Таємниця п'ястівських орлів

7

Весь шлях через Нису, Валбжих аж до Єленьої Гури проїхав Пйотр у похмурому настрої. Добряк Пшибила спочатку пробував розважати його розмовою, але, не бачачи результату, перестав. Гарні й цікаві місця, що їх минала міліцейська «Варшава», не цікавили його зовсім. Думками він був весь час у Немодліні. Вже аж після прощального обіду в Єленій Гурі трохи пожвавішав. Поручник тут зупинився з машиною, а Пйотр з Кегелем і Марціняком мали пересідати на автобус. До його відходу ще було трохи часу, і Пшибила запросив Пйотра на каву до маленької кондитерської.

— Бачу, що настрій кращий по обіді, пане магістр. Хочу перед прощанням звернути на дещо вашу увагу. В машині я не міг про це говорити. У Львувеку Шльонськім ваше перебування буде широко обговорюватись, — це характерно для маленьких містечок. Болек мені розповідав про ваші пошуки найстаріших польських реліктів. Зараз нам дуже на руку праця археологів та істориків у наших краях, бо у зв'язку з нею спостерігаємо ряд цікавих явищ. Зникнення персня лише одне з них у тій справі, яку розслідуємо. Тепер чекаємо пригод у Немодліні. Будь-якої миті можуть трапитись. Розповідаю, може, нескладно, але дуже прошу вас дивитися не тільки на камінь, а й на людей. Особливо на людей, які будуть вам допомагати чи з якими розмовлятимете про свою роботу. Запишіть номери моїх телефонів в Немодліні й Ополі. Номер телефону Болека в Олесніці маєте? Забираю ваш час, але нерідко й дрібниці наводять на слід.

— Чимдалі туманніш стає, поручнику. Добре, дивитимусь відсьогодні на людей з підозрою, тільки ж у чому їх підозрювати? Вже скільки років минуло після закінчення війни! Я якось говорив про це з Болеком, казав йому, що не вірю в існування цих кримінально-політичних афер. Повторюю, що справжні сенсації приносить нам історія. Сучасність — банальна.

— Маю чималі шанси незабаром переконати вас, що все складається інакше. — Пшибила глянув на годинник. — Скоро автобус. Ходімо.

Попрощалися дуже сердечно. Пйотр, незважаючи на скептичне ставлення до слідчих справ, був глибоко вдячний обом офіцерам за Львувек. Туманними були їхні підозри, слідство у справі тих знахідок трохи надумане, давно вже пора його припинити. Зацікавили його невідомі випадки, що пов'язувалися з останніми знахідками; відчував, що йдеться, про щось серйозне, — загальні фрази поручника Пшибили нічого не прояснювали. Тепер ця нова вказівка стежити за людьми! Навіщо?

Після зручної міліцейської «Варшави» неприємно було їхати в гуркітливому автобусі, який до того ж немилосердно трясло. Зупинка у Влені. Вийшли трохи розім'ятися, покурити.

— Колись я тут бував, — Марціняк з цікавістю роздивлявся довкола, — навіть на руїнах замку. Мабуть, дуже старі?

— Таж певно, — пожвавішав Пйотр. — Це був польський кастелянський замок. Вперше згаданий, здається, в 1155 році! Та, якщо це вас трохи цікавить, зверніть увагу, де його збудовано! На високому базальтовому узгір'ї над Бобром. Це один з найстаріших наскельних замків. Головна споруда замку — кругла башта. Довкруг її зосереджені малі будівлі.

— Такий замок на скелі, певно, легше було обороняти?

— Ну, звичайно. Доступ до фортеці був дуже важкий, можливість оборони неабияка, а видимість навколишньої території відмінна.

— Ці п'ястівські князі мали голови на плечах, знали, як будувати, — визнав Кегель, дуже зацікавлений історичною довідкою. — Може, ви знаєте якісь цікаві, пов'язані з замком випадки? Хто тут жив і управляв?

