Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо

Розділ другий. Туманні межі ідентичності

Ми — це наш вибір. Ми вирішуємо, іти на ризик чи поводитися помірковано, вдатися до маленької брехні чи за будь-яку ціну говорити правду. Ми вибираємо відкладати все на далеке майбутнє чи жити одним днем. Нашу ідентичність окреслює величезна множина дій. Жозе Сарамаґу у книзі «Усі імена» писав: «Не ми визначаємо рішення, а рішення визначають нас». Або ж у більш сучасній версії цю ідею виголошує Альбус Дамблдор: «Не здібності показують, хто ми насправді, Гаррі, а наш вибір»[25].

Майже кожне рішення стосується побуту, тому що переважна частина нашого життя минає в щоденній рутині. Ми вибираємо, чи відвідати друга після роботи, їхати автобусом чи метро, узяти картоплю фрі чи салат. Непомітно зважуємо всі можливі варіанти на уявних терезах і після роздумів нарешті приймаємо рішення (звісно, картоплю фрі). Вибираючи з кількох альтернатив, ми активуємо нейронні ланцюги, які входять до складу нашого психічного механізму приймання рішень.

Наші рішення майже завжди спираються на неповну інформацію й неточні дані. Батько вибирає школу для дитини, міністр економіки змінює податкове законодавство, футболіст замість пасу гравцеві на штрафному майданчику б’є по воротах — у кожній ситуації подальші наслідки можливо окреслити тільки приблизно. Приймання рішення чимось нагадує провіщення майбутнього, тому неточностей не уникнути. Eppur si muove[26]. Механізм працює. І це вражає найбільше.

14 листопада 1940 року приблизно 500 літаків Люфтваффе безперешкодно прилетіли у Велику Британію й протягом семи годин бомбардували індустріальне місто Ковентрі. Через багато років після закінчення війни капітан Фредерік Вільям Вінтерботем виявив, що Вінстон Черчилль[27] міг запобігти бомбардуванню й руйнаціям, якби використав таємну зброю молодого британського математика Алана Тюрінга.

Науковий прорив Тюрінга дав союзникам стратегічну перевагу, яка могла вплинути на розв’язку Другої світової війни. Науковець створив алгоритм розшифрування «Еніґми» — надзвичайно складного механізму, побудованого з дисків, як у кодових замках, що дозволяв нацистам шифрувати свої військові повідомлення. Вінтерботем пояснив, що, зламавши код «Еніґми», розвідка отримала координати бомбардування Ковентрі й достатньо інформації, щоб ужити відповідних заходів. У години, що залишалися до нальоту, Черчилль мав два варіанти: перший — емоційний та імпульсивний — уникнути кровопролиття цивільних, а другий — раціональний і прорахований — пожертвувати Ковентрі, щоб нацисти ні про що не здогадалися, тобто приберегти цей козир на майбутнє. Рішення Черчилля коштувало життя п’ятистам мирним жителям, але стратегічна перевага Великої Британії над німцями залишилася в таємниці.

Алгоритм Тюрінга одночасно оцінював усі конфігурації потенційного коду і, передбачаючи блоки можливих повідомлень, вираховував імовірність кожної комбінації. Процедура тривала, доки ймовірність однієї з конфігурацій не ставала достатньо високою. Відкриття Тюрінга не тільки прискорило перемогу союзників, але й створило нову нішу в науці. Через півстоліття після закінчення війни з’ясували, що алгоритм, вигаданий для розшифрування «Еніґми», співпадає з алгоритмом приймання рішень у мозку людини. Видатний англійський математик, один з основоположників комп’ютерної науки та штучного інтелекту, на вимогу воєнного часу створив першу, але досі найефективнішу модель мозку, який щось вирішує.

Як і механізм, що його запропонував Тюрінг, приймання рішень у головному мозку побудоване за елементарним принципом: визначити асортимент варіантів і влаштувати між ними змагання не на життя, а на смерть.

Мозок перетворює інформацію від органів чуття на голоси на користь того чи іншого варіанта. Аргументи накопичуються у вигляді акумульованого в нейроні йонного струму, поки напруга не досягає порогу, за якого мозок вважає докази достатніми. Група дослідників на чолі з Вільямом Ньюсомом і Майклом Шедленом виявила ланцюги, що координують процес приймання рішення. Науковці поставили собі за мету розробити експеримент водночас досить простий, щоб виокремити кожен елемент рішення, і досить складний, щоб відтворити приймання рішення в реальному житті.

▶ Ось як відбувається дослід. На екрані рухається хмара крапок. Багато крапок рухаються хаотично, неорганізовано. Інші — узгоджено, в одному напрямку. Гравець (дорослий, дитина, мавпа, а іноді й комп’ютер) має вирішити, у якому напрямку рухається ця хмара загалом. Наче моряк, що опускає палець у мінливу воду, щоб з’ясувати, куди дме вітер. Зрозуміло, що гра стає простішою, коли більше крапок рухаються в одному напрямку.

Мавпи грали в цю гру тисячі разів, а дослідники фіксували нейронну активність, виражену електричною активністю в їхньому мозку. Багаторічні дослідження численних варіацій цієї вправи дозволили виявити три принципи алгоритму Тюрінга для приймання рішень:

1) група нейронів у зоровій корі отримує інформацію від сітківки. Струм у нейронах відображає кількість і напрямок рухів щомиті, але не зберігає історію спостережень;

2) сенсорні нейрони сполучені з нейронами тім’яної кори, які накопичують інформацію в часі. Нейронні ланцюги тім’яної частки фіксують, як змінюється кількість голосів за кожну можливу дію впродовж процесу приймання рішення;

3) коли з’являється інформація на користь одного з варіантів, електрична активність відповідної частини тім’яної кори зростає. Коли активність досягає потрібного порогу, структури в глибинах мозку, які називаються базальними ядрами, запускають відповідну дію. А потім вони перезавантажують систему, щоб розчистити шлях для наступного рішення.

Щоб довести, що мозок приймає рішення саме за допомогою перегонів у тім’яній корі, достатньо показати, що електрична стимуляція нейронів, які накопичують аргументи на користь певного варіанта, змінює відповідь мавпи. Шедлен і Ньюсом провели цей експеримент. Поки тварина спостерігала за хмарою крапок, що рухалися цілковито безладно, дослідники за допомогою електрода стимулювали тім’яні нейрони, які відповідали за рух праворуч. І хоча органи чуття фіксували однакову частоту руху в усіх напрямках, мавпи завжди реагували так, ніби крапки рухаються праворуч. Це наче фальсифікація виборів, під час яких хтось вручну підкидає потрібні бюлетені в урну.

Окрім цього, серія експериментів дозволила ідентифікувати три основні характеристики процесу приймання рішення. Який зв’язок між однозначністю доказів і часом, необхідним для вибору? Як упередження або попередній досвід впливають на варіанти? Де встановлено поріг, коли аргументи на користь одного варіанта отримують достатню підтримку, щоб зупинити перегони? Усі три відповіді взаємопов’язані. Що менше інформації, то повільніше накопичуються докази. Коли майже всі крапки рухаються безладно, крива активності нейронів тім’яної частки зростає повільно. Якщо не знизити поріг, знадобиться більше часу, щоб досягти аналогічного рівня надійності й подолати його. Рішення готують на слабкому вогні, але зрештою воно нагрівається до тієї ж температури.

А як встановлюють поріг? Як мозок розуміє, коли досить — це досить? Механізм визначення порогу дуже чіткий і враховує ціну помилки й час, доступний для приймання рішення.

Мозок визначає поріг, щоб оптимізувати виграш від рішення. Для цього він поєднує нейронні ланцюги, що систематизують:

1) цінність дії;

2) цінність витраченого часу;

3) якість сенсорної інформації;

4) внутрішню невідкладність реакції, яку ми сприймаємо як тривогу або прагнення вирішити якнайшвидше.

Якщо в грі з довільними крапками за помилки серйозно карають, гравці (і люди, і мавпи) підвищують поріг і використовують більше часу на роздуми. І навпаки: якщо помилки не враховують, найкраща стратегія для учасників — знизити поріг і відповідати якнайшвидше. Цей адаптивний механізм здебільшого несвідомий і працює оптимальніше, ніж ми можемо собі уявити.

Візьмімо, наприклад, жінку-водія, що гальмує перед світлофором. Її мозок здійснює безліч обчислень: імовірність жовтого чи червоного світла, відстань до переходу, швидкість автівки, справність гальм, інтенсивність руху тощо. Окрім цього, мозок зважує можливість надзвичайної ситуації і її наслідки… За винятком випадків, коли щось іде не так і контроль переходить до системи спостереження, ці розрахунки непомітні. Ми не підозрюємо про їх існування. Але мозок їх виконує, а тоді вирішує, коли й із якою силою тиснути на гальма. На цьому конкретному прикладі ми бачимо загальний принцип: приймаючи рішення, людина знає набагато більше, ніж їй здається.

А от під час свідомих роздумів (тільки їх ми й можемо згадати) мозок часто встановлює неефективний поріг переривання процесу вибору. Кожен пам’ятає випадки, коли надто довго обмірковував неважливі дрібниці. Наприклад, вибирав у ресторані ad infinitum[28] між двома стравами, навіть якщо глибоко в душі розумів, що вони обидві дуже смачні.

У лабораторії вивчають досить примітивні рішення, але нам набагато цікавіше, як мозок робить щоденний вибір: водій обмірковує, проскакувати на жовте світло чи ні, суддя засуджує чи виправдовує звинуваченого, виборець ставить галочку за того чи іншого кандидата, покупець виграє´ на знижці чи стає її жертвою. Ми припускаємо, що ці рішення, хоч і належать до різних сфер і мають специфічні особливості, є результатами роботи того самого механізму.

Один із головних принципів процедури, визначальний для механізму Тюрінга, стосується способу визначити, коли припинити збирання фактажу. Цю проблему відображено в парадоксі середньовічного філософа Жана Бурідана: осел не міг вибрати між двома однаковими оберемками сіна й помер із голоду. Для ідеальної моделі Тюрінга це дійсно проблема. Якщо кількість голосів за кожну альтернативу однакова, нейронні перегони перетворюються на безперервний цикл. Мозок вміє уникати цього: коли орієнтовний час на прийняття рішення вичерпано, виникає нейронна активність, яка довільно розподіляється між різними варіантами. Оскільки імпульс довільний, один із варіантів отримує більше голосів і виграє перегони. Мозок ніби підкидає монету, щоб доля втрутилася й розірвала цикл. Часовий інтервал залежить від внутрішнього стану, наприклад тривоги, і зовнішніх факторів, які впливають на сприйняття часу.

Часто мозок сприймає час, просто рахуючи певну частоту: кроки, удари серця, видихи, коливання маятника чи темп музики. Коли ми виконуємо фізичні вправи, хвилина минає швидше, ніж у стані спокою, тому що удари серця — а отже, і внутрішнього годинника — частішають. Те саме з музикою. Годинник розганяється разом із темпом, і година минає миттєво. Невже зміни внутрішнього годинника змушують нас вибирати швидше й занижувати поріг вирішення?

І справді, музика більше впливає на наші рішення, ніж ми підозрюємо. Люди кермують, купують і гуляють по-різному залежно від композиції, яку в цей момент слухають. Коли темп прискорюється, поріг розмірковування знижується, і майже кожне рішення стає ризикованим. У таких випадках водії частіше змінюють смугу руху, проскакують на жовте світло, обганяють інші автівки й перевищують швидкість. Також темп музики визначає, скільки часу ми зможемо терпляче чекати в приймальні та скільки продуктів купимо в супермаркеті. Багато торговельних менеджерів знають, що фонова музика — ключ до збільшення продажів, і, ніколи навіть не чувши про відкриття Тюрінга, використовують це на свою користь. Так, механізм приймання рішень дуже передбачуваний, але ми все одно майже не помічаємо, як він працює.

