Таємниця п'ястівських орлів

9

Пйотр відразу ж побіг у відділення міліції. Черговий сержант, який, видно, задрімав, зірвався на ноги й почав старанно обсмикувати мундир.

— Що сталося, на вас напали? — здивувався він, слухаючи Пйотрову розповідь. — Ходімо на те місце.

— Зараз? — заперечив археолог. — Ви гадаєте, нас там чекають? Не хочу туди вертатися.

— Мені треба побачити, де це сталося. Може, залишились які сліди або гільзи? — відказав він, застібуючи пояс з пістолетом і витягаючи з шухляди ліхтарик. — А перед тим оглянемо вашу рану, — сержант направив сніп світла настільної лампи на Пйотрове плече.

Куля розірвала тільки рукав піджака, ледь дряпнувши шкіру.

— Дурниці, — буркнув Пйотр.

Вийшли з відділення міліції. Пйотр ледве знайшов те місце, де в нього стріляли. Ретельно освітлювали ліхтариком землю, однак тривалі пошуки так нічого й не дали.

— Отут би і знадобився хороший пес, — бурмотів сержант, — я завжди казав, що без собаки нам як без рук. Вранці обдивлюся все, зараз даремно шукати. Цю дільницю добре знаю, досі тут було спокійно.

Пішли назад, перед будинком Кегелевих родичів сержант попрощався з Пйотром.

— Зараз зателефоную до воєводської комендатури, а вранці послухаємо людей. На добраніч.

На кухні ще сиділи Кегель і Марціняк. Запитав їх досить байдуже, чи не чули пострілів. Здивовано зиркнули на Пйотра.

— Прогулюючись, я почув поблизу постріли.

— Сюди нічого не долинало, — спокійно відповів Марціняк.

— Може, то мені тільки здалося? — пробурмотів Пйотр, ступаючи на сходи.

У кімнаті, спокійно роздумуючи над сенсаційним вечором, Пйотр заклеїв пластирем присохлу вже «рану» на плечі. Було схоже, що хтось замахувався не лише на старовинні пам'ятки, а й на його життя.

— Ну, мої поручники потішаться, — бубонів сам до себе. — Може, нарешті, хоч це їм допоможе щось вияснити? Щоб тільки для вияснення таємниць не поплатитися головою! — міркував він, вкладаючись у ліжко. Постіль була зручна, але від пережитих вражень не міг заснути.

Образи останніх тижнів накладалися один на одного як в експериментальному фільмі. Години, проведені в холодних олесніцьких підвалах, безрезультатне копання, вкрадений перстень — усе перемішувалося з зеленню немодлінського парку, з видивом млина, з тонким профілем Моніки. І всі картини щохвилини заступав чорний меч, котрий раптово, як різьба, з'являвся на плитах, знайдених у Львувеку. Він старався ще викликати усміх Моніки, та нарешті заснув.

— Пане магістр! — з тяжкого сну Пйотра пробудив голос Кегеля. — Вам телеграма.

Минуло трохи часу, перш ніж він зумів прийти до пам'яті і сів у ліжку.

— Що таке? Яка телеграма?

— З Немодліна. Я сам прийняв, бо ви так міцно спали, — пояснював, подаючи Пйотрові заклеєний бланк.

Археолог хутко розірвав:

Телеграму послано вчора. Він зітхнув. Подивився на годинник. Наближалася дев'ята година. Кімнату заливало сонячне світло.

— Пане Кегель, сьогодні вас не турбуватиму. Їду в Болькув. Спитайте, будь ласка, у своїх, коли йде автобус до Єленєй Гури.

— Ви швидко повернетесь?

— Не знаю. Сьогодні, певно, ні.

За мить Кегель повернувся з розкладом руху автобусів. Виявилося, що через годину можна їхати. Сполучення з Больковим чудове.

— Слухайте, Кегель, — на прощання сказав Пйотр, — якщо стане відомо про схованих у бухгалтера орлів, підозрюватиму вас. Ви тутешній, я знаю. І взагалі знаю дуже багато про дещо.

— Ну звісно, — пробурмотів Кегель, — все відомо, я нічого не приховую. Але совість моя чиста.

— Хотів би цьому вірити.

Перед від'їздом ще раз зайшов у відділення міліції.

— Їду до Болькова, — пояснив сержантові. — Хотів би, щоб ви негайно подзвонили поручникам Пшибилі й Бончковському. Розкажіть про нових орлів, про нічну стрілянину і про те, що я у Болькові, гаразд? Ось номери телефонів.

