Стовпи землі

I

Повія, яку обрав Вільям, була не дуже гарною, але мала пишні груди й густе кучеряве волосся, що сподобалося молодому лордові. Дівка ліниво наблизилася до нього, хитаючи стегнами, і Вільям побачив, що вона старша, ніж здавалося, — років двадцяти п’яти — тридцяти — і що, попри невинну усмішку, її погляд жорсткий і розважливий. Наступним обирав Волтер. Він уподобав мініатюрну, вразливу на вигляд дівчину з хлоп’ячою, пласкогрудою статурою. Коли Вільям із Волтером визначилися, настала черга інших чотирьох лицарів.

Вільям привів їх у бордель, бо вони мусили якось випустити пару. Хлопці кілька місяців не були в битві та стали невдоволеними й дратівливими.

Громадянська війна, що спалахнула рік тому між королем Стефаном і його суперницею Матильдою, яку називали імператрицею Мод, наразі затихла. Вільям і його люди супроводжували Стефана під час всієї кампанії в Південно-Західній Англії. Його стратегія відзначалася енергійністю й безладністю: він атакував цитаделі Матильди з несамовитою завзятістю, але, якщо йому не вдавалося одразу ж їх захопити, король швидко втомлювався від облоги та рухався далі. Військо заколотників очолювала не сама Мод, а її однокровний брат Роберт, граф Глостерський, і Стефанові ніяк не вдавалося змусити його до прямого протистояння. То була якась нерішуча війна, з грандіозними маневрами та дуже незначними баталіями, тож воїни казилися.

Бордель був розділений перегородками на окремі кімнатки із солом’яними матрацами. Вільям і його лицарі повели обраних жінок за завіски. Вільямова повія засмикнула завіску, щоб ніхто їх не бачив, і зсунула вниз ліф своєї сукні, оголивши груди. Вони були пишні, як Вільям і сподівався, але з великими пипками та помітними венами — як у жінки, що годувала грудьми дітей, — і це дещо розчарувало лорда. Однак він притягнув дівку до себе, взяв її груди в руки, стиснув і вщипнув за пипки.

— Легше, — запротестувала вона, обійняла його та потягнула за стегна до себе, тручись об його тіло своїм, а потім полізла рукою йому проміж ніг.

Вільям пробурмотів прокляття. Його тіло ніяк не реагувало.

— Не хвилюйся, — пробурмотіла повія.

Її поблажливий тон розізлив його, але Вільям промовчав, адже вона відірвалася від нього, стала на коліна, задерла його туніку та почала працювати ротом. Він подивився на її обличчя, адже це часом його розпалювало, але цього разу лише переконався, що не справляє враження. Його злість посилилась, і від цього він іще більше зіщулився.

Повія зупинилася й сказала:

— Спробуй розслабитися.

Вона повернулася до своєї справи й стала смоктати так сильно, що зробила йому боляче. Вільям відсахнувся, і її зуби подряпали його в найніжнішому місці — так, що він аж скрикнув і дав їй ляпаса. Вона ахнула й упала на бік.

— Незграбне стерво, — прогарчав він.

Повія лежала на матраці у Вільяма під ногами та з острахом дивилася на нього. Він копнув її — більше з досади, ніж зі злості. Удар прийшовся у живіт. Він вдарив сильніше, ніж хотів, і жінка скорчилася від болю.

Нарешті він відчув якесь ворушіння в крижах.

Вільям став на коліна, перевернув її на спину та розвів їй ноги. Вона дивилася на нього з болем і жахом в очах. Він задер поділ її сукні аж до поясу. Волосся в неї проміж ніг було густе й кучеряве — таке, як він любив. Він дрочив, дивлячись на неї, бо його прутень досі був млявий. Страх пішов з її очей. Вільям подумав, що дівка навмисно віднаджує його, намагається охолодити його хіть, щоб не робити те, за що їй платять. Ця думка розлютила його. Він стиснув кулак і сильно вдарив її в обличчя.

Вона закричала та спробувала виповзти з-під нього. Він упав на неї всією вагою, притиснувши до матраца, але вона все одно пручалась і кричала. Його прутень нарешті затвердів. Вільям спробував розвести її стегна, але вона не давалася.

Завіску смикнули, і з’явився Волтер, у самих лише чоботях і нижній сорочці, з-під якої, немов флагшток, стирчав його член. За ним увійшли ще двоє лицарів: Бридкий Джерваз і Г’ю Сокира.

— Потримайте її, хлопці, — сказав їм Вільям.

Лицарі сталі на коліна біля повії та вчепилися в неї.

Вільям уже був готовий увійти в неї, але зволікав, насолоджуючись передсмаком.

— Що сталося, лорде? — спитав Волтер.

— Передумала, коли побачила мій розмір, — з усмішкою відповів Вільям.

Усі заревіли від сміху. Вільям увійшов у неї. Йому подобалося робити це на людях, і він заходився рухати стегнами.

Волтер сказав:

— Я і сам збирався всунути, коли ти мене відірвав.

Вільям бачив, що Волтер не встигнув задовольнитися.

— То сунь їй в рота, — сказав він. — Вона це любить.

— А ну ж бо спробую.

Волтер змінив позу, схопив жінку за волосся та задер їй голову. З переляку вона ладна була зробити що завгодно, тож охоче пішла йому назустріч. Джерваз і Г’ю вже не були потрібні, але залишилися дивитися. Вони були в захваті: їм іще не доводилося бачити, як одну жінку натягують одразу двоє. Для Вільяма це також був перший такий досвід, і в цьому було щось надзвичайно захопливе. Волтер, схоже, відчував те саме, бо за кілька хвилин став дихати важко й судомно, а потім кінчив. Вільям, дивлячись на нього, за мить теж вивергнув сім’я.

Вони підвелися на ноги. Вільям і досі відчував збудження.

— Чому б і вам їй не вдути? — сказав він Джервазові та Г’ю.

Він охоче ще раз подивився б цю виставу, але його друзі були не в захваті від цього задуму.

— Мене там лярвочка чекає, — озвався Г’ю.

— Мене також, — додав Джерваз.

Повія підвелася та поправила сукню. З її обличчя тяжко було щось зрозуміти. Вільям спитав у неї:

— Не так уже й погано, скажи?

Вона стала перед ним, втупивши в нього погляд, а потім зморщила губи та плюнула. Вільям відчув, як його обличчя вкрилося теплою липкою рідиною: Волтерове сім’я залишилося в неї в роті. У нього аж в очах потемнішало. Розлючений, він уже заніс руку, щоб ударити жінку, але та дременула за перегородки. Волтер з іншими лицарями зайшлися сміхом. Вільямові це не здавалося смішним, але він не міг ганятися за повією зі спермою на обличчі, тож усвідомив, що єдиний спосіб зберегти гідність — це удати, ніби нічого не сталося, і він засміявся разом з усіма.

— Сподіваюся, лорде, ти не завагітнієш від Волтера! — сказав Бридкий Джерваз, і всі зареготали ще гучніше.

Навіть Вільямові це здалося смішним. Вони разом вийшли з хатини, спираючись один на одного та протираючи очі. Дівки з тривогою дивилися на них: вони чули, як кричала Вільямова повія, і злякалися. З-за перегородок із цікавістю визирали інші відвідувачі борделю. Волтер сказав:

— Вперше бачу, щоб дівка цим прискала! — І вони знову засміялися.

Біля дверей стояв один із Вільямових зброєносців зі спантеличеним виразом на обличчі. То був юний хлопчина, який, схоже, ніколи не відвідував борделів. Він боязко всміхнувся, немов не наважувався приєднатися до веселощів. Вільям заговорив до нього:

— А ти що тут робиш, бовдуре нахнюплений?

— Лорде, вам прийшла звістка, — мовив зброєносець.

— Ну то не гай часу, кажи, в чому річ!

— Мені дуже шкода, лорде, — промовив хлопець.

Він був такий переляканий, що, здавалося, от-от розвернеться й дремене геть від хатини.

— Про що ти шкодуєш, гівнюче?! — заволав Вільям. — Що за звістка?

— Лорде, ваш батько помер, — випалив хлопець і розридався.

Вільям витріщився на нього, приголомшений. Помер? Як так помер?

— Він же ж був здоровий! — по-дурному крикнув він.

Вільямів батько вже не міг брати участі в битвах, але то не дивно для чоловіка, якому було майже п’ятдесят.

Зброєносець тим часом не припиняв ревіти. Вільям згадав батька під час їхньої останньої зустрічі: дебелого чоловіка із червоним обличчям, щирого й запального, сповненого життя. І то було лише… Тут він із деяким збентеженням усвідомив, що востаннє вони бачилися майже рік тому.

— Що сталося? — спитав він зброєносця. — Що з ним сталося?

— У нього був удар, мілорде, — схлипнув зброєносець.

Удар. До Вільяма нарешті почало доходити. Той кремезний, бурхливий, завзятий чоловік зараз лежав десь на кам’яній плиті, безпорадний і холодний…

— Я маю їхати додому, — раптом сказав Вільям.

— Спершу треба відпроситися в короля, — м’яко зауважив Волтер.

— Твоя правда, — невиразно пробурмотів Вільям. — Я маю просити дозволу.

Його думки геть переплуталися.

— Розплатитися з хазяйкою борделю? — спитав Волтер.

— Так. — Вільям простягнув Волтерові гаманець.

Хтось накинув Вільямові на плечі плащ. Волтер щось пробурмотів хазяйці борделю та дав їй грошей. Г’ю Сокира відчинив двері перед Вільямом, і вони вийшли.

Мовчки йшли вулицями містечка. Вільям почувався віддаленим, немов дивився на все згори. Він не міг сприйняти той факт, що його батька більше не існувало. Коли наблизилися до королівської ставки, він спробував опанувати себе.

Королівський двір розмістився в церкві, адже в містечку не було ані замку, ані ратуші. То була маленька, проста кам’яниця, пофарбована усередині в червоне, синє й оранжеве. Посередині на підлозі горіло вогнище, і вродливий король із шатеновим волоссям сидів, витягнувши ноги, на дерев’яному троні — у позі, в якій він зазвичай відпочивав. На ньому було бойове вбрання, високі чоботи та шкіряна туніка, але на голові замість шолома сиділа корона. Вільям із Волтером проштовхалися крізь натовп прохачів, що юрмилися біля дверей церкви, кивнули вартовим, які відтісняли простолюд, і наблизилися до короля. Стефан розмовляв зі щойно прибулим графом, але помітив Вільяма й негайно перервав розмову.

— Вільяме, друже мій. Ти вже дізнався.

Вільям уклонився.

— Мілорде королю.

Стефан підвівся.

— Я оплакую його разом із тобою, — сказав він, обійняв Вільяма та не відпускав кілька хвиль.

У Вільяма на очі вперше набігли сльози.

— Я прошу дарувати мені відпустку додому, — промовив він.

— Дарую охоче, але не радо, — відповів король. — Нам бракуватиме твоєї сильної руки.

— Дякую, Ваша величносте.

— Я також дарую тобі володіння графством Ширингським і право на всі прибутки, що воно приносить, аж доки питання спадкоємства буде вирішене остаточно. Їдь додому, поховай батька та повертайся якомога швидше.

Вільям вклонився та відступив. Король повернувся до своєї розмови. Придворні зібралися навколо Вільяма, щоб висловити співчуття. Поки слухав їх, він раптом усвідомив сказане королем. Той подарував йому володіння графством, аж доки питання спадкоємства буде вирішено остаточно. Яке питання? Вільям був у батька єдиною дитиною. Які ще могли бути питання? Він подивився навколо й помітив молодого священника, найбільш обізнаного церковника короля. Він підкликав його й тихо спитав:

— Яке, в біса, питання спадкоємства, Джозефе?

— На графство претендує ще одна особа, — відповів той.

— Ще хтось претендує? — приголомшено перепитав Вільям: він не мав кровних братів, незаконнонароджених братів, кузенів… — Хто це?

Джозеф указав на чоловіка, що стояв до них спиною. То був один із новоприбулих, вбраний як зброєносець.

— Але ж то навіть не лицар! — гучно сказав Вільям. — Мій батько був графом Ширингським!

Зброєносець почув його та обернувся:

— Мій батько також був графом Ширингським.

Спершу Вільям його не впізнав. Перед ним стояв вродливий широкоплечий юнак років вісімнадцяти, доволі пишно вбраний як на зброєносця, і з гарним мечем. У його позі прозирали впевненість і навіть зневага. Найбільше вражало те, що він дивився на Вільяма з такою ненавистю, аж той мимоволі відступив на крок.

Обличчя юнака здавалося знайомим, однак Вільям не міг пригадати, хто це. Аж тут він побачив огидний шрам на правому вусі зброєносця — бракувало мочки. Перед Вільямовими очима блимнув спогад: шматочок білої плоті падає на груди переляканої діви, а хлопчик кричить від болю. То був Річард, син зрадника Варфоломія, брат Алієни. Хлопчик, якого змусили дивитися, як двоє чоловіків ґвалтують його сестру, виріс у грізного чоловіка, в очах якого палала жага помсти. Раптом Вільям перелякався.

— Ти пам’ятаєш, чи не так? — процідив Річард, і за цими словами безпомилково вгадувалася холодна лють.

Вільям кивнув.

— Пам’ятаю.

— Я також, Вільяме Гамлейський, — промовив Річард. — Я пам’ятаю все.

Вільям сів у велике крісло на чолі столу — туди, де раніше сидів батько. Він знав, що одного дня опиниться на цьому місці, і уявляв, як стане тоді неймовірно могутнім, але тепер йому було трохи страшно. Він боявся, що люди скажуть, ніби він не рівня своєму батькові, та не будуть його поважати.

Мати сиділа праворуч. Ще коли батько був живий, Вільям часто спостерігав, як вона грає на його страхах і слабкостях, щоб домогтися свого, і тепер був сповнений рішучості не допустити, щоб вона чинила так само з ним.

Ліворуч сидів Артур, запопадливий сивий чоловік, що служив старостою в графа Варфоломія. Коли батько отримав графство, він найняв Артура, бо той добре знав маєтність. Вільям завжди сумнівався в цьому рішенні. Чужі слуги нерідко йшли шляхом своїх колишніх господарів.

— Король Стефан ніяк не може надати Річардові графський титул, — злобно сказала мати. — Він лише зброєносець!

— Не розумію, як йому це вдалося, — роздратовано пробурмотів Вільям. — Я думав, вони лишилися голі й босі. Але він файно вбраний і має незлого меча. Де він узяв гроші?

— Він став торговцем вовною, — пояснила мати, — і має достатньо грошей. Точніше, його сестра має — подейкують, усі справи веде саме Алієна.

Алієна. То це вона за всім стоїть. Вільямові так і не вдалося її забути, хоча з початком війни думки про неї відступили — доки він не зустрів Річарда. Тепер вона знову полонила його уяву — така сама свіжа та прекрасна, вразлива й жадана, як і раніше. Вільям ненавидів її за владу, що вона мала над ним.

— Алієна розбагатіла? — спитав він з удаваною байдужістю.

— Так. Але ти цілий рік бився за короля. Він не відмовить тобі в спадщині.

— Річард, схоже, також відважно бився, — сказав Вільям. — Я попитав людей. Найгірше те, що його відважність помітив король.

Материна гнівна зневага змінилася на задумливість.

— Тож він таки має шанс.

— Боюся, що так.

— Ясно. Треба відвадити його.

— Але як? — машинально спитав Вільям, забувши, що не хотів давати матері розпоряджатися.

— Ти маєш повернутися до короля з більшою кількістю лицарів, зброєносців і зброї.

Вільям хотів був заперечити, але знав, що вона має рацію. Врешті-решт, король, найпевніше, віддасть графство тому, хто принесе йому більше користі.

— Це ще не все, — повела далі мати. — Ти мусиш поводитися як граф і мати відповідний вигляд. Тоді король вважатиме, що все передрішено.

Попри все, Вільям був заінтригований.

— Як граф має поводитися?

— Висловлюй свою думку про все: про те, як король має вести війну, про хід кожної битви, про події на півночі[114], а ще — і це найголовніше — про здатності й вірність інших графів. Обговорюй їх з іншими. Скажи графові Гантінгдонському, що граф Вареннський — чудовий воїн. Скажи єпископу Ілійському, що не довіряєш шерифові Лінкольнському. Тоді королеві переказуватимуть, що Вільям Ширингський підтримує графа Вареннського, або що Вільям Ширингський і його прихильники проти шерифа Лінкольнського. Якщо здаватимешся впливовим, король охоче дасть тобі ще більше влади.

Вільям мало вірив у такі тонкощі.

— Гадаю, важливіше мати велику армію, — сказав він і розвернувся до старости. — Артуре, скільки грошей у скарбниці?

— Ніскільки, мілорде, — відповів Артур.

— Що ти, в біса, верзеш? — визвірився Вільям. — Там має хоч щось бути. Скільки?

Артур розмовляв дещо зверхньо — так, наче не мав причин боятися Вільяма.

— Мілорде, у скарбниці немає грошей.

Вільямові закортіло задушити його.

— Це Ширингське графство! — сказав він так гучно, що інші лицарі й челядь озирнулися на нього. — У нього мають бути гроші!

— Мілорде, гроші, звісно, регулярно надходять, — спокійно відповів Артур. — Але так само і йдуть, особливо під час війни.

Вільям вдивився в його бліде, гладенько поголене обличчя. Артур був надто самозадоволений. Чи не бреше він? Неможливо було сказати напевне. «Якби можна було зазирнути людині просто в душу», — подумав Вільям.

Мати одразу ж зрозуміла, про що міркує Вільям.

— Артур не бреше, — сказала вона, попри те що староста сидів поруч. — Він старий, ледачий і поведений на своєму, але чесний.

Вільям був вражений. Не встигнув він сісти в батькове крісло, як уся його влада якимось магічним чином згасла. Молодий лорд почувався, мов проклятий: здавалося, він мусить на все життя залишитися хлопчиком у дорослому світі, хай би якого віку сягнув.

— Як так сталося? — спитав він слабким голосом.

Мати відповіла:

— Твій батько хворів майже рік перед смертю. Я бачила, що він втратив хватку, але нічого не могла з тим вдіяти.

Тобто мати не всемогутня. Для Вільяма це було щось нове. Йому здавалося, що вона завжди здатна домогтися свого. Він розвернувся до Артура.

— У нас мало не найкращі орні землі в королівстві. Як сталося, що ми без грошей?

— На деяких фермах зараз не найкращі часи, а кілька орендарів затримують платежі.

— Чому?

— Найчастіше через те, що молодь не хоче працювати в полі та їде в міста.

— Цього не можна допустити!

Артур знизав плечима.

— Якщо вілан[115] прожив рік у місті, він стає вільним. Такий закон.

— А що ти зробив з тими, хто не платить?

— А що з ними зробиш? — відповів Артур. — Якщо позбавити їх засобів до існування, вони ніколи не зможуть розплатитися. Тож нам треба бути терплячими та сподіватися, що їхні поля вродять і вони зможуть повернути нам заборговане.

Вільям гнівно подумав, що Артур надто спокійно ставиться до своєї нездатності розв’язати проблеми, але стримався.

— Якщо молодь їде в міста, то де рента від наших будинків у Ширингу? Вони ж мають щось там заробляти.

— Хоч як дивно, ні, — мовив Артур. — Чимало будинків у Ширингу стоять порожніми. Схоже, молодь їде далі.

— Або люди тобі брешуть, — зауважив Вільям. — Може, скажеш, що і прибутки від Ширингського ринку та ярмарку вовни також зменшилися?

— Так…

— То чому ти не підвищив ренту й податки?

— Ми підвищили їх, лорде, як і наказав ваш покійний батько, але це не допомогло.

— Як тільки Варфоломій зводив кінці з кінцями з таким убогим господарством? — в обуренні сказав Вільям.

Артур і на це мав відповідь.

— Він іще мав каменярню. Колись вона приносила чималі гроші.

— А тепер її прибрав до рук цей чортів піп.

Вільям аж тремтів. Саме тоді, коли він мусить справити пристойне враження, йому сказали, що він не має жодного пенні. Він опинився у великій небезпеці. Король надав йому право розпоряджатися графством. То було свого роду випробування. Якщо він повернеться до двору з маленьким військом, це буде розцінене як невдячність, якщо не віроломство.

Але картина, змальована Артуром, не могла бути цілком правдивою. Вільям був певен, що його дурять — ще й глузують у нього за спиною. Від цієї думки він геть ошаленів. Він не буде цього терпіти. Він радше влаштує кровопролиття, ніж змириться з поразкою.

— Ти на все маєш відмовку, — сказав він Артурові. — Насправді ж, поки батько хворів, ти геть занехаяв справи — саме тоді, коли мав би бути пильний як ніколи.

— Мілорде…

Вільям підвищив голос.

— Стули пельку, інакше накажу тебе відшмагати.

Артур збліднув і замовк.

Вільям вів далі:

— Завтра ми поїдемо графством. Ми відвідаємо кожне моє селище й добряче потрусимо мешканців. Може, ти не знаєш, як поводитися зі скигливими й брехливими селянами, а от я знаю. Скоро дізнаємося, чи сильно збідніло моє графство. І якщо ти збрехав мені, клянуся Богом, — станеш першим із багатьох шибеників.

Крім Артура з ним поїхав Волтер і ще четверо лицарів, що супроводжували Вільяма упродовж минулого року: Бридкий Джерваз, Г’ю Сокира, Ґілберт Рейнський і Майлз Кістка. То були кремезні жорстокі чолов’яги, дратівливі й завжди готові до бою. Вони їхали верхи на найкращих конях, озброєні до зубів, щоб налякати селян. Вільям вважав, що людина, якої не бояться інші, безпорадна.

Стояв спекотний день пізнього літа, пшениця була зібрана в грубі снопи. Дивлячись на ці багатства, Вільям ще сильніше злився, що не має грошей. Він був певен, що хтось грабує його. Люди мусили б боятися самої думки про це. Його родина здобула це графство, коли Варфоломій збувся ласки, і ось тепер у Вільяма не було ні пенні, а син Варфоломія мав їх купу! Те, що хтось оббирає його, мучило Вільяма, немов біль у животі, і що далі вони їхали, то сильнішою ставала його лють.

Він вирішив почати з Нортбруку, маленького селища, розташованого доволі далеко від замку. Його населення складалося і з віланів, і з вільних. Вілани були власністю Вільяма та не могли нічого робити без його дозволу. Вони мусили відпрацьовувати на нього панщину й віддавати частину своїх врожаїв. Вільні селяни просто платили ренту — готівкою або ж натурою. П’ятеро з них йому завинили. Вільям підозрював, що вони сподівалися вийти сухими з води, адже їхнє селище було так далеко. Тому він вважав Нортбрук вдалим місцем, щоб почати трусити селян.

Подорож була довгою, і, коли вони наблизилися до селища, сонце вже стояло високо. Поселення складалося з двадцяти-тридцяти хат, оточених трьома великими полями, врожай з яких уже зібрали. Біля будинків, на межі чийогось поля, росли три великі дуби. Коли Вільям із супутниками наблизилися, вони побачили, що селяни обідають у затінку дерев. Останні кілька сотень ярдів[116] він проїхав галопом, інші також підострожили коней. Вони зупинилися перед селянами в клубах пилюки.

Поки селяни підводилися на ноги, дожовували кінський хліб і затуляли очі від пилу, Вільямове підозріле око помітило цікаву сценку. Чоловік середнього віку із чорною бородою тихо, але наполегливо казав щось рум’яній дівчині з рум’яною та пухкенькою дитиною. До них наблизився молодий хлопець, але старший миттю прогнав його. Після цього дівчина неохоче, немов під примусом, пішла в напрямку хатин і зникла в пилюці. Вільям був заінтригований. У цій сцені було щось загадкове, і він пошкодував, що поруч немає матері, яка могла б усе розтлумачити.

Він вирішив поки що не зважати на це. Звернувся до Артура гучним голосом, так, щоб усі почули:

— П’ятеро тутешніх орендарів мені заборгували, чи не так?

— Так, мілорде.

— Хто найбільший боржник?

— Етельстан не платив упродовж двох років, але йому зі свинями не пощастило…

Вільям різко перебив Артура.

— Хто з вас Етельстан?

Високий, сутулий чоловік років сорока п’яти вийшов уперед. У нього було рідке волосся та сльозаві очі. Вільям спитав:

— Чому не платиш ренту?

— Мілорде, в мене маленьке господарство, і ніхто мені не допомагає, бо мої хлопці поїхали працювати в місто, ще й свиняча чума…

— Зажди, — перебив Вільям. — Куди поїхали твої сини?

— У Кінгзбридж, мілорде, працювати на будівництві собору, бо вони хочуть одружитися, як і всі молоді, а моя земля не прогодує три родини.

Вільям постарався запам’ятати на майбутнє, що молодь поїхала працювати на будівництві Кінгзбриджського собору.

— Твоя ділянка достатньо велика, щоб прогодувати одну родину, але ти все одно не платиш ренту.

Етельстан знову забурмотів щось про своїх свиней. Вільям злобно дивився на нього, але не слухав. «Я знаю, чому ти не платив, — думав він. — Ти чув, що твій лорд хворий, і вирішив обдурити його, поки він не здатний захистити свої права. Четверо інших порушників вважають так само. Грабують нас, поки ми слабкі!»

На мить Вільям сповнився жалості до себе. Він був певен, що ті п’ятеро, які вважали себе неабиякими розумниками, зараз потайки сміються з нього. Що ж, доведеться дати їм науку.

— Ґілберте, Г’ю, візьміть цього селюка та тримайте міцно, — тихо сказав він.

Етельстан і досі щось бурмотів. Лицарі спішилися та підійшли до нього. Його розповідь про свинячу чуму одразу ж обірвалася. Лицарі схопили його за руки, і він сполотнів зі страху.

Вільям так само тихо звернувся до Волтера:

— Твої кольчужні рукавиці з тобою?

— Так, мілорде.

— Надінь їх. Провчи Етельстана. Тільки не перестарайся — хай стане прикладом для інших.

— Добре, мілорде.

Волтер дістав із саков пару шкіряних рукавиць, оздоблених кольчужними вставками. Він надівав їх дуже повільно. Селяни з острахом дивилися на це, а Етельстан застогнав від жаху.

Волтер зліз із коня, підійшов до Етельстана та вдарив його у живіт затягнутим у рукавицю кулаком. Звук удару був напрочуд гучний. Етельстан зігнувся навпіл, йому забракло повітря навіть крикнути. Ґілберт і Г’ю підвели його, і Волтер^{2} ударив його в обличчя. З рота та носа селянина потекла кров. Одна із жінок, що стояли поруч, із криком кинулася на Волтера.

— Припиніть! Облиште! Не вбивайте його!

Волтер відштовхнув її, а двоє інших жінок підхопили та відтягнули від нього. Вона кричала й виривалася. Решта селян у німій тиші дивилася, як Волтер методично б’є Етельстана, аж доки той знепритомнів і осів на землю із залитим кров’ю обличчям і заплющеними очима.

— Відпустіть його, — сказав нарешті Вільям.

Ґілберт і Г’ю забрали від Етельстана руки. Той упав і не рухався. Жінки відпустили його дружину, і вона в сльозах підбігла до непритомного та впала поруч із ним навколішки. Волтер зняв рукавиці та стер кров зі шматками плоті з кольчужного оздоблення.

Вільям уже втратив інтерес до Етельстана. Він подивився навколо й помітив двоповерхову дерев’яну будівлю біля струмка, що здавалася зовсім новою. Вказав на неї і спитав Артура:

— Що це таке?

— Вперше бачу, мілорде, — нервово відповів Артур.

Вільямові здалося, що він бреше.

— Це водяний млин, чи не так?

Артур знизав плечима, але його байдужість була непереконливою.

— Що ж іще то може бути, якщо стоїть біля струмка?

Як він наважується бути таким зухвалим, коли в нього на очах за наказом Вільяма селянина щойно побили до півсмерті? Він спитав, майже з відчаєм у голосі:

— Хіба моїм віланам дозволено будувати млини без мого дозволу?

— Ні, мілорде.

— Знаєш, чому це заборонено?

— Тому що вони мають везти зерно на панські млини та платити за молоття.

— Бо це приносить гроші лордові.

— Так, мілорде, — погодився Артур, але далі заговорив поблажливим тоном, що ним зазвичай розтлумачують дитині якісь елементарні істини: — Але якщо вони заплатять штраф за те, що збудували млин, лорд не матиме втрати.

Його тон страшенно дратував Вільяма.

— Ні, матиме. Штраф ніколи не зрівняється з постійною платою за молоття. Тому селяни й будують млини. І саме тому мій батько не дозволяв такого.

Він не дав Артурові відповісти, підострожив коня та поїхав до млина. Лицарі попрямували за ним, а слідом безладним натовпом попленталися селяни.

Вільям наблизився. Тепер у нього не лишилося жодних сумнівів, що то за будівля. Швидкий потік крутив велике колесо. Колесо крутило вал, що проходив через бічну стіну млина. То була міцна будівля, зведена на роки. Той, хто побудував її, розраховував, що зможе користуватися нею дуже довго.

Мельник стояв біля дверей із завчасно підготовленим виразом ображеної невинності на обличчі. У приміщенні в нього за спиною лежали охайно складені мішки із зерном. Вільям спішився. Мельник шанобливо вклонився, але лордові здалося, що на обличчі в того промайнула зневажлива посмішка. У Вільяма знову з’явилося болісне відчуття, що його вважають ніким, і ця нездатність нав’язати їм свою волю змушувала його почуватися безсилим. Обурення та розчарування розпалили його, і він гнівно закричав на мельника:

— Ти думав, тобі це зійде з рук? Вважаєш мене недоумком? Справді? Ти дійсно так думаєш?

Із цими словами він ударив мельника в обличчя. Той закричав занадто голосно та показово повалився на землю.

Вільям переступив через нього й увійшов усередину. Вал колеса за допомогою дерев’яних механізмів урухомлював вал жорна на верхньому поверсі. Перемолоте зерно сипалося по жолобу в скриню, розташовану поверхом нижче. Стеля першого поверху, що мала витримувати вагу жорна, лежала на чотирьох грубих брусах (які, безсумнівно, взяли з Вільямового лісу без дозволу). Якщо ті бруси підрубити, уся будівля впаде.

Вільям вийшов надвір. Зброя Г’ю Сокири, за яку він і одержав своє прізвисько, була приторочена до його сідла.

— Дай сюди сокиру, — сказав Вільям.

Г’ю підкорився. Вільям повернувся в млин і почав рубати підпірки верхнього поверху.

Він із задоволенням відчув, як сокира встромилась у будівлю, яку селяни так старанно зводили, намагаючись ошукати його, щоб не платити мито за молоття. «Тепер вони не сміятимуться з мене!» — гнівно подумав він.

Волтер став поруч і дивився на нього. Вільям зробив глибоку зарубку в одній підпірці, а другу прорубав до половини. Стеля, яка тримала неймовірну вагу жорна, задвигтіла. Вільям сказав:

— Знайди мотузку.

Волтер вийшов.

Вільям попідрубував дві інші підпірки — настільки глибоко, наскільки наважився. Будівля вже ледь стояла. Повернувся Волтер із мотузкою. Вільям обв’язав її навколо однієї з опор, а другий кінець прив’язав до шиї свого бойового коня.

Селяни спостерігали за цим у гнітючій тиші.

Коли Вільям покінчив із мотузкою, він спитав:

— Де мельник?

Той підійшов, і досі з виглядом несправедливо ображеного.

— Джервазе, зв’яжи його та кинь усередину.

Мельник намагався опиратися, але Ґілберт повалив його на землю та сів згори, а Джерваз зв’язав руки і ноги шкіряними ремінцями. Лицарі підійняли його, і мельник став пручатися та благати про милість.

Один із селян ступив уперед і сказав:

— Так не можна робити. Це вбивство. Навіть лордові не можна вбивати людей.

Вільям указав на нього пальцем, що тремтів:

— Ще раз розтулиш рота — підеш разом із ним.

Якусь мить той дивився з викликом, але схаменувся й відступив.

Лицарі вийшли з млина. Вільям вів коня, доки мотузка натягнулася, тоді ляснув його по крижах, і той потягнув.

Мельник усередині будівлі закричав. То був страшний крик — голосіння людини в передчутті неминучої смерті, людини, яка знає, що за мить її розчавить на смерть.

Кінь покрутив головою у спробах скинути мотузку із шиї. Вільям закричав на нього та вдарив, а потім заволав до лицарів:

— Тягніть мотузку, хлопці!

Усі четверо схопилися за мотузку й потягнули. Селяни намагалися протестувати, але боялися втручатися. Артур стояв осторонь, зблідлий від жаху.

Крики мельника стали ще відчайдушнішими. Вільям уявив собі сліпучий жах, який охоплює людину в очікуванні страшної смерті. «Ніхто із цих селян ніколи не забуде помсти Гамлеїв», — подумав він.

Підпірки гучно заскрипіли та зламалися з оглушливим тріском. Кінь рушив уперед, і лицарі відпустили мотузку. Один кут даху осів. Жінки заридали. Стіни млина затремтіли, а крики мельника стали ще гучніші. Верхній поверх завалився з потужним гуркотом, крики враз припинилися, а потім жорно впало на скриню, і земля здригнулась. Стіни розвалилися, дах упав, і за мить на місці млина лишилася купа дров, під якою було поховане мертве тіло.

Вільямові стало легше.

Кілька селян побігли до млина та заходилися розбирати уламки. «Якщо вони сподіваються знайти мельника живим, на них чекає розчарування. Не думаю, що його труп буде приємним видовищем. І це тільки на краще», — думав Вільям.

Вільям подивився навколо й помітив рум’янощоку дівчину з рум’янощоким малям, яка ховалася за спинами інших селян, немов намагаючись не привертати до себе уваги. Він згадав, як чорнобородий чоловік — мабуть, її батько — старався, щоб її не помітили. Вільям вирішив розгадати цю таємницю, перш ніж поїде із селища. Він подивився на селянку й жестом наказав підійти. Та озирнулася, сподіваючись, що він вказав на когось іншого.

— Ти, — сказав Вільям. — Іди сюди.

Чорнобородий помітив дівчину та роздратовано зітхнув.

— Хто твій чоловік, дівко? — спитав Вільям.

— Вона не має… — почав її батько, але було вже пізно.

— Едмунд, — відповіла дівчина.

— То ти одружена. А хто твій батько?

— Я, — сказав чорнобородий. — Теобальд.

Вільям обернувся до Артура.

— Теобальд вільний?

— Він вілан, мілорде.

— А хіба лорд не має права першої ночі, коли донька вілана йде заміж?

Артур був приголомшений.

— Мілорде! Цього примітивного звичаю не згадували в нашій частині світу, скільки я себе пам’ятаю!

— Знаю, — кивнув Вільям. — Натомість батько сплачує штраф. Скільки сплатив Теобальд?

— Він іще не сплатив, мілорде, але…

— Не сплатив! А вона вже має гладке рожевощоке маля!

Теобальд сказав:

— Ми не мали грошей, мілорде, а вона вже була важка від Едмунда й хотіла одружитися, а тепер ми можемо заплатити, бо зібрали врожай.

Вільям усміхнувся дівчині.

— Покажи мені малюка. — Та з острахом подивилася на нього. — Ну ж бо. Дай його мені.

Зі страху вона не наважувалася віддати йому дитину. Вільям підійшов ближче й обережно взяв у неї малюка. Очі матері сповнилися жахом, але вона не чинила спротиву.

Маля заверещало. Вільям ще трохи потримав його, а потім схопив за ніжки й різко підкинув — так високо, як міг.

Мати несамовито заверещала, дивлячись, як підлетіла її дитина.

Її батько випростав руки та кинувся ловити маля.

Поки дівчина заходилася від крику, Вільям вчепився в її сукню та смикнув. Оголилося пишне юне тіло.

Батько дівчини щасливо впіймав маля.

Дівчина розвернулася, намагаючись утекти, але Вільям схопив її та кинув на землю.

Її батько віддав малюка якійсь жінці й обернувся до Вільяма. Той сказав:

— Раз я не отримав належне в шлюбну ніч, а штраф не був сплачений, я беру те, що ви мені заборгували.

Батько рушив на нього.

Вільям оголив меча.

Чоловік зупинився.

Вільям глянув на дівчину, що лежала в нього під ногами, намагаючись прикрити свою голизну. Її страх збуджував його.

— А після мене нею займуться мої лицарі, — сказав він із вдоволеною посмішкою.

II

За три роки Кінгзбридж змінився до невпізнання.

Вільям не бував там з тієї Трійці, коли Філіп зібрав цілу армію добровольців і зруйнував задум Валер’яна Біґо. Тоді в селищі було тридцять-сорок дерев’яних хатин, що купчилися біля брами пріорату й уздовж брудної стежини, яка вела до мосту. Тепер, наближаючись до Кінгзбриджу через пагористі поля, він побачив, що будинків стало щонайменше втричі більше. Здалека вони здавалися коричневою облямівкою, що тягнулася під сірим муром пріорату, і всуціль заповнили територію між монастирем і річкою. Деякі з тих будинків були доволі великі. На подвір’ї пріорату видніли нові кам’яниці, а стіни собору помітно підросли. Біля річки з’явилися дві нові пристані. Кінгзбридж перетворювався на місто.

Ця картина підтвердила підозру, що зародилась у Вільяма після повернення з війни. Поки він їздив графством, стягував борги за ренту та карав неслухняних віланів, він постійно чув розмови про Кінгзбридж. Молоді люди, що не мали своєї землі, їхали туди на заробітки. Заможні родини відправляли дітей у монастирську школу. Власники дрібних господарств продавали яйця та сир людям, що працювали на будівництві, а на свята всі неодмінно вирушали в Кінгзбридж, хоча собор іще не був збудований. Нині саме було свято — Михайлів день, який цього року припадав на неділю. Стояв теплий осінній ранок, погода для подорожі була ідеальною, тому й людей мало надійти чимало. Вільям сподівався дізнатися, чим їх приваблює Кінгзбридж.

Його супроводжували ті самі п’ятеро поплічників. Звістка про Вільямів об’їзд поширювалася з моторошною швидкістю, і вже за кілька днів селяни знали, чого їм очікувати. Коли Вільям наближався до якогось селища, вони відправляли дітей і жінок ховатись у лісі. Вільяма неймовірно тішила власна здатність вселяти страх у серця: так він вказував людям на їхнє місце, і вони нарешті починали розуміти, хто в них головний!

Коли його загін наблизився до Кінгзбриджу, лорд пустив коня риссю, і решта наслідували його приклад. Швидкість завжди вражала: люди відстрибували на узбіччя або тікали в поля, щоб врятуватися від здоровезних коней.

Вершники з гуркотом проїхали дерев’яним мостом, не звертаючи уваги на збирача мита, але вузенькою вуличкою перед ними рухався віз, завантажений діжками з вапном, який тягнуло двійко дужих повільних волів, тому лицарським коням довелося різко сповільнитися.

Поки вони тягнулися за возом під гірку, Вільям роздивлявся. Нові будівлі були нашвидкуруч зведені серед старих. Він помітив харчевню, шинок, ковальню та чоботарню. Усе навколо дихало процвітанням. Вільям заздрив.

Однак людей на вулицях було небагато. Мабуть, усі зійшлися до пріорату.

Вільям і його лицарі проїхали крізь браму слідом за возом. Не так він любив з’являтися й тепер тривожився, що його помітять і візьмуть на глузи, але, на Вільямове щастя, ніхто навіть не дивився на нього.

На відміну від безлюдного міста за муром, пріорат аж гудів.

Вільям потягнув віжки й роззирнувся, намагаючись охопити поглядом усю картину. Навколо було стільки людей і стільки всього відбувалося, що спершу він розгубився, але потроху йому вдалося виокремити три основні деталі.

Найближче до нього, в західній частині монастирського подвір’я, розташувався ринок. Ятки стояли охайними рядами, що тягнулися з півночі на південь, а серед них ходили сотні людей, купували їжу та питво, капелюхи й чоботи, ножі, паски, каченят, цуценят, казани, сережки, вовну, нитки, мотузки та десятки інших речей. Ринок вочевидь квітнув: з рук у руки переходила неймовірна кількість пенні, півпенні та фартингів.

«Не дивно, що ринок у Ширингу занепав», — з гіркотою подумав Вільям. Орендна плата від власників яток, мита з постачальників і податки з продажів, які мали надходити до скарбниці графа Ширингського, натомість осідали у скринях Кінгзбриджського пріорату.

Але ринок міг працювати лише з королівського дозволу, і навряд чи пріор Філіп мав його. Схоже, він збирався звернутися по нього після того, як його викриють, як і нортбрукський мельник. На жаль, провчити Філіпа буде не так просто.

За ринком було спокійніше. Поряд із клуатром, там, де було середохрестя старої церкви, стояв вівтар під навісом, і сивий чернець читав щось із книги. На дальньому боці вівтаря стрункими рядами стояли монахи та співали гімни, хоча на такій відстані їхній спів тонув у базарному гаморі. Поруч був невеличкий гурт вірян. Вільям подумав, що то, напевне, пообідня відправа для монахів: під час Михайлової служби, звісно, торгівля та всі роботи припиняться.

На дальньому кутку монастирського подвір’я бовваніло будівництво — зводили східну частину собору. «Ось на що пріор Філіп витрачає прибутки від ринку», — кисло подумав Вільям. Стіни були тридцять-сорок футів[117] заввишки, і вже можна було розгледіти обриси вікон і аркади. Скрізь юрбилися робітники. Вільям відзначив, що вигляд у них дещо дивний, а потім зрозумів: так здається через їхній барвистий одяг. То, звісно, були не постійні робітники — вони не працювали б у свято. То були добровольці.

Вільям не очікував, що їх буде аж так багато. Сотні чоловіків і жінок носили каміння, розколювали деревину, котили діжки й тягнули візки з піском від річки — і все це за відпущення гріхів.

«Хитрий пріор вправно все облаштував», — із заздрістю відзначив Вільям. Люди, що приходили працювати на будівництві, неодмінно витрачали щось на ринку, а ті, хто приходив на ринок, по кілька годин працювали на будівництві, щоб спокутувати гріхи. Рука руку мила.

Він підострожив коня й поїхав через цвинтар на будівництво. Йому кортіло роздивитися все ближче.

Вісім масивних стовпів аркади вишикувалися чотирма протиставленими парами. Здалека Вільямові здавалося, що він бачить круглі арки, що об’єднують стовпи, але тепер зрозумів, що арки ще не збудовано, а те, що він бачить, — лише дерев’яне риштовання у формі арки, на якому стоятимуть камені, аж доки затвердне розчин. Риштовання спиралося не на землю, а на капітелі, що виступали назовні на верхівці стовпів.

Паралельно аркаді зводили зовнішні стіни нав з регулярними отворами для вікон, а посередині між ними в стінах вбудовували контрфорси. Дивлячись на профіль незавершених стін, Вільям звернув увагу на те, що вони не суцільні: то, фактично, були подвійні стіни з проміжком між ними, заповненим сумішшю вапняного розчину з уламками каміння.

Риштовання було змайстроване із зв’язаних мотузками міцних жердин, поперек яких лежали підмостки з гнучких стовбурів молодих деревець і очерету.

«На все це пішла ціла прірва грошей», — подумав Вільям.

Він об’їхав вівтар у супроводі своїх лицарів. До стін тулилися повітки й хижки майстрів. Більшість була зачинена, адже цього дня каменярі й теслярі не працювали. Але наглядачі — старші майстри, муляри й тесляр — вказували добровольцям, куди складати каміння, ліс, пісок і вапно, які ті носили з берега річки.

Вільям об’їхав навколо східного краю церкви на південний бік, де дорогу йому перегородили монастирські будівлі. Там він розвернувся й рушив назад, дивуючись спритності пріора Філіпа, який і в неділю знайшов роботу для старших майстрів, а робітників змусив працювати безплатно.

Поки обмірковував усе, що побачив, Вільям дедалі ясніше усвідомлював, що чимала частка провини в занепаді Ширингського графства лежить на пріорі Філіпі. Молодь тікала з ферм працювати на будівництві, а Ширинг — перлина графства — опинився в тіні нового міста Кінгзбридж, що так швидко зростало. Мешканці платили ренту Філіпові, а не Вільямові, а люди, що купували товари на ринку, несли гроші пріорату, а не графству. До того ж Філіп мав ліс, овечі ферми та каменярню, які колись збагачували графа.

Вільям зі своїми людьми повернувся до ринку. Він вирішив придивитися ближче й поїхав просто через натовп. Кінь ступав повільно. Люди не кидалися врозтіч з переляку. Коли кінь штовхав їх, вони дивилися на Вільяма роздратовано, а не боязко, і відступали неквапливо, немов робили послугу. Тут ніхто його не боявся, і це бентежило лорда. Коли люди тебе не бояться, вони можуть утнути що завгодно.

Він заїхав у наступний ряд і рушив ним, його лицарі не відставали. Повільний рух натовпу дратував. Пішки було б швидше, але Вільям був певен, що тоді непокірні мешканці Кінгзбриджу наважаться штовхати його.

Він був уже на півдорозі до кінця ряду, коли побачив Алієну.

Вільям різко зупинив коня та витріщився на неї.

То була вже не та худа, напружена й перелякана дівчина в деревняках, якою він бачив її тут на Трійцю три роки тому. Її обличчя, тоді витягнуте від настороги, знову покруглішало, а сама вона мала щасливий здоровий вигляд. Її темні очі весело блищали, а кучері танцювали навколо обличчя, коли Алієна кивала.

Вона була така прекрасна, що Вільямові аж запаморочилося в голові від нестримного бажання.

На ній був пурпуровий плащ, пишно оздоблений вишивкою, а на тонких пальцях блищали персні. Поруч із нею стояла старша жінка, схожа на служницю.

«Вона має гроші, казала мати. Ось як Річард став зброєносцем і потрапив до війська короля Стефана, ось звідки в нього така файна зброя, — подумав Вільям. — Чорти б її взяли! Вона була нужденною та безпорадною дівчинкою — як їй це вдалося?»