Наступний важливий фактор приймання рішень — визначити стартову позицію кожного варіанта. Коли людина має позитивне упередження щодо одного з них, нейрони, які накопичують інформацію на користь цієї опції, отримують первинний електричний заряд — своєрідну фору на старті. Іноді визначальну роль відіграють когнітивні упередження. Розглянемо це на прикладі рішення стати донором.

Соціологічні дослідження донорства органів поділяють країни світу на дві групи: у першій донорами стають майже всі, у другій — майже ніхто. Не треба бути фахівцем у галузі статистики, щоб здивуватися відсутності золотої середини. А виявилося, що все дуже просто: на те, чи стане людина донором, найсильніше впливає формулювання запитання в бланку. У країнах, де в анкеті сказано: «Якщо хочете стати донором, підпишіться нижче», — майже ніхто не віддає своїх органів. А в країнах, де написано: «Якщо НЕ хочете стати донором, підпишіться нижче», — навпаки. Пояснення цього феномену не має нічого спільного з релігією чи проблемою життя і смерті, а випливає з універсальної людської риси: ніхто не заповнює бланки повністю.

Коли перед нами постає велика кількість варіантів, не всі вони рівні на старті. Стандартні параметри мають перевагу. Якщо проблема ще й складна та жоден із інших варіантів не має суттєвих аргументів на свою користь, то опція, яка вже дістала фору, здобуває перемогу. Саме тому влада гарантує свободу вибору, але водночас впливає на наші рішення чи навіть диктує їх. Усіх людей — байдуже, німці вони чи мексиканці, католики, протестанти чи мусульмани, — об’єднує те, що механізм приймання рішень у складній ситуації виходить із ладу. І тоді ми просто погоджуємося на те, що дають.

Досі ми говорили про процес приймання рішень так, наче всі вони однотипні, підкоряються однаковим правилам і реалізуються в однакових нейронних ланцюгах мозку. Проте будь-яка людина розуміє, що її рішення можна об’єднати мінімум у дві якісно відмінні категорії: перші — раціональні, які ми здатні обґрунтувати, а другі — ні. Вони спонтанні й непоясненні, здається, їх диктує саме тіло. Та чи існують насправді два різні способи приймання рішень? Що краще: слухати підказки інтуїції чи обережно й раціонально зважувати кожен варіант вибору?

Зазвичай ми асоціюємо раціональність із наукою, а емоціям приписуємо таємничу, езотеричну й здебільшого незбагненну природу. Але елементарний експеримент миттєво розвінчує цей міф.

▶ Нейродослідники Ліонель Наккаш і Станіслас Дехан (мій паризький наставник) провели експеримент, під час якого учасникам показували на екрані числа з такою швидкістю, що вони вважали, ніби нічого не бачать. Цей спосіб подання інформації, який обходить свідомість, називається сублімінальним. Потім учасників просили сказати, більше чи менше за п’ять демонстроване число, і вони на власний подив майже завжди відповідали правильно. Піддослідним здавалося, що вони вгадують, але експериментатори зрозуміли, що рішення прийнято підсвідомо за допомогою механізму, який дуже нагадує свідоме міркування.

Інакше кажучи, інтуїтивні рішення не так уже й відрізняються від раціональних. Попередній приклад не охоплює всієї багатогранності фізіології підсвідомого вирішування. Виявляється, що фразеологізми «слухати своє серце» чи «відчувати нутром» досить точні й проливають світло на те, як виникають здогади.

Щоб зрозуміти це, горизонтально затисніть між зубами олівець. Кутики губ піднімуться, наче імітуючи усмішку. Очевидно, це механічний ефект, а не вираження емоцій. Проте організм на це не зважає, і настрій усе одно трохи покращиться. Просто через мімічну подобу усмішки. Сцена з фільму видається веселішою, якщо олівець затиснути між зубами, а не в губах, коли обличчя стає насупленим. Отже, ми вирішуємо, смішне кіно чи нудне, виходячи не тільки з оцінки зовнішнього світу, а й з неусвідомлених реакцій усередині. Крик, пітливість, тремтіння, частий пульс чи виділення адреналіну — не просто реакції організму для виявлення емоцій. Мозок зчитує й ідентифікує тілесні змінні, щоб кодувати й виражати почуття та емоції.

Тілесні стани впливають на процес приймання рішень, вони є наочним виявом вибору, який ми вважаємо інтуїтивним. Несвідомі рішення не довільні: кора головного мозку оцінює різні варіанти, вираховує потенційні ризики та переваги кожного. Результат цих розрахунків впливає на організм, і завдяки цьому мозок розпізнає ризик, небезпеку чи задоволення. Тіло резонує із зовнішнім світом.

Для експерименту, який демонструє процес приймання рішень на підставі здогадів, потрібно дві колоди карт.

▶ Формат настільної гри привносить в експеримент складові процесу приймання рішень у реальному житті: виграш, програш, невпевненість і ризик. Гра проста, але непередбачувана. Щоразу гравець вибирає, з якої колоди взяти карту. Число на ній визначає, скільки монет він ви´грає (або прогрáє, якщо воно від’ємне). Оскільки карти лежать зображенням донизу, протягом усього експерименту гравець оцінює, яка з двох колод більш прибуткова.

Як і в казино, учасникові потрібно вибирати між двома «однорукими бандитами», прослідкувавши за частотою й обсягом виграшів за певний проміжок часу. На відміну від казино, гра, яку розробив нейробіолог Антоніо Дамасіо, не зовсім довільна, і одна з колод у середньому справді більш прибуткова за другу. Якщо людина виявить закономірність, то їй залишається просто завжди вибирати ту саму колоду. Отакої, безпрограшний мартингал[29]!

Але щоб виявити закономірність, гравець має обдумати довгу історію транзакцій із суттєвими коливаннями. Після тривалої практики майже кожен помічає закономірність, може її пояснити й починає брати карти лише з правильної колоди. Але інтуїтивне відкриття випереджає розуміння. Учасники починають грати краще й вибирати правильну колоду частіше ще до того, як здатні сформулювати закономірність. На цьому етапі, коли результати набагато кращі, ніж за довільного розподілу, гравці не можуть пояснити, чому віддають перевагу прибутковішій у перспективі колоді. Іноді вони навіть не розуміють, що вибирають одну частіше, ніж другу. Але їхні тіла однозначно про це сигналізують. Якщо на цьому етапі експерименту гравець має намір вибрати неправильну колоду, у нього зростає електропровідність шкіри, а це спричиняє підвищення пітливості й відображає емоційний стан. Інакше кажучи, гравці ще не можуть пояснити, що одна колода карт прибутковіша, але їхні тіла вже про це знають.

▶ Ми з Марією Джулією Леоне, нейродослідницею й майстром спорту з шахів міжнародного класу, провели експеримент із шахівницею в стилі Борхеса, який вважав шахи метафорою життя. Поєдинок двох майстрів. У них тридцять хвилин на низку рішень щодо того, як розпорядитися своїми військами. На шахівниці борються не на життя, а на смерть, і емоції зашкалюють. Ми вимірювали пульс гравців упродовж партії. Частота серцебиття й рівень стресу зростали протягом гри, поки час спливав і наближався кінець битви. Окрім того, їхній пульс прискорювався, коли суперник припускався фатальної помилки.

Утім найголовніше відкриття полягало в тому, що за кілька секунд до помилкового ходу змінювалася частота пульсу гравця. Коли варіантів багато й ситуація складна, якраз як у житті, серце панікує перед невдалим рішенням. Якби гравці це помічали й дослухалися до «голосу» свого серця, імовірно, змогли б уникнути багатьох помилок.

Усе це можливо завдяки тому, що тіло й мозок мають доступ до процесу приймання рішень набагато раніше, ніж свідомість, а фізіологічні еквіваленти емоцій сигналізують про ймовірні ризики й помилки. Отже, уявлення про інтуїцію як феномен зі сфери магії й пророцтв зруйновано. Конфлікту між внутрішнім чуттям і розумом не існує, якраз навпаки: інтуїція працює пліч-о-пліч із раціональним мисленням під егідою науки.

Якщо ми вже з’ясували, що здогади — результат несвідомих розрахунків, то можемо перейти до більш практичної проблеми. Коли варто довіряти інтуїції, а коли — ні? На що покладатися в найважливіших питаннях: на здогади чи раціональні міркування?

Відповідь проста: буває по-різному. Соціальний психолог Ап Дейкстергаус в експерименті, який досі спричиняє полеміку, виявив, що головний критерій вибору між свідомим та інтуїтивним — складність приймання рішення. Науковець з’ясував, що це правило працює як для «фальшивих» рішень у лабораторії, так і для справжніх у житті.

▶ У лабораторії він пропонував учасникам гру, під час якої вони мали порівняти два предмети, наприклад автівки, і вирішити, який із них більш практичний. Іноді альтернативи відрізнялися лише ціною. У цьому випадку висновок був простий: дешевша — краща. Але проблему поступово ускладнювали. Автівки відрізнялися вже не тільки ціною, а й витратами пального, безпекою, комфортом, привабливістю для викрадачів, потужністю двигуна й рівнем шкідливих викидів.

І найбільш несподіване відкриття Дейкстергауса полягає в тому, що, коли в грі багато елементів, здогад набагато ефективніший за роздуми. Те саме стосується й рішень у реальному житті. Наприклад, в одному експерименті людей після придбання зубної пасти — без сумніву, елементарне життєве рішення — запитували, як вони її вибрали. Через місяць ті, хто обдумав своє рішення, були більш задоволені, ніж ті, хто ні. Але в людей, які купували меблі, — складне рішення з багатьма змінними: ціна, розмір, якість, естетичний вигляд, — вийшло навпаки. Як і в лабораторії, ті, хто думав менше, вибрали кращий варіант.

Методологія цих експериментів різна, але висновок один. Коли, приймаючи рішення, ми ретельно обмірковуємо невелику кількість факторів, то краще подумати довше. Але якщо проблема складна, то для ефективного вибору слід покластися на інтуїцію, а не довго мізкувати.

Обсяг свідомої частини розуму досить обмежений і втримує мало інформації. Зате несвідома — неозора. Тому зрозуміло, що рішення з двома-трьома змінними (наприклад, ціна, якість і розмір продукту) краще спочатку обдумати, а тоді приймати. Коли ми можемо подумки одночасно оцінити всі елементи, раціональний вибір ефективніший, а отже, кращий. І навпаки, коли змінних стільки, що свідомий розум не може жонглювати ними одночасно, наші блискавичні несвідомі рішення працюють ліпше, навіть якщо покладаються на приблизні обчислення.

Мабуть, найважливіші й найскладніші рішення ми приймаємо в соціальній та емоційній сферах. Було б дивно й навіть абсурдно свідомо вирішувати, у кого закохатися, раціонально підраховуючи аргументи за й проти людини, до якої нас так тягне. Це працює по-іншому. Ми закохуємося з таємничих причин, які стають явними тільки через деякий час, і то не завжди.

На феромонних вечірках кожен учасник нюхає одяг інших гостей, який вони носили кілька днів. І залежно від запаху, що його приваблює, вибирає, з ким познайомитися. Такий метод здається цілком природним, адже ми асоціюємо нюх з інтуїцією, наприклад, коли кажемо, що пахне смаленим. І знаємо, наскільки яскравий, інтимний і не схожий ні на що інше запах подушки партнера. Але водночас вибирати за ароматом дивно, тому що нюх — далеко не найточніше чуття з п’яти доступних. Цілком можливо, що людина гірко розчарується в знайденому за запахом партнері й утече, проклинаючи свій нетямущий ніс.