— Зараз подзвоню. Саме чекаю на зв'язок з воєводською комендатурою.

— І ще одне прохання. Як хто мене шукатиме, сповістіть про це на пошту у Болькув.

В автобусі заспокоївся і відчував себе в цілковитій безпеці. А майбутня зустріч з Монікою сприяла хорошому настрою. Потім пересів на поїзд Єленя Гура — Стжегом. У вагоні нарешті написав листа до Болека Бончковського. Постать Кегеля займала в ньому багато місця. Боявся, однак, зробити квапливі висновки, нав'язати свою думку поручникові. Коли перечитав готового вже листа, сам був вражений, як багато в ньому ненависті до невикритих нищівників історичних цінностей. Досі сам себе вважав за людину спокійну, врівноважену, не здатну до такої сильної ненависті до ворогів. Вперше в житті був доведений до цього, готовий зробити все, щоб вони потрапили до його рук. Ніяк не міг змиритися з тим, що, хоч і минуло вже стільки років по війні, а все ще відчутно діють ворожі банди, охоплені ненавистю до Народної Польщі. Тепер все, не домовлене офіцерами міліції, набувало сенсу і значення. Якби не оті постріли, все ще зоставався б при думці про хамський вчинок п'яних хуліганів. Зрештою, у листі до Бончковського прагнув не робити ніяких висновків: хай цим займаються фахівці. Беззастережно довіряв Бончковському, хоч досі його ставлення до міліції було переважно скептичним…

Поїздка до Болькова була на руку Пйотрові. Містечко в планах його відпускної розвідки відігравало головну роль, і тому залишене воно було «на десерт» експедиції, під кінець серпня. Він планував там провести все наступне літо.

Містечко лежить у гористій місцевості з чарівними долинами. Заснував його один із членів п'ястівської родини — Болеслав II Рогатка, званий сучасниками ще й Лисим. В останні роки побували тут численні групи істориків, археологів, науковців, дослідників з усієї Польщі. Нічого дивного — Болькув відомий як один з найцікавіших середньовічних пам'яток польського Шльонська, як давня скарбниця П'ястів.

Моніку Лев, Зенович, послав туди приготувати місце для роботи якоїсь групи. Пйотр радів з думки, що залишиться з нею наодинці протягом кількох годин, а може, й днів. Знав її так мало, весь час оточували її колеги… Щораз серйозніше думав про неї. Вважав, що перебування в Болькові стане якимсь поворотним пунктом у цьому його захопленні. Не міг дочекатися побачення з Монікою.

Звісно, відразу ж пішов на пошту. Та в жодному з небагатьох віконець не застав записки від дівчини. Купив марки і, коли, нахилившись, став наклеювати їх на конверт, адресований Болеславу, відчув раптом чиюсь руку на плечі. То була Моніка! Здалася йому такою близькою! Ледь втримався, щоб не вхопити її в обійми.

Такої хаотичної розмови, в котрій ліхтарі, меч, орли, вкрадливі поцілунки і револьверні постріли перемішувалися з ніжними словами, п'ястівський Болькув, певно, не чув ніколи. Ходили ринковою площею серед облуплених кам'яниць з прохолодними галереями, сміючись, заглядали до магазинів, нічого не купуючи, аж нарешті вмостилися на кам'яних сходах.

— Ти чого сюди приїхала? Лев? — спитав Пйотр.

— Звісно, що Лев, — підтвердила, — послав мене вивчити місцевість. У планах на цей рік Болькова не було, але керівник задля зміни клімату хоче з тиждень побути тут з невеликою групою. Розумієш, квартири, дозвіл на вистукування стін і тому подібне. А ти чого тут? — запитала.

— Дві причини: жінка і башта. Відтоді, як познайомився з жінкою, не можу перестати думати про неї. Відколи побачив зелену башту, раз у раз мушу до неї повертатися.

— Я вперше у Болькові. Про башту чула. Ти покажеш її? Я не ревнуватиму до того кам'яного дива. Хіба що там живе якась зеленоока князівна!

— З приємністю відрекомендую тебе Болеславовому дворові. А перед цим ти повинна знати, що саме «мій» Болеслав спорудив фортечний замок, найбільша визначна пам'ятка якого і досі — це ота велика внутрішня башта з зеленавого базальту. Дуже її люблю, може б, охоче тебе в ній замурував, як це в середні віки водилося, якби був певен, що не викраде хто з місцевого рицарства.