Вона стояла біля ятки з кістяними голками, шовковими нитками, дерев’яними наперстками та іншим начинням для шиття й жваво обговорювала щось із торговцем — низеньким чорнявим євреєм. Її поза була вольовою, а сама вона — спокійною та самовпевненою. До неї повернулося самовладання графської дочки.

Алієна видавалася значно старшою. Вона і була старшою: Вільямові виповнилося двадцять чотири роки, отже, їй має бути двадцять один. Але вона здавалася ще дорослішою. У ній не залишилося нічого від дитини. То була вже цілком сформована жінка.

Алієна звела очі й побачила його.

Коли Вільям востаннє дивився їй в очі, вона зашарілася та втекла. Тепер вона впевнено стояла, вп’явшись в нього очима.

Він спробував зобразити на обличчі багатозначну посмішку.

Відповіддю йому був вираз нищівного презирства.

Вільям відчув, як спалахнуло його обличчя. Вона залишилася така сама пихата, як і раніше, і глузувала з нього так само, як і п’ять років тому. Він принизив і зґвалтував її, але вона більше не боялася його. Вільям хотів заговорити до неї та нагадати: він може повторити те, що зробив колись, — але не хотів кричати через голови людей. Він немов поменшав під її непохитним поглядом. Хотів зневажливо посміхнутися, але натомість вийшла дурнувата гримаса. Нездатний побороти зніяковіння, Вільям розвернувся й підострожив коня, але натовп однаково сповільнював його, і він відчував на собі її вбивчий погляд, який пропалював наскрізь, поки жеребець нестерпно повільно ніс його геть.

Коли лорд нарешті виїхав з ринку, дорогу йому перегородив пріор Філіп.

Валлієць-коротун стояв, вперши руки в боки й агресивно задерши голову. Він був уже не такий худий, як колись, а його коротеньке волосся зарано посивіло. Пріор тепер не здавався замолодим для свого сану. Його блакитні очі палали гнівом.

— Лорде Вільяме! — з викликом гукнув він.

Вільям згадав, що має звинуватити Філіпа, і відкинув думки про Алієну.

— Радий, що зустрів тебе, пріоре.

— Я також, — сердито відповів Філіп, а його брови суворо супилися.

— Ти тут ринок влаштував, — із претензією сказав Вільям.

— То й що?

— Навряд чи король Стефан давав дозвіл на ринок у Кінгзбриджі. І, як я знаю, жоден інший король теж не давав.

— Як ти смієш?! — обурився Філіп.

— Ані мені, ані комусь іще…

— Ти! — закричав Філіп, перебивши його. — Як ти смієш бовкати щось про дозволи, коли сам упродовж місяця палив і ґвалтував по всьому графству та скоїв щонайменше одне вбивство?!

— Це ніяк не стосується…

— Як ти наважився явитись у монастир і питати щось про дозволи?! — заволав Філіп.

Він зробив крок уперед, вказуючи пальцем на Вільяма, і його кінь нервово ступив убік. На диво, Філіпів голос був потужніший за Вільямів, і лорд не міг вставити ані слова. Навколо зібралися ченці, робітники-добровольці й покупці з ринку, які зацікавлено стежили за суперечкою. Філіпа неможливо було спинити.

— Після того, що ти накоїв, ти мав сказати лише одне: отче, я згрішив! Ти мав увійти в пріорат і стати на коліна! Ти маєш просити прощення, якщо хочеш уникнути пекельного полум’я!

Вільям зблід. Згадка про пекло завжди вселяла в нього непереборний жах. Він відчайдушно старався перебити Філіпа й жебонів:

— А твій ринок? А що твій ринок?

Філіп не звертав на нього уваги. Його охопив праведний гнів.

— Проси прощення за свої жахливі вчинки! — закричав він. — На коліна! На коліна, інакше горіти тобі в пеклі!

З переляку Вільям уже був готовий повірити, що на нього чекає пекельний вогонь, якщо він не стане на коліна перед Філіпом і не покається. До того ж він давно не сповідався — попри те, що, крім гріхів, скоєних під час поїздки графством, убив чимало людей на війні. Що, як він помре без сповіді? Вільям аж затремтів від думки про вічне полум’я та чортів із гострими ножами.

Філіп сунув на нього, погрожуючи пальцем, і кричав:

— На коліна!

Вільям змусив коня відступити. Він у відчаї озирнувся навколо. Його обступив натовп. Вільямові лицарі були спантеличені: вони не знали, як протистояти беззбройному монахові, що погрожував їм усіма пекельними карами. Вільям більше не міг витримувати приниження. Після зустрічі з Алієною це було занадто. Він натягнув віжки, і кінь позадкував просто на людей. Натовп розступився перед його могутніми копитами. Вільям підострожив коня та рвонув уперед. Глядачі розбіглися. Він пустив жеребця галопом. Палаючи від сорому, Вільям промчав крізь браму пріорату, а за ним — його лицарі, немов зграя гавкучих псів, коли їх шугне бабця з мітлою.

Вільям тремтів зі страху на кам’яній підлозі каплички в єпископському палаці, сповідуючись у своїх гріхах. Єпископ Валер’ян слухав його мовчки. Вільям перелічував убивства, побиття й зґвалтування, скоєні ним, а з обличчя єпископа не сходив вираз погорди. Навіть сповідуючись, Вільям не міг позбутися ненависті до бундючного священника з його чистими білими руками, які той складав на грудях, і напівпрозорими ніздрями, що ворушилися, немов він відчував якийсь сморід. Вільям неймовірно страждав від того, що має просити відпущення у Валер’яна, але гріхи його були такі тяжкі, що відпустити їх не зміг би жоден звичайний священник. Тому він, охоплений жахом, стояв на колінах, поки Валер’ян не наказав йому поставити свічку в каплиці Ерлскаслу та стежити, щоб така свічка горіла завжди, і сказав, що його гріхи відпущено.

Страх, немов туман, потроху розвіявся.

Вони вийшли з каплиці в димну залу й сіли біля вогнища. Осінь потроху переходила в зиму, і у великій кам’яній будівлі було прохолодно. Помічник кухаря подав їм гарячий пряний хліб із медом та імбиром, і Вільям нарешті відчув полегшення.

Потім він пригадав іще одну свою проблему. Варфоломіїв син Річард заявляв свої претензії на графство, а Вільямові бракувало грошей, щоб зібрати військо, яке вразило б короля. Упродовж минулого місяця він зібрав чимало грошей, але їх однаково було недостатньо. Вільям зітхнув і сказав:

— Цей чортів монах п’є кров Ширингського графства.

Валер’ян відщипнув хліб білою рукою з довгими, немов лапи павука, пальцями.

— Я все думав, коли ж ти нарешті дійдеш такого висновку.

Валер’ян, безперечно, з’ясував усе задовго до Вільяма. У цьому він мав перевагу. Вільямові не хотілося розмовляти про це з ним, але він потребував поради єпископа з питань закону.

— Король не давав дозволу на влаштування ринку в Кінгзбриджі, правда ж?

— Наскільки мені відомо — ні.

— Тоді Філіп порушив закон.

Валер’ян знизав кістлявими, загорнутими в чорне плечима.

— Можна сказати й так.

Цей факт, схоже, мало цікавив Валер’яна, але Вільям наполягав:

— Його треба зупинити.

Валер’ян тонко усміхнувся.

— Ти не можеш вчинити з ним, як вчинив зі своїм віланом, який без дозволу віддав дочку заміж.

Вільям зашарівся: Валер’ян згадав один із гріхів, у яких він щойно сповідався.

— То як тоді з ним вчинити?

Валер’ян розмірковував.

— Ринки — прерогатива короля. За мирних часів він, найпевніше, сам опікувався б цією справою.

Вільям зневажливо махнув рукою. Попри свою кмітливість, Валер’ян не знав короля так добре, як Вільям.

— Навіть за мирних часів він не подякував би мені за скаргу на ринок, де торгують без дозволу.

— Тоді треба йти до його тутешнього намісника — шерифа Ширингського.

— Що він може вдіяти?

— Він може подати ухвалу проти пріорату до суду графства.

Вільям похитав головою.

— Це останнє, чого я хотів би. Суд присудить стягнення, пріорат сплатить його, і ринок працюватиме й надалі. Це майже те саме, що королівський дозвіл.

— Складність у тому, що нема причин забороняти Кінгзбриджу мати свій ринок.

— Ні, є! — обурився Вільям. — Він заважає торгівлі на Ширингському ринку.

— Від Ширингу до Кінгзбриджу цілий день ходу.

— Але люди згодні долати той шлях.

Валер’ян знову знизав плечима. Вільям зрозумів, що цей жест означає незгоду. Єпископ сказав:

— За традицією, людина витрачає третину дня на шлях до ринку, третину — на закупи, і ще третину — на зворотний шлях. Отже, ринок працює для тих, хто мешкає в межах кількох годин ходи, тобто приблизно за сім миль[118]. Якщо відстань між ринками більша за чотирнадцять миль[119], їхні інтереси не перетинаються. Між Ширингом і Кінгзбриджем двадцять миль[120]. За законом Кінгзбридж має право на ринок, і король дасть йому дозвіл.

— Король робить що заманеться, — бундючно зауважив Вільям, але стривожився: він не знав про це правило. Виходить, пріор Філіп має перевагу.

Валер’ян сказав:

— Хай там як, нам не доведеться мати справу з королем, ми матимемо справу із шерифом. — Він насупився. — Шериф може наказати пріоратові припинити збирати незаконний ринок.

— Це змарнований час, — презирливо відрізав Вільям. — Хто зважає на накази, якщо вони не підкріплені погрозою?

— Можливо, Філіп.

Вільям запитав з недовірою:

— Чого б це?

Безкровні губи Валер’яна скривились у глузливу посмішку.

— Не певен, що зможу пояснити це тобі, — сказав він. — Філіп вважає, що має царювати закон.

— Маячня, — нетерпляче відповів Вільям. — Царює король.

— Я ж казав, ти цього не збагнеш.

Валер’янове всезнайство дратувало Вільяма. Він підвівся та підійшов до вікна. Там, на найближчому пагорбі, де чотири роки тому Валер’ян почав будувати замок, бовваніли земляні споруди. Валер’ян сподівався, що гроші на будівництво дасть Ширингське графство. Філіп зруйнував його плани, і тепер вал поріс травою, а в сухому рову росла ожина. Вільям пригадав, що єпископ сподівався використовувати камінь із каменярні графа Ширингського. Тепер нею володів Філіп.

— Якби я повернув собі каменярню, міг би віддати її в заставу, щоб здобути гроші на своє військо, — став уголос розмірковувати Вільям.

— То чому б тобі її не забрати? — спитав Валер’ян.

Вільям похитав головою.

— Я вже намагався.

— А Філіп тебе перехитрив. Але зараз ченців там немає. Відправ туди людей, щоб ті вигнали каменярів.

— А як завадити Філіпові повернутися туди так само, як минулого разу?

— Звести навколо високу стіну й поставити вартових.

«Це цілком можливо», — захоплено подумав Вільям. Стіна миттю розв’яже проблему. Але які мотиви підштовхнули Валер’яна дати таку пораду? Мати попереджала, щоб він остерігався підступного єпископа. «Єдине, що треба знати про Валер’яна Біґо, — це те, що всі його вчинки ретельно зважені. Ніякої спонтанності, легковажності, недбалості, надмірності. І до того ж ніякої щирості», — казала вона. Але Валер’ян ненавидів Філіпа й заприсягнувся не дати йому збудувати собор. То був вагомий мотив.

Вільям задумливо подивився на Валер’яна. Його успіхи були не варті заздрощів. Він став єпископом у доволі молодому віці, але Кінгзбридж був незначною та збіднілою єпархією, а Валер’ян, безперечно, лучив вище. Однак багатство та слава діставалися пріорові, а не єпископові. Валер’ян залишався в тіні Філіпа — так само, як і Вільям. Вони обидва мали привід бажати його падіння.

Вільям вкотре вирішив подолати відразу до Валер’яна заради своїх довготривалих інтересів.

— Добре, — мовив він. — Може, і вийде. А що, як Філіп поскаржиться королю?

— Скажеш, що це відплата за Філіпів незаконний ринок, — відповів Валер’ян.

Вільям кивнув.

— Я згоден на будь-які виправдання, якщо зможу повернутися на війну з великим військом.

У Валер’янових очах промайнула злість.

— Навряд чи Філіп зможе збудувати собор, якщо йому доведеться купувати каміння за звичайною ціною. А якщо він припинить будівництво, Кінгзбридж занепаде. Це розв’яже всі твої проблеми, Вільяме.

Вільям не збирався висловлювати вдячність.

— Ти ненавидиш Філіпа, правда?

— Він заважає мені, — сказав Валер’ян, і на мить з-за його маски спокою та розважливості визирнула чиста лють.

Вільям повернувся до практичних питань.

— Там десь тридцять каменярів, деякі з дружинами й дітьми, — зауважив він.

— То що?

— Може дійти до кровопролиття.

Валер’ян здійняв чорні брови.

— Справді? — сказав він. — Що ж, я відпущу тобі гріхи.

III

Вони виїхали ще затемна — щоб прибути до світанку. В руках тримали палахкі смолоскипи, які лякали коней. Волтер та його четверо лицарів взяли із собою по шість воїнів. За ними тягнувся десяток селян, які мали копати рів і ставити паркан.

Вільям завжди покладався на ретельне бойове планування — саме тому він та його люди були такі корисні для короля Стефана, — але цього разу він не мав плану битви. Їхнє завдання було таке просте, що планувати щось заздалегідь, як перед справжньою баталією, здавалося принизливим.

Кілька каменярів із сім’ями не становили великої загрози, до того ж Вільям пам’ятав, що за головного в них — як там його? — Отто. Так, Отто Чорнопикий, який відмовився битися того дня, коли Том Будівник привів своїх людей у каменярню.

Зажеврів холодний грудневий ранок, клапті туману висіли серед гілок, немов жебрацьке дрантя. Вільям не любив цю пору року. Вранці холодно, ввечері темно, а у замку завжди волого. Їли саму солонину та засолену рибу. Його мати була постійно не в гуморі, а слуги ходили понурі. Його лицарі сварилися між собою. Ця сутичка піде їм на користь. А найбільше вона піде на користь йому: він уже домовився з лондонськими євреями про позику у дві тисячі фунтів під заставу каменярні. Доки надійде вечір, його майбутнє вже буде в безпеці.

Коли вони були за милю[121] від каменярні, Вільям зупинився, вибрав двох людей і відправив їх уперед пішки.

— Там можуть бути вартові або собаки, — попередив він. — Тримайте луки напоготові, а стріли на тятивах.

Трохи далі дорога вигиналася ліворуч і впиралась у стрімкий край спотвореного пагорба. То була каменярня. Стояла тиша. Біля дороги Вільямові воїни тримали переляканого хлопчика — найпевніше, підмайстра, що стояв на варті, — в ногах у якого спливав кров’ю собака зі стрілою в шиї.

Загін наблизився до них, уже не ховаючись. Вільям натягнув віжки та став роздивлятися каменярню. Більша частина пагорба зникла, відколи він бачив його востаннє. Риштовання здіймалося до самої вершини та спускалося до дна ями, що з’явилась унизу. Біля дороги були складені кам’яні брили різної форми та розміру, а поруч стояли два великі дерев’яні вози з величезними колесами, завантажені камінням і готові вирушати. Усе було притрушене сірим пилом, навіть дерева та кущі. Велика лісова ділянка була вирубана — моя ділянка, подумав зі злобою Вільям, — а на її місці стояли десять-дванадцять дерев’яних хат: деякі з невеличкими городами, а одна — зі свинарником. Біля каменярні виросло ціле селище.

Вартового, схоже, заскочили, коли він спав, як і його собаку. Вільям заговорив до нього:

— Скільки тут людей, хлопче?

Хлопчик був наляканий, але храбрував.

— Ви лорд Вільям, чи не так?

— Відповідай мені, інакше відрубаю тобі голову оцим мечем.

Той збліднув зі страху, його голос тремтів, але він відповів із викликом:

— Хочете забрати каменярню в пріора Філіпа?

«Що зі мною не так? — подумав Вільям. — Я не можу налякати навіть щуплого безбородого хлопчину! Чому люди вважають, що їм можна не підкорятися мені?»

— Це моя каменярня! — просичав він. — Забудь про пріора Філіпа — він нічим тобі не зарадить. Скільки тут людей?

Замість відповіді хлопець озирнувся й закричав.

— На допомогу! Стережіться! Напад! Напад!

Вільям схопився за руків’я свого меча. Якусь мить він вагався, дивлячись на хати. У дверях однієї з них з’явилося налякане обличчя. Він вирішив облишити підмайстра, вихопив смолоскип в одного зі своїх воїнів і підострожив коня.

Пустив коня на хати, високо тримаючи смолоскип, і почув, що загін подався за ним. Двері найближчої хатини відчинилися, і на ґанку з’явився чоловік у нижній сорочці, із заспаними очима. Вільям жбурнув смолоскип йому через плече. Той упав у солому на підлозі за спиною в хазяїна хати — солома негайно зайнялася. Вільям переможно гукнув і рушив далі.

Він поїхав між хатинами. Його воїни позаду кричали та кидали смолоскипи на очеретяні дахи. Двері відчинялися, з них бігли перелякані чоловіки, жінки й діти, які намагалися ухилитися від важких кінських копит. Люди панічно кидалися в різні боки, а вогонь тим часом ширився. Вільям зупинив коня й роздивився навколо. Тварини повтікали. Перелякана свиня сліпо тикалась у тин, а корова нерухомо стояла посеред бійні й очманіло мотала головою. Навіть юнаки — найвойовничіші з усіх — були збиті з пантелику й налякані. Світанок, безумовно, найкращий час для такого нападу: коли люди напівголі, вся їхня агресія чомусь випаровується.

Смаглявий чоловік із шапкою густого чорного волосся вискочив із хатини із чоботями в руках і заходився командувати. То, напевне, і був Отто Чорнопикий. Вільям не чув, що той казав. Судячи з його жестів, він наказував жінкам із дітьми ховатися в лісі. А от що він казав чоловікам? За мить Вільям дізнався. Двоє юнаків підбігли до хатини, що стояла окремо від інших, і відчинили двері, замкнені ззовні. Вони увійшли туди та одразу й вийшли з важкими каменярськими молотами. Отто спрямував туди й інших чоловіків. То вочевидь був сарай, де тримали інструменти. Вони збиралися чинити опір.

Три роки тому Отто відмовився битися за Філіпа. Що змусило його передумати?

Хай що то було, це коштуватиме йому життя. Вільям зловісно всміхнувся й оголив меч.

Він побачив шістьох-вісьмох чоловіків, озброєних молотами та сокирами з довгими сокирищами. Вільям підострожив коня й поскакав на них. Каменярі кинулись урозтіч, але він замахнувся мечем і рубонув одного з них нижче плеча. Той впустив сокиру.

Вільям галопом від’їхав і розвернув коня. Він важко дихав і почувався чудово: під час битви не відав страху, лише збудження. Кілька його воїнів побачили, що сталось, і дивилися на нього в очікуванні наказів. Вільям знаком наказав їм іти за ним і знову кинувся на каменярів. Ухилитися від шістьох лицарів було не так легко, як від одного. Вільям ударив двох, і ще кілька лягли під мечами його поплічників, але він скакав надто швидко, тож не міг точно визначити скільки, вбиті вони чи лише поранені.

Вільям знову розвернувся — Отто саме збирав своїх. Коли лицарі атакували, каменярі кинулись урозсип за хатини, охоплені вогнем. «Розумна тактика», — з прикрістю подумав Вільям. Лицарі кинулися за ними, але каменярам поодинці було легше ухилятися від їхніх ударів, а коні відсахувалися від вогню. Вільям погнався за сивим чоловіком з молотом, кілька разів промахнувся, і той пробіг через будинок, де горів дах.

Вільям зрозумів, що всі труднощі через Отто. Він організовував робітників і підбадьорював їх. Щойно з ним буде покінчено, решта відступить. Вільям натягнув віжки й став видивлятися смаглявого чоловіка. Більшість жінок з дітьми вже втекли, серед поля битви залишилося тільки двійко п’ятирічних дітей, що трималися за руки та плакали. Вільямові лицарі гасали між хатами, переслідуючи каменярів. Вільям, на свій подив, побачив, як один із його воїнів упав від удару молотом і лежав на землі, стогнучи й спливаючи кров’ю. Вільям збентежився: він не чекав втрат зі свого боку.

Якась жінка, немов божевільна, бігала по охоплених вогнем хатах і щось кричала. Вона шукала когось. Нарешті побачила двох дітей і схопила їх за руки. Тікаючи, вона мало не зіштовхнулася з одним із Вільямових лицарів, Ґілбертом Рейнським. Ґілберт заніс меч, щоб ударити її. Раптом з-за хати з’явився Отто Чорнопикий і махнув сокирою з довжелезним сокирищем. Він майстерно орудував нею: лезо пройшло крізь стегно Ґілберта й врізалося у дерев’яну частину сідла. Відрубана нога впала, а Ґілберт закричав і звалився з коня.

Він ніколи більше не битиметься.

Ґілберт був дуже цінний для Вільяма. Розлючений, він підострожив коня й помчав уперед. Жінка з дітьми зникла, а Отто намагався витягнути сокиру з Ґілбертового сідла. Він озирнувся й побачив, що Вільям скаче на нього. Якби він дременув тієї ж миті, то міг би врятуватися, але стояв на місці, схопившись за сокиру. Він витягнув її саме тоді, коли Вільям був уже поруч. Вільям заніс меча, але Отто не зрушив і замахнувся сокирою. В останню мить Вільям зрозумів, що той цілив по коню й міг скалічити, перш ніж Вільям достатньо наблизиться для удару. Вільям у відчаї натягнув віжки, і кінь зупинився й позадкував, відвернувшись від Отто. Удар прийшовся коневі в шию — лезо глибоко встромилось у потужні м’язи. Фонтаном приснула кров, і кінь упав. Вільям відскочив за мить до того, як могутнє тіло вдарилось об землю.

Він був сам не свій від гніву. Цей бойовий кінь коштував шалених грошей і пройшов із ним чимало битв упродовж року громадянської війни; втратити його через удар сокири каменяра було неймовірно прикро. Вільям перестрибнув через тіло тварини й оскаженіло кинувся на Отто.

Отто не був легкою жертвою. Він схопив сокиру обома руками та відбивав Вільямові удари сокирищем із серцевини дуба. Вільям бив дедалі сильніше, змушуючи його відступати. Попри немолодий вік, Отто мав потужні м’язи й жодного разу не здригнувся під ударами Вільяма. Вільям схопив меча обома руками та вдарив сильніше. Каменяр знову відбив удар сокирищем, але цього разу лезо меча застрягнуло в деревині. Тепер уже Отто наступав, а Вільям задкував. Вільям потягнув сильніше й висмикнув лезо, але Отто був уже близько.

Вільям раптом злякався за своє життя.

Отто заніс сокиру. Вільям відступив. Його нога на щось натрапила, і він перечепився через тіло свого коня. Вільям упав у калюжу теплої крові, але не впустив меча. Отто стояв над ним, здійнявши сокиру. Коли він ударив, Вільям щосили відкотився вбік. Він відчув свист повітря, коли лезо пронеслося поруч із його обличчям, а потім підхопився на ноги та з мечем пішов на каменяра.

Воїн відійшов би вбік, перш ніж витягати зброю із землі, знаючи, що людина, яка завдала невдалого удару, неймовірно вразлива. Але Отто був не воїном, а просто нерозсудливим дурнем, тому стояв, схопившись за сокирище однією рукою й випроставши другу вбік для рівноваги, і його тіло було легкою ціллю. Вільям квапливо завдав удару, майже наосліп, — і влучив. Жало меча проштрикнуло Отто груди. Вільям устромив меча глибше, крізь ребра. Каменяр відпустив сокиру, і на його обличчі з’явився добре знайомий Вільямові вираз: очі розширилися, немов від здивування, рот розкрився в німому крику, а шкіра раптом посірішала. То був вигляд людини, що зазнала смертельної рани. Вільям ще глибше встромив лезо, щоб добити його напевне, а потім висмикнув. Очі Отто закотилися, червона пляма на його сорочці почала розповзатися, і він упав.

Вільям подивився навколо. Двоє каменярів тікали — мабуть, тому що бачили смерть свого лідера. Вони щось кричали іншим на бігу. Їхній спротив перетворився на втечу. Лицарі переслідували втікачів.

Вільям стояв на місці й важко дихав. Чортові каменярі наважилися чинити опір! Він подивився на Ґілберта. Той нерухомо лежав у калюжі крові із заплющеними очима. Вільям торкнувся його грудей: серце не билося. Ґілберт помер.

Вільям пішов навколо хатин, що й досі горіли, рахуючи тіла. Троє вбитих каменярів і жінка з дитиною, яких, схоже, розтоптали коні. Троє Вільямових воїнів були поранені, четверо коней убиті або скалічені.

Полічивши всіх, він зупинився поруч із трупом свого коня. Вільям любив цього коня сильніше за більшість людей. Після битви лорд зазвичай почувався бадьоро, але зараз був пригнічений. То була бійня. Легка прогулянка, під час якої вони мали прогнати беззахисних робітників, перетворилася на важкий бій із великими втратами.

Лицарі гналися за каменярами аж до лісу, але в лісі коні були безпорадні, тому вони повернули назад. Волтер під’їхав до Вільяма та глянув на мертвого Ґілберта, потім перехрестився й сказав:

— Ґілберт убив більше людей, ніж я.

— Таких, як він, мало й без того, щоб втрачати їх через чортового попа, — гірко промовив Вільям. — Я вже мовчу про коней.

— Хто б знав, — підхопив Волтер. — Вони билися жвавіше за заколотників Роберта Глостерського!

Вільям з відразою похитав головою.

— Не розумію, — сказав він, роздивляючись тіла, що лежали навколо. — І за що вони, в біса, билися?

I

На світанку, коли більшість братів пішла в крипту на відправу, в дорміторії залишилося тільки двоє: Джонні Вісім-Пенсів, який підмітав підлогу з одного краю видовженого приміщення, і Джонатан, що грався в школу, з другого.

Пріор Філіп зупинився у дверях і подивився на Джонатана. То був уже майже п’ятирічний, жвавий і впевнений у собі хлопчик, який причаровував усіх своєю малечою поважністю. Джонні й досі одягав його як маленького монаха. Нині Джонатан удавав із себе наставника і вів урок перед уявними учнями.

— Неправильно, Ґодфрі! — суворо звернувся він до порожньої лавки. — Ти без обіду, якщо не вивчиш словодії!

Він, звісно ж, мав на увазі дієслова. Філіп захоплено усміхнувся. Він любив Джонатана, як власного сина. Хлопчик єдиний сповнював його життя справжньою радістю.

Джонатан гасав пріоратом, немов цуценя, і всі монахи пестили й балували його. Для більшості він був наче хатня тваринка, кумедна забавка. Але для Філіпа й Джонні ця дитина стала чимось більшим. Джонні любив малого як мати, а Філіп почувався його батьком, хоча й старався це приховати. Самого Філіпа змалку ростив добрий абат, тому опікуватися Джонатаном здавалося йому цілком природним. Він не лоскотав його й не бігав за ним, як робили інші ченці, а розповідав йому біблійні історії, грався з ним і приглядав за Джонні.

Пріор увійшов у кімнату, усміхнувся Джонні та сів на лавку разом з уявними учнями.

— Доброго ранку, отче, — урочисто привітався Джонатан. Джонні навчив його бути бездоганно ввічливим.

— Ти хотів би ходити в школу? — спитав Філіп.

— Я вже знаю латину, — похвалився Джонатан.

— Справді?

— Так. Слухай. Омніус плювіус бувіус тувіус номіне патрі амінь.

Філіп ледь стримав сміх.

— Схоже на латину, але то не зовсім вона. Брат Озмунд, наставник, навчить тебе вимовляти правильно.

Джонатан був дещо розчарований тим, що він, як виявилося, не знає латини.

— Зате я швидко бігаю, дивись! — сказав він і став ганяти з одного кутка дорміторію в інший.

— Чудово! — сказав Філіп. — І справді швидко.

— Так, і я можу ще швидше…

— Тільки не зараз, — сказав Філіп. — Послухай мене уважно. Я маю поїхати.

— А завтра повернешся?

— Ні, не так скоро.

— Через тиждень?

— Ні, навіть не через тиждень.

Джонатан подивився, вочевидь не розуміючи. Він не міг зазирнути в майбутнє більше ніж на тиждень. І тут його спантеличила нова загадка.

— А чому?

— Я маю зустрітися з королем.

— А-а.

Це також мало що значило для Джонатана.

— А поки мене не буде, ти мусиш ходити в школу. Домовилися?

— Так.

— Тобі вже майже п’ять років. Твій день народження наступного тижня. Ти з’явився в нас у перший день року.

— А звідки я взявся?

— Від Господа. Усе на світі створено Господом.

Ця відповідь не задовольнила Джонатана.

— Де я був до того? — наполягав він.

— Я не знаю.

Джонатан насупився. Було кумедно бачити похмурий вираз на його безтурботному дитячому обличчі.

— Я ж мав десь бути.

Філіп подумав, що коли-небудь хтось мусить розповісти Джонатанові, звідки беруться діти, і скривився від цієї думки. На щастя, це ще терпіло, і він змінив тему.

— Поки я буду відсутній, ти маєш навчитися рахувати до ста.

— Я вмію рахувати, — сказав Джонатан. — Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, хтотирнадцять, кудирнадцять, дедирнадцять…

— Незле, — похвалив Філіп, — але брат Озмунд навчить тебе більшого. Ти маєш спокійно сидіти в класі та робити все, що він тобі скаже.

— Я буду найкращим учнем! — випалив Джонатан.

— Подивимось.

Філіп ще трохи поспостерігав за ним. Розвиток малюка заворожував його: те, як він вивчав навколишній світ, і етапи, через які проходив. Його наполегливі заяви про те, що він може розмовляти латиною, чи рахувати, чи швидко бігати, були дуже цікаві: може, то необхідна прелюдія перед справжнім навчанням? Напевне, все це було частиною Божого задуму. Колись Джонатан стане чоловіком. Яким він буде тоді? Філіп спіймав себе на думці, що йому кортить побачити Джонатана дорослим. Але до того мине не менше часу, ніж потрібно для будівництва собору.

— Дай-но поцілую тебе й попрощаймося, — мовив Філіп.

Джонатан задер обличчя до Філіпа, і той поцілував його ніжну щічку.

— Прощавай, отче, — сказав він.

— Прощавай, сину мій, — відповів Філіп.

Він лагідно потиснув руку Джонні Вісім-Пенсів і вийшов.

Монахи виходили з крипти й прямували до трапезної. Філіп пішов у протилежному напрямку й увійшов у крипту — помолитися за успіх своєї місії.

Глибока журба охопила його, коли він дізнався, що сталось у каменярні. П’ятеро вбитих, і серед них — маленька дівчинка! Філіп усамітнився в себе в будинку й плакав, як дитина. П’ятьох із його пастви вбив Вільям Гамлейський і його зграя недолюдків. Філіп знав усіх убитих: Гаррі Ширингського, який був каменярем ще в лорда Персі; Отто Чорнопикого, смуглявого чоловіка, котрий розпоряджався на каменярні від самого початку; Марка, вродливого сина Отто; його дружину Олвен, що вечорами грала на пастуших дзвониках; і маленьку Норму, улюблену семирічну онуку Отто. Добросердні, богобоязливі, роботящі люди, які заслуговували на мирне життя й справедливість із боку своїх лордів. Вільям знищив їх, немов лис курчат. Цього було достатньо, щоб усі янголи заридали.

Філіп оплакав їх і поїхав у Ширинг вимагати правосуддя. Шериф категорично відмовився вживати якихось заходів.

— Лорд Вільям має власне військо — як я його заарештую? — відмагався шериф Юстас. — Король потребує людей, щоб битися проти Матильди. Що він скаже, якщо я ув’язню одного з найкращих його воїнів? Якщо висуну йому якісь обвинувачення, мене або негайно вб’ють його лицарі, або ж король Стефан повісить мене як зрадника.

Філіп усвідомив, що першою жертвою громадянської війни стала справедливість.

Потім шериф сказав йому, що Вільям поскаржився на Кінгзбриджський ринок.

Здавалося сміховинним, що Вільям, якому зійшло з рук убивство, тепер висуває дрібне звинувачення проти Філіпа, але пріор почувався безпорадним. Він і справді не мав дозволу на ринок і формально порушив закон, тож лишати це так було не можна. Він був Кінгзбриджським пріором. Усе, що Філіп мав, — це моральний авторитет. Вільям мав змогу зібрати військо лицарів, єпископ Валер’ян — скористатися своїми зв’язками на високому рівні, шериф — повноваженнями, наданими йому королем; а Філіп міг тільки одне: сказати, що добре, а що — погано. І якщо він втратить цей авторитет, то залишиться ні з чим. Тому він наказав припинити торгівлю на ринку.

І опинився у відчайдушному становищі.

Грошові справи пріорату значно покращилися — з одного боку, завдяки суворішому контролю, а з другого — завдяки прибуткам від ринку й овечих ферм, що постійно зростали. Але Філіп витрачав усе до останнього пенні на будівництво й навіть позичав гроші у вінчестерських євреїв — і він іще мав повернути цей борг. Тепер він одним махом втратив своє джерело безплатного каміння, доходи від ринку, а кількість робітників-добровольців, багато з яких ішло саме на ринок, також мала сильно поменшати. Йому доведеться розпустити половину будівельників і облишити надію збудувати собор за свого життя. До цього він не був готовий.

Філіп розмірковував, чи не сам винний у цьому. Може, він був надто самовпевнений, надто амбітний? Шериф Юстас натякнув на це.

— Філіпе, ви забагато на себе берете, — сердито сказав він. — Ви керуєте маленьким монастирем, ви лише пріор, але прагнете командувати і єпископом, і графом, і шерифом. Не вийде. Ми надто могутні для вас. Ви можете нам тільки докучати.

Юстас був бридким чолов’ягою із щербатими зубами та косим оком. Жовта мантія, в якій він ходив, була брудна. Але хай би яким вбогим він здавався, його слова вразили Філіпа в самісіньке серце. Він із болем визнавав, що каменярі не загинули б, якби він не став ворогом Вільяма Гамлейського. Але Філіп не міг не ворогувати з ним. Якби він відступив, постраждало б іще більше людей — таких, як мельник, якого Вільям убив, і донька вілана, що її лорд і його лицарі зґвалтували. Філіп мав чинити опір.

А це означало, що він має зустрітися з королем.

Це було йому не до вподоби. Колись він уже бачився з королем — у Вінчестері, чотири роки тому — і, хоч одержав те, по що прийшов, почувався страшенно ніяково при дворі. Король був оточений лукавими й безпринципними людьми, що змагалися за його увагу та гризлися за його милості, а Філіп вважав таких людей ницими. Вони прагнули заможності й становища, на які не заслуговували. Філіп не міг зрозуміти їхніх ігор: на його думку, найкращий спосіб здобути щось — це заслужити, а не підлещуватися до дарувальника. Але тепер він не мав вибору, окрім як увійти в їхній світ і грати за їхніми правилами. Лише король міг надати Філіпові дозвіл мати ринок. Тобто лише король міг врятувати собор.

Філіп помолився й вийшов із крипти. Сходило сонце, і на сірих кам’яних стінах майбутнього собору грали рожеві відлиски. Будівельники, що працювали від світанку до смеркання, тільки починали роботу: відчиняли двері своїх хатин, гострили інструменти й замішували розчин. Втрата каменярні ще не вплинула на будівництво: вони від самого початку заготовляли каміння швидше, ніж використовували, і тепер мали достатній запас на багато місяців.

Настав час їхати. Усе було готово.

Король наразі перебував у Лінкольні, і Філіп мав супутника — Річарда, брата Алієни. Після того як юнак кілька років воював за короля як зброєносець, Стефан посвятив його в лицарі. Річард повернувся додому, щоб оновити своє спорядження, і тепер повертався в королівське військо.

Алієна досягнула неймовірних успіхів у торгівлі вовною. Вона вже не продавала вовну Філіпові, а сама вела справи з фламандськими купцями. Цьогоріч вона навіть хотіла скупити всю вовну, зібрану пріоратом. Вона заплатила б менше, але Філіп одержав би гроші раніше. Він відмовився. Однак те, що Алієна взагалі могла зробити таку пропозицію, вже засвідчувало її успіх.

Зараз вона була на стайні разом із братом — Філіп побачив їх, коли йшов повз. Там зібралося чимало людей, які хотіли проводити подорожніх. Річард сидів верхи на гнідому бойовому коні, за якого Алієна, напевне, віддала не менше ніж двадцять фунтів. Він виріс привабливим широкоплечим юнаком, його вроду псував тільки огидний шрам на правому вусі: мочка була відрізана — мабуть, через невдалий удар під час фехтування. Річард був розкішно вбраний у червоне із зеленим і мав новий меч, спис, сокиру та кинджал. Його речі нав’ючили на другого коня, якого він вів на поводі. Супроводжували Річарда двоє воїнів на рисаках і зброєносець на поні.

Алієна плакала, хоча Філіп і не розумів, чому саме: через те, що не хотіла розлучатися з братом, через гордість за нього чи через страх, що він може не повернутися, — а можливо, з усіх трьох причин. Дехто із селян також прийшов попрощатися, зокрема юнаки та малі хлопці. Річард, безсумнівно, був для них героєм. Ченці також зібралися біля стайні побажати пріорові безпечної подорожі.

Конюхи вивели двох коней: верхового, осідланого для Філіпа, і поні, який мав везти його скромні пожитки — переважно харчі в дорогу. Будівельники відклали інструменти й також підійшли — на чолі з бородатим Томом і його рудим пасинком Джеком.

Філіп формально обійняв підпріора Ремігія і тепліше — Мілія та Катберта, а потім сів на коня. Похмуро подумалось, що йому чимало часу доведеться провести в цьому твердому сідлі. Сидячи верхи, він благословив усіх. Ченці, будівельники та селяни махали руками й прощалися, а вони з Річардом рушили попліч крізь монастирську браму.

Вони проїхали вузькою вулицею через селище, махаючи людям, що визирали з хат, потім копита їхніх коней процокотіли по дерев’яному мосту, і вершники помчали дорогою серед полів. Трохи пізніше Філіп глянув через плече й побачив, як ранкове сонце світить крізь віконний отвір у недобудованому східному краї нового собору. Якщо його спіткає невдача, це будівництво, можливо, ніколи не вдасться закінчити. Після всього, що йому довелося пережити, щоб досягнути теперішнього стану, він навіть думати не міг про поразку. Пріор повернув голову й зосередився на дорозі, що лежала перед ним.

Лінкольн стояв на пагорбі. Філіп із Річардом під’їхали до міста з півдня, старовинною та залюдненою дорогою, що звалася Ермін-стріт. Навіть здалека вони добре бачили вежі собору та замкові укріплення. Вони були за три-чотири милі[122] від них, коли, на Філіпів подив, під’їхали до міської брами. «Передмістя тут, напевне, величезне, — подумав Філіп, — а населення, схоже, вимірюється тисячами».

На Різдво місто опинилося в облозі, якою керував Ранульф Честерський — найвпливовіша людина на півночі Англії та родич імператриці Мод. Потім король Стефан відбив місто, але військо Ранульфа й досі утримувало замок. Тепер, коли Філіп із Річардом достатньо наблизилися, вони побачили, що Лінкольн побудовано так, що в його стінах могли зручно отаборитися два ворожі війська.

Філіп так і не прихилився до Річарда упродовж чотирьох тижнів, що вони провели поруч. Брат Алієни був гнівливим юнаком, який ненавидів Гамлеїв, думав лише про помсту й розмовляв з Філіпом, як зі своїм однодумцем. Але між ними була суттєва різниця. Філіп ненавидів Гамлеїв за те, що вони зробили зі своїми підданими, — без таких, як цей рід, світ став би кращим. А Річардом рухало винятково його самолюбство: він прагнув завдати поразки Гамлеям і повернути втрачене графство.

Річард був хоробрий і войовничий, завжди готовий до бою, але слабкий в іншому. Він бентежив своїх воїнів тим, що часом ставився до них як до рівних, а часом віддавав накази так, немов то були його слуги. У тавернах він старався справити на всіх враження й пригощав пивом незнайомців. Він удавав, що знає шлях, хоча був зовсім не певен, і, траплялося, заводив усіх не в той бік, бо не хотів визнавати своєї помилки. Коли вони дісталися Лінкольну, Філіп уже розумів, що Алієна варта десяти таких Річардів.

Вони проїхали повз озеро, що кишіло човнами, а біля підніжжя пагорба перетнули річку, яка утворювала південний кордон міста. Лінкольн вочевидь існував завдяки судноплавству. За мостом вирував рибний базар. Вони проїхали крізь ще одну браму з вартовими. Нескінченне передмістя залишилося позаду, і подорожні опинились у людному місті. Вузенька вулиця, якою рухалося більше народу, ніж вона здатна була вмістити, дерлася на крутий пагорб. Будинки, що тулилися один до одного обабіч вулиці, були частково або повністю кам’яні — ознака неабиякої заможності. Пагорб був такий крутий, що більшість будинків височіла на кілька футів над землею з одного свого краю та заривалися в неї — з другого. Нижній поверх найчастіше займали майстерні або крамниці. Незабудовані були тільки цвинтарі поруч із церквами, а біля них розташовувалися ринки, кожен з яких продавав тільки певні товари: зерно, домашню птицю, вовну, шкіру тощо. Філіп, Річард і його нечисленний почет продиралися крізь щільний натовп містян, воїнів, тварин і возів. Філіп із захватом усвідомив, що вони ідуть по каменю. Уся вулиця була брукована! «Яким заможним має бути місто, — подумав він, — якщо камінням вимощують вулиці, наче в замку чи в соборі». На дорозі було слизько від кізяків і відходів, але то однаково було краще за потоки бруду, на які взимку перетворювалися вулиці більшості міст.

Вони дісталися вершини пагорба й минули чергову браму. Вершники опинилися в середмісті, й атмосфера навколо змінилася: стало тихіше, але в повітрі висіло якесь напруження. Одразу ліворуч був вхід у замок. Величезні, оббиті залізом двері в арці були зачинені. За вікнами-бійницями вартівні рухалися нечіткі фігури, вартові в обладунку крокували зубчастим муром, і слабке сонячне світло виблискувало на їхніх відполірованих шоломах. Філіп придивився, як вони ходять туди-сюди. Воїни не розмовляли, не перекидалися жартами й не реготали, не спиралися на балюстраду, щоб свистіти дівчатам: вони трималися струнко, дивилися пильно й загалом мали напружений вигляд.

Праворуч від Філіпа, не більше ніж за чверть милі[123] від замкової брами, був західний край собору, і пріор одразу побачив, що, попри близькість до замку, там розташувалася ставка королівського війська. Стрій вартових перегородив вузьку дорогу, що вела від будинків каноників до церкви. За спинами вартових лицарі й солдати входили та виходили з трьох дверей собору. На цвинтарі отаборилося військо — там стояли намети, над вогнищами готували їжу, а коні жували траву. Монастирських будівель навколо не було: Лінкольнським собором керували не монахи, а каноніки — священники, що жили у звичайних міських будинках неподалік від храму.

Між собором і замком не було нікого, крім Філіпа та його супутників. Раптом пріор усвідомив, що вся увага воїнів із королівського боку та вартових на протилежному бастіоні прикута до них. Філіп опинився на нічиїй землі між двома ворожими таборами, і то, напевне, було найнебезпечніше місце в усьому Лінкольні. Він озирнувся та побачив, що Річард із почтом уже далеко попереду, і поспішив наздогнати їх.

Королівські вартові негайно пропустили подорожніх: Річарда вони добре знали. Філіп був у захваті від західного фасаду собору. Той мав неймовірно високу арку над входом і дві обабіч — вдвічі нижчі, але не менш ефектні. То було схоже на ворота раю — чим ці арки певною мірою й були. Філіп негайно захотів, щоб на західному фасаді Кінгзбриджського собору теж були високі арки.

Філіп з Річардом залишили коней зброєносцеві, а самі пройшли через табір і увійшли в собор. Людей усередині було навіть більше, ніж надворі. У бічних навах влаштували стайню, і до колон аркади були прив’язані сотні коней. Навами ходили озброєні люди, горіли вогнища, де готували їжу, і лежали постелі. Дехто розмовляв англійською, дехто — французькою, а інші — фламандською, гортанною мовою покупців вовни із Фландрії. Лицарі лишалися всередині, прості солдати — надворі. Філіп із жалем відзначив, що кілька воїнів грають у «Танець на дев’ятьох» на гроші, але ще більше його стурбувала присутність жінок, надто легко вбраних як на зимову пору, які, схоже, загравали до чоловіків, ніби блудниці або, Боже збав, повії.

Щоб не дивитися на них, Філіп звів очі до стелі. Вона була з дерева, розкішно пофарбована в яскраві кольори, але через те, що люди в навах готували їжу на відкритому вогні, пожежа могла зайнятися щомиті. Пріор поспішив через натовп за Річардом. Той, схоже, почувався як удома — впевнено і спокійно, вітався з баронами й лордами та плескав лицарів по спинах.

Трансепт і східна частина собору були відгороджені канатами. Східний край, схоже, залишався за священниками — принаймні, так здавалося Філіпові, — а у трансепті розташувалася ставка короля.

За канатами стояла ще одна варта, юрмилися придворні, а за ними — графи оточили Стефана, який сидів у центрі на дерев’яному троні. Король постарів після їхньої зустрічі у Вінчестері — минуло п’ять років. По його вродливому обличчю пролягли зморшки від турбот, біляве волосся побило сивиною, і він схуднув за рік битв. Схоже, король розходився в поглядах із графами, і вони сперечалися про щось, хоч і беззлобно. Річард підійшов до них і низько, церемоніально поклонився. Король подивився, впізнав його та гучно промовив:

— Річарде Кінгзбриджський! Радий твоєму поверненню!

— Дякую, мілорде королю, — відповів Річард.

