Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо

Розділ четвертий. Мандри свідомості, або Непритомність

Вони обоє лежать. Він низьким монотонним голосом розповідає їй історію, яку розповідав уже тисячу разів. Видихає повітря, і його голосові зв’язки від цього вібрують. Язик, губи й піднебіння модулюють звук. Менш ніж за одну тисячну секунди тиск звукової хвилі потрапляє у вухо доньки. Вона слухає, і звук знову перетворюється на рух, тепер уже на барабанній перетинці. Коливання активує механічні рецептори на вершечку волоскових клітин — неймовірного біологічного інструмента, що трансформує вібрацію повітря в електричні імпульси. Кожен порух цих клітин відкриває мікроскопічні канали, якими рухаються йони. Вони генерують струм, що передається в слухову кору, де нейрони реконструюють слова, які дівчинка, як завжди, повторює пошепки. Вона слухає казку, яку чула вже тисячу разів, і слова, вимовлені низьким монотонним голосом батька, тепер оживають в історії, яку будує її розум.

Дівчинка дихає глибше, позіхає, її тіло різко здригається. Вона заснула. Батько продовжує розповідати в тому ж ритмі, з тими ж гучністю й модуляціями. Звук розходиться й зачіпає барабанну перетинку доньки, рухаючи волоскові клітини. Потік йонів активує нейрони слухової кори. Нічого не змінилося, але історія вже не оживає в розумі дівчинки. Вона не повторює слова пошепки. Чи повторює? Куди потрапляють слова, які ми чуємо уві сні?

▶ Трістан Бекінштейн узявся за це питання й створив нескладний стандартизований експеримент з ідеальними умовами для того, щоб заснути. Повторення слів. Дитяча гра. Картина сильно відрізняється від звичних лабораторних експериментів. Дослідження відбувається в ліжку, де учасник слухає заколисувальний монотонний голос, що вимовляє певні слова: слон, крісло, стіл, білка, страус… Почувши назву тварини, він повинен поворухнути правою рукою, а зачувши назву меблів — лівою. Прості умови, які вводять у транс. Через невеликий проміжок часу реакція стає уривчастою. Іноді помітно запізнюється й зрештою зникає. Дихання поглиблюється, і в цей час електроенцефалограма показує, що учасник заснув. Але як і батько, який вважає, що донька слухає уві сні, не обриває казку, так і експериментатори відтворюють запис слів далі.

Спостерігаючи за впливом голосу на мозок, який переходить у режим сну, Трістан виявив, що той продовжує перетворювати звуки на слова, а словам приписувати значення. І це ще не все, адже мозок і далі грає в запропоновану гру: почувши назву тварини, він активує кору, що контролює праву руку, а зачувши назву меблів, — кору, що контролює ліву руку, як і вимагали умови експерименту.

Свідомість має «перемикач». Уві сні, у комі чи під анестезією він переходить у режим «вимкнено» — і свідомість гасне. У радикальних випадках вона зникає повністю. Іноді загасає поступово й уривчасто, наприклад, коли людина засинає. Коли «перемикач» увімкнено, численні стани свідомості виявляються в різних формах мозкової активності. Приміром, як ми вже знаємо, свідомість дуже маленьких дітей працює за своєрідною часовою шкалою, а наратив свідомості хворих на шизофренію спотворений нерозумінням того, що внутрішні голоси належать їм самим.

Сни можна розглядати як родючий ґрунт для психічних симуляцій, у яких тіло не бере участі. Розум і тіло відокремлені буквально. Хімічний баланс мозку наяву й уві сні сильно відрізняється й у другому випадку пригнічує рухові нейрони, які контролюють м’язи й керують ними.

Зазвичай повернення до тями (організованого свідомого мислення) і відновлення контакту мозку й тіла відбуваються синхронно. Проте інколи ці два процеси втрачають узгодженість, і ми прокидаємося, не встановивши хімічні зв’язки з тілом. Це явище називається сонним паралічем, і з ним стикається від десяти до двадцяти відсотків людства. Можна добряче перелякатися, коли мислиш ясно, але не можеш поворухнути жодною кінцівкою. За кілька хвилин мозок відновлює контакт із тілом і параліч сам по собі минає. Якщо ж людина засинає, але мозок і тіло не роз’єднуються, трапляється протилежне — вона виконує все, що їй сниться, наяву[52].

Що робить мозок, коли ми спимо? Передусім він аж ніяк не вимикається. Насправді мозок ніколи не відпочиває. Якщо він припинить працювати, ми помремо. Отож уві сні мозок безперервно функціонує і під час фази швидкого сну, коли ми бачимо сновидіння, і під час повільного сну — глибокого й без марень.

Міф, що вночі мозок вимикається, пов’язаний з уявленням, що сон — марнування часу. Ми оцінюємо свої та чужі успіхи за здобутками в реальному, свідомому житті: робота, друзі, стосунки, — але не вважаємо заслугою вміння добре спати[53].

Сон — це стан відновлення, під час якого мозок запускає очисну програму й позбувається біологічних відходів, залишених церебральним метаболізмом. За ніч він практично звільняється від сміття. Це досить свіже біологічне відкриття стоїть в одному ряду з популярним інтуїтивним уявленням про сон як зворотний бік активного життя, без якого ми не просто втомлюємося, а й можемо захворіти.

Окрім відновлювальної функції, у процесі сну задіяні головні інструменти когнітивного апарату. Приміром, під час однієї з початкових фаз повільного сну консолідується пам’ять. Тому, поспавши кілька годин або навіть подрімавши, ми краще запам’ятаємо вивчене за день. Це передусім заслуга не відпочинку, а активних процесів, які відбуваються уві сні. Експерименти на клітинному та молекулярному рівнях дозволили науковцям проникнути ще глибше й показали, що під час фази повільного сну зміцнюються особливі зв’язки між нейронами гіпокампа й кори головного мозку, яка зберігає й фіксує спогади. Ці зміни починаються ще вдень, але консолідуються вночі. Цей механізм настільки точний, що часом уві сні повторно активує ті самі нейронні комбінації, які працювали вдень. Це осучаснена фізіологічна інтерпретація однієї з головних ідей Фройда про сон як відгомін денної діяльності. З огляду на це прихильники короткого сну стверджують, що довго спати вночі не треба, достатньо подрімати годинку-другу, щоб спрацювали всі функції, потрібні для консолідації пам’яті.

Під час фази повільного сну церебральна активність то зростає, то спадає, утворюючи цикли, які тривають трохи довше за секунду. Інакше кажучи, пульс активності мозку чітко коливається в строгому повільному ритмі. Що виразніші ці коливання, то ефективніше консолідується пам’ять. Чи можна посилити їх за допомогою зовнішнього стимулу й у такий спосіб покращити пам’ять сплячого?

▶ Ритм церебральної активності учасника експерименту під час сну можна виміряти за допомогою електроенцефалограми. Далі діяльність нейронів посилюють, умикаючи звуки, синхронізовані з ритмом мозку.

Цей експеримент німецького нейродослідника Яна Борна почався вдень зі списку слів, які слід було запам’ятати. Науковець з’ясував, що люди, які вночі слухали тони, синхронізовані з ритмом їхньої церебральної активності, зранку згадували помітно більше лексем, аніж ті, кого не стимулювали або стимулювали без синхронізації.

Це означає, що ми можемо досить легко вплинути на механізм, який консолідує нову інформацію під час сну, і покращити запам’ятовування матеріалу, вивченого в активному стані. Проте мрія про такі навушники, вдягнувши які на ніч, зранку прокидаєшся й говориш абсолютно новою мовою, усе одно залишається лише мрією[54].

Консолідація пам’яті відбувається під час фази повільного сну, коли церебральна активність монотонна й циклічна. Але це не єдиний режим роботи мозку, за якого тіло відпочиває. У фазі швидкого сну церебральна активність набагато складніша й схожа на діяльність мозку в пробудженому стані. У цей період особа усвідомлює суб’єктивний досвід у формі снів.

Коли людина прокидається посеред фази швидкого сну, то майже завжди чітко пам’ятає свої сновидіння. У протилежній фазі вона нічого не згадає. Якщо виходити із суб’єктивних вражень, то свідомість уві сні й після пробудження однакова. Уві сні ми можемо літати, говорити з людьми, які вже померли, гуляти в саду розбитих вагонів чи навіть не порушувати правил дорожнього руху. Óбрази у сновидіннях чіткі й виразні. Але чомусь ми забуваємо, що авторство цих історій належить нам. А отже, сприймаємо те, що сниться, як правдиву реальність, а не витвір власної уяви.