Розмовляючи отак, вони проминули старий ринок, де колись проходили найбучніші в Шльонську ярмарки. Замок, до якого прямували, лежав на порослому деревами узгір'ї. Під сонцем літнього дня зеленкувате каміння видної вже здалеку башти набирало предивного блиску… — Але ж і смішний у неї вигляд! Ще ніколи не бачила вежі, схожої на грушу. — Моніка мов мале дівча, задерши голову, дивилася на дивного колоса.

— Єдина в Європі, — з піднесенням мовив археолог, бачачи непідробний захват дівчини. — Двадцять три метри висотою. А подивись на мури: три з половиною метри товщина! Ця багатоповерхова фортеця завжди була останнім місцем опору і схованкою захисників замку, коли ворог долав рів і вдирався вже на мури. Дуже своєрідна оборонна будівля, унікум в Польщі.

— Це все так гарно, але де князь здобув стільки зеленого базальту?

— Здобув, щоб тебе здивувати, — пояснив Пйотр, цілуючи дівчину.

Болькув уже кілька років хвилював Пйотра. Мрії і плани відкрити плити з витисненими орлами чи орлом стосувалися в основному тутешньої цитаделі. Не один день і вечір проводив у ці роки на правому березі Ниси, де вцілілі рештки Болеславового замку розкинулися уздовж високого узгір'я, яке з боку річки обривалося раптовим скелястим урвищем. З протилежного боку узгір'я, на його пологому схилі стояло колись місто, котре князь сполучив фортифікаційними спорудами з фортечним ансамблем замку. Замок і місто протягом кількох століть становили важливий опорний пункт у системі оборони кордонів Шльонська.

Молодий археолог не одну годину провів у базальтовій башті, заздрячи тому, скільки знає вона епох і, сповнена гордості, спостерігає їх. Одного тільки не передбачав у ті години — дівчини. І такої, що несподівано увійде в світ його науки, досі герметично закритий для жінок. Моніка чудово помістилася в країні його розкопок, легко ступала дворами улюблених його замків.

— Знаєш, я не дуже впевнено почуваю себе в твоєму «п'ястівському середньовіччі», але охоче зіграла б роль жінки з тієї епохи. Тільки не знаю, як зверталися тодішні дами до своїх рицарів? Любий? Чи, може, соколе?

— Не знаю… Але цей замок був обложений і здобутий шведами, то може бути, що й соколом. Відомо лише мені, як в ті часи цілували. Починали від ліктя, — і Пйотр із серйозним виглядом нахилився над рукою Моніки.

В чудовому настрої, захоплені одне одним, повернулись вони до містечка. Треба було подумати, де б його переночувати. Моніка відклала свої службові справи на завтра; могла сміливо пробути тут зо два дні, — подалі від професора й студентів, тільки з Пйотром.

Наступного дня вибрались за кілька кілометрів на північ, до старовинної місцевості Сьвіни. Пйотр хотів показати дівчині замкові руїни, де в майбутньому має намір вести розкопки. Погода була чудова: сонце, трохи вітру, саме щоб ходити й показувати земні скарби. Археологові дуже хотілося познайомити Моніку з відомими вже йому місцями, де ще ніколи не вів таких ніжних розмов, з мурами, між яких не цілував дівчат, хоча, треба визнати, що не одна пристойна слухачка археології й блукала серед цих руїн. Розказуючи й показуючи речі, котрих дівчина не знала, менше думав про те, що сталося, і не повертався думками до Львувека. Про постріли розказав їй у досить легкій формі, легковажним тоном. Однак, почувши те, вона вчора дуже занепокоїлась, сьогодні він не хотів повертатись до похмурих тем, і, коли Моніка нагадала про злом, вчинений у Немодлінському музеї, досить гостро обірвав її, сказавши, що кримінальні історії вичерпані ще вчора, — сьогоднішній день належить тільки їм обом, а все, пов'язане з таємницями роду П'ястів, треба відкласти на час, коли почнеться сльота.

Моніку розчарувало, що так мало збереглося від замку в Сьвінах. Але ж він з середини XVIII століття залишався в руїнах. Поруч з вежею у старовинному мурі готичного стилю зберігся тільки еркер з XVI століття зі слідами графітто.

— Я не дуже довіряю цим мурам, — бурмотів Пйотр, видираючись по купах уламків. — Болеслав І віддав замок у XII столітті представникам заслуженого роду Сьвінків. Ті дуже швидко онімечились, пізніше стали називати себе фон Швайніхенами, а тутешню місцевість і замок — Швайнхаузом.

