Стовпи землі

I

Через сім років Джек закінчив трансепти — два крила хрестоподібної церкви, — і вони цілком відповідали його сподіванням. Він удосконалив ідеї Сен-Дені, зробивши все вищим і вужчим: вікна, арки й саме склепіння. Стовпчасті колони граційно здіймалися в галереї та перетворювалися на нервюри у склепінні, вигинаючись, щоб зустрітися посередині стелі, а високі стрілчасті вікна заливали приміщення світлом. Ліплення було тонким і делікатним, а різьблене з каменю оздоблення утворювало листяний орнамент.

А потім у клеристорії з’явилися тріщини.

Шокований і приголомшений, Джек стояв у високому проході клеристорію і дивився на величезну тріщину в північному трансепті, яку було так добре видно в яскравому ранковому світлі. З погляду мулярської справи конструкція мала бути міцною, але тріщина свідчила про протилежне. Його склепіння було вищим за будь-яке, що Джекові доводилося бачити, але не набагато. Він не припустився тієї самої помилки, що Альфред: не звів кам’яне склепіння над будівлею, не здатною витримати його вагу, натомість старанно виконав усі розрахунки — його стіни призначалися саме для кам’яного склепіння. Але тріщини в клеристорії з’явилися точнісінько там, де почало руйнуватися Альфредове склепіння. Альфред прорахувався, але Джек був певен у своїх розрахунках. Була якась інша причина, але Джек не знав, яка саме. Небезпеки, принаймні в короткочасній перспективі, в тому не було: тріщини замазали розчином, і вони не розширювалися. Будівля залишалася в безпеці, але була слабкою, і ця слабкість зіпсувала для Джека все. Він хотів, щоб його собор простояв до Судного дня.

Джек вийшов із клеристорію та збіг сходами у вежі вниз, у галерею, де облаштував підлогу для креслення — в куточку біля північної паперті, що добре освітлювався вікнами. Заходився креслити стовп для нави. Він намалював ромб, потім — квадрат усередині ромба і нарешті коло всередині квадрата. Колони мали виходити із чотирьох вершин ромба та розходитися вгорі на північ, південь, схід і захід, утворюючи арки або нервюри. Допоміжні колони, підіймаючись із вершин квадрата, мали вгорі утворити нервюри склепіння, які проходили по діагоналі через склепіння головної нави з одного боку та склепіння бічної нави — з другого. Коло в центрі було осердям стовпа.

Усі Джекові проекти ґрунтувалися на простих геометричних формах і деяких складніших пропорціях, як-от відношення квадратного кореня з двох до квадратного кореня з трьох. Джек навчився вираховувати квадратні корені в Толедо, хоча більшість мулярів цього не вміла й використовувала прості геометричні конструкції. Вони знали, що діаметр кола, описаного навколо чотирьох вершин квадрата, буде більшим за сторону квадрата в співвідношенні квадратного кореня з двох до одного. Це співвідношення — корінь із двох до одного — було найстарішою мулярською формулою, адже являло собою відношення зовнішньої ширини до внутрішньої і, таким чином, визначало товщину стіни.

Джекове завдання значно ускладнювалося релігійним значенням різних цифр. Пріор Філіп планував присвятити собор Діві Марії, адже Плачуща Мадонна творила більше чудес, ніж мощі святого Адольфія. Він хотів, щоб Джек зробив прив’язку до цифр дев’ять і сім, бо вони були цифрами Марії. Тому він спроектував наву з дев’ятьма прогонами, а новий вівтар, який збиралися будувати після завершення інших робіт, — із сімома. Глуха аркада в бічних навах мала сім арок на прогін, а західний фасад — дев’ять стрілчастих вікон. Джек нічого не міг сказати щодо теологічного значення чисел, але інстинктивно відчував: якщо використовувати в побудові одні й ті самі числа послідовно, це обов’язково додасть гармонії споруді.

Він іще працював над кресленням стовпа, коли його перервав старший покрівельник, який зітнувся з проблемою і хотів порадитися з Джеком.

Джек пішов за ним сходами у вежі, через клеристорій і під дах. Вони пройшли вздовж заокруглених бань — такий вигляд мало нервюрне склепіння ззовні. Над ними покрівельники розгортали великі свинцеві листи та прибивали їх цвяхами до кроков. Вони рухалися знизу вгору, накладаючи кожен наступний лист на нижній нахлистом, щоб дощ не міг потрапити всередину.

Джек негайно зрозумів, у чому проблема. Він замислив декоративний бельведер наприкінці розжолобка між двома похилими дахами, але доручив проектування старшому мулярові, а той не подбав про відводи для дощової води. Бельведер треба було переробити. Джек велів майстрові переказати це мулярові та повернувся до своїх креслень.

Там він із подивом побачив Альфреда, що чекав на нього.

Він не розмовляв із зведенюком уже десять років. Кілька разів Джек здалека бачив його — у Ширингу чи у Вінчестері. А Алієна не бачилася з ним уже дев’ять років, хоча вони, за церковними правилами, і досі були одружені. Марта десь раз на рік навідувалася до брата в його ширингський будинок і завжди приносила ті самі новини: він процвітає, будуючи кам’яниці для ширингських містян, живе сам і анітрохи не змінився.

Проте тепер Альфред здавався не успішним, а втомленим і розбитим. Він завжди був кремезним і дужим, але нині мав виснажний вигляд: його обличчя схуднуло, а рука, якою Альфред прибрав волосся з очей, з м’ясистої перетворилася на кістляву.

— Здоров, Джеку, — сказав він.

Вираз його обличчя був агресивним, але тон — запопадливим, і це сполучення здавалося доволі непривабливим.

— Привіт, Альфреде, — обережно відповів Джек. — Коли я бачив тебе минулого разу, ти носив туніку й був гладкіший.

— Це було три роки тому — до першого неврожаю.

— Мабуть.

Три неврожайні роки поспіль спричинили голод. Вілани голодували, багато хто з фермерів-орендарів зубожів, а ширингські містяни вже не могли дозволити собі розкішні нові будинки. Альфред, схоже, також постраждав.

— Що привело тебе в Кінгзбридж через стільки років? — спитав його Джек.

— Я чув про твої трансепти й прийшов подивитися. — У його голосі вчувалося заздрісне захоплення. — Де ти навчився так будувати?

— У Парижі, — коротко відповів Джек. Він не хотів обговорювати той період свого життя з Альфредом, який став причиною його паломництва.

— Зрозуміло. — Альфред вимовив це ніяково, а потім додав із удаваною байдужістю: — Я хотів би попрацювати тут, щоб перейняти деякі із цих нових фокусів.

Джек був приголомшений. Невже Альфред справді має нахабство просити в нього роботу? Щоб виграти час, він спитав:

— А де твої робітники?

— Я тепер сам, — просто сказав Альфред. — Для них не було роботи.

— Ми не наймаємо людей, — так само просто відповів Джек. — Рук у нас вистачає.

— Але ж вправний муляр ніколи не завадить, правда ж?

Джек почув у його голосі благальні нотки та зрозумів, що Альфред у відчаї, але вирішив бути чесним.

— Альфреде, після того, що було між нами, я мав би бути останнім, до кого ти звернешся по допомогу.

— Ти і є останній, — відверто сказав Альфред. — Я скрізь питав. Ніхто не наймає будівників через голод.

Джек згадав часи, коли Альфред знущався з нього, ображав і бив. Альфред загнав його до монастиря, а потім змусив покинути дім і рідних. Він не мав підстав допомагати Альфредові. Насправді він мав усі підстави радіти з його нещастя.

— Я не взяв би тебе, навіть якби нам були потрібні люди, — промовив Джек.

— Я сподівався на інше, — вперто наполягав Альфред. — Врешті-решт, то мій батько навчив тебе всього, що ти вмієш. Завдяки йому ти став старшим майстром. Невже не допоможеш мені заради нього?

Заради Тома. Раптом Джек відчув докори сумління. Том по-своєму намагався бути добрим вітчимом. Він не був ані ніжним, ані уважним, але ставився до Джека так само, як до рідних дітей, і терпляче й щедро передавав свої знання та вміння. Крім того, він робив Джекову матір щасливою.

«Врешті-решт, я став успішним і заможним старшим майстром на шляху до здійснення своєї мрії — зведення найпрекраснішого собору на світі, а Альфред — злиденним, голодним і безробітним. Хіба це не є достатньою відплатою? — подумав Джек і сам собі відповів: — Ні, аж ніяк».

Але потім пом’якшав.

— Добре, — сказав він. — Я наймаю тебе, але тільки в пам’ять про Тома.

— Дякую, — відгукнувся Альфред. Його обличчя залишилося невиразним. — Можна починати просто зараз?

Джек кивнув.

— Ми закладаємо фундамент у наві. Ставай до роботи.

Зведенюк простигнув йому руку. Якусь мить Джек вагався, але таки потиснув її. Альфредова хватка з роками не послабшала.

Альфред пішов. Джек стояв і дивився на креслення колони. Він зробив його в натуральну величину, щоб старший тесляр міг виготовити шаблон за ескізом, за яким муляри потім розмічатимуть каміння для різьблення.

Чи не було його рішення хибним? Він згадав, що Альфредова стеля завалилася. Але він не залучатиме зведенюка до складних робіт — будівництва склепіння та арок: прямі стіни й підлога — то межа його вмінь.

Поки Джек розмірковував, почулися полудневі дзвони до обіду. Він відклав нагострений цвях, яким креслив, і подався додому.

Одружені муляри обідали по домівках, а самотні їли в повітці. На деяких будівельних майданчиках робітників годували — щоб запобігти пообіднім запізненням, прогулам і пияцтву. Але чернечий стіл часто був надто бідний, і більшість майстрів самі забезпечували себе харчами. Джек жив у старому будинку Тома Будівника зі своєю зведеною сестрою Мартою, яка була йому за домогосподарку. Вона також доглядала Томмі й другу Джекову дитину — дівчинку, яку вони з Алієною назвали Саллі, — коли Алієна мала справи. Марта зазвичай куховарила для Джека й дітей, а Алієна часом приєднувалася до них.

Він вийшов з подвір’я пріорату й швидко пішов додому. Дорогою в нього промайнула думка, що Альфред може повернутися туди, де жив колись із Мартою. Врешті-решт, вона була йому рідною сестрою. Джек не подумав про це, коли погодився взяти Альфреда на роботу.

За мить він усвідомив, що дарма боїться. Ті дні, коли Альфред міг знущатися з нього, давно минули. Джек — старший майстер Кінгзбриджу, і якщо він скаже, що Альфред не може оселитися в його будинку, той не буде там жити.

Він уже був готовий побачити Альфреда вдома за столом і з полегшенням зітхнув, коли не побачив. Алієна стежила за тим, як їдять діти, а Марта помішувала щось у казані над вогнем. Джек аж пустив слину від запаху тушкованої ягнятини.

Він цмокнув Алієну в чоло. Їй було вже тридцять три роки, але вона була така сама, як і десять років тому: густе й темне кучеряве волосся, чутливі губи, чарівні темні очі. Вплив часу й пологів ставав помітним, лише коли вона роздягалася: її прекрасні груди опустилися, стегна стали ширшими, а живіт уже не був пласким.

Джек ніжно подивився на два плоди тіла Алієни: дев’ятирічного Томмі — здорового рудого хлопчика, доволі великого як на свій вік, що так жадібно пхав ягнятину собі до рота, наче тиждень не їв; і семирічну Саллі, що мала темні кучері, як і її мати. Донька радісно усміхнулася йому, демонструючи прогалину між зубами — таку саму, яку мала Марта, коли Джек уперше побачив її сімнадцять років тому. Томмі щоранку ходив у монастирську школу, де навчався читати й писати. Саллі навчала Алієна — монахи не брали до школи дівчат.

Джек усівся, а Марта зняла казан з вогню й поставила його на стіл. Вона була дивною дівчиною. Їй було вже за двадцять, але вона не виказувала жодного прагнення до одруження. Марта завжди була прив’язана до Джека й, здавалося, становище його домогосподарки цілком задовольняло її.

Джек був головою, без жодних сумнівів, однієї з найдивніших родин у графстві. Вони з Алієною належали до найвпливовіших містян: він — старший майстер у соборі, вона — найбільша виробниця тканини за межами Вінчестеру. Усі сприймали їх як чоловіка та дружину, хоча їм було заборонено проводити ночі разом і вони жили в різних будинках — Алієна зі своїм братом, а Джек — зі зведеною сестрою. Щонеділі й по святкових днях ці двоє кудись пропадали, і всі розуміли, чим вони займаються, окрім, звісно, пріора Філіпа. Тим часом Джекова мати жила в лісовій печері, тому що її вважали відьмою.

Джек час від часу лютився через те, що йому не можна одружитися з Алієною. Він, бувало, лежав уночі з розплющеними очима, слухав хропіння Марти в сусідній кімнаті й думав: мені двадцять вісім років — чому я сплю сам-один? Наступного дня після цього він сердився на пріора Філіпа, відхиляв усі пропозиції капітулу як недоцільні або занадто витратні, відмовлявся обговорювати якісь зміни або йти на поступки, немов собор можна будувати лише в Джеків спосіб. У таких випадках Філіп уникав його упродовж кількох днів і чекав, доки буря мине.

Алієна також була незадоволена й зганяла лють на Джеку. Вона робилася нетерпимою і дратівливою, критикувала все, що він робив, відправляла дітей спати, щойно він приходив, а коли їв, казала, що не голодна. За день-два такого настрою вона заливалася сльозами, запевняла, що їй шкода, і вони знов раділи — аж до наступного разу, коли її накривала туга.

Джек поклав печені в миску й заходився їсти.

— Нізащо не вгадаєте, хто вранці прийшов до мене на будівництво, — сказав він. — Альфред.

Марта впустила залізну кришку казана, і та впала на черінь із гучним брязкотом. Джек глянув на сестру й побачив страх у неї на обличчі. Він обернувся до Алієни — та зблідла як стіна.

— Що він робить у Кінгзбриджі? — спитала Алієна.

— Шукає роботи. Через голод ширингські купці збідніли, їм тепер не по грошах кам’яниці. Він розпустив своїх робітників і не має, чим заробляти.

— Сподіваюся, ти прогнав його геть, — мовила Алієна.

— Він сказав, що я маю дати йому роботу в пам’ять про Тома, — нервово відповів Джек: він не чекав, що жінки так гостро зреагують. — Врешті-решт, я всім зобов’язаний Томові.

— Лайно свиняче! — відрубала Алієна, і Джек подумав, що вона підчепила цей вислів від його матері.

— Я все одно найняв його, — сказав він.

— Джеку! — закричала Алієна. — Як ти міг? Не можна, щоб цей диявол повертався в Кінгзбридж!

Саллі заплакала. Томмі розширеними очима дивився на матір.

— Альфред не диявол, — відповів Джек. — Він голодний і нужденний. Я врятував його в пам’ять про його батька.

— Ти не співчував би йому, якби упродовж дев’яти місяців мусив спати на підлозі в ногах його ліжка, немов собака.

— Зі мною він іще гірше поводився — спитай у Марти.

— І зі мною, — сказала Марта.

— Я вирішив, що побачити його в такому стані — то краще за будь-яку помсту.

— А для мене — не краще! — обурилась Алієна. — Боже, який же ж ти дурень, Джеку Джексоне! Часом я дякую Господові за те, що не одружена з тобою.

Боляче було чути таке. Джек відвернувся. Він знав, що Алієна не хотіла образити його, але почути таке від неї було жахливо, хай навіть і в нападі гніву. Він узяв ложку й повернувся до обіду, хоча тепер печеня не лізла йому в горло.

Алієна поплескала Саллі по голові та сунула їй в рота шматок моркви. Дівчинка припинила плакати.

Джек подивився на Томмі, який і досі перелякано витріщався на Алієну.

— Їж, Томмі, — сказав Джек. — Усе гаразд.

Доїдали вони в цілковитій тиші.

Навесні того року, коли добудували трансепти, пріор Філіп вирушив на огляд монастирських володінь на півдні. Після трьох років недороду він чекав гарного врожаю та хотів перевірити стан ферм.

Він узяв із собою Джонатана. Монастирський сирота став високим, незграбним, але тямущим шістнадцятирічним юнаком. Як і Філіп у цьому віці, він, здавалося, не мав жодних сумнівів у тому, що робити зі своїм життям: хлопець завершив послушництво, прийняв обітниці та став ченцем. Так само, як і Філіпа, його цікавив практичний бік служіння Господові, тож Джонатан ніс службу помічника в Катберта Білоголового, старезного келаря. Філіп пишався своїм вихованцем: він був відданий, працьовитий і всім подобався.

Їх супроводжував Річард, брат Алієни. Він нарешті знайшов собі місце в Кінгзбриджі. Після того як збудували міський мур, Філіп запропонував парафіяльній гільдії призначити Річарда командувати вартою та відповідати за безпеку міста. Він виставляв нічну сторожу, стежив за ремонтом і вдосконаленням міських укріплень, а в базарні та святкові дні мав право арештовувати баламутів і пияків. Ці завдання, важливість яких зростала разом із містом, ченці виконувати не могли, тож парафіяльна гільдія, яку Філіп колись вважав загрозою своєму авторитету, зрештою виявилася корисною. І Річард був радий. Йому було вже близько тридцяти, але завдяки активному життю він і досі видавався молодим.

Філіп мріяв про те, щоб Річардова сестра так само знайшла спокій. Якщо церква й підводила коли-небудь людину, то саме Алієну. Вона кохала Джека, він був батьком її дітей, але церква наполягала на тому, що вона залишається дружиною Альфреда, хоча Алієна ніколи не була з ним у шлюбних стосунках. Однак через ворожість єпископа вона ніяк не могла домогтися розірвання шлюбу. Це було прикро, і Філіп почувався винним, хоча його провини в тому не було.

Ближче до кінця їхньої подорожі, коли вони їхали додому через ліс сонячним весняним ранком, юний Джонатан сказав:

— Цікаво, чому Господь змушує людей голодувати.

Це було запитання, яке рано чи пізно ставив собі кожен молодий чернець, і відповісти на нього можна було по-різному. Філіп мовив:

— Не звинувачуй Господа в голоді.

— Але ж то Господь послав непогоду, що спричинила погані врожаї.

— Голод настає не лише через погані врожаї, — відповів Філіп. — Недороди трапляються завжди, раз на кілька років, але люди не голодують. Нині голод спричинила багаторічна громадянська війна.

— А війна тут до чого? — спитав Джонатан.

Йому відповів Річард, який сам був воїном.

— Війна заважає господарству, — пояснив він. — Худобу пускають під ніж, щоб нагодувати військо, посіви спалюють, щоб вони не дісталися ворогові, ферми занепадають, поки лицарі б’ються на війні.

— І коли немає впевненості в майбутньому, люди не хочуть витрачати час та сили на розчищення нових ділянок, збільшення поголів’я худоби, риття канав і будівництво клунь, — додав Філіп.

— Але ми не припиняли цих робіт, — зауважив Джонатан.

— У монастирях усе інакше. А от звичайні фермери під час боїв занедбують свої господарства, а коли настає негода, не мають достатньо запасів, щоб її пережити. Монахи більш далекоглядні. Але й у нас є певні труднощі. Через голод ціна на вовну пішла вниз.

— Не бачу тут зв’язку, — сказав Джонатан.

— Усе просто: голодні люди не купують одягу.

Того року вперше на Філіповій пам’яті ціна на вовну не зросла. Йому довелося сповільнити будівництво собору, припинити приймати нових послушників і вилучити вино та м’ясо з раціону братії.

— На жаль, це означає, що нам доведеться заощаджувати — тоді як дедалі більше людей ідуть у Кінгзбридж шукати роботу.

— А потім стоять біля брами в черзі по дармовий кінський хліб і кашу, — підхопив Джонатан.

Філіп похмуро кивнув. Він не міг спокійно дивитися, як дужим чоловікам доводиться просити хліба через те, що вони не можуть знайти роботу.

— Тож запам’ятай: у голоді винна війна, а не негода, — сказав він.

— Сподіваюся, в пеклі є спеціальне місце для графів і королів, які спричиняють такі страждання! — з юнацьким запалом вигукнув Джонатан.

— Я також… Угодники Божі, а це хто?

Якась дивна постать з’явилася з підліска та побігла до Філіпа. То був чоловік у лахмітті, зі скуйовдженим волоссям і чорним від бруду обличчям. Філіп подумав, що бідолаха тікає від дикого кабана або навіть від ведмедя.

Чоловік тим часом підбіг до них і кинувся на Філіпа.

Філіп не чекав на таке й не втримався в сідлі.

Нападник застрибнув на нього. Він смердів як звір і рохкав, як той кабан. Філіп пручався та намагався відштовхнути розбійника. А той старався вихопити шкіряну сумку, що висіла у Філіпа через плече. Пріор зрозумів, що чоловік хоче пограбувати його. У сумці була тільки книга «Соломонова пісня над піснями». Філіп щосили опирався, намагаючись вирватися, не тому, що ця книга була йому особливо дорога, а тому що грабіжник був такий огидно брудний.

Але Філіп заплутався в ремінці своєї сумки, а грабіжник не відпускав. Вони качалися по твердій землі: один намагався вирватися, а другий — не відпустити сумку. Пріор устигнув помітити, що його кінь утік.

Аж тут Річард різким рухом відтягнув грабіжника від Філіпа. Пріор перевернуся й сів, але не одразу підвівся на ноги. Він був ошелешений, захеканий і жадібно хапав свіже повітря, радий позбутися смороду. Обмацав свої забої, переконуючись, що нічого не зламано. Нарешті його увага повернулася до інших.

Річард кинув грабіжника на землю й тепер стояв над ним, упершись ногою полоненому між лопаток і приставивши жало меча до його потилиці. Переляканий Джонатан тримав двох коней. Філіп обережно підвівся на ноги. Він відчував слабкість у всьому тілі.

«Коли я був такий, як Джонатан, я міг впасти з коня й миттю заскочити назад», — подумав він.

— Якщо постережете цього таргана, я поверну вашого коня, — сказав Річард і простягнув Філіпові меч.

— Добре, — відповів Філіп, але відмахнувся від меча. — Він мені не знадобиться.

Річард мить вагався, а потім засунув меч у піхви. Грабіжник лежав тихо. Його ноги, що стирчали з-під туніки, були тонкі, немов хворостини, і того самого кольору. Він був босий. Філіп усвідомив, що йому ніщо не загрожувало: бідолашному забракло б сил навіть задушити курча. Річард пішов по Філіпового коня.

Грабіжник побачив, що Річард пішов, і напружився. Філіп розумів, що він хоче втекти, і, щоб зупинити його, спитав:

— Хочеш їсти?

Грабіжник підвів голову й подивився на Філіпа як на божевільного.

Філіп підійшов до коня Джонатана й розв’язав сакви. Він дістав звідти буханець хліба, розламав його та простягнув половину грабіжникові. Той, не вірячи своєму щастю, схопив кусень і миттю запхав у рота мало не повністю.

Філіп сів на землю й став дивитися на нього. Чоловік їв жадібно, наче тварина, стараючись проковтнути якомога більше, немов боявся, що в нього відберуть їжу. Спершу Філіп думав, що він старий, але, придивившись, побачив, що грабіжник, навпаки, доволі молодий. Йому було років двадцять п’ять.

Повернувся Річард і привів Філіпового коня. Він обурився, коли побачив, що грабіжник сидить і жере.

— Чому ви віддали йому наші харчі? — спитав він Філіпа.

— Тому що він вмирає з голоду, — відповів Філіп.

Річард мовчав, але вираз його обличчя красномовно свідчив, що він вважає всіх монахів схибленими.

Коли грабіжник покінчив із хлібом, Філіп спитав:

— Як тебе звуть?

Той насторожено дивився на Філіпа й мовчав, немов вагаючись. Філіп зрозумів, що він, напевне, давно ні з ким не розмовляв. Нарешті чоловік сказав:

— Девід.

«Схоже, йому вдалося зберегти здоровий глузд», — подумав Філіп і сказав:

— Що з тобою сталося, Девіде?

— Я втратив свою ферму після збору минулого врожаю.

— Хто твій лендлорд?

— Граф Ширингський.

«Вільям Гамлейський. Не дивно», — подумав Філіп.

Тисячі фермерів, що орендували землю, були не в змозі сплатити ренту після трьох неврожаїв поспіль. Коли Філіпові орендарі не платили, він пробачав їм, адже усвідомлював: якщо залишить їх без нічого, вони однаково прийдуть у пріорат просити милостиню. Інші лендлорди, і серед них граф Вільям, користувалися нагодою, щоб вигнати орендарів і заволодіти їхнім господарством. Ось чому в лісі побільшало розбійників і стало ще небезпечніше подорожувати. Тож Філіп і мусив брати із собою Річарда за охоронця.

— Що з твоєю сім’єю? — спитав Філіп грабіжника.

— Дружина забрала дитину й повернулася до матері. Мені там місця не знайшлося.

То була знайома історія. Філіп сказав:

— Гріх накладати руки на монаха, Девіде, так само й жити крадіжками.

— А як мені жити? — заплакав чоловік.

— Якщо ти збираєшся жити в лісі, то краще лови пташок і рибу.

— Я не вмію!

— Грабіжник із тебе нікчемний, — сказав Філіп. — Що ти сам, беззбройний, міг зробити нам трьом, тим паче що Річард до зубів озброєний?

— Я був у відчаї.

— Коли наступного разу будеш у відчаї — іди у монастир. Там завжди знайдуться харчі для жебрака.

Філіп підвівся. Останні слова залишили в нього на губах неприємний присмак лицемірства. Він знав: монастир не в змозі прогодувати всіх розбійників, і для більшості з них крадіжка була єдиним способом вижити. Але його завдання полягало в тому, щоб сіяти праведність, а не шукати виправдання гріхам.

Більше він нічим не міг допомогти нещасному. Філіп забрав у Річарда віжки й сів верхи. І тут-таки відчув, що його забої даватимуть знати про себе упродовж багатьох днів.

— «Іди й більше не гріши», — процитував він Ісуса та підострожив коня.

— Ви занадто добрий, правду кажу, — мовив йому Річард, коли вони поїхали далі.

Філіп сумно похитав головою.

— Правда в тому, що я недостатньо добрий.

Вільям Гамлейський одружився в неділю перед Трійцею.

Усе задумала його мати.

Вона роками дошкуляла йому тим, що він має знайти дружину й породити спадкоємця, але він постійно це відкладав. Жінки навіювали на нього нудьгу й певним чином навіть лякали, хоча він і не хотів про це замислюватися. Він постійно казав матері, що невдовзі одружиться, але не робив жодних кроків для цього.

Врешті-решт вона сама знайшла йому наречену.

Її звали Елізабет. Вона була донькою Гарольда Веймутського, заможного лицаря та вірного прибічника Стефана. Мати сказала Вільямові, що якби він доклав трохи зусиль, то легко знайшов би собі кращу пару, — наприклад, доньку графа, — але якщо він не хоче сам про це подбати, то згодиться й Елізабет.

Вільям бачив її при дворі короля у Вінчестері, і мати помітила, що він не відводить від Елізабет очей. У неї були гарненьке обличчя, густі шатенові кучері, великий бюст і вузькі стегна — саме на Вільямів смак.

Елізабет було чотирнадцять років.

Коли Вільям витріщався на дівчинку, то уявляв, як зустрічає її темної ночі та ґвалтує десь на задвірках Вінчестеру, — про одруження він навіть не думав. Однак мати швидко дізналася, що її батько охоче на це піде, а Елізабет була слухняним дитям, тож зробить усе, що їй накажуть. Переконавши Вільяма в тому, що приниження, якого зазнала вся їхня родина від Алієни, йому не загрожує, мати організувала їм зустріч.

Вільям хвилювався. Востаннє він опинився в таких обставинах недосвідченим двадцятирічним юнаком, сином лицаря, який зіткнувся з пихатою юною аристократкою. Але тепер він був загартованим у битвах чоловіком тридцяти семи років і вже ціле десятиліття графом Ширингським. Хвилюватися через зустріч із чотирнадцятирічною дівчинкою було безглуздо.

Вона, втім, хвилювалася ще більше. А ще прагнула догодити йому й захоплено розповідала про свою домівку, друзів, коней і собак, родичів і приятелів. Він мовчки слухав і старався уявити її без одягу.

Єпископ Валер’ян обвінчав їх у каплиці в Ерлскаслі, після чого всі бенкетували аж до ночі. За традицією мало бути запрошено все вельможество графства, і Вільям зганьбився б, якби не влаштував пишну гостину. На подвір’ї замку засмажили трьох биків й десятки овець та свиней, а гості випили все пиво, сидр і вино із замкових льохів. Мати Вільяма головувала за столом, і її спотворене обличчя було осяяне виразом тріумфу. Єпископ Валер’ян вважав такі вульгарні гуляння дещо огидними й поїхав, щойно дядько нареченої став пускати дотепи про молодят.

Уночі наречена з нареченим усамітнилися у своїх покоях, залишивши гостей святкувати. Вільям відвідав чимало весіллів і розумів наміри деяких молодих гостей, тому поставив Волтера біля дверей — щоб ніхто йому не заважав.

Елізабет зняла туніку, роззулася й залишилася в самій полотняній сорочці.

— Я не знаю, що робити, — просто сказала вона. — Ти маєш мене навчити.

То було не так, як уявляв собі Вільям. Він наблизився до неї, взяв за підборіддя й поцілував її ніжні губи. Поцілунок чомусь зовсім не збудив його.

— Знімай сорочку й лягай, — кинув він.

Вона підкорилася. Вільям побачив, що вона доволі пухка. Її великі груди мали маленькі гострі пипки. А трикутник між її ногами був вкритий світло-шатеновим пушком. Вона слухняно підійшла до ліжка й лягла на спину.

Вільям скинув чоботи, сів поруч із нею та стиснув її груди. Її шкіра була дуже ніжною. Ця мила, запопадлива, усміхнена дівчинка ніяк не відповідала образу пристрасної жінки, яка стогнала б й звивалася б під ним — образу, від якого в нього пересихало в горлі, — і він почувся так, немов його ошукали.

Він сунув руку їй між стегон, і вона негайно розвела їх. Сунув у неї пальця. Вона ахнула від болю, але швидко сказала:

— Усе добре, роби, що хочеш.

На якусь недовгу мить Вільямові здалося, що він завжди робив усе неправильно. Раптом у нього перед очима з’явилася інша картина: вони лежать поруч, торкаючись, розмовляючи та поступово пізнаючи одне одного. Але коли вона ахнула від болю, хіть нарешті ворухнулась у ньому, тому він відкинув сумніви й сунув пальця ще грубіше. Він уважно дивився на її обличчя, поки вона мовчки терпіла біль.

Вільям заліз у ліжко та став на коліна в неї проміж ніг. Він іще не до кінця збудився, тому потер член, але то мало йому допомогло. Він був певен, що то її дурна усмішка позабавляє його сили. Тож грубо сунув у неї вже два пальці, й вона скрикнула від болю. Йому стало краще. Але тупа сука знову всміхнулася. Він зрозумів, що має стерти цю усмішку з її обличчя. Він дав їй болючого ляпаса. Вона скрикнула, з розбитої губи побігла кров. Так було ще краще.

Він знову вдарив її.

Вона розплакалася.

І після того все стало, як мало бути.

Трійця припадала на наступну неділю: в цей день у соборі мусило зібратися багато народу. Службу мав вести єпископ Валер’ян. Очікувалося, що людей буде більше, ніж зазвичай, адже всім кортіло подивитися на нові трансепти, завершені нещодавно. Подейкували, що вони неймовірні. Під час служби Вільям мав явити свою дружину всьому простолюду графства. Він не був у Кінгзбриджі, відколи там збудували мур, але Філіп не міг заборонити йому йти до церкви.

За два дні до Трійці померла Вільямова мати.

Їй було близько шістдесяти років. Усе сталося дуже несподівано. У п’ятницю після вечері вона відчула задишку й рано пішла спати. Незадовго до світанку її покоївка розбудила Вільяма та сказала, що матері зле. Він підвівся з ліжка й побіг до неї в кімнату, розтираючи обличчя. Побачив, як вона зі свистом втягує повітря, неспроможна говорити, з виразом жаху в очах.

Вільяма налякали моторошні звуки її дихання та витріщені очі. Вона дивилася на нього так, немов очікувала, що він щось зробить. А Вільям так перестрашився, що захотів вибігти з кімнати й рушив до дверей, але там стояла покоївка, і він засоромився свого страху. Він змусив себе знову глянути на матір. Йому здавалося, що її обличчя безперервно змінює форму в непевному світлі єдиної свічки. Її хрипке уривчасте дихання ставало дедалі гучнішим, аж поки ніби заповнило його голову. Вільям не розумів, як вона не розбудила весь замок. Він приклав руки до вух, щоб заглушити ці звуки, але однаково чув їх. Це нагадало йому, як мати кричала на нього, коли він був малий: її безумні, гнівні тиради, з якими вона накидалася на нього; її зле обличчя, з виряченими очима, широко розтуленим ротом і скуйовдженим волоссям. Переконання, що вона чогось вимагає від нього, росло, а він ніби зменшувався, аж доки знову почувався малою дитиною, і його охопив сліпий жах, якого він не відчував з дитинства, — жах від усвідомлення того, що єдина людина на світі, яку він любить, — біснувате чудовисько. Так було завжди: вона наказувала йому підійти до неї чи піти геть, сісти на поні чи спішитися, і варто йому було хоч трохи забаритися, як вона починала кричати. І тоді він так лякався, що вже не міг зрозуміти, що вона йому наказує, і впадав в істеричний ступор, коли вона кричала дедалі гучніше, а він сліпнув, глухнув і німів зі страху.

Але цього разу все було інакше.

Цього разу вона померла.

Спершу мати заплющила очі. Тоді Вільям трохи заспокоївся. Її дихання поступово слабшало, а обличчя сіріло — навіть фурункули. Свічка, здавалося, також почала згасати, і рух тіней більше не лякав Вільяма. Нарешті вона перестала дихати.

— Ну ось, — сказав Вільям, — тепер із нею все гаразд, правда ж?

Покоївка розридалася.

Він сидів поруч із ліжком і дивився на її нерухоме обличчя. Покоївка привела священника, який сердито спитав:

— Чому мене раніше не покликали?

Вільям, здавалося, не чув його. Він просидів поруч із нею до світанку, коли служниці попросили його вийти, щоб вони могли «підготувати» її. Тоді він пішов униз, до зали, де мешканці замку — лицарі, воїни, священнослужителі та слуги — тихо снідали. Вільям сів поруч зі своєю молодою дружиною та випив трохи вина. Кілька лицарів і управитель намагалися заговорити до нього, але він не відповідав. Невдовзі з’явився Волтер і сів поруч із ним. Волтер супроводжував його упродовж багатьох років, і знав, коли краще помовчати.

За деякий час Вільям спитав:

— Коні готові?

Волтер здивовано подивився на нього.

— До чого?

— До подорожі в Кінгзбридж. Туди їхати два дні — треба вирушати сьогодні вранці.

— Я не думав, що ми поїдемо — зважаючи на обставини…

Вільям чомусь розлютився.

— Хіба я казав, що ми не поїдемо?

— Ні, мілорде.

— Значить, ми їдемо!

— Так, мілорде! — Волтер підвівся. — Зараз усе буде готово.

Вони виїхали пізнім ранком — Вільям, Елізабет і звичайний почет з лицарів і конюхів. Вільям почувався немов уві сні: здавалося, навколишній пейзаж рухався повз нього, а не навпаки. Елізабет їхала поруч із ним, пригнічена й мовчазна. Коли вони зупинялися перепочити, про все дбав Волтер. Вільям майже не їв — хіба що трохи хліба й кілька кубків вина. Уночі він забувався неспокійним сном.

Вони побачили собор здалека, за зеленими ланами на підступах до Кінгзбриджу. Старий собор був приземкуватою широкою будівлею з крихітними віконцями, що нагадували оченята-намистинки під напівкруглими арками-бровами. Нова церква була кардинально інша, хоча її ще не добудували. Вона була висока й витончена, а вікна здавалися неможливо великими. Коли вони наблизилися, Вільям побачив, що новий собор домінує над будівлями пріорату так, як старому ніколи не вдавалося.

На дорозі було чимало вершників і піших, і всі вони йшли в Кінгзбридж: служби на Трійцю завжди приваблювали багато люду, адже на початку літа погода була гарна, а дороги — сухі. Цього року людей було більше, ніж зазвичай: усі хотіли подивитися на дивовижну нову споруду.

Останню милю[177] Вільям із почтом їхали повільно, розштовхуючи необачних пішоходів, а потім проскакали дерев’яним мостом через річку. Кінгзбридж став одним із найукріпленіших міст в Англії. Його оточував міцний кам’яний мур із зазубреним парапетом, а одразу за мостом, який раніше вів просто на головну вулицю міста, дорогу перегороджував кам’яний барбакан із неймовірно важкою, оббитою залізом брамою, яка наразі була розчахнута, але, безперечно, зачинялася вночі.

«Навряд чи мені колись вдасться знову спалити це місто», — мимохідь подумав Вільям.

Поки він їхав головною вулицею в напрямку пріорату, усі дивилися на нього. Люди завжди на нього витріщалися: він, врешті-решт, був графом. Але сьогодні вони також роздивлялися його молоду дружину, яка їхала ліворуч від нього. Праворуч, як завжди, їхав Волтер.

Вони в’їхали на подвір’я пріорату й спішилися біля стайні. Вільям залишив коня на Волтера, а сам став роздивлятися собор. Вівтар — верхня частина хрестоподібної споруди — був у глибині подвір’я, прихований від очей. Західну, нижню, частину ще не добудували, але її вже розмітили жердинами й мотузками та майже завершили фундамент. А ось поперечина хреста — північний і південний трансепти із середохрестям посередині — постали перед ним у всій красі. Вікна справді були такі великі, якими здавалися звіддалік. Вільям ніколи в житті не бачив такої будівлі.

— Це неймовірно, — сказала Елізабет, порушивши свою покірну мовчанку.

Вільям пошкодував, що не залишив її вдома.

У побожному захопленні він повільно пройшов навою, між рядів жердин і мотузок. Елізабет йшла слідом за ним. Перший прогін нави був уже частково завершений і, здавалося, тримав велику стрілчасту арку, що утворювала західний вхід у середохрестя. Вільям пройшов під цією дивовижною аркою та опинився в залюдненому середохресті.

Нова будівля здавалася нереальною: надто висока, надто вузька, надто витончена, надто крихка, щоб встояти. Можна було подумати, що в ній немає стін, а дах тримає лише ряд витких колон, що виразно тягнулись угору. Як і всі навколо, Вільям витягнув шию, щоб подивитись угору, і побачив, як колони розгалужуються, щоб зійтися знов на вершині вигнутого склепіння, немов гілки старих в’язів у лісі.

Почалася служба. Вівтар розташували в ближньому краї східної частини. За ним стояли монахи — так, щоб залишити середохрестя й обидва трансепти вільними для пастви, — але натовп усе одно перетікав у недобудовану наву. Вільям протиснувся вперед, як і належало графу, і став біля вівтаря поруч з іншими вельможами, які кивали йому та перешіптувалися між собою.

