Таємниця п'ястівських орлів

8

Протягом кількох годин Пйотр підняв на ноги все містечко. Сам був у розпачі й страшенному гніві. Не міг погодитися з думкою, що такої величезної вартості історична пам'ятка безповоротно знищена. Навіть шматки, одбиті від різьби, розкидано було по котловану. Про відновлення не могло бути й мови.

Вчинок не мав нічого спільного з хуліганством, його було зроблено навмисне, з певною метою, з дотриманням найбільшої обережності. Перше, початкове розслідування впевнило Пйотра у свідомих діях нищівника. Хтось чекав на завершення праці, щоб плиту цілковито знищити.

Мешканці довколишніх будинків нічого не чули. Гупання молотом серед ночі, коли сплять при відчинених ще й вікнах, мусило б звернути на себе увагу. Тільки аж уранці школярів здивували повідкривані входи на огороджену площадку будівництва.

Новина про відкритого орла облетіла напередодні все містечко. Тож не дивно, що зараз тут скупчилося стільки людей.

— Дерев'яний молот, загорнутий у мокру ганчірку, бив камінь без шуму, — повчально мовив старий грабар, що знався на каменярстві.

— А й правду ви кажете, — зауважив Пйотр, проходячи поруч, — я й забув про той простий спосіб. Але ж лом був металевий, он виразні сліди на камені.

— Можна побачити? — поцікавився старий.

— Будь ласка, — Пйотр допоміг йому спуститися в глибокий викоп.

Грабар нахилився над розбитою плитою.

— Яма глибока. Ковдрою накрили, то й ніхто не почув, — пробурмотів, хитаючи сивою головою. — Тут якийсь птах був зображений? — спитав наївно. — Який? Люди казали, ніби яструб.

— Що за дурниці повторюєте! Орел, польський орел! Стільки років пролежав у землі, а тепер якась сволота його знищила!

Старий розуміюче кивав головою. Зосереджено оглядав кожен шматок розбитої плити.

— Орлів, значить, любите? Прикро вам, що лобуряки птаха попсували, — буркотав, дрібочучи по котловану.

Археолог, розсердившись на те наївне буркотіння, випровадив грабаря нагору.

— Гарні ці плити там унизу. Я багато кам'яних пам'ятників робив, але таких ніколи не бачив. Жаль мені вас, — сказав старий. — Може, щось знайду, щоб утішити. Пошукаю.

Грабар підняв на прощання шапку й повільно почовгав до ринкового майдану.

Пйотр, нервуючи, очікував прибуття представників місцевої влади. Зажадав оформлення офіційного протоколу. Знав, що небагато це дасть: крім робітників, ніхто різьби не бачив. На щастя, зробив цілу котушку знімків, повинні вийти. І то буде єдиним доказом відкриття і водночас актом оскарження. Сьогодні ж треба буде проявити плівку. Підтвердження Кегеля й Марціняка в дисертації не використаєш, ба, вони навіть міліції мало що допоможуть.

Схвильовані були й міські керівники, що саме з'явилися. Вони добре усвідомлювали, яка прикрість скоїлася. Приїздові Пйотра передував дзвінок з воєводської міліційної комендатури, обіцяно було взяти під опіку ведені археологом роботи. Пишалися, що в їхньому місті зроблено таке цінне відкриття, і от усе набрало такого трагічного повороту…

Директор школи, складаючи протокол, ледве не плакав. Пйотр же біснувався. Давав показання про хід робіт, докладно змалював знищеного орла. Смутними були ці припізнілі відвідини представників місцевого керівництва. Замість урочистого відкриття — тупцяння над потовченим камінням. Оглянули котлован, підписали протокол і пішли в замішанні.

Археолог разом з сержантом міліції пішов у відділення. Замовив розмову з Немодліном. Чекаючи на неї, пригадував собі слово за словом останню розмову з поручником Пшибилою у кондитерській. Боявся наступної з ним зустрічі. Відчував, що чогось не догледів, щось прогледів, замало уваги звертав на оточення.

— Є зв'язок, — запросив до другої кімнати сержант.

— Комендатура? Прошу поручника Пшибилу.