Головна різниця між свідомістю уві сні й після пробудження полягає в контролі. Коли ми спимо, то, як і хворі на шизофренію, не помічаємо, що самі вигадуємо віртуальний світ. Дивовижність снів полягає в тому, що мозок відмовляється визнати, що це звичайнісінькі галюцинації.

Якщо під час фази повільного сну активність мозку циклічна, то під час швидкого виникають різноманітні нейронні комбінації, здатні перекомпоновувати вже наявні шаблони нервової діяльності. Можливо, це метафора того, що відбувається в когнітивному вимірі? Невже фаза швидкого сну — це сприятливий стан для генерації нових ідей і поєднання роз’єднаних удень складових думки? Сновидіння — це фабрика креативного мислення?

У нашій культурі існує багато оповідей про революційні ідеї, що зародилися уві сні. Герой однієї з них — Авґуст Кекуле, який визначив структуру бензену — кільце з шести атомів карбону. Коли цей важливий момент в історії хімії набув розголосу, Кекуле відкрив секрет свого досягнення. Після багаторічних невдач ученого осяяло уві сні, коли йому наснився уроборос — змій, що ковтає свій хвіст, утворюючи замкнене коло. Щось схоже трапилося з Полом Маккартні, який прокинувся у квартирі на Вімпол-стрит із готовою мелодією до пісні Yesterday. Музикант кілька тижнів шукав у магазинах платівки й розпитував друзів, звідки цей мотив, вважаючи, що йому наснилося щось почуте раніше.

Одразу помітно потенційну проблему цих історій: наратив свідомості сплітається з вигадкою. Домисел проникає навіть у пам’ять, і ми з цілковитою впевненістю пригадуємо ситуацію, якої ніколи не було. Неймовірно, але людині можна навіяти спогад, у справжність якого вона повірить. І якщо хтось апелює до креативності уві сні, іноді виявляється, що це підступ і пастка.

Можливо, саме це припускав хімік Джон Вотіц, коли взявся ретельно реконструювати історію відкриття структури бензену. Він з’ясував, що за десять років до сну Кекуле ідею про кільце з атомів карбону висунув французький учений Оґюст Лоран. Вотіц дотримувався думки, що сон-одкровення був частиною плану Кекуле, який хотів приховати інтелектуальну крадіжку. Він умисне скористався ймовірністю, якої щиро боявся Пол Маккартні: що сон лише відтворив інформацію, отриману в реальному житті.

Але якщо відкинути ймовірність махінацій, то чи можна довести, що нова думка по-справжньому виникла уві сні без характерних для людської природи викривлень сприйняття? Це й вирішив дослідити наш герой сновидінь Ян Борн.

▶ Для забезпечення достовірності експерименту слід було знайти об’єктивний і точний спосіб вимірювання креативності. Для цього Борн запропонував проблему, яку можна розв’язати у два способи: тривалий, але ефективний або ж оригінальний і простий, який, проте, вимагав поглянути на завдання з іншого боку. Учасники довго працювали над проблемою. Потім деякі спали, а деякі просто відпочивали. Пізніше вони знову поверталися до завдання. Результат простий, але переконливий: несподіваний розв’язок найчастіше віднаходили після сну. Отже, коли ми спимо, якась частина креативного мислення дійсно працює.

Експеримент Яна Борна демонструє, що сон — це складова креативного процесу, але не єдина. Попри те що муштра й практика зараз не престижні, механічний і рутинний бік творчості також важливий. Сновидіння, як і інші форми хаотичного мислення, допомагають вигадати оригінальну ідею, тільки якщо вже є міцний фундамент ґрунтовних знань у потрібній сфері. Ми бачимо це у випадку Маккартні: він глибоко засвоїв матеріал і розвинув уміння імпровізувати уві сні. Те саме відбувалося під час експерименту Борна. Простір для творчості в снах з’являється, тільки якщо базу для цього закладено важкою методичною працею вдень[55].

А тепер синопсис повноцінної роботи фабрики думок у нічну зміну. Сон — це багатогранний і неоднорідний стан психічної активності, який дозволяє зрозуміти механізми свідомості. Під час першої фази вона згасає й послідовно переходить у режим сильної синхронізації, що запускає процес консолідації пам’яті. Далі починається друга фаза, яка фізіологічно нагадує свідомий стан, але генерує більш хаотичні зразки церебральної активності. Упродовж цього процесу виявляються елементи креативного мислення, виникають нові комбінації й можливості. І все це в супроводі онейричного наративу, у якому переплітаються жах, еротизм і здивування. Повне затьмарення свідомості. Але чи справді ми бачимо сни, коли спимо? Чи це ще одна з ілюзій мозку?

Кожен стикався із ситуацією, коли, прокинувшись, думав, що проспав кілька секунд, а насправді минули години. Чи навпаки — задрімав на хвилинку, а, здається, минула вічність. Коли ми спимо, час плине по-іншому. Насправді існує ймовірність, що сам сон — лише ілюзія історії, вигадана в процесі пробудження.

Сьогодні можливо розкрити цю таємницю, відстежуючи сліди мислення в мозку в режимі реального часу. Розшифрувати, про що люди думають уві сні, реально, якщо застосувати засоби, за допомогою яких ми досліджували психічні процеси в пацієнтів у вегетативному стані та немовлят і підсвідому церебральну діяльність.

Перший спосіб читання думок на підставі церебральної активності — спроектувати на зорову кору «сітку», щоб кожна клітина відповідала окремому пікселю на сенсорі цифрової камери. Тоді ми можемо реконструювати вміст мислення у вигляді зображень чи відео. За допомогою цієї техніки Джек Ґаллант досить чітко відтворив фільм, маючи у своєму розпорядженні лише мозкову активність людини, що його дивилася.

▶ Завдяки цій технології японський науковець Юкіяшу Камітані створив своєрідний онейричний планетарій. Його команда реконструювала сюжет снів на підставі церебральної активності людей, які спали. Коли учасники досліду прокинулися й розповіли про свої сновидіння, було доведено, що зібрані дані про діяльність мозку збігаються зі свідченнями учасників.

Ось приклади їхніх розповідей: «Уві сні я опинився в пекарні. Я взяв багет і вийшов на вулицю, де хтось фотографувався», «Я побачила гігантську бронзову статую на невеликому пагорбі. Унизу були будинки, вулиці, дерева». Кожен такий фрагмент сну розшифровано на підставі мозкової активності. Але в цьому досліді науковці зосереджувалися не на візуальному змісті — спалахах і тінях, а на концептуальній основі сновидінь. Чітка кольорова реконструкція — поки що тільки проект на експериментальній кухні.

Під час сну мозок не вимикається, а активно працює, підтримуючи вкрай важливі для належної роботи когнітивного апарату функції. Однак іноді, коли ми працюємо, кермуємо автівкою, теревенимо чи читаємо, розум відривається від реальності й блукає у власних думках. Значну частину дня людина проводить у діалозі із собою. Замріявшись, ми перебуваємо в стані, який за формою й змістом дуже схожий на сни, але відбувається наяву.

Сон наяву чітко корелює зі специфічною нейронною активністю. Коли ми не спимо, у мозку працюють дві функціональні мережі, які певною мірою чергуються. З першою ми вже знайомі, до неї входять лобова (виконує функцію «диспетчерської вежі») і тім’яна (визначає види роботи й складає їхню послідовність, контролює простір, тіло й увагу) частки, а також таламус (центр розподілу трафіка). Це головні вузли режиму активного церебрального функціонування, який спрямований на виконання конкретних завдань.

Коли в пробуджений стан втручаються мрії, лобово-тім’яна система вимикається, а контроль перебирає на себе інше угрупування структур мозку, розташоване в районі площини, що розділяє дві півкулі.

До цієї мережі входить причетна до пам’яті медіальна скронева частка, яка, імовірно, і живить наші сни наяву. А також задня поясна кора, що завдяки численним зв’язкам з іншими регіонами мозку координує стан замріяності, як префронтальна кора — фокусування на зовнішньому світі. Ця мережа структур називається системою пасивного режиму роботи мозку, що цілком відображає історію її відкриття.

