімн. Віряни нерішуче підхопили. Алієна прихилилася до колони: в неї знову почалися перейми. Вона стояла позаду натовпу, і ніхто не звертав на неї уваги. Погана новина якимось чином заспокоїла її. «У мене всього лиш пологи, — подумала вона. — Жінки народжують дітей щодня. Треба лише знайти Марту чи Річарда, вони подбають про все».

Коли біль ущухнув, вона пішла через натовп, видивляючись Марту. У низькому тунелі північної нави стояли гуртом жінки, і Алієна рушила до них. Люди здивовано дивилися на неї, але тут їхню увагу привернуло дещо інше: дивний звук, що нагадував гуркотіння. Спершу його було майже не чутно за співом, але він ставав дедалі гучнішим, і голоси стихли.

Алієна підійшла до жінок. Ті тривожно озиралися, шукаючи, звідки йде звук. Алієна торкнулася плеча однієї з них і спитала:

— Не бачили Марту, мою зовицю?

Жінка обернулася, і Алієна впізнала дружину чинбаря Гільду.

— Здається, Марта десь з іншого боку, — відповіла вона й відвернулася, тому що шум став оглушливим.

Алієна глянула в той бік, куди дивилися всі, — вгору, на верхню частину стіни. Ті, хто стояв у бічних навах, визирали крізь арки в аркаді. Хтось закричав. Алієна побачила, як у далекій стіні, між сусідніх вікон клеристорію, утворилася тріщина. У неї на очах кілька великих фрагментів кам’яної кладки впало згори в натовп, що стояв посередині собору. Здійнялася какофонія криків, і всі кинулися тікати.

Підлога під Алієною задвигтіла. Навіть намагаючись протиснутися до виходу, вона бачила, як високі стіни почали розходитися згори, склепіння стелі тріскалося. Гільда, чинбарева дружина, спіткнулась і впала просто перед нею, а Алієна перечепилася через неї і теж упала. Коли вона намагалася встати, на неї посипався дощ дрібних камінців. Низький дах нави тріснув і провалився. Щось ударило її по голові, і в очах у неї потемніло.

Філіп почав службу з відчуттям гордості й вдячності. Вони ледь встигли, але завершили роботу вчасно. Склепіння звели над трьома із чотирьох прогонів у вівтарній частині — четвертий неможливо було завершити до того, як буде зведено трансепт і вирівняються стіни вівтаря. Однак і трьох прогонів було достатньо. Усі речі, пов’язані з будівництвом, — інструменти, стоси каміння й деревини, риштовання й тини, купи уламків і сміття — ретельно прибрали. Вівтар начисто вимели. Монахи, згідно з традицією, побілили кладку вапном, а шви зафарбували червоним — так вони мали охайніший вигляд. Вівтар і єпископський престол підняли з крипти, але мощі святого в саркофазі залишилися там: їхнє перенесення було священною церемонією, яка звалася здобуттям, і вона мала стати кульмінацією всієї служби. Щойно вона розпочалася, єпископ усівся на престол, монахи в нових сутанах вишикувалися за вівтарем, а містяни з’юрмилися в центральній та бічних навах. Філіп відчув, що його зусилля не минули даремно, і подякував Богові за те, що Він допоміг йому завершити перший, найважливіший етап відбудови собору.

Коли Валер’ян оголосив про надання Вільямові графського титулу, Філіп обурився. Це вочевидь зроблено, щоб зіпсувати урочистості й нагадати містянам, що вони й досі залежать від милості їхнього жорстокого володаря. Філіп напружено думав, як відповісти на цю зухвалість, аж тут почув гуркіт.

Це було схоже на страшний сон, який час від часу являвся Філіпові. У ньому він ішов по риштованню, дуже високо, цілком певний у своїй безпеці, аж раптом помічав, що вузол, яким були зав’язані мотузки, котрі тримали конструкцію купи, розв’язався, — цілком звичайна річ. Проте, коли Філіп спробував затягнути його, поміст під ним нахилявся — спершу не сильно, але достатньо, щоб зірватися, — а за мить пріор уже запаморочливо швидко падав через вівтар, розуміючи, що зараз помре.

Попервах гуркіт здавався загадковим. Мить-другу пріор думав, що це грім, але потім він став надто гучним, і люди замовкли. І навіть тоді Філіпові ще здавалося, ніби то якийсь дивний феномен, якому невдовзі знайдеться пояснення, і ніби найгірше, на що він спроможний, — це перервати спів. А потім пріор подивився вгору.

У третьому прогоні, де цього ранку зняли риштовання, у кладці одна за одною з’являлися тріщини — високо в стіні, на рівні клеристорію. Вони з’явилися раптово й швидко розповзалися від одного вікна до іншого, немов змії. Першою Філіповою реакцією було розчарування: він так радів, що вівтар завершено, а тепер його доведеться ремонтувати, і всі, хто був вражений роботою мулярів, скажуть: «Поспішиш — людей насмішиш». Але потім верхня частина стін нахилилася назовні, і він із жахом усвідомив, що це не просто зупинить службу: зараз станеться катастрофа.

Склепінням також побігли тріщини. Від кладки відокремився велетенський камінь і полетів униз. Люди почали кричати й сахатися. Не встигнув Філіп побачити, чи поранило когось, як згори знову посипалося каміння. Натовп запанікував, люди штовхались і топтали одне одного у спробах ухилитися від каменюк. Філіп уже був подумав, що це чергові каверзи Вільяма Гамлейського, але потім побачив його в перших рядах вірян, де він розштовхував людей, відчайдушно намагаючись вибратися із собору, й усвідомив, що Вільям не влаштував би собі такої халепи.

Більшість присутніх старалася якнайдалі відбігти від вівтаря та вийти із собору через відкритий західний край. Але руйнування зазнавала саме західна частина споруди. Щось сталося в третьому прогоні, бо в другому, під яким стояв Філіп, склепіння трималося, а позаду, під першим прогоном, де вишикувалися монахи, воно взагалі здавалося непохитним. У тому кутку стіни тримав купи східний фасад.

Він побачив маленького Джонатана разом із Джонні Вісім-Пенсів — обидва зіщулилися в далекому кутку північної нави. «Там вони у безпеці», — подумав Філіп та усвідомив, що має вивести вірян у безпечне місце.

— Усі сюди! — крикнув він. — Усі! Ідіть сюди!

Невідомо було, почув його хтось чи ні, — на його слова не звернули уваги.

Верхні фрагменти стін у третьому прогоні розвалилися та впали назовні, а потім завалилося й усе склепіння. Каменюки, великі й малі, смертельним градом посипалися на охоплений панікою натовп. Філіп кинувся вперед і схопив якогось містянина.

— Назад! — закричав він і штовхнув його до східної частини.

Переляканий містянин побачив, як монахи ховаються під дальньою стіною, і стрімголов побіг до них. Філіп підштовхнув іще двох жінок у тому самому напрямку. Люди неподалік зрозуміли, що він робить, і кинулися у вівтар. Інші побачили це — і майже всі, хто стояв спереду, сховались у східному кутку храму. Філіп звів очі вгору та зрозумів, що другий прогін теж упаде: у клеристорії з’явилися тріщини, які розповзлися й на склепіння в нього над головою. Пріор невпинно спрямовував людей у безпечне місце у вівтарній частині, стараючись врятувати їм життя. На його голену голову посипався сухий вапняний розчин, потім полетіло каміння. Люди кинулися врозтіч. Дехто сховався в бічних навах, дехто — і серед них єпископ Валер’ян — купчився біля східної стіни; інші ж намагалися вибратися через західний край, долаючи завали з каміння та мертвих тіл у третьому прогоні. Камінь ударив Філіпа в плече — удар був ковзний, але болісний. Пріор прикрив голову руками й подивився навколо. Він стояв сам посеред другого прогону, решта людей юрмилася по краях небезпечної ділянки. Філіп побачив, що зробив усе, що міг, і побіг у східну частину.

Там він обернувся й подивився вгору. Клеристорій у другому прогоні руйнувався, а склепіння сипалось у вівтар, точно так само, як у третьому прогоні, але жертв було менше — люди встигнули забратися з небезпечного місця, а дахи бічних нав утрималися, на відміну від третього прогону. Усі у східному кутку притиснулися до стіни, здійнявши голови догори, і дивилися, чи завалиться склепіння в першому прогоні. Гуркіт каміння стих, але крізь пил, що зависнув у повітрі, упродовж кількох хвилин не було нічого видно. Філіп затамував подих. Навколо потроху розвиднилося, і він побачив склепіння: воно впало точно по краю першого прогону, але решта, здавалось, трималася.

Пил осів. Навколо панувала тиша. Філіп подивився на руїни свого храму. Неушкодженим залишився тільки один прогін. Стіни другого прогону вистояли до рівня галереї, але в третьому й четвертому вціліли тільки бічні нави, та й ті були сильно пошкоджені. Підлога собору була завалена уламками каміння, тілами загиблих, що лежали нерухомо, і поранених, які слабко ворушилися. Сім років роботи й сотні фунтів срібла були витрачені марно, і десятки, а може, й сотні людей загинули за кілька страшних хвилин. Філіпове серце боліло за змарновану роботу, втрачених людей, за новоявлених удовиць і сиріт. Його очі наповнилися гіркими сльозами.

Він почув різкий голос.

— Ось до чого призвела твоя проклята пиха, Філіпе!

Пріор обернувся й побачив єпископа Валер’яна в чорному вбранні, прибитому пилом, який дивився на нього з тріумфом в очах. Філіп почувався так, немов його вдарили ножем. Сама трагедія була приголомшливою, але те, що хтось вважав його винним у ній, було нестерпно. Він хотів сказати, що намагався зробити все можливе, але не міг нічого вимовити: слова, здавалося, стали йому поперек горла.

Він побачив Джонні Вісім-Пенсів і маленького Джонатана, які вийшли зі свого укриття в бічній наві, та знову згадав про свої обов’язки. У нього ще буде час знайти винних, а зараз численні поранені та завалені уламками потребували його допомоги. Він подивився на єпископа Валер’яна й гнівно сказав:

— Геть з дороги.

Сполоханий єпископ відступив, а Філіп стрибнув на вівтарне підвищення.

— Слухайте мене! — щосили гукнув він. — Треба подбати про поранених, врятувати людей з-під завалів, поховати загиблих і молитися за їхні душі. Я призначу трьох людей, які цим керуватимуть.

Він глянув навколо, видивляючись, хто не постраждав, і помітив Альфреда.

— Альфред Будівник керуватиме розбиранням уламків і порятунком постраждалих, а всі муляри та інші майстри йому допомагатимуть.

Він подивився на монахів і з полегшенням помітив, що його вірний прибічник, Мілій, не постраждав.

— Рахівник Мілій буде відповідальним за винесення загиблих і поранених із церкви, і йому знадобляться дужі молоді помічники. Лазаретний Рандольф подбає про поранених, щойно їх винесуть звідси, а старші допоможуть йому — зокрема, старші жінки. Добре, до роботи.

Пріор зістрибнув із приступки вівтаря. Навколо понісся гомін — то люди почали віддавати накази й перепитувати.

Філіп підійшов до Альфреда, який трусився зі страху. Якщо когось і можна було звинуватити в тому, що сталося, то саме його, адже він був старшим майстром. Але часу на звинувачення не було. Філіп сказав:

— Розділи людей, щоб усі працювали на окремих ділянках.

Якусь мить Альфред тупо дивився на нього, але потім його обличчя прояснилося.

— Так, зрозуміло. Ми почнемо із західної частини й будемо виносити уламки надвір.

— Добре.

Філіп покинув його й пішов через натовп до Мілія. Почув його голос:

— Забирайте поранених, несіть якнайдалі від собору та кладіть на траву. Тіла загиблих несіть на північний бік.

Пріор рушив далі, переконавшись, що Мілій, як завжди, не підводить, і побачив, як лазаретний Рандольф поспішає до нього, переступаючи через уламки. Їм обом доводилося пробиратися через купи каміння — це було все, що залишилося від кам’яної кладки. Надворі, біля східної частини, зібралися люди, яким вдалося вибратися до того, як упав дах, і тому вони не постраждали.

— Залучи цих людей, — сказав Філіп Рандольфові. — Нехай хтось принесе твої інструменти з лазарету. Інші хай ідуть на кухню по гарячу воду та попросять у келаря міцного вина, щоб привести до тями постраждалих. Поранених і загиблих кладіть обережно й не впритул одне до одного, щоб інші не перечіплялися через них.

Він подивився навколо. Усі, хто вцілів, долучалися до роботи. Більшість із тих, хто ховався під східною стіною, пішли за Філіпом і вже почали витягати тіла. Один чи двоє постраждалих, які лише знепритомніли або були в шоку, підводилися на ноги без сторонньої допомоги. Філіп побачив спантеличену літню жінку, яка сиділа на підлозі. Він упізнав її — то була Мод Срібна, вдова срібляра. Він допоміг їй підвестися й відійти від уламків.

— Що сталося? — спитала вона, не дивлячись на нього. — Я не розумію, що це було.

— Я теж не знаю, Мод, — сказав пріор.

Коли він повертався, щоб допомогти ще комусь, у його голові звучали слова єпископа Валер’яна: «Ось до чого призвела твоя проклята пиха, Філіпе». Це звинувачення брало його за живе, тому що, на його думку, воно могло бути справедливим. Він завжди прагнув зробити більше, краще та швидше. Він змусив Альфреда швидше завершити склепіння — так само, як придумав провести ярмарок вовни й захопити каменярню графа Ширингського. Щоразу результат був трагічним: вбивство каменярів, спалення Кінгзбриджу, а тепер оце. Безперечно, в цьому були винні його амбіції. Монахам треба жити в покорі, приймати митарства й біди цього світу смиренно й терпляче, як навчав Господь.

Поки Філіп допомагав виносити поранених, що стогнали, і нерухомих загиблих із руїн свого собору, він вирішив, що відтепер покине амбіції та настирливість і покладеться на волю Божу, буде слухняно приймати все, що станеться. Якби Господь бажав побудови собору, Він дав би пріоратові каменярню; пожежу в місті слід було сприймати як знак того, що Господь проти ярмарку вовни; а тепер, коли собор зруйнувався, Філіп не стане його відбудовувати.

Щойно він дійшов цього висновку, як побачив Вільяма Гамлейського.

Новоспечений граф Ширингський сидів на підлозі в третьому прогоні, неподалік від північної бічної нави. Його обличчя посіріло, а сам він тремтів від болю — ногу йому придавила величезна каменюка. Поки Філіп допомагав відкотити камінь убік, він думав: чому Господь дозволив померти численним добрим людям, але помилував таку тварюку, як Вільям?

Вільям надмірно волав через біль у нозі, але загалом був цілий. Йому допомогли підвестися. Він прихилився до плеча якогось здорованя такої самої статури, як і він, і поклигав. Аж тут заплакала дитина.

Цей плач почули всі. Дітей навколо не було, і люди стали спантеличено озиратися. Плач залунав знову, і тоді Філіп зрозумів, що він доноситься з-під величезної купи каміння в бічній наві.

— Сюди! — гукнув Філіп, побачивши Альфреда. — Під камінням жива дитина.

Усі прислухалися до плачу. Здавалося, то було немовля.

— Ваша правда, — сказав Альфред. — Треба розтягти більші камені.

Він із помічниками почав виносити уламки, що завалили арку в третьому прогоні. Філіп приєднався до них. Він не міг пригадати, щоб хтось із містянок народжував упродовж минулих тижнів. Утім, нічого дивного, якщо така буденна подія пройшла повз нього: хоча місто поменшало за минулий рік, воно й досі було достатньо великим.

Плач раптово стихнув. Усі стояли мовчки та прислухалися, але не чули ні звука. Люди похмуро продовжили розбирати каміння. То був небезпечний процес, адже, коли один камінь забирали, інші могли завалитися. Саме тому Філіп призначив Альфреда керувати. Однак той був не такий обережний, як хотілося б, і дозволяв усім працювати абияк та тягати каменюки без якогось певного плану. Невдовзі купа небезпечно нахилилася, і Філіп крикнув:

— Чекайте!

Усі зупинилися. Філіп здогадався, що Альфред надто приголомшений, щоб організувати людей належним чином. Пріорові доведеться робити це самостійно. Він сказав:

— Якщо там є хтось живий, то щось, напевне, його захистило. Треба бути обережними, щоб ті люди не загинули через нас.

Філіп указав на кількох мулярів, що стояли поруч.

— Ви троє — лізьте нагору та розбирайте уламки, але не зносьте їх самостійно, а передавайте нам, а ми забиратимемо їх звідси.

Вони зробили так, як наказав Філіп. Так і справді було швидше та безпечніше.

Після того як дитина замовкла, вони не знали точно, де шукати, тому розбирали завал на великій площі — майже по всій ширині прогону. Деякі уламки впали зі склепіння, але дах бічної нави також частково завалився, тому в тій купі були і балки, і уламки сланцю з даху, і каміння зі шматками розчину.

Філіп працював невтомно. Він прагнув врятувати дитину. Попри те що загинули десятки людей, життя однієї дитини здавалося йому важливішим. Він відчував, що її порятунок дасть їм надію на майбутнє. Поки підіймав каміння, напівсліпий від пилюки, він палко молився про те, щоб дитину знайшли живою.

Нарешті над купою уламків показалася зовнішня стіна бічної нави та віконна ніша. Серед уламків з’явилася прогалина. Там міг бути хтось живий. Один із мулярів обережно видерся на купу уламків і зазирнув туди.

— Ісусе! — згукнув він.

Цього разу Філіп не звернув уваги на блюзнірство.

— Дитина ціла? — спитав натомість.

— Не знаю, — відповів муляр.

Філіп хотів спитати, що той бачить, або, ще ліпше, самому зазирнути туди, але муляр із новою силою заходився тягати каміння, і Філіпові лишалося тільки допомагати, згоряючи з нетерпіння.

Купа потроху меншала. Ближче до підлоги лежав здоровезний камінь, який можна було підняти хіба що втрьох. Щойно його відсунули вбік, Філіп побачив дитину.

То було голе новонароджене немовля. Його біла шкіра була вкрита кров’ю та пилом, але пріор побачив на голові в дитини волосся нетипового, морквяно-рудого кольору. З його живота стирчала зморщена пуповина. Філіп придивився й побачив, що це хлопчик. Він лежав у жінки на грудях і смоктав їх. Дитина була жива, і Філіпове серце сповнилося радості. Він перевів погляд на породіллю — жінка також була жива. Вона перехопила його погляд і всміхнулася — втомлено, але радісно.

Це була Алієна.

Алієна не повернулася в дім до Альфреда.

Той сказав усім, що дитина не його, маючи за доказ руде волосся немовляти, точно таке, як у Джека. Утім, він не намагався завдати шкоди ні матері, ні дитині, хіба що сказав, що не потерпить їх у себе в будинку.

Алієна повернулася в однокімнатну хатину в бідному кварталі, яку вона ділила зі своїм братом Річардом. Коли вона побачила, що Альфред не прагне помсти, їй стало спокійніше. Вона була рада, що більше не мусить спати в ногах його ліжка, як собака. Проте найбільше її тішила дитинка. Хлопчик мав руде волосся, блакитні очі та ідеально білу шкіру й живо нагадував їй Джека.

Ніхто не розумів, чому саме завалився собор. Ходило багато чуток. Дехто казав, ніби Альфредові бракує знань, щоб бути старшим майстром; інші звинувачували Філіпа через його поспіх завершити склепіння до Трійці; а деякі муляри казали, що опалубку зняли надто рано й розчин не встигнув затвердіти. Один старий муляр вважав, що стіни не були розраховані на те, щоб витримати вагу кам’яного склепіння.

Загинуло сімдесят дев’ять людей — рахуючи тих, хто помер від травм згодом. Усі казали, що загинуло б більше, якби пріор Філіп вчасно не забрав їх у східну частину. На цвинтарі пріорату не залишилося місця вже після пожежі на ярмарку вовни, тому більшість загиблих поховали на парафіяльному кладовищі. Було чимало тих, хто казав, що собор проклятий.

Альфред забрав усіх своїх мулярів у Ширинг, де будував кам’яниці для заможних містян. Інші майстри також потроху потягнулися з Кінгзбриджу. Філіп нікого не звільнив і продовжував платити їм, але вони не мали жодної роботи, окрім того, щоб розбирати уламки, і через кілька тижнів усі пішли. Добровольці більше не йшли працювати неділями, ринок зменшився до кількох кволих яток, а Малахій зібрав свої пожитки, посадив родину на великий віз, запряжений чотирма волами, і поїхав шукати щастя в інше місце.

Річард віддав свого чорного жеребця фермерові в оренду — на те вони з Алієною і жили. Без підтримки Альфреда він не міг повернутися до лав лицарів, та й у тому тепер не було сенсу, адже Вільям став графом. Алієна і досі почувалася зв’язаною обітницею, яку дала батькові, але ніяк не могла дотримати слова. Річард занурився в меланхолію. Він вставав пізно, упродовж дня сидів на сонечку, а вечори проводив у шинку.

Марта залишилася жити у великому будинку — сама, не рахуючи літньої служниці, — але більшість часу проводила разом з Алієною: їй подобалося допомагати тій поратися з малюком, зокрема й тому, що він так нагадував її обожнюваного Джека. Марта хотіла, щоб і дитину назвали Джеком, але Алієна не погоджувалася — а чому, Марта ніяк не могла зрозуміти.

Алієна провела літо в радощах материнства. Проте після того, як зібрали врожай, вечори стали прохолоднішими, а темніти почало раніше, вона засумувала.

Щоразу, коли замислювалася про своє майбутнє, думки її поверталися до Джека.

Він пішов, Алієна не знала куди й не чекала на його повернення, але дивним чином коханий залишався з нею, володів її уявою, і його образ, сповнений життя й енергії, був таким яскравим, наче вона бачилася з Джеком тільки вчора. Вона думала, чи не поїхати їй в інше місто та прикинутися вдовою; думала, може, змусити Річарда якось заробляти на життя; потім розважала, чи не зайнятися ткацтвом, або прати одяг, або найнятися служницею до когось із містян, хто й досі міг дозволити собі тримати слуг. Але щоразу чула презирливий сміх уявного Джека, який, здавалося, казав: «Без мене нічого не буде». Алієна вважала, що відбуває покарання за скоєний із Джеком гріх. Але часом їй здавалося, що то було найкраще в її житті, і, дивлячись на свою дитину, вона не могла змусити себе шкодувати про це. Та хай там що — Алієна не знала спокою. Вона почувалася нереалізованою та спустошеною. Домівка здавалася їй замалою, Кінгзбридж — напівмертвим, а життя — одноманітним. Малюк почав її дратувати, і вона дедалі частіше сварилася з Мартою.

Наприкінці літа фермер повернув їхнього коня: той був більше не потрібний йому. Раптом вони залишилися без грошей. Одного дня на початку осені, коли Річард пішов у Ширинг продати свій обладунок, а Алієна обідала яблуками, щоб заощадити гроші, в хату увійшла Джекова мати.

— Елено! — скрикнула Алієна.

Вона не просто схвилювалася: в її голосі звучав острах, адже Елена прокляла церковне вінчання, і пріор Філіп міг досі прагнути її покарати.

— Прийшла подивитися на свого онука, — спокійно сказала вона.

— Але як ти…

— Чутки ходять навіть лісом.

Елена підійшла до колиски, що стояла в кутку, і подивилася на немовля, яке солодко спало. Обличчя її полагіднішало.

— Добре. Годі й сумніватися, чий це син. Здоровенький?

— Із ним усе гаразд. Він малий, але дужий, — гордо відповіла Алієна й додала: — Як і його бабуся.

Вона роздивлялася Елену. Та стала стрункішою, її шкіра засмагла ще сильніше, а вбрана вона була в коротку шкіряну туніку, що відкривала її засмаглі литки й босі ступні. Елена ніби помолодшала: схоже, життя в лісі йшло їй на користь. Алієна полічила, що їй має бути тридцять п’ять років.

— У тебе чудовий вигляд, — сказала вона.

— Я скучила за всіма вами, — промовила Елена й сумно подивилася на Алієну. — За тобою, за Мартою і навіть за твоїм братом Річардом. Я скучила за моїм Джеком. І я скучила за Томом.

Алієна тривожилася за її безпеку.

— Хтось бачив, що ти прийшла? Ченці досі можуть хотіти тебе покарати.

— Жодному ченцю в Кінгзбриджі не стане духу мене схопити, — з посмішкою відповіла та. — Але я все одно була обережна — ніхто мене не бачив.

Елена трохи помовчала, а потім уважно подивилася на Алієну. Від проникливого погляду її допитливих медових очей Алієні аж стало ніяково. Нарешті Елена сказала:

— Ти марнуєш своє життя.

— Про що ти? — перепитала Алієна, хоча ці слова зачепили її за саме серце.

— Ти маєш іти на пошуки Джека.

Алієна відчула слабку надію.

— Але я не можу, — відповіла вона.

— Чому?

— По-перше, я не знаю, де він.

— Я знаю.

Серце в Алієни забилося швидше. Вона думала, що ніхто не знає, куди вирушив Джек, — він наче крізь землю пішов. Але тепер вона зможе уявляти його в певному, цілком реальному місці. Це все змінювало. Він міг бути десь неподалік. Вона зможе показати йому його малюка.

— Принаймні, я знаю, куди він пішов, — сказала Елена.

— Куди? — негайно спитала Алієна.

— У Сантьяго-де-Компостелу.

— Господи.

В Алієни упало серце. Вона була безнадійно розчарована. Це ж в Іспанії, в Компостелі похований апостол Яків. Подорож туди тривала кілька місяців. Це було те саме, якби Джек опинився на іншому краї світу.

— Він сподівався дорогою поговорити з менестрелями, щоб дізнатися щось про свого батька.

Алієна невтішно кивнула. У цьому був сенс. Джек завжди шкодував, що так мало знає про свого батька. Але це також означало, що він міг і не повернутися. У такій довгій подорожі він майже напевне зможе знайти собор, де захоче працювати, і тоді осяде там. У пошуках батька він міг втратити свого сина.

— Це так далеко, — сказала Алієна. — Якби я тільки могла піти на його пошуки.

— Що тобі заважає? — спитала Елена. — Тисячі людей ідуть туди на прощу. Чому б і тобі не піти?

— Я пообіцяла батькові, що дбатиму про Річарда, аж поки він стане графом, — відповіла Алієна. — Я не можу покинути його.

Елена скептично подивилася на неї.

— А чим ти зараз можеш йому зарадити? — спитала вона. — Ти не маєш ані пенні, а графом став Вільям. Річард втратив останній шанс відновити свої права. Йому все одно, тут ти чи в Компостелі. Ти все життя поклала на цю нікчемну обітницю. Але ти нічого більше не здатна зробити. Батько не має чим тобі дорікнути. Як на мене, найкраще, що ти могла б зробити для Річарда, — це покинути його на якийсь час, щоб він навчився жити самостійно.

«І справді, — подумала Алієна. — Зараз від мене мало користі, незалежно від того, залишусь я в Кінгзбриджі чи ні. Може, я нарешті стала вільна — вільна йти шукати Джека?» Сама думка про це змусила її серце битися швидше.

— Тільки я не маю грошей, щоб іти в паломництво, — сказала вона.

— А куди подівся той здоровезний кінь?

— Він досі в нас…

— Продай його.

— Як можна? Він Річардів.

— Припини, заради бога! Хто купив його? — сердито спитала Елена. — Може, то Річард роками торгував вовною? Може, то Річард торгувався із жадібними селянами та впертими фламандськими купцями? Чи то він скуповував вовну, зберігав її в коморі та продавав її? Не кажи мені, що це Річардів кінь!

— Він дуже розсердиться…

— І добре. Будемо сподіватися, що він так розсердиться, що вперше в житті знайде собі якусь роботу.

Алієна розтулила була рота, щоб заперечити, але передумала. Елена мала рацію. Річард завжди в усьому покладався на неї. Поки він бився за свою спадщину, Алієна була зобов’язана його підтримати. Але тепер брат ні за що не бився й не мав права щось вимагати від неї.

Вона уявила, як знову зустрінеться з Джеком, уявила його обличчя та усмішку, уявила, як цілує його, і відчула порух задоволення у своєму лоні. Раптом усвідомила, що в неї проміж ніг стає волого від самої думки про Джека, і це її страшенно збентежило.

— Подорож, звісно, буде небезпечною, — сказала Елена.

Алієна усміхнулася.

— Це мене хвилює найменше. Я подорожую із сімнадцяти років і вмію постояти за себе.

— Дорогою до Компостели будуть іти сотні людей. Ти зможеш пристати до якихось пілігримів — тоді тобі не доведеться йти самій.

— Якби я не мала дитини, то залюбки пішла б, — зітхнула Алієна.

— Саме через дитину ти і маєш піти, — наполягала Елена. — Хлопчику потрібен батько.

Алієна не дивилася на це з такого боку: вона вважала, що подорож — то виключно її забаганка. Тепер вона зрозуміла: Джек потрібен малюкові так само, як і їй. Захопившись щоденною турботою про сина, вона зовсім не думала про його майбутнє. Раптом Алієна усвідомила, як несправедливо буде, якщо він виросте, нічого не знаючи про блискучого, унікального й чарівного генія, яким був його батько.

Тут вона збагнула, що тепер сама намагається себе переконати, і стривожилася. Раптом їй ще дещо спало на думку.

— Я не можу взяти малого в Компостелу.

— Він і не помітив би різниці між Англією та Іспанією. Утім, ти й не мусиш брати його із собою. — Елена знизала плечима.

— А що мені робити?

— Залиш його мені. Я годуватиму його козячим молоком і медом.

Алієна похитала головою.

— Я не зможу розлучитися з ним. Я надто сильно його люблю.

— Якщо любиш сина, — сказала Елена, — то йди шукати його батька.

II

Алієна знайшла судно у Вейргемі. Коли вона їздила у Францію в дитинстві разом із батьком, їх везли на нормандському бойовому кораблі. То були довгі, вузькі судна з гострими, задраними догори носом і кормою. Вони мали по ряду весел на кожному борті та квадратне шкіряне вітрило. Корабель, що мав переправити її у Нормандію, був схожий на ті бойові судна, але ширший і глибший, щоб брати вантаж. Він прийшов із Бордо, і босоногі матроси розвантажували барильця з вином, що призначалися для льохів заможних панів, просто в Алієни на очах.

Алієна знала, що має залишити дитину вдома, але це нестерпно краяло їй серце. Щоразу, як вона дивилася на сина, зважувала подумки всі за та проти й доходила незмінного висновку: вона має їхати. Але в тому було мало втіхи, бо Алієна не хотіла розлучатися з малюком.

Елена вирушила у Вейргем разом із нею. Там Алієна зустріла двох ченців із Гластонберійського абатства, які збиралися навідати свої володіння в Нормандії. Крім них, на судні було ще троє пасажирів: молодий сквайр, який провів чотири роки у своїх англійських родичів і тепер повертався до батьків у Тулузу, і двійко молодих мулярів, котрі прознали, що на тому березі вродливіші дівчата й більше платять. Вранці того дня, коли вони мали відпливати, всі чекали в шинку, поки екіпаж завантажував тяжкі зливки корнволлського олова. Муляри випили по кілька кухлів елю, але анітрішки не сп’яніли. Алієна притискала до себе малюка й тихенько плакала.

Нарешті корабель був готовий до відплиття. Міцна гніда кобила, яку Алієна придбала в Ширингу, вперше бачила море й не хотіла йти на сходні. Але сквайр і муляри охоче взялися допомагати і врешті-решт завели конячку на борт.

Коли Алієна віддавала малого Елені, її очі застилали сльози. Бабуся взяла його, але сказала:

— Не покидай його. Дарма я це запропонувала.

Алієна заплакала ще сильніше.

— А як же Джек? — мовила вона крізь сльози. — Я не можу жити без Джека, ніяк не можу. Я маю знайти його.

— Знаю, — відповіла Елена. — Я не відмовляю тебе від подорожі. Але ти і справді не можеш покинути малюка. Бери його із собою.

Від почуття вдячності Алієна розридалася ще сильніше.

— Думаєш, з ним усе буде гаразд?

— Дорогою сюди він здавався цілком щасливим. Так само буде й далі. Крім того, він не дуже любить козяче молоко.

Капітан судна сказав:

— Швидше, леді, наближається приплив.

Алієна забрала малюка й поцілувала Елену.