— Він поїхав, буде надвечір, — почулося з трубки.

— Прошу, запишіть: випадок у Львувеку. Дзвонив Михальський. Археолог. Знищено цінну пам'ятку.

Жалкував, що не застав Пшибили. Так бракувало розважливої розмови з ним! До Бончковського не насмілився телефонувати, вирішив написати докладного листа.

— Сержант, якщо дзвонитиме поручник Пшибила, будь ласка, докладно розкажіть йому про все, — попрохав Пйотр. — Йду на пошту.

— Я певен, — обізвався сержант, — що незабаром знайдемо злочинців. А для чого на пошту, може?..

— Ні, — всміхнувся Пйотр, — звідси дзвонити не можна. В гру входить жінка.

У відділенні стрівся з Марціняком. Здивувався цій зустрічі.

— Я шукаю вас, бо не знаємо, що далі робити, — проказав той, нервово запалюючи сигарету й швидко затягуючись димом.

Пйотр зупинився, роздумуючи.

— За годину будьте на місці, — нарешті сказав він і пішов у бік пошти.

— Гаразд, — кинув Марціняк, — тоді піду ще вип'ю пива.

На пошті Пйотр знову замовив Немодлін на шосту вечора. Звідти швидко подався додому, щоб відразу ж сісти за листа до Бончковського. На кухні застав чималий гурт.

— Пане магістр, що далі? Сьогодні будемо копати? — від імені всіх спитав Кегель.

— Так, треба відкинути землю в кінець кам'яного двору. Через годину почнемо. На все це піде ще пару днів, — відказав по хвилі. — Сьогодні працюйте самі, я не потрібен вам.

— Ви не стрічали Марціняка? Він пішов вас шукати у відділення, — спитав Кегель.

— Стрічав, пішов випити пива.

— Може, ви щось з'їсте? — несміливо запропонувала Марися. — Є непогані налисники.

— Дякую, Марисю, нічого мені сьогодні не лізе в горло. Хочу зараз все описати поручникові Бончковському. Ви щось потім допишете?

— Ні, ні, — зніяковіла вона, — я вчора послала листівку.

— О, як так, то все в порядку, — сумно всміхнувся дівчині і повернув на сходи.

Опинившись у своїй кімнаті, Пйотр всівся з наміром взятися за листа, але не встиг витягти папір, як у двері постукали. Не дочекавшись дозволу, увійшов старий грабар, той, що вранці був біля котловану.

— Ви щось хотіли? — здивувався Пйотр.

Старий стояв у дверях і, переступаючи з ноги на ногу, таємничо всміхався.

— Ходімо! — нарешті проказав театральним шепотом. — В мене є щось для вас.

— Може, іншим разом, бо я дуже стомився. — Пйотрові не хотілося нічого, тим більше йти на прогулянку з цією людиною.

Старий, не звертаючи уваги, наблизився й тихо проказав:

— Ходімо зараз, це вас порадує. Маю три гарних орлики.

— Дайте спокій! Я не збираю орликів.

— А шкода, — скрушно кинув старий. — Вранці ви так сумували коло того каменя, я й подумав, може, мої камінці вас утішать. Теж старі, лежать стільки років.

Пйотр глянув на нього з легким зацікавленням.

— Сідайте, будь ласка, прошу, — показав на крісло. — Не знаю, хто ви.

— Грабар. Доглядаю кладовище й пасіку. Мене всі знають. — І, помітивши подив в очах археолога, продовжив: — Ви ще в мене не були, вуликів не бачили. Дуже старі, поміж могил стоять. Навколо багато квітів. Спокій і лад. Мед мій найліпший в усій околиці.

— Так, у вас я ще не був, але про вулики ваші колись вже чув.

— Отож-то, — втішився старий, — вони з дерев'яних колод і мають вже стільки років! Їх не раз вже фотографували, — старий присів на краєчок крісла. — Я чув, що нас старовинні речі цікавлять. Найстаріше місце у нас — пагорб по давній копальні золота. І найстаріша, мабуть, канапа в пана бухгалтера. Гарна. Ви повинні її побачити, ну й заодно — мою пасіку.