Пофарбована дерев’яна стеля старого вівтаря незграбно сусідила з високою східною аркою середохрестя, і було зрозуміло, що будівник має намір зрештою знести вівтар і перебудувати його так, щоб він відповідав новій архітектурі.

За мить після того, як Вільямові спало це на думку, він побачив того самого будівника — Джека Джексона. То був вродливий чортяка з гривою рудого волосся, вбраний, наче дворянин, у темно-червону туніку з вишитим подолом і коміром. Вигляд у нього був досить самовдоволений, що й не дивно, зважаючи на те, як швидко йому вдалося звести трансепти й приголомшити всіх їхньою конструкцією. Він тримав за руку хлопчика років дев’яти, як дві краплі води схожого на нього. Вільям здогадався, що це, мабуть, дитина Алієни, і відчув гострий напад заздрощів. Іще за мить він побачив і саму Аліену. Вона стояла трохи позаду й осторонь Джека з ледь помітною усмішкою гордості на обличчі. У Вільяма аж серце підстрибнуло: вона залишалася такою самою чарівною, як і раніше. Елізабет була жалюгідною заміною, блідою подобою справжньої, повнокровної Алієни. На руках Алієна тримала дівчинку приблизно семи років, і Вільям згадав, що в них із Джеком народилась і друга дитина, хоча вони й не побралися.

Вільям уважніше придивився до Алієни. Зрештою, вона була вже не така чарівна, як раніше: навколо очей залягли зморшки, а за гордовитою усмішкою вгадувався сум. Минуло стільки років, а вона й досі не могла вийти за Джека, із задоволенням подумав Вільям: єпископ Валер’ян дотримав слова й постійно відмовляв у розірванні шлюбу. Ця думка дещо втішила Вільяма.

Валер’ян, який саме стояв перед вівтарем, здійняв над головою гостію, щоб її побачили всі віряни. Сотні людей опустилися на коліна. Тієї миті хліб став тілом Христовим, і це перетворення завжди викликало у Вільяма побожний страх, хоча він і не розумів, що саме відбувається.

Якийсь час він намагався зосередитися на службі й дивився на загадкові дії священників, слухав незрозумілі латинські фрази та бурмотів уривки відповідей, які пам’ятав. Приголомшення, в якому він перебував відучора, не зникало, а чарівний новий собор, де сонячне світло танцювало на неймовірних колонах, лише підсилював відчуття, ніби все це відбувається уві сні.

Меса наближалася до завершення. Єпископ Валер’ян звернувся до пастви:

— А тепер помолимося за душу графині Регани Гамлейської, матері графа Вільяма Ширингського, яка померла в ніч на п’ятницю.

Серед людей пронісся гомін, а Вільям із жахом витріщився на Валер’яна. Він нарешті зрозумів, що мати намагалася сказати перед смертю. Вона просила покликати священника, але Вільям не послав по нього. Він дивився, як мати слабшала, як заплющувались її очі, як зупинялося її дихання — і допустив, щоб вона померла без відпущення гріхів. Як він міг так вчинити? Аж від п’ятниці її душа була в пеклі, де страждала від мук, які вона стільки разів яскраво йому описувала, і ніхто не помолився за неї, щоб полегшити ті страждання! На його серце ліг важкий тягар провини, і воно, здавалося, сповільнилося так, що він уже думав, ніби зараз помре. Як він міг відпустити свою матір у те страшне місце, коли душа її була спотворена гріхами не менше, ніж обличчя фурункулами, тоді як вона прагнула вічного спокою на небесах?

— Що мені робити? — спитав він уголос, і ті, хто стояв навколо, здивовано подивилися на нього.

Коли молитва завершилася й монахи вишикувались у процесію, Вільям залишився на колінах перед вівтарем. Решта вірян пішла надвір, не звертаючи на нього уваги. Залишився тільки Волтер, який став неподалік, дивився на нього й чекав. Вільям старанно молився, тримаючи в уяві образ матері, коли промовляв «Отче наш» та обривки інших молитов, які міг згадати. Потім згадав, що це не все, чим можна зарадити. Він міг поставити свічки, заплатити монахам і священникам, щоб ті служили меси на її честь, або навіть збудувати каплицю в ім’я спасіння її душі. Але все це здавалося недостатнім. Йому ввижалося, що вона дивиться на нього, хитає головою, ображена й розчарована, і каже: «Як довго ти дозволиш своїй матері страждати?»

Хтось поклав руку йому на плече, і він підвів голову. Перед ним стояв єпископ Валер’ян, вбраний у розкішну червону казулу, в якій вів службу. Його чорні очі глибоко зазирнули у Вільямові. Жодна таємниця не могла сховатися від того проникливого погляду.

— Чому ти плачеш? — спитав Валер’ян.

Вільям зрозумів, що його обличчя мокре від сліз, і сказав:

— Де вона?

— Вона буде очищена вогнем.

— Їй боляче?

— Страшенно боляче. Але можна зробити так, щоб душі наших близьких швидше пройшли через те жахливе місце.

— Я зроблю що завгодно! — схлипнув Вільям. — Тільки скажи!

Валер’янові очі заблищали від жадоби.

— Збудуй церкву, — сказав він. — Точно таку, як оця. Тільки в Ширингу.

Коли Алієна їхала через землі, що належали батькові за його бутності графом, її охоплювала холодна лють. Засипані канави, поламані паркани, порожні напівзруйновані хліви гнівили її, зарослі бур’янами лани засмучували, а спустілі селища розбивали серце. Усе це спричинили не самі лише неврожаї. Графство було здатне прогодувати людей навіть у такий поганий рік, якби ним вправно керували. Але Вільям Гамлейський гадки не мав, як слід опікуватися своїми володіннями. Він вважав графство власною скарбницею, а не джерелом харчів для тисяч людей. Коли його вілани не мали їжі, вони голодували. Коли його орендарі не мали чим платити ренту, він виганяв їх. Відколи Вільям став графом, посівні площі зменшилися, тому що землі деяких виселених орендарів повернулися до свого первісного стану, а йому бракувало розуму доперти, що це не в його інтересах.

Найгірше, що Алієна почувалася почасти відповідальною за це. То були маєтки її батька, а їм з Річардом не вдалося їх повернути. Коли Вільям став графом, а Алієна втратила всі свої гроші, вони здалися. Проте ця поразка досі гризла її, і вона не забула обітницю, яку дала батькові.

Дорогою з Вінчестеру в Ширинг, з возом пряжі й дужим візником, підперезаним мечем, вона згадала, як їхала цим шляхом разом із батьком. Він постійно стежив за тим, щоб площа орної землі збільшувалася: для цього вирубали ліс, осушували заболочені ділянки або скопували косогори. У неврожайні роки він дбав про те, щоб зберегти достатньо зерна для недалекоглядних господарів і для тих, хто голодував. Він ніколи не змушував орендарів продавати худобу або плуги, щоб заплатити ренту, адже знав, що в такому разі ті не зможуть господарювати наступного року. Він добре ставився до землі й стежив за її родючістю — так само, як гарний фермер дбає про дійну корову.

Від згадки про минулі дні, коли поруч був розумний, гордий, дужий батько, у неї немов відкривалася рана, і біль утрати знов мучив Алієну. Її життя почало руйнуватися після того, як батька забрали в неї. Усе, що вона робила відтоді, тепер здавалося нікчемним: життя в замку з Метью у світі мрій, подорож до Вінчестеру в марних сподіваннях зустрітися з королем і навіть спроби підтримати Річарда під час його участі в громадянській війні. Вона здобула те, що інші вважали б успіхом: їй вдалося стати заможною купчинею. Однак це принесло Алієні хіба що подобу щастя. Вона навчилася заробляти собі на життя й домоглася поваги в суспільстві, досягла надійності й стабільності, але в душі все одно залишалася стражденною та розгубленою — аж доки в її житті з’явився Джек.

Неможливість одружитися з Джеком затьмарювала все. Вона зненавиділа пріора Філіпа, якого колись вважала своїм рятівником і наставником. Упродовж кількох років вони жодного разу не розмовляли з ним, як раніше, — приязно й радісно. Він, звісно, не був винний у тому, що церква досі не дала згоди на розірвання її шлюбу, але саме він наполягав, щоб вони з Джеком жили окремо, і Алієна затаїла на нього образу.

Вона любила своїх дітей, але хвилювалася за них, адже вони росли в дивних умовах і їхній батько мусив іти від них на ніч. Наразі це ніяк на них не впливало: Томмі ріс дужим гарним хлопчиком, любив ігри в м’яча й солдатиків та перегони. Саллі була милою задумливою дівчинкою, яка розповідала історії своїм лялькам і любила дивитися, як Джек працює на підлозі для креслення. Їхні потреби та їхня дитяча любов були єдиним цілком нормальним елементом в химерному житті Алієни.

Не рахуючи, звісно, роботи. Більшу частину свого дорослого життя вона чимось торгувала. Тепер Алієна зорганізувала десятки чоловіків і жінок у різних селищах прясти й ткати для неї. Кілька років тому на неї працювали сотні людей, але вона відчула наслідки голоду так само, як і всі інші, тому не було сенсу виробляти більше тканини, ніж вона могла продати. Навіть якби вона була одружена з Джеком, однаково хотіла б мати можливість працювати сама.

Пріор Філіп казав, що рано чи пізно її шлюб буде розірваний, але вони з Джеком жили так уже сім років — їли та виховували дітей разом, а спали окремо.

Нещастя Джека завдавало їй ще сильнішого болю, ніж власне. Алієна обожнювала його. Ніхто не знав, як сильно вона його кохає, окрім, можливо, його матері Елени, від якої важко було щось приховати. Алієна кохала Джека за те, що він повернув її до життя. Вона була наче гусениця в коконі, а він витягнув її звідти й перетворив на метелика. Вона могла б прожити все життя глухою до втіх і болю кохання, якби він не з’явився на її таємній галявині, не поділився з нею своїми віршованими історіями, не поцілував її ніжно й не пробудив почуття, що ховалось у неї в серці. Попри свою юність, він мав неабияке терпіння. Вона завжди кохатиме його за це.

Поки Алієна їхала лісом, вона гадала, чи не зустріне часом Джекову матір. Вони іноді зустрічали Елену на ярмарку в якомусь із міст, а раз на рік вона в сутінках приходила в Кінгзбридж, щоб переночувати разом з онуками. Алієна відчувала симпатію до цієї жінки: вони обидві були дивні й не підходили під мірку. Хай там як, вона проїхала весь ліс і не зустріла Елени.

Дорогою через фермерські землі Алієна роздивлялася врожаї, що вистигали на ланах. На її думку, вродило нівроку. Літо було непогожим, холодним і дощовитим, але обійшлося без повеней чи хвороб рослин, що нищило врожаї в минулі три роки. Алієна відчувала вдячність. Тисячі людей існували на межі голоду, і ще одна тяжка зима просто вбила б їх.

Алієна зупинилася напувати волів біля ставка в селищі Монксфілд, що належало до графських володінь. Воно було доволі велике, з найродючішими землями в графстві, і мало кам’яну церкву та власного священника. Однак цього року засіяли лише половину полів, і вони були вкриті золотою пшеницею, а решта — бур’яном.

До ставка під’їхали два вершники. Алієна потайки розглядала їх. Іноді мало сенс подорожувати разом з іншими, щоб захищати одне одного, але для жінки це могло бути й ризиковано. Візник виконував усі її накази, коли вони були сам на сам, але в чоловічому товаристві він не був би таким слухняним.

Однак, однією з подорожніх, що зупинилися біля ставка, була жінка. Алієна придивилася до неї та побачила, що то зовсім юна дівчина. Вона впізнала її. Алієна бачила її в Кінгзбриджі на Трійцю. То була графиня Елізабет, дружина Вільяма Гамлейського.

У неї був нещасний і заляканий вигляд. Графиню супроводжував похмурий воїн — очевидно, її охоронець.

«Така доля могла чекати й мене, якби я пішла заміж за Вільяма, — подумала Алієна. — На щастя, я зуміла дати йому відсіч».

Воїн церемонно вклонився візникові та не звернув жодної уваги на Алієну. Вона вирішила не пропонувати їхати разом.

Поки вони перепочивали, небо раптом затьмарилось і дмухнув сильний вітер.

— Гроза буде, — коротко зауважив її візник.

Алієна з тривогою подивилася на небо. Вона не боялася промокнути, але негода стримала б їх, і вночі вони могли залишитися просто неба. Упало кілька крапель дощу. Вона неохоче подумала, що їм доведеться шукати собі притулок.

Юна графиня сказала охоронцеві:

— Нам краще залишитися тут.

— Не вийде, — грубо відповів той. — Наказ господаря.

Алієна розлютилася, коли почула, яким тоном він розмовляє.

— Не будь дурнем! — сказала вона. — Ти маєш дбати про свою господиню!

Охоронець здивовано глянув на неї.

— А тобі що? — так само грубо буркнув він.

— Скоро почнеться злива, недоумку, — відповіла Алієна, стараючись, щоб її голос звучав якомога більш аристократично. — Леді не може подорожувати в таку погоду. Хазяїн відшмагає тебе за твою тупість.

Алієна розвернулася до графині Елізабет. Дівчина з надією дивилася на неї, вочевидь рада, що хтось спробував захистити її перед нахабним охоронцем. Тим часом задощило сильніше. Алієна раптом наважилася.

— Ходімо зі мною, — сказала вона Елізабет.

Охоронець не встиг і слова вимовити, як Алієна взяла графиню за руку та повела за собою. Елізабет з готовністю пішла за нею, усміхаючись як дитина, яку відпустили зі школи. Алієна побоювалася, що охоронець завадить їй піти, але тієї ж миті небо розітнула блискавка й почалася злива. Алієна потягнула Елізабет за собою, і вони помчали через цвинтар до дерев’яної хатини, що стояла поруч із церквою.

Двері були відчинені. Вони забігли всередину. Алієна подумала, що будинок належить священникові, й не помилилася. Щойно вони увійшли, як зі стільця підвівся сердитий чоловік у чорній сутані, з маленьким хрестиком на ланцюжку, що висів у нього на шиї. Алієна знала, що більшість парафіяльних священників не вирізняються гостинністю, особливо за цих часів. Очікуючи опору, вона твердо сказала:

— Ми шукаємо притулку.

— Прошу, — процідив крізь зуби священник.

У хатині було дві кімнати, а до стіни тулилася повітка для худоби — не дуже чиста, хоча тварин там уже не тримали. На столі стояло барильце вина. Коли вони сіли, їх обгавкав крихітний песик.

Елізабет стиснула руку Алієни.

— Я вам дуже вдячна, — сказала вона зі сльозами на очах. — Ранульф змусив би їхати далі — він ніколи мене не слухається.

— Пусте, — відповіла Алієна. — Усі ці дужі, здоровезні чоловіки насправді боягузи.

Вона уважно подивилася на Елізабет і зі страхом усвідомила, що бідолашна дівчина схожа на неї. Бути Вільямовою дружиною — жахливо саме собою, але стати для нього запасним варіантом — то, мабуть, справжнє пекло.

— Я — Елізабет Ширингська, — назвалася Елізабет. — А ви хто?

— Мене звуть Алієною. Я з Кінгзбриджу.

Алієна затамувала подих в очікуванні, що Елізабет згадає її ім’я та зрозуміє, що зустрілася із жінкою, яка відмовила Вільямові Гамлейському. Але Елізабет була надто юна, щоб пам’ятати той скандал, і просто сказала:

— Яке у вас незвичне ім’я.

Із задньої кімнати вийшла неохайна жінка з некрасивим обличчям і товстими голими руками. Вона неохоче запропонувала їм випити по кухлю вина. Алієна здогадалася, що це дружина пароха. Він, напевне, звав її домогосподаркою, оскільки священнослужителям не можна було одружуватися. Це був вічний клопіт для церкви. Змушувати священника прогнати жінку було жорстоко й соромно. І хоча більшість сказала б, що священники мають бути непорочними, насправді люди ставилися до цього поблажливо, бо нерідко знали ту жінку особисто. Тож церква дивилася на такі зв’язки крізь пальці. «Будь вдячна, жінко, — подумала Алієна, — ти принаймні живеш разом зі своїм чоловіком».

Увійшли воїн і візник, їхнє волосся було геть мокре. Охоронець Ранульф став перед Елізабет і заявив:

— Ми не можемо зупинитися тут.

На подив Алієни, Елізабет негайно підкорилася.

— Добре, — мовила вона й підвелася.

— Сядьте, — сказала Алієна та потягнула її назад.

Вона підвелася й покрутила пальцем охоронцеві перед обличчям.

— Ще одне слово — і я покличу селян захищати графиню Ширингську. Вони, схоже, краще за тебе знають, як треба дбати про свою господиню.

Вона побачила, що Ранульф вагається. Якби дійшло до протистояння, він зміг би впоратися і з Елізабет та Алієною, і з візником, і зі священником. Але якщо втрутяться селяни, йому буде скрутно.

Нарешті він сказав:

— Може, графиня сама хоче їхати далі.

Він агресивно подивився на Елізабет.

Дівчина злякалася.

— Ваша милосте, Ранульф прагне дізнатися вашу волю, — озвалася Алієна. Елізабет подивилася на неї. — Скажіть йому, чого насправді хочете, — спробувала підбадьорити її Алієна. — Виконувати вашу волю — його обов’язок.

Тон Алієни додав дівчині сміливості. Вона вдихнула та мовила:

— Ми відпочинемо тут. Подбай про коней, Ранульфе.

Той неохоче крякнув і пішов.

Елізабет дивилася йому вслід, не вірячи власним очам.

— Зараз лине, як корова сцить, — зауважив візник.

Священник насупився з такої вульгарності.

— А я певен, що буде звичайний дощик, — відповів він уїдливим голосом.

Алієна не змогла стримати сміху, і Елізабет разом з нею. Алієні здалося, що дівчина нечасто сміється.

Шелест крапель перетворився на гучний стукіт. Алієна визирнула у відчинені двері. Церква стояла лише за кілька ярдів, але її вже не було видно за стіною дощу. Невдовзі він мав перерости у справжній потоп.

— Ти поставив віз під стріху? — спитала Алієна візника.

— І коней також, — кивнув той.

— Добре. Не хотілося б, щоб дощ зваляв мені пряжу.

Повернувся Ранульф, до нитки мокрий.

Спалахнула блискавка, а за нею пролунав розкотистий гуркіт грому.

— Врожаям це точно не на користь, — стурбовано сказав священник.

«Він має рацію, — подумала Алієна. — Насправді зараз не завадили б тижнів зо три сонячної погоди».

Знову спалахнула блискавка, грім прогуркотів іще сильніше й довше, і хата затряслася від вітру. Алієні на голову крапнула холодна вода. Вона підвела погляд і побачила, що очеретяна стріха протікає. Пересіла в інше місце. Дощові краплі залітали й у двері, але ніхто не хотів їх зачиняти: Алієна дивилася, як вирує негода, а інші, схоже, також хотіли бачити, що відбувається надворі.

Вона подивилася на Елізабет. Дівчина зблідла. Алієна взяла її за руку. Та тремтіла, хоча було не холодно. Алієна обійняла її.

— Мені страшно, — прошепотіла Елізабет.

— Це всього лише буря, — сказала їй Алієна.

Надворі стало зовсім темно. Алієна була подумала, що наближається час вечері, а потім згадала, що ще не обідала: був лише полудень. Вона підвелася й підійшла до дверей. Небо набуло свинцево-сірого кольору. Алієна вперше бачила, щоб улітку була така дивна погода. Вітер завивав несамовито, а спалахи блискавки освітлювали то ковдру, то вирваний з корінням кущ, то дерев’яну миску, то порожнє барильце, що він носив по землі.

Насупившись, Алієна повернулась усередину. Вона починала хвилюватися. Хатина знову задвигтіла. Жердина, що тримала коник даху, трусилася. Алієна подумала, що цей будинок, мабуть, міцніший за інші хати в селищі: якщо його так трусить, то інші можуть легко завалитися. Вона подивилася на священника.

— Якщо погода не покращиться, треба буде зібрати селян і всім укритися в церкві, — сказала вона.

— Я цього не робитиму, — відповів священник із коротким смішком.

Алієна недовірливо подивилася на нього.

— Це ж ваша паства. Ви їхній пастир.

Священник відповів їй нахабним поглядом.

— Я відповідаю перед єпископом Кінгзбриджським, а не перед тобою, тому не збираюся клеїти дурня за твоєю забаганкою.

— То хоча б сховайте орний запряг, — сказала Алієна.

Найціннішим майном таких селищ була вісімка волів, які тягали плуг. Без цих тварин селяни не могли обробляти землю. Жоден землероб не міг дозволити собі власний орний запряг — то було громадське майно. Священник мав би цінувати цих волів, адже його достаток також залежав від них.

— Ми не маємо орного запрягу, — відповів священник.

Алієна здивувалася.

— Як це?

— Чотирьох ми продали, щоб заплатити ренту, а інші взимку пішли на м’ясо.

«Тепер ясно, чому в селищі засіяна лише половина полів, — подумала Алієна. — Вони змогли обробити лише пухкі ґрунти, які можна орати кіньми або самим тягнучи плуг». Алієна розізлилася. З боку Вільяма було недалекоглядно й жорстоко позбавляти селян орного запрягу, адже тепер їм буде складно платити ренту впродовж багатьох років, навіть якщо погода буде сприятливою. Їй закортіло вчепитися Вільямові в горло та задушити.

Хату знову струсив потужний порив вітру. Край стріхи зсунувся й підійнявся на кілька дюймів, відірвавшись від стіни, і через прогалину Алієна побачила чорне небо та зиґзаґи блискавок. Вона підхопилася на ноги, але вітер раптом ущухнув, і очеретяна стріха упала назад на підпірки. Ставало дедалі небезпечніше. Алієна щосили закричала священникові, стараючись перекрити шум бурі:

— Хоча б відчиніть двері церкви!

Він неохоче підкорився: дістав ключ зі скрині, надів плащ, вийшов надвір і зникнув у дощі. Алієна кинулася організовувати інших.

— Візнику, жени мій віз і волів у церкву. Ранульфе, забери ваших коней. Елізабет, ходімо зі мною.

Вони закутались у свої накидки та вийшли. Іти прямо було тяжко через сильний вітер, і вони трималися за руки задля стійкості. Так вони продиралися через цвинтар. Разом із дощем почав сипати град, і великі крижані кульки відскакували від надгробків. На цвинтарі Алієна побачила яблуню: її гілки були голі, наче взимку — вітер позривав листя й плоди. «Восени в графстві буде мало яблук», — подумала Алієна.

Вони дісталися церкви й увійшли всередину. Там було так тихо, що тиша здавалася заглушливою. Вітер завивав, дощ барабанив по даху, кожні кілька секунд гуркотів грім, але всі ці звуки здавалися далекими. У церкві вже було кілька селян у наскрізь промоклих накидках. З ними був їхній скарб: курчата в мішках, свині зі зв’язаними ногами й корови на мотузках. Усередині було темно, тільки спалахи блискавки час від часу освітлювали приміщення. За кілька хвилин візник завів усередину віз Алієни, за ним увійшов Ранульф з кіньми.

— Залишмо тварин у західній частині, а люди хай ідуть у східну — не будемо перетворювати церкву на стайню, — сказала Алієна священникові.

Схоже, ніхто вже не заперечував авторитет Алієни, і він лише кивнув. Вони пішли церквою — священник розмовляв із чоловіками, а Алієна — із жінками. Поступово люди відокремилися від худоби. Жінки відвели дітей до вівтаря, а чоловіки прив’язали тварин до колон у наві. Перелякані коні вирячували очі й ставали дибки. Корови повлягалися. Селяни зібралися родинами й дістали харчі та питво. Вони підготувалися до тривалого перебування тут.

Буря вирувала так сильно, аж Алієна подумала була, що вона скоро вщухне, але та, навпаки, дедалі сильнішала. Алієна підійшла до вікна. Замість шибки воно було затягнуте тонким напівпрозорим полотном, яке вітер порвав на клапті. Вона стала навшпиньки, щоб визирнути надвір, але побачила тільки стіну дощу.

Вітер сильнішав, він завивав навколо стін церкви, і Алієна задумалася, чи буде тут безпечно й надалі. Вона обійшла приміщення, роздивляючись будівлю. Алієна була з Джеком уже доволі часу, щоб відрізнити гарну кам’яну кладку від поганої, і з полегшенням відзначила, що церква збудована ретельно й уміло. У стінах не було тріщин, а самі вони складалися з масивних кам’яних брил, а не уламків, тому церква здавалася міцною, наче гора.

Домогосподарка священника запалила свічку, і Алієна зрозуміла, що настає ніч. Утім, надворі було так темно, що день мало відрізнявся від ночі. Діти втомилися гасати навою, закутались у накидки й потроху засинали. Курчата поховали голови під крила. Елізабет з Алієною сиділи поруч на підлозі, прихилившись до стіни.

Алієну дуже цікавила ця бідолашна дівчина, що прийняла роль Вільямової дружини — роль, від якої Алієна відмовилася сімнадцять років тому. Неспроможна стримати свою цікавість, вона сказала:

— Я знала Вільяма, коли була ще зовсім юна. Який він тепер?

— Я його ненавиджу, — запально промовила Елізабет.

Алієна дуже їй співчувала.

— Звідки ви знаєте його? — спитала Елізабет.

Алієна зрозуміла, що немає сенсу щось приховувати.

— По правді, приблизно у вашому віці я сама мала одружитися з ним.

— О ні! Як сталося, що ви не пішли за нього?

— Я відмовилася, а батько мене не силував. Але здійнявся страшенний галас… І чимало крові пролилося. Однак усе це в минулому.

— Відмовили йому! — Елізабет була в захваті. — Ви така хоробра. Хотіла б я бути схожою на вас. — Раптом вона знову понурилася. — Але я не можу заперечити навіть слугам.

— Зможете, — відповіла Алієна.

— А як? Вони просто не звертають на мене уваги, бо мені лише чотирнадцять.

Алієна ретельно обміркувала її запитання. Воно було непростим, і потребувало непростої відповіді.

— По-перше, ви маєте привчитися озвучувати бажання свого чоловіка. Уранці питайте його, що він хоче їсти, кого хоче бачити, на якому коні хоче їхати, — про все, що спаде на думку, — а потім ідіть до кухаря, управителя, конюшого та переказуйте їм накази графа. Чоловік буде вам вдячний і сердитиметься на тих, хто вас ослухається, і невдовзі всі звикнуть робити те, що ви кажете. Звертайте увагу, хто вам охоче допомагає, а хто — ні. Заохочуйте тих, що слухаються, загадуйте роботу, яка їм подобається, а неслухняних змушуйте виконувати брудну. Тоді челядь зрозуміє, що їй краще підкоритися графині. І слуги любитимуть вас більше за Вільяма, якого й без того тяжко полюбити. Врешті-решт, ви здобудете авторитет незалежно від чоловіка. Більшості графинь це вдається.

— На словах це так легко, — сумно зауважила Елізабет.

— Ні, це не легко, але якщо мати терпіння й не відступати, то все можливо.

— Я думаю, що зможу, — рішуче сказала дівчина. — Гадаю, мені вдасться.

Нарешті вони задрімали. Завивання вітру періодично будили Алієну. Вона дивилася навколо й бачила, що з більшістю дорослих відбувається те саме: вони сиділи, куняли, а потім раптово пробуджувалися.

Близько півночі Алієна прокинулася так само раптово й зрозуміла, що цього разу проспала понад годину. Майже всі навколо занурились у міцний сон. Вона лягла на підлогу й закуталась у накидку. Буря не вщухала, але втома людей подолала їхню тривожність. Шум дощу нагадував шум хвиль на узбережжі й уже не будив, а заколисував.

Потім Алієна знову зі здриганням прокинулася, не розуміючи, що її розбудило. Вона прислухалася: стояла тиша. Буря закінчилася. Крізь вікна церкви пробивалося слабке сіре світло. Усі селяни міцно спали.

Алієна підвелася. Її рухи розбудили Елізабет, і та негайно підхопилася.

Вони думали про одне й те саме, пішли до дверей церкви, відчинили їх і вийшли надвір.

Дощ припинився, а вітер майже вщух. Сонце ще не зійшло, але передсвітанкове небо світилося блідо-синім. Алієна з Елізабет подивилися на картину, що відкрилася їм у прозорому світлі.

Селище зникло.

Церква була єдиною вцілілою будовою. Усе навколо зрівняло із землею. Кілька дерев притулилися до стіни церкви, але, крім них та острівців кам’яних вогнищ у морі багнюки, ніщо не нагадувало про те, що тут колись стояли хати. На околиці того, що колись було селищем, росли п’ять-шість старих дерев — дубів і каштанів, — які вціліли, хоча й втратили чимало гілок, а от молодих дерев зовсім не залишилося.

Приголомшені повнотою спустошення, Алієна з Елізабет пішли тим, що колись було вулицею селища. Скрізь валялися уламки деревини та мертві птахи. Жінки наблизилися до пшеничних ланів. Поля мали такий вигляд, наче там цілу ніч паслося стадо худоби. Стебла стиглої пшениці були прим’яті, зламані, вирвані або вимиті з ґрунту з коренем. Земля була розрита й затоплена.

Алієна жахнулася.

— Господи, — пробурмотіла вона. — Що ж люди їстимуть?

Вони пішли вздовж поля. Наслідки бурі були скрізь однакові. Жінки зійшли на невисокий пагорб і подивилися на селище згори. Хоч куди вони кидали погляд, скрізь бачили знищені поля, мертвих овець, повалені дерева, затоплені луки та зруйновані будинки. Наслідки бурі вражали, і Алієну сповнило трагічне відчуття. Здавалося, рука Господня торкнулася Англії та струсила її, лишивши стояти тільки церкви.

Елізабет була ошелешена не менше за Алієну.

— Який жах, — сказала вона. — Очам не вірю. Нічого не залишилося.

Алієна похмуро кивнула.

— Нічого. Весь урожай знищено.

— І що людям робити?

— Не знаю, — відповіла Алієна, яка відчувала водночас і співчуття, і страх. — Зима буде суворою.

II

Якось уранці, тижні через чотири після великої бурі, Марта попросила в Джека грошей. Він здивувався. Він уже давав їй шість пенсів на тиждень на ведення господарства та знав, що Алієна дає стільки само. На ці гроші Марта мала годувати чотирьох дорослих і двох дітей, а також купувати дрова й очерет. Але в Кінгзбриджі було багато великих родин, що мали лише шість пенсів на тиждень, з яких мусили платити і за харчі, і за одяг, і ще й ренту. Джек спитав, нащо їй гроші.

Вона збентежилася.

— Ціни на все виросли. Пекар просить пенні за чотирифунтовий[178] буханець, і…

— Цілий пенні! За чотири фунти? — обурився Джек. — Краще самим пекти хліб.

— Часом я печу коржі.

— І добре, — сказав Джек. Він пригадав, що минулого тижня вони кілька разів їли коржі зі сковороди.

— Але борошно також подорожчало, тому зекономити не виходить.

— То треба купувати зерно й самостійно його молоти.

— Не дозволено. Ми маємо молоти його на млині, що належить пріорату. Але зерно також дуже дороге.

— Твоя правда.

Джек зрозумів, що поводиться безглуздо. Хліб дорогий, тому що борошно дороге, борошно дороге, тому що зерно дороге, а зерно дороге, тому що буря знищила весь урожай, і з цим нічого не вдієш. Він побачив, що Марта стривожилася. Вона завжди засмучувалася, коли він був чимось незадоволений. Він усміхнувся їй і поплескав по плечу.

— Це не твоя вина, — сказав він.

— Ти такий сердитий.

— Не на тебе.

Він почувався винним. Марта б радше відрізала собі руку, ніж спробувала його обманути. Він не міг зрозуміти, чому вона така віддана йому. Якщо то було кохання, думав він, то вона б уже мала здатися, адже весь світ знав, що Алієна — любов усього його життя. Він розмірковував над тим, щоб відправити її кудись та витягнути зі звичної рутини — тоді вона, можливо, знайшла б собі гідного чоловіка. Але в глибині душі він розумів, що нічого не вийде, і це тільки зробить її глибоко нещасною, тому облишив цей задум.

Він сунув руку під туніку, витягнув гаманець і дістав три срібні пенні.

— Але старайся вкластися у дванадцять пенсів на тиждень — може, вдасться, — сказав він.

То була чимала сума. Джекові платили лише двадцять чотири пенні на тиждень, хоча монастир давав йому ще й свічки, плащі та чоботи.

Він проковтнув залишки пива з кухля та пішов. Було незвично холодно як для початку осені. Погода й досі лишалася дивною. Джек швидко пройшов вулицею на подвір’я пріорату. Сонце ще не зійшло, і на будівництві було лише кілька майстрів. Він попрямував навою, роздивляючись фундаменти. Вони, на щастя, були майже готові — цього року роботи на будівництві, мабуть, доведеться згорнути раніше через холодну погоду.

Джек подивився на нові трансепти. Задоволення від того, що йому вдалося створити, затьмарювали тріщини. Вони знову з’явилися наступного дня після бурі. Джек був неймовірно розчарований. Буря, звісно, видалася жахлива, але його собор був спроектований так, щоб вистояти в сотнях таких ураганів. Він зніяковіло похитав головою. Слід було б обговорити це з кимось, хто будував такий самий собор, але ніхто в Англії такого ще не робив, і навіть у Франції досі не будували такої високої церкви.

У якомусь пориві Джек пішов не до підлоги для креслення, а підійнявся сходами аж на дах. Свинцеві листи вже поклали, а до бельведера, що блокував відведення дощової води, додали велику ринву в підошві. На даху було вітряно, тому, підходячи до краю, Джек старався триматися за щось: інакше став би не першим будівником, якого здуло з даху поривом вітру. Тут, нагорі, вітер завжди віяв сильніше, ніж унизу. Здавалося, що вище підіймаєшся, то сильніше він дме…

Джек завмер, дивлячись перед собою. Що вище підіймаєшся, то сильніший вітер. Це й була відповідь. Тріщини спричиняла не вага склепіння, а його висота. Собор, який Джек збудував, був достатньо міцним, щоб витримувати вагу склепіння, — у цьому він не сумнівався, — але про вітер не подумав. Стіни постійно перебували під тиском вітру, і через їхню висоту цього було достатньо, щоб утворювалися тріщини. Стоячи на даху, відчуваючи силу потоку повітря, Джек цілком ясно уявляв собі його вплив на старанно збалансовану будівлю в себе під ногами. Він знав її так добре, що мало не фізично відчував навантаження, немов ті стіни були частиною його власного тіла. Вітер, що обдував церкву збоку, немов тиснув і на нього. Собор брався тріщинами, бо не міг вигнутися.

Джек був певен, що знайшов відповідь, але не розумів, що йому тепер робити. Він мав укріпити клеристорій так, щоб той витримував пориви вітру. Але як? Масивні контрфорси звели б нанівець той приголомшливий ефект легкості й грації, якого він так успішно досяг.

І все одно, якби це гарантувало цілісність будівлі, він би погодився.

Джек пішов сходами вниз. Він не відчував радості попри те, що зрозумів суть проблеми, адже її розв’язання загрожувало зруйнувати його мрію. «Схоже, я був надто самовпевненим, — думав він. — Я гадав, що здатний збудувати найпрекрасніший собор у світі. Чому я вирішив, що можу зробити це краще за інших? Чому я вирішив, що якийсь особливий? Треба було просто скопіювати проект іншого майстра, щоб бути певним».

Біля підлоги для креслення на нього чекав Філіп. Обличчя пріора було стурбованим, а чубок посивілого волосся на голеній голові — скуйовдженим. Він, здавалося, не спав усю ніч.

— Нам треба скоротити витрати, — без церемоній сказав він. — Ми не маємо грошей, щоб будувати в такому темпі.

Джек побоювався цього. Ураган знищив урожаї по всьому півдню Англії — це, звісно, не могло не вплинути на прибутки пріорату. Джек тривожився щоразу, коли хтось заводив розмови про скорочення витрат. Він завжди боявся, що може не дожити до тих часів, коли собор буде завершений, але не показував свого страху.

— Наближається зима, — сказав Джек. — Взимку роботи все одно сповільняться, а цього року зима буде ранньою.

— Недостатньо ранньою, — похмуро зауважив Філіп. — Я хочу скоротити видатки удвічі, і негайно.

— Удвічі?!

Це здавалося неможливим.

— Зимові звільнення починаються сьогодні.

Це було гірше, ніж очікував Джек. Сезонні робітники зазвичай працювали до початку грудня. Взимку вони будували дерев’яні хати або майстрували плуги й вози — для своїх родин чи на продаж. Цього року їхні родини не будуть їм раді.

— Ви знаєте, що відправляєте їх голодувати? — спитав Джек. Філіп сердито подивився на нього. — Ну звісно, знаєте. Дарма я питав.

— Якщо не зробити цього зараз, то якоїсь суботи серед зими, коли робітники стануть у чергу по свою платню, я просто покажу їм порожню скриню, — переконливо мовив Філіп.

Джек безпорадно знизав плечима.

— Із цим не посперечаєшся.

— І це ще не все, — попередив Філіп. — Відтепер ми не найматимемо робітників — навіть на заміну тим, хто звільниться.

— Ми багато місяців нікого не наймали.

— Ти найняв Альфреда.

— То інша річ, — збентежився Джек. — Але я зрозумів: не наймати.

— І не підвищувати.

Джек кивнув. Час від часу підмайстер або робітник просили про підвищення до муляра або каменяра. Якщо інші майстри вважали його вміння достатніми для виконання такої роботи, його прохання виконувалося, і пріорат мав платити йому більше.

— Але за підвищення відповідає мулярська ложа, — зауважив він.

— Я не збираюся змінювати це, — сказав Філіп. — Тільки прошу мулярів відкласти всі підвищення, доки не минеться голод.

— Я перекажу їм, — неохоче пробурмотів Джек. Він уже відчував, що із цим можуть виникнути труднощі.

— Відтепер ми не працюватимемо на дні святих, — гнув свою лінію Філіп.

Вони відзначали чимало днів святих. Ці дні вважалися вихідними, але оплата роботи на свята обговорювалася окремо. У Кінгзбриджі діяло таке правило: якщо два чи більше днів святих припадали на один тиждень, то за роботу в перший з них платили, а другого свята працювали за бажанням. Більшість робітників працювала й на другий день. Тепер їх позбавляли такої можливості. Другий день святого буде обов’язковим неоплачуваним вихідним.

Джек переймався тим, що повинен переказати всі ці зміни мулярській ложі.

— Краще буде, якщо я подам це їм як питання до обговорення, а не просто поставлю перед фактом, — сказав він.

Філіп похитав головою.

— Тоді вони вважатимуть, що нам є що обговорювати, і постараються пом’якшити деякі умови. Вони запропонують працювати в половину днів святих і дозволити підвищення, хоч і з обмеженнями.

Пріор, звісно, мав рацію.

— Хіба це не розумно? — спитав Джек.

— Звісно ж, це розумно, — роздратовано відгукнувся Філіп. — Питання в тому, що я не можу йти на поступки. Я й без того хвилююся, що цих заходів буде недостатньо, і не можу їх пом’якшити.

— Добре, — сказав Джек. Філіп був явно не в тому настрої, коли міг поступитися. — Щось іще? — обережно додав він.

— Так. Припини купувати матеріали. Використовуй те каміння, залізо й деревину, які ми маємо.