— Дякую. Я несамовито рада.

— Хай щастить, — промовила Елена.

Алієна розвернулася й побігла сходнями на борт.

Вони відпливли негайно. Алієна махала Елені, аж доки та перетворилася на ледь помітну цятку на пристані. Щойно вони вийшли з гавані Пулу, як задощило. Сховатися не було де, тож Алієна сиділа внизу разом зі своєю кобилою та речами. Відсіки для веслярів у неї над головою слабко захищали від опадів, але малюк, якого вона ховала під накидкою, не промокнув. Похитування судна, схоже, заколисало його, і він заснув. Коли стемніло і корабель став на якір, Алієна доєдналася до ченців, які молилися. Після того вона занурилась у неспокійний сон із дитиною на руках.

Назавтра вони причалили в Барфлері, і Алієна знайшла кімнату в найближчому місті — Шербурі. Упродовж наступного дня вона ходила містом і питала корчмарів і будівників, чи не зустрічали вони молодого англійського муляра з яскраво-рудим волоссям. Ніхто його не пригадував. Але серед норманів було чимало рудих, тому його могли й не помітити. Або він міг зійти в іншому порту.

Алієна й не сподівалася знайти Джека так швидко, але однаково засмутилася. Вранці вона вирушила далі на південь, приєднавшись до торговця ножами, його веселої гладкої дружини й чотирьох дітей. Вони рухалися повільно, втім, Алієна була рада зайвий раз не втомлювати кобили, адже попереду на них чекав довгий шлях. Попри те що вона їхала в гурті, гострий ніж із довгим лезом був надійно закріплений під її лівим рукавом. Алієна не видавалася заможною: її вбрання було теплим, але не розкішним, а кобила — міцною, та не баскою. Жінка завжди тримала кілька монет у гаманці, щоб нікому не показувати важкий пасок із грошима, яким вона була підперезана під тунікою. Малюка вона годувала крадькома, щоб незнайомі чоловіки не бачили її грудей.

Того вечора Алієні вперше пощастило. Вона зупинилась у крихітному селищі, що звалося Лессе, де зустріла одного ченця. Той добре пам’ятав молодого муляра-англійця, що захоплювався новітнім нервюрним[157] склепінням церкви в абатстві. Алієна не чулася з радощів. Чернець навіть пригадав, як Джек казав, що зійшов на берег в Онфлері — і це пояснювало, чому в Шербурі по ньому не залишилося слідів. Хоча відтоді минув уже рік, монах не забув рудого англійця — схоже, той справив на нього враження. Алієна рада була поговорити з кимось, хто бачив Джека. Це підтверджувало, що вона на правильному шляху.

Чернець пішов у своїх справах, а Алієна залишилася ночувати на підлозі в будинку для гостей. Засинаючи, вона притискала малюка до себе й шепотіла в його рожеве вушко:

— Ми знайдемо твого тата.

У Турі хлопчик захворів.

Місто було заможним, але брудним і надто людним. Щури зграями кружляли навколо зернових башт поруч із річкою Луарою. У місті була безліч пілігримів. Тур вважався відправною точкою для паломництва в Компостелу. Крім того, наближався день Святого Мартина, першого Турського єпископа, і чимало людей прийшли в абатство відвідати його гробницю. Мартин був відомий тим, що розрізав навпіл свій плащ і віддав половину голому жебракові. Напередодні свята всі трактири й нічліжні доми в Турі були переповнені. Алієні довелося зупинитись у старій таверні в доках, якою опікувалися дві літні сестри, надто старі та слабкі, щоб підтримувати лад у будинку.

Попервах Алієна проводила там мало часу. Вона ходила вулицями з малюком на руках і розпитувала про Джека. Однак невдовзі зрозуміла: в місто приїздило стільки людей, що корчмарі не пам’ятали навіть тих, хто зупинявся в них тиждень тому, тож розпитувати про торішнього пожильця було марно. І однаково вона зупинялася біля кожного будівельного майданчика й питала, чи не працював у них молодий рудий муляр з Англії, на ім’я Джек. Ніхто такого не пам’ятав.

Алієна була розчарована. Після Лессе вона нічого не чула про Джека. Якщо він, як і планував, попрямував у Компостелу, то мав би проходити через Тур. Вона подумала, що Джек міг змінити рішення, і злякалася.

Алієна, як і всі навколо, пішла в базиліку Святого Мартина. Там вона побачила робітників, залучених до масштабної перебудови церкви. Алієна знайшла старшого майстра — дратівливого чоловіка з рідким волоссям — і спитала, чи не працював у нього муляр із Англії.

— Я не беру англійців, — різко буркнув він, не давши їй договорити. — Англійські муляри — нікчеми.

— Ні, цей дуже вмілий, — заперечила вона. — І він гарно розмовляє французькою, ви могли й не здогадатися, що він англієць. У нього руде волосся…

— Ні, не знаю такого, — грубо відповів майстер і відвернувся.

Алієна повернулась у таверну пригнічена. Безпідставна грубість завжди засмучувала її.

Тієї ночі в неї розболівся живіт, і вона зовсім не спала. Наступного дня їй також було зле, тому вона залишилася в ліжку, вдихаючи сморід річки, що долинав через вікно, і душок пролитого вина та підгорілої олії зі сходів. Наступного дня захворів і малюк.

Алієна прокинулася від його плачу. То був не звичайний, сильний і вибагливий, вереск, а тоненьке, слабке, жалюгідне квиління. У нього також був розлад шлунка, а на додачу ще й лихоманило. Блакитні очі малюка, які зазвичай уважно дивилися на світ, тепер були заплющені, а ручки він стиснув у кулачки. Шкіра горіла та вкрилася плямами.

Він ще ніколи не хворів, і Алієна не знала, що робити.

Вона дала йому грудь. Малий спрагло присмоктався до неї, потім знову закричав і ще трохи посмоктав. Молоко майже одразу вийшло з нього й, схоже, не заспокоїло.

У таверні працювала приємна молода покоївка, і Алієна попросила її піти в абатство й купити святої води. Думала ще послати по лікаря, але цілителі від усіх хвороб лікували кровопусканням, а це навряд чи допомогло б хворому немовляті.

Покоївка привела із собою матір, яка спалила купку сухих трав у залізному казанку. Їхній дим був їдким і, здавалося, поглинув сморід, що стояв у приміщенні.

— Дитя буде спраглим — давай йому цицьку, щойно попросить, — сказала стара. — І сама пий доволі, щоб не пропало молоко. Більше нічого не вдієш.

— Із ним усе буде гаразд? — тривожно спитала Алієна.

Жінка співчутливо подивилася на неї.

— Не знаю, дорогенька. Коли вони такі малі — хто їх знає. Зазвичай вони переживають це. А часом — ні. Це в тебе перший?

— Так.

— Завжди можна завести ще.

«Але ж це Джеків син, — подумала Алієна, — а я втратила Джека». Вона не стала промовляти це вголос, а лише подякувала жінці й заплатила за її трави.

Коли вони пішли, Алієна розбавила святу воду простою, вмочила в неї ганчірку та приклала малюкові до чола.

Ближче до вечора йому погіршало. Алієна давала йому грудь, коли він плакав, співала, поки він не міг заснути, й охолоджувала святою водою, коли нарешті заснув. Він смоктав молоко безперервно, але поривчасто. На щастя, вона мала багато молока, як і завжди. Самій їй і досі було зле, і вона живилася тільки сухим хлібом і розбавленим водою вином. Минали години, і кімната, в якій Алієна перебувала, дедалі сильніше дратувала її: і голі, засиджені мухами стіни, і підлога з грубих дощок, і перехняблені двері, і крихітне віконце. Там було лише чотири предмети меблів: хитке ліжко, триногий табурет, жердка для одягу й долівковий свічник із трьома зубцями та лише однією свічкою.

Коли стемніло, прийшла покоївка й запалила свічку. Вона подивилася на малюка, який лежав у ліжку, сукав руками й ногами та жалісно скиглив.

— Бідолашний, — сказала вона. — Не розуміє, чому йому так кепсько.

Алієна пересіла з табурета на ліжко, але свічку не задувала, щоб бачити малого. Вони обоє погано спали вночі. Ближче до світанку його дихання послабшало, і він припинив плакати й навіть ворушитися.

Алієна тихо заплакала. Вона загубила слід Джека, а тепер її дитина сконає тут, серед незнайомих людей, у такому далекому від дому місті, їй ніколи не зустрінеться такий, як Джек, і в неї більше ніколи не буде дітей. Напевно, вона також помре. Можливо, це й на краще.

На світанку вона задула свічку й, знесилена, провалилася в сон.

Її різко розбудив гучний шум унизу. Світило сонце, і на узбережжі під вікнами галасувала юрба. Малюк лежав нерухомо, його обличчя нарешті стало спокійним. Жах скував серце Алієни. Вона торкнулася грудей сина: вони були ані гарячі, ані холодні. Вона ахнула зі страху. Аж тут він глибоко й тремтливо позіхнув і розплющив очі. Алієна мало не знепритомніла з полегшення.

Вона підхопила малюка на руки й обійняла, а він голосно заплакав. Алієна зрозуміла, що син видужав: температура була нормальною, та й почувався він добре. Вона приклала його до грудей, і він жадібно присмоктався. Замість того щоб відсторонитися після кількох ковтків, він смоктав і смоктав; коли ж одна її грудь спустіла, він взявся до другої і також спустошив її, а потім поринув у глибокий спокійний сон.

Алієна помітила, що симптоми її хвороби також зникли, хоча вона й почувалася виснаженою. Проспала поруч із малюком до полудня, а потім знову нагодувала його. Після того спустилася на перший поверх таверни й пообідала козячим сиром і свіжим хлібом із беконом.

Напевне, дитину зцілила свята вода з базиліки Святого Мартина. По обіді Алієна пішла до гробниці святого, щоб подякувати йому.

У церкві великого абатства вона дивилася на мулярів за роботою, думала про Джека й про те, що він тепер зможе побачити свою дитину, їй не давало спокою питання, чи він справді відхилився від свого маршруту. Може, він працював десь у Парижі й різьбив камінь для нового собору. Заглиблена в ці думки, Алієна раптом побачила нову консоль, що її саме встановлювали будівники. На ній була вирізьблена постать чоловіка, який, здавалося, тримав вагу колони на своїй спині. Алієна ахнула вголос. Вона негайно, без тіні сумніву, зрозуміла, що ця скоцюрблена, змучена фігура була Джековою роботою. То він таки був тут!

З радісним биттям серця вона підійшла до робітників.

— Це зображення, — сказала вона, ледь дихаючи, — вирізьбив англієць, правда ж?

Їй відповів старий робітник зі зламаним носом.

— Саме так — це зробив Джек Фіцджек. Я ще ніколи в житті такого не бачив.

— Коли він був тут? — спитала Алієна й затамувала подих, поки старий чухав потилицю під брудним ковпаком.

— Та вже, мабуть, з рік тому. Він пробув тут недовго. Старшому він не сподобався. — Робітник стишив голос: — Якщо по правді, Джек був надто вмілий. Він поставив майстра на місце, ось чому йому довелося піти, — сказав він і приклав пальця до губ, наголошуючи на таємності своїх слів.

— Він сказав, куди йде? — збуджено спитала Алієна.

Старий подивився на малюка.

— Це його дитина, таке волосся ні з чим не сплутаєш.

— Так, його.

— Думаєш, Джек буде радий тебе бачити?

Алієна зрозуміла, що будівник думає, ніби Джек міг тікати від неї, і розсміялася.

— О, так! — мовила вона. — Він буде радий бачити мене.

Той знизав плечима.

— Він сказав, що йде в Компостелу, якщо це тобі допоможе.

— Дякую! — радісно сказала Алієна й поцілувала старого, на його подив і радість.

Пілігримські шляхи через Францію сходилися в одну точку в Остабаті, у підгір’ї Піренеїв. Там гурт пілігримів, з якими подорожувала Алієна, збільшився з двадцяти до сімдесяти. Вони стерли ноги, але були в доброму гуморі: заможні містяни, втікачі від правосуддя, кілька пияків, кілька ченців і священнослужителів. Божі люди були там з міркувань побожності, а решта — просто щоб розважитися. Вони розмовляли кількома мовами: фламандською, німецьким наріччям і окситанською, поширеною на півдні Франції. Однак, це не заважало спілкуванню, і вони співали, грали та розповідали історії, поки перетинали Піренеї, а дехто навіть завів інтрижки.

Після Туру Алієна, на жаль, не зустріла нікого, хто пам’ятав би Джека. Але дорогою через Францію траплялося не так багато менестрелів, як вона уявляла. Один фламандський пілігрим, який уже не вперше йшов цим шляхом, сказав, що за горами, в Іспанії, їх буде більше.

І він мав рацію. У Памплоні Алієна мала щастя зустріти менестреля, який пригадав молодого рудого англійця, що розпитував про свого батька. Поки втомлені пілігрими повільно йшли через північ Іспанії до узбережжя, Алієні трапилися ще кілька менестрелів, і майже всі пам’ятали рудого англійця. Вона з дедалі більшою радістю чула від кожного з них, що Джек ішов у Компостелу. Ніхто не пригадував, щоб він повертався.

Тобто він і досі був там.

Її тіло страждало, але настрій був піднесений. Упродовж останніх днів подорожі вона вже ледь здатна була стримувати радість. Почалася зима, але погода була тепла й сонячна. Малюк, уже піврічний, був здоровий і щасливий. Алієна відчувала впевненість у тому, що знайде Джека в Компостелі.

Вони прибули туди на Різдво.

Усі одразу ж пішли в собор на службу. Церква, природно, була переповнена людьми. Алієна ходила між вірянами, вдивлялася в їхні обличчя, але Джека серед них не було. Не дивно, адже він не був надто побожним — насправді Джек ніколи не ходив до церкви, хіба що у робочих справах. Коли Алієна знайшла собі нічліг, уже стемніло. Вона лягла в постіль, але не могла заснути від збудження: можливо, Джек за кілька кроків від неї, і, можливо, завтра вона побачить його, поцілує та покаже сина.

Алієна прокинулася на світанку. Малюк відчував її нетерпіння і ссав нервово, покусуючи яснами за пипки. Вона поспішно помила його та пішла надвір з дитям на руках.

Ідучи прибитими пилом вулицями, Алієна за кожним рогом чекала зустріти Джека. Як він здивується, коли побачить її! Який буде радий! Але вона не знайшла його на вулицях, тому стала заходити в нічліжні доми. Коли люди вийшли на роботу, вона заходилася розпитувати мулярів. Алієна знала, як сказати «муляр» і «рудий» на тамтешньому діалекті, а мешканці Компостели були звиклі до іноземців, тому в неї не виникало труднощів зі спілкуванням, але відшукати Джека їй не вдалося. Вона почала хвилюватися. Люди мали б знати його. Він був не з тих, на кого можна не звернути уваги, і мав би жити тут уже впродовж кількох місяців. Алієна також видивлялася характерні для нього карбування, але не могла нічого знайти.

Ближче до полудня вона зустріла огрядну шинкарку середніх літ, яка розмовляла французькою та пам’ятала Джека.

— Гарний хлопець. То це твій? Тутешні дівчата поспитали щастя, але марно. Він був тут у середині літа, але недовго — отака прикрість. І не сказав, куди піде. Мені він сподобався. Якщо розшукаєш, поцілуй його від мене.

Алієна повернулась у свою кімнату, лягла на ліжко та втупилась у стелю. Малюк канючив, але вона не звертала на нього уваги. Вона була виснажена, розчарована та скучила за домом. Це було несправедливо: вона прийшла за ним аж у Компостелу, а він подався кудись іще!

Оскільки він не повертався в Піренеї, а на заході було тільки узбережжя та океан, що тягнувся до краю світу, Джек, найімовірніше, пішов далі на південь. Алієна знову мусила вирушати в дорогу, верхи на гнідій кобилі та з дитиною на руках.

Вона думала, як далеко зайде, перш ніж її паломництво нарешті завершиться.

Джек зустрів Різдво разом зі своїм другом Рашидом Аль-Гаруном у Толедо. Рашид був сарацином, який прийняв християнство. Він нажив чималі статки завдяки тому, що возив прянощі зі Сходу — особливо перець. Джек і Рашид зустрілися під час денної меси у великому соборі, а потім пішли разом — під теплим зимовим сонцем вузькими вулицями крізь ароматні пахощі базару — до заможних кварталів.

Рашидів будинок зі сліпучо-білого каменю був збудований навколо внутрішнього дворика з фонтаном. Тінисті аркади дворика нагадували Джекові клуатр Кінгзбриджського пріорату. В Англії вони захищали від вітру й дощу, а тут їхнім призначенням було ховати від променів сонця.

Рашид і його гості розмістилися на м’яких подушках на підлозі та їли з низеньких столів. Чоловікам прислужували дружини, доньки й служниці, чия роль у господарстві була доволі двозначною: як християнин Рашид міг мати лише одну дружину, але Джек підозрював, що той крізь пальці дивився на несхвалення церквою наложниць.

Жінки були найбільшою принадою в гостинній домівці Рашида. Усі вони були прекрасні. Дружина Рашида, ставна граційна жінка з ніжною смаглявою шкірою, блискучим чорним волоссям і прозоро-карими очима, передала донькам свою вроду. Їх було троє. Найстаршу вже заручили із сином торговця шовками.

— Моя Рая — ідеальна донька, — сказав Рашид, коли вона обходила стіл із мискою духмяної води, в якій гості мали омити руки. — Уважна, слухняна та прекрасна. Йосефові пощастило.

Наречений схилив голову на знак згоди з тим, що йому поталанило.

Друга донька була горда й навіть пихата. Її, здавалося, обурили похвали, якими батько так щедро осипав її сестру. Вона зверхньо дивилася на Джека, наливаючи йому в кубок із мідного джбана.

— Що це? — спитав він.

— М’ятна наливка, — зневажливо відповіла дівчина.

Їй не подобалося прислужувати Джекові, адже вона була донькою впливового чоловіка, а він — нужденним бродягою.

Джекові найбільше подобалася третя донька, Айша. За три місяці спілкування з родиною він близько познайомився з нею. Їй виповнилося п’ятнадцять чи шістнадцять років, вона була тендітна, жвава й завжди всміхнена. Хоч і на три-чотири роки молодша за Джека, вона не здавалася малолітньою. Айша мала живий розум, нескінченно розпитувала його про Англію і те, як там живуть. Вона часто висміювала манери, прийняті в громаді Толедо: снобізм арабів, примхливість євреїв і несмак новоспечених багатіїв із християн — і Джек аж качався зі сміху. Наймолодша з трьох сестер, вона здавалася найменш цнотливою: у тому, як вона дивилася на Джека, як нахилялася над ним, ставлячи на стіл таріль із пряними креветками, крізніла нестримність. Вона перехопила його погляд і, ідеально скопіювавши бундючні манери свої сестри, промовила:

— М’ятна наливка.

Джек захихотів.

Поруч з Айшею він міг упродовж багатьох годин не згадувати Алієну. Однак, коли опинявся на самоті, думки про Алієну не відпускали його — здавалося, він бачився з нею тільки вчора. Спогади про неї були живими й болючими, хоча він не бачив її вже понад рік. Джек міг легко пригадати, як вона виявляла почуття: сміх, задумливість, підозру, тривогу, радість, приголомшення, а найяскравіше — пристрасть. Він пам’ятав усі обриси її тіла й досі міг уявити вигин її грудей, відчути м’якість шкіри з внутрішнього боку її стегон, смак її поцілунку й аромат її збудження. Він часто жадав її.

Щоб зцілитися від безплідної пристрасті, він часом уявляв, що Алієна може робити цієї миті. Бачив, як вона ввечері стягує з Альфреда чоботи, сідає їсти разом із ним, цілує його, кохається з ним і дає грудь дитині, схожій на Альфреда. Ці образи мучили його, але не охолоджували.

Сьогодні, на Різдво, Алієна мала б смажити лебедя, прикрашати страву його ж пір’ям і готувати посет[158] з елю, яєць, молока та мускатних горіхів. Їжа, що стояла перед Джеком, була геть іншою: апетитні страви з ягнятини під різними дивними приправами, рис, змішаний з горіхами, і салати, приправлені лимонним соком і оливковою олією. Джек не одразу звикнув до іспанської кухні. Тут не подавали величезних шматів яловичини, свинячих ніг та оленячих туш, без яких в Англії не обходився жоден бенкет, і не поглинали величезних куснів хліба. У цих краях не було безкраїх пасовищ для худоби та родючих ґрунтів для пшеничних ланів. Нестачу м’яса в Іспанії компенсували вигадливими способами його приготування з використанням різноманітних прянощів і, хоч не мали стільки хліба, як в Англії, споживали багато різноманітних овочів і фруктів.

Джек жив у Толедо в гурті англійських церковників. Вони належали до міжнародної спільноти спудеїв, яка об’єднувала євреїв, мусульман і арабських християн. Англійці перекладали праці математиків з арабської на латину, щоб їх могли прочитати християни. Вони відкривали для себе й досліджували скарбницю арабської науки, і серед них панувала атмосфера несамовитого збудження. Хтось із них мимохідь запросив до гурту й Джека, адже до цього кола приймали всіх, хто розумів, що вони роблять, і поділяв їхній ентузіазм. Вони нагадували селян, які роками намагалися щось виростити на кам’янистому ґрунті, а потім раптом перейшли на родючі ниви. Джек покинув будівництво, щоб вивчати математику. Він не мусив заробляти на шматок хліба: церковники давали йому нічліг і харчі, а також, коли знадобилося, забезпечили його новою тунікою та сандаліями.

Рашид був одним з їхніх покровителів. Як купець він знав кілька мов і вирізнявся космополітичними поглядами. Удома він розмовляв не мосарабською, а кастильською — мовою християнської Іспанії. Окрім того, його родина знала французьку — мову норманів, важливих торгових компаньйонів. Попри те що його головним зайняттям була торгівля, Рашид мав потужний інтелект і широкий спектр інтересів та любив розмовляти зі студентами про їхні теорії. Він із першого погляду вподобав Джека й запрошував його до себе на обід по кілька разів на тиждень.

Щойно вони сіли їсти, Рашид спитав Джека:

— Чого філософи навчили нас за цей тиждень?

— Я читав Евкліда.

Евклідові «Начала» були однією з перших перекладених книг.

— Евклід — незвичне ім’я для араба, — сказав Ісмаїл, брат Рашида.

— Він був греком, — пояснив Джек. — Жив іще до народження Христа. Римляни втратили його роботи, а от єгиптяни зберегли — тому вони дійшли до нас арабською мовою.

— А тепер англійці перекладають їх латиною! — вигукнув Рашид. — Це дивовижно.

— То чого ти навчився? — спитав Йосеф, наречений Раї.

Джек вагався. Це було складно пояснити. Він вирішив підійти з практичного погляду.

— Мій вітчим, будівник, навчив мене елементарних геометричних операцій: як розділити смугу точно навпіл, як намалювати прямий кут, як намалювати один квадрат усередині іншого, щоб менший за площиною дорівнював половині великого.

— Який сенс у цих уміннях?! — перебив Йосеф.

У його голосі звучала зневага. Джек здавався йому вискочнем, але він заздрив тому, що Рашид приділяє його словам стільки уваги.

— Вони необхідні під час планування будівництва, — ввічливо відповів Джек, не звертаючи уваги на Йосефів тон. — Подивіться на цей дворик. Площа вкритих дахом аркад така сама, як площа відкритого простору посередині. Так будують більшість внутрішніх двориків, зокрема й клуатри в монастирях. Це — найприємніші пропорції. Коли середня частина більша, вона нагадує ринкову площу, а коли менша — дірку в даху. Але щоб вона мала правильний розмір, будівник мусить знати, як намалювати відкриту ділянку посередині таким чином, щоб вона дорівнювала половині площі всього квадрата.

— Хто б міг подумати! — із захватом сказав Рашид. Він завжди був радий дізнатися щось нове.

— Евклід пояснює, чому саме це працює, — продовжив Джек. — Наприклад, дві частини розділеної лінії однакові тому, що утворюють відповідні сторони конгруентних трикутників.

— Конгруентних? — перепитав Рашид.

— Тобто абсолютно однакових.

— А-а, зрозуміло.

Однак, Джек бачив, що ніхто більше цього не второпав.

— Але ти вмів робити це ще до того, як прочитав Евкліда, — не розумію, чим це допомогло тобі, — сказав Йосеф.

— Розуміння завжди на користь людині! — запротестував Рашид.

— Крім того, тепер, коли розумію принципи геометрії, я зможу розв’язати інші проблеми, які бентежили мого вітчима, — зауважив Джек.

Розмова його розчарувала: Евклід здавався йому сліпучим одкровенням, але він не міг переповісти захопливу важливість цих нових відкриттів.

— Найцікавіше в Евкліді — його методика, — сказав він. — Він робить логічні висновки на підставі п’яти аксіом — очевидних істин.

— Наведи мені приклад аксіоми, — попросив Рашид.

— Лінію можна продовжувати нескінченно.

— Не можна, — сказала Айша, яка обходила всіх із мискою фіг.

Гості, які не звикли до того, щоб дівчина втручалася в розмову, були дещо шоковані, але Рашид поблажливо розсміявся: Айша була його улюбленицею.

— Чому не можна? — спитав він.

— Вона ж має десь закінчитися, — відповіла вона.

— Але в уяві вона може бути нескінченною, — заперечив Джек.

— У моїй уяві вода може текти під гірку, а собаки — розмовляти латиною, — відрізала вона.

Її мати, яка щойно підійшла до столу, почула слова доньки.

— Айшо! — холодно мовила вона. — Геть!

Чоловіки розсміялися, а Айша скорчила гримасу й вийшла.

— Той, хто з нею одружиться, матиме клопіт! — сказав батько Йосефа.

Гості знову розсміялися, і Джек разом із ними, хоча він і помітив, що всі дивляться на нього, немов цей жарт стосувався саме його.

Після обіду Рашид показував свою колекцію механічних іграшок. Він мав чан, де можна було змішати воду з вином, а потім знову роз’єднати; дивовижний водяний годинник, який лічив години з феноменальною точністю; глек, здатний сам наповнюватися й ніколи не переливатися; і, нарешті, дерев’яну статую жінки з очима, зробленими з якогось кристала, що поглинав воду вдень, коли було тепло, та віддавав її, коли спадала вечірня прохолода, тож здавалося, ніби статуя плаче. Джек поділяв Рашидове захоплення цими іграшками, але найбільше його здивувала плакуча статуя. Усі інші здавалися простими, варто було лише пояснити, як вони влаштовані, але ніхто не розумів, як влаштовано статую.

Потім вони сиділи в аркаді, грали в ігри, дрімали та ліниво розмовляли. Джек мріяв би мати таку саму велику родину, як оця — із сестрами, дядьками й кузенами, і родинний будинок, куди всі могли б приїздити, і повагу в місті. Раптом він згадав свої розмови з матір’ю в ніч, коли вона врятувала його з карцеру в пріораті. Він питав її про близьких батька, і вона сказала, що в нього багато родичів у Франції. Джек усвідомив, що також десь має таку родину. Брати й сестри його батька — це його дядьки й тітки. У нього могли бути й кузени його віку. Чи зможе він колись їх знайти?

Джек почувся так, немов плив за течією. Він міг вижити будь-де, але йому ніде не було місця. Він був різьбярем, будівником, монахом і математиком, але не знав, де його справжнє покликання, якщо таке взагалі існувало. Часом він думав, чи не варто йому стати менестрелем, як батько, або жити поза законом, як мати. Йому виповнилося дев’ятнадцять, але він не мав ані дому, ані коріння, ані родини, ані мети в житті.

Він зіграв у шахи з Йосефом і виграв, а потім підійшов Рашид і сказав:

— Дай мені стільця, Йосефе. Хочу поговорити про Евкліда.

Йосеф покірно поступився стільцем майбутньому тестеві й відійшов — він уже почув про Евкліда все, що хотів. Рашид сів і запитав Джека:

— Ти всім задоволений?

— Ваша гостинність неперевершена, — ввічливо відповів Джек. У Толедо він навчився вишуканих манер.

— Дякую. Я мав на увазі Евкліда.

— Так. Не думаю, що мені вдалося пояснити важливість цієї книги. Розумієте…

— Думаю, що розумію, — мовив Рашид. — Як і ти, я ціную знання заради них самих.

— Так.

— Та хай там як, людина має навчитися заробляти.

Джек не зрозумів доцільність цього зауваження, тому чекав, поки Рашид закінчить свою думку. Однак той сидів із напівзаплющеними очима, насолоджуючись товариською тишею. Джекові стало цікаво, чи не дорікає йому Рашид через те, що він не працює за професією. Нарешті хлопець сказав:

— Я сподіваюся колись повернутися до будівництва.

— Добре.

Джек усміхнувся.

— Коли я поїхав із Кінгзбриджу на материній кобилі, з інструментами вітчима в мішку, що висів через плече, то думав, що є лише один спосіб збудувати собор: грубі стіни з круглими арками та маленькими віконцями, а згори — дерев’яна стеля або циліндричне кам’яне склепіння. Собори, які я бачив дорогою від Кінгзбриджу до Саутгемптону, не навчили мене нічого іншого. Але Нормандія змінила моє життя.

— Уявляю собі, — сонно відповів Рашид.

Він був не надто зацікавлений, тому Джек пригадував ті дні мовчки. За кілька годин після того, як зійшов на берег в Онфлері, він роздивлявся храм абатства Жум’єж. То була найвища церква, яку він будь-коли бачив, але вона більше нічим не відрізнялася від інших: ті самі заокруглені арки й дерев’яна стеля, за винятком будинку капітулу, де абат Урс звів революційну кам’яну стелю. Замість рівного, безперервного циліндричного або хрестового склепіння його стеля мала ребра-нервюри, які виходили з верхівок колон і сходилися на верхівці даху. Ребра були грубі та міцні, а трикутні ділянки стелі між ними, навпаки, — тонкими й легкими. Монах, який доглядав собор, пояснив Джекові, що так простіше будувати: спочатку ставили ребра, а прорізи між ними робити було вже легше. Крім того, такий тип склепіння був легшим. Монах сподівався почути від Джека, що нового в англійській архітектурі, але той мусив його розчарувати. Однак те, що Джек так високо оцінив нервюрне склепіння, порадувало ченця, і він розповів, що неподалік, у Лессе, є церква, склепіння якої повністю нервюрне.

На ранок Джек вирушив у Лессе, і всю другу половину дня провів у церкві, роздивляючись чудесне склепіння. Він дійшов висновку, що найдивовижніше в ньому те, як ребра, які спускаються зверху до капітелей колон, ніби демонструють підтримку ваги даху найпотужнішими елементами. Ребра робили видимою логіку будівлі.

Джек поїхав на південь, в Анжуйське графство, де знайшов роботу на перебудові церкви в абатстві в Турі. Йому було нескладно переконати старшого майстра випробувати його. Інструменти, які були в нього із собою, свідчили про те, що він муляр, а перший день роботи довів, що Джек добре знається на своєму ремеслі. Його похвальба перед Алієною, що він може знайти роботу будь-де у світі, була небезпідставною.

Серед інструментів, які він успадкував, була Томова футова лінійка. Такі лінійки мали лише старші майстри, і коли вони побачили її у Джека, то почали питати, як він став старшим майстром у такому юному віці. Спершу він хотів пояснити, що насправді не старший майстер, але передумав. Врешті-решт, він успішно керував будівництвом у Кінгзбриджі, коли був монахом, і вмів малювати плани не гірше за Тома. Але майстер, на якого він працював, не радий був дізнатися, що найняв потенційного суперника. Одного дня Джек запропонував ченцеві, який відповідав за будівництво, змінити дещо в конструкції та намалював свій задум на креслярській підлозі[159]. Після того в нього почалися проблеми. Майстер був певен, що Джек мітить на його місце, і почав чіплятися до Джекової роботи й давати йому нудні завдання, як-от різати камінь.

Невдовзі Джек пішов звідти. Він вирушив у Клюнійське абатство — столицю чернечої імперії, що простилалася всім християнським світом. Саме Клюнійський орден започаткував і підтримував традицію паломництва до гробниці святого Якова Компостельського. По всьому шляху до Компостели стояли церкви, де вшановували святого Якова, і клюнійські монастирі, що давали притулок пілігримам. Оскільки Джеків батько був менестрелем, він, напевне, мав відвідувати Клюні.

