Такий він був...

ДО ТАБОРУ ВТІКАЧІВ

Тепер уже скитальці зрозуміли: найбільша небезпека загрожує їм, коли живуть вони в розсипці, по господарствах чи приватках. Поодиноких виловити легше, як гурт.

Коли на оленів нападають вовки, вони збиваються в гурт і бороняться рогами й копитами, б’ючи ними кровожадних звірів. Такий мають споконвіку спосіб оборони. Людям, викиненим поза межі права, приходиться боронитися таким самим способом.

Тож їхали й ішли. До гурту! До стада!

Їхали й Жуки. І, як колись з дому, віз їхній котився по дорогах, уже гарних, німецьких дорогах.

Правда, де-не-де ще не вспіли направити того, що поруйнували бомби, але працьовитий німецький народ кинувся відбудовувати батьківщину, отже в першу чергу дороги й мости.

Віз гуркотів, коні вистукували копитами, і Микола злегка поганяв їх, розглядаючись пильно на всі сторони. Небезпека бо загрожувала звідусіль. Василько й Івась біля нього. На задньому сидженні обидві жінки, біля Марії Фік. Як колись у дорозі з дому, і тепер крутився неспокійно, стежачи за всім, що діялося довкола. Гавкав на проїжджих і прохожих, нюшив неспокійно. І, як тоді, дістав наказ лежати. І, як тоді, полежавши трохи, підривався на ноги й заглядав в очі Марії. Вона гладила його й заспокоювала, але в самої серце було тяжке і негаснучий жаль накликав на очі сльози. Минули бо вже лікарню, де лежала місяцями; біля розваленої фабрики Микола проїхав якнайшвидше, щоб не викликати страшного спомину. Але примарою встав з руїн Омелян, тримаючи донечку за руку…

На північ, на північ!

Уже змаліли гори, а віз котився далі. Поширився обрій, обабіч лежали поля, дбайливо оброблені, не зважаючи на війну. Але скільки і слов’янських рук, як оце наших мандрівників, обробляли їх, кидали в них насіння!

Їхали й їхали. На ніч приставали у господарів, звичайно оподалік від дороги та ще й докладно випитавши, чи в селі немає большевиків.

А потім їхали далі, аж поки на рівнинах Швабії не появилося місто. Проїхали центр, що обернувся на купу румовищ, і вибралися знову на широку дорогу, що вибігала в простір піль. По тій то дорозі їхали люди возами, роверами, йшли пішки. Усі з обличчями, поораними журбою, усі з убогим майном. Всі вони мандрували до великої цегельні, де примістився табір утікачів.

Жук спинив коні. Широка площа, обведена дротами, на брамі вартовий з пістолею за поясом.

Бараки розсипались по полю рядками, інші безладно стоять довкола цегельняної печі, що високим комином панує над площею. Розкопані пагорби жовтої глини обабіч.

Поміж бараками і на площі аж роїлося від народу. Різно одягненого, різно відживленого. То були українці з усіх областей просторої, плідної країни. Невже не стало хліба там для них? Невже просторі лани їхньої батьківщини відмовилися годувати господарів своїх?

А може це злочинці? Бо чому ж вони за дротами, під наглядом?

Що за злочин вони поповнили?! Що з ними зроблять завтра ті, що їх доглядають ?

Біля Миколи скупчилося декілька втікачів.

— Що робити? Якось страшно йти до цього табору…

— Самому пхатися за дроти …

— І вартовий на брамі…

— А народ наче в мішку: зашморгнеш, і можеш з ним зробити, що хочеш.

— Е, то не так легко таку масу людей примусити до чогось.

— Большевики на ноги наступають. З сусідніх господарств позабирали всіх, ми перечули та й втекли.

— Страшно самим, ніяк боронитися...

— А тут чим будеш? Маєш зброю?

— Хоч би голіруч, аби в гурті, громадою.

— Ми ж все таки люди. Не мають права нехтувати нами, як худобою.

— Про право, чоловіче, не згадуй. Бачиш, яке воно: погодились на те, щоб большевики нас забрали — і все.

— Пішли люди до табору та й ми ходімо. Ви он гляньте, скільки їх! Аж чорно, наче мурашки.

— І так нема куди далі їхати. Не маєш, брате, ані хати, ані права жити, як вільна людина. Праці німці не дадуть, врешті самим їм тепер не з медом. А їсти треба.

Втікачі підходили до дротів і радилися. І всі вони, по цей і по той бік дротів, вирішували те саме:

— Будемо боронитись! Не дамося!

Віра прокидалася в серцях зневірених. В’їздили і входили. Кінець мандрівці.

Довкола табору поля житами хвилювали, над ним стояла розіскрена синява літніх днів.

Тепер були в громаді. Великій громаді. І були бюра, де зголошувалися і де їх приділювано до бараків. Всюди рідна мова. Ставало відрадніше. Роками серед чужих, погорджувані і зневажувані. Тепер свої між своїми. Хоч і в таборах, вони готові боротися за право на вільне життя.