— Скорше знаю похмуру історію цього замку. В XIII столітті «Болеслав Лисий, якого звали також Рогаткою, ув'язнив тут епіскопа Томаша, котрий виступив проти його жорстокого ставлення до підвладних. Через кілька років князь Рогатка ув'язнив тут свого двоюрідного брата, вроцлавського князя Генрика Справедливого. В XIV столітті замок перейшов до рук рицарських родів. На жаль, більше нічого не пам'ятаю. Вже кількасот років замок лежить у руїнах, 1955 року реконструйовано тільки його вежу.

— Ви як історичний путівник, пане магістр, про все знаєте й усе пам'ятаєте, — шанобливо ствердив Марціняк. — Я все життя по Шльонську роз'їжджаю, а запам'ятав тільки деякі пивні.

— Але у Влені не раджу вам надто напиватись, — таємниче кинув Пйотр.

— Чому? — здивовано подивився на археолога.

— Бо тут уночі перехожих лякають привиди італійських солдатів, які 1813 року вщент спалили місто.

— Добре, що сьогодні не маємо часу, автобус наш зараз рушає. А в привиди я не вірю. — Кегель, всміхаючись, загасив сигарету.

— О, а я й зовсім забув спитати, а як ваша сестра? — звернувся Пйотр до Марціняка. — Ви встигли вчора сказати їй про наш негайний від'їзд?

— Так. Заходив до неї. Ще зо два дні побуде в Немодліні. Ви ж порадили їй оглянути замок. Має його описати. Познайомилася в Арсеналі з краківськими студентами, і вони обіцяли показати їй усе. Потім приїде до Львувека.

Дальша подорож автобусом пройшла для Пйотра в роздумах про недалеке майбутнє. Трохи боявся приїзду на нове місце. Завжди найбільше любив момент очікування перед початком нової роботи, перед тим, як безпосередньо, приступати до неї. Хотів відтягнути якнайдалі момент зіткнення мрій з дійсністю. Чи кам'яні плити — оте велике невідоме, яким марив багато років, невідоме, котре, ставши розкритим, заповнить прогалини в історії цих земель? З романтичних мрій вирвав його голос Кегеля:

— З житлом у Львувеку не буде клопоту. Там у мене вся батькова родина. Мають гарний будиночок. Кімната для вас завжди знайдеться. Завжди краще в родичів, ніж у готелі.

— Чудово, — щиро зрадів Пйотр. — Мені обіцяли щось зробити по лінії міліції, але волію зупинитись у вашої рідні.

— Це добре, що копатимем надворі. З мене вже досить тих підвалів, — втрутився Марціняк. — В Арсеналі було холодніше, ніж в олесніцькій пральні. Аби тільки не дощило, то спокійно зможемо копати. На сонці всяка робота спориться.

— Я теж не маю бажання мокнути під дощем. На цей раз повинно бути добре й цікаво, — переконливо сказав Пйотр.

Лише під вечір дісталися вони до Львувека, що лежав у долині Бобра, міста з мальовничо піднесеними вгору вежами костьолів; тут майже повністю збереглися прекрасні пам'ятки давнини.

Кегель одразу ж провів їх до невеличкого чепурного будиночка своїх родичів. У мезоніні знайшлася зручна кімната для Пйотра. Стомлений, влігся він і, хоч було ще рано, тут же заснув. Сон приніс предивні видива. Кам'яні плити давніх слов'ян переходили у форми ваз та амфор, видобутих з пісків і пилюги ефіопських пустель. Монети з зображенням Дарія змінювали профіль царя на кігті орла, звідусіль оточували його Болеславові рицарі, озброєні однаковими чорними мечами. Раптом прокинувся він серед ночі і вже до ранку не спав, думаючи про кам'яну підлогу замків, — Моніку і нові відкриття п'ястівських скарбів.

День розпочався з відвідин ренесансової ратуші, де з рук міських властей отримав у своє розпорядження розпочатий викоп.

