Таємниця п'ястівських орлів

2

Містечко не метрополія, отож звістка про зникнення персня, всупереч присяганням директора берегти таємницю, широко коментувалася всіма жителями. Жінок, що працювали в пральні, дуже охоче стрічали в магазинах і на базарі, бо, мабуть, вони знали найбільше подробиць.

Якщо Пйотр Михальський мріяв коли про популярність і славу, то здобув їх в Олесніці за якихось кілька годин. І подумав тоді, що праця сучасного археолога має чимало спільного з працею детектива. І тут, і там треба мати інтуїцію, спостережливість, уміння пов'язувати в одне ціле, здалося б, не співставні факти. А до всього цього ще треба мати багато терпіння і щоб тобі ще й везло.

Міліція визнала справу важливою, і слідство було передано поручникові Бончковському. Приступивши до нього, поручник одразу ж мав довгу й серйозну розмову з археологом. Видно, що вони сподобалися один одному, бо після всіх службових формальностей, на які пішло півдня, домовилися стрітися ввечері у Пйотра в готелі.

Поручник прийшов у цивільному. Дуже здивувався, заставши молодого науковця босого: той саме опустив ноги у велику миску з водою.

— Замучився зовсім, — зойкнув він при появі гостя. — Сідайте зручніше, поручнику, і вибачте, що мене застали в такому вигляді. Але моє змагання з черевиками скінчилося сьогодні. Програв.

— Що, незручні чи вже рвані?

— Не хочуть рватися. З кожним днем стають дедалі міцнішими й тіснішими. На ранок будуть такі малі, що, певно, й не зашнурую.

— Щось придумаємо. У нас тут є взуттєва фабрика. Скажіть, який у вас розмір, або намалюйте свою ногу на газеті, я вранці що-небудь дістану. Які вам потрібні черевики?

— Великі. Звичайні, щоб зручно було ходити.

Пйотр витяг розпухлі ноги з миски, взув кімнатні пантофлі й одразу повеселішав. Запалив люльку.

— Дуже радий, що ви цікавитесь археологією. Живучи у цій місцевості, ви ще не раз натрапите на дивні й загадкові речі. Найчастіше ми надибуємо неоціненні викопні предмети випадково. А коли шукаємо спеціально, як от я, — найрідше вдається на щось натрапити.

— Ви приїхали сюди з якоюсь певною метою? — зацікавився поручник.

— Бачите, це досить складна справа. Знаю, чого шукаю, вірніш, — поправився він, — що хотів би знайти. Але зовсім не відаю, де саме натраплю на це. Вибрав я собі кілька районів, досить віддалених один від одного, історія яких в одинадцятому й дванадцятому століттях пов'язана з іменами трьох П'ястовичів, період князювання яких мене дуже цікавить. Ну, вам це може видатися нудним. При нагоді розкрию вам мету моїх пошуків. А сьогодні я хотів би не хвалитися мріями, а реально обдумати усе, пов'язане з отим скелетом.

— Ви мене заінтригували тим, що не відкриваєте своїх планів, що ж, почекаю. Може, довідаюсь-таки і чимось допоможу. Знаю дуже добре територію сусіднього Опольського воєводства. А тут живу вже п'ятнадцять років, врісся, так би мовити, в цю землю й охоче покопаюся в її минулому. Маю багато друзів. Не раз допомагали вони мені в розв'язанні дуже заплутаних справ.

— Щиро дякую. Зичливі люди будуть мені потрібні, без них важко в малознайомій місцевості. Я заглиблююсь в історію, але щораз частіше бачу, як переплітається вона з сьогоднішнім життям. Про це мушу пам'ятати.

— Свіжий приклад цього маємо зараз. Після рапорту сержанта Мартулі я був переконаний в давньому походженні скелета. Я зрадів. Ніякої тобі кримінальної справи, менше клопоту, спокій в містечку. Але…

— А хіба, ви думаєте, тепер інакше?

— Так. Кардинально, — рішуче підтвердив поручник. — Прийшов до вас не просто потеревенити. Я переглянув усі матеріали, що зібралися за останні роки, про той будинок та його мешканців. Двічі витягував звідти есесівців, що переховувалися там. Кілька років тому з вікон будинку стріляли в нашого працівника. У тім домі жили старі, немічні жінки, німкені з дітьми. Вікна завжди були зашторені. Удавана тиша. А однак… — І він замислився.

— Бачу, поручнику, що в справі «загадки міської пральні» у нас будуть протилежні судження. Це добре. Ви пропонуєте розв'язання якнайсучасніше, відверто політичне. Скелет таємничо померлого або, може, забитого гітлерівця? А я відчуваю в тих кістках останки нашого п'ястівського прапредка.

Археолог метнувся по кімнаті, налив води до електричного чайника, витягнув банку з кавою.