Філіп став поруч із ним і також низько вклонився.

— Ти зробив монаха своїм зброєносцем? — спитав Стефан.

Усі придворні зареготали.

— Це пріор Кінгзбриджський, Ваша величносте, — відповів Річард.

Стефан глянув ще раз, і було видно, що впізнав Філіпа.

— Звісно, я знаю пріора… Філіпа, — сказав він, але не так люб’язно, як говорив до Річарда. — Ти приїхав битися за мене?

Придворні знову зареготали.

Філіп зрадів, що король пригадав його ім’я.

— Я приїхав через те, що воля Господня щодо відбудови Кінгзбриджського собору потребує негайної допомоги мілорда короля.

— Я мушу все дізнатися, — нетерпляче перебив Стефан. — Приходь до мене завтра, коли я матиму більше часу.

Він розвернувся до графів і знову тихо заговорив до них.

Річард вклонився і відступив, і Філіп наслідував його приклад.

Філіп не поговорив з королем Стефаном ані наступного дня, ані через два, ані через три дні.

Першу ніч він провів у шинку, але його пригнічував постійний запах смаженого м’яса та сміх розбещених жінок. На жаль, у місті не було монастиря; Філіп міг би зупинитись і в єпископа, але його палац зайняв король, а всі будинки й собор — його почет. На другу ніч Філіп пішов на околицю міста, що звалася Вігфордом, де був монастир, який опікувався лепрозорієм. Там пріор знайшов вечерю з кінського хліба й розведеного пива, жорсткий матрац на підлозі, тишу зі світанку до смеркання, ранкові служби та ріденьку кашу без солі на сніданок — достатньо, щоб почуватися щасливим.

Щоранку він ходив до собору, прихопивши із собою неоціненну грамоту, що давала пріоратові право брати каміння з каменярні, але король не звертав на нього уваги. Поки інші прохачі обговорювали, хто нині у фаворі, а хто ні, Філіп стояв осторонь.

Він розумів, чому його змушують чекати. Уся церква була налаштована проти короля. Стефан не дотримав щедрих обіцянок, які витягнули з нього церковники на початку його правління. Він став ворогом свого брата єпископа Генріха Вінчестерського, підтримавши іншого претендента на сан архієпископа Кентерберійського. (Цей вчинок дуже розчарував Валер’яна Біґо, який мав плани скористатися з майбутнього архієпископського становища Генріха.) Але найтяжчим гріхом Стефана в очах церкви став арешт єпископа Роджера Солсберійського і двох його племінників — єпископа Лінкольнського та єпископа Ілійського — за звинуваченням у будівництві замків без дозволу. Хор звинувачень у святотатстві залунав з усіх соборів і монастирів графства. Це образило Стефана. Він казав, що єпископи як Божі люди не мають потреби в замках, а якщо вони будують собі замки, то не можуть розраховувати на те, що до них ставитимуться як суто до Божих людей. Він був щирий, але наївний.

Цей розкол залагодився, але король Стефан не хотів більше слухати скарги священників, тому Філіп мав чекати. Він скористався цим часом для роздумів. Йому рідко випадала така нагода, відколи він став пріором, і тепер Філіп зрозумів, як йому цього бракувало. Тепер раптом з’явилося багато вільних годин, які він присвячував своїм думкам.

Врешті-решт придворні стали триматися від нього на відстані, і ця пустка довкола зробила його помітнішим, тож Стефанові ставало дедалі складніше ігнорувати пріора. Вранці свого сьомого дня в Лінкольні Філіп глибоко занурився в роздуми про величну таємницю Трійці, коли раптом усвідомив, що хтось стоїть перед ним і звертається до нього й що цей хтось — король.

— Спиш із розплющеними очима, чоловіче? — спитав Стефан чи то із здивуванням, чи з роздратованістю.

— Перепрошую, мілорде, я задумався, — сказав Філіп і запізніло вклонився.

— Неважливо. Позич мені свій одяг.

— Що?

Філіп був надто здивований, щоб пам’ятати про манери.

— Я хочу дещо розвідати біля замку, а якщо перевдягнуся монахом, у мене не пускатимуть стріли. Ну ж бо — іди в каплицю та зніми сутану.

Філіп мав під сутаною саму нижню сорочку.

— Мілорде, у що ж мені тоді вдягнутись?

— Я й забув, які ви, монахи, цнотливі. — Стефан ляснув пальцями перед обличчям молодого лицаря. — Роберте, позич мені туніку, швидко.

Лицар, що розмовляв із дівчиною, швидким рухом зняв туніку, простягнув її королеві, а потім показав дівчині непристойний жест. Його друзі зайшлися сміхом і гулюканням.

Король Стефан передав туніку Філіпові.

Пріор прослизнув у крихітну капличку Святого Дунстана, перепросив у святого, похапцем промовивши молитву, а потім зняв свій одяг і надів коротку багряну туніку. То були дивні відчуття: він носив монаше вбрання від шести років і не почувався б незручніше, навіть якби одягнувся в жіночу сукню. Філіп вийшов і простягнув свою сутану Стефанові, який швидко натягнув її через голову.

Потім король сказав:

— Якщо хочеш — ходімо зі мною. Розкажеш мені про Кінгзбриджський собор.

Це заскочило Філіпа зненацька. Першим поривом було відмовитися. Вартові на бастіонах замку могли вистрелити в нього, не захищеного чернецьким убранням. Але то була можливість поговорити з королем віч-на-віч, розповісти йому все про каменярню та ринок. Можливо, то була його єдина нагода.

Стефан підійняв свою накидку — пурпурову, підбиту білим хутром на комірі та по краю.

— Надінь, — сказав він Філіпові. — Будеш відвертати на себе стріли.

Придворні замовкли й дивилися, чекаючи, що буде далі.

Філіп зрозумів, що король випробовує його. Він натякав, що ченцеві не місце в таборі серед воїнів і що священник не може очікувати на привілеї коштом тих, хто важить життям заради короля. То було не так уже й несправедливо. Але Філіп знав: якщо він погодиться із цим, то може їхати назад і облишити надію повернути собі каменярню та відновити роботу ринку. Він мусив прийняти виклик, тому глибоко вдихнув і сказав:

— Якщо така Господня воля — я готовий померти, щоб урятувати короля.

Він узяв пурпурову накидку й надів її.

Натовпом пронісся здивований гомін, і навіть король Стефан був вражений. Усі чекали, що Філіп відступить, і він сам негайно пошкодував, що не зробив цього. Але тепер уже було пізно.

Стефан розвернувся й пішов до північного виходу, Філіп попрямував за ним. До них хотіли приєднатися кілька придворних, але Стефан відмахнувся й сказав:

— Навіть чернець здатний привернути до себе увагу, якщо його супроводжуватиме весь королівський двір.

Він натягнув каптур Філіпової сутани на голову, і вони вийшли на цвинтар.

Дорога накидка, в яку вбрався Філіп, притягувала цікаві погляди людей у таборі: вони думали, що то хтось із баронів, і дивувалися, не впізнаючи його. Він почувався ніяково під цими поглядами, немов самозванець. На Стефана ніхто не дивився.

Вони не рушили прямо до головної брами замку — натомість пройшли лабіринтом вузеньких стежок і вийшли до церкви Святого Павла, що стояла навпроти північно-східного кута замку. Замковий мур був зведений на масивних земляних валах і оточений сухим ровом. Між ровом і найближчими будівлями була відкрита територія ярдів у п’ятдесят[124] завширшки. Стефан ступив на траву й пішов на захід, якомога ближче до стін крайніх будинків, вивчаючи північний мур замку. Філіп рушив за ним. Стефан змусив його йти ліворуч, ближче до замку. Відкритий простір під замковими мурами саме й мав на меті дати лучникам добре бачити всіх, хто намагається наблизитися до стін. Філіп не боявся смерті — лише болю, і його найбільше турбувало, наскільки болісною буде смерть від стріли.

— Страшно, Філіпе? — запитав Стефан.

— Неймовірно, — щиро відповів Філіп, і, втративши субординацію зі страху, зухвало поцікавився: — А вам?

Король засміявся з його нахабства.

— Є трохи, — визнав він.

Філіп згадав, що має нагоду поговорити про собор, але не міг зосередитися, коли його життя було в такій небезпеці. Він постійно озирався на замок і на мур, видивляючись, чи не натягує хтось тятиву.

Замок розкинувся по всьому південно-західному кутку середмістя, а його західна стіна була частиною міського муру, тому, щоб обійти його, треба було вийти з міста. Стефан повів Філіпа крізь західну браму, і вони опинилися в одному з передмість, що звалося Ньюленд. Будинки тут нагадували селянські хатини: глинобитні, з великими городами — як заведено на селі. Полями за хатами гуляв сильний холодний вітер. Стефан повернув на південь, продовжуючи обходити замок. Він вказав на дверцята в замковому мурі.

— Схоже, отак і втік Ранульф Честерський, коли я взяв місто, — сказав він.

Тут Філіпові було не так страшно. Дорогою йшли й інші люди, а мур із цього боку охороняли менше, адже заколотники боялися нападу зсередини міста, а не з передмістя. Філіп глибоко вдихнув і випалив:

— Якщо мене вб’ють, ви дасте дозвіл влаштовувати ринок у Кінгзбриджі та змусите Вільяма Гамлейського повернути каменярню?

Стефан відповів не одразу. Вони спустилися з пагорба до південно-західного кута замку й подивилися на донжон. Звідси він здавався гордовитим і неприступним. Повернувши за ріг, вони пройшли крізь браму, опинились у нижній частині міста й рушили уздовж південного муру замку. Філіп знову відчув небезпеку. Людям усередині замку нескладно буде дійти висновку, що ті двоє, які обходять замок колом, щось розвідують, і, таким чином, це логічна ціль — особливо той, у пурпуровій накидці. Щоб позбутися страху, Філіп став вивчати донжон. У стіні були невеличкі отвори, через які з нужників падали нечистоти — просто на мур і на вал, де й лишалися, доки перегнивали. Не дивно, що там смерділо. Філіп намагався не вдихати надто глибоко, і вони поквапилися далі.

На південно-східному куті стояла ще одна, менша вежа. Філіп зі Стефаном обійшли замок із трьох боків. Філіп думав, чи не забув Стефан про його запитання, але не наважувався повторити. Король міг вирішити, що він тисне на нього, й образитися.

Вони дійшли до головної вулиці, що розділяла місто на дві половини, і знову повернули. Однак не встигнув Філіп відчути полегшення, як король провів його крізь браму, і вони знову опинились у внутрішньому місті, а за кілька хвилин повернулися на нічийну землю між собором і замком. На превеликий жах Філіпа, король зупинився тут.

Він розвернувся до Філіпа лицем, щоб оглядати замок через Філіпове плече. Уразлива спина Філіпа, закутана в пурпур і хутро, опинилася просто навпроти вартівні, заповненої лучниками та охоронцями. Він стояв нерухомий, немов статуя, щомиті очікуючи, що між лопаток йому встромитися стріла, і відчував, як пітніє попри холодний вітер.

— Я віддав тобі каменярню ще кілька років тому, чи не так? — запитав король Стефан.

— Не зовсім, — відповів Філіп, насилу розціпивши зуби. — Ви дали нам право брати каміння для собору, але каменярню віддали Персі Гамлейському. А тепер син Персі, Вільям, вигнав звідти моїх каменярів, ще й убив п’ятьох — серед них жінку й дитину — і не пускає нас назад.

— Дарма він так чинить, особливо якщо хоче стати графом Ширингським, — задумливо сказав Стефан. Це дало надію Філіпові. Але за мить король додав: — Будь я проклятий, якщо знаю, як увійти в цей замок.

— Прошу вас, змусьте Вільяма дати нам доступ до каменярні, — правив своєї Філіп. — Він не кориться вашій волі та краде в Господа.

Стефан, здавалося, не чув його.

— Навряд чи там багато людей, — так само задумливо сказав він. — Певно, майже всі на мурах, щоб показати нам свою силу. Що ти казав про ринок?

Філіп подумав, що це також частина іспиту — стояти на відкритому місці спиною до сили-силенної лучників. Він витер піт із чола краєм королівської накидки.

— Мілорде королю, щонеділі люди з усього графства приходять у Кінгзбридж молитися й безплатно працювати на будівництві собору. Щойно ми почали роботу, як кілька підприємливих чоловіків і жінок прийшли до нас продавати пироги з м’ясом, вино, капелюхи та ножі робітникам-добровольцям. Поступово з’явився цілий ринок. І тепер я прошу дозволу на його роботу.

— Ти заплатиш за цей дозвіл?

Філіп знав, що так заведено, але він також знав, що з релігійної громади ця платня може не стягуватися.

— Так, мілорде, я заплачу — якщо тільки ви не захочете дати нам ліцензію безплатно, на славу Божу.

Стефан уперше подивився Філіпові просто в очі.

— Хоробрості тобі не бракує: стояти спиною до ворогів, та ще й торгуватися зі мною.

Філіп подивився на нього так само відкрито.

— Якщо Господь розсудить, що моє життя скінчено, ніщо мене не врятує, — відважно сказав він попри те, що шалено боявся. — Але якщо Господь хоче, щоб я жив і збудував Кінгзбриджський собор, то й десяти тисячам лучників не до снаги вбити мене.

— Чудово сказано! — зауважив Стефан, плеснув Філіпа по плечу й пішов до собору.

Філіп, не відчуваючи під собою ніг від полегшення, подався слідом, заспокоюючись із кожним кроком, на який він віддалявся від замку. Схоже, він пройшов іспит. Але треба було домогтися від короля однозначної обіцянки. Його щомиті могли знов оточити придворні. Коли вони йшли крізь лаву вартових, Філіп набрався сміливості та сказав:

— Мілорде королю, якщо ви напишете листа шерифу Ширингському…

Але його перебили. Підійшов один із графів, явно схвильований, і повідомив:

— Ваша величносте, Роберт Глостерський їде сюди.

— Що? І далеко він?

— Близько. За день, не більше…

— Чому мене не попередили? Я скрізь поставив людей!

— Вони йшли по Фосс-Вей[125], а потім звернули з дороги й рушили полем.

— Хто з ним?

— Усі графи й лицарі, що на його боці, які втратили свої землі впродовж двох минулих років. Ранульф Честерський також із ним…

— Ну звісно. Зрадливий пес.

— Він привів усіх своїх лицарів із Честеру й цілу орду хижих валлійців.

— Скільки їх загалом?

— Близько тисячі.

— Прокляття! Це на сотню більше, ніж у нас.

Навколо зібралося кілька баронів, і один із них заговорив:

— Лорде, якщо вони йдуть полем, їм доведеться перетнути річку на переправі…

— Чудове зауваження, Едварде! — сказав Стефан. — Веди своїх людей до переправи та спробуй їх затримати. Лучників також бери.

— Хто-небудь знає, чи далеко вони? — спитав Едвард.

Один із графів сказав:

— Дозорець доповідав, що дуже близько. Вони можуть підійти до переправи раніше за вас.

— Я вирушаю негайно, — мовив Едвард.

— Радий чути! — сказав король Стефан. Він ударив себе кулаком в долоню. — Нарешті я зустрінуся з Робертом Глостерським на полі бою. Якби тільки я мав більше людей. Хоча перевага в сотню не така вже й суттєва.

Філіп слухав його в похмурому мовчанні. Він був певен, що майже переконав короля, але тепер думки Стефана були вже десь далеко. Утім, пріор не бажав здаватися. На ньому досі була королівська червона накидка. Він зняв її з плечей і простягнув Стефанові зі словами:

— Напевне, час повернутися до звичного нам убрання, Ваша величносте.

Стефан кивнув з відсутнім виглядом. Придворний підійшов до нього й допоміг зняти монашу сутану. Філіп, досі тримаючи накидку, продовжив:

— Сір, ви наче прихильно поставилися до мого прохання?

Це нагадування, схоже, роздратувало Стефана. Він закутався в накидку й уже збирався щось сказати, коли пролунав інший голос:

— Мілорде королю!

Філіп упізнав той голос, і його серце впало. Він обернувся й побачив Вільяма Гамлейського.

— Вільяме, хлопче мій! — сказав король тим приязним тоном, яким спілкувався зі своїми воїнами. — Ти прибув дуже вчасно.

Вільям уклонився та повідомив:

— Мілорде, я привів п’ятдесятьох лицарів і двісті солдатів зі свого графства.

Усі надії Філіпа пропали.

Стефан вочевидь був дуже задоволений.

— Мій вірний воїне! — тепло мовив він. — Тепер ми маємо перевагу над ворогом!

Він обійняв Вільяма за плечі й пішов із ним у собор.

Філіп залишився стояти, дивлячись їм услід. Він був так близько до успіху, але Вільямове військо важило більше за справедливість. Придворний, що допоміг королеві зняти чернечу сутану, простягнув її Філіпові. Усі подалися за королем і найближчим почтом у собор. Філіп одягнув сутану. Страшенно розчарований, він подивився на три облямовані арками входи в собор. Він хотів би збудувати такі в Кінгзбриджі, але король Стефан обрав Вільяма Гамлейського. Перед королем був складний вибір: справедливість Філіпових вимог проти переваг Вільямового війська. Він провалив свій іспит.

У Філіпа залишалася остання надія: що король Стефан зазнає поразки в битві.

II

Єпископ відслужив месу в соборі, коли небо почало сірішати. Коні вже були осідлані, лицарі наділи кольчуги, воїни поїли, і всім подали міцного вина для хоробрості.

Вільям Гамлейський став на коліна в наві разом з іншими лицарями та лордами, чиї коні били копитами й харчали неподалік, і здобув відпущення за вбивства, які мав скоїти того дня.

Він ледве не марив від страху та збудження. Якщо король переможе, його ім’я назавжди буде пов’язане із цим тріумфом, адже, як казали люди, він привів підкріплення, що зрівняло сили. Якщо король програє… може статися що завгодно. Стоячи на холодній кам’яній підлозі, Вільям затремтів.

Король у білосніжній мантії, зі свічкою в руці очолював процесію. Коли винесли Святі Дари, свічка в короля зламалася й вогник згаснув. Вільяма заколотило зі страху: то була погана прикмета. Священник приніс нову свічку та забрав зламану. Стефан усміхнувся з незворушним виглядом, але Вільяма не залишало відчуття надприродного жаху, і коли він озирнувся навколо, то побачив, що інші почуваються так само.

Після служби камердинер допоміг королю надіти обладунок. Це була кольчуга до колін зі шкіри, в яку були вшиті залізні кільця. Вона мала розрізи спереду та ззаду, щоб можна було їздити верхи. Камердинер міцно зашнурував її на шиї в короля, а потім надягнув на нього каптур, оздоблений довгою, з вилогами, кольчужною бармицею, що закривала волосся та захищала шию. На каптур Стефан надів сталевий шолом із надніссям. Шкіряні чоботи короля були оздоблені кольчужними пластинами й мали гострі остроги.

Поки він надівав обладунок, навколо зібралися графи. Вільям згадав пораду матері й став поводитися так, немов уже був одним із них, — проштовхався в натовп, що оточував короля. Він прислухався до їхніх розмов і зрозумів, що ті переконують Стефана відступити й віддати Лінкольн заколотникам.

— Ви контролюєте більшу територію, ніж Матильда, і можете зібрати більше військо, — сказав старий, в якому Вільям упізнав лорда Г’ю. — Рушайте на південь, зберіть підкріплення та повертайтеся з більшими силами.

Після призвістки, якою стала зламана свічка, Вільям і сам зрадів би такому рішенню, але король не мав часу на подібні розмови.

— Ми маємо достатньо сил, що здолати їх зараз, — бадьоро відповів він. — Де твоя відвага?

Він пристебнув пасок із мечем з одного боку та кинджалом з другого, обидва в піхвах із дерева та шкіри.

— Зараз сили рівні, — зауважив високий чоловік із коротким посивілим волоссям і стриженою бородою — граф Суррейський. — Ризик надто великий.

Вільям знав, що це не аргумент для Стефана: король був у войовничому запалі.

— Сили рівні? — зневажливо перепитав він. — От і добре, буде чесний бій.

Король натягнув шкіряні рукавиці, також із кольчужним оздобленням з тильного боку. Камердинер простягнув йому довгий дерев’яний щит, оббитий шкірою. Король перекинув його ремінець через шию та взяв у ліву руку.

— Ми мало що втратимо, якщо відступимо зараз, — наполягав Г’ю. — Ми навіть не захопили замок.

— Я не хочу втрачати можливість зустрітися з Робертом Глостерським на полі бою, — сказав Стефан. — Він ховається від мене упродовж двох років. Нині ж я маю можливість раз і назавжди покінчити із цим зрадником і не відступлюся лише тому, що в нас рівні сили!

Конюх привів королівського коня, вже осідланого. Стефан збирався був сідати, коли біля західних дверей собору здійнялася якась метушня, і в наву вбіг лицар, брудний і закривавлений. У Вільяма з’явилося недобре передчуття. Коли гінець вклонився королеві, Вільям упізнав одного з людей Едварда, які вирушили боронити переправу.

— Ми запізнилися, Ваша величносте, — хрипко сказав він, переводячи дух. — Ворог уже перейшов через річку.

Знову поганий знак. Вільяма раптом немов накрило холодом. Тепер між Лінкольном і ворогами залишилися самі тільки поля.

Стефана ця звістка також приголомшила. Але самовладання швидко повернулося до нього.

— Байдуже! — промовив він. — Значить, зійдемося з ними раніше!

Він сів на свого бойового коня.

До його сідла була приторочена сокира. Камердинер передав королеві дерев’яний спис із блискучим залізним вістрям, який довершив його озброєння. Стефан цокнув язиком, і кінь слухняно рушив уперед.

Поки він їхав навою собору, графи, барони та лицарі сідали верхи й рушали за ним. Процесія покинула собор. До неї приєдналися піші солдати. Саме тоді декотрим стало страшно, і вони шукали нагоди вшитися. Проте велична хода воїнства, майже церемоніальна атмосфера та натовп містян, що дивилися на них, не давали легкодухим такого шансу.

До війська приєдналася понад сотню містян — гладких пекарів, короткозорих ткачів і червонопиких броварів, — погано озброєних, верхи на поні та віслюках. Їхня присутність свідчила про те, що Ранульф не має підтримки в місті.

Військо не могло йти вздовж замкових мурів, адже звідти їх могли обстріляти лучники, тому воно вийшло з міста в північну браму, що звалася Ньюпортською аркою, і повернуло на захід. Саме там мала відбутися битва.

Вільям уважно вивчав рельєф місцевості. Пагорб на південь від міста різко спускався до річки, але тут, у західній частині, тягнувся довгий кряж, що поступово переходив у рівнину. Вільям одразу ж відзначив, що Стефан зі знанням справи обрав позиції для захисту міста, адже хай би звідки підійшов ворог, він опинявся нижче за королівське військо.

Коли Стефан віддалився від міста на чверть милі[126], на пагорб піднялися двоє дозорців, які щосили гнали коней. Вони побачили короля й поскакали просто до нього. Вільям під’їхав ближче, щоб почути, яку звістку ті принесли.

— Ворог наближається швидко, — сказав один із них.

Вільям перевів погляд на рівнину. І справді, вдалині виднілася темна маса, що повільно насувалася на них. Його пересмикнуло зі страху. Він мотнув головою, але страх не зникав. Це мине, коли почнеться бій.

— Хто на чолі? — спитав король Стефан.

— Ранульф і честерські лицарі йдуть по центру, Ваша величносте, — відповів дозорець. — Вони піші.

Вільяма зацікавило, як дозорець дізнався про це. Він, напевне, пробрався у ворожий табір і підслухав накази про вирушання. Для цього треба мати неабияку мужність.

— Ранульф по центру? — здивувався Стефан. — Так, немов він у них головний, а не Роберт!

— Роберт Глостерський на лівому фланзі, на чолі війська тих, що звуть себе Безземельними, — відгукнувся дозорець.

Вільям знав, чому вони так назвали себе — то були люди, що втратили землі після початку громадянської війни.

— Роберт призначив Ранульфа командувати військом, — задумливо сказав Стефан. — Прикро. Я добре знаю Роберта — ми росли разом — і розкусив би його тактику. А от Ранульф мені не знайомий. Але байдуже. Хто йде праворуч?

— Валлійці, Ваша величносте.

— Лучники, треба думати.

Люди з Південного Уельсу завжди славилися вправністю з луком.

— Інші, — сказав дозорець. — Скажений натовп із розмальованими пиками, що співає варварських пісень, озброєний молотами й палицями. Мало хто з них верхи.

— Вони, напевне, з Північного Уельсу, — розмірковував Стефан. — Ранульф пообіцяв віддати місто їм на розграбування. Допоможи Боже Лінкольну, якщо вони опиняться за муром. Але цього не станеться! Як тебе звуть, дозорцю?

— Роджер, на прізвисько Лекландський, — відповів той.

— Лекландський? Дарую тобі десять акрів[127] землі за твою службу.

Той аж затрепетав.

— Дякую, Ваша величносте!

— Добре.

Стефан розвернувся й подивився на графів. Він збирався віддати накази про бойовий порядок. Вільям напружився в очікуванні того, яку роль король йому приділить.

— Де мій лорд Алан Бретонський?

Алан під’їхав ближче. Він очолював бретонських найманців — людей без коріння, що билися за гроші та були вірні тільки собі.

Стефан сказав Аланові:

— Ти й твої відважні бретонці підуть першими з лівого флангу.

Вільям усвідомив мудрість цього рішення: бретонські найманці проти валлійських пройдисвітів — ненадійні проти недисциплінованих.

— Вільяме Іпрський! — покликав Стефан.

— Ваша величносте!

Смуглявий чоловік на вороному бойовому коні здійняв спис. Вільям очолював інших найманців — фламандців, що, як подейкували, були дещо надійнішими за бретонців.

— Ти також підеш ліворуч, але після Аланових бретонців.

Обидва командири найманців поїхали до своїх військ. Вільям усе думав, куди поставлять його. Не хотів іти першою лавою. Він уже зробив достатньо, щоб відзначитися, — привів своє військо. Безпечна, спокійна позиція в ар’єргарді цілком його влаштує.

Король Стефан продовжив:

— Мілорди Вустерський, Суррейський, Нортгемптонський, Йоркський і Гертфордський — ви й ваші лицарі сформують мій правий фланг.

І знову Вільям відзначив доцільність такого рішення. Графи зі своїми лицарями, які були переважно на конях, мали протистояти Робертові Глостерському та безземельному дворянству, більшість якого також їхала верхи. Але Вільяма розчарувало те, що його не поставили до графів. Невже король забув про нього?

— Я стоятиму по центру, спішений, разом із піхотинцями, — сказав Стефан.

Вільям уперше не погодився з королівським рішенням. Завжди краще залишатися верхи, і то якомога довше. Але, як доповів дозорець, Ранульф — командувач ворожого війська — йшов спішений, і Стефанове надмірне чуття справедливості змусило його поставити себе в рівні умови із супротивником.

— По центру зі мною стане Вільям Ширингський і його люди, — продовжив король.

Вільям не знав, радіти йому чи засмучуватися. Бути обраним стояти поруч із королем — то велика шана, і мати пишалася б сином, — але водночас він опинявся в найнебезпечнішому місці. А ще гірше — він мав спішитися. До того ж король буде бачити його й оцінюватиме його звитягу. Йому доведеться вдавати безстрашного та щосили битися із супротивником, що суперечить його улюбленій тактиці: не перти на рожен і вступати в бій тільки тоді, коли немає іншого виходу.

— Вірні мешканці Лінкольну підуть позаду, — завершив Стефан.

То було почасти проявом співчуття, а почасти — здорового глузду. Від містян мало користі в бою, але якщо вони будуть іти позаду, то й не заважатимуть війську, і менше постраждають.

Вільям здійняв штандарт графа Ширингського. Це також була ідея матері. По правді, він не мав права на цей штандарт, адже його ще не проголосили графом. Але його люди вже звикли до ширингського прапора, тому, якби Вільямові зробили закид, він не погодився б. І, врешті-решт, якщо він завзято битиметься, то зможе невдовзі називатися графом по праву.

Його люди зібралися навколо нього. Як завжди, поруч був Волтер, чия присутність заспокоювала Вільяма. Разом із ним стояли також Бридкий Джерваз, Г’ю Сокира та Майлз Кістка. Ґілберта, який загинув у каменярні, замінив Гійом де Сент-Клер, юнак із невинним обличчям, але нещадний за натурою.

Вільям озирнувся та роз’ярився, коли побачив Річарда Кінгзбриджського — у новому обладунку, верхи на розкішному бойовому коні. Він був поруч із графом Суррейським. Хоч і не привів із собою війська, як Вільям, він мав ефектний вигляд — юний, енергійний, відважний — і, якщо покаже себе належним чином у битві, цілком міг би заслужити королівську прихильність. Битви завжди непередбачувані, як і королі.

З іншого боку, Річард може й загинути. То було б неймовірною удачею. Вільям жадав цього більше, ніж коли-небудь жадав жінки.

Він подивився на захід. Ворог наближався.

Філіп стояв на даху собору, звідки Лінкольн було видно, як на мапі. Собор, що височів на пагорбі, оточувало старе місто. Тут були прямі вулиці, ошатні сади й замок у південно-західній частині. Новіші райони, шумні та людні, розташовувалася на крутому схилі на півдні, між старим містом і річкою Вітем. Зазвичай тут вирував галасливий натовп, бо вся торгівля концентрувалася саме на вулицях і майданах нового міста, але цього дня його накрила страхітлива тиша, немов саван, а люди стояли на дахах і готувалися спостерігати за битвою. Річка текла в місто зі сходу, бігла уздовж підніжжя пагорба, а потім розширялась у велику гавань Брейфілд-Пул, де по всьому узбережжю було збудовано пристані, а на воді стояла сила-силенна човнів та інших суден. На захід від гавані та, як розповіли Філіпові, аж до річки Трент тягнувся канал, що звався Фосдайк. Дивлячись на нього з висоти, Філіп дивувався, як прямо він тече упродовж довгих миль. Казали, що його проклали за давніх часів[128].

Уздовж цього каналу й проходив край поля битви. Філіп вразився, як військо короля Стефана, що вийшло з міста неорганізованою ватагою, поступово вишикувалось у три колони на гребені пагорба. Пріор бачив, що Стефан поставив графів праворуч від себе — їх вирізняли яскраві барви вбрання — червоні та жовті — й не менш яскраві штандарти. До того ж вони були найактивнішими: їздили туди-сюди, про щось радилися і щось планували. Ліворуч від короля, на схилі кряжу, що спускався до каналу, стояли люди, вдягнуті в бляклі сіро-коричневі лахи. Вони мали менше коней і менше рухалися, щоб не втомитися перед битвою. То були найманці.

Звіддалік, там, де канал губився серед живоплоту, насувалося вороже військо, яке вкривало поле, немов бджолиний рій. Спершу здавалося, що воїни не рухаються, але коли Філіп знову глянув у тому напрямку, побачив, що вони наблизилися, і тепер, якщо придивитися, було видно, як вони крокують. Він подумав, чи сильне вороже військо. Усе вказувало на те, що сили рівні.

Філіп ніяк не міг вплинути на результат битви й страждав від своєї безпорадності. Він намагався вгамувати почуття та сприймати все стоїчно. Якщо Господь хоче, щоб у Кінгзбриджі з’явився новий собор, він приведе Роберта Глостерського до перемоги над королем Стефаном, і Філіп піде до імператриці Мод просити про дозвіл повернути пріорату каменярню й відновити роботу ринку. А якщо Стефан переможе Роберта, Філіпові доведеться прийняти волю Господню, відмовитися від своїх амбітних планів і змиритися з тим, що Кінгзбридж знову порине в болото занепаду. Але хай як Філіп старався, не міг змусити себе цілком віддатися на волю Божу. Він хотів, щоб Роберт переміг.

Сильний вітер налетів на вежі собору та мало не здув тих із спостерігачів, що були слабші, зі свинцевих листів даху вниз, на цвинтар. Вітер був неймовірно холодний. Філіп затремтів і щільніше закутався в сутану.

Відстань між військами скоротилася до милі[129].

Військо заколотників зупинилося за милю від королівської армії. Неймовірно тяжко було дивитися на цю масу, але не бачити жодних деталей. Вільям хотів знати, чи добре вони озброєні, чи бадьорі й агресивні, а чи втомлені й неохочі, та навіть які вони на зріст. Вороги наближалися повільно, але ті, хто йшов в ар’єргарді, напирали, бо хотіли побачити ворога.

Графи й лицарі в Стефановому війську вишикувались — верхи, зі списами напоготів, — немов були на турнірі й готувалися до двобою. Вільям неохоче наказав відвести всіх коней свого загону в тил і розпорядився, щоб зброєносці тримали їх там, а не вели назад у місто — на випадок втечі, хоча він і не сказав цього вголос. Якщо вони зазнають поразки, краще втекти, ніж загинути.

Настало тимчасове затишшя, коли здавалося, що битва ніколи не почнеться. Вітер вщухнув, і коні заспокоїлися — на відміну від вершників. Король Стефан зняв шолом і почухав голову. Вільям почав дратуватися. Він був готовий битися, але саме очікування битви викликало в нього нудоту.

Раптом, без якихось очевидних причин, атмосфера знову стала напруженою. Десь почувся войовничий крик. Усі коні раптом захвилювалися. Залунали вигуки, але майже одразу їх заглушив громоподібний стукіт копит. Вільям відчув у роті кислуватий присмак страху.

Він озирнувся навколо у відчайдушних спробах зорієнтуватися, але все змішалося, а тепер, спішившись, йому було видно тільки те, що відбувалося безпосередньо перед ним. Графи на правому фланзі вступали в бій і атакували ворога. Схоже, сили, що протистояли їм, — позбавлені земель васали графа Роберта — робили те саме, перешиковуючись на ходу. Вільям почув крик ліворуч і побачив, що бретонські найманці, які їхали верхи, пустили коней уперед. Такі саме моторошні звуки пролунали з боку ворожого війська — з натовпу валлійців. Він не розумів, на чиєму боці перевага.

Річарда він уже не бачив.

Стріли, немов зграйки птахів, злетіли в повітря з-за ворожих лав і стали приземлятися навколо. Вільям прикрився щитом. Він ненавидів стріли: вони несли випадкову смерть.

Король Стефан видав бойовий поклик і ринувся в атаку. Вільям вихопив меч, побіг уперед, давши своїм людям знак наслідувати його. Але вершники ліворуч і праворуч від нього розтягнулися під час атаки й опинилися між ним і ворогом.

Праворуч пролунав оглушливий звук удару заліза по залізу, і в повітрі з’явився добре знайомий йому металевий запах. Графи та Безземельні зітнулися. Він бачив лише, як люди й коні зіштовхуються одне з одним, кружляють, нападають і падають. Іржання коней змішалося з бойовими вигуками воїнів, і Вільям уже розрізняв у тому галасі жахливі крики смертельно поранених, від яких холонуло серце. Він сподівався, що серед них був і Річард.

Вільям глянув ліворуч та із жахом побачив, що бретонці відступають під натиском палиць і сокир диких валлійських племен. Валлійці були шалені: вони з криками топтали один одного, щоб скоріше дістатися до ворога. Вони, мабуть, рвалися до міста в передчутті близького грабунку. Бретонці, яких заохочувала хіба що платня за тиждень, більше оборонялися й потроху поступались. Вільям відчував огиду.

Його гнітило те, що він іще не завдав жодного удару. Він був оточений лицарями, а перед ним сновигали коні графів і бретонців. Вільям рушив уперед, ближче до короля. Навколо вирувала битва: впалі коні, воїни, що билися врукопаш із шалом вуличних котів, оглушливий дзенькіт мечів і нудотний запах крові. Але Вільям і король Стефан опинились у мертвій зоні.

Філіп усе бачив, але нічого не розумів. Це була якась мішанина: відблиски мечів, кінні атаки, штандарти, що майоріли й падали, і звуки битви, які доносив вітер, приглушені відстанню. Люди падали й умирали, інші ж билися та наступали, але він не міг збагнути, хто перемагає, а хто програє.

Священник із собору, що стояв поруч у хутряній накидці, подивився на Філіпа та спитав:

— Що відбувається?

Філіп похитав головою і відповів:

— Складно сказати.

Однак не встигнув він вимовити ці слова, як побачив на бойовищі, ліворуч, якийсь рух: люди тікали схилом пагорба до каналу. То були бідно вдягнені найманці та, як здалося Філіпові, яскраво вбрані королівські воїни, яких переслідували нападники з розмальованими обличчями. Переможні вигуки валлійців було чутно аж звідти. У Філіпа з’явилася надія: бунтівники вже перемагали!

На другому фланзі теж щось змінилося. Праворуч, де атакували вершники, королівське військо також відступало. Спершу потроху, потім — неухильно й нарешті швидко. Філіп бачив, що відступ перетворюється на безладну втечу, що королівське військо розвертає коней та забирається з поля битви.

Філіп був у захваті: така Господня воля!

Невже все справді скінчиться так стрімко? Бунтівники напирали з обох флангів, але центр і досі міцно тримався. Люди навколо короля Стефана билися жорстокіше за тих, хто зараз тікав із флангів. Чи вдасться їм зупинити навалу? Найімовірніше, Стефан і Роберт Глостерський битимуться, хай там що: двобій між лідерами часто вирішував результат усієї битви, поза тим, що відбувалося на бойовиську, тому все ще було попереду.

Хвиля рухалася на них із приголомшливою швидкістю. Якоїсь миті здалося, що сили рівні, обидві сторони билися однаково завзято, але невдовзі королівське військо почало швидко відступати. Рішучість покинула Вільяма.

Ліворуч бретонські найманці тікали з пагорба вниз, а валлійці заганяли їх у канал. Праворуч графи зі штандартами розвертали бойових коней і тікали в напрямку Лінкольну. Тримався тільки центр: король Стефан вимахував мечем, а ширингські воїни билися пліч-о-пліч із ним, наче вовки. Але їхнє становище було хитке: якщо фланги відступатимуть і далі, король опиниться в оточенні. Вільям мріяв про те, щоб Стефан також відступив. Але король мав більше відваги, ніж мудрості, і не припиняв бій.

Вільям відчув, що епіцентр битви змістився ліворуч. Озирнувшись, він побачив, як ззаду з’явилися фламандські найманці та налетіли на валлійців, які були змушені припинити переслідування бретонців і захищатися. Зав’язався лютий бій. Тут люди Ранульфа Честерського, що були по центру ворожих сил, накинулися на фламандців, і ті опинилися затиснутими між честерцями та валлійцями.

Король Стефан побачив, що ворог об’єднав сили, і наказав своєму війську тиснути вперед. Вільям подумав, що Ранульф, можливо, припустився помилки. Якщо королівські сили зможуть наблизитися до нього, він і його люди будуть оточені з двох боків.

Один із лицарів Вільяма упав просто перед ним, і раптом він потрапив у самісіньку гущу битви.

На нього кинувся кремезний північанин зі скривавленим мечем. Вільям легко відбив його удар: він був іще повен сил, а от його противник уже виснажився. Вільям спробував рубонути супротивника в обличчя, промахнувся й відбив черговий його удар. Він високо заніс меч, навмисно відкрившись для удару, а коли супротивник ступив уперед, щоб уразити його, Вільям ухилився та щосили опустив меч, який тримав обома руками, тому на плече. Удар розбив обладунок ворога, роздробив йому ключицю, і той упав.

Вільям відчув піднесення. Страх раптом кудись зник. Він проревів:

— Ризикніть, пси!

На місці здоланого лицаря з’явилися ще двоє та налетіли на Вільяма одночасно. Він стримував їх, але мусив відступати.

Хтось показався праворуч, і один із супротивників Вільяма опинився віч-на-віч із червонопиким чолов’ягою, озброєним великою сокирою, який скидався на оскаженілого м’ясника. Перед Вільямом залишився лише один. Вільям хижо всміхнувся й рушив на нього. Той запанікував і надто широко замахнувся, стараючись поцілити Вільямові в голову. Вільям ухилився й ударив противника в стегно — одразу під облямівку його короткого кожуха. Його нога неприродно зігнулась, і він упав.

Вільям знов опинився без супротивників. Він стояв на місці й важко дихав. Якоїсь миті здавалося, що королівське військо відступить, але! воно відновило опір, і наразі жодна сторона не могла здобути перевагу. Вільям подивився праворуч — дізнатися, що відвернуло увагу одного з його супротивників. На свій подив, він побачив, що мешканці Лінкольну чинили лютий спротив — певно, хотіли захистити свої домівки. Але хто об’єднав їх після втечі графів на тому фланзі? Відповідь з’явилася негайно: збентежений, він побачив Річарда Кінгзбриджського на бойовому коні, який вів містян у бій. У Вільяма впало серце. Якщо король помітить Річардову відвагу, усі Вільямові зусилля розсиплються на порох. Вільям перевів очі на Стефана. Той побачив Річарда й захоплено помахав йому рукою. Вільям злобно процідив прокляття.

Атака містян полегшила натиск на короля, але ненадовго. Ліворуч від нього воїни Ранульфа прорізали лаву фламандських найманців, і той рушив на центр оборонців. Водночас Безземельні кинулися на Річарда та містян, і бій розгорівся з новою силою.

На Вільяма налетів здоровань із сокирою. Він відчайдушно ухилився. Йому стало страшно. З кожним махом сокири він робив крок назад і тут помітив, що вся королівська армія теж відступає з такою самою швидкістю. На свій подив, Вільям побачив, як валлійці ліворуч від нього видерлися на пагорб та стали кидати каменюки. Це здавалося сміховинним, але тепер Вільямові доводилося одночасно захищатися від здорованя із сокирою та ухилятися від каміння. Раптом здалося, що ворогів побільшало, і Вільям у відчаї усвідомив, що вони переважають. Він розумів, що битву майже програно, що він тепер у смертельній небезпеці, і страх підкотив холодним клубком йому до горлянки. Король мав би тікати. Чому він і досі б’ється? То безумство: він загине, вони всі загинуть! Вільямів супротивник високо заніс сокиру, і тут войовничі інстинкти раптом переважили страх, тож замість відступати Вільям рвонув уперед і зробив випад у напрямку здорованя. Вістря меча увійшло тому в шию, одразу під підборіддям, і Вільям щосили пропхнув його вперед. Воїн заплющив очі. Вільям відчув полегшення. Він витягнув меч і підібрав сокиру, що випала з рук убитого, а потім квапливо глянув на короля, який бився за кілька ярдів від нього. Той сильно ударив свого супротивника по шолому, і королівський меч переломився, немов хворостина. «Усе, — подумав Вільям із полегшенням, — бою кінець. Тепер уже король втече, щоб врятуватися та готуватися до іншої битви». Але його висновки були передчасні. Він розвернувся, готовий тікати, коли хтось із містян простягнув королеві лісорубську сокиру з довгим сокирищем, і Гамлей із жахом побачив, як той схопив її та знову кинувся в бій.

Вільям схилявся до того, щоб тікати, але праворуч від себе побачив Річарда. Юнак спішився й бився немов безумний, орудуючи мечем ліворуч, праворуч і перед собою. Вільям не міг утекти, коли його суперник і досі бився.

На Вільяма знову напали — цього разу низенький чоловік у легкому обладунку, який рухався дуже спритно, а його меч виблискував у променях сонця. Коли вони зітнулися, Вільям одразу усвідомив, що то грізний супротивник. Він знову захищався, хвилюючись за своє життя, а усвідомлення того, що битву програно, підривало його волю до спротиву. Вільям відбивав швидкі випади та удари, спрямовані проти нього, чекаючи нагоди самому вдарити так, щоб пробити обладунок ворога. Коли така нагода з’явилася, він замахнувся мечем. Супротивник ухилився й ударив сам, і Вільям відчув, як німіє його рука. Він був поранений. Його охопив страх. Гамлей відступав під натиском, відчуваючи, що втрачає рівновагу, немов земля під ним зсунулася вбік. Щит повиснув у нього на шиї — він не міг тримати його безпорадною лівою рукою. Коротун відчув, що перемагає, та подвоїв зусилля. Вільям зрозумів, що йому настав кінець і сповнився смертельним страхом.

Раптом поруч із ним з’явився Волтер.

Вільям відступив. Волтер схопив меч обома руками й замахнувся. Він заскочив коротуна зненацька й розрубав його, мов деревце. Вільямові аж запаморочилося голова від полегшення. Він поклав руку Волтерові на плече.

— Ми програли! — крикнув йому Волтер. — Треба тікати!

Вільям зібрав думки докупи. Король і досі бився, попри те що вони зазнали поразки.

Якби він відступив зараз, то міг би повернутися на південь і зібрати нове військо. Проте що довше він бився, то більшою ставала ймовірність того, що його полонять або вб’ють, а це означало лише одне: Матильда стане королевою.

Вільям із Волтером стали потроху відходити. Чому король поводився так безглуздо? Може, хотів довести всім свою відвагу? Звитяга зведе його в могилу. Вільям знову відчув спокусу покинути Стефана, але Річард Кінгзбриджський досі був поруч, упевнено тримав правий фланг і косив ворогів, немов жнець.

— Ще ні! — сказав Вільям Волтерові. — Пильнуй короля!

Крок за кроком вони відступали. Бій став менш запеклим, адже воїни бачили, що його результат уже передрішено й сенсу ризикувати життям немає. Вільям і Волтер схрестили мечі з двома лицарями, але ті лише тіснили їх, змушуючи до захисту. Вони обмінювалися сильними ударами, не наражаючи, втім, себе на небезпеку.

Вільям відступив на два кроки назад і кинув погляд на короля. Тієї ж миті величезна каменюка вдарила в Стефанів шолом. Король захитався й упав на коліна. Вільямів супротивник зупинився й подивився в тому самому напрямку, що й Вільям. Король Стефан впустив із рук сокиру. Ворожий лицар підбіг й зірвав з нього шолом.

— Король! — переможно заволав він. — Я схопив короля!

Вільям, Волтер і вся королівська армія кинулися тікати.

Філіп тріумфував. Відступ почався в центрі королівського війська та, наче хвиля, перекинувся на фланги. Невдовзі вся королівська армія вже тікала. Так король Стефан був покараний за несправедливість.

