Таємниця п'ястівських орлів

10

Перебування в Болькові з Монікою відсунуло від Пйотра його орлів на задній план. Навіть привезена Бончковським новина про викрадення плит з бухгалтерської домівки видалася археологові не дуже реальною на тлі ідилічного настрою, в якому перебував він з першої ж хвилини зустрічі з дівчиною. Але поручник повернувся до Немодліна, Моніка виїхала наступного дня, і Пйотр мусив позбутися романтичного настрою й вертатися до немилої дійсності, — попросту вирушати на місце подій, до Львувека. Автобус, переповнений галасливими екскурсантами, тряский і душний, яким їхав він, не був зручним місцем для роздумів та складання планів. Полегшено зітхнув, вийшовши нарешті з нього, і швидким кроком попрямував до будинку Кегелевих родичів. Вирішив з робітниками триматися якомога приязніше, багато не розпитувати й нічим їм не докоряти. Міліція, певно, вже й так достатньо допитувалась їх, а остаточні висновки — це вже справа Бончковського і Пшибили.

Вдома застав тільки дітей, що гралися на кухні. Швиденько вибіг нагору до своєї кімнати. Ключ стирчав у замку. В кімнаті прибрано. Валіза стояла на стільці так, як і перед його від'їздом. З портмоне витяг маленького плоского ключика й одімкнув ним обидва замки. Під фланелевими сорочками лежав фотоапарат, поруч у коробочці — ролик плівки. Полегшено зітхнув! Сховав її до кишені, замкнув валізку і вирішив негайно шукати місцеву фотографію.

На сходах зустрів Кегеля, що саме підіймався нагору.

— Пане магістр, — голос у робітника був хрипкий, а може, то від хвилювання, — таке нещастя!.. Ви вже, певно, знаєте? Ми при тому не були, ми з таким свинством нічого спільного не маємо. Тут був поручник Бончковський з Олесніци. Слідство робив, все описав, — випалив він одним духом, швидко, нервово. — Ви мені мусите вірити. Нащо вони брали відбитки пальців? Нас заарештують? Може, це той грабар кому продав? Сам нічого не розумію. І спокій втратив…

— Гаразд, гаразд, пане Кегель, — обірвав Пйотр той потік слів. — Я в усе це не втручаюся. Для того є міліція, і вона веде розслідування. Знаю тільки, що то найгидкіше — по стількох роках після війни знищувати пам'ятки нашої культури. Вертаємось до Немодліна. Перекажіть Марцінякові. Котлован закриємо дошками, зараз я домовлюсь. Роботи тут продовжимо пізніше. У Немодліні вирішимо, як бути далі.

Пйотр залишив засмученого Кегеля й пішов на ринкову площу шукати фотографа, який би відразу проявив плівку. Мандрівка неповторними вуличками Львувека знову сповнювала його гіркотою й люттю до крадіїв. Це, таке з виду тихе й чарівне містечко, крило в собі злочинців, здатних на все. Дуже хотілося знову сюди повернутися, закінчити працю на «кам'яному дворі», але коли?

Що дасть повернення до Немодліна? З такими думками увійшов він до приміщення фотографії. Пояснив завідувачу, хто він, сказав, що робота ця дуже важлива. Попросив ретельно проявляти плівку. А знімки зробить вже сам у Вроцлаві. Зараз достатньо переконатися, що негатив вийшов.

Ввічливий завідувач записав тутешню Пйотрову адресу й пообіцяв якнайшвидше прислати проявлену плівку.

Завершив останні формальності: зустрівся з головою міської ради, виписав дощок для перекриття котлована, порозмовляв, з ким треба, й висловив співчуття. З такою неохотою заглянув на будівельний майданчик. На кам'яних плитах вже зібралися калюжі води. Віяло пусткою й занедбаністю. Швидко відійшов з пригніченим настроєм.

Перед будинком Кегелів чекав на нього хлопчак.

— Ви археолог? Я від фотографа…

— Чудово, — зрадів Пйотр. — Приніс плівку?

— Ви знаєте, — заклопотано почав він, — батько оце послав мене, бо ви, певно, помилилися, лишивши нам для проявлення нову, чисту плівку…

— Що? Це просто неможливо! Давай зі мною, швидко!

Але в валізці не виявилося іншої плівки. Він добре пам'ятав, як старанно виймав її з фотоапарата. Завжди в таких випадках був уважним і акуратним. Та чудес не буває, просто в час його відсутності, — а може й раніше, коли чемодан залишався відкритим, хтось вийняв плівку й замінив її чистою. Цього побоювався й Бончковський. Це ще один переконливий доказ того, що на плиті був вирізьблений орел! Добра робота. Логічна! Чорти б його взяли!

Випровадив хлопця і, киплячи від люті, запалив люльку.

— Я гадав, що Львувек буде останньою ланкою, яка замкне ланцюг. А тим часом… — смутно проказав поручник Пшибила, що вже тривалий час провів за читанням протоколу, привезеного Бончковським.

— На жаль, нічого більше я не зміг встановити.

— Прямо в розпач впадаю, коли думаю про наївність того археолога. Чи то живе він тільки своєю історією, а чи класифікує людей за табличкою: «чорне й біле».

— Перебільшуєш. Не такий вже він і наївний. Просто не стикався з такою підлотою, з якою випадає стикатися нам у нашій роботі. Порядний чоловік і не втратив віру в людей. Хіба що лише тепер, але напочатку ми не сказали йому, чого шукаємо. Сам зорієнтувався, що йдеться про якісь профашистські дії. Поруч був Кегель, котрий багато розпитував і знав про мету їхніх пошуків. Тож нічого дивного, що тільки його й почав підозрювати.

— Може, й так. Давай поки що залишимо археолога у спокої. Не вважатиму більше його за цілком наївного. Підсумуємо факти.

