Такий він був...

НЕ ЗАЛИШИМОСЬ!

Омелян ходив по кімнаті і, очевидно, хвилювався. Діти собі гралися, а мама щось шила. Фік лежав на килимчику і дрімав. Час від часу він відкривав очі і дивився на свого господаря, ніби запитуючи, яка причина його неспокою.

Омелян зупинявся, дивився на дітей, і нові сумніви зроджувалися в його душі. Сідав біля дружини, дивився на її працюючі руки, і жаль стискав його серце.

— Що ж зробимо, Марійко?

Марія піднесла голову від шитва і її вдумливі очі спинилися на чоловіковому обличчі. Помарніло воно за останній час.

— Пора рішатися. Німці відступають, скоро знову прийдуть большевики. Люди в паніці, кидають усе й подаються на захід.

Обидвоє знали, що від большевиків грозить їм заглада. Але думка залишити дім, позбавити дітей даху над головою і помандрувати в беззавтрішні бездоріжжя була страшна.

Одного дня рішали залишатися — що буде те й буде, але наступного ж дня вирішували, що залишатися неможливо.

— На заході, в Німеччині й Австрії, велика біда. Маса втікачів, голод, тіснота, бомбові нальоти — усі можемо згинути, — міркував Омелян.

— Але, Мілю, пригадай собі тюрму і допити. Чи можеш ти ще раз пережити їх? Я не переживала їх особисто, але ті страшні місяці залишили в моїй душі жаль. Все одно — загинемо.

Очі, думки батьків зупинялися на дітях. Чи можуть, чи мають вони право забирати їх з собою в страшну, небезпечну мандрівку?

Чи можуть, чи мають право залишати їх тут на голод, переслідування і загибіль, коли знищать їм батьків?

У дверях з’явився Маріїн брат, кооператор Микола Жук. Вигляд у нього був постарілий і помарнілий, очі глибоко запалися.

— Колю! Відкіля й куди? Що привело тебе до нас в такий неспокійний час? — привіталася Марія.

— Їдемо.

Брат сів тяжко, з видимою втомою.

— Куди?

Омелян не мусів і питатися. Він знав: куди очі поведуть.

— На захід! І далі, якнайдалі. Не годен залишатися. Це очевидна загибіль! І вам раджу: негайно пакуйтеся, сідайте на віз разом з моєю сім’єю і їдьмо. Нема часу до надуми, врешті нічого й думати: не вспіли знищити тебе за першим разом, тепер напевно не втечеш їм. Повертаючись, вони винищать усіх, хто не був з ними. Нема чого чекати!

Ставничі поспіхом почали збиратися в дорогу.