Такий він був...

ТРИВОЖНІ ПОДІЇ

Над людьми тяжіла небезпека вивозу, арештів, переслідувань, їх тягали на переслухування.

Не минула тривога й дому Ставничих. Ясно, що Фік не розумів, у чому справа, але разом з господарями непокоївся.

Траплялося, що Омелян повертався зі школи дуже схвильований, переодягався, щось говорив притишеним голосом. На пса не звертав уваги, прощався з дружиною й швидко зникав у вечірніх сутінках.

Фік не йшов тоді за ним. Залишався в хаті. Марія дуже нервувалася, не їла, не бралась її звичайна домашня робота. Ходила з кута в кут, наслухувала гомону за вікном. А то сідала на кріслі й западала в тяжку, олив’яну тривогу. Фік, що ходив за нею слідом, зупинявся, дивився їй в очі допитливо чи може із співчуттям. Врешті, хто-зна, скільки з наших справ розуміють тварини, а зокрема пси? В таку пору Марія щось до нього говорила притишеним, стривоженим голосом. І Фік розумів: щось надзвичайне діється з господарем.

Неприявність Омеляна траплялась щораз частіше; інколи він приходив додому аж уранці. І тоді ніч в його хаті була повна примар і страшних думок. Як би не було: коли він, нарешті приходив, Фік зразу обнюхував його, і запах махорки, чобіт та ще чогось чужого й ворожого заставляв пса гарчати. Шерсть йому їжилася, хвоста підбирав він під себе і, припавши головою до підлоги, вив коротко, глухо. Так, як вив колись у хаті Диких, коли їх забрали.

Одного дня господар не вернувся додому. Ані другого, ані наступних днів.

В хаті настала боляча, тривожна глуша.

І все змінилося. Фікові нікого було відпроваджувати й ні з ким жартувати. Даремно чекав він вечорами на своєму стільці: господар не повертався і його кроки не гомоніли на дорозі.

Отже, тепер часто почала виходити з хати господиня. Брала з собою торбинку з харчами, господареву білизну і виходила рано вранці. Мала Марточка мусіла погодувати братчика й себе, і єдиним їхнім опікуном був тоді Фік. Заходила крадькома сусідка, яку Марія просила доглянути за дітьми. Але й вона, як усі інші люди, боялася заходити до хати, в якій когось заарештовано.

Але такі виходи з дому Марії ставали щораз рідші і врешті зовсім припинились: чоловіка кудись повезли. Сказали, що може до Києва, а може ще далі…

Жінка з малими дітьми залишилася напризволяще. Трохи харчів привіз крадькома Маріїн брат, але тої картоплі та капусти було обмаль, а що й говорити про м’ясо та товщ.

Важкі дні лежали нестерпною вагою над людьми. Давалися вони взнаки і їхнім тваринам. І Фікові пригадалася голодна зима в місті.

Марія з дітьми замешкала в одній кімнаті, решту кімнат мусіла віддати іншій сім’ї. Дітям не було де гратися. Тож Марточка вже не бігала, як колись, а бавилася в кутку ляльками. До неї підходив Фік, обнюхував личко, інколи сягав язиком по щічці. Наче жалів бідну дівчинку. Вже не відбирав їй іграшок. Йому теж уділювався настрій хати.

Один тільки Івась не розумів нічого з страшних подій, і з ним, як і досі, Фік дружив, піклувався за нього. Але й ці хвилини були позбавлені безжурної грайливости. Фік споважнів. Туга муляла його псяче серце. Вона примушувала його щоранку йти захололими слідами господаря. Похнюпивши голову, опустивши хвіст, він ішов, і вся його постава виявляла безнадійну зневіру. Час від часу підносив голову і нюшив. Здавалося, що, не вловивши сліду пана на землі, шукав його в просторі. Може звідкись долетить його знайомий запах? Але ні земля, ні вітер не приносили вістки від господаря.

Тож, опустивши вуха, йшов поволі, нога за ногою, до школи. Ставав під будинком і чекав. Годину, дві… Люди входили й виходили, але ніщо не віщувало появи Ставничого.

Стояв так якийсь час, а потім, мабуть, зрозумівши марність чекання, повертався й ішов назад знайомими дорогами. Вернувшись додому, не підстрибував і не гавкав радісно, як колись, а підходив до господині. В його очах був не то запит, не то болючий вираз провини: він не знайшов пана. Клав голову на її коліна і стиха скавучав. Пестила його тоді Марія й говорила:

— Нема нашого пана, Фіку, і хто знає, де він і чи не замучили вже його.

Слово «пан» він розумів. Підходив до Омелянового ліжка, обнюхував його. Але запах послаб, не відновлювала його щоденна поява людини.

Лягав на килимчик біля ліжка і, зідхнувши, западав у журливу дрімоту.

Так ішли дні й місяці. Фік чекав на свого господаря.