1


— Ви теж до Олесніци? — запитала жінка, неохоче даючи йому місце.

— Теж, — відказав байдуже і, загорнувшись у плащ, приплющив повіки. Темінь вагона навівала мрійливий настрій молодому археологові, котрому вже не вперше вирушати в самостійну розвідку. Вогні маленьких станційок наближали місце нових розкопок і відкрить.

— Вибачте, посуньтеся трохи, будь ласка.

Вернулася дійсність: вагонне купе і стомлені ноги в тісних черевиках. Попереду було малозначне містечко, пошуки місця в готелі і те, чого найбільше жадав, — треба було придбати зручні черевики. Не мав часу купити їх перед від'їздом. Зрештою, в Олесніці — найбільша в усьому Шльонську взуттєва фабрика, тож він легко знайде там свій велетенський номер.

Мав намір у перший же день, а може, навіть в наступні, поблукати містечком та його околицями. Просто оглянути їх, постукати в старовинні мури. Хотів хоч трохи освоїтися в місті, познайомитися з жителями, котрим також треба буде звикнути до нетипової постаті Пйотра Михальського. Поритися в замкнених, нібито нікому не потрібних місцевих архівах, побувати в будинках священиків при старих костьолах, заглянути у підвали домів…

Прокинувся вже перед Олесніцою. Був ранок. Вирішив не гаючись залагодити найпильніші справи: тобто — купити черевики й відвідати відповідні установи.

Насамперед — сніданок. З ним упорався швидко. Так само швидко побував в установах. Дозвіл на ведення археологічних розкопок одержав на диво легко. Рекомендаційний лист і прохання «сприяти та допомагати», скріплені печаткою та підписом ректора Вроцлавського університету, набагато полегшили справу. А от проблема черевиків видалася нерозв'язною.

Магазинів тут небагато, продавці чемні, люб'язні, тільки номери взуття малі. Крах. Навіть тапочок спортивних нема, кедів і гумових чобіт його розміру не бачили вже кілька літ. «Тут би личаки згодилися», — думав пригнічено. Ці земні справи псували йому смак пива, яке він потягував у затишній їдальні, і не давали зосередитися на місці перших розкопок. Лише ввечері, вкладаючись спати, знайшов просте рішення. Піти безпосередньо на фабрику! Візит директору — може, якийсь велетенський зразок порятує його ноги. Засинав, сповнений надії, бо за два дні перебування в місті вже добре зорієнтувався, де має розпочати роботу. Копати не дуже багато, бо ж ніякого штату в розпорядженні. Сам мав провести певний експеримент кафедри археології Вроцлавського університету, яка вперше наважилася послати на місце розкопок свого старшого асистента, виділивши трохи коштів для індивідуальної дослідницької розвідки. Всю зиму вмовляв університетське керівництво погодитися на реалізацію його теорії індивідуальних пошуків, котрі значно дешевші і до того ж можуть бути дуже ефективними. А якби пощастило натрапити на щось важливе, він, звісно, припровадив би сюди всю кафедру. Йшлося про пошуки невідомого ікса, існування якого виведено лише теоретично. Просто молодий науковець Пйотр Михальський хотів написати докторську дисертацію, у якій археологічні відкриття мали б підтвердити теорію, що спиралася на легенди й незначні документи.

Ранок стояв холодний, дощовий, і, перед тим як приступити до роботи, він вирішив добре поснідати. Не поспішаючи чвалав у напрямку ринку, як раптом перегородив йому дорогу міліціонер з заклопотаним виразом обличчя.

— А я оце власне до вас. До пана магістра, — поправився він. Потім відрекомендувався: — Старший сержант Мартуля.

Пйотр енергійно потис сержантові руку:

— Дуже приємно. Я Михальський і маю намір тут…

— Так, знаю, знаю. Я ще вчора почув, що ви приїхали до нас шукати старовини. І знаєте, вночі собі подумав, що варто б з вами поговорити, отак наодинці… Бо то, знаєте, чималий клопіт і невідомо…

— Але, пане сержант, що сталося, про що йдеться? — перебив його здивований Пйотр. — Нічогісінько не розумію…

Мартуля оглянувся довкола. Кілька перехожих, обминаючи їх, з цікавістю поглядали на міліціонера, що стиха розмовляв з якимось незнайомцем.