Однак його сподівання виявилися марними. У Клюні не було менестрелів, і Джек нічого не дізнався про батька.

І все ж подорож виявилася недаремною. Усі арки, які бачив Джек до того, як увійшов у церкву Клюнійського абатства, були півциркульні, а склепіння мали або тунельну форму — наче довга лінія об’єднаних між собою арок, або хрестову — немов перехрестя двох тунелів. Арки в Клюні були не півциркульні.

Вони були стрілчасті.

Головні аркади складалися зі стрілчастих арок, стрілчасті арки були в хрестовому склепінні бічних нав, але найбільше дивувало кам’яне склепіння над навою, яке можна було описати тільки як циліндрично-стрілчасте. Джека навчили того, що коло найміцніше, адже це ідеальна форма, тому й півциркульні арки мали бути міцними. Йому здавалося, що стрілчасті арки хиткі, але, як розповіли йому монахи, насправді ці арки були міцніші за старі півциркульні. Церква Клюнійського абатства була тому доказом: попри величезну вагу її кам’яного стрілчастого склепіння, вона була дуже висока.

У Клюні Джек також не затримався. Він пішов пілігримським шляхом далі на південь, але дорогою відвідував усі міста, що йому траплялися. На початку літа на тому шляху було чимало менестрелів, особливо у великих містах або поблизу клюнійських монастирів. Вони декламували віршовані історії серед натовпу біля церков і місць поклоніння, часом акомпануючи собі на віолі, — точно так, як розповідала йому мати. Джек заводив розмову з кожним із них і питав, чи не знали вони Джека Шербурського. Ніхто його не пригадував.

Церкви, які він бачив у південно-західній Франції та на півночі Іспанії, незмінно вражали його. Вони були набагато вищі за англійські собори. У деяких були циліндричні склепіння з поясками, що тягнулися від колони до колони, завдяки чому можна було будувати в кілька етапів, прогін за прогоном, а не все одразу. Вони також змінювали зовнішній вигляд церкви. Поділ між прогонами немов підкреслював, що будівля складається з кількох однакових елементів, наче нарізаний буханець хліба, і це додавало порядку й логіки просторому інтер’єру.

Джек прибув у Компостелу в середині літа. Досі він не знав, що на світі є місця, де буває так спекотно. Собор Сантьяго був такий високий, що аж дух забивало, а нава, яка ще тільки зводилася, також мала циліндричне склепіння з поясками. Утім, Джек ненадовго затримався тут, а продовжив свій шлях на південь.

Іспанське королівство донедавна перебувало під владою сарацинів, і у більшій частині країни на південь від Толедо переважали мусульмани. Сарацинська архітектура зачаровувала Джека: високі, прохолодні приміщення, аркади, сліпучо-біла кам’яна кладка. Але найцікавішим відкриттям було нервюрне склепіння та стрілчасті арки, притаманні ісламській архітектурі. Напевне, вона і слугувала джерелом нових ідей для французьких будівників.

Сидячи під теплим іспанським сонцем і прислухаючись до приглушеного жіночого сміху десь у великому прохолодному будинку, Джек думав, що вже не зможе працювати на будівництві церкви, подібній Кінгзбриджському собору. Він і досі мріяв про те, щоб побудувати найпрекрасніший собор на світі, але то мала бути не масивна конструкція, яка нагадує фортецю. Джек прагнув застосувати у своєму соборі нервюрні склепіння та стрілчасті арки. Але він не збирався використовувати ці елементи так, як бачив у церквах. У жодній з них будівники не скористалися своїми можливостями вповні. У Джековій уяві вже зароджувався образ собору його мрії. Деталі ще були неясні, але загальні риси вже вималювалися: то мала бути простора, але легка споруда з великими вікнами, крізь які лилося б сонячне світло, та арковим склепінням, що сягало б аж до небес.

— Йосефові з Раєю знадобиться будинок, — раптом сказав Рашид. — Якщо ти збудуєш його, то й надалі не залишишся без роботи…

Джек насторожився. У нього навіть у думках не було зводити будинки для когось.

— Гадаєте, вони довірять мені будувати їм домівку? — спитав він.

— Можливо.

Знову запала довга пауза, упродовж якої Джек старався уявити своє життя в ролі будівника для заможних купців із Толедо.

Рашид нарешті прокинувся. Він сів і широко розплющив очі.

— Ти мені подобаєшся, Джеку, — сказав він. — Ти чесна людина, і з тобою є про що поговорити, чого я не можу сказати про більшість знайомих мені людей. Сподіваюся, ми завжди будемо друзями.

— І я також, — відповів Джек, дещо спантеличений цим несподіваним зізнанням.

— Я християнин, тому не тримаю своїх жінок під замком, як мої брати-мусульмани. З іншого боку, я араб, тож не даю їм такої, перепрошую, волі, до якої звикли християнки. Я дозволяю їм зустрічатися та розмовляти з гостями, що приходять у мій дім. Я навіть не проти дружніх стосунків. Але якщо та дружба певної миті переростає в щось більше — як цілком природно відбувається в молодих людей, — то я очікую від чоловіка формальної пропозиції. Усе інше я вважатиму за образу.

— Так, звісно, — відповів Джек.

— Я знав, що ти мене зрозумієш. — Рашид підвівся та приязно поклав руку Джекові на плече. — Господь не подарував мені сина, але якби подарував, то, думаю, він був би таким, як ти.

— Але смаглявішим, сподіваюсь, — бовкнув Джек.

Якусь мить Рашид спантеличено дивився на нього, а потім так заревів зі сміху, аж налякав інших гостей у дворику.

— Так! — сказав він крізь регіт. — Смаглявішим!

Він, досі регочучи, підвівся та пішов у будинок.

Старші гості почали розходитися. Джек сидів на самоті й обмірковував те, що сказав Рашид. Це, безсумнівно, була пропозиція: якщо він одружиться з Айшею, Рашид допомагатиме йому отримувати замовлення від заможних містян із Толедо. Але це було й попередження: якщо він не збирається з нею одружуватися, йому варто триматися подалі від дівчини. Іспанці були делікатніші за англійців у манерах, але, коли треба, вміли чітко дати зрозуміти, що мають на думці.

Розмірковуючи про своє становище, Джек сам не вірив, що таке могло статися з ним. Невже це справді він? Той Джек Джексон, байстрюк, син шибеника, що виріс у лісі, підмайстер муляра, чернець-утікач? Невже йому справді пропонували руку прекрасної доньки заможного арабського купця, а з нею — гарантоване майбуття будівника в цьому райському місці? Надто прекрасно, щоб бути правдою. Ще й дівчина йому подобалася!

Сонце сідало, і на дворик упала тінь. В аркаді залишилися тільки двоє: він і Йосеф. Джек саме думав, чи не підстроєно цю ситуацію, коли у дворику з’явилися Рая та Айша, що підтвердило його здогадки. Попри суворе ставлення до фізичних контактів між дівчатами та юнаками, їхня мати точно знала, що відбувається, і Рашид, напевне, теж. Вони збиралися дати молодим кілька хвилин на самоті, а потім, перш ніж ті перейдуть до чогось серйозного, мати мала з’явитись у дворику, напустити на себе суворий вигляд і загнати доньок назад у будинок.

Рая та Йосеф на іншому краї дворика негайно заходилися цілуватися. Джек просто стояв, коли до нього підійшла Айша. Вона була вбрана в довгу білу сукню з єгипетської бавовни — тканини, яку Джек уперше побачив в Іспанії. М’якша за вовну й тонша за льон, вона вигідно обгортала тіло Айші, а білий колір немов світився в присмерку. Її карі очі здавалися практично чорними. Вона стала поруч із ним і пустотливо усміхнулась.

— Що він тобі сказав? — спитала вона.

Джек зрозумів, що вона має на увазі свого батька.

— Запропонував зробити з мене будівника маєтків.

— Оце так посаг! — зневажливо промовила Айша. — Неймовірно! Краще б запропонував тобі грошей.

«Їй бракує терпіння для традиційної сарацинської ухильності», — з іронією подумав Джек. Але її відвертість була потішною.

— Я не думаю, що хочу зводити будинки, — сказав він.

Раптом вона стала серйозною.

— Я тобі подобаюся?

— Ти ж знаєш, що так.

Вона ступила до нього, задерла голову, заплющила очі, стала навшпиньки та поцілувала. Від неї пахнуло мускусом і амброю. Айша розтулила рота, і її язик грайливо прослизнув проміж його губ. Джек мимовільно обійняв її за стан. Бавовняна тканина була дуже легка: коли торкався її, йому здавалося, що він торкається тіла дівчини. Він підніс руку до її грудей. Її тіло було худорляве та пружне, а груди — пласкі, невеличкі пружні горбики з крихітними твердими пипками. Груди Айші здіймалися й опускалися від збудження. Джек приголомшено відчув, як вона запустила руку йому проміж ніг. Він стиснув пальцями її пипку. Вона ахнула й відсахнулася, важко дихаючи. Він забрав від неї руки.

— Я зробив тобі боляче? — прошепотів Джек.

— Ні! — відповіла вона.

Він згадав Алієну й відчув провину, але потім усвідомив, як це безглуздо. Як можна почуватися, що зраджуєш жінку, яка вийшла заміж за іншого чоловіка?

Якусь мить Айша уважно дивилася на нього. Уже майже зовсім стемніло, але він бачив, що її обличчя горить пристрастю. Вона потягнула його за руку та поклала її собі на груди.

— Зроби так іще, сильніше, — швидко сказала вона.

Джек знайшов її пипку й нахилився до Айші, щоб поцілувати, але вона відхилилася та дивилась на нього, поки він її пестив. Він ніжно стиснув її пипку, а потім покірно натиснув сильніше. Вона вигнула спину, так що її груди випнулися, а пипки проступили крізь тканину її сукні. Джек нахилився до них, і його губи зімкнулися навколо її пипки під бавовною. Потім він імпульсивно взяв її в зуби, прикусив і почув, як Айша різко вдихнула.

Джек відчув, як вона тремтить. Вона відійняла його голову від своїх грудей і притислася до нього. Джек схилився до її обличчя. Айша несамовито кинулася його цілувати, немов хотіла проковтнули, і пригорнулася до нього з тихим стогоном. Джек почувався збуджено, збентежено та навіть трохи перелякано: таке було йому не знайоме. Йому здалося, що її от-от охопить оргазм, але тут їх перервали.

Із дверей почувся голос її матері:

— Раю! Айшо! Негайно в будинок!

Важко дихаючи, Айша дивилася на нього. За мить вона знову поцілувала його — сильно притиснувши свої губи до його так, що Джеку аж стало боляче, — а потім відірвалася від нього.

— Я кохаю тебе, — просичала вона та побігла в будинок.

Джек подивився їй услід. Рая йшла за нею, однак спокійніше. Їхня мати з осудом подивилася на них із Йосефом, пропустила дівчат перед собою, увійшла сама та рішуче зачинила двері. Джек дивився на зачинені двері, розмірковуючи, що б це могло означати.

Йосеф перетнув дворик і перервав його марення.

— Такі прекрасні дівчата — обидві! — озвався він і по-змовницьки підморгнув.

Джек кивнув із відсутнім виразом і пішов до брами. Йосеф рушив за ним. Коли вони проходили під аркою, з темряви матеріалізувався слуга, який зачинив браму за ними.

— Найгірше в заручинах те, що проміж ніг постійно свербить, — сказав Йосеф. — Джек промовчав. Йосеф продовжив: — Мабуть, піду до Фатіми, зніму напругу.

Фатіма була власницею борделю. Попри її сарацинське ім’я, більшість дівчат у неї були світлошкірими, а нечисленні арабські хвойди — дуже дорогими.

— Хочеш зі мною? — спитав Йосеф.

— Ні, — відповів Джек, — у мене в іншому місці свербить. Добраніч.

Він швидко пішов геть. Йосеф був би неприємним товаришем навіть за кращих обставин, але того вечора Джек був у геть непримиримому настрої.

Поки він ішов до академії, де в дорміторії його чекало жорстке ліжко, вечірнє повітря ставало дедалі холоднішим. Він відчував, що перебуває на роздоріжжі. Йому пропонували безтурботне, заможне життя — він лише мав забути Алієну та покинути свою мрію про будівництво найпрекраснішого собору на світі.

Тієї ночі йому наснилося, що до нього прийшла Айша — її тіло було слизьким від ароматичної олії, і вона терлася об нього, але не дозволяла з нею кохатись.

Коли Джек прокинувся вранці, він уже прийняв рішення.

Слуги не пустили Алієну в будинок Рашида Аль-Гаруна.

«Напевне тому, що я схожа на жебрачку», — думала вона, стоячи біля брами в брудній туніці та зношених чоботах з малюком на руках.

— Поясніть Рашидові Аль-Гаруну, що я шукаю його друга — Джека Фіцджека з Англії, — сказала вона французькою, не певна, чи зрозуміють смаглолиці слуги хоча б слово.

Ті порадилися між собою сарацинським наріччям, і один із них — високий чоловік із вугільно-чорною шкірою та волоссям, що нагадувало вовну чорної вівці, — пішов у будинок.

Алієна збентежено ходила туди-сюди, а слуги відкрито вирячалися на неї. Вона не навчилася терпіння, навіть під час свого нескінченого паломництва. Після того як у Компостелі її спіткала невдача, вона вирушила у центр Іспанії — в Саламанку. Там ніхто не пам’ятав рудого юнака, який би цікавився соборами та менестрелями, проте один люб’язний монах розповів їй про спільноту англійських спудеїв у Толедо. Надія була слабка, але Толедо було неподалік, на тій самій запиленій дорозі, тому Алієна рушила туди.

Там на неї чекало чергове болісне розчарування. Так, Джек був там — неймовірна удача — але, гай-гай, уже пішов. Алієна потроху наздоганяла його: тепер вона відставала від нього лише на місяць. Але, як завжди, ніхто не знав, куди він пішов.

У Компостелі вона здогадалася, що Джек мав би піти на південь, адже прийшов зі сходу. Але в Толедо, на жаль, він мав більше можливостей. Він міг піти на північний схід — назад у Францію, на захід — у Португалію або на південь — у Гранаду. А з узбережжя Іспанії він міг вирушити кораблем у Рим, Туніс, Александрію або Бейрут.

Алієна вирішила, що відмовиться від пошуків, якщо не зможе достеменно дізнатися, куди він вирушив звідси. Вона була виснажена та зайшла дуже далеко від дому. У неї залишилося обмаль сил і рішучості, і вона не могла іти далі без жодної надії на успіх. Алієна була готова повернутися в Англію та назавжди забути про Джека.

Із білого будинку вийшов іще один слуга. Він був краще вдягнений і розмовляв французькою. Насторожено подивився на Алієну, але звернувся ввічливо:

— Ви приятелька пана Джека?

— Так, давня приятелька з Англії. Я хочу поговорити з Рашидом Аль-Гаруном.

Слуга подивився на малюка.

— Я Джекова родичка, — сказала Алієна, і то не було цілковитою брехнею: врешті-решт, вона колишня дружина зведеного брата Джека, тобто вони справді родичі.

Слуга відчинив браму ширше та промовив:

— Прошу за мною.

Алієна пішла за ним, почуваючись вдячною. Якби її не прийняли, це означало б кінець її шляху.

Вона пройшла через милий дворик, повз плюскітливий фонтан, розмірковуючи, що привело Джека в будинок такого заможного купця. Дружба між ними здавалася малоймовірною. Чи розповідав Джек свої римовані історії в тих тінистих аркадах?

Вони увійшли всередину. То був розкішний будинок з високими стелями, прохолодними кімнатами, підлогою з каменю та мармуру й меблями з багатою оббивкою і тонким різьбленням. Вони пройшли крізь дві арки та за дерев’яні двері, і Алієні здалося, що опинились у жіночих покоях. Слуга знаком наказав їй зачекати, а потім обережно кашлянув.

За мить у кімнату увійшла висока сарацинка в чорному халаті. Вона затулила рота коміром і встала в позу, яка виказувала її зневагу краще за будь-які слова. Подивилася на Алієну й спитала:

— Хто ти така?

Алієна випросталася.

— Я — леді Алієна, донька графа Ширингського, — сказала вона з усією гонористістю, на яку була здатна. — Як розумію, я маю задоволення звертатися до дружини Рашида, торговця перцем.

У такі ігри вона вміла грати не гірше за інших.

— Чого тобі тут треба?

— Я хочу зустрітися з Рашидом.

— Він не приймає жінок.

Алієна зрозуміла, що марно сподіватися на сприяння цієї жінки. Однак вона не мала куди ще йти, тому не полишала спроб.

— Може, він прийме приятельку Джека, — наполягала вона.

— Джек — твій чоловік?

— Ні, — завагалася Алієна. — Він мій дівер.

На обличчі в жінки з’явився скептичний вираз. Вона, напевне, як і більшість, вважала, що Алієна завагітніла від Джека, а той кинув її, і тепер Алієна переслідує його, щоб змусити одружитися з нею та годувати дитину.

Жінка озирнулася та сказала щось незрозумілою Алієні мовою. За мить у кімнату увійшли три юнки. З їхньої зовнішності було зрозуміло, що це її доньки. Вона заговорила до них тією самою мовою, а вони всі дивилися на Алієну. Під час розмови ім’я «Джек» лунало доволі часто.

Алієна почувалася приниженою. Їй кортіло розвернутися й піти геть, але це означало б, що вона відмовляється від своїх пошуків. Ці неприємні люди були для неї останньою надією. Вона підвищила голос, щоб перебити їхню розмову, і спитала:

— Де Джек?

Вона хотіла, щоб це прозвучало переконливо, але в голосі пролунало благання.

Доньки замовкнули.

— Ми не знаємо, де він, — сказала мати.

— Коли ви бачили його востаннє?

Жінка вагалася. Вона не хотіла відповідати, але й не могла прикидатися, що не пам’ятає, коли востаннє бачила Джека.

— Він пішов із Толедо наступного дня після Різдва, — неохоче повідомила вона.

Алієна вичавила із себе привітну усмішку.

— Не пригадуєте, він не казав, куди збирається?

— Я ж кажу: ми не знаємо, де він.

— Може, він казав щось вашому чоловікові?

— Ні, не казав.

Алієна була в розпачі. Інтуїтивно вона відчувала, що ця жінка щось знає, однак очевидно було, що не збирається нічого їй розповідати. Раптом Алієна почулася слабкою та втомленою. Зі сльозами на очах вона мовила:

— Джек — батько моєї дитини. Думаєте, він не хоче побачити свого сина?

Наймолодша з трьох дівчат почала щось казати, але мати перебила її. Вони обмінялися кількома палкими репліками, і донька, врешті-решт, замовкла.

Алієна чекала, але вони мовчали. Усі четверо просто дивилися на неї. Вони, безсумнівно, були агресивно налаштовані, але надто цікаві, щоб відпустити її. Однак, лишатися також не мало сенсу. Вона могла вийти, повернутися до свого прихистку й готуватися до довгого шляху назад, у Кінгзбридж. Алієна глибоко вдихнула та промовила рівно і спокійно:

— Дякую за вашу гостинність.

Матері вистачило такту напустити на себе дещо присоромлений вигляд.

Алієна вийшла з кімнати.

Слуга чекав за дверями. Він пішов поруч із нею та проводив її через будинок. Вона блимала очима, щоб приховати сльози. Усвідомлення того, що вся її подорож виявилася нікчемною через злосливість однієї жінки, було нестерпним.

Слуга повів її через дворик. Коли вони підійшли до брами, Алієна почула за спиною швидкі кроки. Вона обернулася та побачила наймолодшу з доньок. Алієна зупинилась і чекала. Слуга стояв поруч зі стурбованим виглядом.

Дівчина була невисока, струнка й дуже гарна: із золотистою шкірою і такими темними очима, що вони здавалися майже чорними. На ній була біла сукня, дивлячись на яку Алієна почулася брудною. Вона розмовляла ламаною французькою.

— Ти кохаєш його? — випалила юнка.

Алієна вагалася, хоч і усвідомлювала, що їй нема куди падати нижче.

— Так, я кохаю його, — зізналася вона.

— А він тебе кохає?

Алієна мало не сказала «так», але згадала, що не бачилася з Джеком уже понад рік.

— Кохав колись, — відповіла вона.

— Я думаю, він тебе кохає, — сказала дівчина.

— Чому ти так думаєш?

Чорні очі наповнилися сльозами.

— Я хотіла його собі. І майже здобула його. — Вона подивилася на малюка. — Руде волосся й блакитні очі.

Сльози побігли по її ніжних смаглявих щоках.

Алієна глянула на неї пильніше. Це пояснювало їхню недружню поведінку. Мати чекала, що Джек одружиться із цією дівчиною. Вона мала не більше ніж шістнадцять років, але в ній було щось чуттєве, завдяки чому вона здавалася старшою. Алієні стало цікаво, що відбувалося між ними.

— Майже здобула, кажеш? — спитала вона.

— Так, — із викликом відповіла дівчина. — Я знала, що подобаюся йому. Він розбив мені серце, коли пішов. Але тепер я розумію.

Вона втратила самовладання, і журба спотворила її обличчя.

Алієна здатна була співчувати дівчині, яка покохала Джека та втратила його. Вона торкнулася її плеча, щоб заспокоїти. Але в тому було дещо більше за співчуття.

— Послухай, — швидко сказала вона. — Ти знаєш, куди він пішов? — Дівчина подивилася на неї, шморгнула й кивнула. — Скажи мені!

— У Париж, — відповіла та.

Париж!

Алієна зраділа. Вона знову натрапила на його слід. Париж був неблизько, але подорож пролягала знайомою дорогою. За місяць вона зможе наздогнати Джека. Алієна відчула, що сили повертаються до неї. «Врешті-решт, я знайду його, — подумала вона. — Я знаю, що зможу!»

— То ти підеш у Париж? — спитала дівчина.

— Так, — відповіла Алієна. — Я зайшла дуже далеко і тепер не зупинюся. Дякую, що сказала мені, — дякую від щирого серця.

— Я хочу, щоб він був щасливий, — просто відповіла та.

Слуга невдоволено м’явся поруч. Здавалося, він побоювався, що може втрапити в якусь халепу через їхню розмову. Алієна спитала дівчину:

— Він щось іще казав? Якою дорогою піде чи ще щось, що могло б мені допомогти?

— Він хотів піти в Париж, бо йому сказали, що там будують найрозкішніші церкви.

Алієна кивнула. Вона могла б і сама здогадатися.

— І ще він узяв діву, що плаче.

Цього Алієна не зрозуміла.

— Діву, що плаче?

— Батько віддав йому жінку, що плаче.

— Жінку?

Дівчина похитала головою.

— Я не знаю, як це сказати. Жінку. Вона плаче. Очима.

— Тобто картину? Намальовану жінку?

— Я не розумію, — сказала дівчина й тривожно озирнулася. — Я маю йти.

Хай що то була за плачуща діва, це здавалося не надто важливим.

— Дякую за те, що допомогла мені, — мовила Алієна.

Дівчина нахилилася й поцілувала малюка в чоло, і її сльози крапнули на його пухкі щоки. Вона подивилася на Алієну.

— Хотіла б я бути на твоєму місці, — сказала вона, а потім розвернулася й побігла в будинок.

Джек зупинився на Рю-де-ля-Бюшрі, в передмісті Парижу на лівому березі Сени. На світанку він осідлав свого коня, наприкінці вулиці повернув праворуч, проїхав крізь браму під вежею, що охороняла Пті-Пон — міст, який вів до міста на острові посеред річки.

Міст обліпили дерев’яні будинки. Між ними стояли кам’яні лави, на яких ближче до полудня ділилися знаннями відомі наставники. Пті-Пон привів Джека на Жювері, головну вулицю острова. У пекарнях уздовж вулиці юрмилися школярі, які купували собі щось на сніданок. Джек взяв собі булку зі смаженим вугром.

Перед синагогою він повернув ліворуч, а біля королівського палацу — праворуч і виїхав на Гран-Пон, міст, який вивів його на правий берег. Невеликі міцно збудовані лавки міняйл і ювелірів, розташовані обабіч дороги на мосту, саме відчинялися, наприкінці мосту Джек проїхав іще одну вартівню й опинився на рибному ринку, де вже жваво йшла торгівля. Він протиснувся крізь натовп і поїхав брудною дорогою, що вела в місто Сен-Дені.

Ще в Іспанії він дізнався від мандрівного муляра про абата Сюжера й новий собор, який той будував у Сен-Дені. Потім, поки їхав на північ Франції, зупиняючись на кілька днів тут і там, коли виникала потреба заробити грошей, Джек багато чув про Сен-Дені. Схоже, будівники застосовували там обидві нові техніки — і нервюрне склепіння, і стрілчасті арки, — і це поєднання мало бути приголомшливим.

Джек понад годину їхав через поля й виноградники. Дорога була ґрунтова, але уздовж неї стояли мильові стовпи. Вона проходила повз підніжжя пагорба Монмартр, на вершині якого бовваніли руїни римського замку, і через селище Кліньянкур. За три милі[160] від Кліньянкуру і стояло містечко Сен-Дені, оточене муром.

Дені був першим єпископом Парижу. Йому відрубали голову на Монмартрі, і після того він рушив з головою в руках геть з пагорба та йшов, аж доки впав серед поля — там, де згодом виросло місто, назване на його честь. Святого Дені поховала благочестива жінка, а згодом над його могилою звели монастир. Монастирська церква стала усипальницею французьких королів. Нинішній абат Сюжер був впливовим і амбітним чоловіком, який реформував монастир, а тепер перебудовував церкву.

Джек в’їхав у місто й зупинив кобилу посеред базарної площі, щоб подивитися на західний фасад церкви. Він не побачив нічого особливого: то був звичайний старомодний фасад із двома вежами й трьома дверними отворами під напівкруглими арками. Джекові сподобалося, як войовничо виступають зі стіни контрфорси, але видовище не вартувало дороги в п’ять миль[161].

Він прив’язав кобилу до бруса перед церквою та підійшов ближче. Скульптури навколо дверних отворів були доволі непогані: фігури як живі й вирізьблені старанно. Джек увійшов усередину.

Враз усе змінилося. Перед навою був низький притвор[162], що звався нартекс. Коли Джек випростався й подивився на стелю, його охопило хвилювання. Будівники звели і нервюрне склепіння, і стрілчасті арки, і він миттю побачив, що ці техніки прекрасно поєднуються: нервюри підкреслювали граційність стрілчастих арок і повторювали їхні лінії.

Але то було не все. Між нервюрами замість звичайної суміші розчину з бутом будівники поклали тесані камені, як у стінах. Джек усвідомив, що кладка була міцнішою та водночас тоншою й легшою.

Він дивився вгору, задираючи голову так, що аж заболіла шия, і зрозумів, що така комбінація має ще одну неабияку перевагу. Просто змінюючи вигін арки, можна було вивести дві стрілчасті арки різної ширини на однакову висоту. Прогін, таким чином, набував гармонійнішого вигляду. Такого, звісно, неможливо було досягнути з напівкруглими арками, висота яких мала дорівнювати половині ширини, тому широка арка завжди була вища за вузьку. Це означало, що вужчі арки в прямокутному прогоні мали починатися вище за широкі, щоб їхні верхівки перебували на однаковій висоті й стеля була рівною, через що виникала певна однобокість. А стрілчасті арки розв’язували цю проблему.

Джек опустив голову, щоб дати шиї перепочити. Він почувався тріумфально, немов його коронували. «Саме так я і будуватиму свій собор», — подумав він.

Він роздивився інтер’єр церкви. Головна нава була стара, хоча й доволі довга й широка: вона була збудована багато років тому і явно не тим майстром, який працював тут зараз, адже здавалася цілком традиційною. Але далі, у середохресті, схоже, були сходи, одні з яких вели вниз, у крипту й до монарших гробниць, а інші — вгору, до вівтаря. Видавалося, що він підноситься в повітря над підлогою. Звідти, де стояв Джек, важко було роздивитися більше, бо вівтар потопав у сліпучому сонячному світлі, що лилося крізь східні вікна таким могутнім потоком, аж Джек подумав, ніби стіна ще не добудована, а сонце заглядає в просвіти.

Він пішов уздовж південної бічної нави до середохрестя. Підійшовши ближче до вівтаря, Джек відчув, що попереду на нього чекає щось дивовижне. Сонце справді лилося потоком, але склепіння було добудоване, а в стінах не виявилося просвітів. Коли Джек вийшов із бічної нави в середохрестя, він побачив, що сонячне сяйво ллється крізь ряди високих вікон, шибки в декотрих з яких були з кольорового скла. І всі ці сонячні промені, здавалося, наповнювали величезну порожню посудину церкви теплом і світлом. Джек не міг зрозуміти, як будівникам вдалося встановити стільки вікон: здавалося, що їх більше, ніж стін. Він був вражений. Як це вдалося, якщо не магією?

Підіймаючись сходами, що вели до вівтаря, Джек відчував трепет забобонного страху. Нагорі він зупинився та став вдивлятись у мішанину стовпів різноколірного світла й каменю перед собою. Поступово до нього прийшло усвідомлення, що колись він уже бачив щось схоже, але у своїй уяві. То був собор, який він мріяв збудувати, з ось такими величезними вікнами й високими склепіннями, — будівля, де повітря перемагало камінь і здавалося, що її тримають самі тільки чари.

Але за мить все стало на свої місця, і в раптовому осяянні Джек зрозумів, що саме зробили абат Сюжер і його будівничий.

Принцип нервюрного склепіння полягав у тому, що стеля складалася з кількох міцних ребер, простір між якими заповнювали легким матеріалом. Такий самий принцип вони застосували до всієї будівлі. Стіну вівтаря утворювали кілька міцних колон, об’єднаних вікнами. Вівтар від бічних нав відділяла не стіна, а ряд колон, з’єднаних стрілчастими арками, крізь широкі отвори яких світло з вікон потрапляло всередину приміщення. Сама нава була розділена навпіл рядом тонких колон.

Стрілчасті арки й нервюрне склепіння були застосовані тут разом, як і в нартексі, але тепер стало зрозуміло, що притвор був обережним випробовуванням нової технології. Він здавався масивнішим, його нервюри й оздоблення — надто важкими, а арки — замалими. Далі ж усе було тонким, вишуканим і невагомим. Прості валики були вузькими, а стовпчики — високими й тонкими.

Вони б здавалися надто крихкими, щоб стояти прямо, але нервюри підкреслювали, як вага будівлі розподіляється по стовпах і колонах. Це була яскрава демонстрація того, що великій будівлі не потрібні товсті стіни з крихітними вікнами й масивними контрфорсами. За умови, що вага розподіляється точно по тримальному каркасу, в решті будівлі можна використовувати легку кам’яну кладку, скло або залишати порожній простір. Джек був зачарований. Він почувався так, наче закохався. Евклід став для нього одкровенням, але це було більше за одкровення — завдяки своїй красі. Подібні собори являлися йому у видіннях, а тепер він бачив його наяву й торкався його стін, стоячи під склепінням, високим, як небеса.

Він немов уві сні обійшов заокруглений східний край, роздивляючись склепіння подвійної нави. Нервюри вигиналися в нього над головою, як гілки в лісі кам’яних дерев ідеальної форми. Тут, як і в нартексі, проміжки між ребрами стелі були закладені тесаними кам’яними блоками, а не сумішшю розчину з бутом — це додавало роботи, але зменшувало вагу. Зовнішня стіна бічної нави мала два великі вікна зі стрілчастими верхівками, які пасували до стрілчастих арок. Цю революційну архітектуру довершували вікна з вітражними шибками. Джек не бачив кольорового скла в Англії, але у Франції воно траплялося йому вже кілька разів. Хай там як, у крихітних вікнах старих церков вітражі не проявляли б свою красу вповні. А тут світло ранкового сонця, що лилося крізь різноколірні шибки, здавалося не просто прекрасним. Воно заворожувало.

Оскільки будівля була заокруглена, бічні нави також вигиналися, щоб зустрітись у східному краї, утворюючи напівкруглу галерею. Джек обійшов усе півколо, а потім розвернувся та рушив у зворотний бік, досі приголомшений. Він повернувся до середохрестя.

Там він побачив жінку.

Він упізнав її.

Вона усміхнулася.

Його серце завмерло.

Алієна прикрила очі долонею. Сонце, що сяяло крізь вікна у вівтарі, засліпило її. Вона побачила, що до неї, наче уві сні, рухається силует, облямований барвистим сяйвом. Здавалося, його волосся палає. Він підійшов ближче. То був Джек.