— Але ж ми не платимо за деревину! — запротестував Джек.

— Ми платимо за те, щоб її привезли.

— Ваша правда. Добре.

Джек підійшов до вікна та подивився на каміння й колоди, складені на подвір’ї пріорату. Він зробив це машинально, адже й без того знав, які запаси має.

— Із цим труднощів не виникне, — сказав він, трохи подумавши. — Якщо буде менше робітників, то нам вистачить матеріалів аж до літа.

Філіп втомлено зітхнув.

— Не можу сказати напевне, чи найматимемо ми наступного року сезонних робітників, — мовив він. — Усе залежить від ціни на вовну. Краще попередь їх.

Джек кивнув.

— Схоже, все кепсько?

— Так погано ще не було, — відповів Філіп. — Країна конче потребує трьох років доброї погоди. І нового короля.

— Амінь, — відгукнувся Джек.

Філіп повернувся у свій будинок, а Джек увесь ранок розмірковував, як йому тепер бути. Будувати наву можна у два способи: прогін за прогоном, починаючи від середохрестя, в західному напрямку, або закласти основу всієї нави та поступово зводити стіни. Другий спосіб був швидший, але потребував більше робочої сили. Саме цього методу збирався дотримуватися Джек. Тепер він мусив переглянути своє рішення. Перший спосіб більше відповідав умовам, у яких кількість робітників була обмежена. Ще одна перевага способу будівництва прогону за прогоном полягала в тому, що зміни до проекту, які враховували б вплив вітру, можна буде випробувати на одному чи двох прогонах, перш ніж застосувати до всієї будівлі.

Джек також обмірковував те, який вплив нестача грошей матиме на будівництво собору надалі. Роботи упродовж наступних років могли й далі сповільнюватися. Він із жалем уявив, як стає старим і сивим і закінчує життя на цвинтарі пріорату, в затінку недобудованого собору, так і не здійснивши мрію всього свого життя.

Коли пролунали полуденні дзвони, він пішов у мулярську повітку. Чоловіки сиділи за елем і сиром — Джек помітив, що багато хто з них уперше відмовився від хліба. Він попросив тих, хто зазвичай обідав удома, ненадовго затриматися.

— У пріорату закінчуються гроші, — сказав він.

— У всіх монастирів вони рано чи пізно закінчуються, — відгукнувся один зі старших.

Джек подивився на нього. Його звали Едвард Двоносий, тому що він мав бородавку на обличчі завбільшки майже з його ніс. То був вправний різьбяр, що вмів точно відтворювати тонкі криві, і Джек завжди доручав йому колони та барабани[179].

— Треба визнати, що тут грошима розпоряджаються краще, ніж деінде, — сказав Джек. — Але пріор Філіп не здатний відвернути бурі та неврожаї й тепер мусить скорочувати витрати. Я хочу розповісти вам усе перед обідом. Насамперед ми більше не купуватимемо каміння та ліс.

Майстри з інших повіток зібралися послухати. Один зі старих теслярів, на ім’я Пітер, сказав:

— Тієї деревини, що в нас є, не вистачить навіть до кінця зими.

— Вистачить, — заперечив Джек. — Будуватимемо повільніше, в нас буде менше майстрів. Відсьогодні починаємо зимові звільнення.

Він одразу ж зрозумів, що подав ці новини неправильно. З усіх боків залунали протести, всі заговорили одночасно. «Не треба було вивалювати все так різко», — подумав Джек. Однак йому бракувало досвіду в таких питаннях. Він був старшим майстром уже сім років, але за цей час вони не мали проблем із грошима.

Гамір перекрив голос П’єра Паризького, одного з мулярів, що приїхали із Сен-Дені. Після шести років життя в Англії його англійська й досі була недосконала, а гнів зробив акцент виразнішим, але це його не бентежило.

— Люди не можна звільнять у вівторок, — сказав він.

— Правда, — підхопив Джек Коваль. — Треба залишити їх до кінця тижня, не менше.

Подав голос Альфред, зведений брат Джека.

— Пам’ятаю, батько колись будував кам’яницю для графа Ширингського, а Вільям Гамлейський приїхав і розпустив усіх. Батько сказав йому видати всім тижневу платню й тримав його коня, поки той не дав гроші.

«Дякую, що підкинув гадючку, Альфреде», — подумав Джек, а вголос сказав:

— Дослухайте до кінця. Відтепер ми не працюємо в дні святих, а підвищення заборонені.

Майстри розлютилися ще більше.

— Неприйнятно, — сказав хтось, а інші підхопили.

— Неприйнятно, неприйнятно.

Це вже розгнівало Джека.

— Про що ви взагалі? Якщо пріорат не має грошей, то не заплатить вам. Який сенс торочити «неприйнятно, неприйнятно», наче школярі, що зубрять латину?

Знову заговорив Едвард Двоносий.

— Ми не школярі, а мулярська ложа, — наголосив він. — Ложа має право підвищувати своїх членів, і ніхто не може цього права забрати.

— А якщо на це немає грошей? — гаряче заперечив Джек.

— Я в це не вірю, — сказав один із молодших мулярів. То був Ден Бристольський, один із робітників, що найнялися на літо, — умілий муляр, здатний класти каміння ретельно та швидко.

— Чому ти кажеш, що не віриш? — спитав його Джек. — Що ти знаєш про гроші пріорату?

— Я знаю, що бачу, — відповів Ден. — Монахи голодують? Ні. У церкві є свічки? Є. У льохах є вино? Є. Пріор ходить босоніж? Ні. Гроші є. Він просто не хоче їх нам давати.

Кілька майстрів охоче його підтримали. Насправді він помилявся щодо вина в льохах, але тепер Джекові ніхто не повірив би — в їхніх очах він став представником пріорату. Це було несправедливо: він не відповідав за Філіпові рішення.

— Слухайте, я просто переказую вам те, що сказав мені пріор, — мовив Джек. — Я не знаю, чи це правда. Але якщо він каже мені, що бракує грошей, а ми йому не віримо, то що робити?

— Ми можемо всі припинити роботу, — сказав Ден. — Негайно.

— Саме так, — додав хтось.

Джек зрозумів, що втрачає контроль над ситуацією та запанікував.

— Хвилинку, — мовив він, відчайдушно шукаючи якихось слів, що знизили б градус напруги. — Нумо повернемося до роботи, а по обіді я спробую переконати пріора Філіпа змінити свої плани.

— Не думаю, що тобі вдасться, — відрубав Ден.

Джек не вірив, що це відбувається насправді. Він знав, що на шляху до здійснення його мрії буде чимало перешкод, але страйку майстрів аж ніяк не міг передбачити.

— Навіщо нам припиняти роботу? — скептично спитав він. — З якою метою?

— Судячи з того, що ти кажеш, половина з нас не може бути певною в тому, що нам заплатять за цей тиждень, — сказав Ден.

— Що суперечить традиціям і порядку, — додав П’єр Паризький.

Фразу «традиції і порядок» можна було часто почути в суді.

— Ну то працюйте хоч, доки я буду переконувати Філіпа, — відчайдушно мовив Джек.

— Якщо ми працюватимемо, ти гарантуєш, що всім заплатять за повний тиждень? — спитав Едвард Двоносий.

Джек не міг бути певним у тому, знаючи, в якому настрої зараз Філіп. Він уже хотів відповісти ствердно, щоб за потреби розрахуватися власними грошима, але зрозумів, що його заощаджень може не вистачити на оплату тижня роботи для всіх працівників, тому сказав тільки:

— Я щосили намагатимуся його переконати й думаю, що він погодиться.

— Мені цього недостатньо, — сказав Ден.

— І мені, — примовив П’єр.

— Нема гарантій — нема роботи, — закінчив Ден.

Джек із жахом усвідомив, що всі з ними згодні.

Він зрозумів, що коли буде й далі сперечатися, то втратить усі залишки свого авторитету.

— Ложа має діяти спільно, — сказав він, цитуючи часто вживану серед мулярів фразу. — Ми всі підтримуємо припинення робіт?

Почувся схвальний галас.

— Ну нехай, — похмуро пробурмотів Джек. — Я перекажу це пріорові.

Єпископ Валер’ян в’їхав у Ширинг із цілою армією супровідників. Граф Вільям чекав на нього на паперті церкви на ринковому майдані й насупився: він очікував скромної зустрічі, а не урочистого візиту. Що задумав хитрий єпископ цього разу?

Разом із Валер’яном приїхав незнайомець на гнідому мерині. Він був високий і сухорлявий, з важкими чорними бровами й довгим кривим носом, а на обличчі застигнув неминущий презирливий вираз. Він їхав поруч із Валер’яном, наче рівня, але не був убраний як єпископ.

Коли вони спішилися, Валер’ян представив незнайомця.

— Графе Вільяме, це Пітер Вейргемський, архідиякон, що служить в архієпископа Кентерберійського.

«Хоч би пояснив, що цей Пітер тут робить, — подумав Вільям. — Валер’ян точно щось замислив».

Архідиякон вклонився та сказав:

— Ваш єпископ розповів мені про вашу щедрість до церкви Господньої, лорде Вільяме.

Не встигнув Вільям відповісти, як Валер’ян вказав на парафіяльну церкву.

— Цю будівлю треба знести, щоб звільнити місце для нового собору, архідияконе, — почав він.

— Ви вже призначили старшого майстра? — спитав Пітер.

Вільяма збентежило, що архідиякон із Кентербері так цікавиться парафіяльною церквою в Ширингу, але він подумав, що то з міркувань ввічливості.

— Ні, я ще не знайшов майстра, — відповів Валер’ян. — Чимало будівників зараз шукають роботу, але нікого з Парижу. Таке враження, що весь світ зібрався будувати церкви, як у Сен-Дені, — попит на мулярів, які знають тамтешні техніки, дуже великий.

— Так, це важливо, — зауважив Пітер.

— Будівник, здатний допомогти, чекає на зустріч із нами.

Вільям знову відчув спантеличення. Чому Пітер вважає, що будувати у стилі Сен-Дені так важливо?

— Нова церква, звісно, буде значно більшою. Вона буде видаватися аж сюди, на майдан.

Вільямові не сподобалося, що Валер’ян поводиться так, ніби це його власність. Він вирішив втрутитися.

— Церква не повинна забирати місце в ринкового майдану.

Валер’ян роздратовано подивився на нього, немов Вільям заговорив поза чергою.

— Чому ні? — спитав він.

— У базарний день кожен дюйм на майдані приносить гроші.

Валер’ян хотів заперечити, але Пітер з усмішкою сказав:

— Не варто перекривати струмок срібла!

— Саме так, — підкреслив Вільям.

Він платив за цю церкву. На щастя, четвертий рік неврожаїв не вплинув на його доходи. Селяни платили ренту натурою, і більшість із них віддавали йому останній мішок зерна та кошик гусаків, тоді як самі харчувалися жолудевою юшкою. Але той мішок зерна коштував удесятеро більше, ніж п’ять років тому, і це компенсувало Вільямові збитки, завдані орендарями, які були не в змозі сплатити ренту, і віланами, що померли з голоду. Коштів на зведення нової будівлі йому вистачало.

Вони обійшли церкву ззаду. Там розташувалися мешкання, що приносили найменший дохід.

— Можна зруйнувати тут усі будинки та забудувати цю ділянку, — сказав Вільям.

— Більшість із них — житло священнослужителів, — заперечив Валер’ян.

— Ми знайдемо їм інше житло.

Валер’ян був незадоволений, але промовчав.

Коли вони перейшли до північної стіни церкви, їм уклонився широкоплечий чоловік років тридцяти. Дивлячись на його вбрання, Вільям зрозумів, що це майстер. Архідиякон Болдвін із почту Валер’яна сказав:

— Це той чоловік, про якого я розповідав вам, мілорде єпископе. Його звуть Альфред Кінгзбриджський.

На перший погляд, цей чоловік не справляв особливого враження: він скидався на бика — великого, дужого й дурного. Але придивившись, Вільям побачив на його обличчі якийсь лукавий вираз, що робив його схожим на лиса або хитрого пса.

— Альфред — син Тома Будівника, першого майстра Кінгзбриджу, — вів далі архідиякон Болдвін. — Він і сам певний час був старшим майстром, доки його не потіснив зведений брат.

Син Тома Будівника. Це той, хто одружився з Алієною, але не жив із нею як чоловік із дружиною, зрозумів Вільям. Він подивився на майстра із щирою зацікавленістю. Вільям нізащо не сказав би, що йому бракує чоловічої сили. Альфред здавався здоровим і цілком нормальним. Але Алієна мала дивний вплив на чоловіків.

Архідиякон Пітер спитав:

— Ти працював у Парижі й вивчав стиль Сен-Дені?

— Ні…

— Але ми хочемо збудувати храм у новому стилі.

— Зараз я працюю в Кінгзбриджі, де мій брат — старший майстер. Він привіз цей новий стиль із Парижу, і я навчався в нього.

Вільям зацікавився, як єпископ Валер’ян зміг схилити Альфреда на свій бік і не викликати підозри, але потім згадав, що Кінгзбриджський підпріор Ремігій був Валер’яновим посіпакою. Напевне, Ремігій і підмовив його.

Він пригадав іще дещо про Кінгзбридж і звернувся до Альфреда:

— Але твій дах завалився.

— То не моя вина, — відповів Альфред. — Пріор Філіп наполягав на тому, щоб змінити конструкцію.

— Я знаю Філіпа, — сказав Пітер голосом, що, здавалося був наскрізь просоченим отрутою. — Упертий і бундючний чоловік.

— Звідки ви його знаєте? — спитав Вільям.

— Багато років тому я був монахом у лісовому скиті Святого Йоана, яким тоді керував Філіп, — похмуро відповів Пітер. — Я засуджував його за надмірну поступливість, і він зробив мене роздавачем милостині, щоб я йому не заважав.

Неважко було помітити, що Пітерова образа досі не згасла, і це явно сприяло тому, що затівав Валер’ян.

— Хай там як, я не хочу наймати будівника, чий дах завалився, хоч як він це виправдовує, — наполягав Вільям.

— Я єдиний старший майстер в Англії, що працював на будівництві собору в новому стилі, окрім Джека Джексона, — зауважив Альфред.

— Мені чхати на Сен-Дені. Думаю, церква, збудована за звичайним проектом, послужить душі моєї бідолашної матері не гірше.

Валер’ян і Пітер обмінялися поглядами, і єпископ тихо сказав Вільямові:

— Одного дня ця церква може стати Ширингським собором.

Тепер Вільямові все стало ясно. Упродовж багатьох років Валер’ян замишляв перенести престол єпархії з Кінгзбриджу в Ширинг, але пріор Філіп перехитрив його. Схоже, Валер’ян повернувся до свого плану й збирався піти в обхід — на відміну від минулого разу, коли напряму попросив архієпископа Кентерберійського задовольнити його прохання. Тепер він збирався збудувати нову церкву, велику та значущу, гідну стати собором, і водночас знайти союзників з кола архієпископа, як-от Пітер, перш ніж знову звертатися до нього з проханням. Це, звісно, був гарний задум, але Вільям лише хотів збудувати церкву в пам’ять про матір, щоб полегшити тортури, що їх зазнавала її душа, поки проходила через вічне полум’я. Тож йому було прикро, що Валер’ян вирішив скористатися його поривом для власної вигоди. З іншого боку, наявність собору сприятиме розвитку Ширингу, що буде вигідно для Вільяма.

— Але це ще не все, — озвався Альфред.

— Про що ти? — спитав Валер’ян.

Вільям придивився до них. Альфред був набагато кремезніший, сильніший і молодший за Валер’яна і легко збив би того з ніг, навіть якби одну з його здоровезних рук зв’язали йому за спиною, але поводився він як слабший. Колись Вільям розсердився б, якби побачив, що миршавий блідий священник попихає сильним чоловіком, але тепер він уже не реагував на це, бо знав, що так влаштовано світ.

Альфред стишив голос і сказав:

— Я можу привести із собою всю робочу силу Кінгзбриджу.

Раптом усі троє прикипіли до нього очима.

— Ану повтори, — велів Валер’ян.

— Якщо наймете мене старшим майстром, я приведу із собою всіх майстрів із Кінгзбриджу.

— Звідки нам знати, що ти кажеш правду? — обачливо спитав Валер’ян.

— Я не прошу вас мені вірити, — відповів Альфред. — Пообіцяйте мені роботу. Якщо я не зроблю те, про що кажу, то піду й не проситиму про платню.

Усі троє співбесідників з різних причин ненавиділи пріора Філіпа, тому негайно схопилися за можливість завдати йому такого важкого удару.

— Кілька мулярів раніше працювали в Сен-Дені, — додав Альфред.

— Як ти переконаєш їх піти за тобою? — спитав Валер’ян.

— Яке це має значення? Скажімо так: я їх влаштовую більше, ніж Джек.

Вільям подумав, що Альфред бреше, і Валер’ян, схоже, вважав так само: він відкинув голову назад й уважно подивився, націливши на муляра свого носа. Утім, все, що Альфред казав до цього, здавалося правдою. І, хай там що, був певен, що зможе привести із собою всіх кінгзбриджських майстрів.

— Якщо всі підуть за тобою, роботи в Кінгзбриджі зупиняться, — сказав Вільям.

— Так, — підтвердив Альфред. — Зупиняться.

Вільям подивився на Валер’яна з Пітером.

— Це треба обговорити. Хай він пообідає з нами.

Валер’ян кивнув на знак згоди та сказав Альфредові:

— Іди за нами в мій будинок. Він на іншому краю ринкового майдану.

— Знаю, — відгукнувся Альфред. — Я ж його і збудував.

Цілих два дні пріор Філіп відмовлявся обговорювати страйк. Він немов онімів з гніву й щоразу, коли бачив Джека, розвертався та йшов в інший бік.

На другий день з одного віддаленого млина, що належав пріоратові, прибуло три вози борошна. Їх супроводжували воїни: борошно нині було на вагу золота. Вантаж приймав брат Джонатан, який став заступником старого келаря Катберта Білоголового. Джек дивився, як Джонатан лічить мішки. У його обличчі було щось дивно знайоме, він немов нагадував когось, кого Джек добре знав. Джонатан був високий і незграбний, зі світло-шатеновим волоссям, геть не схожий на низенького, худорлявого й чорнявого Філіпа, — але в усьому іншому він перейняв риси людини, що замінила йому батька: наполегливість, вірність принципам, відданість і амбітність. Усі любили його попри надмірно сувору моральність — як, власне, й Філіпа.

Якщо Філіп відмовлявся розмовляти, єдиним виходом було поговорити з Джонатаном.

Джек дивився, як Джонатан розраховувався з воїнами та візниками. Він добре знав свою справу: коли візники попросили більше грошей, ніж їм належало, — як і завжди — він відмовив їм, ввічливо, але твердо. Джек подумав, що монастирська освіта — то гарна підготовка для керівництва.

Керівництво. Джекові недоліки в цьому проявилися доволі явно. Проблема перетворилася на справжню кризу через його недбале поводження з працівниками. Щоразу, як згадував їхню розмову, він проклинав свою неспроможність і був рішуче налаштований виправити все. Коли візники з бурчанням пішли, Джек підійшов до Джонатана й мимохідь кинув:

— Філіп страшенно гнівається через страйк.

Якусь мить здавалося, що Джонатан скаже щось неприємне, адже й сам сердився через це, але вираз його обличчя швидко змінився.

— Здається, що гнівається, але насправді він ображений.

— Він сприйняв це як особисту образу, — погодився Джек.

— Так. Він почувається так, наче майстри відвернулися від нього у скрутну годину.

— Певним чином так і є, — сказав Джек. — Але Філіп також припустився помилки, коли вирішив так категорично змінити заведений порядок.

— Що ж йому було робити? — заперечив Джонатан.

— Спершу треба було пояснити їм, що в нас скрутне становище. Тоді вони й самі могли б запропонувати, як можна витрачати менше. Але я не можу звинувачувати Філіпа, тому що й сам припустився цієї помилки.

У Джонатанові прокинулася допитливість.

— Як саме?

— Я повідомив працівникам про скорочення витрат так само різко й нетактовно, як Філіп мені.

Джонатан, який був налаштований так само, як Філіп, і звинувачував у всьому людську підступність, тепер, хоч і неохоче, побачив ситуацію з іншого ракурсу. Джек вирішив нічого більше не казати. Він бачив, що вже посіяв сумнів.

Він покинув Джонатана й повернувся до приміщення з підлогою для креслення. Він збирав своє знаряддя й думав, що труднощі полягають у тому, що Філіп був головним примирителем у місті. Він судив порушників і розбирав суперечки. Те, що він сам став стороною у сварці, розлючений, ображений і невблаганний, тривожило. Цього разу примирителем мав виступити хтось інший, і Джек не міг уявити в цій ролі нікого, крім себе. Як старший майстер він і був тим посередником, що міг розмовляти з обома сторонами, а в його мотивації ніхто не сумнівався: він лише прагнув продовжити будівництво.

До кінця дня він обмірковував, що йому робити, і постійно ставив собі одне й те саме запитання: що на його місці зробив би Філіп?

Наступного дня він відчув, що готовий до розмови з пріором.

Був холодний сльотавий день. Після полудня Джек ходив запустілим собором, натягнувши каптур на голову, щоб не промокнути, удавав, що роздивляється тріщини в клеристорії (то була проблема, розв’язання для якої він так і не знайшов), і чекав, аж доки побачив, як Філіп поспіхом прямує у свій будинок із клуатру. Щойно він зник за дверима, Джек рушив за ним.

Філіпові двері завжди були відчинені. Джек постукав і увійшов. Філіп стояв на колінах у кутку перед невеличким вівтарем. «Невже він іще не намолився в церкві за весь день і більшу частину ночі?» — подумав Джек. Вогнище було холодне: Філіп економив. Джек мовчки зачекав, доки пріор підведеться й розвернеться до нього.

— Час покласти цьому край, — сказав Джек.

Зазвичай доброзичливе обличчя Філіпа посуворішало.

— Не бачу тут нічого складного, — холодно мовив він. — Вони можуть повертатися до роботи коли захочуть.

— На ваших умовах. — Філіп мовчки дивився на нього. — Вони не повернуться до роботи на ваших умовах і не стануть вічно чекати, доки ви поступитеся здоровому глузду, — продовжив Джек і поспішно додав: — Точніше тому, що їм здається здоровим глуздом.

— Не чекатимуть вічно? — перепитав Філіп. — Куди вони підуть, коли втомляться чекати? Їм більше нема де шукати роботи. Вони вважають, що тільки ми постраждали від голоду? Він лютує по всій Англії. Усі будівництва зменшують витрати.

— Тож ви чекатимете, доки вони приповзуть до вас на колінах, благаючи пробачити їм? — запитав Джек.

Філіп відвернувся.

— Я не хочу, щоб переді мною хтось повзав, — сказав він. — І не думаю, що хоч раз дав привід так думати про мене.

— Так, і саме тому я прийшов до вас, — мовив Джек. — Я знаю, що ви не хочете їх принижувати — це на вас не схоже. Крім того, якщо вони повернуться до роботи ображені й обурені, то надалі працюватимуть погано. Тому мені здається — і я певен у вашій згоді, — що їм треба дати можливість врятувати репутацію. А це означає піти на поступки.

Джек затамував подих. Це були ті слова, які він так довго обмірковував, і тепер настала вирішальна мить. Якщо Філіпа й це не зворушить, майбутнє на них чекає безрадісне.

Філіп довго й пильно дивився на Джека. З його обличчя Джек бачив, що той бореться зі своїми емоціями. Нарешті його вираз пом’якшав, і він сказав:

— Нумо присядемо.

Джек щосили старався не показати, яке полегшення відчув. Далі він збирався говорити про те, що не повторить нетактовності, яку проявив у розмові з будівниками.

— Ваше розпорядження щодо припинення закупівлі матеріалів може залишатися незмінним, — почав він, — як і заборона наймати нових працівників — проти цього ніхто не заперечує. І, як мені здається, їх можна переконати, що на дні святих робота припинятиметься, але за умови, що в інших питаннях ви підете на поступки.

Він зупинився, щоб дати Філіпові перетравити цю інформацію. До цього часу він лише погоджувався з його вимогами й ні про що не просив.

— Добре, — кивнув Філіп. — Які поступки?

Джек глибоко вдихнув.

— Їх сильно образила заборона на підвищення. Вони вважають, що ви зазіхаєте на давні повноваження ложі.

— Я пояснив, що не маю таких намірів, — втомлено сказав Філіп.

— Знаю-знаю, — квапливо вставив Джек. — Безперечно. І я вам вірю, але вони — ні.

Філіп, здавалося, образився. Як хтось міг йому не довіряти?

— Але це вже в минулому, — так само квапливо додав Джек. — Я запропоную компроміс, який нічого вам не коштуватиме.

Це зацікавило Філіпа.

— Нехай вони й далі вирішують, кого підвищувати, а кого — ні, за умови, що збільшення платні буде відтерміноване на рік, — продовжив Джек і подумав: «Знайди хоч одну причину відмовитися».

— Вони погодяться на це? — скептично спитав Філіп.

— Варто спробувати.

— А якщо я і через рік не зможу підвищувати платню?

— Через рік подивимося.

— Тобто через рік переглянемо цю домовленість?

— За необхідності, — знизав плечима Джек.

— Зрозуміло, — не надто схвально сказав Філіп. — Щось іще?

— Найбільший камінь спотикання — це звільнення працівників, що наймаються на літо. — Тут Джек був цілком щирий, адже це питання не можна було обійти. — На жодному будівництві в християнському світі не заведено негайного звільнення. Найшвидше — це наприкінці тижня. — Щоб Філіп не почувався збентеженим, він додав: — Я мав би попередити вас про це.

— Тож я маю тримати їх на роботі ще два дні?

— Тепер вони навряд чи цим задовольняться, — сказав Джек. — Якби ми від самого початку підійшли до всього інакше, таких труднощів не виникло б, але тепер вони захочуть більших поступок.

— Думаю, ти добре знаєш, яких саме.

Джек знав, і то була єдина справжня поступка, про яку він збирався просити.

— Зараз початок жовтня. Зазвичай ми звільняємо сезонних робітників на початку грудня. Зійдімося посередині та зробімо це на початку листопада.

— Це лише половина з того, чого я потребую.

— Більше ніж половина. Ви зможете зекономити на матеріалах, відтермінуванні підвищення платні й днях святих.

— Але це дрібниці.

Джек похмуро відкинувся назад. Він зробив усе, що міг. У нього не було більше ані доводів, ані сил, щоб переконувати Філіпа, — він не міг дібрати інших слів. Джек використав усі аргументи, але Філіп і досі опирався. І будівничий був готовий визнати свою поразку. Він позирав на кам’яне обличчя Філіпа й чекав.

Філіп довго дивився на вівтар у кутку. Нарешті він перевів погляд на Джека та сказав:

— Я маю обговорити це на засіданні капітулу.

Джек аж розм’якнув від полегшення. То була майже перемога. Філіп не став би просити монахів обговорити щось, чого сам не схвалював, а ті найчастіше все робили так, як пріор вважав за доцільне.

— Сподіваюся, всі погодяться, — тихо мовив Джек.

Філіп підвівся, поклав руку Джекові на плече і вперше за весь цей час усміхнувся.

— Погодяться, якщо я буду такий самий переконливий, як ти, — промовив він.

Така раптова зміна настрою здивувала Джека.

— Що швидше ми здолаємо ці труднощі, то менший вплив вони матимуть, — зауважив він.

— Знаю. Я дуже розгнівився, але не хочу сваритися з тобою.

Раптом він простягнув руку.

Джек радо потиснув її та спитав:

— Можна сказати працівникам зібратися вранці в повітці, щоб дізнатися рішення капітулу?

— Так, скажи.

— Зроблю це негайно.

Він зібрався йти.

— Джеку, — мовив Філіп.

— Що?

— Дякую.

Джек кивнув у відповідь і вийшов. Пішов під дощем, забувши навіть натягнути каптур. Він був щасливий.

По обіді Джек обійшов будинки всіх майстрів і розповів їм про збори вранці. Тих, кого не знайшов удома, — то здебільшого були неодружені чоловіки й сезонні робітники — він застав у шинку. Вони були тверезі, адже ель подорожчав так само, як і все інше, тому ніхто не міг дозволити собі напитися. Єдиним, кого не вдалося знайти, був Альфред — Джек не бачив його вже кілька днів. Утім, Альфред з’явився в шинку в присмерку, і на його тупуватому обличчі сяяв тріумф. Він не сказав, де був, а Джек не став питати. Він залишив зведенюка з іншими та пішов вечеряти до Алієни з дітьми.

Наступного ранку Джек розпочав збори до того, як у повітку прийшов пріор Філіп, щоб встигнути викласти їм головні принципи домовленості. Він знову ретельно продумав усе, що скаже їм, щоб не зіпсувати своїх доводів нетактовністю, і знову намагався міркувати так, як Філіп.

Майстри також зібралися рано. На кону був їхній хліб. Один-двоє молодших майстрів мали дещо пошарпаний вигляд: схоже, в шинку вчора вони засиділися допізна, і дехто з них забув про нестачу грошей. Найтяжче буде з молоддю й тими, хто наймався на літо. Старіші майстри вміли дивитись у перспективу. Нечисленні майстрині також були обережні й консервативні, і підтримають будь-яку домовленість.

— Пріор Філіп просить нас повернутися до роботи, він готовий піти на поступки, — почав Джек. — Перш ніж він прийде, пропоную обговорити, що ми готові прийняти, від чого точно відмовимось і що згодні обговорювати. Ми маємо виступити перед Філіпом як єдине ціле. Сподіваюся, ви згодні із цим.

Дехто з присутніх кивнув.

— Як на мене, негайне звільнення цілком неприйнятне, — сказав Джек удавано гнівним голосом і вдарив кулаком по верстаку, щоб підкреслити свою непохитність у цьому питанні.

Кілька майстрів гучно висловили свою згоду. Джек знав, що від цієї вимоги Філіп уже відмовився. Він просто хотів, щоб поборники традицій і порядку випустили пару й заспокоїлися до того, як пріор погодиться з їхньою позицією.

— Також ми маємо захистити право ложі на підвищення, адже тільки майстри здатні вирішити, набула людина необхідних умінь чи ні.

Це також було нещиро. Джек зосереджував їхню увагу на аспектах підвищення, не пов’язаних із грошовими питаннями, сподіваючись, що, коли майстри вважатимуть, ніби відстояли своє право, вони будуть готові піти на поступки щодо оплати.

— Щодо праці в дні святих — я ще вагаюся. Це питання слід обговорити окремо, адже, як мені відомо, щодо нього немає ані традицій, ані сталого порядку. — Джек розвернувся до Едварда Двоносого й спитав: — А ти що думаєш про це, Едварде?

— У різних місцях різний порядок, — сказав Едвард, задоволений, що з ним радяться.

Джек кивнув йому на знак того, щоб він продовжував. Той почав пригадувати, як у різних містах заведено ставитися до роботи в дні святих. Збори проходили саме так, як і хотів Джек. Тривалі обговорення не надто суперечливих питань мали втомити людей і виснажити їхню готовність сперечатися.

Однак Едвардів монолог перервав голос, що пролунав у Джека за спиною:

— Усе це не має значення.

Джек обернувся й побачив, що то заговорив Ден Бристольський, сезонний робітник.

— Давайте по черзі, — сказав Джек. — Дай Едвардові закінчити.

Але Дена важко було спантеличити.

— Забудь про все це, — не вгавав він. — Нам потрібне підвищення платні.

— Підвищення?

Це безглузде зауваження роздратувало Джека, але, на його подив, знайшлися ті, хто його підтримав.

П’єр сказав:

— Саме так, підвищення. За чотирифунтовий[180] буханець просять пенні. Курка, що раніше коштувала вісім пенсів, тепер коштує двадцять чотири! Я певен, що майже всі тут уже багато тижнів не нюхали міцного пива. Усе дорожчає, але більшості з нас платять стільки само, скільки платили, коли наймали, — дванадцять пенсів на тиждень. А нам треба сім’ї годувати.

У Джека похололо серце. Усе йшло гладенько, але цей випад руйнував його стратегію. Він вирішив не сперечатися з Деном і П’єром, оскільки знав, що в їхніх очах йому краще залишатися неупередженим.

— Я з вами згодний, — відповів він, і це неабияк здивувало їх. — Питання в тому, чи вдасться нам переконати Філіпа підвищити платню, коли в пріорату закінчуються гроші.

Ніхто йому не відповів. Натомість Ден сказав:

— Нам треба по двадцять чотири пенси на тиждень, тільки щоб вижити, і все одно нам буде гірше, ніж раніше.

Джек почувався розгубленим і переляканим: чому він раптом втратив контроль над ситуацією?

— Двадцять чотири пенси на тиждень, — повторив П’єр, і всі згідно закивали.

Джекові здалося, що не тільки він прийшов на збори з підготовленою стратегією. Він жорстко подивився на Дена й спитав:

— Ви все обговорили заздалегідь?

— Так, учора, в шинку, — з викликом сказав Ден. — А що, не можна?

— Можна, звісно. То, може, ти оголосиш усі рішення, ухвалені вашими зборами, для тих, хто не мав честі бути там присутнім?

— Добре.

Ті, хто не був учора в шинку, обурилися, але Дена це не збентежило. Щойно він розкрив рота, як увійшов пріор Філіп. Джек швидко глянув на нього. Пріор, здавалося, був у доброму гуморі. Він перехопив Джеків погляд і майже непомітно кивнув. Джек зрадів: монахи погодилися на поступки. Він уже хотів перебити Дена, але не встиг.

— Ми просимо двадцять чотири пенси на тиждень для майстрів, — гучно сказав Ден. — Робітникам — по дванадцять пенсів, а старшим майстрам — по сорок вісім.

Джек знову подивився на Філіпа. Лагідний вираз його обличчя змінився на жорсткий і рішучий.

— Хвилинку, — почав Джек. — Це не рішення ложі. Це абсурдна вимога, вигадана купкою п’яниць у шинку.

— Неправда, — почувся ще один голос: він належав Альфредові. — Спитай і дізнаєшся, що більшість майстрів підтримує вимогу про подвоєння платні.

Джек розлючено подивився на нього.

— Кілька місяців тому ти благав мене про роботу, — сказав він, — а тепер вимагаєш подвоєння платні. Краще б ти й далі голодував!

— І це чекає на всіх, кому бракує здорового глузду! — додав пріор Філіп.

Джек прагнув уникати таких ризикованих зауважень, але тепер і сам не бачив інших варіантів: його власна стратегія провалилася.

— Ми не працюватимемо менше ніж за двадцять чотири пенси — от і все, — наполягав Ден.

— Про це не може бути й мови, — гнівно відповів пріор Філіп. — Якісь нісенітні марення. Я навіть не буду таке обговорювати.

— А ми не будемо обговорювати нічого іншого, — випалив Ден. — За менші гроші ми не працюватимемо за жодних обставин.

— Що за дурість? — обурився Джек. — Як це ви не будете працювати за менші гроші? Тоді ви залишитеся без роботи, бовдури! Вам нема куди йти!

— Хіба? — промовив Ден.

У повітці стало тихо.

«Господи! — з відчаєм подумав Джек. — Он воно що — вони десь знайшли іншу роботу».

— Нам є куди йти, — сказав Ден і підвівся. — Особисто я саме туди зараз і піду.

— Про що ти говориш? — спитав Джек.

Ден самовдоволено подивився на нього.

— Мені запропонували роботу на новому місці в Ширингу. Там будують церкву та платять майстрам по двадцять чотири пенси на тиждень.

Джек подивився на інших.

— Комусь іще пропонували те саме?

Усі сором’язливо перезиралися.

— Так, усім, — відповів Ден.

Джека немов обухом по голові вдарили. То все це було сплановано заздалегідь. Його зрадили. Він почувався обдуреним і скривдженим. Він усе зрозумів не так. Але образа перетворилася на гнів, і Джек став шукати винного.

— Хто з вас?! — закричав він. — Хто з вас зрадник?

Він подивився на збори. Усі відводили очі, але їхній сором не втішав його. Він був наче споневажений коханець.

— Хто передав вам пропозицію із Ширингу? — загримав він. — Хто у них старший майстер? — Він блукав очима по обличчях, аж доки його погляд зупинився на Альфреді. Хто б сумнівався. Йому стало огидно. — Альфред? — презирливо спитав він. — Ви йдете від мене, щоб працювати на Альфреда?

Усі мовчали. Нарешті Ден сказав:

— Саме так.

Джек зрозумів, що програв.

— Ну нехай, — гірко процідив він. — Ви знаєте мене й знаєте мого брата, але обрали Альфреда. Ви знаєте пріора Філіпа і так само знаєте графа Вільяма, але обрали Вільяма. Я скажу вам лише одне: ви заслужили все, що на вас чекає.

I

— Розкажи мені історію, — попросила Алієна. — Ти зовсім перестав розповідати мені історії, як колись — пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — сказав Джек.

Вони були на своїй таємній лісовій галявині. Стояла пізня осінь, тож, замість сидіти в затінку біля струмка, вони розпалили багаття, укрившись під виступом скелі. Було сіре, холодне й темне надвечір’я, але кохання зігріло їх, а багаття весело тріскотіло. Вони сиділи голі, укрившись плащами.

Джек розгорнув плащ Алієни й торкнувся її грудей. Вона вважала, що її груди завеликі, й сумувала, що вони вже не такі підтягнуті й пружні, як до народження дітей. Але й такі, вони, схоже, подобалися йому не менше, що було для неї великою втіхою.

— Історія про принцесу, що жила у високому замку, — почав він і ніжно торкнувся її пипки. — І принца, що жив в іншому високому замку.

Джек торкнувся другої її пипки та продовжив:

— Щодня вони дивилися одне на одного крізь вікна своїх в’язниць і жадали перетнути долину, що їх розділяла.

Його рука зупинилась у неї між грудей і раптом опустилась униз.

— Але щонеділі вдень вони зустрічались у лісі!

Вона заверещала від несподіванки, а потім засміялася сама із себе.

Ці недільні зустрічі були найкращими моментами в житті, що швидко летіло під укіс.

Неврожаї та падіння ціни на вовну спричинили економічну катастрофу. Купці розорилися, містяни втратили роботу, а селяни голодували. Джекові, на щастя, платили: разом із кількома майстрами він повільно зводив перший прогін нави. А от Алієна мусила припинити виробництво тканини. Ще й справи в їхніх краях були гірші, ніж у Південній Англії загалом, — через те, як Вільям реагував на голод.

Алієні це боліло найбільше. Вільямові конче були потрібні гроші на будівництво нової церкви в Ширингу — церкви, якою він хотів вшанувати пам’ять своєї злобної, напівбезумної матері. Він вигнав чимало орендарів за несплату ренти, і тепер великі площі найродючіших земель у графстві стояли неорані, через що нестача зерна лише посилювалася. А Вільям тим часом постійно накопичував зерно у своїх клунях, щоб ціни зросли ще більше. Він мав небагато робітників, не мусив нікого годувати, тому голод тепер був йому навіть на руку. Але в перспективі він завдавав непоправної шкоди і володінням, і їхній спроможності годувати людей. Алієна згадувала графство під правлінням свого батька — заможний край з родючими ланами й багатими містами, — і це краяло їй серце.

