Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо

Розділ перший. Витоки мислення

З усіх місцевостей, якими ми подорожуємо за життя, країна дитинства, без сумніву, найнеймовірніша. Територія, що з точки зору дорослого здається простою, мирною й барвистою країною мрій, ігор та вразливості. Це дивно. Кожен колись був жителем цієї країни, але чомусь нам важко згадати й реконструювати її без старих знімків, на яких бачимо себе із віддалі часу, ніби ці діти — інші особи, а не ми в іншому часі.

Як ми мислимо й сприймаємо світ до того, як навчимося мови, щоб це описати? І якщо вже на те пішло, звідки дізнаємося значення слів без словника? Як нам узагалі вдається засвоїти премудрості граматики й синтаксису до трьох років, у період несформованого мовлення?

У цьому розділі я спробую окреслити план подорожі від дня, коли людина з’явилася на світ, до часу, коли її мовлення й мислення стають «дорослими». Траєкторію змодельовано завдяки розмаїтій апаратурі, різним методам та інструментам. До них належать, зокрема, реконструкція мисленнєвих процесів із поглядів, жестів і слів і ретельні студії мозку, який робить нас самими собою.

Ми переконаємося, що немовлята з першого дня життя формують складні абстрактні уявлення. Звучить неймовірно, але вони володіють поняттями зі сфери математики, мовлення, моралі, навіть наукового та суспільного мислення. Ця сукупність вроджених інтуїтивних знань структурує все, що вони засвоять — і кожен із нас, дорослих, уже засвоїв — у соціальному, освітньому та родинному середовищах у дитинстві.

Також виявимо, що когнітивний розвиток — це не лише набуття нових вмінь і знань. Якраз навпаки, для цього часто потрібно зруйнувати навички, які заважають демонструвати засвоєні знання.

Парадоксально, але іноді дітям складніше не опанувати нові поняття, а взяти під контроль уже наявні.

Я помітив, що дорослим часто не вдається нормально намалювати немовлят: ми не розуміємо, що пропорції їхнього тіла кардинально відрізняються від наших. Наприклад, долоні набагато менші за голову. Нам складно бачити немовлят такими, якими вони є насправді, і це анатомічна метафора того, що в когнітивній сфері відчути дуже важко: немовля — це не маленька копія дорослого.

Зазвичай для простоти ми говоримо про дітей у третій особі, помилково вважаючи, що між нами є певна дистанція, що вони не ми. Оскільки мета цієї книжки — подорож до найпотаємніших закапелків людського мозку, то перша екскурсія — до світу дитини, якою кожен із нас колись був, — відбудеться від першої особи, щоб детально висвітлити, як ми мислили, відчували й розуміли світ у часи, які не можемо згадати лише тому, що ця частина нашого досвіду приречена на забуття.

Наприкінці XVII століття ірландський філософ Вільям Моліньє запропонував своєму другові Джону Локку такий мисленнєвий експеримент:

▶ Уявімо дорослого чоловіка, який народився сліпим і навчився на дотик розрізняти куб і кулю […]. А тепер припустімо, що ці фігури лежать на столі й сліпий дістає здатність бачити. Запитання: чи зможе він, лише подивившись, але не торкаючись фігур, розрізнити й вказати, де куля, а де куб?

Зможе чи ні? Я багато років запитував про це в людей і виявив: переважна більшість упевнені, що ні. Вони вважають, що першому візуальному досвіду потрібен зв’язок зі вже засвоєним через дотик. Тобто людині необхідно одночасно торкатися й дивитися на кулю, щоб зрозуміти, що плавний вигин під пальцями відповідає округлій на вигляд поверхні.

Набагато менше людей упевнені, що попередній тактильний досвід може перейти у візуальний режим. А отже, сліпа людина відрізнить кулю від куба, якщо зможе бачити.

Джон Локк, як і більшість, думав, що сліпому доведеться вчитися бачити. Тільки дивлячись на об’єкт і торкаючись його одночасно, він зрозуміє, що між цими відчуттями існує зв’язок. Знадобиться своєрідний «переклад», оскільки кожен сенсорний регістр говорить своєю мовою, а абстрактне мислення виступає словником, який співвідносить тактильні й візуальні «слова».

Для Локка і його послідовників-емпіриків мозок новонародженого — порожня сторінка, tabula rasa, готова до того, щоб на ній писали.

Досвід перетворює й надає їй форми, а поняття з’являються, лишень діставши назву. Когнітивний розвиток починається з чуттєвого досвіду в зовнішньому світі, а з розвитком мовлення потребує тонкощів для тлумачення все глибших та складніших компонентів людського мислення: любові, релігії, моралі, дружби й демократії.

Емпіризм спирається на природничі уявлення. Тому не дивно, що він був настільки популярним і домінував у філософії свідомості із сімнадцятого століття до епохи видатного швейцарського психолога Жана Піаже. Проте реальність не завжди інтуїтивно зрозуміла: мозок новонародженого — не tabula rasa. Якраз навпаки. Ми народжуємося з готовими механізмами концептуалізації.

▶ Пересічне обґрунтування за філіжанкою кави не витримує перевірки простим експериментом психолога Ендрю Мельтцоффа, який модифікував запитання Моліньє, перевірив його й заперечив здогад емпіриків. Замість кулі й куба він використав два дитячі смочки: один гладенький і круглий та другий нерівний, із виступами. Метод простий. В цілковитій темряві дитині дають смоктати один зі смочків. Після цього обидва кладуть на стіл і вмикають світло. Немовлята прискіпливіше дивляться на смочок, який щойно тримали в роті, демонструючи таким чином, що впізнають його.

Елементарний експеримент руйнує міф, який існував понад триста років. Він засвідчує, що новонароджений після одного лишень тактильного контакту з об’єктом (у цьому віці діти отримують тактильний досвід за допомогою рота, а не рук) уже має уявлення, як цей об’єкт виглядає. А ще такий дослід заперечує поширену думку батьків, що погляд немовлят постійно блукає десь далеко й відірваний від реальності. Як ми упевнимося далі, психічне життя дітей насправді більш насичене й багатогранне, ніж ми вважаємо. Вони просто не вміють про це розповісти.

Наперекір нашій інтуїції експеримент Мельтцоффа відповідає на запитання Моліньє ствердно: так, новонароджені розрізняють два об’єкти, які доти сприймали тільки на дотик. Але чи буде так зі сліпою дорослою людиною, якій подарують зір? Відповідь на це запитання стала можливою не так давно, коли почали здійснювати хірургічне лікування щільної катаракти, яка спричиняла вроджену сліпоту.

Першим утілив мисленнєвий експеримент Моліньє на практиці італійський офтальмолог Альберто Вальво. Пророцтво Джона Локка справдилося: сліпа від народження людина навіть і близько не уявляла те, про що мріяла.

Ось слова одного з пацієнтів після операції, яка подарувала йому зір:

▶ Я відчував, що це початок нового життя, але часом мене охоплювали депресія й розпач, коли я усвідомлював, наскільки важко розуміти цей візуальний світ. […] Насправді навколо я бачу плями світла й тіні […], наче калейдоскоп рухливих зорових образів, значення яких не розумію. […] Уночі я радію темряві. Я мав би померти сліпим, щоб переродитися в зрячу людину.

Цьому пацієнтові було важко впоратися з подарованим зором: операція «відкрила» його очі, але не навчила бачити. Зіставлення нового візуального досвіду зі світом понять, вибудованих за допомогою слуху й дотику, просто виснажливе. Мельтцофф довів, що мозок людини вміє встановлювати відповідності між сенсорними модальностями, а Вальво продемонстрував, що за роки сліпоти це вміння атрофується.

І навпаки, коли ми стикаємося з різними сенсорними модальностями, з часом деякі відповідності між ними закріплюються. Довели це мій друг і колега Едвард Габбард і Вайдянатхан Рамачандран, вигадавши дві фігури, подані нижче. Одна з них називається Кікі, а друга — Буба.

Запитання: хто є хто?

Майже кожен відповість, що праворуч зображена Буба, а ліворуч — Кікі. Це очевидно, здається, що по-іншому не може й бути. Тим не менш така відповідність дивна, це наче сказати, що хтось виглядає, як Карлос. Такий феномен пояснюють тим, що, вимовляючи голосні /о/ та /у/, ми складаємо губи в широке кільце, яке «перегукується» з округлістю Буби. А під час вимовляння /к/ та /і/ задня частина язика піднімається й під кутом торкається піднебіння. Тому природно, що загострена форма відповідає імені Кікі.