▶ Швейцарський біолог Клаус Ведекінд перетворив цю забаву на феноменальний експеримент. Чоловіки кілька днів, не користуючись дезодорантами чи парфумами, ходили в тій самій футболці. Після цього група жінок нюхала одяг і оцінювала привабливість кожного запаху. І навпаки, чоловіки нюхали ношені футболки жінок. Ведекінд не просто хотів побачити, що вийде, а поставив за мету перевірити гіпотезу, висунуту на підставі спостережень за поведінкою гризунів та інших тварин. Він досліджував припущення, що, коли йдеться про нюх, смак і несвідомі вподобання, ми дуже схожі на своїх внутрішніх «звірів».

У кожного індивіда є особливий імунний репертуар, наявність якого пояснює, чому під впливом того самого вірусу одні люди захворюють, а інші — ні. Імунну систему можна уявити як щит. Поклавши один на одного два однакові щити, отримаємо непотрібний надлишок. Однак якщо щити закривають суміжні місця, захищена площа збільшиться. Те саме стається з імунним репертуаром (звісно, з певними нюансами, у які не будемо заглиблюватися): потомство двох людей із дуже різними імунними репертуарами матиме ефективнішу імунну систему.

Гризуни використовують нюх під час вибору партнера активніше, ніж люди, і їхні симпатії здебільшого підпадають під просту закономірність: у партнера має бути інший імунний репертуар. Це лягло в основу експерименту Ведекінда. Він виміряв головний комплекс гістосумісності кожного учасника — родину генів, у якій проявляються відмінності між імунними системами різних людей. І результати були неймовірні: коли ми покладаємося у виборі на нюх, то робимо це з тієї ж причини, що й гризуни. У середньому жінок сильніше приваблює запах чоловіків з іншим головним комплексом гістосумісності. А феромонні вечірки[30] сприяють різноманіттю. Принаймні коли йдеться про імунний репертуар.

Утім, у цієї закономірності є суттєвий виняток. Нюхові вподобання миші кардинально змінюються, коли вона вагітна. Тоді її приваблюють запахи особин із подібними головними комплексами гістосумісності. Спрощене пояснення звучить так: під час парування доцільніше прагнути комплементарності, а з потомством у череві — триматися неподалік від знайомого гнізда, серед родичів і подібних до себе особин.

Чи відбувається такий нюховий зсув у жінок? Цілком можливо, оскільки зміна сприйняття запахів і смаків жінки — один із найбільш помітних проявів гормональної революції під час вагітності. Ведекінд дослідив зміну нюхових уподобань у жінок, які вживали оральні контрацептиви, оскільки в них містяться стероїди, що симулюють гормональний стан, схожий на вагітність. І виявилося, що результати перевернулися з ніг на голову, як і в гризунів: ці жінки вважали приємнішим запах чоловіків зі схожим головним комплексом гістосумісності.

Цей експеримент підводить нас до загального принципу. Значна частина емоційних і соціальних рішень більш стереотипна, ніж нам здається.

Часто цей механізм прихований за завісою несвідомого, тому процес вибору перебуває поза межами нашого сприйняття. Але він існує в глибинах мозку і, коли ми ще навіть не замислилися про проблему, уже давно над нею працює.

Якщо підсумувати, то ми вважаємо прийняті несвідомо, інтуїтивні рішення містичними, природними й хаотичними, але насправді вони чітко регульовані й досить стереотипні. З огляду на технічні характеристики й обмежені потужності людської свідомості доцільно делегувати «прості» рішення раціональному мисленню й залишити складні на розсуд нюху, поту й серця.

Приймаючи рішення, мозок не тільки запускає процес реалізації обраного варіанта, а й здійснює його раціоналізацію. Ми відчуваємо її як віру або переконаність у своїх діях. Іноді, купуючи в кіоску шоколадний батончик, ми вважаємо, що просто хочемо солодощів. А часом несемо ласощі додому, щоб підсолодити ними розчарування після якоїсь помилки. Шоколадка та сама, але гірке усвідомлення неправильного рішення кардинально змінює ситуацію.

Кожен із нас колись сліпо вірив у рішення, яке потім виявилося помилковим. І навпаки, маючи достатні підстави для абсолютної впевненості, вагався. На чому базується ця віра у власні рішення? Чому одні люди випромінюють надмірну впевненість, чим би не займалися, а інші весь час охоплені сумнівами?

Наукове вивчення впевненості (або сумніву) найбільше приваблює можливістю зазирнути у світ суб’єктивності. Його сутність становлять не об’єктивні спостережувані дії, а наші особисті переконання. Окрім того, ця проблема важлива й із суто практичних міркувань, бо впевненість у собі й власних діях (чи її брак) визначає спосіб нашого життя.

▶ Найпростіший прийом для дослідження впевненості — попросити людину поставити точку на лінії, один кінець якої означає абсолютну впевненість, а другий — сумніви в прийнятому рішенні. Складніший — запропонувати їй два варіанти: отримати фіксовану суму незалежно від рішення чи закластися на нього й виграти більше. Якщо людина дуже впевнена в зробленому виборі, то поб’ється об заклад (журавель у небі). Якщо ж сумнівається, то вибере фіксовану суму (синиця в руках). І результати, отримані під час обох експериментів, виразно корелюють. Люди, які демонструють глибоку переконаність на лінійній моделі, сміливо укладають парі. І навпаки, менш упевнені у власних рішеннях особи не прагнуть на них закладатися.

Паралель між упевненістю й парі залишається актуальною для щоденного життя. Схильність людини битися об заклад чи рідко заглиблюватися у фінансові, професійні, політичні й сімейні питання може їй багато коштувати. Але для науки виявлена паралель не менш важлива. Подібні експерименти дозволяють дослідити людську суб’єктивність у раніше недоступних сферах. Визначаючи схильність людини битися об заклад, ми дізнаємося про впевненість особи, навіть якщо вона не висловлює своїх переконань.

Спосіб конструювання впевненості в кожної людини нагадує цифровий слід. Хтось демонструє весь спектр відтінків переконаності, а дехто вдається до крайнощів: безапеляційних тверджень чи сумнівів. Також існують культурні відмінності: способи виявляти впевненість у деяких регіонах Азії відрізняються від прийнятих на Заході.

Кожен напевне може згадати випадок, коли певність йому зраджувала. Наприклад, ви думали, що впоралися з іспитом, а виявилося — провалили його. Проте бувають люди, які досить точно оцінюють свої знання, а тому володіють точним і регульованим апаратом упевненості й розуміють, коли варто закладатися, а коли ні. У такому разі певність стає вікном до світу наших знань.

Безпомилкове відчуття впевненості — це така ж індивідуальна особливість, як зріст чи колір очей. Але, на відміну від фізичних параметрів, цей відбиток мислення можна змінювати й налаштовувати в певних межах. Оскільки йдеться про індивідуальну особливість, вона проявляється в анатомічній структурі мозку. У тих, хто може похизуватися точнішою впевненістю, виявлено більшу кількість зв’язків, тобто щільність аксонів у бічній частині префронтальної кори, яка називається полем Бродмана 10 (BA10). Окрім цього, поле Бродмана 10 у них ефективніше пов’язане з іншими структурами кори головного мозку на зразок кутової звивини тім’яної частки й префронтальної кори.

Різниця в щільності нейронних зв’язків у людей із безпомилковим відчуттям упевненості та всіх інших проявляється, тільки коли вони спрямовують свою увагу на внутрішній, а не зовнішній світ, наприклад зосереджуються на диханні. Отже, існує досить несподіваний зв’язок між відчуттям упевненості й розумінням людиною свого тіла. Обидва феномени спрямовують наші думки всередину. Тому можна припустити, що точність упевненості в системі приймання рішень можна природно натренувати, розвиваючи вміння зосереджуватися на стані тіла й спостерігати за ним.

Щоб відчути, довіряємо ми собі чи ні, мозок використовує тілесні показники. Наприклад, він зчитує непевність, якщо людина пітніє, затинається, дивиться в підлогу чи ще якось виказує сумніви мовою тіла. А відтворення жестів, за якими визначаємо впевненість інших, дозволяє нам самим відчути її в собі.

Коли на шальках терезів опиняються певність і сумнів у невідомому майбутньому, люди поділяються на оптимістів і песимістів. Оптимісти переконані, що зірвуть кожен великий куш, отримають усе бажане, нізащо не втратять роботу й мають імунітет до будь-яких ризиків, навіть до незахищеного сексу чи надшвидкого водіння. Дивно, що оптимізм досі існує, адже світ не втомлюється опускати нас на землю й щодня доводити протилежне. Розгадка парадоксу — вибіркове забування. Для оптиміста кожен понеділок, як перше січня, сповнений циклічних обіцянок: цього разу це точно кохання всього життя, цього року ми таки ви´граємо чемпіонат. Наче й не лишилося позаду сотень понеділків і розчарувань. Невже ми дійсно такі сліпі? Які механізми мозку відповідають за фанатичний оптимізм? І що з ним робити, зважаючи на те, що його підґрунтя ілюзорне?

Одна з найпоширеніших моделей навчання людини, яку зараз широко впроваджують у робототехніці й розробках штучного інтелекту, — похибка прогнозу. Простий і зрозумілий метод виходить із положення, що кожну свою дію — від найпростішої до найскладнішої — людина виконує, керуючись внутрішньою моделлю, уявною репетицією майбутніх подій. Наприклад, вітаючись із кимось у ліфті, ми припускаємо, що до нас привітаються у відповідь. І, якщо реакція не співпадає з очкуваннями — надміру тепла або холодна й вимушена, — дивуємося.

Похибка прогнозу виражає різницю між очікуваннями й реальністю, за яку відповідає нейронний ланцюг у базальних ядрах, що генерують дофамін. Дофамін — це нейромедіатор, одна з функцій якого — потрапляти в різні структури мозку й повідомляти про несподіванку. Дофаміновий сигнал вказує на дисонанс між передбаченням і реальною ситуацією й стимулює навчання, оскільки під його дією нейронні ланцюги стають пластичними й легко змінюються. Зазвичай без впливу дофаміну нейронні ланцюги жорсткі й не дуже піддатливі.

Для циклічного оновлення надій щопонеділка чи щороку потрібно хакнути цю систему навчання. Якщо мозок перестане сигналізувати про дисонанс між реальністю й очікуваннями, ми зможемо постійно вірити в краще. Невже це правда? І якщо так, то як це відбувається? Це суперсила оптимістів?

Відносно простий експеримент, який провела британська нейродослідниця Талі Шаро, заразом відповів на всі запитання. Вона просила людей оцінити ймовірність різноманітних нещасть. Яка ймовірність померти раніше, ніж вам виповниться шістдесят? Занедужати на хворобу Альцгеймера? Потрапити в аварію?

Переважна більшість опитаних припускала, що їхні шанси потрапити в біду нижчі, ніж підказує статистика. Інакше кажучи, під час оцінювання власних ризиків (звісно, за винятком смерті в авіакатастрофі чи нападу серійного вбивці) майже всі виявилися переконаними оптимістами.

Утім, найцікавіше відбувається, коли переконання не співпадають із реальністю. Наприклад, під час експерименту учасників просили оцінити свій ризик захворіти на рак, а потім повідомляли, що для людей їхнього типу середній показник захворюваності — близько 30 %.