Алієна мало не зомліла.

Він зупинився перед нею. Худий, виснажений, але очі його горіли якимось несамовитим збудженням. Кілька хвиль вони мовчки дивилися одне на одного.

Коли він заговорив, його голос звучав хрипко.

— Це справді ти?

— Так, — сказала вона й перейшла на шепіт. — Так, Джеку. Так. Це справді я.

Напруга стала надмірною, і вона заплакала. Він обійняв її, притиснув до себе разом із малюком, якого вона тримала на руках, поплескав по спині, приказуючи:

— Ну годі, годі.

Джек заспокоював її, немов малу дитину, і вона прихилилася до нього, вдихаючи знайомий запах пилу, прислухаючись до його рідного голосу та заливаючи слізьми його кістляве плече.

Нарешті він подивився їй в очі й спитав:

— Що ти тут робиш?

— Тебе шукаю, — відповіла вона.

— Шукаєш мене? — з недовір’ям перепитав він. — І як… ти знайшла мене?

Вона витерла очі й шморгнула.

— Ішла за тобою.

— Як?

— Питала людей, чи не бачили вони тебе. Здебільшого мулярів, але й ченців, і корчмарів.

Його очі розширилися.

— Тобто ти була в Іспанії?

Вона кивнула.

— У Компостелі, і в Саламанці, і в Толедо.

— Довго ти подорожувала?

— Дев’ять місяців.

— Але чому?

— Тому що я кохаю тебе.

Він був приголомшений. Сльози з’явилися на його очах.

— Я теж кохаю тебе, — прошепотів він.

— Справді? Досі кохаєш?

— Так.

Вона бачила, що він не жартує, і підвела голову. Він нахилився вперед, над малюком, і ніжно поцілував її. Він доторку його губ їй мало не запаморочилось у голові.

Малюк заплакав.

Вона відірвалася від його губ і заходилася колихати дитя, поки воно затихло.

— Як ти назвала малого? — спитав Джек.

— Я ще не обрала ім’я для нього.

— Чому? Йому вже рік, не менше!

— Хотіла порадитися з тобою.

— Зі мною? — Джек насупився. — А як же Альфред? Це ж батько має… — Він затнувся. — Чому? Невже… Невже це мій?

— Подивись на нього, — сказала вона.

Джек подивився.

— Рудий… І минув уже рік і дев’ять місяців відколи…

Алієна кивнула.

— Господи Боже, — промовив Джек і судомно ковтнув. — Це мій син.

Алієна тривожно стежила за виразом його обличчя, поки він намагався збагнути почуте. Що, коли він сприйме це як кінець своєї юності й свободи? Він посерйознішав. Зазвичай чоловік мав дев’ять місяців, щоб звикнути до думки про те, що він стане батьком. Джекові довелося усвідомити це за мить. Він знову подивився на малюка й нарешті усміхнувся.

— Наш син, — сказав він. — Я такий радий.

Алієна засвітилася від щастя. Нарешті все було добре.

Джекові дещо спало на думку.

— А як же Альфред? Він знає…

— Звісно. Він усе зрозумів із першого погляду. До того ж… — Вона збентежилася. — Твоя мати прокляла цей шлюб, і Альфред так і не зміг нічого… розумієш?

Джек грубо розсміявся.

— Ось вона, справедливість, — відповів він.

Алієні не сподобалася насолода, з якою він промовив це.

— Мені було дуже тяжко, — сказала вона з нотками докору в голосі.

Вираз його обличчя негайно змінився.

— Пробач, — мовив він. — Що зробив Альфред?

— Коли він побачив малюка, то вигнав мене.

Джек розізлився.

— Він тебе скривдив?

— Ні.

— Однаково він свиня.

— Коли він вигнав нас, я тільки зраділа. Саме тому я пішла тебе шукати й от знайшла. Я така рада, аж не знаю, що мені робити.

— Ти така хоробра, — сказав Джек. — Я досі не можу собі це уявити. Ти пройшла такий довгий шлях!

— І зробила б це ще раз, — палко відповіла Алієна.

Він знову поцілував її, і тут хтось сказав французькою:

— Якщо вам конче кортить непристойно поводитися в церкві, то залишайтесь у наві.

То був молодий монах. Джек відповів:

— Вибачте, отче.

Він узяв Алієну за руку, і вони пішли сходами вниз і через південний трансепт.

— Я був колись монахом і знаю, що їм важко дивитися на те, як цілуються щасливі закохані.

«Щасливі закохані, — подумала Алієна. — Це про нас».

Вони перетнули церкву й вийшли на залюднений базарний майдан. Алієні аж не вірилося, що вона справді стоїть під яскравим сонцем поруч із Джеком. Вона почувалася такою щасливою, що ледь здатна була це витримати.

— То що, — сказав він, — куди підемо?

— Не знаю, — з усмішкою відповіла вона.

— Ходімо по хліб і вино, а потім поїдемо в поле пообідати.

— Краще й не придумаєш.

Вони зайшли до пекаря й до винаря, а потім купили шматок сиру в молочниці на ринку й негайно поїхали з містечка в поле. Алієна постійно дивилася на Джека, щоб переконатися, що то справді він іде поруч із нею, дихає і всміхається.

— Як Альфред керує будівництвом? — спитав він.

— О! Я ж тобі не сказала! — Алієна вже забула, як давно він пішов. — Сталося страшне лихо. Дах упав.

— Що?! — Його вигук так налякав кобилу, що вона почала брикатися, і Джекові довелося заспокоювати її. — Як це сталося?

— Ніхто не знає. Муляри звели склепіння над трьома прогонами до Трійці, але воно завалилося під час служби. Це було жахливо — загинули сімдесят дев’ять людей.

— Це справді страшно, — Джек був вражений. — Як це сприйняв пріор Філіп?

— Погано. Він відмовився від будівництва. Сили покинули його. Він тепер нічого не робить.

Джекові важко було уявити Філіпа в такому стані — той, здавалося, завжди був сповнений рішучості й енергії.

— А що тепер із майстрами?

— Розійшлися хто куди. Альфред нині живе в Ширингу та будує хати.

— Кінгзбридж, напевне, наполовину спустів.

— Він знову перетворюється на таке саме селище, яким був колись.

— Цікаво, де Альфред помилився? — сказав Джек, звертаючись більше до себе. — Том не збирався робити кам’яне склепіння, але Альфред збільшив контрфорси, щоб ті витримали вагу, і все мало бути гаразд.

Він немов протверезів від цієї звістки, і далі вони їхали мовчки. Десь за милю[163] від Сен-Дені вони прив’язали коней у затінку в’яза, сіли на краєчку зеленого пшеничного лану, поряд зі струмком і взялися до обіду. Джек ковтнув вина й прицмокнув.

— Ніщо в Англії не зрівняється із французьким вином, — сказав він, розламав хліб і простягнув Алієні.

Вона сором’язливо розшнурувала ліф сукні й дала грудь малюкові. Алієна помітила, як Джек дивиться на неї, і зашарілася. Вона прокашлялася та заговорила, щоб приховати збентеження.

— Яке ім’я ти дав би йому? — ніяково спитала вона. — Джек, напевне?

— Не знаю, — замислився він. — Джеком звали батька, якого я ніколи не бачив. Називати так нашого сина — погана прикмета. За батька мені був Том Будівник.

— Хочеш назвати його Томом?

— Думаю, так.

— Том був таким кремезним. Може, Томмі?

— Значить, Томмі, — кивнув Джек.

Томмі, який не усвідомлював важливості їхнього рішення, напився молока й заснув. Алієна поклала його на траву, примостивши під голову згорнуту хустку замість подушки, а потім подивилася на Джека. Вона почувалася незручно. Їй кортіло кохатися з ним просто тут, на траві, але вона була певна, що він сторопіє, якщо вона про це скаже, тому просто дивилася на нього й сподівалась.

— Обіцяєш не зневажати мене, якщо я тобі в дечому зізнаюся? — спитав він.

— Добре.

Він збентежено подивився на неї та сказав:

— Щойно побачив тебе, я не можу думати ні про що, крім твого оголеного тіла під цією сукнею.

Алієна усміхнулася.

— Я тебе не зневажаю, — відповіла вона. — Я рада.

Джек кинув на неї погляд, сповнений бажання.

— Люблю, коли ти так на мене дивишся, — сказала вона.

Він ковтнув.

Вона випростала руки. Він наблизився й схопив її в обійми.

Минуло майже два роки відтоді, як вони кохалися вперше й востаннє. Того ранку їх обох охоплювали почуття пристрасті й провини. Тепер вони були просто коханцями серед широкого поля. Алієна раптом відчула тривогу. Чи вийде в них? Буде просто жахливо, якщо щось захмарить цю довгоочікувану зустріч.

Вони лягли на траву й поцілувалися. Алієна заплющила очі, розтулила губи й відчула його палкі руки, що жадібно пестили її тіло. Бажання наповнило її лоно. Він поцілував її повіки й кінчик носа та сказав:

— Увесь цей час я жадав тебе — щодня.

Вона міцно обійняла його й відповіла:

— Я така рада, що тебе знайшла.

Вони ніжно кохалися просто неба на палкому сонці, під бурмотіння струмка, а Томмі весь цей час проспав і прокинувся лише тоді, коли все закінчилося.

Дерев’яна статуя жінки не плакала відтоді, як покинула Іспанію. Джек не розумів механізму й не міг достеменно сказати, чому вона не плаче за межами своєї країни. Хіба що, помітивши, як сльози з’являються наприкінці дня, коли повітря холоднішає, здогадувався, що це якось пов’язано з повільнішими сутінками: на півночі сонце сідало не так швидко, як на півдні, тому не було різкого перепаду між денною спекою та вечірньою прохолодою. Статуя не плакала. Проте Джек однаково беріг її: хоч вона була завелика, щоб возити із собою, то була згадка про Толедо, а також про Рашида й (хоча він і не казав про це Алієні) про Айшу. Утім, коли муляр із Сен-Дені шукав образ для статуї Діви Марії, Джек приніс дерев’яну фігуру жінки в його повітку й залишив там.

Абатство найняло Джека працювати на перебудові церкви. Новий вівтар, що так його вразив, іще зводили й мали завершити до освячення в середині літа. До того ж енергійний абат уже готувався перебудувати наву в такий самий революційний спосіб, і Джек мав тесати каміння, щоб підготувати матеріал для робіт.

Абатство орендувало для нього будинок у селищі, і він оселився там разом з Алієною і Томмі. Першої ж ночі в будинку вони кохалися п’ять разів. Жити як чоловік і дружина здавалося найприроднішим у світі. За декілька днів уже Джек почувався так, немов вони все життя мешкали разом. Ніхто не питав, чи благословила їхній шлюб церква.

Старший майстер у Сен-Дені був найкращим муляром з тих, кого бачив Джек. Поки вони завершували перебудову вівтаря й готувалися до робіт у наві, Джек уважно стежив за ним і переймав усе, що він робив. Саме йому, а не абатові, належали всі нові ідеї. Хоча Сюжер і був прихильником новацій, його більше цікавило оздоблення, а не конструкція. Особливу увагу він приділяв новій гробниці для мощей святого Діонісія та двох його супутників, Рустіка й Елевтерія. Мощі зберігались у крипті, але Сюжер збирався підняти труни в новий вівтар, де їх бачив би весь світ. Кам’яну гробницю для них планували оздобити чорним мармуром. Віко мало бути вирізьблене з деревини як мініатюрна церква та позолочене. І таким чином три труни з мощами мучеників утворювали б собою бічні та головну нави цієї церкви. Гробницю збиралися поставити в центрі вівтарної частини — позаду головного вівтаря. І вівтар, і основа гробниці вже були завершені, а мініатюрна церква стояла в повітці тесляра, де вмілий майстер ретельно позолочував деревину коштовною золотою фарбою. Сюжер не любив робити щось наполовину.

Абат був талановитим організатором — Джек відзначив це, коли йшли приготування до церемонії освячення. Сюжер запросив усіх, хто мав якусь вагу, і більшість прийняла запрошення, зокрема король і королева Франції, а також дев’ятнадцять архієпископів, серед них — архієпископ Кентерберійський. Майстри охоче ділилися почутими новинами під час роботи в церкві. Джек і сам часто бачив Сюжера. У домотканому вбранні той походжав монастирем і роздавав накази численним монахам, які чимчикували за ним, немов каченята за качкою. Він нагадував Джекові Філіпа Кінгзбриджського. Як і Філіп, Сюжер піднявся з низів і був вихований у монастирі. Він так само, як пріор Кінгзбриджу, реорганізував грошові справи монастиря та налагодив управління його майном, щоб виручати більші прибутки, і не шкодував грошей на будівництво. Сюжер був таким самим метушливим, енергійним і рішучим, як Філіп.

Ось тільки, за словами Алієни, Філіп більше не був таким.

Джек не міг уявити цього. Бездіяльність Філіпа видавалася такою самою неможливою, як добродушність Валер’яна Біґо. Однак Філіп пережив низку страшних розчарувань. Спершу згоріло місто. Джек досі з тремтінням згадував той жахливий день: дим, вогонь, грізні вершники зі смолоскипами та сліпа паніка натовпу. Напевне, мужність покинула Філіпа ще тоді. Принаймні місто після пожежі так і не оговталося. Джек добре це пам’ятав: атмосфера страху й непевності, що запанувала в місті, нагадувала слабкий, але очевидний душок гниття. Філіп, безсумнівно, сподівався, що відкриття нового вівтаря стане символом нової надії, а коли воно перетворилося на катастрофу, він, напевне, здався.

Тепер будівники пішли, ринок занепав, а населення скорочувалося. Алієна сказала, що молодь почала переїжджати в Ширинг. Корінь зла, звісно, був саме в моральному стані мешканців, а не в матеріальному зубожінні. Пріорат зберіг усе своє майно, зокрема великі отари овець, які щорічно приносили сотні фунтів. Якби питання полягало тільки в грошах, Філіп знайшов би спосіб відновити будівництво, нехай навіть і не на повну силу. Звісно, це далося б нелегко: муляри були забобонні й не дуже охоче пішли б будувати собор, який уже раз завалився. Піднести ентузіазм містян також було б важко. Проте найгіршим здавалося те, що Філіп, зі слів Алієни, сам утратив завзяття. Джек дуже хотів би допомогти йому відновити його.

За два-три дні до церемонії в Сен-Дені почали з’їжджатися єпископи, архієпископи, графи та герцоги. Вельмож водили подивитися на будівлю. Найбільш знатних супроводжував сам Сюжер, а нижчих за саном водили монахи або майстри. Усі були приголомшені легкістю нової конструкції та освітленням, яке забезпечували великі вікна з кольоровими шибками. Спостерігаючи за реакцією найвищого духовенства Франції, Джек зрозумів, що цей стиль намагатимуться скопіювати всі, а на мулярів, які працювали в Сен-Дені, буде великий попит. Він вчинив розумно, коли прийшов сюди, — розумніше, ніж міг собі уявити: можливість того, що колись він сам спланує та зведе собор, суттєво зросла.

Король Людовік прибув у суботу, із дружиною та матір’ю. Вони зупинилися в будинку абата. Того дня відправи йшли від заходу до світанку. Коли зійшло сонце, біля церкви зібрався натовп селян і парижан, які чекали на найбільше зібрання духовних і впливових осіб, що вони тільки бачили. Джек із родиною приєднався до них, щойно Алієна нагодувала Томмі. Джек подумав, що колись скаже синові: «Хай ти цього й не пам’ятаєш, але коли тобі був лише рік, ти бачив короля Франції».

Вони купили на сніданок хліба й сидру та поїли, поки чекали початку видовища. Простолюдинів у церкву не пускали, і королівські воїни тримали їх на відстані. Але всі двері були відчинені, і люди юрбилися навколо в надії зазирнути всередину. Нава була заповнена знатними особами, однак завдяки тому, що вівтар підняли на кілька футів вище за підлогу нави — щоб збільшити крипту, розташовану під ним, — Джек і решта могли бачити церемонію.

У дальньому кінці нави почався якийсь рух, і раптом усі вельможі вклонилися. Коли вони нахилилися, Джек побачив, як король входить у церкву з південної брами. Він не міг роздивитися риси його обличчя, але добре бачив багряну королівську накидку, поки той ішов до центру середохрестя, де став на коліна перед головним вівтарем.

Одразу за ним увійшли єпископи та архієпископи. Вони були вбрані в сліпучо-білі казули[164] із золотою вишивкою, і кожен тримав церемоніальну патерицю. Патериця мала бути звичайним пастушим кийком, але натомість цей символ єпископської влади прикрашали неймовірними коштовностями, тож вся процесія пишно виблискувала, немов гірський струмок під сонцем.

Вони повільно пройшли через церкву, піднялися у вівтар і стали на призначені кожному місця навколо купелі, в якій — Джек знав це, адже бачив підготовку до урочистостей, — було кілька галонів[165] святої води. Залунали молитви та гімни. Натовп став неспокійним, а Томмі занудьгував, але невдовзі єпископи продовжили ходу.

Вони вийшли із церкви через південну браму та зникли в клуатрі — на велике розчарування роззяв, — але потім вийшли з-за монастирських будівель і стали перед фасадом церкви. Єпископи тримали в руках невеличкі пензлики, що звалися кропилами, і відерця святої води. Поки вони йшли, співаючи гімни, кожен умочував кропило у воду й оббризкував стіни церкви. Натовп рвонув уперед: люди просили благословення та намагалися торкнутися білосніжних шат. Королівські воїни відбивалися від них кийками. Джек стояв глибоко в натовпі. Він не прагнув благословення, не кажучи вже про удар кийком.

Процесія урочисто пройшла вздовж північної стіни церкви, і натовп рушив слідом, спотикаюсь об могили на цвинтарі. Дехто з роззяв завчасно зайняв там місця, і тепер відбивався від новоприбулих. Зав’язалося кілька бійок.

Єпископи пройшли повз північну паперть і пішли далі, півколом, до східної, нової, частини будівлі. Там були майстерні робітників, і тепер натовп, рушивши туди, мало не ламав легкі дерев’яні споруди. Коли люди на чолі ходи почали зникати в абатських будівлях, найнетерплячіші в натовпі ще рішучіше кинулися вперед. Королівські воїни стали відбиватися ще жорстокіше.

Джек стривожився.

— Щось мені це не подобається, — сказав він Алієні.

— І мені, — відповіла вона. — Треба вибиратися з натовпу.

Та не встигли вони зрушити з місця, як почалася сутичка між королівськими воїнами та юнаками, що стояли в перших рядах. Воїни люто лупцювали їх, але юнаки замість того, щоб відступити, тиснули ще дужче. Останній з єпископів поспіхом увійшов у клуатр, доволі недбайливо оббризкавши останню ділянку вівтаря. Коли священники зникли в клуатрі, натовп перевів увагу на воїнів. Хтось кинув камінь, який влучив одному з них у лоба. Коли воїн упав, натовп зайшовся радісним криком. Швидко розпочалися рукопашні бійки. Тим часом на допомогу товаришам поспішали воїни, які стояли біля західного фасаду церкви.

Починався безлад.

Марно було сподіватися, що в наступні хвилини урочистості відволічуть людей. Джек знав, що єпископи разом із королем зараз спускаються в крипту по мощі святого Діонісія. Вони мали пронести їх монастирськими приміщеннями, але не виносити за двері. Не було надії, що сановники з’являться до кінця служби. Абат Сюжер не очікував, що збереться стільки охочих до видовищ, і не подбав про те, щоб задовольнити їх. Тепер вони, роздратовані й замучені спекою — сонце піднялося вже височенько, — прагнули випустити пару.

Королівські воїни, на відміну від роззяв, були озброєні, і попервах перевага залишалася на їхньому боці, але комусь із натовпу спало на думку вдертися до повіток майстрів, щоб знайти там якусь зброю. Два юнаки залізли в мулярську повітку й за мить вийшли звідти з величезними молотами. У натовпі були муляри, і дехто з них намагався протиснутися до повітки та запобігти грабунку, але марно — натовп просто відсунув їх.

Джек з Алієною спробували вирватися з натовпу, але люди, що були позаду них, напирали дедалі сильніше, і вони опинились у пастці. Джек міцно притискав Томмі до грудей, прикриваючи руками його голову та стараючись триматися ближче до Алієни. Він побачив, як низенький скрадливий чоловік із чорною бородою вийшов із мулярської повітки зі статуєю плачущої діви. «Я ніколи більше не побачу її», — із жалем подумав Джек. Але всі його зусилля були спрямовані на те, щоб вибратися з тисняви, тому він мало переймався грабунком.

Наступною була повітка теслярів. Майстри вже втратили надію захистити її та не намагалися стримати погромників. Ковальня була не на їхні зуби, тому вони знесли стіну повітки покрівельників і забрали важкі, зловісно гострі інструменти, за допомогою яких майстри різали та кріпили свинцеві листи, і Джек подумав, що тепер точно когось вб’ють.

Попри всі зусилля, натовп ніс його до північної паперті, де точилися найзапекліші бійки. Те саме спіткало й чорнобородого крадія: він намагався вшитися разом зі здобиччю, притискаючи статую до грудей так само, як Джек притискав до себе Томмі, але його також несло в епіцентр колотнечі.

Раптом Джекові дещо спало на думку. Він простягнув Томмі Алієні й наказав:

— Тримайся поруч.

Потім він вчепився в низенького крадія та потягнув статую в нього з рук. Якусь мить той опирався, але Джек був вищий, а крадій більше хвилювався про те, щоб врятувати свою шкуру, і невдовзі відпустив статую.

Джек підняв її в себе над головою та закричав:

— Уклоніться Мадонні!

Спершу на нього не звертали уваги, але невдовзі дехто почав озиратися.

— Не смійте торкатися Богородиці! — щосили волав Джек. Ті, хто стояв поруч, відступили в побожному страху. А Джек правив своєї: — Паплюжити образ Діви — це гріх!

Він високо підніс статую над головою та рушив у напрямку церкви.

«Може, і вдасться», — думав він із надією. Дедалі більше людей припиняли битися, щоб подивитись, що відбувається.

Джек озирнувся. Алієна йшла слідом, затиснена натовпом. Але бійки потроху вщухали. Люди подалися за Джеком, підхоплюючи його слова.

— Богородиця…

— Радуйся, Маріє…

— Дайте дорогу блаженній Діві…

Усі вони хотіли видовища, і тепер, коли Джек влаштував його, безлад вщух, лише декілька людей досі вовтузилися десь оподалік. Джек урочисто крокував уперед. Його навіть тривожило те, як легко він зупинив заворушення. Натовп розступався перед ним, і він наблизився до північної паперті. Там він із великою шанобливістю поставив статую в прохолодному затінку дверного отвору. Вона була лише два фути[166] заввишки й на долівці справляла не таке глибоке враження.

Натовп зібрався навколо й вичікувально дивився. Джек і гадки не мав, що робити далі. Люди, напевне, чекали проповіді. Він повівся як священник, коли підняв статую та вигукував пишномовні застереження, але його знання обрядів на тому й закінчувались. Йому стало страшно: що зробить із ним натовп, якщо він розчарує його?

Раптом усі в один голос ахнули.

Джек обернувся. У північному трансепті скупчилися вельможі, які брали участь у процесії. Вони визирали назовні, але Джек однаково не розумів, що спричинило таке захоплення.

— Це чудо! — сказав хтось, а інші підхопили.

— Чудо!

— Це чудо!

Джек подивився на статую і враз усе зрозумів. З її очей крапала волога. Спершу він здивувався не менше за людей у натовпі, але за мить згадав свої припущення, що статуя починає плакати під час різкого охолодження — як у сутінки в південних краях. Він щойно переніс її з яскравого сонця в прохолодну тінь північної паперті. Це пояснювало, звідки взялися сльози. Усі побачили, як вона плаче, і були зачаровані цим.

Якась жінка, що стояла в перших рядах, кинула деньє — французький пенні — під ноги статуї. Джек мало не розсміявся. Нащо кидати гроші шматкові деревини? Проте люди були так привчені церквою, що, побачивши святиню, не замислюючись давали гроші. Кілька людей зробили те саме, що й жінка.

Джек і не думав, що Рашидова іграшка здатна приносити гроші. Звісно, вони призначалися не йому — ніхто не дав би й пенні, якби думав, що гроші підуть Джекові в кишеню. Але для будь-якої церкви така статуя була неоціненною.

Коли Джек усвідомив це, він зрозумів, що має робити.

Його осяяла блискавична думка, і він заговорив ще до того, як встигнув усе обдумати: слова, здавалося, з’являлися самі собою.

— Плачуща Мадонна належить не мені, а Господові, — почав він.

Люди в натовпі затихнули. То була промова, на яку вони чекали. Позаду Джека, в церкві, співали єпископи, але це вже нікого не цікавило.

— Упродовж сотень років вона скніла в сарацинському краї, — повів далі Джек. Він не знав справжньої історії статуї, але це не мало значення, адже навіть священники не завжди досліджували істинність чудесних історій і священних мощей. — Вона подорожувала багато миль, але ця подорож іще не скінчилася. Її призначення — Кінгзбриджський собор в Англії.

Він перехопив погляд Алієни. Та приголомшено дивилася на нього. Джек ледь втримався від того, щоб підморгнути їй, натякаючи, що все це — вигадка, і продовжив свою промову:

— Моя священна місія — доправити її в Кінгзбридж. Там її справжнє місце. Там вона знайде спокій. — Поки дивився на Алієну, його осяяла остання, найблискучіша думка, і він додав: — Я був призначений старшим майстром-будівником нового Кінгзбриджського собору. — Алієна розтулила рота від подиву. Джек відірвав від неї погляд. — Плачуща Мадонна бажає, щоб для неї в Кінгзбриджі звели нову пишну церкву, і з її допомогою я створю такий самий прекрасний вівтар, як той, що збудували тут для мощей святого Діонісія. — Він подивився під ноги, на купу монет, що лежала на землі, і придумав, як завершити свою промову: — Ці гроші підуть на будівництво нового собору. Мадонна благословляє кожного чоловіка, жінку й дитину, які жертвують на зведення її прихистку.

Запанувала тиша, а потім люди почали кидати гроші під ноги статуї. Кожен, хто кидав монету, вигукував щось. Одні казали «алілуя» або «слава Богу», інші просили благословення чи зверталися з більш специфічними проханнями: «Хай Роберт видужає», або «Хай Анна завагітніє», або «Пошли нам щедрий урожай». Джек вивчав їхні обличчя: всі були збуджені, піднесені, щасливі. Вони просувались уперед, раді віддати свої пенні Плачущій Мадонні. Джек дивився як, немов сніговий намет, росте купа монет біля статуї.

Плачуща Мадонна спричиняла такий самий фурор у кожному місті й селищі дорогою в Шербур. Процесія, що йшла головною вулицею, завжди збирала натовп. Потім, коли вони зупинялися перед церквою та чекали, поки зберуться всі мешканці, статую заносили в прохолодне приміщення, і вона плакала, а люди мало не збивали з ніг одне одного, щоб пожертвувати гроші на Кінгзбриджський собор.

Проте почалося все з того, що вони мало не втратили статую. Єпископи й архієпископи уважно дослідили її, дійшли висновку, що вона справді чудотворна, і абат Сюжер зажадав, щоб святиня залишилася в Сен-Дені. Він запропонував Джекові фунт, потім десять фунтів і нарешті п’ятдесят. Коли абат зрозумів, що гроші не цікавлять Джека, він став погрожувати, що забере її силою. Але архієпископ Теобальд Кентерберійський йому не дозволив. Теобальд також зрозумів, який прибуток може принести статуя, і, звісно, захотів, щоб вона потрапила в Кінгзбридж, що належав до його архієпархії. Сюжер неохоче поступився, хоч і доволі грубо висловив свої сумніви у справжності її чуда.

Джек сказав майстрам із Сен-Дені, що найме всіх, хто захоче піти за ним у Кінгзбридж. Із цього Сюжер також не зрадів, але більшість із них однаково залишилася на місці з тих міркувань, що краще синиця в жмені, як журавель в небі. Утім, муляри-англійці були не проти повернутися, а інші поширили звістку про нове будівництво, як велося серед цих ремісників. За кілька тижнів майстри з усього християнського світу мали потягнутись у Кінгзбридж — так само, як колись Джек, який встиг попрацювати на шести чи семи будівельних майданчиках упродовж двох минулих років.

Алієна спитала, що він робитиме, якщо Кінгзбриджський пріорат відмовиться призначити його старшим майстром. Джек гадки не мав — адже зробив оголошення в пориві натхнення.

Архієпископ Теобальд, який заявив, що Плачуща Мадонна належить Англії, не хотів дозволити Джекові просто піти з нею. Він відрядив двох священників зі свого почту — Рейнольда й Едварда — супроводжувати Джека з Алієною. Попервах Джека це не тішило, але він швидко звикнув до супутників. Рейнольд був рожевощоким, охочим до суперечок і допитливим молодиком, який дуже цікавився математичними теоремами, що їх Джек вивчив у Толедо. Едвард, трохи старший лагідний чоловік, любив поїсти. Ці два мали стежити за тим, щоб пожертви не потрапляли до Джекового гаманця, хоча спокійно сплачували цими грішми свої дорожні витрати. Тимчасом Джек з Алієною платили за все власними грошима, тож архієпископ дарма не довірився Джекові.

Вони завітали в Шербур дорогою до Барфлеру, де мали сісти на корабель до Вейргему. Не встигли вони дістатися центру прибережного містечка, як Джек відчув, що щось не так. Люди не дивилися на Мадонну.

Усі витріщалися на Джека.

Невдовзі це помітили й священники. Вони несли статую на дерев’яних ношах — як і завжди, коли заходили в місто. Коли навколо почав збиратися натовп, Рейнольд пошепки спитав у Джека:

— Що відбувається?

— Не знаю.

— Ти цікавиш їх більше за статую! Був тут колись?

— Ніколи.

— На Джека дивляться старші люди. Молодь дивиться на статую, — сказала Алієна.

Вона мала слушність. Діти й молодь реагували на появу статуї зі звичайною допитливістю, але увага старших людей була прикута до Джека. Він також дивився на них і помітив, що це їх лякає. Один чоловік перехрестився.

— Що в мені так їх бентежить? — дивувався він уголос.

Утім, їхня процесія привертала увагу так само швидко, як і в інших містах, і на базарний майдан вони вийшли в супроводі чималого натовпу. Вони поставили Мадонну перед церквою. Повітря пахло морем та свіжою рибою. Кілька містян позадкували всередину церкви. Зазвичай потім до них виходило місцеве духовенство — поспілкуватися з Рейнольдом і Едвардом. Після нетривалої розмови, коли їм усе пояснювали, статую заносили до церкви, де та починала плакати. Мадонна підвела їх лише раз: холодного дня, коли Рейнольд наполіг на демонстрації чуда попри попередження Джека. Відтоді священники завжди дослухалися до його порад.

Погода того дня була належною, але відбувалося щось незвичне. На обвітрених обличчях моряків і рибалок застиг забобонний страх. Молодь відчула неспокій старших, і натовп став підозрілим і навіть трохи агресивним. Ніхто не підходив до них і не питав нічого про статую. Люди стояли віддалік, тихо перемовлялися й чекали чогось.

Нарешті показався священник. В інших містах пастирі наближалися до них з обережною цікавістю, але цей немов збирався виганяти диявола: він тримав перед собою хрест, наче щит, а в другій руці ніс чашу святої води.

— Що він зібрався робити? Виганяти демонів? — здивувався Рейнольд.

Священник наблизився, декламуючи щось латиною, підійшов до Джека та сказав французькою:

— Велю тобі, злий духу, повертатись у потойбіччя! В ім’я…

— Я не дух, проклятий дурню! — не стримався Джек. Він був геть збентежений.

— …Отця, і Сина, і Святого Духа… — правив своєї священник.

— Ми подорожуємо за дорученням архієпископа Кентерберійського, — заперечив Рейнольд. — Він благословив нас.

— Він не дух, — промовила Алієна. — Я знаю його, відколи йому було дванадцять років!

Священник завагався.

— Ти — привид чоловіка із цього міста, який помер двадцять чотири роки тому, — сказав він.

У натовпі почулися кілька схвальних голосів, і священник поновив свої заклинання.

— Мені тільки двадцять, — відповів Джек. — Може, я схожий на того, хто помер?