— Про яких орликів ви говорили? — чемно спитав Пйотр, в душі посміюючись над порівнянням старої копальні золота XII століття із канапою бухгалтера.

— Я з цим і прийшов, — пожвавішав грабар. — Ходімо покажу. В одній. заваленій гробниці їх тримаю. Орли на камені.

Пйотр з недовірою глянув на старого. Мав уже достатньо надзвичайних відкриттів і таємничих втрат. Для повного комплекту ще бракувало тільки скарбів грабара!

Й без тіні справжнього зацікавлення, швидше аби скоріш позбутися старого, встав, щоб іти з ним на кладовище.

Грабар ішов квапливим кроком, щось сам собі бурмочучи. Кладовище було маленьке, з мостиком через рів і кількома рядами туй. Надгробки позаростали травою. Стара пасіка на цьому мініатюрному кладовищі здавалася нереальною.

Старий затримався перед одним з більших мурованих пам'ятників. Обіч лежало кайло. Очевидно, вже зазирав сюди, перед тим як іти до Пйотра.

— Вони тут, — проказав з гордістю. — Не вилетіли.

— Допомогти вам? — запропонував археолог.

— Я сильний, плити одним махом піднімаю, — кажучи це, він підважив кайлом плиту, і вона одразу ж відсунулася.

Гробниця була неглибока, порожня. На її дні лежали три замшілі кам'яні кахлі, досить плоскі і майже квадратні. Щось на них виступало, згори важко було добачити.

— Як їх вийняти? — Пйотр був певний, що то фрагменти якогось німецького надгробка XIX століття, різьба в стилі сецесіон. Проте вирішив на всяк випадок подивитися. Зіскочив униз і сірниками почав освітлювати каміння.

За третім сірником вже знав, з чим має справу. Доля компенсувала його останню втрату. Під ногами лежали фрагменти п'ястівського порталу. Три майже квадратні плити з дуже простою різьбою. Ці орли колись вінчали браму або замкові ворота.

— Ви вдоволені орликами? — простодушно спитав старий.

— Так. Дуже вам вдячний. Ви зробили мені велику приємність, я навіть і не сподівався на це.

Грабар був у захваті.

— Ну от! А ви, мабуть, думали, що я жартую. Нібито орлики на кашкет? — жартував він, задоволений похвалою.

— Дорогий чоловіче, — Пйотр уважно глянув на старого, — хтось іще знає про тих птахів?

— Ні. Я й сам вже забув. Оце лише сьогодні, після того випадку, згадав про них. Перевірив, чи на місці.

— Ви повинні дати мені слово, що ніхто про них не довідається, бо знову знищать. Треба буде їх забрати так, щоб ніхто не бачив, і десь сховати. А потім я одвезу їх до Вроцлава.

— Коли ви хочете їх забрати?

— Якнайшвидше. Я боюся за них. Приїду зі своїми людьми ще сьогодні, як стемніє.

— А чим повезете? — занепокоївся старий.

— У вас є якась тачка?

— Є. Велика.

— От і добре. Увечері повантажимо їх. Тільки ж де знайти надійне місце, щоб їх потім покласти? Може, в міліції?

— Як на мій розум, то на кладовищі їм найбезпечніше. А в місті — то тільки в мого друга бухгалтера. Його будиночок коло шосе.

— Ото, певно, й найкраще в нього. Ходімо туди. Тільки ж чи погодиться він?

Пйотра вже знали всі. Коли вдруге проходив ринковою площею разом з старим грабарем, викликав чималий інтерес.

Зайшли вони в кооператив, де стояла славнозвісна канапа і працював грабарів приятель. Без відмовок погодився він дати притулок п'ястівським орлам. Домовилися зустрітися пізнім вечором.