— Скільки вже можна підсумовувати! — Болеслав аж розсердився, угледівши, як Пшибила знову починає малювати на аркуші паперу ланцюжкові кільця.

У двері постукали, ввійшов черговий сержант.

— Прийшов магістр Михальський, — доповів він.

— Запрошуйте.

— Ну, дорогі мої поручники, — ввірвався енергійно Пйотр, — досить недомовленостей. Або негайно вводьте мене в курс справи, котра, як бачу, все більше вас пригнічує, або викину геть усе, що маю в руці, — і він показав їм здалеку уламок металу.

— Звичайний шантаж, — засміявся Болеслав. — Що ти можеш мати цінного для нас?

— Те, чого вам не вистачає. Ну, то як, говорите? Тоді й віддам.

— Ти вчасно прийшов. Оце якраз поручник Пшибила, якому воєводська комендатура доручила провадити слідство, почав підсумовувати свою теорію незамкненого ланцюжка…

Пйотр підійшов до столу й поклав револьверну гільзу. Офіцери здивувалися:

— Звідки? Коли?

— Кілька хвилин тому. З кишені Марцінякового плаща. А ось друга.

— Розповідай докладно. — Пшибила вказав Пйотрові на стілець.

— Як ви знаєте, вчора пізно ввечері я приїхав до Немодліна разом з Марціняком, його сестрою і Кегелем. Марися пішла ночувати, як і раніше, до своєї подруги, а ми зупинилися в готелі. Ну, незважаючи на ваше попередження приглядатися до людей, все-таки не маю звички лазити по чужих кишенях. Але сьогодні вранці, шукаючи сірників, постукав у номер, де мешкають мої робітники. Двері були не замкнені, сірники на столі не лежали. Висів лише Марціняків плащ. Марціняк багато палить. То я й всунув руку до кишені, знайшов коробку. Але в ній замість сірників лежали дві забруднені землею гільзи.

— Люди носять у кишенях що завгодно. Чи то саме ті гільзи? — холодно запитав Бончковський.

— Побачимо. Гільзи — то дуже важливо. А ще плюс прострелений піджак. Звідки цей Марціняк? Ти вже ним цікавився?

— Він з Бялостока. Що там раніше робив, не знаю. Пристав у прийми тут у нас, має гарну жінку і… сестру. Мешкає поруч нас. Моя мати, на жаль, ви вже це знаєте, має звичку сватати мене з сусідками. Останній об'єкт її заінтересованості — Марися Марціняк. Марціняківна. Отож коли ти, Пйотре, попросив мене в Олесніці підшукати сезонних робітників, я сказав про це матері за вечерею, вона всіх знає в околиці. Підсунула мені Кегеля, його жінка працює в пральні і приватно пере білизну по квартирах, — між іншим, і в нас. А від Марисі, яка весь час буває в нашому домі, я дізнався, що в неї брат тимчасово опинився без роботи. Так і Марціняк у Пйотра з'явився. Ну що ж, минуле Кегеля нам відоме. Служив у вермахті. Мусив, як багато хто з поляків. Це зовсім не означає, що його зараз механічно треба пов'язувати з усім цим. Марціняк — я спостерігаю за ним стільки років — надто недалекий для. такого, хіба що… — Бончковський замислився, — хіба що виконує чужі, добре продумані розпорядження. Гільзи могли йому підкинути. Поза увагою не можна залишити й Марисю. Спритна, розумна, але — надто молода. У такому віці вряд чи під силу подібні вчинки. У цій сім'ї є ще дружина Марціняка. Працює на пошті в Олесніці. — Він раптом зірвався. — Хвилинку, я зараз повернусь, тільки замовлю розмову з Мартулею.

— Якась геніальна думка блиснула Болеславові, — засміявся Пшибила, як Бончковський вибіг. — Дуже цінні гільзи, принесені вами. Зараз ними займемося.

Поручник старанно загорнув гільзи в тонкий папір і, запаливши сигарету, почав спокійно розповідати Пйотрові про хід слідства:

— Восени 1958 року в різних місцях за різних обставин почали зникати старовинні пам'ятки, що свідчили про давню польську культуру цих земель. Прошу пробачити, що я ще не у всіх подробицях викладаю справу: слідство ще не закінчилося. Викрадалися не срібло чи килими з XVIII і XIX століть, яких є немало і які легко продати у Варшаві або навіть вивезти за кордон, а відшукані речі, пов'язані з князюванням шльонських П'ястів. Наприклад, з музею у Вроцлаві зникають найдавніші літургійні предмети. Причому в залі поруч експонуються дуже цінні картини. Невеликі, зручно їх винести. І картини ці користуються попитом на Заході. Злодії виносять щити й шоломи Болеслава II, не зачепивши цінних і дорогих пам'яток XVIII століття німецького походження. За два роки таких прикладів назбиралося багато. І все це досі не вияснено. Грабувалися не лише музеї, костьоли, монастирі, а й приватні будинки. Викрадені речі ніде і нікуди не вивозились, не були продані. Не натрапили на них ми в жодному комісійному магазині, ні в самому краї, ані на кордоні під час митних оглядів. Не знаходили й при обшуках «малин» перепродувачів краденого. Зникали, як камінь у воду. Ніби розчинялися десь.