Великий, мурований кінотеатр віддавна був мрією жителів Львувека. Домоглись коштів, затвердили план, вибрали місце. Минули перші дні роботи над копанням котловану для фундаменту. На другому метрі натрапили на перешкоду. Скеля? Камінь? Лопати зішкрябували землю з гладеньких, великих кам'яних плит. Рештки засипаної будівлі? Руїни замку? Розчистили площу метрів на три, але кам'яне покриття тягнулося далі…

Керівник робіт не знав, як йому бути. Розбивати? Витягувати? На всьому цьому поставити фундамент? Поділився своїми сумнівами з робітниками. Місто мале, але до історичних відкрить призвичаєне. Всюди рознеслась новина, що, мовляв, дивні величезні плити — може, гробниці? Почали шукати в довколишніх містах спеціаліста, але замість нього несподівано зацікавилася знахідкою спочатку опольська, а потім і вроцлавська міліція. Пйотр, діставши дозвіл на ведення самостійних робіт у викопі, в очах жителів міста був не хто інший як таємний представник органів правосуддя. Від місцевого начальства почув більше вболівання з приводу того, що затримується будівництво сучасного кінотеатру, ніж радості чи гордощів за можливе археологічне відкриття. Йому було прикро, як він залишав міську раду.

Пйотр добре знав, що замок у Львувеку споруджено в XIII столітті, відомий він частим перебуванням там Генрика Бородатого І, Болеслава І Свідніцько-Яворського. Двічі в XIV столітті його нищили пожежі. Замок так і не відбудували пізніше представники рицарського роду, тож і не зосталося жодних слідів по ньому. Але ці кам'яні плити можуть виявитися підлогою якоїсь із кімнат або частиною двору. Досить логічно звучало це в теорії, але що ж насправді ховає в собі ця земля?

Будівельний майданчик завчасно обгородили дерев'яним парканом. Це було дуже зручно, бо огорожа закривала викоп од зайвих очей.

Пйотр послав Марціняка за необхідним знаряддям, а Кегелеві доручив найняти ще трьох чоловік, з тих, що досі тут працювали й зараз були без роботи. Тим часом сам з лопатою в руках спустився на дно котловану й обережно, мов із тонкого шовку, почав зішкрябувати рештки землі з кам'яної підлоги. Кілька плит, що виглядали з-під грунту, здавалися дуже зіпсованими блоками піщаника, решта була під важкими брилами землі. Він став на коліна й почав гладити рукою старі, віками стерті камені. Цими кількома плитами починалась якась чимала площина. Одна з плит була іншого кольору, Пйотр гарячково почав зчухрувати з неї землю. Плита була майже повністю закопана. Раптом лопата наткнулась на нерівність. Він схилився над каменем і обережно відгортав землю, аж поки відчув, що на поверхні плити виступає опуклість. Різьба! З-під брунатної землі виглянув гострий дзьоб птаха.

Пйотр звівся на ноги й швидко вибрався нагору. Відчув, що мусить зараз бути хоч на якійсь відстані від плити, щоб не впасти в екзальтацію. Всівся на дошках і, стримуючи тремтіння пальців, набивав люльку. Через якийсь час звернув увагу, що він не сам, що крізь огорожу за ним уважно стежать очі кількох місцевих жителів.

Відкриття було схоже на описувані в романах і так шокувало, що він не зміг навіть дати кількох простих розпоряджень Марцінякові, який саме надійшов з інструментами,

— Зараз повернусь. Ви тільки пильнуйте котлован і поки що нічого не робіть, — насилу вимовив він, залишаючи будівельний майданчик.

Містечко мале, тож Пйотр швидко дійшов до пошти.

— Хочу замовити дві телефонні розмови. Одну, термінову, з Олесніцею, і другу, за викликом, із Немодліном, на вісімнадцяту годину.

Дуже швидко зв'язали його з комендатурою міліції, і він почув голос Болеслава.

