Такий він був...

НІЧНА ПОДІЯ

Фік прочунявся. Старався стати на ноги. Вони хиталися, в голові кружляло. Зовсім невиразно він пригадував собі, як Марія тулила його й загортала в пальто і як потім він кидався і — удар в голову. Чув його й тепер, голова боліла.

Підвівся на ноги, заточився й наткнувся на щось живе й тепле. Воно обнюхувало його вогким, холодним носом і скавучало. То був пес. Ще один пес у темній комірчині, куди кинули Фіка, спершу приголомшивши.

Не був, отже, сам. Від цього стало йому трохи легше. Завиляв хвостом і відповів тонким скавучанням. Стали обнюхувати один одного. Після того незнайомий почав вилизувати шкіру на голові Фіка. Такий бо звичай у тварин: коли вона сама не може вилизати собі рани, робить це друга, хоч би й чужа. Лизання очищує рану, заспокоює біль і гоїть.

Фік лизнув язиком пса по носі. Так він подякував йому за дружню прислугу. Далі став обходити і обнюхувати комірчину. Пахло тухлиною, сириною. Було зовсім темно. Де-не-де на землі натрапляв на нечистоту по інших псах. Свіжу і стару. Значить, це було приміщення для псів. Але нюх підказував, що вони тут довго не були. Не було також ніякого посуду, ані харчів.

Від того прокинувся страх. Великий, тваринний страх. Фік загавкав. Загавкав і його новий приятель. Але ніхто не відзивався. Тоді перейшли вони на протяжне, жалісне виття. Гавкали й вили хто-зна як довго. Невже можливе, щоб їх покинули в нещасті їхні господарі?!

Ніч тяглася. Змучившись від довгого плачу-лементу, пси лягали на землю й дрімали. Але зараз же прокидалися знову страх і туга, і вони починали знову побиватися. Безуспішно.

В перерві між одним приступом скарги і другим Фік кружляв уздовж стін. Ви бачили колинебудь пса, а ще радше лиса або вовка в клітці? Вони бо брати.

Хоч яка була б клітка, тварина кружляє вздовж стін, б’ється об них. Стає на лапи і шукає отвору. Коли його не знаходить, гризе зубами залізні прути. В її очах розпука, паща кривавить. Бідна, бідна тварина в клітці, в неволі! Не знаю, чи спить вона вночі чи також і вночі побивається. Не диво, що тварини породи пса в клітках такі худі, виснажені і довго не живуть.

Так побивалися і обидва пси, кинені до комірчини, звідкіля вранці мав забрати їх живолуп. Небезпеку вони прочували чи може пронюхували, так би мовити. Нею була виповнена комірчина, вона чаїлася в стінах, темряві й самоті.

А проте, Фік не втрачав інстинкту самозбереження, змагання до волі. Перестаючи вити, він обнюхав стіни. У той час, коли всі вони мали той самий тухлий запах, один куток пропускав свіже повітря. Не просто, але так, ніби крізь шар землі. Припавши в тому кутку, Фік нюшив. Здалеку, дуже здалеку доходило свіже повітря, запах свободи!

Обидва пси стали порпати долівку. Була вона цементова, але цемент потріскався й місцями злущився. Порпаючи, вони відкидали його. Фікові придалися вправи в порпанні ще з молодечих часів, коли то з Дикими ходив він до лісу на псотливі лови. Але тепер він дер землю, тепер була не гра, а — боротьба за життя!

Час від часу вони переставали, і тоді Фік опускав ніс у випорпану яму і нюшив. Інколи він вловлював гомін рівномірних кроків. Але були вони далекі і поволі стихали. І знову гомоніли. Щось підказувало Фікові, що їм не можна довіряти, і коли кроки зближалися, пси припадали до землі й затихали. Кроки вартових вояків різняться від кроків господарів, це певне.

А ніч бігла.

Не спалося Ставничим і Жукам. Перша ніч в людському мурашнику, в задусі й тісноті серед багатьох людських тіл. До того ж тяжкі думки не давали заснути: яка доля чекає їх усіх? Тепер вони вже зовсім у руках німців. За дротами. Микола думав про своїх коней: Карого й Шпака, і жалем стискалося його серце: Карого він купив дволітнім, здоровим коником, але Шпак у нього народився і був як рідна дитина. На ньому їздив Василько, і кінь ходив за ним, як пес. Де ж тепер Васильків приятель, де ті коні, що везли їх з дому? І як бути далі без них?

Омелян роздумував над долею Фіка. Невже він згинув отак даремно? Правда, коли в таборі його невільно держати, то повинні були дозволити десь примістити пса. А то так, на знищення!

Сідав на тапчані й думав неспокійно: чи не піти його десь пошукати? Алеж куди поночі, в невідомому місці, серед бараків і магазинів, шопок та румовиська?

Марія теж поверталася неспокійно з боку на бік, підносила голову й наслухувала. Здавалося їй часом, що чує виття, чує знайоме шкрябання в двері.

А ніч тягнулася, коротка літня ніч. Бралося на світання.

Комірчина, в якій перетримували псів, стояла поблизу дротяної огорожі. За нею й походжав вартовий. Від сторони таборової площі бомба вирвала землю так, що одним кутом комірчина прилягала до вирви. Вона була завжди повна води, чи то з дощу, чи з позриваних водотягових рур. Вода була зелена і каламутна. Люди поглядали на неї зі страхом, кажучи, що там ще й досі лежать труни людей, які згинули під час бомбування.

Пси дерли землю й нюшили. Їхні носи вкрились землею, шкіра на лапах обдерлася до крови. Але божевільна віра в рятунок не покидала Фіка. Гріб землю, розкидав на боки й залазив у діру вже до половини, тільки зад стримів з неї. Запах свіжого повітря дужчав, ставав щораз виразніший. Швидко, швидко пазурями!

Випорпав груду землі, і нога опинилася в порожнечі. Попорпався ще трохи, аж діра розкрилась, і Фік побачив бліде передсвітанкове небо. Пропхався крізь діру і зараз же, втративши під ногами ґрунт, полетів униз головою в воду. Це була несподіванка, але Фік виринув і поплив до берега.

Омелян таки не знаходив собі спокою. Коли на небі появилася рання зірниця, він устав, накинув на себе халат і вийшов з бараку. Надіявся, що почує гавкання чи виття пса. Але всюди було тихо. І люди ще спали. Тільки там десь розміреним кроком ходив вартовий.

Омелян пішов у напрямі огорожі. Сам не знаючи куди. Розглядався й наслухував. Пройшов між кількома рядами бараків, минув магазин і взявся направо, поза таборову кухню. Там темніли якісь невеликі шопки. Може там замкнули Фіка? Надія жевріла, хоч і слабою іскрою. Наблизився до вирви і пристанув. Кроки вартового наближалися. Побіг швидко й впав поза купою викиненої землі. Вартовий, мабуть, побачив підозрілу тінь, бо засвітив ліхтарну. Гостре світло пронизало досвітній сутінок. В Омеляна застукало серце. Як побачить його вартовий, подумає, що він злодій, добирається до складів. Світло обмацувало землю. Спинилося на купі, за якою лежав Омелян, і освітило береги вирви.

В тій хвилині з глибини вирви виринув пес. Видряпався на берег і обтрясав з себе воду.

Поклик: «Фік!» і постріл пролунали одночасно.