Але ж повернімося до останніх випадків, пов'язаних з вами. Дуже швидко в Олесніці стало відомо, що ви археолог. І відразу ж, як тільки ви зацікавилися знахідкою у підвалі пральні, щезає перстень; виявляється, він старовинний. Тоді у нас і народилася думка, щоправда, трохи інтуїтивна, йти вашим слідом. Досі все зникало надто хаотично, в різних, відлеглих одне від одного місцях Шльонська. Звідси моя теорія замкнених кілець, з яких кінець кінцем мусив утворитись замкнений ланцюжок. Навіть у найсміливіших припущеннях ми не могли уявити, що вони так нахабно й відкрито підуть тим «вашим слідом». Такого ще не було. І саме на цьому вони попадуться. Погляньмо на факти. В Немодліні залишається тканина, в яку загорнуто скелет, ліхтарі зникають! Як стало відомо, скелет був десь двадцятирічної давності, отож поховали там людину з якоїсь причини. Це зовсім інша справа. Про ліхтарі ж професор Зенович офіційно заявив: старовинні; багато про це говорили й студенти. Однак вік меча був непевний, то його і не варто, вирішили викрадачі, чіпати. Далі. Зроблені вами у Львувеку відкриття щодо їх походження та характеру не викликали й тіні сумніву. Знищивши плиту, знищили й плівку. Тепер вже нема жодного документального доказу існування якоїсь там різьби на кам'яному паркеті. Малі плити викрадено, як ото викрадають дітей задля викупу, грубо й нахабно. І тут вони прорахувалися! Ми от-от знайдемо цю поштову машину. У вас стріляли, бо вирішили, що ви напали на слід. Знали ж про ваші приятельські стосунки з Бончковським, контакти з міліцією. А тепер про ваших людей…

— Це вже я зроблю, — щойно увійшовши, перебив Бончковський. — Не гнівайся, Пйотре, але Кегеля я порекомендував тобі спеціально, бо певний час трохи підозрював його в дечому. Хотілося перевірити. І тепер вже я певен: це не він.

— А Марціняк?

— Досі доказ проти нього — лише гільзи.

— А плівка? Хто мав доступ до моєї валізки? Кегель і Марціняк.

— Теоретично, Пйотре, тільки вони. А практично — то ще невідомо. Львувек має стати поворотним пунктом у нашому слідстві. Забагато вчинено тут злочинів. Незважаючи на велику спритність злочинців, котрийсь із них мусить викрити винуватців. От уже несподівано випливли гільзи. Кожної миті може прийти звістка, що то була за машина: дорожня міліція контролює всю територію воєводства. Водій може не признатися про «ліву» роботу, але бухгалтерові діти таки, певно, розпізнають його.

— Загалом кажучи, — втрутився Пшибила, — все це паскудство — робота ворожих нам служб. Впіймати виконавців її важко, бо ніхто викраденого не забирає додому, не продає. Сліди постійно обриваються, не ведучи ні до кого. Відома ворожа діяльність проти нашого суспільства, ладу, економіки, але дії, спрямовані на нищення прадавньої польської культури, настільки віроломні, що… Коли наслідки диверсії на якомусь підприємстві можна ліквідувати, то знищеної пам'ятки кількасотлітньої давності не відтворить ніхто.

Пйотр сидів, ошелешений усім, що тут почув. Черговий сержант приніс телефонограму. Пшибила довго читав її, потім, передавши Бончковському, звернувся до Пйотра, що саме нервово запалював люльку:

— Те, що ми й передбачали. На поштову машину натрапили у Влені. Можна припустити, дорогий магістре, що орлів утопили в Бобрі.

— Якщо не розбили по дорозі, — скептично кинув Пйотр, врешті впоравшись з люлькою.

— Я перед цим розмовляв з Олесніцею, — сказав Бончковський. — Мартуля протягом години повинен дещо для мене з'ясувати. Якщо підтвердиться, то…

— То що?

— То все буде просто й ясно. Тільки тоді прізвисько «наївний» одержу я. А цього наш брат слідчий не полюбляє.

— Не варнякай. Ти проробив величезну роботу. Нам вже й так небагато зосталося розв'язати.

— А чого саме ще не вистачає? — спитав Пйотр.

— Дуже маленької дрібниці. Керівника!

— Будь ласка, — перебив Пшибилу Болеслав, — не допитуй Марціняка про ті гільзи, поки я не отримаю відомостей від Мартулі. Це дуже важливо.

— Що ж, пане магістр, може, розмову цю ми закінчимо пізніше? — Пшибила підвівся з-за столу. — Маю ще кілька невідкладних справ… Та й усього не можу ще пояснити.

— Обов'язково зайди близько восьмої вечора до нас в комендатуру, — додав на прощання Болеслав.

— Гаразд. Зараз піду до замку. Шукайте винних. Я втратив всяку надію.

— Хіба? А Моніка? — вставив Болеслав.

— Маєш рацію, це останній шанс. Прийду ввечері. Бувайте!

З холодного кабінету так приємно було вийти на спокійні, сонячні вулиці Немодліна. Відчував себе безпечно і впевнено в цьому місті. Встиг полюбити його чисті вулички, прості старі будинки. Йшов до замку, де вже мав би бути дві години тому, якби не ця історія з гільзами, що їх знайшов у кишені Марціняка. Дуже хотілося йому побачити Моніку, і водночас відкладав момент зустрічі. Боявся своєї нової ролі: розлучилися в Болькові як заручені або наречені. Смішили старожитні терміни і разом з тим зворушували.

У дворі замку йому сказали, що Моніка зачинилася з Левом, — складають якийсь план.

Вирішив почекати, а тим часом прогулятися замковими покоями. Дійшов до своєї улюбленої зали в південному крилі. Була низька, півкулясте склепіння стелі вкривало випукле граффіто із східними мотивами, вікна — в напівкруглих нішах. Бракувало меблів. Але яких саме? Щоразу опиняючись у залі, що була зведена, як він спеціально дослідив, у 1570-х роках, чимало розмірковував і прикидав у пам'яті, які меблі з тієї епохи пасували б до цього склепіння і приміщення, подумки розставляв їх уздовж стін, та ніщо сюди не підходило. Що тут колись стояло? Які килими вкривали таку негарну тепер підлогу? Хто сміявся в цих вікнах, хто цілувався тут вечорами? Жодне з інших приміщень Немодлінського замку так не збуджувало його уяви, як саме це.

Далі попростував до готичної каплиці — там несподівано натикнувся на Гжегожа.

— Добре, що вас зустрів, — винятково ввічливим тоном відізвався хлопець. — Відкрив щось дуже цікаве і не маю кому показати.