Такі відповідності часто мають культурне походження й спричинені мовою. Наприклад, здебільшого у світі прийнято вважати, що минуле перебуває позаду, а майбутнє — попереду. Але це не завжди так. У Південній Америці, у гірських районах Анд, живе народність аймара, яка будує зв’язок між часом і простором по-іншому. У мові аймара слово найра означає минуле, а також попереду, перед очима. А слово кіпа, крім значення майбутнє, означає позаду. Тобто в мові аймара минуле перебуває попереду, а майбутнє — позаду. Це відношення дійсно відображає спосіб мислення цієї народності, тому що також виявляється в мові тіла. Аймара відводять руки назад, коли говорять про майбутнє, і простягають уперед, згадуючи минуле. На перший погляд це дивно, просто не вкладається в голові, але коли місцеві жителі пояснюють, чому так, їхнє тлумачення звучить набагато переконливіше, ніж звичні нам уявлення. Аймара вважають, що ми знаємо — бачимо — тільки минуле, тому воно перебуває попереду. Майбутнє ж невідоме, його наші очі не бачать, а отже, воно позаду. Аймара рухаються задом наперед у часі. Розмите невідоме майбутнє за їхньою спиною поступово потрапляє в поле зору, перетворюючись на минуле.

Разом із лінгвістом Марко Тревісаном і музикантом Бруно Мешем ми розробили нестандартний експеримент, щоб дізнатися, чи існують природні відповідності між музикою й смаком. Дослідження об’єднало музикантів, шеф-кухарів та нейродослідників. Музиканти імпровізували на фортепіано, надихаючись чотирма класичними смаками: солодким, солоним, кислим і гірким. Вони належали до різних музичних шкіл і стилів (джаз, рок, класика тощо), тому кожен запропонував особливу інтерпретацію. Попри різноманіття версій, ми помітили закономірності для кожного смаку.

Гіркому відповідали глибокі тривалі ноти, солоному — уривчасті (стакато), кислому — негармонійні мелодії у верхньому регістрі, а солодкому — тиха, повільна й ніжна музика. Так ми змогли підсолити композицію Isn’t she lovely? Стіві Вандера й створити кислу версію «Білого альбому» «Бітлз».

Наші уявлення про час безсистемні й незрозумілі. Фраза «Скоро прийде Новий рік» дивна. Звідки прийде? З півдня, півночі, заходу? Насправді немає місця, де перебуває Новий рік. Він існує тільки в часі. І ця фраза, і аналогічна «Ми наближаємося до кінця місяця» відображають спосіб, у який розум організує думки. Ми залучаємо до цього й свої тіла. Так з’являються словосполучення голова уряду, права рука шефа, пуп землі та інші метафори[1], які відображають, що мислення організоване за шаблоном життя тіла. Тому, думаючи про дії інших людей, ми самі їх повторюємо, уживаємо чужі фрази, заражаємося чужим позіханням і сміхом. Можете провести простий експеримент, щоб перевірити цей механізм. Спілкуючись із кимось, зімкніть руки. Найімовірніше, ваш співрозмовник зробить те саме. Можете перейти до сміливіших жестів: торкнутися голови, почухатися чи потягнутися. Дуже ймовірно, що інша людина імітуватиме ваші рухи.

Цей механізм залежить від церебральної системи, яка складається з дзеркальних нейронів. Кожен із них фіксує певний жест, наприклад рухи рукою чи кистю, але не розрізняє, хто виконав цю дію: ми чи інша людина. Так само, як один механізм довільно поєднує інформацію різних сенсорних модальностей, дзеркальна система теж довільно змішує наші дії з чужими. Підвести руку й побачити, як те саме робить інша людина, — два зовсім різні процеси: перший ви виконуєте, а за другим спостерігаєте. Отже, перший — моторний, другий — візуальний. Проте концептуально вони досить схожі й у світі абстракцій відповідають одному жесту.

Зрозумівши, як ми, дорослі, змішуємо сенсорні модальності в музиці, формах, звуках і мові, об’єднуємо сприйняття та діяльність, повернімося до розуму дитини, щоб з’ясувати, набутою чи вродженою є дзеркальна система. Чи розуміють новонароджені, що їхні дії корелюють зі спостереженням за іншою людиною? Мельтцофф розв’язав і цю проблему, щоб покінчити з емпіричною tabula rasa.

Науковець провів іще один експеримент, у якому показував дитині три різні гримаси: з висолопленим язиком, відкритим ротом і зімкнутими й витягнутими наче для поцілунку губами. Спостереження показали, що дитина намагалася копіювати його міміку. Імітація вийшла неідеальною й несинхронізованою, адже дзеркало ще недосконале.

Та зазвичай дитина копіювала гримасу, яку бачила перед собою, а не дві інші. Отже, новонароджені здатні асоціювати побачені дії зі своїми, хоч імітують їх іще не настільки точно, як почнуть із появою мови.

Два відкриття Мельтцоффа — асоціації між нашими й чужими діями, а також між різними сенсорними модальностями — було оприлюднено в 1977 та 1979 роках. До 1980 року емпіричну догму майже повністю обеззброїли. Щоб завдати їй фінального удару, залишалося розв’язати останню загадку — помилку Піаже[2].

▶ Один із найбільш милих експериментів уславленого швейцарського психолога Жана Піаже називається «А-не-Б». Перша частина досліду відбувається таким чином: на столі з різних боків лежать дві серветки. Десятимісячному немовляті показують об’єкт, а тоді накривають його першою серветкою (А). Дитина без проблем і вагань знаходить річ.

За простим на перший погляд завданням криється когнітивний трюк, який називається «постійність об’єкта»: щоб знайти цей об’єкт, потрібно мислити глибше, а не просто отримувати інформацію від органів чуття. Об’єкт не зник. Його просто заховали. Щоб немовля це усвідомлювало, йому слід розуміти, що речі у світі не припиняють існувати, коли ми їх не бачимо. Звичайно, це абстрактна ідея[3].

▶ Друга частина експерименту починається аналогічно. Тому ж десятимісячному немовляті показують об’єкт і потім накривають той серветкою А. Тоді, коли дитина ще не встигла нічого зробити, експериментатор у неї на очах пересуває об’єкт під серветку Б. І тут стається дещо дивне: малюки піднімають серветку А, ніби не помітили дії, яку щойно бачили.

Ця помилка повселюдна. Вона майже невідворотно трапляється в десятимісячних немовлят із будь-якої культури. Ретельний експеримент говорить сам за себе й демонструє фундаментальні особливості нашого мислення. Проте висновок Піаже, що діти в цьому віці не до кінця усвідомлюють абстрактну ідею постійності об’єкта, хибний.

Коли експеримент переглянули через кілька десятиліть, з’явилася правдоподібніша й цікавіша інтерпретація: немовлята знають, що об’єкт перемістили, але не можуть використати цю інформацію. Вони контролюють свої дії зі значними збоями, наче сп’янілі люди. Якщо точніше, то в десятимісячних немовлят іще не сформувалася система гальмівного контролю — здатність утриматися від учинення дії, яку вони вже запланували. І цей приклад не виняток. Далі ми побачимо, що на перший погляд суперскладні й продумані до дрібниць сфери розумової діяльності на зразок моралі чи математики окреслені з дня нашого народження. Натомість елементарні деталі поведінки, наприклад відмова від рішення, дозрівають поступово й розмірено. Щоб зрозуміти, як ми про це дізналися, необхідно докладніше розглянути виконавчу систему «диспетчерської вежі» мозку — величезну нейронну мережу в префронтальній корі, що повільно формується протягом дитинства.

Мережа в лобовій корі, яка створює виконавчу систему, визначає нас як суспільних істот. Ось простий приклад. Коли ми вхопили гарячу тарілку, природна реакція — негайно її кинути. Але доросла людина пригальмує цей рефлекс і швидко оцінить, чи є куди поставити тарілку, щоб не розбити її.

Виконавча система регулює, контролює та адмініструє всі ці процеси. Вона розробляє плани, розв’язує конфлікти, керує увагою й пригальмовує деякі рефлекси та звички. Тому вміння людини контролювати власні дії залежить від надійності системи виконавчих функцій[4]. Якщо вона працює неналежно, людина впускає гарячу тарілку, відригує за столом і програє´ всі свої гроші «однорукому бандиту».

Лобова частка кори в перші місяці життя погано сформована й розвивається значно повільніше, ніж інші відділи мозку. Через це в немовлят простежують тільки дуже спрощені версії виконавчих функцій.

Психолог і нейродослідниця Адель Даймонд ретельно вивчила фізіологічний і нейрохімічний розвиток мозку протягом першого року життя, зокрема розвиток виконавчих функцій. Вона виявила чіткий зв’язок між окремими аспектами розвитку лобової частки кори й здатністю немовлят впоратися із завданням «А-не-Б».