— Може, зайдімо куди-небудь, вип'ємо пивця, чи що? — несміливо запропонував сержант.

— Охоче. Я їсти хочу. За сніданком і поговоримо.

Буфетниця допитливо глянула на них, особливо ще й тому, що сіли аж у кінці порожньої зали.

Пйотр був заінтригований, проте, лише дожувавши третю булочку, звернувся до міліціонера, котрий філософськи посмоктував пиво і мовчав з таємничим виглядом.

— То скажіть нарешті, що сталося?

— Бачите, пане магістр, — почав поволі Мартуля, — наше містечко мале. Спокійне. Колись інакше бувало, але тепер — порядок…

— То це ж чудово, — нетерпляче кинув Пйотр, — але що трапилось і навіщо я вам потрібен?

— Вибачайте, — сержанта важко було вивести з рівноваги, — але мушу з самого початку, бо це ніби й просто, а може ускладнитись…

— Я слухаю, — археолог відсунув порожню тарілку й заходився набивати люльку.

— Якихось півроку тому відкрито було тут у нас міську пральню. Не гіршу, — гордо сказав він, — як в Ополі чи в самому Вроцлаві. Тепер надійшли нові кошти, і почали її розширяти. Власне, був потрібен великий басейн для полоскання білизни. В приміщенні пральні не було місця для нього, тому почали копати басейн у приватному будинку, поруч, у великих порожніх підвалах. Ну і, пане магістр, саме вчора наткнулися там на скелет. — Сержант хвилинку помовчав. — Скелет, ви самі знаєте, завжди краще, ніж свіжий труп, але той будинок… Там довго мешкали дві німецькі родини, зле про них говорили. Ще й зараз тут часом крутяться всякі такі, важко щось проти них виставити, але й певну підозру маємо…

— Ще одне пиво, сержанте? Я теж вип'ю. — Пйотр приніс з буфету два кухлі. Поки що мовчав, хай говорить представник влади.

— Поручник доручив мені зайнятися цією справою, — вів далі Мартуля. — Я завжди займаюсь першими розслідуваннями. Але тут, прошу вас, скелет. Це важко. Треба спеціалістів, може, з Вроцлава запросити? Як будівельники витягли кістки, а обіч якісь дерев'яні уламки, то всі пралі позбігалися й давай гадати-радити. І хто коли загинув, а кого фашисти закатувати могли, а може, там ще й не один скелет лежить? От вам і галас, гвалт, сенсація. Ледве тих жінок порозганяв учора, а сьогодні вже директор пральні телефонував, що робота стоїть, бо всі налякалися, що басейн на замордованих буде. Жінки розпатякують, бо ті кістки все ще там.

До їдальні увійшло кілька чоловік. Поглядали з цікавістю на сержанта, на Пйотра.

— Я зробив там усе потрібне, — вів далі, мов доповідаючи по службі, Мартуля, — і от зараз мушу почати формальне слідство. Вночі я пригадав собі, що начальство говорило про вас як про спеціаліста з старовини і що маєте тут копати коло костьолу. От якби так, щоб ви, — Мартуля знову заговорив непевно, — побачили, чи то скелет стародавній, може, і для вас придатний? Тоді й нам в Олесніці буде спокійніше, і слідство не треба буде провадити.

Він зітхнув, скінчивши свою розповідь про подію, яка схвилювала все містечко. Дивився очікувально і з надією в очах: що розумного скаже Пйотр і чи схоче його як слідчого із цього складного становища порятувати.

— Ходімо, — Пйотр рвучко підвівся, незважаючи на заперечення сержанта, розрахувався з буфетницею, і вони обидва вийшли на вулицю. Вже не відчував тісних черевиків, мав тільки єдине бажання якнайшвидше дійти до підвалу.

Сержант вів до східної частини містечка.