— Тобто?

— Ходімо, — фотограф повів Пйотра вузеньким коридором, на ходу швидко пояснюючи: — Я по черзі роблю знімки різних фрагментів кімнат. Вікна, портали, каміни, цікавий візерунок паркету і так далі. Після проявлення деякі вдаються, інші треба знову перезнімати. Погане світло. Оце сьогодні саме і влаштував такий собі день «повторень». Нещодавно фотографував камін в одній з кімнат коло каплиці. Плівка не вийшла. Смуги, тіні. Сьогодні повернувся туди і здивувався, що частина стіни, якраз коло каміна, свіжо оштукатурена. Мокра, світла пляма. Мені відомо: мулярських робіт зараз тут не ведуть ніде. То чого ж…

Він привів Пйотра до знайомої археологові кімнати з незугарним, дивним каміном. Вже з порога було видно пляму на стіні. Проходила вздовж усього бічного краю каміна.

— Коли ви були тут останнього разу?

— Чотири дні тому.

— Цікаво, — Пйотр олівцем колупнув ледь присохлий розчин. — Більш ніж цікаво. Зсували з місця камін, і випадково відлетів шмат штукатурки. Найпізніш учора. Зсували камін… Зсували камін, — нервово повторював, відчуваючи на собі запитальний погляд фотографа. — Гжегоже, а Лев ходить цим коридором?

— Мабуть, ходить. До того ж він скоро закінчить сьогоднішню свою роботу в музеї.

— Ет, погано. Треба щось придумати, щоб не питати в нього дозволу на з'ясування цієї справи. Ви б не допомогли мені?

— А чого ж, допоможу. Але не знаю, що ви хочете робити. Я вам показав, бо мене здивувало це, а вас це сильно схвилювало…

— Я давно відчував, що цей камін треба розвалити… — Пйотр ретельно оглядав мармурові плити, з яких було його вимурувано, особливо місця стиків. — Ви знаєте мрію Моніки? Теорію зниклих галерей? Без неї діяти ми не маємо морального права! Але от Лев. Як його обійти? Наперед знаю, що він буде проти… А штукатурка тим часом засохне.

— Підлога! Подивіться! Вимита! — Гжегож, пересуваючи штатив, зауважив різницю між брудним і чистим шматком підлоги.

— Так, справді-бо. І саме в цій частині зали, теж біля… Та не роздумуймо. Голими руками все одно нічого не зробиш. А може, його й зовсім не треба розвалювати? — Археолог ще раз обдивився камін. Гіпсового ліплення з прихованою пружиною, очевидно, не було. Гладенькі плити, гладенька стіна. Замуровано багато років тому димохід, і раптом — свіжа штукатурка. Дивно. Хто охороняє замок вночі?

— Коло вхідної брами живе сторож із сім'єю, я колись залишав у нього фотоапарати, — пояснив Гжегож. — Ну і внизу є ще всілякі установи.

— Ага, знаю… — Пйотр почав набивати люльку тютюном. — Гжегоже, у мене пекельна охота «нелегально» покопирсатися в цьому каміні. І то якнайшвидше.

— Чудова думка! Переговори з професором, дозвіл властей — це забрало б кілька днів. А може, сьогодні вночі? — Гжегож глянув запитливо на археолога.

— Може, й так… То, певно, єдиний спосіб, — захопився Пйотр, — мабуть, несерйозний, школярський, та, зрештою, ми не такі вже й старі для пустощів. Треба залучити до цього й Моніку, без неї вночі не проникнемо в замок.

— Чудово! Візьму лампу, зробимо документальні знімки нічної експедиції. Ну й хороший з вас витівник! Забава вийде, як у кіно.

— Будьмо серйозні. Може все закінчитись великими неприємностями. Нічне розбирання замкових камінів. Справа для прокурора.

— Не перебільшуймо. Як не натрапимо на щось важливе, то просто замуруємо все знову, і додатково я вимию всю підлогу. А геніальне відкриття всі нам вибачать.

— Згода. Тільки тримати все в таємниці! Ходімо пошукаємо Моніку й подбаєм про інструменти.

Вони швидко залишили замкові кімнати на другому поверсі і сіли у віконному еркері неподалік від музейної зали, звідки доходили голоси. Могутній — професора Зеновича, тихі — його асистентів. На щастя, чекали недовго. Незабаром грізний Лев залишив музей. Помітивши археолога, смутно всміхнувся й кинув щось схоже на: «Вітаю вас. Чули про крадіжку ліхтарів? То злочин. Виїздимо до Болькова. Від нашої міліції користі ніякої. Нічого не знає. Такий скандал». Щось іще бурчав і, вибігаючи, потрясав сивою гривою.

Моніка зашарілась, побачивши Пйотра, привіталася з ним досить офіційно під зірким поглядом Гжегожа.

— Не роби такого солодкого вигляду, Моніко, бо з жалю зомлію, — трагічно попередив фотограф. — Ходімо з нами до парку, маємо для тебе сенсацію.

Здивована тим, що вони заприятелювали, Моніка пішла за ними, нічого не питаючи.

Пйотр детально розказав про все, і дівчина, що спочатку відмовлялася, таки погодилася на нічну експедицію. Розподілили між собою ролі. Гжегожеві випало дістати необхідний інструмент, Пйотрові — забезпечити освітлення. Найважливіше завдання було за Монікою: роздобути ключі від кімнат на другому поверсі і залишити одне з нижніх вікон незамкненим. Визначили час зустрічі — одинадцяту годину вечора.

— Зустрічаємось о двадцять третій, — поправив Гжегож, йдучи і залишаючи їх наодинці.

О восьмій вечора Пйотр, як було домовлено, прийшов до комендатури. Поручник Бончковський вже нетерпляче очікував його.

— Ти дуже багато допоміг нам сьогодні.

— Чим же?

— Гільзами.