Коли функціональна магнітно-резонансна томографія (фМРТ) уможливила спостереження за роботою людського мозку в режимі реального часу, перші дослідження протиставляли церебральну активність тоді, коли людина чимось займалася (обчислювала подумки, грала в шахи, запам’ятовувала слова, говорила, виражала емоції), стану, коли вона нічого не робила. У середині 1990-х років Маркус Рейчел виявив, що певні регіони активуються під час виконання цих завдань, а інші — деактивуються. І що найважливіше, перші залежать від завдання, а другі завжди ті самі. Завдяки цьому Рейчел зрозумів два важливі принципи: 1) не існує стану, у якому мозок нічого не робить; 2) коли думки блукають десь далеко, його діяльність координує чітко визначена система, яку дослідник назвав системою пасивного режиму.

Структура системи пасивного режиму роботи мозку діаметрально протилежна структурі контрольно-виконавчої мережі, і це відображає певну антонімічність двох систем. Коли мозок не спить, він постійно перемикається між двома станами: сфокусованістю на зовнішньому світі й замріяністю.

Невже сни наяву марнують наш час і просто відволікають мозок? Чи, як і нічні видіння, існують тому, що відіграють важливу роль у процесах мислення, пізнання й пам’яті?[56]

Наші думки, які іноді опиняються десь далеко від книжки, яку ми читаємо, — вдячний матеріал для вивчення замріяності. Кожному випадала можливість переконатися, що він не має жодного уявлення, про що йшлося на попередніх сторінках книжки, тому що його захопила паралельна історія, яка виштовхнула зміст прочитаного на периферію свідомості.

Ретельний запис руху очей демонструє, що, замислившись, ми продовжуємо читати, скануючи слово за словом, і вповільнюємося на довгих лексемах. Це риси, притаманні уважному й зосередженому читанню.

Паралельно задума знижує активність префронтальної кори й вмикає систему пасивного режиму, яка не дає інформації з тексту проникнути у вишукані покої свідомості. Тому з відчуттям обов’язку ми повертаємося перечитувати весь «втрачений» фрагмент і сприймаємо його ніби вперше. Але це не так. Повторне читання нашаровується на попереднє.

Коли думки витають десь далеко, ми сприймаємо прочитане наче крізь ширококутну лінзу, яка дозволяє ігнорувати деталі й поглянути на текст ізбоку. Побачити за деревами ліс. Тому ми краще розуміємо текст, якщо перечитали його після періоду задуми, а не просто пробіглися ним, нехай навіть максимально зосереджено. Інакше кажучи, сон наяву — це не той утрачений час, за яким так побивався Марсель Пруст.

Усе-таки задума має свою ціну, проте це ніяк не стосується часу. Мрії легко перетворюються на нічні жахіття, галюцинації — на бед-трипи[57], а вигадані друзі — на монстрів, страховиськ, відьом і привидів.

Коли розум відривається від реальності й вільно блукає, майже завжди може статися щось неприємне. У мене немає для цього доладного пояснення (його, мабуть, узагалі не існує). Можу поділитися тільки гіпотезою: виконавча система, яка контролює природний і спонтанний політ думки, виникла в процесі еволюції, щоб уберегти нас від страждань.

Американський психолог Ден Ґілберт утілив цю ідею в пристосунку для мобільного телефону, який час від часу запитує користувачів: «Що робите?», «Про що думаєте?», «Як почуваєтеся?» Відповіді, зібрані від людей по всьому світу, утворюють таку собі хронологію й статистику щастя. Його найвищий рівень у порядку спадання співвідносять із сексом, розмовою з друзями, спортом, грою на музичних інструментах і прослуховуванням музики. Найменше щастя люди відчувають на роботі, удома за комп’ютером і в громадському транспорті.

Звісно, дані узагальнені й не означають, що професійна діяльність зробить кожного нещасним. На результати впливають соціальні й культурні параметри. Але найцікавіше, як щастя корелює з тим, про що ми думаємо. Майже кожен, коли його фантазія перебуває у вільному польоті, а не сконцентрована, почувається гірше. Не обов’язково уникати снів наяву. Радше просто треба усвідомлювати, що вони, як і інші трипи, створюють складну суміш відкриттів, емоційних підйомів і спадів.

Часто нічні сновидіння також вкидають нас у неприємні й болісні стани. На відміну від уяви, сни линуть, куди їм заманеться, і ми не можемо їх контролювати. Ще одна відмінність між сном і мріями — візуальна інтенсивність. Прокинувшись, мало хто здатен чітко відновити в пам’яті уламки кольорового сновидіння.

Отже, сни й уява відрізняються ступенем яскравості й контролю. Сни — некеровані, але інтенсивні. Мрії — слухняні, але набагато тьмяніші. Усвідомлені сновидіння поєднують яскравість і реалізм снів і контрольованість уяви. У цьому стані ми одночасно режисери й сценаристи свого сновидіння. Діставши право вибору, більшість людей хоче літати; мабуть, це вияв віковічного розчарування нашого виду.

Під час усвідомленого сновидіння людина розуміє, що спить, контролює свій сон, розрізняє об’єкт і суб’єкт сну, тобто бачить себе ніби збоку. Цей стан залишає особливий відбиток у мозку. Зазвичай фаза швидкого сну порівняно зі станом неспання відзначається невеликою кількістю високочастотної активності в лобовій ділянці кори головного мозку. Ця високочастотна активність — обов’язковий компонент контролю над сном. Що краще ми усвідомлюємо себе уві сні, то більшу частину префронтальної кори вона охоплює. Це працює й навпаки. Якщо мозок звичайної людини стимулювати високочастотним сигналом, її сон стане усвідомленим. Вона зможе відокремити себе від сновидіння, свідомо контролювати його й розуміти, що це лише марення.

У найближчому майбутньому ми зможемо контролювати свої сни. Для цього навіть не потрібні технологічні здобутки. Доведено, що здатність бачити усвідомлені сновидіння можна натренувати, і, доклавши зусиль, їх опановує майже кожен. Шлях пролягає через нічні жахіття, які викликають у нас природне бажання контролю. Багато людей можуть перервати страшний сон, прокинувшись за допомогою виконавчої системи, і це перший крок до усвідомленого сновидіння. Відповідно, якщо опанувати цей механізм, можна покращити якість сну. Тож іще одна перевага усвідомлених сновидінь — інтенсивність позитивних емоцій.

У процесі тренувань адепти усвідомлених сновидінь використовують реальний світ як якір, який дозволяє їм зрозуміти, що вони снять, а дійсність перебуває по той бік пробудження. Це своєрідний орієнтир на місцевості. Люди, які практикують усвідомлені сни, залишають прив’язки до пробудженого стану, як Тесей, Гензель чи герой Леонардо Ді Капріо у фільмі «Початок». Ці точки повертають їх назад, коли сновидіння стають надто нестабільними.

Усвідомлені сни — це неймовірний психічний стан, що поєднує найкраще з двох світів: візуальну й творчу силу сну та контрольованість реальності. Справжня золота жила для науки. Нобелівський лауреат Джеральд Едельман визначає[58] два стани свідомості. Перший конструює дуже чітку картинку теперішнього, але з обмеженим доступом до минулого й майбутнього. Це свідомість «Шоу Трумена»[59], пасивного спостерігача, який бачить свою реальність тут і зараз. У такому стані перебуває розум більшості тварин і людини під час фази швидкого сну. Це свідомість без пілота. Друга форма, багатша і, мабуть, притаманна тільки людям, забезпечує все необхідне для роботи такого абстрактного пілота, який представляє в розумі людини її власний образ, поняття про своє існування. Напевне, усвідомлені сни — це ідеальна модель для дослідження переходу між першим і другим станами свідомості. Зараз ми тільки починаємо відкривати цей захопливий світ, який зовсім недавно увійшов в історію науки.

Існує ще одна здавна протоптана стежка соціальних та індивідуальних досліджень свідомості — уживання ліків, рослин, трав, кави, шоколаду, чаю, алкоголю, кокаїну, опіуму, марихуани… Речовин, які бувають стимулювальними, психоактивними, галюциногенними, снодійними й гіпнотичними. У кожній культурі існує традиція психофармакологічних експериментів і проведено чіткі паралелі між рослинами, їхніми частинами, екстрактами, синтетичними версіями з одного боку й незвичними психічними станами — з іншого. Ми поринемо у всесвіт наукового вивчення двох типів наркотиків, які змінюють вміст і плин свідомості, — канабісу й галюциногенних речовин.