Що заважає дитині розв’язати таку просту проблему? Вона не може запам’ятати кілька точок розташування предмета? Чи не розуміє, що його перемістили? Чи, може, як припускав Піаже, навіть не до кінця усвідомлює, що об’єкт не припинив існувати, коли його заховали під серветку? Використовуючи всі змінні в експерименті Піаже: скільки разів немовля повторює ту саму дію, як довго воно запам’ятовує розташування об’єкта і яким чином виявляє свої знання, — Даймонд зуміла продемонструвати, що головна перепона полягає в нездатності немовляти загальмувати реакцію, яку воно вже запланувало. Так дослідниця заклала підвалини для зміни парадигми: дітям не завжди потрібні нові поняття із зовнішнього світу, іноді їм просто необхідно навчитися виявляти розуміння вже вивчених.

Отож ми знаємо, що десятимісячне немовля не може не потягнутися рукою туди, куди запланувало, навіть якщо розуміє, що бажаний об’єкт перемістили. Виявляється, що це пов’язано з доволі специфічною нерозвиненістю нейронних ланцюгів і молекул, які забезпечують гальмівний контроль, у лобовій частці кори. Але як ми дізналися, що немовля справді розуміє, що об’єкт захований у новому місці?

Відповідь — його погляд. Немовлята, тягнучись до «неправильного» місця, дивляться на «правильне». Їхні погляд і рука вказують на різні локації. Очі демонструють, що дитина знає, де об’єкт, а рух руки — що вона не може загальмувати помилкову реакцію. Немовлята — і ми теж — двоголові створіння. У цій ситуації, як це часто стається, різниця між дітьми й дорослими полягає не в знаннях, а в здатності демонструвати ці знання у своїй поведінці.

Найефективніший спосіб визначити, про що думає дитина, — стежити за її поглядом[5]. Виходячи із засновку, що немовлята довше дивляться на дивні для них речі, можемо розробити серію ігор і виявити, які явища вони розрізняють, а які — ні, щоб дізнатися більше про їхні уявлення. Наприклад, у схожий спосіб визначили, що немовлята на другий день після народження вже мають поняття про числа; раніше ніхто й уявити не міг, як це дослідити.

▶ Експеримент відбувається так. Немовляті показують низку зображень. Три качки, три червоні квадрати, три блакитні кола, три трикутники, три палички… Повторюється в цій серії тільки абстрактний, складний елемент: усі предмети згруповані по три. Пізніше дитині показують дві картки. На одній намальовано три квітки, а на другій — чотири. На яку картку новонароджені дивляться довше? Звісно, погляд непостійний, але вони завжди приділяють більше уваги зображенню чотирьох квіток. І це не тому, що на цій картці більше предметів. Якщо показувати низку картинок, на яких зображено чотири об’єкти, потім малюки довше дивитимуться на малюнок із трьома. Мабуть, немовлятам нудно постійно бачити однакову кількість предметів, і вони дивуються, натрапивши на зображення, що порушує правило.

Ліз Спелкі та Веронік Ізард довели, що уявлення про числа зберігається, навіть коли кількість фіксують різні сенсорні модальності. Почувши послідовність із трьох звуків, новонароджений очікує побачити три об’єкти й дивується, якщо цього не стається. Інакше кажучи, немовля припускає кількісну відповідність між звуковою й візуальною інформацією, і коли ця абстрактна закономірність порушена, дивиться на результат пильніше. Ці малюки прийшли в наш світ кілька годин тому, але в їхній психіці вже закладені ази математики!

Когнітивні здібності розвиваються неоднаково. Одні є вродженими, як-от здатність формувати поняття. Інші лише починають окреслюватися в перші місяці життя, приміром виконавчі функції. Найяскравіший приклад — розвиток системи уваги. Когнітивна нейронаука називає увагою механізм, що дозволяє нам вибірково фокусуватися на одному конкретному елементі інформації й ігнорувати інші, які надходять водночас.

Кожному з нас іноді — або й часто — буває важко зосередитися. Наприклад, ми з кимось розмовляємо, а поруч відбувається інша цікава бесіда[6]. З ввічливості хочеться й далі зосереджуватися на співрозмовникові, але наші слух, зір і думки повертають в інше русло. Цей приклад розкриває дві складові, які керують увагою й спрямовують її: ендогенну, що йде зсередини у вигляді прагнення сконцентруватися на чомусь, і екзогенну, яка з’являється через зовнішні стимули[7]. Так само напруження виникає між цими системами, коли ми перебуваємо за кермом і хочемо зосередитися на дорозі, але навколо миготять агресивна реклама, яскраве світло чи мальовничі краєвиди. Маркетологи чудово розуміють, що ці елементи запускають механізми екзогенної уваги.

Майкл Познер, один із батьків когнітивної нейронауки, сепарував механізми уваги[8] й з’ясував, що вони мають такі складові:

1) ендогенна орієнтація;

2) екзогенна орієнтація;

3) здатність утримувати увагу;

4) здатність її вивільняти.

Також він виявив, що в кожному з цих процесів беруть участь різні системи лобової, тім’яної та передньої поясної кори. Ба більше, дослідник з’ясував, що елементи механізму пам’яті розвиваються не синхронно, а кожен у своєму темпі.

Наприклад, система, яка дозволяє нам скерувати увагу на новий елемент (ендогенна увага), завершує формуватися набагато раніше, ніж система вивільнення уваги. А отже, відволіктися від чогось вольовим зусиллям просто неймовірно важко. Якщо розуміти це, то впоратися з дітьми стане набагато простіше. Наприклад, зупинити невтішне голосіння малечі.

Батьки дізнаються цей секрет випадково, але для людини, яка розуміє принципи розвитку уваги, він очевидний: не наказувати заспокоїтися, а запропонувати нове заняття, яке відволіче увагу дитини. І невтішне ридання, наче за помахом чарівної палички, припиниться ipso facto[9]. Здебільшого дитину нічого не засмучує і в неї нічого не болить, малюк плаче суто за інерцією. Фокус спрацьовує з дітьми по всьому світу, і це не магія й не збіг. Він відображає людські можливості на цьому етапі розвитку: ми здатні перемкнути увагу, діставши зовнішній стимул, але не можемо відволіктися з власної волі.

Виявлення механізмів роботи розуму сприяє спокійнішим міжособистісним стосункам. Ніхто ж не вимагає від шестимісячної дитини бігати й не розчаровується, коли в неї це не виходить. Розуміння засад розвитку уваги теж допомагає уникнути вимог, які малеча просто не здатна виконати, наприклад припинити плакати.

Окрім зв’язків, які відповідають за формування понять, у мозку немовляти є всі передумови для засвоєння мови. Це може прозвучати дивно. Передумови для французької, японської чи албанської? Насправді мозок готовий засвоїти будь-які мови, тому що в їхніх королівствах звуків є багато спільного. Ця революційна ідея належить лінгвістові Ноаму Чомскі.

Усі мови мають схожу будову. У кожній із них є система фонем, що групуються в слова, а ті, своєю чергою, поєднуються й формують речення. Речення організовані синтаксично, а ще їм притаманна рекурсивність, яка забезпечує всеохопність та ефективність мови. Виходячи з цього емпіричного засновку, Чомскі припустив, що конституційні особливості людського мозку сприяють засвоєнню мови в дитинстві. Це ще один аргумент проти ідеї tabula rasa: мозок чітко структурований, що, зокрема, робить його ідеальним для вивчення мови. Наступна перевага тези Чомскі полягає в тому, що вона пояснює, чому діти так легко вивчають переповнену дуже складними й часто імпліцитними граматичними нормами мову.

▶ Цю ідею підтверджено великою кількістю демонстрацій. Дуже цікаву запропонував Жак Мелер: французькі немовлята, яким було менш ніж п’ять днів, слухали послідовність усіляких фраз, які вимовляли різні люди — і чоловіки, і жінки. Єдине, що об’єднувало всі вислови, — це те, що вони були голландською. Час від часу мова несподівано змінювалася на японську. Науковець намагався дізнатися, чи така зміна здивує немовлят, адже це продемонструвало б, що вони здатні відрізняти й розпізнавати мови.

У цьому експерименті здивування вимірювали не тривалістю погляду, а інтенсивністю смоктання смочка. Мелер виявив, що за зміни мови немовлята смоктали з більшою силою, — як Меґґі Сімпсон[10], — а отже, вони розуміли, що відбувається щось важливе й незвичайне.

Найвагоміше те, що в аналогічному експерименті, коли звуки у фразах ішли у зворотному порядку, тобто запис прокручували задом наперед, реакція не повторювалася. Це свідчить, що новонароджені розрізняють не будь-який вид звуків, а налаштовані на вузьке завдання — обробку мови.