Згідно з моделлю похибки прогнозу люди на підставі наданої інформації мали б удосконалити свою оцінку. Саме так здебільшого й вчиняли учасники, які уявляли, що все значно гірше. Люди, які спочатку вважали, ніби ймовірність того, що вони захворіють на рак, вища, ніж справжній показник, адаптували наступні відповіді до реальності. Наприклад, учасники, які одразу ж називали п’ятдесятивідсоткову ймовірність, надалі в середньому говорили про 35 %, що досить близько до реального тридцятивідсоткового показника.

Проте — ось де собака заритий! — ті, хто вважав свій ризик захворіти на рак нижчим, ніж насправді, — припустімо, 10 %, — майже не змінювали думку. Дізнавшись сумну звістку, що реальна ймовірність становить 30 %, у наступних опитуваннях вони збільшували оцінку на один чи два пункти (до 11 чи 12 %). Отже, коли правда гірша за очікування, люди вносять незначні, майже непомітні корективи у свої сподівання.

А що тим часом відбувається в мозку? Щоразу, коли ми виявляємо бажану або корисну інформацію, активується група нейронів у невеликій частині префронтальної кори лівої півкулі, яка називається нижньою лобовою звивиною. А небажана інформація задіює аналогічну область правої півкулі. Ці церебральні ділянки ніби зрівноважують гарні й погані новини. Але баланс недосконалий, оскільки існують два фільтри. По-перше, відбувається фокусування здебільшого на позитивній, а не негативній інформації, що створює тенденцію до оптимізму. По-друге, у кожної людини відхилення рівноваги унікальне. Цей цікавий факт дозволяє зазирнути за лаштунки оптимізму.

Активність нейронів у лобовій звивині лівої півкулі однакова у всіх, хто дізнається, що реальність краща, ніж вони думали. А от активність аналогічної структури в правій півкулі, яка фіксує погані звістки, у різних людей має суттєві відмінності. В оптимістів показник мінімальний, вони наче буквально заплющують очі на погані новини. У більш песимістично налаштованих людей усе навпаки: активність сильніша, вона акцентує на негативній інформації й примножує її вплив. Тому основну відмінність між оптимістами й песимістами з точки зору біології можна окреслити так: справа не в здатності цінувати добре, а радше в умінні ігнорувати й забувати погане.

Багато жінок дуже туманно пригадують біль, який відчували під час пологів. Вибіркове забування яскраво ілюструє механізм оптимізму. Якби біль краще зберігся в їхній пам’яті, мабуть, набагато більше жінок зупинялися б на одній дитині. Щось подібне спостерігаємо з-поміж молодят: жодна пара не вірить, що коли-небудь розлучиться. Але статистика залежно від узятого часового проміжку й країни уперто твердить, що це трапиться в 30–50 % випадків. Безумовно, момент, коли вони присягаються кохати одне одного вічно, — що б не означали слова вічно й кохати, — не дуже вдалий для статистичних рефлексій над людськими стосунками.

Переваги й плата за надмірний або заслабкий оптимізм досить значні. Наше внутрішнє чуття обстоює помірковану дозу наївного оптимізму, оскільки він є рушійною силою діяльності, пригод і новацій. Без нього людство ніколи не висадилося б на Місяці. А ще цю рису асоціюють із міцним здоров’ям і більшим рівнем задоволення від життя. Тому оптимізм варто розглядати як своєрідне легке божевілля, що підштовхує нас до вчинків, на які ми по-іншому не спромоглися б. Зворотний бік медалі — песимізм — веде до пасивності, а в хронічній формі — до депресії.

Утім, існують істотні аргументи проти надмірного оптимізму, який призводить до невиправданих ризиків і недоцільних рішень. Росте переконлива статистика, що асоціює його з підвищеним ризиком автокатастроф через нетверезе водіння, використання мобільного телефону за кермом чи непристебнутий пасок безпеки. Оптимісти знають про ці небезпеки, але поводяться так, наче захищені від них. Вони відчувають власну привілейованість — звісно, ілюзорну. Якби всі ми були винятками, правила б не існувало. Такий надмірний оптимізм, що його людина рідко визнає´, часом призводить до фатальних наслідків, яких, проте, можна уникнути.

Стандартний приклад надмірного оптимізму — щоденне пробудження. Укладаючись спати, ми часто обіцяємо собі ранкові подвиги, наприклад прокинутися раніше, ніж зазвичай, щоб зробити зарядку. Намір базується на щирому бажанні й визнанні майбутньої користі — поліпшення здоров’я й фізичної форми. Та якщо ви не жайворонок, зранку ситуація виглядає геть інакше. До світанку людина, яка напередодні ввечері вирішила прокинутися раніше, безслідно зникає. О сьомій ранку ми вже зовсім інші особи, яких охоплюють сонливість і гедоністичне бажання не вилазити з-під ковдри.

Контури ідентичності розмиті. Якщо точніше, кожна людина являє собою цілий синдикат окремих ідентичностей, які неоднаково, а часом і суперечливо діють за різних обставин. Серед численних учасників синдикату можна простежити два чіткі образи: перший — гедоніст і сміливець, який ігнорує ризики й можливі наслідки (оптиміст), другий — той, хто зважує ці ризики та потенційні наслідки (песиміст). Їх протистояння значно загострюється у двох випадках: за неврологічних і психічних патологій і в підлітковому віці.

Схильність ігнорувати небезпеку зростає, коли в лімбічній системі активуються прилеглі ядра, тобто відбувається реакція на гедоністичне задоволення. В експерименті, який шокував деяких його колег у Массачусетському технологічному інституті, Ден Аріелі зафіксував це в докладному кількісному вимірі, зосередившись на вузькому аспекті задоволення — сексуальному збудженні. Він з’ясував: що сильніше збудження відчувають люди, то ймовірніше вони здатні на вчинки, які у нормальному стані вважають неправильними чи неприйнятними, зокрема на незахищений секс із незнайомцями.

Пубертатний період надмірного оптимізму й схильності до ризику завдає багато клопоту. Так стається тому, що мозок, як і тіло, розвивається нерівномірно. Деякі церебральні структури формуються дуже швидко й дозрівають у перші роки життя, тоді як інші все ще перебувають у процесі розвитку в підлітковому віці. У нейронауці популярний міф, що пубертат небезпечний через незрілість префронтальної кори — структури, яка оцінює потенційні наслідки, а також координує й пригнічує імпульси. Проте сам по собі пізній розвиток контрольної структури лобової частки не пояснює різкого посилення схильності до ризику. У дітей префронтальна кора сформована ще менше, але вони так не ризикують. Насправді специфіка пубертатного періоду зумовлена поєднанням двох факторів: відносної незрілості префронтальної кори (унаслідок чого підлітки не можуть пригнічувати й контролювати окремі імпульси) і посиленого розвитку прилеглих ядер.

Природна незграбність підлітків, тіло яких розвивається швидше, ніж здатність ним керувати, відображає структуру їхнього мозку. Якщо ми зрозуміємо й будемо враховувати особливості цього періоду життя, то зможемо проявити емпатію й ефективніше спілкуватися з тінейджерами.

Розуміння структури мозку стосується й рішень на державному рівні. У багатьох країнах тривають дебати, чи варто дозволяти підліткам голосувати. Ця дискусія тільки ви´грає від залучення експертного погляду на розвиток логічного мислення й процес приймання рішень під час пубертату.

Праця Валері Рейни та Френка Фарлі про ризик і розсудливість у рішеннях підлітків демонструє, що, не маючи надійного контролю над власними імпульсами, тінейджери інтелектуально не поступаються дорослим у раціональному мисленні. Інакше кажучи, вони здатні на продумані рішення щодо свого майбутнього, хоча в емоційно напружених ситуаціях частіше зазнають труднощів у стримуванні імпульсів.

Безперечно, не потрібен вердикт біолога, щоб визнати: навіть коли підлітковий вік давно позаду, ми розриваємося між раціональністю та імпульсами й спересердя часто даємо волю останнім. Ця ідея відображена в міфі про Одіссея й сирен, який пропонує, мабуть, найбільш ефективний спосіб керування синдикатом наших ідентичностей. Вирушаючи додому, до Ітаки, Одіссей просить моряків прив’язати його до щогли корабля, щоб він не зміг піддатися нездоланній звабливості пісні-поклику сирен. Герой розуміє, що тієї миті не зможе опиратися своєму пориву[31], але не скасовує подорож, а укладає угоду із самим собою, зв’язуючи раціональне я з імовірним імпульсивним я у майбутньому.

У щоденному житті аналогії досить банальні. Дзвінок мобільного часто перетворюється на модерну версію пісні сирен, яку практично неможливо ігнорувати. І її сила така велика, що, знаючи про небезпеку розмов за кермом, ми відповідаємо, навіть якщо йдеться про неважливі речі. Уникнути спокуси користуватися телефоном під час водіння складно, але якщо покласти пристрій у недосяжне місце, наприклад до багажника, ми, як Одіссей, передамо майбутню нерозважливість під контроль раціонального мислення.

Людський мозок розвинув механізми, щоб ігнорувати негативні фактори, які впливають на рівновагу майбутнього. Рецепт оптиміста — тільки один із численних способів створення необґрунтованої впевненості. Психолог і лауреат Нобелівської премії з економіки Деніел Канеман, вивчаючи, як люди розв’язують буденні соціальні й економічні проблеми, виявив два типові вразливі місця впевненості.

По-перше, ми схильні підтверджувати те, у чому вже переконані. Тобто люди досить вузьколобі й уперті. Якщо вони вже в щось повірили, то прагнуть підгодовувати своє упередження доказами.

Один із найвідоміших прикладів цього принципу відкрив видатний психолог Едвард Торндайк, запитавши групу військових вищих чинів, що вони думають про різних солдатів. Оцінка містила багато параметрів: фізичні характеристики, лідерський потенціал, інтелект і характер. Торндайк довів, що риси людини, які ніяк одна з одною не пов’язані, у судженні про неї змішувалися. Саме тому генерали вважали фізично міцніших солдатів розумними й гарними лідерами, хоча сила й інтелект не обов’язково корелюють між собою[32]. Інакше кажучи, коли ми оцінюємо одну сторону особистості, то потрапляємо під вплив своїх суджень про інші її риси. Це називається ефектом ореолу.

Така пробоїна в механізмі приймання рішень існує не тільки в щоденному житті, а й в освіті, політиці, судовій системі. Ніхто не здатен протистояти ефекту ореолу. Наприклад, судді за цілком ідентичних обставин виносять м’якіші вироки симпатичнішим із їхньої точки зору людям. Ми вважаємо тих, хто гарно виглядає, добрими, і це переконливий доказ ефекту ореолу й відповідних деформацій. Те саме упередження тяжіє над вільним і справедливим механізмом демократичних виборів. Александр Тодоров продемонстрував, що, лише глянувши на обличчя двох кандидатів, ми можемо вгадати переможця з приголомшливою точністю — близько сімдесяти відсотків, і не потрібно даних про політичну біографію, погляди, вчинки, передвиборчу платформу й обіцянки.

За ефектом ореолу стоїть загальний принцип — підтверджувальне упередження, що звужує реальність до фактів, які вписуються у вже наявні переконання. «Вона здається компетентною, отже, буде гарним сенатором». Виявляється, у буденних рішеннях та очікуваннях ми набагато частіше, ніж усвідомлюємо й готові визнати, виходимо з висновків, які ігнорують необхідні факти, а спираються лише на перше враження.