На кілька років вона майже забула про обітниці, які вони з братом дали батькові перед його смертю. Відколи Вільям Гамлейський став графом, а в неї з’явилася сім’я, це перетворилося на якусь давню фантазію. Сам Річард тепер був поважним містянином і командував міською вартою. Він навіть одружився з місцевою дівчиною, донькою тесляра. На жаль, бідолашна мала слабке здоров’я й померла минулого року, не залишивши йому дітей.

Після того як почався голод, Алієна стала згадувати про права на графство. Вона знала, що якби Річард був графом, то з її допомогою зміг би пом’якшити наслідки неврожаїв. Але то так і залишалося фантазіями: Вільям був серед фаворитів короля Стефана, який переміг у громадянській війні, і ніщо не могло вплинути на цей стан речей.

Однак усі ці жалі забувалися на таємній галявині, коли вони з Джеком лягали на дерен кохатися. Від самого початку вони були ласі одне до одного — Алієна досі не забула, як колись давно її приголомшила власна хіть.

І навіть тепер, коли їй було вже тридцять три й коли після народження двох дітей її зад розширився, а колись плаский живіт обвиснув, Джека охоплювала така пристрасть до неї, що вони щонеділі кохалися по три-чотири рази.

Його жарт про ліс перейшов у пестощі, і Алієна потягнулася до нього, щоб поцілувати, коли раптом почула голос.

Вони обоє завмерли. Їхня галявина була віддалена від дороги й захована в хащах: ніхто й ніколи не заважав їм, хіба що необачний олень чи нахабна лисиця. Вони затамували подих і прислухалися. Голос знову залунав, а за ним — іще один. Вони почули шарудіння в підліску — немов багато людей продиралися лісом.

Джек намацав свої чоботи, що лежали неподалік. Він тихенько підійшов до струмка, набрав води в чобіт і вилив її на багаття. Полум’я із шипінням згаснуло, і над золою здійнявся дим. Джек безшумно слизнув у підлісок, пригнувся та зник з очей.

Алієна швидко одяглася й загорнулась у плащ.

Джек повернувся так само тихо, як і пішов.

— Розбійники, — сказав він.

— Скільки? — прошепотіла вона.

— Багато. Я не міг усіх побачити.

— Куди прямують?

— У Кінгзбридж. — Він здійняв руку. — Послухай.

Алієна задерла голову. Вдалині лунали дзвони Кінгзбриджського пріорату — швидко й невпинно, попереджаючи про небезпеку. Її серце завмерло.

— О, Джеку, — діти!

— Ми випередимо розбійників, якщо підемо через Мулисте Днище й перетнемо річку вбрід біля каштанового лісу.

— Тоді ходімо, мерщій!

Джек взяв її за руку, затримав і прислухався. У лісі він міг чути те, до чого вона була глухою, — завдяки тому, що виріс у хащах. Вона чекала. Нарешті він сказав:

— Здається, вони пройшли.

Джек з Алієною покинули галявину й за кілька хвилин вийшли на дорогу. Нікого не було видно. Перетнули дорогу й заглибились у ліс, де опинилися на ледь помітній стежині. Алієна залишила Томмі та Саллі з Мартою грати в «Танець на дев’ятьох» біля веселого вогнища. Вона не могла точно знати, яка небезпека їм загрожує, але сама думка про те, що з дітьми щось станеться, перш ніж вона повернеться до них, неймовірно лякала її. Вони бігли, коли могли, але, на її розчарування, рівних ділянок було мало, і найчастіше Джекові доводилося йти широким кроком, а їй — підтюпцем за ним. Утім, хоч цим шляхом іти виявилося тяжче, ніж дорогою, якою вони ходили зазвичай, він був набагато коротший.

Вони спустилися крутим схилом, що вів до Мулистого Днища. Ті, хто не знав цієї місцини, часто гинули в болоті, але тутешнім був відомий шлях через нього. Та однаково ноги Алієни грузнули в багнюці — вона сповільнювала рух і заважала якнайшвидше повернутися до Томмі й Саллі. З дальнього краю Мулистого Днища був брід через річку. Холодна вода, що доходила Алієні до колін, змила бруд з її ніг.

Звідти дорога йшла по прямій. У міру того як вони наближалися, дзвони лунали дедалі гучніше. Хай би яку загрозу несли із собою розбійники, місто принаймні було про неї попереджене, подумала Алієна, щоб хоч якось підбадьорити себе. Коли вони з Джеком вийшли з лісу на берег річки біля Кінгзбриджу, то порівнялися із двома-трьома десятками юнаків, які облишили ігри в м’яча та йшли, галасуючи й обливаючись потом попри холодну погоду.

Вони поспіхом перетнули міст. Браму вже зачинили, але люди на мурі впізнали їх і впустили через невеличкі дверцята. Джек скористався своїм авторитетом і змусив хлопців пропустили їх з Алієною вперед. Вони пригнули голови та пройшли через крихітний отвір. Їм вдалося випередити розбійників, і Алієна відчувала неабияке полегшення.

Важко дихаючи, вони простували головною вулицею. Містяни йшли до муру й готували списи, луки зі стрілами та каміння, щоб закидати ним нападників. Дітей зібрали та сховали в пріораті. Алієна зрозуміла, що Марта також там, разом із Томмі й Саллі. Вони з Джеком одразу пішли на монастирське подвір’я.

Біля кухні Алієна, на свій подив, побачила матір Джека, Елену, — таку саму струнку та смагляву, як завжди. Але тепер в її волоссі з’явилася сивина, а навколо очей, що дивилися на світ уже сорок чотири роки, проступили зморшки. Вона про щось жваво розмовляла з Річардом. Неподалік стояв Філіп — він вказував дітям, як пройти в будинок капітулу. Пріор, схоже, не бачив Елени.

Аж ось Алієна помітила Марту з Томмі та Саллі. Вона полегшено зітхнула й обійняла дітей.

— Мамо! А ти що тут робиш? — здивувався Джек.

— Прийшла попередити, що сюди йде банда розбійників. Вони нападуть на місто.

— Ми бачили їх у лісі, — сказав Джек.

Річард нашорошив вуха.

— Бачили? Скільки їх там?

— Не знаю точно, але багато — сотня, а може, й більше.

— Чим озброєні?

— Палицями. Ножами. Дехто має сокири, але більшість із палицями.

— Звідки йдуть?

— З півночі.

— Дякую! Піду піднімуся на мур і роздивлюся.

— Марто, забери дітей у будинок капітулу, — сказала Алієна й пішла слідом за Річардом, разом із Джеком та Еленою.

Поки вони йшли через місто, всі питали Річарда, що сталося.

— Розбійники, — коротко відповідав він, не зупиняючись.

«Річард у своїй стихії, — подумала Алієна. — Відправ його заробляти собі на хліб — і він буде зовсім безпорадний. А от коли йдеться про війну, стає спокійний, зважений і обізнаний».

Вони підійшли до північного муру міста й підійнялися драбиною на бруствер. Там уже лежали на однаковій відстані одна від одної купи каміння, підготовлені, щоб кидати в нападників. Містяни з луками готувалися пускати стріли. Кілька років тому Річард переконав міську гільдію влаштовувати навчання раз на рік. Попервах його задуму противилися, але поступово це перетворилося на ритуал, — як ігри на день літнього сонцестояння, — і всім це сподобалося. Тепер стало очевидно, що все це було недаремно: містяни реагували швидко та впевнено, коли дзвони вдарили на сполох.

Алієна з острахом подивилася через поля на ліс, але нічого не побачила.

— Ви, схоже, добряче їх обігнали.

— Що їм знадобилося тут? — спитала Алієна.

— Комори пріорату, — відповіла Елена. — Це єдине місце на багато миль навкруги, де є якась їжа.

— Ну звісно.

Розбійники були зголоднілими людьми, чию землю відібрав Вільям Гамлейський, і грабіжництво стало для них єдиним способом вижити. У селищах, які не могли захиститися, не було чого красти: селяни там і самі мало чим відрізнялися від розбійників. Лише в коморах лендлордів було достатньо харчів.

Алієна побачила їх саме тоді, коли думала про це.

Розбійники висипали з лісу, немов щури з підпаленої скирти, і рушили юрбою через поле: двадцять, тридцять, п’ятдесят, сто — ціла армія. Вони, схоже, сподівалися заскочити місто зненацька та вдертися через браму, але коли почули дзвони, зрозуміли, що їх помітили. Попри це вони перли вперед з відчаєм, притаманним тільки голодним. Один чи два лучники випустили стріли, але розбійники були ще далеко, і Річард крикнув:

— Зачекайте! Не марнуйте стріл!

Коли на Кінгзбридж напали минулого разу, Томмі виповнилося лише півтора року, а Алієна була вагітна Саллі. Тоді вона ховалась у пріораті, разом із дітьми та старими. Тепер вона залишилася на бруствері, щоб допомогти відганяти нападників. Багато жінок чинило так само: їх на мурі було майже стільки само, скільки чоловіків.

Та однаково, коли розбійники наблизилися, Алієна стривожилася. Вона була поряд із пріоратом, але їй здавалося, що, якщо нападникам вдасться прорвати оборону, вони зможуть дістатися монастиря раніше за неї; чи що, якщо її поранять під час сутички, вона не зможе допомогти дітям. На мурі були і Джек, і Елена: якщо їх вб’ють, то дбати про Томмі та Саллі залишиться тільки Марта. Алієна вагалася.

Розбійники майже підійшли до муру. На них посипався дощ стріл, і Річард більше не стримував лучників. Стріли легко вражали нападників, які не мали обладунків, що могли б захистити їх. Крім того, вони були неорганізовані. Напад ніхто не спланував. Вони сунули на глуху стіну, немов отара худоби, а коли підійшли, не знали, що робити, тим часом як містяни закидали їх камінням із брустверів. Кілька розбійників кинулося з палицями до північної брами. Алієна знала, яка завтовшки ця оббита залізом дубова брама — вони б нізащо не пробилися через неї. Тим часом різник Альф і сідляр Артур тягнули казан окропу із чиєїсь кухні на ту частину муру, що межувала з брамою.

Алієна побачила, як розбійники внизу почали ставати один одному на плечі, щоб перелізти через стіну. Джек і Річард негайно заходилися кидати в них каміння, і Алієна, думаючи про своїх дітей, приєдналася до рідних, а за нею і Елена. Відчайдухи якийсь час трималися під градом каміння, але невдовзі камінь влучив комусь із них у голову, піраміда розсипалася, і вони відступили.

За мить біля північної брами почулися крики болю: то на голови нападників полився окріп.

Дехто з розбійників раптом усвідомив, що їхні мертві та поранені товариші стали легкою здобиччю, і заходилися грабувати тіла. Ті, хто зазнав легких поранень, чинили опір, а між розбійниками, які не могли поділити пожитки загиблих, зав’язалися бійки.

«Яка огидна, принизлива бійня», — подумала Алієна.

Коли містяни побачили, що нападники зупинилися та б’ються між собою, немов собаки за кістку, вони припинили кидати каміння.

Алієна розвернулася до Річарда.

— Вони надто неорганізовані, щоб нам загрожувати, — сказала вона.

Той кивнув.

— Якби хтось їх скерував, ці зарізяки були б небезпечнішими, адже вони у відчаї. Але їх нема кому скеровувати.

Алієні дещо спало на думку.

— Армія, що не має командира, — промовила вона.

Річард ніяк не зреагував, але її ця ідея захопила. Її брат був вправним командиром, який не мав війська. Розбійники були військом без командувача. А графство занепадало…

Дехто з містян і досі кидав у розбійників каміння та пускав стріли, і ще кілька з них впали. То була остання крапля, і вони почали відступати, немов зграя собак, підібгавши хвости, із жалем озираючись через плече. Потім хтось відчинив північну браму, і натовп молодиків із мечами та сокирами пішов шукати тих, хто відбився від зграї. Розбійники побігли, а недостатньо прудких спіймали та жорстоко вбили.

Елена з огидою відвернулась і сказала Річардові:

— Краще б ти не давав хлопцям їх переслідувати.

— Після такої сутички юнаки прагнуть крові, — відповів він. — Крім того, що більше вб’ємо цього разу, то менше прийде наступного.

«Це міркування воїна», — подумала Алієна. За часів, коли її життю щодня щось загрожувало, вона, напевне, також погналася б добивати розбійників. Але зараз прагнула позбутися причин розбійництва, а не самих розбійників. Крім того, вона вже вигадала, як скористатися ними.

Річард наказав ударити в дзвони на знак того, що небезпека відступила, та подвоїти варту на ніч — і дозори, і чатових. Алієна пішла в пріорат забрати Марту з дітьми. Вони зустрілися в будинку Джека.

Алієна раділа, що вони всі разом: вона, Джек, їхні діти, Джекова мати, Річард і Марта. Вони були наче звичайна родина, і Алієна майже забула, що її батько помер у темниці, сама вона одружена з Джековим зведенюком, Елена живе вигнанкою…

Вона потрусила головою. Немає сенсу удавати, що вони звичайна родина.

Джек націдив глек елю з барильця та розлив його по кухлях. Усі були напружені та збуджені, хоча загроза вже минула. Елена розпалила вогнище, а Марта заходилася різати ріпу в казан, щоб зварити юшки на вечерю. За кращих часів у такий день вони поклали б у казан половину свині.

Річард випив ель одним довгим ковтком, витер губи та сказав:

— До кінця зими таке траплятиметься дедалі частіше.

— Краще б вони грабували комори графа Вільяма, а не пріора Філіпа. Це Вільям зробив їх жебраками, — озвався Джек.

— Якщо вони не покращать свою тактику, у Вільяма на них чекатиме те саме, що в нас. Вони наче зграя собак.

— Їм потрібен командир, — сказала Алієна.

— Молися, щоб його не з’явилося! — вигукнув Джек. — Тоді вони дійсно стануть небезпечними.

— Командир може повести їх грабувати майно Вільяма замість нашого, — зауважила Алієна.

— Не розумію тебе, — відповів Джек. — Думаєш, вони наважаться на таке?

— Наважаться, якщо їх очолить Річард.

Усі замовкли.

Її задум потроху набував форми, і Алієні стало здаватися, що він може спрацювати. Вони зможуть дотримати слова, що дали батькові: Річард скине Вільяма та стане графом, а графство повернеться до миру й заможності… Що більше вона думала, то більше захоплювалася цією думкою.

— Їх було понад сотню, — сказала вона й розвернулася до Елени. — Скільки ще їх у лісі?

— Не злічити, — відповіла та. — Сотні. Тисячі.

Алієна нахилилася над столом і подивилася Річардові в очі.

— Очоль їх, — переконано мовила вона. — Організуй їх. Навчи їх битися. Склади план нападу. І відправ у бій проти Вільяма.

Раптом вона зрозуміла, що наражає його на смертельну небезпеку, і затремтіла від тривоги. Замість того щоб відвоювати своє графство, він може загинути.

Але його це не тривожило.

— Господи, Алі, може, ти й права, — сказав він. — Я зможу зібрати своє військо та спрямувати його проти Вільяма.

Алієна побачила в нього на обличчі спалах давно випестуваної ненависті, а потім глянула на шрам на його правому вусі — на місці відрізаної мочки, і притлумила пов’язані із цим давні спогади.

Річард захопився перспективою, що відкривалася перед ним.

— Я зможу нападати на Вільямові стада, — із втіхою продовжив він. — Красти його овець, полювати на його оленів, спустошувати його комори та грабувати млини. Боже, якщо в мене з’явиться військо, цьому хробакові кепсько буде.

«Він народжений воїном, — подумала Алієна. — Це його доля». Вона боялася за брата, але й не могла не радіти, що в нього з’явиться можливість здійснити своє призначення.

Річард відразу задумався про можливі ускладнення.

— Але де мені їх шукати? — запитав він. — Вони завжди ховаються.

— Це я можу тобі підказати, — відгукнулася Елена. — Від Вінчестерської дороги відгалужується заросла стежка, що веде до закинутої каменярні. Там вони й ховаються. Колись вона звалася каменярнею Саллі.

— Але я не маю каменярні! — озвалася семирічна Саллі.

Усі розсміялися, а потім затихли.

Річард мав натхнений і рішучий вигляд.

— Дуже добре, — по-діловому сказав він. — Каменярня Саллі.

— Ми працювали впродовж усього ранку — викорчовували величезний пень на пагорбі, — розповідав Філіп. — Коли повернулися, тут, біля загону для кіз, стояв мій брат Френсіс і тримав тебе на руках. Тобі був лише день.

Джонатан мав серйозний вигляд. Для нього це була урочиста мить.

Філіп оглянув лісовий скит Святого Йоана. Лісовим він тепер був лише на словах: упродовж минулих років монахи розчистили багато акрів землі, і монастир тепер оточували поля. З’явилися нові кам’яні будівлі: будинок капітулу, трапезна, дорміторій — а також кілька менших, рублених комор і сироварень. За сімнадцять років скит дуже змінився, і люди в ньому також. Декілька з тих молодих ченців тепер служили в Кінгзбриджі на відповідальних місцях. Вільям Бовей, який колись крапав гарячим воском на лису голову наставника, нині став пріором скиту. Дехто покинув скит, як-от баламут Пітер Вейргемський, що пішов колись служити в амбітного молодого архідиякона Томаса Бекета в Кентербері.

— Цікаво, які вони були? — сказав Джонатан. — Я про своїх батьків.

Філіп співчував йому. Він і сам втратив батьків, але йому тоді було вже шість років і він доволі непогано пам’ятав їх: спокійну ніжну матір, високого чорнобородого й — принаймні для Філіпа — хороброго та сильного батька. Джонатан не мав навіть таких спогадів. Він знав про своїх батьків лише те, що вони відмовилися від нього.

— Багато про що можна здогадатися, — зауважив Філіп.

— Справді? — живо відгукнувся Джонатан. — Про що саме?

— Вони були у злиднях, — сказав Філіп. — Заможні люди не мають причин кидати своїх дітей. У них не було друзів: друзі бачать, коли жінка чекає на дитину, і не залишаться байдужими, якщо малюк просто зникне. Вони були у відчаї. Лише зневірені люди можуть наважитися покинути свою дитину.

У Джонатана на очах стояли сльози. Пріор охоче поплакав би за нього — хлопця, що, як усі навколо казали, так нагадував самого Філіпа. Він шкодував, що не може нічим втішити Джонатана й розповісти щось тепле та сердечне про його батьків. Та як він міг удавати, що вони любили його, коли покинули на смерть?

— Чому Господь дозволяє таке? — спитав Джонатан.

Філіп побачив у цьому можливість хоч якось розрадити свого вихованця.

— Коли починаєш ставити такі запитання, можеш заплутатися. Але з тобою все, як на мене, цілком очевидно. Господь хотів взяти тебе до Себе.

— Ви справді так думаєте?

— Хіба я не казав тобі? Я завжди так думав. Так я і сказав ченцям у день, коли тебе знайшли. Я сказав, що Господь відправив тебе сюди з певною метою, а наш обов’язок — виростити тебе й підготувати до служіння Господові, щоб ти зміг виконати завдання, яке Він має для тебе.

— Цікаво, чи знає про це моя мати?

— Якщо вона вже з янголами — то знає.

— Яке ж завдання він уготовив мені?

— Господові потрібно, щоб монахи були книжниками, просвітниками, музиками та фермерами. Йому потрібні люди, здатні виконувати складну роботу, які ставали б келарями, пріорами та єпископами. А ще ті, хто зможе торгувати вовною, лікувати хворих, виховувати учнів і будувати церкви.

— Важко уявити, що Він приготував якусь роль і мені.

— Навряд чи Він завдав би Собі такого клопоту, якби це було не так, — з усмішкою сказав Філіп. — Однак це не обов’язково якась визначна чи грандіозна роль зі світського погляду. Може, Йому треба, щоб ти був одним з мовчазних монахів, скромною людиною, що присвятить життя молитвам і роздумам.

Обличчя Джонатана спохмурніло.

— Можливо, так і є.

Філіп розсміявся.

— Але я так не думаю. Господь не робитиме ніж із дерева або жіночу сорочку зі шкіри для взуття. Ти не призначений для тихого життя, і Бог це знає. Я думаю, Він хоче, щоб ти бився за Нього, а не співав Йому осанну.

— Сподіваюся, що так.

— А саме зараз Він хоче, щоб ти пішов до брата Лео та дізнався, скільки голів сиру той припас для Кінгзбриджу.

— Добре.

— Я піду в будинок капітулу поговорити зі своїм братом. Запам’ятай: якщо хтось із монахів питатиме тебе про Френсіса, не кажи їм зайвого.

— Я нічого не скажу.

— Ну йди.

Джонатан швидко пішов через подвір’я. Урочистий настрій уже покинув його, і природна бадьорість повернулась до нього раніше, ніж він встиг дійти до сироварні. Філіп дивився йому вслід, аж доки Джонатан зникнув за дверима.

«Я був колись, як він, — подумав Філіп, — хіба що не такий розумний».

Він пішов у протилежному напрямку, до будинку капітулу. Френсіс передав йому вістку з проханням зустрітися потайки. У Кінгзбриджі вважали, що Філіп просто поїхав відвідати скит. Приховати зустріч від тамтешніх ченців було неможливо, але скит був так далеко, що їм просто не було кому про це розповідати. Кінгзбридж відвідував тільки пріор скиту, а той дав обітницю мовчати.

І Філіп, і Френсіс приїхали в скит уранці. Було б безглуздо вдавати, що їхня зустріч випадкова, але вони дали всім зрозуміти, що домовилися про неї тільки заради того, щоб побачити один одного. Обидва відвідали службу, потім пообідали з монахами, а тепер нарешті мали нагоду поговорити віч-на-віч.

Френсіс чекав у будинку капітулу, сидячи на кам’яній лавці біля стіни. Філіп майже ніколи не бачив себе в дзеркалі, адже в монастирі їх не було, тому й оцінити своє старіння міг тільки за змінами в зовнішності брата, що був молодший за нього лише на два роки. У Френсіса, якому виповнилося сорок два роки, побільшало сивини в чорному волоссі, а навколо яскраво-блакитних очей пролягли зморшки. Від їхньої минулої зустрічі він погладшав, що було помітно із шиї та попереку. Філіп подумав, що сам він, напевне, сивіший, але стрункіший, а от хто з них має більше зморшок, зрозуміти було важко.

Він сів поруч із Френсісом і оглянув порожнє восьмикутне приміщення.

— Як справи? — спитав брат.

— При владі знову дикуни, — відповів Філіп. — У пріорату закінчуються гроші — ми практично припинили будувати собор, Кінгзбридж занепадає, половина королівства голодує, а подорожувати стало небезпечно.

— Те саме, що й по всій Англії, — кивнув Френсіс.

— Схоже, дикуни будуть при владі завжди, — похмуро сказав Філіп. — Схоже, жадоба можновладців завжди переважатиме над мудрістю, а страх у серцях тих, хто тримає зброю, завжди переважатиме над співчуттям.

— Зазвичай ти не такий песиміст.

— Два тижні тому на нас напали розбійники. То було жалюгідне видовище: не встигли містяни кількох із них вбити, як ті почали битися між собою. А коли розбійники пустились навтьоки, міська молодь погналася за бідолашними та вбила всіх, кого вдалося наздогнати. Це було огидно.

— Таке тяжко збагнути, — похитав головою Френсіс.

— Мені здається, я розумію. Вони злякались і, щоб подолати свій страх, мусили пролити кров тих, хто їх настрашив. Я бачив те саме в очах людей, що вбили нашого батька й матір. Вони вбили їх, тому що боялися. Але що ще може вигнати з них той страх?

— Мир, справедливість, заможність… — зітхнув Френсіс. — Те, чого так тяжко досягнути.

— Так, — сказав Філіп і перейшов на інше: — А в тебе як справи?

— Я служу в сина імператриці Мод. Його звуть Генріх.

До Філіпа доходили чутки про цього Генріха.

— Що ти думаєш про нього?

— Дуже розумний і рішучий молодий чоловік. Його батько помер, і він успадкував титул графа Анжуйського. Крім того, Генріх ще й герцог Нормандський, адже він — старший онук старого Генріха, що був королем Англії та герцогом Нормандським. До того ж Генріх одружений з Елеонорою Аквітанською, що робить його герцогом Аквітанським.

— Він править більшою територією, ніж король Франції.

— Саме так.

— Але який він як людина?

— Освічений, працьовитий, моторний, мінливий, вольовий. У нього жахливий характер.

— Часом я шкодую, що не маю жахливого характеру, — мовив Філіп. — Щоб усі навколо ходили навшпиньках. Але всі знають про мою розважливість, тому ніколи не слухаються з такою жвавістю, як пріора, що може щохвилини вибухнути.

Френсіс засміявся.

— Лишайся таким, який ти є, — сказав він, а потім знову посерйознішав. — Генріх змусив мене замислитися про важливість особистості короля. Подивись на Стефана: його рішення нікудишні, його рішучість — то короткочасні спалахи, що швидко згасають, його відвага межує з дурістю, і він завжди милує своїх ворогів. Тим, хто зраджує його, мало що загрожує: вони завжди можуть розраховувати на його милість. Тому він упродовж вісімнадцяти років марно боровся за те, щоб правити землями, які були сполученим королівством, коли він прийшов до влади. Генріх уже має більше влади над раніше незалежними герцогствами та графствами, ніж Стефанові вдавалося здобути тут.

Філіпа раптом осяяла здогадка.

— Навіщо Генріх відправив тебе в Англію? — спитав він.

— Дослідити королівство.

— Яких висновків ти дійшов?

— Що тут панує беззаконня та голод, країна потерпає від негоди й замучена війною.

Філіп задумливо кивнув. Молодий Генріх став герцогом Нормандським тому, що був старшим сином Мод, єдиної законної дитини старого Генріха — герцога Нормандського й короля Англії.

Маючи таке походження, молодий Генріх міг заявити про права на англійський трон, як і його мати. Але її не хотіли визнавати — тому що вона була жінкою, а її чоловік — анжуйцем. А от молодий Генріх, окрім того, що належав до чоловічої статі, мав ще й додаткову перевагу: був нормандцем за матір’ю та анжуйцем за батьком.

— Генріх змагатиметься за англійський престол? — спитав Філіп.

— Залежить від мого звіту, — відповів Френсіс.

— І що ти скажеш йому?

— Що кращої миті, ніж зараз, не буде.

— Слава Богу! — мовив Філіп.

II

Дорогою в замок єпископа Валер’яна граф Вільям зупинився біля кауфордського млина, що належав йому. Мельник, похмурий чоловік середнього віку, на ім’я Вульфрік, мав право молоти все зерно, що вирощували в одинадцятьох найближчих селах. Як платню він залишав собі два мішки борошна з кожних двадцяти: один для себе, а другий — для Вільяма.

Вільям поїхав у селище зібрати належну йому данину. Зазвичай він не робив цього особисто, але й часи були незвичайні. Нині він мусив відряджати озброєний супровід для кожного возу з борошном або чимось їстівним. Щоб зекономити, Вільям узяв за звичку брати із собою віз або два щоразу, коли вирушав кудись разом зі своїми лицарями, щоб забрати дорогою все, що можна.

Хвиля розбійницьких нападів стала неприємним побічним ефектом його жорсткої політики щодо недбалих орендарів. Люди, позбавлені землі, часто вдавалися до крадіжок. Найчастіше крадії з них були не кращі, ніж фермери, і Вільям очікував, що більшість не переживе зими. Попервах його передбачення виправдовувалися: розбійники або нападали на самотніх подорожніх, в яких не було чого брати, або влаштовували неорганізовані напади на надійно захищені цілі. Але останнім часом їхня тактика значно покращилася. Вони нападали лише тоді, коли мали подвійну кількісну перевагу над захисниками. Напади відбувалися, коли комори були повні, що свідчило про ретельну розвідку. Вони стали несподіваними та швидкими, та й билися розбійники з відчайдушною сміливістю. Утім, бій тривав недовго — нападники тікали, щойно кожному з них вдавалося захопити якусь здобич: вівцю, окіст, голову сиру, мішок борошна або клунок срібла. Переслідувати їх не мало сенсу, адже вони танули в лісі, розділяючись і тікаючи хто куди. Хтось вочевидь командував ними, і робив це саме так, як зробив би Вільям.

Успіхи розбійників принижували Вільяма. Це виставляло його бовдуром, не здатним навести лад у власному графстві, а найгіршим було те, що розбійники нечасто крали в когось іще. Можна було подумати, що вони відкрито кидають йому виклик. Вільям найбільше ненавидів відчуття, що хтось сміється з нього за його спиною. Він усе життя присвятив тому, щоб його самого та його родину поважали, а ця банда розбійників зводила нанівець усі його зусилля.

Вільяма особливо дратувало те, що люди казали про нього поза очі: що він одержав по заслугах, бо ставився до орендарів надто суворо, що тепер вони йому відплачують, що він сам у всьому винний. Він шаленів від гніву, коли дізнавався про такі балачки.

Коли Вільям з лицарями в’їхали в Кауфорд, селяни здивувалися та злякалися. Вільям похмуро роздивлявся схудлі боязкі обличчя, що визирали з-за дверей і швидко ховалися назад. Ці люди вирядили були до нього свого священника з проханням самим молоти власне зерно цього року: мовляв, вони не можуть віддавати десятину мельникові. Вільям мало не велів вирвати священникові язик за таке нахабство.

Було холодно, і береги загати біля млина затягнула крига. Водяне колесо стояло, а жорно мовчало. З хати по сусідству з млином, вийшла жінка, і, дивлячись на неї, Вільям відчув спазм бажання. Їй було років двадцять, вона мала гарненьке личко й пишні чорні кучері. Попри голод її груди та стегна залишалися крутими. Жінка вийшла із зухвалим виразом на обличчі, який зникнув, щойно вона побачила Вільяма з лицарями, і вона тут-таки позадкувала назад у хату.

— Ми їй не полюбилися, — сказав Волтер. — Напевне, побачила Джерваза.

То був старий жарт, але всі зареготали.

Вони прив’язали коней. Оточення Вільяма змінилося від початку громадянської війни. Його й досі супроводжували Волтер, Бридкий Джерваз і Г’ю Сокира, але Ґілберт загинув у несподівано кривавій битві з каменярами, і його замінив Гійом. Майлз втратив руку в бійці через партію в кості в Норвічі, і його замінив Луї. Вони були вже не молоді, але поводилися так само: реготали й пиячили, грали в азартні ігри й ходили по шльондрах. Вільям втратив лік шинкам, що вони розгромили, євреям, яких вони замордували, і дівчатам, котрих позбавили цноти.

Вийшов мельник. Своїм понурим виглядом він, безсумнівно, мав завдячувати одвічному презирству, з яким селянство ставилося до його ремесла. Але тепер на зміну похмурості прийшла тривожність. Проте Вільяма це влаштовувало: він любив, коли люди лякалися його появи.

— Не знав, що ти маєш дочку, Вульфріку, — сказав Вільям із хтивими нотками в голосі. — Ти що, ховав її від мене?

— Це Меґґі, моя дружина, — відповів той.

— Брешеш. Твоя дружина — стара спрацьована карга, я пам’ятаю її.

— Моя Мей померла минулого року. Я знову одружився.

— От старий брудний пес! — вигукнув Вільям з усмішкою. — Вона ж на тридцять років молодша за тебе!

— На двадцять п’ять…

— Ну досить. Де моє борошно? Один мішок із двадцяти!

— Усе тут, мілорде. Прошу увійти.

Вхід у млин пролягав через будинок мельника. Вільям з лицарями увійшли в єдину кімнату в хаті слідом за мельником. Молода дружина мельника стояла на колінах перед вогнищем і підкладала туди дрова. Коли вона нахилилася, її туніка облягла сідниці. Вільям відзначив, що в неї доволі м’ясисті стегна. Не дивно: дружина мельника під час голоду худне останньою.

Вільям зупинився, витріщившись на її зад. Лицарі посміхнулися, а мельник заметушився. Молодиця озирнулася, зрозуміла, що всі дивляться на неї та підвелася в сум’ятті.

Вільям підморгнув їй і сказав:

— Принеси нам елю, Меґґі, — ми геть спраглі.

Вони увійшли в наступні двері й потрапили до млина. Мішки борошна були складені колом на круглому току. Їх було небагато. Зазвичай вони лежали купою, вищою за людський зріст.

— І це все? — спитав Вільям.

— Врожай був мізерний, мілорде, — схвильовано відповів Вульфрік.

— І де моє?

— Ось, мілорде. — Він указав на купу з восьми-дев’яти мішків.

— Що?! — Вільям відчув, як його обличчя запалало. — Оце моє? У мене два вози надворі стоїть, і ти пропонуєш мені це?

На обличчі Вульфріка з’явився страдницький вираз.

— Мені шкода, мілорде.

Вільям порахував мішки.

— Тут тільки дев’ять!

— Це все, що є, — сказав Вульфрік, мало не плачучи. — Поруч лежать мої, і їх стільки само…

— Брехливий пес! — сердито вигукнув Вільям. — Ти продав його…

— Ні, мілорде, — наполягав Вульфрік. — Це все, що є.

Увійшла Меґґі із шістьма глиняними кухлями на таці й обійшла з нею всіх лицарів. Вони взяли по кухлю та жадібно випили. Вільям не звернув на неї уваги. Він був надто заведений, щоб пити. Вона залишилася стояти з останнім кухлем на таці.

— А це все що таке? — спитав Вільям у Вульфріка, вказуючи на двадцять п’ять — тридцять мішків, що тулилися до стіни.

— Чекають, доки господарі заберуть, мілорде, — бачите, ось позначки власників на мішках…

Справді, кожен мішок був позначений літерою або символом. То, звісно, міг бути обман, але Вільям не міг його викрити й навіснів від цього. Хай там як, він не збирався миритися з такою ситуацією.

— Я тобі не вірю, — сказав він. — Ти грабуєш мене.

Вульфрік продовжував наполягати на своєму, попри те що його голос тремтів.

— Я кажу правду, мілорде….

— Не зустрічав іще мельників, які не брехали б.

— Мілорде… — судомно ковтнув Вульфрік, — мілорде, я ніколи не взяв би чужого, навіть одного зернятка…

— Я певен, що ти грабуєш мене як сліпого!

Попри холодну погоду обличчям Вульфріка потік піт. Він обтер лоба рукавом.

— Клянуся Ісусом і всіма святими…

— Стули пельку!

Вульфрік замовкнув.

Вільям дозволив собі лютитися дедалі сильніше, але досі не знав, що робити. Він хотів налякати Вульфріка до смерті. Може, наказати Волтерові побити його, натягнувши оздоблені кольчугою рукавиці? Чи забрати власне борошно мельника? Раптом його погляд зупинився на Меґґі, яка тримала тацю з останнім кухлем елю. Її обличчя скам’яніло зі страху, а великі молоді груди випиналися під присипаною борошном тунікою. «Ось воно — покарання для Вульфріка», — подумав він.

— Тримай його дружину, — тихо сказав він Волтерові, а потім звернувся до Вульфріка: — Це буде тобі наукою.

Меґґі побачила, що Волтер наближається до неї, але тікати було пізно. Не встигла вона ухилитися, як той схопив її за руку та потягнув до себе. Вона відсахнулася, і таця упала на підлогу, а ель розлився. Волтер скрутив руку молодиці за спину й тримав. Вона затрусилася зі страху.

— Ні, облиште її, благаю! — голос Вульфріка тремтів від жаху.

Вільям із задоволенням кивнув. Вульфрік побачить, як його молоду дружину ґвалтують кілька чоловіків, а він буде безсилий її врятувати. Іншим разом він подбає про те, щоб мати достатньо борошна та задовольнити господаря.

— Вульфріку, твоя дружина гладшає на хлібі, спеченому з краденого борошна, тоді як нам доводиться затягувати паски. Нумо поглянемо, яка вона гладка, друзі!

Він кивнув Волтерові, і той схопився за горловину туніки Меґґі та різко смикнув. Одежина розірвалась і впала. Під нею виявилася полотняна сорочка до колін. Молодиця важко дихала з переляку, і її пишні груди здіймалися та опускалися. Вільям став перед нею. Волтер викручував їй руки, доки вона вигнулася від болю, а її груди випнулися ще більше. Вільям подивився на Вульфріка, а потім узяв жінку за груди та стиснув їх. Вони здавалися м’якими й важкими.

Вульфрік зробив крок уперед і сказав:

— Дияволе…

— Вгамуй його, — відрізав Вільям, і Луї схопив мельника за обидві руки, утримуючи його на місці.

Вільям здер з молодиці нижню сорочку.

Коли він поглянув на її біле молоде тіло, у нього аж пересохло в горлі.

— Благаю, ні… — вигукнув Вульфрік.

Вільям відчув, як у ньому росте хіть.

— Тримайте її, — наказав він.

Меґґі закричала.

Вільям розстебнув пасок, на якому трималися піхви з мечем, і кинув його на підлогу. Лицарі схопили Меґґі за руки й ноги. Вона пручалася та кричала, хоча не мала жодної можливості вирватися з рук чотирьох дужих чоловіків. Вільямові це подобалося. Її груди трусилися, а стегна розводились і стискались, відкриваючи її принади. Лицарі притиснули молодицю до току.

Вільям став на коліна між її ніг, задер свою туніку й подивився на її чоловіка. Вульфрік був наче прибитий. Він дивився із жахом і благав про милість, але крики заглушали його бурмотіння. Вільям насолоджувався миттю: перелякана жінка, яку тримають лицарі, і її чоловік, що бачить усе це.

І тут Вульфрік зиркнув убік.

Вільям одразу відчув небезпеку. Усі дивилися на нього й на жінку. Увагу Вульфріка могла відвернути тільки раптова можливість порятунку. Вільям простежив за поглядом мельника.

Тієї ж миті щось важке й тверде вдарило його по голові.

Він заревів з болю та упав на молодицю, ударившись своїм обличчям об її. Раптом почув чоловічі голоси, дуже багато. Краєм ока побачив, як Волтер також упав, немов від удару. Лицарі відпустили Меґґі. Вільям подивився на її обличчя та прочитав на ньому шок і полегшення. Вона почала випручуватися з-під нього, він відпустив її та швидко перекотився на бік.

Першим, що він побачив над собою, був дикий на вигляд чоловік із сокирою дроворуба. Вільям подумав: «Хто це, в біса, такий? Батько дівчини?» Гійом підвівся та розвернувся до нападника, і тієї ж миті сокира вдарила по його незахищеній шиї. Лезо глибоко вп’ялось у тіло, і лицар упав на Вільяма мертвим. Його кров залила Вільямову туніку.

Вільям відіпхнув від себе тіло й побачив, що до млина вдерся натовп обідраних, немитих і нестрижених чоловіків, озброєних палицями та сокирами. Їх було багато. Він зрозумів, що втрапив у халепу. Селяни прийшли рятувати Меґґі? Як вони наважилися?! До вечора в цьому селищі буде чимало повішених! Розлючений, він підвівся на ноги й потягнувся по меч.

Меча не було. Він зняв його разом із паском, коли збирався ґвалтувати молодицю.

Г’ю Сокира, Бридкий Джерваз і Луї люто билися з нападниками, які нагадували натовп жебраків. Кілька селян уже лежали мертві на току, але троє лицарів повільно відступали під натиском. Вільям побачив, як гола Меґґі з криками продирається крізь бійню до дверей, і навіть тепер, збентежений і переляканий, відчув судоми невдоволеного бажання, дивлячись на її округлий білий зад. Потім йому на очі потрапив Вульфрік, який врукопаш бився одразу з кількома нападниками. Чому мельник б’ється з тими, хто врятував його дружину? Що, в біса, відбувається?