Зазвичай ми вважаємо поняття «вроджений» і «набутий» протилежними. Але на це можна поглянути по-іншому: на довгому конвеєрі еволюції людини набуте стає вродженим. Якщо дотримуватися такої стратегії мислення, то логічно, що схильність людського мозку від народження засвоювати мову означає існування прототипів мови в наших двоюрідних братів з еволюції.

Команда Мелера довела це, продемонструвавши, що мавпи також мають звукову сприйнятливість до мови. Як і немовлята, тварини здивовано реагували на зміну мов, яка відбувалася під час експерименту. Їхня реакція також стосувалася тільки мови й не виникала, коли фрази відтворювали задом наперед.

Приголомшливе відкриття й справжній подарунок для ЗМІ… «Мавпи говорять по-японськи» — еталонний приклад того, як кострубатий заголовок може знецінити важливий прорив науки. Цей експеримент довів, що мови базуються на чутливості мозку приматів до певних комбінацій звуків. А це, своєю чергою, є ймовірним поясненням того, чому більшість людей легко навчається розуміти усне мовлення в дуже ранньому віці.

Наш мозок із першого дня готовий до мови й налаштований на неї. Але ця потенція не реалізується без соціального досвіду, тобто без спілкування з іншими. Такого висновку доходять дослідники поведінки дітей джунглів, які виросли без контакту з людьми. Один із хрестоматійних прикладів — Каспар Гаузер, чудово показаний в однойменному фільмі Вернера Герцоґа. Історія Каспара, що провів усе дитинство в ув’язненні[11], демонструє, що людині дуже важко засвоїти мову, якщо вона не практикувалася в цьому в ранньому дитинстві. Ми значною мірою опановуємо вміння розмовляти в соціумі. Якщо дитина виросла в цілковитій ізоляції, її здатність вивчити мову сильно постраждає. Фільм Герцоґа — багатогранне зображення цієї трагедії.

Предиспозиція мозку до універсальної мови отримує точні налаштування, коли ми контактуємо з іншими, засвоюємо нові знання (граматичні правила, слова, фонеми) чи втрачаємо розуміння звукових нюансів, неактуальних для материнської мови.

Спеціалізація мови починається з фонем. Наприклад, в іспанській мові п’ять голосних, а у французькій залежно від діалекту — до сімнадцяти, зокрема чотири носові звуки. Люди, які не говорять французькою, часто не відчувають різниці між деякими голосними. Наприклад, носії іспанської зазвичай не розрізняють звуки у французьких словах cou (вимовляється як [ku]) і cul (вимовляється як [ky]), що може призвести до анатомічних непорозумінь, тому що cou означає шия, а cul — дупа. Звуки, які вони сприймають як два однакові [u], для носія французької такі ж різні, як е та а для носіїв іспанської. Проте всі малюки світу можуть вловлювати такі відмінності в перші місяці життя. На цьому етапі розвитку ми розрізняємо речі, які стануть неможливими, коли подорослішаємо.

Фактично мозок дитини універсальний і здатен розрізняти фонологічні опозиції в будь-якій мові. З часом кожен мозок розробляє свої фонологічні категорії та бар’єри, що залежать від особливостей мови, якою він послуговується.

Щоб зрозуміти, що всі а, які вимовили різні люди в різних ситуаціях — з неоднакової відстані, з нежитем і без — відповідають тому самому а, потрібно створити категорію звуків. А це неминуче призводить до звуження ступеня деталізації. Між шостим і дев’ятим місяцями життя встановлюються межі для ідентифікації фонем серед розмаїття звуків. Звісно, їх визначає мова, яку ми чуємо під час розвитку. У цьому віці мозок втрачає універсальність.

Після раннього етапу, на якому фонеми закріпилися, настає час для слів. І тут виникає на перший погляд складний парадокс. Як дитина знає, де в мові слова? Проблема не тільки в тому, як вивчити значення тисяч лексем. Коли людина вперше чує фразу німецькою, вона не тільки не знає, яке слово що означає, а й не може визначити, де у звуковому континуумі речення закінчується одна лексема й починається інша. Це зумовлено відсутністю в усному мовленні чітких пауз, які б відповідали пробілам на письмі. Томуслухатилюдинуякаговоритьцетесамещонамагатисяпрочитатице[12]. Якщо немовля не знає, з яких слів складається мова, як воно вирізнить їх у такому потоці?

Перший спосіб розв’язання проблеми — говорити до немовлят по-мамусиному, тобто повільно й дуже чітко. У мамусиній мові між словами є паузи, які полегшують героїчну місію дитини з розділення речення на складові.

Та це не пояснює per se[13], як восьмимісячні діти опановують багатий запас слів, більшості з яких навіть не можуть пояснити. Для цього мозок використовує принцип, яким складні комп’ютери послуговуються для пошуку комбінацій, — статистичне навчання. Рецепт простий: визначати частоту комбінацій складів. Наприклад, діти часто чують слово киця, тому щоразу, коли звучить ки, є висока ймовірність, що далі буде ця. Звісно, існують й інші варіанти, іноді це буде килим або кинути, але після інтенсивного аналізу переходів дитина виявляє, що склад ки має відносно малу кількість наступників. Тоді, будуючи зв’язки між найбільш частотними переходами, дитина поєднує склади й знаходить слова. Зрозуміло, що цей спосіб навчання несвідомий, він нагадує те, як смартфони доповнюють набрані літери найбільш імовірним закінченням, а всі ми знаємо, що в них це не завжди виходить.

Ось так діти вивчають слова. Це не процес заповнення словника, де кожному слову відповідає певне тлумачення чи образ. Здебільшого спочатку лексеми сприймають через ритм, музикальність, інтонацію. Уже пізніше в них з’являється смислове забарвлення. Відома лінгвіст Марина Неспор припускає, що складнощі вивчення іноземної мови в дорослому віці не в останню чергу спричинені тим, що ми не використовуємо цей процес. Дорослі засвоюють мову раціонально й усвідомлено, намагаються вивчити нові слова, запам’ятовуючи їх зі словника, а не виловлюючи з музики мовлення. Марина обстоює думку, що імітація природного механізму, коли вивчення починається з перейняття мелодики слів і закономірностей інтонації, робить опанування мов набагато легшим та ефективнішим.

Один із найбільш обговорюваних прикладів протистояння біологічних і культурних предиспозицій — білінгвізм. Дуже часто люди думають: бідна дитина, навчитися говорити й так непросто, а дві мови геть зіб’ють її з пантелику. Але ризик переплутати мови невеликий, тому що білінгвізм свідчить про значну когнітивну майстерність.

На прикладі білінгвізму ми бачимо, як поняття норми в суспільстві встановлюється без раціонального осмислення. Традиційно прийнято користуватися однією мовою, тож соціум вважає, що білінгви або не дотягують до норми, або перевищують її. Але це геть не обґрунтовано. По-перше, діти-білінгви випереджають однолітків у розвитку виконавчих функцій, але ніхто не розцінює цей факт як доказ відставання монолінгвів. По-друге, частота обох явищ ніяк не вплинула на поняття норми. Насправді більшість дітей ростуть у середовищі більш ніж однієї мови. Особливо в країнах із великим відсотком іммігрантів, у чиїх домівках мови переплітаються в усіх можливих комбінаціях. У дитинстві Бернардо Усай (пізніше нагороджений Нобелівською премією з фізіології) жив із дідусем і бабусею — італійцями в Буенос-Айресі в Аргентині, де державною мовою є іспанська. Його батьки погано знали рідну мову, а він із братом узагалі нею не говорили. Тому Бернардо вірив, що люди з віком просто перетворюються на італійців.

Когнітивна нейронаука переконливо довела, що, попри поширену думку, у монолінгвів та білінгвів майже повністю збігаються найважливіші ключові етапи засвоєння мови, зокрема момент розуміння перших слів і вдосконалення речень. Одна з нечисленних відмінностей полягає в тому, що в перший рік життя монолінгви мають більший словниковий запас. Проте, якщо порахувати слова, які білінгв використовує в обох мовах, ситуація вирівнюється, а то й змінюється на протилежну.

Інший популярний міф полягає в тому, що буцімто не можна змішувати мови й кожна людина має завжди говорити до дитини тільки якоюсь однією. Це не так. В одних дослідженнях брали участь батьки, кожен із яких говорить до дітей тільки однією мовою, що типово для прикордонних регіонів, наприклад Словенії та Італії, в інших — батьки з двомовних регіонів на зразок Квебеку чи Каталонії, які говорили двома мовами. Ключові етапи розвитку малюків в обох випадках тотожні. Людина, яка говорить двома мовами, не збиває дитину з пантелику, тому що продукуванню фонем відповідають мімічні індикатори мови: специфічні рухи рота й лиця загалом. Назвемо їх, наприклад, французьким та італійським виразами обличчя. Дитина легко розпізнає ці підказки.