Якийсь чоловік ступив уперед із натовпу й сказав:

— Ти не просто схожий на нього, ти і є він — точно такий, як у день своєї смерті.

Натовпом пронісся гомін забобонного страху. Джек сторопіло дивився на чоловіка. Він був сивобородий, років сорока, вбраний, як личить успішному майстрові або купцеві середньої руки. І явно не належав до боязливих. Джек звернувся до нього хрипким голосом:

— Мої супутники знають мене. Двоє з них — священники. Ця жінка — моя дружина. А малюк — мій син. Вони теж духи?

Чоловік уже не здавався таким певним.

Поруч із ним стала сива жінка.

— Хіба ти не пам’ятаєш мене, Джеку? — спитала вона.

Джек підстрибнув, немов його вжалили. Настала його черга злякатися.

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — запитав він.

— Тому що я — твоя мати, — відповіла вона.

— Ні! — сказала Алієна, і Джек почув у її голосі панічні нотки. — Я знаю його матір, і це не ти! Що відбувається?

— Злі чари, — відповів священник.

— Зачекайте, — сказав Рейнольд. — Може, Джек — родич чоловіка, який помер? Він мав дітей?

— Ні, — відповів сивобородий.

— Це точно?

— Він не був одружений.

— Одне одному не завада.

Кілька людей захихотіли. Священник суворо зиркнув на них.

— Він помер двадцять чотири роки тому, — сказав сивобородий, — а цей Джек каже, що йому тільки двадцять.

— Як він помер? — спитав Рейнольд.

— Потонув.

— Ви бачили його тіло?

Запала тиша. Нарешті сивобородий озвався:

— Ні, я не бачив його тіла.

— Хто-небудь бачив його? — спитав Рейнольд, і в голосі його лунав тріумф.

Усі мовчали.

— Твій батько живий? — спитав Рейнольд Джека.

— Він помер до мого народження.

— Ким він був?

— Менестрелем.

Натовп ахнув, а сива жінка сказала:

— Мій Джек був менестрелем.

— Але цей Джек — муляр, — зауважив Рейнольд. — Я бачив його роботу. Може, він син Джека-менестреля?

Він розвернувся до Джека.

— Як звали твого батька? Джек Менестрель, треба думати?

— Ні. Його звали Джек Шербур.

Священник повторив за ним, але вимовив дещо інакше:

— Жак Шербур?

Джек стояв ошелешений. Раніше він не розумів, що означає ім’я його батька, але тепер усе прояснилося. Як і інші мандрівники, він називався за містом, звідки походив.

— Ну звісно, Жак Шербур! — вигукнув він.

Нарешті Джек натрапив на слід свого батька — коли вже перестав шукати. Він дійшов аж до Іспанії, але те, що шукав, було тут, на нормандському узбережжі. Тут був кінець його пошукам. Він почувався втомленим, але втішеним — немов зняв із плеча важку ношу після довгої дороги.

— Тоді все зрозуміло, — сказав Рейнольд і переможно подивився на натовп. — Жак Шербур не потонув, він врятувався. Він поїхав у Англію, жив там, надув живота якійсь дівчині та помер. Дівчина народила хлопця й назвала його на честь батька. Джекові зараз двадцять, і він дуже схожий на свого батька, коли тому було двадцять чотири роки. — Рейнольд подивився на священника: — Не треба виганяти диявола, отче. Краще вітайте родича.

Алієна схопила Джека за руку та стиснула її. Той стояв ошелешений. В голові крутилася сотня запитань, але він не знав, із чого почати, тож випалив перше, що спало на думку:

— Чому ви такі певні, що він помер?

— «Білий корабель».

— Я пам’ятаю про «Білий корабель», — відгукнувся Едвард. — Усі чули про те лихо. Престолонаступник потонув. Тоді Мод стала спадкоємицею, і тому Стефан зараз королює.

— А чому він був на кораблі? — спитав Джек.

Відповіла літня жінка, яка зверталася до нього раніше.

— Він мав розважати можновладців під час подорожі, — сказала вона й пильно подивилася на Джека. — Схоже, ти справді його син. Мій онук. Ти такий схожий на нього.

— Твій батько був моїм братом, — додав сивобородий. — Я — твій дядько Гійом.

Джек із радістю усвідомив, що це і є родина, якої він так довго прагнув, — родичі його батька. Тепер він уже не був сам-один на світі. Нарешті відшукав своє коріння.

— А це мій син, Томмі, — сказав він. — Гляньте, який рудий.

Сива жінка лагідно подивилася на малюка, а потім спантеличено вигукнула:

— Святі угодники, я тепер прабабуся!

Усі засміялися.

— Цікаво, як мій батько потрапив в Англію? — спитав Джек.

I

— І сказав Господь сатані: «Подивись на цю людину, на Йова. Глянь. Це добра людина — кращої Я не бачив. — Філіп зробив драматичну паузу. То, звісно, був не переклад: він переказував історію своїми словами. — Хіба це не бездоганна й не чесна людина, що боїться Бога й не чинить зла?» І сатана відповів: «Звісно, він вклоняється Тобі. Ти все йому дав. Подивись на нього. Семеро синів і троє дочок. Сім тисяч овець і три тисячі верблюдів, п’ятсот пар волів і п’ятсот віслюків. Ось чому він добрий». Тоді Бог сказав: «Добре. То забери в нього все, й побачимо, що станеться». Сатана так і вчинив.

Поки Філіп читав проповідь, його думки крутилися навколо загадкового листа, який того ранку надійшов йому від архієпископа Кентерберійського. Той вітав його з надбанням чудотворної Плачущої Мадонни. Філіп не знав, що це за Мадонна, але був певен, що її в нього немає. Архієпископ також радів з того, що Філіп відновлює будівництво собору, хоча й це було не так. Перш ніж діяти, Філіп хотів дочекатися знаку від Господа, а поки чекав, проводив недільні служби в маленькій новій парафіяльній церкві. Наприкінці листа архієпископ Теобальд відзначав прозорливість, з якою Філіп призначив старшого майстра, котрий працював на будівництві нового вівтаря в Сен-Дені. Філіп, звісно, знав і про абатство в Сен-Дені, і про абата Сюжера, найвпливовішого церковника у французькому королівстві, але нічого не відав ні про тамтешній вівтар, ні про старшого майстра, якого нібито призначив. Філіпові здавалося, що лист був адресований комусь іншому й потрапив до нього помилково.

— Що сказав Йов, коли втратив усі свої багатства, а діти його померли? Чи прокляв він Бога? Чи став поклонятися сатані? Ні! Він сказав: «Голим народився — голим і помру. Бог дає і Бог забирає — і хай святиться ім’я Його». Ось що промовив Йов. І тоді Господь звернувся до сатани: «Що я тобі казав?» А той відповів: «Але він досі в доброму здоров’ї, чи не так? Людина з усім здатна впоратися, поки вона в доброму здоров’ї». І Господь зрозумів: щоб довести Його правоту, Йов має зазнати ще більших страждань, тому Він сказав: «Забери в нього здоров’я, і побачиш, що тоді буде». Тож сатана послав на Йова хворобу, і той вкрився гнояками з голови до ніг.

Проповіді в церквах потроху набували поширення. Коли Філіп був малим, їх нечасто виголошували. Абат Пітер був проти них і казав, що вони спокушають священника потурати собі. Здавна велося, що паства має просто мовчки спостерігати за таємничими священними ритуалами, слухати латинські слова, хоч і не розуміючи їх, і сліпо вірити в дієвість священницького заступництва. Але погляди із часом змінювалися. Нині прогресивні мислителі не вважали вірян німими спостерігачами містичної церемонії. Церква мала стати частиною їхньої повсякденності й відміряти віхи їхнього життя, від хрещення, одруження, народження дітей до соборування й поховання в освяченій землі, а не тільки їхнім поміщиком, суддею, роботодавцем чи замовником. Очікувалося, що люди житимуть як християни щодня, а не лише в неділю. За сучасними поглядами, вони потребували не тільки ритуалів, а й пояснень, заохочень, настанов.

— Я вірю, що сатана розмовляв із Господом про Кінгзбридж, — продовжив Філіп. — Я вірю, що Господь сказав сатані: «Подивись на людей Божих у Кінгзбриджі. Хіба то не добрі християни? Подивись, як старанно вони працюють у полях і майстернях, а неділями будують мені новий собор! Спробуй заперечити, що це добрі люди, якщо зможеш!» А сатана сказав: «Вони добрі, тому що і в них усе добре. Ти дав їм гарні врожаї, сприятливу погоду, покупців на їхні товари й захист від лихих графів. Але варто забрати в них усе це — і вони перейдуть на мій бік». Тоді Господь сказав: «Чого ти хочеш?» І диявол відповів: «Спалити місто». А Господь сказав: «Добре, пали й подивишся, що буде». Тому диявол відправив Вільяма Гамлейського влаштувати пожежу на нашому ярмарку вовни.

Пріор знаходив розраду в історії про Йова. Як і Йов, Філіп усе життя важко працював, щоб якнайкраще виконувати волю Божу, і, як Йовові, винагородою йому були самі лиш нещастя, невдачі та приниження. Він прагнув підняти дух містян своєю проповіддю, але бачив, що в нього нічого не виходить. Однак історія ще не закінчилася.

— І сказав Господь сатані: «Дивись! Ти спалив місто вщент, а вони й досі будують мені новий собор. Тепер теж скажеш, що це не добрі люди?» Але сатана відповів: «Я був поблажливим до них. Більшість врятувалася від пожежі. І вони швидко відбудували свої дерев’яні будиночки. Дай мені влаштувати їм справжню катастрофу й побачиш, що буде тоді». Господь зітхнув і сказав: «Чого тобі ще треба?» А диявол відповів: «Я хочу повалити дах нової церкви їм на голови». І, як нам добре відомо, так він і вчинив.

Роздивляючись вірян, Філіп бачив, що серед них немає майже нікого, хто б не втратив родича під час тієї жахливої трагедії. Тут була вдова Меґ, яка мала доброго чоловіка й трьох здорових синів — і всі вони загинули. Відтоді вона не вимовила ані слова, а її волосся геть посивіло. Багато хто був скалічений. Пітерові Конику роздробило праву ногу, і тепер він кульгав. Раніше Пітер був об’їзником коней, але зараз працював на свого брата й майстрував сідла. У місті було мало родин, які обійшла біда. У передньому ряді на підлозі сидів чоловік, в якого відмовили ноги. Філіп насупився: хто це такий? Він постраждав не під час руйнування даху, адже Філіп бачив його вперше. Потім він згадав, що в місті з’явився каліка, який просив милостиню та спав на руїнах собору. Філіп розпорядився дати йому ліжко в гостьовому будинку.

Його думки знову полинули кудись далеко. Він повернувся до проповіді.

— То що зробив Йов? Дружина сказала йому: «Прокляни Бога й помри з миром». Хіба він послухав її? Не послухав. Чи втратив він віру? Не втратив. Диявол розчарувався в Йові. І ось що я вам скажу… — Філіп драматично здійняв руку, щоб підкреслити важливість моменту. — Знайте, що диявол розчарується й у мешканцях Кінгзбриджу! Адже ми поклоняємося істинному Богові, як і багатостраждальний Йов.

Він знову зупинився, щоб дати пастві усвідомити почуте, хоч і бачив, що його слова не надто її зворушили. Так, на обличчях людей можна було прочитати зацікавленість, але не натхнення. По правді, Філіп не був натхненним проповідником. Він був практичною людиною, тому й не міг захопити вірян своєю красномовністю. Люди і справді ставали надзвичайно відданими йому, але не миттєво: це відбувалося повільно, із часом, коли вони розуміли, як він живе й чого прагне. Іноді його вчинки надихали інших — принаймні раніше, — на відміну від його слів.

Однак головна частина історії була ще попереду.

— Що сталося з Йовом після того, як диявол зробив найгірше? Бог дав йому більше, ніж він мав, — удвічі більше! Він мав сім тисяч овець, а стало чотирнадцять тисяч! Він мав три тисячі верблюдів, а стало шість тисяч. І він породив ще сімох синів і трьох доньок. — Віряни дивилися на нього з байдужістю, але Філіп продовжив: — Кінгзбридж коли-небудь знову стане заможним. Удови вийдуть заміж, вдівці знайдуть собі дружин, а ті, хто втратив дітей, знову завагітніють, і наші вулиці стануть людними, у лавках будуть хліб і вино, шкіра й мідь, паски та взуття. І прийде день, коли ми відбудуємо наш собор.

Біда була в тому, що він і сам не до кінця вірив у це, тож і не міг говорити переконливо. Не дивно, що паства лишалася байдужою.

Філіп подивився у важкий том перед собою та переклав з латини англійською:

— «А Йов жив по тому сотню й сорок років і побачив синів своїх та синів синів своїх, чотири покоління. І впокоївся Йов старим та насиченим днями»[167].

Він згорнув книгу.

Позаду, біля входу в церквицю, почалася якась метушня, і Філіп роздратовано подивився туди. Він розумів, що його проповідь не справила того впливу, на який він сподівався, але очікував, що принаймні його останні слова зустрінуть хвилиною тиші. Двері були відчинені, і ті, хто стояв позаду, видивлялися назовні. Філіп побачив, що надворі зібрався натовп — напевне, всі мешканці Кінгзбриджу, які не були в церкві. Що там таке?

Він мав кілька припущень: сталася бійка, пожежа, хтось помирає, наближається велика кавалькада, — але був геть не готовий до того, що побачив. Першими в церкву зайшли двоє священників, які несли на ношах, запнутих вишитим напрестольним покривалом, статую жінки, їхня урочиста поведінка натякала на те, що це статуя якоїсь святої, найімовірніше, Діви Марії. За священниками йшли ще двоє, що здивувало всіх іще сильніше: то були Алієна та Джек.

Філіп дивився на Джека з приязню, змішаною з обуренням. «Що за хлопець! — подумав він. — У день, коли він з’явився в Кінгзбриджі, згорів старий собор, і відтоді все, пов’язане з ним, не назвеш нормальним». І все ж таки Філіп більше радів, ніж гнівався, побачивши його. Попри всі неприємності, яких завдавав хлопець, життя з ним було цікавішим. Хлопець? Філіп придивився до нього. Джек був уже не дитиною. Він полишив Кінгзбридж на два роки, але здавалося, постарів на десять, а в його очах проглядала втома й обізнаність. Де він був? І як Алієна знайшла його?

Процесія дісталася середини приміщення. Філіп вирішив не заважати й чекав, що буде далі. Серед вірян пронісся збуджений гомін, коли вони впізнали Джека й Алієну. Потім гомін змінився на побожний шепіт, і хтось сказав:

— Вона плаче!

Інші підхопили це, немов літанію[168]:

— Вона плаче! Вона плаче!

Філіп подивився на статую. І справді, з її очей крапала волога. Він раптом згадав загадковий лист архієпископа про чудотворну Плачущу Мадонну. Отже, це вона. А от щодо того, чи чудо її сльози, Філіп іще не був готовий робити висновки. Він бачив, що, хоч сама статуя дерев’яна, очі в неї з якогось кристала — можливо, цим і пояснювалося загадкове явище.

Священники розвернулися й поставили ноші на підлогу — так, що Мадонна дивилася на вірян. Тоді Джек заговорив.

— Плачуща Мадонна явилася мені в далекій-далекій країні, — розпочав він.

Філіп був невдоволений, що той перервав службу, але вирішив не поспішати: хай Джек скаже, що хотів. До того ж він був заінтригований.

— Мені віддав її хрещений сарацин, — правив своєї Джек. Серед вірян пронісся здивований гомін: у таких історіях сарацини зазвичай бували варварами, темношкірими ворогами, і мало хто знав, що серед них траплялися й християни. — Спершу я дивувався, чому він віддав Мадонну саме мені, але все одно ніс її багато миль.

Джек причарував паству.

«Він проповідує краще за мене», — похмуро подумав Філіп. Він уже відчував, як Джек створює напругу серед слухачів. Тим часом той продовжував:

— Потроху я став усвідомлювати, що вона хоче додому. Але де той дім? Нарешті мене осяяло: вона хотіла в Кінгзбридж!

Віряни збентежено загомоніли. Філіпа ж не покидав скепсис. Існувала різниця між тим, як діяв Господь і як чинила людина. І те, що відбувалося зараз, було більше схоже на Джека. Але Філіп мовчав.

— Але тоді я подумав: «Куди я несу її? Яку оселю вона матиме в Кінгзбриджі? У якій церкві знайде вона спокій?» — Джек окинув оком прості, білені вапном стіни парафіяльної церкви, немов хотів сказати, що цього вочевидь недостатньо. — І тоді вона немов уголос звернулася до мене та сказала: «Ти, Джеку Джексоне, створиш мені оселю — ти збудуєш мені церкву».

Філіп почав розуміти, до чого хилить Джек. Мадонна мала стати іскрою, що відродить у людях натхнення до зведення нового собору. Вона зробить те, чого не змогла Філіпова проповідь про Йова. Але одне запитання не давало Філіпові спокою: Господня це воля чи Джекова? А Джек не зупинявся:

— Тож я спитав її: «Але як? Я не маю грошей» А вона відповіла: «Я здобуду тобі гроші». І ми вирушили в довгий шлях з благословення архієпископа Теобальда Кентерберійського.

Коли Джек згадав архієпископа, то подивився на Філіпа.

«Він намагається щось мені сказати, — подумав Філіп. — Він каже, що все це схвалено впливовою особою».

Джек знову перевів погляд на вірян.

— Дорогою від Парижу, через Нормандію та через море віддані християни жертвували гроші на зведення оселі для Плачущої Мадонни.

По цих словах Джек дав знак комусь, хто стояв надворі.

За мить два сарацини в чалмах урочисто увійшли до церкви, несучи на плечах оббиту залізом скриню.

Селяни у страху відсахнулися від них. Навіть Філіп був вражений. Він знав, що сарацини темношкірі, але ніколи не бачив їх наживо, і це було неймовірне видовище. Їхні просторі яскраві халати приголомшували не менше. Сарацини пройшли крізь ошелешений натовп, стали на коліна перед Мадонною, а скриню шанобливо поставили на підлогу.

Запала мертва тиша. Джек відімкнув скриню великим ключем і підійняв віко. Люди витягували шиї, щоб побачити, що в ній. І тут Джек несподівано перевернув скриню.

Почувся шум, гучний, немов водоспад, і на підлогу посипалися пенні — сотні, тисячі срібних монет. Люди зібралися навколо, щоб придивитися: ніхто з них ніколи в житті не бачив стільки грошей.

Джек підвищив голос, щоб перекрити їхні вигуки.

— Я повернув Мадонну додому, і тепер віддаю її, щоб почати будувати для неї собор.

Він обернувся й подивився Філіпові в очі, немов хотів сказати: «Тепер слово за тобою».

Філіп не терпів, коли ним так маніпулювали, але водночас не міг не визнати, що все обставлено майстерно. Проте, це не означало, що він просто так здасться. Хай люди радісно вітають Плачущу Мадонну, але тільки Філіпові вирішувати, чи зможе вона покоїтись у Кінгзбриджі поруч із мощами святого Адольфія, і він досі вагався.

Дехто із селян почав про щось розпитувати сарацинів. Філіп зійшов з кафедри й підійшов до них, щоб послухати.

— Я з далеких-далеких країв, — сказав один із них.

Філіпа здивувало, що він розмовляє англійською зовсім як дорсетський рибалка, але більшість селян навіть не здогадувалася, що сарацини мають власну мову.

— З якої ти країни? — спитав хтось.

— Моя країна зветься Африка, — відповів сарацин.

В Африці, звісно, було багато країн, і Філіп, на відміну від селян, знав це, тож йому стало цікаво, з якої саме. Як цікаво було б, якби він прийшов із місця, що згадувалося в Біблії, скажімо, з Єгипту чи з Ефіопії.

Якась дівчинка допитливо торкнулася пальцем його темно-коричневої руки. Сарацин усміхнувся їй. Філіп подумав, що, крім кольору шкіри, він нічим не відрізняється від інших. Дівчинка осміліла та спитала:

— А яка вона, Африка?

— Там великі пустелі й дерева, на яких ростуть фіги.

— Що таке фіга?

— Це… Це фрукт, що на вигляд як полуниця, а на смак як груша.

Раптом у Філіпа виникла жахлива підозра. Він сказав:

— Скажи мені, сарацине, в якому місті ти народився?

— У Дамаску, — відповів той.

Філіпова підозра підтвердилася, і він розгнівався. Пріор схопив Джека за руку й відтягнув убік. Прошипів розлючено:

— Що за гру ти затіяв?

— Про що ви? — запитав невинно Джек.

— Ці двоє — не сарацини. Це рибалки з Вейргему з пофарбованими обличчями та руками.

Джека, здавалося, зовсім не турбувало те, що його обман розкрився. Він усміхнувся й спитав:

— Як ви здогадалися?

— Не думаю, що він колись бачив фігу, а Дамаск не в Африці. Для чого ця вистава?

— Це невинна облуда, — сказав Джек із чарівною усмішкою.

— Невинних облуд не буває, — холодно відповів Філіп.

— Добре, — Джек побачив, що Філіп сердиться, і посерйознішав. — Це має таку саму мету, як і кольорові малюнки на сторінках Біблії. Це не правда, це лише зображення. Мої пофарбовані мешканці Дорсету мають підкреслити той факт, що Плачуща Мадонна прийшла із сарацинського краю.

Священники й Алієна відділилися від натовпу, що оточив Мадонну, та підійшли до Філіпа з Джеком. Філіп не звернув на них уваги та знову сказав до Джека:

— Ніхто не боїться намальованої змії. Малюнок — то не брехня. А твої сарацини — не малюнки, вони самозванці.

— Після того, як у нас з’явилися сарацини, ми стали збирати набагато більше грошей, — пояснив Джек.

Філіп подивився на купу пенні, що лежали на підлозі.

— Містянам, напевне, здається, що цих грошей вистачить на весь собор, — сказав він. — Але насправді тут не більше ніж сотня фунтів. Ти знаєш, що цього й на рік роботи не стане.

— Гроші мають таке саме значення, як і сарацини, — відповів Джек. — Вони символічні. А ви маєте достатньо, щоб почати будівництво.

Це було правдою. Тепер ніщо не заважало Філіпові відновити будівництво. Мадонна була саме тим, що могло повернути Кінгзбридж до життя. Вона могла привернути до міста увагу пілігримів, вчених і просто цікавих. Вона могла відродити віру в серцях містян. Її вважатимуть добрим передвістям. Філіп чекав знаку від Господа й дуже хотів би вірити, що то він і є. Але це здавалося йому не знаком Господнім, а Джековим фокусом.

Молодший із двох священників сказав:

— Я — Рейнольд, а це — Едвард, і ми служимо в архієпископа Кентерберійського. Він вирядив нас супроводжувати Плачущу Мадонну.

— Якщо ви маєте благословення архієпископа, то навіщо вам знадобилося два ряджених сарацини, щоб представити Мадонну? — спитав Філіп.

Едвард дещо зніяковів, а Рейнольд сказав:

— Це придумав Джек, але я не бачу в тому шкоди. Ви ж не сумніваєтеся в Мадонні, Філіпе?

— Звертайся до мене «отче», — відрізав Філіп. — Те, що ти служиш в архієпископа, не означає, що можна вважати себе рівнею старшим за саном. А щодо твого запитання — так, я сумніваюся в цій статуї. Я не встановлю її в Кінгзбриджському соборі, доки не переконаюся в тому, що це справді священна реліквія.

— Дерев’яна статуя плаче, — зауважив Рейнольд. — Які ще докази потрібні?

— Хоч її плач і не зрозумілий, це ще не робить його чудом. Перетворення рідкої води на тверду кригу таке саме незбагненне явище, але чуда в тому немає.

— Архієпископ буде страшенно розчарований, якщо ви не приймете Мадонну. Йому довелося сперечатися з абатом Сюжером, який хотів залишити її в Сен-Дені.

Філіп розумів, що це погроза.

«Юному Рейнольдові доведеться докласти більше зусиль, щоб налякати мене», — подумав він і спокійно сказав:

— Я певен, що архієпископ не чекав, що я прийму Мадонну, не переконавшись в її справжності.

Його відволік якийсь рух. Філіп подивився вниз і побачив каліку, що привернув його увагу раніше. Нещасний повз підлогою, тягнучи за собою паралізовані ноги, — він старався наблизитися до статуї. Однак йому не вдавалося протиснутися крізь натовп. Філіп інстинктивно відійшов, щоб пропустити його. Сарацини не давали людям торкнутися статуї, але каліка підповз непоміченим. Філіп побачив, як він простягнув руку. Іншим разом пріор не дозволив би торкатися священного образа, але він іще не переконався в його святості, тому не став заважати. Каліка торкнувся подолу її дерев’яної сукні та несподівано радісно скрикнув:

— Я відчуваю! Я відчуваю! — Усі подивилися на нього. — До мене повертається сила!

Філіп із недовірою витріщився на нього, не певний, чого чекати далі. Чоловік зігнув одну ногу, потім — другу. Люди навколо ахнули. Він простягнув руку, і хтось схопив його за неї. Чоловік із зусиллям підвівся на ноги.

Натовп аж застогнав від захоплення.

— А тепер іди! — крикнув хтось.

Тримаючись за руку, що йому подали, чоловік зробив один непевний крок, а потім — другий. Люди стежили за ним у мертвій тиші. На третьому кроці він спіткнувся, і всі охнули. Але він зберіг рівновагу та пішов далі.

Натовп вибухнув захопленими вигуками.

Колишній каліка пішов навою в супроводі всіх, хто був у церкві. А потім побіг. Коли він вибіг за двері, під сонячні промені, у супроводі більшості вірян, вигуки натовпу сягнули піка.

Філіп подивився на священників. Рейнольд був приголомшений, а по щоках Едварда текли сльози. Вочевидь, вони були непричетні до цього. Філіп розвернувся до Джека та гнівно промовив:

— Як ти посмів влаштовувати такі фокуси?!

— Фокуси? — перепитав Джек. — Які ще фокуси?

— Цього чоловіка ніхто тут раніше не бачив, він з’явився кілька днів тому. А ще за день-два він піде геть з кишенями, набитими твоїми грошима, і шукай вітра в полі. Я знаю, як таке робиться, Джеку. На жаль, ти не перший, хто створює несправжнє чудо. Його ноги цілком здорові, чи не так? Він просто ще один рибалка з Вейргему.

Винуватий погляд Джека свідчив про справедливість цих звинувачень.

— Джеку, я ж казала тобі: не варто, — мовила Алієна.

Священники стояли ошелешені. Вони сприйняли все за чисту монету. Рейнольд обурився й накинувся на Джека.

— Ти не мав права! — прошипів він.

Філіп почувався водночас розлюченим і засмученим. Він плекав надію, що Мадонна виявиться справжнім чудом, і вже бачив, як з її допомогою відродить пріорат і місто. Але дарма. Він подивився навколо. У маленький парафіяльній церкві залишилося кілька вірян, що й досі роздивлялися статую. Філіп звернувся до Джека:

— Цього разу ти зайшов надто далеко.

— Її сльози справжні — це не фокуси, — сказав Джек. — Але визнаю, що каліка — то дійсно помилка.

— Це гірше за помилку, — сердито відповів Філіп. — Коли люди дізнаються правду, вони втратять віру в чудеса.

— Нащо їм знати правду?

— Тому що я маю пояснити їм, чому Мадонна не буде встановлена в нашому соборі. Я, безперечно, не можу прийняти цю статую.

— Це занадто поспішно… — вставив Рейнольд.

— Юначе, якби мене цікавила твоя думка, я б тебе спитав, — відрізав Філіп.

Рейнольд замовкнув, але Джек стояв на своєму.

— Ви певні, що маєте право позбавити людей Мадонни? Подивіться на них.

Він указав пальцем на тих нечисленних вірян, що залишилися в церкві. Серед них була вдова Меґ. Вона стояла на колінах перед статуєю, а з очей її текли сльози. Філіп зрозумів: Джек не знає, що Меґ втратила всю свою сім’ю під уламками Альфредового даху. Її емоції розчулили пріора, і він замислився про те, що Джек, можливо, має рацію. «Нащо забирати її в людей? — спитав він у себе й одразу ж відповів: — Тому що вона несправжня».

Люди повірили в статую, тому що бачили липове чудо. Він скріпив серце.

Джек став на коліна поруч із Меґ і спитав:

— Чому ти плачеш?

— Вона німа, — сказав йому Філіп, і тут Меґ раптом заговорила:

— Мадонна страждала так само, як я. Вона розуміє.

Це приголомшило Філіпа.

— Бачите? Статуя полегшила її страждання… — озвався Джек. — Куди ви дивитесь?

— Вона німа, — повторив Філіп. — Вона не вимовила жодного слова за понад рік.

— Правда! — сказала Алієна. — Меґ оніміла після того, як її чоловік і сини загинули під час падіння даху.

— Ця жінка? — не повірив Джек. — Але ж вона щойно…

Рейнольд був спантеличений.

— Тобто це чудо? — запитав він. — Справжнє?

Філіп подивився Джекові в очі. Той стояв ошелешений більше за всіх, тут уже не було жодних фокусів.

Філіп зворушився до глибини душі. Він побачив у цьому перст Господній, що сподіяв чудо. Він аж затремтів.

— Що ж, Джеку, — сказав він нерівним голосом, — попри все, що ти скоїв, щоб знеславити Плачущу Мадонну, Господь, схоже, має намір творити через неї чудеса.

Джек уперше не знайшов, що відповісти.

Філіп відвернувся від нього та підійшов до Меґ. Він узяв її за руки й обережно потягнув угору.

— Господь зцілив тебе, Меґ, — сказав він, а голос його тремтів від хвилювання. — Ти можеш почати нове життя. — Він згадав свою проповідь про Йова і нарешті дібрав потрібні слова. — Тож Господь благословив кінець життя Йова більше, ніж його початок… І Він каже мешканцям Кінгзбриджу, що те саме судиться і їм.

«Цікаво, — подумав він, дивлячись у залите сльозами обличчя Меґ, — цікаво, чи стане це новим початком».

Коли Джек показав ескіз нового собору, в капітулі здійнявся галас.

Філіп попереджав його про можливі труднощі, адже переглянув ескізи заздалегідь. Джек приніс їх у будинок пріора рано-вранці — план і фасад, зображені по гіпсу, залитому в дерев’яні рами. Вони разом роздивилися їх у ясному ранковому світлі, і Філіп сказав:

— Джеку, це буде найпрекрасніший собор в Англії, але на нас чекають труднощі із ченцями.

Ще із часів свого послушництва Джек знав, що Ремігій та його підлабузники й досі постійно протестують проти будь-яких планів пріора, хоча, відколи Філіп подолав Ремігія під час виборів, минуло вже вісім років. Інші брати нечасто їх підтримували, але цього разу Філіп мав сумніви: більшість були консерваторами, і така смілива конструкція могла їх налякати. Хай там як, вони мусили показати братії ескіз і постаратися переконати. Безумовно, Філіп не зміг би будувати собор без щирої підтримки більшості своїх ченців.

Наступного дня Джек відвідав збори капітулу й показав свої ескізи. Він поставив їх на лавку та прихилив до стіни, а ченці зібралися навколо та стали вивчати. Коли вони вдивилися в деталі, здійнялося суперечливе бурмотіння, що швидко переросло в галас. Джек засмутився: тон був несхвальним, мало не обуреним. Коли ченці почали сперечатися між собою, галас став іще гучнішим: одні критикували проект, інші захищали його.

Невдовзі Філіп закликав до порядку, і вони дещо вгамувалися. Мілій-рахівник поставив заздалегідь заготовлене запитання:

— Чому арки гострокінцеві?

— Це нова техніка, до якої зараз вдаються у Франції, — відповів Джек. — Я бачив таке в кількох церквах. Стрілчасті арки міцніші. Саме завдяки їм я зможу зробити собор таким високим. У нас, напевне, буде найвища нава в Англії.

Джек зауважив, що ця думка захопила їх.

— Вікна такі велетенські, — сказав хтось.

— У товстих стінах немає потреби, — відповів Джек. — У Франції довели це. Вагу будівлі тримають контрфорси й особливо ребра-нервюри. А великі вікна справляють приголомшливе враження. Абат із Сен-Дені вставив у них малюнки з колірного скла. Церква з ними стає місцем світла й повітря, а не мороку й задухи.