— За кавою краще розмовлятиметься. Жаль, випити нема чого. Як роздобудете мені завтра черевики, замочимо цю подію, гаразд?

— Чудово, але сьогодні ви запросили мене на вечір історичний, а ми якось кружляємо довкола…

— Зараз дійдемо до цього. Вода вже шумить. Ось дістану свої нотатки. — Він вийняв з чемодана два грубезних зошити. — Їдучи сюди на кілька тижнів, я виписав собі всі цікаві дані про минуле тих місць, де збираюсь робити розкопки.

Пйотр швидко розмішував каву з цукром і заливав окропом. Приємний запах наповнив кімнату. Ковтнувши гарячої рідини, археолог розгорнув зошита.

— Ось із самого початку дещо цікаве. Послухайте і на хвилину забудьте про есесівців. Достовірно відомо про стихійне лихо 1535 року, коли налетів не чуваний доти ураган, «звалюючи людей, будівлі й худобу…».

— … З чого позалишалися всілякі останки, що можуть привернути до себе увагу археологів, — ущипливо втрутився поручник.

— Ну, ну, — добродушно буркнув Пйотр і вів далі: — Відомо також про пошесть, котра прийшла в Європу 1348 року і сягла аж до Шльонська. Тепер знаємо, що то була чума.

— Це вже щось краще.

— Від стихійного лиха не залишаються поодинокі кістяки, а завжди — цілі кладовища. Як викопаю ближчими днями побільше таких реліктів, то мої історичні теорійки виявляться слушними.

— Тоді, — засопів поручник, — ви будете далі копати, а я?..

— А вам би, — тепер відігратися захотілось вже Пйотрові, — хотілось, щоб це була велика політична афера? Може, шпигунство? Зараз це лише в книжках та в кіно можна зустріти. Запевняю вас, що тільки виключно історія, отже й археологія, може нині, вже через стільки років по закінченні війни, приносити важливі загадки й сенсації. Життя щораз більше стабілізується, і треба…

— А зникнення п'ясті? — перебив Бончковський. — Ви вже забули? То історія чи сучасність? Кому потрібні ті викопні рештки старовини? Кому? Не вперше ставлю собі те запитання…

— Маєте рацію. Це підтверджує вашу теорію про сучасність, — неохоче визнав Пйотр.

— Сподіваюсь, ваші колеги з Познані незабаром надішлють результати експертизи. Чому такий аналіз не можна зробити у Вроцлаві?

— Останнім часом цим займається тільки спеціалізована кафедра в Познані, — пояснив археолог, — специ з проблем радіоактивності. Ви, напевне, знаєте про цей метод? Вивчається зменшення радіоактивного вуглецю в кістках. Відхилення від норми, від незмінного кванта, дозволяє визначити вік кісток. Звісно, приблизно, але чим старіші кістки, тим легше встановити їх вік.

— Давайте, поки надішлють висновки, залишимося кожен при своїй думці, — запропонував поручник.

— Чудово. Для вас — то померлий, або краще, вбитий есесівець. Для мене — судячи з персня — то рицар п'ястівського князя…

— О, вперше чую про рицаря, — схопився міліціонер, — цього ви ще ні разу не казали.

— Але я саме на це й розраховую, — переконливо відказав Пйотр.

Допивали каву мовчки. Бончковський задумався над сміливою концепцією археолога, шукаючи водночас у пам'яті зв'язків давніх мешканок цього дому з німецькими родинами, що залишилися ще в Польщі Зникнення персня ускладнює справу. Підозра падала на всіх тридцятьох працівників пральні. Поручник почав міркувати вголос:

— Час, за який зник перстень, дуже короткий. Ключі мав тільки директор. Він родом з Вільна. Отже, навіщо він йому? Робітники? Могли зробити це відразу, ще до того, як сповістили міліцію. Зробила це особа, яка хоче утруднити ідентифікацію скелета… якби просто грабунок, зняли б тільки обручку. Сам сержант людина не грізна, його тут усі добре знають. Але не знали, хто ви такий. Людина, ще не відома в місті. Ви влетіли в підземелля, мов ураган…

— Я когось міг сполошити? — засміявся археолог.

— Когось, хто знав…

— Побачимо. Крім черевиків, маю до вас ще одне, також важливе, прохання. Хотів би знайти двох тимчасових, бажано добросовісних робітників. Поїздили б зі мною в літні місяці, навчив би їх, як треба вести розкопки. Досвід останніх років показує, що до нашої роботи треба залучати людей постійних, а не в кожній місцевості нових.

— Гаразд. Спробую допомогти вам у цьому. Ви чекаєте приїзду ще когось із колег?

— Ні. Виїхав сам. Заледве вибив кошти на самостійну розвідку, але керівництво кафедри вірить у мене і в мету пошуку.

— Ну, про мету, може, колись довідаюсь, а завтра пришлю вам людей.