Водночас існує велика кількість свідчень, що в білінгвів краще й швидше розвиваються виконавчі функції, а саме здатність пригнічувати й контролювати увагу.

Оскільки ці здібності відіграють визначальну роль у розумовому та соціальному розвитку дитини, переваги білінгвізму очевидні.

У Каталонії діти ростуть у такому оточенні, де іспанська та каталонська часто звучать в одній розмові. Тому вони розвивають уміння швидко перемикатися з однієї мови на іншу. Чи переростає ця навичка у вміння перемикатися між різними завданнями в немовних сферах?

Щоб знайти відповідь на це запитання, Сезар Авіла та його колеги порівняли мозкову активність монолінгвів і каталонських білінгвів, які перемикалися між завданнями нелінгвістичного характеру. Учасникам експерименту показували серію предметів, які швидко з’являлися в центрі екрана. Спочатку їх попросили натискати одну кнопку, якщо предмет червоний, і другу — якщо синій. А тоді несподівано учасники дістали завдання забути про кольори й реагувати за допомогою тих самих кнопок на форму предмета (права кнопка — для квадрата, ліва — для круга).

Звучить просто, але після переходу з кольору на форму більшість людей реагували повільніше й частіше помилялися. У каталонських білінгвів цей показник був помітно нижчий. Також Авіла з’ясував, що монолінгви й білінгви використовували для виконання завдання різні системи головного мозку. Тобто, володіючи двома мовами, людина не підвищує активність певного відділу. Її мозок знаходить абсолютно інший підхід до розв’язання проблеми.

Щоб перемикатися між завданнями, монолінгви використовують ділянки виконавчої системи — передню поясну й деякі регіони лобової кори. Натомість у білінгвів активізуються ділянки мовної мережі мозку — ті самі, якими вони послуговуються для легкого переходу з іспанської на каталонську й навпаки під час розмови.

Це означає, що для перемикання з одного завдання на інше, навіть якщо вони не пов’язані з мовою (у цьому випадку — між обробкою кольору й форми), мозок білінгвів задіює мовні мережі. Інакше кажучи, білінгви для когнітивного контролю поза сферою мови повторно використовують нейронні структури, які в мозку монолінгвів вузькоспеціалізовані.

Коли ми знаємо більш ніж одну мову, змінюється анатомія мозку. Щільність білої речовини (кількість зв’язків між нейронами) у передній поясній корі білінгвів більша, ніж у монолінгвів. Цей ефект виникає не тільки тоді, коли дві мови вивчають у дитинстві. Його виявляють у людей, які стали білінгвами пізніше. Ущільнення білої речовини особливо корисне в похилому віці, оскільки цілісність нейронних зв’язків є визначальною складовою когнітивного резерву. Цей факт пояснює, чому білінгви, незважаючи на вік, соціально-економічне становище й інші релевантні фактори, рідше страждають на старечу деменцію.

Отже, дослідження білінгвізму руйнують два міфи: розвиток мови в таких дітей не сповільнюється й одна людина може досхочу чергувати мови, якими з ними говорить. І це ще не все: вплив білінгвізму не обмежується лінгвальною сферою, оскільки ці навички допомагають у розвитку когнітивного контролю. Білінгвізм дозволяє дитині керувати власними думками, стати господарем свого життя. Ця здатність позитивно впливає на соціальну інтеграцію, здоров’я та подальший розвиток малюка. Мабуть, нам варто популяризувати білінгвізм. Це простий, корисний і надійний спосіб стимуляції когнітивного розвитку, який дає фору багатьом дорожчим, але менш ефективним методикам.

Діти відмалечку володіють витонченим механізмом пошуку й структурування знань. Кожен у дитинстві був дослідником[14], і не просто через жадобу пізнання, прагнення розламати речі, щоб зрозуміти, як вони працюють (чи працювали), і безкінечні надокучливі «чому?», адресовані дорослим. Є й інша, неврологічна причина. Ми були маленькими науковцями завдяки методу, який використовували для пізнання світу.

Сила науки полягає в здатності будувати теорії на підставі обмежених і неоднозначних даних. Досліджуючи мізерні залишки світла мертвих зірок, космологи розробили годящу теорію походження Всесвіту. Науковий метод особливо ефективний, коли ми проводимо точний експеримент, який розмежовує різні теорії. У дітей до цього вроджений хист.

Гра з кнопками (натискати на кнопки, ключі чи вимикачі) та функціями (світло, звук, рух) — це маленький усесвіт. Граючись, діти здійснюють маніпуляції, які розкривають таємниці й виявляють причинно-наслідкові закономірності цього всесвіту. Гратися означає досліджувати.

Що менше дитина впевнена в правилах, то активніше їх досліджує. Коли малеча стикається з незрозумілим простим механізмом, вона інтуїтивно вибирає найефективнішу для виявлення його сутності тактику. Дуже схоже на чіткість наукового методу: дослідження й методичний пошук, які відкривають і уточнюють причинно-наслідкові зв’язки у всесвіті.

Природне знайомство з наукою йде навіть далі: на підставі найбільш правдоподібного пояснення отриманих даних діти будують теорії та моделі.

▶ Існує багато прикладів, але найвишуканішим є експеримент Ендрю Мельтцоффа (знову!) у 1988 році. Відбувався він так: до кімнати заходив актор і сідав перед коробкою з великою пластиковою кнопкою. Він натискав на неї головою — і, наче за виграшу в слот-машині, звучали фанфари й блимало кольорове світло. Потім однорічну дитину, яка спостерігала за цим, на колінах матері садили перед тим самим пристроєм. І вона без жодних підказок нахиляла тулуб уперед і натискала кнопку головою.

Що сталося: малюк просто імітував дії актора чи виявив причинно-наслідковий зв’язок між кнопкою й світлом? Для з’ясування цього знадобився новий експеримент, який через чотирнадцять років запропонував угорський науковець Дьордь Ґерґей. Мельтцофф вважав, що, натискаючи на кнопку головою, дитина імітує дію дорослого. У Ґерґея була сміливіша й цікавіша ідея. Діти усвідомлюють, що доросла людина розумна, а тому логічно міркують: якщо вона не натиснула кнопку рукою, що було б нормально, то натискати її головою — обов’язкова умова.

▶ Ця смілива теорія припускає, що умовиводи немовлят набагато складніші й базуються на теорії, як працюють речі та люди. Але як визначити такі міркування, якщо дитина ще не говорить? Ґерґей запропонував просту й вишукану відповідь на підставі аналогічної ситуації в щоденному житті. Коли людина несе багато сумок, то відчиняє клямку дверей ліктем. Кожен розуміє, що на клямку слід натискати рукою, але в цієї людини не було вибору. Що станеться, якщо ми відтворимо цю ідею в експерименті Мельтцоффа?

Актор, руки якого зайняті сумками, приходить і натискає кнопку головою. Якщо діти просто імітують його поведінку, то зроблять те саме. Але якщо вони здатні логічно мислити, то зрозуміють: актор використовує голову, тому що його руки зайняті, а їм, щоб увімкнути кольорове світло й звуки, достатньо натиснути кнопку будь-якою частиною тіла.

Експеримент провели. Немовля спостерігало, як актор із пакетами в руках активував кнопку головою. Коли малюка на колінах у матері посадили перед кнопкою, він натиснув на неї руками. І перед тим та сама дитина, бачивши актора в аналогічній ситуації з порожніми руками, активувала кнопку головою.

Однорічні діти будують теорії про те, як працюють речі, виходячи зі своїх спостережень. І серед цих спостережень перебуває й осягнення точки зору іншої людини: що вона знає й не знає, що може й не може зробити. Інакше кажучи, діти пробують себе в науці.

Ми розпочали цей розділ з аргументів емпіриків, які стверджували, що будь-яке логічне та абстрактне мислення з’являється після засвоєння мови. Проте переконалися, що новонароджені вже в перші дні формують складні абстрактні концепти, мають математичні поняття й виявляють певне розуміння мови. А кількамісячні діти демонструють складні логічні міркування. Зараз ми побачимо, що маленькі діти, іще не вміючи говорити, здатні формувати поняття моралі, які є наріжним каменем соціальної взаємодії.