Кілька ченців закивали на знак підтримки. Може, вони не такі вже й консервативні, як йому здавалося?

Заговорив ключар Ендрю.

— Два роки тому ти був послушником. Тебе покарали за те, що ти ослухався пріора, але ти втік. Тепер ти повертаєшся й розповідаєш нам, як будувати наш собор.

Не встигнув Джек відповісти, як один із молодших монахів заперечив:

— Це тут ні до чого! Ми обговорюємо проект, а не Джекове минуле!

Усі заговорили одночасно, хтось із ченців перейшов на крик. Філіп змусив усіх затихнути й попросив Джека відповісти на запитання.

Джек чекав на щось подібне й був готовий до цього.

— Я здійснив паломництво в Сантьяго-де-Компостелу, щоб спокутувати цей гріх, отче Ендрю, і сподіваюся, що Плачуща Мадонна, яку я приніс сюди, є достатнім відшкодуванням за мої провини, — покірно сказав він. — Мені не судилося бути ченцем, але я сподіваюся послужити Господу інакше — як Його будівник.

Ця відповідь їх задовольнила.

Однак, Ендрю ще не закінчив.

— Скільки тобі років? — спитав він, хоча точно знав відповідь.

— Двадцять.

— Це замало для старшого майстра.

— Усі тут знають мене. Я жив тут з дитинства… — «Відколи спалив старий собор», — винувато подумав він і продовжив: — Я проходив навчання у видатного старшого майстра. Ви бачили мою кам’яну кладку. Коли був послушником, я був розпорядником робіт у пріора Філіпа й Тома Будівника. Я покірно прошу братів судити мене за моєю роботою, а не за віком.

То була ще одна заздалегідь підготовлена відповідь. Він побачив, як один із монахів посміхнувся, коли почув слово «покірно», і зрозумів, що припустився помилки: усі знали, що покірність не належала до його чеснот.

Ендрю одразу ж скористався його обмовкою.

— «Покірно»? — перепитав він, і його обличчя почервоніло від гніву. — Коли ти три місяці тому заявив паризьким мулярам, що тебе вже призначено старшим майстром, — це теж був знак покірності?

Серед ченців знову здійнявся обурений гомін. Джек тихенько застогнав. Звідки Ендрю дізнався про це? Напевне, Рейнольд чи Едвард проговорилися. Він спробував якось виправдатися.

— Я сподівався заманити тих майстрів у Кінгзбридж, — сказав він, дочекавшись, поки вщухне шум. — Від них буде користь, хоч би кого призначили старшим майстром. Не думаю, що моя надмірна самовпевненість принесла якусь шкоду.

Він спробував принадно усміхнутися.

— Шкода, що мені бракує скромності.

Але його чари не подіяли на ченців.

Його врятував рахівник Мілій, поставивши чергове підготовлене запитання:

— Що ти пропонуєш робити з вівтарем, який частково завалився?

— Я уважно оглянув його, — сказав Джек. — Його можна відновити. Якщо ви сьогодні призначите мене старшим майстром, я відбудую його впродовж року. І ним можна буде користуватися навіть тоді, коли я зводитиму трансепт і наву за новим проектом. Однак, коли нава буде завершена, я пропоную знести вівтар і збудувати новий, що пасуватиме до решти будівлі.

— А як нам знати, що старий вівтар знову не завалиться? — спитав Ендрю.

— Обвал стався через зведене Альфредом кам’яне склепіння, якого не було в оригінальному плані. Стіни були недостатньо міцні, щоб його утримати. Я пропоную повернутися до ескізів Тома та зробити дерев’яну стелю.

Здійнявся гамір. Причини падіння даху залишалися предметом суперечок. Ендрю сказав:

— Альфред збільшив розмір контрфорсів, щоб ті витримували більшу вагу.

Це також бентежило Джека, але він, як йому здавалося, знайшов відповідь:

— Їм усе одно бракувало міцності, особливо у верхній частині. Якщо роздивитися руїни, можна побачити, що споруда не витримала в клеристорії. На тому рівні бракувало підсилення.

Їх задовольнила ця відповідь. Джек відчув: впевнені відповіді здатні переконати монахів, що він підходить на роль старшого майстра.

Аж тут підвівся Ремігій. Джек чекав на це.

— Я хочу прочитати уривок зі Святого Письма братам, що зібрались у капітулі, — доволі театрально промовив Ремігій і подивився на Філіпа, який кивнув на знак згоди.

Ремігій підійшов до аналоя та розгорнув величезну Біблію. Джек роздивлявся його. Тонкі губи Ремігія нервово кривилися, а лупаті світло-блакитні очі назавжди надали його обличчю обуреного виразу. Він був втіленням обурення. Колись давно Ремігій увірував у те, що призначений бути лідером, хоча мав надто слабкий характер для цього, і тепер жив у постійному розчаруванні, створюючи перешкоди тим, хто досягнув більше за нього.

— Книга «Вихід», — промовив він, гортаючи пергаментні сторінки. — Розділ двадцятий, вірш чотирнадцятий.

Джек думав, чого від нього чекати. Ремігій прочитав:

— Не чини перелюбу!

Після цього він гучно згорнув книгу й повернувся до свого місця.

Філіп із легким роздратуванням у голосі сказав:

— Брате Ремігію, думаю, тобі варто пояснити нам, чому ти вирішив зачитати цей короткий вірш, коли ми обговорюємо будівельні плани.

Ремігій звів пальця та вказав на Джека звинувачувальним жестом.

— Бо той, хто хоче бути нашим старшим майстром, живе в гріху! — загримав він.

Джек не міг повірити, що це серйозно. Він обурено відповів:

— Це правда, наш союз не був благословлений церквою через особливі обставини. Але ми можемо обвінчатися хоч зараз, якщо вам так треба.

— Не можете, — тріумфально заявив Ремігій. — Алієна вже одружена.

— Але в них не було шлюбних стосунків.

— І все одно, вони обвінчані в церкві.

— Якщо ви не дасте мені одружитися з нею, як мені не чинити перелюбу? — розлючено спитав Дек.

— Досить! — То був голос Філіпа. Джек подивився на нього. Той палав від гніву. — Джеку, ти живеш у гріху з дружиною брата?

Джек здивувався.

— Хіба ви не знали?

— Звісно ж, не знав! — закричав Філіп. — Думаєш, якби я знав, то мовчав би?

Запала тиша. Філіп ніколи не кричав. Джек усвідомив, що втрапив у біду. Його провина, звісно, була символічною, але монахи мали суворо ставитися до такого. На жаль, те, що Філіп не знав про стосунки Джека з Алієною, тільки погіршувало ситуацію. Це дало Ремігієві можливість захопити пріора зненацька й виставити його дурнем. Тепер Філіп мусив проявити твердість і показати всім, що може бути суворим.

— Але не можете ж ви збудувати негарну церкву лише для того, щоб покарати мене, — сумно сказав Джек.

— Ти маєш покинути цю жінку, — самовдоволено відповів Ремігій.

— Гуляй лісом, Ремігію, — випалив Джек. — Ми маємо сина — йому рік!

Ремігій сів із задоволеним виглядом.

— Джеку, якщо ти так розмовлятимеш у капітулі, тобі доведеться піти, — зауважив Філіп.

Джек знав, що він має заспокоїтися, але не міг.

— Але це смішно! — вигукнув він. — Ви наказуєте мені покинути мою жінку й дитину! Це не моральність, а сама лиш подоба!

Філіпів гнів швидко вщухнув, і Джек побачив у нього в очах знайомий вираз співчуття. Філіп сказав:

— Джеку, ти можеш ставитися до закону Господнього прагматично, але ми виконуємо його неухильно — тому що ми монахи. І ми не можемо взяти тебе будівником, якщо ти живеш у перелюбі.

Джек згадав рядок зі Святого Письма.

— Ісус казав: «Той з вас, хто без гріха, хай кине в мене камінь».

— Так, але потім Він сказав перелюбниці: «Іди й більше не гріши», — зауважив Філіп і розвернувся до Ремігія: — Ти, гадаю, відмовишся від своїх претензій, якщо перелюб припиниться.

— Звісно! — вигукнув Ремігій.

Попри гнів і смуток Джек бачив, що Філіп вправно перехитрив Ремігія. Він перевів увагу з нового проекту на питання перелюбу. Але Джека це однаково не влаштовувало.

— Я не покину її! — сказав він.

— Лише ненадовго, — зауважив Філіп.

Джек затихнув. Це стало для нього несподіванкою.

— Про що ви?

— Ти зможеш одружитися з Алієною, коли її шлюб буде розірваний.

— А це можливо?

— Це станеться саме собою, якщо, як ти кажеш, у них не було шлюбних стосунків.

— Що мені треба зробити?

— Звернутися до церковного суду. Зазвичай то суд єпископа Валер’яна, але в цьому разі тобі краще йти одразу до архієпископа^{5} Кентерберійського.

— І архієпископ погодиться?

— По справедливості — так.

Відповідь була неоднозначна, Джек не міг не звернути на це уваги.

— Але тим часом ми маємо жити окремо?

— Якщо хочеш, щоб тебе призначили старшим майстром Кінгзбриджського собору, — то так.

— Ви змушуєте мене обирати між двома речами, які я люблю найбільше на світі, — сказав Джек.

— Але ненадовго, — відповів Філіп.

Його голос змусив Джека різко підвести погляд: у ньому відчувалося щире співчуття. Джек усвідомив, що Філіп справді робить це неохоче. Від цього його злість поступилася смутку.

— На скільки? — спитав він.

— Можливо, на рік.

— На рік!

— Ви не мусите жити в різних містах, — сказав Філіп. — Ти зможеш бачитися з Алієною та малюком.

— Ви знаєте, що вона поїхала шукати мене аж в Іспанію? — наполягав Джек. — Уявляєте собі? — Але монахи не знали, що таке кохання. Джек гірко промовив: — Тепер я маю сказати їй, що нам доведеться жити окремо.

Філіп підвівся й поклав руку Джекові на плече.

— Час плине швидше, ніж тобі здається, повір, — мовив він. — А ти матимеш що робити. Ти будуватимеш новий собор.

II

За вісім років ліс розрісся й змінився.

Джек думав, що ніколи не заблукає в місцині, яку знав раніше як свої п’ять пальців, але він помилявся. Старі стежки заросли, а олені, кабани й дикі поні протоптали нові в підліску. Струмки змінили річище, старі дерева впали, а молодші виросли. Усе немов зіщулилося: відстані здавалися меншими, а пагорби — не такими крутими.

Найдивовижнішим було те, що він почувався тут чужинцем. Коли молодий олень злякано дивився на нього через галявину, Джек не міг зрозуміти, до якого виду він належить і де живе його стадо. Коли злетіли качки, він не зміг одразу визначити, з якого водоймища вони піднялися й чому. А ще він тривожився, тому що не знав, де тепер можуть ховатися розбійники.

Більшу частину шляху з Кінгзбриджу Джек проїхав верхи, але мусив спішитися невдовзі по тому, як з’їхав з дороги, адже гілки нависали надто низько над стежиною. Повернувшись у місця свого дитинства, він відчував якусь безпричинну журбу. Він ніколи не цінував лісу, тому що не усвідомлював, яким простим було тоді життя. Його найбільшою пристрастю були суниці, і Джек знав: щоліта упродовж кількох днів він зможе збирати їх на галявинах і наїдатися досхочу. Нині ж усе стало складним: його конфліктна дружба з пріором Філіпом, затьмарене перепонами кохання до Алієни, високі амбіції збудувати найпрекрасніший собор у світі й палка потреба дізнатися правду про свого батька.

Джек думав про те, як змінилася його мати за ті два роки, що він мандрував. Він із нетерпінням чекав на зустріч із нею. Джек і сам чудово давав собі раду, але мати поруч когось, хто завжди готовий битися за тебе, було неабиякою втіхою, і він скучив за цим затишним відчуттям.

Джек цілий день ішов до тих місць, де вони колись жили. Зимове надвечір’я було нетривалим — темніло швидко. Ще трохи — і йому доведеться припинити пошуки їхньої печери, а натомість шукати місця для ночівлі. Уночі буде холодно. «І чого я хвилююся, — подумав Джек. — Раніше я кожну ніч проводив у лісі».

Врешті-решт вона сама його знайшла.

Джек уже готовий був здатися. Вузька, майже невидима стежка серед чагарників, якою, здавалося, ходили самі борсуки та лисиці, закінчувалась у хащах. Йому довелося повернути назад. Джек розвернув кобилу й мало не врізався в матір.

— Ти розучився ходити лісом тихо, — сказала вона. — Я почула твій тупіт ще за милю[169] звідси.

Джек усміхнувся. Вона не змінилася.

— Вітаю, мамо, — промовив він.

Вона поцілувала його в щоку, а він у пориві ніжності обійняв її.

Елена торкнулася його обличчя.

— Ти ще худіший, ніж раніше.

Джек подивився на неї. Вона була засмагла й міцна та мала таке саме густе й чорне, без сивини, волосся. Очі зберегли золотавий колір і дивилися так само пронизливо. Він сказав:

— Ти така сама, як раніше.

— Де ти був? — спитала вона.

— Аж у Компостелі й навіть далі — в Толедо.

— Алієна пішла за тобою…

— Вона знайшла мене. Завдяки тобі.

— Добре, — сказала вона й заплющила очі, немов промовляла вдячну молитву. — Дуже добре.

Мати провела його лісом у печеру, до якої було менше ніж миля[170]: пам’ять, врешті-решт, не так уже й сильно підвела його. Усередині яскраво горіло вогнище й три смолоскипи. Вона простягнула йому кухоль сидру, що зробила з кислиць і дикого меду, і вони насмажили каштанів. Джек добре пам’ятав, чим мешканець лісу не міг себе забезпечити, тому привіз матері ножі, мотузку, мило й сіль. Вона заходилася здирати шкіру з тушки кролика, щоб приготувати вечерю.

— Як ти, мамо? — спитав Джек.

— Добре, — відповіла вона, а потім подивилася на нього та зрозуміла, що він питає серйозно. — Я тужу за Томом Будівником. Але він помер, а інший чоловік мені не потрібен.

— Але загалом ти щаслива?

— І так, і ні. Я звикла жити в лісі. Мені добре на самоті. Я так і не призвичаїлася жити поруч із нав’язливими священниками, які вказують, як ти маєш поводитися. Але я сумую за тобою, за Мартою та Алієною. І я дуже хочу побачити свого онука. — Вона усміхнулася. — Але я не можу повернутись у Кінгзбридж після того, як прокляла християнське весілля. Пріор Філіп цього ніколи мені не пробачить. Однак все було не дарма, якщо ви з Алієною нарешті разом. — Вона знову подивилася на нього з радісною усмішкою. — То як тобі подружнє життя?

— Розумієш, — непевно сказав Джек, — ми не одружені. На думку церкви, Алієна досі є дружиною Альфреда.

— Не будь дурнем. Хіба церква знає щось про такі речі?

— Вони знають, кого вінчали, і не дозволять мені будувати собор, якщо я житиму із чужою дружиною.

Її очі блиснули гнівом.

— То ти пішов від неї?

— Так. Доки її шлюб не розірвуть.

Мати відклала кролячу шкуру й, стиснувши гострий ніж у закривавлених руках, стала різати м’ясо над казанком, у якому кипіла вода.

— Коли я була із Томом, пріор Філіп так само вчинив зі мною, — сказала вона, нарізаючи м’ясо швидкими рухами. — Я розумію, чому його так обурюють люди, які кохають одне одного. Бо він не може дозволити це собі й заздрить, що інші вільні чинити так, як йому заборонено. Коли шлюб освячений церквою, вони нічого не можуть вдіяти. А якщо ні — їм ніщо не заважає зіпсувати життя іншим і радіти із цього.

Вона відрізала кролячі лапки та пожбурила їх у відро зі сміттям.

Джек кивнув. Він змирився з неминучим, але щоразу, коли бажав Алієні доброї ночі та йшов від її дверей, гнівався на Філіпа, тож чудово розумів непогамовне обурення матері.

— Але це не назавжди, — сказав він.

— Як до цього ставиться Алієна?

Джек скривився.

— Не дуже. Але вона гадає, що сама винна, бо пішла за Альфреда.

— Так і є. І ти також винний, бо тобі так кортить будувати церкви.

Йому було шкода, що мати не розуміє його захоплення.

— Мамо, але будувати щось інше не варто. Церкви великі, високі, прекрасні, будувати їх складніше за все, і вони мають більше оздоблення та скульптур за будь-яку іншу споруду.

— А на менше ти не згодний.

— Саме так.

Вона зніяковіло похитала головою.

— Я, мабуть, ніколи не зрозумію, чому ти вирішив, що приречений на велич. — Елена кинула рештки м’яса в казан і заходилася чистити шкурку, щоб не пропало хутро. — Це в тобі явно не від предків.

Він чекав, коли розмова торкнеться цієї теми.

— Мамо, коли я був за морем, то дещо дізнався про своїх предків.

Вона припинила скребти шкурку й подивилася на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Я знайшов родину свого батька.

— Господи боже! — Вона аж випустила з рук кроляче хутро. — Як тобі вдалося? Де вони? Хто вони?

— У Нормандії є місто, що зветься Шербур. Він звідти родом.

— Чому ти такий певний?

— Я такий схожий на нього, аж вони подумали, що я привид.

Мати важко опустилася на табурет. Джек почувався винним, що так приголомшив її, але він не чекав подібної реакції.

— То які… які то люди?

— Його батько помер, але мати досі жива. Вона була доброю до мене — щойно переконалася, що я не дух мого батька. Його старший брат — тесляр, він має дружину й трьох дітей. То мої кузени.

Він усміхнувся.

— Хіба не чудово? У нас є родичі.

Здавалося, ці слова її засмутили, і вона стурбовано подивилася на нього.

— Джеку, мені так прикро, що я не змогла виховати тебе так, як інші.

— І дарма, — тихо промовив він, збентежений тим, що мати раптом охопило каяття, адже це було так на неї не схоже. — Але я був радий познайомитися з кузенами. Навіть якщо я більше не побачу їх, добре знати, що вони в мене є.

— Розумію, — сумно кивнула вона.

Джек глибоко вдихнув.

— Вони думали, що батько потонув двадцять чотири роки тому. Він був на борту «Білого корабля», який затонув, щойно вийшов з Барфлеру. Люди вважали, що всі, хто був на ньому, загинули, але батько вижив. Утім, вони про це так і не дізналися, бо він не повернувся в Шербур.

— Він потрапив у Кінгзбридж, — сказала мати.

— Але чому?

Вона зітхнула.

— Він тримався за діжку, і його врешті винесло на берег біля замку, — почала вона. — Він пішов туди й розповів про те, що сталося. У замку було кілька дуже впливових баронів, і його слова приголомшили їх. Його заарештували та привезли в Англію. За кілька тижнів чи місяців — він і сам точно не знав — твій батько опинився в Кінгзбриджі.

— Він щось іще розповідав про трощу?

— Казав лише, що корабель затонув дуже швидко, немов мав пробоїну.

— Схоже, хтось вирішив прибрати його з дороги.

Вона кивнула.

— Коли вони зрозуміли, що не зможуть вічно тримати його у в’язниці, з ним розправилися.

Джек став перед нею на коліна та змусив подивитися собі в обличчя.

— Хто ці вони, мамо? — спитав він голосом, що тремтів від хвилювання.

— Ти вже колись питав.

— А ти мені не сказала.

— Тому що я не хочу, щоб ти присвятив життя спробам помститися за батька!

Джек відчув, що мати знову ставиться до нього як до дитини й старається приховати те, що, на її думку, може йому зашкодити. Він постарався поводитися спокійно та зріло.

— Я збираюся присвятити життя тому, щоб будувати Кінгзбриджський собор і ростити дітей з Алієною. Але я хочу знати, за що повісили мого батька. Відповідь знають ті, хто кривосвідчив проти нього. Тому я маю дізнатися, хто вони.

— Тоді я ще не знала їхніх імен.

Він бачив, що мати ухиляється від відповіді, й розсердився.

— Але тепер знаєш!

— Так, знаю, — сказала вона зі сльозами на очах, і Джек зрозумів, що її біль не слабший за його. — І я назву їх тобі, інакше ти від мене не відчепишся. — Вона шморгнула і протерла очі. Джек напружено чекав. — Їх було троє: монах, священник і лицар.

Джек жорстко подивився на неї.

— Як їх звали?

— Ти питатимеш їх, чому вони збрехали під присягою?

— Так.

— І чекаєш, що вони дадуть тобі відповідь?

— Мабуть, ні. Я зазирну їм в очі, коли питатиму, — може, так дізнаюся, що хочу.

— Це також може бути неможливим.

— Мамо, я хочу спробувати!

Вона зітхнула.

— Монахом був пріор Кінгзбриджський.

— Філіп!

— Ні, не Філіп. Це було ще до Філіпа. Тоді монастирем керував його попередник, Джеймс.

— Але він помер.

— Я ж казала, що їх буде складно розпитати.

Джек примружив очі.

— А інші хто?

— Лицар — Персі Гамлейський, граф Ширингський.

— Батько Вільяма!

— Так.

— Він також помер!

— Це правда.

Джек зі страхом подумав, що всі троє можуть бути вже мертві й таємниця виявиться похованою разом із ними.

— Ким був священник? — нетерпляче спитав він.

— Його звали Валер’ян Біґо. Нині ця людина — єпископ Кінгзбриджський.

Джек задоволено зітхнув і сказав:

— І він досі живий.

Замок єпископа Валер’яна завершили перед Різдвом. Вільям Гамлейський з матір’ю під’їхали до нього погожим ранком невдовзі, в перші дні нового року^{6}. Вони побачили його здалека, аж за долиною. Він був найвищою точкою на пагорбі й погрозливо дивився на навколишні села.

Дорогою через долину вони проїхали повз старий палац. Нині він слугував сховищем для вовни. Прибутки від її продажу покрили левову частку витрат на будівництво нового замку.

Вони пустили коней риссю, піднялися некрутим схилом і поїхали через отвір у насипному валу й сухий рів до брами в кам’яному мурі. Вал, рів та кам’яний мур робили замок єпископа неприступним і набагато безпечнішим за фортецю Гамлеїв і навіть за деякі королівські замки.

На внутрішньому подвір’ї домінувала масивна квадратна кам’яниця на три поверхи, яка затьмарювала церквицю, що стояла поруч. Вільям допоміг матері спішитися. Вони залишили своїх лицарів прив’язувати коней, а самі підійнялися сходами, що вели в залу.

Був полудень, і слуги Валер’яна в залі накривали на стіл. Архідиякони, настоятелі, робітники та просто прихвосні стояли неподалік в очікуванні обіду. Вільям і Регана чекали, доки розпорядник доповість єпископові про їхнє прибуття.

Вільяма палили зсередини несамовиті ревнощі. Алієна закохалася, і про це знало все графство. Вона народила позашлюбну дитину, і чоловік вигнав її з дому.

З дитиною на руках вона пішла шукати коханого та знайшла його, обходивши половину християнського світу. Цю історію переповідали по всьому півдню Англії. Щоразу, як Вільям чув її, його аж нудило з люті. Але він уже обміркував, як йому помститися.

Їх проводили сходами нагору, у Валер’янові покої. Той сидів за столом із Болдвіном, який став архідияконом. Два церковних служителі рахували гроші на картатій скатертині, складали срібні пенні купками по дванадцять і пересували їх із чорних квадратів на білі. Болдвін підвівся, вклонився леді Регані, а потім швидко забрав скатертину з монетами.

Валер’ян встав з-за столу та пересів на стілець біля каміна. Він рухався швидко, немов павук, і Вільям відчув здавна знайому йому відразу. Хай там як, він вирішив поводитися улесливо. Нещодавно він дізнався про страшну смерть графа Герефордського, який посварився з єпископом Герефордським, був відлучений від церкви та невдовзі сконав. Його поховали на неосвяченій землі. Варто було Вільямові уявити, що його власне тіло опиниться в незахищеному місці, доступне всім бісам і чудовиськам геєни, він починав труситися зі страху. Він нізащо не сперечатиметься зі своїм єпископом.

Валер’ян був такий самий блідий і худий, як завжди, а чорна сутана висіла на ньому, як випрана білизна на дереві. Він, здавалося, не змінювався. А от Вільям змінився, і сам знав це. Його головною втіхою залишалися їжа та вино, тому з кожним роком він, попри те що вів активне життя, ставав огряднішим, і дорогу кольчугу, що її зробили для нього, коли йому виповнився двадцять один рік, двічі змінили за наступні сім років.

Валер’ян щойно повернувся з Йорку. Його не було майже пів року, і Вільям ввічливо спитав:

— Чи успішною була подорож?

— Ні, — відповів Валер’ян. — Єпископ Генріх вирядив мене залагодити суперечку щодо того, хто стане архієпископом Йоркським, яка тягнеться вже чотири роки. Не вдалось. Боротьба триває.

«Що менше розмов про це — то краще», — подумав Вільям і сказав:

— За цей час тут багато чого змінилося. Особливо в Кінгзбриджі.

— У Кінгзбриджі? — здивувався Валер’ян. — Я думав, це питання вирішено раз і назавжди.

Вільям похитав головою.

— У них з’явилася Плачуща Мадонна.

— Про що, в біса, ти белькочеш?! — обурився Валер’ян.

За Вільяма відповіла його мати:

— Мова про дерев’яну статую Діви Марії, з якою вони проводять процесії. Час від часу в неї з очей тече вода. Люди вважають це чудом.

— Це і є чудо! — сказав Вільям. — Статуя плаче!

Валер’ян презирливо зиркнув на нього.

— Чудо чи ні, але впродовж останніх місяців подивитися на неї прийшли тисячі людей. А пріор Філіп тим часом знову взявся до будівництва. Вони відновлюють вівтар і зводять над ним новий дерев’яний дах, а також почали будувати інші частини собору. Вони викопали фундамент під середохрестя, а з Парижу приїхали нові муляри, — вела далі Регана.

— З Парижу? — перепитав Валер’ян.

— Вони будують собор у стилі Сен-Дені, хай би що це означало, — сказала Регана.

Валер’ян кивнув.

— Стрілчасті арки. Я чув про таке в Йорку.

Вільямові було однаково, в якому стилі будуватимуть Кінгзбриджський собор. Він сказав:

— Річ у тім, що молодь з моїх ферм їде в Кінгзбридж найматися на будівництво, Кінгзбриджський ринок знову працює щонеділі та заважає торгівлі в Ширингу… Знову те саме!

Він подивився на матір і на Валер’яна, щоб переконатися, що вони не здогадалися про його прихований мотив, але, схоже, жодної підозри в них не виникло.

— Моя найбільша помилка — це те, що я зробив Філіпа пріором, — мовив Валер’ян.

— Треба показати, що їм це так з рук не зійде, — заявив Вільям.

Валер’ян задумливо подивився на нього.

— Що ти збираєшся робити?

— Я знову нападу на місто.

«І тоді вб’ю Алієну та її коханця», — подумав він і подивився на вогонь — щоб мати не зазирнула йому в очі й не прочитала цих думок.

— Це навряд чи, — зауважив Валер’ян.

— Я вже робив це й можу повторити.

— Минулого разу ти мав вагому причину: ярмарок вовни.

— А тепер це буде ринок. Король Стефан не надав їм дозволу.

— Це не одне й те саме. Філіп випробовував долю, коли влаштував ярмарок вовни, і ти блискавично напав. А недільні ярмарки в Кінгзбриджі проводяться вже впродовж шести років. Крім того, Кінгзбридж за двадцять миль[171] звідси й має право одержати дозвіл.

Вільям ледь стримував гнів. Він уже хотів сказати Валер’янові, щоб той припинив поводитися немов стара баба, але передумав.

Поки він боровся зі своїм гнівом, у кімнату увійшов розпорядник і мовчки став біля дверей. Валер’ян спитав:

— Ну що там?

— Мілорде єпископе, якийсь чоловік наполягає на тому, щоб зустрітися з вами. Його звуть Джек Джексон. Він будівник із Кінгзбриджу. Відправити його геть?

Вільямове серце забилося швидше. Це був коханець Алієни. Як він примудрився опинитися тут саме тоді, коли Вільям замишляв його вбивство? Схоже, він мав надприродні сили. Вільяма охопив страх.

— З Кінгзбриджу? — зацікавився Валер’ян.

— Це новий старший майстер — той, який привіз з Іспанії Плачущу Мадонну, — пояснила Регана.

— Цікаво, — протягнув Валер’ян. — Подивимось на нього. — Він обернувся до розпорядника й сказав: — Проведи його сюди.

Вільям дивився на двері із забобонним страхом. Він очікував побачити високого грізного чоловіка в чорному плащі, що з порога вкаже на нього звинувачувальним перстом. Але коли Джек увійшов, Вільям був приголомшений його молодістю. Йому, мабуть, було не більше як двадцять. Він мав руде волосся й уважні блакитні очі, погляд яких недбало ковзнув по Вільяму, ненадовго затримався на Регані, чиї страхітливі виразки на обличчі привертали увагу будь-кого, хто бачив її вперше, і нарешті зупинився на Валер’яні. Будівника, схоже, не особливо бентежила присутність двох найвпливовіших людей у графстві, але, якщо не брати до уваги цієї дивовижної безтурботності, він не здавався дуже грізним.

Як і Вільям, Валер’ян відчув непокірливість молодого будівника та звернувся до нього прохолодним, гонористим тоном:

— Ну, хлопче, чого тобі треба від мене?

— Правди, — відповів Джек. — Скількох шибеників ви бачили?

Вільям затамував подих. То було нахабне та зневажливе запитання. Він подивився на інших. Його мати трохи нахилилася вперед і пильно роздивлялася Джека, немов уже бачила його раніше й намагалася згадати. Валер’ян був спантеличений, але холоднокровний. Він сказав:

— Це якась загадка? Я бачив стільки шибеників, що втомишся рахувати, а якщо ти й далі так розмовлятимеш зі мною, до них додасться ще один.

— Перепрошую, мілорде єпископе, — відповів Джек, але без страху в голосі. — Ви їх усіх пам’ятаєте?

— Думаю, так, — сказав Валер’ян. Його, попри все, заінтригувало це запитання. — Думаю, що тебе цікавить хтось конкретно.

— Двадцять два роки тому в Ширингу ви бачили, як повісили чоловіка, на ім’я Джек Шербур.

Вільям почув, як мати тихо ахнула.

— Він був менестрелем, — продовжив Джек. — Пам’ятаєте його?

Вільям відчув, як зростає напруження в кімнаті. Він бачив щось надприродно жахливе в цьому Джекові Джексоні та був певен, що не помиляється, інакше він не справив би такого враження на матір і Валер’яна.

— Думаю, пам’ятаю, — сказав Валер’ян, і Вільям почув, що він щосили намагається зберігати самовладання. Що відбувається?

— Я певен, що так, — мовив Джек, і в його голосі знову прозвучало презирство. — Його засудили за свідченнями трьох людей. Двоє з них уже мертві. Третім були ви.

Валер’ян кивнув.

— Він дещо викрав із Кінгзбриджського пріорату — кубок, прикрашений коштовностями.

Блакитні очі Джека стали мов кам’яні.

— Він не робив цього.

— Я особисто зловив його, і в нього був кубок.

— Ви збрехали.

Запала тиша. Коли Валер’ян заговорив, його голос звучав м’яко, але обличчя немов скам’яніло.

— За такі слова тобі можуть вирвати язика, — сказав він.

— Я лише хочу знати, чому ви це зробили, — мовив Джек, немов не чув зловісної погрози. — Можете бути щирим. Вільям не становить для вас загрози, а його мати, схоже, і так про все знає.

Вільям подивився на матір. І справді, вона, здавалося, знала, про що йдеться. Вільям же був геть ошелешений. Він лише сподівався, що візит Джека ніяк не стосується його самого та його таємних планів убивства.

— Ти звинувачуєш єпископа в кривосвідченні! — сказала Регана Джекові.

— Я не повторю своїх звинувачень на людях, — спокійно відповів він. — Я не маю доказів і не збираюся мститися. Просто хочу зрозуміти, за що ви повісили безвинну людину.

— Геть звідси, — промовив Валер’ян крижаним голосом.

Джек кивнув так, наче не чекав іншого. Хоча він і не почув відповіді на свої запитання, на його обличчі блукав задоволений вираз, немов його підозри підтвердилися.

Вільям був геть збитий з пантелику цією розмовою. Мимовільно він сказав:

— Зачекай.