Спантеличений, Вільям подивився навколо, шукаючи свій пасок. Той лежав на підлозі, просто під ногами. Він підняв його, вихопив меч і відступив на три кроки, щоб підготуватися. Дивлячись на бій, він помітив, що більшість нападників не бере участі в бійці — вони хапали мішки з борошном і тікали. До нього почало доходити. То не розгнівані селяни, що прийшли на допомогу. Ці нападники — чужинці. Їх не цікавила Меґґі, і вони не знали, що на млині Вільям і його лицарі. Вони прагнули лише пограбувати млин і забрати Вільямове борошно. Тепер було зрозуміло, хто це такі: розбійники.

Він відчув азарт. З’явилася нагода відплатити оскаженілій зграї, що тероризувала графство та спустошувала Вільямові комори.

Його лицарі катастрофічно поступалися кількістю. Нападників було щонайменше двадцятеро. Вільяма приголомшила відвага розбійників. Побачивши лицарів, селяни зазвичай розбігалися, немов зграйка курчат, незалежно від того, було їх двоє чи десятеро на одного. Але ці люди билися щосили й не втрачали самовладання, коли один із них падав убитий. Схоже, вони були готові до смерті — напевне, тому що в будь-якому разі померли б, якби їм не вдалося вкрасти борошно.

Луї бився одразу з двома нападниками, коли третій підійшов до нього ззаду та вдарив по голові теслярським молотом. Луї упав і не підводився. Чоловік кинув молот і схопив меч Луї. Лицарі залишились удвох проти двадцятьох розбійників. Але Волтер саме оговтався після удару в голову, здійняв меч і кинувся в бій. Вільям також звів зброю та рушив на розбійників.

Вчотирьох вони були грізними супротивниками. Розбійники відступали, відчайдушно відбиваючи блискавичні удари мечів палицями та сокирами. Вільямові вже здавалося, що вони зломлять їхній опір і змусять тікати, коли один з них крикнув:

— Законний граф!

То був якийсь бойовий клич. Усі підхопили його та заходилися битися з подвійною силою. «Законний граф, законний граф», — гукали вони, і від цих вигуків Вільямове серце похололо, навіть попри те, що його життю вже загрожувала смертельна небезпека. Це означало, що той, хто командував цією армією голодранців, зазіхав на Вільямові маєтки. Вільям також подвоїв зусилля, немов від цієї битви залежало майбутнє його графського титулу.

Вільям побачив, що проти них б’ється лише половина розбійників — решта продовжує розтягати мішки з борошном. Бій перетворився на швидкий обмін ударами. Розбійники стали обережнішими та перейшли до захисту — наче воїни, які знають, що невдовзі пролунає сигнал до відступу.

За спинами розбійників, які протистояли лицарям, інші учасники нападу несли з млина останні чотири мішки борошна. Розбійники почали потроху відходити, задкуючи у двері, що вели з току в будинок. Вільям бачив, що залишиться без борошна, незалежно від того, як закінчиться бій. Невдовзі все графство дізнається, що борошно поцупили просто в нього з-під носа. Він стане справжнім посміховиськом. Думка про це так розізлила його, що він щосили пішов на свого супротивника й проштрикнув йому серце класичним ударом.

Інший розбійник вдало вдарив Г’ю та поранив його в праве плече, після чого той уже не міг битися. У дверях залишилися двоє нападників, які стримували трьох лицарів, що трималися на ногах. Це вже саме собою було доволі принизливо, але потім один із розбійників з несамовитою самовпевненістю махнув товаришу, щоб той тікав. Він одразу ж зник, а перший розбійник відступив на крок назад, в кімнату мельникової хати.

У дверному отворі, куди відійшов розбійник, міг стояти лише один лицар, тому Вільям відіпхнув Волтера та Джерваза: він хотів сам прикінчити негідника. Але щойно вони схрестили мечі, Вільям зрозумів, що перед ним не безпорадний селянин, а загартований битвами воїн — такий самий, як Вільям. Він уперше вдивився в його обличчя й мало не випустив з рук меча.

Його суперником був Річард Кінгзбриджський.

Річардове обличчя скривилося від ненависті. Вільям бачив шрам на його спотвореному вусі. Річардова лють лякала Вільяма більше за виблискування меча. Він думав, що остаточно розчавив Річарда, але той повернувся на чолі армії голодранців, що пошила Вільяма в дурні.

Річард потужно атакував Вільяма, скориставшись його миттєвим збентеженням. Вільям ухилився, здійняв меч, відбив удар і відступив. Річард тиснув на нього, але тепер Вільям опинився під захистом дверного отвору, де Річард міг тільки намагатися вколоти його жалом меча. Але Річард тіснив Вільяма назад, доки той опинився на току млина, а Річард — у дверному отворі. Втім, тепер на Річарда сунули Волтер і Джерваз. Під їхнім натиском він знову відступив. Щойно він пройшов у дверний отвір, Волтер і Джерваз залишилися позаду, і Вільям знову залишився сам на сам з Річардом.

Вільям зрозумів, що Річард у невигідному положенні: коли він просувався вперед — мусив битися одразу з трьома супротивниками. А якщо Вільям втомиться, його місце може зайняти Волтер. Річард не зміг би вічно стримувати їх трьох. На нього чекала неминуча поразка. Можливо, цей день, врешті-решт, не закінчиться приниженням Вільяма. Можливо, йому вдасться покінчити зі своїм найдавнішим ворогом.

Річард вочевидь так само оцінив ситуацію та дійшов тих самих висновків, але не схоже було, що він втратив силу чи рішучість. Він подивився на Вільяма з хижою посмішкою, яка збентежила Гамлея, кинувся на нього та зробив сильний випад. Вільям ухилився, але спіткнувся. Волтер рвонув уперед, щоб захистити Вільяма від смертельного удару, але Річард замість того, щоб нападати, розвернувся та побіг.

Вільям підвівся, і Волтер врізався в нього саме тоді, як Джерваз намагався протиснутися повз них. Вони застрягли на місці, стараючись вивільнитися, лише на якусь мить, але Річардові вистачило цієї хвилі, щоб перетнути кімнату, вибігти надвір і зачинити двері. Вільям побіг за ним і розчахнув двері. Розбійники тікали — і останньою краплею приниження стало те, що вони поїхали на конях Вільямових лицарів. Коли Вільям опинився надворі, він побачив, що його власного скакуна — прекрасного бойового коня, який коштував йому шалених грошей, — осідлав Річард. Коня, безперечно, відв’язали заздалегідь і тримали напоготові. Вільям з відчаєм подумав, що це Річард уже вдруге краде його бойового коня. Річард ударив коня п’ятами, і той став дибки — він не любив незнайомців, — але Річард був вправним вершником і утримався в сідлі. Він натягнув віжки, змушуючи коня схилити голову. Тієї ж миті Вільям кинувся на Річарда з мечем, але кінь брикався, і Вільям промахнувся — вістря меча вдарило по дереву сідла. Кінь поскакав вулицею селища слідом за іншими розбійниками.

Вільям дивився їм вслід, згоряючи з ненависті.

«Законний граф, — думав він. — Законний граф!»

Вільям розвернувся. Волтер і Джерваз стояли позаду. Г’ю та Луї були поранені — він іще не знав, чи тяжко, — а от Гійома вбито: його кров залила всю Вільямову туніку. Вільям почувався страшенно приниженим. Він ледь міг підвести голову.

На щастя, селище спорожніло: селяни повтікали, не чекаючи Вільямового гніву. Мельник із дружиною також зникли, що було не дивно. Розбійники забрали всіх коней і залишили тільки два вози й волів.

Вільям подивився на Волтера.

— Ти впізнав того, останнього?

— Так.

Волтер давно взяв собі за звичку лишатися небагатослівним, коли його лорд гнівався.

— Це був Річард Кінгзбриджський, — сказав Вільям.

Волтер кивнув.

— Вони звали його законним графом, — додав Вільям.

Волтер промовчав.

Вільям пройшов через будинок у млин. Г’ю сидів, притиснувши ліву руку до правого плеча. Він був геть блідий.

— Як почуваєшся? — спитав Вільям.

— Та то пусте, — озвався Г’ю. — Хто це були?

— Розбійники, — коротко відповів Вільям.

Він подивився навколо. Сім чи вісім розбійників лежали на підлозі мертві або поранені. Він помітив, що Луї лежить із розплющеними очима. Спершу він думав, що той мертвий, але Луї моргнув.

— Луї, — гукнув Вільям.

Луї підвів голову та спантеличено подивився на нього. Він іще не оклигав.

— Г’ю, допоможи Луї сісти на віз, — сказав Вільям. — Волтере, поклади тіло Гійома на другий.

Із цими словами він покинув їх і вийшов надвір.

Ні в кого із селян не було коней, окрім мельника, який мав рябого жеребця, що саме скубав траву на березі річки. Вільям знайшов сідло та надів його на жеребця.

Невдовзі вони виїхали з Кауфорду. Волтер і Джерваз поганяли волів.

Його лють не розвіялася дорогою до замку єпископа Валер’яна — навпаки, що більше він думав про почуте, то більше розлючувався. Лише того, що розбійники здолали його, вже було достатньо. Але ними командував його давній ворог Річард, вони звали його законним графом, і це було нестерпно. Якщо їх якомога швидше не здолати, незабаром вони нападуть безпосередньо на Вільяма. Забрати графство в такий спосіб буде цілковитим беззаконням, але Вільям передчував, що скарги з його боку навряд чи зустрінуть доброзичливо. Те, що розбійники зненацька напали на нього, здолали його лицарів і пограбували, а також те, що невдовзі все графство сміятиметься з того, як його принизили, було вже не найбільшою з бід. Під загрозою опинилася сама його здатність утримувати графство у своїх руках.

Він, безперечно, мав убити Річарда. Труднощі полягали в тому, щоб знайти його. Вільям обмірковував це впродовж усієї дороги до замку й дійшов висновку, що відповідь має бути у Валер’яна Біґо.

Вони в’їхали у замок Валер’яна, немов блазні на ярмарок: граф на рябому конику, лицарі — на возах. Вільям роздавав накази людям єпископа: одного відправив по лікаря для Г’ю та Луї, другого — по священника, молитися за душу Гійома. Джерваз і Волтер пішли на кухню по пиво, а Вільям увійшов у замок і був допущений у покої Валер’яна. Вільям ненавидів звертатися до Валер’яна з проханнями, але зараз конче потребував його допомоги в пошуку Річарда.

Єпископ читав підрахунки витрат і надходжень з пергаментного сувою — нескінченні рядки цифр. Він звів очі на Вільяма та побачив його розлючене обличчя.

— Що сталося? — спитав він дещо насмішкуватим тоном, який завжди доводив Вільяма до нестями.

Вільям заскреготав зубами.

— Я дізнався, хто очолив цих клятих розбійників.

Валер’ян звів брову.

— Річард Кінгзбриджський.

— А, — кивнув Валер’ян. — Ну звісно. Це не дивно.

— Це небезпечно, — гнівно відповів Вільям, якого несамовито дратував Валер’янів задумливий спокій. — Його звуть «законним графом». — Він вказав пальцем на Валер’яна. — Повір, тобі не потрібно, щоб графство опинилося в руках їхньої родини, — вони тебе ненавидять, а крім того, вони друзі пріора Філіпа, твого заклятого ворога.

— Добре, заспокойся, — поблажливо сказав Валер’ян. — Ти маєш рацію, я не можу допустити, щоб Річард Кінгзбриджський став графом.

Вільям сів. Він відчув біль. Нині наслідки бою давалися взнаки сильніше, ніж раніше. Він був втомлений, руки пекло, нили забиті місця. «Мені ж лише тридцять сім, — подумав він. — Невже це старість?»

— Я маю вбити Річарда, — сказав Вільям. — Без нього розбійники знову перетворяться на безпорадну отару.

— Згодний.

— Вбити його не тяжко. Тяжко знайти його. Але ти можеш допомогти мені із цим.

Валер’ян потер пальцем довгий ніс.

— Не розумію, як саме.

— Послухай: якщо вони діють організовано, то мають десь бути.

— Не розумію, про що ти. Вони десь у лісі.

— Так, зазвичай шукати розбійників у лісі — марна річ, тому що вони ховаються хто де. Вони рідко ночують двічі на одному місці, адже можуть розвести багаття де завгодно, а спати на деревах. Але щоб організувати таких людей, їх треба зібрати десь в одному місці. Треба мати надійну схованку.

— Тож нам треба знайти лігвище Річарда.

— Саме так.

— І як ти пропонуєш це зробити?

— Тут знадобиться твоя допомога.

Валер’ян скептично подивився на нього.

— Я певен, що половина Кінгзбриджу знає, де вони ховаються, — мовив Вільям.

— Але нам вони не скажуть. Усі в Кінгзбриджі ненавидять нас.

— Не всі, — заперечив Вільям. — Геть не всі.

Саллі обожнювала Різдво.

Різдвяні страви були переважно солодкими: пряникові ляльки, пшенична каша з яйцями та медом, грушівка — солодке грушеве вино, яке робило Саллі смішливою, а також різдвяні хляки — рубці, що варились упродовж багатьох годин, а потім запікались у солодких пирогах. Цього року через голод різдвяний стіл був не такий розкішний, але Саллі однаково раділа.

Вона любила прикрашати хату гостролистом і розвішувати різдвяну омелу[181], хоча від поцілунків вона хихотіла ще сильніше, ніж від грушівки. Перший чоловік, який переступав поріг, приносив удачу — якщо він був чорнявий. Батько Саллі зранку на Різдво мав сидіти вдома, адже його руде волосся вважалося провісником нещастя. А ще дівчинка захоплювалася вертепом у церкві. Саллі любила дивитися, як монахи перевдягаються східними королями, янголами та чабанами, і сміялася до сліз, спостерігаючи, як облудні ідоли падають, коли Свята Родина прибуває до Єгипту.

Але найбільше їй подобався хлопчик-єпископ. На третій день різдвяних свят монахи перевдягали наймолодшого послушника в єпископську мантію, і всі мали слухатися його.

Більшість містян чекали його появи на подвір’ї пріорату. Він неодмінно доручав старшим і найповажнішим містянам якусь брудну роботу: носити дрова або чистити свинарню. А ще напускав на себе надмірну зверхність і зачіпав тих, хто мав владу. Минулого року він змусив ключаря скубати курку: всі мало не померли від сміху — ключар і гадки не мав, як це робиться, і пір’я літало по всьому подвір’ю.

Він з’явився з неабиякою урочистістю — хлопчик років дванадцяти з пустотливою усмішкою, вбраний у пурпурову шовкову мантію, з дерев’яною патерицею в руках — на плечах двох монахів, у супроводі всієї братії. Відразу ж вказав на пріора Філіпа та вигукнув:

— Ти, хлопче! Негайно на стайню чистити віслюка!

Усі гучно зареготали. Старий віслюк славився тяжким норовом, тому його ніколи не чистили.

— Так, мілорде єпископе, — сказав пріор Філіп із добродушною усмішкою і пішов виконувати доручення.

— Вперед! — скомандував хлопчик-єпископ.

Процесія вийшла за подвір’я собору, а містяни рушили слідом. Деякі з них ховалися по хатах і зачиняли двері, щоб уникнути неприємних доручень, але позбавляли себе веселощів. Уся родина Саллі була тут: мама й тато, брат Томмі, тітка Марта й навіть дядько Річард, який неочікувано повернувся додому напередодні ввечері.

Хлопчик-єпископ спершу повів усіх у шинок — так було заведено. Там він зажадав безплатного пива для себе та всіх послушників. Бровар радо виконав його наказ.

Саллі сіла на лавку поруч із братом Ремігієм, одним зі старших монахів. То був високий неласкавий чоловік, з яким вона ще ніколи не розмовляла, але він усміхнувся їй і сказав:

— Як добре, що твій дядько Річард приїхав додому на Різдво.

— Він подарував мені дерев’яну кицьку, яку сам вирізав ножиком, — похвалилася Саллі.

— Це добре. Як думаєш, він надовго приїхав?

— Не знаю, — насупилася Саллі.

— Напевне, він скоро знову поїде.

— Так. Він тепер живе в лісі.

— А ти знаєш де саме?

— Так. Це зветься каменярня Саллі. Так само, як я!

Вона засміялася.

— І справді, — мовив брат Ремігій. — Дуже цікаво.

Коли вони випили, хлопчик-єпископ сказав:

— А тепер ключар Ендрю та брат Ремігій будуть прати одяг замість удови Полл.

Саллі зайшлася реготом і заплескала в долоні. Вдова Полл була гладкою жінкою із червоним обличчям, яка прала одяг містянам. Гидливі монахи не зрадіють, якщо їм доведеться прати смердючі нижні сорочки й панчохи, які містяни міняли раз на пів року.

Натовп висипав із шинку, і процесія понесла хлопчика-єпископа в однокімнатну хату Полл, що стояла біля пристані. Полл розсміялася й почервоніла ще більше, коли дізналася, хто буде прати замість неї.

Ендрю та Ремігій винесли важкий кошик із брудним одягом з хати на берег річки. Ендрю зняв кришку, і Ремігій з виразом страшенної огиди витягнув першу одежину. Якась молода жінка задирливо крикнула:

— Обережно, брате Ремігію, це моя нижня сорочка!

Ремігій зашарівся, і всі розсміялися. Обидва немолоді ченці набралися духу й заходилися прати одяг у річці під вигуки містян, які давали їм поради та заохочували. Ендрю швидко втомився від цього, а от обличчя Ремігія чомусь сяяло від задоволення.

Величезне залізне ядро, що висіло на ланцюгу, закріпленому на дерев’яному риштованні, хиталося туди-сюди, немов зашморг на шибениці. До ядра була прив’язана мотузка. Ця мотузка лежала на барабані, що кріпився до стійки на риштованні, та звисала аж до землі, де її тримали двоє робітників. Коли робітники натягували мотузку, ядро підіймалося та відхилялося назад, аж доки торкалося барабана, а ланцюг лягав горизонтально уздовж риштовання.

Більшість мешканців Ширингу зібралася дивитися.

Робітники відпустили мотузку. Залізне ядро описало чверть кола й ударило в стіну церкви. Почувся гучний удар, і земля під ногами Вільяма струсилася. Він подумав, як незле було б прикувати Річарда в тому місці, куди вдарило ядро. Його розчавило б, наче муху.

Робітники знову натягнули мотузку. Вільям помітив, що затамував подих, коли залізне ядро зупинилось у верхній точці. Робітники знову відпустили мотузку, і ядро полетіло. Цього разу воно пробило отвір у кам’яній стіні. Натовп вибухнув оплесками.

То був геніальний механізм.

Вільям був радий бачити, що роботи на місці будівництва нової церкви розпочалися, але мав на думці дещо важливіше. Він видивлявся єпископа Валер’яна, аж доки побачив його поруч із будівником Альфредом. Вільям підійшов і поманив єпископа до себе.

— Він уже тут?

— Можливо, — відповів Валер’ян. — Ходімо до мене в будинок.

Вони перетнули ринковий майдан.

— Ти привів своє військо? — спитав Валер’ян.

— Звісно. Дві сотні людей. Чекають у лісі за містом.

Вони увійшли в будинок. По ньому розливалися пахощі вареного окосту, і попри те, що Вільяма хвилювало зовсім інше, він відчув, як рот наповнюється слиною. Люди тепер здебільшого економили на харчах, але Валер’ян не дозволяв голоду в графстві впливати на спосіб життя, до якого він звикнув. Єпископ їв мало, але любив показати, що він надто заможний і впливовий, щоб потерпати від неврожаю.

Валер’янова оселя була типовим міським будинком з вузьким фасадом, де в передній кімнаті розташовувалася зала, позаду — кухня, а у дворику були вигрібна яма, вулики та свинарник. Вільям з полегшенням побачив, що в залі на них чекає монах.

— Добрий день, брате Ремігію, — сказав Валер’ян.

— Добрий день, мілорде єпископе, — відгукнувся Ремігій. — Добрий день, мілорде Вільяме.

Вільям пильно подивився на монаха. То був нервовий чоловік із пихатим обличчям і виряченими блакитними очима. Його лице здавалося Вільямові знайомим — напевне, бачив цього ченця під час служб у Кінгзбриджі. Він знав, що той упродовж багатьох років був Валер’яновим шпигуном у таборі Філіпа, але розмовляв із ним уперше.

— Хочеш щось розповісти мені? — запитав Вільям.

— Можливо, — відповів Ремігій.

Валер’ян скинув підбитий хутром плащ і підійшов до вогнища, щоб погріти руки. Слуга підніс бузинового вина в срібних кубках. Вільям трохи відпив, з нетерпінням чекаючи, доки прислужник піде.

Валер’ян також сьорбнув вина й уважно подивився на Ремігія. Коли слуга вийшов, він спитав монаха:

— Як ти пояснив причину, з якої йдеш із пріорату?

— Ніяк, — відповів Ремігій.

Валер’ян звів брову.

— Я не повертатимуся, — з викликом сказав Ремігій.

— Як так?

Ремігій глибоко вдихнув.

— Ви будуєте собор.

— Це звичайна церква.

— Вона буде дуже велика. Думаю, зрештою вона стане соборною.

Вільям деякий час вагався, а потім сказав:

— Ну, припустимо, що ти правий.

— Собором має керувати капітул — з монахів або каноніків.

— І що?

— Я хочу бути пріором.

«Це має сенс», — подумав Вільям.

— Ти такий певний у тому, що одержиш цей пост, що пішов із Кінгзбриджу без дозволу Філіпа й належного виправдання? — уїдливо спитав Валер’ян.

Ремігієві стало незатишно. Вільям співчував йому: коли Валер’ян був не в гуморі, він міг змусити будь-кого нервуватися.

— Сподіваюся, я не надто самовпевнений, — мовив Ремігій.

— Сподіваюся, що ти здатен привести нас до Річарда.

— Так.

— Добродію! То де він? — втрутився в розмову Вільям.

Ремігій мовчав і дивився на Валер’яна.

— Ну ж бо, Валер’яне, заради Бога, дай йому цю посаду! — сказав Вільям.

Але Валер’ян усе ще вагався. Вільям знав, що він ненавидить, коли його до чогось примушують. Нарешті він промовив:

— Добре. Ти будеш пріором.

— Ну, то де Річард? — з нетерпінням спитав Вільям.

Ремігій не зводив очей з Валер’яна.

— Від сьогодні?

— Від сьогодні.

Ремігій розвернувся до Вільяма.

— Монастир — це не просто церква з дорміторієм. Він потребує земель і ферм, а церкви мають сплачувати йому десятину.

— Скажи мені, де Річард, і я дам тобі п’ять селищ із парафіяльними церквами для початку, — запевнив Вільям.

— Заснування монастиря потребує належної хартії.

— Усе буде, не хвилюйся, — відповів Валер’ян.

— Ну ж бо, не тягни — мене за містом чекає ціла армія, — сказав Вільям. — Де ховається Річард?

— У місці, що зветься каменярнею Саллі, неподалік від дороги на Вінчестер.

— Нарешті! — Вільям ледь стримався від захопленого вигуку. — Це занедбаний кар’єр. Туди давно ніхто не ходить.

— Пам’ятаю, — додав Валер’ян. — Там багато років ніхто не працює. Гарна схованка — її складно знайти, хіба що випадково на неї натрапиш.

— Але водночас це пастка, — сказав Вільям із хижацькою радістю. — Стіни, з яких різали каміння, з трьох боків прямовисні. Ніхто не втече. І я не братиму полонених. — Від дедалі сильніше збуджувався, уявляючи собі цю сцену. — Я покінчу з усіма. Це буде не важче, ніж душити курчат у курнику.

Двоє церковників дивно позирали на нього.

— Тебе часом не нудить, брате Ремігію? — з презирством спитав Вільям. — Може, думки про різанину погано діють на шлунок мілорда єпископа?

Щодо обох він мав рацію. Вони були великими інтриганами, ці релігійні люди, але коли доходило до кровопролиття, однаково потребували людей дії.

— Я знаю, що ви будете молитися за мене, — саркастично зауважив Вільям і вийшов.

Його кінь був прив’язаний за дверима — вороний жеребець, що замінив викраденого Річардом бойового скакуна, хоч і не здатний був із ним зрівнятися. Вільям сів верхи й поїхав із міста, намагаючись вгамувати своє збудження та холоднокровно обміркувати напад.

Він гадав, скільки розбійників може бути в каменярні Саллі. Вони здійснювали напади з понад сотнею бійців, тобто в лігві варто було очікувати не менше ніж дві сотні, а може, й до пів тисячі. Може бути так, що Вільямове військо поступатиметься їм кількістю, тому йому треба скористатися своїми перевагами. Першою була несподіванка. Другою — зброя: більшість розбійників мали тільки палиці, молоти, у кращому разі — сокири, і жодних обладунків. Але найбільшою перевагою було те, що Вільямові воїни їхали верхи. Коней у розбійників було мало, до того ж малоймовірно, що вони встигнуть сісти верхи під час Вільямової атаки. Щоб здобути ще одну перевагу, він вирішив послати лучників на схили пагорба, щоб вони почали стріляти в кар’єр за кілька хвилин до основного штурму. Найважливішим завданням було не дати розбійникам утекти — принаймні до того, як буде схоплений або вбитий Річард. Вільям наказав кільком надійним людям лишатися позаду й ловити тих, хто намагатиметься вислизнути.

Волтер чекав разом із лицарями і воїнами там, де Вільям залишив їх кілька годин тому. Їм уже кортіло вступити в бій, всі були в запальному настрої: вони очікували легкої перемоги. І ось військо помчало дорогою на Вінчестер.

Волтер мовчки скакав поруч із Вільямом. Уміння мовчати було однією з його найкращих рис. Вільям неодноразово помічав, що поруч із ним люди весь час теревенили, навіть коли не мали що сказати, — напевне, через страх. Волтер поважав Вільяма, але не боявся його: вони здавна були пліч-о-пліч.

Вільям відчував давно знайому суміш напруженого очікування та смертельного страху. То було єдине у світі, що він робив добре, і ризикував життям щоразу, коли це робив. Але сьогоднішній рейд був особливим. Сьогодні він мав нагоду покінчити з людиною, яка упродовж п’ятнадцяти років докучала йому.

Ближче до полудня вони дісталися першого селища на дорозі, де був шинок. Вільям купив своїм воїнам хліба та пива, а вони пішли напувати коней. Перед тим як поїхати звідси, він віддав їм останні розпорядження.

За кілька миль[182] вони звернули з Вінчестерської дороги. Стежка, на якій вони опинилися, була ледь видна, і Вільям не помітив би її, якби не шукав навмисно. Далі він мав орієнтуватися за рослинністю: вони йшли смугою чотири-п’ять ярдів[183] завширшки, де не було великих дерев.

Він відправив лучників уперед і, щоб ті встигли зайняти позиції, велів решті сповільнитися. Стояв ясний січневий день, і голі дерева не затуляли сонячного світла. Вільям багато років не бував у цій каменярні й не пам’ятав, чи далеко ще до неї. Але коли вони віддалилися десь на милю[184] від дороги, з’явилися ознаки того, що стежиною користуються: він помітив затоптану рослинність, зламані деревця та сліди в багнюці. Він був радий побачити підтвердження словам Ремігія.

Вільям почувався натягнутим немов тятива. Що далі вони йшли, то очевиднішими ставали ознаки перебування тут великої кількості людей: витоптана трава, кінські кізяки, людські фекалії. На такій відстані від дороги розбійники вже не старалися ховатися. Останні сумніви відпали: вони були тут. Битва мала от-от початися.

Їхня схованка мусила бути вже недалеко. Вільям став прислухатися. Лучники могли почати стріляти щомиті, і тоді він почує вигуки та прокляття, передсмертні крики та іржання переляканих коней.

Стежка вивела їх на широку галявину, і за кілька сотень ярдів[185] Вільям побачив каменярню Саллі. Стояла тиша. Щось було не так — лучники не пускали стріл. Вільям затремтів від поганого передчуття. Що сталося? Може, вартові напали на лучників із засідки й тихо вбили їх? Але вони не змогли б убити всіх.

Хай там як, часу на роздуми не було: він майже дістався розбійників. Вільям підострожив коня та пустив його галопом. Воїни зробили те саме, і всі поскакали в напрямку розбійницького лігвища. Вільямів страх змінився на войовниче збудження.

Дорога до каменярні пролягала звивистою ущелиною, і Вільям не бачив, що відбувається всередині. Він глянув угору та побачив, що лучники стоять на скелях і дивляться в напрямку входу. Чому вони не стріляють? Він запідозрив, що його план провалився, і зупинився б, але вже не міг стримати коня. З мечем у правій руці, віжками в лівій і щитом, що висів у нього на шиї, Вільям влетів у занедбану каменярню.

Там нікого не було.

Розчарування вразило його, наче удар. Він мало не розридався. Усі ознаки були перед ним: він почувався таким впевненим. Тепер його корчило, як від фізичного болю.

Коли коні сповільнилися, Вільям побачив, що розбійники пішли звідти зовсім недавно. Навколо видніли імпровізовані намети з гілок та очерету, залишки багаття, на якому варили їжу, і гноївня. Один куток був відгороджений жердинами — там, певно, тримали коней. Скрізь були сліди перебування великої кількості людей: курячі кістки, зношені черевики, розбиті миски. Одне з багать досі курилося. У Вільяма зажевріла надія на те, що їх іще можна наздогнати. Потім він побачив самотню постать, яка сиділа напочіпки біля вогню. Він підійшов. Людина підвелася. То була жінка.

— Сам Вільям Гамлейський завітав, — сказала вона. — Надто пізно, як завжди.

— Я вирву тобі язика за ці слова, пихата корово, — випалив він.

— Ти мене й пальцем не торкнешся, — спокійно відповіла вона. — Я проклинала й кращих за тебе.

Вона приклала до обличчя три пальці, як робили відьми. Лицарі позадкували, а Вільям перехрестився. Жінка безстрашно дивилася на нього неймовірними золотими очима.

— Хіба ти не впізнаєш мене, Вільяме? Колись ти хотів купити мене за фунт, — сказала вона й розсміялася. — Твоє щастя, що тобі не вдалося.

Вільям згадав ці очі. То була вдова Тома Будівника, мати Джека Джексона — відьма, що жила в лісі. Він і сам був радий, що йому тоді не вдалося купити її. Йому кортіло якомога швидше опинитися подалі від неї, але він мусив її розпитати.

— Слухай, відьмо, — озвався він, — Річард Кінгзбриджський був тут?

— Ще два дні тому.

— Можеш сказати, куди він пішов?

— Так, можу, — відповіла вона. — Він зі своїми розбійниками пішов битися за Генріха.

— Генріха? — перепитав Вільям, і в нього з’явилося жахливе передчуття, що він розуміє, про якого Генріха йдеться. — Сина Мод?

— Саме так, — сказала вона.

Вільям аж похолонув. Енергійний молодий герцог Нормандський міг досягнути успіху там, де це не вдалося його матері, а якщо Стефан зазнає поразки, це стане крахом для Вільяма.

— Що сталося? — з нетерпінням спитав він. — Що зробив Генріх?

— Він перетнув море з флотом у тридцять шість кораблів і причалив у Вейргемі, — відповіла відьма. — Він привів із собою військо в три тисячі людей. Це вторгнення.

III

Вінчестер був людний, напружений і небезпечний. Обидва війська зійшлися тут: сили короля Стефана розмістилися в замку, а повстанці герцога — серед них Річард і його розбійники — під міським муром, на пагорбі Святого Егідія, де проводили щорічні ярмарки. Воїнам з обох сторін заборонили заходити в місто, але багато з них порушували цю заборону та проводили вечори в шинках, на півнячих боях чи в борделях, де напивалися, знущалися із жінок і вбивали одне одного, коли грали в кості чи в «Танець на дев’ятьох».

Войовничий дух покинув короля влітку, коли помер його старший син. Нині Стефан облаштувався у королівському замку, а герцог Генріх — у єпископському палаці, тоді як їхні посланці проводили мирні переговори. Короля представляв архієпископ Теобальд Кентерберійський, а герцога Генріха — відомий інтриган єпископ Генріх Вінчестерський. Архієпископ Теобальд і єпископ Генріх щоранку зустрічались у єпископському палаці. Опівдні герцог Генріх проходив вулицями Вінчестеру в супроводі своїх воїнів — зокрема Річарда — і йшов у замок обідати.

Коли Алієна вперше побачила герцога Генріха, вона не могла повірити, що це людина, яка править такою великою імперією, як Англія. На вигляд йому було років двадцять, він мав засмагле, вкрите ластовинням обличчя селянина. Герцог носив просту темну туніку без вишивки, а його рудувате волосся було коротко пострижене. Він скидався на роботящого сина заможного фермера. Але згодом Алієна помітила, що його немов оточує ореол владності. Враження грубої сили, яке він справляв завдяки присадкуватій статурі, широким плечам і великій голові, доповнювали гострі, уважні сірі очі. Люди не наважувалися надто наближатися до нього й ставилися з обережною фамільярністю, наче боялися, що він може щохвилини зірватися.

Алієна думала, що обіди в замку, напевне, проходили неймовірно напружено, адже очільники супротивних армій сиділи за одним столом, і дивувалася з того, як Річард міг сидіти поруч із графом Вільямом. Вона б схопила столовий ніж і порізала його замість оленини на тарілці. Сама вона бачила Вільяма тільки здалека й нечасто. Він, здавалося, був стривожений і в поганому гуморі, що було добрим знаком.

Поки графи та єпископи з абатами зустрічалися в замку, простіші люди — лицарі, шерифи, дрібне дворянство, юстиціари[186] та кастеляни — юрмилися на його подвір’ї: вони мали залишатися в столиці й чекати вирішення власної долі й долі королівства. Майже щоранку Алієна бачила пріора Філіпа. Щодня містом ширилися різні чутки. Одного дня казали, що всіх графів, які підтримали Стефана, позбавлять титулу, що означало кінець Вільямової узурпації; а наступного дня запевняли, що все залишиться як було, і це ставило хрест на сподіваннях Річарда. Казали, що знесуть усі Стефанові замки, потім стверджували — що всі замки бунтівників, іншим разом — що всі замки взагалі, а згодом — що жодного.

Подейкували, що всім прибічникам Генріха будуть даровані лицарський титул і сто акрів[187] землі, але Річард не хотів цього. Він прагнув повернути собі графство.

Річард не знав, яким чуткам вірити й чи варто вірити їм взагалі. Хоча він був вірним бойовим командиром Генріха, його думкою щодо переговорів ніхто не цікавився. А от Філіп, схоже, знав, що саме відбувається. Він не казав, звідки до нього надходять новини, однак Алієна пригадала, що в пріора є брат, який служив у Роберта Глостерського й імператриці Мод (а тепер, напевне, служить у герцога Генріха) та час від часу навідувався в Кінгзбридж.

Філіп сказав, що переговори близькі до завершення. Зміст угоди полягав у тому, що Стефан залишатиметься королем, а Генріх стане його наступником. Це стривожило Алієну. Стефан міг прожити ще десять років. Що станеться за цей час? Графи, що були на боці Стефана, не будуть позбавлені прав, доки він залишатиметься при владі. То як прибічники Генріха — як-от Річард — здобудуть свою винагороду? Чи їм доведеться чекати?

Філіп дізнався відповідь на це запитання одного дня по обіді, коли всі вони були у Вінчестері, куди приїхали на тиждень. Він відправив послушника до Алієни з Річардом і запросив до себе. Поки вони йшли людними вулицями в напрямку собору, Річард був сповнений якогось дикунського запалу, а от Алієну охопила тривога.

Філіп чекав їх на цвинтарі, і вони розмовляли серед надгробків у світлі призахідного сонця.

— Угоди досягнуто, — без церемоній сказав Філіп. — Але вона доволі плутана.

Алієна була не в змозі витримувати напругу.

— То Річард стане графом? — нетерпляче спитала вона.

Філіп зробив жест рукою, що означав: може, так, а може — ні.

— Усе дуже непросто. Вони домовилися, що землі, відібрані узурпаторами, будуть повернуті тим, хто володів ними за часів старого короля Генріха.

— Мені більшого й не треба! — негайно відгукнувся Річард. — Батько був графом за часів Генріха.

— Замовкни, Річарде, — відрізала Алієна та розвернулася до Філіпа. — То в чому труднощі?

— В угоді немає нічого про те, що Стефан має це забезпечити, — відповів Філіп. — Схоже, жодних змін не буде, доки Стефан не помре, а Генріх не стане королем.

Річард занепав духом.

— Виходить, що одна умова скасовує другу!

— Не зовсім, — сказав Філіп. — Це означає, що ти — законний граф.

— Але я маю аж до смерті Стефана жити як розбійник, тоді як ця тварюка Вільям сидітиме в моєму замку, — розлючено процідив Річард.

— Тихіше, — попередив Філіп, помітивши священника, який проходив неподалік. — Це поки що таємниця.

Алієна переповнило обурення.

— Я не можу цього прийняти, — мовила вона. — Я не готова чекати аж до Стефанової смерті. Я чекаю вже сімнадцять років, і з мене досить.

— Але що ви можете зробити? — спитав Філіп.

Алієна звернулася до Річарда.

— Більшість людей у графстві вважає тебе законним правителем. Стефан і Генріх визнали тебе законним графом. Ти маєш захопити замок і правити як законний граф.

— Я не можу захопити замок. Вільям, напевно, залишив там своїх воїнів.

— Але ти маєш власне військо, хіба ні? — сказала вона, віддавшись своєму гніву й розчаруванню. — Ти маєш права на цей замок — як і можливість захопити його.

Річард похитав головою.

— Знаєш, скільки разів за п’ятнадцять років громадянської війни я бачив, як замок беруть приступом? Жодного. — Річард став авторитетним і мужнім, як і завжди, коли говорив на військові теми. — Так ніколи не буває. Місто — можливо, але не замок. Він може здатися після облоги або після руйнування укріплень. Бувало, замки добували завдяки боягузтву його захисників, зраді або ж хитрістю, але в лоба — ніколи.

Алієна не хотіла відмовитися від того, що здавалося єдиною розрадою в її відчаї. Вона не могла чекати та сподіватися упродовж невідомо скількох років.

— Що буде, якщо ти поведеш своє військо на Вільямів замок? — спитала вона.

— Вони підіймуть міст і зачинять браму, перш ніж ми зможемо увійти. Ми отаборимося біля замку, а після того прийде Вільям і нападе на нас. І навіть якщо здолаємо його, ми все одно не захопимо замок. Замки важко атакувати й легко обороняти — у цьому їхнє призначення.

Алієна слухала його, і в неї зрів задум.

— Боягузтво, хитрість або зрада, — задумливо промовила вона.

— Що?

— Ти бачив, як замки брали завдяки боягузтву, хитрості або зраді.

— А-а. Так.

— І саме так вчинив Вільям, коли багато років тому забрав замок у нас?

— То було за інших часів, — перебив Філіп. — За старого короля Генріха в країні тридцять п’ять років був мир. Вільям заскочив вашого батька зненацька.