— А тут таки гарно! Охоче приїду сюди з тобою наступного року.

— Ти серйозно? І справді ще не набридло? У Львувеку, безперервно думаючи про тебе, я боявся, що вже втомили тебе мої історичні балачки і…

— Зовсім ні. Навпаки. Може, років через тридцять, як все викопаєш у Польщі, почну нудитися.

— І ти змогла б стільки років зі мною витримати?

— Ба, навіть до самої старості!

Може, думала вона ще щось додати, але його поцілунки перешкодили тому. Тримаючи дівчину в обіймах, Пйотр хотів обов'язково сказати їй щось серйозне. А може, й ні, просто повідати, як дуже хоче бути з нею завжди, «запропонувати руку», як мовили наші діди. Нарешті тільки і зміг:

— Люблю тебе дуже.

Моніці того було досить. Відчувала жіночою інтуїцією, що він не належить до чоловіків, котрі кидають такі слова на вітер; подібне говорив у житті рідко, а може, й взагалі уперше.

— Шкода, що не захопив з собою фотоапарата. Завжди вожу з собою. Але зараз приїхав в особистих справах, тільки до тебе. Трохи злюсь, бо скільки б гарних знімків зробив! Ти — в цьому готичному еркері. А найкраще бачити б твоє лице на тлі малахітової вежі.

— А ще найкраще — на підлозі, поруч з вирізьбленим орлом.

— Не кепкуй, дівчино, я таки знайду його! Без крихти уяви й марень про відкриття всі тікали б від археології вже на першому курсі. Бо ж спочатку це видається страшенною нудотою. Якби мертве каміння не прикрашав легендами, давно кинув би усе й не морочився з науковими статтями.

— Часом без нашої допомоги враження постачають викрадачі пам'яток. Цікаво, чи вже щось вияснилося про…

— Прошу тебе, перестань, моя князівно дводенного королівства! Завтра будемо змушені вернутися до реальності, розслідувань і буднів. Тільки сьогодні ще можу дарувати тобі безтурботну зелень полів довкруг руїн замку й погоже літнє сонце…

По обіді вони повернулись до Болькова. Пйотр відклав якнайдалі рішення відвідати пошту, нічим не хотів псувати вражень від цих двох щасливих днів. Лихо не спить, і пошта могла принести неприємну звістку.

Лихо й справді не спало. Воно прогулювалось ринком, позирало довкола пильним поглядом в особі Болека Бончковського.

— Ти? Тут? — вигукнув Пйотр, угледівши його й відразу сповнившись найгірших передчувань.

— Ну, нарешті! Весь день тут кружляю, як злий дух. Все містечко на ноги підняв. Вже в кожному винному погребку шукають чоловіка в окулярах, з люлькою та знайомою мені дівчиною.

— Моніко, поручник Болеслав Бончковський, мій олесніцький приятель. А це панна Левандовська, асистентка професора Зеновича, опора історії мистецтв, — відрекомендував її Пйотр. — Болеку, що сталося? Кажи!

— Тепер, раз я вже тебе знайшов, то трохи почекай. Так швидко всього тобі не розповім. Наробив ти нам клопоту.

— Я? Що ти вигадуєш?

— Звісно, що ти. А чого б то я такий світ їхав? Болькув і околиці й так добре знаю.

— Вчора я надіслав тобі листа, все описав детально. Видно, ти ще не встиг одержати його. Ходімо вечеряти, пити пиво чи каву, хто що хоче, — розхвилювався археолог.

— Виходить, чимось завинив, якщо так налякався поручника? — пожартувала Моніка.

— Слухай, дорога моя, ти всього не знаєш. Спритний поручник, прикриваючись симпатією до археології, затягнув мене в аферу, за котру ще життям поплачуся…

— Саме того я й приїхав.

— У справі афери чи життя? — спитав Пйотр, пропускаючи їх поперед себе до кафе, що містилося на ринку.

— В справі життя, — серйозно відказав Бончковський.

Вражена Моніка зиркнула на археолога.

— Поручнику, про що йдеться?

— Передусім про наївність магістра Михальського, який зневажливо трактує замах на своє життя. Звісно, зараз я розповім про все по черзі. Тільки, як вже сюди ми потрапили, то почнімо з пива.

На столі з'явилися пляшки.