Стоячи біля дверей, Джек обернувся й кинув на нього глузливий погляд.

— Чого… — Вільям ковтнув, тому що голос його не слухався. — Чого ти прагнув? Навіщо тобі питати про це?

— Тому що чоловік, якого повісили, був моїм батьком, — відповів Джек і вийшов.

Запала тиша.

«Виходить, коханий Алієни, старший майстер Кінгзбриджу, син крадія, якого повісили в Ширингу, — подумав Вільям. — То й що?» Але мати була стривожена, а Валер’ян аж трусився.

Нарешті єпископ гірко сказав:

— Та жінка двадцять років переслідувала мене.

Валер’ян зазвичай був такий стриманий, що цей прояв почуттів вразив Вільяма до глибини душі.

— Коли собор завалився, вона зникла, — мовила Регана. — Не думаю, що ми ще колись її побачимо.

— Але тепер нас переслідує її син.

У голосі Валер’яна звучав неприхований страх.

— Чому не закувати його в кайдани за кривосвідчення? — спитав Вільям.

Валер’ян презирливо глянув на нього та сказав:

— Регано, твій син — справжній йолоп.

І тут Вільям зрозумів, що звинувачення Джека небезпідставні. А якщо він зміг це зрозуміти, то, значить, міг і Джек.

— Хто-небудь ще знає про це?

Регана відповіла:

— Пріор Джеймс сповідався в кривосвідченні перед смертю своєму підпріорові Ремігію. Але Ремігій завжди був на нашому боці й проти Філіпа, тому він нам не загроза. Мати Джека дещо знає, але не все — інакше вона вже скористалася б цим. Але Джек багато подорожував і міг дізнатися щось таке, що невідомо його матері.

Вільям усвідомив, що ця давня історія може бути корисною для нього. Він, немов його щойно осяяла ця думка, сказав:

— То давайте вб’ємо Джека Джексона.

Валер’ян зневажливо похитав головою.

— Це лише приверне увагу до нього та його звинувачень, — озвалася Регана.

Вільям відчув розчарування. Йому вже здавалося, що обставини складаються на його користь. Він ще поміркував, поки навколо панувала тиша. Тут йому ще дещо спало на думку, і він зауважив:

— Необов’язково. — Вони скептично подивилися на нього. — Джека можна вбити так, щоб не привертати до нього уваги.

— Добре, розкажи як, — мовив Валер’ян.

— Він може загинути під час мого нападу на Кінгзбридж, — сказав Вільям та із задоволенням відзначив, що тривога на їхніх обличчях змінилася на вираз здивування й поваги.

У другій половині дня Джек разом із пріором Філіпом обійшли будівництво. Руїни вівтаря вже розібрали, а уламки склали у дві великі купи в північній частині монастирського подвір’я. Звели нове риштовання, і муляри почали відбудовувати зруйновані стіни. Під стіною лазарету стояли великі штабелі деревини.

— Ти швидко просуваєшся, — зауважив Філіп.

— Не так швидко, як хотілося б, — відгукнувся Джек.

Вони оглянули фундамент трансептів. Десь із п’ятдесят робітників наповнювали відра землею в глибокому викопі, а інші, на поверхні, підіймали ті відра лебідками. Велетенські, грубо обтесані, кам’яні блоки для фундаменту вже були складені поруч.

Джек повів Філіпа у свою майстерню. Вона була значно більша за Томову повітку й не мала однієї стіни — щоб було світліше. Значну частину займала підлога для креслення. Джек поклав дошки на землю, зробив навколо бортик, заввишки в кілька дюймів, і залив туди гіпс аж до краю.

Коли гіпс затвердів, по ньому можна було ходити й вишкрябувати креслення за допомогою нагостреного металевого цвяха. Саме там Джек проектував дрібні деталі. Він також використовував циркулі, лінійки та косинці. Свіжі малюнки були чіткими й білими, але невдовзі сірішали, і поверх них можна було робити нові креслення, не хвилюючись, що вони змішаються зі старими. Цієї техніки Джек навчився у Франції.

В іншій частині майстерні стояв верстак, на якому він працював з деревом: робив зразки різьблення, які потім передавав мулярам як шаблони для обтісування каміння. Потроху темнішало, тож Джек уже не збирався працювати сьогодні й заходився збирати інструменти.

Філіп узяв один із зразків.

— Для чого це?

— Це — плінт, основа колони.

— Ти готуєшся завчасно.

— Мені вже кортить почати будувати як слід.

Нині всі їхні розмови були небагатослівними й діловими.

Філіп поклав зразок на верстак.

— Маю йти на вечірню відправу.

Він відвернувся.

— А я маю йти відвідати свою сім’ю, — жовчно сказав Джек.

Філіп зупинився, розвернувся до Джека, немов хотів щось відповісти, сумно подивився на нього й пішов.

Джек замкнув свою скриню з інструментами. То було безглузде зауваження. Він погодився працювати на Філіпових умовах і скаржитися не мало сенсу. Але він постійно сердився на Філіпа й не завжди міг стриматися.

Він вийшов із подвір’я пріорату в присмерку та попрямував до маленької хатини на бідній околиці, де жила Алієна разом зі своїм братом Річардом. Вона радісно всміхнулася, коли він увійшов, але не поцілувала: вони не торкалися одне одного через страх, що надто розпаляться й або розійдуться невдоволені, або віддадуться пристрасті. І тоді хтось зможе викрити їх на тому, що вони порушують обіцянку, яку дали пріорові Філіпу.

Томмі грався на підлозі. Йому минуло вже півтора року, і наразі головним його захопленням було класти одні речі в інші. Перед ним стояло п’ять кухонних мисок, і він невтомно складав менші в більші, а також намагався запхнути більші в менші. Джека дивувало, як Томмі не розуміє інстинктивно, що більша миска не влізе в меншу; вражала сама думка, що це те, чого людина має навчатися. Томмі намагався визначити просторові відношення так само, як Джек, коли старався уявити, наприклад, форму каменя в півциркульному склепінні.

Томмі зачаровував Джека, але й змушував його відчувати тривогу. Досі Джек не хвилювався про те, як знайти роботу, втриматися на ній і забезпечити себе. Коли вирушив через усю Францію, він ні на мить не замислювався про те, що може залишитися без грошей і голодувати. Але тепер він прагнув надійності. Дбати про Томмі було значно складніше, ніж про себе. Уперше в житті він відчував відповідальність за когось.

Алієна поставила на стіл глек вина й пиріг із прянощами та сіла навпроти Джека. Він налив собі келих вина та із задоволенням зробив ковток. Алієна поклала пирога й для Томмі, але він був не голодний і сховав пиріг в очереті, яким була вкрита підлога.

— Джеку, мені бракує грошей, — сказала Алієна.

Джек здивувався.

— Я даю тобі дванадцять пенні на тиждень, а заробляю лише двадцять чотири.

— Вибач, — мовила вона. — Але ти живеш сам, і потреби в тебе менші.

Джекові це здалося необґрунтованим.

— Але робітникам платять лише шість пенсів на тиждень, а дехто з них має по п’ятеро-шестеро дітей.

Алієна похмуро дивилася на нього.

— Джеку, не знаю, як дружини робітників ведуть господарство — я цього не навчена. І на себе я нічого не витрачаю. Але ти щодня вечеряєш у мене. А ще є Річард…

— До чого тут Річард? — сердито спитав Джек. — Хіба він не здатен подбати про себе?

— Не здатен і ніколи не був.

Джек відчував, що Алієна з Томмі й без того важкий тягар для нього.

— Не певен, що я маю дбати ще й про Річарда!

— Я маю дбати про нього, — швидко відповіла вона. — Коли ти взяв мене, то взяв і його.

— Не пам’ятаю, щоб я погоджувався на це! — сердито відповів він.

— Не сердься.

Але було пізно: Джек уже розсердився.

— Річардові двадцять три роки — на два роки більше, ніж мені. Чому я маю забезпечувати його? Чому я маю платити за його бекон, коли сам їм сухий хліб на сніданок?

— Хай там як, а я знову вагітна.

— Що?

— У мене буде ще одна дитина.

Джекова злість немов випарувалась. Він схопив її за руку.

— Це прекрасно!

— Ти радий? — спитала вона. — Я боялася, що ти гніватимешся.

— Гніватимусь? Я в захваті! Я не бачив Томмі крихіткою — тепер дізнаюся, що пропустив!

— А ще більша відповідальність і ще більше витрат?

— До біса ті гроші. У мене поганий настрій через те, що ми живемо окремо. У нас багато грошей. Але ще одна дитина! Сподіваюся, це буде дівчинка. — Тут дещо спало йому на думку, і він насупився. — А коли?..

— Напевне, перед тим, як Філіп змусив нас жити окремо.

— Схоже, на Гелловін, — усміхнувся він. — Пам’ятаєш ту ніч? Ти скакала на мені, як на коні…

— Пам’ятаю, — сказала Алієна й зашарілася.

Джек ніжно подивився на неї.

— Я б і зараз повторив.

Вона усміхнулася.

— Я б також.

Вони взялися за руки.

Раптом увійшов Річард.

Він штовхнув двері, спітнілий і вкритий пилюкою, і ввів за собою також спітнілого коня.

— Кепські новини, — уривчасто дихаючи, сказав Річард.

Алієна підхопила Томмі з підлоги, щоб він не потрапив під важкі копита.

— Що сталося? — спитав Джек.

— Завтра всі мають поїхати з Кінгзбриджу, — відповів він.

— Чому?

— У неділю Вільям Гамлейський хоче остаточно спалити місто.

— Ні! — крикнула Алієна.

Джек аж похолонув. Перед його очима знову постала картина трирічної давнини, коли Вільямові вершники напали на ярмарок вовни зі смолоскипами та важкими палицями. Він згадав паніку, крики та сморід згорілої плоті. Знову побачив тіло свого вітчима з проваленим черепом. Йому стало тяжко на серці.

— Звідки ти знаєш? — спитав він Річарда.

— Я був у Ширингу й бачив, як Вільямові люди купували зброю.

— Це не означає…

— Але це ще не все. Я пішов за ними в шинок і підслухав їхні розмови. Один із них спитав, які в Кінгзбриджі укріплення, а другий відповів, що жодних.

— Боже, це правда, — сказала Алієна.

Вона подивилася на Томмі та інстинктивно прикрила рукою живіт, де ріс новий плід. Потім глянула на Джека й перехопила його погляд. Вони обоє думали про одне й те саме.

Річард продовжив:

— Потім я поговорив із молодшими воїнами, які не знають мене. Я розповів їм про битву під Лінкольном і сказав, що шукаю служби. Вони порадили мені негайно йти в Ерлскасл, тому що бій має бути в неділю.

— У неділю… — з острахом прошепотів Джек.

— Я поїхав в Ерлскасл, щоб пересвідчитись особисто.

— Річарде, це було небезпечно, — зауважила Алієна.

— Там я побачив усі ознаки: вісники сновигають туди-сюди, люди гострять зброю, тренують коней, чистять упряж… Жодних сумнівів не залишилось. — Голосом, у якому аж бриніла ненависть, Річард закінчив: — Жодні злодіяння не задовольняють цього диявола Вільяма — він завжди хоче ще.

Несвідомим, нервовим рухом він потягнувся до свого правого вуха й торкнувся потворного шраму.

Кілька хвиль Джек свердлив Річарда очима. Той був ледарем і марнотратом, але на військовій справі знався бездоганно. Якщо він каже, що Вільям планує напад, то, найпевніше, має рацію.

— Це катастрофа, — сказав Джек, звертаючись більше до себе.

Кінгзбридж щойно почав відновлюватися. Три роки тому було спалено ярмарок вовни, два роки тому собор завалився на вірян, а тепер ще й це. Люди скажуть, що печать нещастя знову лягла на місто. Навіть якщо вдасться втекти й уникнути кривавої розправи, Кінгзбридж буде зруйнований. Ніхто вже не захоче жити, ходити на ринок або працювати тут. Будівництво собору також занедбають.

— Треба негайно розповісти пріорові Філіпу, — мовила Алієна.

Джек кивнув.

— У ченців зараз вечеря. Ходімо.

Алієна взяла Томмі на руки, і вони пішли в сутінках на пагорб, у монастир.

— Коли собор буде завершений, ринок можна влаштовувати там. Це захистить від нападів, — сказав Річард.

— А наразі гроші, що приносить ринок, ідуть на будівництво собору, — зауважив Джек.

Він пішов у трапезну, а Річард та Алієна з Томмі залишилися чекати надворі. Молодий чернець читав щось латиною, а інші мовчки їли. Джек упізнав апокаліптичний уривок з Об’явлення Івана Богослова. Він став у дверях і зачекав, поки пріор його помітить. Філіп здивувався, але підвівся з-за столу та рушив за Джеком.

— Погані новини, — похмуро мовив Джек. — Нехай Річард розкаже.

Вони розмовляли в печерному мороці відновленого вівтаря. Річард описав ситуацію кількома реченнями. Коли він закінчив, Філіп сказав:

— Але ж ми не влаштовуємо ярмарок вовни — лише невеличкий ринок!

— Принаймні в нас є можливість вивести завтра всіх мешканців. Ніхто не постраждає. А хати ми відбудуємо, як минулого разу, — зауважила Алієна.

— Якщо Вільям не поженеться за ними, — зловісно додав Річард. — Від нього можна чекати чого завгодно.

— Навіть якщо ми всі врятуємося, це означатиме кінець нашого ринку, — сумно промовив Філіп. — Люди боятимуться торгувати в Кінгзбриджі.

— Це може означати й кінець собору, — сказав Джек. — Упродовж десяти років церква й горіла, й завалювалася, а під час нападу Вільяма на ярмарок загинуло багато мулярів. Наступна катастрофа, як на мене, буде останньою. Усі скажуть, що це місце прокляте.

Філіп був приголомшений. Йому, як здавалося Джекові, ще не було сорока, але його обличчя вже вкривали зморшки, а коротке волосся зовсім посивіло. І все ж в його блакитних очах горів небезпечний вогник, коли він сказав:

— Я не прийму цього. Не думаю, що це Божа воля.

Джек не розумів, що він має на увазі. Як можна було це «не приймати»? Курчата також могли б сказати, що не приймають лиса, але то ніяк не змінювало їхньої долі.

— І що ви будете робити? — скептично спитав Джек. — Молитися, щоб Вільям упав з ліжка та скрутив собі в’язи?

А от Річарда думка про спротив розпалила.

— Биймося! — сказав він. — А чом би й ні? Нас кілька сотень. Вільям приведе п’ятдесятьох, може, сотню, не більше — ми переважимо їх самою лиш кількістю.

— І скількох із наших уб’ють? — запротестувала Алієна.

Філіп похитав головою.

— Ченці не б’ються, — мовив він із жалем. — І я не можу просити містян віддати життя за те, за що готовий ризикнути своїм.

— На мулярів також не розраховуйте. Це не їхнє діло, — сказав Джек.

Філіп подивився на Річарда, який найбільше з усіх присутніх знався на військовій справі.

— Ми можемо якось захистити місто без жорстокої бійні?

— Без муру — навряд чи, — відповів Річард. — Нам нема чим зупиняти ворога, хіба що тілами.

— Мур, кажеш, — задумливо повторив Джек.

— Ми могли б викликати Вільяма на двобій між найсильнішими, але сумніваюся, що він на це погодиться, — сказав Річард.

— А мур навколо міста їх стримає? — спитав Джек.

— Взагалі-то, так, але ми його не маємо, — нетерпляче відповів Річард. — Міський мур не зведеш за ніч.

— Хіба?

— Звісно ж ні, не будь…

— Замовкни, Річарде, — владно сказав Філіп і з надією подивився на Джека. — Що ти задумав?

— Збудувати мур не так важко, як здається, — відповів Джек.

— Продовжуй.

Джекові думки кружляли навколо нового задуму. Усі слухали, затамувавши подих.

— Тут не потрібні арки, склепіння, вікна чи дах… Мур можна збудувати за ніч — за умови, що є достатньо людей і матеріалів.

— Із чого його будувати? — спитав Філіп.

— Подивіться навколо, — відповів Джек. — Є кам’яні блоки, призначені для фундаменту. Є стос деревини, вищий за будинок. На цвинтарі є купа уламків, що залишилися після падіння даху, а на березі — чимало каміння з каменярні. Матеріалів нам вистачає.

— А в місті чимало будівників, — підхопив Філіп.

Джек кивнув.

— Монахи зможуть керувати роботами. Будівники виконуватимуть складну роботу. А містяни будуть за помічників.

Він швидко обдумував свій план.

— Мур має тягнутися вздовж берега річки. Міст ми розберемо. Далі доведеться завести його на пагорб, уздовж бідної околиці, щоб з’єднати зі східною стіною пріорату… Далі — на північ… І вниз, знову до берега. Не певен, чи нам вистачить каміння…

— Це не обов’язково має бути мур, — сказав Річард. — Звичайна канава із земляним валом також допоможе, особливо там, де ворогу треба буде дертися вгору.

— Кам’яний мур точно буде надійнішим, — зауважив Джек.

— Буде, але в тому немає потреби. Призначення перепони — затримати супротивника на відкритій місцині, щоб захисники могли закидати його з укриття.

— Закидати? — перепитала Алієна. — Чим?

— Камінням, киплячою олією, стрілами з луків — майже кожна родина у місті має лук і стріли.

Алієна здригнулася та сказала:

— То нам однаково доведеться битися.

— Але ж не врукопаш.

Джек не знав, що робити. Найбезпечніше було б сховатись у лісі та сподіватися на те, що Вільям задовольниться спаленими будинками. Але навіть тоді лишалася ймовірність того, що він зі своїм військом переслідуватиме містян. Чи безпечніше це за те, щоб залишитися тут, під захистом муру? Як щось піде не так і Вільям зі своїм військом зможе прорватись у місто, на них чекатиме кривава розправа. Джек подивився на Алієну з Томмі й подумав про нове життя, що зародилося в її лоні.

— Може, є якийсь вихід? — розмірковував він. — Ми могли б вивести з міста жінок із дітьми, а чоловіки залишаться обороняти мур.

— Ні, дякую, — відповіла Алієна. — Це найгірше, що може бути. У нас тоді не буде ані муру, ані чоловіків, які могли б захистити нас.

Джек зрозумів, що вона має рацію. Без захисників від муру мало користі, а жінок із дітьми не можна кидати в лісі самих: Вільям може облишити місто й натомість убити їх.

— Джеку, ти будівник, — сказав Філіп. — Чи можна звести мур за один день?

— Я ще не будував мури, — відповів Джек. — Ескізи, ясно, намалювати вже не вдасться. Доведеться призначити майстрів, що керуватимуть зведенням окремих ділянок на власний розсуд. Розчин не встигне затвердіти до неділі. Це буде найгірший мур в Англії. Але загалом — так, це можливо.

Філіп обернувся до Річарда.

— Ти був у битвах. Якщо ми зведемо мур, ми зможемо стримати Вільяма?

— Безперечно, — відповів Річард. — Він готується до блискавичного нальоту, а не до облоги. Коли на його шляху з’являться укріплення, він нічого не зможе вдіяти.

Наостанок Філіп звернувся до Алієни:

— Ти з тих, хто потребує захисту, і маєш дитину на руках. Що ти скажеш? Краще сховатись у лісі та сподіватися, що Вільям не прийде по нас, а чи залишитися тут і збудувати мур, щоб зупинити його?

Джек затамував подих.

— Це питання не лише безпеки, — відповіла Алієна після недовгих роздумів. — Філіпе, ви присвятили все життя пріоратові. Джеку, цей собор — твоя мрія. Якщо ми втечемо, то втратимо все, заради чого жили. А щодо мене… Я маю особисті причини хотіти падіння Вільяма Гамлейського. Ми маємо залишитися!

— Добре, — сказав Філіп. — Ми будуємо мур.

Коли настала ніч, Джек, Річард і Філіп обійшли межі міста з ліхтарями — щоб вирішити, де саме пройде мур. Місто стояло на узвишші, і уздовж двох боків текла річка. Береги були надто м’які, щоб утримати кам’яний мур без фундаменту, тому Джек запропонував зробити там дерев’яний паркан. Річарда це задовольнило. Ворог не міг дістатися паркана, хіба що через річку, а це було практично неможливо.

Вони домовилися, що подекуди замість муру вириють рови із земляним валом. Річард запевнив, що цього буде цілком достатньо на схилах, де супротивник муситиме нападати знизу. А от на рівних ділянках треба було зводити кам’яний мур.

Джек обійшов місто й зібрав своїх будівників: кого по домах, часом підіймаючи з постелей, а кого й висмикуючи із шинку. Він пояснив, що їм загрожує і як місто збирається оборонятися, а потім повів усіх на околиці та розподілив по ділянках: теслярам наказав майструвати дерев’яний паркан, мулярам — кам’яний мур, а підмайстрам і звичайним робітникам копати рів і насипати вал. Він попросив кожного позначити свою ділянку укріплень кілками й мотузками та подумати перед сном, як вони її будуватимуть. Невдовзі периметр міста осяяла пунктирна лінія мерехтливих вогників: то майстри робили мітки у світлі ліхтарів. Коваль розпалив піч — він мав присвятити всю ніч виготовленню заступів. Незвична нічна діяльність порушила усталений лад більшості містян, і майстрам довелося пояснювати сонним людям, що відбувається. Тільки монахи, які лягли, щойно настала ніч, спали в благословенному невіданні.

Але опівночі, коли майстри завершили приготування, а більшість містян розійшлася по домівках, збуджено обговорювати новини під своїми ковдрами, — ченці прокинулися. Службу скоротили, всім дали хліба з елем у трапезній, і Філіп розповів братії що до чого. Завтра вони повинні були відповідати за організацію робіт. Вони розділилися на групи, кожна з яких мала допомагати одному будівникові: передавати його накази та стежити за виконанням робіт. Особливу увагу Філіп звернув на те, що вони мають забезпечити безперервне постачання матеріалів: каміння, розчину, деревини та інструментів.

Поки Філіп говорив, Джек гадав, як діятиме Вільям Гамлейський. Щоб дістатися з Ерлскаслу до Кінгзбриджу, треба було цілий день швидко їхати верхи, тому Вільям навряд чи виїде за день до бою — тоді його військо прибуло б втомленим. Вони мають виїхати цього ранку, на світанку. Вони не їхатимуть усі разом, а розділяться й приховають зброю та обладунки, щоб завчасно не здійняти паніки. Потім потайки зустрінуться опівдні, десь за годину-дві їзди до Кінгзбриджу — найпевніше, в маєтку котрогось із великих Вільямових орендарів. Увечері вони питимуть пиво, гостритимуть леза та розповідатимуть одне одному криваві історії про свої колишні перемоги: як калічили молодих, чавили старих копитами своїх коней, ґвалтували дівчат і жінок, рубали голови дітям і наштрикували немовлят на вістря своїх мечів, під надривні крики їхніх матерів. А недільного ранку вони нападуть. «Проте цього разу ми зупинимо їх», — подумав Джек. І однаково йому було страшно.

Ченці знайшли свої ділянки й необхідні матеріали. Потім, щойно небокрай на сході зажеврів, вони обійшли закріплені за ними квартали міста, постукали у двері й розбудили мешканців. У той самий час почулися монастирські дзвони.

На світанку робота закипіла. Юнаки й дівчата працювали, старші носили їжу та напої, а діти виконували дрібні завдання й переказували повідомлення. Джек постійно обходив усі ділянки й із тривогою стежив за ходом робіт. Там сказав робітникові, що замішував розчин, класти менше вапна, щоб той тверднув швидше. В іншому місці, побачивши, що тесляр робить паркан із жердин для риштовання, наказав його помічникам брати вже порізану деревину з іншого штабеля. Він також стежив за тим, щоб між різними ділянками муру не було проміжків. Джек жартував, усміхався та постійно намагався підбадьорити інших.

Зійшло сонце й осяяло блакитне небо — день обіцяв бути спекотним. З кухні пріорату прикотили кілька барил пива, але Філіп наказав розбавити його водою, а Джек не заперечував — працівники багато пили через спеку, і він не хотів, щоб вони позасинали.

Попри жахливу небезпеку, що їм загрожувала, настрій у всіх був піднесений. То було наче свято, коли всі містяни робили щось разом — пекли хліб на свято врожаю чи пускали свічки по воді на день літнього сонцестояння. Люди, здавалося, забули, що все це обумовлене загрозою, яка нависла на містом. Утім, Філіп помітив, що дехто обачливо покинув домівку. Утікачі, схоже, збиралися перечекати в лісі або, що ймовірніше, — в сусідніх селах, у родичів, які погодилися б їх прийняти. Але таких було небагато — практично всі містяни залишилися.

Опівдні Філіп знов ударив у дзвони, і роботи зупинили, щоб пообідати. Поки всі їли, Філіп із Джеком обійшли мур. Попри всі зусилля, досягнення були незначними. Кам’яні стіни ледь підійняли над землею, вал також ріс повільно, а в дерев’яних парканах і досі були великі прогалини.

Коли вони звершили обхід, Філіп спитав:

— Ми встигнемо закінчити вчасно?

Упродовж ранку Джек випромінював радість та оптимізм, але тепер був змушений оцінити ситуацію реалістично.

— З такою швидкістю — ні, — сумно сказав він.

— Як можна прискорити будівництво?

— Зазвичай єдиний спосіб будувати швидше — це будувати гірше.

— То будуймо гірше — але як?

Джек подумав.

— Зараз муляри викладають стіни, теслярі будують паркан, робітники насипають вал, а містяни носять матеріали. Але більшість теслярів здатні збудувати пряму стіну, а більшість робітників змайструвати паркан. То нехай теслярі допомагають мулярам, робітники збивають паркани, а містяни — риють рів і насипають вал. Щойно все налагодиться, ченці можуть забути про керування й допомагати робітникам.

— Добре.

Вони віддали нові розпорядження, поки всі доїдали.

«Цей мур буде не лише найгіршим в Англії, — подумав Джек. — Він, схоже, ще й завалиться найшвидше. Якщо все, що вони набудують, простоїть тиждень — це вже буде чудом».

У другій половині дня люди почали втомлюватися, особливо ті, хто працював усю ніч. Святкова атмосфера розвіялася, і робітники продовжували працювати з похмурою рішучістю. Кам’яні стіни росли, рів глибшав, а прогалини в паркані закривалися. Коли сонце почало сідати за обрій, вони зупинилися, щоб повечеряти, а потім знову взялися до роботи.

Настала ніч, але мур усе ще не був завершений.

Філіп виставив варту, наказав усім, крім дозорців, кілька годин поспати, пообіцявши розбудити їх дзвонами опівночі. Утомлені містяни розійшлися по домівках.

Джек пішов у хатину Алієни. Вони з Річардом ще не спали.

— Ти маєш забрати Томмі та сховатись у лісі, — сказав Джек.

Думка про це мучила його цілий день. Спершу він відкидав її, але спогади постійно переносили його в той день, коли Вільям спалив ярмарок вовни, тож врешті-решт Джек вирішив відправити родину в ліс.

— Я краще залишуся, — твердо мовила Алієна.

— Алієно, я не певен, що нам вдасться, і не хочу, щоб ти була тут, якщо Вільям Гамлейський прорветься через мур, — став переконувати її Джек.

— Я не можу піти, коли ти переконав усіх залишитися й битися, — розсудливо відповіла вона.

Однак його давно вже не хвилювала розсудливість.

— Якщо підете зараз, ніхто не дізнається.

— Згодом зрозуміють.

— Але тоді все буде скінчене.

— Подумай, яка це ганьба.

— До біса ганьбу! — закричав Джек. Він ошаленів з розпачу, коли побачив, що не може знайти слів, щоб переконати її. — Я хочу, щоб ви були в безпеці!

Його крик розбудив Томмі, і малий заплакав. Алієна взяла його на руки й заходилася заколисувати.

— Я не певна, що в лісі нам буде безпечніше, — сказала вона.

— Вільям не піде в ліс. Його цікавить місто.

— Його можу цікавити я.

— Можеш сховатися на своїй галявині. Туди ніхто не ходить.

— Вільям може знайти мене випадково.

— Послухай мене. Там буде безпечніше, ніж тут. Я це точно знаю.

— Я все одно хочу залишитися.

— Ти тут не потрібна, — грубо кинув Джек.

— Але я все одно залишусь, — відповіла вона з усмішкою, не звертаючи уваги на його грубість.

Джек ледь стримав прокляття. Коли Алієна щось вирішувала, з нею марно було сперечатися: вона ставала вперта, наче осел. Він став прохати:

— Алієно, я боюся того, що може статися завтра.

— Я теж боюся, — промовила вона. — Нумо боятися разом.

Він знав, що мусить відступитися, але надто сильно хвилювався.

— Ну і чорт з тобою, — розлючено сказав і вибіг надвір.

Постояв там, вдихаючи прохолодне нічне повітря, і невдовзі заспокоївся. Він і досі страшенно хвилювався, але сердитися на неї було безглуздо: завтра вони обоє можуть загинути.

Джек повернувся в хату. Алієна стояла сумна там, де він її покинув.

— Я кохаю тебе, — сказав він.

Вони обійнялися й довго не розтуляли обіймів.

Коли він нарешті вийшов з дому, місяць був уже високо. Джек заспокоював себе тим, що, можливо, Алієна не помиляється: може, тут буде безпечніше, ніж у лісі. Принаймні, якщо їй загрожуватиме небезпека, він знатиме про це та спробує захистити її.

Він розумів, що не зможе заснути, тому навіть не намагався лягати. Його охопив ірраціональний страх, що всі просплять північ і не прокинуться до світанку, коли військо Вільяма вдереться в місто, щоб рубати їх і палити. Джек знай ходив околицями міста й почувався доволі дивно: до сьогодні Кінгзбридж не мав жодних укріплень. Кам’яний мур був заввишки по пояс, і цього було недостатньо. Паркани вийшли високі, але однаково подекуди в них залишилися прогалини, достатні для того, щоб могли проїхати вершники. Висота земляних валів навряд чи зупинить бойового коня. Вони мали ще багато роботи.

Він зупинився там, де раніше був міст. Його розібрали та склали на подвір’ї пріорату. Джек подивився на річку, залиту місячним сяйвом, і побачив, як уздовж паркану до нього наближається примарна постать. Він аж затремтів від якогось забобонного страху, але то виявився лише пріор Філіп, якому так само не спалося.

Джекова неприязнь до Філіпа послабшала у світлі небезпеки, в якій вони опинилися, і він не відчував до нього ворожості. Він сказав:

— Якщо виживемо, стіну треба буде поступово перебудувати.

— Згодний, — охоче відповів Філіп. — Упродовж року все місто має бути захищене муром.

— А тут, біля мосту, я побудував би браму й барбакан[172], щоб можна було стримувати нападників, не розбираючи моста.

— Ми, монахи, не сильні в організації оборони.

Джек кивнув. Монахи не мали жодного стосунку до військової справи.

— Але якщо не ви це організуєте, то хто?

— Може, брат Алієни — Річард?

Спершу Джек здивувався, але, подумавши мить, зрозумів, що це блискуча думка.

— Він впорається. До того ж це покладе край його гультяйству, а мені вже не треба буде годувати його, — радісно сказав він і подивився на Філіпа із захопленням. — Ви ніколи не зупиняєтеся, еге ж?

Філіп знизав плечима.

— Якби всі наші труднощі можна було здолати так само легко.

Джек знову подумав про мур.

— Відтепер Кінгзбридж назавжди стане фортецею.

— Не назавжди, але до другого пришестя Ісуса.

— Хтозна, — задумливо відгукнувся Джек. — Може, прийдуть часи, коли варвари на зразок Вільяма Гамлейського будуть позбавлені влади, коли закони захищатимуть звичайних людей замість поневолювати, коли королі думатимуть про мир, а не про війну. І тоді — тільки подумайте — англійським містам уже не будуть потрібні мури!

Філіп похитав головою.

— Ти маєш багату уяву, — сказав він. — Не бувати такому аж до Судного дня.

— Може, й так.

— Уже майже північ. Час повертатися до роботи.

— Філіпе, поки ви не пішли…

— Що?

Джек глибоко вдихнув.

— Ми ще маємо час змінити плани. Ми ще цілком можемо вивести всіх із міста.

— Боїшся, Джеку? — спитав Філіп, але незлобливо.

— Так. Але не за себе. За свою сім’ю.

Філіп кивнув.