Конопля — це рослина, що походить із Південної Азії й понад п’ять тисяч років використовувалась для виробництва одягу, вітрил, снастей і паперу. Її застосування як наркотичної речовини[60] також нараховує кілька тисячоліть і пояснює, чому поруч із мумією шамана з китайського регіону Сіньцзян лежав кошик із листям і насінням коноплі. Окрім того, свідчення про марихуану знаходимо в давньоєгипетських ієрогліфах та письменах, виявлених на муміях.

Бум законів, що забороняли вживання марихуани з рекреаційною та лікувальною метою, припав на 1970-ті, а тепер, через сорок років, хвиля почала спадати.

На практиці легальність будь-якого наркотику залежить від країни й періоду часу, але зазвичай не враховує особливості й механізми його біологічної дії. Потрібно розуміти, як кожен наркотик впливає на мозок і розум, щоб прийняти зважене рішення щодо його вживання на державному чи приватному рівні. Нині це особливо важливо для марихуани, щодо легалізації якої розгорілися справжні дебати.

У сімдесятих із розважальною метою найчастіше вживали три наркотики: марихуану, опіати (морфій і героїн) та кокаїн. Психоактивні складові й головні механізми дії двох останніх визначили раніше. А от про марихуану ніхто нічого не знав. Молодий болгарський хімік Рафаель Мешулам, здобувши докторський ступінь у Науково-дослідному інституті імені Вейцмана й завершивши перший самостійний проект у Рокфеллерському університеті, повернувся до Ізраїлю, щоб заповнити цю прогалину. Прагнення встановити зв’язок між хімічним складом канабісу і його впливом на тіло й розум саме по собі стало сміливою заявкою:

▶ «На мою думку, виокремлюючи наукові дисципліни, ми просто визнаємó свою обмежену здатність вивчати й розуміти деякі сфери науки. У природі кордонів між ними не існує».

Такий приголомшливий намір цілком відображає дослідницький стиль Мешулама. Певною мірою ця книжка з’явилася завдяки йому.

Його шлях не був (і не є) легким передусім через нелегальність речовини, яку дослідник вирішив вивчати. Більшість науковців навіть уявити не може, до яких хитрощів він удавався, щоб продовжувати роботу. По-перше, потрібно було дістати марихуану. Скориставшись попередньою співпрацею з військовими, Мешулам переконав ізраїльську поліцію передати йому п’ять кілограмів ліванського гашишу й розпочав тривале дослідження. Його метод полягав у тому, щоб відокремити майже сто хімічних складових марихуани й на мавпах простежити, які з них мають психоактивний вплив. Оскільки зрозуміти, чи перебуває мавпа під кайфом, непросто, науковець, визначаючи потенціал сполуки, орієнтувався на седативний ефект. Завдяки цьому 1964 року він виокремив Δ1-тетрагідроканабіол (Δ1-ТГК, зараз відомий як Δ9-ТГК) — головний компонент, який забезпечує вплив марихуани як психоактивної речовини. Інші, більш поширені в ній сполуки, наприклад канабідіол, такого ефекту не справляють. Проте на фізіологічному рівні вони діють як протизапальні засоби, а також заспокоюють гладеньку мускулатуру кровоносних судин, що, власне, і є підставою для медичного застосування марихуани.

Виявити активний складник рослини — перший крок до визначення механізмів її дії. Що ж відбувається в мозку й спричиняє нестримний апетит, сміх і зміни в сприйнятті? Другим великим відкриттям Мешулама стало виявлення в мозку рецептора, який реагує винятково на Δ9-ТГК. Рецептор — це молекулярний сенсор на поверхні нейрона. Активна сполука наркотику — ключ, який відмикає замок — відповідний рецептор. З-поміж безлічі замків у мозку Δ9-ТГК відмикає лише кілька, що називаються канабіноїдними рецепторами. На сьогодні нам відомо два типи: КБ1 (CB1), розкидані по нейронах у різних ділянках мозку, і КБ2 (CB2), що регулюють діяльність імунної системи[61].

Коли молекула потрапляє у відповідний рецептор на поверхні нейрона, вона зумовлює в ньому різноманітні зміни: активує, деактивує, посилює чутливість або трансформує способи комунікації із сусідами. І так одночасно в мільйонах клітин мозку, які мають рецептори цього типу. Але якщо в нейрона немає рецептора для Δ9-ТГК, молекула на нього ніяк не подіє.

Молекули не завжди ідеально підходять до рецептора. Іноді ключ не може відімкнути замок. Але що більше він пасує, то яскравіша й сильніша реакція на наркотик. Вивчаючи хімічну структуру канабісу, Мешулам зміг синтезувати сполуку, у сотні разів ефективнішу, ніж Δ9-ТГК. Ефект від п’яти грамів цієї речовини еквівалентний дії одинадцяти кілограмів марихуани.

Чому нейрони в людському мозку мають спеціальні рецептори для рослини, яка росте в Південній Азії? Дивно: існує механізм для сприйняття наркотику, який століттями ріс в окремій частині планети. Невже в людей, що не вживають канабіс, ця система зовсім не задіяна? Такі поширені в мозку рецептори сиділи без роботи, чекаючи, поки марихуана стане популярною?

Відповідь — «ні». Канабіноїдна система — це важливий регуляторний елемент мозку, байдуже, куримо ми траву чи ні. Секрет у тому, що тіло виробляє власну версію канабісу.

Через тридцять років після виявлення ТГК (плоди науки зріють повільно), у 1992 році, Мешулам (старший, але не менш наполегливий) зробив третє важливе відкриття: тіло природно синтезує сполуку, яка діє так само, як канабіс. Дослідник назвав її анандамід, тому що за хімічними властивостями це амід, який викликає ананду (у перекладі із санскриту — блаженство).

Це означає, що кожен із нас у непроникній і потаємній тиші свого організму виробляє канабіс. Під час уживання марихуани канабіноїдні рецептори активуються значно сильніше, ніж під впливом анандаміду.

Більшість наркотиків діє так само. Ендорфіни (опіоїди внутрішнього походження), які тіло, приміром, синтезує під час бігу, активують опіоїдні рецептори набагато слабкіше, ніж морфін чи героїн.

Ця відмінність відіграє ключову роль. Часто трапляється так, що дві сполуки кардинально відрізняються не механізмом дії, а дозою. Наприклад, за однаковим принципом працюють риталін і кокаїн.

Перший препарат цілком легальний і призначений для лікування дітей із синдромом дефіциту уваги та гіперактивності. Не будемо заглиблюватися в дискусію про виправданість його застосування: зрозуміло, що з точки зору звикання риталіну до кокаїну дуже далеко. А причина цієї суттєвої відмінності полягає винятково в концентрації[62].

Канабіноїдні рецептори КБ1 розкидані по всьому мозку. Цим вони відрізняються від дофамінових рецепторів (для кокаїну), які розташовані лише в окремих відділах. Отже, під час уживання марихуани армія нейронів у різних церебральних областях починає функціонувати по-іншому. Сьогодні ми маємо точні дані про окремі біохімічні аспекти дії канабісу. Наприклад, у гіпоталамусі існують нейрони ПОМК, що синтезують гормон, який регулює ситість і пригнічує апетит. Активація рецептора КБ1 спричиняє структурні зміни, і нейрони починають виробляти інший гормон, який, навпаки, стимулює апетит. Докладний біохімічний аналіз гормональної фабрики мозку пояснює, звідки береться хавчик — знайомий усім шанувальникам марихуани невситимий голод, який не зникає, скільки б людина не з’їла.

І якщо відношення між канабісом та апетитом цілком зрозуміле, то взаємозв’язки між біохімічними, фізіологічними й психологічними аспектами впливу наркотику на розум залишаються незвіданими. Ті, хто курить марихуану чи споживає їжу з її домішками, відчувають, що їхня свідомість змінюється. Як науці дослідити настільки суб’єктивний вимір сприйняття? Ідеться не про те, скільки ми можемо запам’ятати чи як швидко розв’язуємо приклади після косяка, а про глибоку інтроспективну проблему. Перебудова мислення після вживання канабісу — таємниця, і наука поки що торкнулася лише верхівки цього айсберга.

Обмежені наукові дані про когнітивний вплив канабісу передусім зумовлені його нелегальним статусом. Стежка, яку проторував у хащах невідання Мешулам, — радше виняток. Не набагато легше знайти однозначні висновки в досить мізерному обсязі наукової літератури. Одразу виринають суперечливі результати: то марихуана впливає на пам’ять, то не впливає. То вона кардинально змінює здатність концентруватися, то зовсім її не зачіпає.