У солідній кам'яниці з гарно відбудованим фасадом, на якому висіла велика вивіска «Олесніцька пральня № 1», містилися контора, приймальня і прасувальня. Перуть у тильній частині корпусу, в прибудові, — так сказав сержант, а полоскати мають у новому басейні, у будинку поруч.

Назустріч сержантові й Пйотру з-за столу схопився кремезний чолов'яга.

— Добридень вам, — привітав директора сержант. — Ми хотіли б спуститися до підвалу. Дайте, будь ласка, ключі і йдіть з нами. Пан магістр, — показав на Пйотра, — приїхав з Вроцлава і теж огляне з нами те, що вчора відкопали. З наукової точки зору.

Директор ввічливо вклонився:

— Дуже приємно. Маємо клопіт. Вся робота припинилася. А я ж підписав зобов'язання, що до двадцять другого липня басейн закінчимо. — Він був справді стурбований і заклопотаний. — А тепер через це розслідування все спізниться. Ви можете чимось зарадити, сержанте? Це не вбивство? — занепокоєно і з надією глянув на Мартулю.

— Побачимо, побачимо, — пробурмотів той.

Темним коридором дісталися до сусіднього будинку. Вузькі кам'яні сходи майже вертикально збігали вниз. Під ногами плутався кабель тимчасової електропроводки. Тьмяні лампочки ледве освітлювали шлях. Сам вхід до підвального приміщення перекривали двері з масивним замком. Директор витяг ключі. За дверима був ще один невеличкий коридор, захаращений лопатами і кошами, — ними виносили землю. Потім ще одні двері, ще один замок.

Підвал, в якому вони опинилися, схожий був на замкову кімнату. Треба було розібрати кілька стін, щоб утворилося таке велике приміщення. У двох місцях залишено підпори з рештків муру, які зараз, у напівтемряві, скидалися на середньовічні колони. Посеред підвалу містилася глибока квадратна яма, що зяяла чорною пусткою.

Директор увімкнув ліхтарик. Пйотр майже вихопив його з рук директора і скерував сніп світла в глиб ями. На пагорбку світлої землі, мов на катафалку, виднівся скелет.

Археолог зіскочив униз. Освітлюючи кістки, схилився над ними. Добре збереглися. Досить було одного погляду, щоб визначити: скелет належав чоловікові неабиякого зросту.

Робітники, які натрапили на нього, мусили добряче попрацювати, щоб витягнути скелет з грунту й покласти на насипу. Та їхні добрі наміри викликали в Пйотра страшенний гнів.

— Навіщо ви дозволили його зачіпати? Треба було відразу ж повідомити кого слід! Хіба ж можна отак — лопатами?! Звідки я тепер дізнаюсь, як він насправді лежав, на чому й під чим?

— Я не знав, пане магістр, — злякано виправдовувався директор. — Мені так хотілося якнайшвидше все це з'ясували.

— Якнайшвидше! — і далі кипів Пйотр. — Зараз опечатаємо вашу пральню. Пришліть-но робітників, що тут копали. Так усе порушити…

— Прошу, пане директор, — так само гостро, як археолог, мовив Мартуля, — ходімо за тими людьми, що тут копали.

Вони поспішно вийшли, схвильовані й занепокоєні тим, що сталося. Пйотр чекав такого моменту. У цьому підвалі можна сподіватися доброї археологічної знахідки. Світло ліхтарика скерував насамперед на розкопану землю. То було цікавіше, ніж кістки. Менш, ніж на одному метрі розкопок помітив землю трьох різних кольорів. Це не природні шари, просто насипи, що найцікавіше для спостереження. З світлого шару піску виколупав олівцем щось на зразок дерев'яної друзки чи шматка матерії. Під ногами було щось тверде. Каміння? Нові кістки?

— Ой директоре! — засміявся вголос. — Не швидко тут буде басейн! Багатенько метрів перекопаємо!

Спрямував світло на скелет. Оглядав уважно сантиметр за сантиметром. «Старий ти, братику, дуже старий. Втішиться сержант, коли довідається про вік твій», — задоволено роздумував він.