— Ти заарештував Марціняка?

— Та ні! Просто побачили всю справу з іншого боку. Я чекав на тебе, мені потрібна твоя валізка, точніше кажучи — фотоапарат, що в ній тримаєш. Гадаю, ти не користався ним після Львувека?

— Ні. Лежить у валізці.

— Дуже добре. Цілком можливо, що особа, яка викрала плівку, торкалася також і апарата, перевіряючи, чи не заряджено ще якусь плівку.

— Я вийняв плівку, щоб проявити. Фотоапарат не заряджений.

— То нічого, маю деяку надію, що залишилися сліди, відбитки пальців. Це дуже допомогло б. При нагоді повинен і твої відбитки зняти.

— Будь ласка, якщо це треба. Валізка, сподіваюсь, ще не зникла з готелю. З твого обличчя бачу, що сьогодні вже не. довідаюсь нічого нового.

— Новини будуть хіба що вранці. Вночі мають сюди доставити водія поштової машини. Він зізнався, що зробив «лівий» рейс. Мабуть же, пізнає людину, яка його найняла. Побачимо.

Залишаючи комендатуру, Пйотр позичив у Бончковського електричного ліхтарика.

— Завтра віддам, — запевнив поручника, таємниче всміхаючись.

До готелю йшли мовчки, кожен заглибився у власні думки і найближчі плани. Фотоапарат лежав у валізці, поручник обережно загорнув його в хустину, сховав до портфеля. І тут почувся тихий стук у двері.

— Заходьте.

На порозі стала Марися Марціняк. Присутність поручника дуже її знітила. Увійшла несміливо.

— Ви в Немодліні?

— Так. Скучив за вами, — голос Бончковського звучав навдивовижу холодно. Це зовсім збило з пантелику дівчину.

— Я шукаю брата. Ви часом не бачили його, пане магістр?

— Не бачив. Робота для нього буде лише завтра, а сьогодні мене не цікавило, де він.

— Якщо побачите, то, дуже прошу, передайте йому, щоб прийшов до моєї подруги. Туди, де квартирую, — пояснила вона.

Пйотр, дивлячись на Болеслава, не дуже розумів, чи запрошувати дівчину сідати і чи це буде зручно для поручника. Все швидко вирішив сам Бончковський.

— Я вас проведу, Марисю. Увечері не дуже приємно одній вертатися. На добраніч, Пйотре, до завтра.

«Одначе, — подумав, усміхаючись, археолог, коли вже зачиняв за ними двері, — ніби й сторониться її принад, а ввечері охоче проводжає». В цю мить раптом усвідомив, що Моніка йтиме сама так пізно через усе місто. Подивився на годинник. Вже за дев'яту. Натягнув чорного светра, щоб краще з темрявою зливатися, у свій незмінний рюкзак поклав ліхтар, свічки, сірники і гострий стилет, з яким любив подорожувати. Виходячи з готелю, переконався, що Кегеля й Марціняка ще не було. А може, поручник їх вже заарештував? Не було підстав. Поки що тільки здогади. А гільзи? Підкинуті? Тривога в голосі Марисі за брата?

Так розмірковуючи, дійшов до вулиці Завадського. Тут несподівано стрів Гжегожа.

— Ви тут живете? — спитав здивовано.

— Ні. Хочу провести Моніку, щоб не йшла сама через усе місто. Вас, певно, теж така думка привела сюди? — іронічно спитав хлопець.

Пйотр щось сердито пробурмотів, і так дійшли вони до будинку, де спинилася дівчина. Увійшли обидва, і вже на порозі Гжегож сказав, що то Пйотрові спало на думку провести дівчину і він лише випадково приєднався. Сусідка Моніки ще не повернулася, тож могли спокійно говорити про свій похід. Вірніше, говорила Моніка про те, як добувала ключі. Пйотр сердито мовчав. Присутність Гжегожа дратувала його. Атмосферу розрядили бутерброди, їх вигляд і смак, — дівчина в одну мить подала «на дорогу». Виявилося, що обидва зголодніли, за хвилину до археолога повернулась балакучість і гарний настрій. Позбувся непотрібного роздратування і Гжегож.

Вийшли перед одинадцятою. Місяць не світив, зірки не показували їм шляху, зате собаки погрозливо гавкали у вузеньких вуличках міста. Замковий парк лякав нічною темрявою; гравій під вікнами квартири сторожа скрипів надто голосно. Моніка переплутала вікна першого поверху, і з великими труднощами вдалося, нарешті, натрапити на те єдине, злегка прихилене. Коли відчиняли, забрязкотіли шибки, а торбина з інструментами, роздобутими Гжегожем, так загуркотіла, мов проходив танк. Присіли, зіщулившись, на землю, чекаючи появи світла в сторожці. На щастя, цього не сталося.

Освітлюючи собі дорогу міліцейським ліхтарем, вони піднялися на другий поверх. Ключі підійшли точно. Легко дісталися до потрібної кімнати. Розклали на підлозі інструмент. Пйотр вибрав велике долото й поволі почав відколупувати свіжу штукатурку. Гжегож присвітлював збоку.

— Ну й роззяви ж ми! Ці вікна видно на кілометр. Треба негайно чимось позатуляти. Троє вікон… Але чим?

— Так, при світлі ліхтаря працювати небезпечно. Запалимо свічки. При кращому освітленні можемо всі працювати. От тільки ці вікна… — забідкався Пйотр.

— Є ковдри! Ну звичайно, тільки на мене й можна завжди розраховувати! Я тут коло каплиці знайшов кімнатку і в ній влаштував лабораторію. Там є вода. В ній залишились ковдри, мабуть, ще ніхто не забрав їх… Піду по них, — Гжегож мигнув ліхтарем і щез, як мара.