Ми не звикли до таких розбіжностей у науковій літературі, але вони існують і в інших галузях. Ось нефармакологічна аналогія: дитина годинами грає у комп’ютерні ігри — це добре чи погано? На батьків, які хочуть знайти інформацію з цього питання й належно контролювати час, який дитина проводить за монітором, чекає повний абзац. Одне дослідження фіксує позитивний вплив ігор на когнітивний розвиток, увагу й пам’ять, тоді як інше попереджає, що вони шкодять соціалізації, тощо…

Цей дисонанс має кілька пояснень. По-перше, існує не один, а багато видів марихуани. Різняться концентрація й інгредієнти (більше чи менше ТГК), способи вживання, кількість і метаболізм людини. Ось зрозуміліший приклад: це те саме, що намагатися раз і назавжди визначити, добре чи погано їсти солодощі. Усе залежить від кількості цукру й типу сахаридів, а також від споживача (це людина з ожирінням, діабетом чи з анорексією й гіпоглікемією?).

Існування такої кількості досліджень із різними висновками означає, що можливі ризики, пов’язані з марихуаною, не універсальні. Узагальнивши всі наявні студії, можемо зауважити єдине однозначне спостереження: у процесі й протягом певного часу після вживання канабісу в підлітків і людей із уже наявними психічними патологіями зростає загроза розвитку психічних розладів. Також не тільки марихуана, а й більшість наркотиків демонструє сильну кореляцію між віком, коли людина почала їх уживати, і ймовірністю розвитку залежності. Що молодша людина, то більш імовірно, що речовина викличе в неї звикання.

Полегшення болю й пошук задоволення розділені тонкою межею, навіть якщо суспільство будує поверх неї височенну стіну. Вважають прийнятним накачувати наркотиками того, хто страждає від болю, але людині, яка почувається нормально, проте хотіла б трохи краще, забороняють навіть мінімальну дозу. Цю асиметрію видно і в науці, що здебільшого прагне з’ясувати шкідливий вплив марихуани, а не можливі позитивні ефекти.

Практично всі дослідження марихуани намагаються визначити, чи віддаляє вона нас від гаданої нормальності. А от праці, які б з’ясовували, чи можна розширити й покращити межі нормальності, знайти важко. Щось схоже відбувалося понад тридцять років тому в психології, сконцентрованій винятково на поліпшенні стану людей, що страждали на депресію, тривожність чи фобії. Мартін Селіґман та інші науковці змінили цю траєкторію, започаткувавши позитивну психологію, яка досліджує, як покращити норму.

Поява позитивної фармакології зробить науку справедливішою. У літературі знамена цієї ідеї підняв Олдос Гакслі, створивши «Двері сприйняття», але наукова спільнота її проігнорувала. Такий напрям досліджень виникне, коли ми перестанемо розглядати тільки ймовірну шкоду від канабісу й захочемо дізнатися, чи допомагає він підвищити якість життя. Звісно, ніхто не стверджує, що марихуана — це добре. Наше завдання — зрозуміти, наскільки вона поліпшує щоденне життя, приміром, спонукає частіше сміятися, соціалізуватися, радіти й краще кохатися. Нам слід покласти на шальки терезів позитивні ефекти й реальні ризики (які справді є, а в окремих випадках навіть значні) й приймати дійсно зважені рішення на особистому, суспільному й політичному рівні.

Один із найвідоміших науково-популярних авторів Карл Саґан, який написав книжку «Космос», уперше спробував марихуану, коли вже був знаним дослідником[63]. Як зазвичай і буває, перший досвід виявився цілковитим фіаско, і затятий скептик Саґан припускав, що справа в ефекті плацебо. Проте за свідченнями його канабісного альтер-его містера Ікс після кількох спроб наркотик таки подіяв:

▶ «Я дивився на полум’я свічки й виявив, що в серцевині полум’я з неймовірною байдужістю стоїть іспанець у темному капелюсі, під яким не видно обличчя […]. До речі, дивитися на вогонь під дією наркотиків, особливо крізь калейдоскоп із трьома дзеркалами, що відображають об’єкти навколо, — це неймовірно зворушливий і гарний досвід».

Містер Ікс, як і в усвідомленому сні, не плутає маніпуляції над сприйняттям із реальністю:

▶ «Треба зазначити, що я жодного разу не думав, що ці речі “справді” існують. Я знав, що немає ніякого “фольксвагена” на стелі і вогнестійкого чоловічка з емблеми «Сандеман» у полум’ї. Не думаю, що в цьому досвіді є щось суперечливе. Просто якась частина мене створювала óбрази, які в щоденному житті видаються абсурдними, а інша була своєрідним спостерігачем. І десь половину задоволення становило захоплення глядача роботою творця».

Зміни під впливом канабісу охоплювали не лише царину зорових образів. Мабуть, насправді найсуттєвіше модифікувалося слухове сприйняття.

▶ «Я вперше зміг розрізнити окремі ноти тризвучного акорду й багатство поліфонії. Потім я дізнався, що професійні музиканти можуть легко відтворювати подумки кілька партій одночасно, але зі мною такого раніше не траплялося».

А ще містер Ікс був переконаний, що ідеї, які здавалися блискучими під впливом канабісу, були блискучими насправді. Саґан розповідав, що впорядкування й старанне методичне записування нових думок на касету чи папір (ціною втрати сотень інших) стали частиною його життя. Наступного дня, коли ефект марихуани минав, ці ідеї не просто не втрачали своєї привабливості, але й згодом впліталися в його кар’єру.

▶ Надихнувшись записами Карла Саґана, мій друг і колега-нейродослідник — назвемо його «містер Ігрек» — реалізував неформальний особистий проект. Під час експерименту він під дією марихуани розглядав зображення, яке дуже швидко зникало, а тоді мав описати те, що перебувало на різних фрагментах картинки, а також те, наскільки чіткий його спогад.

Без марихуани через сфокусованість свідомості він міг пригадати тільки невеликі елементи зображення. Але після косяка містер Ігрек був упевнений, що запам’ятав усю картинку надзвичайно чітко, і почувався так, наче збагнув щось неймовірне й унікальне. Ніби потрапив у голову Гакслі й відчинив двері сприйняття.

Коли експеримент закінчився, дослідник схвильовано, але ретельно проаналізував дані й виявив, що під впливом марихуани він побачив те саме, що й у звичайному стані. Абсолютно те саме. Змінилася тільки суб’єктивна перспектива — переживання, спричинені деталями зображення. Як і Саґан, у канабісному стані він сприймав світ трохи екзальтовано, а якраз через це відчуття люди переоцінюють влучність жартів та оригінальність ідей.

І цей, і Саґанів експеримент засвідчують багатство суб’єктивних переживань під впливом канабісу, але в одному такий досвід постає як витвір уяви, а в другому — як реальність. Визначити, яка з двох альтернатив правдива, неможливо, тому що, на відміну від інших описаних у цій книжці дослідів, їм бракує наукової строгості, що забезпечила б надійні висновки. Дуже важко строго експериментувати з марихуаною.

▶ У «Брейн», одному з найпрестижніших журналів у галузі нейронауки, опубліковано інформативне дослідження реорганізації мозку внаслідок тривалого вживання канабісу. Об’єктом вивчення були увага й концентрація людей, які курили постійно (у середньому понад дві тисячі косяків на момент експерименту), і тих, хто ніколи не вживав марихуану. Завдання на увагу полягало у визначенні кількості точок, за якими, не плутаючи й не гублячи їх, учасник може слідкувати одночасно. Своєрідне ментальне жонглювання. Дослідження виявило, що незалежно від того, уживали учасники марихуану чи ні, усі виконували завдання приблизно однаково. Отже, найперший висновок — увага й здатність концентруватися у шанувальників канабісу здебільшого залишаються без змін.

Найцікавіше відкриття полягало в тому, що, незважаючи на схожі результати, церебральна активність цих груп суттєво відрізнялася. Любителі канабісу менше задіювали лобову й тім’яну кору, які співвідносяться з мисленнєвими зусиллями, а натомість активували потиличну частку — область зорового аналізатора, що відіграє в мозку роль шкільної дошки. Посилення візуального компонента церебральної активності тих, хто вживає марихуану, нагадує результати порівняння мозкової діяльності гросмейстерів і новачків під час гри. Професійні гравці більше активують зорову, а не лобову кору, наче бачать ходи, а не вираховують їх.