— Спочатку черевики. Ви ж обіцяли. Без них я не вийду з готелю.

— Гаразд, — поручник підвівся з крісла. — На добраніч. Ранком зателефоную. І про черевики, і про робітників. І ще одне, — додав уже з порога, — все, знайдене вами в землі віком від нуля до років п'ятнадцяти, найбільш двадцяти, належить мені. Згода?

— Звичайно. Двадцятирічні мене тільки дівчата цікавлять, — сміючись, Пйотр провів поручника.

Наступний день розпочинався чудово. Вже о восьмій ранку до готелю було принесено чотири пари величезних черевиків. Пйотр почував себе турецьким пашею, вибираючи найзручніші та ще й недорогі. А потім настала черга телефонних дзвінків. Керівник відділу збуту фабрики цікавився, чи підійшли черевики. Директор злощасної пральні питав, як бути далі: копати чи не копати басейн? Поручник Бончковський повідомив, що має вже людей, які дали згоду працювати на виїзді.

Через півгодини прийшло двоє чоловіків, готових хоч зараз починати роботу. Один з них, Юзеф Марціняк, що досі поденно працював на копанні басейну, може брати участь в подальших розкопках. Охоче поїде в Опольське воєводство. Мав близько сорока років, здавався спритним і балакучим. Другий, Фелікс Кегель, цікавився передусім заробітком. Робити може все, їхати куди завгодно, тільки б добре платили. Мав троє дітей і сварливу жінку. Отож волів працювати на виїзді.

Оце й усе, що Пйотр про них дізнався. Обох рекомендував Бончковський, і це було найважливіше.

Не снідавши, зате в нових черевиках і з планом, опрацьованим уночі, Пйотр одразу ж подався до підвалу пральні. Дорогою він якомога простіше й дохідливіше пояснював своїм робітникам, у чому полягатиме їхня праця. Археологічні розкопки — то старанне, поступове «кроєння» землі, часом навіть сантиметр за сантиметром, обережне зняття шарів, вивчення вмісту кожної лопати. Ніби проста робота, але не можна її виконувати бездумно. Тут цінна будь-яка дрібниця. Зовні непримітний камінець може стати ланкою, котрої досі бракувало в ланцюгу, або початком нового відкриття.

Коли вже підходили до пральні, Пйотр обережно попередив Кегеля і Марціняка, що можуть минути тижні марудної праці, нерідко під дощем, у болоті, а знахідки — ніякої.

— Та ви ж платите за день, а не за знахідку. Мені все одно, — філософськи зауважив Кегель, — можу копати всюди…

Директор прийняв їх з кислою міною. Вже знав, що будівництво басейну відкладається на невизначений строк. Липневі зобов'язання не дотримано, премію за виконання плану втрачено. Був безпорадний перед рішенням повітового начальства. Вручив археологові ключі від підвалу, пообіцяв дати лопати й вийшов у пригніченому настрої.

Почали копати. Метр за метром виймали землю, старанно її обстежуючи. Коробки з дрібними шматками дерева, з уламками невідомого походження мандрували до готельного номера. Пйотр стежив цілими днями за розкопками, та, в міру розширення їх, втрачав початковий запал. Вечори проводив над класифікацією і вивченням зібраного.

Минув тиждень. Не натрапили на слід інших кісток, тобто гіпотеза про те, що, можливо, тут була могила з часів середньовічної епідемії чуми, не знаходила підтвердження. Друга думка — про самотню могилу визначного рицаря — теж не підтверджувалася: у такому випадку вже б натрапили на інші предмети, обов'язкові при похованнях. А може, то поховання випадкове, в час битви? І далі — невідомо, що то був за скелет.

Поручник Бончковський з великою цікавістю стежив за ходом робіт. Принаймні раз на день заглядав до підвалу, а вечори проводив у номері археолога. Був то тридцятилітній, спокійний чоловік, знуджений монотонним життям малого містечка і набридливим буркотінням матері, котра весь час вишукувала йому кандидаток у дружини. Внаслідок цього поручник, побачивши чергову дівчину, запрошену матір'ю до їх дому, негайно тікав у службове відрядження. Тож нічого дивного, що Пйотр, теж схильний до заскорузлого холостяцтва, припав йому до вподоби. Після «замочування» черевиків того ж таки дня перейшли на «ти». Ім'я поручника — Болеслав. Його зацікавлення історією захопили дружньо настроєного Пйотра. Вечорами дискутували про кримінальні сенсації року чи століття.