Нападники переслідували їх. У тилу королівської армії зброєносці тримали від сорока до п’ятдесяти коней, і дехто з тих, хто пустився навтіки, стрибав у сідло та мчав геть, але не в напрямку Лінкольну, а далі, в поля.

Філіпові було цікаво, що сталося з королем.

Мешканці Лінкольну поспіхом спускалися з дахів і забирали дітей та худобу. Деякі родини ховались у будинках, зачиняли віконниці та замикали двері. Човни на озері також почали рухатися: дехто з містян намагався втекти річкою. Інші потягнулись у собор, щоб укритися там.

Люди кинулися замикати великі, оббиті залізом брами на всіх входах у місто. Раптом із замку з’явилися воїни Ранульфа Честерського. Вони розділилися на кілька груп — це, очевидно, було сплановано завчасно — і кинулися до міських брам. Воїни налетіли на містян, розкидали їх і розчахнули брами, щоб впустити бунтівників.

Філіп вирішив, що краще і йому спуститися з даху собору. Ті, хто стояв поруч із ним, — переважно каноніки із собору — схоже, були такої самої думки. Вони по черзі, нахиливши голову, увійшли у вежу крізь низенькі двері. Там вони зустріли єпископа та архідияконів, які спускалися з верхнього поверху вежі. Філіпові здалося, що єпископ Александр наляканий. Прикро: то був день, коли єпископові не завадила б відвага.

Вони обережно зійшли довгими вузькими гвинтовими сходами в наву собору в західній частині. Там уже зібралася не менше ніж сотня містян, і ще більше їх юрмилося біля трьох великих вхідних дверей. Філіп бачив, як у собор на повному скаку в’їхали двоє лицарів, брудних і закривавлених, — вочевидь щойно з битви. Вони навіть не спішилися, опинившись усередині. Побачивши єпископа, один із них прокричав:

— Король у полоні!

Філіпове серце тьохнуло. Король Стефан не лише зазнав поразки, він ще й потрапив у полон! Його прибічники по всьому королівству тепер були приречені. Перед очима пріора одна за одною з’являлися картинки наслідків тих подій, свідком яких він щойно став, але не встиг Філіп щось обміркувати, як єпископ Александр заволав:

— Зачиніть двері!

Філіп не вірив своїм вухам.

— Ні! — крикнув він. — Цього робити не можна!

Єпископ витріщився на нього, білий як крейда зі страху. Він не впізнавав Філіпа. Філіп раніше відрекомендувався йому з міркувань поштивості, але відтоді вони не розмовляли. Нарешті Александр згадав його і сказав:

— Це не ваш собор, пріоре Філіпе, а мій. Зачиніть двері!

Кілька священників побігли виконувати його наказ.

Філіп був приголомшений цим проявом чистого егоїзму з боку священнослужителя.

— Не можна залишити людей надворі! — гнівно закричав він. — Їх можуть вбити!

— Якщо не зачинити двері, то вб’ють нас! — істерично заверещав Александр.

Філіп схопив його за сутану.

— Не забувайте, хто ви, — прошипів він. — Ми не повинні боятися, і особливо — боятися смерті. Опануйте себе.

— Геть від мене! — заволав Александр.

Кілька каноніків відтягнули Філіпа.

Філіп закричав на них:

— Невже ви не бачите, що він коїть?!

Один із каноніків відповів:

— Якщо ти такий хоробрий, то йди надвір і захищай їх.

Філіп вирвався.

— Саме це я і збираюся зробити, — сказав він.

Він розвернувся. Священники саме штовхали великі центральні двері. Філіп побіг навою. Троє каноніків зачиняли вхід, долаючи натиск людей, які намагалися протиснутися у вузьку щілину. Філіп вискочив надвір за мить до того, як двері зачинилися.

Дуже швидко на ґанку зібрався цілий натовп. І чоловіки, і жінки гупали у двері та криком благали впустити їх, але зсередини ніхто не відповідав.

Раптом Філіп злякався. Паніка, яку він бачив на обличчях людей, передалася і йому. Він відчув, що аж тремтить. Йому вже доводилося зустрічатися з воїнами війська-переможця — у шестирічному віці, — і відчутий тоді жах охопив його знову. Мить, коли воїни вдерлися в будинок його батьків, повстала в нього перед очима й застигла, чітка, немов це сталося вчора. Він стояв, прикутий до місця, і старався вгамувати тремтіння, а натовп навколо нього збільшувався. Цей кошмар уже давно не мучив його. Філіп згадав кровожерливість на обличчях вояків, згадав, як меч пронизав його матір і жахливе видовище нутрощів, що вивалилися із черева батька, і знову відчув той непереборний, божевільний та істеричний страх. Але враз виринув спогад, як потім з’явився монах із хрестом у руці та як він припинив кричати. Монах показав їм із братом, як закрити очі матері й батькові, щоб ті спали вічним сном. І тут Філіп сам немов прокинувся та згадав: він більше не перелякана дитина, а дорослий чоловік і чернець. І так само, як абат Пітер врятував їх із братом того жахливого дня двадцять сім років тому, Філіп — дорослий, сильний у вірі, під Божим захистом — повинен був сьогодні допомогти тим, хто боявся за своє життя.

Філіп змусив себе ступити крок уперед. Щойно він зробив це, наступний дався йому простіше, а третій — і зовсім легко.

Коли він вийшов на вулицю, що вела до західної брами, натовп містян мало не зніс його: хлопці й чоловіки, що рятували своє цінне майно; старі, котрі ніяк не могли перевести подих; божевільні від страху дівчата; жінки з дітьми, які верещали в них на руках. Натовп відкинув його на кілька ярдів, але Філіп став проштовхуватися проти потоку. Усі квапилися до собору. Він хотів сказати їм, що собор зачинено і їм краще сховатися вдома, міцно замкнувши двері, але стояв суцільний крик і ніхто його не слухав.

Філіп повільно продирався крізь юрму. Але не встиг він зробити й кількох кроків, як побачив гурт із чотирьох вершників — це вони спричинили паніку. Люди старалися притиснутися до стін будинків, а ті, хто не встиг забратися з дороги вчасно — і таких було чимало, — падали під копита. Філіпа лякала власна неспроможність чимсь зарадити, і він сховався у провулку, щоб не постраждати самому. За мить вершники проїхали, і вулиця збезлюдніла.

На бруківці залишилося лежати кілька тіл. Філіп вийшов із провулка й побачив, що одне з них ворушиться: чоловік середнього віку в пурпуровому плащі намагався повзти, попри поранену ногу. Філіп рушив до нього, щоб відтягнути з бруківки, але не встигнув наблизитися, як підбігли двоє чоловіків у залізних шоломах і з дерев’яними щитами. Один із них сказав:

— Джейку, цей ще живий.

Філіп затремтів. Йому здалося, що їхня поведінка, голоси, вбрання та навіть обличчя такі самі, як і у вояків, які вбили його батьків.

Той, котрого звали Джейком, відповів:

— За нього дадуть викуп — подивись, який дорогий плащ.

Він розвернувся, запхав два пальці в рота й свиснув. До них підбіг третій.

— Тягни цього до замку й зв’яжи його.

Третій схопив пораненого містянина під руки та потягнув. Той кричав від болю, коли його скалічена нога билася об кругляки бруківки. Філіп закричав:

— Стійте!

Усі вони на мить зупинилися, подивилися на нього й зареготали, а потім повернулися до своїх справ.

Філіп знову крикнув на них, але ті не звертали уваги. Він безпорадно дивився, як пораненого тягнуть вулицею. Із будинку вийшов іще один воїн, у хутрах, із шістьма срібними тарілками під пахвою. Джейк помітив його та звернув увагу на здобич.

— Це заможні будинки, — сказав він товаришам. — Треба завітати до них і подивитися, чим вони багаті.

Мародери підійшли до зачинених дверей кам’яниці та порубали їх сокирами.

Філіп почувався безпорадним, але не хотів здаватися. Хай там як, Господь послав його сюди не задля того, щоб захищати статки багатіїв, тому він облишив Джейка та рушив до західної брами. На вулиці з’являлося дедалі більше воїнів. Серед них було кілька приземкуватих смаглявих чоловіків із розмальованими обличчями, вбраних у смушеві кожухи та озброєних палицями. Філіп впізнав у цих дикунах валлійців і відчув сором за своїх земляків. Він притулився до стіни будинку, стараючись не привертати до себе уваги.

З кам’яниці вийшли двоє, вони тягнули за ноги білобородого чоловіка в ярмулці. Один із них приставив ножа йому до горлянки й запитав:

— Де гроші, юдею?

— Я не маю грошей, — жалібно відповів той.

«Навряд чи хтось йому повірить», — подумав Філіп. Заможність євреїв Лінкольну була відома далеко за межами міста, до всього цей нещасний мешкав у кам’яному будинку.

Другий вояк тягнув за волосся жінку. Вона була середнього віку — напевне, дружина єврея. Перший крикнув:

— Кажи, де твої гроші, інакше встромлю їй ножа в піхву.

Він задер жінці спідницю, оголивши посивіле лобкове волосся, і підніс їй до паху довжелезний кинджал.

Філіп уже збирався втрутитися, але старий негайно здався.

— Не чіпайте її, гроші на задньому дворі, — швидко сказав він. — Закопані в садочку, біля стосу дров. Благаю, відпустіть її.

Мародери побігли в будинок. Жінка допомогла чоловікові підвестися. Вузькою вулицею промчав ще один гурт вершників, і Філіп поквапився забратися з дороги. Коли він повернувся на вулицю, євреї вже зникли.

На вулиці з’явився юнак в обладунку, який щодуху тікав від трьох чи чотирьох валлійців. Ті наздогнали його, коли він порівнявся з Філіпом. Перший з переслідувачів махнув мечем і вдарив утікача по литці. Рана була достатньо глибока, щоб юнак спіткнувся й упав. Інший переслідувач підбіг до нього із сокирою.

Серце у Філіпа заходилося зі страху, але він побіг уперед і крикнув:

— Не треба!

Валлієць уже заніс сокиру.

Філіп пішов на нього.

Переслідувач махнув сокирою, але Філіп в останню мить відштовхнув його. Лезо вдарило по бруківці за фут[130] від голови жертви. Нападник встояв на ногах і приголомшено витріщився на Філіпа. Пріор також втупився в нього, силкуючись вгамувати тремтіння та згадати хоч слово валлійською. Ніхто з них не встиг ворухнутися, як підбігли ще двоє та збили Філіпа з ніг. За мить він зрозумів, що це і врятувало його. Коли він оговтався, валлійці вже забули про нього. Вони добивали бідолашного юнака з неймовірною жорстокістю. Філіп підвівся на ноги й побачив, що нічим уже йому не зарадить: їхні молоти та сокири гамселили мертве тіло. Він звів очі до неба та гнівно закричав:

— Якщо я не спроможний врятувати нікого, то нащо Ти послав мене сюди?!

І тут, немов у відповідь, пролунав крик із будинку поруч. То була одноповерхова будівля з каміння й дерева — не така заможна, як інші, що стояли навколо. Двері були відчинені. Філіп помчав туди. Усередині він побачив дві кімнати, розділені аркою, підлога була застелена соломою. У кутку зіщулилася перелякана жінка з двома дітьми. Воїни стояли посеред будинку перед дрібним лисим чоловіком. На підлозі лежала дівчина років вісімнадцяти в розірваній сукні, і один з нападників стояв колінами на її грудях та розводив її ноги. Лисий, очевидно, намагався завадити їм зґвалтувати свою дочку. Коли Філіп забіг у дім, чоловік саме кинувся на одного з воїнів. Той відштовхнув його, але батько не здавався. Тоді вояк вихопив меча і вдарив лисого в живіт. Жінка в кутку заволала, як пропаща.

Філіп крикнув:

— Припиніть!

Вояки подивилися на нього, як на божевільного. Він постарався, щоб його слова прозвучали якомога вагоміше:

— Ви всі підете за це в пекло!

Той, що вбив батька родини, заніс меч, щоб ударити Філіпа.

— Зажди, — сказав воїн з підлоги, що досі тримав дівчину за ноги. — Ти що, монах?

— Я — Філіп Гвінедійський, пріор Кінгзбриджський, і я іменем Господа наказую вам облишити дівчину, якщо вам дорогі ваші безсмертні душі.

— Пріор. Я так і думав, — зауважив той, що сидів на підлозі. — За нього дадуть викуп.

Перший воїн вклав меч у піхви та сказав:

— Іди в куток до жінки, де тобі й місце.

— Не смій торкатися чернечого вбрання, — застеріг його Філіп.

Він намагався говорити погрозливо, але й сам чув нотки відчаю у своєму голосі.

— Джоне, забери його в замок, — сказав той, що сидів на дівчині. Схоже, він був у них за головного.

— Іди до чорта, — відповів Джон. — Я хочу віддрючити її першим.

Він схопив Філіпа за руки та, перш ніж той устиг відреагувати, штовхнув його в куток. Філіп упав на підлогу поруч із жінкою.

Той, якого звали Джоном, задер туніку та ліг на дівчину.

Жінка відвернулася й заридала.

— Я не стану на це дивитися! — вигукнув Філіп.

Він підвівся й учепився ґвалтівникові у волосся, силкуючись відтягнути його від дівчини. Той заволав від болю.

Третій з мародерів замахнувся палицею. Філіп не встиг ухилитися. Удар припав йому по голові. На мить він відчув шалений біль, потім в очах потемніло, і Філіп знепритомнів ще до того, як звалився на підлогу.

Полонених забрали в замок і замкнули в клітках. То були міцні дерев’яні споруди, немов маленькі хатини, шість футів завдовжки, три[131] — завширшки, і трохи більші за людський зріст заввишки. Замість суцільних стін вони мали щільно встановлені вертикальні стовпці, щоб тюремник міг бачити в’язня. Зазвичай, коли в цих клітках тримали крадіїв, убивць і єретиків, у кожній сиділо не більше ніж два в’язні. Сьогодні ж бунтівники заштовхали туди вже по вісім-десять людей, а полонені дедалі прибували. Їх зв’язували мотузками й вели в куток. Вони легко могли б утекти, але не робили цього — напевне, тому, що почувалися тут безпечніше, ніж деінде в місті.

Філіп сидів у куточку клітки та страждав від жахливого головного болю, почуваючись дурним нікчемою. Врешті-решт, він не приніс жодної користі, як і боягузливий єпископ Александр. Він не врятував жодного життя, не завадив жодному ударові. Він нічим не зарадив мешканцям Лінкольну. На відміну від абата Пітера, він був безпорадний перед насильством. «Просто я не такий, яким був Пітер», — подумав він.

Найгіршим було те, що через свої спроби допомогти містянам він, схоже, втратив можливість домогтися поступок від імператриці Матильди, коли її проголосять королевою. Він був полоненим її війська. Його, безперечно, вважатимуть підданим Стефана, і Кінгзбриджському пріоратові доведеться платити за нього викуп. Матильда дізнається про це й поставиться до Філіпа упереджено. Він почувався зле, розчаровано та сповнився каяття.

Упродовж дня привели ще більше полонених. Їхній потік вщухнув ближче до ночі, але пограбування міста тривало: Філіп чув крики та грюкіт. Близько півночі шум стих: схоже, воїни так нажлуктилися краденого вина та втомилися від ґвалтувань і вбивств, що вже не мали сил на нові руйнування. Декілька з них хитаючись увійшли до замку, вихвалялися своїми подвигами, сварилися між собою, блювали на траву та врешті-решт впали, як колоди, та заснули.

Філіп також заснув, хоча й не мав місця, щоб влягтися, і йому довелося скрутитися в куточку, впершись спиною в дерев’яні ґрати. Він прокинувся на світанку, тремтячи від холоду, але біль у голові, хоч і не вгамувався зовсім, трохи притупився. Пріор підвівся, щоб розім’яти ноги, і поляскав по тілу руками, щоб зігрітися. У замку було людно. На стайні, просто в стійлах, спали люди, а коні стояли прив’язані поруч. Із дверей пекарні та кухонного підвалу стирчало кілька пар ніг. Купка тверезих воїнів ставила намети. Коні були скрізь. У південно-східному куті замкового подвір’я на високому насипі стояв донжон, замок у замку, його масивні кам’яні стіни оточувало шість чи й більше дерев’яних споруд. Графи й лицарі переможного війська відсиплялися там після того, як відзначили перемогу.

Філіпові думки повернулися до наслідків учорашньої битви. Чи означало це, що війна закінчилася? Напевне. Стефан мав дружину, королеву Матильду[132], яка могла продовжити спротив: то була графиня Булонська, яка разом зі своїми французькими лицарями взяла Дуврський замок і наразі контролювала більшу частину Кенту від імені свого чоловіка. Однак їй складно буде здобути підтримку баронів тоді, як Стефан перебуває в полоні. Вона зможе й надалі утримувати Кент, але навряд чи буде здатна на суттєві територіальні здобутки.

Хай там як, труднощі імператриці Мод на цьому не закінчувалися. Вона мусила закріпити свою воєнну перемогу, здобути підтримку церкви та коронуватись у Вестмінстері. Але, якщо в Мод є дрібка мудрості й рішучість, це їй, найпевніше, вдасться.

Це була гарна новина для Кінгзбриджу — точніше буде, якщо Філіпа не затаврують як прибічника Стефана й він вибереться звідси.

Було хмарно, але що світліше ставало на вулиці, то теплішим здавалося повітря. Сусіди Філіпа теж потроху прокидалися та стогнали від болю: всі вони зазнали побиття, а після холодної ночі, коли їх захищали тільки дах і пруття клітки, забої боліли сильніше. Серед полонених були заможні містяни та лицарі, яких схопили під час битви. Коли всі прокинулися, Філіп спитав:

— Хто-небудь знає, що сталося з Річардом Кінгзбриджським?

Він сподівався, що Річард вижив, хоча й хвилювався не стільки за нього, скільки за Алієну. Йому відповів чоловік із просякнутою кров’ю пов’язкою:

— Він бився немов лев і зібрав містян, коли стало кепсько.

— Він вижив чи ні?

Той повільно похитав пораненою головою.

— Я не бачив, що сталося наприкінці.

— А Вільям Гамлейський?

Про смерть Вільяма він міг тільки мріяти.

— Він був поруч із королем упродовж битви, але зрештою втік — я бачив його верхи, він відступив одним із перших.

— Зрозуміло.

Слабка надія згасла. Філіпові труднощі не так легко було розв’язати.

Розмова обірвалася, і всі в клітці замовкнули. Навколо бродили солдати, що страждали від похмілля, рахували свою здобич, дивилися, чи не втекли заручники, і ходили на кухню по сніданок. Філіпові стало цікаво, чи годуватимуть вони полонених. Мали б, інакше ті помруть з голоду, і викуп ніхто не заплатить. Але хто візьме на себе відповідальність за це? Потім він замислився, скільки пробуде тут. Ті, хто захопив його, мають надіслати звістку в Кінгзбридж із вимогою викупу. Брати відправлять когось, щоб обговорити умови його звільнення. Кого саме? Найкраще б то був Мілій, але Ремігій, підпріор, що виконував обов’язки за відсутності Філіпа, міг вирядити когось зі своїх, або навіть приїхати власною персоною. Ремігій робив усе повільно: він був нездатний на швидкі й рішучі дії, навіть у власних інтересах. Це могло тривати упродовж місяців. Філіпів настрій погіршився.

Іншим щастило більше. Невдовзі після світанку дружини, діти й родичі захоплених почали стікатися до замку й спершу боязко та нерішуче, а потім упевненіше стали обговорювати викуп, який мусили сплатити за своїх близьких. Вони торгувалися із загарбниками, скаржилися на брак грошей, пропонували дешеві прикраси та інші сувеніри, а потім, досягнувши згоди, йшли та поверталися з узгодженим викупом — переважно дзвінкою монетою. Купка грошей і коштовностей зростала, а клітки порожніли.

До середини дня половину полонених уже забрали. Як здавалося Філіпові, то були місцеві. Залишилися мешканці далеких міст і лицарі, яких схопили під час бою. Філіп зрозумів, що не помилився, побачивши, як комендант замку обходить усі клітки й питає імена тих, хто в них залишився. Здебільшого то були лицарі з півдня. Філіп помітив, що в одній із кліток залишився тільки один чоловік, закутий у кайдани, — немов хтось хотів цілком убезпечитися, що він не втече. Філіп дивився на нього кілька хвилин, аж поки зрозумів, хто то.

— Погляньте! — звернувся він до людей у своїй клітці. — Той чоловік, що сидить сам-один. Це той, про кого я думаю?

Інші також подивилися на нього.

— Богом клянуся, це король, — сказав один, а решта погодилася.

Філіп дивився на брудного білявого чоловіка з руками й ногами, забитими в дерев’яні колодки. Він видавався таким самим, як усі в’язні. Але вчора він був королем Англії. Іще вчора він відмовився надати дозвіл Кінгзбриджському ринку. А сьогодні — не міг підвестися без чийогось дозволу. Він дістав по заслузі, але Філіп однаково співчував йому.

Ближче до полудня полонених почали годувати. То були теплуваті недоїдки обіду, яким годували воїнів, але всі накинулися на них. Філіп відступив і дозволив іншим ласувати, адже він вважав голод головною слабкістю, якій треба противитися, а будь-який вимушений піст здавався йому можливістю приборкати свою плоть.

Поки в’язні вишкрібали казан, біля донжона здійнялась якась метушня, і графи повставали з місць. Вони пішли сходами донжона вниз і перетнули подвір’я замку; Філіп помітив, що двоє дещо випередили інших, і їх зустрічали з повагою. То, певно, були Ранульф Честерський і Роберт Глостерський, але Філіп не знав, хто з них хто. Вони підійшли до клітки зі Стефаном.

— Добрий день, кузене Роберте, — сказав Стефан, зробивши наголос на слові «кузен».

Вищий із двох відповів:

— Я не хотів, щоб ти провів ніч у колодках. Я наказав забрати тебе звідси, але мій наказ не виконали. Утім, я бачу, що ти це пережив.

Від натовпу відділився чоловік у вбранні священнослужителя та підійшов до клітки, де сидів Філіп. Спершу пріор не звернув на нього уваги, оскільки Стефан саме спитав, яка доля чекає на нього, і він хотів почути відповідь, але священник сказав:

— Хто з вас Кінгзбриджський пріор?

— Це я, — відгукнувся Філіп.

Священник звернувся до воїна, який привів Філіпа:

— Випусти його.

Це спантеличило Філіпа. Він бачив цього священника вперше в житті. Очевидно, його ім’я було в списку, який раніше створив комендант замку. Але чому? Філіп радий був вийти з клітки, але тішитися було зарано: він не знав, що на нього чекає.

Воїн запротестував:

— Це мій полонений!

— Тепер уже ні, — сказав священник. — Відпусти його.

— Чому я маю відпускати його без викупу? — агресивно спитав той.

Священник відповів не менш агресивно.

— По-перше, тому що він не воїн армії короля та не мешканець цього міста, тож поневолити його — це злочин. По-друге, він чернець, і ти скоїв святотатство, торкнувшись Божої людини. По-третє, писар королеви Матильди вимагає звільнити його, і якщо ти відмовишся, то сам опинишся в цій клітці — швидше, ніж встигнеш зморгнути, — тому не зволікай.

— Добре, — пробуркотів той.

Філіп стривожився. Він плекав слабку надію на те, що Мод не дізнається про його ув’язнення. Якщо її писар зажадав його побачити, на це можна було вже не сподіватися. Серце в нього впало.

Філіп вийшов із клітки.

— Ходімо зі мною, — сказав священник.

Філіп пішов за ним.

— Мене звільнять? — спитав він.

— Думаю, так.

Священника, схоже, здивувало це запитання.

— Ви знаєте, з ким зараз зустрінетеся?

— Гадки не маю.

Священник усміхнувся.

— Хай це буде для вас сюрпризом.

Вони пройшли подвір’ям до донжона й підійнялися довгим сходовим маршем на насип. Філіп сушив голову, але не міг зрозуміти, чому писар Матильди зацікавився ним.

Він пройшов крізь браму слідом за священником. Циліндричний кам’яний донжон був оточений двоповерховими будиночками, що стояли впритул до стіни. Посередині розташовувалося невеличке подвір’я з колодязем. Священник повів Філіпа в один із будинків.

Там перед вогнищем спиною до дверей стояв інший священник. Він мав таку саму статуру, що й Філіп, невисоку й худорляву, і таке саме чорне волосся, тільки не обстрижене й не посивіле. Цей церковник здавався Філіпові дуже знайомим. Філіп не міг повірити своєму щастю. Його обличчя осяяла широка усмішка.

Священник розвернувся. У нього були такі самі яскраво-блакитні очі, як у Філіпа, і він також усміхався. Він простягнув руки.

— Філіпе, — сказав він.

— Хвала Господові! — здивовано вимовив Філіп. — Френсісе!

Брати обійнялися, і Філіпові очі наповнилися сльозами.

III

Королівська приймальна зала у Вінчестерському замку тепер мала зовсім інший вигляд. Собаки зникли, як і простий дерев’яний трон Стефана, лавки та шкури тварин зі стін. Замість них висіли гобелени, лежали кольорові килими, стояли розфарбовані крісла й чаші із солодощами. У повітрі пахло квітами.

Філіп завжди незручно почувався при королівському дворі, а двір королеви лякав його аж до паніки. Імператриця Мод була його останньою надією на повернення каменярні та поновлення торгівлі на ринку, але він не був певен, що ця пихата, свавільна жінка вчинить справедливо.

Королева сиділа на вкритому позолотою та прикрашеному вишуканим різьбленням троні, вбрана в сукню кольору лісових дзвоників. Вона була висока і струнка, з гордовитими чорними очима та прямим лискучим чорним волоссям. Поверх сукні Мод носила ротонду — шовкову накидку до коліна з вузькою талією та широким низом. Ця мода не була відома до її прибуття в Англію, а тепер старанно копіювалася іншими. Вона одинадцять років була в шлюбі з першим чоловіком і чотирнадцять — із другим, але й досі здавалося, що їй ще немає сорока. Усі захоплювалися її вродою. Філіпові вона здалася доволі манірною та неприязною, але він погано розбирався в жіночій привабливості, бувши більш-менш несприйнятливим до неї.

Філіп, Френсіс, Вільям Гамлейський та єпископ Валер’ян уклонилися їй і зупинилися чекати. Королева певний час не звертала на них уваги, а розмовляла зі своєю фрейліною. Їхня бесіда здавалася доволі легковажною, судячи з того, що вони обидві багато сміялися, але Мод не перервала її, щоб привітати своїх відвідувачів.

Френсіс багато працював із нею та бачив її мало не щодня, але взаємини між ними не були надто теплими. Її брат Роберт, в якого Френсіс служив раніше, передав його Матильді, коли вона прибула в Англію та їй знадобився першокласний писар. Однак то був не єдиний мотив. Френсіс став ланкою, що зв’язувала брата із сестрою, і назирав за імпульсивною Матильдою. У віроломному житті королівського двору брати й сестри легко могли зрадити одне одного, і справжнє завдання Френсіса полягало в тому, щоб не дати Матильді зробити щось потайки. Мод знала це й не заперечувала, але її стосунки з Френсісом складалися не дуже гармонійно.

Минуло два місяці після битви при Лінкольні, і цей час був сприятливим для Матильди. Єпископ Генріх вітав її у Вінчестері (зрадивши, таким чином, свого брата Стефана) та скликав великий собор єпископів і абатів, який проголосив Мод королевою, тож вона наразі домовлялася з лондонською громадою щодо своєї коронації у Вестмінстері. Король Шотландії Давид, який доводився їй дядьком, був у дорозі, щоб відвідати її з урочистим візитом і привітати по-монаршому.

Єпископ Генріх мав значну підтримку Валер’яна Біґо. І, як розповів Френсіс, саме Валер’ян переконав Вільяма Гамлейського перекинутися на інший бік і присягнути на вірність Матильді. Тепер Вільям прийшов по свою винагороду.

Усі четверо чекали: Вільям разом зі своїм покровителем Валер’яном і Філіп зі своїм поручником Френсісом. Філіп уперше побачив Матильду. Її вигляд не заспокоїв його: попри монарші манери, Мод, на його думку, була легковажною.

Коли Матильда закінчила балаканину, вона розвернулася до них із переможним поглядом, в якому читалася зневага: вона немов хотіла сказати, що навіть її фрейліна важить більше за прохачів. Королева кілька секунд уважно дивилася на Філіпа, а потім сказала:

— Що, Френсісе, ти привів свого близнюка?

— Це мій брат Філіп, міледі, пріор Кінгзбриджський, — відповів Френсіс.

Філіп знову вклонився та промовив:

— Застарий і сивий, щоб бути його близнюком, міледі.

То було пусте, самопринизливе зауваження, яке, схоже, сподобалося придворним, але королева подивилася на нього холодно й промовчала. Він вирішив облишити спроби бути галантним.

Вона перевела погляд на Вільяма.

— І сер Вільям Гамлейський, який відважно бився проти мого війська у Лінкольні, але усвідомив помилковість своїх поглядів.

Вільям вклонився та розумно притримав язика.

Матильда знову подивилася на Філіпа.

— Ти просиш мене дати дозвіл влаштовувати ринок.

— Так, міледі.

— Усі прибутки від торгівлі на ринку будуть спрямовані на будівництво собору, міледі, — вставив Френсіс.

— У який день ти хочеш торгувати? — спитала вона.

— У неділю.

Вона звела вгору вищипані брови.

— Ви, святенники, зазвичай проти недільних базарів. Хіба вони не відривають людей від церкви?

— Не у нас, — відповів Філіп. — Люди йдуть працювати на будівництві, відвідують службу, а заразом купують і продають на ринку.

— То ринок уже працює? — різко спитала Мод.

Філіп зрозумів, що проговорився. Йому закортіло дати собі стусана. Його врятував Френсіс.

— Ні, міледі, наразі ринок не працює, — сказав він. — Він виник спонтанно, але пріор Філіп заборонив торгівлю, допоки не отримає дозвіл.

То була правда, хоча й неповна, втім, Матильда, схоже, не заперечувала. Філіп подумки помолився за прощення Френсіса.

— Поблизу немає інших ринків? — спитала Матильда.

Тут заговорив Вільям.

— Ні, є — у Ширингу, і Кінгзбриджський ринок йому заважає.

— Але ж Ширинг за двадцять миль[133] від Кінгзбриджу! — заперечив Філіп.

— Міледі, за законом відстань між ринками має бути не менше ніж чотирнадцять миль[134]. Таким чином, Кінгзбридж і Ширинг не конкурують, — зауважив Френсіс.

Вона кивнула, погоджуючись із доводами Френсіса. «Поки що все йде як треба», — подумав Філіп.

— Ти також просиш дозволу брати каміння з каменярні графа Ширингського, — сказала Матильда.

— Ми кілька років мали таке право, але Вільям недавно вигнав наших каменярів і вбив п’ятьох…

— Хто дав вам право брати каміння? — перебила вона.

— Король Стефан…

— Узурпатор!

— Міледі, пріор Філіп визнає, що всі едикти самозванця Стефана не мають сили, якщо не ухвалені вами, — поспішно вставив Френсіс.

Філіп не збирався цього визнавати, але заперечувати було б нерозумно.

— Я вигнав їх із каменярні у відплату за його незаконний ринок! — випалив Вільям.

«Дивовижно, — подумав Філіп, — як упевнено очевидне беззаконня може змагатися з правдою, коли справу розглядають при дворі».

— Суперечка виникла через те, що Стефанові рішення були безглуздими, — сказала Матильда.

Тут подав голос єпископ Валер’ян.

— У цьому я щиро згодний з вами, міледі, — улесливо промовив він.

— Віддати каменярню одній людині, а другій дозволити в ній працювати — це те саме, що посіяти вітер, — вела далі Мод. — Каменярня має належати або одному, або другому.

«Її правда, — подумав Філіп. — І якщо виходити з наказу Стефана, каменярня має належати Кінгзбриджу».

— Моє рішення таке: каменярня належатиме моєму шляхетному союзникові, серу Вільяму, — сказала Мод.

У Філіпа впало серце. Будівництво собору без вільного доступу до каменярні сповільниться, адже йому доведеться шукати гроші на купівлю каміння — і все через примхи вередливої жінки! Він розлютився.

— Дякую, міледі, — мовив Вільям.

— А Кінгзбридж матиме таке саме право на ринок, як і Ширинг, — закінчила Матильда.

Філіп відчув, як засвітився промінь надії. Надходжень від ринку не вистачить, щоб платити за каміння, але то однаково велика підмога. Він знову матиме заощаджувати, як і на початку, але зможе продовжити роботи. Матильда дала кожному те, що вони просили. Можливо, вона не така вже й пустоголова.

— Право на ринок як у Ширингу, міледі? — перепитав Френсіс.

— Саме так я і сказала.

Філіп не зрозумів, чому Френсіс перепитує. Дозволи часто надавали з посиланням на інші міста: це було справедливо й не вимагало зайвої писанини. Філіпові доведеться дізнатися, що написано в Ширингській грамоті. То могли бути й обмеження, і додаткові привілеї.

— Ви обидва здобули, що хотіли. Вільям має каменярню, а пріор Філіп — ринок. І за це кожен із вас сплатить мені по сто фунтів. На цьому все, — сказала королева й відвернулася.

Філіп стояв ошелешений. Сто фунтів! Пріорат наразі не мав ста фунтів. Де він візьме стільки грошей? Минуть роки, поки ринок принесе сто фунтів. То був важкий удар, що ставив будівництво під загрозу. Пріор стояв, витріщившись на Матильду, але та знову поринула в бесіду зі своєю фрейліною. Френсіс підштовхнув його. Філіп розкрив був рота, щоб сказати щось, але Френсіс притиснув пальця до губ.

— Але… — пробурмотів Філіп, і Френсіс похитав головою.

Філіп знав, що Френсіс має рацію. Він опустив плечі, визнаючи поразку, розвернувся й вийшов з королівської зали.

Френсіс був щиро вражений, коли Філіп водив його Кінгзбриджським пріоратом.

— Десять років тому тут була руїна, — сказав він. — Ти повернув монастир до життя.

Його особливо захопив скрипторій, який Том завершив, поки Філіп був у Лінкольні. Маленька будівля поруч із будинком капітулу мала великі вікна, вогнище з димоходом, ряд столів для писання та велику дубову шафу для книг. Там уже працювали четверо братів — стоячи за високими столами, вони писали перами на пергаментних аркушах. Троє переписували: один — Давидові псалми, другий — Євангеліє від Матвія, а третій — статут Бенедикта. А брат Тімоті писав історію Англії, яку він почав від створення світу, і Філіп побоювався, що старий ніколи її не закінчить. Скрипторій був маленький — Філіп не хотів витрачати надто багато каміння, призначеного для собору, — але теплий, сухий і добре освітлений, саме такий, яким і мав бути.

— Пріорат має ганебно мало книг, але вони неймовірно дорогі, тому це єдина можливість збільшити нашу колекцію, — пояснив Філіп.

У склепінчастому підвалі розташувалася майстерня, де старий монах учив двох юнаків, як розтягувати овечу шкіру, щоб робити пергамент, як замішувати чорнило та як зшивати аркуші в книгу.

— Ти зможеш продавати книги, — зауважив Френсіс.

— О, так — скрипторій неодноразово себе окупить.

Вони вийшли зі скрипторію та подалися через клуатр. Ішло навчання. Більшість ченців читала. Кілька заглибилося в роздуми — хоча, як скептично відзначив Френсіс, це підозріло нагадувало дрімоту. У північно-західному куті два десятки школярів повторювали латинські дієслова. Філіп зупинився й вказав на них.

— Бачиш маленького хлопчика на краю лавки?

— Той, що пише на дошці, висолопивши язика? — спитав Френсіс.

— Це малюк, якого ти знайшов у лісі.

— Він такий великий!

— П’ять із половиною років, але не по літах розвинений.

Френсіс похитав головою в здивуванні.

— Час плине швидко. Як він?

— Монахи розпестили його, але це не смертельно. Ми з тобою якось це пережили.

— А хто інші учні?

— Або послушники, або сини купців і місцевого дворянства, що навчаються читання та письма.

Вони вийшли з клуатру та попрямували дивитися на будівництво. Східна частина собору підійнялася більше ніж на половину. Величний подвійний ряд могутніх колон здійнявся на сорок футів[135], і арки між ними вже були завершені. Над аркадою набувала форми трибуна. Обабіч аркади будувалися нижчі стіни бічних нав, що мали виступні контрфорси. Коли вони обходили будівлю, Філіп помітив, що муляри саме мурують піварки, що мали об’єднати вершини контрфорсів з верхом галереї — щоб контрфорси взяли на себе вагу даху.

Френсіс був приголомшений.

— Ти зробив усе це, Філіпе, — сказав він. — Скрипторій, школа, новий собор, навіть нові будинки в містечку — все це з’явилося завдяки тобі.

Філіп був зворушений. Йому ще ніхто такого не казав. Сам він вважав, що то Господь благословив його зусилля, але в глибині душі знав, що Френсіс каже правду: це квітуче жваве місто було його творінням. Філіпові аж потеплішало на серці від визнання його досягнень, особливо тому, що це сказав досвідчений і цинічний молодший брат.

Том Будівник помітив їх і підійшов.

— Ти досяг неабияких результатів, — сказав йому Філіп.

— Так, але подивіться. — Том вказав на ту ділянку подвір’я, де зберігалося каміння.

Раніше там рядами лежали сотні каменюк, а тепер залишилося десь зо два десятки, розкидані тут і там.

— На жаль, заради неабияких результатів довелося витратити весь запас каміння.

Філіпова радість миттю випарувалася. Усе, чого він досягнув, опинилося під загрозою через імпульсивне рішення Матильди.

Вони пішли північним боком будівництва, де за верстаками працювали найвправніші муляри, які молотами й долотами надавали каменям необхідної форми. Філіп зупинився біля одного з майстрів, щоб роздивитися його роботу. Він працював над капітеллю — великим виступним каменем, що увінчував колону. Молоточком і маленьким різцем муляр викарбовував на капітелі візерунок у вигляді листя. Різьблення було глибоким, а сама робота — дуже тонкою. На подив Філіпа, він упізнав у мулярі Джека, пасинка Тома.

— Я думав, Джек досі в підмайстрах ходить, — сказав він.

— Так і є. — Том рушив далі, і коли Джек уже не міг чути їх, додав: — Цей хлопець дивовижний. Є люди, що карбували по каменю ще задовго до його народження, але й досі не здатні зрівнятися з ним. — Він дещо ніяково реготнув. — А він навіть не син мені!

Рідний Томів син був старшим муляром і мав власних підмайстрів і робітників, але Філіп знав, що Альфред і його люди тонкої роботи не виконували. Філіпові було цікаво, що Том насправді думає про це.

Томові думки повернулися до грошей, що треба було сплатити за дозвіл на ринок.

— Ринок принесе чималий прибуток, — зауважив він.

— Так, але недостатній. Попервах він даватиме нам п’ятдесят фунтів на рік.

Том похмуро кивнув.

— Цього вистачить лише на каміння.

— Ми б упоралися, якби я не мусив сплатити Матильді сто фунтів.

— А вовна?

Вовна, що накопичувалась у Філіпових коморах, мала бути через кілька тижнів продана на Ширингському вовняному ярмарку — якраз приблизно за сто фунтів.

— Цими грішми я і віддам борг Матильді. Але в мене нічого не залишиться, щоб платити робітникам упродовж року.

— Може, позичити?

— Я вже напозичався. Євреї більше мені не дадуть. Я питав, коли був у Вінчестері. Вони не позичають грошей, якщо не певні в тому, що ти здатен їх повернути.

— Може, попросити в Алієни?

Філіп не чекав цього. Про те, щоб позичити в неї, він іще не думав. У її коморах було ще більше вовни, ніж у нього. Після вовняного ярмарку вона може виручити дві сотні фунтів.

— Але їй потрібні гроші на життя. А християни не беруть лихву. Якщо вона позичить мені гроші, їй не буде на що скуповувати вовну. Хоча…

Поки він говорив, дещо спало йому на думку. Він пригадав, що Алієна хотіла купити в нього всю вовну за цілий рік. Мабуть, можна буде щось придумати…

— Я маю поговорити з нею, — сказав він. — Вона зараз удома?

— Думаю, так — я бачив її вранці.

— Ходімо, Френсісе, — я познайомлю тебе з надзвичайною панянкою.

Вони покинули Тома й поспішили в місто. Алієна мала два будинки, що стояли поруч біля західної стіни пріорату. В одному жила вона сама, а другий використовувала як комору. Вона стала дуже заможною. Мусив існувати якийсь спосіб, у який вона могла б підтримати пріорат. Туманна ідея почала набувати у Філіповій голові обрисів.

Алієну вони знайшли в коморі, де вона стежила за тим, як із воза, запряженого волом, вивантажують паки вовни. На ній була парчева ротонда — така сама, як і в імператриці Мод, — а волосся забране під білий полотняний чепець. Вона, як завжди, мала владний вигляд, і двоє чоловіків, що носили паки в комору, безсуперечно виконували її накази. Треба було визнати, що всі поважали Алієну, хоча — і це було дивно — вона не мала близьких друзів. Господиня тепло привіталася з Філіпом.

— Коли дізналися про битву під Лінкольном, ми злякалися, що ви загинули! — сказала вона.

В її очах була щира турбота, і Філіпа зворушило те, що люди хвилювалися за нього. Він представив Алієну Френсісові.

— Ви домоглися справедливості у Вінчестері? — спитала вона.

— Не зовсім, — відповів Філіп. — Королева Матильда дала нам ринок, але забрала каменярню. Одне варте другого, але за дозвіл влаштовувати ринок я винен їй сто фунтів.

Алієна була приголомшена.

— Жахливо! Ви сказали їй, що прибутки від ринку ідуть на будівництво собору?

— Звісно.

— Де ви візьмете сто фунтів?

— Я думав, ти мені допоможеш.

— Я? — Це заскочило її зненацька.

— За кілька тижнів, коли продаси свою вовну фламандцям, ти матимеш фунтів двісті, а то й більше.

Алієна була дещо спантеличена.

— Я б радо віддала їх вам, але маю за щось купувати вовну наступного року.

— Пам’ятаєш, ти хотіла купити вовну в мене?

— Так, але тепер уже запізно. Я хотіла придбати її на початку сезону. До того ж ви й самі скоро зможете продати її.

— Я от що подумав, — сказав Філіп. — Що, як я продам тобі вовну, яка буде наступного року?

Алієна насупилася.

— Але ви її ще не маєте.

— Можу я продати тобі вовну до того, як матиму її?

— Не розумію як.

— Просто. Даси мені гроші зараз, а наступного року я віддам тобі вовну.

Алієна вочевидь не знала, як ставитися до такої пропозиції — то був якийсь невідомий їй спосіб торгівлі. Для Філіпа то також було новиною, бо він щойно це вигадав.

Алієна заговорила повільно й помірковано.

— Мені доведеться запропонувати дещо меншу ціну, ніж у разі, якби ви зачекали. Крім того, до наступного літа вовна може подорожчати — так траплялося щороку, відколи я нею торгую.

— Тобто я дещо втрачу, а ти заробиш більше, — сказав Філіп, — але я зможу продовжити будівництво в наступному році.

— А що ви робитимете наступного року?

— Не знаю. Напевне, знову продам тобі вовну наперед.

Алієна кивнула.

— Це має сенс.

Філіп узяв дівчину за руки й подивився їй у вічі.

— Алієно, якщо ти зробиш це, ти врятуєш собор, — палко промовив він.

Вигляд у неї був дуже серйозний.

— Ви колись врятували мене, чи не так?

— Так.

— Тепер я зроблю те саме для вас.

— Благослови тебе Боже! — З розчулення Філіп обійняв її, а потім пригадав, що вона — жінка, і відсахнувся. — Не знаю, як дякувати тобі, — сказав він. — Я не знав, що ще придумати.

Алієна засміялася.

— Не певна, що заслуговую на таку подяку. Ця домовленість має стати для мене дуже вигідною.

— Сподіваюся.

— Ходімо вип’ємо по кубку вина, щоб закріпити угоду, — мовила вона. — Щойно я розрахуюся з візником.

Віз уже розвантажили, і вовна була охайно складена в коморі. Філіп із Френсісом вийшли надвір, поки Алієна сплачувала візникові. Сонце сідало, і робітники з будівництва розходилися по хатах. До Філіпа повернулося піднесення. Попри все, він знайшов спосіб продовжити те, що затіяв.

— Хвала Господу за Алієну! — сказав він.

— Ти не говорив, що вона така прекрасна, — вставив Френсіс.

— Прекрасна? Можливо, що й так.

Френсіс засміявся.

— Філіпе, ти сліпець! Це одна з найвродливіших жінок, що я бачив! Заради неї я б відмовився від чернецтва.

Філіп різко озирнувся на Френсіса.

— Не треба такого казати.

— Вибач.

Алієна вийшла з комори, замкнула двері, й вони попрямували до її оселі. То був великий будинок із широкими дверима та окремою спальнею. У кутку стояло барильце пива, під стелею висів цілий окіст, а стіл був укритий білим полотном. Служниця — жінка середніх років — розлила вино із сулії по срібних кубках, призначених для гостей. Алієна жила безбідно. Філіп замислився: якщо вона така вродлива, то чому досі незаміжня? Претендентів не бракувало: до неї залицялися всі гідні молоді люди в графстві, але вона всім відмовляла. Він почувався вдячним і щиро зичив їй щастя.

Вона тим часом думала про практичні речі.

— Я не матиму грошей до Ширингського ярмарку вовни, — сказала вона після того, як вони піднесли келихи за їхню угоду.

Філіп повернувся до Френсіса.

— Матильда зачекає?

— Довго?

— Ярмарок буде в четвер, за три тижні.

Френсіс кивнув.

— Я скажу їй. Вона зачекає.

Алієна зняла чепець і потрусила темними кучерями. Втомлено зітхнула.

— Дні такі короткі, — сказала вона. — Я нічого не встигаю. Я б купила ще вовни, але мені бракує візників, щоб доставити її у Ширинг.