— А тепер поміркуй: якщо підемо зараз, ми, певно, завтра будемо в безпеці. Але Вільям може прийти знову. Якщо не зупинити його завтра, ми завжди житимемо у страху. Ти, я, Алієна й малюк Томмі: він буде рости в страху перед Вільямом чи кимось таким, як Вільям Гамлейський.

«Він правий, — подумав Джек. — Щоб діти виросли вільними, їхні батьки мають припинити тікати від таких, як Вільям».

— Добре, — зітхнув він.

Філіп пішов бити у дзвони.

«Він правитель, що береже мир, чинить правосуддя й не пригнічує тих, хто від нього залежить, — подумав Джек. — Але чи справді аж так потрібно для цього дотримуватися целібату?»

Пролунали дзвони. У будинках засвітилися вікна, і на вулиці, протираючи очі й позіхаючи, висипали працівники. Робота почалася повільно, люди буди не в гуморі й обмінювалися дошкульними репліками. Але Філіп наказав розпалити вогнище в пекарні, і невдовзі гарячий хліб зі свіжим маслом піднесли всім настрій.

На світанку Джек із Філіпом знов обійшли укріплення, тривожно дивлячись на темний обрій і чекаючи появи вершників. Паркан біля річки був майже завершений, теслярі споруджували кілька останніх ярдів. Земляні вали вже сягали людського зросту, а рови перед ними додавали до цього ще три-чотири фути[173]: людина могла б сяк-так видертися нагору, але їй довелося б злізти з коня. Мур також був у людський зріст заввишки, але останні три-чотири ряди кладки трималися зовсім слабко, тому що розчин іще не затвердів. Проте ворог не дізнається про це, доки не спробує зруйнувати стіну, хоча й тоді це на певний час його затримає.

У дерев’яному паркані ще залишалося кілька прогалин, але загалом усе було готове, і Філіп віддав нові розпорядження. Старі й діти мали йти в монастир та сховатися в дорміторії. Джек зрадів: Алієна буде з Томмі, далеко від місця сутички. Майстри ще закінчували будівництво, але деякі робітники вже об’єдналися в бойові загони під командуванням Річарда. Кожен загін мав захищати ту ділянку стіни, яку збудував. Ті з містян, хто мав луки, готувалися цілити в супротивників стрілами. Ті, в кого зброї не було, ладналися кидати каміння, збираючи його в купи. Окріп також міг стати потужною зброєю, і воду вже гріли в казанах, щоб вилити на нападників у слушну мить. Кілька містян мали мечі, але користі від тієї зброї було мало: якщо дійде до поєдинків, це означатиме, що ворог вдерся в місто й спорудження муру було марним.

Джек не спав уже сорок вісім годин. У нього боліла голова, а в очі немов потрапив пісок. Він сидів на очеретяній стрісі біля річки й дивився через поле, поки теслярі поспіхом закінчували ставити паркан. Раптом він подумав, що Вільямове військо може стріляти по місту підпаленими стрілами, щоб звіддалік спричинити пожежу. Він втомлено спустився зі стріхи й рушив на пагорб, на подвір’я пріорату. Там він дізнався, що Річардові спало на думку те саме, і він наказав поставити діжки з водою та відра в усіх уразливих місцях на околицях міста.

Джек саме повертався з пріорату, коли почув застережні крики.

Його серце забилося швидше, і він видерся на дах стайні, щоб подивитися через поле на захід. На дорозі, що вела до мосту, здійнялася курява, що свідчила про наближення великої кількості вершників.

До цієї миті Джека ще переслідувало відчуття нереальності того, що відбувається, але тепер люди, які хотіли спалити Кінгзбридж, були вже поруч, на дорозі, і небезпека раптом стала жахливо справжньою.

Джекові кортіло знайти Алієну, але часу було обмаль. Він зістрибнув з даху й побіг на берег. Біля паркану зібралася купка людей. Вони увігнали жердини в землю та квапливо прибивали дошки, закриваючи останню прогалину. Більшість містян, окрім тих, хто сховався в трапезній, уже зібралися біля муру. За кілька хвилин після того, як Джек приєднався до них, прибіг Річард і крикнув:

— На іншій околиці міста нікого нема! Вони могли розділитися, щоб напасти на нас із двох боків! Мерщій повертайтеся на свої позиції!

Люди заметушилися, а Річард пробурмотів, звертаючись до Джека:

— Ніякої дисципліни. Геть ніякої!

Джек дивився, як хмара пилу наближається до них. Невдовзі він зміг роздивитися окремих вершників. Вони були немов чорти з пекла, схиблені на смерті й винищенні, зобов’язані своїм існуванням графам і королям, що їх потребували.

«Філіп, може, і не знається на речах, пов’язаних із коханням і шлюбом, — подумав Джек, — але він принаймні здатен керувати містом без допомоги подібних дикунів».

То була дивна мить для таких роздумів. Може, про це думають всі люди, коли їм загрожує загибель?

Вершники наближалися. Їх було більше ніж пів сотні, як і передбачав Річард, може навіть ближче до сотні. Вони прямували туди, де раніше стояв міст, і потроху сповільнялися. Коли кавалькада різко зупинилася на тому березі, натягнувши віжки коней, Джек піднісся духом. Вони з подивом роздивлялися міський мур, і хтось поруч із Джеком зареготав. До нього приєдналися й інші, і спершу п’ятдесят, потім — сто, а далі — двісті чоловіків і жінок зайшлися реготом, дивлячись на спантеличених воїнів, які застрягли за річкою.

Кілька вершників спішилися та стали купкою. Вдивляючись у ранкову млу, Джек побачив, як йому здалося, солом’яно-жовте волосся й червону пику Вільяма Гамлейського, що стояв у центрі, але він не був певен.

Невдовзі вони знову сіли верхи, розділилися та поїхали геть. Містини переможно заволали. Але Джек не вірив, що Вільям так швидко здасться й поверне назад. І справді — вони поскакали уздовж річки, вверх за течією. До Джека підійшов Річард і сказав:

— Вони шукають брід. Там вони перетнуть річку, проїдуть лісом і вийдуть на нас з іншого боку. Розкажи решті.

Джек швидко пішов уздовж муру та переказав усім Річардове передбачення. На півночі й на сході не було річки — тільки кам’яний мур або земляний вал. Там мур з’єднувався із східною стіною пріорату — за кілька кроків від трапезної, де ховалися Алієна з Томмі. Річард велів баришникові Освальду й Дікові Річардзу, синові чинбаря, взяти луки зі стрілами та стати на даху лазарету — вони були найкращими лучниками в місті. Джек пішов у південно-східний куток і став на земляний вал, вдивляючись у ліс за полем, звідки мав з’явитися Вільям зі своїми людьми.

Сонце піднялося вже високо. День знову видався спекотним, на небі не було ані хмаринки. Ченці рушили вздовж муру, розносячи хліб і пиво. Джек думав, як високо за течією підійметься Вільям. За милю[174]від міста була ділянка річки, яку добрий кінь подолав би вплав, але той, хто не знав цих місць, навряд чи на це наважився б, тому Вільям, мабуть, зайде на кілька миль далі, де є мілкий брід.

Джек знову почав хвилюватися за Алієну. Йому кортіло піти в трапезну, щоб побачитися з нею, але він не наважувався відійти від муру: якщо він це зробить, інші можуть вчинити так само, і мур залишиться без захисту.

Поки він боровся зі спокусою, почувся крик, і Джек побачив вершників.

Вони з’явилися з лісу на сході, і коли Джек дивився на них, сонце сліпило йому очі. Так, безсумнівно, і задумував ворог. Іще через мить Джек усвідомив, що вершники не просто наближаються — вони атакують. Напевне, до того вони зупинились у лісі, розвідали все і спланували напад. Джека охопив страх. Тепер вони не стануть дивитися на мур, щоб потім забратися геть, а спробують прорватися в місто.

Коні галопом неслися через поле. Кілька містян пустили стріли. Річард, що стояв поруч із Джеком, сердито крикнув:

— Зарано! Зарано! Хай заїдуть у рів — тоді не промахнетеся!

Мало хто почув його, і змарновані стріли дощем упали на ячмінні пагони в полі.

«Як військова сила ми безнадійні, — подумав Джек, — лише стіна здатна нас врятувати».

В одній руці він тримав камінець, а в другій — пращу, як тоді, коли ще малим полював качок на обід. Він гадав, чи його рука така сама вправна, і, помітивши, що надто міцно стискає зброю, дещо ослабив хват. Камінці здатні були вразити качку, але проти людей в обладунку на здоровезних конях, які щомиті наближалися, здавалися зовсім нікчемними. Він судомно ковтнув. Деякі з нападників тримали напоготові луки з запаленими стрілами, і за мить Джек зрозумів, що вони рухаються в напрямку кам’яного муру, а решта — до земляного валу. Отже, Вільям вирішив, що штурмувати мур буде марно, — він не знав, що через сирий розчин стіну можна завалити руками. Вони обдурили його. На коротку мить Джек відчув смак перемоги.

І тут нападники наблизилися до стін.

Містяни засипали їх стрілами, вони роєм жалили вершників. Хоча мешканці Кінгзбриджу не могли похвалитися видатною влучністю, без убитих не обійшлося. Тим часом коні наблизилися до рову. Деякі з них зупинилися, інші ж спустилися й видерлися нагору по той бік. Просто перед Джеком якийсь здоровань у пошарпаній кольчузі верхи перестрибнув рів, приземлився біля підніжжя валу та спрямував коня вгору. Джек вклав камінець у пращу й запустив його. Руки не зрадили його: камінець ударив коня по носі. Той, намагаючись вибратися з пухкого ґрунту, заіржав з болю, позадкував і розвернувся. Він поскакав геть, але вершник встигнув спішитися й витяг меча.

Більшість коней також розвернулася: чи то за власним бажанням, чи за командою вершників. Утім, кілька воїнів все ж таки спішилися та кинулись в атаку, а інші розвертали коней, щоб знову спрямувати їх на вал. Озирнувшись через плече, Джек побачив, що кілька очеретяних стріх зайнялося, попри зусилля молодих жінок, які намагалися загасити полум’я. На мить у нього промайнула жахлива думка, що в них нічого не вийде: попри всі героїчні зусилля, що їх вони доклали впродовж минулих тридцяти шести годин, ці жорстокі люди перейдуть за мур, спалять місто й уб’ють його мешканців.

Перспектива рукопашної битви жахала Джека. Він не вмів битися, не знав, як користуватися мечем, якби навіть мав його, а єдиним його бойовим досвідом був випадок, коли Альфред побив його. Він почувався безпорадно.

Вершники знову налетіли, і ті з них, хто не втримався в сідлі, рвонули на вал на своїх двох. У них полетіли каміння та стріли. Джек невпинно метав камінці з пращі — вкладав і метав, вкладав і метав, наче заведений. Кілька нападників упали під градом каміння. Джек побачив, як просто перед ним вершник злетів з коня й загубив шолом, під яким виявилася копиця солом’яно-жовтого волосся — то був сам Вільям. Жоден з коней не дістався вершини валу, але тим, хто спішився, це вдалося, і, на жах Джека, містяни мусили тепер відбиватися від мечів і списів палицями й сокирами. Декілька нападників перебралося через гребінь валу, і Джек побачив, як кілька захисників міста поруч із ним упало. Його серце похололо: містяни програвали.

Але за мить кожного з нападників, яким вдалося подолати вал, оточили по вісім-десять містян і стали лупцювати ворогів дрючками та безжально рубати сокирами. Попри те що дехто з містян отримав поранення, вони дуже швидко вбили всіх нападників та кинулися до тих, що тільки лізли на вал. Атака захлинулася. Ті з нападників, хто утримався в сідлі, нерішуче їздили колом, поки біля валу в кількох місцях тривали сутички. Джек хвильку перепочив і старався віддихатися, радіючи цій паузі й водночас з острахом чекаючи, що ворог робитиме далі.

Вільям здійняв меч над головою та крикнув, щоб привернути увагу свого війська. Він описав коло вістрям меча на знак того, що вони мають зібратися, і вказав ним на стіни. Вони зімкнули лаву й підготувалися до чергової атаки на міські укріплення.

Джек побачив для себе сприятливу нагоду.

Він узяв камінь, поклав його в пращу та прицілився у Вільяма.

Камінь полетів по ідеальній, немов мулярська линва, прямій, і вдарив Вільяма точно посеред лоба — так сильно, що Джек почув стукіт каміння об кістку.

Вільям упав.

Його воїни завагалися, й атака провалилася.

Кремезний чорнявий чоловік зістрибнув з коня та побіг до Вільяма. Джекові здалося, що він упізнав Вільямового слугу Волтера, який завжди їздив із ним.

Тримаючись за віжки, він став на коліна перед розпростертим тілом Вільяма. Якусь мить Джек тішив себе надією, що Вільям помер, але той ворухнувся, і Волтер допоміг йому підвестися. Вільям був оглушений. Усі учасники битви дивилися на цих двох, навіть град каміння та стріл ненадовго вщухнув.

Вільям сперся на Волтера, хиткою ходою рушив до його коня та сяк-так сів верхи. Волтер сів позаду. Тягнулася напружена мить, коли всі гадали, зможе Вільям продовжити бій чи ні. Волтер махнув мечем, наказуючи всім зібратися, а потім вказав вістрям на ліс, і Джек зітхнув із полегшенням.

Волтер штовхнув ногою коня, і вони поїхали геть.

Інші вершники рушили за ними. Ті, хто досі бився на укріпленнях, відступили й побігли ячмінним полем за своїм ватажком. Їм услід полетіло кілька каменів і стріл.

Містяни зайшлися радісними вигуками.

Джек, ошелешений, дивився навколо себе. Невже все скінчилося? У це важко було повірити. Вогонь згасав — жінкам вдалося таки впоратися з пожежами. Чоловіки танцювали на укріпленнях і обіймалися на радощах. Річард підійшов до Джека й поплескав по спині.

— Стіна вберегла нас, Джеку, — сказав він. — Твоя стіна.

Містяни й монахи з’юрмилися навколо, вітаючи Джека та одне одного з перемогою.

— Вони пішли назовсім? — спитав Джек.

— Так, — відповів Річард. — Вони не повернуться, знаючи, що ми здатні захистити своє місто. Вільямові добре відомо, що неможливо взяти місто за муром, якщо його мешканці налаштовані оборонитися, — хіба що він збере величезне військо та візьме Кінгзбридж в облогу на пів року.

— Отже, усе скінчено, — мовив Джек із дурнуватою усмішкою.

Алієна продерлася крізь натовп із Томмі на руках. Джек радісно обійняв її. Вони були живі, вони були разом, і він почувався вдячним за це.

Раптом втома від двох безсонних ночей дала про себе знати, і він страшенно захотів спати, але не судилося: двійко молодих мулярів підійняли його на руки й понесли.

Почулися вигуки. Натовп рушив слідом за ними. Джек хотів сказати всім, що то не він їх врятував, то вони самі себе врятували, але знав: ніхто не стане його слухати, адже їм був потрібен герой. Звістка ширилася, і коли всі мешканці міста зрозуміли, що здолали нападників, вигуки стали оглушливими.

«Вони жили в страху перед Вільямом, але сьогодні здобули свободу», — подумав Джек.

Він дозволив нести себе на чолі тріумфальної процесії, усміхався й махав рукою, а сам мріяв про ту мить, коли зможе лягти, заплющити очі та забутися блаженним сном.

III

Ширингський ярмарок вовни видався більшим і кращим, ніж раніше. Майдан перед парафіяльною церквою, де торгували, проводили страти й влаштовували щорічний великий ярмарок, був заповнений людьми та ятками.

Торгували здебільшого вовною, але на прилавках траплялося все, що продавали й купували в Англії: блискучі нові мечі, сідла з декоративним різьбленням, гладкі поросята, червоні чоботи, пироги з імбиром і солом’яні капелюхи. Вільям, який ішов через майдан разом з єпископом Валер’яном, підрахував, що ринок принесе йому більше грошей, ніж зазвичай. Але це його не тішило.

Він досі страждав від приниження, якого зазнав через поразку в Кінгзбриджі. Вільям не чекав опору та сподівався легко спалити місто, а натомість втратив людей і коней та був змушений повернути назад, так нічого й не досягнувши. Найгіршим було те, що будівництвом муру опікувався Джек Джексон, коханець Алієни, — той самий, кого він прагнув убити.

Це йому не вдалося, але він плекав плани помсти.

Валер’ян також думав про Кінгзбридж.

— Не розумію, як їм вдалося так швидко звести мур, — сказав він.

— Схоже, то була лише подоба муру, — відгукнувся Вільям.

Валер’ян кивнув.

— Однак я певен, що пріор Філіп уже докладає всіх зусиль, щоб його вдосконалити. На його місці я зробив би мур вищим і міцнішим, збудував барбакан і поставив варту. Тобі більше не вдасться напасти на Кінгзбридж.

Вільям також розумів це, але не хотів визнавати.

— Я можу взяти місто в облогу.

— То вже буде цілком інша річ. Король може не звернути уваги на простий наліт. Але тривала облога, під час якої містяни, ймовірно, відправлять вісника до короля з проханням захистити їх… Це важко буде пояснити.

— Стефан не піде проти мене, — сказав Вільям. — Я йому потрібен.

Він сперечався лише через впертість і ладний був погодитися з доводами єпископа. Проте хотів, щоб Валер’ян став його переконувати й, таким чином, почувався винним йому, Вільямові. Тоді він зможе звернутися до нього з проханням, яке не давало йому спокою.

Худа бридка жінка вийшла перед ними, підштовхуючи перед собою гарну дівчинку років тринадцяти — напевно, свою дочку. Мати відтягнула тоненьку сукню дівчинки, щоб показати її маленькі підліткові груди.

— Шістдесят пенсів, — прошепотіла вона.

Вільям відчув легке збудження, але похитав головою та пішов далі.

Мала повія змусила його згадати Алієну. Та була ненабагато старша, коли він зґвалтував її. Відтоді минуло вже майже десять років, але він не міг її забути. Тепер йому, мабуть, ніколи не вдасться здобути її, але він може спробувати зробити так, щоб вона не дісталася нікому.

Валер’ян про щось розмірковував. Він майже не дивився, куди прямує, але люди самі розступалися перед ним, немов боялися навіть доторкнутися до його чорної сутани. Він іще трохи помовчав і спитав:

— Чув, що король узяв Ферингдон?

— Я був там.

То була найбільша перемога за всю довгу громадянську війну. Стефан узяв у полон сотні лицарів, захопив чимало зброї та відтіснив Роберта Глостерського на захід. Перемога була такою суттєвою, що Ранульф Честерський, давній ворог Стефана, склав зброю та присягнув на вірність королю.

— Тепер, коли Стефан почувається упевненіше, він не стане дивитися крізь пальці на те, як його барони влаштовують власні війни.

— Можливо, — сказав Вільям.

Він саме шукав слушної миті, щоб погодитися з Валер’яном і звернутися до нього з проханням, але вагався: йому було ніяково. Це прохання відкрило б дещо особисте, а він не дуже хотів оголяти душу перед такою жорстокою людиною, як єпископ Валер’ян.

— Ти маєш облишити Кінгзбридж, принаймні на деякий час, — правив своєї Валер’ян. — Ти проводиш ярмарок вовни. У тебе щотижня збирається ринок, хоч і не такий великий, як раніше. Ти й сам торгуєш вовною. Крім того, ти маєш найродючіші землі в графстві — і ті, якими розпоряджаєшся сам, і ті, що обробляють твої орендарі. Мої справи також ідуть краще, ніж колись. Я набув нового майна, та й те, що мав раніше, приносить більше доходу. Добудував свій замок. У нас дедалі менше причин боротися з Філіпом — особливо тепер, коли це стає небезпечним.

Люди на ринку готували й продавали наїдки, і повітря просякнуло різними пахощами: пряної юшки, свіжого хліба, солодощів, вареного окосту, смаженого бекону, яблучних пирогів. Вільям відчув нудоту.

— Ходімо в замок, — сказав він.

Вони пішли з майдану й рушили на пагорб. Шериф мав частувати їх обідом. Біля замкової брами Вільям зупинився.

— Напевне, ти маєш рацію щодо Кінгзбриджу, — зауважив він.

— Радий, що ти це розумієш.

— Але я все одно хочу помститися Джекові Джексону, і ти можеш допомогти, якщо захочеш.

Валер’ян здійняв брови. Вираз його обличчя красномовно свідчив про те, що він готовий вислухати, але не вважає себе чимось зобов’язаним.

— Алієна звернулася з клопотанням про розірвання шлюбу, — сказав Вільям.

— Так, я знаю.

— Якого результату можна чекати?

— Схоже, що вона не мала шлюбних стосунків.

— І це все?

— Думаю, так. Як каже Граціан[175] — освічена людина, я з ним особисто знайомий, — шлюб виникає за взаємною згодою двох сторін. Але він також наполягає на тому, що акт фізичної близькості довершує шлюб. Він наголошує, що коли чоловік бере жінку за дружину, але не злягається з нею, а потім одружується з іншою, з якою злягається, то чинним вважається другий шлюб — той, де є шлюбні стосунки. Чарівна Алієна, безсумнівно, згадала про це у своєму клопотанні, якщо готувала його з допомогою когось грамотного — скажімо, пріора Філіпа.

Вільям не мав терпіння слухати ці теорії.

— То шлюб буде розірваний?

— Якщо хтось не заперечить доводи Граціана. Тут є два шляхи: один — богословський, другий — практичний. Богословський довід полягає в тому, що визначення Граціана очорнює шлюб Йосипа та Марії, адже в ньому не було шлюбних стосунків. Практичний аргумент — це те, що з політичних міркувань або з метою об’єднання статків шлюби доволі часто укладаються між дітьми, які не спроможні до шлюбних стосунків. Якщо наречена чи наречений помирають до настання статевої зрілості, то, за тлумаченням Граціана, такий шлюб може бути скасований, що матиме дуже прикрі наслідки.

Вільям не міг уважно стежити за крученими богословськими суперечностями, але чудово уявляв, як насправді розв’язуються такі питання.

— Ти хочеш сказати, що все може піти в будь-який бік?

— Атож.

— А в який саме — залежить від того, хто сильніше натисне.

— Так. У цьому разі результат ні на що не вплине, бо це не питання приналежності майна, вірності можновладцеві або військового союзу. Але якби на терезах було щось вагоміше й хтось, скажімо архідиякон, наполегливо заперечував би доводи Граціана, то в розірванні шлюбу, найпевніше, відмовили б. — Валер’ян подивився на Вільяма пронизливим поглядом, від якого тому закортіло зщулитися. — Думаю, я знаю, про що ти хочеш попросити.

— Я хочу, щоб ти виступив проти розірвання.

Валер’ян примружив очі.

— Не розумію, кохаєш ти цю нещасну жінку чи ненавидиш.

— Атож, — відповів Вільям. — Я теж не розумію.

Алієна сиділа на траві в смарагдовому затінку могутнього бука. Краплини з водоспаду, немов сльози, падали на каміння в неї під ногами. То була галявина, де Джек розповідав їй історії. Саме тут він уперше поцілував її — так несподівано та швидко, що вона вдала, ніби того й не було. Саме тут вона закохалася в нього, хоч і не хотіла признаватись у цьому навіть собі. Тепер вона щиро шкодувала, що не віддалася йому вже тоді, не одружилася з ним і не завела дітей — так, щоб зараз, хай би що сталося, бути його дружиною.

Вона лягла, щоб дати відпочити спині. Стояла середина літа, повітря було гаряче й нерухоме. Вагітність уже втомила її, а до пологів усе ще залишалося щонайменше шість тижнів. Алієні здавалося, що в неї може бути двійня, але вона відчувала поштовхи лише в одному місці, а коли Марта, Джекова зведена сестра, послухала її живіт, то почула биття лише одного серця.

Того недільного полудня Марта залишилася доглядати Томмі — щоб Алієна з Джеком могли зустрітись у лісі й поговорити про своє майбутнє. Архієпископ відмовив у розірванні шлюбу — найімовірніше, через протест єпископа Валер’яна. Філіп сказав, що вони зможуть звернутися з клопотанням іще раз, але до того мають жити окремо. Він був згодний, що це несправедливо, але наполягав: така Божа воля. Алієні більше здавалося, що то воля злих людей.

Її гіркий жаль був тягарем, що вона носила із собою, як і свою вагітність. Часом він цілком охоплював її, часом вона майже забувала про нього, але той жаль завжди був із нею. Іноді він спричиняв біль, але то був знайомий біль. Вона шкодувала через те, що образила Джека, шкодувала, що вчинила так із собою, і навіть співчувала мерзенному Альфредові, який жив тепер у Ширингу й не потикав носа в Кінгзбридж. Алієна пішла заміж за Альфреда лише з однієї причини: щоб мати можливість підтримати Річарда в його спробах відвоювати графський титул. Вона не змогла досягнути своєї мети, а її справжнє кохання — кохання до Джека — опинилося під загрозою. Їй виповнилося двадцять шість, і її життя було зруйноване — з її ж власної провини.

Алієна з теплом згадувала ті перші дні з Джеком. Коли вони зустрілися вперше, він був іще малим хлопчиськом, хоч і дуже незвичайним. Навіть коли він виріс, Алієна продовжувала сприймати його як дитину. Тільки завдяки цьому він подолав кордон, яким вона відмежувалася від усіх. Алієна відмовляла всім залицяльникам, але Джек не здавався їй одним із них, тому вона й підпустила його до себе. Тепер вона дивувалася, чому так довго опиралася коханню. Вона обожнювала Джека й не знала більшої радості, ніж лежати поруч із ним. Але колись навмисно заплющувала очі на своє щастя.

Тепер, згадуючи минуле, Алієна усвідомлювала, що її життя до Джека було порожнім. Вона з головою поринула в справи, присвятила себе торгівлі вовною, але тепер ті дні здавалися їй безрадісними, наче безлюдний палац або стіл, де стоять срібні тарелі й золоті келихи, але немає ані їжі, ані напоїв.

Вона почула кроки та швидко сіла. То був Джек — худий і граційний, немов сухорлявий кіт. Він сів поруч і ніжно поцілував її в губи. Від нього пахнуло потом і кам’яним пилом.

— Страх яка спека, — сказав він. — Ходімо купатися.

Перед такою спокусою було важко встояти.

Джек скинув одяг. Алієна дивилася на нього із жагою — вона не бачила його оголеним уже багато місяців. Руде волосся вкривало його ноги, але на грудях не було жодної волосини. Джек подивився на неї, чекаючи, поки вона почне роздягатися. Алієна почулася збентеженою: він іще не бачив її тіла під час вагітності. Вона розв’язала шнурок у комірі полотняної сукні та зняла її через голову, з тривогою спостерігаючи за його реакцією. Боялася, що він з огидою подивиться на її погрубіле тіло, але дарма: навпаки, на його обличчі з’явився пристрасний вираз. «Не варто було сумніватися, — подумала вона. — Такою він кохатиме мене не менше».

Швидким рухом Джек опустився перед нею на коліна й поцілував тугу шкіру її розтягненого живота. Вона зніяковіло засміялася. Він торкнувся її пупка.

— Він стирчить, — промовив Джек.

— Я знала, що ти це скажеш!

— Був наче ямка — став наче пипка.

Вона знову зніяковіла.

— Ходімо купатися, — покликала Алієна. Вона знала, що у воді почуватиметься не так сором’язливо.

Озерце біля водоспаду було три фути[176] завглибшки. Алієна занурилась у воду. Та приємно холодила її розпечену шкіру, і вона аж затремтіла від задоволення. Джек пішов у воду за нею. Плавати вони не мали де — озерце було завширшки лише кілька футів. Він підставив голову під водоспад, щоб змити кам’яний пил із волосся. У воді Алієні було легше — та послабляла вагу плода. Вона занурилась, щоб омити волосся.

Коли вона випірнула, Джек закрив їй рот поцілунком.

Вона почала зі сміхом відпльовуватися, перевела подих і витерла воду з очей. Він знову поцілував її. Вона випростала руки, щоб не впасти, і схопилася за твердий прутень, що немов флагшток стирчав між Джекових ніг. Алієна аж ахнула від збудження.

— Як мені цього бракувало, — прошепотів він їй на вухо голосом, хрипким від пристрасті й ще чогось — можливо, смутку.

Горло Алієни пересохнуло від збудження. Вона сказала:

— Невже ми порушимо нашу обіцянку?

— Так, тепер і назавжди.

— Про що ти?

— Ми не будемо жити окремо. Ми поїдемо з Кінгзбриджу.

— І що ти робитимеш?

— Піду в інше місто будувати інший собор.

— Але ти не зможеш бути старшим майстром. І то не буде твій проект.

— Може, колись у мене з’явиться інша можливість. Я ще молодий.

Усе можливо, але шанси були малі — Алієна знала це, і Джек також.

То була велика жертва для нього, і вона розчулилася до сліз. Ніхто ніколи не кохав її так, і ніхто не кохатиме. Але вона не хотіла, щоб він відмовився від усього.

— Я не згодна, — сказала вона.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не піду з Кінгзбриджу.

Він розізлився.

— Чому? В іншому місті ми зможемо жити як чоловік і дружина, і нікому не буде діла до того. Ми зможемо навіть обвінчатись у церкві.

Вона торкнулася його обличчя.

— Я надто сильно кохаю тебе, щоб забрати в тебе Кінгзбриджський собор.

— Мені вирішувати.

— Джеку, я ще більше люблю тебе за те, що ти готовий піти на таке. Те, що ти ладен покинути справу всього життя, щоб жити зі мною… У мене майже розбивається серце від того, що ти так кохаєш мене. Але я не хочу розлучати тебе з роботою, яку ти так любиш. Я не готова до цього. Це затьмарить усе наше життя. Ти, може, й пробачиш мені, але я собі — ніколи.

Джек засмутився.

— Я знаю, що з тобою марно сперечатися, коли ти щось для себе вирішила. Але що нам робити?

— Спробуємо розірвати той шлюб іще раз. І житимемо окремо. — Вигляд у нього став геть нещасний. — І будемо зустрічатися тут щонеділі та порушувати нашу обітницю, — закінчила вона.

Джек притиснув її до себе, і вона знову відчула його збудження.

— Щонеділі?

— Так.

— Ти можеш знову завагітніти.

— Доведеться ризикнути. І я почну виробляти тканину, як колись. Я знову купила залишки вовни у Філіпа та організую містян прясти її і ткати, а потім — валяти на млині.

— Чим ти заплатила Філіпові? — здивовано спитав Джек.

— Я ще не платила. Але заплачу йому паками тканини, коли вона буде готова.

Джек кивнув і сумно промовив:

— Він погодився на це, бо хоче втримати тебе тут, щоб і я залишився.

Алієна кивнула.

— А до того ж він матиме дешеву тканину.

— Чортів Філіп. Він завжди одержує те, що хоче.

Алієна бачила, що переконала його. Вона поцілувала Джека та сказала:

— Я тебе люблю.

Він також поцілував її, торкаючись її тіла в найпотаємніших місцях, а потім зупинився зі словами:

— Але я хочу бути з тобою щоночі, а не лише щонеділі.

Вона поцілувала його у вухо та прошепотіла:

— Колись так і буде. Обіцяю.

Він став позаду та притиснув її до себе — так, що його ноги опинилися під її. Вона розвела стегна та присіла йому на коліна. Він торкався її повних грудей, граючись із пипками. Нарешті увійшов у неї, і вона здригнулася від задоволення.

Вони кохались у прохолодному ставку повільно й ніжно, під бриніння водоспаду. Джек обійняв її, просунув пальці між її ніг та став натискати й гладити в ритмі фрикцій. Вони ніколи раніше не кохалися так, щоб він міг одночасно пестити її найчутливіші місця, і то була зовсім інша, більша насолода, — так само, як гострий біль відрізняється від ломоти, — а можливо, насолода була іншою тому, що Алієна почувалася надто сумно. Невдовзі вона цілком віддалася своїм відчуттям, сила яких наростала так швидко, що оргазм заскочив її зненацька, мало не налякавши, а судоми задоволення були такі потужні, що вона закричала.

Він залишався у ній — збуджений, незадоволений — поки вона намагалася віддихатися. Він завмер і не ворушився, і Алієна зрозуміла, що він не досяг кульмінації. Вона знову почала рухатися, заохочуючи його, але він не реагував. Вона обернулася до нього через плече й поцілувала. Волога на його обличчі була теплою. Він плакав.