Тільки в обід археолог зміг витягти блокнота і пункт за пунктом записати підозрілі факти, занотувати, з якими людьми останнім часом мав справу. Найбільше про його роботу й задуми знали Кегель та Марціняк. Ну, а пізніше несподівано з'явилася й Марися. Видно, кохала Бончковського. Тому й вирішила на канікули взяти «історичну тему», щоб імпонувати поручникові. Почула від його матері про захоплення Болека археологією і з жіночою спритністю взялася показати, що також і її це цікавить, а після канікул розбиратиметься у цьому більше, ніж він сам. Всі троє давно живуть в Олесніці. Може, ще й сусіди Бончковського? Звісно, знає про них усе. Порекомендував їх — тож повністю довіряє. А може, хотів перевірити їх? Пйотр пригадував останні розмови, часті розпитування Кегеля про польські пам'ятки старовини, їх розшуки. Але, з другого боку, працювали з ним разом увесь час, то, зрозуміло, й хочуть знати, що роблять, яке значення має їх праця. Пйотра навіть радувало зацікавлення робітників історією, хоча б отим замком у Влені, повз який вони проїхали, коли діставались сюди. Намагався навіть свої розповіді урізноманітнити.

І все ж, на всяк випадок, щоб у думці бути спокійним, вирішив у листі до Болека Бончковського викласти всі характерні розмови, які вів з ними, і, згадуючи які, переконувався, що ці люди могли мати щось спільне з трагічними випадками останніх днів. Знав про них зовсім мало, про їхнє минуле, родину, зв'язки. Не цікавило його, що думають і відчувають. Так було весь час: не люди, а мертвотні предмети поглинали всю його увагу. І знов пригадалася розмова з Пшибилою. Сказав виразно: «Чекаю на події в Немодліні». І сталося: ліхтарі! А зараз у Львувеку! «Прошу вас дивитися не тільки на камінь, а й на людей». А він? Жив у замкнутому світі наукових досліджень, історичних асоціацій. Терся об життя, не маючи з ним контакту. Єдиною реальною очевидністю починала ставати для нього Моніка. Але, може, тільки тому, що він міг з нею говорити про історію?

До шостої ще залишалося трохи часу. Він пішов у відділення сказати сержантові про орлів старого грабаря і про те, як перевозитиме їх до головного бухгалтера.

— А чи не надійніше залишити їх у нас? — представник влади був трохи вражений.

— Ні. Краще в приватному будинку. Сховаємо, що ніхто не бачив, — переконував Пйотр. — Разом з тим по бачимо, чи звістка про них пошириться і хто спробує їх здобути. Ну й перевірю цим своїх людей, вони трохи непокоять мене.

— Як хочете, — погодився сержант. — Я зверну увагу на бухгалтерів будинок. А того Кегеля, що з вами приїхав, я знаю. Дуже порядний чоловік, хоч і служив у німецькому війську.

— Потім ви мені все докладно про нього розкажете, гаразд? — Пйотра здивувала новина. — Поспішаю на пошту.

Моніка на переговори не прийшла. Цього він вже не сподівався.

Пізнього вечора з Кегелем і Марціняком пішли на кладовище. Дуже обережно витягли вологі плити. Загорнувши їх у мішки, перевезли тачкою до будиночка бухгалтера кооперативу. Орли знайшли тимчасовий притулок у комірчині коло кухні.

Господарі будиночка, перейняті настроєм конспірації, виставили домашню наливку, а учасники вечірньої експедиції пообіцяли, на прохання Пйотра, зберігати таємницю, нікому в містечку не розповідати про сховані тут плити.

Археолога дружньо провели до виходу. Він залишив будиночок над шосе першим, і хотілося йому прогулятися перед сном. Ніч стояла тепла, обриси костьольних веж невиразно вимальовувалися на тлі темного неба. Вулиці безлюдні, тихі, спокійні. Тривожила думка про Моніку. Після тяжкого, сповненого переживань дня гадка про те, чому вона не прийшла на переговорний пункт, дуже непокоїла. А може, це просто випадок?

Ішов самотньо сплячим містом, заглиблений у невеселі думки. З головних вулиць зійшов у бічні, а потім забрів між оточені садами будиночки. Роздивився, чи йде у вірному напрямку. Вгледівши знайомі обриси собору, рушив далі. В останню хвилину почув за собою швидкі кроки. Пролунав постріл.

Інстинктивно відскочив убік. Ще два постріли! Крикнув, повернувся різко, але темна постать нападника розпливлася у мороці. Відчув біль у плечі.