Окрім підтверджувального упередження, існує друга причина надмірної впевненості — схильність абсолютно ігнорувати варіативність даних. Розглянемо таку проблему: у мішку 10 000 м’ячиків. Ви витягаєте перший — він червоний, другий — теж. Третій, четвертий — знову червоні. Якого кольору буде п’ятий? Звісно, червоного. Упевненість, із якою ми доходимо такого висновку, сильно випереджає статистичну ймовірність. У мішку досі 9996 м’ячиків. Як каже Вуді Аллен, «упевненість — це те, що є у вас, доки ви не збагнули проблему». Певною мірою упевненість — це незнання.

Формулювати закон на підставі кількох випадків — це дар і прокляття людської думки водночас. Дар тому, що дозволяє дуже легко ідентифікувати закономірності. А прокляття тому, що підштовхує до безапеляційних висновків, коли людина заглянула до будинку реальності крізь замкову щілину. Канеман запропонував мисленнєвий експеримент. Опитування двохсот людей показало: шістдесят відсотків проголосували б за кандидата, якого звати Джордж. Прочитавши про це опитування, ми швидко забудемо все, крім того, що шістдесят відсотків респондентів голосуватимуть за Джорджа. Ефект настільки сильний, що багато хто з вас подумає, ніби я двічі написав те саме. Але відмінність є, і вона в розмірі вибірки. Перша фраза відкрито стверджує, що враховано думку лише двохсот людей. У наступній про це ані слова. Такий вигляд має другий фільтр, що створює фальшиву впевненість. Об’єктивно опитування, яке демонструє, що Джорджа підтримують 50,03 % респондентів із тридцяти мільйонів, має більше ваги, але система переконань у мозку зазвичай забуває врахувати: це велика вибірка чи три м’ячі з десятитисячного мішка? Як показали результати Брекзиту у Великій Британії й протистояння між Дональдом Трампом та Гілларі Клінтон, у розпалі передвиборчої кампанії служби, які проводять соціологічні опитування, часто ігнорують елементарне правило статистики й роблять категоричні висновки на підставі обмеженого обсягу даних, до того ж часто необ’єктивних.

Якщо коротко, то підтверджувальне упередження й варіативна сліпота — це два всюдисущі механізми, завдяки яким розум будує прогнози на підставі аналізу піщинки величезного світу, ігноруючи цілий океан шуму. Звідси й виростає надмірна впевненість.

Щоб зрозуміти й удосконалити людську здатність приймати рішення, важливо з’ясувати: ці вразливі місця притаманні тільки складним соціальним явищам чи широкому спектру тем? Ми з Аріелем Зільберберґом і Пабло Барттфелдом узялися розв’язати цю загадку, вивчаючи дуже простий вибір, наприклад, яка лампочка світить яскравіше.

Виявилося, що принципи, які роздувають упевненість у соціальних рішеннях (підтверджувальне упередження й варіативна сліпота) впливають навіть на сприйняття інформації органами чуття.

Продукувати оптимістичніші переконання, ніж пропонують реальні дані, — типова риса людського мозку. Це підтвердила серія досліджень на підставі записів нейронної активності різних регіонів кори. У ході кожного з них науковці спостерігали, що наш мозок, як і мозок багатьох інших видів, постійно змішує сенсорну інформацію із зовнішнього світу й власні внутрішні гіпотези та припущення. Навіть зір, який, на нашу думку, найточніше відтворює реальність, переповнений ілюзіями. Він не працює як камера, що пасивно фіксує дійсність, а інтерпретує й конструює детальні зображення з обмежених і приблизних даних. Навіть на першій стадії обробки в зоровій корі реакція нейронів залежить від припущень щодо інформації, отриманої сітківкою й іншими частинами мозку, які відповідають за пам’ять, мовлення, слух і висувають гіпотези про те, що саме бачать очі.

Наше сприйняття завжди містить елементи уяви. Воно нагадує радше картину, а не фотографію. Через підтверджувальне упередження люди сліпо вірять у реальність, яку конструюють. Найкращий доказ — оптичні ілюзії, які ми сприймаємо, абсолютно не сумніваючись, що достовірно фіксуємо дійсність. Ще один цікавий спосіб виявити це — проста гра, у яку можна зіграти будь-коли. Де б ви не були, попросіть іншу людину заплющити очі. І запитайте про обстановку. Не про дрібні деталі, а про найвиразніші елементи. Якого кольору стіна? Чи є в кімнаті стіл? Чи має той чоловік бороду? Виявиться, що більшість людей не помічають місце, де перебувають. Але це не найбільша загадка. Неймовірно, що ми абсолютно не помічаємо своє незнання.

У щоденному житті й процесуальному праві ми судимо вчинки інших, зважаючи не стільки на наслідки, скільки на причини й мотивацію. Навіть якщо наслідки однакові, з точки зору моралі існує велика різниця, коли хтось поранив суперника на ігровому полі мимохіть або ж навмисне. Отже, щоб збагнути, чи були в гравця лихі наміри, недостатньо просто спостерігати за його діями. Нам потрібно побувати в чужій шкурі й поглянути на ситуацію очима жертви. Інакше кажучи, застосувати так звану модель психіки.

Розгляньмо дві вигадані ситуації. Джо бере цукерницю й сипле ложку цукру в чай свого друга. Перед цим хтось замінив цукор на отруту аналогічного кольору й консистенції. Безперечно, Джо про це не знав. Його друг п’є чай і помирає. Наслідки дій Джо трагічні. Але чи вчинив він щось погане? Чи винен він? Більшість людей скажуть «ні».

Щоб дійти цього висновку, ми уявляємо себе на місці Джо, з’ясовуємо, що він знав, і розуміємо, що Джо не хотів скривдити друга. І це ще не все: на думку більшості, він навіть не винен у необережності. Джо — добра людина.

Та сама цукерниця, те саме місце. Пітер бере посудину й насипає в неї трунок замість цукру, тому що хоче вбити свого друга. Він кидає отруту у чай приятеля, але вона не діє, і той іде додому живий-здоровий. У цій ситуації дії Пітера не призвели до небезпечних наслідків. Проте майже всі ми вважаємо, що він учинив дуже погано й заслуговує на осуд. Пітер — лиха людина.

Модель психіки — це результат взаємодії складної системи мозку з надзвичайно важливим центром у правому скронево-тім’яному вузлі. Як можна здогадатися з назви, він перебуває в правій півкулі між скроневою й тім’яною частками, але нічого цікавого в такому розташуванні немає. Сама по собі географія мозку не настільки важлива, але, знаючи, де перебуває певна функціональна одиниця, ми здатні збагнути причинно-наслідкові зв’язки в основі її роботи[33].

Якби хтось на деякий час заглушив наш правий скронево-тім’яний вузол, ми б більше не враховували наміри Джо й Пітера, оцінюючи їхні дії. Без належного функціонування цієї частини мозку людина вважатиме, що перший учинив погано (убив свого друга), а другий — правильно (з його приятелем усе гаразд). На висновки ніяк не вплине ані те, що Джо не знав про отруту замість цукру, ані те, що зловісний задум Пітера зазнав краху випадково. Для таких думок потрібна окрема функція — модель психіки, без якої ми втрачаємо мисленнєву здатність відокремлювати наслідки дії від сукупності намірів, знань і мотивів, які за нею стоять.

Цей приклад, який продемонструвала Ребекка Сакс, слугує аргументом ширшої концепції, що виходить за рамки моделі психіки, моралі й суджень. Він означає, що наш механізм приймання рішень складається із сукупності компонентів, за якими закріплені конкретні функції. І коли з ладу виходить біологічна підтримка цих функцій, наші погляди, думки й судження змінюються до невпізнання.

Якщо узагальнити, то наше уявлення про справедливість — результат не об’єктивного й формального мислення, а конкретного стану мозку[34].

Щоб довести цю концепцію, не потрібні хитромудрі пристрої для стимуляції мозку. Твердження школи юридичного реалізму, що правосуддя — це «те, чим поснідав суддя», досить близьке до реальності. Відсоток позитивних рішень суддів США суттєво знижується впродовж першої половини дня, несподівано зростає після обідньої перерви й знову помітно зменшується під час розгляду кожної наступної справи.

Звісно, це дослідження не враховує численних умов, які змінюються між перервами, на зразок рівня глюкози, утоми або накопиченого стресу. Але воно демонструє, як сильно прості зовнішні чинники, що визначають стан мозку суддів, впливають на результати розгляду справи.

Моральні дилеми — це гіпотетичні максимально гіперболізовані ситуації, які допомагають рефлексувати над засадами нашої моралі. Найвідоміша з них — проблема вагонетки, яка звучить так:

▶ Ви у вагонетці без гальм, що мчить колією, на якій лежать п’ятеро людей. Ви розібралися в механізмі й чудово розумієте, що не існує жодного способу її зупинити, тож вона переїде цих п’ятьох. Але є один варіант: можна перевести стрілку, і вагонетка зверне на іншу колію, де загине тільки одна людина.

Ви переведете стрілку? У Бразилії, Таїланді, Норвегії, Канаді, Аргентині майже кожен — і дорослий, і малий, і ліберал, і консерватор — відповість ствердно. Це наслідок раціонального, прагматичного розрахунку.

Вибір простий: п’ять смертей чи одна? Більшість людей у світі вважають за краще вбити одного й урятувати п’ятьох. Але експерименти показують, що існує меншість, яка вперто вирішує не переводити стрілку.

Суть дилеми — вибір між дією, яка призведе до однієї смерті, чи бездіяльність, яке вб’є п’ятьох. Деякі люди вважають, що доля вже вибрала напрямок, тож не треба гратися в Бога й вирішувати, кому жити, а кому померти, навіть якщо до цього підштовхує математика.

Вони обґрунтують своє рішення тим, що в нас немає права втручатися й заподіювати смерть тому, хто інакше був би живий-здоровий. Кожен по-різному оцінює відповідальність за дію й бездіяльність. Це універсальне етичне уявлення, відображене майже в усіх правових системах.

А зараз інша версія дилеми:

▶ Ви перебуваєте на мосту, з якого бачите вагонетку, що мчить колією, на якій лежать п’ятеро людей. Ви абсолютно впевнені, що зупинити її неможливо, тож вона переїде цих п’ятьох. Але є одна альтернатива. На поруччі моста сидить товстун і спостерігає за ситуацією. Ви точно знаєте: якщо штовхнути його вниз, чоловік помре, але через нього вагонетка зійде з рейок і п’ятеро людей виживуть.

Ви штовхнете його? Тут більшість відповідає заперечно. Ми відчуваємо чітку інстинктивну різницю, ніби саме тіло так вирішило. Ніхто не має права навмисно штовхати людину, щоб урятувати чужі життя. Це положення підтримують каральна й соціальна системи — формальне право й моральний осуд: ні та, ні інша не вважає першу й другу дилему рівнозначними. Але відкинемо цей фактор. Припустімо, нас ніхто не побачить, і єдиний вирок винесе власне сумління. Хто штовхне людину з моста? Хто переведе стрілку? Результати вичерпні й універсальні: навіть на самоті, без чужих поглядів переважна більшість зробить друге, але майже ніхто не наважиться на перше.

У певному сенсі ці дилеми однакові. Щоб визнати це, треба піти проти внутрішнього чуття. Але якщо поглянути на мотивацію і наслідки дій із прагматичної точки зору, то дилеми ідентичні. Ми вирішуємо пожертвувати одним життям заради порятунку п’яти. Або ж дозволяємо вирішувати долі, тому що не відчуваємо морального права втручатися й прирікати на смерть того, кому вона не судилася.

Разом із тим дилеми все-таки дуже різні. Щоб підкреслити різницю між ними, гіперболізуємо ситуацію ще сильніше.