Залишилися вони самі, оточені темною пусткою… Пйотр обійняв Моніку. Настрій був неприємний. Чорні тіні дерев повзали по маленьких шибках вікон. Вона тривожно пригорнулась до нього. Він цілував у пітьмі гладенькі щічки дівчини і теплі, жагучі вуста. Густий морок вже не був таким грізним, змінився в привітну темряву.

— Гоп, гоп! — голос фотографа повернув їх до дійсності. — Є ковдри, є гасова лампа. Зовсім про неї забув. Буде чудове освітлення! До діла, братці конспіратору!

Підбадьорені запалом Гжегожа, вони блискавично позатуляли вікна, запалили свічки і лампу. Справжня ілюмінація! Заходилися жваво оббивати штукатурку навкруг величезного мармурового каміна. Свіжий тиньк Пйотр уже відколупав, нічого за ним не таїлося. Звичайна собі цегла, далі — шари старого міцного муру. Жодних схованок. Працювали, не зважаючи на шум, стукіт молотків і гупання в масивну стіну. Мармурові плити виявилися неймовірно товстими, і хоч оббили вже чимало штукатурки, їх не можна було зсунути з місця.

— Як примуровані, — втомлено відсапувався Гжегож. — Хоч би одну від стіни одірвати! На якого дідька пообкладали їх збоку штукатуркою? Хіба щоб зіграти з нами дурний жарт.

— Спочиньмо, — Пйотр випростав згорблені плечі й глянув на годинник. — Знаєте, дорогі мої, вже за першу. Незабаром і світатиме.

Вкрай стомлена, Моніка сіла на підмурок каміна й запалила сигарету. Пйотр, чистячи свою люльку, нервово постукував нею по впертому каміну.

— Дивний звук, — пробурмотів. — Порожнеча?

— То ж порожня люлька, — кинув Гжегож.

Всі весело засміялися.

— Нас охоплює дивна манія: коли злегка постукати — порожньо, а починаємо гатити в стіну — вона здається суцільною.

— А може б, отаким способом? — запропонував Пйотр.

Глянули на нього здивовано. А він підійшов до стіни й почав натискати плечима на камін. Звичайно, безрезультатно. Вибрав серед інструменту невелику кирку й підважив знизу одну з плит, по яких стукав люлькою.

Піддалася легко. Під натиском відкрилася вузька темна щілина.

— Одначе схованка! — вигукнув захоплено Гжегож.

Спільними силами посунули плиту ще на кільканадцять сантиметрів. Щілина розширювалася, видно вже було неширокий вхід до якогось коридора. Перезирнулися між собою, вдоволені й горді.

— Добрий ви маєте нюх, — з повним визнанням ствердив фотограф.

— Ну, що ти на це, Моніко? Мовчиш? А зараз побільше світла й міцних нервів! — Пйотрів голос звучав схвильовано.

— У мене ліхтарик, ходімо, — нетерпілося Гжегожеві, який зазирав у темну щілину.

— Е, ні. Негоже псувати смак відкриття. Увійдемо туди при хорошому освітленні. Може, засвітимо гасову лампу? Гжегож йтиме першим, він заслужив як першовідкривач плями.

— В нас тепер настрій, як у романі! — нервово засміялася Моніка, тремтячи від емоцій.

Фотограф без труднощів проліз у вузький отвір. Волога задуха війнула в лице. Пйотр обережно подав йому лампу й насилу просунув своє тіло через не дуже широку щілину. Моніка захотіла увійти останньою.

У жовтому світлі лампи зорієнтувалися, що потрапили до вузького покрученого коридора.

— Натрапили ми на вхід до замурованих галерей Моніки, — захоплено мовив Пйотр, уважно розглядаючи стіни і склепінчасту стелю. — Але це, здається, не кінець. Ходімо!

Гжегож підняв лампу вгору й рушив першим. Вузький коридор, холодний і вологий, раптом завертав ліворуч. Одразу ж за поворотом фотограф об щось спіткнувся й розтягся на підлозі. Лампа вислизнула з рук, скло розлетілось в скалки. Проклятий гас спалахнув полум'ям. На якийсь момент блискуче сяйво освітило коридор. На підлозі, серед вогню, лежали втрачені скарби! Старі ліхтарі й замшілі плити з орлами! Однак в'їдливий дим швидко заповнював прохід.

— Моніко, виходь, хутчій виходь! — крикнув Пйотр і сильно підштовхнув приголомшену дівчину до виходу.

Ледве вибралися навпомацки назад, брудні, закіптявлені.

— Ви бачили? Ліхтарі! І ще щось! От, лихий дідько, об що це я так стукнувся! Коліно розбив! Зате — відкриття! — вигукував безладно Гжегож, стогнучи від болю.

— Заспокойся, здається, нічого серйозного з коліном. А ти як, Моніко?

— Очі сльозяться від диму, щипає дуже. Туди вже більш не заліземо. Гас догоряє, а диму щораз більше. Пйотре, відчиняй вікна, бо задихнемось.

Погасивши свічки й зірвавши ковдру, він широко прочинив вікно. Свіже повітря влилося до кімнати. Небо на сході вже сіріло. Дим все повільніше курився з отвору. Мабуть, гас догорав.

— Вранці сповіщу міліцію. Гадаю, будуть задоволені, — Пйотр усміхнувся, уявивши собі обличчя поручників. — Шкода, що до кінця коридора не дійшли.

— Щось зараз не маю охоти пхатися туди. За годину провітриться.

— Тремчу при згадці, як ричатиме Лев, — всміхнулась Моніка. — Але справді, чи то таки вхід до замурованих галерей?

— В цьому не може бути сумніву. Тому й цей незграбний камін тут з'явився. Ширма. Бачиш, як раптово розкрилося аж кілька загадок? Галереї, ліхтарі, плити. Хтось добре знав старі плани перебудови замку, знав про прихований лаз. Я певен, що тут сховано не один такий перехід.

— От і ранок. Третя година. Розвидніло. Треба думати про повернення, — розсудливо обізвався Гжегож. — Що робитимемо тепер, пане магістр? Ви ж бо керівник експедиції. Чекаю наказу.

