Такий він був...

У ГОРАХ

Ви знаєте наші гори, наші Карпати? Вони не стрімкі й не кам’янисті, а ще в тому обширі, куди якраз мандрують наші втікачі. Минули вони розбомблений Самбір, біля якого важливі мости понад Дністром, і тепер уже в бойківському селі біля міста Турка.

З полегшею зідхають наші мандрівники. Гори навівають почування безпеки. Далі вже не треба їхати. Принаймні, нині і завтра. Розтаборюються у ґазди в стодолі. Перший раз за довгий час мають змогу добре помитися в чистій річці. І спати спокійно, хоч не в ліжку, а на сіні, що його прикинули плахтами. І коні, зморені дорогою, можуть відпочити і попастися над річкою.

Омелян здіймає Фіка з воза. Він — живий. За ним тяжкі дні, повні страждань, яких, здавалося, він не переживе. Але вже в дорозі вернулась до нього свідомість, і він легкими рухами хвоста відповідає на слова господарів. Так, можна надіятись, що видужає. Оце тепер і він в затишку людського житла, і не буде вже болячих поштовхів їзди. Його тепер доглянуть і, як удасться роздобути молока, то й він дістане мисочку.

Вдень тиша панує в гірському селі. Наче б ніде нічого не діялося. Тут свій порядок і свої зайняття. Вранці скриплять ворота і люди виходять у поле. Он хлопець виганяє зі стайні корови. Йдуть поволі чередою. На шиях дзвінки-калатала хитаються з боку на бік і подзвонюють. Рикне корова, заірже кінь, закудкудакають кури, десь загавкає пес, йому відповість другий в іншому місці села. Шумить річка срібними водоспадами й затихає в прозорих плесах.

Тихо вдень у селі. Люди в полі, старшенькі діти пасуть худобу по лісах, тільки малята граються біля хат або бовтаються в річці. Де-не-де й дівчину побачите над річкою, як пере шмаття. Стоїть у воді і вимахує праником. Плеще мокре шмаття під його ударами і збігають з нього струмки води.

Щойно ввечері оживає село. Повертається з пасовища худоба, повертаються і люди. Запашний дим виходить з коминів і стелиться понад річкою. В хатах готовлять вечерю, і пахне там грибами, бо дуже грибові наші гори і дуже любить їх наша людина. Калатають ложки об дерев’яні або глиняні миски, люди їдять здебільша мовчки, поважно.

По вечері жінки ще зайняті хатньою роботою, ще доять корів, роблять масло чи сир, варять на завтра сніданок чи обід. Але ґазди сідають на призьбі, файки в зубах, покурюють і балакають. Аж поки сон і пізні зорі не покличуть їх у хату. Тихі ночі в наших селах. Зорями небо засіяне, місяць мандрує небесними просторами. Шумлять-моляться смереки і гомонить річка. Десь здалеку, від кошари, де стоять вівці, долетить гра-спів на сопілці. І пес загавкає і півень скрикне спросоння.

Але щось змінилося в наших горах тепер. Вдень тут наче б і далі життя і будні. Одначе, всюди повно чужих людей. Понаїздили з міст, понаходили з далеких доріг, з різних областей України. Їдуть і йдуть, вештаються, гомонять. І дорогами сунуть військові авта і їдуть вояки. Господарські сини, а є їх тепер у кожній хаті по кілька — приглядаються пильно до всього, щось радяться потайки між собою і з ґаздами. А як настане ніч, оживає й ліс, безгомінно проховзуються людські тіні, виходять на світло і поринають у темінь. Господарські сини дістають звідкілясь рушниці і пістолі, звідкілясь, наче з-під землі, виринають вози, навантажені харчами, одягом, зброєю. Загуркоче низка пострілів, гаркне автомат і — знову тиша.

На небі заграва.

Удень Омелян і Микола йдуть до міста, щоб розвідати новин. А вони різноманітні, інколи дивачні, строкаті. Коли говорити з українцями, вони майже незмінно кажуть: ось-ось большевики заломляться і, як виринули з далі степів, так і поринуть знову в небуття. І повернемося додому. От, нині-завтра.

І поглядають на ліс, і надія роз’яснює їхні обличчя.

Увечері чоловіки сидять біля ґаздів на призьбі, покурюють та політикують. І ґазда слухає, слухає, пакає файку, спльовує крізь зуби. І, вислухавши всього, каже: «Не бійтеся, тут вони не прийдуть, але якби прийшли, то вже не вийдуть живі з наших гір».

А дорогами сунуть військові відділи. У відступі з України на Мадярщину…

Харчів щораз менше, щораз тяжче їх дістати і людей щораз більше прибуває, і ширяться тривожні вісті…

От так жилося сім’ям Ставничих-Жуків в ту пору. На межах рідних земель.