▶ Ви лікар на майже безлюдному острові. Є п’ять пацієнтів, у кожного хворий певний орган, і, якщо його трансплантувати, люди повністю видужають. Без пересаджування всі помруть. До лікарні потрапляє людина з грипом. Ви можете ввести їй анестезію й використати її органи для трансплантації, щоб урятувати п’ятьох інших. Ніхто про це не дізнається, єдиний суддя — ваше власне сумління.

У цій ситуації абсолютна більшість людей, дізнавшись про дилему, не візьмуть органи, щоб урятувати п’ятьох інших, і вважатимуть навіть думку про це аморальною. Тільки кілька радикальних прагматиків виберуть убивство пацієнта з грипом. Мотивація й наслідки третьої дилеми не відрізняються від попередніх двох. Прагматичний лікар чинить раціонально: рятує п’ятьох, коли є вибір між однією смертю й п’ятьма.

У трьох дилемах змінюється лише необхідна дія, яка й робить їх усе більш неприйнятними. У першій — перевести стрілку, у другій — штовхнути іншого, у третій — розрізати людину скальпелем. Переводячи стрілку, людина не здійснює прямого впливу на тіло жертви. Навіть більше: її вчинок здається невинним, це буденна дія, не пов’язана з насильством. А от причинно-наслідковий зв’язок між штовханням чоловіка і його смертю відчутний для наших очей і шлунків. У випадку зі стрілкою залежність тільки умоглядна. Третя дилема йде навіть далі. Ми відчуваємо й розуміємо, що розчленування людини абсолютно неприпустиме.

Перший аргумент (п’ятеро чи один) — прагматичний і раціональний, продиктований моральною настановою на збільшення загального блага й зменшення загального зла. Він однаковий для трьох дилем. Другий інстинктивний та емоційний аргумент продиктований максимою: є дії, які чинити не слід. Вони неприйнятні з точки зору моралі. Якраз дія, необхідна для порятунку п’ятьох життів ціною одного, і розрізняє три дилеми. Щоразу ми практично відчуваємо, як запускаються вирішальні перегони а-ля Тюрінг між емоційними й раціональними аргументами. Ця боротьба, що постійно точиться в кожному з нас, знову й знову повторюється в історії культури, філософії, права й моралі.

Один із канонічних етичних принципів — деонтологія (від грецького deon — повинність, обов’язок) — проголошує, що не наслідки, а сутність дії визначає її моральність. Інакше кажучи, окремі вчинки об’єктивно погані незалежно від результатів, до яких вони спричиняться.

Інший етичний принцип — утилітаризм: роби певні вчинки, щоб примножувати колективне благо. Людина, яка переводить стрілку, штовхає чоловіка чи розтинає хворого на грип, діє відповідно до принципу утилітаризму. А той, хто утримується від кожного з цих учинків, виходить із деонтологічного принципу[35].

Зовсім мало людей належать до одного з екстремумів. Кожен знаходить свою точку рівноваги. Якщо дія для порятунку більшості надто жахлива, ви´грає деонтологія. Якщо максимізувати загальне благо (наприклад, не п’ять, а мільйон врятованих), на перший план вийде утилітаризм. Якщо нам покажуть обличчя, очі чи ім’я людини, якою треба пожертвувати заради більшості, особливо якщо це дитина, близький чи хтось симпатичний, знову переважить деонтологія.

Перегони між утилітаристом і деонтологом відбуваються у двох різних мозкових центрах. Емоційні аргументи фіксуються в центральній частині лобової кори, а докази на користь прагматичного підходу — у бічній.

Ми можемо втрутитися в ці мозкові системи, щоб пригнітити свою емоційну компоненту й стимулювати утилітаризм, так само як змінювали активність частини мозку, що відповідає за модель психіки. Видатні лідери, наприклад Черчилль, зазвичай розвивають засоби й методи приглушення власних почуттів і мислять абстрактно.

Здатність співпереживати так само іноді призводить до несправедливих учинків. З утилітарного й егалітарного погляду для здійснення правосуддя, освіти й політики людині необхідно відокремитися від емоційних міркувань, як і чинив Черчилль. Емпатія — фундаментальна чеснота, завдяки якій ми турбуємося про співгромадян, але вона безсила, коли наша мета — діяти задля загального блага без привілеїв і винятків.

У щоденному житті існують дуже прості способи посилити ту чи іншу систему. Ефектний метод успішно застосував мій каталонський друг Альберт Коста. Він зазначає, що розумове напруження під час спілкування іншою мовою переводить людину в режим мозкової активності, коли домінують контрольні механізми. А це центральна частина лобової кори, яка керує прагматичною й раціональною системою мозку. Якщо це правда, то людина може змінювати свої етичні принципи й установки залежно від мови, якою розмовляє. На практиці так і сталося.

Альберт Коста продемонстрував, що носії іспанської стають більш прагматичними, коли говорять англійською. Тобто якщо іспанцям розповісти про дилему з чоловіком на мості іноземною мовою, у багатьох зросте бажання його штовхнути. Те саме відбувається з носіями англійської: вони теж стають більш прагматичними, розглядаючи дилему іспанською. Людині, для якої рідна мова англійська, легше штовхнути чоловіка іспанською.

Висновки Альберта гумористичні, але в них однозначно є зерно правди. Боротьба між утилітаризмом та емоціями стосується не тільки абстрактних дилем. Насправді ці дві системи незмінно виявляються в будь-яких розмірковуваннях. І бурхливіше, ніж деінде, це відбувається біля домашнього вогнища. З тими, кого найбільше любимо, ми агресивніші, іноді аж несамовиті й безжальні. Дивний парадокс любові. Ми віримо в щирі й неупереджені стосунки, але стикаємося з величезними очікуваннями, ревністю, апатією, болем, а іноді й ірраціональним гнівом. Сварка між закоханими, яка здається нестерпною учасникам, дріб’язкова, навіть сміховинна для стороннього спостерігача. Чому вони лаються через таку дурницю? Чому хтось не може просто поступитися, щоб дійти компромісу? Розгадка в тому, що обговорення не прагматичне, а примхливо-деонтологічне. Деонтологічний поріг стрімко падає, і ми вже не поступимося навіть дрібницею задля рішення, яке знизить градус пристрастей. Звісно, було б краще поводитися більш раціонально. Але як? І Альберт жартівливо-серйозно пропонує нам наступного разу у сварці з коханою людиною перейти на іспанську чи будь-яку іншу іноземну мову. Суперечка зміститься в більш раціональну площину без грубої лайки.

Моральну рівновагу зберігати важко. У багатьох ситуаціях для прагматичних, утилітарних учинків потрібно відмежуватися від сильних, емоційно забарвлених переконань. Це означає (найчастіше неявно) встановити цінність питань, які з точки зору деонтології неможливо раціоналізувати й перетворити на цифри.

Щоб це продемонструвати, проведемо мисленнєвий експеримент. Уявіть, що ви за кермом і запізнюєтеся на важливу зустріч. Перетнувши залізничний переїзд, несподівано розумієте, що попереджувальні знаки не працюють. На щастя, коли ви його проїхали, потяга не було, але зрозуміло, що за такого інтенсивного дорожнього руху якась автівка зіткнеться з поїздом і, ймовірно, будуть жертви. Ви набираєте 911, щоб повідомити про поломку, і раптом розумієте: якщо не подзвонити, нещасний випадок перекриє рух позаду й зменшить кількість машин на вулицях. Це допоможе вчасно потрапити на роботу. Ви б кинули слухавку й допустили чиюсь смерть, щоб виграти кілька хвилин і встигнути на ділову зустріч? Звісно, ні. Запитання абсурдне.

Тепер уявіть, що вас у машині п’ятеро. Ви єдиний, хто розуміє, що попереджувальні знаки не працюють (можливо, у дитинстві сильно захоплювалися залізничними переїздами). Те саме запитання і та ж відповідь. Навіть якщо ніхто не дізнався б про ваш грішок, ви подзвоните, щоб запобігти нещасному випадку. Неважливо, одна, п’ять, десять чи мільйон людей запізняться — відповідь не зміниться. Безкінечна кількість запізнень не зрівняється з цінністю одного життя. І цей принцип загальний. Більшість людей твердо впевнені, що незалежно від дилеми питання життя і смерті переважує решту факторів.

Проте в житті ми не завжди такі благородні. Попередня дилема здається абсурдною, але про щось схоже роздумують водії й законодавці, що регулюють рух у великих містах.

Лише у Великій Британії щороку через дорожньо-транспортні пригоди гине 1700 людей. І хоча це суттєво нижчий показник, ніж у 1980-х, коли жертв було майже 6000, кількість можна далі зменшувати, наприклад, установивши максимальну швидкість руху 40 км/год. Але все має свою ціну. Ми будемо вдвічі довше добиратися на роботу.

Сюди пасує цитата з книги «Homer Economicus»[36]:

Гомер. Я Сімпсон, хочу до вас записатися.

Місіс Блюменштайн. У нас є місце в групі дебатів.

Гомер. Дебатів, де сперечаються?

Місіс Блюменштайн. Так.

Гомер. Так тобі й треба, негіднице! Це я так тренуюся.

Місіс Блюменштайн. Цьогорічна тема звучить так: «Чи обмежувати швидкість до п’ятдесяти п’яти миль за годину?»

Гомер. П’ятдесяти п’яти? Маячня! Так, кілька людей виживе, зате мільйони запізняться![37]

Якщо не враховувати ситуації, коли висока швидкість дійсно рятує життя, як у разі роботи швидкої допомоги, виявляється, що ми несвідомо зіставляємо час, нагальність, продуктивність, працю, з одного боку, й життя та смерть — з іншого.

Встановлення законів і принципів моралі — основа суспільного договору, і ця важлива тема, безумовно, сягає набагато глибше, ніж визначення церебрального механізму побудови суджень. Інформація про фактори, які роблять людину більш прагматичною, допоможе тим, кому важко поводитися раціонально. Але для аргументації власної етичної позиції користі з неї нуль. Дилеми лише допомагають нам краще пізнати самих себе. Вони дзеркала, що відображають наше мислення й наших демонів, яких краще тримати під контролем і не дозволяти непомітно керувати нашими діями.

▶ Анна сидить на лавці у сквері. Зараз вона зіграє в гру з іншою людиною, довільно обраною з-поміж відвідувачів скверу. Вони не знайомі, не бачать одне одного й не можуть перекинутися жодним словом. Це гра незнайомців.

Організатор пояснює правила. Анна отримує п’ятдесят доларів. Це подарунок. У неї є один-єдиний хід — визначити, як розділити гроші з іншою людиною, яка ніколи не дізнається про її рішення. Як учинить жінка?

Люди бувають різні: від альтруїстів, які чесно ділять гроші, до егоїстів, що залишають усю суму собі. Ця на перший погляд примітивна гра дістала назву «Диктатор» і стала підставою для зближення економіки й психології. Її результати досить несподівані: більшість людей не забирають максимальну суму й діляться частиною фішок, навіть коли дія відбувається в темній кімнаті, а рішення диктатора ніяк не фіксують. Щедрість пропозицій залежить від численних змінних, і вони окреслюють межі нашої схильності ділитися.