— З найбільшою охотою скупався б зараз у теплій воді після такої пожежі. Так, треба думати про повернення. Може, спробуємо поставити плиту на місце і трохи прибрати? Професор нервуватиме.

Зібрали Інструмент, поправили плиту. Кімната вже не справляла враження «бойовиська», тільки запах диму видавав, що тут діялося щось незвичайне.

Події розгорталися швидко. Вдень складались протоколи, зізнання; приїхала міліція у замок, професора викликали в міліцію. Обережно витягли з відкритого коридора багато відомих і невідомих пам'яток середньовічного польського мистецтва. Студентське товариство взялося розбирати камін і очищати віднайдені скарби.

Археолог не мав можливості спокійно порозмовляти з Монікою, яка, гарна, сяюча білизною сукні, без слідів нічної сажі, з'явилася після обіду в замку. Побачивши її, Лев лагідно «заричав», хоч і надав своєму голосу удавано грізної інтонації. Навіть поцілував дівчину в щоку, буркочучи, що ті галереї — не сон.

Стомлений за ніч Пйотр, невиспаний, зазнав кілька атак професора: що це за злом! Це не наукові методи, але що добре, це саме відкриття: сенсація, інтуїція і тому подібне.

Поручник Бончковський, прибувши до замку, сердечно обійняв Пйотра:

— Спасибі за велику допомогу.

— За відмурований тайник? Це чиста випадковість.

— Не тільки. Гільзи теж зіграли свою роль. Мабуть-таки вони розгадали загадку.

— Ну, нарешті! Знаєте, хто розбив плиту у Львувеку? Це для мене найважливіше. Кажіть! — гарячкував археолог.

— Знову мушу просити: потерпіть ще кілька годин. Пшибила в Ополі, а може, навіть у Вроцлаві. Повернеться ввечері. Привезе результати, ну і ще деякі деталі, котрих бракує. Даю слово, що вже буде відомо нам сьогодні усе.

— Вірю й чекаю. Ага, а тепер про приємніші справи. Як там твоя вечірня прогулянка з чарівною Марисею? Ніби нічого між вами й не було, а до нічних прогулянок ти таки охочий. Може, вже й освідчився? Мама буде в захваті…

— Дай спокій, — обірвав його досить гостро поручник. — Увечері про це поговоримо.

Пйотр зніяковіло замовк. «Втручатися в особисті справи Болека, одначе, нетактовно», — подумав він і рушив шукати Моніку. Знайшов її в оточенні студентів у залі з розваленим каміном. Востаннє зігравши роль романтично закоханого, мовчки подав дівчині записку:

Навіть на Пйотра, не дуже спостережливого в буденних житейських ділах, справили враження три «Варшави» з вроцлавськими номерами перед комендатурою міліції. «Ну, поручник Пшибила діє», — подумав він, ступаючи на сходи будинку. Черговий сержант впізнав його і попрохав почекати.

— Начальство засідає, — пояснив. — Нікого не дозволено впускати. Та, певно, вже скоро все закінчиться.

Археолог якомога зручніше розсівся на твердій лаві й почав спокійно набивати люльку. Пообідній перепочинок повернув йому рівновагу і спокій. Від новин, які мав незабаром почути, залежав план його подальшої роботи. Те, що намітив перед відпусткою — маршрут, хід пошуків, — все це вже давно безповоротно розпалося під впливом непередбачених подій. Чи сьогодні вже настане фінал, а чи знову його втягнуть у ще якісь загадки? Викурив уже всю люльку, хотів було відмовитися від дальшого очікування, коли двері раптом розчинилися і зблідлий, перемінений на обличчі Бончковський став на порозі.

— Добре, що ти прийшов. Поруч вільна кімната, порозмовляємо.

— Болеку, що це лиця на тобі немає? Поручник Пшибила привіз новини з Вроцлава? Розказуй! — нетерпеливився Пйотр, сідаючи коло письмового столу в маленькій кімнатці.

— Можу тобі нарешті розповісти про наслідки розслідування. Не остаточні ще, бо не вистачає багатьох деталей. Найважливіше: знайшли керівника! Заарештовано Марисю Марціняківну. Це вона, власне, й заправляла усім.

Пйотр зірвався рвучко з місця:

— Неможливо! Це дівча з наївним поглядом? Жартуєш! Не вірю!

— Так, це правда. Вже давно була у нас така думка, але, як тобі я вже колись казав, ця роль абсолютно не пасувала до її молодого віку. До останнього дня ми гадали, що вона один із виконавців завдань, але аж ніяк не шеф…

— І вона відразу зізналася в усьому?

— Не перебивай. Слухай, як все було. Так, зізналася швидко, переконавшись, що маємо в руках незаперечні докази її вини. Мовчанка або викручування нічого не дасть. Звичайно, поки що то загальні зізнання. На подробиці маємо час, і цим займеться вже Вроцлав. Пшибила і я виконали доручене нам два роки тому завдання — знайти тих, хто знищує історичні пам'ятки, застукати їх на гарячому.