Суботнього вечора нові приятелі топили розчарування від археологічних пошуків у пиві. Щоправда, у Болеслава було чимало роботи по розслідуванню справи. Розмови з різними людьми, зв'язаними з пральнею і з тим будинком, досі не принесли розгадки таємничого зникнення п'ясті руки скелета з металевим перснем. Якби підвал не так старанно замикали, можна було б подумати, що то просто побавилися діти. Знудженим бешкетникам теж Не можна приписати цієї витівки. Як і коли могли вони те вчинити? Доступ до ключів, що лежали тоді на столі в конторі, практично міг мати кожен з працівників. А може, перстень вкрали мешканці будинку? Це також можливо. Довідались про знахідку, знали, чиї то кістки, боялися, що перстень наведе на слід, який треба було негайно знищити.

А може, просто пограбування? Може, злодій гадав, що як очистити персня, то виявиться, що він із золота чи платини?

Про остаточні висновки свого розслідування поручник археолога поки що не інформував. Може, не все іще виявив?

А однак розгадки все ще не було. Все зупинилося на мертвій точці. Жоден із свідків нічого не знав. Інших ключів від замків нібито не існувало. А із Познані й досі не було відповіді про вік кісток.

— Сьогодні, в суботній день, я людей відпустив раніше, — монотонно розповідав Пйотр поручникові. — Після того, як вони пішли, я оглянув підвал. Нічого не виявив. Я ніколи не був упевнений в кістках. Цей перстень мене здивував. А моя спеціальність — камінь. Після обридливої підвальної темряви я сьогодні з такою приємністю походив на сонці, побував у костьолах. Сфотографував отого герольда із щитами, на яких зображені п'ястівські орли на північній брамі замку. Шкода, що замок перебудували на ренесансовий палац. Що ж, гарна канцлерша — Кристина Шидловська, дружина князя Подбебрада, володаря Олесніци у 1560-х роках, хотіла мати модне помешкання. Вона так надокучила йому, що він за половину свого життя все поперебудовував. І ще одна цікавинка. Знаєш, тут у дванадцятому столітті існувало Ірландське абатство. Єдине на всю Польщу належало до конгрегації ірландських монастирів у Німеччині. Парафіяльний костьол оточують дуже старі мури, зведені 1189 року. Цікаво, що там під ними? — замислився він. — Знаєш, Болеку, з мене досить вже пральні, шкода часу та й просто нудота. Або зрушу з фундаменту абатство, або рушу в світ.

— Почекай мене. Незабаром відпустка, поїдемо разом.

— Дивуєш ти мене. Міліціонер, а бавишся археологією, освічений милий хлопець, а засів у маленькому містечку. Просто скарб! Отож розкажу тобі, чого саме я вирішив їхати в Олесніцу. Я прагну знайти сліди князя Яна Зембіцького, який впроваджував тут реформацію. Звичайно, — відразу ж поправився він, — це не головна мета моєї експедиції. Це мені потрібно лише для початої наукової праці. Думаю дослідити залишки Ірландського абатства. Повинні тут бути й рештки плит з надгробка князевої дружини.

— Через наші костьоли пройшло кілька бригад мистецтвознавців і археологів, — втрутився Болеслав.

— Так. Знаю. Тому й не сподіваюсь на щось нове. Всього-на-всього хочу мати чисте сумління, що тут побував. Трохи мури знизу поворушу. Вже навіть знаю де, в якому місці. Так просто звідсіль не виїду, не хвилюйся. Руїни абатства інтригують мене.

— Робітники добре працюють?

— Так. Поки що добре.

— Як буде щось не так, скажеш мені. То, між іншим, моя мати, яка тут всіх знає, знайшла їх. Мені відомо тільки, що вони непитущі.

— А ми? — розсміявся Пйотр. — Пропоную ввечері прогулятися довкола міста.

— Залюбки, — зрадів поручник. — Сьогодні я чергую в комендатурі. Дуже не люблю цього. Ходімо.

Повернувшись до готелю, Пйотр одразу ж заснув. Прогулянка зробила своє. Та раптом серед ночі його розбудив телефонний дзвінок. Заспаний, увімкнув світло, зняв трубку.

— Це я, Болеслав, — голос поручника дзвенів піднесено. — Вибачай, що буджу тебе в таку пору. У сусідньому воєводстві теж подібний скандал. У мого колеги.

— В якого колеги? Який скандал? Говори по-людськи.

— Теж скелет. Замурований. В старому водяному млині.

— Йди до дідька. З мене досить кісток. Та ще й уночі, — Пйотр поклав трубку, але не встиг і світла погасити, як знову задзвонив телефон.

— Дай мені поспати, — гаркнув він у трубку.

— Ти ж не дав скінчити. Що за виховання! Скелет сповито у старовинну тканину, поряд знайшли дивні ліхтарі і чорний меч. То скелет…

— Які тканини? Що за меч? Звідки такі відомості?

— Ну, нарешті прокинувся! Мій колега, офіцер розшуку з Ополя, розслідує цю справу в Немодліні, і, власне…

— Цього досить. Прокинувся. їду.

— Коли?

— Негайно. Завтра ж.