— Він узяв замок обманом, — підхопив Річард. — Пробрався в замок потайки, лише з кількома воїнами, до того, як вдарили на сполох. Але пріор Філіп має рацію: нині так зробити не вийде. Люди завжди напоготові.

— Я можу увійти в замок, — переконано сказала Алієна, хоча, коли вона промовляла ці слова, її серце зі страху забилося частіше.

— Звісно, можеш — бо ти жінка, — відповів Річард. — Але більше ти нічого не зробиш. Саме тому тебе й впустять. Ти не несеш жодної загрози.

— Не будь таким до біса зарозумілим, — спалахнула вона. — Я вбивала людей, щоб тебе захистити, а ти й цього для мене не зробив, невдячна свиня. Не смій казати, що я нікому не загрожую.

— Ну добре, нехай так, — сердито відповів Річард. — То що ти робитимеш, коли опинишся в замку?

Гнів Алієни вщухнув. «Що я робитиму, — подумала вона зі страхом. — Та хоч що, я не менш хоробра й вигадлива за цього покидька Вільяма».

— Що зробив би Вільям?

— Опустив міст і відчинив браму, щоб впустити своє військо.

— Я зроблю те саме, — сказала Алієна, хоча їй було кепсько зі страху.

— Як саме? — скептично спитав Річард.

Алієна згадала, як заспокоювала чотирнадцятирічну дівчинку, яка злякалася бурі.

— Графиня в боргу переді мною, — мовила вона. — До того ж вона ненавидить свого чоловіка.

Вони їхали всю ніч — Алієна, Річард і пів сотні його найкращих воїнів — і на світанку дісталися околиць Ерлскаслу. Вони зупинились у лісі край поля, за яким стояв замок. Алієна спішилася, зняла плащ із фламандської шерсті та м’які шкіряні чоботи й наділа грубу селянську накидку та деревняки. Хтось подав їй кошик свіжих яєць, загорнутих у солому, який вона повісила собі на руку.

Річард роздивився її з усіх боків і сказав:

— Прекрасно. Селянка несе харчі в замок на кухню.

Алієна ковтнула. Учора вона була сповнена відваги та рішучості здійснити задумане, але сьогодні їй стало страшно.

Річард поцілував її в щоку зі словами:

— Коли почую дзвони, я повільно прочитаю «Отче наш», а потім відправлю десятьох воїнів уперед. Ти маєш відвернути увагу вартових, щоб мої люди непомітно перетнули поле.

Алієна кивнула й зауважила:

— Тільки потурбуйся, щоб решта людей не показалася до того, як перший загін перетне міст.

Він усміхнувся.

— Я сам їх поведу. Не хвилюйся. Хай щастить.

— І тобі також.

Алієна пішла.

Вона лишила ліс позаду та попростувала через поле до замку, який покинула одного жахливого дня шістнадцять років тому. Коли вона знову побачила це місце, на неї наринули яскраві та страшні спогади про той ранок: вологе після зливи повітря й вони з братом, що мчать верхи через залиті дощем поля, — Річард на бойовому коні, а вона на трохи меншому, обоє до смерті перелякані. Тоді вона заперечувала те, що сталося, навмисно старалася забути, повторювала подумки під стукіт копит, ніби нічого, нічого не пам’ятає. Це спрацювало: на довгий час вона забула про зґвалтування — пам’ятала, що з нею сталося щось жахливе, але не пригадувала подробиць, доки не покохала Джека. Тоді всі ці спогади раптом наринули й так налякали її, що вона не змогла прийняти його кохання. Слава Богу, він мав терпіння. Саме так вона дізналася про силу його любові: йому стільки довелося витерпіти, але він однаково кохав її.

Але коли Алієна підійшла ближче до замку, до неї повернулись і приємні спогади, і вона дещо заспокоїлася. Вона жила тут дитиною з батьком і Річардом, вони були заможні, і їм було безпечно. Вони з Річардом грали на замкових укріпленнях, бігали на кухню підживитися солодким печивом і сиділи поруч із батьком за обідом у великій залі. «Я і не знала, яка щаслива була тоді, — подумала вона. — Не знала, як добре нічого не боятися. Сьогодні ми повернемося в ті добрі часи, якщо тільки я все зроблю правильно».

Алієна так впевнено стверджувала, ніби графиня перед нею в боргу й ненавидить свого чоловіка, але, поки вони їхали до замку, подумала, що щось може піти не так. По-перше, вона взагалі може не потрапити в замок: щось насторожить гарнізон, вартові виявляться надто підозрілими чи вона просто наштовхнеться на дуже впертого вартового. По-друге, якщо вона й пройде в замок, Елізабет може відмовитися зрадити свого чоловіка. Минуло півтора року, відколи Алієна зустріла її перед бурею: жінки із часом звикають до найжорстокіших чоловіків, і Елізабет могла вже змиритися зі своєю долею. По-третє, навіть коли Елізабет наважиться на таке, чи послухають її і чи вона взагалі посміє зробити те, про що попросить Алієна? Вона запам’ятала Елізабет переляканим дівчиськом, і може бути, що вартові відмовляться підкорятися їй.

Коли Алієна йшла мостом, її сповнювала якась надприродна настороженість: вона неймовірно чітко все бачила й чула. Воїни, очевидно, щойно прокинулися: кілька заспаних вартових стояли на замковому валу, позіхали та кашляли, а біля брами сидів і чухався старий пес. Алієна натягнула каптур на обличчя, щоб ніхто не впізнав її, та пройшла під аркою.

У вартівні на лавці сидів неохайний воїн і їв великий кусень хліба. Він був вдягнений у бозна-що, а його пасок із мечем висів на гачку в іншому кутку кімнати. Попри те що серце мало не вистрибувало в неї з грудей, Алієна усміхнулася й показала йому кошик яєць.

Той нетерпляче махнув їй.

Першу перешкоду вона подолала.

Дисципліна в замку була не на найвищому рівні. Утім, це не дивувало: у фортеці залишилися допоміжні сили, а найкращі пішли воювати. Усі хвилювання були деінде.

До сьогодні.

Наразі все йшло добре. Алієна пройшла нижнім подвір’ям, мало не зомліваючи від напруження. Дивно було почуватися чужинкою в місці, яке колись називала своєю домівкою, потайки проникати туди, де раніше мала право ходити куди заманеться. Вона обережно роззирнулася навколо, стараючись не привернути уваги надмірною цікавістю. Більшість дерев’яних будівель змінилися: стайня стала більшою, а кухню перенесли в інше місце. А ще з’явилася кам’яна будівля зброярні. На подвір’ї стало брудніше, ніж було колись, але каплиця нікуди не поділася — та каплиця, де вони з Річардом перечікували жахливу бурю, ошелешені, німі та змерзлі мало не до смерті. Кілька слуг бралися до ранкової роботи. Подвір’ям вешталися один-два воїни. У них був грізний вигляд, але то їй, мабуть, тільки здавалося, адже Алієна розуміла, що ці вояки вбили б її без вагань, якби дізналися, що вона задумала.

Якщо їй вдасться здійснити свій план, то ввечері вона знову стане хазяйкою в цьому замку. Думка про це хвилювала її, але здавалася нереальною, немов чарівна незбутня мрія.

Вона пішла на кухню. Якийсь хлопчик розпалював вогнище, а дівчинка кришила моркву. Алієна широко усміхнулася їм, поставила кошик на стіл і сказала:

— Двадцять чотири свіжих яйця.

— Кухар іще не прийшов, — озвався хлопчик. — Доведеться зачекати, поки заплатять.

— Можна мені шматок хліба на сніданок?

— У великій залі.

— Дякую.

Алієна залишила кошик і пішла надвір, а звідти — через наступний міст на верхнє подвір’я. У вартівні вона усміхнулася вартовому зі скуйовдженим волоссям і червоними очима. Той огледів її з ніг до голови та грайливо спитав:

— Куди це ми зібралися?

— Поснідати, — кинула вона на ходу.

Той хтиво подивився на неї.

— Маю чим тебе пригостити, — крикнув він услід.

— Обережно, можу відкусити, — сказала вона через плече.

Вона не викликала жодних підозр. Ніхто й на мить не подумав, що жінка може бути небезпечною. Дурні. Жінки здатні на більшість із того, що роблять чоловіки. Хто залишався господарювати, коли чоловіки йшли на війну або в хрестові походи? Жінки ставали теслярками, фарбували тканину, чинбарили, пекли хліб і варили пиво. Алієна сама була однією з найуспішніших купчинь у графстві. Обов’язки абатиси, що керувала жіночим монастирем, нічим не відрізнялися від обов’язків абата. Врешті-решт, саме жінка — імператриця Мод — розпочала громадянську війну, що тривала вже п’ятнадцять років! Але ці дубоголові вояки однаково не чекали, що жінка може виявитися ворожою розвідницею, бо це було щось нечуване.

Вона підійнялася драбиною, що вела в донжон, і ввійшла в залу. Біля дверей не було розпорядника — напевне, через те, що господар поїхав.

«Я подбаю про те, щоб він постійно чатував біля дверей, незалежно від того, вдома господарі чи ні», — подумала мимохідь Алієна.

За маленьким столом снідали півтора-два десятки людей. Дехто звів на Алієну очі, але загалом вона не привернула до себе особливої уваги. У залі було доволі чисто, і вона побачила кілька свідчень того, що до ведення господарства долучалася жінка: стіни недавно повапнували, а до очерету на підлозі додали пахучих трав. Елізабет залишила невеличкий слід. І це був добрий знак.

Алієна пройшла через залу, не говорячи до людей за столом, і рушила до сходів у кутку, усім своїм виглядом показуючи, що має повне право на це, хоча чекала, що будь-якої миті її зупинять. Вона дісталася сходів непоміченою, а потім швидко побігла нагору, до покоїв, і тут хтось крикнув їй вслід:

— Гей, ти! Туди не можна!

Алієна не звернула на це уваги, аж раптом почула, що хтось подався за нею.

Нагорі вона зупинилася, важко дихаючи. Де шукати Елізабет? У головній опочивальні, що належала батькові Алієни? Чи може, вона мала окреме ліжко в кімнаті, де колись жила сама Алієна? Якусь мить вона вагалася, а серце її гучно билось. Алієна припустила, що, найімовірніше, Вільямові, вже набридло щоночі спати з Елізабет, і він дозволив їй жити в іншій кімнаті. Вона постукала у двері меншої кімнати й відчинила їх.

Вона не помилилася. Елізабет сиділа біля вогнища в нічній сорочці й розчісувала волосся. Вона озирнулася, насупилася, але потім упізнала Алієну.

— Це ви! — вигукнула вона. — Яка несподіванка!

Елізабет, схоже, була рада її бачити.

Алієна почула важкі кроки на сходах у себе за спиною.

— Можна увійти? — спитала вона.

— Звісно, прошу!

Алієна увійшла, швидко зачинила за собою двері та рушила до Елізабет. Аж тут у кімнату вдерся якийсь чоловік і кинувся до Алієни зі словами:

— Гей, що ти собі дозволяєш?

— Не наближайся! — Алієна щосили старалася, щоб її голос звучав владно. Чоловік завагався, і вона продовжила: — Я прийшла до графині з повідомленням від графа Вільяма, і ти дізнався би про це раніше, якби стояв біля дверей, а не жер кінський хліб.

Вигляд у чоловіка став винуватим.

— Не переймайся, Едґаре, — сказала Елізабет. — Я знаю цю леді.

— Дуже добре, графине.

Він вийшов і зачинив за собою двері.

«Мені вдалося, — подумала Алієна. — Я дісталася до неї».

Вона роззирнулася й зачекала, поки вгамується її серцебиття. Кімната не надто змінилася відтоді, як вона в ній мешкала: засушені пелюстки квітів плавають в мисці, гарний гобелен на стіні, кілька книг і скриня для одягу. Ліжко стояло там, де й раніше, — власне, це й було її старе ліжко, — а одна з подушок мала форму ганчір’яної ляльки, і в Алієни також колись була така. Вона раптом відчула вагу прожитих років.

— Колись це була моя кімната, — сказала вона.

— Я знаю, — кивнула Елізабет.

Алієна здивувалася. Вона не розповідала Елізабет про своє минуле.

— Після тієї жахливої бурі я все про вас дізналася, — пояснила Елізабет і додала: — Я в захваті від вас.

В її очах читалася глибока пошана. То був добрий знак.

— А як щодо Вільяма? — спитала Алієна. — Вам уже легше жити з ним?

Елізабет відвернулася.

— Тепер, — сказала вона, — я маю власну кімнату, а він часто їде кудись. Так, усе набагато краще.

І тут вона розридалася. Алієна сіла поруч із нею та обійняла. Елізабет ридала з глибоким схлипуванням, від якого вона аж сіпалася, сльози струмками бігли по її щоках.

— Я… його… ненавиджу! Краще б… я… вмерла! — видихнула вона проміж схлипів.

Неможливо було спокійно дивитися на муки такої молодої дівчини, і Алієна сама мало не розридалася. Вона чудово розуміла, що ця доля могла спіткати не Елізабет, а її. Вона погладила дівчину по спині — так само, як робила, коли втішала Саллі.

Потроху Елізабет заспокоїлася та витерла обличчя рукавом нижньої сорочки.

— Я так боялася, що в мене буде дитинка, — жалісно сказала вона. — Тому що уявляю, як би він знущався з неї.

— Так, розумію, — відповіла Алієна: колись вона також боялася самої думки про те, що може завагітніти від Вільяма.

Елізабет подивилася на неї широко розплющеними очима.

— То правду кажуть про те… Те, що він зробив із вами?

— Так, це правда. Коли це сталося, мені було стільки само років, скільки зараз вам.

Якусь мить вони вдивлялися одна одній в очі — огида, яку ці жінки відчували до Вільяма, зблизила їх. Раптом Елізабет перестала здаватися дитиною.

— Якщо хочете, можете позбутися його. Просто сьогодні, — сказала Алієна.

Елізабет уп’ялася в неї очима.

— Справді? — мовила вона із жалюгідним запалом. — Справді?

— Саме тому я тут, — кивнула Алієна.

— Я зможу повернутися додому? — спитала Елізабет, і на очах у неї знову з’явилися сльози. — Додому у Веймут, до мами? Сьогодні?

— Так. Але ви маєте бути хороброю.

— Я зроблю що завгодно, — пообіцяла вона. — Що завгодно! Тільки скажіть мені.

Алієна згадала, як навчала Елізабет здобувати повагу слуг її чоловіка, і тепер зацікавилася, чи мала вона успіх.

— Слуги й досі попихають вами? — відверто спитала вона.

— Намагаються.

— Але ви їм не дозволяєте.

Вона збентежилася.

— Часом дозволяю. Але мені вже шістнадцять, і я графиня вже впродовж двох років… Я скористалася вашою порадою, і вона мені допомогла!

— Я все вам поясню, — почала Алієна. — Король Стефан уклав угоду з герцогом Генріхом. Усі землі повертають тим, хто володів ними за часів старого короля Генріха. Це означає, що мій брат Річард коли-небудь стане графом Ширингським. Але він не хоче чекати.

Очі Елізабет розширилися.

— Річард піде на Вільяма війною?

— Річард зараз неподалік, з невеликою кількістю людей. Якщо він сьогодні візьме замок, його визнають графом, і з Вільямом буде покінчено.

— Не віриться, — сказала Елізабет. — Не віриться, що це правда.

Її раптовий оптимізм був навіть сильнішим за муки.

— Ви маєте лише без бою впустити Річарда, — вела далі Алієна. — І тоді, коли все скінчиться, ми відвеземо вас додому.

На обличчі Елізабет знову з’явився страх.

— Навряд чи воїни послухаються мене.

Цього Алієна й боялася.

— Хто командує вартою?

— Майкл Армстронг. Він мені не подобається.

— Поклич його.

— Добре.

Елізабет витерла носа, підвелася та пішла до дверей.

— Медж! — гукнула вона пронизливим голосом. — Іди і приведи Майкла. Скажи, щоб негайно йшов сюди. Мені терміново треба поговорити з ним. Поквапся, будь ласка.

Вона заходилася швидко вбиратися: одягнула туніку й зашнурувала чоботи. Алієна стисло розповіла, що Елізабет має зробити.

— Скажіть Майклові вдарити у дзвони, щоб зібрати всіх на подвір’ї. Скажіть, що ви отримали звістку від графа Вільяма та хочете звернутися до його людей: воїнів, слуг — геть усіх. Ви також маєте наказати трьом-чотирьом воїнам стояти на варті, поки решта збереться на нижньому подвір’ї. Потім скажіть їм, що чекаєте на прибуття десяти-дванадцяти вершників, які мають привезти подальші розпорядження, і що їх треба впустити, щойно вони з’являться.

— Сподіваюся, що нічого не забуду, — схвильовано сказала Елізабет.

— Не бійтеся — якщо забудете, я підкажу.

— Так воно краще.

— Який цей Майкл Армстронг?

— Смердючий, буркотливий, дужий, наче бик.

— Розумний?

— Ні.

— От і добре.

Він увійшов за хвилину — здоровезний чолов’яга з похмурим обличчям, короткою шиєю та широкими плечима. За ним тягнувся важкий сморід свинарні. Майкл допитливо подивився на Елізабет — здавалося, він дратується через те, що його потурбували.

— Я отримала звістку від графа, — почала Елізабет.

Майкл простягнув руку.

Алієна із жахом усвідомила, що не подбала про те, щоб підготувати лист для Елізабет. Увесь її план міг провалитися через одну безглузду помилку. Елізабет у відчаї подивилася на неї. Алієна гарячково думала, що йому сказати. Нарешті їй дещо спало на думку.

— Майкле, а ти вмієш читати?

Той обурено подивився на неї.

— Мені прочитає священник.

— Графиня сама вміє читати.

Елізабет, хоч і мала переляканий вигляд, але видушила із себе:

— Майкле, я сама перекажу повідомлення всьому гарнізону. Удар у дзвони та збери всіх на подвір’ї. Але залиш трьох-чотирьох вартових на валу.

Як і побоювалася Алієна, той не збирався підкорятися.

— Чому я не можу звернутися до них? — уперто сказав він.

Алієна з тривогою усвідомила, що його буде тяжко переконати: він був надто тупий, щоб дослухатися до розуму.

— Я принесла графині термінову звістку з Вінчестеру, — відповіла вона. — Вона хоче сама повідомити її своїм людям.

— Яку ще звістку? — спитав він.

Алієна мовчки подивилася на Елізабет. Та знову перелякалася. Утім, Алієна не сказала їй, що саме мало б міститися в тому вигаданому посланні, тому Елізабет не могла відповісти на запитання Майкла. Зрештою, вона просто продовжила, начебто Майкл і не запитував:

— Перекажи вартовим видивлятися загін з десяти-дванадцяти вершників. Їхній командир принесе останні новини від графа Вільяма, його треба буде негайно допустити в замок. Бий у дзвони.

Майкл був явно налаштований сперечатися. Він не поворухнувся, лише насупився, і Алієна затамувала подих.

— Іще вісники, — промовив він, наче не міг уторопати, про що йдеться. — Одна леді зі звісткою, а потім ще десяток вершників з другою?

— Так. А тепер, будь ласка, удар у дзвони, — сказала Елізабет, і Алієна почула тремтіння в її голосі.

Майкл видавався розгубленим. Він не розумів, що відбувається, але й не мав, що заперечити.

— Добре, міледі, — неохоче процідив він і вийшов.

Алієна видихнула.

— Що тепер буде? — спитала Елізабет.

— Коли вони зберуться на подвір’ї, розкажете їм про перемир’я між королем Стефаном і герцогом Генріхом, — сказала Алієна. — Це приспить їхню пильність. Поки ви говоритимете, Річард відправить уперед загін з десятьох воїнів, але вартові подумають, що то гінці графа Вільяма, на яких ми чекаємо, тому не здійматимуть галасу й не підійматимуть міст. Доки вони не наблизяться до замку, ви маєте тримати увагу всіх на собі. Зрозуміло?

Елізабет хвилювалася.

— А далі що? — спитала вона.

— Я дам вам сигнал, і ви скажете, що віддаєте замок законному графові — Річарду. Його військо вийде з укриття й атакує замок. Тоді Майкл зрозуміє, що відбувається. Але його воїни будуть збентежені, адже ви накажете їм здатися й назвете Річарда законним графом, а ті десятеро, що зайдуть першими, не дадуть вартовим зачинити браму.

Пролунали дзвони. Алієні скрутило живіт.

— От і все. Як почуваєтеся?

— Мені страшно.

— Мені також. Ходімо.

Вони пішли сходами вниз. Дзвони на вежі вартівні звучали так само, як і тоді, коли вона була ще безтурботною дівчинкою. «Ті самі дзвони, той самий звук, але зовсім інша я», — подумала Алієна. Вона знала, що дзвони буде чутно далеко — аж за полем і на узліссі. Річард зараз мав повільно промовити «Отче наш» і відправити передовий загін.

Алієна з Елізабет покинули донжон, перетнули міст й увійшли на нижнє подвір’я. Елізабет зблідла зі страху, але рішуче стискала губи. Алієна усміхнулася їй, щоб підбадьорити, і знову натягнула каптур. Вона ще не зустріла нікого з давніх знайомих, але її обличчя в графстві добре знали й рано чи пізно хтось міг її впізнати. Якщо Майкл Армстронг дізнається, хто вона насправді, то щось запідозрить, хай який тупоголовий. Вона вже помітила на собі цікаві погляди, хоча до неї ніхто ще не заговорив.

Вони з Елізабет вийшли на середину нижнього подвір’я й опинилися на пагорбі, звідки Алієна могла бачити над головами натовпу головну браму й поля за муром. Передовий загін мусив би вже виїхати з лісу, але вершників не було видно. «Господи, хоч би їм ніщо не завадило!» — зі страхом подумала вона.

Елізабет мала на щось встати, щоб звернутися до людей. Алієна наказала одному зі слуг принести зі стайні підставку для застрибування на коня. Поки вони чекали, якась літня жінка подивилася на Алієну та сказала:

— Йой, це ж леді Алієна! Рада вас бачити!

В Алієни завмерло серце. Вона впізнала жінку: то була куховарка, яка працювала в замку до того, як його відібрали Гамлеї. Алієна силувано усміхнулася та привіталася:

— Вітаю, Тіллі, як твої справи?

Тіллі штовхнула ліктем свою сусідку.

— Дивись, леді Алієна повернулася, через стільки років. Леді, ви знову будете господарювати тут?

Алієна аж ніяк не хотіла, щоб те саме спало на думку Майклові Армстронгу. Вона тривожно роззирнулася. На щастя, Майкл стояв далеко й не міг їх почути — на відміну від одного з воїнів, що дивився тепер на Алієну, насупивши брови. Алієна також подивилася на нього з удавано байдужим виглядом. Вояк був однооким — саме тому, напевне, він залишився в замку, замість іти воювати разом із Вільямом. Алієні раптом стало смішно, що той витріщився на неї своїм єдиним оком, і їй довелося стримувати сміх. Це було щось на межі істерики.

Повернувся слуга з підставкою. Дзвони стихли. Алієна старалася заспокоїтися, а Елізабет тим часом стала на підвищення. Натовп затихнув.

— Король Стефан і герцог Генріх уклали мир, — сказала вона й зробила паузу.

Натовп вибухнув радісними вигуками. Алієна дивилася за мур. «Ну ж бо, Річарде, — думала вона, — час настав — не барися!»

Елізабет усміхнулася, зачекала, поки натовп затихне, і продовжила:

— Стефан буде правити до смерті, після чого трон посяде Генріх.

Алієна уважно дивилася на воїнів, що стояли на вежах і над вартівнею. Вони були спокійні. Де ж Річард?

— Мирна угода дуже змінить наші життя, — сказала Елізабет.

Алієна побачила, що вартові напружилися. Один із них прикрив очі долонею та подивився за поле, а другий глянув на подвір’я й, здавалося, визирав свого командира. Але Майкл Армстронг уважно слухав Елізабет.

— Нинішній і майбутній королі домовилися, що всі землі будуть повернуті тим, хто володів ними за часів старого короля Генріха.

Серед натовпу пронісся гомін: люди почали обговорювати, як це вплине на Ширингське графство. Алієна помітила, що Майкл Армстронг замислився. Вона подивилася на поле й нарешті побачила вершників. «Мерщій, — подумки підганяла їх, — мерщій!» Але ті скакали неквапливо — напевне, щоб не стривожити вартових.

— Маємо подякувати Богові за мирну угоду, — вела далі Елізабет, — і молитися про те, щоб король Стефан на схилі літ правив мудро, а молодий герцог зберіг мир після того, як Господь забере Стефана…

Вона чудово давала собі раду, але на обличчі в неї з’явилася стурбованість — схоже, вона не знала, що казати далі.

Усі вартові дивилися на поле, через яке наближалися Річардові воїни. Їм наказали чекати на гінців і негайно провести командира до графині, тому варті нічого не треба було робити — їм просто було цікаво.

Одноокий розвернувся, подивився на вершників, а потім — знову на Алієну. Схоже, він бачив якийсь зв’язок між присутністю Алієни й наближенням вершників.

Один із вартових на мурі раптом зникнув на сходах, що вели вниз.

Натовп потроху охоплював неспокій. Попри те що промова Елізабет була блискучою, люди чекали на щось іще.

— Ця війна почалася в рік мого народження, — сказала Елізабет. — Тому, як і багато молодих людей у королівстві, я хотіла б побачити мир.

Вартовий з муру вийшов із дверей унизу вежі, швидко перетнув подвір’я і заговорив до Майкла Армстронга.

Алієна бачила, що вершники мають покрити ще двісті ярдів[188], перш ніж дістануться брами. Відстань була чимала. Алієна зрозуміла, що тягнути час далі не вийде.

Майкл Армстронг подивився на браму й насупився. Тут одноокий потягнув його за рукав і щось сказав, вказуючи на Алієну.

Алієна боялася, що Майкл звелить зачинити браму та підійняти міст, перш ніж Річард потрапить усередину, і не знала, як цьому запобігти. Вона думала, чи вистачить їй снаги кинутися на нього до того, як він віддасть наказ. Кинджал, як завжди, був закріплений на ремінці в її лівому рукаві — Алієна могла б і вбити його. Він рішуче розвернувся. Алієна торкнулася ліктя Елізабет.

— Зупини Майкла! — гучно прошепотіла вона.

Елізабет розкрила рота, але не змогла вимовити ані слова. Вона оніміла зі страху. Потім вираз її обличчя змінився, вона глибоко вдихнула, звела голову й гучно та впевнено сказала:

— Майкле Армстронгу!

Майкл обернувся до неї.

Алієна зрозуміла, що настала доленосна мить. Річард був іще далеко, але вона не мала більше часу.

— Зараз! Кажіть їм негайно! — гукнула вона Елізабет.

— Я віддаю цей замок законному графу Ширингському — Річардові Кінгзбриджському! — сказала Елізабет.

Майкл дивився на Елізабет з недовірою.

— Ти не можеш! — закричав він.

— Наказую всім скласти зброю, — вела далі Елізабет. — Годі з нас кровопролиття!

Майкл розвернувся назад і голосно звелів:

— Підійняти міст! Зачинити браму!

Воїни кинулися виконувати його накази, але він вагався надто довго. Не встигли його воїни добігти до масивної, оббитої залізом брами, як Річардові вершники проскакали мостом і в’їхали на подвір’я. Більшість гарнізону була без обладунків, а дехто навіть без мечів, тож, побачивши вершників, вони кинулись урозтіч.

— Не бійтеся! — крикнула Елізабет. — Ці вісники підтвердять мої накази.

З боку валу почувся голос — один із вартових приклав руки до рота й гукнув:

— Майкле! Це напад! Нас атакують! Їх там безліч!

— Зрада! — заревів Майкл і витягнув меч. Але двоє Річардових воїнів миттю кинулися на нього. Блиснули мечі, бризнула кров, і він упав. Алієна відвернулася.

Річардові воїни захопили вартівню та кімнатку з коловоротом, за допомогою якого підіймали міст. Ще двоє вийшли на вал, і Майклові вартові здалися.

Алієна побачила, що до замку наближаються головні сили, і її дух піднісся, наче сонце в небі.

Елізабет щосили закричала:

— Ми підкорюємося з миром! Обіцяю, ніхто не постраждає. Стійте там, де стоїте.

Усі завмерли на місці, прислухаючись до стукоту копит Річардового війська. Воїни гарнізону були збентежені й не зрушили з місця: їхнього командира вбито, а графиня веліла їм здатися. Усі в замку були вражені швидкістю, з якою розгорталися події.

І тут з брами, верхи на бойовому коні, виїхав Річард.

То була велика мить, і серце Алієни радісно затріпотіло. Річард був вродливий, мав переможний вигляд і широко усміхався.

— Законний граф! — закричала Алієна.

Воїни, що в’їжджали слідом за ним на подвір’я, підхопили цей поклик, а за ними — і дехто з натовпу, адже більшість із них не любила Вільяма. Річард повільно об’їхав подвір’я, махаючи рукою та відповідаючи на вигуки.

Алієна згадала все, що їй довелося пережити заради цієї миті. Їй було вже тридцять чотири роки, і половину з них вона присвятила боротьбі за це. «Усім своїм дорослим життям, — подумала вона, — ось чим я пожертвувала». Вона пригадала, як набивала вовну в паки, аж доки руки починали червоніти, набрякати й кровити. Згадала обличчя тих, хто зустрічався їй на шляху: жадібні, жорстокі, хтиві обличчя чоловіків, які вбили б її, коли вона виявила би хоч дрібку слабкості. Подумала про те, як змусила себе зректися коханого Джека та вийти заміж за Альфреда, про місяці, упродовж яких спала в нього в ногах, немов собака, — а все тому, що він обіцяв заплатити за зброю та обладунок, потрібні Річардові, щоб воювати за короля й повернути собі цей замок.

— От і все, батьку, — сказала вона вголос.

Ніхто не чув її: усі вітали Річарда.

— Це те, чого ти прагнув, — знову звернулася вона до свого покійного тата з почуттям перемоги й гіркоти. — Я заприсяглася тобі й дотримала свого слова. Я дбала про Річарда, який бився упродовж усіх цих років, і от він став графом. А тепер… — Її голос зірвався на крик, але всі навколо галасували, і ніхто не помітив, як з її очей потекли сльози. — Тепер, батьку, іди у свою могилу й дай мені спокій!

I

Ремігій залишався пихатим, навіть у злиднях. Він увійшов у панський будинок селища Гамлей з високо здійнятою головою та зневажливо подивився на величезні, грубо обтесані дерев’яні балки, що тримали дах, глинобитні стіни й вогнище без димаря посеред земляної підлоги.

Вільям уважно роздивлявся його. «Нехай я і сам у невідрадному становищі, але не впав так низько, як ти», — подумав він, споглядаючи його підв’язані мотузками сандалі, брудну сутану, неголене обличчя й нестрижене волосся. Ремігій ніколи не був гладким, але тепер став іще худішим, ніж колись. Попри бундючний вираз, його обличчя спотворили зморшки втоми й синяві мішки поразки під очима. Ремігій був ще не зігнутий, але вже добряче побитий життям.

— Благослови тебе Боже, сину мій, — сказав він Вільямові.

Із Вільямом це не працювало.

— Чого ти хочеш, Ремігію? — спитав він, навмисно, щоб познущатися із ченця, забувши додати «отче» або «брате».

Ремігій здригнувся, наче його вдарили. Вільям здогадався, що йому вже не вперше так дошкуляють, відколи його спіткала невдача.

— Землі, що ти дав мені як декану Ширингського капітулу, повернулись у власність графа Річарда, — сказав Ремігій.

— Не дивно, — відповів Вільям. — Усі маєтки повернулися тим, хто володів ними за часів старого короля Генріха.

— Але я залишився без засобів до існування!

— Не ти один, — байдуже відповів Вільям. — Тобі треба повертатись у Кінгзбридж.

Ремігій зблід із гніву.

— Я не можу, — тихо промовив він.

— Чому? — спитав Вільям, катуючи його.

— Ти знаєш чому.

— Бо Філіп скаже, що ти не повинен був випитувати секрети в маленьких дівчат? Бо він вважає тебе зрадником, адже ти сказав мені, де ховаються розбійники? Чи, може, він розсердиться на тебе через те, що ти став настоятелем церкви, яка мала замінити його власний собор? Так, схоже, тобі і справді не можна назад.

— Дай мені хоч що-небудь, — заблагав Ремігій. — Одне селище. Ферму. Маленьку церквицю!

— За поразку нагороди не дають, монаше, — жорстко відказав Вільям, якому це знущання приносило задоволення. — За стінами монастиря ніхто не стане про тебе дбати. Качки їдять хробаків, лиси їдять качок, люди стріляють лисів, а диявол полює на людей.

Голос Ремігія понизився до шепоту.

— Що мені робити?

— Проси милостиню, — відповів Вільям.

Ремігій розвернувся й пішов геть.

«І досі пихатий, — подумав Вільям. — Але це ненадовго. Ти ще простягнеш руку».

Він був радий бачити, що хтось опустився ще нижче, ніж він сам. Тяжко було забути нестерпне приниження того дня, коли він стояв перед замком, а його не пустили всередину. Перші підозри зародилися в нього, коли він дізнався, що Річард і частина його війська покинули Вінчестер, а щойно оголосили про умови мирної угоди, підозри переросли в тривогу, і він разом із лицарями поспішив у Ерлскасл. Він залишив у замку охорону, тому очікував побачити, що військо Річарда отаборилося в полі, взявши замок в облогу. Але навколо замку було тихо, і Вільям із полегшенням вилаяв себе за те, що надто переймався раптовим від’їздом Річарда.

Під’їхавши ближче, він побачив, що міст зведено. Біля рову він натягнув віжки й крикнув:

— Впустити графа!

Тоді на мурі з’явився Річард і сказав:

— Граф у замку.

Вільяму здалося, що земля захиталася в нього під ногами. Він завжди боявся Річарда, завжди визнавав у ньому небезпечного суперника, але досі не розумів, яка загроза може від нього виходити. Він думав, що справжня небезпека з’явиться після смерті Стефана, коли престол посяде Генріх, а це могло статися й через десять років. Тепер, сидячи в жалюгідній хатині та обмірковуючи свої помилки, Вільям з болем усвідомив, що Річард насправді дуже розумний. Він прослизнув у вузенький отвір можливостей, що з’явився перед ним. Його неможливо було звинуватити в порушенні миру в королівстві, адже війна досі тривала. Його зазіхання на графство, відповідно до умов мирного договору, були обґрунтовані. А Стефан, постарілий і втомлений, уже не мав сил битися.

Річард великодушно відпустив тих Вільямових воїнів, які хотіли й далі йому служити. Вальдо Одноокий розповів Вільямові, як захопили замок. Зрада Елізабет доводила його до сказу, але найбільшого приниження завдала йому Алієна. Безпорадна дівчинка, яку він принизив, зґвалтував і вигнав із власної домівки багато років тому, повернулася та відплатила йому за все. Щоразу, коли він думав про це, його аж роз’їдало зсередини, немов він випив оцту.

Попервах він хотів битися з Річардом. Вільям міг би зберегти своє військо, жити, користуючись із ланів, брати із селян податі та харч і боротися проти свого суперника. Але Річард був під захистом замкового муру, і час працював на нього: покровитель Вільяма Стефан старів, і молодий герцог Генріх, прихильний до Річарда, дедалі наближався до того, щоб стати королем Генріхом II.

Тому Вільям вирішив скоротити витрати. Він поїхав у селище Гамлей і оселився в родовому маєтку. Гамлей і селища, що оточували його, були даровані Вільямовому батькові тридцять років тому. Цей маєток не належав до графства, тому Річард не мав на нього прав.

Вільям сподівався: якщо сидітиме тихо, Річард задовольниться тим, що вже надбав, і облишить його. Поки що все так і було. Але Вільям терпіти не міг селище Гамлей. Він ненавидів маленькі охайні хатинки, полохливих качок у ставку, церкву зі світло-сірого каменю, рум’янощоких дітей, жіночок із крутими стегнами та дужих, запальних чоловіків. Він ненавидів селище за скромність, простоту й бідність, за те, що воно символізувало собою втрату влади його родиною. Вільям дивився, як селяни неквапливо починають весняну оранку, старався прикинути, якою буде його частка врожаю, і завжди доходив невтішних висновків. Він їздив на полювання тими кількома акрами[189] лісу, що в нього лишилися, і не знайшов жодного оленя. Лісник розповів йому, що розбійники поїли всіх оленів у голодні роки й тепер лишається полювати тільки на вепрів. Вільям вершив суд у великій залі маєтку, де крізь діри в глинобитних стінах свистів вітер. Ухвалював суворі рішення, стягував великі штрафи та взагалі правив як заманеться, але це не приносило йому задоволення.

Вільям, звісно, закинув будівництво великої нової церкви в Ширингу. Він не міг збудувати кам’яницю для себе, що вже казати про собор. Щойно він припинив платити будівникам, вони кинули працювати, а що з ними сталося потім, він не знав: напевне, повернулись у Кінгзбридж працювати у пріора Філіпа.

Саме тоді Вільямові почали снитися страшні сни.

Вони завжди були однакові. Він бачив свою матір у царстві мертвих. З її вух і очей текла кров, а коли вона роззявляла рота, щоб заговорити, кров текла і звідти. Від цього видіння Вільям сповнювався смертельним страхом. Удень він не міг зрозуміти, що саме в цих снах так лякає його, адже мати нічим йому не погрожувала. Але вночі, коли вона являлася, його охоплював незбагненний, істеричний, сліпий жах. Колись у дитинстві він убрід переходив ставок, ступив не туди й раптом опинився під водою, не здатний дихати. Та потреба в повітрі, що охопила його, досі залишалася незгладним спогадом. Але це було вдесятеро гірше. Спроби втекти від скривавленого обличчя матері нагадували біг по сипкому піску. Він прокидався зі стогоном у відчутті, немов його вдарили об стіну: наляканий, спітнілий. Усі м’язи були тверді від напруги. Тоді зазвичай поруч з’являвся Волтер зі свічкою в руках — Вільям спав у залі, відгородившись від інших завіскою, адже окремої спальні в будинку не було.

— Кричали, мілорде, — бурмотів він.

Після того Вільям важко видихав, дивлячись на справжнє ліжко, справжню стіну та справжнього Волтера, а сон відступав, і страх потроху вгамовувався. Тоді він казав:

— Пусте, наснилося щось. Іди геть.

Але він боявся лягати спати, і вранці люди дивилися на нього так, немов він одержимий демонами.

За кілька днів після розмови з Ремігієм він сидів на тому самому жорсткому стільці перед димним вогнищем, коли в будинку з’явився єпископ Валер’ян.

Вільям не чекав цього. Він чув коней, але думав, що то Волтер повертається з млина. Поява єпископа збентежила його. Валер’ян був чванливий і зверхній і завжди змушував Вільяма почуватися тупим, незграбним і грубим. А те, що тепер Валер’ян бачив більш ніж скромні умови його нинішнього існування, принижувало ще сильніше.

Вільям не підвівся, щоб привітати гостя.

— Чого треба? — різко спитав він. У чемності не було потреби: він хотів, щоб Валер’ян якомога швидше забрався.

Єпископ не звернув уваги на його грубість.

— Шериф помер, — сказав він.