Ось кілька закономірностей. Жінки щедріші й віддають більше фішок незалежно від їхньої цінності. Натомість чоловіки не настільки щедрі й стають ще скупішими, якщо цінність фішок зростає. Також люди діляться частіше, коли за ними спостерігають. Навіть окоподібні зображення на екрані в кімнаті, де гравці роблять вибір, стимулюють їх віддавати більше фішок. Це демонструє, що мінімальні й неявні соціальні стимули впливають на нашу поведінку в суспільстві. Імена теж важливі. Граючи з незнайомими людьми, яких вони не бачать, диктатори щедріші, коли знають ім’я отримувача. А пояснення умов гри за допомогою ринкового поділу на покупців і продавців підживлює егоїстичну поведінку. Національність і приваблива зовнішність також впливають на щедрість, але в складніший спосіб. У ґрунтовному дослідженні, проведеному в Ізраїлі, Урі Ґнізі показав, що в грі «Довіра», яка передбачала двосторонні переговори, учасники передавали більше грошей отримувачам-ашкеназі[38], ніж вихідцям зі Сходу. Закономірність зберігалася, навіть якщо донор мав східне коріння, тобто він дискримінував групу, до якої належав сам. А от у грі «Диктатор» учасники однаково ділилися з отримувачами з обох народностей. Ґнізі інтерпретував це як результат етнічних стереотипів (переконання, що деяким групам не слід довіряти), а не вродженої схильності дискримінувати (автоматичного бажання завдати шкоди чи давати менше окремим групам). Привабливість теж неоднозначно впливає на бажання ділитися. Симпатичні учасники отримують більше, але на це істотно впливають конкретні умови гри. Одне дослідження виявило, що ефект від зовнішності сильніший, коли диктатор не просто бачить, а й чує отримувача. І це ще далеко не все. Існує незліченна кількість змінних, від дуже заплутаних соціальних і культурних конструктів до елементарних штучних мотивів, які передбачувано визначають, як ми поділимося з іншими. Зазвичай неусвідомлено.

▶ Єва грає в іншу гру. Вона теж починається з подарунка в п’ятдесят доларів, якими добровільно можна поділитися з незнайомкою Лорою. У цій грі організатори потроюють суму, яку Єва дає Лорі. Наприклад, якщо Єва віддасть Лорі двадцять доларів, то в першої залишиться тридцять, а друга отримає шістдесят. Якщо вона віддасть усю суму, то не матиме нічого, а Лора отримає сто п’ятдесят. Водночас, коли Лорі дають гроші, вона має визначити, як поділитися ними з Євою. Якби двоє гравців могли домовитися, найвигідніша стратегія виглядала б так: Єва віддає всі гроші, а Лора ділить їх навпіл. Тоді кожна отримала б по сімдесят п’ять доларів. Але проблема в тому, що гравці між собою не знайомі й не мають змоги домовитися. Це випробування довіри. Якщо Єва вирішує, що Лорі можна довіряти й та буде щедрою навзаєм, то віддасть їй усю суму. Якщо вважає Лору скупою, то не ділиться зовсім. Якщо ж, як і більшість із нас, Єва вагається, вона чинить мудро: залишає невелику частину собі, щоб перестрахуватися, а решту віддає, прийнявши суспільний ризик.

Ця гра називається «Довіра», і вона нагадує про те, про що ми вже говорили, розглядаючи явище оптимізму, — переваги й ризики довіри. Існує багато життєвих ситуацій, у яких ми виграли, тому що сильніше довіряли іншим і співпрацювали з ними. Навіть більше: недовіра може дорого коштувати не тільки у фінансових рішеннях, а й у соціальних, наприклад у романтичних стосунках.

Вивчення довіри у форматі гри чи експерименту дозволяє докладно дослідити, що змушує нас вірити іншим. Деякі особливості ми вже вгадали. Наприклад, багато гравців під час експерименту зберігають розумний баланс між довірою й самозахистом. Зазвичай перший учасник пропонує приблизно половину суми. Рівень довіри до іншого залежить від нашої схожості: акценту, зовнішності, раси тощо. Це знову капості поверхневої моралі. Також на пропозицію гравця впливає величина суми на кону. Людина, яка охоче віддасть половину з десяти доларів, не завжди готова поділити навпіл десять тисяч. У довіри є своя межа.

▶ У ще одному варіанті такої гри, який називається «Ультиматум», перший гравець знову розподіляє суму, яку отримав. Другий — приймає або відхиляє пропозицію. І якщо він відмовився, обоє не отримають ані копійки. Це означає, що першому гравцеві потрібно знайти точку справедливого балансу. Зазвичай це трохи більше, ніж нічого, і трохи менше, ніж половина суми. Інакше прогрáють обоє.

Антрополог Джозеф Генрік у пошуках того, що він називає homo economicus, з’їздив із цією грою до п’ятнадцяти невеликих общин у віддалених куточках планети й виявив, що культура встановлює досить чіткі правила для рішень такого типу. Наприклад, серед народностей ау й ґнау в Папуа — Новій Гвінеї значна частина учасників пропонували другому гравцеві більше, ніж половину отриманого, — небачена для інших культур щедрість. І що навіть дивніше, зазвичай другий учасник відхиляв пропозицію. Якийсь абсурд. Так здається, доки ви не познайомитеся з традиціями цих меланезійських племен. Згідно з неписаними правилами, прийнявши подарунок, навіть несподіваний, людина суворо зобов’язана відплатити за нього колись у майбутньому. Інакше кажучи, узяти подарунок — це наче взяти своєрідну іпотеку[39].

Два широкомасштабні дослідження (одне — у Швеції, друге — у США) за участі монозиготних (однакових) і дизиготних близнюків (двійнят, у яких геноми різняться, як у звичайних братів і сестер) показали, що індивідуальні особливості щедрості в грі «Довіра» частково закладені генетично. Якщо один із ідентичних близнюків демонструє незвичну щедрість, то другий теж так зробить. І навпаки, якщо один вирішує залишити собі всі гроші, цього варто очікувати й від другого. Такий зв’язок набагато слабше виявився в дизиготних двійнят, тож припускати, що схожі рішення — просто результат спільного життя, немає підстав. Зрозуміло, що цей висновок не суперечить попереднім фактам і здогадам, зокрема щодо впливу соціальних і культурних відмінностей на поведінку за співпраці; він тільки демонструє, що це не єдині фактори, які впливають на щедрість.

Пошуки генетичних слідів схильності довіряти й співпрацювати зачіпають дещо дражливе питання. Які хімічні, гормональні й нейронні стани створюють передумови для довіри іншим людям? Як і з нюховими вподобаннями, вивчення хімії співпраці почали з досліджень тварин. Науковці виявили ймовірного хімічного кандидата — окситоцин — гормон, що змінює активність мозку й відіграє ключову роль у схильності будувати соціальні зв’язки. Коли гравець вдихає окситоцин, він демонструє в «Довірі» набагато більшу щедрість, ніж той, хто вдихнув плацебо.

Окситоцин визначає материнську поведінку. Під час пологів його головна функція — активувати скорочення матки, і це виявляється в етимології слова (від грецьких oxys — швидкий і tokos — народження). Також він виділяється за смоктання сосків і полегшує годування грудьми. Окситоцин готує не тільки тіло, а й характер жінки до великого подвигу материнства. Якщо вівці, яка ще жодного разу не котилася, увести окситоцин, вона почне опікати чужих ягнят, як своїх, і стане чудовою матір’ю. І навпаки, якщо матері-вівці вводити речовини, які блокують дію окситоцину, вона втрачає материнський інстинкт і не піклується про нащадків. Отже, спочатку окситоцин визначили як гормон материнської любові та й усієї любові загалом.

Відтоді значна кількість дослідів один за одним показали, що доза окситоцину поліпшує різні аспекти соціального пізнання: довіру, розпізнавання емоцій, здатність спрямовувати й утримувати погляд на інших людях, розуміння, співпрацю й аргументацію у високорівневій соціальній взаємодії. У ЗМІ цей гормон небезпідставно виринув як святий грааль емпатії, спілкування, позитивних емоцій і любові. Чого б нам просто не розпилювати окситоцин, щоб зробити світ кращим? Чи здійсняться мрії про мир, довіру, єдність і справедливе, турботливе суспільство, якщо збільшити дозу гормону?

Ажіотаж навколо окситоцину розгорівся ще сильніше, коли втрутилися генетики й продемонстрували, що ген OXTR, який кодує рецептор гормону, має стосунок до порушень соціальної поведінки. Це показали в процесі дослідів над тваринами, у яких цим геном маніпулювали. Було з’ясовано, що варіації в ньому збільшують ризик аутизму.

Коло замкнулося. Порушення соціальної взаємодії — головна діагностична ознака розладів аутичного спектра. В аутизму дуже висока поширеність (1 із 68 людей), але, попри безкінечні спроби, задовільного (чи хоча б близького до задовільного) медикаментозного лікування досі не знайдено. Окситоцин подарував величезну надію людству, яке прагнуло знайти рішення. Перші дослідження показали, що разові дози окситоцину поліпшують соціальне пізнання і серед дітей-аутистів, і серед звичайних дорослих. Але не слід забувати про числа. Вплив виявився досить скромним: у завданні, де діти визначали емоцію іншої людини, дивлячись їй в очі, у середньому результати покращилися з 45 до 49 %. Цей показник усе ще сильно відстає від результатів людей без аутизму, які розв’язують таку задачу з ефективністю понад 70 %.

Окситоцин спрацював, але настільки малим результатом можна знехтувати. Були й інші причини припинення окситоцинового галасу. Ефекти від разової дози речовини й тривалого лікування нею зазвичай істотно різняться. Результати досліджень на тваринах вже не обіцяли золотих гір. Речовина, яка після першого введення поліпшувала соціальну поведінку мишей, овець і полівок, після повторних ін’єкцій призводила до дуже дивних поведінкових змін. Десять років досліджень не виявили жодного стабільного позитивного впливу на соціальну взаємодію дітей з аутизмом під час тривалого лікування окситоцином. Адам Ґастелла, один із лідерів окситоцинових досліджень, 2016 року опублікував детальний огляд і, проаналізувавши всі наявні дані, дійшов висновку, що лікувальний ефект повторних доз гормону дуже незначний.

Тепер підсумуємо, тому що перед нами важливий урок не лише про окситоцин і соціальне пізнання, а й про те, якими оманливими бувають примітивні інтерпретації відкриттів нейронауки. Окситоцин дійсно важливий для соціальної поведінки. Цей факт підтверджено численними доказами. Гормон природно виділяється під час настання материнства (формування найтіснішої прив’язаності), його нестача призводить до різноманітних форм соціального недбальства й егоїзму, а збільшення — до посиленої довіри, емпатії, розпізнавання емоцій і розуміння… Штучні зміни в генах окситоцинових рецепторів зумовлюють дуже дивну соціальну поведінку тварин, а люди з атиповими варіаціями цих генів частіше страждають на аутизм чи інші порушення соціальної поведінки. Тож від генів було перекинуто місток до молекул, тоді — до патології й лабораторних психологічних експериментів над людьми й тваринами, і все це вкладається в узгоджену картину. Проте якщо молекула бере участь у певному процесі, це ще не означає, що її підсилення спричинить поліпшення поведінки. ЗМІ у новинах про дослідження часто це замовчують, здебільшого через природне прагнення спростити історію, додати їй краси й оптимізму.

Окситоцин — це біологічні й хімічні рейки, підґрунтя людської готовності співпрацювати. Але не слід забігати наперед і припускати, що ми зможемо побудувати суспільство довіри, любові й взаєморозуміння, просто ковтнувши пігулку.

Довіра — це наріжний камінь життя суспільства. На будь-якому рівні й у будь-якій групі вона стає сполучною ланкою між інституціями. Це джерело дружби й любові, основа комерції та політики. Без довіри мости, які з’єднують людей, розсипаються, і суспільство тріщить по швах. Усе руйнується. Ця ідея тотального розриву в латині виражена словами con (усе) і rumpere (розривати), від яких і походить слово «корупція». Корупція заражає все[40]. Вона роз’їдає полотно суспільства.