Немовлята не можуть висловити досить складних понять про добро, зло, справедливість, власність, крадіжку й покарання, тому що їхня «диспетчерська вежа» (ланцюги в префронтальній корі) ще не сформована остаточно. Як математичні й лінгвістичні уявлення, розмаїття моральних понять у їхній психіці приховано за нездатністю дітей їх проявити.

▶ Карен Вінн провела простий, але приголомшливий експеримент, що мав на меті продемонструвати моральні судження немовлят, за допомогою театру маріонеток із трьома персонажами: трикутником, квадратом і кругом. Під час експерименту трикутник намагається піднятися на гору. Час від часу він скочується вниз і знову починає підйом. Це створює однозначне враження, що трикутник має мету (видертися на вершину) і важко її добувається. Звісно, трикутник не може чогось хотіти, ми приписуємо йому переконання мимоволі, коли вигадуємо оповідь, яка трактує побачене.

Посеред дії з’являється квадрат, який зумисне штовхає трикутник, і той падає вниз. Доросла людина вважає квадрат підлим. Сцена повторюється з іншими умовами. Коли трикутник підіймається, з’являється круг і допомагає йому піднятися. Круг здається нам благородним і люб’язним.

Щоб сприймати круги добрими, а квадрати поганими, потрібен наратив, який автоматично з’являється в дорослих і, по-перше, приписує кожному об’єкту певні наміри, а по-друге, робить на їх підставі висновки про моральні характеристики кожного персонажа.

Ми, люди, приписуємо наміри не тільки іншим людям, а й рослинам (соняшники тягнуться до сонця), абстрактним соціальним конструктам (історія мене проковтне, ринок карає інвесторів), теологічним сутностям (як Бог дасть) і пристроям (клята пральна машинка). Наша здатність вигадувати теорії та перетворювати інформацію на оповідь — джерело будь-якого вимислу. Завдяки їй ми плачемо через події на екрані (хіба не дивно плакати просто через миготіння маленьких пікселів?) або знищуємо блокпости на айпаді, наче в окопах Західного фронту під час Першої світової війни.

У ляльковій виставі Вінн є тільки трикутник, круг і квадрат, але ми бачимо особу в біді, добродійника, який допомагає, і поганця, що заважає досягненню мети. Це означає, що ми, дорослі, схильні автоматично приписувати об’єктам моральні якості. Та чи відбувається цей абстрактний мисленнєвий процес у шестимісячних немовлят? Чи виникають у них моральні припущення? Запитати не вийде, тому що говорити вони ще не вміють, але логічно вивести існування цього наративу, спостерігаючи, кому немовлята віддають перевагу, можливо. Пошук сполучної ланки між тим, що ми хочемо дізнатися (чи виникають у немовлят моральні поняття?), і тим, що можемо виміряти (які об’єкти вони виберуть?), — головний секрет науки.

Після того як немовлята побачили, що один об’єкт допомагає трикутнику піднятися на гору, а другий — заважає, вони могли взяти один із них.

Двадцять шість із двадцяти восьми (дванадцять із дванадцяти шестимісячних) малюків вибрали помічника. Після цього експериментаторові показали відеозаписи поведінки немовлят, які дивилися на помічника або шкідника. І лишень на підставі їхньої міміки дослідниця майже стовідсотково визначала, кого бачить кожна дитина.

Шестимісячні немовлята, ще не навчившись повзати, ходити й говорити, тільки-но опановуючи нехитре вміння сидіти і їсти ложечкою, здатні визначати наміри і бажання, добро і зло, про що свідчать їхні вибір і міміка.

Безперечно, мораль — набагато складніша матерія. Ми не будемо вважати людину доброю або поганою тільки тому, що вона комусь допомогла чи ні. Наприклад, допомагати злодієві ганебно. А що про це думають немовлята? Ми запливли в каламутні води засад моралі й права. Але навіть у цій сфері малюки від дев’яти місяців до року мають тверді переконання.

▶ Експеримент, який доводить це, відбувається так. Діти бачать маріонетку, яка намагається підняти кришку коробки, щоб вийняти іграшковий м’яч. Тоді з’являється лялька-помічник, і вони разом піднімають накривку й дістають іграшку. А в іншій сценці асоціальна маріонетка з лихим наміром вискакує на коробку, з грюкотом зачиняє її й не дає першій дістати м’яч. Вибираючи між двома іграшками, немовлята надають перевагу помічникові. І тут Вінн вирішує додати цікавий елемент: визначити, що діти, задовго до того як вивчать ці слова, думають про обкрадання зловмисника.

Вона вигадала третій акт лялькової вистави, у якому помічник губить іграшку. Іноді в цьому саду переплетених стежок з’являвся новий герой і повертав м’яч. В інших випадках приходив іще один персонаж, крав його й тікав. Немовлята віддавали перевагу героєві, який повертав м’яч.

Але найцікавіша й найзагадковіша частина — це сцени з асоціальною маріонеткою, яка зумисне вискакувала на коробку. Тут немовлята змінювали звичні вподобання. Вони симпатизували ляльці, яка викрадала м’яч і тікала. Для дев’ятимісячних дітей той, хто заслужено карає поганця, кращий, ніж той, хто йому допомагає, принаймні у світі маріонеток, коробок і м’ячів[15].

Діти, які ще не вміють говорити й поки не здатні координувати свої рухи, щоб узяти предмет, не просто судять інших за їхніми вчинками. Вони враховують контекст і попередні події, оперуючи досить складним розумінням справедливості. Як бачимо, когнітивні здібності в період раннього розвитку людини виявляються дуже непропорційно.

Ми, дорослі, у судженнях про інших далекі від неупередженості. Не тільки пам’ятаємо історію й контекст їхніх дій (так і має бути), а й по-різному оцінюємо людину, яка вчинила певну дію або стала її жертвою, залежно від того, схожа вона на нас чи ні (а так не має бути).

Представники всіх культур частіше приятелюють і виявляють емпатію до тих, хто виглядає, як вони. Натомість тих, хто відрізняється, ми судимо суворіше й досить байдужі до їхніх страждань. В історії повно прикладів, коли спільноти людей ігнорували, а в гіршому разі масово підтримували насильство, спрямоване проти тих, хто від них відрізнявся.

Ця суб’єктивність позначається навіть на офіційному правосудді. Деякі судді під час винесення вироку виявляють расове упередження, імовірно, навіть не підозрюючи, що воно вплинуло на рішення. У США чоловіків-афроамериканців у шість разів частіше позбавляють волі, ніж білих. Невже ця різниця у вироках (хоча б частково) зумовлена різними підходами до приймання рішень? Питання здається доволі прямим, але відповісти на нього непросто, тому що потрібно якось відмежувати цей психологічний фактор від можливих расових відмінностей у характеристиках справи. Сенділ Муллайнатан, професор економіки в Гарварді, запропонував розв’язати цю проблему на базі американської практики призначення судді для кожної справи методом випадкової вибірки. Отже, у середньому типи справ та ефективність захисників однакові для всіх служителів Феміди. Відмінності вироків для різних рас можна було б пояснити неоднаковим професіоналізмом адвокатів, призначених державою (не випадково). Якби справа була тільки в цьому, різниця у всіх суддів збігалася б. Проте Муллайнатан виявив величезну диспропорцію — майже двадцятивідсотковий розрив у вироках представникам різних рас. Це переконливо доводить, що расова належність у залі суду важлива. Метод має свої обмеження, тому що не дозволяє виявити причину варіативності суддівських рішень: це одні дискримінують афроамериканців, чи інші — білих, чи відбуваються обидва процеси.

Зовнішність також впливає на шанси працевлаштування. Ще на початку сімдесятих років двадцятого століття кілька досліджень продемонстрували, що роботодавці зазвичай вбачають у привабливих кандидатів кращі якості для обіймання посади й більший потенціал, ніж у менш симпатичних суперників. Звісно, це не просто заяви. Тих, кого вважали привабливішими, дійсно наймали частіше. У п’ятому розділі ви дізнаєтеся, що всі люди схильні вигадувати ретроспективні пояснення, щоб виправдати свій вибір. Тому, найімовірніше, ланцюг подій виглядає так: спочатку інтерв’юер вирішує найняти кандидата (з-поміж іншого й через привабливість), а тоді вигадує довгий список характеристик (здібніший, більше підходить для цієї посади, надійніший…), щоб виправдати вибір, який насправді не мав нічого спільного з усім відзначеним.