Існує дві можливі інтерпретації. Перша — шанувальники марихуани менше активують лобову кору, тому що їм, як гросмейстеру, який грає з початківцем, не потрібно стільки зусиль для завдання. Друга — залучення зорової кори дозволяє компенсувати недостатність механізму уваги. Різниця незначна, але актуальна для вивчення. Так ми зможемо відокремити ризики та переваги й зрозуміти, як вони врівноважують одні одних, створюючи стан мозку, що не обов’язково кращий чи гірший за норму, а просто інший.

Аяваска — найвідоміша настоянка в Амазонії. Її готують як чай із суміші чагарника Psychotria viridis і ліани Banisteriopsis caapi. Існує багато рецептів, але всі містять ці дві рослини, які доповнюють одна одну на нейрофармакологічному рівні. Чагарник багатий на диметилтриптанін, відомий як ДМТ. У ліані міститься один із найпоширеніших антидепресантів — інгібітор моноаміноксидази (ІМАО).

Два наркотики, з яких складається аяваска, тісно взаємодіють. ДМТ змінює баланс нейромедіаторів. Зазвичай хімічна поліція мозку — моноаміноксидаза — виправляє це порушення. Але у випадку аяваски ІМАО пригнічує здатність мозку регулювати баланс нейромедіаторів. Психоделічний ефект дози ДМТ в аявасці низький, але комбінація з ліаною його підсилює. Напій кардинально змінює сприйняття й спричиняє значні перетворення в системі задоволення й мотивації. Безперечно, аяваска переінакшує потік, устрій і орієнтири свідомості.

Найбільш незвичайні з усіх змін сприйняття, спричинених аяваскою, — дуже яскраві галюцинації, які португальською називаються mirações (видіння). Це дуже реалістичні візуальні образи, створені уявою. Під впливом аяваски фантазія набуває такої ж чіткості, як зір. Як це реалізується в мозку?

▶ Бразильський фізик Драуліо Араухо, який любить піші походи джунглями й болотами, провів унікальний експеримент, що поєднав давні традиції Амазонії та останні досягнення технічного прогресу. Драуліо привіз шаманів — експертів із використання аяваски — у сучасні стерильні лікарняні палати в Рібейран-Перту, щоб вони випили настоянку, лягли в томограф і дали повну свободу своїм видінням.

У нутрі томографа досвідчені шамани галюцинували, а потім повідомляли про інтенсивність і яскравість своїх видінь. Згодом експеримент повторювали без впливу аяваски, коли робота уяви була набагато млявішою.

Коли ми бачимо зображення, інформація від очей мандрує в таламус, потім — у зорову кору, а тоді — до області створення спогадів і лобової кори. Під впливом аяваски зорову кору живлять не очі, а внутрішній світ. Видіння виникають тому, що інформація рухається навпаки. Ланцюг психоделічних галюцинацій починається в префронтальній корі, підживлюється пам’яттю й рухається в зорову кору. Хімічні трансформації через поки що не досліджені механізми спогадів проектуються на зорову кору, наче щоб відновити сенсорну інформацію, з якої ці згадки створені. Тому, якщо ми уявляємо щось під дією аяваски, зорова кора активується так само інтенсивно, ніби ми це бачимо, а отже, фантазія стає реалістичною. Без наркотику зорова кора сильніше працює, коли людина дивиться на об’єкт, а не уявляє його.

Аяваска також активує поле Бродмана 10, яке пов’язує зовнішній світ (світ сприйняття) із внутрішнім (світом уяви). Це пояснює унікальність впливу цієї речовини. Часто, уживши аяваску, люди відчувають, що їхнє тіло трансформується чи що вони буквально виходять із нього. Межа між зовнішнім і внутрішнім світами стирається й гасне.

У 1956 році директор Національного музею природознавства в Парижі Роже Ейм разом із Робертом Вассоном організував експедицію до мексиканського міста Уаутла-де-Хіменез, щоб ідентифікувати й зібрати гриби, які індіанці-масатеки використовували для лікування й у релігійних ритуалах. Повернувшись до Франції, Ейм зв’язався зі швейцарським хіміком Альбертом Гофманом, щоб той допоміг визначити хімічні властивості сакральних грибів. Це був ідеальний кандидат. За десять років до того Гофман випадково ковтнув у лабораторії 250 мікрограмів щойно синтезованої лізергінової кислоти й пережив перший в історії людства кислотний трип, їдучи додому на велосипеді.

Поки Гофман визначав, що чарівна молекула в грибах — це псилоцибін, Вассон опублікував у журналі «Лайф» статтю «У пошуках магічного гриба», де в художній формі оповів про свої з Еймом мандри мексиканською пустелею. Стаття спричинила неймовірний резонанс, і псилоцибін з об’єкта поклоніння масатеків перетворився на культову речовину західного світу в 1960-х.

Культ ЛСД сильно вплинув на інтелектуалів-бітників: Аллена Ґінзберга, Вільяма Барроуза й Джека Керуака, які започаткували рух, що прагнув радикально змінити деякі аспекти розвитку цивілізації й людської думки. Тімоті Лірі теж доєднався до покоління ЛСД й очолив наукове дослідження трансформативного впливу псилоцибіну, провівши серію експериментів у Гарварді.

Три людини, які стояли біля витоків наукового вивчення псилоцибіну, відіграли важливу роль у науці, економіці, політиці й культурі. Вассон став віце-президентом банківського холдингу «Джей-Пі Морґан». Ейм, окрім інших численних французьких відзнак, здобув орден Почесного легіону. Гофман був одним із керівників найрейтинговішої фармацевтичної компанії «Сандоз» і членом Нобелівського комітету. Проте в певному розумінні, принаймні у вимірі своєї неймовірно амбіційної мети, покоління ЛСД провалилося.

Сплеск ентузіазму, характерний для першого десятиліття досліджень, перетворився на летаргію майже на півстоліття, а псилоцибін практично повністю зник чи як мінімум опинився на маргінесі наукових пошуків. Увесь цей час дива мозку були прийнятними, якщо їх джерелом поставали сни чи індивідуальні особливості, а дослідження різнобарвних станів мозку під впливом фармакологічних речовин зійшли нанівець. Проте зараз ситуація змінюється. Зокрема, цьому сприяють гарячі дебати про наркотики, політику, психіатрію й поступ науки, які останні десять років тривають у Британії.

Усе почалося 2008 року з призначення головою Консультативної ради щодо боротьби з уживанням наркотиків Девіда Натта, професора Бристольського університету, а тепер професора нейропсихофармакології Імперського коледжу Лондона. На поважній і відповідальній посаді Натт розпочав запеклу дискусію з органами влади щодо критеріїв визначення шкідливості наркотиків, які впливають на законодавче регулювання їх уживання й зловживання. Він обстоював думку, що: 1) законодавство щодо наркотиків має базуватися на реальних даних, які визначають шкоду від них; 2) слід уникати безкомпромісного твердження «Наркотики шкідливі!», а наводити більш квантитативні аргументи, які описують ступінь, шкалу й тип впливу. Для цього Натт створив класифікацію за параметрами, які вимірювали наслідки вживання наркотиків: шкоду для організму, залежність, суспільну небезпеку… На підставі цієї класифікації він разом із колегами дійшов висновку, що окремі легальні речовини, наприклад алкоголь і тютюн, набагато небезпечніші, ніж заборонені ЛСД, екстазі чи марихуана. До значної суспільної й політичної конфронтації призвела ситуація з канабісом, коли уряд, проігнорувавши рекомендації ради, перевів його в розряд більш небезпечних наркотиків, які потребують суворішого контролю. Виступаючи в ЗМІ, Натт наполягав, що це винятково політичне рішення, яке не має наукових і раціональних підстав.

У широковідомій і неоднозначній статті Натт порівняв справжню небезпеку вживання наркотиків з іншими сферами життя, у яких ми в пошуках задоволення свідомо погоджуємося на певний ризик. Професор обчислив небезпеку (шкоду для організму, залежність, шанси забути про роботу чи підірвати фінансові опори сім’ї…) еквазі. Порівнявши ризики нового наркотику, про який ніхто не чув, з екстазі, Натт зізнався читачам, що еквазі — це звичайний кінний спорт.

Після запеклих дискусій навколо суперечливого рішення щодо марихуани міністр внутрішніх справ звільнив Натта з посади. Але той продовжив боротися за раціональну дискусію щодо використання й шкідливості наркотиків. Також науковець із подвоєним ентузіазмом повернувся до лабораторії, де через кілька років зустрів мого друга й колегу Робіна Кагарта-Гарріса. Разом вони підхопили естафету, яку облишили Вассон, Ейм і Гофман майже п’ятдесят років тому, і розпочали новий етап повноцінних досліджень організації церебральної активності під час псилоцибінового трипу.