Світову мапу корупції уявити неважко[41]. Скандинавія, Канада й Австралія — блідо-жовті, що свідчить про майже невідчутний її рівень. Європа забарвлена градієнтом, бо корупція зростає з півночі на південь й із заходу на схід. США і Японія мають середнє помаранчеве значення, а Росію, більшість Азії, Африки й Південної Америки (за винятком Чилі й Уругваю) виділено як місця з найвищими показниками у світі.

Багато економістів вважають, що глибока структурна корупція, яка проникла в усі пори суспільства, — головна перешкода для розвитку. Доцільно з’ясувати причини різного ціннісного сприйняття корупції, адже аналіз цього механізму може дати підказки, як її позбутися.

Рафаель ді Телла, економіст, аргентинський олімпієць-фехтувальник і професор Гарварду, разом із аспірантом Рікардо Перес-Трульєю розробив скромний проект із амбітною метою виявити один із зародків корупції.

Свою працю Рафаель розпочинає епіграфом із Мольєра: «Той, хто хоче убити пса, каже, що той скажений». Науковець натякає, що винуватець неправильних дій уникає від покарання, перекидаючи провину на жертву.

В ідеалі ми повинні у своїх судженнях про інших виходити з їхніх дій (чи бездіяльності), проте на практиці враховуємо форму обличчя, інтонацію або манеру ходити. Припущення Мольєра веде до ще сумніших висновків. Невже ми формуємо голослівні переконання про інших, щоб виправдати власну агресію?

Рафаель переніс ідею Мольєра в лабораторію у вигляді геніального експерименту — гри «Корупція».

▶ Як і всі модифікації «Диктатора», вона починається з гравця-агента, який розподіляє двадцять фішок. Це оплата за марудну роботу, виконану разом із іншим гравцем, якого він упродовж експерименту ніколи не бачить. Найважливіші аспекти гри такі:

1) деякі агенти повністю вільні у виборі, скільки фішок залишити собі. Інші мають рамки — десять, одинадцять чи дванадцять, тобто змушені віддати мінімум вісім фішок іншому гравцеві. Контроль над тим, наскільки несправедливий агент до іншого гравця, потрібен, щоб потім визначити, що перший думає про другого;

2) реципієнт отримує фішки в конвертах, скріплених печаткою, і не знає, як вони розділені. Тоді він може обміняти свої й чужі фішки на готівку. При цьому він вирішує: зробити це чесно (п’ять доларів за фішку) чи корумповано, домовившись із касиром, який заплатить по два долари п’ятдесят центів за фішку, але дасть гравцеві відкат. Отже, ця угода вигідна для касира й отримувача, тоді як агента пошили в дурні.

У цій грі агент може діяти щедро або егоїстично, а отримувач — чесно або корумповано. Запитання (Мольєра) у тому, чи егоїстичні агенти виправдовуватимуть власні дії потенційною корумпованістю отримувачів. Ключова особливість гри: фішки містяться в скріплених печаткою конвертах, а отже, коли отримувач обмінює їх, він усе ще не знає, скільки отримає. Тобто гравець, який діє корумповано, робить це винятково через власне бажання, а не задля помсти чи зозла.

Незважаючи на це, Мольєр заправляє грою. Агенти, які могли грати агресивно, вважали отримувачів більш корумпованими. Така думка стосується не лише незнайомого напарника, а й ставлення до всього суспільства. Коли ми можемо діяти більш вороже й агресивно, то починаємо вважати інших корумпованими. Отже, усі пси скажені.

Залишалося простежити, як ця історія повторюється знову й знову, а думки, навіяні власними вчинками, впливають на нашу поведінку й запускають у соціальній групі ефект корупційного доміно. Для цього я й Андрес Бабіно, аспірант із моєї лабораторії, приєдналися до команди Рафаеля ді Телли.

Для нас було принципово простежити, як діє агент відповідно до своєї думки про іншого гравця. Тому з’явився новий експеримент, у якому отримувач діяв згідно з однією з трьох інструкцій:

1) він обов’язково обмінює фішки за реальним курсом;

2) він може вибрати, чи брати участь у корупції;

3) він обов’язково обмінює фішки за півціни й бере комісію, тобто змушений діяти корумповано.

Здавалося б, агент, знаючи, якого з трьох правил дотримується отримувач, віддасть більше, якщо тому заборонено брати участь у корупції; трохи менше, коли не впевнений, як він поведеться, і зовсім мало, якщо його попередили, що одержувач змушений піти на корупцію.

Проте сталося по-іншому. Насправді агент ділився однаково щедро в обох випадках, коли в отримувача не було свободи вибору. Байдуже, чи другий гравець обмінював фішки за вигідним чи програшним для першого курсом. Але агент ставав набагато скупішим, коли не був упевнений, як учинить одержувач. У грі на довіру справжній убивця — неоднозначність.

Так ми виявили другий бік медалі. Люди вороже ставляться до тих, хто може їх зрадити. Це страх пошитися в дурні, довіритися й бути обманутим. Отже, складемо докупи дві частини пазла: егоїстичні дії, що обертаються на негативні думки про інших («усі корумповані»), і невпевненість щодо поглядів решти («вони можуть бути корумповані») роблять нас корисливими й агресивними. Це замкнуте коло вдасться розірвати, лише якщо наполегливо сіяти однозначність і довіру. І це реально, принаймні в лабораторії. Нам потрібно лише зануритися в надра мови й глибинні структури мозку.

Коли гравці впевнено приймають в іграх на довіру альтруїстичні та орієнтовані на співпрацю рішення, у їхньому мозку активуються регіони, які керують дофаміновими ланцюгами — механізмом задоволення й винагороди. Інакше кажучи, мозок реагує на вияви солідарності так само, як на інші приємні речі: секс, шоколад, гроші. Бути добрим цінно. Тепер зрозуміло, чому в економічних іграх так рідко трапляються абсолютно корисливі рішення, що ігнорують соціальний компонент. Так, ця гіпотеза не голослівна. Мати соціальний капітал не просто приємно й солідно, це може окупитися.

Якщо грати в «Довіру» в кілька раундів, учасники вчаться й демонструють закономірність: коли один гравець ділить суму щедро, то другий поступово теж стає щедрішим. Це працює і в протилежному напрямку: якщо перший скупий, другий діє дедалі егоїстичніше. Загалом результати гри мають два полюси: абсолютна співпраця, коли всі учасники отримують більше, і егоїзм, коли перший гравець виграє´ менше, а другий не отримує нічого. Мозок з’ясовує наміри суперника за допомогою того самого механізму навчання, що пояснює існування оптимізму. До початку гри людина має певні очікування стосовно бажання іншого гравця співпрацювати. Коли вони не співпадають із реальністю, активується хвостате ядро й виробляє дофамін.

Так мозок сигналізує про похибку прогнозу, і ми вдосконалюємо прогнозування потенційної поведінки другого гравця. З часом ці прогнози стають точнішими, і ми краще розуміємо людей навколо. Коли розбіжності між очікуваннями й реальністю зменшуються, дофаміновий сигнал слабшає. Так виглядає нейронний ланцюг соціальної репутації.

Найцікавіше було б з’ясувати, як бетон довіри повільно застигає й перетворюється на стійку тенденцію покладатися на інших. Можливо, так ми знайдемо пояснення відмінностей між аргентинцями, чилійцями, венесуельцями й уругвайцями в схильності вірити іншим або, навпаки, діяти корумповано.

▶ Нейробіолог Елізабет Фелпс провела важливий експеримент у Нью-Йорку. Учасник грає в «Довіру» кілька раундів із різними людьми. До цього він прочитав коротку вигадану біографію кожного з гравців, що характеризувала їх або як високоморальних, або як імморальних.

Дослідниця виявила дещо незвичне в мозку учасників, коли вони грали з високоморальними за описом людьми, які, проте, поводилися егоїстично. Оскільки мозок вчиться на розбіжностях, було б логічно, щоб хвостате ядро просигналізувало про похибку прогнозу, виробило дофамін і дозволило змінити думку про цю людину. Гарну репутацію слід було скоригувати, враховуючи щойно побачені погані дії. Але цього не сталося. Мозок ігнорує розбіжність між очікуваними моральними чеснотами й діями. Хвостате ядро не активується, дофамінові ланцюги вимикаються — ніякого навчання. Цей опір — соціальний капітал, здатний протистояти суперечливим фактам. Якщо учасник на підставі наданої біографії вирішив, що інший гравець діятиме морально, то не змінить своїх переконань тільки тому, що зіткнувся з винятком. Інакше кажучи, мережа довіри повнокровна й стійка. Соціальна впевненість — сестра оптимізму.

Це помітно й у щоденних ситуаціях. Наприклад, подруга, чий смак у виборі кіно ми поважаємо, з ентузіазмом порекомендувала фільм. Але нам він здався безглуздим. Цієї миті ми проклинаємо її, але довіра нікуди не зникає. Потрібно набагато більше провальних рекомендацій, щоб засумніватися, чи подруга тямить щось у вартісному кіно. Натомість якщо якась малознайома людина порадить погану книгу, ми більше до неї не дослухатимемося.

Підсумуємо…

У цьому розділі ми всебічно розглянули, як люди приймають рішення від найпростіших до найбільш складних і ґрунтовних. Рішень, які визначають наші моральні цінності, уявлення про справедливість, симпатії й прив’язаності. Рішень, що, за словами Жозе Сарамаґу, «творять нас».

Під час мандрівки ми виявили приховані внутрішні суперечності. З одного боку, говорили про існування нейронних ланцюгів, які опосередковують практично кожне людське рішення. З іншого — продемонстрували, що способи вибору помітно індивідуальні, а наші рішення визначають нас самих. Одні люди — утилітаристи й прагматики, інші — довірливі й охоче ризикують, ще інші — обережні й несміливі. Навіть більше: усередині кожного з нас існує асорті рішень. Як один церебральний механізм продукує такий широкий спектр постанов? Річ у тому, що в ньому є кілька гвинтів, і сила, з якою вони закручені, спричиняє абсолютно різні, попри структурну схожість, рішення. Невеличка зміна балансу між бічною й центральною частинами лобової кори робить нас або холодними й розважливими, або емоційними й гіперчутливими. Іноді протилежності — це насправді дуже крихітні коливання в єдиному апараті.

І це стосується не тільки механізму приймання рішень. Це, мабуть, головний принцип людської біології: різноманіття в межах закономірності. Ноам Чомскі наробив багато галасу, виявивши, що всі мови, попри різну історію, специфіку будови й використання та відмінні традиції, мають спільний каркас. Те саме стосується мови генів. У всіх нас вони приблизно однакові, інакше не випадало б говорити про людський геном. Але самі гени не ідентичні. Певним фрагментам геному притаманний поліморфізм — сильна варіативність, яка здебільшого й визначає унікальність індивіда.

Безперечно, ці відмінності виростають на родючому полі суспільства й культури. Попри те що існують генетична схильність і біологічні передумови для співпраці, було б абсурдно вважати, що норвежці менш корумповані за аргентинців через іншу біологічну конституцію. Проте є важливий нюанс. Цілком можливо, що структура мозку формується інакше, коли людина росте в культурі, заснованій на довірі, ніж в атмосфері підозр. Саме під впливом культури ми закручуємо гвинти механізму, встановлюємо параметри його діяльності, які впливають на спосіб приймання рішень і схильність довіряти. Інакше кажучи, культура й мозок поєдналися у віковічне золоте сплетіння[42].