Упередження базуються не тільки на схожості зовнішності, а й на спільності релігії, культури, етносу, політичних і навіть спортивних уподобань. Останній приклад здається безневинним, але гарно ілюструє тезу, бо ми точно знаємо, що часом відмінності в спортивних уподобаннях мають драматичні наслідки. Людина належить до певної спільноти — клубу, країни, континенту. Вона сумує й радіє разом зі своєю спільнотою. У тисяч людей, яких об’єднує лише належність до племені (колір футбольної форми, квартал чи історія), щастя й біль резонують. Але це ще не все: існує задоволення від страждання інших племен. Бразилія радіє поразкам Аргентини, і навпаки. Фанат «Ліверпуля» радіє м’ячу у воротах «Манчестер Юнайтед». Уболіваючи за улюблені спортивні команди, ми часто не пригнічуємо вияви Schadenfreude[16] — задоволення від страждання тих, хто відрізняється від нас.

Звідки це взялося? Можливо, з еволюційного коріння й родового минулого: на якомусь етапі розвитку людини колективне прагнення захищати те, що належить її племені, стало виграшним і перетворилося на адаптивний механізм. Це лише припущення, але воно залишає чіткі сліди, які реально відстежити. Якщо Schadenfreude — складова нашого мозку (тобто закріпилося в результаті повільного навчання в історії еволюції), то воно проявляється на ранніх етапах життя, коли ми ще не сформували політичну, спортивну чи релігійну самоідентифікацію. І ось як це відбувається.

▶ Вінн провела експеримент, щоб з’ясувати, кому віддають перевагу немовлята: тим, хто допомагає чи шкодить несхожим на них людям. Дослід також відбувався в театрі маріонеток. Перед цим немовляті віком 9—14 місяців, яке зручно сиділо на колінах матері, пропонували вибрати крекер або спаржеву квасолю. Без сумніву, уподобання в їжі — ключ до істинних і глибоких прив’язаностей.

З досить великим інтервалом на сцені по черзі з’являлися дві маріонетки. Одна демонструвала подібність до немовляти й казала, що любить ту їжу, яку воно обрало. Тоді лялька йшла, а в іншій сцені вона гралася м’ячем і стикалася з двома різними маріонетками — помічником і злодієм. Далі немовлят просили вибрати одну з ляльок, і вони завжди віддавали перевагу помічникові. Той, хто допомагає схожим на нас, — добрий. Але коли м’яч губила лялька, яка вибрала іншу їжу, немовлята частіше обирали крадія. Як і у випадку зі злодієм. Це було гастрономічне Schadenfreude: немовлятам подобалася маріонетка, яка шкодила тому, хто любив іншу їжу.

Моральні засади виявляються чітко, а часом неочікувано. Людська схильність розділяти соціум на групи, підтримувати свою й протистояти іншим частково продовжує упередження, що виявляються на ранніх етапах розвитку. Ще один добре досліджений приклад — мова й акцент. Маленькі діти довше дивляться на людину, яка розмовляє їхньою рідною мовою з аналогічним акцентом (іще один аргумент на користь білінгвізму). З часом це упередження в погляді зникає, але виявляється в інших діях. Дворічні діти охочіше беруть іграшки в носіїв своєї мови. У шкільному віці це впливає на вибір друзів. Подорослішавши, ми помічаємо культурну, емоційну, соціальну та політичну сегрегацію[17], яка відбувається через використання різних мов на близьких територіях. Вона розгортається не просто через лінгвальний фактор. Якщо узагальнити, то протягом усього розвитку діти прагнуть зблизитися з тим самим типом людей, на яких вони охоче дивилися в ранньому дитинстві.

Як і здібності до мови, упередження розвиваються, трансформуються й перебудовуються з набуттям досвіду. Звісно, жодна наша риса не є повністю вродженою, усе так чи інакше формується під впливом культурної та соціальної взаємодії. Головна думка цієї книжки — виявивши й зрозумівши ці передумови, ми отримаємо знаряддя для їх модифікації.

У романі «Еміль, або Про виховання» Жан-Жак Руссо пропонує схему виховання ідеального громадянина. У наш час освіта Еміля виглядала б екзотично. Протягом усього дитинства хлопця люди з його оточення жодного разу не порушують теми моралі, суспільних цінностей, політики чи релігії. Він ніколи не чує тверджень, на яких ми, сучасні батьки, так часто наголошуємо: потрібно ділитися, потрібно бути уважним до людей та справедливим. Ні. Освіта Еміля більше схожа на стиль навчання, який містер Міяґі застосовує до Деніела ла Руссо у фільмі «Малюк-каратист», — чиста практика, жодних слів.

У дванадцять років Еміль на власному досвіді вивчає поняття власності, коли сильно захоплюється створенням своєї грядки. Якось він приходить із лійкою в руках і бачить, що його городець зруйновано.

▶ Але що він бачить! О горенько! […] Що стало з мого труду, солодкого плоду плекань і утоми? Хто пограбував мене до нитки? Хто відняв у мене мої боби? Маленьке сердечко наповнилося гіркотою першої зустрічі з несправедливістю.

Наставник Еміля навмисне зруйнував грядку й змовився із садівником, щоб той узяв відповідальність на себе, запропонувавши конкретне виправдання. Тоді садівник звинуватив хлопця в знищенні посаджених раніше на тій самій грядці динь. Еміль потрапляє між двох вогнів правових принципів. З одного боку — впевненість, що вирощені важкою працею боби належать йому, а з другого — переважне право садівника як власника земельної ділянки.

Наставник ніколи не пояснював Емілеві ці ідеї: на думку Руссо, найкращий спосіб ознайомитися з поняттями власності й відповідальності — реальний життєвий досвід. Еміль обдумує болючу ситуацію, вплив своїх дій на інших і починає розуміти потребу взаємоповаги, щоб уникати подібних конфліктів. Він готовий рефлексувати на тему договору та обміну, тільки відчувши її на власній шкурі.

Мораль історії про Еміля очевидна: не варто бомбардувати наших дітей порожніми словами. Спочатку хай зрозуміють їхнє значення через конкретний досвід. Хоча люди інтуїтивно здогадуються про це, а така думка неодноразово звучала в історії філософії та освіти[18], майже ніхто не дослухається до неї сьогодні. Насправді майже всі батьки безперервно годують дітей правилами, яких самі не дотримуються: скільки «сидіти» в смартфоні, що їсти, чим ділитися, коли казати дякую, вибачте й будь ласка, як негідно ображати інших тощо.

Мені здається, що розбивання піньяти[19] ідеально передає людську природу. Якби марсіанин прилетів і побачив, що робиться, коли розбивають пап’є-маше й починається цукерковий дощ, він осягнув би всі наші бажання, вади, імпульси й витіснення. Ейфорію й меланхолію. Він побачив би дітей, які нагрібають стільки солодощів, скільки можуть утримати в руках, штовхають інших, щоб виграти час на обмежений ресурс; батька, який вимагає, щоб донька поділилася зайвими трофеями з іншими; хлопчика, який заливається сльозами в кутку; курс обміну на офіційному й чорному ринку, а ще сформовані групами батьків мікроуряди, що хочуть уникнути ситуації, яку Ґаррет Гардін назвав трагедією общин[20].

Перед тим як стати видатними юристами, філософами чи економістами, діти (зокрема, як колись і малі Аристотель, Платон і Піаже) мають інтуїтивне розуміння власності та володіння. Діти починають використовувати займенник мій раніше, ніж я чи своє ім’я. Мовний розвиток відображає незвичайне явище: поняття власності передує поняттю ідентичності.

У боротьбі за власність діти відпрацьовують принципи права. Найменші претендують на щось, аргументуючи власним бажанням: «Це моє, бо я його хочу»[22]. Згодом, приблизно у два роки, вони визнаю´ть право інших назвати ту саму власність своєю й починають наводити аргументи на свою користь. Розуміння чужої власності спричиняється до відкриття існування інших осіб. Перші аргументи дітей звучать так: «Я взяла це першою», «Вони дали це мені». Така інтуїтивна впевненість, що людина, яка першою торкнулася якогось предмета, отримує необмежене право користуватися ним, не зникає в дорослому віці. Емоційні суперечки за місце для паркування, сидіння в автобусі чи претензії на острів країни, яка першою підняла на ньому прапор, — приватні та інституційні приклади такої евристики. Мабуть, не так уже й дивно, що в масштабних соціальних конфліктах, як-от на Близькому Сході, сторони повторюють аргументи зі сварки дворічних дітей: «Я прийшов сюди перший», «Вони дали це мені».