— А наступного року її буде ще більше, — зауважив Філіп.

— Якби фламандці могли приїздити сюди на закупи. Це було б легше, ніж везти вовну аж у Ширинг.

— Це цілком можливо, — вставив Френсіс.

Вони обоє подивилися на нього, а Філіп спитав:

— Як?

— Влаштуйте власний ярмарок вовни.

Філіп почав здогадуватися, до чого він веде.

— А можна?

— Матильда дала вам такі самі права, як і Ширингу. Я особисто виписував грамоту. Якщо Ширинг може проводити ярмарок вовни, то і ви також можете.

— Це було б чудово — тоді нам не доведеться везти паки в Ширинг. Можна буде продавати тут і відправляти вовну безпосередньо фламандцям.

— І це ще не все, — радісно зауважив Філіп. — Ярмарок вовни за тиждень принесе стільки само, скільки ринок приносить за рік. Цього року, звісно, не вдасться — адже ніхто про нього не дізнається. Але ми розповімо про це всім на цьогорічному Ширингському ярмарку та повідомимо точний день всім покупцям…

— Він буде зовсім не такий, як у Ширингу. Ми з вами — найбільші продавці вовни в королівстві, і, якщо не продаватимемо в Ширингу, ярмарок там зменшиться більш ніж у два рази, — сказала Алієна.

— Вільям Гамлейський втратить чимало грошей. Він буде злий, як скажений пес, — зауважив Френсіс.

Філіп аж здригнувся від згадки про нього. Скажений пес — саме з ним у нього асоціювався Вільям.

— І що? — озвалась Алієна. — Якщо Матильда дала нам дозвіл — можна діяти. Вільям нічим не здатен завадити, правда ж?

— Сподіваюсь, так, — гаряче мовив Філіп. — Я дуже сподіваюся на це.

I

На день Святого Августина роботи зупинилися опівдні. Більшість будівельників зустріла полудневі дзвони з полегшенням. Вони працювали від світанку до смеркання, шість днів на тиждень, тому відпочинок на свята завжди був жаданим. Але Джек так занурився в роботу, що не чув дзвонів.

Він був зачарований складністю виточування тонких заокруглених форм із твердого каміння. Камінь мав власний характер, і, коли його примушували до того, чого він не хотів, камінь чинив опір — різець зісковзував або врізався надто глибоко й псував форму. Але якщо Джек добре вивчав кам’яну брилу, то розумів, як перетворити її. Що складнішим було завдання, то захопливішим воно здавалося хлопцеві. Він уже вважав, що декоративне карбування, якого вимагав Том, надто просте. Зиґзаґи, ромби, лінії, спіралі та циліндричні форми стали для нього нудними, і навіть листя вже було нецікаве й монотонне. Джек прагнув вирізьбити природний листяний орнамент, гнучкий і нерівний, і відтворити в камені різні форми справжнього листя — дуба, ясена й берези, — але Том не дозволяв. А найбільше хлопцеві хотілося вирізьбити сценки з історій, які він знав: про Адама та Єву, Давида й Голіафа, про Судний день, і зобразити чудовиськ, чортів і оголених людей, але він не наважувався навіть спитати про це.

Врешті-решт Том зупинив його.

— Сьогодні свято, хлопче, — сказав він. — Крім того, ти — мій підмайстер і маєш допомогти мені навести тут лад. До обіду всі інструменти треба забрати в комору й зачинити її.

Джек відклав молоток і різці й обережно поставив камінь, над яким працював, у Томову повітку. Потім вони разом із Томом обійшли майданчик. Інші підмайстри прибирали на робочих місцях і підмітали уламки каміння, пісок, шматки застиглого вапняного розчину й дерев’яну стружку, якими було засипане все навколо. Том зібрав свої друлівники й мірила, а Джек — ярдові мірки та виски, і вони понесли все це в повітку.

У повітці Том тримав свої роди. То були довгі металеві прути, абсолютно прямі, квадратного профілю, і всі однакової довжини. Вони зберігались у спеціальній дерев’яній скрині, що зачинялася на замок. Роди призначалися для замірів. Поки Том і Джек ходили майданчиком і збирали соколи та заступи, Джек задумався про ці роди.

— Скільки род завдовжки? — спитав він.

Ті муляри, що почули Джека, засміялися. Вони вважали його запитання кумедним. Едвард Коротун, мініатюрний літній муляр із жорсткою шкірою та кривим носом, сказав:

— Род завдовжки як род.

І всі знову засміялися.

Їм подобалося дражнити підмайстрів, особливо коли вони мали нагоду продемонструвати свою перевагу в знаннях. Джек терпіти не міг, коли хтось кепкував з його необізнаності.

— Я не розумію, — терпляче мовив він.

— Дюйм — це дюйм, фут — це фут, род — це род, — сказав Едвард.

«Отже, род — це одиниця вимірювання», — подумав Джек.

— Скільки футів у роді?

— Ну знаєш! Залежно де. У Лінкольні — вісімнадцять, а на сході Англії — шістнадцять[136].

Том зупинив глузування.

— У нас усі роди по п’ятнадцять футів[137].

Мулярка середніх літ сказала:

— А в Парижі ніхто не знає про роди — в них лише ярдові мірки.

— Увесь проект собору засновано на родах. Принеси один, і я тобі покажу. Ти маєш розуміти такі речі, — зауважив Том і дав Джекові ключ.

Джек пішов у повітку та взяв род зі скрині. Він був доволі важкий. Том любив пояснювати, а Джек — слухати. Будівництво було складним і спершу загадковим орнаментом, немов плетення парчевої тканини, і що більше Джек розумів процес, то сильніше він його захоплював.

Том стояв у бічній наві, біля недобудованого вівтаря — там, де мав бути трансепт. Він узяв род і поклав його на підлогу вздовж нави.

— Род — це відстань від зовнішньої стіни до середини контрфорса аркади.

Він розвернув род.

— Це також відстань звідси до середини нави.

Том знову розвернув род, і той дотягнувся до середини протилежного контрфорса.

— Нава у два роди завширшки.

Він розвернув його ще раз, і той уперся в дальню стіну бічної нави.

— А весь собор завширшки в чотири роди.

— Ясно, — сказав Джек. — А кожен прогін тоді в род завдовжки.

Том здавався дещо роздратованим.

— Хто це тобі сказав?

— Ніхто. Але прогони в бічних навах квадратні, тож якщо вони у род завширшки, то мають бути і в род завдовжки. А прогони нави, очевидно, такі самі завдовжки, як і прогони бічних нав.

— Очевидно, — передражнив Том. — Тобі б філософом бути.

У його голосі звучали водночас і гордість, і невдоволення. Він був радий, що Джек усе ловить з льоту, але й сердився через те, що зелений хлопець так легко осягає таємниці мулярської справи.

Джек надто захопився цією витонченою логікою, щоб зважати на Томові емоції.

— Виходить, вівтар завдовжки чотири роди, — правив він своєї. — А весь собор, коли його збудують, матиме дванадцять родів. — Тут його осяяла нова думка. — А який він буде заввишки?

— Шість родів. Аркада — три, галерея — один, вікна над хорами — два.

— А нащо все вимірювати в родах? Чому не будувати на око, як звичайні будинки?

— По-перше, тому, що так дешевше. Усі арки в аркаді однакові, тому опалубку для них можна використовувати повторно. Що менше нам треба розмірів і форм каміння, то менше лекал я роблю й таке інше. По-друге, це спрощує все, що ми робимо, від планування — адже все спирається на родовий квадрат — і до фарбування стін, бо можна прорахувати, скільки вапна нам знадобиться. А коли все просто, то і помилок менше. Помилки в будівництві обходяться найдорожче. По-третє, коли все спирається на вимірювання в родах, собор має правильні форми. Пропорції — то душа прекрасного.

Джек кивнув, зачарований. Спроможність контролювати такий амбітний і складний процес, як будівництво собору, заворожувала його. Те, що принципи правильності й повторюваності здатні спростити будівництво та сприяти гармонійності споруди, здавалося привабливим. Але він не погоджувався з тим, що душа прекрасного в пропорційності. Він любив дике, нестримне, безладне: високі гори, старі дуби та волосся Алієни.

Він пообідав жадібно, але швидко, і пішов із селища на північ. Надворі стояло раннє літо, день був теплий, і Джек ішов босоніж. Відколи вони з матір’ю остаточно повернулись у Кінгзбридж і він почав працювати, хлопець час від часу із задоволенням ходив у ліс. Попервах він витрачав там зайву енергію: бігав і стрибав, лазив по деревах і підстрілював качок із пращі. Так він звикав до свого нового, вищого й сильнішого, тіла. Але ця новизна швидко минулась. Тепер під час своїх лісових прогулянок Джек розмірковував: про красу пропорційності, про те, що змушує будівлі стояти, і про те, які груди Алієни на дотик.

Він роками обожнював її здалека. Її образ не відпускав його з того дня, коли Джек уперше побачив її на сходах у залі Ерлскаслу й подумав, що вона — казкова принцеса. Алієна залишалася для нього недосяжною. Вона спілкувалася з пріором Філіпом, Томом, євреєм Малахієм та іншими заможними й впливовими мешканцями Кінгзбриджу, а Джек не мав жодних підстав звернутися до неї. Він лише дивився, як вона молиться в церкві, або їде верхи на своєму коні через міст, або сидить на сонечку біля свого будинку; як носить дороге хутро взимку й тонке полотно влітку і як неслухняне волосся облямовує її чарівне обличчя. Перш ніж заснути, він мріяв про те, щоб зняти з неї одяг, побачити її оголену та ніжно поцілувати її м’які губи.

Упродовж кількох минулих тижнів він ходив невдоволений і пригнічений через ці безнадійні мрії. Дивитися на неї здалека, підслуховувати її розмови та уявляти, як він кохається з нею, вже було замало. Він прагнув, щоб це сталося насправді.

У місті було кілька дівчат його віку, які дали б Джекові те, чого він прагнув. Серед підмайстрів ходило багато балачок про молодих жінок Кінгзбриджу, слабких на передок, і про те, що саме вони дозволяють робити із собою. Більшість дівчат воліли залишитися незайманими до весілля — відповідно до церковного вчення, — але існувало таке, що можна було зробити й не втратити цнотливість, принаймні так казали підмайстри. Дівчата вважали Джека диваком, і вони, напевне, мали рацію, але були й ті, хто вважав його дивакуватість привабливою.

Однієї неділі, після церковної служби, він розговорився з Едітою, сестрою іншого підмайстра, але коли почав розповідати, як любить різьбити по камінню, вона захихотіла. Наступної неділі він ходив гуляти полем із Анною, білявою донькою кравця. Вони розмовляли мало, але Джек поцілував її та запропонував лягти серед зеленого ячмінного поля. Він поцілував її знов і торкнувся її грудей, а вона охоче поцілувала його у відповідь. Але невдовзі дівчина відсахнулася та спитала:

— Хто вона?

Тієї миті Джек саме думав про Алієну, і запитання Анни спантеличило його. Він спробував відкинути свої мрії та ще раз поцілувати дівчину, але вона відвернулася зі словами:

— Хай би хто вона була, їй дуже пощастило.

Вони разом повернулись у Кінгзбридж, і на прощання Анна сказала:

— Не марнуй часу на те, щоб забути її. Не вийде. Ти жадаєш її, тож добивайся. — Вона лагідно усміхнулася йому й додала: — У тебе приємне обличчя. Можливо, це буде не так складно, як ти думаєш.

Джекові зробилося ніяково від її ласкавості, тим паче що Анна була з тих дівчат, яких підмайстри вважали «слабкими на передок», а він усім розповів, що збирається обмацати її. Тепер ці слова здавалися такими ганебними, що Джека аж корчило від сорому. Але якби він назвав ім’я жінки, про яку думав, Анна навряд чи стала б його підбадьорювати. Складно було уявити менш підхожу пару, ніж Джек і Алієна. Алієна мала двадцять два роки, а він — сімнадцять; вона була графською дочкою, а він — бастардом; вона — заможна купчиня, а він — злиденний підмайстер. Вона відмовляла й не таким, як він. Кожен гідний лорд у графстві та старші сини всіх багатих купців приїздили в Кінгзбридж свататися до неї, і всі пішли ні з чим. На що ж міг розраховувати Джек, який не мав нічого, крім «приємного обличчя»?

Вони з Алієною мали дещо спільне: обоє любили ліс. Це відрізняло їх від інших: більшість людей віддавала перевагу безпеці полів і селищ й уникала лісів. Але Алієна часто прогулювалася лісами навколо Кінгзбриджу й уподобала відлюдну місцинку, де любила посидіти. Джек кілька разів зустрічав її там. Вона його не бачила: він ходив безшумно, як навчився в дитинстві, коли мав полювати в лісі на свій обід.

Джек прямував до її галявини, хоч і гадки не мав, що робитиме, якщо зустріне Алієну там. Він знав, чого йому хотілося б: лягти поруч із нею і торкатися її тіла. Він міг заговорити до неї, але що сказати? Розмовляти з дівчатами-однолітками було нескладно. Він міг дражнити Едіту й казати їй, що не вірить у жодну з тих мерзот, які розповідає про неї брат, — і, звісно, вона хотіла дізнатися, про яку саме мерзоту йдеться. З Анною він був щирішим і спитав, чи не прогуляється вона з ним у поле. Але коли він розмірковував, що сказати Алієні, якщо зустріне її, то не міг знайти слів. Джек не переставав думати про те, що вона належить до старшого покоління. Вона була така поважна й відповідальна. Але хлопець знав, що Алієна не завжди була такою: у сімнадцять років вона мала доволі грайливий характер. Після того в її житті почалися жахливі труднощі, але колишня грайливість мала б залишитися в цій поважній жінці. Це робило її в очах Джека ще звабливішою.

Він наблизився до її улюбленого місця. Стояла спека, і в лісі було тихо. Джек тихо йшов підліском. Йому кортіло побачити Алієну до того, як вона його помітить. Джек і досі не був певен, чи наважиться підійти до неї. Найстрашнішим видавалося відстрашити її. Він говорив з Алієною першого дня після свого повернення в Кінгзбридж — на Трійцю, коли добровольці прийшли працювати на будівництві собору, і тоді сказав щось не те. Тепер від їхньої розмови минуло вже майже чотири роки. Він не хотів знову припуститися тієї самої помилки.

Незабаром він визирнув з-за стовбура бука й побачив її.

Вона обрала неймовірно приємне місце. Невисокий водоспад стікав у глибоке озерце, оточене порослими мохом брилами. Сонце світило на береги, але за кілька ярдів від озерця буки пропонували свою прохолодну тінь. Алієна сиділа в плямах сонячного світла, що пробивалося крізь листя, і читала книгу.

Джек був приголомшений. Жінка? Читає? У лісі? Лише ченці читали книги, та й ті здебільшого тільки для служби. Її книга також була незвичайна — набагато менша за томи в бібліотеці пріорату, немов навмисно створена для жінки, щоб та могла носити її із собою. Джек так здивувався, що забув про сором’язливість. Він продерся крізь кущі, вийшов на галявину й спитав:

— Що ти читаєш?

Вона аж підстрибнула й подивилася на нього з острахом. Джек зрозумів, що налякав її. Він почувався ніяково та хвилювався, що знову зробив щось не так. Правою рукою Алієна потягнулась у лівий рукав. Він пригадав, що вона колись носила в рукаві ніж, і, мабуть, не полишила цю звичку досі. Та за мить дівчина впізнала його, і її страх пішов так само швидко, як і з’явився. Вона, здавалося, заспокоїлася, і, на його досаду, — роздратувалася. Джек відчув, що вона не рада бачити його, і готовий був розвернутися та знову зникнути в лісі. Але тоді йому буде ще важче заговорити до Алієни наступного разу, тому він залишився, витримав її доволі недоброзичливий погляд і сказав:

— Вибач, я не хотів тебе налякати.

— Ти не налякав мене, — швидко відповіла вона.

Джек знав, що це неправда, але не збирався з нею сперечатися, натомість повторив своє запитання:

— Що ти читаєш?

Алієна подивилася на томик у себе на коліні, і вираз її обличчя знову змінився: тепер вона здавалася задумливою.

— Мій батько купив цю книгу під час останньої подорожі в Нормандію та привіз її мені. Через кілька днів він потрапив у темницю.

Джек підійшов ближче й зазирнув у книгу.

— Тут французькою! — сказав він.

— Звідки ти знаєш? — приголомшено спитала вона. — Ти вмієш читати?

— Так, але я думав, що всі книги пишуть латиною.

— Майже всі. Але ця інша. Це — повість, що зветься «Александрія».

«Мені вдалося, я розмовляю з нею, і це чудово. Але що сказати далі? Як продовжити розмову?» — подумав Джек, а вголос сказав:

— Е-е… То про що вона?

— Це історія царя, на ім’я Александр Македонський: про те, як він завойовував прекрасні землі на сході, де на лозі ростуть самоцвіти, а рослини вміють розмовляти.

Джек так захопився, що забув про хвилювання.

— Як рослини можуть розмовляти? Хіба вони мають рота?

— Тут про це не написано.

— Думаєш, ця історія — правда?

Алієна зацікавлено подивилася на нього, і він зазирнув у її прекрасні темні очі.

— Я не знаю, — сказала вона. — Я завжди питала себе, чи історії розповідають правду. Але більшості байдуже — вони просто люблять цікаві історії.

— Окрім священників. Вони завжди певні, що ті святі історії правдиві.

— Ну звісно ж, вони правдиві.

Джек ставився до біблійних історій так само скептично, як і до інших, але мати, яка й передала йому цей скептицизм, також навчила його бути обережним, тому він не сперечався. Він старався не дивитися на груди Алієни, бо знав: варто опустити очі, як вона зрозуміє, куди він дивиться. Став думати, що ще їй сказати.

— Я знаю багато історій, — нарешті вимовив Джек. — Знаю «Пісню про Роланда», і «Паломництво Вільгельма Оранського», і…

— Тобто як це — знаєш?

— Я можу їх переповісти.

— Наче менестрель?

— Що за менестрель?

— Той, хто мандрує та розповідає історії.

Це було щось нове.

— Ніколи не чув про таких.

— Їх багато у Франції. У дитинстві ми з батьком їздили за море. Обожнюю менестрелів.

— І що ж вони роблять? Стоять серед вулиці й говорять?

— По-різному. Вони приходять у палаци лордів на свята, виступають на ярмарках і на ринках, розважають пілігримів біля церков. Деякі заможні барони мають власних менестрелів.

Тут Джек усвідомив, що він не просто розмовляє з Алієною. Він веде з нею розмову про те, про що не міг поговорити із жодною дівчиною в Кінгзбриджі. Вони з Алієною були єдиними людьми в місті — крім його матері, — хто знав про французькі поеми. Вони мали спільні інтереси й обговорювали їх. Ця думка так ошелешила його, що Джек загубив нитку їхньої розмови та почувався збентеженим і дурним.

На щастя, Алієна продовжила:

— Зазвичай менестрель, поки розповідає, грає на скрипці. Коли йдеться про битву, він грає швидко й пронизливо, коли про кохання — повільно й солодко, а коли йдеться про щось смішне — уривчасто.

Джекові це було до вподоби: музика підкреслювала ключові моменти оповідок.

— От би й мені грати на скрипці, — сказав він.

— Ти справді вмієш розповідати історії? — спитала вона.

Джек не міг повірити: вона дійсно ним цікавиться і хоче щось про нього дізнатися! А її обличчя, коли на ньому блукав вираз щирої зацікавленості, здавалося ще привабливішим.

— Мене мати навчила, — відповів він. — Ми з нею жили в лісі, удвох. Вона переповідала мені ті історії багато разів.

— Як ти примудрився їх запам’ятати? Деякі ж можна розповідати по кілька днів!

— Я не знаю. Це наче знати дорогу в лісі. Ти не уявляєш собі всього лісу, але, хоч би де був, знаєш, куди йти далі.

Джек знову зазирнув у книгу й побачив те, що вразило його. Він сів на траву поруч із Алієною та придивився пильніше.

— Тут інші рими, — сказав він.

Вона не зрозуміла його.

— Чим вони відрізняються?

— Вони кращі. У «Пісні про Роланда» слово «кінь» римується зі словом «день», або «кіл», або «мирт». А у твоїй книзі слово «кінь» римується з «тінь», а не з «кіл»; «цар» — із «дар»; «звір» — із «вір». Це зовсім інший спосіб римування. Так краще, набагато краще. Мені подобаються ці рими.

— Ти міг би… — Її обличчя змінилося. — Ти міг би розказати мені «Пісню про Роланда»?

Джек трохи посунувся, щоб дивитися на неї. Від напруженості її погляду й жаги її чарівливих очей йому аж клубок став у горлі. Він ковтнув і розпочав:

Джек зупинився, і Алієна сказала:

— Ти справді знаєш її! Неймовірно! Ти точно наче менестрель!

— Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, коли казав про рими.

— Так, але я все одно люблю такі історії, — мовила вона, і її очі засяяли від захоплення. — Розкажи мені ще.

Джек мало не зомлів від щастя.

— Звісно, якщо хочеш, — тихо відповів він, подивився їй в очі та почав декламувати другу строфу.

II

Першою грою на свято сонцестояння була «Скажи скільки, буханцю». Як і в багатьох іграх, у цій був відтінок марновірства, і це бентежило Філіпа. Але якби він спробував боротися з кожним звичаєм, що походив від давніх вірувань, то довелося б заборонити половину народних традицій, а люди однаково цьому противилися б. Тому він ставився до такого з розсудливим терпінням, якщо не доходило до крайнощів.

Монахи поставили столи на траві на західному краю подвір’я, а кухонні робітники принесли казани, з яких ішов пар. Пріор вважався поміщиком, тому мав пригощати своїх орендарів по великих святах. Філіп старався бути щедрим на харчі та скупим на питво, тому подавав слабеньке пиво, а вина й зовсім не давав. Попри це, кожного свята траплялися п’ять-шість невиправних, які примудрялися напитися до безпам’ятства.

Найповажніші мешканці Кінгзбриджу сідали за стіл із Філіпом: Том Будівник і його родина, старші майстри-муляри, зокрема і старший Томів син Альфред, і купці, серед яких була Алієна, — всі, окрім єврея Малахія, що приєднувався до святкування пізніше, після служби.

Філіп зажадав тиші, благословив трапезу та передав буханець для гри Томові. Із кожним роком пріор цінував Тома дедалі більше. Він виявився одним із небагатьох людей, чиї слова були щирими й не розходилися із вчинками. Том реагував на несподіванки, складнощі та нещастя, спокійно зважуючи наслідки, оцінюючи збитки й плануючи подальші дії. Філіп дивився на нього із захопленням. Він уже нічим не нагадував того чоловіка, який п’ять років тому прийшов у пріорат у пошуках роботи. Тоді Том був виснаженим, втомленим і таким худим, що його кістки, здавалося, от-от проштрикнуть обвітрену шкіру. У пріораті він від’ївся — особливо після того, як повернулася його жінка. Він не погладшав, але його статура поміцнішала, а з очей зник вираз відчаю. Він носив дороге вбрання — туніку із зеленого лінкольнського сукна й черевики з м’якої шкіри — і підперізувався паском зі срібною пряжкою.

Філіп мав поставити запитання, відповідь на яке повинен був дати буханець. Він спитав:

— Скажи, скільки ще років знадобиться, щоб добудувати собор?

Том відкусив шматок хліба. У буханець додавали перед випіканням тверді зернята, і тепер Том випльовував їх на долоню, а всі рахували вголос. Часом, коли хтось набирав повний рот зернят, бувало так, що ніхто не вмів полічити далі за десяток, але тепер це їм не загрожувало, бо за столом зібралися люди освічені — купці й майстри. Вони нарахували тридцять. Філіп удав, що злякався, а Том сказав:

— Тобто я проживу так довго? — І всі засміялися.

Том передав хліб своїй дружині Елені. Філіп насторожено ставився до цієї жінки. Вона мала вплив на чоловіків, як і імператриця Мод, і то була сила, якій Філіп нічого не міг протиставити. У день, коли Елену вигнали з пріорату, вона скоїла дещо жахливе, і Філіп досі не міг спокійно згадувати про це. Він уже думав, що ніколи більше її не побачить, але, на його жах, вона повернулася, і Том благав Філіпа пробачити їй. Том винахідливо зауважив, що коли Господь зміг простити її гріх, то й пріор не має права відмовити. Філіп підозрював, що жіночка не надто розкаюється, але Будівник звернувся до нього того дня, коли добровольці врятували його собор, тож він виконав прохання Тома всупереч тому, що підказував йому інстинкт. Ці двоє одружилися в селищі, у парафіяльній церкві — маленькій дерев’яній будівлі, що була старша за пріорат. Після того Елена поводилася гарно й не давала Філіпові приводу пошкодувати про своє рішення. І все ж таки її присутність бентежила його.

— Скажи, скільки чоловіків кохають тебе? — спитав її Том.

Вона відкусила крихітний шматочок хліба, і всі знову засміялися. Запитання в цій грі могли бути доволі непристойні. Філіп знав, що, якби його зараз не було, вони б ставали дедалі розпуснішими.

Елена нарахувала три зернини. Том удав, що сердиться.

— Я розповім вам, хто ці троє, — сказала Елена.

Філіпові лишалося тільки сподіватися на те, що вона не скаже нічого непристойного.

— Перший — це Том. Другий — Джек. А третій — Альфред.

Люди оплесками зустріли її дотепність, і хліб пішов по колу далі. Наступною була донька Тома, Марта. Вона мала вже дванадцять років, але була дуже сором’язлива. Хліб провістив, що в неї буде троє чоловіків, що, звісно, було дуже малоймовірно.

Коли Марта передала хліб Джекові, Філіп побачив, з яким захватом вона на нього дивиться, і зрозумів, що дівчинка обожнює свого зведенюка.

Джек спантеличував Філіпа. Дитиною він здавався потворним через своє морквяно-руде волосся й вирячені блакитні очі, але тепер, коли виріс, риси склалися доладно, і його обличчя стало таким привабливим, що люди оберталися й дивилися вслід. Але він успадкував від матері шалену вдачу, був недисциплінований і не мав жодного уявлення про покору. Як помічник муляра Джек був нікудишній: замість того, щоб невпинно замішувати розчин і носити каміння, він навалював купою запас на день і йшов робити щось інше. Він постійно кудись зникав. Якось він вирішив, що жодна каменюка на будівництві не підходить для різьблення, тому, не сказавши нікому, пішов аж у каменярню, обрав там потрібний камінь і через два дні привіз його на позиченому поні. Але йому пробачали його провини — і через те, що він був насправді неабияким різьбярем, і завдяки його принадності — рисі, яка, на думку Філіпа, дісталася йому не від матері. Філіп обмірковував, ким би Джек міг стати. Якби він обрав церкву, то легко дійшов би до єпископського сану.

— Скажи, через скільки років ти одружишся? — спитала Джека Марта.

Джек відкусив маленький шматочок: схоже, він прагнув цього. Філіп задумався, хто його обранка. Хлопець, хоч як прикро, набрав повний рот зернят і обурено слухав, як їх рахують. Загалом нарахували тридцять одне.

— Мені буде аж сорок вісім! — запротестував він.

Це потішило всіх, окрім Філіпа, який одразу перевірив його розрахунок і здивувався тому, як швидко Джек впорався. Навіть рахівник Мілій не зміг би так.

Джек сидів поруч із Алієною. Філіп згадав, що кілька разів бачив їх разом упродовж літа. Напевне, їх єднало те, що обоє були дуже розумні. У Кінгзбриджі знайдеться небагато людей, які могли б розмовляти з Алієною нарівні, а Джек, попри всю свою некерованість, здавався дорослішим за інших підмайстрів. І все одно Філіпа дивувала їхня дружба, адже в такому віці п’ять років — велика різниця.

Джек передав хлібину Алієні та поставив їй те саме питання, що ставили йому:

— Через скільки років ти одружишся?

Усі застогнали від розчарування, адже питати те саме вважалося нудним: сенс гри полягав у змаганні з дотепності й кепкування. Але Алієна, у якої, як знав кожен, було багато залицяльників, насмішила всіх, відкусивши великий шмат хліба, немов хотіла підкреслити, як не хоче йти заміж. Однак її хитрість не вдалася: вона виплюнула тільки одне зернятко.

Філіп подумав, що навіть якщо вона й одружиться через рік, то поки не знає, хто стане її нареченим. Він, ясна річ, не вірив у здатність хліба пророкувати. Вона, найпевніше, помре старою дівою — хоча вже й не незаймана, адже люди пліткували, що її або звабив, або зґвалтував Вільям Гамлейський.

Алієна передала буханець своєму братові Річарду, але Філіп не почув, про що вона його спитала. Він досі думав про Алієну. Цього року ні вона, ні він не змогли повністю розпродати вовну. Надлишок був невеликий — менше ніж десята частина того, що мав Філіп, а в Алієни й того менше, але це все одно розчаровувало. Після цього Філіп почав хвилюватися, чи не відмовиться Алієна купувати його вовну наступного року, але вона дотримала слова й заплатила йому сто сім фунтів.

Важливою подією Ширингського ярмарку вовни стало оголошення Філіпа про те, що наступного року Кінгзбридж влаштує власний ярмарок. Більшості це було до душі, адже рента й мито, що стягував Вільям Гамлейський на Ширингському ярмарку, були грабіжницькими, і Філіп планував брати набагато менше. Поки що ніхто не знав, як на це зреагував граф Вільям.

Загалом майбутнє пріорату здавалося Філіпові набагато світлішим, ніж пів року тому. Він здолав труднощі, які спричинило захоплення каменярні, і запобіг Вільямовим спробам зупинити торгівлю на ринку. Його недільний базар знову розквітнув, і доходи від нього цілком покривали витрати на дороге каміння з каменярні неподалік від Мальборо. Будівництво собору не зупинялося навіть під час кризи, хоча все йшло до того. Філіпа тривожило тільки те, що Матильда й досі не була коронована. Хоча вона й правила королівством за підтримки єпископів, до коронації її авторитет спирався виключно на військо. Дружина Стефана й досі утримувала Кент, а погляди у лондонській громаді розділилися. Одна-єдина невдача або невиважене рішення могли потопити Мод — так само, як битва під Лінкольном знищила Стефана, — і тоді знову запанувала б анархія.

Філіп переконував себе ставитися до всього з оптимізмом. Він подивився на людей за столом. Гра добігла кінця, і вони віддавали належне обідові. То були чесні, добрі чоловіки й жінки, які важко працювали й ходили до церкви. Господь подбає про них.

Вони їли овочеву юшку, запечену рибу, приправлену перцем з імбиром, смажену качку й пили молочний кисіль, винахідливо прикрашений червоними та зеленими смужками. Після обіду всі понесли лавки до недобудованого собору, щоб дивитися виставу-міракль.

Теслярі змайстрували дві ширми, які поставили в бічних навах східної частини храму, між стіною нави та першим стовпом аркади — так, щоб ті загородили останній прогін кожної нави. За цими ширмами вже зібралися ченці, які грали в міраклі й чекали на свій вихід. Виконавець ролі святого Адольфія — безбородий послушник з янгольським обличчям — лежав на столі, загорнутий у саван, удаючи мертвого, і старався не хихотіти.

Філіп мав змішані почуття щодо вистави, як і до гри «Скажи скільки, буханцю». Вона могла легко скотитися до непоштивості й вульгарності. Але люди так любили міраклі, що, якби пріор не дозволив, влаштували б власний поза церковними стінами, а без Філіпового нагляду вистава могла стати зовсім непристойною. Крім того, найбільше її любили самі ченці, що грали в ній. Перевдягатися, удавати із себе когось іншого — зухвальця чи навіть святотатця — давало їм можливість випустити пару, оскільки решта їхнього життя проходила в скромності й стриманості.

Перед виставою відслужили звичайну відправу, яку ключар постарався зробити дуже короткою. Після того Філіп стисло розповів про непорочне життя й чудотворні діяння святого Адольфія та сів серед глядачів, щоб дивитися разом із ними.

З-за лівої ширми з’явилася здоровезна фігура, яка спершу здавалася безформною купою чогось яскравого, але, придивившись, всі побачили, що це різноколірне драпування, намотане на актора й закріплене шпильками. Його обличчя було розмальоване, а в руках він тримав мішок із грошима. То був багатий варвар. Його зустріли захопленим гомоном, який змінився сплеском сміху, коли глядачі впізнали актора: то був гладкий брат Бернард — кухар, якого всі знали й любили.

Він кілька разів пройшовся імпровізованою сценою, щоб усі могли його роздивитися, і кинувся на дітей у першому ряді, спричинивши перелякані крики. Після того він підкрався до вівтаря, озираючись навколо, немов хотів переконатися, що його ніхто не бачить, і сховав за ним мішок із грошима. Бернард розвернувся до глядачів, хитро примружився й голосно сказав:

— Недоумкуваті християни не наважаться викрасти моє срібло, бо думають, що його захищає святий Адольфій. Ха!

Із цими словами він сховався за ширмою.

З іншого боку з’явилося кілька вдягнених у лахи розбійників із дерев’яними мечами та сокирами в руках, з обличчями, забрудненими крейдою і сажею. Вони грізно наблизилися до вівтаря, і тут один із них побачив мішок із грошима. Розбійники почали сперечатися, викрадати його чи ні. Добрий Розбійник зауважив, що це принесе їм невдачу, а Поганий Розбійник наполягав, що мертвий святий ніяк їм не зашкодить. Врешті-решт, вони взяли гроші та пішли в куток рахувати їх.

На сцені знову з’явився варвар, став шукати свої гроші й розлютився. Він наблизився до усипальні святого Адольфія та став клясти святого за те, що той не захистив його скарб.

Тут святий встав із могили.

Варвар затрусився зі страху. Святий не звернув на нього уваги й рушив до розбійників. Він драматично вказав перстом на кожного з них і вразив обох. Ті зобразили передсмертні крики, скрутились у гротескні пози та скорчили бридкі гримаси.

Святий помилував тільки Доброго Розбійника, який поклав мішок із грошима за вівтар. Тоді Бернард розвернувся до глядачів і сказав:

— Бережіться всі, хто не вірить у силу святого Адольфія!

Глядачі засвистіли й заплескали в долоні. Актори стояли в наві й розгублено усміхалися. Сенс вистави полягав у моралі, але Філіп знав, що людям найбільше подобалася нісенітність, гнів варвара та передсмертний стогін розбійників.

Коли оплески затихнули, Філіп підвівся, подякував акторам і оголосив, що невдовзі на пасовищі біля річки розпочнуться змагання з бігу. Того дня п’ятирічний Джонатан дізнався, що він, виявляється, не найшвидший бігун у Кінгзбриджі. Він мав змагатися з іншими дітьми у своїй мініатюрній сутані та спричинив несамовитий регіт, коли задрав її до поясу й побіг, явивши всім голу дупку. Однак інші бігуни були старші за нього, і Джонатан фінішував одним з останніх. Коли малий усвідомив це, в нього на обличчі з’явився такий приголомшений і відчайдушний вираз, що Том, співчуваючи, взяв його на руки, щоб заспокоїти.

Між Томом і монастирським вихованцем виникли дуже теплі стосунки, але чоловікові здавалося, що ніхто в селищі не здогадується, що він — справжній батько малого. Том цілий день перебував на подвір’ї пріорату, де пустував Джонатан, тому й бачилися вони часто. Будівник був у тому віці, коли власні діти вже стали задорослі, щоб їх пестити, але ще замалі, щоб подарувати батькові онуків, тож нікого не дивувало, що Том прив’язався до чужого малюка. Навпаки, подейкували, що його батько — Філіп. Таке припущення здавалося цілком природним, хоча Філіп був би шокований, якби дізнався про це.

Джонатан помітив Аарона, старшого сина Малахія, випручався з Томових рук і побіг гратися зі своїм другом, забувши про розчарування.

Поки наввипередки бігали підмайстри, Філіп підійшов до Тома й сів поруч із ним на траву. Стояв спекотний сонячний день, і Філіп відчував, як піт біжить по його голеній голові.

Томове захоплення пріором теж зростало. Коли він дивився навколо й бачив, як завзято змагаються юнаки, як мирно дрімають у затінку старі та як діти весело плескаються в річці, то згадував, що саме Філіп доклався до цього й тримає все у своїй руці. Пріор керував селищем, вершив правосуддя, вирішував, де будувати нові будинки, та врегульовував суперечки. Він дав роботу більшості чоловіків і багатьом жінкам, які або працювали на будівництві, або слугували в пріораті, серці всього цього організму, також підвладному Філіпові. Пріор віднаджував корисливих баронів, вів переговори з королевою та тримав єпископа в межах розумного. Усі ці ситі люди, що відпочивали й розважалися зараз під сонечком, були певною мірою зобов’язані своїм добробутом саме Філіпові. Том дуже добре розумів безмежність Філіпової поблажливості, яка проявилася в тому, що він пробачив Елені. То було не абищо для монаха, і через це чоловік цінував вчинок пріора ще більше. Коли Елена пішла, всю радість від будівництва собору Томові затьмарила самотність. З її поверненням він став почуватися повноцінно. Елена була така сама свавільна, дратівлива, уїдлива та нетерпима, але все це здавалося дріб’язковим, адже пристрасть, що горіла в ній, немов свічка або ліхтар, освітлювала все його життя.

Том із Філіпом дивилися на юнаків, які змагалися, хто швидше пройде на руках.

Переміг Джек.

— Неймовірний хлопець, — сказав Філіп.

— Мало хто вміє так швидко ходити на руках, — відгукнувся Том.

Філіп засміявся.

— Твоя правда — але я не про його акробатичні здібності.

— Знаю.

Кмітливість Джека вже давно і тішила, і засмучувала Тома. Джек живо цікавився будівництвом — а саме цього бракувало Альфредові, — і Том із задоволенням навчав його тонкощів цього ремесла. Проте пасинок був непоштивий і нерідко сперечався зі старшими. У житті завжди краще не показувати своєї переваги, але Джек поки що цього не навчився, навіть після того, як його упродовж кількох років цькував Альфред.

— Йому потрібна освіта, — правив своєї Філіп.

Том насупився. Джек і без того здобував освіту. Він був підмайстром.

— Про що ви?

— Він має навчитися розбірно писати, вивчити латину та читати стародавніх філософів.

Це ще більше збентежило Тома.

— Навіщо? Він стане муляром.

Філіп подивився йому в очі.

— Ти певен? — спитав він. — Він часто робить зовсім не те, чого від нього очікують.

Том раніше не думав про це. Він чув про молодь, що кидала виклик усім очікуванням: графських синів, які відмовлялися йти в бій; дітей королів, що йшли в монастир; сільських байстрюків, котрі ставали єпископами. І справді, Джек цілком скидався на таких.

— То що, на вашу думку, чекає на нього? — спитав Том.

— Залежить від того, чого він навчиться, — відповів Філіп. — Але я хотів би, щоб він служив церкві.

Це здивувало Тома: ким-ким, а церковником він Джека аж ніяк не уявляв. А ще Том почувався доволі прикро враженим. Він сподівався, що його пасинок стане старшим муляром і страшенно розчарувався б, якби хлопець обрав інший життєвий шлях.

Філіп не помітив Томового настрою. Він повів далі:

— Господові потрібно, щоб Йому служили найкращі та найрозумніші. Поглянь на підмайстрів, які змагаються, хто вище стрибне. Усі вони здатні стати теслями, мулярами чи каменярами. Але хто з них може стати єпископом? Ніхто, крім Джека.

«Це правда, — подумав Том. — Якщо Джек має нагоду стати кимось у церкві, ще й з таким впливовим покровителем, як Філіп, він мусить нею скористатися, адже це принесе йому владу й заможність, про які жоден муляр не може й мріяти».

Він неохоче спитав:

— То що саме ви маєте на увазі?

— Я хочу, щоб Джек став послушником.

— Ченцем?!

Це здавалося ще неймовірнішим покликанням для Джека, ніж священство. Якщо хлопець не здатен витримати дисципліну будівельного майданчика, то як він знесе монастирські порядки?

— Більшість свого часу він проводитиме в навчанні, — сказав Філіп. — Засвоїть усе, чого його зможе навчити наставник, а потім я сам займатимусь із ним.

Коли хлопець ставав монахом, його родина зазвичай робила щедру пожертву на користь церкви. Том замислився, скільки йому це коштуватиме. Філіп вгадав його думки.

— Я не проситиму в тебе дару для пріорату, — зауважив він. — Достатньо того, що ти віддаєш свого сина Господові.

Філіп не знав, що Том уже віддав пріоратові одного сина — маленького Джонатана, який саме плескався на мілині, знову задерши сутану вище поясу. Однак Том розумів, що мусить угамувати свої почуття. Філіп зробив щедру пропозицію — він, очевидно, мав потребу в Джекові. Будь-який батько віддав би праву руку заради такої майбутності свого сина. Том пошкодував, що така можливість випала його пасинкові, а не Альфредові. Але то було негідне почуття, і він придушив його в собі. Він має радіти, підбадьорювати Джека та сподіватися, що той зможе змиритися з монастирським ладом.

— Зволікати не можна, — додав Філіп. — Треба встигнути, поки він не покохав якусь дівчину.

Том кивнув. На галявині змагалися з бігу жінки. Він спостерігав за ними, розмірковуючи. Тут він зрозумів, що Елена випередила всіх. Алієна майже наступала їй на п’яти, але його дружина однаково фінішувала першою та здійняла руки в тріумфальному жесті.

Том указав на неї.

— Це не мене треба переконувати, — сказав він Філіпові, — а її.

Алієну здивувало, що Елена обігнала її. Жінка була замолода як на матір сімнадцятирічного хлопця, однаково на десять років старша за Алієну. Тепер вони, спітнілі, важко дихали й усміхались одна одній. Алієна відзначила, що Елена має худорляві м’язисті ноги й стрункий стан. Роки життя в лісі зробили її дуже витривалою.

Підійшов Джек, щоб привітати матір із перемогою. Алієна бачила, що вони дуже люблять одне одного. На вигляд мати й син були зовсім різні: Елена — засмагла брюнетка з глибоко посадженими золотисто-карими очима, а Джек — рудий і блакитноокий. Напевне, він вдався в батька, першого чоловіка Елени. Вони, схоже, соромилися його.

Дивлячись на них, Алієна усвідомила, що Джек нагадує Елені чоловіка, якого вона втратила. Можливо, саме тому вона так захоплювалася ним. Син — то, напевне, було єдине, що залишилося їй від коханого. Фізична схожість у такому разі може мати неабияку силу. Річард, брат Алієни, часом нагадував їй батька — зовнішністю або манерами, — і тоді вона відчувала приплив ніжності. Але набагато частіше Алієна думала, що краще б Річард успадкував батьківський характер, а не зовнішні риси.

Вона знала, що не має приводу бути незадоволеною Річардом. Він пішов на війну й відважно бився, і то було все, що від нього вимагалося. Однак Алієна часто відчувала незадоволення. Вона мала багатство й безпеку, будинок і слуг, файний одяг, коштовні прикраси, повагу та авторитет у місті. Якби її спитали, чи вона щаслива, вона сказала б, що так. Але під її удаваним спокоєм ховався бурхливий потік тривоги. Вона не втратила завзятості в роботі, але часом їй спадало на думку: чи не однаково, яку сукню вона вдягне, і чи потрібні їй прикраси. Якщо всім байдуже до її вигляду, то нащо їй перейматися ним? Хоч як дивно, Алієна стала приділяти більше уваги своєму тілу. Ідучи, вона відчувала, як рухаються її груди. Коли ходила на жіночу половину берега помитися, ніяковіла через те, скільки волосся на її тілі. Сидячи верхи, помічала, які частини її тіла торкаються сідла. То було дивне відчуття: немов хтось підглядає за нею, прагне зазирнути їй під одяг і роздивитися її оголене тіло — і тим кимось була вона сама. Вона сама вдиралася у своє потаємне.

Тепер вона лежала на траві й важко дихала. Піт стікав між її грудьми і по внутрішній поверхні стегон. Її думки повернулися до нагальніших проблем. Алієні не вдалося продати всю вовну. То була не її провина: більшість купців не спродала весь товар, зокрема й пріор Філіп. Однак Філіп, схоже, не переймався цим, а от вона бентежилась. Що їй робити з товаром? Його, звісно, можна було залишити на наступний рік. Але що, як і наступного року її спіткає те саме? Алієна не знала, чи швидко псується вовна, але підозрювала, що із часом вона може висохнути, стати крихкою та непридатною для обробки.

У гіршому разі вона не зможе підтримувати Річарда. Лицарем бути недешево. Його бойовий кінь, що коштував двадцять фунтів, під час битви при Лінкольні перелякався та став майже нікудишнім — скоро братові знадобиться новий. Алієна могла це собі дозволити, але такі витрати проїли б чималу діру в її накопиченнях. Річарда бентежила залежність від сестри — хоча в такій ситуації перебувало чимало лицарів, — він намагався здобути кошти, користуючись з бойових трофеїв, але тепер опинився на боці переможених. Алієна мусила й далі вести справу успішно, щоб брат міг повернути собі графство.

Найгіршим кошмаром для неї було б втратити всі гроші — тоді вони з Річардом знову опинилися б у злиднях, стали жертвами непорядних священників, розпусної знаті й кровожерливих розбійників і закінчили б життя у смердючій темниці, прикуті до стіни, як їхній батько.

Проте Алієну не тільки мучили кошмари, а й тішили щасливі мрії. У мріях вони з Річардом разом жили в замку — їхній колишній домівці. Річард правив так само мудро, як батько, а вона допомагала йому, як колись татові: зустрічала важливих гостей, створювала атмосферу гостинності й сиділа під час бенкетів ліворуч від брата за високим столом. Але останнім часом навіть ця мрія її не радувала.

Алієна потрусила головою, щоб відігнати меланхолію та знову задумалася про вовну. Найпростішим рішенням було не робити нічого. Можна зберігати вовну до наступного року й зазнати збитків, якщо не вдасться її продати. Вона б це пережила. Але її хвилювало, що те саме може статися й ще через рік, а потім стане звичним, тому дівчина почала обмірковувати якесь інше рішення. Вона вже намагалася продати вовну ткачеві в Кінгзбриджі, але той мав цього добра доволі.