Нині в лабораторії Девіда Натта проводять різноманітні експерименти над діяльністю мозку під дією псилоцибіну. Ритуальні традиції масатеків і племен Амазонії відрізняються рослинами (гриби замість ліан і чагарників), хімічним складом (псилоцибін замість ДМТ та ІМАО), типом психічних трансформацій і реорганізацією мозку після вживання наркотику.

Псилоцибін змінює просторову й часову організацію церебральної активності. Мозок спонтанно утворює низку станів. Під час кожного з них активується конкретна група нейронів. Через певний час вона деактивується й починається наступний стан. Схоже на хмари, які пливуть небом, утворюють якусь фігуру, а тоді розсіюються, щоб потім злитися в нову форму. Якщо поглибити метафору, то кожна фігура з хмар відповідає окремому церебральному стану. Їхня послідовність репрезентує потік свідомості. Під впливом псилоцибіну мозок проживає величезну кількість станів подібно до того, як після подуву вітру хмари змінюються швидше й вигадливіше.

Окрім цього, кількість станів є показником свідомості. У несвідомому стані (у глибокому сні чи під анестезією) мозок скорочує діяльність до базових функцій. Коли свідомість умикається, їх стає більше, а під впливом псилоцибіну — ще більше. Це пояснює те, чому багато людей, вживаючи ЛСД або галюциногенні гриби, відчувають, що їхня свідомість розширюється.

Під дією цих речовин у багатьох людей виникає стан, коли реальність перетворюється на серію статичних зображень, за якими тягнеться шлейф.

Отже, галюциногенні гриби не лише відчиняють двері сприйняття, а й фрагментують його. Ми зазираємо за лаштунки, і виявляється, що тягла й безперервна реальність є просто низкою зображень. Саме це Фройд приписував омега-нейронам, які водночас залишаються сталими й змінюються.

За нормального сприйняття реальність здається безперервною, а не дискретною. Раніше йшлося про те, що фрагментарність нормальної перцепції частково проявляється в автомобільних перегонах. Під час них ми часто бачимо цікаву ілюзію: колесо машини обертається в протилежному напрямку. Пояснення цього феномена давно відоме у світі кіно й телебачення й пов’язане з частотою кадрів, які розповідають історію реальності. Уявіть, що колесо робить повний оберт за сімнадцять мілісекунд, а камера фіксує зображення кожні шістнадцять мілісекунд. Між двома кадрами колесо обертається майже повністю, тому на зображеннях здається, що воно трохи посунулося в протилежному напрямку. Ця ілюзія особлива ще й тим, що її створює не екран телевізора, а наш мозок. А отже, ми, як у фільмі, вихоплюємо окремі кадри й доповнюємо їх видимістю тривалості. Сприйняття завжди фрагментарне, але його дискретність помітна тільки під дією наркотиків, наприклад псилоцибіну. Тоді ми наче бачимо залаштункову реальність — справжнє обличчя матриці.

Сьогодні завдяки інструментам, які «читають» думки на підставі активності мозку, ми можемо занурюватися в сни, розум новонароджених та уяву пацієнтів у вегетативному стані. Але з цієї технології немає жодної користі під час дослідження дуже таємничого аспекту людського мислення — свідомості наших предків. Ми точно знаємо, що їхній і наш мозок майже ідентичні. Але в первісному суспільстві не було ні книжок, ні радіо, ні телебачення, ні міст. Люди жили менше й зосереджувалися на полюванні й злободенних проблемах тут і зараз. Чи відрізнялася їхня свідомість від сучасної нашої? Інакше кажучи, чи свідомість, як ми розуміємо її зараз, виникла в процесі еволюції мозку самостійно або ж сформувалася під тиском культури?

Усі ми маємо різні погляди й припущення щодо цієї вічної філософської проблеми. Коли я вперше над цим замислився, то був упевнений, що таке питання зовсім не піддається науковому аналізу. Але археологи можуть реконструювати вигляд античного грецького полісу з кількох цеглин, і стало зрозуміло, що нам слід розглядати письмові пам’ятки як археологічні свідчення, скам’янілості людського мислення.

Прагнучи розв’язати цю проблему, Джуліан Джейнс здійснив своєрідний психологічний аналіз деяких найстаріших книг людської культури й поповнив когнітивну нейронауку полемічною теорією, що ще три тисячі років тому світ був притулком шизофреніків. Свідомість у сучасному розумінні — усвідомлення, що ми самі керуємо власним існуванням, — це досить нове явище в історії людства, яке постало під впливом культури.

Поява перших книг у період між дев’ятим і другим століттями до нашої ери наклалася на кардинальні перетворення трьох великих світових цивілізацій: китайської, індійської й західної. Саме в цей час виникли релігії й філософські вчення, які є наріжними стовпами сучасної культури. Дослідивши Біблію й епічні поеми Гомера — основоположні тексти західної цивілізації, — Джуліан Джейнс дійшов висновку, що свідомість у цей період також зазнала трансформацій.

Його твердження спиралося на те, що в різних традиціях і куточках світу перші люди, описані в цих книгах, поводилися так, ніби чули голоси й підкорялися їм, сприймаючи за волю богів чи муз. Сьогодні ми називаємо це галюцинаціями.

Із плином часу вони поступово почали розуміти, що самі є творцями й володарями тих внутрішніх голосів. Разом із цим усвідомленням у людей з’явилася інтроспекція — здатність осмислювати власні думки.

Канадський філософ Маршалл Маклуен в епохальній праці про зв’язок семіотики, медіа й мисленнєвих структур стверджував, що ця зміна — наслідок появи писемності, завдяки чому людина вже не ввіряла думки мінливій пам’яті, а фіксувала їх на матеріальному носії. Якщо ви багато міркуєте над тим, як інтернет, планшети, мобільні телефони й безперервний потік інформації можуть модифікувати наші думки й відчуття, то не забувайте, що ера інформації — не перша матеріальна революція, яка радикально змінила спосіб самовираження, спілкування й мислення людини.

Догомерівська свідомість, яку описав Джейнс, концентрувалася на теперішньому моменті й не розуміла, що внутрішні голоси є витвором розуму. Ми називаємо це первісною свідомістю, і сьогодні такий стан свідчить про шизофренію чи звичайний сон. Тексти стрімко поширювалися, і свідомість набувала знайомого нам вигляду. Кожен сам собі автор, головний герой і відповідальний за витвори думок, які поєднують знання про минуле з очікуваннями й надіями на майбутнє. А ще в нашому арсеналі є інтроспекція — здатність рефлексувати над власними думками.

Коли я вперше почув про теорію Джейнса, то подумав, що вона блискуче впорядковує історію нашого мислення й вражає сміливим припущенням про те, що на різних етапах історії людства свідомість могла набувати геть відмінних форм. Але ця гіпотеза мала очевидний недолік. Вона спиралася лише на кілька дуже конкретних прикладів і здавалася такою ж довільною, як поділ неба на сузір’я.

Разом із Ґільєрмо Сеччі, який став моїм супутником у цій науковій пригоді, а також дослідниками в галузі комп’ютерних наук Карлосом Д’юком і Дієґо Слезаком ми вирішили розробити кількісний та об’єктивний спосіб перевірки цієї гіпотези. А проблема була досить очевидна: марно розраховувати, що Платон прокинувся одного дня й написав: «Привіт, це Платон. Відсьогодні в мене повністю інтроспективна свідомість». І в цьому полягала суть справи. Нам потрібно було зафіксувати час появи концепту, який ніколи не називали відкрито. Слово інтроспекція не трапляється в аналізованих книгах жодного разу.

Ми вирішили розв’язати це завдання, створивши словесний простір. Це дуже складна множина, де всі слова розташовані так, що відстань між ними відображає, наскільки сильно вони пов’язані одне з одним. Ми хотіли, щоб собака й кіт перебували поруч, а грейпфрут і логарифм — дуже далеко. І так для будь-яких двох слів у цьому просторі.

Існують різні методи побудови словесного простору. Можна запитати в експертів, звернутися до словників. Інший спосіб — дотримуватися простого припущення, що пов’язані слова з’являються в одному реченні, параграфі чи документі набагато частіше, ніж могли б суто випадково. І справді, цей нескладний метод, приправлений окремими обчислювальними хитрощами, щоб дати раду такому величезному і багатовимірному простору, виявився неймовірно ефективним.