Раптом здригнувся. Щось йому блиснуло в очі. Що? Зуби? Невже пломба? Безглуздя! А що, як це і справді так? Він втратив самовпевненість. Знав чимало випадків, коли допускались величезні помилки у визначенні віку кісток. Тут нічого не робиться «на око», в таких випадках не місце відчуттю. Треба взяти кілька проб, надіслати спеціалістам у Познань й терпляче чекати. Спокуслива загадка, за п'ять хвилин не розшифруєш.

Почув голоси на сходах. Повернувся сержант з директором і якимись людьми.

— Це вони копали, пане магістр, — доповів сержант, як на службі.

— Навіщо ви витягли скелет? — крикнув Пйотр. — Не треба було зачіпати! Щось іще знайшли?

— Ми не знали, — виправдовувався один з робітників, — думали, що то хтось із закатованих німцями. Бо в цьому домі жили німецькі родини. Копали обережно: може, яка зброя зосталась? Але нічого не було. Слово честі, нічого.

— Лиха година, — буркнув собі під ніс Пйотр, а вголос сказав: — Сержанте, запишіть, будь ласка прізвища й адреси цих людей. Будуть потрібні.

— Єсть. Прошу за мною, — Мартуля, втрапивши у знайому йому стихію представника влади, енергійно випровадив їх з підвалу.

— Щось цікаве знайшли? — запитав занепокоєний директор.

— Цілком можливо. Але зараз я хотів би якось вилізти звідси.

— Я кину вам коші, по них легше буде вибратись, Я одразу відчув, що ви спеціаліст. Наша міліція не дала б ради.

Пйотр ще раз повільно обвів ліхтариком всю яму. Вже визначив собі певне місце для першої розкопки. Востаннє затримав світло на скелеті. Лежав прямо, з витягнутими вздовж тулуба руками. Довгі, кігтисті пальці, На одному… невже, земля? Нахилився й кінчиком олівця постукав. Задзвенів метал!

— Обережно, кидаю коші. По них ви легко вилізете.

— Хвилинку, пане директор.

Перстень на пальці був з грубого, темного металу. Олівцем зішкрябав з нього рештки землі. Не блищав. Залізо? Це було відкриття! Суть загадки! Вік і походження чоловіка. За таких умов кістки могли протриматися віками. Такі грубі, прості персні носив дехто з рицарів п'ястівських князів. Може, їх тут, глибше, лежить немало? В голові паморочилося від самої думки про таку знахідку! Але пригадав собі, що прості, залізні обручки-персні носили також заслужені есесівці. Виготовляли їх на зразок старонімецьких примітивних обручок. Такий будинок! У ньому могли роками переховувати, а потім і поховати такого есесівця. Цілком імовірно. Опам'ятався від вражень.

— Треба зараз же сюди повернутися, зробити знімки, обмірити і залагодити все, — розмірковував Пйотр, незграбно вибираючись з ями. Віддав директорові ліхтарика, попросив його старанно замкнути двері і швидко подався нагору шукати сержанта.

Мартуля ретельно записував показання, вдоволений, що археолог з таким запалом взявся за справу.

— Запишіть усіх, хто тут близько крутився. Я зараз піду до готелю, принесу все необхідне. Як вернуся, зробимо опис викопу і перш за все знімки. Ну і візьмемо проби кісток. А ви, пане директор, знайдіть, будь ласка, для мене кілька слоїків з накривками і зо дві коробки. І найголовніше — якусь яскраву лампу.

До готелю було недалеко. Пйотр швидко йшов, охоплений думками про таємничий залізний перстень. Пожалкував, що відразу не зняв його. Міг би старанно оглянути його в готелі.

Невдовзі повернувся до приміщення пральні. Сержант і директор з нетерпінням чекали його. В кабінеті на столі лежали приготовлені картонні коробки і лампа на двісті ват. Утрьох зійшли до підвалу. Директор відмикав замки. Мартуля ніс коробки і сумку археолога.

Пйотр спустився в яму перший, за ним директор і міліціонер.

— Посвітіть, будь ласка. — Пйотр подав сержантові лампу, витягнув із сумки фотоапарат і нахилився над скелетом.

П'ясть із металевою обручкою щезла.


Загрузка...