— Це Михальський. На кам'яній підлозі виявлено вирізьбленого орла. Спасибі тобі за Львувек. Це одне з найчудовіших відкриттів. Я не втримався: закортіло одразу ж поділитися з тобою. Детальніше про все напишу. Бувай.

Дзвінок до Бончковського підняв йому настрій. Навіть і не гадав, що так полюбить поручника, для котрого археологія стала справді близькою. Після цієї розмови, власне монолога, пройшла перша хвиля піднесення, викликаного несподіваним відкриттям. Тепер треба як слід подумати. «Що його вчинити? Може, видобути плиту цілком? Ну, побачимо. Треба ще попрацювати. Відкрити решту, описати, сфотографувати. Сповістити кафедру можна й пізніше».

Задоволено проходив містом, розмірковуючи про дальші роботи і про те, як би зібрати більше даних про замок, спалений багато віків тому. Закінчив прогулянку в аптеці «Під зіркою», де купив дві пляшечки з валер'янкою, на превелике здивування фармацевтів і покупців.

То був єдиний «бабський» засіб, що його Пйотр любив попивати при сильних хвилюваннях. Допомагав йому чудово.

До «своєї» будови повернувся зовсім спокійним.

Коло ями чекав Кегель і нові робітники. Пояснив їм, у чому полягатимуть початкові роботи. Перш за все треба розширити котлован, відкрити всі плити. Вивчити їхнє розташування, розмір, форму і вид каменю, спосіб його обробки. Робота немала. Треба пошукати інших фрагментів гаданого замку, крім двору. Пішли чутки, що місцеве керівництво вирішило будувати кінотеатр в іншому місці. Так що й довкола будуть вестися розкопки. Земля розкриє свої нові таємниці, камінь знову побачить світло, історія збагатиться новим доказом польського походження цих земель.

Місце, де починалося різьблення, Пйотр розпорядився старанно закрити мішками, заборонив стукати лопатами. Сказав, що після того, як знімуть верхні нашарування землі, буде сам власноручно очищати орла. Порадив працювати старанно й без поспіху: кожен шар землі міг приховувати несподіванку.

Крім різьблення, вже достатньою загадкою був факт, що така велика кам'яна площина могла сховатися на двометровій глибині в той час, як на поверхні не було ніяких мурів. Окрема, відірвана від будівлі? Подальші розкопки повинні були щось та вияснити. В радіусі кількох метрів варто сподіватися нових деталей гаданого замку. Він розподілив роботу між людьми, домовився про плату з новонайманими робітниками. Хотілося якнайшвидше побачити всього орла і лише потім дійти межі кам'яної поверхні. Тож найперш почали знімати землю довкруг різьблення.

Пйотр нетерпляче кружляв по котловану. Щораз більше відчував, як бракувало йому тепер Моніки. Якби тут була вона, мав би з ким поділитися своєю радістю, міг би повідати дівчині всі історії та легенди, пов'язані з п'ястівськими птахами, описаними й видобутими з землі. Орли різнилися формою дзьоба, кількістю пір'їн на крилах та їхнім розташуванням. Все це не було випадкове: в'язалося з історіями родів п'ястівських князів.

До шостої вечора час пролетів блискавично. Йдучи на пошту, Пйотр думав з жалем про змарнований вечір у Немодліні. Мучило його; Моніка спеціально тоді не прийшла, а чи випадковий збіг обставин завів її до іншої статуї Флоріана? За якусь мить він знатиме правду. Боявся, що його раптовий від'їзд, який він не встиг пояснити, міг вразити дівчину…

З Немодліном зв'язали його напрочуд швидко. Коло телефону була Моніка!

— Люба Моніко! Я мусив негайно ж виїхати. Зараз аж у Львувеку Шльонськім. Того вечора чекав на тебе на ринку.

— А я — на мосту, — виразно почув її голос, — думала, ти знаєш, що побачення в Немодліні відбуваються тільки там.