Спершу Вільям не зрозумів, як це його стосується.

— А я тут до чого?

— У графстві буде новий шериф.

Вільям уже хотів був спитати: «То й що?», але передумав. Валер’ян, схоже, переймався тим, хто стане новим шерифом, і приїхав обговорити це з Вільямом. Це могло означати тільки одне. У нього зажевріла надія, але він постарався пригасити це відчуття: коли йшлося про Валер’яна, надії завжди закінчувалися розчаруванням і крахом.

— І хто має ним стати?

— Ти.

То була відповідь, на яку Вільям не міг і сподіватися. Спершу він навіть не повірив своїм вухам. Кмітливий і безжальний шериф мав таку саму вагу і вплив, як граф або єпископ. Вільям зміг би відновити свої статки та владу. Проте він змусив себе замислитися про перепони.

— Хіба король Стефан погодиться призначити мене?

— Ти підтримав його у війні проти герцога Генріха й через це втратив своє графство. Думаю, він охоче тобі відплатить.

— З міркувань вдячності нічого не робиться, — сказав Вільям, повторюючи приказку своєї матері.

— Стефан навряд чи радий, що Ширингське графство отримав той, хто бився проти нього, — відповів Валер’ян. — Йому буде краще, якщо шерифом стане людина, яка протистоїть Річардові.

Це було слушно, і Вільям проти своєї волі зрадів. У нього з’явилася надія, що йому вдасться нарешті вибратися із цієї діри, яка звалася селищем Гамлей. Він знов матиме потужне військо лицарів і воїнів замість тієї жалюгідної купки, якій він зараз міг платити. Він головуватиме в суді графства в Ширингу та заважатиме планам Річарда.

— Шериф живе в Ширингському замку, — мрійливо сказав він.

— І ти знову розбагатієш, — додав Валер’ян.

— Так.

Посада шерифа, за правильного підходу, могла бути доволі прибутковою. Вільям зможе отримувати майже стільки само, скільки й за своєї бутності графом. Однак він дивувався, чому Валер’ян згадав про це. Єпископ не забарився з відповіддю.

— І нарешті зможеш добудувати нову церкву.

От у чому річ. Валер’ян ніколи нічого не робив без певної мети. Він хотів, щоб Вільям став шерифом і зміг завершити будівництво. Але Вільяма влаштовувала така перспектива. Якщо він збудує церкву в пам’ять про матір, кошмари припиняться.

— Думаєш, це можливо? — нетерпляче спитав він.

Валер’ян кивнув.

— Не безплатно, звісно, але цілком можливо.

— Не безплатно? — з тривогою перепитав Вільям. — Скільки?

— Важко сказати. У Лінкольні чи Бристолі посада шерифа коштує п’ятсот-шістсот фунтів. Але в тих містах шерифи багатші за кардиналів. У невеличкому містечку, як-от Ширинг, за умови, що король тебе підтримає, — а про це я можу подбати, — думаю, ста фунтів вистачить.

— Сто фунтів!

Усі Вільямові надії розвіялися. Від самого початку він чекав на якусь каверзу.

— Якби я мав сто фунтів, то не жив би так, як живу, — гірко процідив він.

— Ти зможеш їх дістати, — безтурботно сказав Валер’ян.

— У кого? — спитав Вільям, і раптом йому дещо спало на думку. — Ти даси їх мені?

— Не будь дурнем, — відповів Валер’ян із нестерпною поблажливістю. — Для цього є євреї.

Із давно знайомим йому змішаним відчуттям надії та обурення Вільям вкотре усвідомив, що єпископ має рацію.

Минуло два роки, відколи з’явилися перші тріщини, а Джек досі не знайшов розв’язання цієї проблеми. Ще гіршим було те, що такі самі тріщини з’явились у першому прогоні нави. У його проекті була якась фундаментальна помилка. Міцності конструкції вистачало для того, щоб тримати склепіння, але вона була заслабка для опору силі вітру, яка тиснула на високі стіни.

Джек стояв на риштованні, високо над землею, придивлявся до нових тріщин і розмірковував. Він мав придумати, як укріпити верхню частину стіни, щоб вона не хиталася від вітру.

Він замислився про те, як укріплені нижні частини стіни. У зовнішній стіні були міцні грубі стовпи, з’єднані зі стіною нави піварками, прихованими в даху нави. Піварки та стовпи підпирали стіну на відстані, немов відокремлені контрфорси. Завдяки тому що підпори були приховані, нава мала світлий і витончений вигляд.

Він мав вигадати подібну систему для верхньої частини стіни. Бічні нави можна було зробити двоповерховими й просто повторити відокремлені контрфорси, але тоді вони закривали б світло, що потрапляло через клеристорій, а задум полягав саме в тому, щоб усередині церкви було більше світла.

Звісно, завдання виконувала не сама нава: базу забезпечували важкі стовпи в бічній стіні та піварки. Нава лише приховувала ці деталі. Якби він зміг збудувати стопи й піварки для підтримки клеристорію так, щоб не вбудовувати їх у наву, ця проблема була б остаточно розв’язана.

Тут хтось покликав його знизу.

Джек насупився. Він був близький до розв’язання складного завдання, але хід його думок перервали. Він подивився вниз. Там стояв пріор Філіп.

Він увійшов у вежу та спустився гвинтовими сходами. Філіп був такий злий, що аж парував.

— Річард зрадив мене! — сказав він без передмови.

— Як? — здивувався Джек.

Спершу Філіп не відповів.

— Після всього, що я для нього зробив, — кипів він. — Я купував в Алієни вовну, коли всі намагалися її обдурити, — якби не я, вона так і не почала б торгівлю. Коли вона опинилась у злиднях, я призначив його керувати вартою. Минулого листопада я натякнув йому про зміст мирної угоди, і він зміг захопити Ерлскасл. І тепер, коли Річард повернув графство собі й панує в пишноті, він відвернувся від мене.

Джек іще не бачив Філіпа таким сердитим. Голена голова пріора почервоніла від обурення, а слова виривалися з його рота разом з бризками слини.

— Як саме Річард вас зрадив? — спитав Джек.

Філіп знову проігнорував його запитання.

— Я завжди знав, що Річард слабкий. Він майже не підтримував Алієну впродовж цих років — лише брав у неї те, що хотів, і не думав про її власні потреби. Але я не міг подумати, що він таки запеклий злодій.

— То що саме він зробив?

— Відмовився пускати нас у каменярню, — відповів нарешті Філіп.

Це приголомшило Джека. То була жахлива невдячність.

— І чим він це виправдовує?

— Усе майно повертається власникам, яким воно належало за часів першого короля Генріха. А каменярню нам дарував король Стефан.

Річардова жадоба виявилася неабиякою, але Джек не поділяв гніву Філіпа. Собор було вже зведено наполовину — здебільшого з каменю, за який доводилося платити, — і надалі вони якось дадуть собі раду.

— Власне кажучи, думаю, правда на його боці, — сказав він з викликом.

— Як ти можеш так говорити? — розлютився Філіп.

— Хіба не так само ви вчинили зі мною? — спитав Джек. — Я приніс вам Плачущу Мадонну, створив прекрасний проект нового собору та збудував мур, щоб захистити вас від Вільяма, а ви заявили, що я не можу жити разом із матір’ю моїх дітей. Це також невдячно.

Це порівняння шокувало Філіпа.

— Це зовсім інше! — запротестував він. — Я не хочу, щоб ви жили окремо. Це Валер’ян не дозволив розірвати шлюб. А за законом Божим ви не повинні жити в гріху.

— Я певен, що Річард також може сказати щось таке, — не поступався Джек. — Адже то не він наказав повернути майно власникам. Він просто підкоряється законові.

Пролунали полуденні дзвони.

— Закон Божий і закон людей — не одне й те саме, — зауважив Філіп.

— Але ми маємо дотримуватися їх обох, — заперечив Джек. — А тепер я піду обідати разом з матір’ю моїх дітей.

Він пішов і залишив Філіпа стояти із засмученим виглядом. Насправді Джек не думав, що Філіп такий самий невдячний, як Річард, але йому полегшало, коли він висловив усе, що думає. Він вирішив спитати в Алієни щодо каменярні: може, з Річардом вийде якось домовитися — їй краще знати.

Він вийшов з подвір’я пріорату й попростував вулицями до будинку, де жив із Мартою. Алієна з дітьми, як і завжди, були на кухні. Голод закінчився: минулого року врожаї були рясні, харчів більш-менш вистачало, тож на столі був білий хліб і смажена баранина.

Джек поцілував дітей. Саллі також цмокнула його, однак Томмі, який мав уже одинадцять років і прагнув скоріше стати дорослим, тільки зніяковіло підставив щоку. Джек усміхнувся, але промовчав: він пам’ятав, як і сам думав, що поцілунки — то дурня.

Алієна здавалася чимось стривоженою. Джек сів на лавку поруч із нею і сказав:

— Філіп гнівається через те, що Річард не віддає йому каменярню.

— Це жахливо, — м’яко відповіла Алієна. — Річард страшенно невдячний.

— Як думаєш, його можна переконати?

— Не знаю, — кинула вона. Вочевидь її думки були деінде.

— Схоже, тебе це не дуже цікавить.

Вона подивилася на нього з викликом.

— Так, не дуже.

Йому був знайомий цей настрій.

— Скажи мені, що сталося.

Вона підвелася.

— Ходімо в кімнату.

Він із жалем подивився на баранячу ногу, вийшов з-за столу та рушив за нею в кімнату. Вони, як завжди, залишили двері відчиненими — щоб ніхто їх ні в чому не запідозрив, якщо раптом увійде в дім. Алієна сіла на ліжко та схрестила руки на грудях.

— Я прийняла важливе рішення, — сказала вона.

У неї був такий серйозний вигляд, що Джек став сушити голову, про що може йтися.

— Більшість мого дорослого життя затьмарювали дві тіні, — почала Алієна. — Перша — то обітниця, яку я дала батькові перед його смертю. Друга — це мої стосунки з тобою.

— Але ти виконала те, що обіцяла батькові, — зауважив Джек.

— Так. А тепер я хочу звільнитись і від другого тягаря. Я вирішила покинути тебе.

У Джека похололо серце. Він розумів, що вона не стала б жартувати з таким: Алієна казала це серйозно. Джек дивився на неї, не здатний вимовити й слова. Ця заява збила його з пантелику: він і уявити не міг, що вона здатна піти від нього. Як таке може бути? Він сказав перше, що спало йому на думку:

— Ти знайшла когось іншого?

— Не будь дурнем.

— Чому тоді?

— Тому що я не в змозі більше цього терпіти, — сказала вона зі сльозами. — Ми десять років чекали на розірвання шлюбу, але цього ніколи не станеться, Джеку. Ми приречені жити так вічно — якщо не підемо одне від одного.

— Але…

Він старався дібрати хоч якісь слова, але її заява була такою приголомшливою, що сперечатися не мало сенсу — як тікати від урагану. І все ж таки він спробував.

— Невже це не краще за ніщо? Хіба це не краще за розставання?

— Врешті-решт — ні.

— Але що змінить те, що ти підеш?

— Я можу зустріти когось іще, закохатися і жити нормальним життям, — сказала вона крізь сльози.

— Ти все одно будеш одружена з Альфредом.

— Але ніхто про це не знатиме й усім буде байдуже. Мене зможе обвінчати парафіяльний священник, який ніколи не чув про Альфреда, а якщо і знатиме про той шлюб, то не вважатиме його законним.

— Я не вірю тому, що чую. Я не можу цього прийняти.

— Десять років, Джеку. Я десять років чекала, щоб жити з тобою нормальним життям. І більше чекати не можу.

Ці слова були болючі, немов удари. Вона щось казала далі, але він нічого не розумів. Він думав про те, яким буде життя без неї.

— Я ніколи не кохав нікого, крім тебе, — перебив він.

Вона здригнулася, наче від болю, але продовжила говорити:

— Мені потрібно кілька тижнів, щоб усе організувати. Я куплю будинок у Вінчестері. Хочу, щоб діти звикли до цієї думки до того, як почнеться їхнє нове життя…

— І ти забереш моїх дітей, — похмуро сказав він.

Алієна кивнула.

— Пробач, — промовила вона, і її рішучість вперше похитнулася. — Я знаю, що їм тебе бракуватиме. Але вони потребують нормального життя.

Джек не міг цього стерпіти. Він відвернувся.

— Дослухай мене. Я ще не все сказала. Джеку…

Він мовчки вийшов.

— Джеку! — гукнула вона вслід.

Він пройшов через кімнату, не дивлячись на дітей, і вийшов із будинку. Наче зачарований, пішов до собору, бо не знав, куди ще йти. Робітники досі обідали. Він не плакав: удар був надто сильний, і сльози йому не зарадили б. Не тямлячи, що робить, Джек зійшов сходами в північному трансепті на самий верх і вийшов на дах.

Там дув сильний вітер, хоча внизу він був ледь помітним. Джек подивився вниз. Якби він упав звідти, то приземлився б на односхилий дах нави, що тягнувся вздовж трансепта. Найімовірніше, він помер би, хоча й не був у тому певний. Він пройшов до середохрестя й зупинився там, де дах уривався перед глибоким проваллям. Якщо собор, збудований у новому стилі, не має необхідної міцності, а Алієна йде від нього, то йому більше нема для чого жити.

Її рішення, звісно, не було раптовим. Упродовж кількох років вона була невдоволена — як, власне, і він, — але вони звикли до невдоволення. Повернення Ерлскаслу трохи розвіяло її апатію та нагадало, що вона сама хазяйка своєму життю, і розхитало ситуацію, яка і без того була хиткою, — так само, як вітер спричиняв утворення тріщин у стінах собору.

Джек подивився на стіну трансепта й дах бічної нави. Він бачив важкі контрфорси, що виступали зі стін нави, і уявив собі піварку під її дахом, що з’єднала б контрфорс із основою клеристорію. Коли вранці його відволік Філіп, він саме обмірковував, що проблему розв’язав би вищий — футів на двадцять[190] — контрфорс із другою піваркою, яка впиралася б у те місце в стіні, де утворювалися тріщини. Арка й високий контрфорс укріплять вищу половину собору та зроблять стіни стійкими до вітру.

Це, напевне, зарадить справі. Однак поставала проблема: якщо він збудує двоповерхову наву, щоб приховати високі контрфорси й другорядні піварки, то втратить світло, а якщо не зробить цього…

«Якщо її не будувати, — подумав він, — то що?»

Джека охопило відчуття, що більше ніщо не має значення, адже його життя летіло шкереберть. Думка про неприховані контрфорси раптом перестала бентежити. Стоячи на даху, він легко міг уявити, на що це буде схоже. Ряд міцних кам’яних колон виросте уздовж бічної стіни нави. З верхівки кожної колони до клеристорію в повітрі простягнеться піварка. Напевне, варто буде спорудити пінакль[191] на верхівці кожної колони, над п’ятою арки. Так, вигляд буде непоганий.

Створення великих опорних елементів там, де вони впадатимуть в око, було революційним задумом. Але демонстрація того, на чому тримається будівля, була притаманна новому стилю.

І хай там як, інстинкт підказував йому, що він не помиляється.

Що довше він обмірковував цей задум, то більше він йому подобався. Він уявив, який вигляд матиме собор зі сходу. Піварки нагадуватимуть крила пташиної зграї — вишикувані в ряд, немов от-от збираються злетіти. Вони не повинні бути масивними. Якщо вони будуть добре збудовані, то зможуть залишатися стрункими, елегантними, легкими, але міцними, наче пташине крило. «Крилаті контрфорси, — подумав він, — для собору такої легкості, що він, здається, здатен злетіти».

«Цікаво, — думав він, — цікаво, чи спрацює це?»

Раптовий порив вітру вивів його з рівноваги. Джек захитався на краю даху. Якоїсь миті йому здалося, що він упаде й розіб’ється на смерть, але він встояв і відійшов від краю. Його серце несамовито калатало.

Він повільно й обережно повернувся до дверей вежі й спустився.

II

Будівництво церкви в Ширингу повністю зупинилося. Пріор Філіп зловив себе на думці, що трохи зловтішається із цього. Він щодня безвідрадно дивився на свій спустілий будівельний майданчик і не міг не радіти, що тепер така сама доля спіткала його ворогів. Альфред встигнув тільки зруйнувати стару церкву та збудувати фундамент під новий вівтар, а потім Вільям втратив графство й, відповідно, джерело доходів. Філіп казав собі, що грішно радіти руйнуванню церкви, але, схоже, такою була Божа воля: собор має бути збудований у Кінгзбриджі, а не в Ширингу: невдачі, що переслідували проект Валер’яна, здавалися цілком однозначним проявом божественного задуму.

Тепер, коли найбільшу церкву в місті знесли, суд графства засідав у великій залі замку. Філіп разом із Джонатаном верхи підіймалися на пагорб. Він зробив Джонатана своїм особистим помічником у ході пертурбацій, спричинених втечею Ремігія. Філіп був приголомшений віроломством підпріора, але радів, що він пішов. Ще відколи Філіп переміг Ремігія під час виборів пріора, той був немов скалка в оці. Без нього в пріораті стало набагато спокійніше.

Новим підпріором став Мілій, але продовжував також нести службу скарбника й мав ще трьох підпорядкованих йому ченців. Те, що Мілій здатний був обіймати обидві ці посади, змусило багатьох замислитися: на що ж витрачав увесь свій час Ремігій.

Філіпові дуже подобалося працювати з Джонатаном. Він із задоволенням пояснював йому, як керувати монастирем, як влаштоване світське життя і як взаємодіяти з людьми. Хлопець усім подобався, але часом був різкуватим, що декого дратувало. Він мав зрозуміти, що ті, хто вороже ставиться до нього, чинять так через власну слабкість. Стикаючись з ворожістю, він реагував з обуренням замість того, щоб побачити ту слабкість і заспокоїти людину.

Джонатан був дуже кмітливим і часто дивував Філіпа швидкістю реакції. Іноді Філіп ловив себе на гріху гордині, думаючи, наскільки Джонатан схожий на нього самого.

Він узяв Джонатана із собою, щоб показати йому, як працює суд у графстві. Філіп хотів попросити шерифа наказати Річардові повернути каменярню пріоратові. Він був певен, що Річард неправий. Новий закон про повернення майна тим, хто володів ним за часів старого короля Генріха, не стосувався прав пріорату. Його справжня мета полягала в тому, щоб герцог Генріх міг замінити графів Стефана на своїх і таким чином нагородити людей, які його підтримали. Тому зміни не повинні були торкнутися монастирів. Філіп був певен, що суд підтримає його, але залишався один нюанс: старий шериф помер, а про те, хто замінить його, мали оголосити лише сьогодні. Ніхто не знав, хто стане новим шерифом, але всі думали, що то буде один із провідних містян Ширингу: Девід Купець — торговець шовками, Різ Уельський — священник, що служив у королівському суді, Джайлз Лев’яче Серце — лицар, який володів землями по сусідству з містом, або Г’ю Бастард, позашлюбний син єпископа Солсберійського. Філіп сподівався, що шерифом стане Різ — не тому, що той був його земляком, а в сподіванні, що священник швидше підтримає церкву, — але не надто переймався, адже кожен із них мав би винести рішення на його користь.

Вони в’їхали в замок. Там не було значних укріплень: граф Ширингський мав окремий замок за межами міста, і тому великі битви оминали Ширинг уже впродовж кількох поколінь. Замок радше слугував центром управління, де розташовувалися канцелярії шерифа та його підлеглих і темниці для злочинців. Філіп із Джонатаном прив’язали коней та увійшли в найбільшу споруду — велику залу.

Столи, які зазвичай стояли у формі літери «Т», переставили. Верхній ряд залишився на місці, але його підняли на поміст, а інші поставили перпендикулярно до нього уздовж двох протилежних стін — так, щоб між позивачами та відповідачами залишалася певна відстань і вони не кидалися одне на одного.

У залі вже було повно народу. Єпископ Валер’ян сидів з недоброзичливим виглядом за столом на помості. Поруч із ним — Вільям Гамлейський, який тихо розмовляв з єпископом, спостерігаючи за новоприбулими. Що він тут робить? Упродовж дев’яти місяців про нього нічого не було чутно — Вільям майже не виїздив зі свого селища, і Філіп, разом із багатьма іншими мешканцями графства, щиро сподівався, що він залишиться там назавжди. Але він був тут і сидів за столом так, немов і досі править графством. Філіп дивувався, які саме ниці, жорстокі й жадливі справи привели його в суд.

Філіп із Джонатаном сіли під стіну й стали чекати на початок слухань. У суді панувала жива, оптимістична атмосфера. Війна скінчилася, і вельможество повернулося до примноження своїх статків. Землі в графстві були родючі, і зусилля землевласників мали швидко принести результат: цього року очікувався рясний урожай. Ціни на вовну вже зросли. Філіп повернув майже всіх будівників, які пішли під час голоду. Люди, що пережили голодні роки, були здебільшого молоді, дужі та здорові. Вони були сповнені надій, і тепер, у великій залі Ширингського замку, це доводили рішучий вираз їхніх облич, сила їхніх голосів, нові чоботи чоловіків, химерні головні убори жінок і те, що вони мали власність, за яку варто було сперечатись у суді.

Коли разом із графом Річардом увійшов помічник шерифа, усі підвелися. Граф і супровідник піднялися на поміст, і помічник стоячи почав читати королівський рескрипт про призначення нового шерифа. Поки він зачитував формальний вступ, Філіп роздивлявся чотирьох можливих кандидатів на посаду. Він сподівався, що переможцеві не бракуватиме мужності, адже йому доведеться вершити правосуддя в присутності таких впливових вельмож, як єпископ Валер’ян, граф Річард і лорд Вільям. Переможець, напевне, вже знав про своє призначення — зазвичай це не було таємницею, — але ніхто із чотирьох кандидатів не виказував жодних ознак пожвавлення. Під час оголошення королівської волі новопризначений шериф мав би сидіти поруч із помічником, але зараз там були тільки Річард, Валер’ян і Вільям. Філіпа пройняла приголомшлива думка про те, що шерифом могли призначити Валер’яна, але те, що він почув далі, приголомшило його ще більше:

— Шерифом Ширингським призначається мій вірний слуга Вільям Гамлейський, і я наказую всім сприяти йому…

Філіп подивився на Джонатана й сказав:

— Вільям!

Містяни вибухнули здивованими й обуреними вигуками.

— Як йому вдалося? — спитав Джонатан.

— Напевне, заплатив.

— Звідки в нього гроші?

— Позичив у когось.

Вільям з усмішкою підійшов до дерев’яного трону посеред стола. Філіп пам’ятав, як колись він був вродливим юнаком. Йому і досі не було сорока, але через огрядне тіло та червоне від вина обличчя здавалося, що він набагато старший. Жвавість і оптимізм, що роблять обличчя привабливим, давно зникли, і їх замінили сліди розпусти.

Щойно Вільям сів, Філіп підвівся.

Джонатан також підвівся та прошепотів:

— Ми йдемо?

— За мною, — прошипів Філіп.

У залі запала тиша. Усі дивилися, як вони йдуть через залу. Натовп розступився перед ними. Вони підійшли до дверей і вийшли надвір. Щойно двері зачинилися за ними, юрба загула.

— У нас немає шансів на успіх, якщо судитиме Вільям, — сказав Джонатан.

— Навіть гірше, — зауважив Філіп. — Якби ми наполягали на своїй правоті, то ризикували б втратити й інші права.

— Ой леле, я й не подумав про це.

Філіп похмуро кивнув.

— Кінгзбриджський пріорат не доб’ється правосуддя, поки Вільям — шериф, Валер’ян — єпископ, а Річард — граф. Вони можуть зробити з нами що завгодно.

Поки молодий конюший сідлав їхніх коней, Філіп вів далі:

— Я подам королю прохання зробити Кінгзбридж містом. Ми б мали власний суд, платили б податки безпосередньо королю та, по суті, вийшли б з-під влади шерифа.

— Раніше ви були проти такого, — сказав Джонатан.

— Я був проти тому, що це зробить місто таким самим могутнім, як і пріорат. Але це та ціна, яку ми мусимо заплатити за незалежність. Інакше нам доведеться мати справу з Вільямом.

— Король Стефан піде на це?

— Можливо, хоча це нам дорого коштуватиме. Але якщо він відмовиться, то, напевне, погодиться Генріх, коли стане королем.

Вони сіли на коней і, зажурені, поїхали містом.

Філіп і Джонатан проїхали браму й купу сміття, що височіла неподалік від неї. Кілька жебраків рилися у відходах у пошуках харчів, одягу або палива. Філіп байдуже подивився на них, але один впав йому в око. Знайома довготелеса постать перекладала з купи на купу дрантя. Філіп натягнув віжки. Джонатан також зупинився.

— Глянь, — сказав Філіп.

Джонатан подивився туди, куди показував Філіп.

— Ремігій, — прошепотів він за мить.

Філіп спостерігав за Ремігієм. Вочевидь Валер’ян із Вільямом прогнали його після того, як закінчилися гроші на будівництво. Він більше не був їм потрібен. Ремігій зрадив Філіпа, пріорат і Кінгзбридж у сподіваннях стати настоятелем Ширингського собору, і все марно.

Філіп з’їхав з дороги та попрямував через пустир до ченця. Джонатан рушив за ним. Сморід був такий, що, здавалося, підіймався від землі, немов туман. Під’їхавши ближче, Філіп побачив, що Ремігій схуд ще більше і став схожий на скелет. Його сутана була брудна, а ноги — босі. Йому виповнилося шістдесят років, і все доросле життя він провів у Кінгзбриджському монастирі. Ніхто не навчив його жити в злиднях. Філіп побачив, як він витяг з купи сміття пару шкіряних черевиків. Підошви були наскрізь протерті, але Ремігій дивився на них, немов людина, що знайшла справжній скарб. Він уже збирався їх приміряти, коли побачив Філіпа.

Ремігій випростався. З його обличчя було видно, що в ньому борються сором і зухвалість.

— Зловтішатися прийшов? — спитав він за мить.

— Ні, — м’яко відказав Філіп.

Його давній ворог являв собою таке жалюгідне видовище, що викликав у пріора тільки співчуття. Він зліз із коня і дістав баклажку вина із саков.

— Я прийшов запропонувати тобі ковток вина.

Ремігій не хотів приймати милостиню, але голод пересилював бажання противитися. Якусь мить він вагався, а потім схопив баклагу. Він підозріло понюхав вино та приклався до шийки. Щойно він почав пити, як уже не міг зупинитися. У баклажці залишалося близько пів пінти[192], і він вихилив усе вмить, опустив баклагу й захитався.

Філіп забрав у нього посудину й поклав назад у сакви.

— Ти маєш поїсти, — сказав він і дістав буханець хліба.

Ремігій узяв запропонований хліб і заходився напихатися ним. Судячи з усього, він нічого не їв уже кілька днів, а до того упродовж багатьох тижнів перебивався тим, що трапиться. Філіп із сумом подумав, що так недовго й померти — якщо не з голоду, то від сорому.

Хліб швидко зникнув. Філіп спитав:

— Хочеш повернутися назад?

Він почув, як Джонатан різко вдихнув. Як і більшість монахів, Джонатан сподівався, що більше ніколи в житті не побачить Ремігія. Напевне, він вважав, що звати його назад — це божевілля.

На мить у Ремігії прокинулася стара натура.

— Повернутися? На яку посаду?

Філіп сумно похитав головою.

— У моєму пріораті ти нічого не посядеш, Ремігію. Повертайся простим, скромним ченцем. Благай Господа пробачити твої гріхи та живи решту днів у молитвах і роздумах, готуючи душу до зустрічі з Творцем.

Ремігій задер голову, і Філіп уже чекав на зневажливу відмову, але не почув її. Чернець розтулив рота, щоб щось сказати, і знову зімкнув губи й опустив очі. Філіп стояв нерухомо й мовчав — тільки дивився на Ремігія та чекав, що буде далі. Запала тривала мовчанка. Філіп затамував подих. Коли Ремігій підвів очі, його обличчя було мокре від сліз.

— Так, будь ласка, отче, — промовив він. — Я хочу додому.

Філіп засвітився з радощів.

— То ходімо, — сказав він. — Сідай на мого коня.

Ремігій був ошелешений.

— Отче! — вигукнув Джонатан. — Що ви робите?

— Ну ж бо, роби, що я кажу, — поквапив Філіп Ремігія.

— Отче, а як же ви? — жахнувся Джонатан.

— Піду пішки, — радісно відповів Філіп. — Одному з нас доведеться йти.

— То нехай Ремігій іде! — обурено випалив Джонатан.

— Нехай їде, — мовив Філіп. — Він догодив Господові.

— А як же ви? Хіба ви не догодили Богові більше за Ремігія?

— Ісус казав, що Небеса більше радіють розкаяному грішникові, ніж дев’яноста дев’яти праведникам, — зауважив Філіп. — Невже ти не пам’ятаєш притчу про блудного сина? Коли він повернувся додому, його батько заколов вгодоване теля. Сльози Ремігія тішать янголів. Дати йому коня — це найменше, що я можу зробити.

Він взявся за вуздечку й повів коня через пустир на дорогу. Джонатан поїхав слідом. Коли вони опинилися на дорозі, Джонатан спішився й сказав:

— Прошу, отче, — беріть мого коня, а я піду пішки!

Філіп розвернувся до нього й суворо промовив:

— Сідай на коня, припини сперечатися зі мною, а краще обміркуй, що я роблю й чому.

Спантеличений Джонатан сів на коня й більше ані слова не вимовив.

Вони повернули в напрямку Кінгзбриджу. Він був за двадцять миль[193]від цього місця. Філіп ішов пішки й почувався прекрасно. Повернення Ремігія затьмарило втрату каменярні.

«Я програв би в суді, — думав він, — але то лише каменюки. Натомість я здобув дещо безмежно цінніше. Я виграв битву за душу цього чоловіка».

III

Стиглі яблука плавали в діжці й відсвічували червоним і жовтим під сонячними променями. Дев’ятирічна Саллі з азартом прихилилася до обода, зчепивши руки за спиною, та старалася вкусити яблуко. Воно вислизало, дівчинка відпльовувалася та заходилася сміхом. Алієна слабко усміхнулася й обтерла їй обличчя.

Був кінець літа, теплий святковий день, і більшість містян зібралася на галявині за річкою грати в ловлю яблук. Алієна любила ці розваги, але то був її останній день у Кінгзбриджі, і згадка про це затьмарювала радість. Вона й досі була сповнена рішучості піти від Джека, але дедалі частіше відчувала біль утрати.

Томмі також крутився поруч, і Джек гукнув:

— Ну ж бо, Томмі — спробуй!

— Не зараз, — відповів той.

У свої одинадцять років Томмі вважав, що розумніший за сестру, і навіть за більшість інших людей. Він деякий час придивлявся та вивчав поведінку тих, кому вдавалося зловити яблуко й відкусити від нього. Алієна стежила за ним з особливою ніжністю — Джек був десь такого самого віку, коли вони познайомилися, і, дивлячись тепер на Томмі, вона з теплом згадувала дитинство. Джек хотів, щоб Томмі також став будівником, але будівництво зовсім не цікавило хлопчика. Однак усе ще було попереду.

Нарешті він підійшов до діжки, нахилився й повільно опустив голову із широко розтуленим ротом. Він штовхнув яблуко під воду, занурившись усім обличчям, а потім із переможним виглядом задер голову, тримаючи плід у зубах.

Томмі вдавалося все, за що він брався. Характером він дещо нагадував дідуся, графа Варфоломія. Він мав сильну волю й був невблаганним у розумінні добра та зла.

А от Саллі успадкувала Джекову безтурботну натуру та зневажливість до загальноприйнятих правил. Коли Джек розповідав дітям історії, Саллі завжди співчувала переможеним, тоді як Томмі їх засуджував. Кожна дитина мала характер одного з батьків і зовнішність іншого: весела Саллі правильними рисами й темним кучерявим волоссям нагадувала Алієну, а зосереджений Томмі мав Джекове руде волосся, бліду шкіру та блакитні очі.

— А от і дядько Річард! — закричав Томмі.

Алієна розвернулась і подивилася туди само, куди він. І справді — її брат, граф, їхав галявиною в супроводі лицарів і зброєносців. Алієна злякалася: як він наважився з’явитися тут після того, що забрав у Філіпа каменярню?

Річард підійшов до діжки, усміхаючись усім і потискаючи руки.

— Спробуй зловити яблуко, дядьку Річарде, — сказав Томмі. — Ти зможеш!

Річард занурив голову в діжку й задер її, тримаючи яблуко міцними білими зубами. З його бороди лилася вода. Алієна подумала, що в іграх він завжди був вправнішим, ніж у справжньому житті.

Вона не збиралася вдавати, що нічого не сталося. Інші боялися перечити графові, але для неї він був лише нерозумним молодшим братом. Він підійшов, щоб поцілувати її, але вона відхилилася та спитала:

— Як ти міг забрати в пріорату каменярню?

Джек, побачивши, що йде до сварки, взяв дітей за руки й повів їх геть.

Річард образився.

— Усе майно повернулося тим, хто володів ним…

— Припини! — перебила Алієна. — І це після всього, що Філіп для тебе зробив!

— Каменярня належить мені за правом народження, — відказав їй брат.

Він відвів її вбік і заговорив тихіше, щоб ніхто не почув.

— Крім того, Алі, мені потрібні гроші, які я виручаю за продане каміння.

— Тому що ти все витрачаєш на полювання!

— А що мені робити?

— Ти маєш зробити так, щоб землі збагачували тебе! Треба дуже багато зробити: подолати наслідки голоду й війни, запровадити нові способи землеробства, вирубати ліси та осушувати болота — і так ти примножиш свої статки! Для цього не треба відбирати каменярню, яку король Стефан подарував Кінгзбриджському пріоратові.

— Я ніколи не брав того, що не належало б мені.

— Ти взагалі нічого і ніколи не робив! — Алієна спалахнула. Вона так розгнівалася, аж готова була сказати те, про що раніше мовчала. — Ти жодного дня не працював. Ти брав у мене гроші на свою нікчемну зброю, ти прийняв посаду, яку дав тобі Філіп, ти взяв графство, коли я піднесла його тобі на блюдечку. І тепер ти нездатний ним керувати так, щоб не відбирати те, що тобі не належить!

Вона розвернулася й пішла.

Річард хотів був піти за нею, але хтось його затримав, вклонившись і спитавши про справи. Алієна чула, як він щось ввічливо відповів, а потім зав’язалася розмова. Утім, так було навіть краще: вона висловилася й не хотіла з ним сперечатися. Дісталася мосту й озирнулася. До Річарда знову хтось звернувся, але він махнув рукою, показуючи, що хоче з нею поговорити. Вона побачила, що Джек, Томмі та Саллі стали ганяти м’яча палицями. Алієна дивилася, як вони грають під сонечком, і відчула, що не в праві розлучати їх. «Але як іще, — подумала вона, — мені жити нормальним життям?»

Вона перейшла міст і подалася в місто. Їй хотілося побути на самоті.

Алієна знайшла собі житло у Вінчестері — просторий будинок з приміщенням для торгівлі на першому поверсі, житловою кімнатою на другому, окремою опочивальнею та великою коморою для тканини на подвір’ї. Але що ближчим ставав день переїзду, то менше вона хотіла їхати туди.

Спекотні вулиці Кінгзбриджу були рясно притрушені пилюкою, а повітря кишіло мухами, що живилися на численних гноївнях. Крамниці та будинки були зачинені. У місті не залишилося нікого — всі зібралися на галявині.

Вона пішла в Джеків будинок. Туди він з дітьми повернеться після ігор. Дім стояв з відчиненими дверима. Алієна роздратовано насупилася. Хто залишив двері відчиненими? Ключі від будинку мала вона, Джек, Річард і Марта. У хаті не було чого красти. Алієна не тримала там грошей: упродовж багатьох років Філіп дозволяв їй залишати їх у скарбниці пріорату. Але з вулиці могли налетіти мухи.

Алієна увійшла. Усередині було темно та прохолодно, але в кімнату налетіло безліч мух, як вона й боялася. Вони повзали по полотну, а двійко ос дзижчали над кришкою глечика з медом.

А за столом сидів Альфред.

Алієна скрикнула з переляку, але швидко прийшла до тями й спитала:

— Як ти сюди потрапив?

— Я маю ключ.

«Довго ж він беріг його», — подумала Алієна та придивилася до Альфреда. Його широкі плечі сталі кістлявими, а обличчя змарніло.

— Що ти тут робиш? — запитала знов.

— Хотів побачитися з тобою.

Алієна помітила, що труситься — не зі страху, а зі злості.

— Я не хочу тебе бачити — ані зараз, ані будь-коли ще, — випалила вона. — Ти ставився до мене як до собаки, а коли Джек пожалів тебе й дав тобі роботу, ти зрадив його й повів усіх майстрів у Ширинг.

— Мені потрібні гроші, — сказав він тоном, в якому змішувалися благання й виклик.

— Іди працюй.

— Будівництво в Ширингу зупинилося, а в Кінгзбриджі ніхто не дасть мені роботу.

— Ну то йди в Лондон, іди в Париж!

— Я думав, ти допоможеш мені, — наполягав він з упертістю вола.

— Тобі нема чого тут шукати. Краще йди геть.

— Невже тобі не шкода мене? — сказав він, і вся його зневага раптом зникла, поступившись благанню.

Вона обперлася об стіл, щоб зібратися.

— Альфреде, ти не розумієш, що я тебе ненавиджу?

— Чому? — спитав він з ображеним виглядом, немов її слова здивували його.

«Господи, який він тупий! — подумала Алієна, — і це єдине, що його виправдовує».

— Милостиню можеш просити в монастирі, — втомлено мовила вона. — Пріор Філіп має неймовірну здатність пробачати, на відміну від мене.

— Але ти моя дружина, — сказав Альфред.

Це було занадто.

— Я тобі не дружина, — прошипіла вона. — А ти мені не чоловік. І не був ніколи. А тепер — геть із будинку.

На її подив, він схопив її за волосся.

— Ти моя дружина, — повторив він.

Альфред потягнув її до себе через стіл, а другою рукою схопив за груди та сильно стиснув.

Алієна не чекала такого від чоловіка, який спав із нею в одній кімнаті впродовж дев’яти місяців і жодного разу не намагався кохатися. Вона закричала й відсахнулася від нього, але він міцно тримав її за волосся та потягнув назад.

— Ніхто не почує, як ти кричиш, — сказав він. — Усі за річкою.

Раптом вона страшенно злякалася. Навколо не було ні душі, а Альфред дужий. Вона пройшла стільки доріг, стільки років ризикувала життям — і тепер чоловік, з яким вона була одружена, напав на неї в її власній домівці!

Він побачив страх в її очах і сказав:

— Страшно тобі? То поводься чемно.

Альфред поцілував її. Вона щосили вкусила його за нижню губу. Він заричав з болю.

Алієна не чекала, що він її вдарить: щока наче вибухнула, і вона злякалася, що він міг зламати їй щелепу. На мить у неї потемнішало в очах, і вона втратила рівновагу. Вона відступила від столу й відчула, що падає. Очерет на підлозі пом’якшив удар. Вона струсила головою, щоб прийти до тями, і потягнулася по ніж, що висів на ремінці в неї на лівій руці. Але не встигла вона його витягти, як Альфред міцно схопив її за зап’ястки та сказав:

— Я знаю про твій ножик. Я бачив, як ти роздягаєшся, — пам’ятаєш?