Після створення словесного простору проблема історії виникнення інтроспекції чи будь-якого абстрактного й досить розмитого поняття кристалізується й стає доступною для кількісних методів вивчення. Для цього потрібно взяти текст, створити його електронну версію, спроектувати потік слів на наш простір і простежити, з якою частотою його траєкторія кружляє навколо поняття інтроспекції. Саме слово інтроспекція може й не прозвучати, але якщо лексеми на зразок себе, провина, причина, емоція часто вживані, то текст до неї близький. Ось так алгоритм читає між рядків.

За допомогою цього методу й великої кількості доступних писемних пам’яток античності ми змогли проаналізувати історію інтроспекції в Давній Греції. Узяли всі книги в хронологічному порядку, виміряли близькість кожного слова до концепту інтроспекції, вивели середні показники й продемонстрували, що її повільний розвиток починається в давніх текстах Гомера — «Іліаді» та «Одіссеї». А далі протягом шести століть до нашої ери разом із розростанням давньогрецької культури показники стрімко збільшуються майже в п’ять разів, а тексти підбираються все ближче й ближче до аналізованого поняття.

Одна з переваг цієї об’єктивної методики — можливість перевірити, чи простежуються аналогічні результати в іншій, незалежній традиції. Ми повторили аналіз для юдейсько-християнських книг і отримали практично ту саму модель: поступовий рух до поняття інтроспекції в Старому Заповіті й стрімка активізація цього процесу в Новому Заповіті. Пік самоаналізу припадає на писання Святого Августина (IV століття нашої ери)[64].

Це дуже важливий результат, тому що інтелектуали часто вважають Святого Августина одним з основоположників самоаналізу, а деякі — навіть батьком сучасної психології. Отже, наш об’єктивний, кількісний і неймовірно швидкий алгоритм здатен уловити вагомі висновки, закорінені в тривалій традиції досліджень.

Важливо, що, перетворивши свою цікавість на об’єктивну науку, ми дістали змогу узагальнити й перенести цю ідею в цілу низку різних сфер. Запропонований метод висвітлив деякі аспекти минулого людської свідомості, тож, мабуть, найскладнішим із потенційних завдань буде націлити його на її майбутнє.

Чи здатні сказані сьогодні слова розповісти, де опиниться наш розум через кілька місяців, а то й років? Багато людей носять девайси із сенсорами, що визначають пульс, дихання й генетичні схильності, сподіваючись, що ця інформація допоможе запобігти хворобам. Чи можна, відстежуючи й аналізуючи слова, які ми кажемо, пишемо чи твітимо, аналогічно спрогнозувати, коли щось погане трапиться з нашим розумом?

Щоб з’ясувати це, Ґільєрмо Сеччі зібрав групу психіатрів і дослідників у галузі комп’ютерних наук із Нью-Йорка, Бразилії та Аргентини (жартівлива назва — «Армія Бранкалеоне»[65]) у «АйБіЕм Ватсон»[66].

Ми проаналізували записи мовлення тридцяти чотирьох молодих людей із високим ризиком розвитку шизофренії, щоб зрозуміти, чи можуть особливості мовлення в день проведення досліду передбачити початок захворювання в трирічній перспективі.

Виявилося, що семантичної інформації замало, щоб спрогнозувати майбутній устрій розуму. І ми цього очікували. Один із симптомів, притаманних шизофренії, — неорганізованість мовлення. Отже, важливо не що говорять учасники, а як. Якщо точніше, то визначальну роль відіграє не семантична категорія слів, а те, як швидко й далеко в ході невимушеної розмови людина перестрибує з однієї категорії на іншу. Тому для оцінювання стабільності використання в мовленні слів однієї семантичної групи ми створили показник, який назвали семантичною зв’язністю.

Алгоритм, побудований на семантичній зв’язності, майже з ідеальною ймовірністю визначив, у кого з тридцяти чотирьох учасників розвинеться психоз, а в кого — ні. Такої точності не дає жоден із наявних клінічних методів. Але це тільки попереднє дослідження на відносно малій групі, яке слід повторити на більшій вибірці, щоб відкалібрувати його ефективність і встановити найбільш сприятливі умови (обсяг мовлення, усна чи письмова форма, структурована чи вільна бесіда…).

У 2016 році мене запросили розповісти про це дослідження на конференції TED.

Готуючись до виступу, я дуже чітко пригадав день, коли побачив довгу низку твітів Поло, одного з моїх студентів у Буенос-Айресі, який на той час жив у Нью-Йорку. Ці записи мене зачепили. Не знаю, чим саме: він нічого не казав прямо. Але інтуїція запевнила мене, що щось не так. Я взяв телефон і подзвонив Поло — він дійсно погано почувався.

І саме той факт, що, читаючи між рядків, я відчув його стан, сильно йому допоміг. Навіть більше: як на мене, найважливіше в цьому дослідженні те, що ми наближаємося до розуміння, як перетворити на алгоритми свої інтуїтивні здогади. Можливо, завдяки цьому в майбутньому з’явиться абсолютно інший підхід до психічного здоров’я на базі автоматичного, об’єктивного й квантитативного аналізу слів, які ми говоримо чи пишемо.

Сьогодні Фройд уже не працював би наосліп. Існують інструменти, які проникають у свідомі й несвідомі думки пацієнтів у вегетативному стані й немовлят. Ми можемо дізнатися, що сниться людині. Невже скоро з’явиться опція запису снів і їх візуалізації після пробудження, щоб відтворити все, що раніше зникало безповоротно?

Читати чужі думки, розшифровуючи психічні стани з відповідних церебральних показників, — те саме, що підслуховувати розмови, зламувати паролі й втручатися в приватне життя людини. У цієї можливості є не лише позитивні наслідки, а й ризики та загрози[67]. Що-що, а наші думки — точно приватна сфера. Можливо, скоро це зміниться.

Роздільна здатність сучасних інструментів обмежена й дозволяє визначати тільки окремі фрагменти мислення. У досить близькому майбутньому ми зможемо записувати й зчитувати відчуття безпосередньо з біологічного субстрату, який їх виробляє, — мозку. А ще, майже без сумніву, — спостерігати за вмістом найглибших і найвіддаленіших закапелків несвідомого.

Здається, що цей шлях нескінченний і залежить лише від удосконалення технологій. Невже нам це вдасться? Чи існує ліміт здатності вивчати свої й чужі думки? Ми знаємо, що існують природні межі людського пізнання. Незалежно від технології не вийде комунікувати з більшою швидкістю, ніж швидкість світла. Ані отримати абсолютно точну інформацію про частинку, навіть її місцезнаходження й швидкість відповідно до законів квантової механіки. Ані потрапити до чорної діри, а точніше — покинути її. Це не тимчасові проблеми через нестачу потрібних інструментів. Якщо сучасні напрацювання фізики точні, то жоден технологічний розвиток не допоможе подолати ці обмеження. Чи з’явиться аналогічний ліміт у вивченні людського мислення?

Я, як і моя подруга й колега, шведський філософ Катінка Еверс, вважаю, що природний ліміт досліджень людського розуму існує. Пригоди наукового пошуку дають нам дуже багато інформації, а часом і прозрінь, як у випадку з пацієнтами у вегетативному стані. Проте ймовірність того, що існує внутрішній ліміт вивчення думки, який не залежить від технічної досконалості інструментів, досить висока.

Побутує дві філософські концепції, які підштовхують до думки про наявність обмежень здатності вивчати себе. Перша ідея полягає в тому, що кожна думка унікальна й ніколи не повторюється. У філософії існує протиставлення знака-типу (поняття, абстрактний об’єкт) і знака-екземпляра (реалізація, матеріальне вираження). Людина може двічі подумати про того самого собаку, але навіть на тому ж місці й у тому ж ракурсі все одно вийде дві різні думки. Друге філософське заперечення виростає з принципу всезагальних відмінностей, який сформулював Лейбніц: суб’єкт завжди хоч чимось унікальний і відмінний від інших. Коли дослідник максимально докладно розшифровує психіку іншої людини, він усе одно робить це з власної перспективи, додаючи суб’єктивних нюансів. Отже, у розумі людини існує ділянка непроникної приватності. Можливо, у майбутньому вона стане геть крихітною, але ніколи не зникне зовсім. Якщо хтось повністю осягне вміст розуму іншої людини, він перетвориться на ту людину. Двоє зіллються й стануть одним.