— Мені дуже прикро, я боявся, що сталося, може, щось зле. Вибач, що й на обід не прийшов. Але ж ти знаєш, де я був.

— Знаю. Обід пробачаю. А вечора — ні.

— Дуже хочу, щоб ти приїхала сюди. Бо, — ти слухай найголовніше, — я знайшов плити з орлами!

— Де? Нічого не розумію!

— Коли копали котлован під фундамент кінотеатру, натрапили на кам'яну підлогу. Того ж дня я дізнався про це в міліції, тому й так швидко виїхав.

— Врізьблений у підлогу орел? — запитала з цікавістю.

— На жаль… Такий, певно, не існує… Алло, ти повинна приїхати…

— Зараз це неможливо.

— Чому?

— Сталося нещастя!

— Яке? Чого ж ти відразу не казала?!

— Бо твої орли більш важливі.

— Що трапилось? Кажи!

— Вночі виламано двері до музейної зали. Пропали ліхтарі.

— Що? Ті старовинні, з млина?

— Еге ж. Алло, дуже погано чути. Напиши обов'язково.

Розмова з Монікою вивела його з рівноваги. З одного боку — радість, що таки вийшла тоді ввечері і не зустрілися лише через непорозуміння. З другого — викрадення ліхтарів.

Чому саме ліхтарів? Вони ж не мають ніякої вартості для звичайної людини, продати їх можна хіба що як металобрухт. Раптом постала перед ним картина: найстаріші в Польщі ліхтарі продаються на вагу в пункті прийому вторинної сировини! А потім їх перетоплять у мартені! Чи Пшибила хоч сповістив приймальні пункти? Яка причина, що вкрадено саме їх? У тому залі музею чимало цінних, простіших для продажу речей. Він пригадав старовинне срібло, кілька килимів. А що з цих важких примітивних реліктів? Дивно. Чи, може, знову якесь кільце в ланцюжку слідчої справи поручників-приятелів? Найстаровинніші ліхтарі!

Давно вже не почував себе таким стомленим, як цього вечора. Весь день у нервуванні дався взнаки: заснув, не повечерявши, чого з ним не бувало ніколи.

Першою, кого стрів вранці на кухні, була Марися Марціняківна. Відразу ж почав розпитувати дівчину про Немодлін. Вона ж не чула ні про що, приходила до замку в переддень крадіжки. На столі лежав товстенний зошит. «Історичні нотатки» — говорила наклейка на обкладинці. Зацікавлено почав гортати. Перше, що там побачив, була фотокартка поручника Бончковського. Дівчина, зашарівшись, вихопила зошита з його рук.

— Ну, тепер все зрозуміло! — засміявся Пйотр.

— Нічого не кажіть про це фото Болекові, гаразд? — почала прохати. — То мені його мама дала, любить мене…

— Бачу, Марисю, вийде з вас гарна пара. Мама підтримує, до того ж маєте спільне захоплення: археологію!

Дівчина тихо зітхнула й заходилася заварювати каву.

Протягом наступних двох днів працювали скаженими темпами над розширенням котловану. Археолог командував, сам не випускаючи з рук лопати. Хотілося якнайшвидше відкрити всю поверхню підлоги. Вже почав називати її «кам'яним подвір'ям», бо й досі не натрапили на сліди хоч якого муру, і Пйотрові видалася вірогідною гіпотеза про засипаний кам'яний ринковий майдан. Лежав він за межами замку, тут могли відбуватися рицарські поєдинки. Припущення й домисли зростали в міру того, як звільнялися з-під шару липкої землі нові плити; та все ж це ще не давало можливості робити остаточні висновки.

Марися, мов добрий дух, з'являлася на місці їхньої праці по кілька разів на день. Приносила гарячу каву в термосі, нагадувала про обід. Якось майже силоміць затягла Пйотра ввечері до ресторану, бо протягом усього дня він навіть і чути не хотів про сусідній молочний бар.