Він відпустив її руки, ще раз ударив в обличчя й забрав кинджал. Алієна намагалася вирватися. Він сів їй на ноги та схопив за шию. Вона спробувала висмикнути руки. Він підніс кинджал їй до обличчя.

— Не смикайся, інакше виріжу тобі очі, — попередив він.

Алієна завмерла. Думка про те, що вона може осліпнути, нажахала її. Вона бачила людей, яким вирізали очі в покарання. Вони жебракували на вулицях, вирячившись порожніми западинами на перехожих. Діти знущалися з них — щипали та підчіплювали, — аж доки розлючені сліпці кидалися на кривдників у марних спробах їх схопити, що робило ту гру ще захопливішою. Зазвичай вони помирали за рік-два.

— Я знав, що це тебе заспокоїть, — сказав Альфред.

Навіщо він робить це? Він ніколи не відчував до неї пристрасті. Може, тому що лютує через свою поразку, а вона беззахисна? Може, він бачив у ній світ, що відмовився від нього?

Альфред нахилився до Алієни, сидячи на ній верхи й стиснувши колінами її стегна. Він наблизився до її обличчя.

— Ну ж бо — поводься чемно, — сказав він і знову поцілував її. Щетина на його неголеному обличчі дряпала їй шкіру. Від нього тхнуло пивом і цибулею. Вона міцно стиснула губи.

— Хіба ж це чемно? — кинув він. — Поцілуй мене.

Він знову вп’явся своїми губами в її та підніс ножа ще ближче. Коли жало торкнулося її повік, вона розтулила губи. Її нудило від запаху з його рота. Він пропхнув язика їй проміж губ. Вона відчувала, що от-от виблює, і щосили стримувалася, адже боялася, щоб він не вбив її.

Альфред знову відірвався від неї, але ніж і далі тримав біля обличчя.

— Ану, — сказав він, — торкнися.

Він схопив її за руку та потягнув собі під туніку. Вона торкнулася його члена.

— Візьмися за нього, — наказав він, і вона схопилася за нього. — А тепер гладь, лагідненько.

Алієна послухалася. Може, якщо вона зуміє задовольнити його в такий спосіб, їй вдасться уникнути найгіршого. Вона з острахом подивилася на чоловіка. Його обличчя почервоніло, а очі заплющилися. Вона провела рукою аж до кореня, згадавши, що Джек від цього шаленів. Подумала, що, можливо, ніколи більше не зможе насолоджуватися цим, і на очах у неї з’явилися сльози.

Він замахнувся ножем.

— Не так сильно!

Вона ослабила хватку.

І тут відчинилися двері.

Надія на неочікуваний порятунок змусила її серце забитися сильніше. Сонячне світло залило кімнату й засліпило її крізь сльози. Альфред завмер. Вона відсмикнула руку.

Вони обоє подивилися на двері. Алієна не бачила, хто там стояв. «Тільки б не діти, — подумки благала вона, — я помру від сорому!»

Вона почула розлючене ревіння та зморгнула сльозою — то був її брат Річард.

Бідолашний Річард: це було мало не гірше, ніж якби тут опинився Томмі. Річард, чий шрам на місці мочки правого вуха нагадував йому про сцену, свідком якої він став у чотирнадцять. Тепер він знову був свідком такої самої сцени. Чи зможе він це витримати?

Альфред став підводитися на ноги, але Річард був набагато швидшим. Алієна, немов у тумані, побачила, як він пробіг через кімнату, замахнувся ногою та вдарив Альфреда в щелепу. Альфред упав на стіл. Річард пішов на нього, вимахуючи руками й ногами, наступив на Алієну та навіть не звернув на це уваги. Алієна відповзла вбік. Річардове обличчя перетворилося на маску неконтрольованої люті. Він не дивився на Алієну. Вона зрозуміла, що йому чхати на неї. Його розлютило не те, що Альфред зробив із нею сьогодні, а те, що Вільям із Волтером зробили з ним, Річардом, вісімнадцять років тому. Тоді він був малий, слабкий і безпорадний, але тепер перетворився на великого дужого чоловіка, загартованого в битвах, який нарешті знайшов, на кому вимістити гнів, що визрівав у ньому впродовж усіх цих років. Він знову й знову бив Альфреда. Той топтався біля столу, намагаючись прикритися руками. Річард потужним ударом влучив йому в підборіддя, і той завалився на спину.

Він лежав на очереті й перелякано дивився на Річарда. Жорстокість брата злякала Алієну, і вона сказала:

— Річарде, досить!

Брат не звернув на неї жодної уваги й підійшов до Альфреда, щоб ударити його ногою. Той раптом згадав, що тримає в руці кинджал Алієни. Він ухилився, швидко скочив на ноги та замахнувся ножем. Річард не чекав такого й відступив. Альфред замахнувся знову, і Річард зробив іще крок назад. Вони мали приблизно однакову статуру. Річард був воїном, але Альфред мав зброю: це зрівнювало їхні шанси. Алієна злякалася за брата. Що, як Альфред здолає його? Тоді вона залишиться з ним сам на сам.

Вона роззирнулася, шукаючи, чим озброїтися. Її погляд зупинився на купі дров, що лежали біля вогнища, і вона схопила важке поліно.

Альфред знову замахнувся на Річарда, і той ухилився, а потім схопив Альфреда за зап’ясток і потягнув. Альфред подався вперед і втратив рівновагу, а Річард кілька разів блискавично вдарив його в обличчя й тулуб. На його лиці блукала хижа посмішка — посмішка людини, яка нарешті мститься. Альфред заскиглив і знову підвів руки для захисту.

Річард важко дихав і вагався, не певний, що робити далі. Алієна думала, що тим усе й скінчиться, але Альфред несподівано швидко кинувся на Річарда, і цього разу лезо зачепило Річардову щоку. Той скрикнув з болю та відстрибнув. Альфред знову пішов на нього, замахуючись ножем. Алієна бачила, що він зараз вб’є Річарда. Вона підбігла до Альфреда та щосили вдарила його поліном. Не влучила в голову, але вдарила його по правому ліктю. Його рука аж затріщала, і він випустив кинджал.

Далі все відбулося дуже швидко.

Річард нахилився, підняв кинджал, смикнув Альфреда за руку, якою він намагався захиститися, та із жахливою силою встромив ніж йому в груди.

Кинджал увійшов аж до руків’я.

Алієна приголомшено дивилася на це. Удар був страшний. Альфред вищав немов свиня. Річард витягнув ножа, і з рани линула кров. Альфред розтулив рота, щоб знову закричати, але не зміг. Його обличчя збліднуло, а потім почало сірішати, очі заплющилися, і він упав на підлогу. Очерет просякнув його кров’ю.

Алієна стала на коліна поруч із ним. Його повіки тремтіли. Він іще дихав, але життя покидало його. Вона звела очі на Річарда, що відсапувався неподалік.

— Він помирає, — сказала Алієна.

Річард кивнув. Йому було байдуже.

— Я бачив смерть і більш гідних людей, — відповів він. — І я вбивав тих, хто менше на це заслуговував.

Його безжальність вразила Алієну, але вона не вимовила ані слова. Пригадала, як Річард убив уперше. Це було після того, як Вільям забрав у них замок і дорогою у Вінчестер на них напали двоє розбійників. Алієна вдарила одного з них кинджалом, а потім змусила Річарда, якому йшов лише п’ятнадцятий рік, добити його. Винувато подумала, що сама зробила його таким черствим.

Вона знову подивилася на Альфреда. Той розплющив очі й витріщився на неї. Їй було майже соромно через те, що так мало співчуває людині, яка вмирає. Дивлячись йому в очі, вона подумала, що Альфред сам ніколи не був співчутливим, великодушним або щирим. Він плекав свої образи та ненависть і насолоджувався помстою та зловтіхою. «Твоє життя могло б скластись інакше, Альфреде, — подумала вона. — Ти міг би краще ставитися до сестри та змиритися з тим, що зведений брат розумніший за тебе. Ти міг би одружитися по любові, а не з метою помсти. Ти міг би залишитися відданим пріорові Філіпу. Ти міг би бути щасливим».

Раптом його очі розширилися, і він сказав:

— Боже, як боляче.

Вона хотіла лише одного: щоб він скоріше помер.

Його очі заплющилися.

— От і все, — промовив Річард.

Альфред перестав дихати.

Алієна підвелася.

— Тепер я вдова, — сказала вона.

Альфреда поховали на цвинтарі в Кінгзбриджському пріораті. Такою була воля Марти — його сестри та останньої родички. Вона також була єдиною, кого засмутила його смерть. Альфред ніколи не був добрим до неї, а любові й захисту вона шукала в Джека, свого зведеного брата. І все одно Марта прагнула, щоб він покоївся десь неподалік і вона могла приходити до нього на могилу. Коли труну опускали, Марта єдина заплакала.

Джек поставився до кончини Альфреда з похмурим полегшенням. Томмі, який стояв поруч із Алієною, живо цікавився всім, що відбувалося, — то був перший похорон в їхній родині, і він уперше знайомився з посмертними ритуалами. Саллі стояла бліда й перелякана, тримаючись за руку Марти.

Річард також був там. Він сказав Алієні, що прийшов молити Бога пробачити йому вбивство швагра. Не тому, що скоїв щось погане, квапливо додав він, а про всяк випадок.

Алієна, чиє обличчя досі було в синцях і набряках від ударів Альфреда, згадала свою першу зустріч із ним. Він прийшов у Ерлскасл разом із батьком — Томом Будівником, Мартою, Еленою та Джеком. Уже тоді він був задиракою — великий, дужий і тупуватий, здатний на підступність, — і з першого погляду викликав якусь огиду. Якби Алієна тоді знала, що стане його дружиною, вона кинулася б униз із замкового муру. Тоді вона й не думала, що колись іще зустрінеться із цією родиною, але і вони, і Алієна врешті-решт опинились у Кінгзбриджі. Удвох з Альфредом вони заснували парафіяльну гільдію, яка тепер мала велику вагу в житті міста. Саме тоді Альфред освідчився їй. Вона навіть не могла собі уявити, що ним рухало здебільшого суперництво з братом, а не почуття до неї. Алієна відмовила йому, але він знайшов спосіб маніпулювати нею та переконав одружитися з ним, пообіцявши підтримати грошима її брата. Згадуючи про це, вона думала, що Альфред цілком заслужив на все те розчарування й приниження, яким обернувся їхній шлюб. Його мотиви були безсердечними, і нелюбов стала йому винагородою.

Алієна не могла не почуватися щасливою. Звісно, про переїзд у Вінчестер уже не йшлося: вони з Джеком одружаться негайно. Вона зробила серйозне обличчя, як того вимагав похорон, і навіть спробувала подумати про щось сумне, але її серце однаково радісно билося.

Філіп, чия здатність пробачати людям, які його зрадили, здавалася просто безмежною, погодився поховати Альфреда.

Коли п’ятеро дорослих і двоє дітей уже стояли біля виритої могили, з’явилася Елена. Філіп розсердився. Елена прокляла християнське весілля, і він був не радий бачити її на подвір’ї пріорату. Але він не міг прогнати її з поховання пасинка. Проте церемонія однаково вже була завершена, і Філіп просто пішов геть.

Алієні стало прикро: і Філіп, і Елена люди добрі, шкода, що вони ворогують. Але їхні чесноти лежали в різних площинах, і кожен із них був нетерпимим до моралі іншого.

Елена постаріла: на обличчі з’явилися нові зморшки, а у волоссі побільшало сивини, але її золоті очі залишалися такими самими прекрасними. На ній була грубо пошита шкіряна туніка, а більше нічого — навіть взуття. Її ноги й руки були засмаглі та м’язисті. Томмі та Саллі підбігли до бабусі, щоб поцілувати. Джек підійшов за ними й міцно її обійняв.

Елена підставила щоку й Річардові зі словами:

— Ти все зробив правильно. Не треба краятися.

Вона стала на краю могили, подивилась униз і сказала:

— Я була його мачухою. Шкода, що не знала, як зробити його щасливим.

Коли вона відвернулася від могили, Алієна обійняла її.

Вони повільно пішли із цвинтаря.

— Залишишся в нас на обід? — спитала Алієна.

— Радо. — Елена скуйовдила руде волосся Томмі. — Хочу поговорити зі своїми онуками. Вони так швидко ростуть. Коли я вперше зустріла Тома Будівника, Джек був такого самого віку, що зараз Томмі.

Вони підійшли до брами пріорату.

— Коли стаєш старша, роки, здається, плинуть швидше… — Елена раптом замовкла.

— Що сталося? — спитала Алієна.

Елена дивилася на монастирську браму. Дерев’яні ворота були відчинені. На вулиці не було нікого, крім зграйки дітей, які придивлялися до чогось, чого не було видно зсередини.

— Річарде! — різко сказала Елена. — Не виходь за ворота!

Усі зупинилися. Алієна зрозуміла, що насторожило Елену: діти дивилися на щось чи на когось, хто чекав біля брами, укрившись за стіною.

Річард мав швидку реакцію.

— Це пастка! — вигукнув він і, не зволікаючи, розвернувся й побіг.

За мить з-за рогу визирнула голова в шоломі — то був воїн кремезної статури. Він побачив, що Річард тікає, і кинувся на подвір’я. За ним вбігли троє інших, а потім з’явилися четвертий і п’ятий.

Ті, хто прийшов на похорон, розсіялися. Воїни не звернули на них уваги та погналися за Річардом. Алієна була налякана й збентежена: хто наважився напасти на графа Ширингського в пріораті? Затамувавши подих, вона дивилася, як воїни женуться за ним по подвір’ю. Брат перестрибнув через невисоку стінку, яку мурували муляри, і вояки вчинили так само, не розуміючи, що фактично опинились у церкві. Майстри завмерли на місці з кельмами та молотами в руках, коли повз них пронеслися спершу Річард, а потім його переслідувачі. Один із молодших, кмітливих підмайстрів, підставив лопату під ноги воїну, і той упав. Але ніхто більше не втручався. Річард підбіг до дверей, що вели в клуатр. Воїн, який біг слідом, заніс меч. Алієна злякалася була, що двері зачинені й Річард не зможе увійти. Воїн з мечем наблизився до Річарда, але той відчинив двері та прослизнув усередину. Меч ударив по дошках дверей, що зачинилися за втікачем.

Тільки тоді Алієна знову змогла вдихнути.

Воїни зібралися біля дверей клуатру з нерішучим виглядом. Вони раптом зрозуміли, де опинилися. Майстри дивилися на них з неприязню, зважуючи в руках молоти й сокири. На подвір’ї було близько сотні будівельників проти п’ятьох воїнів.

— Хто, в біса, ці люди? — сердито запитав Джек.

— Це воїни шерифа, — почувся голос позаду.

Алієна зі страхом обернулася. Вона дуже добре знала цей голос. Там, біля брами, верхи на чорному жеребці, що норовливо бив копитом, у важкій кольчузі сидів озброєний Вільям Гамлейський. Вона аж похолола від цього видовища.

— Забирайся геть, бридка комахо, — сказав Джек.

Вільям зашарівся з люті, але не зрушив з місця.

— Я приїхав арештувати злочинця.

— Хай щастить. Річардові люди порвуть тебе на шмаття.

— У темниці вони йому не зарадять.

— За кого ти себе маєш? Шериф не може посадити графа в темницю!

— За вбивство — може.

Алієна ахнула. Вона одразу зрозуміла, на що натякає Вільям.

— То було не вбивство! — випалила вона.

— Саме вбивство, — сказав Вільям. — Граф Річард убив Альфреда Будівника. А тепер я маю пояснити пріорові Філіпу, що він покриває вбивцю.

Вільям підострожив коня та проїхав повз них, повз недобудовану наву на кухонне подвір’я, де приймали мирян. Алієна не вірила своїм очам. Він здавався просто уособленням зла. Бідолашний Альфред, якого вони щойно поховали, накоїв чимало лиха через свою обмеженість і слабкий характер: його долю можна було б назвати трагічною. А от Вільям — справжній слуга диявола. «Коли ж ми нарешті позбудемося цього чудовиська?!» — подумала Алієна.

Воїни приєдналися до Вільяма на кухонному подвір’ї, і один із них постукав у двері руків’ям меча. Будівники покинули роботу й підійшли ближче, роздивляючись непроханих гостей і погрозливо стискаючи свої важкі молоти й гострі різці. Алієна сказала Марті відвести дітей додому, а сама з Джеком приєдналася до робітників.

Двері кухні відчинив пріор Філіп. Він був нижчий за Вільяма, і у своєму легкому літньому вбранні здавався навіть маленьким проти кремезного чолов’яги, що сидів верхи у важкій кольчузі. Але праведний гнів, яким палало Філіпове обличчя, робив його значно грізнішим за Вільяма.

— Ви покриваєте злочинця… — почав Вільям.

Філіп перебив його й гаркнув:

— Геть звідси!

— Було скоєне вбивство… — гнув своє Вільям.

— Геть з мого пріорату! — закричав Філіп.

— Я шериф…

— Самому королю не дозволяється приводити воїнів у монастир! Геть звідси! Геть!

Серед будівників пронісся гнівний гомін. Воїни дивилися на них із острахом.

— Навіть пріор Кінгзбриджський має підкорятися шерифові, — сказав Вільям.

— Не на таких умовах! Забери своїх людей з подвір’я. Залиш зброю на стайні. Коли будеш готовий поводитися як смиренний грішник у храмі Господньому, можеш увійти в пріорат, і тоді пріор відповість на твої запитання.

Філіп ступив назад і грюкнув дверима.

Будівники вибухнули схвальними вигуками.

Алієна раділа разом із ними. Вільям був фігурою, що все життя навіювала на неї страх, і те, як пріор Філіп приборкав його, тішило її серце.

Але Вільям не був готовий змиритися з поразкою. Він спішився, повільно зняв пасок із піхвами та простягнув його одному з воїнів. Потім щось тихо сказав своїм людям, і ті пішли з подвір’я пріорату, несучи із собою його меч. Вільям дивився їм услід, аж доки вони дійшли до брами, а потім знову приступив до дверей кухні.

— Відчиніть шерифові! — закричав він.

За мить двері відчинилися, і Філіп знову вийшов надвір. Він огледів Вільяма, який стояв перед ним беззбройний, а потім подивився на воїнів, що стояли біля брами на іншому кінці подвір’я. Нарешті пріор знову подивився на Вільяма та сказав:

— Ну?

— Ви ховаєте в пріораті вбивцю. Віддайте його мені.

— У Кінгзбриджі не було вбивств, — відповів Філіп.

— Чотири дні тому граф Ширингський вбив Альфреда Будівника.

— Неправда, — сказав Філіп. — Річард рішив Альфреда, але то було не вбивство. Альфред намагався скоїти зґвалтування.

Алієна затремтіла.

— Зґвалтування? — перепитав Вільям. — Кого він хотів зґвалтувати?

— Алієну.

— Але вона його дружина! — тріумфально вигукнув Вільям. — Як може чоловік зґвалтувати свою дружину?

Алієна зрозуміла, до чого хилить Вільям, і в ній почала закипати злоба.

— Вони не жили подружнім життям, до того ж Алієна подала клопотання про розірвання шлюбу.

— Яке відхилили. Їх обвінчали у церкві. За законом вони й досі одружені. Не було ніякого зґвалтування. Навпаки, — Вільям розвернувся й вказав пальцем на Алієну. — Вона багато років старалася позбутися чоловіка та переконала брата допомогти їй прибрати його з дороги, а той заколов Альфреда її кинджалом!

Серце Алієни скував холодний страх. Вільям нахабно брехав, але тим, хто не був свідком подій, підтасовані таким чином факти могли видатися цілком правдоподібною історією. Річард втрапив у халепу.

— Шериф не може заарештувати графа.

«Це правда, — подумала Алієна. — Я мало не забула про це».

А Вільям дістав пергаментний сувій.

— Я маю королівський рескрипт. Арештовую його іменем короля.

Алієна була у відчаї. Вільям усе продумав.

— Як йому це вдалося? — пробурмотіла вона.

— Швидко ж він обернувся, — сказав Джек. — Напевне, поїхав у Вінчестер і зустрівся з королем, щойно дізнався новини.

Філіп витягнув руку.

— Покажи рескрипт.

Вільям простягнув йому документ. Їх розділяло кілька ярдів. Мить обидва стояли на місці, але потім Вільям здався, підійнявся сходами та подав пергамент Філіпові.

Філіп прочитав його й віддав назад.

— Це не дає тобі права нападати на монастир.

— Це дає мені право арештувати Річарда.

— Він попросив прихистку.

— Он воно як! — Вільям, здавалося, не здивувався.

Він кивнув, немов почув підтвердження тому, на що чекав, і відступив на кілька кроків. Заговорив гучно — так, щоб могли почути всі навколо:

— Передайте йому, що він буде арештований, щойно вийде з пріорату. Мої помічники чекатимуть на нього в місті й біля замку. Запам’ятайте… — Він окинув оком натовп. — Запам’ятайте, що той, хто нападе на помічника шерифа, нападе на королівського слугу. — Потім Вільям розвернувся до Філіпа. — Скажіть йому, що він може лишатись у прихистку скільки завгодно, але якщо захоче вийти, на нього чекає правосуддя.

Запанувала тиша. Вільям повільно зійшов униз сходами й перетнув кухонне подвір’я. Його слова здавались Алієні вироком. Натовп розступився перед ним. Проходячи повз Алієну, Вільям окинув її самовдоволеним поглядом. Поки він ішов до брами та сідав верхи, всі дивилися йому вслід. Він віддав якийсь наказ і поскакав геть. Двоє воїнів залишилися біля брами.

Алієна обернулася й побачила, що до них із Джеком підійшов Філіп.

— Ідіть у мій будинок. Нам треба поговорити, — тихо сказав він і повернувся на кухню.

Алієні здалося, що він чомусь радіє, хоч і старається цього не показати.

Збудження, що охопило всіх, вщухло. Будівники повернулися до роботи, жваво обговорюючи те, що сталося. Елена пішла до онуків, а Джек із Алієною пройшли через цвинтар, повз будівництво до будинку Філіпа. Його ще не було там, і вони сіли чекати на лавці.

Роззирнувшись, Алієна відзначила, що оселя Філіпа стала більш обжитою. У порівнянні з опочивальнею в графському замку вона й досі здавалася бідною, але була не такою аскетичною, як раніше. У кутку, перед вівтарем, лежав килимок, щоб пом’якшити біль у колінах під час тривалих нічних молитов, а на стіні над ним висіло оздоблене коштовностями розп’яття — напевне, чийсь дорогий подарунок. «Філіпові не завадить трохи попуститися щодо себе, — подумала Алієна. — Тоді, можливо, він і до інших ставитиметься не так суворо».

За кілька хвилин прийшов Філіп, а разом із ним і схвильований Річард. Він негайно заговорив:

— Вільям не зможе, це безумство! Я побачив, як Альфред намагається зґвалтувати мою сестру — з ножем у руці, — і він мало не вбив мене!

— Заспокойся, — сказав Філіп. — Нумо все обговоримо та спробуємо з’ясувати, що нам справді загрожує. Може, присядемо?

Річард сів, але не замовкав.

— Загрожує? Мені ніщо не загрожує. Шериф не може арештувати графа, навіть за вбивство.

— Але він намагатиметься, — наполягав Філіп. — За стінами пріорату на тебе чекають його люди.

Річард презирливо відмахнувся.

— Я пройду повз них із зав’язаними очима. Це пусте. А Джек приведе мого коня під міський мур.

— А коли ти будеш біля Ерлскаслу? — спитав Філіп.

— Те саме: я прокрадуся повз Вільямових людей, або накажу своїм воїнам зустріти мене.

— Непогано, — сказав Філіп. — А що далі?

— Нічого, — відповів Річард. — Що Вільям може зробити?

— Він має королівський рескрипт, за яким тебе повинні притягнути до відповідальності за вбивство. Він намагатиметься заарештувати тебе, щойно ти спробуєш вийти із замку.

— Я не виходитиму без супроводу.

— А коли муситимеш вершити суд — у Ширингу чи деінде?

— Так само.

— Чи підкориться хтось твоєму рішенню, знаючи, що ти сам ховаєшся від правосуддя?

— Краще б підкорились, — похмуро сказав Річард. — Усі мають пам’ятати, як Вільям досягав свого, коли був графом.

— Вони, можливо, не бояться тебе так, як Вільяма. Навряд чи хтось вважає тебе таким самим кровожерливим і лихим. Сподіваюся, вони не помиляються.

— Не розраховуйте на це.

Алієна насупилася. Такий песимізм був для Філіпа нетиповим — якщо тільки він не має якогось прихованого мотиву. Вона підозрювала, що пріор щось задумав. «Готова закластися, — подумала вона, — що це якось стосується каменярні».

— Найбільше мене хвилює король, — вів тим часом Філіп. — Якщо ти відмовляєшся відповідати на звинувачення, ти кидаєш виклик короні. Рік тому тобі це зійшло б з рук. Але тепер, коли війна закінчилася, графам важче буде робити все по-своєму.

— Схоже, тобі таки доведеться відповісти на звинувачення, Річарде, — зауважив Джек.

— Це неможливо, — перебила Алієна. — Він не може сподіватися на правосуддя.

— Вона права, — погодився Філіп. — Справу слухатимуть у королівському суді. Факти вже всім відомі: Альфред застосував силу до Алієни, Річард увійшов, вони побилися, і Річард убив Альфреда. Усе залежить від того, як це тлумачити. А коли Вільям, вірний прибічник короля Стефана, обвинувачує Річарда, одного з найважливіших союзників герцога Генріха, вердикт нескладно передбачити. Чому король Стефан підписав рескрипт? Напевне, хоче помститися Річардові за те, що той бився проти нього. Смерть Альфреда — чудовий привід для цього.

— Треба, щоб герцог Генріх утрутився, — зауважила Алієна.

Аж тепер Річард засумнівався.

— Я б не став на нього розраховувати, — сказав він. — Герцог у Нормандії. Він може висловити протест у листі, але що ще Генріх може зробити? Навряд чи він кинеться з військом перетинати протоку — то буде порушенням мирної угоди, і навряд чи він стане ризикувати так через мене.

Алієна почувалася переляканою та безсилою.

— Річарде, ти втрапив у страшне павутиння — а все тому, що врятував мене.

Він подарував сестрі найчарівнішу усмішку, на яку був здатний.

— І я б радо зробив це ще раз, Алі.

— Знаю.

Він не жартував. Попри всі свої вади, Річард був хоробрим. Те, що він опинився віч-на-віч з такою великою проблемою невдовзі після того, як повернув собі графство, здавалося жахливою несправедливістю. Як граф він розчарував Алієну, страшенно розчарував, але він не заслуговував на таке.

— Оце так вибір, — сказав він. — Лишатись у пріораті аж доки герцог Генріх стане королем або бути повішеним за вбивство. Я постригся б у ченці, якби ви, ченці, не їли стільки риби.

— Є ще один вихід, — зауважив Філіп.

Алієна з надією подивилася на нього. Вона підозрювала, що Філіп щось задумав, і була б неймовірно вдячна, якби він розв’язав Річардову дилему.

— Ти можеш прийняти єпитимію за вбивство, — правив своєї Філіп.

— Рибу не доведеться їсти? — жартівливо запитав Річард.

— Я маю на увазі Святу землю, — відповів Філіп.

Усі замовкли. Палестиною правив король Балдуїн III, християнин французького походження. Він зазнавав постійних нападів з боку сусідніх мусульманських країн, особливо Єгипту на півдні й Дамаску на сході. Вирушити туди, у подорож, що тривала пів року — рік, і приєднатися до війська, що захищало християнське королівство, було б достатньою спокутою за вбивство. Алієна злякалася: не всі поверталися зі Святої землі. Але вона упродовж багатьох років хвилювалася за брата, поки він бився, а Свята земля навряд чи була небезпечнішою за Англію. Їй доведеться тривожитися й надалі. Вона до цього звикла.

— Король Єрусалимський завжди потребує людей, — сказав Річард. Кожні кілька років емісари Папи їздили країною, розповідаючи про славетні баталії та захист християнського світу, щоб заохотити молодиків їхати битися за Святу землю. — Але я щойно став графом. Хто правитиме графством, поки мене тут не буде?

— Алієна, — не забарився з відповіддю Філіп.

Їй раптом перехопило подих. Правити графством замість брата, як колись її батько… Ця пропозиція на мить приголомшила Алієну, але щойно вона прийшла до тями, як зрозуміла, що Філіп має рацію. Коли чоловік ішов битися за Святу землю, його володіннями зазвичай розпоряджалася дружина. Ніхто не став би заперечувати, якби за неодруженого графа маєтком розпоряджалася його сестра. А вона правитиме графством саме так, як завжди вважала за доцільне: справедливо, натхненно й плідно. Вона зробить усе те, на що не був здатний Річард. Від цієї думки в Алієни аж серце зайшлося. Вона спробує на ділі свої задуми: орати кіньми замість волів і засіювати перелоги ярими культурами — вівсом і горохом. Вона розчистить нові землі, створить нові ринки й нарешті пустить Філіпа в каменярню…

Пріор, безперечно, подумав про це. З усіх планів, які будь-коли задумував Філіп, цей був найблискучішим. Одним махом він розв’язав аж три питання: звільнив Річарда від відповідальності, віддав графство в руки обізнаної людини та повернув собі каменярню.

— Король Балдуїн радо прийме тебе, — сказав Філіп. — Особливо якщо ти приведеш із собою лицарів і воїнів, які захочуть тебе супроводжувати. То буде твій власний хрестовий похід. — Він зробив паузу, щоб Річард усвідомив почуте. — Там Вільям тебе не дістане. І ти повернешся героєм. Тоді ніхто не наважиться тебе повісити.

— Свята земля, — промовив Річард, і в очах його блиснув вогник «слава або смерть».

Алієна подумала, що це — саме те, що йому треба. Правити графством він не вмів. Річард був солдатом і прагнув битися. Вона бачила це в його замріяному погляді. Подумки він уже був там, захищав пісковий редут із мечем у руках і червоним хрестом на щиті, відбиваючи напад язичницької орди під гарячим сонцем.

Він був щасливий.

IV

На весілля прийшло ціле місто.

Це здивувало Алієну. Більшість і раніше ставилася до них із Джеком як до подружжя, і їй здавалося, що весілля сприйматимуть як просту формальність. Вона чекала на кількох подруг приблизно свого віку й Джекових приятелів-майстрів. Але до них прийшли всі чоловіки, жінки й діти Кінгзбриджу. Алієну зворушила їхня увага, а найбільше — те, що всі вони раділи за неї. Вона зрозуміла, що містяни співчували через труднощі, які їй довелося пережити, — навіть ті, хто з ввічливості не казав про це. Тепер вони прийшли поділити її радість, що вона нарешті одружилася із чоловіком, якого так довго кохала. Алієна пройшла вулицями міста з братом Річардом під руку, засліплена усмішками, якими її нагороджували містяни, та сп’яніла від щастя.

Річард їхав на Святу землю наступного дня. Король Стефан погодився на цей компроміс — він, здавалося, радів, що так легко позбувся Річарда. Шериф Вільям цілком очікувано обурився, адже він мав на меті позбавити Річарда графського титулу, а натомість втратив останню можливість досягти цього. Сам Річард видавався відстороненим: він не міг дочекатися, коли вже поїде.

«Не таким батько бачив моє з Річардом майбутнє, — подумала Алієна, коли вони заходили на подвір’я пріорату. — Річард не мав битися в далеких землях, а я не мала правити графством». Однак вона більше не мусила жити за батьковими настановами. По-перше, від його смерті минуло сімнадцять років, а по-друге, Алієна знала те, чого батько не розумів: вона правитиме графством набагато краще за Річарда.

Вона вже стала до стерна влади. Слуги в замку зледащіли упродовж років недбалого правління, і Алієні довелося приводити їх до тями. Вона навела лад у коморах, наказала пофарбувати стіни у великій залі та прибратися в пекарні й броварні. На кухні було так брудно, що вона веліла спалити її та збудувати нову. Почала власноруч видавати щотижневу платню — на знак того, що вона тепер головна, — і вигнала трьох воїнів за постійне пияцтво.

А ще Алієна наказала збудувати новий замок за годину їзди від Кінгзбриджу, оскільки Ерлскасл був надто далеко від собору. Джек намалював ескіз нової будівлі, і вони збиралися переїхати туди, щойно буде завершено донжон, а тим часом жили на дві домівки: в Ерлскаслі та Кінгзбриджі.

Вони вже провели кілька ночей разом у дівочій опочивальні Алієни в Ерлскаслі, якомога далі від осудливого погляду Філіпа, і почувалися немов у медовий місяць, охоплені непогамовною пристрастю, — напевне тому, що вперше мали кімнату з дверима, які можна було зачинити. Приватність була привілеєм лордів: всі інші спали й кохалися у великій залі внизу. Навіть ті подружжя, що мали власні домівки, постійно перебували на очах у своїх дітей, або родичів, або сусідів, що могли раптом увійти: люди замикали двері, коли йшли, а не коли були вдома. Алієна ніколи не приділяла цьому особливої уваги, але тепер пізнала особливий трепет від усвідомлення, що можна робити все, що заманеться, і не потрапити нікому на очі. Згадки про те, що вони з Джеком витівали впродовж тих двох тижнів, змушували її зашарітися.

Джек чекав на наречену в недобудованій наві собору разом із Мартою, Томмі та Саллі. Зазвичай молодята обмінювалися обітницями на паперті церкви, а потім ішли всередину на месу. Але поки що папертю мав послужити перший прогін нави. Алієна рада була вінчатися в церкві, яку будував Джек. Цей собор став такою самою невіддільною його частиною, як одяг, що він носив, або те, як він кохався. Собор мав стати схожим на нього самого: граційний, вигадливий, життєрадісний і геть не схожий на те, що будували до нього.

Вона подивилася на Джека з любов’ю. Йому було вже тридцять, і він став вродливим чоловіком з рудими кучерями та блискучими блакитними очима. Алієна пам’ятала його ще негарним хлопчиком, не вартим того, щоб звертати на нього увагу. А ось Джек покохав її з першого погляду й досі здригався зі згадки, як усі кепкували з нього, коли він сказав, що ніколи не мав батька. То було двадцять років тому. Двадцять років…

Вони з Джеком могли більше ніколи не побачитися, якби не пріор Філіп. Ось він якраз з усмішкою ввійшов у церкву з клуатру та попрямував у наву — схоже, щиро радий нарешті їх обвінчати. Алієна згадала, як уперше зустрілася з ним: досі гостро пам’ятала свій відчай, коли торговець вовною намагався ошукати її після всіх тих зусиль, яких вона доклала, щоб зібрати паку вовни, і неймовірну вдячність молодому чорнявому ченцеві, який врятував її, сказавши, що готовий будь-коли купляти в неї вовну…. Тепер його волосся геть посивіло.

Він врятував її, а потім мало не погубив, коли змусив Джека обирати між нею та собором. Філіп дотримувався суворих принципів, коли йшлося про зло й добро, і цим дещо нагадував її батька. Але хай там як, він сам захотів провести церемонію вінчання.

Елена прокляла перший шлюб Алієни, і те прокляття подіяло. Алієна була рада цьому. Якби її шлюб з Альфредом не виявився цілком нікчемним, вона могла б і досі жити з ним. Дивно було розмірковувати про те, як могло скластися життя: від цього ставало страшно, як від кошмарних снів або видінь. Вона згадала вродливу, привабливу арабську дівчину в Толедо, яка була закохана в Джека: що, якби він одружився з нею? Тоді, приїхавши в Толедо з дитиною на руках, вона знайшла б його в сімейному колі, де його тілом і думками володіла б інша. Сама згадка про це була нестерпною.

Алієна слухала, як Джек бурмоче «Отче наш». Тепер здавалося неймовірним, що коли вона приїхала жити в Кінгзбридж, то звертала на нього не більше уваги, ніж на кота торговця зерном. А от він її помітив, адже потайки кохав усі ті роки. Він мав дивовижне терпіння. Дивився, як сини заможних дворян приїздять залицятися до неї та йдуть геть — розчаровані, ображені або зневірені. І він бачив — бо то був розумний хлопчина, — що залицянням її не завоюєш, тому обрав обхідний шлях і став їй другом: розповідав цікаві історії та змусив покохати себе так, що вона того навіть не помітила. Алієна пам’ятала їхній перший поцілунок — несподіваний і наче ненавмисний, — але він пік їй губи упродовж багатьох тижнів по тому. Другий поцілунок вона запам’ятала ще яскравіше. Щоразу, коли чула грюкіт валяльного млина, згадувала темну, незнайому та непрохану хвилю пристрасті, яка тоді наринула на неї.

Мало не найбільше в житті Алієна жалкувала про те, що після цього охолонула до нього. Джек кохав її щиро й беззастережно, а вона так злякалася, що відвернулася від нього та вдала, ніби він їй байдужий. Це дуже ранило його, і, хоча він не розлюбив її, а рана загоїлася, вона однаково залишила по собі шрам, як і всі глибокі рани. Часом той шрам давав про себе знати: Алієна бачила його в Джековому погляді, коли вони сварилися й вона холодно говорила до нього. Тоді його очі казали їй: «Знаю, що ти можеш бути жорстокою, можеш зробити мені боляче, і я маю бути насторожі».

Чи був той втомлений вираз в його очах зараз, коли він клявся кохати її та бути вірним їй до кінця життя? «Він має всі підстави сумніватися в мені, — думала Алієна. — Я одружилася з Альфредом, а хіба можна уявити собі страшнішу зраду? Але я спокутувала це, коли пішла шукати його по всьому світі».

Такі розчарування, зради та примирення були притаманні подружньому життю, але вони з Джеком пройшли через усе це ще до вінчання. Тепер Алієна була певна, що добре знає його. Ніщо вже не могло її здивувати. То було доволі незвично, але набагато краще, ніж дати шлюбну обітницю та лише згодом дізнатися, який твій супутник життя насправді. Священники із цим не погодилися б, а Філіп, напевне, знепритомнів би, якби знав, про що вона думає, але хіба священники щось тямлять у коханні?

Вона промовляла обітниці, повторюючи слова за Філіпом, і думала про те, які то гарні слова: «Тілом своїм я тебе вшановую». Філіп і гадки не має, що ці слова означають насправді.

Джек надів їй на палець обручку. «Я все своє життя чекала на це», — подумала Алієна. Вони подивилися одне одному в очі. Вона бачила, як в ньому щось змінилося, та усвідомила, що до цієї миті Джек не почувався в ній певним. Але тепер він здавався цілком спокійним і задоволеним.

— Я кохаю тебе, — сказав він. — І завжди кохатиму.

То була його обітниця. Решта слів була церковною формулою — тепер він дав власну обіцянку. Алієна зрозуміла, що аж дотепер також була не цілком впевнена в ньому. За мить вони перейдуть у середохрестя, де відбудеться меса, а після того прийматимуть вітання від містян, запросять їх додому, де пригощатимуть елем і наїдками та веселитимуться. Але ця мить належала тільки їм. У Джекових очах Алієна прочитала: «Ти і я разом назавжди», і подумала: «Нарешті».

Вона почувалася сповненою миром і спокоєм.