В той час Фік поволі видужував. Гоїлася рана на голові. Залишився згодом тільки рубець, що з чорної латки біля вуха біг скісно через голову. І кістка в нозі зросталася. Два тижні нога була прив’язана до дошки, яку витесав Василько. Коли її зняли, пес ще якийсь час скакав на трьох ногах, може біль не дозволяв йому ставати на хвору ногу, а може тваринним інстинктом щадив її. Згодом став ходити кульгаючи.

Після воєнних переходів змінилась і його вдача. В ньому не залишилося нічого з веселости й безжурности домашнього, догляданого пса. Натомість подвоїлася його чуйність, можна сказати і підозріливість. Так до людей, як і до їхніх предметів. Кожен незвичайний шелест непокоїв його. Найбільше боявся літаків і, ще здалеку почувши їхній гуркіт, скавучав і ховався в найтемніший куток.

Ніщо не сповнилося з віщованого-сподіваного. Одної ночі загорілись заграви он там за лісом і долетів гомін великих боїв. Світляні ракети пороли нічну темряву і гук гармат котився землею, лісом і небом.

Довгою валкою сунули вози з утікачами. За відступаючим військом. І знову була замішанина, стрілянина і тривога; заглада висіла над усіми і загрожувала від кожного вояка, з землі, з повітря, з дороги, з лісу.

В хаос відступу замішалися й наші мандрівники.

Гори наче стали нижчі та пласкіші. І вже не було на них лісу, а вкривали їх луки-полонини. На ділі не гори стали нижчі, а дорога підносилася щораз вище.

Хто бував у гірських просмиках, той добре знає, як виглядає такий прохід через гори на друге узбіччя. А коли ви пам’ятаєте наші Карпати й були коли-небудь в Ужоцькому просмику, пригадуєте собі чарівний вид з верхів. Поверніться лицем на південь і гляньте: гори і гори, зеленіють і синіють і ген там ледве мріють на овиді. Гадючкою сльозиться річка внизу, склиться закрутами поміж горами в долинах. З провалля збігає вужівницею дорога. Широка, бита дорога, що веде з Західньої України до Срібної Землі — Закарпаття. Вид незрівнянний.

Але нашим мандрівникам ніколи розглядати околицю. Після довгих переговорів мадяри дозволили втікачам пройти через їхній край на захід, їхній край? Останній клаптик української землі, який загарбали вони під час війни в заплату за співпрацю з німцями. Тож снувалася валка вниз дорогою. Гори по тому боці наче стали вищі і своїми могутніми спинами загородили світ. Наче кривавий ніж, прорізала їх гранична смуга, провалля замкнули граничні застави і, хоч ноша народня була тут така, як і по той бік гір, і говорили люди тією ж мовою — був то вже край під іншим займанцем.

О, рідна земле, о рівнини, вкриті золотими полями жита-пшениці, о, зелені, задумані гори, ми вже покинули вас і їдемо в світ. Далекий, невідомий світ, між чужі люди.

Одне тільки приносило розраду мандрівникам: війни тут не було. Всюди панувала тиша й селянські будні. Страхіття війни вже за ними. Останні дні в горах серед замішання й грози воєнних дій були страшні. З полегшею тепер відпочивали. Набір їхній теж був значно менший. В горах довелося вимінювати одяг за харчі, яких там ніколи не було вдосталь. А дітям треба було молока, масла …

Мандрівка мала тепер зовсім інший характер. Вона перестала бути безладна, і вже не мандрував кожний так, як хотів чи як міг. Тепер мадяри об’єднали втікачів у валку, дали їм сильну ескорту і спрямовували на широкі дороги. Але ескорта була не для охорони, а на те, щоб не дозволяти їм нав’язувати зв’язки з місцевою людністю. Не вільно було купувати харчів, не вільно було приставати чи залишатися в дорозі.

З болем піддавалися скитальці тим наказам. На воротах стояли люди, і так хотілося з ними поговорити. Хотілося розкрити їм все, що діялося в Україні, і перестерегти їх. Але наставлений кріс вояка забороняв будь-який контакт.

Все ж поночі, коли скитальці розтаборювалися в полі, закарпатці підходили потайки до парт і до шатер і говорили з ними. І дехто казав: «Чого втікаєте? Це ж ідуть брати-слов’яни, несуть рівність і волю». Яка це рівність і яка воля — вони не знали. Скитальці розказували їм про свої переживання, про вивози, арешти, знущання, про голод і загальне вбозтво, про колективізацію і винищування українства.

З недовір’ям похитували головами. Вони були після недавнього невдалого зриву проти відвічного ворога-мадяр і тепер надіялися на визволення. Хоч багато хто знав уже, яке воно, і не з одної хати хлопці були в горах з партизанами.

З тяжким серцем відходили до своїх хиж.