Раптом, дивлячись на кінгзбриджських жінок, які відпочивали після змагань, Алієна усвідомила, що більшість із них вміє виготовляти вовняну повсть. То була марудна, але нескладна праця: селяни робили це із часів Адама та Єви. Вовну промивали, вичісували, щоб позбутися клубків, і розділяли на пасма. Із пасом пряли грубу нитку, сплітали з неї рогожу, яку потім валяли, аби вона зсілася й пощільнішала так, щоб із неї можна було шити одяг. Містяни напевне погодилися б робити це за пенні на день. Але скільки часу на це знадобиться? І скільки можна буде виручити за готову тканину?

Варто перевірити цю ідею на якійсь малій кількості вовни. Якщо вдасться, вона найме кількох людей виконувати цю роботу довгими зимовими вечорами.

Алієна підвелася, розпалена своїм задумом. Елена лежала на траві поруч із нею. Джек сидів з іншого боку. Він глянув на Алієну, злегка всміхнувся та відвернувся, немов соромився того, що хтось помітить, як він на неї дивиться. Він був такий кумедний і завжди мав купу ідей. Алієна пам’ятала його ще малим дивним хлопчиком, який не знав, звідки беруться діти. Але вона майже не звернула на нього уваги, коли він повернувся в Кінгзбридж. А тепер Джек здавався їй зовсім іншим, цілком новою людиною, яка з’явилася нізвідки, — квіткою, що розквітнула там, де напередодні була гола земля. По-перше, він уже не був дивакуватим. «Насправді, — подумала вона з легенькою усмішкою, — дівчата, мабуть, вважають його неймовірно вродливим». У нього була приємна усмішка. Утім, Алієна не зважала на його зовнішність, її дивувала його непересічна уява. Як вона дізналася, Джек не просто знав напам’ять кілька поем — а деякі з них мали по кілька тисяч строф, — він також вмів сам складати їх на ходу, і Алієна ніколи не була певна, чи він переповідає, чи вигадує. І то було не найдивовижніше в ньому. Він жваво цікавився всім, і речі, які інші вважали самозрозумілими, часто бентежили його. Якось він спитав, звідки береться вода в річці.

— Щогодини тисячі галонів[138] води плинуть повз Кінгзбридж, день і ніч, цілий рік. Плинули до нашого народження, до народження наших батьків і до народження їхніх батьків. Звідки береться ця вода? Десь є велике озеро, що живить її? Воно, напевне, завбільшки з усю Англію! А що буде, коли воно висохне?

Він постійно казав щось подібне, хоча часом і не таке вигадливе, і Алієна розуміла, як їй бракує цікавих розмов. Більшість людей у Кінгзбриджі могла розмовляти тільки про сільське господарство та перелюб, Алієну ж ні те, ні інше не цікавило. Пріор Філіп, звісно, був не таким, але не часто пускався в балачки: він постійно був у справах — чи то будівництва, чи то монастиря, чи то міста. Алієні здавалося, що Том Будівник також нівроку розумний, але він більше думав, ніж говорив. Джек став її першим справжнім другом. Попри його юність, він був неабияким відкриттям. Коли вона їхала з Кінгзбриджу в справах, то ловила себе на думці, що чекає на повернення, щоб поговорити з ним.

Алієні було цікаво, що спонукає його до таких роздумів. Ця думка змусила її згадати про Елену. Як дивно, що вона виростила дитину в лісі! Алієна розмовляла з Еленою і раніше та бачила в ній споріднену душу — незалежну й самодостатню жінку, невдоволену тим, як життя обходиться з нею. Тож тепер Алієна піддалася імпульсу й спитала:

— Елено, звідки ти дізналася ці історії?

— Від Джекового батька, — одразу відповіла та, і на її обличчі з’явилася стримана усмішка, з якої Алієна зрозуміла, що заглиблюватися в цю тему не варто.

Тут їй на думку спало дещо інше.

— Ти вмієш валяти тканину?

— Звісно, — відповіла Елена. — Хто ж не вміє?

— Ти згодилася б плести за гроші?

— Можливо. Що ти задумала?

Алієна пояснила. Елена не мала нагальної потреби в грошах, бо їх заробляв Том, але Алієна підозрювала, що жінка була б не проти заробити щось сама. Вона не помилилася.

— Так, можна спробувати, — сказала Елена.

До них підійшов Альфред — Еленин пасинок. Як і його батько, Альфред був високий і кремезний. Його обличчя ховалося під кошлатою бородою, а очі були вузькі, тож погляд здавався лукавим. Він умів читати, писати й лічити, але, попри це, був доволі нетямущим. Однак справи його йшли непогано, він мав власну бригаду каменярів, підмайстрів і робітників. Алієна не вперше помічала, що здоровані часто стають керівниками, незалежно від розумових здібностей. Як десятник Альфред, звісно, мав перевагу: він завжди міг знайти роботу для своїх людей, адже його батько був головним будівничим Кінгзбриджзького собору.

Він сів на траву поруч із нею. На його велетенських ножищах були важкі шкіряні чоботи, посірілі від кам’яного пилу. Алієна не часто розмовляла з ним. Вони мали дещо спільне, адже були єдиними молодими людьми в Кінгзбриджі, що належали до заможних містян, — тих, які мешкали в будинках під самим муром пріорату, — але він здавався неймовірно тупим. За мить Альфред заговорив.

— Тут потрібна кам’яна церква, — несподівано сказав він.

Очевидно, він не сумнівався, що його і так зрозуміють. Алієна хвильку розмірковувала, а потім спитала:

— Ти маєш на увазі парафіяльну церкву?

— Так, — відповів він, немов це було самоочевидне.

У парафіяльній церкві тепер часто справляли служби, адже крипта собору була тісна й душна, а населення Кінгзбриджу збільшилося. Але то була стара дерев’яна будівля з очеретяним дахом і ґрунтовою підлогою.

— Ти маєш рацію, — погодилась Алієна. — Нам потрібна кам’яна церква.

Альфред подивився на неї з надією. Вона замислилася: яких слів він чекає від неї? Елена, що, схоже, звикла витягувати з нього подробиці, спитала:

— Про що ти, Альфреде?

— Як починають будувати церкви? — запитав він. — Що робити, якщо нам потрібна кам’яна церква?

— Гадки не маю, — знизала плечима Елена.

Алієна насупила брови.

— Можна створити парафіяльну гільдію, — підказала вона.

Парафіяльна гільдія була спілкою людей, що періодично влаштовували бенкети, під час яких збирали гроші на потреби місцевої церкви — зазвичай на закуп свічок або для допомоги вдовам і сиротам. У маленьких селищах гільдій не було, але Кінгзбридж уже не вважався селищем.

— Як це зарадить? — спитав Альфред.

— Члени гільдії дадуть гроші на нову церкву, — відповіла Алієна.

— Тоді треба заснувати гільдію, — сказав він.

Алієна подумала, що, можливо, недооцінила його. Альфред ніколи не здавався їй побожним, але ось прагне зібрати гроші на будівництво нової церкви. Певно, в нього є якісь приховані риси. Аж тут вона усвідомила, що Альфред був єдиним підрядником у Кінгзбриджі, тому й будівництво церкви напевне дісталося б йому. Можливо, він і не хапав зірок з неба, але винахідливості йому не бракувало.

Але, хай там як, ця ідея була їй до вподоби. Кінгзбридж перетворювався на місто, а всі міста мали по кілька церков. Коли з’явиться альтернатива собору, місто вже не буде повністю залежати від монастиря. Наразі Філіп був безперечним лордом і господарем. Він не поводився як тиран, але рано чи пізно настане час, коли міським купцям буде краще мати власну церкву.

— Поясниш іншим про гільдію? — спитав Альфред.

Алієна вже відсапалася після бігу. Їй не дуже кортіло змінювати товариство Елени й Джека на компанію Альфреда, але ідея захопила її, та й відмовляти було незручно.

— Так, радо, — сказала вона, підвелася й пішла з ним.

Сонце сідало. Ченці розпалили вогнище та подали традиційний ель, приправлений імбиром. Джек із матір’ю залишилися самі, і він, користуючись з нагоди, хотів дещо спитати, але хвилювався. Тут хтось заспівав, і він, знаючи, що мама може щохвилини приєднатися, випалив:

— Мій тато був менестрелем?

Елена подивилася на нього. Вона була здивована, але не сердилася.

— Звідки ти знаєш це слово? Ти ніколи не бачив менестреля.

— Від Алієни. Вона їздила у Францію разом із батьком.

Мати подивилася на вогнище, що яскравіло на галявині у вечірньому присмерку.

— Так, він був менестрелем. Він розповів мені всі ці поеми, а я потім переповіла тобі. А ти тепер переповідаєш їх Алієні?

— Так, — сором’язливо відповів Джек.

— Ти дуже кохаєш її, правда ж?

— Це так очевидно?

Вона лагідно усміхнулася.

— Думаю, що тільки мені. Вона значно старша за тебе.

— На п’ять років.

— Але ти здобудеш її. Ти точно як твій батько. Жодна жінка не могла встояти перед ним.

Джек соромився розмовляти про Алієну, але йому хотілося якомога більше дізнатися про свого батька, тож він намагався продовжити розмову. Проте тут, як на зло, підійшов Том, всівся поруч із ними й одразу заговорив:

— Я розмовляв із пріором Філіпом про Джека. — Голос вітчима був безжурним, але Джек відчув якусь приховану напругу, і в нього з’явилося передчуття, що на нього чекає якась неприємність. — Філіп каже, хлопцеві потрібна освіта.

Мати відповіла із цілком передбачуваним обуренням:

— Джек освічений. Він уміє читати й писати англійською та французькою, він знає лік і може розповісти напам’ять кілька книг поезій…

— Не викривляй мої слова, — твердо мовив Том. — Філіп не казав, що Джек неграмотний. Навпаки, він вважає, що хлопець такий розумний, аж потребує подальшої освіти.

Ці компліменти не радували Джека. Він поділяв материну недовіру до церкви й був певен, що тут криється якась пастка.

— Подальшої? — зневажливо перепитала Елена. — Чого ще цей монах може його навчити? Я тобі скажу. Теології. Латини. Риторики. Метафізики. Лайна з-під корови.

— Не треба так одразу все відкидати, — м’яко сказав Том. — Якщо Джек погодиться на Філіпову пропозицію, піде до школи, навчиться писати гарним писарським почерком, вивчить латину, теологію та інші дисципліни, які ти звеш лайном з-під корови, він зможе стати писарем у якогось графа або єпископа й із часом буде заможним і впливовим. Як то кажуть, баронами не народжуються.

Очі Елени погрозливо звузилися.

— Кажеш, якщо погодиться на Філіпову пропозицію? І що ж Філіп пропонує?

— Щоб Джек став послушником…

— Тільки через мій труп! — закричала Елена й схопилася на ноги. — Проклята церква не забере мого сина! Ці підступні, брехливі ченці забрали його батька, але Джек їм не дістанеться! Я краще ножа встромлю у Філіпове черево, клянуся всіма богами!

Том не вперше бачив Елену в гніві, тому цей спалах не вразив його. Він спокійно зауважив:

— Що в тебе вселилося, жінко? Хлопцеві пропонують неймовірні можливості.

Джека найбільше збентежили її слова про те, що підступні й брехливі ченці забрали його батька. Що вона мала на увазі? Він хотів спитати, але то була не найбільш слушна мить.

— Він не стане монахом! — закричала вона.

— Якщо він не хоче бути монахом, то й не стане.

Мати похмуро подивилася на чоловіка.

— Цей хитрий піп уміє добиватися свого, — сказала вона.

Том обернувся до Джека.

— Час і тобі щось сказати, хлопче. Чого ти прагнеш у житті?

Джек ніколи ще не обмірковував цього, але відповів без жодних сумнівів, немов прийняв рішення вже давно:

— Я стану старшим майстром, як ти. І збудую найпрекрасніший собор у світі.

Червоне кружало сонця зникло за обрієм, і настала ніч. То був час для останнього ритуалу дня літнього сонцестояння: плавучих бажань. Джек мав напоготові недогарок свічки та шматок деревини. Він поглянув на Елену й Тома. Ті дещо оторопіло дивилися на нього: його певність у власному майбутньому заскочила їх зненацька. Що ж, не дивно: його так само.

Джек побачив, що батьки більше нічого не збираються йому казати, і побіг через галявину до ватри. Він запалив від вогню суху гілку, розтопив низ свічки та приліпив її до шматка дерева, а потім запалив ґніт. Більшість селян робили те саме. Ті, хто не мав свічок, майстрували із сухої трави й очерету щось на зразок човника та замість ґнота сплітали посередині цього човника травинки.

Джек побачив неподалік від себе Алієну. Ватра освітлювала її обличчя, а сама вона здавалася глибоко замисленою.

— Алієно, що ти загадала? — імпульсивно спитав він.

— Мир, — відповіла вона, не замислюючись, а потім відвернулася, дещо збентежена.

Джек задумався, чи було безумством кохати її. Він їй подобався — вони стали друзями, — але думка про те, щоб лежати голими й цілувати гарячу шкіру одне одного, була їй така сама чужа, як близька йому.

Коли всі приготувалися, то поставали на коліна біля річки або зайшли на мілину. Усі загадали бажання, тримаючи свої мерехтливі вогники. Джек заплющив очі й уявив собі Алієну — як вона лежить у ліжку, а її груди визирають з-під ковдри, і як простягає руки до нього зі словами: «Кохай мене, мій чоловіче».

Потім усі обережно пустили свої вогники по воді. Якщо поплавець тонув або згасав вогник, це означало, що бажання нізащо не здійсниться. Щойно Джек відпустив свою деревинку, вона зникла в темряві — виднівся тільки вогник. Якийсь час хлопець стежив за ним, аж поки той розчинився серед сотень інших вогнів, що хиталися над водою та несли бажання за течією, а потім повернули за вигін річки й зникли з очей.

III

Упродовж усього літа Джек розповідав Алієні історії.

Вони зустрічалися неділями — спершу час від часу, а згодом постійно — на галявині біля невеличкого водоспаду. Він розповів їй про Карла Великого та його лицарів, про Вільгельма Завойовника та сарацинів. Коли Джек розповідав, то цілком занурювався в сюжет. Алієні подобалося спостерігати, як змінюється вираз його юного обличчя. Він обурювався через несправедливість, дивувався зраді, захоплювався відвагою лицарів і зворушувався до сліз, коли йшлося про героїчну смерть. Його емоції були такі заразливі, що й вона не могла не зворушуватись. Деякі поеми були надто довгі, щоб розповісти їх за один день, тому він переповідав їх по частинах і завжди зупинявся на напруженому моменті, щоб Алієна весь тиждень думала про те, що станеться далі.

Вона нікому не розповідала про ці зустрічі, хоча й не знала чому. Можливо, тому, що ніхто не розумів чарів, які мали поеми. Хай там як, Алієна давала іншим зрозуміти, що йде на свою звичайну недільну прогулянку, і Джек, не змовляючись із нею, чинив так само. А згодом їм стало здаватися, що якби вони розповіли комусь, це сприйняли б як зізнання в якійсь провині, і отак, зовсім випадково, їхні зустрічі стали таємними.

Однієї неділі Алієна задля переміни читала йому «Александрію». На відміну від Джекових поем про придворні інтриги, міжнародну політику та несподівану смерть на полі битви, роман розповідав про кохання та магію. Джека дуже захопили нові сюжетні елементи, і наступної неділі він почав розповідати роман, який вигадав сам.

Серпень добігав кінця, але було ще спекотно. Алієна взула сандалі й одягла легку полотняну сукню. У лісі стояла тиша, яку порушували тільки дзюркотіння водоспаду та Джеків голос, що то наростав, то стишувався. Історія почалася традиційно — з опису відважного лицаря, ставного й дужого бійця, озброєного чарівним мечем, перед яким стояло складне завдання: вирушити в далекий східний край і привезти лозу, на котрій росли рубіни. Проте дуже скоро сюжет відхилився від звичайної моделі. Лицар загинув, а в центрі подій опинився його зброєносець — хоробрий, але злиденний юнак сімнадцяти років, безнадійно закоханий у королівську дочку, прекрасну принцесу. Зброєносець присягнувся виконати наказ, даний його володареві, навіть попри те, що він був іще молодий і недосвідчений та мав лише рябого поні й лук.

Замість того щоб вразити ворогів одним страшним ударом магічного меча, як зазвичай робили герої таких історій, зброєносець відчайдушно бився із ворогами й перемагав лише завдяки щасливому випадку або винахідливості, дивом уникаючи смерті. На відміну від безстрашних лицарів Карла Великого, він боявся супротивників, але не відступав від свого завдання, хоча його мета, як і його кохання, здавалися безнадійними.

Незламність зброєносця захопила Алієну більше за могутність лицаря. Вона кусала пальці з хвилювання, коли він потрапив на ворожі терени, ахнула, коли ледь ухилився від меча велетня, і зітхнула, коли, поринувши в сон, побачив далеку принцесу. Кохання до неї здавалося невіддільним від його незламності.

Урешті-решт він привіз лозу, на якій росли рубіни, і приголомшив весь королівський двір.

— Але зброєносця мало хвилювали всі ті барони та графи, — сказав Джек і презирливо клацнув пальцями. — Його цікавила одна-єдина людина. Тієї ночі він обійшов охорону за допомогою хитрощів, яких навчився під час подорожі на схід, і прокрався до спочивальні принцеси. Нарешті він стояв поруч з її ліжком і дивився на її обличчя. — Говорячи це, Джек глянув просто у вічі Алієні. — Вона одразу ж прокинулася, але не злякалась. Зброєносець лагідно взяв її за руку. — Джек став програвати цю сцену. Алієну так зачарувала напруженість його погляду та сила кохання юного зброєносця, що вона навіть не звернула увагу на те, що Джек тримає її за руку. — Він сказав, що кохає її всім серцем, і поцілував принцесу в губи.

Джек нахилився й поцілував Алієну. Він торкнувся її губ так ніжно, що вона того майже не відчула. Це відбулося дуже швидко, і він негайно повернувся до розповіді.

— Принцеса заснула, — продовжив він.

Алієна подумала: «Невже це насправді сталося? Джек поцілував мене?» Вона не могла в це повірити, але й досі відчувала доторк його губ.

— Наступного дня зброєносець попросив у короля руки принцеси — на винагороду за те, що привіз додому коштовну лозу.

Алієна вирішила, що Джек поцілував її ненавмисно, — то була частина оповідання. Він, мабуть, сам не розумів, що робить, і краще про це забути.

— Король йому відмовив. Серце зброєносця було розбите. Усі придворні кепкували з нього. Того ж дня він покинув той край на своєму рябому поні, але присягнувся, що колись повернеться й таки одружиться з прекрасною принцесою.

Джек зупинився й відпустив руку Алієни.

— А що було далі? — спитала вона.

— Не знаю, — відповів Джек. — Я ще про це не думав.

До парафіяльної гільдії приєдналися всі впливові люди Кінгзбриджу. Для більшості з них це було незвично, але думка про те, що Кінгзбридж став містом, захопила їх, а прохання забезпечити місту кам’яну церкву неабияк потішило їхнє самолюбство.

Алієна з Альфредом зібрали всіх на перший обід гільдії в середині вересня. Серед присутніх не було пріора Філіпа, який неприязно поставився до цього задуму, хоча й не аж так, щоб заборонити його; Тома Будівника, що став на бік Філіпа; і Малахія, котрому забороняла брати участь у гільдії його релігія.

Тим часом Елена наткала паку тканини з надлишку вовни, що залишався в Алієни. Тканина вийшла груба та безколірна, але годилася для монашого вбрання, і келар пріорату, Катберт Білоголовий, купив її. Ціна була низька, але однаково тканина коштувала вдвічі більше за вовну, і навіть з урахуванням того, що робота Елени обходилася пенні на день, Алієна заробила пів фунта.

Катберт був не проти купити ще сукна за такою самою ціною, тому Алієна придбала Філіпів надлишок і найняла десятьох працівників, здебільшого жінок, ткати. Елена погодилася наткати ще одну паку, але відмовилася валяти, бо то була надважка праця; інші сказали те саме.

Алієна розуміла їх. Валяння було виснажливою працею. Дівчина пам’ятала, як вони з Річардом зверталися до старшого майстра-валяльника у Вінчестері з проханням дати їм роботу. Двоє валяльників збивали тканину ціпками, а жінка лила на неї воду. Вона показала Алієні свої загрубілі червоні руки, а коли один з робітників поклав сувій тканини Річардові на плече, той аж упав на коліна. Більшість могла зваляти невелику кількість — на одяг собі та своїм рідним, — але тільки дужим чоловікам було до снаги працювати так цілий день. Алієна дала розпорядження ткалям робити не зваляну тканину, щоб потім найняти чоловіків, які її зваляють, або продати старшому валяльнику у Вінчестері.

Обід гільдії відбувся в дерев’яній церкві. Частування організувала Алієна. Вона розділила обов’язки з приготування їжі між членами гільдії, більшість з яких мала слуг. Альфред і його робітники збили великий стіл із козел і дощок. Вони також купили міцного елю та барильце вина.

Гості посідали по боках столу — чільне місце й кінець столу не зайняв ніхто, адже в гільдії всі були рівні. Алієна вдягла темно-червону шовкову сукню, прикрашену золотою брошкою з рубінами, і темно-сіру ротонду із широкими рукавами — за останньою модою. Парох проказав молитву: він, звісно, усіляко підтримував створення гільдії, адже нова церква мала підвищити його впливовість і примножити прибутки.

Альфред розповів, скільки треба витратити на будівництво нової церкви і скільки часу на це знадобиться. Він казав так, немов сам склав кошторис і графік, проте Алієна знала, що насправді це зробив Том. Будівництво мало тривати два роки й коштувати дев’яносто фунтів, і Альфред запропонував сорока членам гільдії сплачувати по шість пенсів на тиждень. То було дещо більше, ніж вони розраховували, Алієна бачила це з виразу їхніх облич. Хай там як, але всі погодилися робити ці внески, хоча Алієні здавалося, що один чи двоє будуть ухилятися від сплати.

Для неї самої то були невеликі гроші. Подивившись на інших людей за столом, Алієна усвідомила, що, напевне, найзаможніша з них. Жінки були в меншості: крім неї, за столом сиділи броварка, яка славилася добрим міцним елем; кравчиня, в котрої працювали дві швачки й кілька підмайстрів; і вдова чоботаря, що керувала його справою після смерті чоловіка. Алієна була наймолодшою серед жінок та й чоловіків, крім Альфреда, який був на рік чи два молодший за неї.

Алієна скучила за Джеком. Вона хотіла почути другу частину його історії про юного зброєносця. То був святковий день, і дівчина думала про те, щоб зустрітися з ним на галявині. Можливо, вона ще встигне, тільки пізніше.

Розмови за столом крутилися навколо громадянської війни. Дружина Стефана, королева Матильда, чинила спротив, якого ніхто від неї не чекав: недавно вона взяла Вінчестер і захопила в полон Роберта Глостерського. Роберт був братом імператриці Мод і командував її військом. Подейкували, що королева була лише символічною фігурою, а насправді заколотників очолював саме Роберт. Хай там як, а полонення Роберта мало для Мод такі самі наслідки, як полонення Стефана для лоялістів, і всі охоче обмінювалися думками про те, як війна розвиватиметься надалі.

Питво на цьому бенкеті було міцнішим за те, яким частував пріор Філіп, і в міру того, як страви змінялися, гуляки ставали дедалі шумнішими. Парох не старався стримувати їх — певно, тому, що й сам пив не менше за інших. Альфред, який сидів поруч з Алієною, здавався заклопотаним, але навіть він встигнув набратися. Сама Алієна не надто захоплювалася міцними напоями та зазвичай випивала хіба що кубок яблучного сидру за обідом.

Коли з їжею покінчили, хтось запропонував тост за Альфреда й Алієну. Альфред засвітився з радощів, коли почув це. Після того люди заспівали, і Алієна стала розмірковувати, чи скоро в неї з’явиться нагода вислизнути звідси.

— Непогано ми впоралися, — сказав їй Альфред.

Алієна усміхнулася.

— Подивимося, скільки з них сплачуватиме по шість пенсів на тиждень через рік.

Альфред не хотів чути жодних побоювань чи застережень.

— Непогано, — повторив він. — Ми добре спрацювались. — Він підніс келих і випив. — Згодна, що ми добре спрацювались?

— Безперечно, — відповіла вона, щоб потішити його.

— Мені сподобалося, — вів він далі, — те, що ми з тобою зробили: цю гільдію.

— Я також дуже задоволена, — ввічливо сказала вона.

— Справді? Це мене дуже тішить.

Алієна уважніше придивилася до Альфреда. Нащо він так підкреслює це? Розмовляє начебто чітко та ясно й не виказує ознак сильного сп’яніння.

— Нам вдалося, — нейтрально додав він і поклав руку їй на плече.

Вона ненавиділа, коли її торкалися, але привчила себе не сіпатися, тому що це сильно ображало чоловіків.

— Скажи мені дещо, — він інтимно понизив голос. — Яким ти бачиш свого чоловіка?

«Хоч би він не попросив мене піти за нього заміж», — похмуро подумала вона й відповіла так само, як завжди відповідала на подібні запитання.

— Мені не потрібен чоловік — я і з братом чимало мороки маю.

— Але тобі потрібне кохання, — заперечив Альфред.

Алієна подумки застогнала.

Вона саме збиралася йому відповісти, аж тут Альфред звів руку, давши їй знак мовчати, — ця мужицька звичка особливо дратувала Алієну.

— Не кажи мені, що не потребуєш кохання, — вів далі він. — Усі потребують кохання.

Алієна пильно подивилася на нього. Вона знала, що може здаватися дивною: більшість жінок прагнула вийти заміж, а коли їм виповнювалося двадцять два роки, як Алієні, вони вже не просто прагнули, а відчайдушно на те сподівалися. «Що зі мною не так?» — подумала вона. Альфред був молодим, здоровим і заможним: половина дівчат Кінгзбриджу охоче пішли б за нього. На якусь мить вона навіть задумалася, чи не сказати йому «так». Але думка про те, щоб жити з Альфредом, щодня вечеряти з ним, ходити з ним у церкву та народжувати від нього дітей була нестерпною. Краще вона буде сама. Алієна похитала головою.

— Забудь, Альфреде, — твердо мовила вона. — Мені не потрібен чоловік — ані для кохання, ані для чогось іще.

Але він не збирався відступати.

— Я кохаю тебе, Алієно, — сказав він. — Я став такий щасливий, коли ми почали робити щось разом. Ти мені потрібна. Станеш моєю дружиною?

І от він вимовив це. Їй було прикро, адже тепер вона мала формально йому відмовити. А ще Алієна знала, що немає сенсу робити це лагідно: чоловіки сприймали люб’язність за нерішучість і тоді починали тиснути ще сильніше.

— Ні, не стану, — відрубала вона. — Я тебе не кохаю, наша спільна робота не надто мене тішила, і я не одружилася б з тобою, навіть якби ти був єдиним чоловіком на землі.

Він образився. Напевне, високо оцінював свої шанси. Алієна ж не сумнівалася, що нічого не зробила для того, щоб його принадити. Вона ставилася до нього як до рівного компаньйона, слухала те, що він казав, розмовляла з ним щиро й прямо, виконувала свої обов’язки та чекала, що він так само виконає свої. Але, очевидно, він був із тих чоловіків, які й це сприймали як заохочення.

— Як ти можеш таке казати? — прошипів він.

Алієна зітхнула. Її слова зачепили Альфреда, їй було його шкода. Але за мить він обуриться і стане поводитися так, немов його безпричинно скривдили, а потім переконає себе в тому, що вона навмисне образила його, і стане агресивним. Не всі залицяльники, яких відкинула Алієна, так поводилися — лише певного типу, і Альфред належав саме до нього. Краще буде, якщо вона піде просто зараз.

Вона підвелася.

— Я поважаю твоє освідчення й дякую за те, що ти мене так вшанував, — сказала вона. — Прошу й тебе поважати мою відмову, і не питай мене про це знов.

— Ти, мабуть, поспішаєш зустрітися з моїм шмаркатим зведеним братом, — їдко відповів він. — Навряд чи він тебе вправно жарить.

Алієна зашарілася зі зніяковілості. Схоже, люди стали звертати увагу на її дружбу з Джеком, а Альфред уже навіть криво розтлумачив її. Так, вона поспішала зустрітися з Джеком і не дозволить Альфредові стати на заваді. Алієна нахилилася й різко наблизила своє обличчя до його. Той смикнувся. Вона тихо, розділяючи кожне слово, сказала:

— Іди. До. Біса.

А потім розвернулася й вийшла.

Раз на місяць пріор Філіп чинив суд у крипті. Раніше він робив це раз на рік, і навіть тоді суд не часто розтягувався на цілий день. Але тепер, коли населення збільшилося, порушень законів також побільшало — аж удесятеро.

Змінилися й провини. Раніше більшість із них стосувалася землі, врожаїв або худоби. Жадібний селянин міг перенести огорожу, щоб розширити свою ділянку за рахунок сусідських, робітник — поцупити мішок зерна у вдови, на яку працював, злиденна багатодітна жінка — подоїти чужу корову. А тепер більшість спорів крутилася навколо грошей. Про це думав Філіп, сідаючи слухати справи першого дня грудня. Підмайстри крали гроші в майстрів, чоловіки цупили накопичення в тещ, купці розраховувалися фальшивою монетою, а заможні жінки недоплачували простакуватим слугам, які ледь могли порахувати свій тижневий заробіток. П’ять років тому в Кінгзбриджі не було таких злочинів, бо ніхто не мав грошей.

Філіп майже всіх карав штрафом. Він також міг розпорядитися відшмагати порушника, або забити в колодки, або замкнути в карцер під монашим дорміторієм, але це траплялося нечасто — лише коли йшлося про провини, пов’язані із застосуванням сили. Він мав право вішати крадіїв, і в пріораті були міцні дерев’яні шибениці, але жодного разу не скористався цим правом і потайки сподівався, що ніколи не скористається. Найтяжчі злочини — убивство, полювання на королівських оленів і дорожній розбій — розглядав королівський суд у Ширингу на чолі із шерифом, а шериф Юстас вішав більше ніж достатньо.

Сьогодні Філіп повинен був розглянути сім випадків недозволеної молотьби зерна. Він відклав їх насамкінець, щоб ухвалити рішення одразу по всіх. Пріорат щойно збудував новий водяний млин поряд зі старим — тепер Кінгзбридж уже не міг обійтися одним. Але за новий млин довелося платити, тому всі мали нести своє зерно в пріорат. Правду кажучи, цей закон існував давно й діяв у всіх феодальних маєтках королівства: селянам не дозволялося самостійно молоти зерно — вони мусили платити лордові, щоб той робив це за них. Упродовж останніх років, коли місто збільшилося, а старий млин став часто ламатися, Філіп не зважав на численні випадки незаконної молотьби, але тепер мусив приструнити порушників. Їхні імена були написані на грифельній дошці, і він почав читати їх уголос, починаючи з найзаможніших:

— Річарде Довгий Акре, брат Франциск бачив, що ти маєш велике жорно, яке крутили двоє чоловіків.

Франциск був мельником у пріораті.

Вперед вийшов фермер заможного вигляду.

— Так, мілорде пріоре, але я велів його зламати.

— Заплати шістдесят пенсів. Енідо Броварко, у тебе в броварні був ручний млин. Ми бачили, що ним користувався Ерік Енідсон, з нього також буде стягнено штраф.

— Так, мілорде, — відповіла жінка із червоним обличчям і крутими плечима.

— І де той млин тепер? — спитав Філіп.

— Я викинула його в річку, мілорде.

Філіп не повірив їй, але нічого не міг вдіяти.

— Штраф двадцять чотири пенси, і дванадцять за твого сина. Волтере Чинбарю… — Філіп рушив списком далі та штрафував людей відповідно до суворості провини, аж поки дістався останніх імен у списку: найбідніших мешканців.

— Вдово Ґодо! — Уперед вийшла літня жінка з худорлявим обличчям у збляклому чорному одязі. — Брат Франциск каже, що бачив, як ти мелеш зерно каменями.

— Я не мала пенні, щоб заплатити мельникові, мілорде, — сказала вона ображено.

— Але ти мала пенні на зерно, — зауважив Філіп. — Ти маєш бути покарана, як і всі інші.

— Хочете, щоб я померла з голоду? — з викликом спитала вона.

Філіп зітхнув. Краще б брат Франциск заплющив очі на те, що Ґода порушила закон.

— Коли в Кінгзбриджі хтось востаннє помер з голоду? — запитав він і подивився на містян. — Хтось пам’ятає, коли востаннє в нашому місті помирали з голоду? — Філіп зробив паузу, немов чекав на відповідь, і закінчив: — Якщо таке й було, то ще до мене.

— Дік Безхатько помер минулої зими, — зауважила Ґода.

Філіп пам’ятав його — то був жебрак, що спав у хлівах і на стайнях.

— Дік завалився п’яний на вулиці серед ночі, а коли засніжило — замерз до смерті, — сказав він. — Голод тут ні до чого, а якби він був хоч трохи тверезий, щоб дістатися пріорату, то не замерз би. Якщо ви голодуєте, не обманюйте мене, а приходьте по допомогу. А якщо ви надто горді й вважаєте за краще порушувати закон, то мусите відповідати за це, як і всі інші. Ти чуєш мене?

— Так, мілорде, — похмуро відповіла стара.

— Фартинг штрафу, — сказав Філіп. — Суд завершено.

Він встав і зійшов нагору сходами, що вели з крипти на перший поверх.

Будівництво нового собору дуже сповільнилося, як завжди бувало за місяць до Різдва. Незавершену кам’яну кладку накрили соломою та гноєм зі стайні — щоб її не пошкодив мороз. Муляри казали, що не можна будувати взимку. Філіп спитав, чому не можна накривати стіни на ніч, а вранці знімати солому, адже вдень мороз не такий сильний. Том відповів, що стіни, збудовані взимку, заваляться. Філіп повірив, але подумав, що то не через мороз. Йому здавалося, що справжньою причиною було те, що вапняний розчин міг достатньо затвердіти лише через кілька місяців. Зимова перерва робила кладку достатньо міцною, щоб можна було продовжувати будівництво. Це також пояснювало мулярські забобони, які начебто забороняли їм будувати більше ніж двадцять футів[139] заввишки за один рік. Крім того, якщо розчин був сирий, нижні рівні кладки могли деформуватися під вагою робітників.

Філіп здивувався, коли побачив усіх мулярів на будівництві, у вівтарній частині, і пішов подивитися, що там відбувається.

Вони зробили напівкруглу дерев’яну арку, поставили її сторчака та підперли жердинами з обох боків. Філіп знав, що ця дерев’яна арка зветься опалубкою — вона призначалася для того, щоб тримати кам’яну арку, поки вона будується. Але наразі муляри збирали арку на землі й не закріпляли каміння розчином — щоб пересвідчитися в тому, що всі елементи належним чином припасовано. Підмайстри й робітники підіймали каміння та клали його на опалубку, а муляри критично оглядали конструкцію.

Філіп подивився на Тома й спитав:

— Що це буде?

— Арка галереї-трибуни.

Філіп інстинктивно подивився вгору. Аркада була завершена ще минулого року, а галерею над нею мали закінчити наступного. Після того залишиться зробити ряд вікон для освітлення хорів, а над ними — вже дах. Поки стіни були вкриті на зиму, муляри різали каміння, щоб підготуватися до роботи наступного року. Якщо ця арка складеться правильно, каміння для всіх інших виріжуть за такою самою формою.

Підмайстри, серед яких був і Томів пасинок Джек, складали арку з клинчастих каменів, що звалися вусуарами. Хоча арка й мала розташовуватися на висоті, її однаково оздоблювали складним декоративним орнаментом, тому кожен камінь (із зовнішнього боку) мав великі іклоподібні виступи, під якими йшов ряд маленьких медальйонів, а ще нижче — простий кіматій[140]. Коли камені складали докупи, візерунки ідеально об’єднувалися й утворювали три суцільні вигини — один з ікл, один з медальйонів і один — із кіматія. Виникало враження, що арка складається з трьох кам’яних півкіл, покладених по черзі, а не з клинчастих каменів, припасованих один до одного. Складність полягала в тому, щоб припасувати їх ідеально, інакше ця ілюзія зникала.

Філіп спостерігав, як Джек вкладає центральний камінь, — арка була зібрана. Четверо мулярів взялися за молоти та вибили клини, що тримали дерев’яну опалубку. Вона драматично впала, але, хоча каміння не було скріплене розчином, арка залишилася стояти. Том Будівник крякнув від задоволення.

Хтось потягнув Філіпа за рукав. Той обернувся і побачив молодого монаха.

— До вас гість, отче. Він чекає у вашому будинку.

— Дякую, сину мій.

Філіп покинув будівельників. Якщо монахи відвели гостя в будинок пріора, то мав бути якийсь важливий відвідувач. Філіп перетнув подвір’я та увійшов до своєї оселі.

Гостем виявився його брат Френсіс. Філіп тепло обійняв його. Брат мав стурбований вигляд.

— Тобі дали щось поїсти? — спитав Філіп. — Схоже, ти виснажений.

— Дякую, мені принесли хліба з м’ясом. Я впродовж усієї осені мандрував між Бристолем, де був ув’язнений король Стефан, і Рочестером, де утримували графа Роберта.

— Ти кажеш «був».

Френсіс кивнув.

— Я вів переговори про обмін Стефана на Роберта. Їх обміняли в День усіх святих. Король Стефан повернувся у Вінчестер.

Філіп здивувався.

— Як на мене, імператриця Мод продешевила: віддала короля за графа.

Френсіс похитав головою.

— Без Роберта Мод безпорадна. Вона нікому не подобається, ніхто їй не довіряє. Її підтримка послаблювалася, тому вона мала його повернути. Королева Матильда розумна. Вона не погоджувалася взяти на обмін когось іншого — наполягала й одержала те, що хотіла.

Філіп підійшов до вікна й визирнув надвір. Задощило. Холодний косий дощ накрив будівництво, затьмарив високі стіни собору й забарабанив по низьких очеретяних дахах робітничих повіток.

— І що це означає? — спитав він.

— Те, що Мод знову лише претендентка на трон. Врешті-решт, Стефан був коронований, на відміну від неї.

— Але ж саме Мод дала дозвіл на мій ринок.

— Так. Можуть виникнути проблеми.

— Мій дозвіл буде скасовано?

— Ні. Він був належним чином дарований законною правителькою, яку затвердила церква. Те, що її не коронували, ні на що не впливає. Але Стефан може відкликати дозвіл.

— Ринок дає нам можливість платити за каміння, — тривожно сказав Філіп. — Без нього будівництво зупиниться. Це дуже погана звістка.

— Мені шкода.

— А мої сто фунтів?

Френсіс знизав плечима.

— Стефан скаже тобі вимагати гроші назад у Мод.

Філіпові стало зле.

— Стільки грошей, — промовив він. — То були гроші церкви, а я їх втратив.

— Поки що не втратив, — втішив його Френсіс. — Стефан може й не відкликати дозвіл. Він взагалі не дуже цікавиться ринками.

— На нього може натиснути граф Вільям.

— Вільям перекинувся на інший бік, якщо ти не забув. Він приєднався до Мод. Тепер він не матиме жодного впливу на Стефана.

— Сподіваюся, ти правий, — палко промовив Філіп. — Господь мені свідок, я дуже сподіваюся на це.

Коли дні стали надто холодними, щоб сидіти на галявині, Алієна почала вчащати на гостини до Тома Будівника. Альфред зазвичай пропадав у шинку, тож вона проводила вечори з Томом, Еленою, Джеком і Мартою. Том став заможним, і родина мала зручні стільці, велике вогнище та багато свічок. Елена з Алієною ткали разом. Том малював ескізи й креслив гострим камінцем на відполірованих сланцевих дощечках. Джек удавав, що шиє пасок, або гострить ножі, або плете кошик, хоча насправді весь час крадькома дивився на обличчя Алієни, освітлене вогниками свічок; на те, як ворушаться її губи, коли вона щось говорить; на її шию, коли вона п’є ель з кухля. Тієї зими вони багато сміялися. Джек любив смішити Алієну. Вона завжди була така стримана й замкнута, що побачити її розслабленою тішило майже так само, як глянути на краєчок її оголеного тіла. Він постійно вигадував, що сказати, щоб розвеселити її. Зображав майстрів з будівництва, імітував акцент паризького муляра або ходу кривоногого коваля. Якось він показав кумедну сценку з монастирського життя, де відтворив вади кожного: пиху Ремігія, ненажерливість кухаря Бернарда, пияцтво гостинника і хіть трапезника П’єра. Марта зазвичай аж лежала зі сміху, і навіть неговіркий Том усміхався.

В один із таких вечорів Алієна сказала:

— Не певна, що зможу продати всю цю тканину.

Це заскочило їх зненацька.

— То нащо ми працюємо? — спитала Елена.

— Я все ще маю надію, — відповіла Алієна. — Але є певні труднощі.

Том відірвався від своєї дощечки.

— Я думав, пріорат хотів її придбати.

— Труднощі не в тому. Я не можу знайти людей, які валятимуть, а не валяна заготовина не потрібна ані пріоратові, ані комусь іще.

— Валяння — тяжка праця, — сказала Елена. — Не дивно, що ніхто не зголошується.

— А що, як залучити до цього чоловіків? — запропонував Том.

— Тільки не в заможному Кінгзбриджі. Чоловікам тут вистачає роботи. У великих містах є справжні валяльники, але вони здебільшого працюють на ткачів, і їм заборонено підробляти в їхніх суперників. Крім того, везти пряжу у Вінчестер і назад буде дуже дорого.

— Так, це насправді складно, — зауважив Том і повернувся до малювання.

Тут Джекові дещо спало на думку.

— Прикро, що це не можуть робити воли.

Усі засміялися. Том сказав:

— З таким точно успіхом можна навчити вола будувати церкви.

— Або млин, — наполягав Джек. — Зазвичай можна придумати легкий спосіб виконувати найважчу роботу.

— Їй треба валяти тканину, а не молоти, — сказав Том.

Джек не слухав його та продовжував:

— У нас є механізми, щоб підіймати каменюки на риштовання. Якби з’явився якийсь геніальний механізм, щоб валяти вовну, це було б чудово.

Джек подумав, як вразив би її, коли б розв’язав цю проблему. Він був сповнений рішучості знайти шлях до цього.

— Я чув, що млин використовували, щоб роздмухати ковальські міхи, але не бачив такого, — задумливо сказав Том.

— Ну от! — випалив Джек. — Ось і доказ!

— Колесо на млині рухається по колу, і жорно рухається по колу, тому одне може рухати друге, — зауважив Том. — Але ціпок валяльника рухається згори вниз. Кругле колесо не може рухати ціпок.

— Але міхи також рухаються вгору й униз.

— Так, так. Але я не бачив ту кузню, тільки чув про неї.

Джек уявив, як влаштовано млин. Течія води крутила млинове колесо. Вал колеса був приєднаний до іншого колеса всередині млина. Колесо всередині, що стояло вертикально, мало зубці, які зчіплювалися із зубцями іншого колеса, котре лежало горизонтально. Це колесо обертало жорно.

— Колесо, що стоїть сторч, може обертати колесо, що лежить, — пробурмотів Джек, міркуючи вголос.

Марта засміялася.

— Джеку, припини! Якби млин міг валяти тканину, то розумні люди вже щось придумали б.

Джек не звернув на неї уваги.

— Ціп можна причепити до валу млинового колеса, — сказав він. — А пряжу покласти туди, куди б’є ціп.

— Але ціпи вдарять раз і застрягнуть, а колесо зупиниться, — зауважив Том. — Я ж кажу: колеса крутяться по колу, а ціп має рухатися вгору й униз.

— Має бути якесь рішення, — вперто повторив Джек.

— Його нема, — відрубав Том тоном, який означав, що тему закрито.

— Я певен, що є, — заперечливо пробурмотів Джек, а Том удав, що не чує його.

Наступної неділі Джек зник.

Уранці він, як завжди, пішов у церкву, а потім пообідав удома, але на вечерю не з’явився. Алієна була в себе на кухні — готувала густу юшку з окосту й капусти з перцем, коли Елена прийшла шукати сина.

— Я не бачила його після служби, — мовила Алієна.

— Він зник по обіді, — сказала Елена. — Я думала, він у тебе.

Алієну дещо збентежило те, що Елена так швидко дійшла цього припущення.

— Ти хвилюєшся?

— Мати завжди хвилюється, — знизала плечима Елена.

— Він не сварився з Альфредом? — стривожилася Алієна.

— Я вже питала. Альфред каже, що ні. — Елена зітхнула. — Не думаю, що з ним щось сталося. Таке траплялось і раніше й, упевнена, станеться знову. Я не навчила його дисципліни.

Увечері, перед тим як лягати спати, Алієна зайшла до Тома спитати, чи не з’явився Джек. Його не було. Вона лягла спати стривожена. Річард поїхав у Вінчестер, і Алієна залишилася сама. Вона все думала про те, що Джек міг упасти в річку й утопитися або втрапити ще в якусь халепу. То був би страшний удар для Елени — смерть єдиного сина. Коли Алієна уявила горе, яким для Елени стане втрата Джека, в неї на очах з’явилися сльози. «Яка дурість, — подумала вона, — я плачу через чиюсь скорботу, через те, що навіть не сталося». Вона опанувала себе й постаралася подумати про щось інше. Непродана тканина залишалася для неї великою проблемою. Алієна часто обмірковувала свої справи до пізньої ночі, але тепер її думки постійно поверталися до Джека. Що, як він зламав ногу й лежить зараз у лісі, нездатний поворухнутися?

Нарешті вона забулася неспокійним сном, однак прокинулася з першим променем сонця, і досі почуваючись втомленою. Наділа важку накидку просто на нічну сорочку, натягнула підбиті хутром чоботи й пішла шукати Джека.