Операції на шкільному подвір’ї, або Витоки комерції та злодійства

На шкільному баскетбольному майданчику володар м’яча стає водночас володарем гри. Йому належить привілей формувати команди й оголошувати матч закінченим. Такі переваги можна використати в переговорах. Філософ Ґуставо Файґенбаум в Ентре-Ріос, Аргентина, і психолог Філіпп Роша в Атланті, США, постановили собі зрозуміти цей світ. А саме формування в дітей понять власності й щедрості під впливом внутрішнього чуття, практичного досвіду й правил. У результаті вони започаткували соціологію ігрового майданчика. Подорожуючи до країни дитинства[23], Файґенбаум і Роша дослідили обмін, подарунки та інші операції, які відбуваються на подвір’ї початкової школи. Вивчаючи обіг маленьких фігурок, вони виявили, що економічні відносини в очікувано наївному шкільному світі формалізовані. Діти ростуть, і позики, передача прав та майбутня вартість поступаються конкретним обмінам, поняттям грошей, корисності та вартості речей.

Як і в дорослому світі, не всі операції в країні дитинства законні. Трапляються крадіжки, шахрайства й зради. Руссо припускав, що правила співіснування слід вивчати через конфлікти. І це відбувається на безпечнішому, ніж реальне життя, шкільному подвір’ї, яке стає благодатним ґрунтом для гри в правопорядок.

Різноманітні спостереження Вінн та її колег наштовхують на думку, що зовсім малі діти вже мають задатки моральних суджень. На противагу їм Піаже, спадкоємець традиції Руссо, вважає, що уявлення про добро і зло з’являються в дитини тільки в шість-сім років. Ґуставо Файґенбаум і я вирішили розсудити видатних мислителів-психологів і паралельно з’ясувати, як діти стають громадянами.

▶ Ми показали групі дітей від чотирьох до восьми років відео з трьома персонажами: перший мав шоколадки, другий просив їх позичити, третій — крав. Тоді поставили їм низку запитань, щоб виміряти глибину розуміння моралі й визначити, з ким — злодієм чи позичальником[24] — вони хочуть дружити й чому, а також що повинен зробити злодій, щоб компенсувати шкоду жертві. Так ми дослідили розуміння справедливості в операціях на шкільному подвір’ї.

Гіпотеза полягала в тому, що симпатія до позичальника, а не злодія, — неявна демонстрація моральних установок, — мала бути сформована навіть у наймолодших дітей, як в експерименті Вінн. Натомість обґрунтування вчинків і розуміння, як можна компенсувати заподіяну шкоду, з досліду Піаже розвиваються пізніше. І ми довели це. У кімнаті чотирирічні діти охочіше гралися з позичальником, ніж зі злодієм. Також вони надавали перевагу тому, хто крав за обставин, які пом’якшують, а не обтяжують провину.

Але найцікавіше, що на запитання, чому вони вибрали не злодія, а позичальника або того персонажа, обставини життя якого виправдовували крадіжку, чотирирічні діти відповідали: «Тому що в нього світле волосся» чи «Тому що я хочу з нею дружити». Здавалося, що їхні моральні критерії цілком сліпі до причин та аргументів.

І ми знову натрапляємо на ідею, яка часто звучить у цьому розділі. У дітей рано (часто від народження) є інтуїтивні здогади, які психологи Ліз Спелкі та Сьюзен Кері, що вивчають вікову психологію, називають базовими знаннями. Вони проявляються в дуже специфічних експериментальних умовах, коли малюки дивляться на щось чи вибирають із-поміж двох варіантів. Але базові знання недоступні на вимогу, коли потрібні в реальній ситуації. Так стається тому, що в молодшому віці базові знання не можуть бути виражені словами чи конкретними символами.

Наші результати у сфері моралі показали, що в дітей із дуже раннього віку сформовано інтуїтивне розуміння власності, яке дозволяє визначити, законна операція чи ні. Вони розуміють, що таке крадіжка, і навіть уловлюють тонкощі, які пом’якшують і обтяжують провину. Це інтуїтивне чуття стає каркасом, на якому надалі виростає формалізоване й експліцитне поняття справедливості.

Утім, кожен експеримент не обходиться без сюрпризів, які виявляють несподівані грані реальності. Наш не став винятком. Ґуставо і я задумали експеримент, щоб дослідити так звану ціну крадіжки. Нам здавалося: діти скажуть, що злодій повинен повернути дві шоколадки, які вкрав, плюс іще кілька як компенсацію моральної шкоди. Але ні. Переважна більшість дітей вважала, що злодій має повернути тільки вкрадені шоколадки. І це ще не все: що старшими були діти, то більше прихильників точного відшкодування з’являлося. Наша гіпотеза була помилковою. Діти набагато шляхетніші, ніж ми очікували. Вони розуміють, що злодій учинив неправильно й повинен відшкодувати збитки, повернувши вкрадене й попросивши вибачення. Але питання моральної шкоди від крадіжки не вирішується в натуральному вигляді. У дитячій справедливості немає репарацій, які б виправдали злочин.

Якщо взяти дитячі операції як іграшкову модель міжнародного права, напрошуються неймовірні висновки. Існує непряма, але часто ігнорована норма, що дії у відповідь не повинні перевищувати силу атаки. Причина проста. Якщо хтось краде два предмети, а жертва вимагає чотири, щоб розійтися мирно, сила удару у відповідь ростиме в геометричній прогресії, що зашкодить усім. Діти розуміють, що навіть на війні повинні бути правила.

Жак Мелер — один із багатьох аргентинських політичних вигнанців-інтелектуалів. Він навчався з Ноамом Чомскі в Массачусетському технологічному інституті, в епіцентрі когнітивної революції. Звідти вирушив до Оксфорда, а потім — до Франції, де заснував визначну школу когнітивної науки в Парижі. Він був вигнанцем не лише як особа, а і як мислитель. Його звинувачували в реакціонізмі через заяву, що людське мислення має біологічне підґрунтя. У психології нашумілий розрив між гуманітарними й точними науками був особливо помітний. Я б хотів, щоб ця книжка стала, зокрема, одою й визнанням досягнень Жака. Вільного моря, до якого він плив, руху проти течії. Спроби діалогу.

Поділ на біологію, психологію та нейронауку в епічній місії зрозуміти людське мислення — це всього-на-всього становлення надуманої кастової системи. Природі начхати на штучні бар’єри між типами знань. Тому в цьому розділі я схрещую біологічні міркування, наприклад розвиток лобової кори, з когнітивними, як-от ранній розвиток етичних понять. Під час висвітлення питань на зразок формування білінгвізму й уваги я розглядав поєднання цих аспектів.

На сьогодні наш мозок практично ідентичний мозку людини, яка шістдесят тисяч років тому мігрувала з Африки, коли культура була абсолютно іншою. Це показує, що місце в суспільстві визначає шлях і потенціал вираження окремого індивіда. Одне з положень цієї книжки полягає в тому, що неможливо зрозуміти людську поведінку, не беручи до уваги особливості органа, який нею керує, — мозку. Очевидно, що шляхи взаємодії та взаємодоповнення соціального й біологічного визначаються умовами конкретної ситуації. Іноді вирішальну роль відіграє біологічна складова. В інших випадках спостерігаємо диктат культури й суспільного ладу. Це трапляється не лише з мозком, а й з рештою частин тіла. Фізіологи й тренери знають, що впродовж життя фізична сила помітно змінюється, а от швидкість бігу не відзначається великим діапазоном варіацій.

Біологічне й культурне завжди органічно пов’язані. Але не лінійно. Інтуїтивне уявлення, що біологія передує поведінці, що існують вроджені біологічні предиспозиції, які пізніше під впливом культури набувають різних траєкторій, насправді абсолютно необґрунтоване. Суспільне життя впливає безпосередньо на біологію мозку. Ось приголомшливий приклад, який говорить сам за себе, — спостереження за мозком двох трирічних дітей. Одну дитину виховують із любов’ю в нормальному оточенні, а другій бракує емоційної, освітньої та соціальної стабільності. Мозок останньої не лише аномально малий — його шлуночки (порожнини, через які циркулює спинномозкова рідина) теж ненормального розміру.

Отже, у результаті різного соціального досвіду отримуємо два зовсім відмінні мозки. Обійми, слово, óбраз — кожна пережита подія залишає відбиток у мозку. Ці сліди змінюють мозок і реакції людини, її схильність встановлювати зв’язки з іншими, прагнення, бажання й мрії. Інакше кажучи, соціальний контекст змінює мозок, а він, своєю чергою, визначає нашу поведінку в суспільстві.

Друге необґрунтоване уявлення: біологічні явища незмінні. Знову ж таки, це неправда. Наприклад, музичні здібності залежать від біологічної будови слухової кори. Існує причинно-наслідковий зв’язок між органом і формою культурного самовираження. Однак цей зв’язок не детермінує розвиток. Слухова кора не статична, будь-хто може її трансформувати за допомогою практики й вправ.

Отже, соціальне й біологічне органічно поєднуються в метасистему. Поділ на ці категорії зумовлений не природою, а радше недосконалістю наших спроб її зрозуміти.