Дівчина була метка, розумна, з цікавістю розпитувала про його дослідницьку роботу. Він намагався популярно І викласти їй наукові проблеми, і, здавалось, вона швидко все сприймає. Відсутність Моніки, однак, переживав боляче, блакитні очі Марисі не могли тому зарадити.

Пйотр втратив відчуття часу. Навіть не знав, був то третій чи четвертий день праці, коли остаточно вирішив очистити різьбу, навколо якої тепер не було вже метрових куп землі. Раніше відпустив усіх на обід, а сам поволі, з благоговінням почав знімати з каменю останні сантиметри землі. Рукою ретельно зчищав найдрібніші грудочки з нерівної поверхні малюнка. Поволі відкривалась стародавня фігура п'ястівського орла.

Звільнений з-під землі, повернений вітчизні, розгортав він під чистим небом кам'яні крила. Такого великого малюнка Пйотр давно не бачив… Почув голоси людей, що вертали з обіду.

— Швидше до сусідніх будинків, принесіть мені двоє відер води! Тільки бігом, зараз же! — гарячкував археолог.

Трохи здивовані, робітники слухняно пішли до найближчих будинків. Досить швидко принесли воду. Він власноруч обмив нею плити. Крила промивав старанно ганчіркою, знімаючи кожну грудочку землі.

Лише тепер було видно орла в усій його красі.

— Кегелю, ви знаєте містечко. Йдіть негайно і оповістіть усіх! Голову ради, міліцію, вчителів, аптекарку, кого хочете, хто поважний і хто ні, всі мусять зараз же побачити, де вони живуть, що приховувала ця земля! — нарешті зауваживши дивний погляд Кегеля, Пйотр раптом злякався свого дитячого захоплення.

— Краще було б, пане магістр, щоб ви самі начальство запросили, — розсудливо сказав Марціняк.

— Маєте рацію. Завтра зробимо урочисте відкриття. А на сьогодні з роботою — баста! Виплачую премію на пиво. Можете йти, я ще залишусь зробити серію знімків. Погода хороша, повинні вийти якісно. Добре, що фотоапарат прихопив.

Вдоволені, робітники розійшлися, і Пйотр спокійно почав фотографувати «свого» орла в усіх можливих ракурсах, як найчарівнішу дівчину. Потім, залишаючи котлован, дбайливо накрив плиту мішками, з приємністю думаючи про завтрашній день, коли з гордістю покаже цей скарб усьому місту.

Робочий день вже скінчився, так що до місцевого керівництва йти було пізно. Звернув до знайомої аптеки «Під зіркою», де, побачивши його, одразу почали ставити на прилавок валер'янку. Посміхаючись, він відмовився, запросив лише всіх на завтра на урочистий показ містові п'ястівського скарбу. До пошти звідси було кілька кроків. Приємна дівчина охоче почала його зв'язувати з квартирами Львувека. Звістка про цінне відкриття трохи послабила заклопотаність отців міста з приводу перерви в будівництві кінотеатру. Давно вже не було урочистих відзначень, промов. Хотіли, було, відкласти це на кілька днів, щоб приготувати «історичні» доповіді, намалювати транспаранти. Археолог рішуче не погодився на такий «спектакль», просто він сам як першовідкривач і на правах власника «кам'яного двору» запросив, кого міг, на десяту ранку наступного дня.

Увечері в родині Кегеля веселий настрій виказував, що після обіду пригощалися не лише вроцлавським пивом. Марися при звістці про завтрашнє торжество із справжньою жіночою спритністю відразу ж заходилася прати, а потім прасувати білу Пйотрову сорочку. Археолог, звичайно, опирався, але мусив скоритися. Навіть завжди неохайний Кегель заявив, що зодягне галстука.

Наступного дня не відбулося відкриття п'ястівської плити. Ще на світанні хлопчаки з сусіднього двору розбудили Пйотра похмурою звісткою: старий камінь, оздоблений різьбою, вночі розбили невідомі вандали.