Його не було на подвір’ї шинка, де чоловіки нерідко засинали, а замерзнути їм не давало тепло смердючої гноївні. Алієна подалася до моста й з острахом пройшла берегом до вигону річки, куди зносило сміття. Качина родина борсалася серед уламків дерева, зношених черевиків, іржавих ножів і гнилих недоїдків. На щастя, Джека там не було.

Алієна зійшла на пагорб і попростувала на подвір’я пріорату, де будівельники заступали до роботи. Вона знайшла Тома в його повітці.

— Джек не повернувся? — з надією спитала вона.

Том похитав головою.

— Поки що ні.

Тут підійшов старший тесляр і схвильовано заговорив до Тома:

— Зникли всі наші молоти.

— Дивно, — озвався Том. — Я також не зміг знайти жодного молота.

Потім у двері сунув голову Альфред і спитав:

— Куди поділися всі долота?

Том почухав потилицю.

— У нас не залишилося жодного молота, — спантеличено сказав він і продовжив уже рішучіше: — Я певен, що до цього причетний Джек.

«Ну звісно, — подумала Алієна. — Молоти. Валяння. Млин».

Вона мовчки вийшла з Томової повітки та швидко перетнула подвір’я: повз кухню в південно-західний куток, де канал, що завертав від річки, рухав колеса обох млинів — старого й недавно збудованого. Як вона й запідозрила, колесо старого млина оберталося. Алієна увійшла.

Те, що вона побачила, спершу налякало її. До горизонтального валу був прикріплений ряд молотів. Раптом усі вони, немов самі собою, підняли головки — наче коні від ясел. Після того вони знов опустилися й одночасно ударили — з оглушливим грюкотом, від якого в неї мало не зупинилося серце. Вона скрикнула з переляку. Молоти, немов у відповідь на її крик, знову підняли головки й ударили. Вони били по її не валяній тканині, що лежала в мілких дерев’яних ночвах — з тих, у яких будівельники замішують розчин, — залита на дюйм-два[141] водою. Алієна зрозуміла, що молоти валяють тканину, і її страх минув, хоча залізяки однаково мали до жаху живий вигляд. Як це працює? Вона бачила, що вал з молотами стоїть паралельно валу млинового колеса. Планка, прикріплена до валу, оберталася разом із ним. Обертаючись, вона тиснула на молотовища так, що вони опускалися, а голівки підіймалися, а потім, перевернувшись, відпускала їх. Тоді вони падали та били по тканині в ночвах. Це було саме те, про що Джек говорив: млин, здатний валяти повсть.

Тут Алієна почула його голос:

— Молоти треба зробити важчими, щоб били сильніше.

Вона обернулася й побачила його — втомленого, але задоволеного.

— Схоже, я розв’язав твою проблему, — сором’язливо промовив він.

— Добре, що з тобою все гаразд, — ми дуже хвилювалися! — сказала вона, й не замислюючись, обійняла та поцілувала його.

То був короткий поцілунок, всього лише доторк, але, коли Алієна забрала від нього губи, її руки опустилися на його стан. Вона ніжно притиснула Джека до себе та подивилася йому у вічі. Алієна думала лише про те, як добре, що він живий і цілий. Раптом вона відчула шкірою грубість полотна своєї нижньої сорочки та м’якість хутра чобіт, а пипки її грудей збудилися від доторку його тіла.

— Ти хвилювалася за мене? — здивовано спитав він.

— Ну звісно! Я майже не спала!

Вона радісно всміхалась, але в нього був страшенно серйозний вигляд. За мить їй передався цей настрій, і Алієна відчула дивне зворушення. Вона чула биття власного серця та своє прискорене дихання. У неї за спиною в унісон стукотіли молоти, і від кожного удару будівля млина аж двигтіла, а їй здавалася що ця вібрація відлунює в неї всередині.

— Зі мною все гаразд, — сказав Джек. — Усе добре.

— Я дуже рада, — повторила Алієна, цього разу пошепки.

Вона побачила, як він заплющив очі та нахилив обличчя до неї, і її губи самі собою розтулися. Його поцілунок був дуже ніжним. У нього були пухкі вуста й м’яка юнацька борідка. Алієна теж заплющила очі, щоб зосередитися на своїх відчуттях. Його губи притислися до її, і вона інстинктивно розтулила рот ширше. Губи раптом стали неймовірно чутливими — вона відчувала найлегший доторк, найменший рух. Він торкнувся її піднебіння кінчиком язика. Вона була така приголомшена, що мало не заплакала. Притиснулася до нього щільніше, відчувши м’якими персами його тверді груди й животом кістки його худорлявого тіла. Вона вже не просто відчувала полегшення через те, що він живий, і радість від того, що бачить його. У ній спалахнула якась нова емоція. Його фізична присутність сповнила її екстатичним відчуттям, від якого аж паморочилося в голові. Тримаючи Джека в обіймах, вона хотіла сильніше його доторкнутися, сильніше відчути, зблизитися ще більше. Вона м’яла його спину руками, їй кортіло відчути його шкіру, але заважав одяг. Без роздумів вона сунула язика йому до рота. Він видав тваринний гортанний звук — приглушений стогін задоволення.

Двері млина зі стуком розчахнулися. Алієна відсахнулася від Джека. Вона була в шоку, немов спала до цього, а тепер прокинулася від ляпаса. Те, що вони робили — цілувалися й мацали одне одного, немов шльондра й пияк у шинку, — нажахало її. Алієна відступила та розвернулася, змертвіла від збентеження. На порозі, як на зло, стояв Альфред. Від цього їй стало ще гірше. За три місяці до цього Альфред запропонував їй піти за нього заміж, а вона гордовито йому відмовила. А тепер він побачив, як вона поводиться, немов сука під час тічки. Алієна усвідомила, що дала привід звинуватити себе в лицемірстві, і зашарілася із сорому. Альфред витріщився на неї зі змішаним виразом хіті й презирства — виразом, що живо нагадав їй про Вільяма Гамлейського. Вона відчула зневагу до себе через те, що Альфред тепер має привід дивитися на неї зверхньо, і розгнівалася на Джека за те, що він до цього причетний.

Алієна відвернулася від Альфреда й подивилася на Джека. В його очах стояло приголомшення. Вона зрозуміла, що не здатна приховати гнів, який з’явився в неї на обличчі. Вираз щастя, що застиг на обличчі Джека, змінився на гримасу збентеження й болю. За інших обставин це розчулило б її, але вона була надто засмучена. Алієна ненавиділа його за те, що він змусив її зробити. Блискавичним рухом вона дала йому ляпаса. Він не ворухнувся, лише подивився на неї страдницьким поглядом, а його щока почервоніла. Вона не мала сил бачити біль в його очах і відвернулася.

Алієна не могла там залишатися, тому побігла до дверей під безперервний грюкіт молотів. Альфред швидко відступив убік — він, здавалося, навіть злякався. Вона вибігла у двері. На ґанку стояв Том у супроводі інших робітників — усі пішли до млина поцікавитися, що там відбувається. Алієна мовчки пройшла повз них. Один-двоє здивовано подивилися на неї, і вона відчула, що згоряє із сорому, але їх більше цікавив стукіт, що лунав у млині. Вона не до кінця втратила розсудливість і не забула, що Джек розв’язав проблему валяння повсті, але від думки про те, як він цілу ніч працював заради неї, їй стало ще гірше. Дівчина побігла повз стайню й далі вулицею, підковзуючись у бруді, аж доки дісталася свого будинку.

Увійшовши, вона побачила Річарда. Брат сидів за кухонним столом із буханцем хліба й кубком елю.

— Король Стефан іде в похід, — сказав він. — Війна триває. Мені потрібен новий кінь.

IV

У наступні три місяці Алієна практично не розмовляла з Джеком.

Хлопець зажурився. Вона цілувалася так, немов кохає його, тут він не міг помилитися. Коли Алієна пішла з млина, він був певен, що скоро вони знову цілуватимуться так само. Він ходив немов зачарований і думав лише про одне: Алієна кохає його! Алієна кохає його! Вона гладила його спину, сунула йому язика в рота й притискалася до нього грудьми. Коли дівчина почала уникати його, він попервах думав, що вона бентежиться. Після того поцілунку їй було б складно удавати, що вона не кохає його. Джек чекав, доки вона подолає свою сором’язливість. З допомогою монастирського тесляра він зробив на старому млині міцніший, більш тривкий валяльний механізм, і Алієна тепер могла робити повсть із рядна. Вона щиро подякувала йому, але її голос був холодний, а очі уникали його погляду.

Коли це тривало вже не кілька днів, а кілька тижнів, Джек був змушений визнати: сталося щось серйозне. Його накрила хвиля розчарування, він відчув, що тоне в морі смутку. Джек був спантеличений. Він страшенно шкодував, що занадто молодий і не має досвіду із жінками, щоб зрозуміти, нормальна така поведінка Алієни чи дивна, назавжди це чи тимчасово, і що йому робити — змиритися чи наполягати. Через цю непевність, а також через страх сказати щось не те й геть усе зіпсувати, він не робив нічого. Тоді його охопило невідступне почуття відкинутості: він почувався нікчемним, дурним і неспроможним. Джек думав, як безглуздо було вірити, що найжаданіша й найнеприступніша жінка в графстві може покохати його, простого хлопчину. Він певний час розважав її своїми історіями та жартами, але щойно поцілував як дорослий, вона втекла. Як безглуздо було сподіватися на щось інше!

Джек торочив це собі тиждень чи два, а потім почав злитися. Він зробився дратівливим під час роботи, й інші почали ставитися до нього з осторогою. Він гарикав на свою зведену сестру Марту, і вона ображалася на нього майже так само, як він на Алієну. Щонеділі Джек витрачав свій заробіток, роблячи ставки на когутячих боях.

Усю свою пристрасть він спрямував у роботу. Різьбив пояси й виступи, що, здавалося, підтримували вгорі арки або колони. Пояси часто прикрашали орнаментом у вигляді листя, але зображення людини, що тримає арку в руках або підпирає її спиною, теж вважалося традиційним. Джек дещо змінив звичний вигляд людини, додавши її позі драматизму й зобразивши вираз болю на її обличчі, щоб показати вічні страждання, на які приречено того, хто тримає величезну вагу каменя. Хлопець знав, що його робота надзвичайна: ніхто інший не зумів би вирізьбити людину так, ніби вона відчуває біль. Коли Том побачив це, то похитав головою, не знаючи, чи дивуватися експресивності зображення, а чи його незвичності. А ось Філіпові воно дуже сподобалося. Утім, Джекові було байдуже, що вони думають: він вважав, що ті, хто не оцінив його, просто сліпці.

Якось у понеділок, під час Великого посту, коли всі були дратівливі через те, що не їли м’яса упродовж трьох тижнів, Альфред прийшов на будівництво з тріумфальним виглядом. Напередодні він їздив у Ширинг. Джек не знав, що він робив там, але, судячи з усього, його зведенюк повернувся задоволеним.

Під час першої перерви, коли Еніда Броварка відкоркувала барильце елю на видноті, щоб продавати його робітникам, Альфред витягнув пенні й гукнув:

— Гей, Джеку Томсоне, принеси-но мені елю.

«Це якось пов’язано з моїм батьком», — подумав Джек. Він проігнорував Альфреда.

Один із теслярів — старий, на ім’я Пітер, — додав:

— Роби, що тобі кажуть, підмайстрику.

Підмайстер мав у всьому слухатися майстра.

— Я не Томів син, — відповів Джек. — Том — мій вітчим, і Альфред це знає.

— Байдуже, роби що кажуть, — розсудив Пітер.

Джек неохоче взяв у Альфреда гроші та став у чергу.

— Мого батька звали Джек Шербур, — гучно промовив він. — Можете звати мене Джеком Джексоном, щоб не плутати з Джеком Ковалем.

— Радше Джеком Байстрюком, — вставив Альфред.

Джек сказав, ні до кого не звертаючись:

— Знаєте, чому Альфред ніколи не зашнуровує чоботи? — Усі подивилися на Альфредові ноги. І справді, його важкі брудні чоботи, пошиті так, щоб затягувати вгорі шнурками, були взуті нарозхрист. — Щоб швидше дістатися до пальців на ногах, коли треба порахувати більше, ніж до десяти.

Майстри посміхнулися, а підмайстри пирхнули. Джек віддав пенні Еніді, й та націдила кухоль елю. Він відніс його Альфредові та простягнув із комічним поклоном. Альфред розсердився, але не сильно: схоже, він іще щось мав на умі. Джек відійшов пити свій ель разом з іншими підмайстрами, сподіваючись, що зведенюк відчепиться від нього.

Але марно. За кілька хвилин Альфред підійшов до нього та сказав:

— Якби моїм батьком був Джек Шербур, я б цим не хизувався. Хіба ти не знаєш, ким він був?

— Він був менестрелем, — відповів Джек, який, хоч і намагався говорити впевнено, однаково боявся того, що Альфред скаже далі. — Навряд чи ти знаєш, хто такий менестрель.

— Він був крадієм, — випалив Альфред.

— Замовкни, бовдуре.

Джек відвернувся й відсьорбнув елю, але він не ліз йому в горлянку. Альфред мав якісь причини, щоб казати це.

— Хіба ти не знаєш, як він помер? — правив своєї Альфред.

«Зрозуміло, — подумав Джек. — Ось що він дізнався вчора в Ширингу. Ось чому ходить з такою дурнуватою посмішкою».

— Ні, Альфреде, я не знаю, як помер мій батько, але, схоже, ти зараз мене просвітиш.

— Його підвісили за шию, як роблять із мерзенними злодіями.

Джек мимовільно вибухнув надривним криком. Він відчував, що Альфред каже правду — той був надто певний у собі, щоб це було вигадкою. Крім того, це пояснювало скритність матері. Упродовж багатьох років Джек страшився почути щось таке. Увесь цей час він удавав, що не байстрюк, а син гідного чоловіка із чистим ім’ям. Насправді ж завжди боявся, що його батько причетний до чогось ганебного, що їм дошкуляли недурно, що він скоїв якийсь злочин. Джекові й без того було тяжко: відкинутий Алієною, він почувався нікчемним і дрібним. Правда про батька стала для нього надважким ударом.

Альфред посміхався, неймовірно вдоволений собою: його, схоже, дуже тішило те, як сказане ним подіяло на Джека. Те, що його батька повісили, вже саме собою стало жахливою звісткою, але Альфредова зловтіха була просто нестерпною. Не тямлячи себе, Джек виплеснув ель в Альфредове вишкірене обличчя.

Інші підмайстри, які захоплено спостерігали за сваркою зведених братів, квапливо відступили на кілька кроків. Альфред протер очі, заревів зі злості й махнув велетенським кулаком — на диво швидко як на такого здорованя. Удар влучив Джекові у вилицю й був таким сильним, що замість болю хлопець відчув оніміння. Не встигнув він оговтатися, як Альфред вдарив його під дих. Це було жахливо боляче. Джек відчув, що не може дихати — і ніколи не зможе. Він зігнувся й упав. Тоді Альфред штурхонув його в голову важчезним чоботом, і на мить світло згасло в Джекових очах.

Він сліпо перевернувся та підхопився на ноги. Однак Альфредові було того замало. Щойно Джек підвівся, здоровань схопив його. Джек став вириватися. Тепер йому зробилося страшно. Альфред не помилує його. Якщо він не втече, Альфред скалічить його. Зведенюк міцно тримав його, і Джек ніяк не міг вирватися, але коли Альфред заніс кулак для удару, Джек раптом вислизнув з його рук.

Він стрімголов побіг, а Альфред рвонув за ним. Джек обминув діжку з вапном і штовхнув її, щоб вона впала переслідувачу під ноги. Вапно розсипалося по землі. Альфред перестрибнув діжку, проте врізався в іншу — для дощової води — і завалив її. Вапно, залите водою, заклекотіло й зашипіло. Робітники запротестували проти такого марнотратства, але Альфред не слухав їх, а Джек думав лише про те, як втекти від нього. Він біг, зігнувшись навпіл від болю, досі напівсліпий після удару в голову.

Альфред наздогнав його та підставив ногу. Джек полетів сторч головою.

«Мені кінець!» — думав він, поки котився. Схопився на ноги й проскочив під драбиною, приставленою до риштовання. Альфред не відставав. Джек почувався загнаним зайцем. Драбина врятувала його. Поки Альфред ліз під драбину, Джек вискочив з іншого боку й щосили подерся вгору. Він стрибав по щаблях, немов щур у канаві.

Він відчув, як трясеться драбина, — то Альфред ліз слідом. Джек був моторніший за Альфреда, але голова в нього й досі паморочилася. Він дістався верху й незграбно став на ноги, але зашпортався й упав на свіжу кладку — її змурували цього ранку, тож розчин і досі був сирий. Коли Джек врізався в неї, цілий шмат стіни зсунувся, і три чи чотири камені змістилися вбік і попадали вниз. Джек уже думав, що полетить за ними. Він ледь втримався на самому краю та побачив, як величезні каменюки, перевертаючись, летять униз із висоти у вісімдесят футів[142] і падають на дахи повіток, що тулилися до стіни собору. Джек випрямився, сподіваючись, що у повітках нікого не було. Тим часом Альфред видерся по драбині й побіг до нього по хисткому риштованню.

Пика в Альфреда була червона, він важко дихав, в його очах горіла щира ненависть. Джек не мав жодних сумнівів, що в такому стані зведенюк уб’є його без вагань. Він подумав, що Альфред, коли добереться до нього, скине зі стіни. Той наближався, а Джек відступав. Він вступив у щось м’яке та зрозумів, що то вапняний розчин. Йому дещо спало на думку. Хлопець зупинився, набрав пригорщу розчину та жбурнув його Альфредові прямісінько в очі.

Альфред, засліплений, зупинився й потрусив головою в спробах позбутися розчину. У Джека нарешті з’явилася можливість втекти. Він побіг на дальній край помосту, сподіваючись спуститися, вибігти за межі монастирського подвір’я й упродовж дня переховуватися в лісі. Але, на його жах, з іншого кінця помосту не було драбини, а злізти самим риштованням він не міг, адже воно не діставало землі — його звели на балках, вставлених в отвори в стіні. Джек опинився в пастці.

Він озирнувся. Альфред протер очі від розчину й насувався на нього.

У Джека залишався останній шанс.

З того краю, де стіна ще була недобудована, — на стику вівтаря й трансепта — кожен ряд кладки був на пів каменя коротший за нижчий, утворюючи круті й вузенькі сходи, якими найсміливіші робітники часом підіймалися на поміст. Мало не вмираючи зі страху, Джек заліз на стіну й пішов — обережно, але швидко, стараючись не дивитися вниз. Він дійшов до імпровізованих сходів і аж тоді глянув на землю. Його аж занудило зі страху. Він подивився через плече: Альфред уже стояв на стіні. Джек став спускатися.

Він не розумів, як Альфред не боїться, адже той не вирізнявся хоробрістю. Ненависть, здавалося, притупила його обережність. Поки вони спускалися вниз карколомно крутими сходами, Альфред почав наздоганяти Джека. Вони були на висоті двадцяти футів[143], коли хлопець побачив, що переслідувач уже майже поруч. У відчаї Джек стрибнув униз, на очеретяний дах повітки теслярів, покотився по ньому й упав на землю, але приземлився невдало й вивихнув кісточку.

Хлопець підвівся. За ті секунди, що він падав, Альфред встигнув спуститися й тепер біг до повітки. Джек завмер, притиснувшись спиною до стіни, а його супротивник зупинився, чекаючи, в який бік він кинеться. Якусь мить він відчайдушно вагався, а потім наважився й позадкував у повітку.

Робітників там не було, адже всі вони зібралися навколо барильця Еніди. На лавках у повітці лежали молоти, пилки та стамески теслярів, а також фрагменти конструкцій, над якими вони працювали. Посередині на підлозі стояв великий елемент нового риштовання, призначений для будівництва арки, а позаду, впритул до церковної стіни, горіло вогнище, в якому палили стружки й обрізки деревини.

Виходу не було.

Джек обернувся до Альфреда. Він опинився в пастці. На мить його паралізував страх, але відразу йому на зміну прийшов гнів. Хлопець подумав: «Хай він уб’є мене, але перш ніж помру, я пущу йому кров!» Він не став чекати, поки Альфред його вдарить, а нахилив голову й кинувся на нього. Він був такий злий, що навіть не подумав вдарити, а просто щосили налетів на нього.

Альфред аж ніяк не очікував цього. Джек ударив його лобом просто по зубах. Джек був на два-три дюйми[144] нижчий і важив набагато менше, але його удар відкинув Альфреда назад. Відновивши рівновагу, хлопець побачив кров на губах у свого ворога й відчув задоволення.

На мить Альфред завмер на місці з подиву. Цієї миті Джек помітив великий дерев’яний молоток, приставлений до лавки. Поки Альфред приходив до тями, щоб знову кинутися на нього, Джек схопив молоток і щосили ним замахнувся. Альфред ухилився, і молоток пролетів мимо. Ініціатива раптом перейшла до Джека. Підбадьорений, він рушив на Альфреда, наперед смакуючи, як тверде дерево розтрощить його ворогові кістки. Цього разу він вклав в удар усю свою силу. Однак знову промахнувся та вдарив по жердині, що тримала дах повітки.

Повітка була зведена нашвидкуруч — лиш для того, щоб теслярі могли працювати в дощ. Коли Джек ударив молотком по жердині, вона посунулась. Стіни були хиткі, сплетені з пруття, і ледь трималися. Очеретяний дах просів. Альфред із острахом подивився вгору. Джек знову заніс молоток. Альфред позадкував у двері. Джек замахнувся. Альфред ухилився, налетів на стос деревини й гепнувся на підлогу. Джек ще раз заніс молоток для остаточного удару. Раптом хтось схопив його за руки. Він обернувся й побачив пріора Філіпа з обличчям немов чорна хмара. Філіп вирвав молоток із Джекових рук.

Повітка завалилась у пріора за спиною. Джек із Філіпом дивилися, як дах накрив вогнище, — сухий очерет негайно зайнявся, і за мить усе палало.

З’явився Том і вказав на трьох найближчих робітників.

— Ти, ти і ти — тягніть сюди діжку води від кузні.

Він обернувся до інших трьох.

— Пітере, Рольфе, Денієле — несіть відра. Хай ваші підмайстри закидають вогонь землею — усі, хутко!

Упродовж кількох хвилин усі зосередилися на гасінні пожежі й забули про бійку. Джек відійшов убік і дивився, спантеличений і безпорадний. Альфред стояв неподалік. Джек вражено подумав: «Невже я справді збирався розтрощити молотом Альфредову голову?» Усе це здавалося нереальним. Він досі не отямився, коли вогонь загасили водою та землею.

Пріор Філіп стояв і дивився на все це неподобство, важко дихаючи після фізичних зусиль.

— Поглянь лиш на це! — гнівно сказав він Томові. — Повітку зруйновано. Роботу теслярів знищено. Пропала діжка вапна й пошкоджено свіжу кладку.

Джек усвідомив, що Том втрапив у халепу: це він мав стежити за порядком на будівництві, і тепер пріор Філіп звинувачував його у збитках. Найгіршим було те, що провинниками були Томові сини.

Том узяв Філіпа за руку й лагідно сказав:

— Ми розберемось із цим.

Але Філіп не хотів, щоб його заспокоювали.

— Я сам із цим розберуся, — відрізав він. — Я тут пріор, і всі ви працюєте на мене.

— То дозвольте хоч мулярам обговорити те, що сталося, перш ніж щось вирішувати, — зауважив Том тихим і розважливим тоном. — Може, ми запропонуємо дещо, що влаштує вас. Якщо ні — ви вільні чинити так, як вважаєте за краще.

Філіп не хотів відпускати ініціативу, але традиції були на Томовому боці: муляри завжди дбали про дисципліну у своєму колі. Філіп помовчав, а потім сказав:

— Дуже добре. Але хоч би що ви вирішили, я не дозволю обом твоїм синам залишитися на будівництві. Один має піти.

Він рушив геть, так і не заспокоївшись.

Том похмуро глянув на Джека й Альфреда та пішов в одну з найбільших мулярських повіток.

Джек подався до повітки за Томом, усвідомлюючи, що нажив собі великі неприємності. Зазвичай муляри муштрували одне одного за пияцтво на роботі й викрадення будівельних матеріалів, а найпоширенішим покаранням був штраф. Підмайстрів, які билися, на день саджали в колодки. Ось тільки Альфред не був підмайстром, а бійки ще не призводили до таких збитків. Мулярська ложа могла виключити члена, що працював за менші гроші, ніж узгоджена мінімальна платня. Вона також мала право покарати винного в перелюбі з дружиною іншого муляра, хоча Джек жодного разу не чув про таке. Підмайстрів могли відшмагати, але, хоча цим погрожували, хлопцеві не доводилося бачити такого покарання в дії.

Майстри-муляри зібрались у дерев’яній повітці, повсідалися на лавки й прихилилися до задньої стіни, що насправді була стіною собору. Коли всі зійшлися, Том сказав:

— Наш господар сердиться, і небезпідставно. Цей випадок спричинив великі збитки. А найгірше те, що він зганьбив нас, мулярів. Ми маємо суворо покарати винних. Це єдиний шлях відновити нашу репутацію гордих і вишколених будівельників, що володіють собою не гірше, ніж своїм ремеслом.

— Гарно сказано, — зауважив Джек Коваль, і повіткою пронісся схвальний гомін.

— Я застав лише кінець бійки, — повів далі Том. — Хтось бачив, із чого все почалося?

— Альфред налетів на хлопця, — сказав тесляр Пітер, який радив Джекові бути слухняним і принести Альфредові пиво.

Молодий муляр, на ім’я Ден, який працював на Альфреда, вставив:

— Джек плеснув елем Альфредові в обличчя.

— Альфред довів його, — відповів Пітер. — Він казав зле про Джекового рідного батька.

Том подивився на Альфреда.

— Це правда?

— Я сказав, що його батько був злодієм, — відгукнувся Альфред. — Це не наговори. Його повісили в Ширингу. Шериф Юстас учора мені розповів.

— Біда, якщо майстер мусить тримати язика за зубами, коли підмайстрові його слова не до душі, — зауважив Джек Коваль.

Знову пронісся схвальний гомін. Джек із сумом усвідомив, що він у будь-якому разі не відбудеться дешево. Він подумав, що, напевне, приречений бути злочинцем, як і батько, і також скінчити життя на шибениці.

Тесляр Пітер, який, схоже, став на бік Джека, сказав:

— Хай там як, майстер не повинен злити підмайстра собі на потіху.

— Підмайстра все одно треба покарати, — мовив Джек Коваль.

— Я цього не заперечую, — відповів Пітер. — Але, як на мене, майстер також має бути дисциплінований. Майстер-ремісник має бути мудрий по роках, щоб на будівництві панували мир і злагода. Якщо він влаштовує бійки, то, значить, не може впоратися зі своїми обов’язками.

Дехто був ладний погодитися, але Ден, що підтримував Альфреда, сказав:

— Небезпечно пробачати підмайстрові через те, що майстер був суворим. Підмайстри завжди нарікають на майстрів. Так ти договоришся до того, що майстрам зась розмовляти з підмайстрами, щоб ті не звинуватили їх в нелюб’язності.

Джек із відчаєм відзначив, що Денові слова зустріли жваву підтримку. Це свідчило про те, що ложа турбувалася лише про авторитет майстрів, незалежно від обставин. Він подумав про те, як його покарають. Грошей, щоб сплатити штраф, він не мав. І навіть уявити не міг, що його заб’ють у колодки: що тоді подумає про нього Алієна? Але найгіршим було б шмагання. Він кинеться з ножем на кожного, хто спробує відшмагати його!

— Не треба забувати, що наш господар також має думку щодо цього. Він каже, що не можна залишати на будівництві і Джека, і Альфреда. Один із них має піти, — нагадав Том.

— Можна відмовити його? — спитав Пітер.

Том задумливо помовчав, а потім сказав:

— Ні.

Джек був вражений. Він не сприйняв ультиматум Філіпа серйозно, а от Том, схоже, так.

— Якщо один з них має піти, то, гадаю, ми не станемо сперечатися, хто саме, — озвався Ден.

То був один із мулярів, що працювали на Альфреда, а не безпосередньо на пріорат, і, якби пішов Альфред, Денові, напевне, також довелося б піти.

Том знову замислився.

— Так, не станемо, — підтвердив він і подивився на пасинка. — Джекові доведеться піти.

Джек зрозумів, що сильно недооцінював наслідки цієї бійки, але однаково не міг повірити, що його виженуть. Яким стане його життя, якщо він не працюватиме на будівництві Кінгзбриджського собору? Після того як Алієна усамітнилася й сховалась у свою мушлю, єдине, що лишилося в нього, — це собор. Як він може піти?

— Нехай пріорат піде на компроміс. Джека можна відсторонити на місяць, — сказав тесляр Пітер.

«Так, благаю!» — подумав Джек.

— Це заслабке покарання, — заперечив Том. — Ми маємо діяти рішуче. Пріор Філіп не погодиться ні на що інше.

— То хай буде так, — здався Пітер, хоча й докинув: — Цей собор втратить найталановитішого різьбяра, якого нам доводилося знати, лиш через те, що Альфред не може стримати свого чортового язика.

Кілька мулярів підтримали його. Це надихнуло Пітера, і він продовжив:

— Я поважаю тебе, Томе Будівнику, більше за будь-кого зі старших майстрів, але маю сказати, що ти заплющуєш очі, коли йдеться про твого тупорилого сина Альфреда.

— Будь ласка, без образ, — сказав Том. — Нумо додержуватися фактів.

— Добре, — мовив Пітер. — Я за те, щоб покарати Альфреда.

— Згодний, — відповів Том, і ця відповідь усіх здивувала — напевне, на нього подіяла згадка про заплющені очі. — Альфред має бути покараний.

— За що? — обурено спитав Альфред. — За те, що побив підмайстра?

— Це не твій підмайстер, а мій, — сказав Том. — І ти не просто побив його. Ти погнався за ним. Якби він просто втік, ви не розсипали б вапно, не знищили б кладку й не спалили б повітку. А ти міг би розбиратися з ним після його повернення з роботи. У тому, що ти зробив, не було потреби.

Муляри погодилися.

Ден, який, схоже, взяв на себе роль речника Альфредових мулярів, зауважив:

— Сподіваюся, ти не пропонуєш вигнати Альфреда з ложі. Тому що я буду проти цього.

— Ні, — відповів Том. — Мені достатньо й того, що я втрачу обдарованого підмайстра. Я не хочу втрачати ще й гарного муляра та надійних робітників. Альфред має залишитися, але з нього треба стягнути штраф.

Люди Альфреда заспокоїлися.

— Великий штраф, — сказав Пітер.

— Тижневий заробіток, — запропонував Ден.

— Місячний, — відповів Том. — Менший навряд чи задовольнить пріора Філіпа.

— Правильно, — погодилися кілька чоловіків.

— Ми досягли згоди, брати-муляри? — запитав їх Том традиційною формулою.

— Так, — відгукнулись усі.

— То я переповім пріорові наше рішення. А ви повертайтеся до роботи.

Джек сумно дивився, як вони йдуть із повітки. Альфред задоволено усміхався. Том зачекав, доки всі підуть, а потім звернувся до Джека:

— Я зробив для тебе все, що міг, — сподіваюсь, твоя мати це відзначить.

— Ти нічого не зробив для мене! — випалив Джек. — Ти не міг нагодувати мене, одягнути чи дати мені притулок. Нам було добре, доки ти не з’явився, а потім ми голодували!

— Але врешті-решт…

— Ти навіть не можеш захистити мене від цієї безмізкої тварини, яку звеш своїм сином!

— Я намагався…

— Ти б нізащо не здобув цю роботу, якби я не спалив собору!

— Що ти кажеш?

— Так, я спалив старий собор.

Том зблід.

— То була блискавка…

— Не було ніякої блискавки. Ніч була ясна. А вогнище в соборі не розпалювали. То я підпалив дах.

— Навіщо?

— Щоб у тебе була робота. Інакше моя мати померла б у лісі.

— Не померла б…

— Але ж твоя перша дружина померла, правда ж?

Том зблід. Раптом здалося, що він постарішав. Джек усвідомив, що сильно зачепив його. Він переміг у суперечці, але, схоже, втратив друга. Йому стало сумно й гірко.

— Іди геть звідси, — прошепотів Том.

Джек пішов.

Він поплентався геть від величних стін собору, мало не плачучи. За кілька хвилин його життя було зруйноване. Він не міг повірити, що назавжди покидає собор. Біля брами пріорату озирнувся назад. Він мав стільки планів: самостійно вирізьбити дверний отвір, переконати Тома встановити кам’яні фігури янголів у вікнах над хорами. А ще він вигадав оригінальний план глухої аркади в трансепті, який досі нікому не показував. Тепер про це можна було назавжди забути. Це так несправедливо! Його очі наповнилися сльозами.

Він пішов додому. Усе навколо було немов у тумані. Мати й Марта сиділи за кухонним столом. Мати навчала Марту писати гострим камінцем на шматку сланцю. Вони не чекали побачити його.

— Ще не час обіду, — сказала Марта.

Мати глянула на Джекове обличчя й усе зрозуміла.

— Що сталося? — тривожно спитала вона.

— Я побився з Альфредом, і мене вигнали з будівництва, — похмуро відповів він.

— Альфреда також вигнали? — запитала Марта.

Джек похитав головою.

— Це нечесно! — вигукнула Марта.

— Через що ви побилися цього разу? — втомлено спитала мати.

— Правда, що мого батька повісили в Ширингу за крадіжку? — спитав Джек у відповідь.

Марта ахнула.

Мати засмутилася.

— Він не був крадієм, — відповіла вона. — Але його повісили в Ширингу, це правда.

Джек втомився від загадок, пов’язаних із батьком. Він гостро запитав:

— Чому ти не казала мені правду?

— Тому що вона дуже сумна! — випалила мати, і Джек зі страхом побачив, що вона розридалася.

Він ніколи не бачив, щоб вона плакала. Вона завжди здавалася такою сильною. Джек і сам був близький до зриву, але проковтнув сльози.

— Якщо він не злодій, то за що його повісили?

— Я не знаю! — крикнула мати. — Гадки не маю. І він також не знав. Казали, що він викрав кубок, прикрашений самоцвітами.

— У кого?

— Звідси, з Кінгзбриджського пріорату.

— З Кінгзбриджу?! Це Філіп його звинуватив?

— Ні, ні, це було задовго до Філіпа. — Вона звела очі, повні сліз, на Джека. — Не питай, хто його звинуватив і за що. Не лізь у цю халепу. Ти можеш усе життя провести в спробах виправити зло, скоєне задовго до твого народження. Я ростила тебе не задля помсти. Не клади на це своє життя.

Джек присягнувся собі дізнатися більше іншим разом — попри все, що вона сказала. Але тієї миті єдине, чого він хотів, — щоб вона припинила плакати. Він сів на лавку поруч із мамою та обійняв її за плечі.

— Схоже, я вже точно не покладу життя на собор.

— Що ти робитимеш, Джеку? — спитала Марта.

— Не знаю. Тепер я не зможу жити в Кінгзбриджі, чи не так?

Це збентежило Марту.

— А чому ні?

— Альфред намагався вбити мене, а Том вигнав з будівництва. Я не житиму разом із ними. До того ж я вже дорослий. Я маю піти від матері.

— Але що ти робитимеш?

— Єдине, що я вмію, — це будувати, — знизав плечима Джек.

— Ти міг би працювати на будівництві іншої церкви.

— Думаю, я зміг би полюбити інший собор так само, як цей, — сумно мовив він, а сам подумав, що ніколи не полюбить іншу жінку так, як Алієну.

— Як Том міг так вчинити з тобою? — спитала мати.

— Навряд чи він хотів цього, — зітхнув Джек. — Пріор Філіп сказав, що не допустить, щоб на будівництві працювали водночас і я, і Альфред.

— Ось причина всьому — цей клятий піп! — злобно випалила мати. — Присягаюся…

— Він дуже засмутився через збитки, яких ми завдали.

— Цікаво, чи можна його наставити на праведний шлях.

— Про що ти?

— Кажуть Бог милостивий, то, мабуть, і монахам варто бути такими самими.

— Гадаєш, мені варто просити Філіпа? — спитав Джек, дещо здивований ходом думок матері.

— Гадаю, я могла б поговорити з ним, — сказала вона.

— Ти?!

Це було зовсім не схоже на неї. Джек був спантеличений. Мати, напевне, дуже хвилювалася за нього, якщо збиралася просити Філіпа про милість.

— А ти що думаєш? — спитала вона.

Джек пригадав, що, на думку Тома, Філіп навряд чи відступився б від свого рішення. Але вітчима найбільше хвилювало те, щоб ложа вжила рішучих заходів. Він обіцяв Філіпові, що вони будуть тверді у своєму рішенні, тому не міг просити про милосердя. Мати ж була в дещо інших обставинах. У Джека зародилася надія. Можливо, йому не доведеться йти. Можна було сподіватися, що він залишиться в Кінгзбриджі, поруч із собором і Алієною. Він уже не сподівався, що вона його покохає, але не міг навіть думати про те, що може ніколи більше з нею не побачитися.

— Добре, — сказав він. — Спробуймо просити пріора Філіпа про милість. Нам нема що втрачати, крім своєї гордості.

Мати наділа накидку, і вони пішли, покинувши Марту за столом саму, з тривогою на обличчі.

Джек із матір’ю нечасто ходили кудись разом, і тепер хлопець здивувався, яка вона маленька: він нависав над нею, немов вежа. Джек відчув раптовий приплив ніжності до неї. Вона завжди була готова битися за нього, немов дика кішка. Він обійняв її та притиснув до себе. Мати всміхнулась у відповідь, наче знала, про що він думає.

Вони увійшли на монастирське подвір’я та попрямували до будинку пріора. Мати постукала у двері й увійшла. Поруч із пріором Філіпом стояв Том. З виразу їхніх облич хлопець зрозумів, що Том не розповів Філіпові про те, що Джек підпалив старий собор. Йому стало легше. Тепер пріор, напевне, ніколи не дізнається. Його таємниця була в безпеці.

Коли Том побачив дружину, то стривожився, можливо, навіть злякався. Джек згадав його слова: «Я зробив для тебе все, що міг, — сподіваюсь, твоя мати це відзначить». Навряд чи вітчим забув, як Джек з Альфредом побилися минулого разу, після чого мати покинула Тома. Схоже, він боявся, що тепер жінка також захоче піти.

Джек подумав, що Філіп уже не здається таким сердитим, як раніше. Напевне, рішення ложі заспокоїло його. Здавалося, він навіть почувався винним через свою надмірну суворість.

— Я прийшла благати вас про милість, пріоре Філіпе, — сказала мати.

Томові негайно відлягло від серця.

— Я слухаю, — відповів Філіп.

— Ви хочете позбавити мого сина всього, що він любить: домівки, родини й роботи, — повела мати.

«І жінки, яку я обожнюю», — подумав Джек.

— Справді? Я думав, що його просто виганяють з роботи.

— Він не знає нічого, крім будівництва, тому не зможе знайти іншої роботи в Кінгзбриджі. А найважливіше те, що складність цієї велетенської церкви захопила його. Він піде туди, де також будують собор. Він би вирушив навіть в Єрусалим, якщо там є камінь, щоб різьбити янголів і чортів.

Джек вразився: «Звідки вона знає?» Сам він майже не думав про це, але саме так все й було.

— Може статися так, що я ніколи більше його не побачу, — правила своєї мати.

Її голос затремтів, і Джек знову подумав про те, як сильно вона його любить. Він знав, що за себе вона так ніколи не просила б.

Філіп дивився на неї співчутливо, але тут голос подав Том.

— Джек не може працювати разом з Альфредом, — наполягав він. — Вони знову поб’ються. Ти сама це знаєш.

— То нехай Альфред іде, — сказала мати.

— Альфред — мій син, — сумно зауважив Том.

— Але йому вже двадцять років, і він злий як собака! — Голос матері звучав твердо, але на щоках блищали сльози. — Цей собор хвилює його не більше, ніж мене, — він би так само охоче зводив будинки для м’ясників і пекарів у Вінчестері чи Ширингу.

— Ложа не може вигнати Альфреда й залишити Джека, — відповів Том. — Крім того, рішення вже ухвалене.

— Але це неправильне рішення!

Тут заговорив Філіп.

— Може бути й інший вихід.

Усі троє подивилися на нього.

— Джек може залишитись у Кінгзбриджі й навіть присвятити себе соборові та не сваритися з Альфредом.

Джек чекав, що він скаже далі. У таке було складно повірити.

— Я шукаю когось, хто працюватиме зі мною, — продовжив Філіп. — Я надто багато часу приділяю ухваленню складних рішень щодо будівництва. Мені потрібен помічник, що відповідатиме за ці роботи. Він повинен буде самостійно залагоджувати всі питання й передавати мені лише найважливіші з них. Він також муситиме вести облік грошей і матеріалів, розраховуватися з постачальниками й візниками, видавати платню за роботу. Джек уміє читати й писати, і я не знаю нікого, хто рахував би швидше за нього…

— І добре розуміється на всіх дрібницях будівництва, — вставив Том. — Я подбав про це.

У Джека в голові закружляли думки. Він таки зможе залишитися! Він буде наглядати за будівництвом. Він не зможе різьбити по каменю, але буде наглядати за зведенням собору за дорученням Філіпа. То була неймовірна пропозиція. Він вестиме справи з Томом на рівних. Джек знав, що впорається із цим. І Том також знав це.

Був лише один підводний камінь, і Джек негайно заговорив про це.

— Я більше не можу жити під одним дахом з Альфредом.

— Альфредові час завести власну домівку. Може, тоді він серйозно замислиться про те, щоб знайти собі дружину, — сказала Елена.

— Ти тільки й думаєш про те, як позбутися Альфреда, — гнівно відповів Том. — Я не викину власного сина з дому.

— Ви обоє говорите не про те, — озвався Філіп. — Ви, схоже, не до кінця зрозуміли мою пропозицію. Джек не житиме у вас. — Він зробив паузу. Джек гадав, що пріор скаже далі. Філіпові слова стали останнім і найбільшим приголомшенням того дня. — Джек житиме тут, у пріораті, — продовжив Філіп і глянув на них з-під насуплених брів, немов не розуміючи, чому вони досі не збагнули, до чого він веде.

Але Джек уже все зрозумів. Він згадав, як минулого року в день сонцестояння мати сказала, що цей хитрий піп уміє домагатися свого. Вона мала рацію. Філіп повторив пропозицію, яку зробив тоді, тільки тепер обставини були геть іншими. Перед Джеком стояв складний вибір. Він міг піти з Кінгзбриджу й покинути все, що любив, або залишитися, але втратити свободу.

— Мій секретар, безумовно, не може бути мирянином, — закінчив Філіп таким тоном, немов казав щось цілком очевидне. — Джекові доведеться стати монахом.

V

У ніч напередодні Кінгзбриджського ярмарку вовни пріор Філіп не ліг спати після опівнічної служби, але, замість читати й розмірковувати в себе в будинку, вирішив пройтися монастирським подвір’ям. Стояла тепла літня ніч, небо було чистим, а місяць так сяяв, що Філіп навіть не взяв із собою ліхтар.

Ярмарок розкинувся по всьому подвір’ю пріорату, хіба що не зачепив монаших будівель і клуатру. У кожному кутку викопали великі вигрібні ями, щоб нечистоти не забруднили всю територію, а нужники відгородили ширмами, щоб не ображати почуття монахів. Звели сотні торговельних точок. Найпростіші ятки були грубо сколочені з дерева й поставлені на козли, але більшість із них мала вивіску з ім’ям торговця та зображенням його товарів, окремий стіл для зважування, а також комору на замку. Деякі були встановлені під наметом, який захищав від дощу та давав змогу зберегти конфіденційність. Найрозкішніші ятки у вигляді хатинок мали великі сховища, кілька прилавків, столи й стільці, де купці могли гостинно прийняти важливих покупців. Філіп неабияк здивувався, коли найняті купцями теслярі почали з’їжджатися аж за тиждень до ярмарку з вимогами показати місце, де вони можуть звести ятку. Саме будівництво тривало чотири дні, і ще упродовж двох днів купці завозили свій товар.

Філіп планував поставити ятки у два широкі ряди на західній частині подвір’я — так само, як це робили, коли раз на тиждень розгортався ринок, — але невдовзі зрозумів, що цього буде недостатньо. До них довелося додати ще два ряди уздовж північної стіни собору, що тягнулися аж до будинку пріора. Ятки стояли й усередині недобудованої церкви — у наві між колонами. Серед купців були не лише торгівці вовною: на ярмарку продавалося все, від кінського хліба до рубінів.

Філіп пройшов уздовж залитих місячним сяйвом рядів. Усе було готово: сьогодні будувати щось заборонено. Більшість яток були заповнені товарами. Пріорат уже зібрав понад десять фунтів мита. У день ярмарку можна було підвозити тільки свіжі харчі, хліб, гарячі пироги й запечені яблука. Навіть барильця з пивом привезли ще вчора.

Десятки напіврозплющених очей дивилися на нього, а замість привітань він чув сонне кректання. Купці не залишали цінний товар без нагляду: більшість спала за прилавками, а багатші ставили на варту слуг.

Філіп іще не знав точно, скільки грошей принесе цей ярмарок, але він явно мав бути успішним і дати загалом п’ятдесят фунтів, як і сподівалися. Упродовж минулих місяців у пріора виникали побоювання, що ярмарок влаштувати не вдасться. Тривала громадянська війна, і ні Стефан, ні Мод не могли здобути перевагу. І хоча дозвіл, який отримав пріорат, досі діяв, Вільям Гамлейський усіляко намагався зірвати ярмарок. Він казав шерифові заборонити його, і той послав прохання про це одному з розсварених монархів, але так і не отримав відповіді. Вільям заборонив своїм орендарям продавати вовну в Кінгзбриджі, але більшість із них замість того, щоб возити руно на ринок, продавала його перекупникам, зокрема й Алієні, тому ця заборона тільки покращила її справи. Нарешті Гамлей оголосив, що зменшить мито й податок на Ширингському ярмарку вовни та братиме стільки само, скільки Філіп, але зробив це запізно, коли більшість великих покупців і продавців уже визначилася.