— До діла, до діла, Болеку, — наполягав схвильований Пйотр.

Поручник, на якого хвилювання археолога не справило ніякого враження, спокійно потягував пиво, але за хвилину вийняв товстого блокнота й почав задавати короткі, ділові запитання:

— Коли стріляли? Ти не сказав у відділенні.

— Не пам'ятаю, та й темно було, не дивився на годинник. Звідки міг знати, що ти запитуватимеш про це?

— Приблизно, — продовжував Болеслав.

— Десь близько дванадцятої.

— Ти сказав сержантові, що було три постріли. Не більше? Хоч би одну гільзу знайти! — замислився Болеслав. — Після того замаху ти навряд чи повинен так безтурботно подорожувати.

— А більше ніщо мені не загрожує?

— Облиш жарти! Кожної миті можеш загинути, а поводишся як хлопчисько!

— Я? Загинути? За що?

— Може, забагато знаєш?

— Про що?

— Оце і я хотів би знати. Але не про все зразу. Кому ти ще говорив про постріли?

— Тільки вночі сержантові у відділенні і вчора Моніці. Ага, іще, — пригадав, — повернувшись, як ти кажеш, після «замаху», спитався в Кегеля й Марціняка — вони на кухні сиділи — чи не чули пострілів? Здається, не сказав, що стріляли в мене. Відповіли, що не чули.

— Досить, це дуже важливо.

— Але ж цих людей порекомендував ти.

— Міг і помилитися. А може, я їх перевіряв? Ти нічого підозрілого не запримітив?

— Чому б то ні, особливо після того, як було розбито плиту і я почав довкруг себе дивитися уважно, послухавши Пшибилу. Трохи запізно, щоправда. Його застереження спочатку здавалися смішними й перебільшеними.

— Що тобі не подобалося в поведінці цих людей?

— Досить настирливе розпитування Кегеля про історичні пам'ятки і їхнє значення… О, Болеку, той сержант з Львувека добре знає Кегеля і його родичів. Казав мені, що Кегель служив у німецькій армії.

— То нічого не значить. Тисячі поляків насильно забирали туди. Невже б із цього приводу знищував би стільки років по війні пам'ятки нашої культури? Дурниці. Сам подумай… А про ліхтарі ти при них говорив?

— Звичайно. Розпитував про них і Кегель. Та, Болеку, не забувай і про сестру Марціняка, Марисю. Вона теж багато чим цікавилась, пишучи свою інститутську роботу. Гарна дівчина і дуже в тебе закохана.

— Ет, дай спокій! То мамина вигадка, весь час до нас її запрошує. Марися, бачивши мене, робить масляні очі й ледь не мліє. Молода гуска, хоч років їй значно більше, ніж видається. Я був щасливий, як вона поїхала. Признатися щиро, це я наштовхнув її на таку думку.

— Трохи пізно дізнаюся, що в Пйотровій групі є гарна дівчина. Від мене він це старанно приховував! — подивилася Моніка грізно на юнаків.

— Люба Марися за Болеком мене не бачить. На серці носить його фотографію й перед сном зітхає. Але серйозно, чого ти приїхав за мною аж сюди?

— З двох причин. Враховуючи черговий замах на тебе, а по-друге, щоб хоч трохи пом'якшити дуже погану новину.

— Що трапилося? — аж скрикнула Моніка.

— Через кілька годин по твоєму виїзді зі Львувека до будинку бухгалтера під'їхала поштова машина. Вдома були тільки діти. І, за твоїм дорученням, забрано кам'яних орлів…

— Це неможливо! — зірвався, побліднувши, Пйотр. — Хто?

— Не хвилюйся! — поручник старався говорити заспокійливим тоном, однак це не дуже вдавалося, бо й сам був засмучений. — Ще не знаємо хто, але коло замкнулося. Я й приїхав, щоб дізнатися про всі подробиці твого перебування у Львувеку, — пояснював він, співчутливо дивлячись на Моніку. — А ви не робіть такого розпачливого вигляду, бо це не додасть Пйотрові бадьорості. Якось його вбережемо, аби тільки сам не ходив на нічні прогулянки. Розбита плита — велика втрата, яку не вернеш, але вивезти кам'яну різьбу серед білого дня державною машиною, то вже не нахабство, а проста наївність, яка їх і згубить. Мої колеги, може, вже й знають, де їхня схованка краденого і хто це робить. Ну, Пйотре, вище голову і розповідай усе підряд, про що написав мені у листі.