Марціняк перед війною був у темно-синій поліції[2], під час окупації брав активну участь у ліквідації не одного гетто в бялостоцькім воєводстві. Після війни перебрався з сестрою на возз'єднані землі[3] і тут одружився з місцевою дівчиною. Спочатку жили у Вроцлаві, пізніше переїхали до Олесніци. Марися має родичів у ФРН, їздила туди двічі. Випадково стало відомо, що й вона співробітничала у війну з гестапо. В час другої поїздки за кордон взяла з собою молоденьку братову дочку. Дівчину заманив буржуазний світ, вона забажала зостатися там, але гостям з Польщі запропонували спочатку заробити грошей, котрі чекатимуть на них за кордоном. Спершу акціями знищення пам'яток мала керувати дружина Марціняка, вона тоді працювала кур'єром у Шльонському музеї у Вроцлаві. Розказувала, що в якому залі зберігається, залишала незамкненими вікна, через які вночі пробиралася невисока щупленька Марися. Та й з будинків, куди приходила допомагати по господарству, зникали цінні речі? Родина жила дуже скромно. Важко було запідозрити її в якихось нелегальних прибутках. Досі ми завжди стрічалися з тим, що за працю для ворожих нам служб у ФРН люди отримують великі гроші, і це виявлялося хоча б у тому, як одягалися жінки. В Олесніці сім'я Марціняків тривалий час вела спосіб життя, що не викликав підозри. Він працював тимчасово, як некваліфікований робітник, дружина — на пошті, а Марися вчилася. Часто моя мати позичала їм гроші, бо видно було, що бідують. Гамбурзький центр побачив, що дружина Марціняка не годиться для такої роботи. Замало інтелігентна, та й взагалі не має можливості пробиратися до важливих і цінних реліктів. Та Марися не хотіла відмовитися від роботи і взяла ініціативу до своїх рук. Почала шантажувати брата, знаючи його минуле, зробила з нього пасивного виконавця своїх планів. Ти, може, пам'ятаєш торішні описи у Болеславці й Злоторії, коли було зроблено кілька археологічних відкриттів?

— Так. Наша кафедра після того продовжує там пошуки. Це ж тоді стався випадок знищення скринь з реліктами, так?

— Так. То робота Марціняка. Кілька годин тому він зізнався. Сам. Ми не питали. Думав, що знаємо. Ми ж тільки підозрювали.

— Мушу перебити, Болеку. Ти розповідаєш непослідовно. Востаннє я бачив Марисю, як вона вчора виходила з тобою. Ти вже тоді все знав про неї? Провів її додому чи сюди?

— Треба було з цього й почати. Сумна то була прогулянка. Водій вже докладно описав її на допиті. Від сержанта Мартулі я отримав відомості, що дружина Марціняка дуже жваво листується з ФРН. Працює на пошті, сама й забирає листи, тому й ніхто про це не знав. Відомо мені було іще дещо про Марисю. Була у Немодліні, коли зникли ліхтарі, відразу після цього виїхала до Львувека. Йдучи з нею вчора, я ніс у портфелі твій фотоапарат, на якому, мабуть, були сліди її Пальців. Почував себе гидко. Арешт був завчасним; була ще надія, може, то помилка, бо, скажу відверто, дівчина мені подобалася. Значно приємніше бачити злочинця в особі брутального чоловіка, ніж молодої жінки. В певний момент я звернув увагу, що вона нервується, а її соромливість штучна. Попрохав, щоб зайшла зі мною до кафе на ринку за сигаретами. Не мав дрібних, а буфетниця вже здала касу. Спитав у Марисі, чи не може розміняти мені сотню або позичити десять злотих. Квапливо одказала, що не має грошей, а я зауважив, як рвучко притискує сумочку до себе. Блискавично подумав: щось ховає. Вийшли з кафе, і на вулиці я несподівано зажадав, щоб розкрила сумочку. Вона кинулась тікати! Що ж, я легко наздогнав її, вирвав сумку, а в ній лежав револьвер! На жаль, то були вже не припущення.

— То це вона стріляла в мене? — знову не витримав Пйотр. — Чому? Адже плита і плівки були знищені!

— Ні, не вона. Брат. Марціняк боявся, що ти запідозрив сестру і співробітничаєш з нами. Пригадуєш свою розмову у Львувеку з сержантом? Здається, ми говорили тоді, що злочинців незабаром розшукаємо, і ти додав щось про пошту й жінку?

— Так, пригадую, — підтвердив Пйотр.

— Того було досить. Марціняк зізнався, що як прийшов за тобою тоді у відділення, то почув під дверима кінець розмови: злочинці, пошта, жінка…

— Але, — перебив його Пйотр, — та розмова стосувалася Моніки…

— Він же всього не чув, тільки оці слова. Був переконаний, що ти знаєш все про його сестру й дружину, тому й хотів тебе застрелити. Гільзи зібрав на світанку, знайшов тільки дві, але не зміг їх викинути. Чому, пояснити сам не може. Часом таке трапляється з злочинцями… Як бачиш, — вів далі Бончковський, — сучасність може постачати такі ж сильні емоції, як і археологія. Погляньмо на справу Марисі, невинної з виду блондинки, але чиє користолюбство вразило усіх нас. Назву лише справи, пов'язані з тобою: викрадення персня, ліхтарів, знищення різьбленого орла, викрадення трьох плит, одержаних тобою від грабаря. Досить! Марисю Марціняк остаточно розкрила поштова машина. Водій з легкістю погодився на «ліву» поїздку, не знаючи, про які пакунки йдеться, але й так само легко видав злочинця, докладно описавши, хто його наймав. Це Марися, звісно, знищила плівку. Кому заплатила за знищення орла, не знаємо. Ну, але важко з першого допиту витягнути з баби все.

— І ще мене дуже цікавлять дві справи. Як і від кого вона дізналась про схованку в Немодлінському замку, з котрої так спритно скористалася, і якою була в усьому цьому роль Кегеля?

— Ця історія із схованкою в замку ще не повністю з'ясована. Знаємо тільки, що подруга, в якої мешкала в Немодліні Марися, давно працює в міському архіві. Отож у неї й могла вона дістати старі плани палацу. Схованкою тією користувалася кілька разів, ти сам бачив, скільки там цінностей нагромадилося. Роль же Кегеля — ніяка. Просто Марися використовувала його розповіді.

— Болеку, на сьогодні з мене вже досить, аж у голові шумить. Завтра спокійно порозмовляємо. — Пйотр підвівся, дивлячись на годинник. — Йду на побачення.

— Цього разу не переплутаєш статуї святого? — спитав усміхнений поручник Пшибила, заходячи до кімнати.