Небо на сході посвітлішало. Починався ярмарковий день, і Вільям уже нічим не міг цьому завадити. Продавці прибули, товар також, а невдовзі почнуть з’являтися покупці. Філіп подумав, що, врешті-решт, Кінгзбриджський ярмарок вовни не може завдати Ширингському ярмарку таких збитків, як вважає Вільям. Продажі вовни зростали щороку, і обидва ярмарки мали б достатньо відвідувачів.

Філіп дійшов до південно-західного кутка подвір’я, де розташовувалися млини й рибний ставок. Він трохи постояв там, дивлячись, як вода біжить повз мовчазні млини. Один із них тепер використовували для валяння повсті, і він приносив чималі прибутки. Це була заслуга юного Джека. Хлопець був дуже винахідливим і неймовірно цінним для пріорату. Він уже змирився зі своїм статусом послушника, хоча й сприймав служби як прикрість, що відривала його від будівництва собору. Однак Джек навчався. Чернецьке життя добре впливало на нього. Філіп вважав, що Господь має особливе завдання для цього хлопця. Він плекав потаємну надію, що колись Джек замінить його на посту пріора Кінгзбриджського.

Джек прокинувся на світанку й вислизнув із дорміторію ще до того, як почалася служба, щоб встигнути оглянути будівництво. Ранкове повітря було прохолодним і чистим, немов кришталева джерельна вода. День обіцяв видатися теплим і сонячним — гарним для торгівлі, гарним для пріорату.

Він обійшов стіни собору, щоб переконатися, що всі інструменти й конструкції, над якими працювали майстри, надійно замкнено в повітках. Том звів легку дерев’яну огорожу навколо стосів деревини й каміння, щоб відвідувачі напідпитку часом не пошкодили матеріали. Він не хотів, щоб якісь розбишаки вешталися собором, тому всі драбини сховали, ґвинтові сходи в товщі стін закрили тимчасовими дверима, а ті частини стін, де кладка утворювала сходинки, перегородили дерев’яними щитами. Кілька майстрів мали охороняти собор упродовж дня, щоб будівництво не постраждало.

У той чи інший спосіб Джекові вдавалося пропускати більшість служб. На будівництві завжди був якийсь клопіт. Він не поділяв ненависті матері до християнства — ставився до нього більш-менш байдуже. Служби не захоплювали його, але він відвідував їх, коли йому було зручно. Він старався брати участь щонайменше в одному служінні, на якому бував пріор Філіп або наставник — старші монахи, що могли помітити його присутність або відсутність. Але ходити на всі поспіль відправи Джек просто не міг. Чернецьке буття здавалося йому якимсь дивним збоченням. Навіщо збавляти життя в добровільних болю та стражданнях, яких легко уникнути, та бурмотіти вдень і вночі беззмістовну тарабарщину в порожніх церквах? Ченці навмисно уникали речей, що приносили радість: дівчат, розваг, смачної їжі та родинного вогнища. Але Джек помітив, що найщасливіші з них мали якесь зайняття, яке дарувало їм справжнє задоволення: ілюстрували манускрипти, писали історію, куховарили, вивчали філософію або, як-от Філіп, змінювали Кінгзбридж із сонного селища на квітуче соборне місто.

Філіп Джекові не подобався, але йому подобалося працювати з ним. Він ставився до священнослужителів не краще, ніж його мати. Філіпова побожність бентежила, його щира безгрішність дратувала, а віра в те, що Бог подбає про все, із чим він, Філіп, не здатний впоратися, здавалася наївною. І все ж таки мати справу з Філіпом було приємно. Він віддавав зрозумілі накази, дозволяв Джекові вирішувати дещо самостійно й ніколи не звинувачував своїх слуг у власних помилках.

Джек був послушником лише три місяці, тому не мусив приймати обітниці ще дев’ять місяців. То були обітниці бідності, целібату й покори. Обітниця бідності була не така страшна, як здавалося. Монахи не мали особистого майна та грошей, але жили як лорди, а не як селяни: споживали гарні харчі, носили теплий одяг, мешкали в міцних кам’яних будинках. «Целібат — це також неважко», — думав з гіркотою Джек. Він отримав певне холодне задоволення, особисто сказавши Алієні, що йде в монастир. Здавалося, вона була приголомшена й почувалася винною. Тепер, коли він відчував невгамовну збудливість через відсутність жіночого товариства, Джек часто думав про свої стосунки з Алієною: про їхні таємні зустрічі в лісі, зимові вечори, ті два рази, коли він поцілував її, — а потім згадував, як вона раптом стала холодною, немов кам’яна брила. І сама лиш думка про це позбавляла його бажання мати щось спільне із жінками. А от обітниця покори була для нього проблемою, і він уже добре це розумів. Він радо виконував накази Філіпа — розумної та організованої людини, — але підкорятися дурнуватому підпріору Ремігію, або пияку-гостиннику, або пихатому ключареві було для нього справжнім випробуванням.

І все ж таки Джек серйозно замислювався про те, щоб прийняти обітниці, хоч і усвідомлював, що не збирається їх дотримуватися. Його хвилювало тільки зведення собору: проблеми постачання, будівництва й керування цілком поглинали хлопця. Одного дня він міг шукати разом із Томом спосіб пересвідчитися в тому, що кількість каменів, котрі прибувають на будівництво, відповідає кількості каменів, які виїхали з каменярні, — а це було складне завдання, адже довіз тривав від двох до чотирьох днів, тому неможливо було зробити простий щоденний підрахунок. Іншого дня — розбирати скаргу мулярів, що теслярі погано зробили риштовання. Але найважчим були прикладні труднощі, приміром, як підійняти нагору каміння за допомогою примітивних механізмів, що кріпилися до хиткого риштовання. Том Будівник обговорював ці питання з Джеком як з рівним. Він, здавалося, пробачив пасинкові його злі докори й поводився так, немов забув зізнання Джека в підпалі старого собору. Вони плідно працювали разом, а час так і летів. Навіть під час нудних служб Джек розмірковував про складні аспекти будівельного планування. Його знання швидко прогресували. Замість того щоб роками різьбити каміння, він тепер вивчав конструкцію собору. Важко було уявити ліпше навчання для того, хто збирався стати старшим майстром. Заради цього Джек був готовий позіхати упродовж скількох завгодно опівнічних служб.

За східної стіни пріорату визирнуло сонце. Усе було готове до початку торгів. Продавці, які провели ніч поряд зі своїм товаром, починали згортати постелі й розкладати свій крам. Невдовзі мали з’явитися перші покупці. Повз Джека пройшла пекарка, що несла на голові буханці свіжого хліба. Від його пахощів у Джека потекла слина. Він пішов до трапезної, де невдовзі мали давати сніданок.

Першими прибули родини купців і містяни — усі хотіли подивитися на ярмарок вовни, але купляти нічого не збиралися. Ощадливі люди ще вдома наїлися кінського хліба з кашею, щоб не піддаватися спокусі рясно приправлених прянощами й яскраво прикрашених солодощів на ятках із харчами. Діти ходили, широко вирячивши очі на жадані для них речі. Надто оптимістична повія з нафарбованими червоним губами й у таких самих червоних чоботах неквапливо гуляла між рядів, з надією усміхаючись чоловікам середнього віку, але охочих о такій ранній годині не було.

Алієна спостерігала за всім цим з-за прилавка своєї ятки — однієї з найбільших. Упродовж минулих тижнів їй надійшла вся вовна, зібрана Кінгзбриджським пріоратом за рік, — вовна, за яку Алієна минулого літа заплатила сто сім фунтів. Крім того, вона, як і завжди, купувала вовну у фермерів, а цього року охочих продати було більше, адже Вільям Гамлейський заборонив своїм орендарям торгувати вовною на Кінгзбриджському ярмарку, і вони продали все перекупникам, з яких Алієна була найбільшим, адже жила в Кінгзбриджі — там, де проходив ярмарок. Вона закупила стільки, що в неї скінчилися гроші і їй довелося позичити сорок фунтів у Малахія. Тепер у неї в коморі позаду ятки було сто шістдесят пак вовни від сорока тисяч овець, вартістю понад двісті фунтів, які Алієна сподівалася продати за триста фунтів, — суму, якої вистачило б, щоб платити вмілому муляру упродовж століття. Коли вона думала про ці цифри, масштаб її справи вражав навіть її саму.

Алієна не чекала своїх покупців до полудня. Їх мало бути лише п’ять чи шість. Усі вони знали одне одного, а вона знала більшість із них за попередніми роками. Господиня вітала кожного кубком вина, після чого вони деякий час спілкувалися. Потім вона показувала їм свій товар — зазвичай її просили відкрити паку-другу — звісно, не з тих, що лежали згори. Покупець засовував руку в паку, витягав жменю вовни та розбирав її на пасма, щоб побачити довжину, м’яв пальцями, щоб перевірити м’якість, і нюхав. Нарешті він пропонував купити весь запас за сміховинно низьку ціну, і Алієна відмовлялася. Вона називала свою ціну, і покупець хитав головою. Після того вони випивали ще по кубку вина.

Той самий ритуал вона проводила й з іншими покупцями. Усіх, хто збирався в неї опівдні, Алієна пригощала обідом. Були серед них такі, хто пропонував ціну, що мало відрізнялася від тієї, яку вона сама заплатила за вовну. Тоді Алієна на дещицю зменшувала свою ціну. По обіді вони били по руках. Перша угода укладалася за найнижчою ціною. Решта купців наполягала на тому, щоб їм продали за такою самою, але Алієна відмовлялася. У другій половині дня ціни потроху починали рости. Якщо це відбувалося швидко, то продажі, навпаки, сповільнялися, адже купці прораховували, чи вдасться їм вигідно придбати необхідну кількість в інших продавців. Коли Алієна просила менше, ніж вони розраховували заплатити, купці поспішно погоджувалися. Вона домовлялася з кожним по черзі, після чого їхні слуги починали вантажити важкі паки вовни на запряжені волами вози з велетенськими колесами, поки Алієна зважувала фунтові мішечки, повні пенні й гульденів.

Не було жодних сумнівів, що того дня Алієна мала заробити більше, ніж будь-коли. У неї було вдвічі більше товару, ніж зазвичай, а ціни на вовну зросли. Вона збиралася знову купити у Філіпа весь настриг за наступний рік і потайки планувала збудувати для себе кам’яний будинок із просторими коморами для зберігання вовни, зручною та охайною залою і затишною спальнею для себе на другому поверсі. Її майбутнє було безтурботним, і вона була певна, що зможе й надалі підтримувати Річарда. Усе було ідеально.

І все ж, хоч як дивно, Алієна почувалася вкрай нещасною.

Минуло майже чотири роки відтоді, як Елена повернулась у Кінгзбридж, і ці роки стали найкращими в житті Тома.

Біль, який спричинила смерть Агнеси, притупився й перетворився на глухий щем. Відчуття втрати не покинуло Тома, але вже не було таким, коли йому здавалося, що він от-от без причини розридається. Він і досі подумки розмовляв з Агнесою — розповідав про дітей, пріора Філіпа й собор, — але ці розмови ставали дедалі рідшими. Гірко-солодкі спогади про неї не впливали на кохання до Елени. Він здатний був жити теперішнім. Бачити Елену, торкатися її, розмовляти й спати з нею — то були його щоденні радощі.

Слова, сказані пасинком у день його бійки з Альфредом, — ніби Том нічого не зробив для нього — сильно зачепили його. Це звинувачення навіть затьмарило приголомшливе одкровення Джека, що той підпалив старий собор. Том мучився кілька тижнів, але врешті-решт заспокоїв себе тим, що пасинок помиляється. Том робив усе, що міг, і ніхто не зробив би більше. Коли він дійшов цього висновку, то перестав турбуватися.

Будівництво Кінгзбриджського собору було найкращою роботою, яку він колись робив. Він відповідав і за конструкцію, і за виконання. Ніхто йому не заважав, тож, якби щось пішло не так, він не мав би на кого перекласти відповідальність. Але, дивлячись, як ростуть могутні стіни з граційними, немов рими, арками, елегантною ліпниною та неповторним різьбленням, Том часто думав, що зробив це він, і зробив добре.

Його найбільший жах — опинитися на вулиці без роботи, грошей і без змоги нагодувати дітей — також пішов у небуття, адже Том мав повну скриню срібних пенні, сховану в соломі на кухні. Він і досі здригався, згадуючи ту холодну ніч, коли Агнеса народила Джонатана й померла, але був певен, що нічого жахливого з ним уже не станеться. Часом він розмірковував, чому вони з Еленою не мають дітей. Обоє були плодовитими в минулому, і можливостей для цього мали більш ніж достатньо — вони й досі кохалися майже щоночі, навіть після чотирьох років спільного життя. Однак те, що Елена не вагітніла, не дуже засмучувало Тома — маленький Джонатан щодня тішив його око.

Зі свого досвіду Том знав, що найкращий спосіб отримати задоволення від ярмарку — це піти туди з малою дитиною. Тому ближче до полудня, коли почали збиратися люди, він розшукав Джонатана. Малюк і сам вабив око у своєму мініатюрному вбранні. Незадовго до того він захотів, щоб йому поголили голову, Філіп виконав це бажання — він любив Джонатана не менше, ніж Том, — і той ще більше став схожий на крихітного ченця. На ярмарку було кілька справжніх ліліпутів, які показували фокуси та жебракували, і вони зачарували Джонатана. Томові довелося швидко забрати його, щоб він не побачив, як один з них зібрав натовп, демонструючи свій непропорційно великий прутень. Поруч виступали жонглери, акробати й музики, що передавали натовпом капелюхи, в які збирали гроші; віщуни, цілителі та повії шукали собі клієнтів; відбувалися змагання в силі, люди боролись і грали в азартні ігри. Відвідувачі вбралися у святковий одяг, а ті, хто міг собі таке дозволити, умастилися пахнотами й змочили волосся олією. Здавалося, всі були при грошах, і навколо лунав дзвін срібних монет.

От-от мало початися цькування ведмедя. Джонатан ще не бачив ведмедів і з нетерпінням чекав цієї забави. Сірувато-буре хутро тварини було подерте в кількох місцях — це свідчило про те, що він пережив принаймні одну таку розвагу. Важкий ланцюг у нього на тулубі кріпився до кілка, вбитого глибоко в землю, а сам він ходив на чотирьох лапах і люто гарчав на натовп, що чекав початку. Томові здалося, що очі звіра хитро блищать. Якби він робив ставки, то поставив би на ведмедя.

Із замкненого ящика, що стояв у кутку, почувся скажений гавкіт. Там були собаки, які вже відчули запах свого ворога. Ведмідь почав раз по раз зупинятися, дивитися на ящик і ревти, а гавкіт у відповідь став просто істеричним.

Власник тварин, поводир ведмедя, приймав ставки. Джонатан згоряв від нетерпіння, і Том уже думав піти, коли поводир нарешті відчинив ящик. Ведмідь підвівся на задні лапи, рвонувся вперед, так що ланцюг натягнувся, і заревів. Поводир щось прокричав і випустив собак.

З ящика вискочила п’ятірка хортів, усі легкі та моторні, у їхніх роззявлених пащах біліли гострі ікла. Вони миттю кинулися на ведмедя. Той відмахнуся велетенською лапою і вдарив одного із собак з такою силою, що той відлетів. Інші позадкували.

Натовп напирав ближче. Том подивився на Джонатана: той стояв у перших рядах, але недосяжний для ведмедя. Звіру вистачило кмітливості відійти назад, до кілка, до якого він був прикутий, щоб ланцюг не обмежував його рухів, коли собаки знову налетять. Але собаки також були не дурні. Після першого безладного нападу вони змінили тактику й оточили ведмедя. Той кидався в різні боки, щоб усіх їх бачити.

Один із собак із несамовитим гавканням кинувся на нього. Ведмідь рушив йому назустріч і махнув лапою. Пес відскочив — так, що ведмідь не міг його дістати, — і тоді інші чотири накинулися на нього з усіх боків. Він знову почав махати лапами. Натовп заревів, коли троє хортів вгризлися в його стегна. Ведмідь підвівся на задні лапи, заричав з болю, струсив псів із себе, і вони позадкували.

Собаки спробували повторити ту саму тактику. Том думав, що ведмідь знову попадеться на цей гачок. Перший собака кинувся на нього, ведмідь відповів нападом, пес відступив, і тоді інші четверо кинулися на тварину. Але ведмідь був готовий — швидко розвернувся, замахнувся на найближчого пса та вдарив його лапою. Натовп підтримував ведмедя не менше, ніж собак. Гострі пазурі порвали ніжну шкіру пса й залишили три криваві подряпини. Собака жалісно дзявкнув і втік зализувати рани. Натовп відреагував насмішками та свистом.

Ті четверо собак, що залишилися, обережно оточили ведмедя, періодично кидаючись на нього, але відступаючи до того, як опинялись у небезпеці. Хтось почав повільно плескати в долоні. Тоді один з хортів кинувся в лобову атаку — швидко як блискавка, — ухилився від удару звіра й учепився йому в горлянку. Натовп здичавів. Гострі білі зуби вп’ялись у потужну ведмедячу шию. Інші собаки також налетіли. Ведмідь заревів і став бити лапою пса, що вчепився йому в горло, а потім упав і покотився. Якусь мить Том не розумів, що відбувається: він бачив лише клубок шерсті. Потім три собаки відскочили, а один залишився лежати, розчавлений на смерть.

Натовп напружився. Ведмідь уже знешкодив двох собак, залишалося три, але в нього кровили рани на спині, шиї та задніх лапах, і до того ж він здавався переляканим. У повітрі стояв запах крові тварин й поту людей у натовпі. Собаки припинили гавкіт і оточували ведмедя мовчки. Вони теж здавалися наляканими, але вже відчули смак крові та прагнули вбивати.

Напад почався так само, як і раніше: один собака кидався на ведмедя, а потім відбігав назад. Ведмідь упівсили замахувався на нього й розвертався, щоб захиститися від іншого, але той відбігав, перш ніж звір встигав ударити, і третій діяв так само. Вони повторювали це постійно, тож ведмідь мав увесь час смикатися й обертатися. З кожним разом хорти трохи наближалися, і ведмежі кігті вже мало не досягали їх. Глядачі бачили, що відбувається, і збудження натовпу сягнуло піка. Джонатан так і стояв попереду, за кілька кроків від Тома. Він був приголомшений і дещо наляканий. Том відвів очі від малюка й поглянув на бій саме тоді, коли ведмедячі кігті шарпонули одного пса, а другий кинувся йому проміж ніг і вчепився в м’яке черево. Ведмідь видав звук, що нагадував крик. Собака відстрибнув і втік, але негайно налетів інший. Ведмідь махнув лапою, однак не дістав на кілька дюймів, і той самий пес знову вчепився в його черево, а потім відскочив, залишивши глибоку рану на тілі звіра. Ведмідь заревів і опустився на чотири лапи. Томові здалося, що це кінець, але він помилявся: у ведмедя ще залишалися сили. Коли наступний собака кинувся на нього, той слабко махнув лапою, обернувся, побачив другого хорта, що біг на нього, на диво швидко розвернувся й ударив його так сильно, що той відлетів убік. Натовп заревів від захвату. Собака упав, немов мішок із м’ясом. Том придивився до нього. Він був живий, але, схоже, нездатний ворухнутися. Напевне, звір зламав йому хребет. Ведмідь не зважав на пораненого хорта, адже не міг до нього дотягнутися.

Псів залишилося двоє. Обидва кілька разів кидалися на ведмедя, а потім відступали, аж доки його випади послабшали. Тоді вони оточили звіра з двох боків, рухаючись дедалі швидше. Ведмідь вертівся туди-сюди, стараючись не спускати обох з очей. Собаки скакали поруч колом, що дедалі звужувалося. Земля під лапами ведмедя перетворилася на криваву багнюку. Так чи інакше, наближався кінець. І нарешті обидва собаки напали одночасно: один кинувся до шиї, другий — до черева ведмедя. Останнім відчайдушним ударом ведмідь розітнув собаці горлянку. Фонтаном бризнула кров, натовп закричав від захвату. Спершу Томові здалося, що то собака прикінчив ведмедя, але виявилося, що навпаки: кров’ю спливав хорт, який тепер лежав на землі з розітнутим горлом. Кров фонтанувала ще кілька секунд, а потім зупинилася: пес був мертвий. Але в той самий час останній собака розірвав ведмедеві черево, і з нього вивалилися нутрощі. Ведмідь слабко замахнувся на хорта, той легко ухилився й знову накинувся, вчепившись у його тельбухи. Ведмідь захитався й мало не впав. Ревіння натовпу сягнуло крещендо. Вирвані тельбухи ведмедя мерзенно смерділи. Звір зібрався на силі та знову замахнувся на собаку. Удар досягнув цілі, і, хоч пес відскочив, з глибокої рани на його спині потекла кров. Але рана була не смертельна, і собака знав, що з ведмедем покінчено, тому кинувся на нього знов і став дерти йому кишки, аж доки великий звір заплющив очі та впав мертвим на землю.

Поводир узяв хорта-переможця за нашийник і вивів його вперед. Кінгзбриджський м’ясник і його помічники вийшли з натовпу та заходилися різати ведмедя на м’ясо. Том подумав, що вони, найпевніше, заздалегідь домовилися про ціну. Ті, хто поставив на собаку, тепер вимагали сплатити їм виграш. Усі старалися попестити собаку. Том став видивлятися Джонатана, але його ніде не було.

Малий був за кілька ярдів від нього упродовж усього бою. Куди він міг зникнути? Схоже, це сталося, коли змагання сягнуло кульмінації і Том зосередився на видовищі. Тепер він картав себе за це. Чоловік став озиратися навколо. Він був на голову вищий за всіх, а Джонатана легко вдалося б помітити в його монашому вбранні та з голеною головою, але малюк ніби крізь землю пішов.

Навряд чи хтось завдав би шкоди дитині на теренах пріорату, але малий міг побачити те, що, на думку пріора Філіпа, йому краще було б не бачити, — наприклад, повій, що обслуговували клієнтів під монастирським муром. Том подивився навколо та звів очі на риштовання собору й там, на свій жах, побачив дрібну фігурку в чернецькій сутані.

На якусь мить він запанікував. Йому закортіло крикнути малому, щоб той не ворушився, інакше впаде, але його слова однаково заглушив би ярмарковий галас. Том став проштовхуватися натовпом у напрямку собору, Джонатан побіг риштованням, захоплений якоюсь уявною грою, не думаючи про те, що може впасти з висоти у вісімдесят футів[145] і розбитися на смерть…

Том постарався вгамувати жах, що дер йому горло, немов жовч.

Риштовання спиралося не на землю, а на важкі колоди, закріплені у спеціальних отворах, влаштованих у верхній частині стіни. На них були покладені міцні жердини, що прив’язували мотузками, а на жердини — помости з гнучких молодих дерев і очерету. Зазвичай на риштовання підіймалися кам’яними гвинтовими сходами, зведеними в товщі стін, але напередодні ярмарку доступ до них закрили. Як Джонатан заліз нагору? Драбин на будівництві не залишили, Том особисто простежив за цим, а Джек перевірив за ним. Схоже, малий видерся східчастою ділянкою недобудованої стіни. Її також закрили дерев’яними колодами, щоб ніхто туди не зайшов, але Джонатан міг перелізти через них. Малий був на диво самовпевнений, хоча принаймні раз на день примудрявся десь упасти.

Том підійшов до підніжжя стіни й з острахом подивився вгору. Джонатан радісно бавився на висоті у вісімдесят футів. Томове серце захолонуло від жаху. Він щосили крикнув:

— Джонатане!

Люди, що стояли поруч, стривожились і стали видивлятися, до кого він кричить. Коли вони побачили дитину на риштованні, то почали показувати пальцем і розповідати знайомим. Невдовзі навкруг зібралася юрба.

Джонатан не чув. Том приклав долоні до рота й знову крикнув:

— Джонатане! Джонатане!

Тепер хлопчик почув його. Він подивився вниз, побачив Тома й помахав рукою.

— Спускайся! — крикнув Том.

Джонатан наче й хотів послухатися, але подивився на стіну, якою мусив пройти, на вузесенькі сходи, що ними мусив спуститися, і передумав.

— Не можу! — гукнув він, і його тоненький голосок почули всі, хто стояв унизу.

Том зрозумів, що йому доведеться видертися нагору й спустити Джонатана.

— Стій де стоїш, а я підіймусь і заберу тебе! — крикнув він, відштовхнув колоду та подерся вгору.

Нижні сходинки були чотири фути[146] завширшки, але що вище, то ставали вужчими. Том підіймався обережно. Він і хотів би поквапитися, але змушував себе зберігати спокій. Коли він подивився вгору, то побачив, що Джонатан сидить на краю риштовання та бовтає ніжками над безоднею.

Нагорі стіна була завтовшки лише два фути[147], але цього було достатньо, щоб іти нею — за умови, що нерви міцні. Том пройшов стіною, стрибнув на риштовання й узяв Джонатана на руки. Йому одразу полегшало.

— От дурне маля, — мовив він, але в голосі його було стільки любові, що Джонатан обійняв його.

Том знову подивився вниз. Він побачив море задертих голів: понад сотню людей стежили за ним. Вони, певно, вважали це черговою розвагою — як цькування ведмедя.

— Гаразд, спускаймося, — сказав Том Джонатанові та поставив його на стіну. — Я буду йти за тобою, тож не хвилюйся.

Це не переконало Джонатана.

— Я боюся, — промовив він, потягнувся до Тома, щоб той взяв його на руки, і розплакався, коли побачив, що чоловік вагається.

— Ну добре, я понесу тебе, — заспокоїв малого Том.

Це було кепсько, але Джонатан був надто наляканий, щоб самостійно йти на такій висоті. Том видерся на стіну, став на коліна поруч із Джонатаном, взяв його на руки та підвівся.

Малюк міцно вчепився в нього.

Том зробив перший крок. Він не мав змоги дивитися собі під ноги, бо тримав малого на руках. Він боязко, обережно переставляючи ноги, рушив стіною, а його серце заходилося від хвилювання. За себе він не боявся — тільки за малюка в нього на руках. Нарешті вони наблизилися до сходів. Стіна там була така сама завширшки, але завдяки сходам здавалася менш прямовисною. Він почав неквапливо спускатися. Із кожною сходинкою ставало спокійніше. Коли дістався галереї, де сходинки були вже три фути[148] завширшки, Том зупинився, щоб угамувати шалений стукіт серця.

Він роззирнувся на подвір’я пріорату, Кінгзбридж і поля, які лежали за ним, та побачив дещо, що його збентежило. Десь за милю[149] від міста на дорозі, що вела в Кінгзбридж, стояла курява. За мить Том зрозумів, що до міста бадьорою риссю наближається чималий загін вершників. Він вдивився вдалину, стараючись з’ясувати, хто це такі. Спершу подумав, що то заможний купець — або кілька купців — з великим почтом, але вершники не були схожі на торговців. Том силкувався зрозуміти, що саме його насторожило, та, коли вони під’їхали ближче, побачив: більшість із них у шоломах, озброєна до зубів, а під деякими — бойові коні.

Йому стало страшно.

— Господи Боже, хто всі ці люди? — спитав він уголос.

— Не господибожкайся, — з докором сказав Джонатан.

Хоч би ким були ці люди, їхня поява означала неприємності.

Том став квапливо спускатися. Коли він зістрибнув зі сходів, натовп загулюкав, але він не звертав на це уваги. Натомість пильно видивлявся Елену з дітьми, однак їх ніде не було.

Джонатан намагався випручатися з його рук, але Том міцно тримав його. Він мусив спершу віднести свою найменшу дитину в безпечне місце, а потім уже шукати інших. Чоловік протиснувся крізь натовп до дверей, що вели в клуатр. Вони були зачинені зсередини, щоб захистити приватність монастиря під час ярмарку. Том постукав і закричав:

— Відчиняй! Відчиняй!

Відповіді не було.

Том не був певен, чи є хтось у клуатрі. Але часу на роздуми не було. Він відступив, поставив Джонатана на землю, замахнувся ногою у важкому чоботі й ударив по дверях. Дошка біля замка тріснула. Він ударив знову, тепер сильніше. Двері розчахнулися. З-за дверей на нього приголомшено дивився літній чернець. Том підхопив Джонатана й заніс усередину.

— Тримайте його тут, — сказав він монахові. — Зараз буде якась біда.

Монах мовчки кивнув і взяв Джонатана за руку.

Том зачинив двері.

Тепер він мусив відшукати решту своєї родини серед велелюдного натовпу.

Фактична нездійсненність цього завдання лякала його. Він не бачив навколо жодного знайомого обличчя. Том виліз на порожнє пивне барильце, щоб краще бачити. Стояв полудень, і ярмарок був у розпалі. Натовп рухався проходами уздовж яток, немов повільна річка; люди юрбилися біля продавців питва та їжі, адже був обідній час. Том прочісував очима натовп, але ніде не бачив своїх рідних. Він був у відчаї. Подивився за дахи будинків. Вершники були вже майже на мосту та прискорилися до галопу. Усі вони були воїнами, усі тримали в руках запалені смолоскипи. Том затремтів. Не було жодних сумнівів, що вони збираються влаштувати погром.

Раптом він побачив поруч із собою Джека, який здивовано вирячився на нього.

— Чому ти стоїш на барильці? — спитав він.

— Зараз тут буде рейвах! — швидко сказав Том. — Де твоя мати?

— У крамниці Алієни. Що за рейвах?

— Великий. Де Альфред і Марта?

— Марта з мамою. Альфред дивиться когутячі бої. Що сталося?

— Поглянь сам.

Том подав Джекові руку. Той обережно став на обід барильця перед Томом. Вершники саме проїжджали міст, що вів у селище.

— Господи Ісусе, а це ще хто?! — вигукнув Джек.

Том придивився до командира, здорованя на бойовому коні, і впізнав його біляве волосся та важку статуру.

— Це Вільям Гамлейський, — відповів він.

Тим часом вершники наблизилися до будинків і стали підпалювати смолоскипами очеретяні дахи.

— Вони палять місто! — вигукнув Джек.

— Буде ще гірше, ніж я думав, — мовив Том. — Злазь.

Вони разом зістрибнули на землю.

— Я піду по маму з Мартою, — сказав Джек.

— Веди їх у клуатр, — кинув йому Том. — Це буде єдине безпечне місце. Якщо монахи противитимуться — скажи, щоб ішли до чорта.

— А якщо вони замкнуть двері?

— Я щойно виламав їх. Біжи мерщій! Я піду по Альфреда. Ну ж бо!

Джек поспішно пішов. Том рушив до майданчика, де тривали когутячі бої, грубо розштовхуючи людей. Кілька чоловіків намагалися щось йому сказати, але він не звернув на них уваги, а ті, побачивши його зріст і непохитну рішучість на обличчі, замовкли. Невдовзі вітер приніс на подвір’я пріорату дим пожежі. Том принюхався й побачив, що ще кілька людей теж тривожно нюхають повітря. Він мав лише кілька хвилин, після чого неодмінно почнеться паніка.

Арена для когутячих боїв розташувалася біля брами пріорату. Навколо неї зібрався чималий і дуже галасливий натовп. Том проштовхувався крізь нього, шукаючи Альфреда. Натовп оточив неглибоку западину діаметром у кілька футів. У центрі двійко когутів дерли один одного на шмаття гострими дзьобами та кігтями. Все навколо було вкрите пір’ям і кров’ю. Альфред стояв близько до них і щосили волав, підбадьорюючи то одного, то другого нещасного птаха. Том протиснувся крізь щільний натовп і схопив Альфреда за плече.

— Ходімо! — крикнув він.

— Я поставив шість пенсів на чорного! — прокричав Альфред у відповідь.

— Треба забиратися звідси! — гукнув йому Том, і тієї ж миті над ареною з’явився чорний дим. — Пожежа! Хіба не відчуваєш?

Кілька глядачів почули слово «пожежа» й із цікавістю подивилися на Тома. Знову з’явився запах диму, і вони відчули його, як і Альфред.

— Що таке? — спитав він.

— Місто горить! — відповів Том.

Раптом усі сполошилися. Люди кинулися в усіх напрямках, розштовхуючи інших. Чорний когут у западині убив брунатного, але це вже нікого не цікавило. Альфред рушив не в той бік, і Том схопив його за руку.

— Ходімо в клуатр, — сказав він. — Зараз це єдине безпечне місце.

Дим повалив клубами, і натовп охопив страх. Усі були збентежені, і ніхто не знав, що робити. Том, вищий за більшість, бачив, що люди рвонули до брами пріорату, але та була завузька, і там виявилося не безпечніше, ніж на подвір’ї. Але люди почали усвідомлювати, що відбувається, і невдовзі Томові з Альфредом довелося продиратися крізь натовп, що хвилею рухався їм назустріч. Потім, цілком несподівано, натовп розвернувся, і всі побігли у зворотному напрямку. Том озирнувся й побачив чому: на подвір’я заїхав перший вершник.

Людей охопила паніка, натовп став неконтрольованим.

Вершники мали зловісний вигляд. Їхні велетенські коні, налякані не менше за натовп, смикалися, задкували та різко кидалися, давлячи людей ліворуч, праворуч і в центрі. Озброєні вершники в шоломах лупцювали палицями та смолоскипами не розбираючи — чоловіків, жінок і дітей, підпалювали ятки, одяг і волосся людям. Усі кричали. У браму в’їхало ще кілька вершників, і багато хто з відвідувачів опинився під копитами їхніх коней. Том крикнув Альфредові у вухо:

— Іди в клуатр, а я подбаю, щоб інші також сюди пробрались. Мерщій!

Він штовхнув його, і Альфред побіг.

Том підскочив до ятки Алієни, але майже одразу перечепився об когось і впав. Він із прокльоном підвівся на коліна, але не встигнув встати на ноги, як побачив, що на нього несеться бойовий кінь. Тварина прищулила вуха й роздула ніздрі, і Том бачив вирячені білки її переляканих очей. Над кінською головою височіло м’ясисте обличчя Вільяма Гамлейського, спотворене гримасою ненависті й тріумфу. Том встигнув подумати про те, як добре було б ще хоча б раз обійняти Елену, а потім масивне копито вдарило його точно посередині чола. Том відчув жахливий, несамовитий біль, немов йому розкроїли череп, і світло в його очах згасло.

Коли Алієна вперше відчула запах диму, то подумала, що це на кухні підгорів обід, яким вона збиралася пригощати своїх гостей.

Троє фламандських купців сиділи за столом, що стояв надворі поруч з її коморою. То були огрядні чорнобороді чоловіки, вбрані в одяг неймовірно тонкої роботи, які розмовляли англійською із сильним німецьким акцентом. Усе йшло добре. Вона вже збиралася перейти до продажу, але вирішила спершу подати обід, щоб купці встигли похвилюватися. Хай там як, вона була рада позбутися величезної кількості вовни, яку мала. Алієна поставила перед купцями свинячі котлети, засмажені в меду, і критично подивилася на них. М’ясо засмажилося саме в міру, до приємного коричневого кольору, із жирною скоринкою. Вона налила ще вина. Один із покупців потягнув носом, і всі вони тривожно озирнулися. Алієні стало неспокійно. Пожежа була найгіршим кошмаром для торговця вовною. Вона подивилася на Елену з Мартою, які допомагали їй подавати обід.

— Відчуваєте запах диму? — спитала їх.

Не встигли вони відповісти, як з’явився Джек. Алієна досі не звикла до його монашого вбрання та поголеної маківки, облямованої морквяно-рудим волоссям. На його милому обличчі застигнув схвильований вираз. Алієна відчула раптовий порив обійняти Джека та поцілунками стерти тривогу з його лиця, але швидко оговталася, згадавши, як пів року тому втратила самовладання на старому млині. Вона й досі червоніла щоразу, як думала про це.

— Дещо сталося, — квапливо мовив він. — Треба сховатись у клуатрі.

Алієна уважніше подивилася на нього.

— Що сталося? Пожежа?

— Тут граф Вільям зі своїми воїнами, — сказав Джек.

Алієна раптом похолола. Вільям. Знову.

— Вони влаштували пожежу в місті, — вів далі Джек. — Том із Альфредом ідуть у клуатр. Ходімо зі мною, благаю.

Елена безцеремонно кинула миску із зеленню, яку несла до столу, перед переляканим фламандським купцем.

— Мерщій, — гукнула вона й схопила Марту за руку. — Ходімо.

Алієна тривожно подивилася на свою комору. Там було вовни на кілька сотень фунтів, і вона мусила захистити її від вогню, але як? Алієна перевела погляд на Джека. Той вичікувально дивився на неї. Купці поспіхом встали з-за столу.

— Іди. Я маю подбати про свою ятку, — сказала вона Джекові.

— Джеку, ходімо! — крикнула Елена.

— Хвилинку, — відповів він і розвернувся до Алієни.

Алієна бачила, що Елена вагається, не знаючи, що їй робити: рятувати Марту чи чекати Джека. Елена знову гукнула:

— Джеку! Джеку!

Хлопець розвернувся до неї.

— Мамо! Забери Марту!

— Добре, — погодилася вона, — але поквапся.

Вони з Мартою пішли. Джек сказав:

— Місто горить. У клуатрі найбезпечніше — він із каменю. Ходімо зі мною, мерщій.

Алієна почула крики, що лунали біля брами пріорату. Раптом усе застелив дим. Вона озирнулася навколо, силкуючись зрозуміти, що відбувається. Страх скував її зсередини. Усе, заради чого вона працювала упродовж шести років, було в коморі.

— Алієно, ходімо в клуатр — там буде безпечно! — наполягав Джек.

— Не можу! — закричала вона. — Що буде з вовною?

— До біса твою вовну!

— Це все, що я маю!

— Яка від неї користь, якщо тебе вб’ють?!

— Тобі легко казати, а я роками добивалася цього…

— Алієно, благаю!

Раптом люди поруч із яткою закричали зі страху. Вершники вдерлися на подвір’я пріорату й помчали крізь натовп, давлячи всіх, хто опинявся на їхньому шляху та підпалюючи ятки. Перелякані люди збивали одне одного з ніг у відчайдушних спробах ухилитися від копит і смолоскипів. Натовп напирав на хитку дерев’яну огорожу Алієниної ятки, і та негайно завалилася. Люди забігли на майданчик перед коморою та перекинули стіл, де стояли тарілки з їжею і кубки з вином. Джек з Алієною відступили. Двоє вершників в’їхали туди, один вимахував палицею, другий — смолоскипом. Джек став перед Алієною, закривши її собою. Палиця мало не влучила їй по голові, але хлопець виставив руку, і удар припав йому по зап’ястку. Алієна відчула удар, але Джек взяв на себе всю його силу. Коли вона звела очі, то побачила обличчя другого вершника.

То був Вільям Гамлейський.

Алієна закричала.

Якусь мить він дивився на неї із смолоскипом в руці й переможним блиском в очах. Потім підострожив коня та рушив до її комори.

— Ні! — закричала Алієна.

Вона намагалася ухилитися від копит коня та розштовхувала всіх навколо, зокрема й Джека. Нарешті їй це вдалося, і вона стрімголов кинулась до комори. Вільям нахилився в сідлі та простягнув смолоскип до охайно складених пак вовни.

— Ні! — крикнула Алієна знову, кинулася до нього та спробувала стягнути його з коня.

Вільям відштовхнув її, і вона впала на землю. Він знову підніс смолоскип до пак. Вовна зайнялася — вогонь аж загудів, пожираючи її. Кінь, злякавшись полум’я, позадкував і заіржав. Поруч знову раптом з’явився Джек і відтягнув Алієну вбік. Вільям розвернув коня та швидко виїхав із комори. Алієна схопила порожній мішок і спробувала збити полум’я.

— Алієно, ти загинеш! — гукнув Джек.

Жар ставав нестерпним. Алієна схопила паку, яка ще не зайнялася, і потягнула її до виходу. Раптом вона почула шум у вухах, відчула жар на обличчі та зрозуміла, що її волосся горить. За мить Джек кинувся до неї, обійняв за шию та міцно притиснув до себе. Обоє впали на землю. Якусь мить він міцно тримав її, а потім послабив хватку. Алієна відчувала запах паленого волосся, але воно більше не горіло. Вона побачила, що в Джека обпечене обличчя, а його брови зникли. Він схопив її за кісточку й потягнув у двері. Попри її спротив, він тягнув Алієну, аж доки вона опинилася на безпечній відстані від комори, охопленої вогнем.

Біля її ятки вже нікого не лишилося. Джек відпустив дівчину. Вона намагалася підвестися, але Джек знову вчепився в неї та змусив сісти. Алієна пручалася, дивлячись безумним поглядом на вогонь, який жер роки її праці та турбот, її статки й безпеку, аж доки виснажилася. Тоді вона просто лягла й закричала.

Філіп почув шум, коли вони з Катбертом Білоголовим рахували гроші в підвалі під монастирською кухнею. Вони глянули один на одного, насупилися й пішли подивитись, що відбувається.

За дверима на них чекав хаос.

Філіп був приголомшений. Люди бігли в різних напрямках, штовхалися, падали й топтали одне одного. Чоловіки та жінки кричали, а діти плакали. Усе було в диму. Схоже, люди намагалися вибратися з подвір’я пріорату. Окрім головної брами, вийти можна було хіба що через прохід між кухнею та млином. Там не було муру, але протікав канал, яким вода надходила від загати до броварні. Філіп хотів сказати людям, що канал глибокий, але ніхто вже нікого не слухав.

Причиною паніки, очевидно, стала пожежа, і велика. Повітря просякло димом. Філіпові стало моторошно. Людей зібралося дуже багато, тому все могло завершитися трагедією. Що було робити?

Спершу він мав дізнатися, що саме відбувається. Пріор підійнявся сходами до дверей у кухню, щоб краще роздивитися навколо. Те, що він побачив, наповнило його серце жахом.

Увесь Кінгзбридж палав.

З Філіпових губ зірвався крик страху й відчаю.

Як це могло статися?

Потім він побачив вершників, які мчали крізь натовп зі смолоскипами в руках, і зрозумів, що пожежа не випадкова. Спершу він подумав, що неподалік розгорнулася битва між ворожими сторонами громадянської війни, яка чомусь перекинулася на Кінгзбридж. Але воїни нападали на містян, а не один на одного. То була не битва. То була розправа.

Він побачив кремезного блондина на великому бойовому коні, який скакав просто крізь натовп. То був Вільям Гамлейський.

Філіп аж закипів з ненависті. Він лютував від самої думки про те, що ці вбивства та винищення кояться лише з міркувань жадоби та пихи. Пріор щосили закричав:

— Я бачу тебе, Вільяме Гамлейський!

Вільям почув своє ім’я серед криків натовпу. Він натягнув віжки й подивився Філіпові у вічі.

— За це ти підеш у пекло! — гукнув Філіп.

Вільямове обличчя скривилося від жаги крові. Навіть те, чого він боявся найбільше, тепер не страшило його. Він був немов навіжений. Вільям махнув смолоскипом, наче прапором.

— Це і є пекло, попе! — крикнув він у відповідь, розвернув коня та поїхав геть.

Раптом усі зникли: і вершники, і натовп. Джек відпустив Алієну й підвівся. Його рука геть оніміла. Він згадав, що прикрив дівчину від удару в голову, і зрадів цьому болю. Сподівався, що рука болітиме ще довго — на згадку.

Комора перетворилася на пекло, а навколо палали менші вогнища. Земля була всіяна тілами: хтось ворушився, хтось спливав кров’ю, хтось лежав нерухомо. Стояла мертва тиша, чутно було тільки тріскіт вогню. Натовп утік із подвір’я, покинувши загиблих і поранених. Джек був приголомшений. Він ніколи не був на полі бою, але саме так і уявляв його.

Алієна розплакалася. Джек поклав їй руку на плече, але вона скинула її. Він врятував їй життя, та дівчині було на те начхати: вона переживала лише за свою чортову вовну, яка, безперечно, згоріла вщент. Джек подивився на Алієну. Її волосся майже повністю згоріло, і вона вже не здавалася вродливою, але він однаково кохав її. Йому було боляче бачити її в такому розпачі, тим паче що він не міг нічим зарадити.

Джек був певен, що вона більше не піде в комору. Він хвилювався за свою родину, тому покинув Алієну та подався шукати своїх.

Шкіра на обличчі боліла. Джек приклав руку до щоки, і власний доторк наче вжалив його. Схоже, він також обпікся. Джек подивився на тіла, що лежали навколо. Він хотів допомогти пораненим, але не знав, із чого почати. Шукав знайомі обличчя й сподівався, що не знайде. «Мати з Мартою побігли в клуатр раніше за натовп, — подумав він. — Чи знайшов Том Альфреда?» Джек обернувся до клуатру… і побачив Тома.

Росле тіло його вітчима випросталося в бруді. Він лежав нерухомо. Його обличчя не змінилося, на ньому застиг лагідний вираз, але над бровами зяяла глибока рана: голова була геть розбита. Джек був приголомшений. Він не чекав такого. Том не міг померти, але те, що Джек бачив перед собою, не могло бути живим. Він відвернувся, а потім подивився знову. Так, це був Том, і він був мертвий.

Джек став на коліна поруч із тілом. Йому кортіло щось зробити чи сказати, і він вперше в житті зрозумів, чому люди моляться за померлих.

— Мама страшенно за тобою сумуватиме, — мовив він і пригадав жорстокі слова, що сказав Томові в день бійки з Альфредом. — То була неправда, — шепнув він, і з його очей полилися сльози. — Ти не підвів мене. Ти мене годував, дбав про мене й зробив мою маму дуже-дуже щасливою.

Але він хотів сказати дещо набагато важливіше. Том подарував йому щось більше за буденні харч і оселю. Він дав йому щось дивовижне — те, що ніхто інший дати не зміг би, навіть його рідний батько: пристрасть, мистецтво, сенс життя.

— Ти дав мені собор, — прошепотів Джек небіжчикові. — Дякую тобі.