Пйотр якомога докладніше намагався пригадати день за днем свою працю у Львувеку. Поручник старанно записував, часом про щось перепитуючи. Моніка сиділа пригнічено, не зводячи з Пйотра неспокійного погляду.

Можливо, якби не загрожувала йому зараз небезпека, вона й не усвідомлювала б своїх почуттів до Пйотра? Відчувала, що тепер не зможе з ним розлучитися і ні на хвилину не залишить його, що, напевне, буде йому потрібна, а може, навіть і врятує від небезпеки. Очевидно, погляд її був незвичним, бо Пйотр, глянувши на дівчину, раптом перестав розповідати й здивовано спитав:

— В тебе вираз Емілії Плятер, що хоче врятувати нещасну людину. Над чим так замислилась, Моніко?

Вона засміялася:

— Ти вгадав. Думаю, як би його стати корисною у цій справі. Викрити злочинців і зберегти тебе.

— Еге, еге, — закивав головою Бончковський. — То все тільки в книжках та фільмах, а в житті людині лише начальство загрожує, гайки підкручуючи… Обманюєтесь. Вертаймо до Львувека. Власне, ти все вже розповів. Ще тільки одне, не менш важливе. Знімки. Ти, звісно, фотографував і плиту, і орлів?

— Різьблені плити, звичайно, — цілу плівку виклацав. На щастя, ще до знищення. Але грабаревих орлів просто не мав коли знімати. В перший раз фотоапарата при собі не було. Та й не вірив, що там щось є. Пішов для відчіпного. Та й перевозили вже, коли був вечір, — пояснив Пйотр, жалкуючи, що не зафотографував знахідки.

— Плівку вже проявив? — не переставав запитувати поручник.

— Ні. Спочатку хотів віддати, щоб у міській фотографії проявили. Та як плиту знищили, побоявся, щоб не зіпсували. Сам зроблю спокійно вдома. Краще не ризикувати.

— Де плівка?

— У моїй сумці. Чи ти гадаєш?.. — стривожився Пйотр.

— Не тільки гадаю, але й переконаний, що її вже давно там нема. Люди, котрі не боялися стріляти в тебе, вміють заглядати до чужих сумок.

— Кінець чарівному перебуванню в Болькові, Моніко, — проказав похмуро археолог. — Їдемо шукати п'ястівських орлів.

— Так, мусимо вирушати. Наша охорона тобі вже не потрібна. Думаю, вони вже змінили свою тактику, вирішивши просто викрадати пам'ятки. Теоретично тепер повинні б на якийсь час принишкнути, перечекати. Та, маю надію, більш ніколи не відновлять своєї діяльності, бо дуже швидко опиняться в наших руках.

— Але хто? Хоч скажи нарешті толком, хто на підозрі? Ні разу не почув від тебе ясної відповіді, а, здається ж, маю достатнє відношення до цієї справи, — сердився Пйотр.

— Ще крапля терпіння. Якби я сам все добре знав, то не було б пострілів, мого приїзду сюди й багато чого іншого. Давай, Пйотре, їдь до Львувека, влаштуй всі свої справи. Котлован буде охоронятися й залишиться в твоєму розпорядженні, але ніяких робіт вже не веди, лише забери Кегеля й Марціняка та вертайте всі до Немодліна. Може, це й перешкоджає твоїм планам, але зараз сконцентруємо увагу на розв'язанні загадки орлів. Тож днів через два хотів би тебе бачити з робітниками в Немодліні. Ви підтримуєте мою пропозицію? — звернувся він до Моніки. — В такій ситуації головні пошуки будемо вести… Ага, найважливіше! Пйотре, відразу ж перевір, що з плівкою. Прояви у Львувеку. Якщо вона є ще в тебе.

Вийшли з кафе в невеселому настрої. Бончковський приїхав до Болькова газиком, на ньому ж збирався зараз і повертатися. Провели його до відділення міліції, умовляючи по дорозі, щоб залишився до завтра і поїхав разом з Монікою.

— На жаль, дорогі мої, для мене це не відпустка, а служба. Впевнений, що тут і самі не будете нудьгувати. Салют!

Попрощавшись з поручником, пішли на останню прогулянку до замкових руїн. Стояв чудовий надвечірок. Поволі хилилося сонце до заходу. Дорога неподалік зруйнованого замку була безлюдна. Вгорі кружляв яструб-мишолов, довкруг розпливався дух материнки і м'яти… Мовчали, тримаючись за руки.